Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 12: Особливості мовлення у дітей при порушеннях слуху
1. Виражене і стійке зниження слуху утрудняє не тільки сприйняття мовлення, але і неминуче приводить до порушення або недорозвинення експресивного мовлення. При цьому порушення (недорозвинення) експресивного мовлення у кожному конкретному випадку залежатиме від ступеня зниження слуху. Рівень мовленнєвого розвитку дітей з порушенням слуху різний і залежить від чинників:
у віці 1,5-2 років мовлення повністю втрачається протягом 2-3 місяців;
у віці від 2 до 4,5 років мовлення може зберігатися протягом декількох місяців, а потім, якщо не проводяться заняття, починається її розпад. У вжитку може залишитися декілька слів (лепетних);
у віці 5-6 років мовлення повністю втрачається рідко, спостерігається грубе недорозвинення мовлення;
у віці від 7 до 11 років, то мовлення не втрачається ніколи; різко порушується просодична сторона мовлення, спостерігається деяке обмеження словникового запасу (абстрактного);
у віці від 12-13 до 17-18 років, порушується просодична сторона мовлення.
3. від часу початку спеціальних занять: чим раніше починають займатися, тим вище рівень мовного розвитку.
4. від індивідуальних здібностей дитини, стану його пам'яті, уваги, працездатності, посидючості.
У дітей з пониженим слухом порушується усне і письмове мовлення, типове недорозвинення всіх компонентів мовлення, яке безпосередньо зумовлене слуховою недостатністю. Проте у слабочуючих можуть спостерігатися і такі форми мовної патології, які безпосередньо не пов'язані із станом слухової функції: заїкання, порушення темпу мовлення, ринолалія, оптична дисграфія і дислексія, дизартрія, механічна дислалія, порушення голосу, алалія, рання дитяча афазія.
2. Фонетико-фонематичні порушення
Серед порушень усного мовлення часто зустрічаються фонетико-фонематичні порушення. Мають місце недоліки вимови звуків, які можуть бути різними по характеру: відсутність звуку, спотворення (сигматизми, ротацизми), заміни звуків (свистячі замінюються шиплячими, пом'якшення), нестійка вимова звуків.
Специфічним для вимовної сторони мовлення дітей з порушенням слуху є те, що переважає призубний сигматизм. При важких формах зустрічається сонантність: свистячі і шиплячі звуки замінюються явним (звук середній між звуками «і» і «и»). Серед других порушень - відкрита і закрита гнусавість, напівм'яке «л».
До порушень вимови в дітей із слуховою депривацією відносять:
сенсорна недостатність: дефекти звуковимови виникають унаслідок порушення фізичного і фонематичного слуху (у слабочуючих з важким ступенем туговухості і глухих не може бути і мови про фонемний слух, в учнів з легким ступенем туговухості необхідно обстежувати фонемний слух з відстані не більше 0,5 м);
моторна недостатність: у слабочуючих дітей можуть бути неправильні прикуси, готичне піднебіння, прогенія, прогнатія, великий або маленький язик, коротка під'язикова зв'язка.
Зустрічаються змішані форми порушень звуковимови, зумовлені одночасно і сенсорною, і моторною недостатністю. У цих випадках в однієї й тієї ж дитини дефекти вимови одних звуків пов'язані з неможливістю їх слухової диференціації від схожих фонем (заміна звуку «ц» звуком «с»), дефекти ж вимови інших звуків - з відхиленнями від норми в будові або функціонуванні артикуляторного апарату (наприклад, гаркаве «р» при короткій під'язиковій зв'язці або міжзубне «с» при паретичності м'язів кінчика язика). Інколи ж дефекти вимови одних і тих же звуків в дитини мають одночасно і моторну, і сенсорну обумовленість. Це має місце в тих випадках, коли неможливість виконання необхідних для вимовлення даного звуку артикуляторних рухів поєднується з неможливістю слухової його диференціації від акустично близьких з ним звуків.
Слухова диференціація звуків мовлення у слабочуючих страждає перш за все через обмеження діапазону сприйманих ними звукових частот. Окрім цього, у дітей спостерігається вторинне недорозвинення аналітико-синтетичної діяльності в центральному відділі мовнослухового аналізатора, викликане „неякісністю” поступаючих з периферії слухових подразників.
