Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Відокремлений підрозділ «Слов’янський технікум Луганського національного аграрного університету»
Кабінет охорони праці та безпеки життєдіяльності
Конспект лекцій
з дисципліни «Основи охорони праці»
для студентів всіх спеціальностей
Автори: викладач, спеціаліст вищої категорії, викладач-методист Л.В.Назарова
викладач, спеціаліст першої категорії С.М.Бойко
Конспект лекцій складений у відповідності до типової навчальної програми, затвердженої Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України від 18.03.2011 р.
2011
Тема. Вступ. Загальні питання охорони праці.
Питання теми.
Література.
1.Закон України «Про охорону праці» в редакції від 21.11.2002 р.
2. Кодекс Законів про працю України від 10.12.1971 р.
3. Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004, с. 9-22
4. Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2011, с.522-537
5. Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д., Кучерявий С.В. Охорона праці: Навчальний посібник / За ред. В.Кучерявого. – Львів: Оріяна – Нова, 2007, с.3-9.
6. Пістун І.П., Березовецький А.П., Березовецький С.А. Охорона праці в галузі сільського господарства (рослинництво): Навчальний посібник. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2009, с. 5-13.
7.Русаловський А.В. Правові та організаційні питання охорони праці: Навчальний посібник. - К.: Університет «Україна», 2011, с.9-22.
1. Сучасний стан охорони праці в Україні та за кордоном.
Сучасні економічні відносини, розвиток інтеграційних процесів, інтенсифікація виробництва, курс України на зближення з Європейським Союзом – все це потребує принципово нового підходу до питань охорони праці в державі, а також змін в ідеології роботодавців щодо відповідальності за життя, здоров’я і належні умови праці найманих працівників.
Сучасний стан охорони праці в Україні, попри всі позитивні зміни та наявні досягнення, можна охарактеризувати як такий, що викликає серйозне занепокоєння.
Створення безпечних умов праці – це невід’ємна частина соціально-економічного розвитку держави, складова соціально орієнтованої державної політики, одна з найважливіших функцій діяльності органів державної влади всіх рівнів.
Аналіз стану виробничої безпеки свідчить, що в Україні спостерігається тенденція до зниження рівня виробничого травматизму, аварій та аварійних ситуацій. Але, на жаль, кількість травмованих і загиблих на виробництві викликає стурбованість про майбутнє нашої країни та її дієздатної частини населення.
В Україні щомісяця травмується на виробництві близько 1500 чоловік, з них біля 60 – одержує смертельні травми. Зараз Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань опікується понад 300 тисяч потерпілих на виробництві.
В таких умовах проблема зниження виробничого травматизму віднесена до категорії особливої державної і суспільної значимості, а її розв’язання – до пріоритетних завдань національної безпеки.
Проблема охорони праці є загальносвітовою, над її вирішенням наполегливо працюють всі члени м міжнародної спільноти. За даними Міжнародної організації праці (МОП), в світі щороку реєструється біля 340 млн. випадків виробничого травматизму та 160 млн. випадків професійних захворювань.
Щорічно, за оцінками Міжнародної організації праці, нещасні випадки на виробництві і професійні захворювання забирають життя приблизно 2,3 млн. працівників. Загальносвітові втрати від професійних захворювань, травм та поганих умов праці забирають 4% світового валового внутрішнього продукту.
По оцінках МОП, нещасні випадки на виробництві виникають в результаті причин, які цілком можна усунути. Про це свідчить постійне зниження частоти нещасних випадків на виробництві в промислово розвинених країнах. Багато компаній і деякі уряди вже прийняли курс на повну ліквідацію нещасних випадків на виробництві. Це означає, що практично всі нещасні випадки можуть бути усунуті за допомогою комплексу заходів. Якби всі держави - члени Міжнародної організації праці використали всі методи запобігання нещасних випадків, то близько 300 тисяч смертей (із загального числа в 360 тисяч смертельних нещасних випадків на виробництві) і 200 млн. нещасних випадків (з 340 млн.) могли б бути відвернені.
Нещасні випадки зі смертельними наслідками – тільки вершина айсберга. Залежно від характеру роботи, на кожен смертельний випадок доводиться від 500 до 2000 більше легких травм.
За даними Євросоюзу (ЄС), на один летальний й нещасний випадок припадає:
27 нещасних випадків, що привели до постійної або понад 6-місячної відсутності на роботі;
920 випадків відсутності на роботі протягом 4-х та більше днів;
1445 нещасних випадків без летального результату за даними звітності.
За останні десятиріччя умови праці, особливо виробнича гігієна і виробнича безпека, істотно покращилися в багатьох країнах, однак в цілому світова ситуація в сфері охорони праці все ще залишається важкою.
Тиск світової конкуренції, вимушує роботодавця розглядати профілактику травматизму і охорону праці працівників не як інтегральну компоненту управління, а як додаткову перепону на шляху до збуту продукції. Тому зараз актуалізуються питання соціальної відповідальності бізнесу.
2. Основні розділи дисципліни «Основи охорони праці».
Метою вивчення дисципліни є надання знань, умінь, здатностей (компетенцій) для здійснення ефективної професійної діяльності шляхом забезпечення оптимального управління охороною праці на підприємствах (об’єктах господарської, економічної та науково-освітньої діяльності), формування у студентів відповідальності за особисту та колективну безпеку і усвідомлення необхідності обов’язкового виконання в повному обсязі всіх заходів гарантування безпеки праці на робочих місцях.
Завдання вивчення дисципліни полягає у набутті студентами знань, умінь і здатностей (компетенцій) ефективно вирішувати завдання професійної діяльності з обов’язковим урахуванням вимог охорони праці та гарантуванням збереження життя, здоров’я та працездатності працівників у різних сферах професійної діяльності.
Основні загальнокультурні та професійні компетенції
В результаті вивчення дисципліни «Основи охорони праці» молодші спеціалісти повинні бути здатними до вирішення професійних задач діяльності, пов’язаних з забезпеченням життя, здоров’я і працездатності під час роботи та мати такі основні загальнокультурні та професійні компетенції з охорони праці:
Загальнокультурні компетенції.
Професійні компетенції.
в виробничо-технологічній діяльності:
в організаційно-управлінській діяльності:
в проектно-конструкторській діяльності:
Основні розділи дисципліни «Основи охорони праці»:
Основними суб’єктами охорони праці є працівник, роботодавець і держава. Вони є суб’єктами так званих тристоронніх відносин в галузі праці загалом і в охороні праці зокрема.
Закон України «Про охорону праці» дає такі визначення:
Працівник – особа, яка працює на підприємстві, в організації, установі та виконує обов’язки або функції згідно з трудовим договором (контрактом).
Отже, найголовнішою ознакою працівника є наявність трудового договору з роботодавцем.
Роботодавець – власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, чи фізична особа, що використовує найману працю.
Найголовнішою ознакою роботодавця є використання найманої праці.
Держава регулює всі питання охорони праці через закони та інші нормативно-правові акти з охорони праці, здійснює державний нагляд за охороною праці.
Директива Європейського Союзу (89/391/ЄС) « Про введення заходів, що сприяють поліпшенню безпеки й гігієні праці працівників» дає такі визначення:
Працівник – особа, найнята роботодавцем, включаючи стажерів і практикантів, але крім домашніх працівників.
Роботодавець – фізична чи юридична особа, що перебуває з питань наймання у взаємодії із працівником і яка є відповідальною за підприємство або установу.
Основними об’єктами, які захищаються в охороні праці, є життя, здоров’я, та працездатність працівника.
Основні терміни в галузі охорони праці визначаються законом України «Про охорону праці», національними стандартом України ДСТУ 2293-99 «Охорона праці. Терміни та визначення основних понять», іншими нормативно-правовими актами.
Охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я та працездатності людини в процесі трудової діяльності.
Виробнича санітарія – система організаційних і технічних засобів, які виключають або зменшують вплив на працюючих шкідливих виробничих чинників.
Техніка безпеки – система організаційних і технічних заходів і засобів, які виключають вплив на працівників небезпечних виробничих чинників.
Безпека праці – стан умов праці, за яких вплив на працівника небезпечних і шкідливих чинників усунуто, або вплив шкідливих виробничих чинників не перевищує допустимих значень.
Умови праці – сукупність чинників виробничого середовища і робочого процесу, які впливають на здоров’я і працездатність людини під час виконання нею трудових обов’язків.
Виробниче середовище – сукупність фізичних, хімічних, біологічних соціальних та інших чинників, що діють на людину під час виконання нею трудових обов’язків.
Шкідливий виробничий чинник - виробничий чинник, вплив якого на працівника, за певних умов, може призвести до захворювання, зниження працездатності й (або) негативного впливу на здоров’я нащадків.
Небезпечний виробничий чинник – виробничий чинник, дія якого на працівника, за певних умов, може призвести до травм або іншого раптового погіршення здоров’я.
Травма – порушення анатомічної цілісності організму людини або його функцій внаслідок дії чинників зовнішнього середовища.
Виробнича травма – травма, що виникла внаслідок дії виробничих чинників.
Нещасний випадок на виробництв і- це раптове погіршення стану здоров’я або настання смерті працівника під час виконання ним трудових обов’язків унаслідок короткочасного (впродовж однієї робочої зміни) впливу небезпечного або шкідливого чинника.
Професійне захворювання - це хронічне або гостре захворювання працівника внаслідок впливу шкідливого виробничого чинника або чинників, пов’язаних з роботою.
Небезпечні та шкідливі виробничі чинники у відповідності до міждержавного стандарту (мовою оригіналу) ГОСТ 12.0.003 – 74 (1999) ССБТ «Опасные и вредные производственные факторы. Классификация» поділяються на такі групи: фізичні, хімічні, біологічні та психофізіологічні.
Фізичні небезпечні та шкідливі виробничі чинники поділяються на:
рухомі машини і механізми; рухливі частини виробничого устаткування; рухомі вироби, заготівки, матеріли; руйнування конструкцій; обвалення гірських порід; підвищена запиленість і загазованість повітря робочої зони; підвищена або знижена температура поверхонь обладнання, матеріалів; підвищена або знижена температура повітря робочої зони; підвищений рівень шуму на робочому місці; підвищений рівень вібрації; підвищений рівень інфразвукових коливань; підвищений рівень ультразвуку; підвищений або знижений барометричний тиск в робочій зоні і його різка зміна; підвищена або знижена рухливість повітря; підвищена або знижена іонізація повітря; підвищений рівень іонізуючого випромінювання в робочій зоні; підвищене значення напруги в електричних ланцюгах, замикання якої може відбутися через тіло людини; підвищений рівень статичної електрики; підвищений рівень електромагнітних випромінювань; підвищена напруженість електричного поля; підвищена напруженість магнітного поля; відсутність або недоліки природного освітлення; недостатня освітленість робочої зони; підвищена яскравість світла; знижена контрастність; прямі й відбиті відблиски; підвищена пульсація світлового потоку; підвищений рівень ультрафіолетової радіації; підвищений рівень інфрачервоної радіації; гострі крайки, задирки і шорсткість на поверхнях заготівок, інструментів і обладнання; розташування робочого місця на значній висоті щодо поверхні землі (підлоги), невагомість.
Хімічні: хімічні речовини, які за характером дії на організм людини поділяються на:
- токсичні,
- подразнюючі ,
- сенсибілізуючі,
- канцерогенні,
- мутагенні,
- такі, що впливають на репродуктивну функцію.
По шляху проникання в організм людини вони діляться на проникаючі через:
- органи дихання;
- шлунково-кишковий тракт;
- шкіряні покриви й слизисті оболонки.
Біологічні:
- патогенні мікроорганізми (бактерії, віруси, рикетсії, спірохети, гриби, найпростіші) і продукти їх життєдіяльності;
- макроорганізми (рослини і тварини).
Психофізіологічні:
- фізичні (статичні та динамічні);
- нервово-психічні перевантаження (розумова перенапруга, перенапруга аналізаторів, монотонність праці, емоційні перевантаження).
Один і той же небезпечний і шкідливий виробничий фактор за природою своєї дії може ставитися одночасно до різних груп.
Запитання для самоконтролю.
Тема. Правові та організаційні основи охорони праці.
Питання теми.
3.1.Основні принципи державної політики України у галузі охорони праці.
3.2.Гарантії прав працівників на охорону праці, пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці.
3.3.Охорона праці жінок, неповнолітніх, інвалідів.
3.4. Обов'язки працівників щодо додержання вимог нормативно-правових актів з охорони праці.
3.5.Обов’язкові медичні огляди працівників певних категорій.
3.6.Відповідальність посадових осіб і працівників за порушення законодавства про охорону праці.
4.1.Структура НПАОП.
4.2.Реєстр НПАОП.
- Система стандартів безпеки праці (ССБП).
- Міждержавні стандарти ССБП.
- Національні стандарти України з охорони праці.
- Санітарні, будівельні норми, інші загальнодержавні документи з охорони праці.
6.1. Розробка та затвердження актів з охорони праці, що діють на підприємстві.
6.2. Інструкції з охорони праці.
7.1. Основні принципи і джерела.
7.2. Заходи і засоби з охорони праці, витрати на здійснення і придбання яких включаються до валових витрат.
Література.
1. Конституція України.
2.Закон України «Про охорону праці» в редакції від 21.11.2002 р.
3. Кодекс законів про працю України від 10.12.1971 р.
4. НПАОП. 0.00-4.15-98 Положення про розробку інструкцій з охорони праці.
5. НПАОП 0.00 – 6.03 – 93 Порядок опрацювання та затвердження власником нормативних актів про охорону праці, що діють на підприємстві».
6. «Перелік заходів та засобів з охорони праці, витрати на здійснення та придбання яких включається до валових витрат», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2003 р. № 994.
7. Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004, с.23-37, 49-50; 63-65.
8. Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2011, с.8-46.
9.Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д., Кучерявий С.В. Охорона праці: Навчальний посібник / За ред. В.Кучерявого. – Львів: Оріяна – Нова, 2007, с.10-18, 27-29, 40.
10.Русаловський А.В. Правові та організаційні питання охорони праці: Навчальний посібник. - К.: Університет «Україна», 2011, с.57-84.
Конституційні засади охорони праці в Україні визначені в Конституції України.
В статті 43 записано:
« Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає, або на яку вільно погоджується».
« Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом».
«Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється».
В статті 45 Конституції проголошено: кожний хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.
У статті 46 Конституції України вказується на те, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом.
Зараз в Україні створена і діє ціла система законодавчих та нормативно-правових актів, що регламентують питання охорони праці в усіх галузях виробництва та сферах діяльності.
Структура законодавчого та нормативно-правового забезпечення охорони праці.
Основні законодавчі та нормативно-правові акти з охорони праці:
Правовою основою законодавства України про охорону праці є:
Основоположне значення в галузі охорони праці має Закон України «Про охорону праці».
Цей Закон визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров’я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці т а виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.
Дія цього Закону поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працівників.
3.1. Основні принципи державної політики України у галузі охорони праці.
Державна політика в галузі охорони праці спрямована на створення належних, безпечних і здорових умов праці, запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням.
Державна політика в галузі охорони праці базується на таких основних принципах: ( таблиця 3.1):
Таблиця 3.1 Основні принципи державної політики з охорони праці
|
Принцип |
Зміст |
|
Пріоритет життя і здоров’я працівників |
Пріоритет життя і здоров'я працівників, повна відповідальність роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці. |
|
Соціальний захист працівників |
Соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. |
|
Адаптація до можливостей людини |
Адаптація трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану. |
|
Інформація та навчання |
Інформування населення, проведення навчання, професійна підготовка і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці. |
|
Незалежність від форм власності та видів діяльності |
Встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності. |
|
Економічні методи управління охороною праці. |
Використання економічних методів управління охороною праці, участь держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству. |
|
Комплексний підхід |
Комплексне розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля. |
|
Координація |
Координація діяльності органів державної влади, установ, організацій, об'єднань громадян, що розв'язують проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях. |
|
Суцільний технічний контроль |
Підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці. |
|
Міжнародне співробітництво |
Використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва. |
3.2. Гарантії прав працівників на охорону праці, пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці.
Права на безпечну працю забезпечуються тим, що держава закріплює за собою функції управління охороною праці. Держава гарантує відповідні права працівників на безпечну працю та встановлює обов’язки роботодавців на забезпечення відповідних умов праці найманих працівників.
Права працівників на охорону праці при укладенні трудового договору
(стаття 5 Закону України «Про охорону праці»).
Умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці.
Під час укладання трудового договору роботодавець повинен проінформувати працівника під підпис про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров'я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору.
Працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують професійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічної експертизи.
Усі працівники згідно із законом підлягають загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.
Права працівників на охорону праці під час роботи
(стаття 6 Закону України «Про охорону праці»).
Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства.
Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля. Він зобов'язаний негайно повідомити про це безпосереднього керівника або роботодавця. Факт наявності такої ситуації за необхідності підтверджується спеціалістами з охорони
праці підприємства за участю представника профспілки, членом якої він є, або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці (якщо професійна спілка на підприємстві не створювалася), а також страхового експерта з охорони праці.
За період простою з причин, передбачених частиною другою цієї статті, які виникли не з вини працівника, за ним зберігається середній заробіток.
Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавства про охорону праці, не додержується умов колективного договору з цих питань. У цьому разі працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку.
Працівника, який за станом здоров'я відповідно до медичного висновку потребує надання легшої роботи, роботодавець повинен перевести за згодою працівника на таку роботу на термін, зазначений у медичному висновку, і у разі потреби встановити скорочений робочий день та організувати проведення навчання працівника з набуття іншої професії відповідно до законодавства.
На час зупинення експлуатації підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або устаткування органом державного нагляду за охороною праці чи службою охорони праці за працівником зберігаються місце роботи, а також середній заробіток.
Права працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці (стаття 7 Закону України «Про охорону праці»).
Працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безоплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в порядку, визначеному законодавством.
У разі роз'їзного характеру роботи працівникові виплачується грошова компенсація на придбання лікувально-профілактичного харчування, молока або рівноцінних йому харчових продуктів на умовах, передбачених колективним договором.
Роботодавець може за свої кошти додатково встановлювати за колективним договором (угодою, трудовим договором) працівникові пільги і компенсації, не передбачені законодавством.
Протягом дії укладеного з працівником трудового договору роботодавець повинен, не пізніш як за 2 місяці, письмово інформувати працівника про зміни виробничих умов та розмірів пільг і компенсацій, з урахуванням тих, що надаються йому додатково.
Забезпечення працівників спецодягом, іншими засобами індивідуального захисту, мийними та знешкоджувальними засобами
(стаття 8 Закону України «Про охорону праці»).
На роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах, пов'язаних із забрудненням або несприятливими метеорологічними умовами, працівникам видаються безоплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту, а також мийні та знешкоджувальні засоби. Працівники, які залучаються до разових робіт, пов'язаних з ліквідацією наслідків аварій, стихійного лиха тощо, що не передбачені трудовим договором, повинні бути забезпечені зазначеними засобами.
Роботодавець зобов'язаний забезпечити за свій рахунок придбання, комплектування, видачу та утримання засобів індивідуального захисту відповідно до нормативно-правових актів з охорони праці та колективного договору.
У разі передчасного зношення цих засобів не з вини працівника роботодавець зобов'язаний замінити їх за свій рахунок. У разі придбання працівником спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, мийних та знешкоджувальних засобів за свої кошти роботодавець зобов'язаний компенсувати всі витрати на умовах, передбачених колективним договором.
Згідно з колективним договором роботодавець може додатково, понад встановлені норми, видавати працівникові певні засоби індивідуального захисту, якщо фактичні умови праці цього працівника вимагають їх застосування.
Відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров’я працівників або у разі їх смерті (стаття 9 Закону України «Про охорону праці»).
Відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я або у разі смерті працівника, здійснюється Фондом соціального страхування від нещасних випадків відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності".
Роботодавець може за рахунок власних коштів здійснювати потерпілим та членам їх сімей додаткові виплати відповідно до колективного чи трудового договору.
За працівниками, які втратили працездатність у зв'язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням, зберігаються місце роботи (посада) та середня заробітна плата на весь період до відновлення працездатності або до встановлення стійкої втрати професійної працездатності. У разі неможливості виконання потерпілим попередньої роботи проводяться його навчання і перекваліфікація, а також працевлаштування відповідно до
медичних рекомендацій.
Час перебування на інвалідності у зв'язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням зараховується до стажу роботи для призначення пенсії за віком, а також до стажу роботи із шкідливими умовами, який дає право на призначення пенсії на пільгових умовах і в пільгових розмірах у порядку, встановленому законом.
Робочий час ( глава IV Кодексу законів про працю України (КЗпП)
Нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень (стаття 50 КЗпП).
Для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці встановлюється скорочена тривалість робочого часу - не більш як 36 годин на тиждень (стаття 51 КЗпП).
Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому законодавством.
Для працівників установлюється п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. При п'ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації з додержанням установленої тривалості робочого тижня (статті 50 і 51 КЗпП).
На тих підприємствах, в установах, організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п'ятиденного робочого тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин, 6 годин при тижневій нормі 36 годин і 4 годин при тижневій нормі 24 години (стаття 52 КЗпП).
Напередодні святкових і неробочих днів тривалість роботи працівників, крім працівників, зазначених у статті 51 КЗпП, скорочується на одну годину як при п'ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні.
Напередодні вихідних днів тривалість роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати 5 годин (стаття 53 КЗпП).
При роботі в нічний час встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину.
Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку (стаття 54 КЗпП).
За угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На просьбу вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний встановлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень.
Оплата праці в цих випадках провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку (стаття 56 КЗпП).
Надурочні роботи, як правило, не допускаються. Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня.
Власник або уповноважений ним орган може застосовувати надурочні роботи тільки у таких виняткових випадках:
1) при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а також відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;
2) при проведенні громадських необхідних робіт по водопостачанню, газопостачанню, опаленню, освітленню, каналізації, транспорту, зв'язку - для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;
3) при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робочий час, коли припинення її може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі необхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;
4) при необхідності виконання вантажно-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;
5) для продовження роботи при нез'явленні працівника, який заступає, коли робота не допускає перерви; в цих випадках власник або уповноважений ним орган зобов'язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником (стаття 62 КЗпП).
Надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного працівника чотирьох годин протягом двох днів підряд і 120 годин на рік (стаття 65 КЗпП).
Час відпочинку (главаV Кодексу законів про працю України (КЗпП).
Працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Перерва не включається в робочий час. Перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи.
Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку.
На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі встановлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації (стаття 66 КЗпП).
При п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні - один вихідний день.
Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації, і, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем (стаття 67 КЗпП).
Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством.
Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається в таких виняткових випадках:
1) для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, виробничих аварій і негайного усунення їх наслідків;
2) для відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, загибелі або псування майна;
3) для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у дальшому нормальна робота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;
4) для виконання невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.
Залучення працівників до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу( стаття 71 КЗпП).
Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.
3.3 Охорона праці жінок, неповнолітніх, інвалідів.
Охорона праці жінок.
Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт, пов'язаних з санітарним та побутовим обслуговуванням), а також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, відповідно до переліку важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, граничних норм підіймання і переміщення важких речей, що затверджуються центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я.
Перелік важких робіт з шкідливими і небезпечними умовами праці затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 29 грудня 1993 р. № 256.
Праця вагітних жінок і жінок, які мають неповнолітню дитину, регулюється законодавством (стаття 10 Закону України «Про охорону праці»).
Відповідно до статті 178 Кодексу законів про працю України (КЗпП) передбачено переведення на легшу роботу вагітних жінок і жінок, які мають дітей до трьох років.
На підставі медичного висновку жінкам надається оплачувана відпустка у зв'язку з вагітністю та пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів - 70) календарних днів після пологів, починаючи з дня пологів.
Тривалість відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами обчислюється сумарно і становить 126 календарних днів (140 календарних днів - у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів). Вона надається жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів.
За бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства ( стаття 179 КЗпП ).
Не допускається залучення до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні і направлення у відрядження вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років ( стаття 176 КЗпП ).
Жінкам, що мають дітей віком до півтора року, надаються, крім загальної перерви для відпочинку і харчування, додаткові перерви для годування дитини.
Ці перерви надаються не рідше ніж через три години тривалістю не менше тридцяти хвилин кожна.
При наявності двох і більше грудних дітей тривалість перерви встановлюється не менше години.
Строки і порядок надання перерв установлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації і з врахуванням бажання матері.
Перерви для годування дитини включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком ( стаття 183 КЗпП ).
Жінки, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей-інвалідів, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди ( стаття 177 КЗпП ).
Жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, одинокій матері, батьку, який виховує дитину без матері (у тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла дитину під опіку, надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів ( стаття 182-1 КЗпП ).
Існують норми гранично допустимих навантажень для жінок при підійманні та переміщенні важких речей. (таблиця 3.2).
Таблиця 3.2. Граничні норми підіймання та переміщення важких речей жінками
|
Характер роботи |
Гранично допустима вага вантажу, кг |
|
Підіймання та переміщення вантажів при чергуванні з іншою роботою (до 2 разів на годину) |
10 |
|
Підіймання та переміщення вантажів постійно протягом робочої зміни |
7 |
|
Сумарна вага вантажу, який переміщується протягом кожної години робочої зміни, не повинна перевищувати: з робочої поверхні з підлоги |
350 175 |
Охорона праці неповнолітніх.
Не допускається залучення неповнолітніх до праці на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні, а також до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми, відповідно до переліку важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, граничних норм підіймання і переміщення важких речей, що затверджуються центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я.
Неповнолітні приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду.
Порядок трудового і професійного навчання неповнолітніх професій, пов'язаних з важкими роботами і роботами із шкідливими або небезпечними умовами праці, визначається положенням, яке затверджується центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці.
Вік, з якого допускається прийняття на роботу, тривалість робочого часу, відпусток та деякі інші умови праці неповнолітніх визначаються законом
(стаття 11 Закону України «Про охорону праці»).
Не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років.
За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п'ятнадцяти років.
Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров'ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює ( стаття 188 КЗпП ).
Для неповнолітніх осіб передбачена скорочена тривалість робочого часу : для працівників віком від 16 до 18 років - 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) - 24 години на тиждень (стаття 51 КЗпП).
Особам віком до вісімнадцяти років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день (стаття 75 КЗпП).
Для неповнолітніх осіб затверджені граничні норми підіймання та переміщення важких речей (таблиця 3.3).
Таблиця 3.3. Граничні норми підіймання та переміщення важких речей неповнолітніми
|
Число повних років |
Тимчасова робота юнаки |
Тимчасова робота дівчата |
Тривала робота юнаки |
Тривала робота дівчата |
|
14 років |
5 кг |
2,5 кг |
- |
- |
|
15 років |
12 кг |
6 кг |
8,4 кг |
4,2 кг |
|
16 років |
14 кг |
7 кг |
11,2 кг |
5,6 кг |
|
17 років |
16 кг |
8 кг |
12,6 кг |
6,3 кг |
Охорона праці інвалідів (стаття 12 Закону України «Про охорону праці»).
Підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.
У випадках, передбачених законодавством, роботодавець зобов'язаний організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій.
Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час можливе лише за їх згодою та за умови, що це не суперечить рекомендаціям медико-соціальної експертної комісії.
3.4. Обов'язки працівників щодо додержання вимог нормативно-правових актів з охорони праці.
Згідно статті 14 Закону України «Про охорону праці» працівник зобов’язаний:
Працівник несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.
3.5. Обов’язкові медичні огляди працівників певних категорій.
Закон «Про охорону праці» (стаття 17) передбачає що роботодавець зобов'язаний за свої кошти забезпечити фінансування та організувати проведення попереднього (під час прийняття на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників:
Обов'язковий медичний огляд щорічно повинні проходити особи віком до 21 року.
За результатами періодичних медичних оглядів у разі потреби роботодавець повинен забезпечити проведення відповідних оздоровчих заходів.
Медичні огляди проводяться відповідними закладами охорони здоров'я, працівники яких несуть відповідальність згідно із законодавством за відповідність медичного висновку фактичному стану здоров'я працівника. Порядок проведення медичних оглядів визначається центральним органом
виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.
Роботодавець має право в установленому законом порядку притягнути працівника, який ухиляється від проходження обов'язкового медичного огляду, до дисциплінарної відповідальності, а також зобов'язаний відсторонити його від роботи без збереження заробітної плати.
Роботодавець зобов'язаний забезпечити за свій рахунок позачерговий медичний огляд працівників:
- за заявою працівника, якщо він вважає, що погіршення стану його здоров'я пов'язане з умовами праці;
- за своєю ініціативою, якщо стан здоров'я працівника не дозволяє йому виконувати свої трудові обов'язки.
За час проходження медичного огляду за працівниками зберігаються місце роботи (посада) і середній заробіток.
Кабінет Міністрів України своєю постановою від 23 травня 2001 р. №559 затвердив «Перелік професій виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним медичним оглядам».
У відповідності до Закону України «Про охорону праці» (розділ 8, стаття 44)за порушення законів т а інших нормативно-правових актів з охорони праці, створення перешкод у діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці, а також представників профспілок, їх організацій та об’єднань винні особи притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної, кримінальної відповідальності згідно із законом.
Дисциплінарна відповідальність – відповідальність посадових осіб, робочих і службовців за порушення правил і норм з охорони праці, котрі не призвели до тяжких наслідків. Вона полягає в накладанні дисциплінарних стягнень адміністрацією підприємства. На посадові особи накладаються такі стягнення: догана, звільнення з роботи (стаття 147 Кодексу законів про працю України). Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення.
Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, який прийняв на роботу даного працівника.
Адміністративна відповідальність накладається на посадових осіб ( керівники підприємств і їх заступники, головні інженери та інші посадові особи), винних за порушення правил і норм охорони праці у вигляді грошового штрафу.
Матеріальна відповідальність - настає тоді коли в результаті порушення вимог охорони праці підприємство несе матеріальні збитки. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не може перевищувати повного розміру заподіяної шкоди.
Матеріальна відповідальність може накладатися тоді, коли з прямої вини працівника підприємству нанесені значні матеріальні збитки. Робітники і службовці зобов’язані відшкодувати шкоду, спричинену підприємству, незалежно від притягнення їх до дисциплінарної відповідальності.
Кримінальна відповідальність настає тоді, коли порушення правил і норм охорони праці потягнули за собою або могли привести до нещасних випадків з людьми, або коли нанесені значні матеріальні збитки. До кримінальної відповідальності можуть притягуватися лише ті посадові особи, котрі в силу своїх службових обов’язків або по спеціальному розпорядженню зобов’язані створювати або контролювати безпечні умови праці. Кримінальна відповідальність визначається в судовому порядку.
Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за такі порушення вимог охорони праці:
Згідно статті 43 Закону України «Про охорону праці» за порушення законодавства про охорону праці та невиконання приписів (розпоряджень) посадових осіб органів виконавчої влади з нагляду за охороною праці юридичні та фізичні особи, які відповідно до законодавства використовують найману працю, притягаються органами виконавчої влади з нагляду за охороною праці до сплати штрафу в порядку, встановленому законом.
Сплата штрафу не звільняє юридичну або фізичну особу, яка відповідно до законодавства використовує найману працю, від усунення виявлених порушень у визначені строки.
Максимальний розмір штрафу не може перевищувати п'яти відсотків середньомісячного фонду заробітної плати за попередній рік юридичної чи фізичної особи, яка відповідно до законодавства використовує найману працю.
Несплата або неповна сплата юридичними чи фізичними особами, які відповідно до законодавства використовують найману працю, штрафу тягне за собою нарахування пені на несплачену суму штрафу (його частини) з розрахунку 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла в період такої несплати, за кожен день прострочення.
Кошти від застосування штрафних санкцій до юридичних чи фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, посадових осіб і працівників, визначених цією статтею, зараховуються до Державного бюджету України.
Притягнення до відповідальності посадових осіб і працівників за порушення законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці здійснюється відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Нормативно-правовий акт – це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб’єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має не персоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.
Нормативно-правові акти з охорони праці (НПАОП) - це правила, норми, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов'язкові для виконання.
НПАОП направлені на забезпечення здорових та безпечних умов праці.
Опрацювання та прийняття нових, перегляд і скасування чинних нормативно-правових актів з охорони праці провадяться центральним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці за участю професійних спілок і Фонду соціального страхування від нещасних випадків та за погодженням з органами державного нагляду за охороною праці.
Санітарні правила та норми затверджуються центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я.
Нормативно-правові акти з охорони праці переглядаються в міру впровадження досягнень науки і техніки, що сприяють поліпшенню безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, але не рідше одного разу на десять років.
Стандарти, технічні умови та інші документи на засоби праці і технологічні процеси повинні включати вимоги щодо охорони праці і погоджуватися з органами державного нагляду за охороною праці. (стаття 28 Закону України «Про охорону праці»).
4.1. Структура НПАОП.
З метою систематизації обліку НПАОП, створення необхідних умов для ефективного зберігання та використання інформації про ці нормативно-правові акти, зручності їх обробки з використання персональних комп’ютерів, НПАОП кодуються:
НПАОП ХХ.ХХ – Х.ХХ – ХХ
НПАОП – скорочена назва нормативно-правового акту;
ХХ.ХХ – вид економічної діяльності;
Х – вид нормативно правового акту;
ХХ - порядковий номер у межах даного виду;
ХХ – рік затвердження
Елементи позначення (шифру) мають такі характеристики.
Види НПАОП мають таке цифрове позначення:
1 – правила
2 – переліки
3 – норми
4 – положення
5 – інструкції
6 – порядки
7 – інші
Вид економічної діяльності (група, клас) установлюється відповідно до КВЕД – класифікатора видів економічної діяльності. Коди КВЕД практично співпадають з кодами Міжнародної стандартної промислової класифікації всіх видів економічної діяльності (ISIC).
Якщо нормативно-правовий акт поширюється на всі або на декілька видів економічної діяльності, зазначається код 0.00.
Порядковий номер у межах виду визначається згідно з даними Реєстру нормативно-правових актів з охорони праці.
Наприклад:
НПАОП 0.00 – 4.12 – 05 – «Типове положення про порядок проведення навчання і перевірки знань з питань охорони праці» розшифровується так:
0.00 - означає, що дія цього нормативно-правового акту поширюється на всі або декілька видів економічної діяльності;
4 – означає «Положення»;
12 – порядковий номер в групі «Положення»;
05 – вказує на 2005 рік затвердження.
Поряд з державними нормативно-правовими актами з охорони праці діють відомчі документи з охорони праці, які, як правило, розробляються на основі НПАОП та затверджуються міністерствами, відомствами України або асоціаціями, концернами, іншими об’єднаннями підприємств з метою конкретизації вимог НПАОП залежно від специфіки галузі.
Відомчі нормативно-правові акти про охорону праці, як правило, погоджуються з відповідним органом (органами) державного нагляду за охороною праці.
4.2. Реєстр НПАОП.
Держгірпромнагляд веде Державний реєстр нормативно-правових актів з охорони праці (Реєстр НПАОП).
Реєстр НПАОП – це банк даних, який складається і ведеться з метою забезпечення єдиного обліку та формування відповідного інформаційного фонду цих актів.
Реєстр видається окремою книгою, також створено автоматизований інформаційний фонд НПАОП, який постійно відслідковується і поповнюється Держгірпромнаглядом. Зміни у Реєстрі НПАОП публікуються в журналі «Охорона праці». Цей Реєстр розміщений також на офіційному сайті Держгірпромнагляду www.dnop.kiev.ua, а також він доступний на сайті http://dokument.org.ua .