Діти з I ступенем туговухості розрізняють на слух не більш 75% приголосних, вимовлених голосом розмовної гучності біля самої вушної раковини. При цьому вже на відстані 0,5 м від вуха можливість розрізнення приголосних знижується до 60%, а на відстані 2 м — навіть до 40%. Сприйняття зв'язного мовлення за цих умов виявляється можливим лише тому, що діти, які повністю володіють мовленням, спираються на цілісні образи слів і фраз, що є у них, і це дозволяє їм домислити відсутні ланки. Якщо ж дитина не володіє розгорненим мовленням, то таке домислення виявляється неможливим. Тому діти з однаковим ступенем туговухості, але з різним рівнем мовного розвитку розпізнають звуки мовлення по-різному. З цієї причини навіть при однаковому ступені туговухости стан слухової диференціації звуків мовлення в учнів II відділення школи слабочуючих в цілому значно гірше, ніж у учнів I відділення.
Проте навіть в I відділенні школи слабочуючих, згідно дослідження Л.Парамонової, більше 78% учнів старших класів, не диференціюють на слух від 4 до 45 пар приголосних звуків. Особливо утруднена слухова диференціація свистячих. Слухова диференціація решти фонетичних груп приголосних звуків для слабочуючих учнів I відділення складає значно менші труднощі.
Для слабочуючих учнів II відділення трудність представляє сприйняття саме свистячих і шиплячих звуків. Крім згаданих чисто акустичних особливостей позначається і те, що ці звуки порівняно пізно починають диференціюватися у вимові. Тут спостерігається гальмуючий вплив мовнорухового аналізатора на мовнослуховий.
Стан слухової диференціації звуків мовлення у слабочуючих як I, так, особливо, II відділення таке, що воно не може забезпечити засвоєння дітьми повноцінної звуковимови, а надалі — письма.
Формування звуковимови у слабочуючих протікає із значними відхиленнями від норми через неповноцінності мовнослухового аналізатора, який не здатний в необхідному ступені здійснювати свою „провідну роль” відносно мовнорухового аналізатора. Не маючи нагоди сприйняти той або інший звук мовлення на слух або віддиференціювати його від схожих звуків, дитина не може самостійно оволодіти правильною його артикуляцією. Особливо порушена вимова у слабочуючих учнів II відділення, причому не тільки приголосних, але навіть і голосних звуків. Проте, в I відділенні шкіл для слабочуючих дефекти вимови є навіть у старших класах, зокрема переважають випадки поліморфного порушення вимови, що охоплює багато фонетичних груп звуків. У слабочуючих I відділення страждає вимова не тільки артикуляторно складних, але артикуляторно простих приголосних (губних, губно-зубних, та ін.). Дефекти вимови голосних звуків у I відділенні виражені менше ніж у ІІ. В основі їх порушень лежить неповноцінність роботи не тільки мовнослухового, але одночасно і мовнорухового аналізатора. Можна виділити три основні форми порушення вимовляння у слабочуючих.
1. При неповноцінної діяльності слухового аналізатора характерні заміни одних звуків мовлення іншими, рідше спостерігається спотворена вимова звуків, пов'язана з неможливістю їх чіткої слухової диференціації від інших звуків або з повною неможливістю сприйняття їх на слух через парціальне випадання відповідних звукових частот, відхилення від норми в будові або функціонуванні моторного відділу мовного апарату, при сенсорних формах порушення звуковимова відсутня. Звукові заміни в усному мовленні дитини відображаються на письмі. В молодших класах шкіл для слабочуючих такі форми порушень звуковимови звичайно виступають на перший план.
У слабочуючих дітей переважаючими є змішані форми порушень звуковимови. Фонетико-фонематичні порушення у них виявляються в різко виражених утрудненнях слухової диференціації багатьох звуків мовлення і в поліморфному порушенні звуковимови, що має в більшості випадків складну сенсомоторну обумовленість.
Для слабочуючих дітей характерні грубі спотворення звуко-складової структури слів: пропуски, перестановки звуків, складів. Замість слова вимовляють наголошений склад, не договорюють закінчення.