Включенню до Реєстру НПАОП підлягають нормативно-правові з охорони праці, що затверджуються Держгірпромнаглядом України, та нормативно-правові акти колишнього СРСР з питань охорони праці, які діють на території України відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12.09.91 № 1545 «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР».
Рішення про включення нормативно-правових актів з питань охорони праці до Реєстру НПАОП зазначається в наказі Держгірпромнагляду України про затвердження НПАОП.
Система стандартів безпеки праці (ССБП).
В колишньому СРСР була створена і діяла розгалужена Система стандартів безпеки праці (ССБТ – система стандартов безопасности труда).
У відповідності з Угодою про співробітництво в галузі охорони праці, укладеною керівниками урядів держав СНД (1994 р.) стандарти ССБП набули статус міждержавних стандартів, і в такому статусі вони діють в Україні. Перелік стандартів ССБП переглядається в міру необхідності з урахуванням національного законодавства та удосконалення ССБП.
Система стандартів ССБП включає наступні групи стандартів:
|
Шифр групи |
Найменування групи |
|
0 |
Організаційно-методичні стандарти |
|
1 |
Стандарти вимог і норм по видах небезпечних і шкідливих виробничих чинників |
|
2 |
Стандарти вимог безпеки до виробничого устаткування |
|
3 |
Стандарти вимог безпеки до виробничих процесів |
|
4 |
Стандарти вимог до засобів захисту працюючих |
Стандарти групи «0» встановлюють:
Стандарти групи «1» установлюють:
Стандарти групи «2» установлюють:
Стандарти групи «3» установлюють:
Стандарти групи «4» встановлюють:
Позначення міждержавного стандарту ССБП складається з індексу (ГОСТ), реєстраційного номера, перші дві цифри якого (12) визначають приналежність стандарту до комплексу ССБП, наступна цифра із крапкою вказує групу стандарту, а три наступні цифри – порядковий номер стандарту в групі. Через тире вказується рік затвердження стандарту.
Приклади: ГОСТ 12.1.011 – 78, ГОСТ 12.0.004 – 90.
Стандарти ССБП мають груповий заголовок: «Система стандартів безпеки праці».
Наприклад (мовою оригіналу):
Межгосударственный стандарт ГОСТ 12.1.009 – 76 Система стандартов безопасности труда. Электробезопасность. Термины и определения.
Стандарти України з охорони праці.
Вимоги щодо охорони праці регламентуються в Україні також:
До державної системи стандартизації України входять такі категорії нормативних документів та види стандартів:
ДСТУ – національні стандарти України (збережено попередню транскрипцію ДСТУ – державний стандарт України);
ГСТУ – галузеві стандарти України;
СТТУ – стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок України;
ТУУ – технічні умови України;
СОУ – стандарти організацій України.
До національних стандартів прирівнюються державні будівельні норми (ДБН), а також державні класифікатори техніко-економічної соціальної інформації.
Серед державних нормативно-технічних актів важливе місце посідають національні стандарти України (ДСТУ) з питань безпеки праці.
Національні стандарти з питань охорони праці – це комплекс стандартів, спрямованих на забезпечення безпеки праці, збереження здоров’я і працездатності людини в процесі праці.
Роботодавці розробляють та затверджують власні положення, інструкції або інші акти про охорону праці, що діють в межах підприємства, установи, організації.
Порядок опрацювання, прийняття, перегляду і скасування актів з охорони праці, що діють на підприємстві регламентується НПАОП 0.00 – 6.03 – 93 Порядок опрацювання та затвердження власником нормативних актів про охорону праці, що діють на підприємстві».
Акти підприємства повинні відповідати чинному законодавству та вимогам нормативно-правових актів з охорони праці (НПАОП). Акти, що діють на підприємстві, повинні включати:
- визначення обов'язків, прав та відповідальності структурних підрозділів, служб і посадових осіб за виконання покладених функцій у галузі охорони праці;
- забезпечення перспективного і поточного планування роботи щодо поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, усунення причин травматизму, професійних захворювань;
- організація лабораторних досліджень умов праці, атестації робочих місць на відповідність чинним нормативам з охорони праці;
- внесення вимог нормативних актів про охорону праці до технологічної і конструкторської документації та встановлення порядку проведення експертизи цієї документації на повноту викладення зазначених вимог;
- встановлення правил безпечного виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях, на будівельних майданчиках, робочих місцях;
- організація правильної експлуатації об'єктів підвищеної небезпеки (підйомних кранів, котлів, посудин, що працюють під тиском тощо), призначення осіб, відповідальних за технічний стан і безпечну експлуатацію цих об'єктів;
- організація інструктажу, навчання та перевірки знань працюючих з питань охорони праці, впровадження чіткої системи допуску до робіт з підвищеною небезпекою, визначення переліку таких робіт та правил їх безпечного виконання;
- визначення заходів щодо ліквідації наслідків аварій та встановлення порядку виконання рятувальних робіт, створення (залучення) професійних аварійно-рятувальних формувань, надання першої допомоги потерпілим у разі виникнення надзвичайних ситуацій та нещасних випадків;
- опрацювання, погодження в установленому порядку і затвердження заходів щодо забезпечення безпеки працівників на певних роботах у разі відсутності в державних нормативних актах про охорону праці конкретних вимог;
- визначення заходів пожежної безпеки;
- організація забезпечення працівників спецодягом, спецвзуттям та іншими засобами індивідуального захисту;
- організація забезпечення працівників миючими та знешкоджуючими засобами, лікувально-профілактичним харчуванням, молоком, газованою солоною водою тощо;
- організація проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних медичних оглядів працівників певних категорій;
- встановлення порядку ознайомлення працівника, з яким укладається трудовий договір, про умови праці на підприємстві, можливість їх впливу на здоров'я, пільги та компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору;
- визначення порядку інформування працюючих про зміни в нормативно-правових актах з охорони праці протягом дії трудового договору.
Вищезазначений перелік не є повним, а роботодавець може затверджувати акти з охорони праці, які обумовлюються специфікою виробництва та вимогами чинного законодавства.
6.1. Розробка та затвердження актів з охорони праці, що діють на підприємстві.
Для опрацювання, узгодження, затвердження актів підприємства за наказом роботодавця створюється комісія чи робоча група, назначаються строки, виконавці та керівники. Проект акту узгоджується зі службою охорони праці та юрисконсультом, в разі необхідності – з іншими зацікавленими службами. Реєстрація та облік актів з охорони праці, що діють в межах підприємства, здійснюється у порядку, який встановлює роботодавець, якщо інше не передбачено законодавством.
6.2. Інструкції з охорони праці.
Інструкція є нормативним актом, що містить обов’язки для дотримання працівниками вимоги з охорони праці при виконанні ними робіт певного виду або за певною професією на робочих місцях, у виробничих приміщеннях, на території підприємства і будівельних майданчиках або в інших місцях, де за дорученням власника чи уповноваженого ним органу (роботодавця) виконуються ці роботи, трудові чи службові обов’язки.
Інструкції з охорони праці розробляються у відповідності до державного нормативного акту ДНАОП 0.00 – 4.15 – 98 Положення про розробку інструкції з охорони праці, затвердженого наказом Держнаглядохоронпраці
від 29.01.1998 № 9.
Інструкції поділяються на:
Інструкції, що належать до державних міжгалузевих нормативних актів про охорону праці, розробляються для персоналу, який провадить вибухові роботи, обслуговує електричні установки та пристрої, вантажопідіймальні машини та ліфти, котельні установки, посудини, що перебувають під тиском, і для інших працівників, правила безпеки праці яких установлені міжгалузевими нормативними актами про охорону праці, затвердженими органами державного нагляду за охороною праці.
Ці інструкції затверджуються відповідними органами державного нагляду за охороною праці за узгодженням з міністерствами або іншими органами, до компетенції яких належить дана інструкція або окремі її вимоги, і їх дотримання є обов'язковим для працівників відповідних професій або при виконанні відповідних видів робіт на всіх підприємствах незалежно від їх підпорядкованості, форми власності та виду діяльності.
Примірні інструкції затверджуються міністерствами або іншими органами виконавчої влади, виробничими, науково-виробничими та іншими об'єднаннями підприємств, які мають відповідну компетенцію, за узгодженням з органами державного нагляду за охороною праці, до компетенції яких належить дана інструкція або окремі її вимоги, і Національним НДІ охорони праці. Ці інструкції можуть використовуватись як основа для розробки інструкцій, що діють на підприємстві.
Інструкції, що діють на підприємстві, належать до нормативних актів про охорону праці, чинних у межах конкретного підприємства. Такі інструкції розробляються на основі чинних державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці, примірних інструкцій та технологічної документації підприємства з урахуванням конкретних умов виробництва та вимог безпеки, викладених в експлуатаційній та ремонтній документації підприємств-виготовлювачів обладнання, що використовується на даному підприємстві. Вони затверджуються роботодавцем і є обов'язковими для дотримання працівниками відповідних професій або при виконанні відповідних робіт на цьому підприємстві.
Інструкції повинні містити тільки ті вимоги щодо охорони праці, дотримання яких обов'язкове самими працівниками. Порушення працівником цих вимог повинно розглядатися як порушення трудової дисципліни, за яке до нього може бути застосовано стягнення згідно з чинним законодавством.
Постійний контроль за додержанням працівниками вимог інструкцій покладається на роботодавця.
Зміст та побудова інструкцій
Кожній інструкції присвоюється назва і скорочене позначення (код, порядковий номер).
Інструкціям, що розробляються і затверджуються на підприємствах, присвоюються порядкові номери службами охорони праці цих підприємств.
Інструкції повинні містити такі розділи:
- загальні положення;
- вимоги безпеки перед початком роботи;
- вимоги безпеки під час виконання роботи;
- вимоги безпеки після закінчення роботи;
- вимоги безпеки в аварійних ситуаціях.
Розділ "Загальні положення" повинен містити:
- відомості про сферу застосування інструкції;
- загальні відомості про об'єкт розробки: визначення робочого місця працівника даної професії (виду робіт) в залежності від тривалості його перебування на ньому протягом робочої зміни (постійне чи непостійне); коротка характеристика технологічного процесу та обладнання, що застосовується на цьому робочому місці, виробничій дільниці, в цеху;
- умови і порядок допуску працівників до самостійної роботи за професією або до виконання відповідного виду робіт (вимоги щодо віку, стажу роботи, статі, стану здоров'я, проходження медоглядів, професійної освіти та спеціального навчання з питань охорони праці, інструктажів, перевірки знань тощо);
- вимоги правил внутрішнього трудового розпорядку, що стосуються питань охорони праці для даного виду робіт або професії, а також відомості про специфічні особливості організації праці і технологічних процесів та про коло трудових обов'язків працівників даної професії (що виконують даний вид робіт);
- характеристику основних небезпечних та шкідливих виробничих факторів для даної професії (виду робіт), особливості їх впливу на працівника;
- перелік видів спецодягу, спецвзуття та інших засобів індивідуального захисту, що належать до видачі працівникам даної професії (виду робіт) згідно з чинними нормами, із зазначенням стандартів або технічних умов на них;
- вимоги санітарних норм і правил особистої гігієни, яких повинен дотримуватись працівник під час виконання роботи.
Розділ "Вимоги безпеки перед початком роботи" повинен містити:
- порядок приймання зміни у випадку безперервної роботи, в тому числі при порушенні режиму роботи виробничого обладнання або технологічного процесу;
- порядок підготовки робочого місця, засобів індивідуального захисту;
- порядок перевірки справності обладнання, інструменту, захисних пристроїв небезпечних зон машин і механізмів, пускових, запобіжних, гальмових і очисних пристроїв, систем блокування та сигналізації, вентиляції та освітлення, знаків безпеки, первинних засобів пожежогасіння, виявлення видимих пошкоджень захисного заземлення (занулення) тощо;
- порядок перевірки наявності та стану вихідних матеріалів (сировини, заготовок, напівфабрикатів);
- порядок повідомлення роботодавця про виявлені несправності обладнання, пристроїв, пристосувань, інструменту, засобів захисту тощо.
Розділ "Вимоги безпеки під час роботи" повинен містити:
- відомості щодо безпечної організації праці, про прийоми та методи безпечного виконання робіт, правила використання технологічного обладнання, пристроїв та інструментів, а також застереження про можливі небезпечні, неправильні методи та прийоми праці, які заборонено застосовувати;
- правила безпечного поводження з вихідними матеріалами (сировиною, заготовками, напівфабрикатами), з готовою продукцією, допоміжними матеріалами та відходами виробництва, що являють небезпеку для працівників;
- правила безпечної експлуатації внутрішньоцехових транспортних і вантажопідіймальних засобів і механізмів, тари; вимоги безпеки при вантажно-розвантажувальних роботах та транспортуванні вантажу;
- вказівки щодо порядку утримання робочого місця в безпечному стані;
- можливі види небезпечних відхилень від нормального режиму роботи обладнання та технологічного регламенту і способи їх усунення;
- вимоги щодо використання засобів індивідуального та колективного захисту від шкідливих і небезпечних виробничих факторів;
-умови, за яких робота повинна бути припинена (технічні, метеорологічні, санітарно-гігієнічні тощо);
- вимоги щодо забезпечення пожежо - та вибухобезпеки;
- порядок повідомлення роботодавця про нещасні випадки чи раптові захворювання, факти порушення технологічного процесу, виявлені несправності обладнання, устаткування, пристроїв, інструменту, засобів захисту та про інші небезпечні та шкідливі виробничі фактори, що загрожують життю і здоров'ю працівників.
Розділ "Вимоги безпеки після закінчення роботи" повинен містити:
- порядок безпечного вимикання, зупинення, розбирання, очищення і змащення обладнання, пристроїв, машин, механізмів та апаратури, а при безперервному процесі - порядок передачі їх черговій зміні;
- порядок здавання робочого місця;
- порядок прибирання відходів виробництва;
- вимоги санітарних норм і правил особистої гігієни, яких повинен дотримуватись працівник після закінчення роботи;
- порядок повідомлення роботодавця про всі недоліки, що виявились у процесі роботи.
Розділ "Вимоги безпеки в аварійних ситуаціях" повинен містити:
- відомості про ознаки можливих аварійних ситуацій, характерні причини аварій (вибухів, пожеж тощо);
- відомості про засоби та дії, спрямовані на запобігання можливим аваріям;
- порядок дій, особисті обов'язки та правила поведінки працівника при виникненні аварії згідно з планом її ліквідації, в тому числі у випадку її виникнення під час передачі-приймання зміни при безперервній роботі;
- порядок повідомлення роботодавця про аварії та ситуації, що можуть до них призвести;
- відомості про порядок застосування засобів проти аварійного захисту та сигналізації;
- порядок дій щодо подання першої медичної допомоги потерпілим під час аварії.
Викладення тексту інструкцій
При викладенні тексту інструкції слід керуватися такими правилами:
- текст інструкції повинен бути стислим, зрозумілим і не допускати різних тлумачень;
- інструкція не повинна містити посилань на нормативні акти, вимоги яких враховуються при її розробці. За необхідності ці вимоги відтворюються дослівно;
- слід вживати терміни і визначення, прийняті в Законі України "Про охорону праці", ДСТУ 2293-93 ССБП "Охорона праці. Терміни та визначення", "Державний класифікатор України. Класифікатор професій" та в інших нормативних актах.
Порядок розробки, затвердження та введення інструкцій в дію
Загальне керівництво розробкою (переглядом) інструкцій на підприємстві покладається на роботодавця.
Роботодавець несе відповідальність за організацію своєчасної розробки (перегляду) та забезпечення всіх працівників необхідними інструкціями.
Розробка (перегляд) необхідних інструкцій, що діють на підприємстві, здійснюється безпосередніми керівниками робіт (начальник виробництва, цеху, дільниці, відділу, лабораторії та інших відповідних їм підрозділів підприємства), які несуть відповідальність за своєчасне виконання цієї роботи.
Здійснення систематичного контролю за своєчасною розробкою нових та відповідністю діючих на підприємстві інструкцій вимогам чинного законодавства, їх періодичним переглядом та своєчасним внесенням змін і доповнень до них, а також подання відповідної методичної допомоги розробникам і організація придбання для них примірних інструкцій, стандартів ССБП та інших нормативно-технічних і організаційно-методичних документів про охорону праці покладається роботодавцем на службу охорони праці підприємства.
Інструкція, що діє на підприємстві, набуває чинності з дня її затвердження, якщо інше не передбачене наказом роботодавця.
Реєстрація, облік і видання інструкцій на підприємстві.
Інструкції, які вводяться в дію на даному підприємстві, реєструються службою охорони праці в журналі реєстрації в порядку, встановленому роботодавцем.
Введені в дію інструкції видаються (тиражуються) або придбаються у вигляді брошур (для видачі працівникам на руки) або односторонніх аркушів чи плакатів (для вивішування на робочих місцях або виробничих дільницях).
Видача інструкцій керівникам структурних підрозділів (служб) підприємства провадиться службою охорони праці з реєстрацією в журналі обліку видачі інструкцій .
Інструкції видаються працівникам на руки безпосередніми керівниками робіт під розпис у журналі реєстрації інструктажів з питань охорони праці під час проведення первинного інструктажу або вивішуються на його робочому місці.
У кожного керівника структурного підрозділу (служби) підприємства повинен постійно зберігатись комплект інструкцій, необхідних у даному підрозділі (службі) для працівників усіх професій і видів робіт даного підрозділу (служби), а також перелік цих інструкцій, затверджений роботодавцем.
На підприємствах, де структурні підрозділи відсутні, комплект інструкцій зберігається у роботодавця.
Роботодавець безкоштовно забезпечує інструкціями працівників та керівників структурних підрозділів (служб).
Перегляд, припинення чинності та скасування інструкцій.
Перегляд інструкцій, що належать до державних міжгалузевих нормативних актів про охорону праці та примірних інструкцій, проводиться в міру потреби, але не рідше одного разу на 10 років; перегляд інструкцій, що діють на підприємстві, - в терміни, передбачені державними нормативними актами про охорону праці, на підставі яких вони опрацьовані, але не рідше одного разу на 5 років, а для професій або видів робіт з підвищеною небезпекою - не рідше одного разу на 3 роки.
Перегляд, тимчасове припинення чинності та скасування інструкцій, що є державними міжгалузевими нормативними актами, та примірних інструкцій здійснюються у порядку, визначеному ДНАОП 0.00-4.14-94 "Положення про опрацювання, прийняття, перегляд та скасування державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці", а інструкцій, що діють на підприємстві, - у порядку, визначеному ДНАОП 0.00-8.03-93 "Порядок опрацювання і затвердження власником нормативних актів, що діють на підприємстві".
Форма титульного аркуша інструкції з охорони праці, що діє на підприємстві
_______________________________________________________________________
(повне найменування підприємства із зазначенням підпорядкованості)
ІНСТРУКЦІЯ
З ОХОРОНИ ПРАЦІ N _________
__________________________________________________________
(назва)
______________
(місце видання)
Форма першої сторінки інструкції з охорони праці, що діє на підприємстві
____________________________________________________________________
(повне найменування підприємства із зазначенням підпорядкованості)
ЗАТВЕРДЖЕНО
Наказ________________________________
(посада роботодавця і
_____________________________________
найменування підприємства)
___________________№_________________
(число, місяць, рік)
ІНСТРУКЦІЯ
З ОХОРОНИ ПРАЦІ N ________
__________________________________________________________________
(назва)
(Текст інструкції)
Форма останньої сторінки інструкції з охорони праці, що діє на підприємстві
(Текст інструкції)
______________________________________ _____________ ______________
(посада керівника підрозділу (організації) –( розробника) (особистий підпис) (прізвище, ініціали)
УЗГОДЖЕНО:
Керівник (спеціаліст) служби
охорони праці підприємства __________________ ___________________
(особистий підпис) (прізвище, ініціали)
Юрисконсульт ___________________ ____________________
(особистий підпис) (прізвище, ініціали)
Головний технолог* ___________________ _____________________
(особистий підпис) (прізвище, ініціали)
* У разі потреби проект інструкції узгоджується з іншими зацікавленими службами, підрозділами і посадовими особами підприємства, перелік яких визначає служба охорони праці.
7.1.Основні принципи і джерела.
Згідно статті 19 Закону України «Про охорону праці» фінансування охорони праці здійснюється роботодавцем.
Фінансування профілактичних заходів з охорони праці, виконання загальнодержавних, галузевих та регіональних програм поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, інших державних програм, спрямованих на запобігання нещасним випадкам та професійним захворюванням, передбачається здійснювати за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів, що виділяються окремим рядком, та за рахунок інших джерел фінансування, визначених законодавством.
Закон встановлює мінімальні рівні витрат роботодавців на охорону праці таким чином:
Для підприємств незалежно від форм власності, або фізичних осіб, які використовують найману працю, витрати на охорону праці становлять не менше 0,5% від суми реалізованої продукції.
Для підприємств, що утримуються за рахунок бюджету, витрати на охорону праці передбачаються в державному або місцевих бюджетах і становлять не менше 0,2% від фонду оплати праці.
7.2. Заходи і засоби з охорони праці, витрати на здійснення і придбання яких включаються до валових витрат.
Закон передбачає, що не повинно бути довільного визначення заходів з охорони праці, які фінансує роботодавець за рахунок собівартості своєї продукції. Сума витрат з охорони праці, що належать до валових витрат юридичної чи фізичної особи, яка використовує найману працю, визначаються згідно з переліком заходів та засобів з охорони праці, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
Цей перелік періодично переглядається і приводиться у відповідність до діючого податкового законодавства. Зараз діє «Перелік заходів та засобів з охорони праці, витрати на здійснення та придбання яких включається до валових витрат», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2003 р. № 994.
Наприклад цим переліком передбачаються, зокрема, такі заходи охорони праці:
Таким чином, кошти, які виділяються на охорону праці, не обкладаються прибутковим податком і не можуть використовуватися для інших цілей. Витрати на охорону праці, котрі передбачаються в державному і місцевих бюджетах, виділяються окремим рядком.
Згідно з Законом України «Про охорону праці», працівники не несуть ніяких витрат на реалізацію заходів по охороні праці.
Запитання для самоконтролю.
Тема. Державне управління охороною праці, державний нагляд і громадський контроль за охороною праці.
Питання програми.
Література.
с. 19-26.
Відповідно до статті 31 Закону України «Про охорону праці» державне управління охороною праці в Україні здійснюють:
Кабінет Міністрів України.
Кабінет Міністрів України в галузі охорони праці (стаття 32 Закону України «про охорону праці» має такі повноваження:
З метою координації діяльності органів державного управління охороною праці створюється Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення, яку очолює віце-прем'єр-міністр України.
Держгірпромнагляд.
Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки України (Держгірпромнагляд) згідно статті 32 Закону України «Про охорону праці» має повноваження:
Рішення, прийняті Держгірпромнаглядом в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання всіма міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами, які відповідно до законодавства використовують найману працю.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.
Відповідно до статті 33 Закону України «Про охорону праці» міністерства та інші центральні органи виконавчої влади:
Для координації, вдосконалення роботи з охорони праці і контролю за цією роботою в міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади створюються структурні підрозділи з охорони праці.
Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні
адміністрації.
Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації у межах відповідних територій:
Для виконання зазначених функцій у складі Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій створюються структурні підрозділи з охорони праці, що діють згідно з типовим положенням, яке затверджується Кабінетом Міністрів України, а також на громадських засадах - ради з питань безпечної життєдіяльності населення.
Органи місцевого самоврядування.
Органи місцевого самоврядування у межах своєї компетенції:
Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад забезпечують належне утримання, ефективну і безпечну експлуатацію об'єктів житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв'язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, додержання вимог щодо охорони праці працівників, зайнятих на цих об'єктах.
Об’єднання підприємств.
Згідно статті 36 Закону України «про охорону праці», повноваження в галузі охорони праці асоціацій, корпорацій, концернів та інших об'єднань визначаються їх статутами або договорами між підприємствами, які утворили об'єднання. Для виконання делегованих об'єднанням функцій в їх апаратах
створюються служби охорони праці.
Підприємства.
Роботодавці відповідно до вимог статті 13 Закону України «Про охорону праці зобов’язані створити на робочих місцях в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці.
Для розроблення і реалізації державної політики в галузі охорони життя людей на виробництві та профілактики побутового травматизму, при Кабінеті Міністрів України створена Національна Рада з питань безпечної життєдіяльності населення.
Національна Рада організовує свою діяльність на підставі Положення про Національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1993 р. № 733.
Національна рада :
а) розробляє та здійснює заходи щодо створення цілісної системи державного управління охороною життя людей на виробництві та профілактики побутового травматизму, вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції про вдосконалення цієї системи;
б) організує і забезпечує контроль за виконанням законодавчих актів і рішень Уряду України, опрацювання Національної програми і законопроектів, пов'язаних з реалізацією державної політики з питань безпечної життєдіяльності населення, подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо вдосконалення законодавства з цих питань;
в) координує діяльність центральних і місцевих органів державної виконавчої влади у галузі охорони життя людей на виробництві та профілактики побутового травматизму;
г) організує перевірки діяльності центральних і місцевих органів державної виконавчої влади і заслуховує на своїх засіданнях або засіданнях бюро Національної ради звіти керівників з питань, що входять до її компетенції;
д) бере участь у міжнародному співробітництві, сприяє вивченню, узагальненню та поширенню досвіду у галузі охорони життя людей на виробництві та профілактики побутового травматизму, вирішує питання контролю за виконанням укладених договорів і угод у цій галузі.
Засідання Національної ради проводяться відповідно до затвердженого нею плану роботи. Оперативне вирішення поточних питань у період між засіданнями здійснює бюро, що утворюється з членів Національної ради.
Перелік посад, які входять до Національної ради і бюро, затверджує Кабінет Міністрів України, а персональний склад Національної ради і бюро - її голова.
Рішення Національної ради та її бюро, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, установ, організацій та громадян.
Національну раду відповідно до Закону "Про охорону праці" очолює Віце-прем'єр-міністр України.
Матеріально-технічне забезпечення діяльності Національної ради здійснюється Кабінетом Міністрів України.
Згідно Закону України «Про охорону праці» (стаття 38) державний нагляд за додержанням законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці здійснюють:
Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких господарських органів, суб'єктів підприємництва, об'єднань громадян, політичних формувань, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, їм не підзвітні і не підконтрольні.
Права і відповідальність посадових осіб спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці (Держгірпромнагляду України)
Посадові особи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці (Держгірпромнагляду) мають право (стаття 39 Закону України «Про охорону праці»:
Рішення посадових осіб (Держгірпромнагляду за необхідності обгрунтовуються результатами роботи та висновками експертно-технічних центрів, дослідних, випробувальних лабораторій та інших підрозділів (груп) технічної підтримки, що функціонують у складі органів державного нагляду за охороною праці відповідно до завдань інспекційної служби або створюються і діють згідно із законодавством як незалежні експертні організації. Наукова підтримка наглядової діяльності здійснюється відповідними науково-дослідними установами.
Посадові особи (Держгірпромнагляду є державними службовцями, і на них поширюється дія Закону України "Про державну службу" . Вони несуть відповідальність згідно із законом за виконання покладених на них обов'язків. Вони мають право носити формений одяг, зразки якого затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону
праці у відповідності до Закону України «Про охорону праці» (стаття 41) здійснюють професійні спілки, їх об'єднання в особі своїх виборних органів і представників.
Професійні спілки здійснюють громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту. У разі загрози життю або здоров'ю працівників професійні спілки мають право вимагати від роботодавця негайного припинення робіт на робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах та інших структурних підрозділах або на підприємствах чи виробництвах фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, в цілому на період, необхідний для усунення загрози життю або здоров'ю працівників.
Професійні спілки також мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, а також об'єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються чи експлуатуються, на відповідність їх нормативно-правовим актам про охорону праці, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і професійних захворювань на виробництві та надавати свої висновки про них, вносити роботодавцям, державним органам управління і нагляду подання з
питань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь.
У разі відсутності професійної спілки на підприємстві громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснює уповноважена найманими працівниками особа.
Уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці мають право ( стаття 42 Закону України «Про охорону праці») безперешкодно перевіряти на підприємствах виконання вимог щодо охорони праці і вносити обов'язкові для розгляду роботодавцем пропозиції про усунення виявлених порушень нормативно-правових актів з безпеки і гігієни праці.
Для виконання цих обов'язків роботодавець за свій рахунок організовує навчання, забезпечує необхідними засобами і звільняє уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці від роботи на передбачений колективним договором строк із збереженням за ними середнього заробітку.
Не можуть бути ущемлені будь-які законні інтереси працівників у зв'язку з виконанням ними обов'язків уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці. Їх звільнення або притягнення до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності здійснюється лише за згодою найманих працівників у порядку, визначеному колективним договором.
Якщо уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці вважають, що профілактичні заходи, вжиті роботодавцем, є недостатніми, вони можуть звернутися за допомогою до органу державного нагляду за охороною праці. Вони також мають право брати участь і вносити відповідні пропозиції під час інспекційних перевірок підприємств чи виробництв фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, цими органами.
Уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці діють відповідно до типового положення, що затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики.
Запитання для самоконтролю.
1.Які органи державного управління України здійснюють управління охороною праці в Україні?
2. Визначте компетенції Кабінету Міністрів України в галузі охорони праці.
3. Визначте компетенції в сфері охорони праці Державної служби гірничого нагляду та промислової безпеки.
4. Визначте повноваження міністерств та інших центральних органів виконавчої влади в галузі охорони праці.
5. Визначте повноваження місцевих державних адміністрацій в галузі охорони праці.
7. Визначте повноваження органів місцевого самоврядування в галузі охорони праці.
8. З якою метою створена Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення? Хто її очолює?
9.Визначте основні завдання діяльності Національної ради з питань безпечної життєдіяльності населення.
10.Назвіть державні установи, що здійснюють державний нагляд за додержанням законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці (згідно Закону України «Про охорону праці»)?
11. Визначте основні права та повноваження посадових осіб Держгірпромнагляду України.
12. Хто здійснює громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці у відповідності до Закону України «Про охорону праці»?
13. Визначте права професійних спілок при здійсненні громадського контролю за додержанням законодавства про охорону праці.
14. Визначте права уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці.
Організація охорони праці на підприємстві.
Питання програми.
1. Структура, основні функції і завдання управління охороною праці на підприємстві (організації).
2. Служба охорони праці підприємства.
2.1. Статус і підпорядкованість.
2.2. Структура і чисельність служб охорони праці.
2.3. Основні завдання, функції служби охорони праці.
2.4. Права і обов’язки працівників служби охорони праці.
3. Громадський контроль за станом охорони праці на підприємстві (організації). 3.1. Уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці, їх обов'язки і права.
4.Комісія з питань охорони праці підприємства. Основні завдання та права комісії.
5. Регулювання питань охорони праці у колективному договорі.
6. Атестація робочих місць за умовами праці.
6.1. Мета, основні завдання та зміст атестації.
6.2. Організація робіт та порядок проведення атестації робочих місць.
6.3. Карта умов праці.
7. Кабінети промислової безпеки та охорони праці, основні завдання та напрямки роботи кабінетів.
8. Кольори, знаки безпеки та сигнальна розмітка.
9. Стимулювання охорони праці.
Література.
1. Закон України «Про охорону праці» в редакції від 21.11.2002 р.
2. НПАОП 0.00-4.21-04 «Типове положення про службу охорони праці».
3. НПАОП 0.00-4.11-07 «Типове положення про діяльність уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці».
4. НПАОП 0.00-4.09-07 «Типове положення про комісію з питань охорони праці підприємства».
5. «Порядок проведення атестації робочих місць за умовами праці», затверджений Постановою Кабінету Міністрів від 01.08.1992 р., № 442.
6. « Рекомендації щодо організації роботи кабінету промислової безпеки та охорони праці», затверджені Головою Держгірпомнагляду 16.01.2008 р.
7. ISO 6309-87 « Протипожежний захист. Знаки безпеки».
8. ДСТУ IEC 80416-1:2005 «Основні принципи створення графічних символів, використовуваних на обладнанні. Частина 1. Створення оригіналів символів.
9. ДСТУ ISO 3864-1:2005 «Графічні символи. Кольори та знаки безпеки».
10. Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004, с.43-48.
11. Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2011, с.60-64.
12. Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д., Кучерявий С.В. Охорона праці: Навчальний посібник / За ред. В.Кучерявого. – Львів: Оріяна – Нова, 2007, с 19-43.
13. Русаловський А.В. Правові та організаційні питання охорони праці: Навчальний посібник. - К.: Університет «Україна», 2011, с. 105-109, 110-154.
Система управління охороною праці (СУОП) - частина загальної системи управління підприємства, яка сприяє запобіганню нещасним випадкам та професійним захворюванням, а також небезпекам для третіх осіб, що виникають у процесі господарювання, і включає в себе комплекс взаємопов’язаних заходів на виконання вимог законодавчих та нормативно-правових актів з охорони праці.
Закон України «Про охорону праці» (стаття 13) передбачає, що роботодавець
зобов'язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці.
З цією метою роботодавець забезпечує функціонування системи управління охороною праці, а саме:
- створює відповідні служби і призначає посадових осіб, які забезпечують вирішення конкретних питань охорони праці, затверджує інструкції про їх обов'язки, права та відповідальність за виконання покладених на них функцій, а також контролює їх додержання;
- розробляє за участю сторін колективного договору і реалізує комплексні заходи для досягнення встановлених нормативів та підвищення існуючого рівня охорони праці;
- забезпечує виконання необхідних профілактичних заходів відповідно до обставин, що змінюються;
- впроваджує прогресивні технології, досягнення науки і техніки, засоби механізації та автоматизації виробництва, вимоги ергономіки, позитивний досвід з охорони праці тощо;
- забезпечує належне утримання будівель і споруд, виробничого обладнання та устаткування, моніторинг за їх технічним станом;
- забезпечує усунення причин, що призводять до нещасних випадків, професійних захворювань, та здійснення профілактичних заходів, визначених комісіями за підсумками розслідування цих причин;
- організовує проведення аудиту охорони праці, лабораторних досліджень умов праці, оцінку технічного стану виробничого обладнання та устаткування, атестацій робочих місць на відповідність нормативно-правовим актам з охорони праці в порядку і строки, що визначаються законодавством, та за їх підсумками вживає заходів до усунення небезпечних і шкідливих для здоров'я виробничих факторів;
- розробляє і затверджує положення, інструкції, інші акти з охорони праці, що діють у межах підприємства (далі - акти підприємства), та встановлюють правила виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях, на будівельних майданчиках, робочих місцях відповідно до нормативно-правових актів з охорони праці, забезпечує безоплатно працівників нормативно-правовими актами та актами підприємства з охорони праці;
- здійснює контроль за додержанням працівником технологічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту, виконанням робіт відповідно до вимог з охорони праці;
- організовує пропаганду безпечних методів праці та співробітництво з працівниками у галузі охорони праці;
Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.
Розробка і впровадження СУОП.
Система управління охороною праці організується таким чином, щоб здійснювалось адекватне та постійне управління безпекою з урахуванням усіх чинників, що впливають на стан охорони праці.
Для розробки і впровадження СУОП створюється координаційна рада за участю вищих керівників, служби охорони праці, профспілок тощо).
При створенні СУОП необхідно:
- визначати нормативно-правові акти, що містять вимоги щодо охорони праці, які розповсюджуються на діяльність організації;
СУОП передбачає:
Роботодавець розробляє і затверджує Положення про систему управління охороною праці.
В Положенні про СУОП підприємства мають бути викладені:
Положення про СУОП містить такі розділи:
3.1. Служба охорони праці.
3.2. Комісії та громадські органи.