Туговухість може бути ускладнена механічною дислалією, дизартрією (частіше стертою формою).
Отже, фонетико-фонематичні порушення у слабочуючих виявляються в різко виражених труднощах слухової диференціації багатьох звуків мовлення і в поліморфному порушенні звуковимови, що має в більшості випадків складну сенсомоторную обумовленість.
3. Порушення лексичної й граматичної будови мовлення.
У основі недорозвинення словникового запасу при слуховій деривації лежить неможливість диференційованого сприйняття на слух близьких по звучанню слів і нечіткість (або повна неможливість) сприйняття ненаголошених частин слова, якими в українській мові найчастіше є закінчення, суфікси і префікси. Слабочуюча дитина нерідко здатна більш менш виразно сприйняти на слух лише наголошену (частіше - кореневу) частину слова, що приводить до «усіченої», невиразності й недостатньої стійкості, слухових зразків, які не можуть служити повноцінною основою для формування лексичної сторони мовлення.
Обмеженість наявного в слабочуючого словникового запасу приводить до неточності вживання слів, до розширення їх значення. Та, слово «стіл» в мові слабочуюча дитина може позначати і «стілець», і «табурет», і «крісло», оскільки в його словниковому запасі є лише це слово. Відмічена неточність вживання слів виражається в заміні одних слів другими. Для слабочуючих характерні наступні групи смислових замін слів (по P.M. Боскіс):
вживання характерної ознаки замість всього предмету («борода» замість «дідусь» або «водопровід» замість «кран»);
назва другого предмету, ситуаційно пов'язаного з даним («клей» або «фарба» замість «пензлик»);
назва спільної ситуації замість предмету («захворіла», «аптека», «болить» замість «термометр»);
назва предмету, схожого за призначенням («замок» або «ключ» замість «гачок»);
назва предмету, зовні схожого з даним («пензлик» замість «мітла»);
назва дії, яка може бути схоже з даним предметом («сідати» замість «стілець»);
використання парафрази для позначення предмету («двері закривають» замість «гачок»).
Для всіх приведених випадків характерні повні заміни лексичного значення слова, засновані на їх семантичній спільності.
Разом з цим К. Коровін відзначає в слабочуючих дітей змішування суфіксів при збереженні кореневої частини слова, що пояснюється вже не лише семантичною, але і фонетичною схожістю слів. Наприклад:
змішування префіксів;
опущені префікси;
зайві префікси;
суфіксальні помилки.
Ці різновиди вимушених замін одних слів іншими пояснюються головним чином відсутністю в слабочуючої дитини потрібних йому в той або іншої ситуації адекватніших слів, тобто бідністю словника, а також і недостатнім розумінням граматичного значення слів.
Одним з найважливіших проявів недорозвинення мовлення в слабочуючих є несформованість граматичної будови мовлення. Засвоєнню правильних граматичних форм слова перешкоджає неточність слухового сприйняття слабочуючими закінчень, що є одним з основних засобів вираження зв'язків між словами в мові, і неможливістю сприйняття на слух багатьох прийменників, що також виражають ці зв'язки. Багато слабочуючих довгий час не оволодівають фразовим мовленням, їх мовлення складається з не зв'язаних між собою слів. У слабочуючих нерідко спостерігається неправильне узгодження слів («Біля лісу чулися спів птахів»); неправильне вживання відмінкових закінчень («Він лежав в намет»); пропуск прийменників («Все обличчя зморшках»); вживання зайвих прийменників («Друзі у в кудись далеко») та інші помилки. Ще більше різного роду аграматизмів спостерігається при вживанні слабочуючими складних речень, структура яких важко засвоюється навіть учнями старших класів.
Такі порушення усного мовлення створюють дитині певні труднощі в навчанні, а саме труднощі засвоєння первинної грамоти, читання, письма; у оволодінні письмовою мовою, що виявляється в специфічних помилках на письмі, що відображають порушення слухової або слуховимовної диференціації звуків:
змішування звуків в слові: глухі - дзвінкі («з» - «с»); тривалі (фрикативні) - вибухові («ф» - «д» - «т»). Заміна звуку «с» звуком «т» приводить до спотворення структури слова, наприклад: «стілець» - «тул»;
помилкове вживання африкат;
заміна одного з складних звуків: замість «ц» «т» або «с»;
заміна звуку «р» звуком «л»;
неправильне вживання пом'якшення: замість твердого звуку м'який: «елька»; замість м'якого твердий: «рад» (замість «лава»);
пропуски ненаголошених складів, приголосних при збігу, недописування закінчень;
труднощі в сприйнятті пояснення вчителя;
труднощі при користуванні підручником, тобто дитина не завжди розуміє прочитаний текст.