4.1.Використання законодавчих та інших нормативно-правових актів з охорони праці.
4.2.Управління актами з охорони праці.
5.1.Професійний добір.
5.2.Навчання та перевірка знань з питань охорони праці.
6.1. Поточні перевірки стану охорони праці.
6.2. Засідання координаційної ради.
7.1. Наради і збори
8.1.Безпечність виробничих приміщень, засобів виробництва, технологічних процесів.
8.2.Організація робочих місць.
8.3.Організація робочого часу.
8.4.Засоби індивідуального захисту.
8.5.Модернізація засобів виробництва.
8.6.Заміна матеріалів, що застосовується.
8.7.Зміни в організації праці.
8.8.Безпечне ведення робіт у разі залучення сторонніх організацій.
8.9.Безпека при введенні в експлуатацію, поточній експлуатації, виведенні з експлуатації виробничого обладнання.
9.1.Аналіз ефективності СУОП.
9.2.Аналіз та мінімізація ризиків виникнення небезпечних ситуацій.
Планування заходів з охорони праці.
Однією із важливих функцій управління охороною праці є планування заходів з охорони праці.
Планування заходів з охорони праці - це організаційний управлінський процес, який здійснюється з метою забезпечення прав працівників на безпечні і здорові умови праці.
Планування роботи з охорони праці поділяється на перспективне, поточне та оперативне.
Перспективне планування (період - 3,5,10 та більше років) вміщує найбільш важливі, трудомісткі і довгострокові заходи з охорони праці. Можливість виконання заходів перспективного плану повинна бути підтверджена розрахунком матеріально-технічного забезпечення і фінансових витрат.
Основною формою перспективного плану з охорони праці є комплексний план покращення стану охорони праці на підприємстві.
Основні напрямки перспективного планування – складання комплексної програми поліпшення умов та безпеки праці і санітарно-оздоровчих заходів, які повинні бути складовою частиною програми економічного і соціального розвитку підприємства.
Зміст перспективної комплексної програми поліпшення умов й охорони праці включає:
1. Організаційні заходи.
2. Технічні заходи.
3. Заходи щодо забезпечення належних санітарно-побутових умов і лікувально-профілактичної роботи.
4. Соціально-економічні заходи.
5. Заходи, пов’язані із проведенням науково-дослідних робіт.
Поточне планування здійснюється у межах календарного року через розробку відповідних заходів у розділі «Охорони праці» колективного договору.
Оперативне планування роботи з охорони праці (квартал, місяць, в деяких випадках – декада, тиждень) здійснюється за підсумками контролю стану охорони праці в структурних підрозділах і на підприємстві в цілому. Оперативні заходи передбачають усунення виявлених недоліків і зазначаються безпосередньо поточними управлінськими рішеннями керівника підприємства. Оперативні плани складаються, зокрема, по результатам розслідування нещасних випадків, на виконання приписів державного нагляду за охороною праці тощо.
Контроль стану охорони праці.
Контроль стану охорони праці є найбільш відповідальна функція управління охороною праці.
До основних форм контролю за станом охорони праці належать:
Оперативний контроль з боку керівників робіт і підрозділів підприємства проводиться, згідно із затвердженими посадовими обов’язками.
Служба охорони праці контролює виконання вимог безпеки праці у всіх структурних підрозділах та службах підприємства.
У справі створення здорових та безпечних умов праці значна роль відводиться громадському контролю, який здійснюється комісією з питань охорони праці підприємства.
Адміністративно-громадський трьохступеневий контроль (внутрішній аудит) проводиться на трьох рівнях:
Перший рівень: керівник виробничої дільниці (майстер) щоденно перевіряє стан охорони праці на виробничій дільниці.
Другий рівень: керівник підрозділу спільно з спеціалістами відповідних служб (механік, електрик, технолог) два рази в місяць перевіряють стан охорони праці згідно з затвердженим графіком.
Третій рівень: Щомісячно (згідно з затвердженим графіком) комісія підприємства під головуванням керівника (головного інженера) перевіряє стан охорони праці на підприємстві. До складу комісії входять: керівник служби охорони праці, голова комісії з охорони праці профкому, керівник медичної служби, працівник пожежної охорони та головні спеціалісти підприємства (технолог, механік, енергетик). Результати роботи комісії фіксуються в журналі трьохступеневого контролю і розглядаються на нараді. За результатами наради видається наказ по підприємству.
2. Служба охорони праці підприємства.
Закон України «Про охорону праці» (стаття 13) зобов’язує роботодавця створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці.
З цією метою роботодавець забезпечує функціонування системи управління охороною праці, створює відповідні служби і призначає посадових осіб, які забезпечують вирішення конкретних питань охорони праці, затверджує інструкції про їх обов’язки, прав і відповідальність за виконання покладених на них функцій, а також контролює їх додержання.
Організація служби охорони праці на підприємстві регламентується Законом України «Про охорону праці» (стаття 15) та НПАОП 0.00-4.21-04 «Типове положення про службу охорони праці», затвердженим наказом Держнаглядохоронпраці України від 15.11.2004 р. № 225.
Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо роботодавцю.
Керівники та спеціалісти служби охорони праці за своєю посадою і заробітною платою прирівнюються до керівників і спеціалістів основних виробничо-технічних служб.
Відповідно до Типового положення про службу охорони праці, на підприємстві з кількістю працюючих 50 і більше осіб роботодавець створює службу охорони праці.
На підприємстві з кількістю працюючих менше 50 осіб функції служби охорони праці можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які мають відповідну підготовку.
На підприємстві з кількістю працюючих менше 20 осіб для виконання функцій служби охорони праці можуть залучатися сторонні спеціалісти на договірних засадах, які мають відповідну підготовку.
2.3. Основні завдання, функції служби охорони праці.
Основні завдання служби охорони праці.
Функції служби охорони праці.
1. Розроблення спільно з іншими підрозділами підприємства комплексних заходів для досягнення встановлених нормативів та підвищення існуючого рівня охорони праці, планів, програм поліпшення умов праці, запобігання виробничому травматизму, професійним захворюванням, надання організаційно-методичної допомоги у виконанні запланованих заходів.
2. Підготовка проектів наказів з питань охорони праці і внесення їх на розгляд роботодавцю.
3. Проведення спільно з представниками інших структурних підрозділів і за участю представників професійної спілки підприємства або, за її відсутності, уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці перевірок дотримання працівниками вимог нормативно-правових актів з охорони праці.
4. Складання звітності з охорони праці за встановленими формами.
5. Проведення з працівниками вступного інструктажу з охорони праці.
6. Ведення обліку та проведення аналізу причин виробничого травматизму, професійних захворювань, аварій, заподіяної ними шкоди.
7. Забезпечення належного оформлення і зберігання документації з питань охорони праці, а також своєчасної передачі їх до архіву для тривалого зберігання згідно з установленим порядком.
8. Складання за участю керівників підрозділів підприємства переліків професій, посад і видів робіт, на які повинні бути розроблені інструкції з охорони (безпеки) праці, що діють в межах підприємства, надання методичної допомоги під час їх розроблення.
9. Інформування працівників про основні вимоги законів, інших нормативно-правових актів та актів з охорони праці, що діють в межах підприємства.
10. Розгляд:
- питань про підтвердження наявності небезпечної виробничої ситуації, що стала причиною відмови працівника від виконання дорученої роботи, відповідно до законодавства (у разі необхідності);
- листів, заяв, скарг працівників підприємства, що стосуються питань додержання законодавства про охорону праці.
11. Організація:
- забезпечення підрозділів нормативно-правовими актами та актами з охорони праці, що діють в межах підприємства, посібниками, навчальними матеріалами з цих питань;
- роботи кабінету з охорони праці, підготовки інформаційних стендів, кутків з охорони праці тощо;
- нарад, семінарів, конкурсів тощо з питань охорони праці;
- пропаганди з питань охорони праці з використанням інформаційних засобів.
12. Участь у:
- розслідуванні нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на виробництві, відповідно до Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 року № 1112;
- складанні санітарно-гігієнічної характеристики робочих місць працівників, які проходять обстеження щодо наявності профзахворювань;
- проведенні внутрішнього аудиту охорони праці та атестації робочих місць на відповідність нормативно-правовим актам з охорони праці;
- роботі комісій з приймання в експлуатацію закінчених будівництвом, реконструкцією або технічним переозброєнням об'єктів виробничого та соціально-культурного призначення, відремонтованого або модернізованого устаткування в частині дотримання вимог охорони (безпеки) праці;
- розробленні положень, інструкцій, розділу "Охорона праці" колективного договору, актів з охорони (безпеки) праці, що діють у межах підприємства;
- складанні переліків професій і посад, згідно з якими працівники повинні проходити обов'язкові попередні і періодичні медичні огляди;
- організації навчання з питань охорони праці;
- роботі комісії з перевірки знань з питань охорони праці.
13. Забезпечення організаційної підтримки (в разі наявності) роботи комісії з питань охорони праці підприємства.
14. Контроль за:
- виконанням заходів, передбачених програмами, планами щодо поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, колективним договором та заходами, спрямованими на усунення причин нещасних випадків та професійних захворювань;
- проведенням ідентифікації та декларуванням безпеки об'єктів підвищеної небезпеки;
- наявністю в підрозділах інструкцій з охорони праці згідно з переліком професій, посад і видів робіт, своєчасним внесенням в них змін;
- своєчасним проведенням необхідних випробувань і технічних оглядів устаткування;
- станом запобіжних і захисних пристроїв, вентиляційних систем;
- своєчасним проведенням навчання з питань охорони праці, всіх видів інструктажу з охорони праці;
- забезпеченням працівників відповідно до законодавства спецодягом, спецвзуттям та іншими засобами індивідуального та колективного захисту, мийними та знешкоджувальними засобами;
- організацією зберігання, прання, хімічного чищення, сушіння, знепилювання і ремонту спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту;
- санітарно-гігієнічними і санітарно-побутовими умовами працівників згідно з нормативно-правовими актами;
- своєчасного і правильного надання працівникам пільг і компенсацій за важкі та шкідливі умови праці, забезпечення їх лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними йому харчовими продуктами, газованою солоною водою, наданням оплачуваних перерв санітарно-оздоровчого призначення тощо відповідно до вимог законодавства та колективного договору;
- дотриманням у належному безпечному стані території підприємства, внутрішніх доріг та пішохідних доріжок;
- організацію робочих місць у відповідність нормативно-правовим актам з охорони праці;
- використання цільових коштів, виділених для виконання комплексних заходів для досягнення встановлених нормативів та підвищення існуючого рівня охорони парці;
- застосування праці жінок, інвалідів і осіб молодших 18 років відповідно до законодавства;
- виконання приписів посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці та подання страхового експерта з охорони праці;
Права працівників служби охорони праці.
Спеціалісти служби охорони праці мають право:
- видавати керівникам структурних підрозділів підприємства обов'язкові для виконання приписи (за формою згідно з додатком) щодо усунення наявних недоліків, одержувати від них необхідні відомості, документацію і пояснення з питань охорони праці.
Припис спеціаліста з охорони праці може скасувати лише роботодавець. Припис складається в 2 примірниках, один з яких видається керівникові робіт, об'єкту, цеху, другий залишається та реєструється у службі охорони праці, і зберігається протягом 5 років. Якщо керівник структурного підрозділу підприємства відмовляється від підпису в одержані припису, спеціаліст з охорони праці надсилає відповідне подання на ім'я особи, якій адміністративно підпорядкований цей структурний підрозділ, або роботодавцю;
- зупиняти роботу виробництв, дільниці, машин, механізмів, устаткування у разі порушень, які створюють загрозу життю або здоров'ю працівників;
- вимагати відсторонення від роботи осіб, які не пройшли передбачених законодавством медичного огляду, навчання, інструктажу, перевірки знань і не мають допуску до відповідних робіт або не виконують вимоги нормативно-правових актів з охорони праці;
- надсилати роботодавцю подання про притягнення до відповідальності посадових осіб та працівників, які порушують вимоги щодо охорони праці;
- за поліпшення стану безпеки праці вносити пропозиції про заохочення працівників за активну працю;
- залучати, за погодженням з роботодавцем і керівниками підрозділів підприємства, спеціалістів підприємства для проведення перевірок стану охорони праці.
Ліквідація служби охорони праці допускається тільки у разі
ліквідації підприємства чи припинення використання найманої праці
фізичною особою.
Організація роботи служби охорони праці.
Працівники служби охорони не можуть залучатися до виконання функцій, не передбачених Законом України "Про охорону праці" та цим Типовим положенням.
Служба охорони праці взаємодіє з іншими структурними підрозділами, службами, фахівцями підприємства та представниками профспілки, а за її відсутності - з уповноваженими найманими працівниками особами з питань охорони праці.
Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону
праці у відповідності до закону України «Про охорону праці» (стаття 41) здійснюють професійні спілки, їх об'єднання в особі своїх виборних органів і представників.
Професійні спілки здійснюють громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту. У разі загрози життю або здоров'ю працівників професійні
спілки мають право вимагати від роботодавця негайного припинення робіт на робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах та інших структурних підрозділах або на підприємствах чи виробництвах фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, в цілому на період, необхідний для усунення загрози життю або здоров'ю працівників.
Професійні спілки також мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, а також об'єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються чи експлуатуються, на відповідність їх нормативно-правовим актам про охорону праці, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і професійних захворювань на виробництві та надавати свої висновки про них, вносити роботодавцям, державним органам управління і нагляду подання з питань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь.
У разі відсутності професійної спілки на підприємстві громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснює уповноважена найманими працівниками особа.
Уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці мають право (стаття 42 Закону України «Про охорону праці») безперешкодно перевіряти на підприємствах виконання вимог щодо охорони праці і вносити обов'язкові для розгляду роботодавцем пропозиції про усунення виявлених порушень
нормативно-правових актів з безпеки і гігієни праці.
Для виконання цих обов'язків роботодавець за свій рахунок організовує навчання, забезпечує необхідними засобами і звільняє уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці від роботи на передбачений колективним договором строк із збереженням за ними середнього заробітку.
Не можуть бути ущемлені будь-які законні інтереси працівників у зв'язку з виконанням ними обов'язків уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці. Їх звільнення або притягнення до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності здійснюється лише за згодою найманих працівників у порядку, визначеному колективним договором.
Якщо уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці вважають, що профілактичні заходи, вжиті роботодавцем, є недостатніми, вони можуть звернутися за допомогою до органу державного нагляду за охороною праці. Вони також мають право брати участь і вносити відповідні пропозиції під час інспекційних перевірок підприємств чи виробництв фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, цими органами.
Уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці діють відповідно до НПАОП 0.00-4.11-07 «Типове положення про діяльність уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці».
Уповноважені найманими працівниками особи з питань охорони праці обираються на підприємствах, де немає професійної спілки для здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про охорону праці.
Чисельність уповноважених з питань охорони праці визначається загальними зборами (конференцією) трудового колективу залежно від конкретних умов ви рибництва та необхідності забезпечення безперервного громадського контролю за станом безпеки та умов праці в кожному виробничому підрозділі.
Методичну допомогу в роботі уповноважених з питань охорони праці надає служба охорони праці підприємства.
Функціональні обов’язки уповноважених найманими працівниками осіб з питань охорони праці.
1. Уповноважені з питань охорони праці з метою створення безпечних і здорових умов праці на виробництві, оперативного усунення виявлених порушень здійснюють контроль за:
1.1 відповідністю нормативно-правових актів з охорони праці:
- умов праці на робочих місцях, безпеки технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стану засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівниками, проходів, шляхів евакуації та запасних виходів, а також санітарно-побутових умов;
- праці жінок, неповнолітніх та інвалідів;
- забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям, іншими засобами індивідуального захисту, мийними та знешкоджувальними засобами, організації питного режиму;
- проведення навчання, інструктажів та перевірки знань працівників з охорони праці;
- проходження працівниками попереднього та періодичних медичних оглядів;
1.2 безоплатним забезпеченням працівників нормативно-правовими актами з охорони праці та додержанням працівниками в процесі роботи вимог цих нормативно-правових актів;
1.3 своєчасним і правильним розслідуванням, документальним оформленням та обліком нещасних випадків та професійних захворювань;
1.4 виконанням наказів, розпоряджень, заходів з охорони праці, у тому числі заходів з усунення причин нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, зазначених в актах розслідування;
1.5 наявністю і станом наочних засобів пропаганди та інформації з охорони праці на підприємстві.
2. Уповноважені з питань охорони праці негайно повідомляють майстра, бригадира чи іншого керівника робіт про будь-який нещасний випадок чи ушкодження здоров'я, які сталися з працівником на виробництві, та надають допомогу потерпілому.
3. Уповноважені з питань охорони праці беруть участь у:
3.1 опрацюванні відповідного розділу колективного договору (угоди) з питань охорони праці, комплексних заходів щодо досягнення встановлених нормативів, підвищення існуючого рівня охорони праці, запобігання випадкам виробничого травматизму і професійних захворювань;
3.2 розслідуванні нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
3.3 розгляді небезпечної для життя чи здоров'я працівника виробничої ситуації, або для оточуючих працівників, виробничого середовища чи довкілля у разі відмови працівника виконувати з цих причин доручену йому роботу;
3.4 розгляді, за необхідності, посадовими особами листів, заяв та скарг з питань охорони праці працівників відповідного трудового колективу;
3.5 підготовці та проведенні громадських оглядів, конкурсів, рейдів з питань охорони праці.
Права уповноважених з питань охорони праці.
Уповноважені з питань охорони праці мають право:
Гарантії прав та діяльності уповноважених з питань охорони праці.
Будь-які законні інтереси працівників у зв'язку з виконанням ними обов'язків уповноважених з питань охорони праці не можуть бути обмежені. Їхнє звільнення або притягнення до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності здійснюється лише за згодою найманих працівників у порядку, визначеному колективним договором.
Уповноважений з питань охорони праці може бути відкликаний до закінчення терміну своїх повноважень у разі незадовільного їх виконання тільки за рішенням загальних зборів (конференції) трудового колективу.
На підприємстві з метою забезпечення пропорційної участі працівників у вирішенні будь-яких питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища за рішенням трудового колективу може створюватися комісія з питань охорони праці ( стаття 16 Закону України «Про охорону праці»).
Комісія складається з представників роботодавця та професійної спілки, а також уповноваженої найманими працівниками особи, спеціалістів з безпеки, гігієни праці та інших служб підприємства відповідно до НПАОП 0.00-4.09-07 «Типове положення про комісію з питань охорони праці підприємства».
Рішення комісії мають рекомендаційний характер.
Комісія є постійно діючим консультативно-дорадчим органом. Метою створення Комісії на підприємстві є забезпечення пропорційної участі працівників у вирішенні будь-яких питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища.
Рішення про доцільність створення Комісії, її кількісний та персональний склад приймається трудовим колективом на загальних зборах (конференції) за поданням роботодавця і професійної спілки.
За участі представників кожної сторони розробляється Положення про комісію з питань охорони праці підприємства, яке затверджується ухвалою загальних зборів (конференції) трудового колективу.
Комісія формується на засадах рівного представництва осіб від роботодавця (спеціалісти з безпеки, гігієни праці та інших служб підприємства) та професійної спілки, а у разі її відсутності - уповноважених найманими працівниками осіб.
Комісія діє на принципах взаємної поваги, довіри, рівноправності, відповідальності сторін за виконання ухвалених рішень і досягнутих домовленостей та обов'язкового додержання вимог законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці.
Основними завданнями Комісії є:
Комісія має право:
Комісію очолює голова, який обирається загальними зборами (конференцією) трудового колективу. На засіданні Комісії обирається заступник голови та секретар Комісії.
Не допускається обирати головою Комісії роботодавця.
На посаду секретаря може бути обраний працівник служби
охорони праці.
Члени Комісії виконують свої обов'язки на громадських засадах. У разі залучення до окремих перевірок вони можуть увільнятись від основної роботи на передбачений колективним договором строк із збереженням за ними середнього заробітку.
Комісія здійснює свою діяльність на основі планів, що розробляються на певний період (квартал, півріччя, рік) і затверджуються головою Комісії.
Комісія проводить засідання в міру необхідності, але не рідше одного разу на квартал.
Засідання Комісії вважається правочинним, якщо на ньому присутні не менше половини її членів від кожної сторони.
Якщо під час голосування кількість голосів "за" та "проти" однакова, голова Комісії має право вирішального голосу.
Рішення Комісії оформлюється протоколом і має рекомендаційний характер.
У випадку незгоди роботодавця з рішенням Комісії він повинен надати протягом 5 днів з дня одержання зазначеного рішення письмове аргументоване пояснення.
Комісія раз на рік звітує про виконану роботу на загальних зборах (конференції) трудового колективу.
Загальні збори (конференція) трудового колективу мають право:
незадовільною та провести нові вибори.
Згідно статті 20 Закону України «Про охорону праці» у колективному договорі, угоді сторони передбачають забезпечення працівникам соціальних гарантій у галузі охорони праці на рівні, не нижчому за передбачений законодавством, їх обов'язки, а також комплексні заходи щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, підвищення рівня охорони праці, запобігання випадкам виробничого травматизму, професійного захворювання, аваріям і пожежам, визначають обсяги та джерела фінансування зазначених заходів.
Атестація робочих місць за умовами праці на підприємствах і установах проводиться у відповідності до «Порядку проведення атестації робочих місць за умовами праці», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів від 01.08.1992 р., № 442.
Атестація робочих місць за умовами праці (надалі - атестація) проводиться на підприємствах і організаціях незалежно від форм власності й господарювання, де технологічний процес, використовуване обладнання, сировина та матеріали є потенційними джерелами шкідливих і небезпечних виробничих чинників, що можуть несприятливо впливати на стан здоров'я працюючих, а також на їхніх нащадків як тепер, так і в майбутньому.
Атестація робочих місць за умовами праці – комплексна оцінка всіх факторів виробничого середовища і трудового процесу, супутніх соціально-економічних факторів, які впливають на здоров ’я і працездатність працюючих в процесі трудової діяльності .
6.1. Мета, основні завдання та зміст атестації.
Основна мета атестації полягає у регуляції відносин між власником , або уповноваженим органом і працівниками у галузі реалізації прав на здоров’я і безпечні умови праці, пільгове пенсійне забезпечення, пільги та компенсації за роботу в несприятливих умовах.
Атестація робочих місць передбачає:
6.2. Організація робіт та порядок проведення атестації робочих місць.
Для організації проведення атестації керівник підприємства наказом зазначає основу і завдання атестації, затверджується склад атестаційної комісії.
Атестація проводиться в строки, передбачені колективним договором, але не рідше одного разу на 5 років.
Позачергово атестація проводиться у разі докорінної зміни умов і характеру праці з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, профспілкового комітету, трудового колективу або його виборного органу, органів Державної експертизи умов праці з участю установ санітарно-епідеміологічної служби МОЗ.
Відповідальність за своєчасне та якісне проведення атестації покладається на керівника підприємства, організації.
Санітарно-гігієнічні дослідження факторів виробничого середовища і трудового процесу проводяться санітарними лабораторіями підприємств і організацій, науково-дослідних і спеціалізованих організацій, атестованих органу Держстандарту і МОЗ за Списками, що узгоджуються з органами Державної експертизи умов праці, а також на договірній основі лабораторіями територіальних санітарно-епідеміологічних станцій.
Відомості про результати атестації робочих місць заносяться до карти умов праці.
6.3. Карта умов праці.
Карта умов праці - документ, в якому вміщуються кількісні і якісні характеристики факторів виробничого середовища і трудового процесу, гігієнічна оцінка умов праці, рекомендації по їх поліпшенню, запропоновані пільги і компенсації.
Перелік робочих місць, виробництв, професій і посад з пільговим пенсійним забезпеченням працівників після погодження з профспілковим комітетом затверджується наказом по підприємству, організації і зберігається протягом 50 років.
Результати атестації використовуються при встановленні пенсій за віком на пільгових умовах, пільг і компенсацій за рахунок підприємств та організацій, обгрунтуванні пропозицій про внесення змін і доповнень до списків N 1 і 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, що дають право на пільгове пенсійне забезпечення, а також для розробки заходів щодо поліпшення умов праці та оздоровлення працюючих.
Кабінети промислової безпеки та охорони праці використовуються роботодавцями як один із інструментів забезпечення функціонування системи управління охороною праці, а саме для проведення навчання з питань охорони праці та пропаганди безпечних методів праці.
При створенні на підприємствах кабінетів враховують « Рекомендації щодо організації роботи кабінету промислової безпеки та охорони праці», затверджені Головою Держгірпомнагляду 16.01.2008 р.
Кабінет промислової безпеки та охорони праці – це організаційний та навчально-методичний осередок пропаганди знань з питань промислової безпеки та охорони праці серед працюючих, поширення позитивного досвіду з профілактики виробничого травматизму, професійних захворювань, аварій тощо.
Створення кабінету промислової безпеки та охорони праці рекомендується на підприємстві з чисельністю 100 і більше працівників, а також на підприємствах, специфіка виробництва яких вимагає проведення з персоналом великого обсягу робіт з питань охорони.
На невеликих підприємствах та в структурних підрозділах підприємства може бути створено куточок охорони праці та промислової безпеки.
Основними завданнями кабінетів промислової безпеки та охорони праці підприємств є:
Кабінет промислової безпеки та охорони праці рекомендується використовувати для:
До оснащення кабінету промислової безпеки та охорони праці можна віднести:
Застосування кольорів та знаків безпеки повинне відповідати міжнародному стандарту ISO 6309-87 « Протипожежний захист. Знаки безпеки», а також національним стандартам ДСТУ IEC 80416-1:2005 «Основні принципи створення графічних символів, використовуваних на обладнанні. Частина 1. Створення оригіналів символів, ДСТУ ISO 3864-1:2005 «Графічні символи. Кольори та знаки безпеки».
Сигнальний колір – колір, призначений для привертання уваги до явної чи можливої небезпеки, робочих вузлів устаткування, машин, механізмів та елементів конструкції, які можуть бути джерелами небезпечних чи шкідливих чинників, а також до пожежної техніки, засобів протипожежного та іншого захисту, знаків безпеки і сигнальної розмітки.
Знак безпеки – кольорографічне зображення певної геометричної форми з використанням сигнальних і контрастних кольорів, графічних символів та пояснюючих написів, призначене для попередження людей про явну чи можливу небезпеку, заборони, приписи або дозволи певних дій, а також для інформації про розташування об’єктів і засобів, використання яких виключає або знижує вплив небезпечних чи шкідливих чинників.
Сигнальна розмітка – кольорографічне зображення з використанням сигнальних і контрастних кольорів, нанесене на поверхні, конструкції, стіни, поруччя, устаткування, машини, механізми (або їх елементи), стрічки, ланцюги, стовпчики, стійки, загороджувальні бар’єри, щити тощо з метою позначення небезпеки, а також для вказівок та інформації.
Сигнальні кольори.
Є такі сигнальні кольори: червоний, жовтий, зелений, синій. Для підсилення зорового сприйняття сигнальні кольори застосовують у сполученні з контрастними кольорами – білим або чорним.
Сигнальні кольори застосовують для:
Смислове значення, область застосування сигнальних кольорів і відповідні їм контрастні кольори вказані в таблиці 8.1.
Таблиця 8.1. Смислове значення, галузь застосування сигнальних кольорів і відповідні їм контрастні кольори
|
Сигнальний колір |
Смислове значення |
Область застосування |
Контрастний колір |
|
Червоний |
Безпосередня небезпека |
Заборона небезпечного поводження або дії |
Білий |
|
Позначення безпосередньої небезпеки |
|||
|
Аварійна або небезпечна ситуація |
Повідомлення про аварійне відключення або аварійний стан устаткування |
||
|
Пожежна техніка, засоби протипожежного захисту |
Позначення та визначення місць знаходження пожежної техніки, засобів протипожежного захисту, їхніх елементів |
||
|
Жовтий |
Можлива небезпека |
Позначення можливої небезпеки, небезпечної ситуації |
Чорний |
|
Попередження про небезпеку |
|||
|
Зелений |
Безпека, безпечні умови |
Повідомлення про нормальну роботу устаткування, нормальний стан технологічного процесу |
Білий |
|
Допомога, порятунок |
Позначення шляху евакуації, засобів надання першої медичної допомоги |
||
|
Синій |
Запобігання небезпеки |
Вимоги обов’язкових дій з метою забезпечення безпеки |
|
|
Вказівка |
Дозвіл певних дій |
Знаки безпеки.
Знаки безпеки можуть бути основними, додатковими, комбінованими й груповими.
Основні знаки безпеки містять однозначне смислове вираження вимог щодо забезпечення безпеки.
Додаткові знаки безпеки містять пояснюючі написи, їх використовують разом з основними знаками.
Комбіновані й групові знаки складаються з основних і додаткових знаків безпеки і є носіями комплексних вимог щодо забезпечення безпеки.
Основні знаки безпеки розділяють на такі групи:
Геометрична форма, сигнальний колір, смислове значення основних знаків безпеки відповідають таблиці 8.2.
Таблиця 8.2. Форма та смислове значення основних знаків безпеки.
|
Група |
Геометрична форма |
Сигнальний колір |
Смислове значення |
|
Заборонні знаки |
Круг з поперечною смугою |
Червоний |
Заборона небезпечного поводження або дії |
|
Попереджуючі знаки |
Трикутник |
Жовтий |
Попереджування про небезпеку. Обережність. Увага. |
|
Приписуючі знаки |
Круг |
Синій |
Приписання обов’язкових дій для уникнення небезпеки |
|
Знаки пожежної безпеки |
Квадрат або прямокутник |
Червоний |
Позначення і вказівка місць знаходження засобів протипожежного захисту |
|
Евакуаційні знаки та знаки медичного і санітарного призначення |
Квадрат або прямокутник |
Зелений |
Позначення напрямку руху при евакуації. Порятунок, перша допомога. Напис, інформація для забезпечення безпеки |
|
Вказівні знаки |
Квадрат або прямокутник |
Синій |
Дозвіл. Вказівка. Напис або інформація. |
Сигнальна розмітка.
Сигнальну розмітку виконують у вигляді смуг, що передуються:
Сигнальну розмітку виконують на поверхні будівельних конструкцій, транспортних засобів, устаткування, машин, механізмів, а також поверхні виробів і предметів, призначених для забезпечення безпеки.
Червоно-білу та жовто-чорну сигнальну розмітку застосовують для позначення:
Якщо перешкоди або небезпечні місця існують постійно, то вони позначаються сигнальною розміткою з жовто-чорними смугами, а якщо перешкоди та місця небезпек носять тимчасовий характер, наприклад, при аварійно-рятувальних роботах, то небезпека позначається червоно-білою розміткою.
Забороняється застосування сигнальної червоно-білої розмітки на шляху евакуації.
Зелено-білу сигнальну розмітку застосовують для позначення границь смуги безпечного руху та напрямку руху по шляху евакуації.
Смуги сигнального та контрастного кольорів розташовуються на сигнальній розмітці прямо (вертикально або горизонтально), похило під кутом 45˚ -60˚ або зигзагоподібно. Допускається наносити на сигнальну розмітку пояснюючі написи, наприклад, «Небезпечна зона» та ін..
Стимулювання діяльності з охорони праці направлене на створення зацікавленості працівників в забезпеченні здорових та безпечних умов праці.
Відповідно до статті 25 Закону України «Про охорону праці» до працівників можуть застосовуватися будь-які заохочення за активну участь та ініціативу у здійсненні заходів щодо підвищення рівня безпеки та поліпшення умов праці. Види заохочень визначаються колективним договором, угодою.
При розрахунку розміру страхового внеску для кожного підприємства Фондом соціального страхування від нещасних випадків, за умови досягнення належного стану охорони праці і зниження рівня або відсутності травматизму і професійної захворюваності внаслідок здійснення роботодавцем відповідних профілактичних заходів, може бути встановлено знижку до нього або надбавку до розміру страхового внеску за високий рівень травматизму і професійної
захворюваності та неналежний стан охорони праці.
Розрахунок розміру страхового внеску із застосуванням знижок та надбавок для кожного підприємства, передбачених частиною другою цієї статті, провадиться відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».
Відповідно статті 26 Закону України «Про охорону праці» роботодавець зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані порушенням вимог з охорони праці іншим юридичним, фізичним особам і державі, на загальних підставах, передбачених законом.
Роботодавець відшкодовує витрати на проведення робіт з рятування потерпілих під час аварії та ліквідації її наслідків, на розслідування і проведення експертизи причин аварії, нещасного випадку або професійного захворювання, на складання санітарно-гігієнічної характеристики умов праці осіб, які проходять обстеження щодо наявності професійного захворювання, а
також інші витрати, передбачені законодавством.
Запитання для самоконтролю.
Тема. Навчання з питань охорони праці.
Питання програми.
Література.
1.Закон України «Про охорону праці» в редакції від 21.11.2002 р.
2. НПАОП 0.00-4.12-05 «Типове положення про порядок проведення навчання і перевірки знань з питань охорони праці».
3. Положення про організацію роботи з охорони праці учасників навчально-виховного процесу в установах і навчальних закладах, затверджене, наказом Міністерства освіти і науки України 01.08.01, N 563
4. Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004, с.52-59.
5. Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д., Кучерявий С.В. Охорона праці: Навчальний посібник / За ред. В.Кучерявого. – Львів: Оріяна – Нова, 2007, с. 37-40.
6. Русаловський А.В. Правові та організаційні питання охорони праці: Навчальний посібник. - К.: Університет «Україна», 2011, с. 155-171.
Навчання працівників, населення України з питань охорони праці – один із основних принципів державної політики в галузі охорони праці. Попередження аварій і нещасних випадків на виробництві не може бути досягнуто без систематичного ефективного навчання працівників безпечним методам праці. Ця робота регламентується Законом України «Про охорону праці» (стаття 18).
Навчання з питань охорони праці – це навчання працівників, учнів, курсантів, студентів, слухачів з метою отримання необхідних знань і навичок з питань охорони праці або безпечного ведення робіт.
Основи реалізації в Україні системи безперервного навчання з питань охорони праці визначаються в НАОП 0.00 – 4.12 – 05 «Типове положення про порядок проведення навчання і перевірки знань з питань охорони праці».
Типове положення встановлює порядок і види навчання, а також форми перевірки знань з питань охорони праці працівників та осіб, які проходять навчання а закладах освіти.
На підприємстві на основі Типового положення, з урахуванням специфіки виробництва та вимог нормативно-правових актів з охорони праці, розробляється і затверджується наказом керівника відповідне Положення підприємства про навчання з питань охорони праці, формується план-графік проведення навчання та перевірки знань, з яким працівники повинні бути ознайомлені.
Працівники підприємств при прийнятті на роботу і періодично в процесі роботи, а вихованці, учні і студенти під час навчально-виховного процесу повинні проходити навчання і перевірку знань згідно з вимогами Типового положення. Допуск до роботи (виконання навчальних практичних занять) без навчання і перевірки знань з питань охорони праці забороняється.
Відповідальність за організацію і здійснення навчання та перевірки знань працівників з питань охорони праці покладається на керівника підприємства, в структурних підрозділах (цеху, дільниці, лабораторії, майстерні тощо) – на керівників цих підрозділів, а контроль – на службу охорони праці.
Контроль за дотриманням вимог Типового положення здійснюють органи державного нагляду за охороною праці та служби охорони праці центральних та місцевих органів виконавчої влади.
У відповідності до Закону України «Про охорону праці» (стаття 18)
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України зобов’язано забезпечити вивчення основ охорони праці, а також підготовку та підвищення кваліфікації спеціалістів з охорони праці з урахуванням особливостей виробництва відповідних об’єктів економіки в усіх навчальних закладах за програмами, погодженими із Держгірпромнаглядом.
Вивчення основ охорони праці в навчальних закладах, а саме: предмета «Охорона праці» (професійно-технічні навчальні заклади), навчальних дисциплін «Основи охорони праці» та «Охорона праці» в галузі» (вищі навчальні заклади), проводиться за типовими навчальними програмами, які затверджуються Міністерством освіти і науки, молоді та спорту за погодженням з Держгірпромнаглядом. Окремі питання (розділи) з охорони праці передбачаються у навчальних програмах загально технічних і спеціальних дисциплін.
Вивчення нормативних дисциплін з охорони праці в усіх вищих закладах здійснюється відповідно до спільного наказу Міністерства освіти і науки України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи та Державного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 21.10.2010 р. № 969/922/216 « Про організацію та вдосконалення навчання з питань охорони праці, безпеки життєдіяльності та цивільного захисту у вищих навчальних закладах України».
Цей наказ встановлює, зокрема, що нормативні навчальні дисципліни «Основи охорони праці», «Охорона праці в галузі» вивчаються всіма студентами, курсантами та слухачами вищих навчальних закладів України (далі - студенти),
крім навчальних закладів Міністерства внутрішніх справ України:
«Основи охорони праці» - на 2-му чи 3-му курсі (молодший спеціаліст), на
4-му курсі (бакалавр) із загальним обсягом не менше 1,5 кредиту ECTS (54 академічні години). Форма підсумкового контролю знань - іспит;
«Охорона праці в галузі» - на 4-му курсі (молодший спеціаліст), на 5-му курсі (спеціаліст, магістр) із загальним обсягом не менше 1 кредиту ECTS (36 академічних годин). Форма підсумкового контролю знань – іспит.
Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України погоджені з Держгірпромнаглядом та 18.03.2011 р. затверджені типові програми нормативних навчальних дисциплін «Основи охорони праці» та «Охорона праці в галузі».
Вищі навчальні заклади:
У дипломних проектах (роботах) молодших спеціалістів і бакалаврів включають окремий розділ «Охорона праці», спеціалістів і магістрів - окремий розділ «Охорона праці та безпека в надзвичайних ситуаціях».
Зміст та обсяг предмета «Охорона праці» для підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників, які залучаються до виконання робіт з підвищеною небезпекою, визначаються типовим навчальним планом і типовою навчальною програмою з предмета «Охорона праці», що затверджуються МОН та погоджуються з Держгірпромнаглядом.
При цьому теоретична частина предмета «Охорона праці» вивчається
обсягом не менше 30 годин, а під час перепідготовки та підвищення кваліфікації – не менше 15 годин.
Специфічні питання охорони праці для конкретних професій вивчаються в курсах спеціальних та загально технічних дисциплін, а робочі навчальні програми цих дисциплін включають відповідні питання безпеки праці.
Теоретична частина предмета «Охорона праці» під час професійної підготовки працівників для виконання робіт, які не належать до переліку робіт з підвищеною небезпекою, вивчається в обсязі не менше 10 годин, а під час перепідготовки та підвищення кваліфікації – не менше 8 годин.
Обсяг годин предмету «Охорона праці» не може зменшуватись під час розробки робочих навчальних планів і програм.
При підготовці в професійно-технічних навчальних закладах працівників за професіями, пов’язаними з роботами підвищеної небезпеки, навчання проводиться з урахуванням вимог НПАОП 0.00 – 4.24 – 03 «Положення про порядок трудового і професійного навчання неповнолітніх професіям, пов’язаним з роботами із шкідливими та важкими умовами праці, а також з роботами підвищеної небезпеки».
3. Навчання і перевірка знань з питань охорони праці працівників під час прийняття на роботу і в процесі роботи.
Працівники під час прийняття на роботу і в процесі роботи, а також учні, курсанти, слухачі та студенти під час трудового і професійного навчання проходять на підприємстві за рахунок роботодавця:
Організацію навчання та перевірки знань з питань охорони праці працівників, у тому числі під час професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації на підприємстві здійснюють працівники служби кадрів або інші спеціалісти, яким роботодавцем доручена організація цієї роботи.
Особи, які суміщають професії, проходять навчання, інструктаж і перевірку знань з питань охорони праці як з їхніх основних професій, так і з професій за сумісництвом.
Перед перевіркою знань з питань охорони праці на підприємстві для працівників організується навчання: лекції, семінари та консультації.
Перевірка знань працівників з питань охорони праці проводиться за нормативно-правовими актами з охорони праці, додержання яких входить до їхніх функціональних обов'язків.
Перевірку знань працівників з питань охорони праці на підприємстві здійснює комісія з перевірки знань з питань охорони праці (далі - комісія) підприємства, склад якої затверджується наказом керівника. Головою комісії призначається керівник підприємства або його заступник, до службових обов'язків
яких входить організація роботи з охорони праці, а в разі потреби створення комісій в окремих структурних підрозділах їх очолюють керівники відповідного підрозділу чи їх заступники.
До складу комісії підприємства входять спеціалісти служби охорони праці, представники юридичної, виробничих, технічних служб, представник профспілки або вповноважена найманими працівниками особа з питань охорони праці. До складу комісії підприємства можуть залучатися страхові експерти Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань та викладачі охорони праці, які проводили навчання.
Участь представника Держгіпромнагляду або його територіального управління у складі комісії обов'язкова лише під час первинної перевірки знань з питань охорони праці в працівників, які залучаються до виконання робіт підвищеною небезпекою.
Перелік питань для перевірки знань з охорони праці працівників, з урахуванням специфіки виробництва, складається членами комісії та затверджується роботодавцем.
Формою перевірки знань з питань охорони праці працівників є тестування, залік або іспит. Тестування проводиться комісією за допомогою технічних засобів, залік або іспит - за екзаменаційними білетами у вигляді усного або письмового опитування.
Результат перевірки знань з питань охорони праці з робіт з підвищеною небезпекою, а також там, де є потреба у професійному доборі, до виконання яких допускається працівник, оформлюється протоколом засідання комісії з перевірки знань з питань охорони праці.
Особам, які під час перевірки знань з охорони праці виявили задовільні результати, видається посвідчення про перевірку знань з питань охорони праці. При цьому в протоколі та посвідченні у стислій формі зазначається перелік основних нормативно-правових актів з охорони праці та з безпечного виконання конкретних видів робіт, в обсязі яких працівник пройшов перевірку знань.
Працівникам, які проходять навчання і перевірку знань з питань охорони праці на своєму підприємстві, видача посвідчень є обов'язковою лише тим, хто виконує роботи підвищеної небезпеки.
При незадовільних результатах перевірки знань з питань охорони праці працівники протягом одного місяця повинні пройти повторне навчання і повторну перевірку знань.
Працівники, у тому числі посадові особи, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з питань охорони праці, до роботи не допускаються.
Представники профспілок, уповноважені найманими працівниками особи як члени постійно діючих комісій з перевірки знань з питань охорони праці, проходять навчання з питань охорони праці відповідно до Типового положення, а перевірку знань у порядку, визначеному відповідними громадськими організаціями за участю представників Держгірпромнагляду.
Посадові особи та інші працівники, зайняті на роботах, зазначених у
НПАОП 0.00 - 8.24 - 05 «Перелік робіт з підвищеною небезпекою», та у «Переліку робіт, де є потреба у професійному доборі», затвердженому наказом МОЗ України та Держнаглядохоронпраці України від 23.09.1994 р. № 263/121 (далі – роботи підвищеної безпеки), проходять щороку спеціальне навчання і перевірку знань відповідних нормативно-правових актів з охорони праці.
Спеціальне навчання - є щорічне вивчення працівниками, які залучаються до виконання робіт з підвищеною небезпекою або там, де є потреба в професійному доборі, вимог відповідних нормативно-правових актів з охорони праці.
Спеціальне навчання з питань охорони праці може проводитись як безпосередньо на підприємстві, так і іншим суб'єктом господарювання, який має відповідний дозвіл.
У разі здійснення професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації безпосередньо на підприємстві спеціальне навчання з питань охорони праці є складовою зазначеної професійної підготовки.
Спеціальне навчання з питань охорони праці проводиться роботодавцем на підприємстві за навчальними планами та програмами, які розробляються з урахуванням конкретних видів робіт, виробничих умов, функціональних обов'язків працівників і затверджуються наказом.
Перевірка знань з питань охорони праці після проведення спеціального навчання проводиться комісією підприємства. У разі неможливості створити комісію з перевірки знань з питань охорони праці на підприємстві перевірка знань проводиться комісією спорідненого підприємства або територіального управління Держгіпромнагляду.
Перелік посадових осіб, які проходять навчання і перевірку знань з питань охорони праці, визначається НПАОП 0.00 – 4.12 – 05 «Типовим положенням про порядок проведення навчання і перевірки знань з питань охорони праці».
Перші заступники та заступники міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, перші заступники та заступники міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади Ради міністрів Автономної Республіки Крим, заступники керівників обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій; керівники об'єднань підприємств, керівники підприємств (чисельністю понад 1000 працівників), керівники та фахівці служб охорони праці, члени комісій з перевірки знань з питань охорони праці цих підприємств; експерти технічні з промислової безпеки; керівники та викладачі кафедр охорони праці вищих навчальних закладів, керівники і штатні викладачі галузевих навчальних центрів проходять навчання у Головному навчально-методичному центрі Держгірпромнагляду.
Перевірка знань з питань охорони праці цієї категорії посадових осіб проводиться комісією, створеною наказом Держгірпромнагляду.
Посадові особи районних державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, функціональні обов'язки яких пов'язані із забезпеченням охорони праці; спеціалісти науково-дослідних, конструкторських, проектних і технологічних відділів, які займаються проведенням експертизи проектно-конструкторської документації, на яку поширюються вимоги нормативно-правових актів з охорони праці, а також ті, які виконують розробки з питань охорони праці; керівники підприємств чисельністю менше 1000 працівників, керівники та спеціалісти служб охорони праці, члени комісій з перевірки знань з питань охорони праці підприємств проходять навчання з питань охорони праці у галузевих навчальних центрах або навчальних закладах та установах, які отримали відповідний дозвіл на навчання з питань охорони праці.
Перевірка знань з питань охорони праці посадових осіб, які пройшли навчання у галузевих навчальних центрах проводиться комісією, створеною наказом вищого органу. Очолює комісію керівник або заступник керівника цього органу, до службових обов'язків якого входить організація роботи з охорони праці, чи керівник служби охорони праці цього органу.
Перевірка знань з питань охорони праці посадових осіб, які пройшли навчання в інших навчальних закладах та установах, проводиться комісією відповідного територіального управління Держгірпромнагляду.
Інші посадові особи, проходять навчання і перевірку знань з питань охорони праці стосовно робіт, що входять до їх функціональних обов'язків,
безпосередньо на підприємстві.
Посадові особи, відповідальні за технічний стан і безпечну експлуатацію машин, механізмів, обладнання підвищеної небезпеки, та посадові особи, службові обов'язки яких пов'язані з:
а) керівництвом та контролем за виконанням робіт з підвищеною небезпекою;
б) будівництвом, експлуатацією, реконструкцією, технічним переоснащенням, консервацією та ліквідацією об'єктів підвищеної небезпеки;
в) розробкою проектів, технологічних регламентів та іншої технічної документації для робіт підвищеної небезпеки;
г) підготовкою персоналу для обслуговування машин, механізмів та устаткування підвищеної небезпеки;
д) розробкою нормативно-правових актів з питань виготовлення, монтажу та експлуатації машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки та об'єктів підвищеної небезпеки, проходять навчання і перевірку знань з питань охорони праці в обсязі виконуваної ними роботи.
Посадові особи і спеціалісти, які при перевірці знань виявили незадовільні знання, повинні протягом одного місяця пройти повторне навчання та повторну перевірку знань.
Позачергове навчання і перевірка знань посадових осіб, а також фахівців з питань охорони праці проводиться:
Посадові особи, у тому числі фахівці з питань охорони праці підприємств, де стався нещасний випадок (професійне отруєння) груповий або із смертельним наслідком, повинні протягом місяця пройти позачергове навчання і перевірку знань з питань охорони праці в порядку, встановленому Типовим положенням, якщо комісією з розслідування встановлено факт порушення ними вимог нормативно-правових актів з охорони праці.
Позачергове навчання з метою ознайомлення з новими нормативно-правовими актами з охорони праці може проводитися у формі семінарів.
Працівники під час прийняття на роботу та періодично, повинні проходити на підприємстві інструктажі з питань охорони праці, надання першої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків, а також з правил поведінки та дій при виникненні аварійних ситуацій, пожеж і стихійних лих.
Види інструктажів.
За характером і часом проведення інструктажі з питань охорони праці поділяються на:
Вступний інструктаж проводиться в кабінеті промислової безпеки та охорони праці:
Первинний інструктаж проводиться до початку роботи безпосередньо на робочому місці з працівником:
Первинний інструктаж проводиться також з учнями, курсантами, слухачами та студентами навчальних закладів:
Первинний інструктаж на робочому місці проводиться індивідуально або з групою осіб одного фаху за діючими на підприємстві інструкціями з охорони праці відповідно до виконуваних робіт.
Повторний інструктаж проводиться в терміни, визначені нормативно-правовими актами з охорони праці, які діють у галузі, або роботодавцем (фізичною особою, яка використовує найману працю) з урахуванням конкретних умов праці, але не рідше:
Повторний інструктаж проводиться на робочому місці індивідуально з окремим працівником або групою працівників, які виконують однотипні роботи, за обсягом і змістом переліку питань первинного інструктажу.
Позаплановий інструктаж проводиться:
з працівниками – на робочому місці або в кабінеті промислової безпеки та охорони праці:
З вихованцями, учнями, студентами – в кабінетах, лабораторіях, майстернях тощо при порушеннях ними вимог нормативно-правових актів з охорони праці, що можуть призвести або призвели до травм, аварій, пожеж тощо.
Позаплановий інструктаж може проводитись індивідуально з окремим працівником або з групою працівників одного фаху. Обсяг і зміст позапланового інструктажу визначаються в кожному окремому випадку залежно від причин і обставин, що спричинили потребу його проведення.
Цільовий інструктаж проводиться з працівниками:
Цільовий інструктаж проводиться індивідуально з окремим працівником або з групою працівників. Обсяг і зміст цільового інструктажу визначаються залежно від виду робіт, що виконуватимуться.
Порядок проведення інструктажів для працівників.
Вступний інструктаж проводиться спеціалістом служби охорони праці або іншим фахівцем відповідно до наказу (розпорядження) по підприємству, який в установленому Типовим положенням порядку пройшов навчання і перевірку знань з питань охорони праці.
Вступний інструктаж проводиться в кабінеті промислової безпеки та охорони праці або в приміщенні, що спеціально для цього обладнано, за програмою, яка затверджуються керівником підприємства.
Запис про проведення вступного інструктажу робиться в Журналі реєстрації вступного інструктажу з питань охорони праці, а також у наказі про прийняття працівника на роботу.
Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструктажі проводить безпосередній керівник робіт (начальник структурного підрозділу, майстер) або фізична особа, яка використовує найману працю.
Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструктажі завершуються перевіркою знань, а також перевіркою набутих навичок безпечних методів праці, особою, яка проводила інструктаж.
При незадовільних результатах перевірки знань, умінь і навичок щодо безпечного виконання робіт після первинного, повторного чи позапланового інструктажів, протягом 10 днів додатково проводяться інструктаж і повторна перевірка знань.
При незадовільних результатах перевірки знань після цільового інструктажу допуск до виконання робіт не надається. Повторна перевірка знань при цьому не дозволяється.
Про проведення первинного, повторного, позапланового та цільового інструктажів та їх допуск до роботи, особа, яка проводила інструктаж, вносить запис до Журналу реєстрації інструктажів з питань охорони праці на робочому місці.
У разі виконання робіт, що потребують оформлення наряду-допуску, а в Журналі реєстрації інструктажів – не обов’язково.
Перелік професій та посад працівників, які звільняються від повторного інструктажу, затверджується роботодавцем. До цього переліку можуть бути зараховані працівники, участь у виробничому процесі яких не пов’язана з безпосереднім обслуговуванням об’єктів, машин, механізмів, устаткування, застосування приладів та інструментів, збереженням або переробкою сировини, матеріалів тощо.
Інструктажі з питань охорони праці для вихованців, учнів, студентів.
У відповідності до Положення про організацію роботи з охорони праці учасників навчально-виховного процесу в установах і навчальних закладах, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 01.08.01 N 563, інструктажі з безпеки життєдіяльності проводяться з вихованцями, учнями, студентами, курсантами, слухачами, аспірантами. Інструктажі містять питання охорони здоров'я, пожежної, радіаційної безпеки, безпеки дорожнього руху, реагування на надзвичайні ситуації, безпеки побуту тощо.
Перед початком навчальних занять один раз на рік, а також при зарахуванні або оформленні до навчального закладу вихованця, учня, студента, курсанта, слухача, аспіранта проводиться вступний інструктаж з безпеки життєдіяльності службами охорони праці. За умови чисельності учасників навчально-виховного процесу в закладах понад 200 вищезазначеними службами проводиться навчання з вихователями, класоводами, класними керівниками, майстрами, кураторами груп тощо, які в свою чергу інструктують
вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів перед початком навчального року.
Програма вступного інструктажу розробляється в навчальному закладі на основі орієнтовного переліку питань вступного інструктажу з безпеки життєдіяльності.
Програма та порядок проведення вступного інструктажу з безпеки життєдіяльності затверджуються наказом керівника навчального закладу.
Орієнтовний перелік
питань вступного інструктажу з безпеки життєдіяльності
для вихованців, учнів, студентів, курсантів,
слухачів, аспірантів
1. Загальні відомості про навчальний заклад, його структуру джерела небезпеки в навчальних приміщеннях, на спортивних майданчиках, на навчально-дослідних ділянках тощо.
2. Загальні правила поведінки під час навчально-виховного процесу. Обставини та причини найбільш характерних нещасних випадків, що сталися в навчальних закладах.
3. Вимоги пожежної безпеки в навчальному закладі. Знайомство з Правилами пожежної безпеки для закладів, установ, організацій і підприємств системи освіти України.
4. Радіаційна безпека, дії у разі надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру.
5. Безпека дорожнього руху. Поведінка на вулиці, знайомство з правилами дорожнього руху.
6. Побутовий травматизм, попередження та дії у разі нещасних випадків у побуті.
Запис про вступний інструктаж робиться на окремій сторінці журналу обліку навчальних занять.
Реєстрація
вступного інструктажу з безпеки життєдіяльності
для вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів
у журналі обліку навчальних занять
|
№ з/п |
Прізвище, ім’я, по батькові особи, яку інструктують |
Дата проведення інструктажу |
Прізвище, ім’я, по батькові особи, яка проводила інструктаж |
Підпис |
|
|
особи, яка проводила інструктаж |
особи, яку інструктували |
||||
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
Первинний інструктаж з безпеки життєдіяльності проводиться на початку заняття у кожному кабінеті, лабораторії, майстерні, спортзалі тощо, наприкінці навчального року перед початком канікул, а також за межами навчального закладу, де навчально-виховний процес пов'язаний з використанням небезпечних або шкідливих для здоров'я факторів.
Первинний інструктаж проводять викладачі, вчителі, класоводи, куратори груп, вихователі, класні керівники, майстри виробничого навчання,
тренери, керівники гуртків тощо. Цей інструктаж проводиться з вихованцями, учнями, студентами, курсантами, слухачами, аспірантами, а також з батьками, які беруть участь у позанавчальних заходах. Первинний інструктаж також проводиться перед виконанням кожного завдання, пов'язаного з використанням різних матеріалів, інструментів, приладів, на початку уроку, заняття, лабораторної, практичної роботи тощо.
Запис про проведення первинного інструктажу робиться в окремому журналі реєстрації інструктажів з безпеки життєдіяльності, який зберігається в кожному кабінеті, лабораторії, майстерні, цеху, спортзалі та іншому робочому місці.
Первинний інструктаж, який проводиться перед початком кожного практичного заняття (практичної, лабораторної роботи тощо) реєструється в журналі обліку навчальних занять, виробничого навчання на сторінці предмета в розділі про запис змісту уроку, заняття.
Позаплановий інструктаж з вихованцями, учнями, студентами, курсантами, слухачами, аспірантами проводиться у разі порушення ними вимог нормативно-правових актів з охорони праці, що може призвести чи призвело до травм, аварій, пожеж тощо, при зміні умов виконання навчальних завдань (лабораторних робіт, виробничої практики, професійної підготовки тощо), у разі нещасних випадків за межами навчального закладу.
Реєстрація позапланового інструктажу проводиться в журналі реєстрації інструктажів, що зберігається в кожному кабінеті, лабораторії, майстерні, цеху, спортзалі тощо.
Цільовий інструктаж проводиться з вихованцями, учнями, студентами, курсантами, слухачами, аспірантами навчального закладу у разі організації позанавчальних заходів (олімпіади, турніри з предметів, екскурсії, туристичні походи, спортивні змагання тощо), під час проведення громадських, позанавчальних робіт (прибирання територій, приміщень, науково-дослідна робота на навчально-дослідній ділянці тощо). Реєстрація проведення цільового
інструктажу здійснюється у журналі реєстрації інструктажів.
Журнал
реєстрації первинного, позапланового, цільового інструктажів
вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів
з безпеки життєдіяльності
_____________________________
(кабінет, лабораторія, цех,
майстерня, спортзал тощо)
|
№ з/п |
Прізвище, ім’я, по батькові особи, яку інструктують |
Дата проведення інструктажу |
Клас, група |
Назва інструктажу, назва інструкції |
Прізвище, ім’я, по батькові особи, яка проводила інструктаж |
Підпис |
|
|
особи, яка проводила інструктаж |
особи, яку інструктували |
||||||
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
6 |
7 |
8 |
7. Стажування (дублювання) та допуск працівників до самостійної роботи.
Стажування – набуття особою практичного досвіду виконання завдань і обов’язків на робочому місці підприємства після теоретичної підготовки до початку самостійної роботи під безпосереднім керівництвом досвідченого фахівця.
Дублювання – самостійне виконання працівником (дублером) професійних обов’язків на робочому місці під наглядом досвідченого працівника з обов’язковим проходженням проти аварійного і протипожежного тренувань.
Новоприйняті на підприємство працівники після первинного інструктажу на робочому місці до початку самостійної роботи повинні під керівництвом досвідчених, кваліфікованих працівників пройти стажування протягом не менше 2-15 змін або дублювання нормативно-правовими актами з охорони праці.
Працівники, функціональні обов'язки яких пов'язані із забезпеченням безаварійної роботи об'єктів підвищеної небезпеки або з виконанням окремих робіт підвищеної небезпеки (теплові та атомні електричні станції, гірничодобувні підприємства, інші подібні об'єкти, порушення технологічних режимів яких являє загрозу для працівників та навколишнього середовища), до початку самостійної роботи повинні проходити дублювання з обов'язковим проходженням у цей період проти аварійних і протипожежних тренувань відповідно до плану ліквідації аварій.
Допуск до стажування (дублювання) оформлюється наказом. У наказі визначається тривалість стажування (дублювання) та вказується прізвище працівника, відповідального за проведення стажування (дублювання).
Перелік посад і професій працівників, які повинні проходити стажування (дублювання), а також тривалість стажування (дублювання) визначаються керівником підприємства відповідно до нормативно-правових актів з охорони праці. Тривалість стажування (дублювання) залежить від стажу і характеру роботи, а також від кваліфікації працівника.
Роботодавцю надається право своїм наказом звільняти від проходження стажування (дублювання) працівника, який має стаж роботи за відповідною професією не менше 3 років або переводиться з одного підрозділу до іншого, де характер роботи та тип обладнання, на якому він працюватиме, не змінюються.
Стажування (дублювання) проводиться за програмами для конкретної професії, які розробляються на підприємстві відповідно до функціональних обов'язків працівника і затверджуються керівником підприємства (структурного підрозділу).
Стажування (дублювання) проводиться на робочих місцях свого або іншого подібного за технологією підприємства. У процесі стажування працівники повинні виконувати роботи, які за складністю, характером, вимогами безпеки відповідають роботам, що передбачаються функціональними обов'язками цих працівників.
У процесі стажування (дублювання) працівник повинен: закріпити знання щодо правил безпечної експлуатації технологічного обладнання, технологічних і посадових інструкцій та інструкцій з охорони праці; оволодіти навичками орієнтування у виробничих ситуаціях у нормальних і аварійних умовах;засвоїти в конкретних умовах технологічні процеси і обладнання та методи безаварійного керування ними з метою забезпечення вимог безпеки праці. Після закінчення стажування (дублювання) та при задовільних результатах перевірки знань з питань охорони праці наказом (розпорядженням) роботодавця (або керівника структурного підрозділу) працівник допускається до самостійної роботи, про що робиться запис у журналі реєстрації інструктажів, у протилежному випадку, якщо працівник не оволодів необхідними виробничими навичками чи отримав незадовільну оцінку з проти аварійних та протипожежних тренувань, то стажування (дублювання) новим наказом може бути продовжено на термін не більше двох змін.
Запитання для самоконтролю.
Тема. Профілактика травматизму та професійних захворювань.
Питання програми.
1.Виробничі травми, професійні захворювання, нещасні випадки виробничого характеру.
2. Інциденти та невідповідності.
3. Мета та завдання профілактики нещасних випадків, професійних захворювань і отруєнь на виробництві.
4. Основні причини виробничих травм та професійних захворювань.
5. Розподіл травм за ступенем тяжкості.
6. Основні заходи по запобіганню травматизму та професійним захворюванням.
Література.
1. «Порядок проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві», затверджений постановою Кабінету Міністрів від 30.11.2011 р. № 1232.
2. «Класифікатор розподілу травм за ступенем тяжкості», затвердженого наказом Міністерством охорони здоров’я України від 04.07.2007 р. №370.
3. Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004, с. 97-102.
4. Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д., Кучерявий С.В. Охорона праці: Навчальний посібник / За ред. В.Кучерявого. – Львів: Оріяна – Нова, 2007, с. 44-62.
4. Русаловський А.В. Правові та організаційні питання охорони праці: Навчальний посібник. - К.: Університет «Україна», 2011, с. 195-203.
1. Виробничі травми, професійні захворювання, нещасні випадки виробничого характеру.
Виробнича травма – травма, що виникла внаслідок дії виробничих чинників.
Професійне захворювання - це хронічне або гостре захворювання працівника внаслідок впливу шкідливого виробничого чинника або чинників, пов’язаних з роботою.
Нещасний випадок на виробництв і- це раптове погіршення стану здоров’я або настання смерті працівника під час виконання ним трудових обов’язків унаслідок короткочасного (впродовж однієї робочої зміни) впливу небезпечного або шкідливого чинника.
Визнаються пов'язаними з виробництвом нещасні випадки, що сталися з працівниками під час виконання трудових обов'язків, у тому числі у відрядженні, а також ті, що сталися у період:
Визнаються пов'язаними з виробництвом також випадки:
Нещасні випадки, пов'язані із завданням тілесних ушкоджень іншою особою, або вбивство працівника під час виконання чи у зв'язку з виконанням ним трудових (посадових) обов'язків чи дій в інтересах підприємства незалежно від порушення кримінальної справи також визнаються пов'язаними з виробництвом (крім випадків, що сталися з особистих мотивів).
Нещасні випадки, що сталися внаслідок раптового погіршення стану здоров'я працівника під час виконання ним трудових (посадових) обов'язків визнаються пов'язаними з виробництвом за умови, що погіршення стану здоров'я працівника сталося внаслідок впливу небезпечних чи шкідливих виробничих факторів, що підтверджено медичним висновком, або якщо потерпілий не проходив медичного огляду, передбаченого законодавством, а робота, що виконувалася, протипоказана потерпілому відповідно до медичного висновку про стан його здоров'я.
Медичний висновок щодо зв'язку погіршення стану здоров'я працівника з впливом на нього небезпечних чи шкідливих виробничих факторів або щодо протипоказання за станом здоров'я працівника виконувати зазначену роботу видається лікувально-профілактичним закладом за місцем лікування потерпілого на запит роботодавця та/або голови комісії.
Не визнаються пов'язаними з виробництвом нещасні випадки,
що сталися з працівниками:
вахтових селищ;
2. Інциденти та невідповідності.
Інцидент – небезпечна подія, пов’язана з роботою, або така, що відбулося в процесі роботи, але не привела до травми.
Невідповідність – будь-яке відхилення від діючих стандартів, установлених порядків, робочих процесів, правил системи управління тощо, що могло б безпосередньо або побічно привести до травми або хвороби, збитків власності, погіршення навколишнього середовища на робочому місці або сполучення всього тут перерахованого.
3. Мета та завдання профілактики нещасних випадків, професійних захворювань і отруєнь на виробництві.
Аналіз виробничого травматизму та професійних захворювань дає змогу виявити причини і визначити закономірності їх виникнення. На основі такої інформації розробляються заходи і засоби щодо профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань. Для аналізу виробничого травматизму застосовують багато різноманітних методів, але найбільш поширеними взаємодоповнюючими методами дослідження виробничого травматизму є статистичний і монографічний. Але сьогодні більш уваги приділяють економічному та ергономічному методам.
Статистичний метод базується на аналізі статистичного матеріалу по травматизму, який накопичений на підприємстві, в регіоні або в галузі за декілька років.
Первинні дані для цього аналізу містяться в актах за формою Н-1.
Статистичний аналіз дозволяє групувати нещасні випадки по статі, віку, професії, стажу роботи потерпілих, часу, місцю, типу нещасних випадків, їх причинам, характеру отриманих травм, виду обладнання тощо. Цей метод дозволяє встановити найбільш характерні види травм по окремим виробництвам, визначити причини, які спричиняють найбільшу кількість нещасних випадків, виявити небезпечні місця, розробити і провести необхідні організаційно-технічні заходи.
При проведенні статистичного аналізу для характеристики рівня виробничого травматизму на підприємстві і в галузі використовують кількісні і якісні відносні показники, засновані на вивченні первинних документів про травматизм.
Кількісний показник коефіцієнт частоти травматизму Кч розраховується на 1000 працюючих:
Кч = Н∙ 1000/С, (3.1)
де Н – число нещасних випадків та професійних захворювань, що сталися на підприємстві за звітний період (наприклад, півріччя, рік) і призвели до втрати працездатності на 1 добу і більше;
С – середньоспискова чисельність працюючих на підприємстві за той самий звітний період.
Тобто,
коефіцієнт частоти травматизму Кч – це кількість нещасних випадків або профзахворювань, які сталися у відповідний період часу, на 1000 працюючих.
Якісний показник травматизму коефіцієнт тяжкості травматизму Кт характеризує середню втрату працездатності в днях, що припадають на одного потерпілого за звітний період:
Кт = Д/Н, (3.2)
де Д - сумарне число днів непрацездатності всіх потерпілих, які втратили працездатність на добу і більше під час звітного періоду.
Коефіцієнт тяжкості – це середня тривалість непрацездатності одного потерпілого, яка виражена в робочих днях за відповідний звітний період.
Крім цих показників, застосовується показник, за яким визначається кількість втрачених через травми робочих днів, що припадають на 1000 працюючих. Його називають коефіцієнтом трудових втрат і підраховують як добуток двох вищенаведених показників:
К = Кч ∙Кт = 1000∙Д/С. (3.3)
Різновидами статистичного методу є груповий і топографічний методи аналізу травматизму.
При груповому методі дані про травматизм групують за однорідними ознаками: часу травмування, кваліфікації; спеціальності, віку потерпілого; видам робіт; причинам нещасних випадків та інші.
Це дозволяє визначити найбільш несприятливі обставини в організації робіт та фактичний стан умов праці на підприємстві або його підрозділах.
При топографічному методі нещасні випадки вивчаються на території, підприємства, на плані розташування обладнання у цеху та ін. Накопичення знаків, які позначають місця нещасних випадків, в якійсь зоні, на позначці робочого місця або обладнання характеризує підвищену небезпечність і потребує відповідних профілактичних заходів. ґрунтується на тому, що на плані-схемі цеху (підприємства) відмічають місця, де сталися нещасні випадки.
Монографічний метод представляє собою поглиблений аналіз небезпечних і шкідливих виробничих чинників, які властиві технологічному процесу, обладнанню, ділянці виробництва, окремим робочим місцям. Аналізуються всі обставини нещасних випадків, виконуються за необхідності відповідні дослідження на випробування. Цей метод дозволяє не тільки проаналізувати нещасні випадки, а й виявити потенційні небезпечні чинники, які існують на виробництві, що вивчається, а також використати отримані результати при проектуванні виробництва, при його модернізації та для розробки заходів з охорони праці.
Економічний метод полягає у визначенні економічної шкоди від заподіяного травматизму, визначенні економічної ефективності від затрат на розробку та впровадження заходів з охорони праці. Цей метод не дозволяє виявити причини травматизму, тому лише доповнює інші методи.
Ергономічний метод ґрунтується на комплексному вивченні системи «людина-машина-виробниче середовище». Відомо, що кожному виду трудової діяльності відповідають визначені фізіологічні, психофізіологічні і психологічні якості людини, а також її антропометричні дані. Тому при комплексній відповідності вказаних властивостей людини до конкретної трудової діяльності можлива ефективна і безпечна робота. Порушення відповідності може привести до нещасного випадку.
Застосовують також інші методи дослідження виробничого травматизму.
Метод моделювання причинних зв'язків застосовується при аналізі випадків травматизму, які були спричинені дією кількох чинників. Модель причинних зв'язків будується від моменту травмування до подій, які йому передували, встановлюється логічний зв'язок між явищами.
Метод анкетування — розробляються анкети для робітників. На підставі анкетних даних (відповідей на запитання) розробляють профілактичні заходи щодо попередження нещасних випадків. Цим методом встановлюють, переважно, причини психофізіологічного характеру.
Метод експертних оцінок базується на експертних висновках (оцінках) умов праці, на виявленні відповідності технологічного устаткування, пристосувань, інструментів, технологічних процесів до вимог стандартів. Для винесення експертних оцінок назначаються експерти з числа фахівців, які тривалий час займалися питаннями охорони праці.
4. Основні причини виробничих травм та професійних захворювань.
Метою дослідження виробничого травматизму є розробка заходів по запобіганню нещасних випадків на виробництві та профзахворювань. Для цього необхідно систематично аналізувати і узагальнювати їх причини. Аналіз причин травматизму дозволяє поділяти їх на :
Така класифікація наведена у Порядку проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві .
Технічні:
01 - конструктивні недоліки, недосконалість, недостатня надійність засобів виробництва;
02 - конструктивні недоліки, недосконалість, недостатня надійність транспортних засобів;
03 - неякісне розроблення або відсутність проектної документації на будівництво, реконструкцію виробничих об'єктів, будівель, споруд, обладнання, устаткування тощо;
04 - неякісне виконання будівельних робіт;
05 - недосконалість технологічного процесу, його невідповідність вимогам безпеки;
06 - незадовільний технічний стан:
06.1 - виробничих об'єктів, будинків, споруд, території;
06.2 - засобів виробництва;
06.3 - транспортних засобів;
07 - незадовільний стан виробничого середовища (перевищення гранично допустимих концентрацій (рівнів) небезпечних та шкідливих виробничих факторів)
08 – інші.