При сильно вираженому і ранньому зниженні слуху у дітей розвиток словника настільки відстає від норми, що багато хто з них приходить в школу, володіючи лише декількома лепетними словами, проте і при менш важкому зниженні слуху лексична сторона мовлення у слабочуючих виявляється порушеною. В основі недорозвинення словникового запасу лежить неможливість диференційованого сприйняття на слух близьких по звучанню слів і нечіткість сприйняття ненаголошених частин слова, якими частіше за все є закінчення, суфікси і префікси. Слабочуюча дитина нерідко здатна більш менш виразно сприйняти на слух лише наголошену (кореневу) частину слова, що приводить до невиразності і недостатньої стійкості слухових його образів, які не можуть служити повноцінною основою для формування лексичної сторони мовлення.
За дослідженнями Р. Боскіс, К.Коровіна для слабочуючих характерна обмеженість словникового запасу і такі особливості: вживання характерної ознаки замість назви всього предмету, назва іншого предмету, ситуаційно зв'язаного з даним, назва загальної ситуації замість предмету, назва предмету, схожого за призначенням, назва предмету, зовні схожого з даним, назва дії, яка може бути пов'язане з даним предметом та ін. Для всіх приведених випадків характерні повні заміни лексичного значення слова, засновані на їх семантичній спільності.
Разом з цим К. Коровін відзначає у цих дітей і змішення префіксів при збереженні кореневої частини слова, що пояснюється вже не тільки семантичною, але і фонетичною схожістю слів. Ці різновиди вимушених замін одних слів іншими пояснюються головним чином відсутністю у слабочуючої дитини потрібних йому в тій або іншій ситуації більш адекватних слів, тобто бідністю словника, а також і недостатнім розумінням граматичних значень слів. Для слабочуючих дітей характерні грубі спотворення звукоскладової структури слів, що пояснюється недиференційованістю їх сприйняття на слух. Ці порушення характерні для молодших класів, і торкаються головним чином ненаголошених частин слова, де можливе випадання звуків (особливо при збігах приголосних), додавання зайвих звуків або їх змішування. Часто опускаються закінчення слів, а нерідко і взагалі зберігається лише наголошена частина слова. Одним з найважливіших проявів недорозвинення мовлення у слабочуючих є несформованість у них граматичної будови мовлення. Засвоєнню правильних граматичних форм слова перешкоджає неточність слухового сприйняття його закінчень, що є одним з основних засобів виразу зв'язків між словами в українській мові, і неможливість сприйняття на слух багатьох прийменників, що також виражають ці зв'язки. Багато хто із слабочуючих довгий час не опановують фразовим мовленням і їх мовлення складається з не зв'язаних між собою слів. У слабочуючих нерідко спостерігається неправильне узгодження слів, неправильне вживання відмінкових закінчень, пропуск прийменників й інші помилки. Ще більше різного роду аграматизмів спостерігається при вживанні складних речень.
4. Писемне мовлення слабочуючих багато в чому відображає недоліки усного мовлення. При всьому різноманітті його порушення умовно можна виділити дві основні групи:
Ці форми дисграфій особливо яскраво виявляються у 1-2 класах. У багатьох дітей навіть при порушеннях слуховимовної диференціації звуків, що зберігаються, немає відповідних буквених замін на письмі.
Крім розглянутих форм дисграфій зустрічається і дисграфія при порушенні фонемного аналізу і синтезу слів. Для неї характерне спотворення звукоскладової структури слів за рахунок пропусків і перестановок букв в словах, вставлення зайвих букв та ін.
Проблема дислексії у слабочуючих до теперішнього часу залишається невивченою. Найбільш поширені у них фонемні дислексії, зумовлені фонетико-фонемним недорозвиненням.