Організаційні:
09 - незадовільне функціонування, недосконалість або відсутність системи управління охороною праці;
10 - недоліки під час навчання безпечним прийомам праці,
у тому числі:
10.1 - відсутність або неякісне проведення інструктажу;
10.2 - допуск до роботи без навчання та перевірки знань з охорони праці;
11 - неякісне розроблення, недосконалість інструкцій з охорони праці або їх відсутність;
12 - відсутність у посадових інструкціях визначення функціональних обов'язків з питань охорони праці;
13 - порушення режиму праці та відпочинку;
14 - відсутність або неякісне проведення медичного обстеження (профвідбору);
15 - невикористання засобів індивідуального захисту через незабезпеченість ними;
16 - виконання робіт з відключеними, несправними засобами колективного захисту, системами сигналізації, вентиляції, освітлення тощо;
17 - залучення до роботи працівників не за спеціальністю (професією);
18 - порушення технологічного процесу;
19 - порушення вимог безпеки під час експлуатації обладнання, устаткування, машин, механізмів тощо;
20 - порушення вимог безпеки під час експлуатації транспортних засобів;
21 - порушення правил дорожнього руху;
22 - незастосування засобів індивідуального захисту (за їх наявності);
23 - незастосування засобів колективного захисту (за їх наявності);
24 - порушення трудової і виробничої дисципліни,
у тому числі:
24.1 - невиконання посадових обов'язків;
24.2 - невиконання вимог інструкцій з охорони праці;
25 – інші.
Психофізіологічні:
26 - алкогольне, наркотичне сп'яніння, токсикологічне отруєння;
27 - низька нервово-психічна стійкість;
28 - незадовільні фізичні дані або стан здоров'я;
29 - незадовільний психологічний клімат у колектив;
30 - травмування внаслідок протиправних дій інших осіб;
31 - інші причини.
5. Розподіл травм за ступенем тяжкості.
Визначення ступеню тяжкості травм проводиться на підставі «Класифікатора розподілу травм за ступенем тяжкості», затвердженого наказом Міністерством охорони здоров’я України від 04.07.2007 р. №370.
Визначення ступеня тяжкості травм, отриманих на виробництві, проводиться з метою віднесення нещасних випадків до таких, що спричинили тяжкі наслідки, у тому числі з можливою інвалідністю потерпілого, які відповідно до Порядку розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України
від 25 серпня 2004 року, за рішенням органів державного нагляду за охороною праці підлягають спеціальному розслідуванню.
Кваліфікуючими ознаками тяжкості травм, отриманих в результаті нещасного випадку на виробництві, є характер отриманих ушкоджень, ускладнення та наслідки, пов'язані з цими ушкодженнями.
За ступенем тяжкості травми розподіляються на 2 категорії: тяжкі і легкі.
Класифікатор містить перелік тяжких травм за характером отриманих ушкоджень, ускладненнями та наслідками цих травм.
До легких травм відносяться:
Медичний висновок про ступінь тяжкості виробничої травми дають лікарсько-експертні комісії (ЛЕК) лікувально-профілактичного закладу, в строк до 1 доби з моменту надходження запиту.
6. Основні заходи по запобіганню травматизму та професійним захворюванням.
Основні заходи по запобіганню травматизму передбачені:
Основне завдання нормативно-технічної документації з безпеки праці : сприяти передбаченню небезпеки і прийняттю найбільш ефективних заходів її ліквідації або локалізації при проектуванні виробничих процесів, обладнання, будівель і споруд. Нормативно-технічна документація щодо безпеки праці розробляється з урахуванням характеру потенційно небезпечних чинників, рівня їх небезпечності і зони поширення, психофізіологічних і антропометричних особливостей людини.
Всі заходи по запобіганню виробничого травматизму можна поділити на організаційні та технічні.
Організаційні заходи:
Технічні заходи:
Важливим в забезпеченні безпечної праці і запобіганні травматизму на виробництві є чинники особистого характеру – знання керівником робіт персональних особливостей кожного працівника, його психологічних характеристик, медичних показань і їх відповідності умовам роботи, ставлення до праці, дисциплінованості, задоволеності працею, засвоєння навичок безпечних методів роботи, знання норм і правил з охорони праці і пожежної безпеки, його ставлення до інших працівників, морально-психологічного клімату в виробничому колективі.
Запитання для самоконтролю.
Тема. Основи фізіології та гігієни праці.
Питання програми.
Література.
1. ГН 3.3.5-8-6.6.1 2002 «Гігієнічна класифікація праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу».
2. Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004, с.103- 136.
3. Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2011, с.51-58, 70-72
4. Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д., Кучерявий С.В. Охорона праці: Навчальний посібник / За ред. В.Кучерявого. – Львів: Оріяна – Нова, 2007,
с. 80-94.
Праця людини є функціональним процесом, у якому використовуються фізіологічні та психологічні якості працівника. В процесі праці залучаються всі органи й системи організму людини – мозок, м’язи, судини, серце, легені та ін. При цьому втрачається нервова та м’язова енергія.
Праця – це фізіологічний процес витрачання людської енергії.
Крім того, в процесі праці активізуються усі психічні функції людини: сприймання, мислення, пам’ять, відчуття, уява, вольові якості, уважність, зацікавленість, задоволення, зосередженість, напруження, стомлення тощо.
У процесі праці відбувається функціональне напруження людини, яке зумовлене двома видами навантажень: м’язовими і нервовими. Залежно від співвідношення м’язових і нервових навантажень праця поділяється на фізичну, з перевагою м’язових навантажень і розумову, з перевагою навантажень на кору головного мозку, пов’язаних із вищими психічними функціями. Співвідношення затрат м’язової та нервової енергії, виконавських і творчих функцій, механічних дій і операцій мислення у трудовому процесі характеризують зміст праці.
Фізична праця відрізняється великими витратами енергії, швидким стомленням та відносно низькою продуктивністю.
Критерієм фізичного навантаження на організм людини в процесі праці є важкість (тяжкість) праці; критерієм навантаження на нервову систему є напруженість праці. У сфері матеріального виробництва працівники здійснюють трудову діяльність із переважною часткою фізичної праці. У сфері управління, надання послуг, виробництва ідеологічної та науково-технічної продукції працівники здійснюють трудову діяльність із переважною часткою розумової праці.
На відміну від фізичної, розумова праця супроводжується меншими витратами енергетичних запасів, але це не свідчить про її легкість. Основним працюючим органом під час такого виду праці виступає мозок. Для розумової праці характерні: велика кількість стресів, мала рухливість, вимушена статична поза – все це зумовлює застійні явища у м’язах ніг, органах черевної порожнини і малого тазу, погіршення постачання мозку киснем, зростання потреби в глюкозі. Завершення робочого дня зовсім не перериває процесу розумової діяльності. Розвивається особливий стан організму – втома, що з часом може перетворитися на перевтому. Все це призводить до порушення нормального фізіологічного функціонування організму.
Нервова система має найголовніше значення в організмі людини. Вона координує, регулює роботу всіх внутрішніх органів і здійснює зв'язок організму із зовнішнім середовищем.
Нервова системи людини складається із центральної (ЦНС), яка включає головний і спинний мозок і периферійної (ПНС), яка складається з нервових волокон, що відходять від головного і спинного мозку.
За функціями нервову систему поділяють на соматичну і вегетативну. Соматична нервова система регулює опорно-руховий апарат і всі органи чуття, а вегетативна – процес обміну речовин та роботу всіх внутрішніх органів (серця, нирок, легенів та ін.).
Несприятливі умови праці можуть призвести до стомлення нервової системи, що послаблює її інтегративну функцію і може спровокувати розлад ряду фізіологічних систем: серцево-судинної, шлунково-кишкової, дихальної тощо або призвести до різних захворювань (інфаркти, інсульти виразкові хвороби та інші).
Вища нервова діяльність людини заснована на функціях двох сигнальних систем. Анатомічною основою першої сигнальної системи є аналізатори (зоровий, слуховий та ін.).
Аналізатор – це система нервових клітин, які сприймають і переробляють інформацію, що надходять до них із зовнішнього та внутрішнього середовища організму.
Анатомічною основою другої сигнальної системи, яка властива тільки людині, є мовно-руховий апарат, тісно пов'язаний із зоровим та слуховим аналізаторами, а її подразником є слово. Мова підвищує здатність мозку відображати дійсність, забезпечує аналіз і синтез, абстрактне мислення, створює можливість для спілкування, використання і передачі життєвого досвіду, досягнень культури і мистецтва.
Але в деяких випадках слово може бути негативним подразником і може призвести до розладів нервової системи, порушень функціонування всіх систем організму і, таким чином, стати небезпечним виробничим фактором.
Центральна нервова система бере участь у прийманні, обробці та аналізі будь-якої інформації, що надходить із зовнішнього і внутрішнього середовищ. При виникненні перевантажень на організм людини нервова система визначає ступінь їхнього впливу і формує адаптаційно-захисну реакцію.
Надмірні фізичні та нервово-психічні перевантаження зумовлюють зміни у фізіологічному та психічному станах працівника, призводять до розвитку втоми та перевтоми.
Втома – це сукупність тимчасових змін у фізіологічному та психологічному стані людини, які з’являються внаслідок напруженої чи тривалої праці і призводять до погіршення її кількісних і якісних показників, нещасних випадків.
Втома буває загальною, локальною, розумовою, зоровою, м’язовою та ін. Оскільки організм – єдине ціле, то межа між цими видами втоми умовна і нечітка. Хід збільшення втоми та її кінцева величина залежить від індивідуальних особливостей працюючого, трудового режиму, умов виробничого середовища тощо.
Залежно від характеру вихідного функціонального стану працівника втома може досягати різної глибини, переходити у хронічну втому або перевтому.
Перевтома – це сукупність стійких несприятливих для здоров’я працівників функціональних зрушень в організмі, які виникають внаслідок накопичення втоми.
Відомо, що розвиток втоми та перевтоми веде до порушення та контролю реальної ситуації. При цьому працівник порушує вимоги технологічних інструкцій, припускається помилок та неузгодженості в роботі; у нього знижується відчуття небезпеки.
Втома характеризується фізіологічними та психічними показниками її розвитку.
Фізіологічними показниками розвитку втоми є артеріальний кров’яний тиск, частота пульсу, систолічний і хвилинний об’єм крові, зміни у складі крові.
Психічними показниками розвитку втоми є: погіршення сприйняття подразників, внаслідок чого працівник окремі подразники зовсім не сприймає, а інші сприймає із запізненням; зменшення здатності концентрувати увагу, свідомо її регулювати; посилення мимовільної уваги до побічних подразників, які відволікають працівника від трудового процесу; погіршення запам’ятовування та труднощі пригадування інформації, що знижує ефективність професійних знань; сповільнення процесів мислення, втрата їх гнучкості, широти, глибини і критичності; підвищення дратівливості, поява депресивних станів; порушення сенсомоторної координації, збільшення часу реакцій на подразники; зміни частоти слуху, зору.
Характер втоми залежить від виду трудової діяльності тому, що функціональні зміни в організмі при втомі переважно локалізуються в тих ланках організму, які несуть найбільше навантаження. На основі цього втома поділяється на фізичну та розумову за співвідношенням глибини функціональних змін у різних аналізаторах, фізіологічних системах, відділах центральної нервової системи тощо.
Особливістю фізичної праці є те, що вона викликає фізичне напруження організму при виконанні роботи. При сильному напруженні продовження роботи стає неможливим, і виконання її автоматично припиняється, а організм одразу переходить у фазу відновлення працездатності. Відновлення сил відбувається інтенсивно і у порівняно короткий період. Тому втому можна розглядати як сформоване в ході еволюції біологічне пристосування організму до навантажень. Однак, залежно від важкості роботи, потрібен час на відпочинок.
Розумова праця не має чітких меж між напруженням організму під час роботи і переходом у фазу відновлення сил. Втома при розумовій праці виявляється в нервовому напруженні, зниженні концентрації уваги і зменшенні свідомого її регулювання, погіршенні оперативної пам’яті і логічного мислення, сповільненні реакцій на подразники. Нервове напруження впливає на серцево-судинну систему, збільшуючи артеріальний тиск і частоту пульсу, а також на терморегуляцію організму та емоційні стани працівника.
Відновлювальні процеси після розумової праці відбуваються повільніше, ніж після фізичної праці. Несприятливі порушення в організмі працівника часто не ліквідуються повністю, а акумулюються, переходячи в хронічну втому, або перевтому та різні захворювання. Найбільш поширеними захворюваннями працівників розумової праці є неврози, гіпертонії, атеросклерози, виразкові хвороби, інфаркти та інсульти.
Втома породжує у працівника стан, який призводить до помилок у роботі, небезпечних ситуацій і нещасних випадків. Вчені наводять дані , які вказують, що кожному четвертому нещасному випадку передувала явно виражена втома.
Боротьба зі втомою зводиться до покращання санітарно-гігієнічних умов виробничого середовища (ліквідація забруднення повітря, шуму, вібрації, нормалізація мікроклімату, раціональне освітлення тощо). Особливу роль у запобіганні втоми працівників відіграють професійний відбір, організація робочого місця, правильне робоче положення, ритм роботи, раціоналізація трудового процесу, використання емоційних стимулів, впровадження раціональних режимів праці і відпочинку тощо.
Крім того, для профілактики втоми працівників застосовуються специфічні методи, до яких можна віднести засоби відновлення функціонального стану зорового та опорно-рухового апарату, зменшення гіподинамії, підсилення мозкового кровообігу, оптимізацію розумової діяльності.
Гігієна праці – це галузь гігієни, що вивчає вплив трудових процесів і виробничого середовища на організм людини, розробляє гігієнічні нормативи і санітарні заходи, спрямовані на забезпечення сприятливих і здорових умов праці, профілактику професійної та загальної захворюваності.
Наукові дослідження з гігієни праці проводять за декількома напрямами. Досліджується фізіологія трудових процесів і їх вплив на організм, розробляються заходи щодо попередження втоми і підвищенні продуктивності праці.
Людина, що працює, проводить на виробництві значну частину життя. Тому для її нормальної життєдіяльності в умовах виробництва треба створити санітарно-гігієнічні умови, які б дали змогу їй плідно працювати, не перевтомлюючись та зберігаючи своє здоров’я.
Умови праці – це сукупність факторів виробничого середовища, що впливають на працездатність і здоров’я людини в процесі праці.
Санітарно-гігієнічні умови праці характеризуються показниками виробничого середовища: рівнем освітлення, мікрокліматичними параметрами, загазованістю і запиленістю повітряного середовища, рівнем шуму і вібрації, наявністю іонізуючого випромінювання та ін.
Чинники, що визначають санітарно-гігієнічні умови праці, умовно об’єднано в три групи: соціально-економічні, технічно-організаційні, природні.
Чинники першої групи є вирішальними і обумовлені існуючими в суспільстві виробничими відносинами. До них належать:
Друга група чинників впливає на формування матеріально-речових елементів умов праці (засоби праці, предмети і знаряддя праці, технологічні процеси та ін.).
Третя група чинників характеризує вплив на працівників кліматичних, геологічних і біологічних властивостей місцевості, де проходить робота. Тому на кожному підприємстві необхідно аналізувати умови праці відповідно до конкретних місцевих умов.
Розглядаючи умови праці, виділяють такі елементи умов праці, які безпосередньо визначають ці умови на робочих місцях:
1. Санітарно-гігієнічні, які характеризують виробниче середовище під впливом предметів та засобів праці, а також технологічних процесів (промисловий шум, вібрація, промисловий пил, випромінювання, токсичні речовини тощо).
2. Психофізіологічні, що обумовлені процесом праці (фізичне навантаження, нервово-психічна напруга, робоча поза та ін.).
3. Естетичні, які сприяють формуванню позитивних емоцій у працівника (художньо-конструктивне рішення робочого місця, освітлення, функціональна музика тощо).
4. Соціально-психологічні, які характеризують взаємовідносини в трудовому колективі (соціальний клімат).
5. Технічні (рівень механізації праці).
Відповідно ГН 3.3.5-8-6.6.1 2002 «Гігієнічна класифікація праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу» умови праці розподіляються на 4 класи:
1 клас - оптимальні умови праці - такі умови, при яких зберігається не лише здоров'я працюючих, а й створюються передумови для підтримання високого рівня працездатності.
Оптимальні гігієнічні нормативи виробничих факторів встановлені для мікроклімату і факторів трудового процесу. Для інших факторів за оптимальні умовно приймаються такі умови праці, за яких несприятливі фактори виробничого середовища не перевищують рівнів, прийнятих за безпечні для населення.
2 клас - допустимі умови праці - характеризуються такими рівнями факторів виробничого середовища і трудового процесу, які не перевищують встановлених гігієнічних нормативів, а можливі зміни функціонального стану організму відновлюються за час регламентованого відпочинку або до початку наступної зміни та не чинять несприятливого впливу на стан здоров'я працюючих та їх потомство в найближчому і віддаленому періодах.
3 клас - шкідливі умови праці - характеризуються такими рівнями шкідливих виробничих факторів, які перевищують гігієнічні нормативи і здатні чинити несприятливий вплив на організм працюючого та/або його потомство.
Шкідливі умови праці за ступенем перевищення гігієнічних нормативів та вираженості можливих змін в організмі працюючих поділяються на 4 ступені:
1 ступінь (3.1) - умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого середовища та трудового процесу, які, як правило, викликають функціональні зміни, що виходять за межі фізіологічних коливань (останні відновлюються при тривалішій, ніж початок наступної зміни, перерві контакту з шкідливими факторами) та збільшують ризик погіршення здоров'я;
2 ступінь (3.2) - умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого середовища і трудового процесу, які здатні викликати стійкі функціональні порушення, призводять у більшості випадків до зростання виробничо-обумовленої захворюваності, появи окремих ознак або легких форм професійної патології (як правило, без втрати професійної працездатності), що виникають після тривалої експозиції (10 років та більше);
3 ступінь (3.3) - умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого середовища і трудового процесу, які призводять, окрім зростання виробничо-обумовленої захворюваності, до розвитку професійних захворювань, як правило, легкого та середнього ступенів важкості (з втратою професійної працездатності в період трудової діяльності);
4 ступінь (3.4) - умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого середовища і трудового процесу, які здатні призводити до значного зростання хронічної патології та рівнів захворюваності з тимчасовою втратою працездатності, а також до розвитку важких форм професійних захворювань (з втратою загальної працездатності);
4 клас - небезпечні (екстремальні) - умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого середовища і трудового процесу, вплив яких протягом робочої зміни (або ж її частини) створює загрозу для життя, високий ризик виникнення важких форм гострих професійних уражень.
Визначення загальної оцінки умов праці базується на диференційованому аналізі визначення умов праці для окремих факторів виробничого середовища і трудового процесу. До факторів виробничого середовища належать: показники мікроклімату; вміст шкідливих речовин в повітрі робочої зони; рівень шуму, вібрації, інфра- та ультразвуку, освітленості. Трудовий процес визначається показниками важкості та напруженості праці. Під терміном «важкість праці» розуміють ступінь залучення до роботи м’язів та фізіологічні витрати внаслідок фізичного навантаження.
Робоче місце за умовами праці оцінюється з урахуванням впливу всіх факторів виробничого середовища і трудового процесу на працюючих. На підставі комплексної оцінки робочі місця відносять до одного з видів умов праці:
- з нормальними умовами праці;
- з особливо шкідливими й особливо важкими умовами праці;
- зі шкідливими і важкими умовами праці;
- зі шкідливими умовами праці.
Адекватна оцінка конкретних умов та характеру праці сприятиме обґрунтованій розробці та впровадженню комплексу заходів і технічних засобів з профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань, зокрема за рахунок покращення параметрів виробничого середовища, зменшення важкості та напруженості трудового процесу.
Практика підприємств свідчить про те, що оцінка поліпшення умов праці може бути здійснена шляхом зіставлення фактичних умов праці з нормативними, прийнятими для базового періоду.
В сучасних умовах господарювання все більшого значення набуває проблема поліпшення умов праці не за рахунок компенсаційних виплат, а шляхом впровадження нової техніки, технологій, оздоровлення виробничого середовища, врахування вимог естетики праці.
Крім того, слід звернути увагу на соціальні результати впливу умов праці на працівників. До позитивних соціальних результатів можна віднести: ступінь сприятливого впливу трудового процесу на здоров’я людини та розвиток її особистості, стан здоров’я, ставлення до праці, соціальну активність; максимальне задоволення однією з найвагоміших потреб людини – потребою в сприятливих умовах праці і безпосередньо пов’язаною з цим потребою у змістовній, творчій, високопродуктивній праці; зміцнення здоров’я.
Негативний соціальний результат включає зниження творчої активності, заінтересованості в праці, погіршення трудової дисципліни, зростання плинності кадрів унаслідок несприятливих умов праці.
Запитання для самоконтролю.
Тема. Повітря робочої зони.
Питання програми.
1. Робоча зона та повітря робочої зони.
1.1. Мікроклімат робочої зони.
1.2. Нормування та контроль параметрів мікроклімату.
1.3. Заходи та засоби нормалізації параметрів мікроклімату.
1.4. Склад повітря робочої зони: джерела забруднення повітряного середовища шкідливими речовинами (газами, парою, пилом, димом, мікроорганізмами).
1.5. Гранично допустимі концентрації (ГДК) шкідливих речовин.
1.6.Контроль за станом повітряного середовища на виробництві.
1.7. Заходи та засоби попередження забруднення повітря робочої зони.
2. Вентиляція. Види вентиляції.
3. Організація повітрообміну в приміщеннях, повітряний баланс, кратність повітрообміну. Природна вентиляція.
4. Системи штучної (механічної) вентиляції, їх вибір, конструктивне оформлення.
5. Місцева (локальна) механічна вентиляція.
Література.
1. ГОСТ 12.1.005-88 «Общие санитарно-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны».
2. ДСН 3.3.6.042-99 «Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень».
3. ДНАОП 0.03-3.01-71 (СН 245-71) «Санитарные нормы проектирования промышленных предприятий».
4. СН и П 2.04.05-91 «Отопление, вентиляція, кондиционирование»
5. Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004, с.137-164.
6. Гряник Г.М., Лехман С.Д. та ін. Охорона праці. -К.:Урожай,1994, с. 77-89, 106-115.
7. Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2011, с. 73-85.
8. Пістун І.П., Березовецький А.П., Березовецький С.А. Охорона праці в галузі сільського господарства ( рослинництво): Навчальний посібник. –Суми: ВТД «Університетська книга», 2009, с. 45-62.
Робоча зона та повітря робочої зони.
1.1. Мікроклімат робочої зони.
Мікроклімат визначається за такими параметрами:
температурою повітря в приміщенні,°С;
відносною вологістю повітря, %;
рухливістю повітря, м/с;
тепловим випромінюванням, Вт/м2;
барометричним тиском, мм.рт.ст.
Всі ці параметрі поодинці, а також у комплексі впливають на фізіологічну функцію організму – його терморегуляцію і визначають самопочуття. При зміні зовнішніх умов середовища терморегуляція в організмі людини відбувається за рахунок посилення або послаблення фізіологічних процесів, що обумовлюють теплоутворення в організмі, а також впливають на тепловіддачу тіла людини в навколишнє середовище. Терморегуляція відбувається такими шляхами: 30% - конвекцією (безпосередньо нагрівання повітря шкірою людини), 45% - випромінюванням, 20% випаровуванням і 5% диханням.
Якщо температура навколишнього середовища підвищується до 25°С і вище, а відносна вологість становить більше 75%, тоді теплообмін людини з навколишнім середовищем порушується, підвищується температура тіла. Терморегуляція відбувається на 95% випаровуванням. За таких параметрів людина втрачає за зміну
5-8 л рідини, 50-80 г. солей, тобто порушується водно-сольовий і вітамінний обмін в організмі людини, виникає слабкість, головний біль, шум у вухах, нудота. Дихання і пульс стають частішими, артеріальний тиск зростає, а потім падає. У важких випадках настає тепловий удар, який класифікується як нещасний випадок. Можливе виникнення також судомної хвороби; якщо людина втрачає 20% води, настає смерть.
Робота при низьких температурах може призвести до переохолодження організму людини. Периферійні кров’яні судини звужуються, надходження крові до них і тепловіддача знижується. У людини з’являється бажання інтенсивно рухатись, що посилює обмін речовин в організмі з утворенням тепла. Якщо температура тіла знижується до 34°С, людина відчуває слабкість, а при температурах 25-26°С настає смерть. Обмороження теж класифікується як нещасний випадок.
Вологість повітря впливає на теплообмін, переважно на віддачу тепла випаровуванням. Середній рівень відносної вологості 40…60% відповідає умовам метеорологічного комфорту у стані спокою, або при дуже легкій фізичній праці.
Променева енергія не поглинається оточуючим повітрям, а перетворюється в теплову енергію в поверхневих шарах опроміненого тіла. Інтенсивність праці (важкість праці) обумовлюється теплотворенням в організмі людини. Кількість тепла, що виробляє людський організм, змінюється від 40…50 кДж/хв. в стані покою до 3340 кДж/хв. – при виконанні важкої роботи. Нормальне теплове самопочуття виникає за умови, що тепловиділення повністю сприймається оточуючим середовищем, тобто має місце тепловий баланс.
Впливає на людину також рухливість повітря. Людина відчуває дію повітря вже при швидкості руху 0,1 м/с. При великих швидкостях повітря і низькій його температурі зростають втрати тепла конвекцією, що веде до переохолодження організму людини. Дуже низькі швидкості повітря, менше 0,2 м/с, негативно впливають на самопочуття людини, особливо при виконанні одноманітної, монотонної роботи. Різкі перепади температур зазвичай супроводжуються простудними захворюваннями.
Погіршення метеорологічних умов виробничого середовища, параметри яких комплексно впливають на стан самопочуття людини, призводять до пропорційного зниження працездатності.
Мікроклімат виробничих приміщень нормується в залежності від теплових характеристик виробничого приміщення, категорії робіт по важкості і періоду року. Основні нормативні документи, де наводяться норми мікроклімату, це санітарні норми.
1.2. Нормування та контроль параметрів мікроклімату.
Системою стандартів безпеки праці ГОСТ 12.1.005-88 «Общие санитарно-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны» та ДСН 3.3.6.042-99 «Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень» встановлені нормативні документи, які регламентують метеорологічні умови виробничого середовища. Нормуються оптимальні і допустимі метеорологічні умови на робочому місці.
Допустимі мікрокліматичні умови – це такі параметри мікроклімату, які при тривалій і систематичній дії на людину можуть викликати перехідні, і такі, що швидко нормалізуються, зміни теплового стану організму, які супроводжуються напруженням механізмів терморегуляції, але не виходять за межі фізіологічних пристосувань. Цьому може виникнути деяке зниження працездатності, але пошкодження або порушення здоров’я у людини не викликає.
Оптимальні мікрокліматичні умови – це такі параметри мікроклімату, які при тривалому і систематичному впливі на людини забезпечують нормальний тепловий стан організму без напруження і порушення механізмів терморегуляції. Вони створюють відчуття теплового комфорту і забезпечують передумови для високого рівня працездатності.
Оптимальне поєднання метеорологічних умов виробничого середовища називають комфортністю. Нормуються показники в залежності від категорії робіт по важкості виконуваної роботи, категорії приміщень та сезону року (таблиця 1.1).
Таблиця 1.1 Оптимальні норми температури, відносної вологості і швидкості руху повітря у робочій зоні виробничих приміщень
|
Сезон |
Категорія робіт |
Температура, °С |
Відносна вологість, % |
Швидкість руху повітря, м/с, не більше |
|
Холодний і перехідний періоди року |
Легка – І |
20 – 23 |
40 – 60 |
0,2 |
|
Середньої важкості – ІІа |
18 – 20 |
40 – 60 |
0,2 |
|
|
Середньої важкості – ІІб |
17 – 19 |
40 – 60 |
0,3 |
|
|
Важка – ІІІ |
16 – 18 |
40 – 60 |
0,3 |
|
|
Теплий період року |
Легка – І |
22 – 25 |
40 – 60 |
0,2 |
|
Середньої важкості – ІІа |
21 – 23 |
40 – 60 |
0,3 |
|
|
Середньої важкості – ІІб |
20 – 22 |
40 – 60 |
0,4 |
|
|
Важка – ІІІ |
18 – 21 |
40 – 60 |
0,5 |
Виділяють холодний та перехідний періоди року (із середньодобовою температурою зовнішнього повітря нижче за +10°С), а також теплий період року ( з температурою +10°С і вище).
Всі роботи за ступенем важкості поділяються на три категорії: легка (енергозатрати до 120Вт), середньої важкості (енергозатрати на рівні 172-293 Вт) і важка (енергозатрати вище 293 ВТ) ( таблиця 1.2.).
Таблиця 1.2. Категорії робіт за ступенем важкості
|
Категорія робіт |
Характеристики робіт |
|
Легка - І |
Роботи, які виконуються сидячи, стоячи або пов’язані з ходінням, але не вимагають фізичних зусиль |
|
Середньої важкості – ІІа |
Роботи, які постійно виконуються ходячи, а також виконуються сидячи або стоячи, але не вимагають переміщення вантажів |
|
Середньої важкості – ІІб |
Роботи, пов’язані з ходінням і переміщенням вантажів до 10 кг |
|
Важка - ІІІ |
Роботи, які пов’язані з систематичними напруженням, постійним переміщенням і перенесенням (понад 10 кг) вантажів |
Оптимальна величина температури повітря робочої зони може коливатися від сезону року і важкості виконуваної роботи від 16°С до 25°С, допустима – від 12°С до 30°С.
Оптимальна відносна вологість складає 40-60%. Допустима величина відносної вологості зростає до 75%.
Оптимальна швидкість руху повітря коливається від 0,2 до 0,5 м/с, а в приміщеннях з надлишком тепла збільшується до 1м/с.
Прилади для вимірювання параметрів мікроклімату:
температуру вимірюють ртутними і спиртовими термометрами, термографами ;
швидкість руху повітря в приміщеннях - термоанемометрами; анемометрами чашковими (1…50 м/с), індукційними та крильчастими (від 0,5…15м/с); кататермометрами (від 0,02 до 1 м/с);
відносну вологість повітря – стаціонарними або аспіраційними психрометрами; гігрометрами;
атмосферний тиск - барометрами;
теплове випромінювання – радіометрами, спектрорадіометрами, інспекторськими дозиметрами, актинометрами.
1.3. Заходи та засоби нормалізації параметрів мікроклімату.
Для забезпечення нормальних метеорологічних умов на виробництві застосовують :
механізацію;
автоматизацію виробничих процесів;
раціональне розміщення обладнання;
вентиляцію природну або механічну;
кондиціювання повітря;
теплоізоляцію нагрітих поверхонь обладнання;
екранування джерел теплового випромінювання;
архітектурно-планувальні заходи. Все обладнання, що виділяє тепло, розміщують в одному приміщенні.
засоби індивідуального захист;у
раціональний режим праці та відпочинку;
постачання питною водою.
1.4. Склад повітря робочої зони: джерела забруднення повітряного середовища шкідливими речовинами (газами, парою, пилом, димом, мікроорганізмами).
Хімічні речовини, які проникають в організм в умовах виробництва навіть у відносно невеликих кількостях, викликають порушення нормальної життєдіяльності, називають отрутами. Ці речовини викликають професійні отруєння. Шкідливі речовини (токсичні) можуть бути у твердому, рідкому та газоподібних станах.
Усі гази і пари за характером токсичності поділяють на:
такі, що припікають і подразнюють шкіру і слизові поверхні (неорганічні кислоти, луги, деякі органічні кислоти та ін..), вражають шкіру з утворенням наривів, виразок;
подразнюючі (хлор, двоокис сірки, аміак, фосген, окисли азоту, тумани кислот, ароматичні вуглеводи та ін..) – вражають верхні і глибокі дихальні шляхи;
кров’яні (окис вуглецю, свинець і його неорганічні сполуки, ароматичні смоли, толуол, бензол та ін.) – взаємодіють з гемоглобіном;
нервові (вуглеводні, спирти, аміак, сірководень, фосфорорганічні речовини, анілін та ін.) – викликають розлад функцій нервової системи, судому м’язів, параліч;
ферментні (солі ртуті, миш’як і його сполуки) – порушують структуру ферментів, інактивують їх;
печінкові (хлоровані вуглеводні, фосфор, бром бензол, селен) – викликають структурні зміни тканин печінки;
алергени (алкалоїдні, деякі сполуки нікелю, кофеїн, хінін, ефедрин, атропін) – викликають зміни в реактивній здатності організму;
канцерогени (кам’яновугільна смола, ароматичні аміни, азо- і діазосполуки та ін.) – викликають утворення злоякісних пухлин.;
мутагени (окис етилену, етилен амін, хлоровані вуглеводні, сполуки свинцю, ртутні та ін.) – впливають на генетичний апарат клітини.
Залежно від умов виробництва повітря робочої зони може забруднюватися різними домішками у вигляді пилу, аерозолів, парів і газів.
Пил – це тонко дисперсні частинки, які утворюються при різних виробничих процесах – дробленні, розмелюванні і обробці твердих тіл, при просіюванні і транспортуванні сипучих матеріалів.
Пил у виробничих приміщеннях може бути у вигляді аерозолю або аерогелю.
Аерозоль – найдрібніші частинки, які знаходяться в повітрі у завислому стані.
Аерогель – це частинки, які осідають на стінах, на виступах приміщень.
Пил характеризується хімічним складом, розмірами і формою частинок, їх густиною, електричними, магнітними та іншими властивостями.
Залежно від хімічного складу пил поділяють на:
органічний (дерево, шкіра, бавовна);
неорганічний ( цемент, кварц);
змішаний ( органічний та неорганічний).
Чим дрібніший пил, тим він небезпечніший для людини.
Залежно від дії на організм людини пил поділяють на:
токсичний, який розчиняється в біологічному середовищі організму і спричиняє отруєння (свинець, миш’як);
нетоксичний – діє на організм, подразнює шкіру, слизові поверхні, кон’юнктиву очей, а проникаючи в легені, викликає професійне захворювання пневмоконіоз. Пил, що містить діоксин кремнію, викликає силікоз, цементний пил - цементом, вугільний пил – антракоз.
1.5. Гранично допустимі концентрації (ГДК) шкідливих речовин.
В ГОСТі 12.1.005-88 «Общие санитарно-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны» та ДНАОП 0.03-3.01-71 (СН 245-71) «Санитарные нормы проектирования промышленных предприятий» наведено гранично-допустимі концентрації (ГДК) шкідливих речовин в повітрі робочої зони.
Гранично допустимою концентрацією (ГДК) шкідливої речовини в повітрі робочої зони вважається така концентрація, вплив якої на людину в разі її щоденної регламентованої тривалості не призводить до зниження працездатності чи захворювання в період трудової діяльності та у наступний період життя, а також не справляє негативного впливу на здоров’я нащадків.
Робочою зоною вважається простір заввишки 2м над рівнем підлоги або робочої площини, на якій розташовані місця постійного або тимчасового перебування працюючих.
Склад і ступінь забруднення повітряного середовища різними речовинами оцінюється по масі (мг) в одиниці об'єму повітря (м3) – концентрації (С, мг/м3). Крім одиниці виміру – мг/м3, можуть використовуватися – %, а також – млн–1 (кількість часток речовини на мільйон часток повітря).
За ступенем дії на організм людини шкідливі речовини поділяються на чотири класи небезпеки:
надзвичайно небезпечні, що мають ГДК менше 0,1 мг/м3 у повітрі (смертельна концентрація в повітрі менше 500 мг/м3);
високонебезпечні – ГДК = 0,1…1,0 мг/м3 (смертельна концентрація в повітрі 500…5000 мг/м3);
помірно небезпечні – ГДК = 0,1…10,0 мг/м3 (смертельна концентрація в повітрі 5000…50000 мг/м3);
малонебезпечні – ГДК більше 10,0 мг/м3 (смертельна концентрація в повітрі більше 50000 мг/м3).
При створенні сприятливих умов праці, особливо при оздоровленні повітря робочої зони, необхідно враховувати, що в атмосферному повітрі можуть міститись такі шкідливі речовини: оксид вуглецю, сірчистий газ, аміак, сірководень, а також сажа, дим, патогенні мікроорганізми тощо.
Сірководень – газ без кольору, має запах протухлих яєць, при малих концентраціях і при великих – не має запаху. ГДК = 10 мг/ м³ - помірно небезпечний, високотоксичний.
Свинець – важкий метал сірого кольору, ГДК = 0,01 мг/м³, надзвичайно небезпечна речовина. При хронічному захворюванні спостерігається кон’юктивіт, кашель. Свинець в основному надходить в організм людини з вихлопними газами або ж внаслідок використання фарб, що містять свинець.
Ртуть - важкий метал з ГДК 0,01 мг/м³. Ртуть відкладається в нирках і печінці. При великих концентраціях виникають психічні розлади, порушується координація рухів.
Ацетон – безколірна рідина з запахом, ГДК =200мг/ м³, має наркотичну дію, впливає на центральну нервову систему, накопичується в організмі людини і впливає на розумову діяльність, призводить до запалення верхніх дихальних шляхів, а при великих кількостях виникають головний біль, втрата свідомості.
Хлор – зеленувато-жовтий газ, який в 2,5 рази важче повітря, високотоксичний, ГДК = 1мг/ м³, має задушливий запах. Подразнення верхніх дихальних шляхів хлором призводить до спазму бронхів, зміни діяльності серця, подразнення дихального і судинного центрів.
Залежно від ступеня токсичності, фізико-хімічних властивостей, шляхів проникнення в організм, санітарні норми встановлюють гранично допустимі концентрації (ГДК) шкідливих речовин у повітрі робочої зони виробничих приміщень, перевищення яких неприпустиме.
1.6. Контроль за станом повітряного середовища на виробництві.
Методи контролю вмісту в повітрі шкідливих газів та пари.
Індикаторні методи хімічного аналізу з використанням газоаналізаторів УГ-1,
УГ-2, ГХ-4 та подібних до них аналізаторів, що працюють на принципі кольорової реакції між індикаторним порошком і досліджуваним газом або парою, які прокачуються разом з повітрям через індикаторну трубку, заповнену регентом.
2.Санітарно-хімічні методи – колометричний, фотоколометричний, хроматографічний, нефелометричний та ін.. Здебільшого вони є лабораторними, потребують спеціальних знань і підготовки, коштовні. Їх перевага – точність визначення концентрації вимірюваної речовини.
3. Безперервно-автоматичні методи – автоматично контролюють і сигналізують про наявність в повітрі відповідних концентрацій шкідливої речовини. Для цього призначені газоаналізатори і газосигналізатори. Вони працюють на принципі зміни електричних властивостей речовини ( електричного опору, електропровідності, електричної ємності) при хімічній реакції або при розчиненні в ній шкідливої речовини, яка контролюється. За зміною електричних властивостей встановлюються значення концентрації шкідливої речовини. До цієї групи належать прилади: ФЛ-5501 (універсальний газоаналізатор), ПГФ -1 (для визначення СО), КУ-1,3 (для визначення пари бензину), ФК-560 (для визначення сірчаного водню), ФК – 450,4502 (оксиди азоту), ГПК-1 (сірчаний газ) та ін.
Методи визначення запиленості повітря.
Гравіметричний (ваговий) метод . При сталості хімічного складу первинне значення має маса пилу, що затрималася в організмі людини. Визначення тільки маси пилу не дає повної картини його шкідливості для людини та технологічного процесу, тому що при однаковій масі може бути різний хімічний, гранулометричний склад пилу, що позначається на його впливі на людину, обладнання та технологію. Повна характеристика пилу складається з його маси, що міститься в одиниці об’єму повітря, хімічного та дисперсного складу.
Лічильний (мікроскопічний) метод дає можливість визначати загальну кількість пилових часток в одиниці об’єму повітря і співвідношення їх розмірів. Для цього пил, що міститься в певному об’ємі повітря, осаджують на скло, покрите прозорою клейкою плівкою. Під мікроскопом визначають форму, кількість і розміри пилових часток.
Фотометричний метод. Якісну характеристику пилу визначають фотометричним методом за допомогою поточного ультрафотометра, яким реєструються окремі пилові частинки за допомогою сильного бокового світла.
Для відокремлення пилу від повітря застосовують різні фільтри, які затримують пилові частинки розміром 0,1 мкм і більше, залежно від розміру пор. фільтра. В Україні найчастіше застосовуються фільтри АФА (аналітичний фільтр аерозольний) круглої форми з площинами фільтрації 3,10,20 см², які мають опорне кільце, фільтруючий елемент і захисне паперове кільце з виступом. Фільтри дозволяють працювати з ними без попереднього підсушування через гідрофобні властивості полімеру.
1.7. Заходи та засоби попередження забруднення повітря робочої зони.
Основні заходи захисту від шкідливих речовин:
Технічні:
заміна токсичних речовин нетоксичними або менш токсичними;
автоматизація;
механізація;
дистанційне управління з метою усунення контакту працюючого з токсичними речовинами;
герметизація обладнання із застосуванням місцевої і загальної вентиляції.
2. Санітарно-гігієнічні:
систематичний контроль вмісту в повітрі токсичних речовин;
застосування засобів індивідуального захисту;
дотримання встановленого режиму праці і відпочинку.
3.Лікувально-профілактичні:
проведення попередніх і періодичних медоглядів;
проведення профілактичного і санітарно-курортного лікування.
Заходи захисту від пилу:
вентиляція (місцева і загально обмінна);
герметизація джерел пилу разом з аспірацією (місцеве відсмоктування);
зволоження пилоподібних матеріалів;
брикетування і гранулювання пилоподібних матеріалів;
застосування засобів індивідуального захисту – респіраторів, протигазів, комбінезонів, захисних окулярів.
Вентиляція. Види вентиляції.
Для підтримання в приміщеннях нормальних параметрів повітряного середовища, яке відповідає санітарно-гігієнічним і технологічним вимогам, влаштовують вентиляцію.
Вентиляція – це організований і регульований обмін повітря, який забезпечує видалення з приміщень повітря, забрудненого шкідливими речовинами (гази, пари, пил), а також для поліпшення метеорологічних умов у приміщеннях.
Санітарно-гігієнічне призначення вентиляції полягає в підтриманні в приміщеннях параметрів повітряного середовища, яке б відповідало б вимогам
СН и П 2.04.05-91 «Отопление, вентиляція, кондиционирование», а також
ГОСТ 12.1.005-88 «Общие санитарно-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны».
Технологічне призначення вентиляції полягає в забезпеченні в приміщеннях чистоти, температури, відносної вологості, швидкості руху повітря, виходячи з особливостей технологічного процесу і умов збереження предметів, апаратів, приладів.
За способом подачі в приміщення повітря і видалення забрудненого системи вентиляції поділяють на:
природну – повітря переміщується під впливом природних чинників – теплового напору або дії вітру;
механічну – повітря переміщується механічними пристроями – вентиляторами, ежекторами та ін.
змішану – це поєднання природної вентиляції і механічної.
За характером охоплення приміщення розрізняють загальнообмінну і місцеву вентиляцію.
Загальнообмінна вентиляція здійснює обмін повітря у всьому приміщенні. ЇЇ дія ґрунтується на розбавленні шкідливостей, що виділяються в приміщення, свіжим повітрям до гранично - допустимих концентрацій або температур.
Місцева вентиляція використовується для видалення забрудненого повітря безпосередньо з місця утворення шкідливих речовин і не допускає їх поширення по всьому приміщенню.
При значному надходженні шкідливих речовин у повітрі робочої зони застосовують комбіновані системи – загальнообмінна і місцева.
3. Природна вентиляція. Організація повітрообміну в приміщеннях, повітряний баланс, кратність повітрообміну.
Природна вентиляція здійснюється за рахунок сили вітру і природними (гравітаційними) силами. Вітер, обдуваючи споруду, попереду неї створює зону підвищеного тиску, а з протилежного боку виникає зона певного розрідження. Під дією напору вітер через отвори проникає у приміщення, а під дією розрідження забруднене повітря через фрамуги та інші отвори виходить назовні.
Природна вентиляція, що здійснюється гравітаційними силами (земного тяжіння), може бути неорганізованою (інфільтрація) і організованою (аерація).
При неорганізованій природній вентиляції надходження і видалення повітря відбувається через нещільності і пори зовнішніх огороджень (інфільтрація), через вікна, спеціальні отвори (провітрювання).
Обмін аерацією здійснюється через спеціально обладнані канали, жалюзі або створи для регулювання площі отворів.
Організований природний повітрообмін (аерація) здійснюється в наперед розрахованих об’ємах і регулюються відповідно до зовнішніх метеорологічних умов.
Аерація застосовується в приміщеннях із значними тепловиділеннями, якщо концентрація пилу і шкідливих газів у припливному повітрі не перевищує 30% ГДК в робочій зоні. При аерації обмін повітря регулюють за допомогою прорізів (фрамуг або жалюзійних решіток), розташованих у нижній частині будинку, через які надходить ззовні більш холодне повітря, а тепле забруднене повітря виходить через витяжний аераційний ліхтар на даху будинку.
Аерація – це загальнообмінна вентиляція. Вона характеризується кратністю обміну повітря.
Кратність обміну повітря (К) - це відношення об’єму повітря, яке подається
(V пов.), до об’єму приміщення (V прим.):
К = V пов. (1/год) (3.1)
V прим.
Кратність обміну повітря показує, скільки разів за годину поміняється весь об’єм повітря в даному приміщенні.
Ці системи прості за влаштуванням, дають можливість подавати великі об’єми повітря без використання вентиляторів і повітропроводів, але основний недолік у тому, що їх робота визначається нестійкими чинниками: температурою повітря, напрямом і силою вітру, припливне повітря вводиться в приміщення без попередньої очистки і підігріву, а видаляється повітря неочищене, яке забруднює атмосферу.
В системах механічної вентиляції рух повітря забезпечується вентиляторами і в деяких випадках ежекторами.
Системи штучної (механічної) вентиляції, їх вибір, конструктивне оформлення.
Механічна вентиляція забезпечує підтримання постійного обміну повітря, незалежно від зовнішніх метеорологічних умов. Повітря, яке надходить у приміщення, при необхідності підігрівається або охолоджується, зволожується, осушується або очищається від пилу. Забезпечується також очистка повітря, яке видаляється назовні.
Механічна вентиляція може бути:
припливна;
витяжна;
припливно-витяжна.
Припливна вентиляційна система нагнітає чисте повітря в приміщенні і складається з таких елементів: повітрозабірного пристрою (повітроприймача) для забирання чистого повітря, який встановлюється зовні будівлі; повітропроводів, по яких повітря подається в приміщення; фільтрів для очистки повітря від пилу; калориферів, де повітря нагрівається; вентилятора, повітророзподільних пристроїв (насадок, патрубків), які забезпечують надходження повітря в потрібне місце 1з заданою швидкістю і в потрібній кількості.
Забруднене повітря витісняється свіжим повітрям через двері, вікна, ліхтарі і щілини будівельних конструкцій.
Витяжна вентиляційна система видаляє забруднене повітря в атмосферу і складається з витяжних отворів або насадок, через які повітря видаляється з приміщення; вентилятора; повітропроводів, якими повітря, що видаляється транспортується з приміщення до місця викиду; пристроїв для очистки повітря від пилу або газів, які встановлюються а тих випадках, коли повітря, що викидається, необхідно очищати з метою забезпечення нормальних концентрацій шкідливих речовин у ньому; пристрою(витяжні шахти) для викиду повітря, що видаляється в атмосферу.
При роботі системи витяжної вентиляції чисте повітря потрапляє в приміщення через вікна, двері, нещільності конструкцій огороджень.
У системі припливно-витяжної вентиляції повітря в приміщення подається припливною вентиляцією, а видаляється витяжною вентиляцією, які працюють одночасно.
Припливно-витяжна вентиляція з рециркуляцією характеризується тим, що повітря, яке відсмоктується з приміщення витяжною системою, частково повторно попадає в це приміщення через припливну систему, з’єднану з витяжною системою повітропроводом. Регулювання кількості свіжого, вторинного і повітря, що викидається, здійснюється клапанами.
Відбувається штучна вентиляція за допомогою відцентрових і осьових вентиляторів.
5. Місцева (локальна) механічна вентиляція.
Місцева вентиляція може бути припливною або витяжною.
Місцева витяжна вентиляція служить для вловлювання і видалення шкідливих речовин безпосередньо в місцях їх утворення.
Пристрої місцевої вентиляції роблять у вигляді місцевих сховищ і відсмоктувачів повітря. Вони бувають двох типів – відкритого (всмоктуючий отвір розташований на деякій віддалі від джерела утворення шкідливих речовин) і закритого (джерело утворення шкідливих речовин розміщено всередині сховища).
До відсмоктувачів відкритого типу належать: витяжні парасолі, бортові і бокові відсмоктувачі, шарнірно-телескопічні відсмоктувачі, вмонтовані в робочі місця і в інструменти.
До відсмоктувачів закритого типу належать і витяжні шафи, камери, бокси.
Припливна місцева вентиляція служить для створення необхідного мікроклімату в обмеженій зоні приміщення. До пристроїв місцевої припливної вентиляції належать повітряні душі, оази, повітряні і повітряно-теплові завіси.
Запитання для самоконтролю.
За якими параметрами визначається мікроклімат робочої зони?
Що Ви знаєте про терморегуляцію організму людини?
За якими показниками визначаються норми мікроклімату?
Як класифікуються роботи за ступенем важкості?
В яких випадках мікроклімат нормується за оптимальними нормами, а в яких випадках за допустимими?
Які прилади застосовують для практичного визначення параметрів мікроклімату?
Які заходи застосовуються для нормалізації мікроклімату?
Що Ви знаєте про шкідливі речовини та їх небезпеку?
Як поділяються шкідливі речовини за характером токсичності?
Як поділяють пил за хімічним складом?
На які класи небезпеки поділяються шкідливі речовини за ступенем дії на організм людини?
Дайте визначення «робоча зона».
Дайте визначення «гранично - допустима концентрація».
Охарактеризуйте методи контролю вмісту в повітрі шкідливих газів та пари.
Охарактеризуйте методи визначення запиленості повітря.
Які є методи боротьби зі шкідливими речовинами, що потрапляють в повітря робочої зони?
Назвіть види вентиляції.
Охарактеризуйте природну вентиляцію.
Охарактеризуйте системи механічної вентиляції.
Тема. Освітлення виробничих приміщень.
Питання програми.
1. Основні світлотехнічні визначення.
2. Природне, штучне, суміщене освітлення. Класифікація виробничого освітлення. 3. Основні вимоги до виробничого освітлення.
4. Нормування освітлення, розряди зорової роботи.
5. Експлуатація систем виробничого освітлення.
6. Джерела штучного освітлення, лампи і світильники.
7. Загальний підхід до проектування систем освітлення.
Література.
1. ДБН В.2.5-28-2006 «Природне і штучне освітлення».
2. Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004, с.165-183.
3. Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2011, с. 90-98.
4. Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д., Кучерявий С.В. Охорона праці: Навчальний посібник / За ред. В.Кучерявого. – Львів: Оріяна – Нова, 2007,
с. 122-134.
Світло – один із суттєвих чинників виробничого середовища, завдяки якому забезпечується зоровий зв’язок працівника з його оточенням. Відомо, що біля 80% всієї інформації про навколишнє середовище надходить до людини через очі – наш зоровий апарат. Правильно організоване освітлення позитивно впливає на діяльність центральної нервової системи, знижує енерговитрати організму на виконання певної роботи, що сприяє підвищенню працездатності людини, продуктивності праці і якості продукції, зниженню виробничого травматизму тощо.
Освітлення характеризується кількісними та якісними показниками, при цьому застосовують поняття системи світлотехнічних одиниць і величин. До кількісних показників належать: світловий потік, сила світла, освітленість, яскравість.
Світловий потік, F – потік променевої енергії, що сприймається органами зору як світло.
Одиницею світлового потоку є люмен (лм) – світловий потік, що випромінюється одиничним джерелом світла силою в одну канделу, розміщеним у вершині тілесного кута в один стерадіан.
Сила світла, І – відношення світлового потоку до одиниці простору – тілесного кута. За одиницю сили світла прийнята кандела (кд).
Освітленість, E – густина світлового потоку на освітлювальній поверхні.
Одиниця освітленості – люкс (лк).
Яскравістю поверхні, L називають відношення сили світла елемента поверхні до проекції, перпендикулярної напряму, що розглядається.
До якісних характеристик освітлення належать: рівномірність розподілу світлового потоку, показник осліпленості і дискомфорту, коефіцієнт пульсації, спектральний склад світла.
Показник осліпленості, P - критерій оцінки засліплюючої дії освітлювального пристрою.
Показник дискомфорту, М – критерій оцінки дискомфортної відблисковості, яка викликає неприємні відчуття при нерівномірному розподілі яскравостей в полі зору.
Коефіцієнт пульсації освітленості, К, % характеризує відносну глибину коливань освітленості в результаті змін у часі світлового потоку газорозрядних ламп, які живляться змінним струмом.
Для оцінки умов зорової роботи існують такі характеристики, як фон, контраст об’єкта з фоном, видимість об’єкта.
Фон – це поверхня, яка прилягає до об’єкта розпізнання, на якій він розглядається.
Контраст об’єкта з фоном характеризується співвідношенням яскравості розглядуваного об’єкта та фону.
Видимість об’єкта характеризує здатність ока розрізняти об’єкт з фоном.
За своєю природою світло – це видиме випромінювання електромагнітних хвиль довжиною від 380 до 780 нм. В залежно від джерела світла виробниче освітлення може бути трьох видів:
Природне – це пряме або відбите світло сонця (небосхилу), що освітлює приміщення через світлові прорізи в зовнішніх огороджувальних конструкціях.
Штучне – здійснюється штучними джерелами світла (лампами розжарювання або газорозрядними) і призначене для освітлення приміщень у темні години доби, або таких приміщень, які не мають природного освітлення.
Cуміщене – одночасне поєднання природного і штучного освітлення.
Природне освітлення залежно від напрямку проникнення світла у приміщенні буває:
Санітарними правилами передбачається природне освітлення залежно від характеру зорової роботи, розмірів об’єктів розрізнювання, контрастності і характеристики фону.
Розрізняють такі системи штучного освітлення: загальне, місцеве та комбіноване.
Система загального освітлення призначена для освітлення всього приміщення, вона може бути рівномірною та локалізованою. Загальне рівномірне освітлення встановлюють у цехах, де виконуються однотипні роботи невисокої точності по усій площі приміщення при великій щільності робочих місць. Загальне локалізоване освітлення встановлюють на поточних лініях, при виконанні робіт, різноманітних за характером, на певних робочих місцях, при наявності стаціонарного затемнюючого обладнання, та якщо треба створити спрямованість світлового потоку.
Місцеве освітлення призначається для освітлення тільки робочих поверхонь, воно може бути стаціонарним (наприклад, для контролю за якістю продукції на поточних лініях) та переносним (для тимчасового збільшення освітленості окремих місць або зміни напрямку світлового потоку при огляді, контролі параметрів, ремонті).
Комбіноване освітлення складається з загального та місцевого. Його передбачають для робіт І-VІІІ розрядів точності за зоровими параметрами, та коли необхідно створити концентроване освітлення без утворення різких тіней.
Раціональне освітлення повинно відповідати таким умовам:
Це сприяє підтримці високого рівня працездатності, зберігає здоров’я людини та зменшує травматизм.
Нормування природного освітлення.
Для нормування природного освітлення прийнято коефіцієнт природної освітленості (КПО або е) , який визначають із відношення освітленості у певній точці приміщення до освітленості, що створюється світлом від відкритого небосхилу:
Згідно з ДБН В.2.5-28-2006 «Природне і штучне освітлення» значення коефіцієнту природної освітленості е при природному і суміщеному освітленні нормується залежно від характеристики зорової роботи. Встановлено 8 розрядів зорової роботи, з урахуванням найменшого об’єкта, що розрізняється.
Нормоване значення е з урахуванням характеру зорової роботи, системи освітлення, району розташування будівель на території України розраховується за формулою:
eN = eH х mN,
де mN – коефіцієнт світлового клімату, який враховує особливості світлового клімату, визначається залежно від району розташування будівлі на території України та орієнтації світлових прорізів за сторонами горизонту (для Автономної Республіки Крим, Одеської області mN = 0,85-0,7; решта території України
mN = 0,9-0,75);
eN – значення за таблицею ДБН В.2.5-28-2006 «Природне і штучне освітлення».
Нормування штучного освітлення виробничих приміщень.
Нормами встановлюються мінімально допустимі величини освітленості виробничих та допоміжних приміщень, житлових та громадських будівель, територій виробничих підприємств, відкритих просторів та залізничних шляхів.
При штучному освітленні нормується абсолютне значення освітленості.
Норми встановлюються ДБН В.2.5-28-2006 «Природне і штучне освітлення» залежно від характеру зорової роботи з урахуванням фону (світлий, сірий, темний), контрасту об’єкта з фоном (малий середній, великий) і системами освітлення (загальне або комбіноване).
Нормуються також показники якості освітлення: показник дискомфорту, показник осліпленості, коефіцієнт пульсації освітленості.
Коефіцієнт пульсації освітленості залежно від системи освітлення і характеру роботи, що виконується, не повинен перевищувати 10-20%.
Штучне освітлення поділяється в залежності від призначення на робоче, аварійне, евакуаційне та охоронне.
Робоче освітлення призначене для нормального перебігу виробничого процесу.
Аварійне освітлення призначається для продовження робіт там, де у випадку відсутності робочого освітлення може порушуватися технологія, виникнути небезпека вибуху, пожежі, отруєння людей тощо. Найменша освітленість робочих поверхонь при цьому повинна становити 5% від робочого освітлення, але не менше 2 лк у приміщенні і 1 лк на території підприємства.
Евакуаційне освітлення передбачають для безпечної евакуації людей із приміщень у місцях, небезпечних для проходу, сходових клітках, а також на шляху евакуації людей із приміщення або території. Це освітлення повинно забезпечувати освітленість 0,5 лк на підлозі або східцях і 0,2 лк на землі. Для цього застосовуються світильники аварійного освітлення.
Охоронне освітлення передбачають уздовж території в нічний час, або чергове в приміщенні. Для цього виділяють частину світильників робочого або аварійного освітлення, які забезпечують освітленість на рівні землі або підлоги не менше 0,5лк.
Освітлення потребує систематичного догляду, правильної експлуатації освітлювальної установки та контролю освітленості на робочих місцях не менше одного разу на рік.
Залежно від специфіки цехів складаються графіки перевірки стану віконного скла, світильників, електроарматури, їх очищення та миття. Внаслідок тривалої експлуатації ламп їх світловий потік знижується до 25%. Такі лампи треба своєчасно замінювати. Забороняється встановлення світильників, до комплекту яких входять не однотипні газорозрядні лампи, а також такі, що мають різний спектр та величину світлового потоку.
Очищення світильників належить проводити не рідше одного разу на три місяці. Очищення шибок світлових отворів проводиться не рідше двох разів на рік для приміщень із значним виділенням пилу.
Основним приладом для контролю та вимірювання освітленості на робочих місцях є люксметри типу Ю-16, Ю-17, Ю-116, Ю-117.
Для автоматичного контролю освітленості на робочих місцях встановлюють фотодіоди ФД, які вказують на недостатню освітленість.
Головними джерелами світла для промислового освітлення є лампи розжарювання (вакуумні, газонаповнені, газонаповнені біспіральні, галогенні лампи з йодним циклом, біспіральні з криптоноксеноновим наповненням) та газорозрядні лампи різноманітних типів.
Кожен із типів ламп має свої недоліки і переваги. Лампи розжарювання (ЛР) належать до джерел світла теплового випромінювання, їх світлова віддача складає 10…15 лм/Вт. Вони створюють безперервний спектр випромінювання, який найбільш багатий жовтими та червоними (тобто інфрачервоними) променями та бідніший у зоні синіх та зелених спектрів випромінювання, ніж спектр природного світла неба, що погіршує розрізнення кольорів. У цих ламп низький коефіцієнт корисної дії, малий термін служби (до 1000 годин), висока температура на поверхні колби (250…300۫ С).
Водночас вони мають деякі переваги: широкий діапазон потужностей і типів, порівняно з газорозрядними лампами, незалежність експлуатації від навколишнього середовища (вологості, запиленості і т.д.), простота світильників та компактність.
Газорозрядні лампи (люмінесцентні, лампи дугові ртутні люмінесцентні ДРЛ – ртутні лампи високого тиску; галогенні лампи: ДРИ – дугові ртутні з йодидами; ДКсТ – дугові ксенонові трубчасті; ДНаТ – дугові натрієві трубчасті) випромінюють світло, близьке до природного, поверхня колби цих ламп порівняно холодна, вони більш економні, дозволяють створювати високу освітленість.
Люмінесцентні лампи в 2,5…3 рази економніші від ламп розжарювання, працюють протягом 5-10 тис. годин, їх світлоотдача становить 30…80 лм/Вт.
Недоліки освітлювальних установок із газорозрядними лампами (пульсація світлового потоку, осліплююча дія, шум дроселів, великі первинні витрати на закупівлю та монтаж) компенсуються їх економністю в процесі тривалої експлуатації, а також їх незамінністю при необхідності виконання робіт із розрізненням кольорів.
Зараз виготовляють такі види газорозрядних ламп, які розрізняються за спектром:
Світильники за розподілом світлового потоку розрізняють: на світильники прямого світла (випромінювання нижче за світильник, не менше 80% світлового потоку спрямовано на робочу поверхню); переважно прямого, розсіяного, переважно відбитого і відбитого світла (40…60% світлового потоку спрямовується на робочу поверхню, а решта – на стелю).
За ступенем захисту від навколишнього середовища світильники поділяються на: пилозахищені (відкриті); пилозахищені та пилонепроникні; водозахищені (від потрапляння крапель зверху); водонепроникні або герметичні (навіть при зануренні у рідину); вибухозахищені (для вибухонебезпечних і пожежонебезпечних приміщень).
Однією з характеристик світильника є його захисний кут, у межах якого око людини захищене від сліпучої дії джерела світла. Величина захисного кута має бути менше 15˚.
Для загального освітлення застосовують дволампові чи чотирилампові світильники типу ШОД, ЛОУ, ВЛВ, ВЛК, ПВЛ для газорозрядних ламп або з лампами розжарювання типу «Універсаль» (УП), «Люцетта» (ЛЦ) та ін.
7.Загальний підхід до проектування систем освітлення.
Метою розрахунку штучного освітлення є визначення потрібної потужності електричного освітлюваного пристрою для створення у виробничому приміщенні заданої освітленості.
При проектуванні освітлювального пристрою необхідно:
Для розрахунку штучного освітлення використовують такі методи:
Метод коефіцієнта використання світлового потоку доцільно застосовувати при розрахунку загального рівномірного освітлення горизонтальних поверхонь з урахуванням відбитих від стін і стелі світлових потоків. Метод не можна застосовувати при розрахунках локалізованого освітлення, освітлення похилих поверхонь, місцевого освітлення.
За методом коефіцієнта використання світлового потоку можна:
Послідовність розрахунку методом коефіцієнта використання світлового потоку така:
Метод питомої потужності - найбільш простий, але є приблизним (орієнтовним) методом розрахунку. Він базується на визначенні за світлотехнічними довідниками питомої потужності освітлювальної установки, яка залежить від коефіцієнтів відбиття стелі, стін та підлоги приміщення і коефіцієнтів запасу для світильників з різними джерелами світла.
Точковий метод розрахунку освітлення адміністративних споруд і приміщень використовуються значно рідше, ніж визначення освітлення за допомогою коефіцієнта використання світлового потоку і його спрощених способів. Він використовується для розрахунку локалізованого освітлення і при перевірочних розрахунках освітлення в конкретних місцях освітлювальної поверхні. Точковий метод дозволяє точно враховувати освітленість, яка створюється світловим потоком, відбитим від стін і стелі.
Запитання для самоконтролю.
Тема. Вібрація.
Питання програми.
Література.
1. ГОСТ 12.1.012-90 ССБТ "Вибрационная безопасность. Общие требования".
2. ДСН 3.3.6.039-99. Державні санітарні норми виробничої загальної та локальної вібрації.
3. Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004, с.191-194.
4. Гряник Г.М., Лехман С.Д. та ін. Охорона праці. -К.:Урожай,1994, с. 129-135.
5. Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2011, с.104-106.
Вібрації – це процес поширення механічних коливань у твердому тілі. Механічні коливання тіл з частотою менше 20 Гц сприймаються організмом людини як вібрація, коливання з частотою понад 20 Гц – одночасно як вібрація і шум.
Генерується вібрація ручним інструментом, верстатами й механізмами і сприймається тілом людини при безпосередньому контакті.
Дія вібрації визначається інтенсивністю коливань, їх спектральним складом, тривалістю впливу та напрямком дії.
Показниками інтенсивності є середньоквадратичні або амплітудні значення віброприскорення (а), віброшвидкості(v), віброзміщення (x).
За способом передачі на тіло людини розрізняють загальну та локальну (місцеву) вібрацію.
Загальна вібрація та, що викликає коливання всього організму, а місцева (локальна) - втягує в коливальні рухи лише окремі частини тіла (руки, ноги).
Локальна вібрація, що діє на руки людини, утворюється багатьма ручними машинами та механізованим інструментом, при керуванні засобами транспорту та машинами, при будівельних та монтажних роботах.
Загальну вібрацію за джерелом виникнення поділяють на такі категорії:
Категорія 1 - транспортна вібрація, яка діє на людину на робочих місцях самохідних та причіпних машин, транспортних засобів під час руху по місцевості, агрофонах і дорогах (в тому числі при їх будівництві). До джерел транспортної вібрації відносять, наприклад, трактори сільськогосподарські та промислові, самохідні сільськогосподарські машини; автомобілі вантажні (в тому числі тягачі, скрепери, грейдери, котки та ін.); снігоприбирачі, самохідний гірничошахтний рейковий транспорт.
Категорія 2 - транспортно-технологічна вібрація, яка діє на людину на робочих місцях машин з обмеженою рухливістю та таких, що рухаються тільки по спеціально підготовленим поверхням виробничих приміщень, промислових майданчиків та гірничих виробок. До джерел транспортно-технологічної вібрації відносять, наприклад, екскаватори (в тому числі роторні), крани промислові та будівельні, машини для завантаження мартенівських печей (завалочні), гірничі комбайни, самохідні бурильні каретки, шляхові машини, бетоноукладачі, транспорт виробничих приміщень.
Категорія 3 - технологічна вібрація, яка діє на людину на робочих місцях стаціонарних машин чи передається на робочі місця, які не мають джерел вібрації. До джерел технологічної вібрації відносяться, наприклад, верстати та метало-деревообробне, пресувально-ковальське обладнання, ливарні машини, електричні машини, окремі стаціонарні електричні установки, насосні агрегати та вентилятори, обладнання для буріння свердловин, бурові верстати, машини для тваринництва, очищення та сортування зерна (у тому числі сушарні), обладнання промисловості будматеріалів (крім бетоноукладачів), установки хімічної та нафтохімічної промисловості і т. ін.
Загальну технологічну вібрацію за місцем дії поділяють на такі типи:
а) на постійних робочих місцях виробничих приміщень підприємств;
б) на робочих місцях складів, їдалень, побутових, чергових та інших виробничих приміщень, де немає джерел вібрації;
в) на робочих місцях заводоуправлінь, конструкторських бюро, лабораторій, учбових пунктів, обчислювальних центрів, медпунктів, конторських приміщень, робочих кімнат та інших приміщень для працівників розумової праці.
За джерелом виникнення локальну вібрацію поділяють на таку, що передається від:
- ручних машин або ручного механізованого інструменту, органів керування машинами та устаткуванням;
- ручних інструментів без двигунів (наприклад, рихтувальні молотки) та деталей, які оброблюються.
За часовими характеристиками загальні та локальні вібрації поділяють на:
- постійні, для яких величина віброприскорення або віброшвидкості змінюється менше ніж у 2 рази (менше 6 дБ) за робочу зміну;
- непостійні, для яких величина віброприскорення або віброшвидкості змінюється не менше ніж у 2 рази (6 дБ і більше) за робочу зміну.
Непостійні вібрації поділяють на:
- коливні, рівні яких безперервно змінюються в часі;
- переривчасті, коли контакт з вібрацією в процесі роботи переривається, причому довжина інтервалів, під час яких має місце контакт, становить більше 1 с;
- імпульсні, що складаються з одного або кількох вібраційних впливів (наприклад, ударів), кожен довжиною менше ніж 1 с, при частоті їх дії менше ніж 5,6 Гц.
За напрямком дії загальну та локальну вібрації характеризують з урахуванням осей ортогональної системи координат X, Y, Z .
Таблиця 1.1. Характер вібрації, діючої на людину від машин і об’єктів
|
Характер вібрації, збуджуваної машинами |
|
|
Машини (об'єкти) |
Характер вібрації |
|
Автомобілі, літаки, судна |
Випадкова широкосмугова |
|
Будівельні машини, трактори, комбайни, трамваї, залізничний транспорт |
Випадкова вузькосмугова |
|
Металообробні верстати, компресори, текстильні машини, двигуни внутрішнього згоряння, електродвигуни |
Детермінована полігармонійна |
|
Бурові машини, підіймальні крани, відбійні молотки, землерийні машини |
Випадкова і детермінована полі- гармонійна |
Розрізняють гігієнічне та технічне нормування вібрації. При гігієнічному нормуванні регламентуються відповідні умови щодо захисту від вібрації людини, а при технічному — щодо захисту машин, устаткування, механізмів та ін. від дії вібрації, яка може призвести до їх пошкодження чи передчасного виходу з ладу. Основними нормативними документами з охорони праці щодо вібрації є ГОСТ 12.1.012-90 ССБТ "Вибрационная безопасность. Общие требования" та ДСН 3.3.6.039-99 Державні санітарні норми виробничої загальної та локальної вібрації.
Дія вібрації на організм людини залежить від таких її характеристик: інтенсивності, спектрального складу, тривалості впливу, напрямку дій Гігієнічна оцінка вібрації, що діє на людину у виробничих умовах, здійснюється за допомогою таких методів:
— частотного (спектрального) аналізу її параметрів;
— інтегральної оцінки за спектром частот параметрів, що нормуються;
— дози вібрації.
При частотному (спектральному) аналізі параметрами, що нормуються є середні квадратичні значення (квадратний корінь із середнього арифметичного квадрата значення у певному інтервалі часу) вібро-швидкості V та віброприскорення а, або їх логарифмічні рівні у дБ у діапазоні октавних смуг зі середньогеометричними частотами:
— 1,0; 2,0; 4,0; 8,0; 16,0; 31,5; 63,0 Гц — для загальної вібрації;
— 8,0; 16,0; 31,5; 63,0; 125,0; 250,0; 500,0; 1000 Гц — для локальної вібрації.
При використанні методу інтегральної оцінки за спектром частот параметром, що нормується, є коректоване значення віброшвидкості чи віброприскорення , що вимірюється за допомогою спеціальних фільтрів, або обчислюється за формулами, наведеними в ДСН 3.3.6.039-99 Державні санітарні норми виробничої загальної та локальної вібрації.
За умов дії непостійної вібрації (крім імпульсної) параметром, що нормується, є вібраційне навантаження (доза вібрації, еквівалентний коректований рівень), одержане робітником протягом зміни та зафіксоване спеціальним приладом.
Під час імпульсної вібрації з піковим рівнем віброприскорення від 120 до 160 дБ, параметром, що нормується, є кількість вібраційних імпульсів за зміну (годину), залежно від тривалості імпульсу.
Гігієнічні норми вібрації, що діють на людину у виробничих умовах, встановлені для тривалості 480 хв (8 год). За умови дії вібрації, яка перевищує гранично допустимий рівень, сумарний час її дії протягом робочої зміни повинен бути меншим.
Сучасні технології вимагають безперервного контролю за багатьма параметрами технологічного процесу і контролю стану обладнання. Одними з найважливіших є параметри механічного руху, зокрема параметри періодичних переміщень досліджуваного об'єкта в просторі - вібрації.
Подібний контроль необхідний в самих різних областях: у напівпровідникової електроніки (контроль вібрації установок для вирощування кристалів), у мікроелектроніці (вібрація установок фотолітографії), в машинобудуванні (вібрація верстатів і биття деталей), в автомобільній промисловості (контроль вібрації окремих вузлів автомобілів і всього автомобіля в цілому), на залізничному транспорті (датчики наближення поїзда), в енергетиці (контроль вібрації лопаток газових турбін), в авіабудуванні (контроль биття турбін) і т.д. Цей список можна продовжувати досить довго, що говорить про необхідність створення високоточних вібродатчиків.
В даний час розроблено досить багато вібродатчиків, заснованих на різних ефектах. Всі вони мають свої переваги і недоліки. Крім того, існують певні труднощі в теоретичному описі й моделюванні роботи вібродатчиків.
Існує дві групи методів вимірювання параметрів вібрацій: контактні, що мають на увазі механічний зв'язок датчика з досліджуваним об'єктом, і безконтактні, тобто не пов'язані з об'єктом механічної зв'язком.
Контактні методи. Найбільш простими є методи реєстрації вібрацій за допомогою п'єзоелектричних датчиків. Вони дозволяють проводити вимірювання з високою точністю в діапазоні низьких частот і відносно великих амплітуд вібрації, але внаслідок своєї високої інерційності, що приводить до спотворення форми сигналу, унеможливлює вимірювання вібрацій високої частоти і малої амплітуди. Крім того, якщо маса досліджуваного об'єкта, а отже і його інерційність не велика, то такий датчик може істотно впливати на характер вібрації, що вносить додаткову помилку в вимірювання.
Ці недоліки дозволяє усунути метод відкритого резонатора. Суть методу полягає у вимірюванні параметрів резонатора, що змінюються внаслідок вібрації досліджуваного об'єкта. Резонатор має два дзеркала, причому одне з них фіксоване, а інше механічно пов'язано з досліджуваним об'єктом. Реєстрація переміщень при малих амплітудах вібрацій проводиться амплітудним методом по зміні вихідної потужності в разі прохідний схеми включення резонатора або відображеної потужності, у випадку застосування кінцевого включення. Цей метод вимірювання вимагає сталості потужності, що підводиться до резонатора і високої стабільності частоти збудження.
У разі великих амплітуд вібрацій реєструється зсув резонансної частоти, що можна зробити з дуже високою точністю. Для підвищення добротності та зменшення дифракційних втрат використовують сферичні дзеркала.
Однак механічна зв'язок датчика з досліджуваним об'єктом далеко не завжди допустимий, тому останні роки основна увага приділяється розробці безконтактних методів вимірювання параметрів вібрацій. Крім того, їх загальною перевагою є відсутність впливу на досліджуваний об'єкт і зневажливо мала інерційність.
Всі безконтактні методи засновані на зондуванні об'єкта звуковими та електромагнітними хвилями.
Однією з останніх розробок є метод ультразвукової фазометри. Він полягає у вимірі поточного значення різниці фаз опорного сигналу ультразвукової частоти та сигналу, відбитого від досліджуваного об'єкта. В якості чутливих елементів використовується п'єзоелектрична кераміка.
Перевагою цього методу є дешевизна і компактність апаратури, малий час виміру, відсутність обмеження знизу на частотний діапазон, висока точність вимірювання низькочастотних вібрацій. Недоліками є сильне загасання ультразвуку в повітрі, залежність від стану атмосфери, зменшення точності вимірювання із зростанням частоти вібрації.
Великого поширення набули методи, засновані на зондуванні об'єкта видимим світлом.
Всі оптичні методи поділяються на дві групи. До перших відносяться методи, засновані на реєстрації ефекту Допплера. Найпростішим з них є гармонійний метод, який дозволяє вимірювати амплітуди і фази гармонійних вібрацій, але з його допомогою неможливо досліджувати негармонійні і великі по амплітуді вібрації.
Істотним недоліком даного методу є високі вимоги до якості поверхні досліджуваного об'єкта.
Голографічні методи володіють високою роздільною здатністю, але вони вимагають складного і дорогого обладнання. Крім того, час вимірювань дуже великий.
Спільними недоліками оптичних методів є складність, висока вартість обладнання, велике енергоспоживання, високі вимоги до якості поверхні досліджуваного об'єкта, високі вимоги до стану атмосфери (визначена вологість, відсутність запиленості і т.п.). Крім того, лазерне випромінювання надає шкідливий вплив на зір обслуговуючого персоналу і вимагає додаткових заходів безпеки та захисту.
Частину цих недоліків можна усунути застосовуючи методи, засновані на використанні СВЧ випромінювання. Вони підрозділяються на інтерференційні і резонаторні. В основі інтерференційних методів лежить зондування досліджуваного об'єкта хвилями ВЧ та НВЧ діапазонів, прийом і аналіз відображених (розсіяних) об'єктом хвиль. Між випромінювачем і досліджуваним об'єктом в результаті інтерференції утворюється стояча хвиля. Вібрація об'єкта приводить до амплітудної та фазової модуляції відбитої хвилі і до утворення сигналу биття. У виділеного сигналу змінного струму амплітуда пропорційна вібропереміщенню, а частота відповідає частоті вібрації об'єкта.
Резонаторні методи засновані на розміщенні вібруючого об'єкта в полі СВЧ резонатора, внаслідок чого змінюються характеристики резонатора.
До організаційно-технічних заходів відносяться:
- зменшення вібрації у джерелі виникнення конструктивними і технологічними методами при розробці нових та модернізації існуючих машин;
- зменшення вібрації на шляху розповсюдження засобами віброізоляції та вібропоглинання, наприклад, за рахунок застосування спеціальних сидінь, майданчиків з пасивною пружинною ізоляцією, гумових, поролонових та ін. вібропоглинаючих матеріалів, мастил тощо;
- перевірка наявності вібраційних характеристик (ВХ) у паспортах на машини, які щойно надійшли (в технічному паспорті машини повинні бути вказані ВХ та методи їх контролю відповідно до ГОСТ 12.1.012-90 "ССБТ. Вибрационная безопасность. Общие требования", а при відсутності їх, та у разі необхідності, проведення вхідного контролю;
- своєчасне проведення планового та попереджувального ремонту машин з обов'язковим післяремонтним контролем вібраційних характеристик;
- використання машин відповідно до їх призначення, передбаченого нормативно-технічною документацією;
- своєчасне проведення ремонту профілів шляхів та поверхонь для переміщення машин, їх покриттів, кріплень підтримуючих конструкцій та ін., що впливають на вібраційні характеристики машин;
- виключення контакту працюючих з поверхнями, що вібрують, за межами робочого місця чи робочої зони (встановлення захисних засобів, сигналізації, блокування, попереджувальних написів і т.д.);
- не дозволяється обладнання постійних робочих місць без амортизуючих сидінь;
- до експлуатації повинні допускатися тільки справні машини, що відповідають вимогам даних норм.
Комплекс лікувально-профілактичних заходів містить:
- професійні і профілактичні огляди;
- режим праці;
- вітамінізацію;
- організацію профілактичного відпочинку, лікувальна гімнастика та масаж рук;
- використання засобів індивідуального захисту (для захисту ніг від впливу вібрації використовують спеціальне взуття, наколінники, для рук – рукавиці, прокладки, налокітники, для тулуба – пояси, нагрудники, спеціальні костюми).
Запитання для самоконтролю.
Тема. Шум, ультразвук та інфразвук.
Питання програми.
Література.
1. ГОСТ 12.1.003-83 «ССБТ. Шум. Общие требования безопасности».
2. ДСН 3.3.6-037-99 «Державні санітарні норми виробничого шуму, ультразвуку та інфразвуку».
3. Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004,
с. 184-190, 193-198.
4.Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2011, с.99-103.
5. Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д., Кучерявий С.В. Охорона праці: Навчальний посібник / За ред. В.Кучерявого. – Львів: Оріяна – Нова, 2007,
с.135-150.
Шум – сукупність звуків різної інтенсивності і частоти, що виникають внаслідок коливальних процесів і безладно змінюються протягом часу.
Звук являє собою коливальний рух частин пружного середовища, який
поширюється у вигляді хвилі у твердому, рідкому і газоподібному середовищах.
Коливальна швидкість - швидкість руху часток середовища щодо положення рівноваги при проходженні звукової хвилі.
Як звук людина сприймає вухом коливання в діапазоні частот 16-20000 Гц.
Коливання, які людина не чує, не сприймає вухом, з частотою нижче 16 Гц називають інфразвуком, а коливання з частотою більше 20000 Гц – ультразвуком.
Основними фізичними величинами, які характеризують шум у будь-якій точці простору, відносно дії на людину є інтенсивність, звуковий тиск і частота коливань.
Інтенсивність звуку (або сила звуку) – це потік енергії, яку переносить звукова хвиля в одиницю часу, віднесений до одиниці площі поверхні, перпендикулярної напряму поширення звукової хвилі. Інтенсивність вимірюється у Вт/кв.м.
Вухо людини сприймає звук завдяки коливанням тиску, викликаним звуковою хвилею.
Звуковий тиск – це різниця між миттєвим значенням тиску в даній точці середовища при проходженні через цю точку звукових хвиль і середнім тиском, який спостерігається в цій точці при відсутності звукових хвиль. Звуковий тиск вимірюється в Па.
Сприймання людиною звуку залежить не тільки від частоти, а й від інтенсивності звуку та звукового тиску. Найменша інтенсивність І0 і звуковий тиск Р0, які сприймає вухо людини зветься порогом чутності.
Порогові значення І0 і Р0 залежать від частоти звуку. При звуковому тиску Р = 200Па, а І = 100 Вт/кв.м виникають больові відчуття (больовий поріг) в слухових органах людини.
Між порогом чутності і больовим порогом лежить ділянка чутності. Різниця в інтенсивності звуку між больовим порогом та порогом чутності дуже велика. Користуватися шкалою, яка має такий великий розбіг, неможливо. Тому А.Г.Белл запропонував використати логарифмічну шкалу, яка дає змогу визначити рівень шуму у відносних одиницях – белах (Б). В техніці використовують одиницю у 10 разів меншу – децибел (дБ).
Увесь діапазон звуків, що чує людина, вкладається лише в межі від
0 до 140 дБ.
Слуховий апарат людини має різну чутливість до звуків різних частот, тому для оцінки дії шуму на людину необхідно знати його частотний спектр.
Залежність рівнів звукового тиску, або інтенсивності, від частоти звуку називають частотним спектром.
Інтенсивність шуму вимірюють як у всій зоні сприйманих частот, так і в октавних смугах частот.
Залежно від частоти розрізняють шуми:
Залежно від характеру спектра, шуми поділяються:
За часовими характеристиками шуми поділяються:
Постійні шуми – це шуми, рівень звуку яких за 8-годинний робочий день змінюється в часі не більше ніж на 5 дБА, непостійні – для яких ця зміна більше
5 дБА.
Непостійні шуми поділяються на:
Шум нормується ГОСТом 12.1.003-83 «ССБТ. Шум. Общие требования безопасности» та ДСН 3.3.6-037-99 «Державні санітарні норми виробничого шуму, ультразвуку та інфразвуку». Основою нормування є обмеження звукової енергії, яка діє на людину протягом робочої зміни, зазначенням, безпечними для її здоров’я і працездатності.
Нормування шуму здійснюється двома методами: за граничним спектром шуму і за рівнем звуку в дБА.
Перший метод нормування є основним для постійних шумів, нормуються рівні звукового тиску в октавних смугах з середньогеометричними частотами
31,5 – 8000 Гц.
Другий метод нормування загального рівня звуку в дБА використовують для орієнтовної оцінки постійного широкосмугового шуму. Характеристикою непостійного шуму є інтегральний параметр – еквівалентний (за енергією) рівень звуку в дБА.
При тривалій дії шуму на організм знижується гострота зору і слуху, підвищується артеріальний тиск, знижується увага. Сильний і довготривалий шум може бути причиною функціональних змін серцево-судинної і нервової систем, навіть можлива виразка шлунку.
Шум в аудиторії згідно з нормами не повинен перевищувати 55 дБА, на вулиці – 70 дБА, Допустимий рівень шуму на вулиці в день – 50 дБА, вночі – 40 дБА. Допустимий рівень шуму у квартирі вдень – 40дБА, вночі – 30 дБА.
Шум з рівнем звукового тиску 110 дБА призводить до шумового сп’яніння, а потім починають руйнуватися різні тканини органів людини, у першу чергу слуховий орган.
Нормами передбачається робочі зони з рівнем звуку, що перевищує 80 дБА, позначати спеціальними знаками, а працюючих у цих зонах забезпечувати засобами індивідуального захисту.
Забороняється навіть недовготривале перебування в зонах з октавними рівнями звукового тиску вище 135 дБ у будь-якій октавній смузі. До 135 дБ можна знаходитись в приміщенні, використовуючи засоби індивідуального захисту. Шум в 155 дБ викликає опіки, шум в 180 дБ призводить до смерті.
Для вимірювання рівнів звукового тиску і звуку використовують прилади: вимірювач шуму та вібрації ВШВ-1; шумомір типу Ш-71 з октавними фільтрами ОФ-5 і ОФ-6; шумомір PS 1-202 з октавними фільтрами OF-101 фірми RFT (Німеччина); шумоміри типу 2203, 2209 з октавними фільтрами типу 1613 фірми «Брюль і К’єр» (Данія).
1. Архітектурно – планувальні методи :
2. Організаційно – технічні методи :
3. Акустичні засоби :
4.Засоби індивідуального захисту: протишумні навушники внутрішні і зовнішні; протишумні каски; спеціальний протишумний одяг.
Ультразвук – це коливання пружного середовища з частотою понад 20000 Гц. Ультразвуковий діапазон частот поділяється на низькочастотні коливання, що розповсюджуються повітряним і контактним шляхом, та високочастотні коливання, що розповсюджуються тільки контактним шляхом.
Ультразвук, як і звук, характеризується ультразвуковим тиском, рівнем звукового тиску, інтенсивністю та частотою коливань. При розповсюдженні в різних середовищах ультразвукові хвилі поглинаються тим швидше, чим вища їх частота. Поглинання ультразвуку супроводжується нагріванням середовища. Ступінь його біологічного впливу при контакті з рідким середовищем, в якому поширюються ультразвукові коливання, залежить від часу контакту, інтенсивності, частоти і характеру ультразвукових коливань. У людей, що працюють з ультразвуковими установками нерідко спостерігається функціональні порушення нервової, серцево-судинної систем, зміна кров’яного тиску, складу і властивостей крові, головний біль, швидка втомлюваність.
Джерелами ультразвуку можуть бути різні акустичні перетворювачі, найпоширеніший з них – магнітострикційний перетворювач, що працює від змінного струму і генерує механічні коливання з частотою понад 20 кГц.
Інфразвук – це механічні коливання пружного середовища, що мають однакову із шумом фізичну природу, але різняться частотою коливань, яка не перевищує 16 Гц.
Інфразвук характеризується інфразвуковим тиском, інтенсивністю, частотою коливань. У виробничих умовах інфразвук утворюється при роботі тихохідних великогабаритних машин та механізмів (компресорів, металообробного обладнання, електричних та механічних приводів машин та ін.), що здійснюють обертальні або зворотно-поступальні рухи з повторним циклом до 20 разів за секунду. Інфразвук аеродинамічного походження виникає при турбулентних процесах, в потоках газів та рідин. Багато природних явищ – землетруси, виверження вулканів, морські бурі і т.п. – супроводжуються випромінюванням інфразвукових коливань. Інфразвук несприятливо впливає на весь організм людини, в т.ч. і на органи слуху, знижуючи слухову чутність на всіх частотах. Інфразвукові коливання сприймаються як фізичне навантаження, в результаті якого виникає втома, головний біль, запаморочення, порушується діяльність вестибулярного апарату, знижується кровообіг, виникає відчуття страху і тощо. Важкість впливу залежить від діапазону частот, рівня звукового тиску та тривалості.
З метою підвищення безпеки людини слід застосовувати ультразвук більш високих частот, які більш безпечні, передбачати дистанційне управління і системи блокування. Ультразвукові установки повинні мати кожухи або екрани із органічного скла або сталевих листів, що оброблені протишумною мастикою, гумовим покриттям. Використання кожухів на деяких ультразвукових установках знижує рівень звуку на 60-80 дБ.
При обслуговуванні установок, що випромінюють ультразвук, слід застосовувати спеціальні рукавички з багатошарового матеріалу (гума, тканина) та захоплювачі-маніпулятори, що виключають безпосередній контакт людини з вібруючим обладнанням.
Низькочастотні коливання з рівнем інфразвукового тиску, що перевищує 150 дБ, людина не в змозі перенести. Особливо несприятливі наслідки викликають інфразвукові коливання з частотою 2…15 Гц у зв’язку з виникненням резонансних явищ в організмі людини. Особливо небезпечною є частота 7 Гц, тому що вона може збігатися з α- ритмом біотопів мозку.
У відповідності до санітарних норм рівні звукового тиску інфразвуку в октавних смугах із середньо геометричними частотами 2; 4; 8 та 16 Гц не повинні перевищувати 105 дБ, а в діапазоні частот 32 Гц – 102 дБ.
Боротьба з несприятливим впливом інфразвуку ведеться в тих самих напрямках, що і боротьба з шумом. Найдоцільніше зменшувати інтенсивність інфразвукових коливань на стадії проектування машин та агрегатів.
Запитання для самоконтролю.
Тема. Електромагнітні поля та випромінювання радіочастотного діапазону.
Питання програми.
Джерела, особливості і класифікація електромагнітних випромінювань та електричних і магнітних полів.
Характеристики полів і випромінювань.
Нормування електромагнітних випромінювань. Прилади та методи контролю.
Захист від електромагнітних випромінювань і полів.
Література.
1. ГОСТ 12.1.006-84 (1999) - ССБТ «Электромагнитные поля радиочастот. Допустимые уровни на рабочих местах и требования к проведению контроля»
2. ГОСТ 12.1.002-84 (1999) - ССБТ. «Электрические поля промышленной частоты. Допустимые уровни напряженности и требования к проведению контроля на рабочих местах».
3. Державні санітарні норми і правила захисту населення від впливу електромагнітних випромінювань, затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 01.08.96 N 239.
4. Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004,
с. 210-222.
5. Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2011, с. 106-111.
6. Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д., Кучерявий С.В. Охорона праці: Навчальний посібник / За ред. В.Кучерявого. – Львів: Оріяна – Нова, 2007, с.161-167.
Джерела, особливості і класифікація електромагнітних випромінювань та електричних і магнітних полів.
Джерела випромінювання електромагнітної енергії: потужні телевізійні, радіомовні станції; промислові установки високочастотного нагріву; вимірювальні і лабораторні прилади різного призначення; персональні комп’ютери; елементи, включені у високочастотне поле тощо.
Відомо, що біля провідника, по якому тече струм, виникає одночасно і електричне, і магнітне поля. Якщо струм не змінюється в часі, то ці поля не залежать одне від одного. При змінному струмі магнітне і електричне поля пов’язані між собою, являючи собою єдине електромагнітне поле.
Можна також вважати, що в електроустановках електричне поле виникає при напрузі на струмопровідних частинах, а магнітне - при проходженні струму по цих частинах. Електромагнітне поле (ЕМП) можна розглядати як таке, що складається з двох полів – магнітного і електричного.
Спектр електромагнітних випромінювань:
12
Радіохвилі – з частотою від 3 до 3∙10 Гц та довжиною хвилі від 100 км до 0,1 мм.
4
Дуже низькі частоти (ДНЧ) – 3 - 3∙10 Гц.
4 5
Низькі частоти (НЧ) - 3∙10 - 3∙10 Гц.
5 6
Середні частоти (СЧ) - 3∙10 - 3∙10 Гц.
6 7
Високі частоти (ВЧ )- 3∙10 - 3∙10 Гц.
7 8
Дуже високі частоти (ДВЧ) - 3∙10 - 3∙10 Гц.
8 9
Ультрависокі частоти(УВЧ) - 3∙10 - 3∙10 Гц.
9 10
Надвисокі частоти (НВЧ) - 3∙10 - 3∙10 Гц.
10 11
Надмірновисокі частоти (НВЧ) - 3∙10 - 3∙10 Гц.
11 12
Понаднадмірновисокі частоти (ПНВЧ) - 3∙10 - 3∙10 Гц.
12 20
Випромінювання оптичного діапазону – з частотою від 3∙10 до 3∙10 і
0
більше та довжиною хвилі від 0,1 мм до 0,01 А і менше.
12 14
Інфрачервоні хвилі – частота 3∙10 - 3, 94 ∙10 Гц; довжина хвилі
0
0,1 мм – 7600 А. 14 14 0 0
Видиме світло – частота 3,94 ∙10 - 7,7∙10 Гц; довжина хвилі 7600 А- 3900А.
14 17 0 0
Ультрафіолетові хвилі – частота 7,7∙10 - 3∙10 Гц; довжина хвилі 3900А-10А.
17 20
Рентгенівське випромінювання – частота 3∙10 - 3∙10 Гц; довжина хвилі
0 0
10 А – 0,01 А. 20 0
Гамма-випромінювання – частота 3∙10 і більше; довжина хвилі 0,01 А і менше.
Характеристики полів і випромінювань.
- -
Електромагнітне поле (ЕМП) характеризується векторами напруженості Е і Н
складових його електричного і магнітного полів.
Напруженість електричної (Е, В/м) і магнітної ( Н, А/м) складових визначаються за формулами:
E= U (2.1)
l
H = I__ (2.2)
2∙π∙R
де U - напруга, В;
l – віддаль від джерела випромінювання до точки виміру, м;
I - сила струму, А;
R – радіус кола силової лінії провідника,м.
Електромагнітне поле характеризується також і довжиною хвилі l або частотою коливань:
l =c∙T =c (2.3)
f
8
де с = 3∙10 м/с – швидкість поширення радіохвиль;
f – частота коливань, Гц;
Т – період коливань, с.
Нормування електромагнітних випромінювань. Прилади та методи контролю.
При малих частотах, у тому числі промисловій частоті 50Гц, електричне і магнітне поля не зв’язані, тому їх можна розглядати окремо, як і дію, яку вони викликають у біологічному об’єкті.
У будь-якій точці електромагнітного поля, яке виникає в електроустановках промислової частоти, енергія магнітного поля, що поглинається ним.
Негативна дія на організм людини електромагнітного поля в електроустановках промислової частоти обумовлена електричним полем. Дія магнітного поля на біологічний об’єкт незначна і її можна не враховувати.
Порушення регуляції фізіологічних функцій організму обумовлене дією електричного поля на різні відділи нервової системи і на структури головного і спинного мозку. Зміни викликає індукований в тілі струм, а вплив самого електричного поля значно менший. Механізм дії полягає в поляризації атомів і молекул тіла людини в електричному полі, появі іонних струмів, і як наслідок – нагріванні тканини. Тепловий ефект тим більший, чим більша напруга і час дії.
Поряд з біологічною дією електричне поле обумовлює виникнення розрядів між людиною і металевим предметом, який має інший, ніж у людини, потенціал.
Ступінь негативної дії електричного поля промислової частоти на організм людини можна оцінити за кількістю поглиненої тілом енергії електричного поля, за струмом, який проходить через людину в землю, і за напруженістю поля в місці, де знаходиться людина.
Кількість поглиненої електромагнітної енергії, Вт/см²:
Pno = I , (3.1)
scp
де I – іонний струм, що індукується в тілі;
scp – середня питома провідність тіла, Ом/см.
Значення струму, який проходить через людину:
I люд. = k∙E, (3.2)
де k – коефіцієнт, який враховує розміри тіла людини, наявність металевих конструкцій, частоту поля;
E – напруженість поля в місці знаходження людини.
Допустиме значення струму, який може тривалий час проходити через людину і обумовлений дією електричного поля, складає приблизно 50-60 мкА, що відповідає напруженості електричного поля на висоті зросту людини приблизно
5 кВ/м.
Якщо при електричних розрядах, які виникають у момент дотику людини до металевих конструкцій, які мають інший, ніж людина, потенціал, струм, що встановився, не перевищує 50-60 мкА, т о людина, як правило, не відчуває болю.
Якщо цей струм перевищує 50 мкА, необхідно застосовувати засоби
індивідуального захисту (екрани, захисні костюми, комбінезони із металізованої
тканини з гнучким проводом заземлення).
Унаслідок довгого перебування в зоні дії радіохвиль настає передчасна втомлюваність, сонливість або порушення сну, головні болі, розлад нервової системи. При систематичному опроміненні спостерігається зміна кров’яного тиску, порушення серцево-судинної системи, сповільнення пульсу, нервово-психічні захворювання, трофічні явища (випадання волосся, ламкість нігтів).
Дослідженнями встановлено, що біологічна дія одного і того ж за частотою ЕМП залежить від напруженості його складових або густини потоку потужності для діапазону > 300 МГц. Це є критерієм для визначення біологічної активності ЕМ – випромінювань. Для цього ЕМ - випромінювання з частотою до 300 МГц розбиті на діапазони, для яких встановлені гранично допустимі рівні (ГДР) напруженості електричної (В/м) і магнітної (А/м) складових поля.
Для населення враховують також і м місцезнаходження в зоні забудови або житлових приміщень. ГОСТ 12.1.006-84 (1999) - ССБТ «Электромагнитные поля радиочастот. Допустимые уровни на рабочих местах и требования к проведению контроля» встановлює гранично допустиму напруженість ЕМП на робочих місцях залежно від частоти.
У діапазоні частот 60 кГц – 300 мГц нормуються напруженість електричної (Е) і магнітної (Н) складових, а в діапазоні часто ти 300 мГц - 300 ГГц – поверхнева густина потоку енергії (ПГЕ).
Гранично допустимі значення Е і Н на робочих місцях визначають виходячи з допустимого енергетичного навантаження і часу дії.
Гігієнічні норми часу перебування людини без засобів захисту в електричному полі встановлюють залежно від напруженості цього поля.
За ГОСТом 12.1.002-84 (1999) - ССБТ. «Электрические поля промышленной частоты. Допустимые уровни напряженности и требования к проведению контроля на рабочих местах» опромінення електричним полем регламентується як за величиною напруженості, так і за часом дії. Гранично допустима величина напруженості ЕМП за електричною складовою становить 5кВ/м. При такій напруженості людина може знаходитись необмежену кількість часу. При напруженості електричного поля 5-10кВ/м – 3 години; 10-15 кВ/м – 0,5 години; 15-20 кВ/м – не більше 5 хвилин.
Кожні півроку проводять заміри напруженості електричного поля.
Прилади для вимірювання електромагнітних випромінювань: широкосмуговий вимірювач напруженості поля NBM – 550; вимірювач електромагнітного випромінювання EFA - 200, EFA – 300; вимірювач характеристик електромагнітного поля SRM – 3000.
Контроль за дотриманням гранично допустимих рівнів ЕМП здійснюється спеціалістами установ санітарно-епідеміологічної служби МОЗ України на стадії проектування, реконструкції і експлуатації радіо технічних об’єктів (РТО)
Державний облік і реєстрацію РТО, які є джерелами електромагнітних випромінювань, здійснюють санітарно-епідеміологічні станції.
Обліку і реєстрації підлягають всі РТО, які випромінюють електромагнітну енергію в навколишнє середовище.
4. Захист від електромагнітних випромінювань і полів.
Заходи захисту від дії електромагнітного випромінювання:
Захист часом передбачає обмеження перебування людини в електромагнітному полі. Допустимий час перебування людини в електромагнітному полі залежить від інтенсивності опромінення або напруженості електромагнітного поля.
Захист відстанню. Проводиться, якщо не можна послабити інтенсивність опромінення в заданій зоні іншими способами. У цьому випадку збільшують відстань між випромінювачем і обслуговуючим персоналом.
Зменшення потужності випромінювання безпосередньо в джерелі досягається використанням спеціальних пристроїв - поглиначів потужності (еквівалент антени і навантаження), які повністю поглинають або знижують енергію електромагнітного випромінювання, що передається на шляху від генератора до випромінюючого пристрою.
Екранування джерел випромінювання використовується для зниження інтенсивності електромагнітного поля на робочому місці. Застосовуються заземлені екрани з металевих листів або сіток у вигляді замкнутих камер, кожухів.
Засоби індивідуального захисту. До засобів захисту від електромагнітного поля належать халати і комбінезони з металізованої тканини, з виводом на заземлення. Опір заземлення повинен бути до 10 Ом.
Для захисту очей від електромагнітного випромінювання використовують захисні окуляри марки ЗП5-90. Скло окулярів покрито напівпровідниковим оловом, яке дає послаблення електромагнітної енергії до 30 дБ при світлопропусканні не нижче 74%.
Запитання для самоконтролю.
Назвіть джерела випромінювання електромагнітної енергії.
Надайте класифікацію електромагнітних випромінювань.
Охарактеризуйте електромагнітне поле.
Як нормуються електромагнітне випромінювання?
Які прилади застосовуються для вимірювання електромагнітних
випромінювань?
6. Назвіть заходи захисту від дії електромагнітного випромінювання.
Тема. Випромінювання оптичного діапазону.
Питання програми.
Класифікація та джерела випромінювань оптичного діапазону.
Особливості інфрачервоного (ІЧ), ультрафіолетового (УФ) та лазерного випромінювання, їх нормування, прилади та методи контролю.
Засоби та заходи захисту від ІЧ та УФ випромінювань.
Класифікація лазерів за ступенями небезпечності лазерного випромінювання. Специфіка захисту від лазерного випромінювання.
Література.
1. ДСН 3.3.6.042-99. Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень.
2. СН 4557-88. Санитарные нормы ультрафиолетового излучения в производственных помещениях.
3. СН и П 5804-91. Санитарные нормы и правила устройства и эксплуатации лазеров.
4. ГОСТ 12.1.031-81. "Система стандартов безопасности труда. Лазеры. Методы дозиметрического контроля лазерного излучения".
5. Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004, с. 223-231.
6. Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2011, с.111-115.
7. Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д., Кучерявий С.В. Охорона праці: Навчальний посібник / За ред. В.Кучерявого. – Львів: Оріяна – Нова, 2007,
с.167-172.
Класифікація та джерела випромінювань оптичного діапазону.
12 20
Випромінювання оптичного діапазону – з частотою від 3∙10 до 3∙10 і
0
більше та довжиною хвилі від 0,1 мм до 0,01 А і менше.
12 14
Інфрачервоні хвилі – частота 3∙10 - 3, 94 ∙10 Гц; довжина хвилі
0
0,1 мм – 7600 А. 14 14 0 0
Видиме світло – частота 3,94 ∙10 - 7,7∙10 Гц; довжина хвилі 7600 А- 3900А.
14 17 0 0
Ультрафіолетові хвилі – частота 7,7∙10 - 3∙10 Гц; довжина хвилі 3900А-10А.
Лазерні випромінювання.
Інфрачервоні випромінювання(ІЧ) – це електромагнітні випромінювання між червоним кінцем видимого випромінювання (l хвилі = 0,76 мкм) і короткохвильових радіовипромінювань (l хвилі = 0,1 мкм). Генератором інфрачервоних випромінювань є будь-яке тіло, температура якого більша абсолютного нуля (- 273˚С). З підвищенням температури тіла змінюється спектральний склад його випромінювання. Чим вища т температура тіла, тим коротша довжина хвилі максимального випромінювання.
Ультрафіолетові випромінювання (УФ) за способом генерації належать до теплової частини випромінювання, але за дією подібне до іонізуючого випромінювання.
Природним джерелом ультрафіолетового випромінювання є Сонце, штучними – газорозрядні джерела світла, електричні дуги, ртутні випрямлячі.
Тіла починають генерувати ультрафіолетове випромінювання при температурі нагріву більше 1200˚С, інтенсивність випромінювання зростає зі збільшенням температури.
Більш широкого застосування в промисловості, науці і медицині знаходять оптичні квантові генератори (ОКГ) – лазери. Лазери використовують при дефектоскопії матеріалів, радіоелектронній промисловості, в будівництві, при обробці твердих і над твердих м матеріалів. За їх допомогою здійснюється багатоканальний зв'язок на великих відстанях, лазерна локація, дальнометрія, швидке опрацювання інформації.
Лазер – це генератор електромагнітних випромінювань оптичного діапазону, робота якого полягає у використанні вимушених випромінювань.
Принцип роботи лазера оснований на взаємодії електромагнітного поля з електронами, які входять до складу атомів і молекул робочої речовини.. Головною особливістю лазерного випромінювання є його чітка спрямованість, що дозволяє на великій відстані від джерела отримати точку світла майже незмінних розмірів з великою концентрацією енергії.
Особливості інфрачервоного (ІЧ), ультрафіолетового (УФ) та лазерного випромінювання, їх нормування, прилади та методи контролю.
Інфрачервоні випромінювання(ІЧ).
Ефект дії інфрачервоного випромінювання залежить від довжини хвилі, яка обумовлює глибину променів проникнення. У зв’язку з цим інфрачервоне випромінювання поділяють на три зони: А,В,С:
А – ближня (короткохвильова), має велику проникність через шкіру,
l = 0,76 -1,4 мкм;
В – середня (середньохвильова), поглинається шарами дерми і підшкірною жировою тканиною, l = 1,4 -3,0 мкм;
С – далека (довгохвильова), поглинається епідермісом, l = 3,0 мкм -0,1 мм.
Інфрачервона енергія діє перш за все на незахищені частини тіла людини (обличчя, руки, шию, груди). Інфрачервоне випромінювання чинить переважно теплову дію на організм людини, проникаючи на деяку глибину в тканини.
При тривалому перебуванні людини в зоні інфрачервоного випромінювання, як і при систематичній дії високої температури , відбувається вплив на центральну нервову систему; зміни в серцево-судинній системі (збільшується частота серцебиття, підвищується максимальне і знижується мінімальне значення артеріального тиску, пришвидшується дихання); відбувається порушення теплового балансу в організм і (перегрів або теплова гіпотермія); порушується робота терморегулюючого апарата; посилюється потовиділення, що призводить до втрати потрібних організмові солей і як наслідок – виникає судомна хвороба, яка спричиняє судому кінцівок.
Інфрачервоні промені, діючи на очі, викликають кон’юктивіти, помутніння кришталика, опік сітківки.
Нормована допустима густина потоку енергії інфрачервоного
випромінювання на робочому місці для зони А не повинна перевищувати 100Вт/м³
(при опроміненні 50% і більше тіла); для зони В - 120Вт/м³ ( при опроміненні поверхні тіла від 25 до 50%) і для зони С - 150Вт/м³ (при опроміненні не більше 25% тіла). Нормується також допусти мий час опромінення і тривалість перерв, які встановлюються залежно від густини потоку випромінювання. ( ДСН 3.3.6.042-99 Санітарні норми мікроклімату виробничих приміщень).
Допустима густи на потоку ІЧ випромінювань не повинна перевищувати
350Вт/м².
Тривалість перебування з зоні дії інфрачервоного випромінювання залежить від його інтенсивності.
Інтенсивність теплового опромінення вимірюється приладами з чутливістю в інфрачервоному діапазоні, що діють за принципами термо-, фотоелектричного та інших ефектів, або визначається розрахунковим методом за температурою джерела.
Рекомендовані прилади для вимірювання інтенсивності інфрачервоного
випромінювання: актинометри, термостовбці, болометри, радіометри зі спектральною чутливістю в діапазоні 0,30 - 20,0 мкм.
Ультрафіолетові випромінювання (УФ.
Спектр ультрафіолетових випромінювань має велику довжину хвилі
А ℓ = 400-315 нм;
В ℓ = 315-280 нм;
С ℓ = 280 – 200 нм.
Інтенсивність випромінювання і його спектральний склад залежать від температури нагріву поверхні випромінювача, віддалі робочих місць від джерел
випромінювання, а також наявності пилу, озону т а оксидів азоту. Пил, дим і гази поглинають ультрафіолетове випромінювання і змінюють його спектральну характеристику. Тому інтенсивність ультрафіолетового випромінювання неможливо розрахувати, її заміряють.
Ультрафіолетове випромінювання поглинається верхніми шарами шкіри людини. При цьому відбуваються хімічні зміни молекул біополімерів – як зміна форми і розмірів, так і часткова загибель клітини.
Ультрафіолетове випромінювання високої інтенсивності викликає дерматити з дифузійною екземою. Ультрафіолетові промені з довжиною хвилі
280-303 нм можуть при звести до утворення ракових пухлин. Ультрафіолетове
випромінювання діє на центральну нервову систему, викликаючи головний біль, підвищення температури, нервове збудження та інше. Ультрафіолетове
випромінювання викликає запалення переднього відділу ока, так звану фото- або електрофтальмію.
Випромінювання зони А має слабу біологічну дію, переважно флуоресценцію, зони В викликає зміни в шкірі і крові, нервовій системі, кровотворенні та ін., а зони С – руйнують біологічні клітини, оскільки вони мають бактерицидну дію і викликають коагуляцію білків.
З урахуванням оптико-фізіологічних властивосте й ока і зони ультрафіолетового випромінювання вст. Оновлені граничнодопустимі густини потоку енергії. (СН 4557-88. Санитарные нормы ультрафиолетового излучения в производственных помещениях).
Таблиця 2.1. Граничнодопустимі густини потоку енергії ультрафіолетового випромінювання
|
Зони випромінювання |
Довжина хвилі, нм |
Допустима густина потоку енергії, Вт/м² |
|
А |
400…320 |
10 |
|
В |
320…280 |
0,05 |
|
С |
280…200 |
0,001 |
Вимоги до методів контролю інтенсивності ультрафіолевого випромінювання:
1. Інтенсивність опромінення працюючих повинна вимірюватися на постійних і непостійних робочих місцях, періодично не рідше 1 разу на рік, а також при прийманні в експлуатацію нового обладнання і технології при внесенні технічних змін в конструкцію діючого обладнання, при організації нових робочих місць.
2. Для вимірювання інтенсивності випромінювання слід використовувати прилади типу спектрорадіометрів з відомою чуттєвістю. Похибка вимірювань не повинна перевищувати 10%.
Лазерне випромінювання.
За характером генерації електромагнітних хвиль лазери поділяються на:
Імпульсні (тривалість випромінювання до 0,25 с).
Лазери безперервної дії (тривалість випромінювання від 0,25с і більше).
Лазер генерує електромагнітне випромінювання з довжиною хвилі від 0,2 до
1000 мкм. Цей діапазон за довжиною хвилі та біологічною дією поділяється на три ділянки:
- ультрафіолетову (від 0,2 до 0,38 мкм);
- видиму (від 0Ю38 до 0,78 мкм);
- ближнюю інфрачервону (від 1,4 до 1000 мкм).
Лазери можуть бути газовими, напівпровідниковими, рідинними,
твердотілими.
Для газових лазерів використовують інертні гази – неон, аргон або пару, наприклад кадмію.
Для напівпровідникових лазерів в якості робочої рідини використовують арсенід галію, у рідинних – речовини органічних барвників або неорганічних солей рідкісних металів.
У твердотілих лазерах використовують рубін. Останнім часом розроблені оптичні квантові генератори, де використовуються різні оптичні середовища (фтористий кальцій, вольфрамат кальцію тощо).
Нормативною величиною лазерного випромінювання є відношення потужності до площі поверхні (Вт/см²) або концентрованого пучка енергії до одиниці площі (Дж/см²).
Шкідливий вплив лазерних установок під час їх роботи на організм людини може проявлятися в наслідок:
потужного світлового випромінювання від ламп накачування;
іонізованого випромінювання;
дії високочастотних і над частотних електромагнітних полів;
інфрачервоного випромінювання;
дії шум і вібрацій.
Шкідлива дія лазерних установок залежить від енергетичних і часових параметрів випромінювання, передусім потужності, довжини хвилі, променя, тривалості та частоти .
Рівень уражаючої дії залежить також від біологічних і фізик о-хімічних особливостей тканини й організм у в цілому. Ураження від лазерних установок мають термічний і нетермічний характер.
Термічна дія лазерів постійної дії дуже подібна до звичайного нагрівання і теплових опіків: невеликі дози випромінювання спричиняють опіки шкіри, а при енергії вище 100 Дж вини акають значні опіки з руйнуванням тканини.
Супутніми не термічними впливами лазерних установок є поглинання тканинами електромагнітної енергії, а також різні електричні та фотоелектричні ефекти енергії.
Лазерні промені поражають не лише поверхню шкіри, викликаючи опіки, але й внутрішні органи, що проявляється у вигляді крововиливів, набряків, а
також згортанні та розпаді крові. Особливо небезпечні лазерні промені для органів зору, що проявляється в опіках сітчатки і навіть втрати зору.
Нормування лазерного випромінювання здійснюється відповідно до
СН и П 5804-91. Санитарные нормы и правила устройства и эксплуатации лазеров.
Головним нормованим показником прийнята енергетична експозиція (Н, Дж/см²) лазерно опромінених тканин за одиницю часу. Встановлено, якщо нормована величина Н (гранично допустимий рівень) не перевищена, то у працюючих не будуть проявлятися первинні та вторинні біологічні ефекти .
Величина граничної енергетичної експозиції залежить від довжини хвилі лазерного випромінювання і тривалості його дії. Енергетична експозиція нормується на роговиці ока та шкіри.
Гранично допустимі рівні випромінювання ( енергетичної експозиції) у межах довжини хвиль від 0,2 до 20 мкм. Крім цього, в Санітарних нормах і правилах для довжин хвиль від 0,4 до 1,4 м км встановлені гранично допустимі рівні енергетичної експозиції сітчатки ока, для видимої частини спектра
( 0,4-0,75 мкм). Додатково нормується енергія випромінювання на сітчатку ока.
Для вимірювання енергетичних параметрів лазерного випромінювання можуть використовуватися різні методи.
Найбільш поширені – це методи перетворення енергії лазерного випромінювання в теплову енергію (тепловий метод) і в енергію електричного струму (фотоелектричний і піроелектричний методи). Рідше використовується
пондеремоторний метод, заснований на перетворенні енергії лазерного випромінювання в механічну енергію.
Існуючі засоби вимірювання енергетичних параметрів лазерного випромінювання мають приймальний (первинний) вимірювальний перетворювач (ПВП), вимірювальний пристрій, а також реєструючий пристрій. У приймальному
вимірювальному перетворювачі енергія лазерного випромінювання перетворюється в теплову або механічну енергію або в електричний сигнал, які доступні для подальшого перетворення і вимірювання.
Методи й апарати дозиметричного контролю лазерного випромінювання затверджені в нормативному документі ГОСТ 12.1.031-81. "Система стандартов безопасности труда. Лазеры. Методы дозиметрического контроля лазерного излучения". Стандарт встановлює методи дозиметричного контролю безперервного, імпульсного та імпульсно-модульованого лазерного випромінювання в діапазоні 0,025-0,4; 0,4-1,4 та 1,4-2,0 м км для випромінювання з невідомими параметрами в даній точці та для випромінювання з відомими спектральними, частотними і просторовими параметрами в заданій точці контролю.
Для вимірювання рівнів лазерного випромінювання використовують дозиметр типу ИЛД-2М, який визначає параметри випромінювань у спектральних діапазонах 0,49-1,15 та 2-11 мкм. Ним також вимірюють параметри на довжинах хвиль 0,53; 0,63; 0,69; 1,06 та 10,6 м км.
Засоби та заходи захисту від інфрачервоних та ультрафіолетових випромінювань.
Засоби та заходи захисту від інфрачервоних випромінювань.
Захист часом передбачає обмежене перебування працюючого з зоні дії інфрачервоного випромінювання.
Захист відстанню - відстань відповідає допустимій густині потоку інфрачервоного випромінювання залежно тривалості перебування в робочій зоні.
Усунення джерела тепловидалення та теплоізоляція – потужність інфрачервоного випромінювання можна знизити шляхом конструкторських і технологічних рішень або покриваючи поверхні, що нагріваються, теплоізолюючими матеріалами (скловата, повсть, цегла тощо), для зменшення температури поверхні до 45˚С.
Екранування джерел інфрачервоного випромінювання або охолодження гарячих поверхонь - використовуються екрани непрозорі, прозорі (силікатне або кварцове скло) і напівпрозорі (металеві сітки), які за функціональним призначенням можуть бути тепловідбиваючі (алюміній, жерсть), теплопоглинаючі (металеві заслони, футеровані теплоізолюючою цеглою) і такі, що відводять тепло (конструкції литі або зварені і заповнені водою); для охолодження використовують водяні завіси у вигляді суцільної тонкої водяної плівки.
Індивідуальні засоби захисту – спецодяг, виготовлений з матеріалу, який не загоряється і захищає від інфрачервоного випромінювання, водночас є м’яким і повітронепроникним – сукно, брезент. Для очей використовуються спеціальні скельця-світлофільтри жовто-зеленого або синього кольору.
Засоби та заходи захисту від ультрафіолетових випромінювань.
Конструкторські і технологічні рішення, які або усувають генерацію, або знижують інтенсивність випромінювання.
Екранування джерел випромінювання – як екрани використовують різні матеріали і світлофільтри, які не пропускають або знижують інтенсивність ультрафіолетового випромінювання.
Індивідуальні засоби захисту – очі захищають окулярами або щитками зі склом-світлофільтром, для захисту шкіри використовують мазі ( наприклад, салол), спецодяг із бавовняних і суконних тканин, руки захищають рукавицями.
Класифікація лазерів за ступенями небезпечності лазерного випромінювання. Специфіка захисту від лазерного випромінювання.
Під лазерною безпекою розуміється сукупність організаційних, технічних і санітарно-гігієнічних заходів, які забезпечують безпеку умов праці персоналу при використанні лазерів.
Прийняття тих або інших заходів лазерної безпеки залежить, перш за все, від класу лазера. Клас небезпеки встановлюється підприємством, як його виготовляє.
Таблиця 4.1. Небезпека випромінювань лазерів в залежності від їх класу
|
Клас лазера |
Небезпека вихідного випромінювання лазера |
|
1 |
Не є небезпечним для очей та шкіри |
|
2 |
Становить небезпеку при опроміненні очей прямим або віддзеркаленим випромінюванням |
|
3 |
Становить небезпеку при опроміненні очей прямим, віддзеркаленим, а також дифузно віддзеркаленим випромінюванням на відстані 10 см від дифузно віддзеркалюючої поверхні та при опроміненні шкіри прямим або віддзеркаленим випромінюванням |
|
4 |
Становить небезпеку при опроміненні шкіри дифузно віддзеркаленим випромінюванням на відстані 10 см від цієї поверхні |
Усі лазери повинні бути марковані знаком лазерної небезпеки.
Установка лазерів дозволяється тільки у спеціально обладнаних приміщеннях. На дверях приміщення, де знаходяться лазери 2,3,4 класів, повинні бути нанесені знаки лазерної небезпеки.
Лазери 4 класу повинні бути розташовані в окремих приміщеннях. Всі предмети, за винятком спеціального устаткування, не повинні мати дзеркальної поверхні.
Керування лазеру 4 класу повинно бути дистанційним, а двері приміщення, де вони знаходяться, повинні мати блокування.
При використанні лазерів 2 та 3 класів необхідно запобігати попаданню випромінювання на робочі місця. Повинні бути огородження лазерно-шкідливої зони, або екранування пучка випромінювання. Для екранів та огорож потрібно вибирати вогнестійкі матеріали, які мають найменший коефіцієнт відбиття на довжину хвилі генерації лазера. Ці матеріали не повинні виділяти токсичні речовини при дії на них лазерного випромінювання.
При експлуатації лазерів 2, 3, 4 класів треба здійснювати періодичний дозиметричний контроль (не менше одного разу на рік), а також додатково в таких випадках: при надходженні в експлуатацію нових лазерів 2-4 класів, при зміні конструкції засобів захисту, при організації нових робочих місць.
До основних засобів захисту від лазерного випромінювання належать:
захисні екрани;
огородження лазерно-небезпечної зони, розміри якої визначають або шляхом розрахунку, або експериментальними замірами;
екранування лазерного випромінювання;
дистанційні системи управління лазерними технологіями та системами блокування і сигналізації;
засоби індивідуального захисту: комбінезони; халати, виготовлені з металізованих тканин; захисні окуляри.
Запитання для самоконтролю.
1. Надайте класифікацію та джерела випромінювань оптичного діапазону.
2. У чому полягає шкідлива дія інфрачервоного випромінювання на організм людини?
3.Які існують способи захисту від інфрачервоного випромінювання?
4. Охарактеризуйте вплив ультрафіолетового випромінювання на організм людини.
5. Які існують заходи захисту від ультрафіолетового випромінювання?
6. Який вплив на організм людини здійснює лазерне випромінювання?
7.Як класифікуються лазери за ступенями небезпечності лазерного випромінювання?
8. Які заходи безпеки необхідно передбачити при експлуатації лазерів?
Тема. Іонізуюче випромінювання.
Питання програми.
Література.
1. «Норми радіаційної безпеки України НРБУ-97».
2. «Основные санитарные правила работы с радиоактивными веществами и другими источниками ионизирующих излучений ОСП-72/87».
3. Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004, с. 199-209.
4. Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2011, с. 116-124.
5. Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д., Кучерявий С.В. Охорона праці: Навчальний посібник / За ред. В.Кучерявого. – Львів: Оріяна – Нова, 2007,
с.172-182.
Термін «іонізуюче випромінювання» характеризує будь-яке випромінювання, яке прямо або опосередковано викликає іонізацію навколишнього середовища (утворення позитивно та негативно заряджених іонів).
Особливістю іонізуючих випромінювань є те, що всі вони відзначаються високою енергією і викликають зміни в біологічній структурі клітини, які можуть призвести до їх загибелі. На іонізуючі випромінювання не реагують органи чуття людини, що робить їх особливо небезпечними.
Усі джерела іонізуючого випромінювання поділяються на природні та штучні (антропогенні).
Природними джерелами іонізуючих випромінювань є космічні промені, а також радіоактивні речовини, які знаходяться в земній корі.
Штучними джерелами іонізуючих випромінювань є ядерні реактори, прискорювачі заряджених частинок, рентгенівські установки, штучні радіоактивні ізотопи, прилади засобів зв’язку високої напруги тощо.
Як природні, так і штучні іонізуючі випромінювання можуть бути електромагнітними (фотонними або квантовими) і корпускулярними.
До електромагнітного (фотонного) іонізуючого випромінювання відносять: гамма-випромінювання, рентгенівське.
До корпускулярного іонізуючого випромінювання відносять: альфа-випромінювання, бета-випромінювання, потік частинок (нейтрони, протони).
Серед різноманітних видів іонізуючих випромінювань надзвичайно важливими при вивченні питання небезпеки для здоров’я і життя людини є випромінювання, що виникають в результаті розпаду ядер радіоактивних елементів, тобто радіоактивне випромінювання. Однією з основних характеристик джерела радіоактивного випромінювання є його активність, що виражається кількістю радіоактивних перетворень за одиницю часу. Одиниця активності – кюрі (Кі), в системі СІ – бекерель (Бк).
Однією з основних характеристик джерела радіоактивного випромінювання є його активність, що виражається кількістю радіоактивних перетворень за одиницю часу. Одиниця активності – кюрі (Кі), в системі СІ – бекерель (Бк).
Радіоактивність – мимовільне перетворення (розпад) атомних ядер деяких хімічних елементів (урану, торію, радію, та ін.), що приводить до зміни їхнього атомного номера і масового числа. Такі елементи називаються радіоактивними,
Радіоактивні речовини розпадаються зі строго визначеною швидкістю, вимірюваної періодом напіврозпаду, тобто тимчасовий, протягом якого розпадається половина всіх атомів. Радіоактивний розпад не може бути зупинений чи прискорений яким-небудь способом.
У результаті радіоактивних перетворень можуть виникати різні частки з різною енергією , , n, фотони (, R).
Альфа-випромінювання – потік позитивно заряджених часток (ядер атомів гелію), що відтворюються при розпаду ядер або при ядерних реакціях. Вони мають велику іонізуючу дію, але малу проникаючу здатність.
Бета-випромінювання – потік негативно заряджених часток (електронів) або позитивних (позитронів), що відтворюються при розпаді ядер або нестабільних часток. Пробіг -часток в повітрі складає приблизно 3,8 м/МеВ. Іонізуюча здатність -часток на два порядки нижче α-часток.
Гамма - випромінювання являють собою короткохвильове електромагнітне випромінювання (фотонне випромінювання). Воно відтворюються при змінах енергетичного стану атомних ядер, а також при ядерних утвореннях.
Рентгенівське випромінювання також є електромагнітне (фотонне) випромінювання, яке відбувається при змінах енергетичного стану електронів атома, або при зменшенні кінетичної енергії заряджених часток (гальмове випромінювання). Гамма та рентгенівські випромінювання мають невелику іонізуючу дію, але дуже велику проникаючу здатність.
Таблиця 2.4. Основні характеристики іонізуючих випромінювань
|
Вид випромінювань |
Фізична природа |
Швидкість розповсюдження |
Енергія випромінювань |
Глибина проникнення |
Іонізуюча здібність, пар іонів на 1 мм в повітрі |
|
|
Повітря |
Біологічна тканина |
|||||
|
Альфа (α) |
Ядра гелію Не+ |
20000 км/с |
3-10 МеВ |
2,5-11 см |
30-130 мкм |
1000-3000 |
|
Бета (β) |
Електроні, позитроні |
290000 км/с |
0,0005-8 МеВ |
0,002-34 м |
0,003-41,3 мм |
30-50 |
|
Протони (ρ) |
Ядра водню Н+ |
200000 км/с |
1-15 МеВ |
2,3-238 см |
23 – 2380 мкм |
900-6300 |
|
Гамма (γ) |
Фотонне, ЕМВ (довжина хвилі 0,01-0,0005 нм) |
300000 км/с |
0,01-10 МеВ |
4,6-0,014* |
4,9-0,015* |
2-4 |
|
Рентгенів-ське (R) |
Фотонне, ЕМВ (довжина хвилі 6-0,01 нм) |
300000 км/с |
0,001-1 МеВ |
50- 0,028* |
52-0,03* |
1-2 |
* - коефіцієнт ослаблення енергії фотонів (масовий коефіцієнт передачі енергії
Іонізуючі випромінювання мають ряд загальних властивостей, два з яких – здатність, проникати через матеріали різної товщини й іонізувати повітря і живі клітки організму.
Іонізуючі випромінювання, проходячи через різні речовини, взаємодіють з їхніми атомами і молекулами. Така взаємодія приводить до порушення атомів і вириванню окремих електронів з електронних оболонок нейтрального атома. У результаті атом, позбавлений одного чи декількох електронів, перетворюється в позитивно заряджений іон – відбувається іонізація. Електрони, що втратили в результаті багаторазових зіткнень свою енергію, залишаються вільними чи приєднуються, до якого-небудь нейтрального атома, утворити негативно заряджені іони. Таким чином, енергія випромінювання при проходженні через речовину витрачається в основному на іонізацію середовища. Число пар іонів, створюваних іонізуючим випромінюванням у речовині на одиниці шляху пробігу, називається питомою іонізацією, а середня енергія, затрачувана іонізуючим випромінюванням на утворення одні пари іонів, – середньою роботою іонізації.
В міру просування у середовище заряджена частка утрачає свою енергію. Відстань, пройдена часткою від місця утворення до місця втрати нею надлишкової енергії, називається довжиною пробігу.
Мимовільний розпад радіоактивних ядер супроводжується іонізуючим випромінюванням. Кожен радіонуклід (радіоізотоп) розпадається зі своєю швидкістю.
Небезпека, викликана дією радіоактивного випромінювання на організм людини, буде тим більшою, чим більше енергії передасть тканинам це випромінювання.
Кількість такої енергії, переданої організму, або поглинутої ним, називається дозою.
Розрізняють експозиційну, поглинуту та еквівалентну дозу іонізуючого випромінювання. Ступінь іонізації повітря оцінюється за експозиційною дозою рентгенівського або гамма-випромінювання.
Експозиційною дозою (Х) називається повний заряд іонів одного знака, що виникають у малому об’ємі повітря при повному гальмуванні всіх вторинних електронів, утворених фотонами, до маси повітря в цьому об’ємі. Одиницею вимірювання експозиційної дози є кулон на 1кг (Кл/кг). Позасистемна одиниця – рентген (Р). Експозиційна доза характеризує потенційні можливості іонізуючого випромінювання.
Біологічна дія іонізуючих випромінювань на організм людини, в першу чергу, залежить від поглинутої енергії випромінювання.
Поглинута доза випромінювання (Д) – це фізична величина, яка дорівнює співвідношенню середньої енергії, переданої випромінюванням речовини в деякому елементарному об’ємі, до маси речовини в ньому. Одиниця вимірювання поглинутої дози – грей (Гр). Застосовується також позасистемна одиниця – рад.
Однак, поглинута доза не враховує того, що вплив однієї і тієї самої дози різних видів випромінювань на окремі органи і тканини, як і на організм в цілому, неоднаковий. Тому для порівняння біологічної дії різних випромінювань при вирішенні задач, пов’язаних із радіаційним захистом, введено поняття еквівалентної дози в органі або тканині, величина якої визначається як добуток поглинутої дози в окремому органі або тканині на радіаційний зважуючий фактор, величина якого залежить від відносної біологічної ефективності іонізуючого випромінювання. Одиниця еквівалентної дози в системі СІ – зіверт (Зв). Позасистемна одиниця еквівалентної дози – бер.
Для оцінки можливих наслідків опромінення організму людини з урахуванням радіаційної чутливості окремих органів і тканин тіла людини введено поняття ефективної дози (Е),яка визначається як сума добутків еквівалентних доз у тканинах і органах на відповідні тканинні зважуючі фактори.
Дія радіоактивного випромінювання на організм людини полягає у внесенні в нього певної енергії, що призводить до руйнування біологічних структур. Опромінення може бути зовнішнім або внутрішнім.
Зовнішнє – це опромінювання, яке біологічний об’єкт одержує від зовнішніх джерел випромінювання.
Внутрішнє – це результат опромінювання продуктами розпаду радіонуклідів, що потрапляють в організм людини з їжею, з повітрям при диханні, з димом тощо. В результаті іонізації живої тканини відбувається розрив молекулярних зв’язків і зміна хімічної структури різних сполук, що у свою чергу, призводить до загибелі клітини. Порушення біологічних процесів можуть бути оборотними, коли нормальна робота клітин опроміненої тканини повністю відновлюється, або необоротними, що ведуть до ураження окремих органів або всього організму і виникнення променевої хвороби.
Радіація за своєю природою є шкідливою для життя. Малі дози опромінювання можуть «запустити» не до кінця ще визначений ланцюг подій, які приводять до раку або до генетичних ушкоджень.
Доза 60 Гр (6000 рад) призводить до того, що смерть, як правило, настає протягом декількох годин або діб. Якщо доза опромінення перевищує 60 Гр, людина може загинути під час опромінення. Репродуктивні органи та очі мають особливо високу чутливість до опромінення. Одноразове опромінення сім’яників при дозі лише 0,1 Гр (10 рад) призводить до тимчасової стерильності чоловіків, доза понад 2 Гр (200 рад) може призвести до сталої стерильності (чи на довгі роки). Яєчники менш чутливі, але дози понад 3 Гр (300 рад) можуть призвести до безпліддя.
Очі людини уражаються при дозах 2…5 Гр (200…500 рад). Небезпека радіоактивних елементів для людини визначається здатністю організму поглинати та накопичувати ці елементи. Тому при потраплянні радіоактивних речовин у середину організму уражаються ті органи та тканини, у яких відкладаються ті чи інші ізотопи. Ступінь небезпеки залежить від швидкості виведення радіоактивних речовин з організму.
Розрізняють дві форми променевої хвороби – гостру і хронічну.
Гостра форма виникає в результаті опромінювання великими дозами протягом короткого проміжку часу. Хронічні ураження розвиваються в результаті систематичного опромінювання дозами, які перевищують гранично допустимі.
Рак – хронічне захворювання, найбільш серйозне з усіх наслідків опромінювання людини, виникає при дії малих доз. Ймовірність захворіти на рак прямо пропорційна дозі опромінювання. Серед ракових захворювань посідають лейкози. Вони викликають загибель людей в середньому через 10 років з моменту опромінювання.
Радіаційна безпека регламентується такими документами – «Норми радіаційної безпеки України НРБУ-97» та «Основные санитарные правила работы с радиоактивными веществами и другими источниками ионизирующих излучений ОСП-72/87».
Систему дозових меж і принципів їх застосування наведено в НРБУ-97, де передбачено три категорії людей, які ризикують зазнати опромінення:
Заходи захисту від іонізуючого випромінювання:
До підприємств, лабораторій, де постійно проводяться роботи з радіоактивними речовинами, встановлені підвищені вимоги з охорони праці. На дверях приміщення, контейнерах, обладнанні повинні бути знаки радіаційної безпеки – на жовтому фоні три червоних пелюстки.
Адміністрація підприємства зобов’язана розробити детальні інструкції, в яких викладається порядок проведення робіт, обліку, збереження і видачі джерел випромінювання, збору і знешкодження радіоактивних відходів, утримання приміщень , організація і порядок проведення радіаційного (дозиметричного) контролю.
Захист від зовнішніх потоків випромінювання. Захист від зовнішнього випромінювання забезпечується:
Захист від внутрішнього випромінювання потребує виключення контакту з радіоактивними речовинами у відкритому вигляді, запобігання попадання їх всередину організму, в повітря робочої зони, а також попередження радіоактивного забруднення рук, одягу, поверхонь приміщення і обладнання.
Засоби індивідуального захисту і особиста гігієна мають особливе значення при роботі з радіоактивними речовинами. Залежно від виду і небезпечності робіт застосовують спецодяг (комбінезони або костюм), спецбелізну, шкарпетки, спецвзуття, рукавиці і респіратори.
На підприємствах радіоактивні речовини зберігаються в спеціальних нішах або сейфах, в підвальних і напівпідвальних приміщеннях, ведеться строгий облік надходжень і витрат, щоб виключити можливість їх безконтрольного використання. В лабораторних приміщеннях радіоактивні речовини повинні знаходитися в кількості, яка не перевищує добової потреби.
Порядок перевезення радіоактивних речовин регламентований спеціальними правилами. Радіоактивні речовини перевозять в спеціальних контейнерах та спеціально обладнаним транспортом тільки вночі.
Переробка і усунення радіоактивних відходів. Тверді відходи пресують і спалюють, збираючи попіл і очищуючи димові гази, рідкі відходи збагачують методом ви спаровування, осадження та іншими методами. Потім відходи покривають бітумом або цементують у вигляді блоків і захороняють у спеціальних могильниках.
Запитання для самоконтролю.
Тема. Санітарно-гігієнічні вимоги до планування і розміщення виробничих і допоміжних приміщень.
Питання програми.
Класи шкідливості підприємств за санітарними нормами.
Санітарно-захисні зони підприємств.
Вимоги до розташування промислового майданчика підприємства, до виробничих та допоміжних приміщень.
Енерго - та водопостачання, каналізація, транспортні комунікації.
Вимоги охорони праці до розташування виробничого і офісного обладнання та організації робочих місць.
Література.
ГОСТ 12.2.032–78. ССБТ. «Рабочее место при выполнении работ сидя. Общие эргономические требования».
ГОСТ 22.269–76 «Система "человек-машина". Рабочее место оператора. Взаимное расположение элементов рабочего места. Общие эргонометрические требования».
ГОСТ 21.889–76 ССБТ. «Система "человек-машина" Кресло человека-оператора. Общие эргонометрические требования»).
ДСанПіН 3.3.2.007–98 «Державні санітарні правила і норми роботи з візуальними дисплейними терміналами електронно-обчислювальних машин».
СН 245-71 «Санитарные нормы проектирования промышленных предприятий».
СНиП 2.09.02-85* «Производственные здания».
Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004, с.308-310.
Гряник Г.М., Лехман С.Д. та ін. Охорона праці. -К.:Урожай,1994, с. 90-93.
Класи шкідливості підприємств за санітарними нормами.
У відповідності до СН 245-71 «Санитарные нормы проектирования промышленных предприятий» підприємства хімічної та металургійної промисловості, деякі підприємства по видобутку руди, виробництву будівельних матеріалів в основному відносяться до І, II та ІІІ класу шкідливості підприємств.
До IV класу, поряд з підприємствами хімічної та металургійної промисловості, відносяться підприємства металообробної промисловості з чавунним (в кількості до 10000 тон/рік) та кольоровим (в кількості до 100 тон/рік) литвом, ряд підприємств по виробництву будівельних матеріалів, обробці деревини, багато підприємств текстильної, легкої, харчової промисловості.
До V класу, крім деяких виробництв хімічної та металургійної промисловості, відносяться підприємства металообробної промисловості з термічною обробкою без ливарних процесів, великі друкарні, меблеві фабрики.
Санітарно-захисні зони підприємств.
Санітарно-захисна зона - це ділянка землі, яку створюють з метою зменшення шкідливого впливу підприємства на здоров'я людини. Згідно із санітарною класифікацією підприємств чи об'єктів встановлені наступні розміри санітарно-захисних зон до границь житлової забудови: для підприємств 1 класу шкідливості (найшкідливіші) - 1000 м, 2 класу - 500 м, 3 класу - 300 м, 4 класу - 100 м, 5 класу - 50 м.
Санітарно-захисні зони повинні бути озеленені. Тільки за наявності у смузі санітарних розривів зелених насаджень санітарно-захисні зони повною мірою можуть виконувати роль захисних бар'єрів від промислових викидів і відповідати своєму призначенню.
На кордонах санітарно-захисних зон розміром більше 100 м з боку житлової забудови необхідно створювати смуги деревно-чагарникових насаджень шириною не менше 30 м, при розмірах від 50 до 100 м - шириною не менше
10 м.
Організація озеленення санітарно-захисних зон залежить від виробничих і природно-кліматичних факторів. До виробничих належать: технологія виробництва, його потужність, об'ємно-планувальне рішення забудови, розташування транспортних шляхів та доріг, тип інженерно-технічного обладнання і т.п. до природно-кліматичних факторів належать: клімат, рельєф місцевості, фізико-хімічні особливості ґрунтів, рівень залягання ґрунтових вод і т.п.
Вимоги до розташування промислового майданчику підприємства, до виробничих та допоміжних приміщень
Вимоги до санітарного стану території.
Територія підприємства має бути огородженою і впорядкованою, освітлюватися в нічний час, постійно утримуватися в чистоті і порядку.
В огородженні території підприємства, де передбачено 10 і більше постів профілактичного обслуговування та ремонту, слід передбачати не менше двох воріт для в’їзду (виїзду). Ворота основного в’їзду на територію підприємства слід розташовувати на відстані не меншій від найбільшої довжини автомобілів та сільгосптехніки, що експлуатується на підприємстві, включаючи автопоїзди, від основного проїзду вулиці, дороги. Ширина в’їзних воріт на територію підприємства має розраховуватися за найбільшою шириною сільгоспмашин, що використовуються і ремонтуються, плюс 1,5 м, але не менше 4,5 м.
Стулчасті ворота виробничих приміщень повинні відкриватися назовні, а ворота для в’їзду на територію підприємства і виїзду з неї – усередину.
Ворота мають бути обладнані пристроями, що виключають їх самовільне закриття або відкриття. Виїзд (в’їзд) автомобілів і сільгосптехніки із цокольних або підвальних поверхів будівлі через перший поверх не допускається (дозволяється тільки через зовнішні ворота). Підйомні ворота мають бути обладнані уловлювачами (фіксаторами), які забезпечують утримання воріт в піднятому положенні у випадку обриву тросів або несправності механізму підйому і спуску.
У разі наявності у виробничих приміщеннях профілактичного обслуговування і ремонту транспортних засобів конвеєрів, управління зовнішніми воротами, через які передбачається виїзд і в’їзд автомобілів, має бути зблоковане з роботою конвеєрів і управлінням тепловими завісами. Повітряні завіси застосовують для запобігання надходження холодного зовнішнього повітря через ворота в приміщення. Такі установки можуть подавати холодне або підігріте за допомогою калориферів повітря.
В’їзди у виробничі приміщення не повинні мати порогів і виступів, а в’їзний уклон не повинен перевищувати 5°.
Територія підприємства має бути обладнана водовідводами і водостоками. Люки водостоків та інших підземних споруд повинні знаходитися в закритому положенні. При виконанні ремонтних, земляних та інших робіт на території підприємства відкриті люки, траншеї та ями мають бути огороджені. У місцях переходу через траншеї встановлюються перехідні містки шириною не менше ніж 1 м з перилами висотою 0,9 м.
На території підприємства мають бути проїзди для руху автомобілів і пішохідні доріжки з твердим покриттям. Улітку їх необхідно очищати від бруду, а взимку – від снігу і криги.
Ширина проїздів на території підприємства повинна бути не менше ніж 6 м при двосторонньому русі і не менше ніж 3 м – при односторонньому. Ширина пішохідної доріжки має бути не менше 1,5 м.
Для проходження працюючих на територію підприємства має бути влаштована прохідна.
Для стоянки власного транспорту слід передбачати місце на окремих майданчиках поза межами території підприємства. Рух особистого транспорту по території підприємства забороняється.
Обладнання та агрегати, що підлягають списанню або ремонту, при зберіганні їх поза приміщеннями повинні розміщуватись на окремих рівних майданчиках з твердим покриттям. Для попередження падіння агрегатів, самовільного руху автомобілів і падіння вивішених їх частин слід установлювати спеціальні підставки, упори.
У виробничих приміщеннях і на території зберігання деталей, вузлів, агрегатів і різного металу має бути організоване в окремих місцях на стелажах.
Виробничі відходи, сміття, непридатні деталі, вузли і агрегати повинні своєчасно прибиратися і накопичуватися на спеціально відведених майданчиках.
Небезпечні зони і дільниці на території та у виробничих приміщеннях, перебування та виконання робіт на яких пов’язане з небезпекою для працюючих, слід позначити сигнальними кольорами ,знаками безпеки і дорожніми знаками.
Вимоги до санітарного стану виробничих приміщень.
Виробничі і допоміжні приміщення та споруди необхідно використовувати тільки за призначенням, яке передбачено проектом.
Підлога в приміщеннях будь-якого призначення має бути рівною з твердим покриттям, непроникною для ґрунтових вод, без виступів і вибоїн. Матеріали, що застосовуються для покриття підлоги, повинні мати гладку і неслизьку поверхню, зручну для очищення, задовольняти експлуатаційним вимогам даного приміщення.
Приміщення повинні відповідати категоріям, класам і групам, які встановлюються згідно з Переліком категорій приміщень і споруд за вибухопожежною та пожежною небезпекою і класів вибухонебезпечних та пожежонебезпечних зон за правилами будови електрообладнання.
Виробничі приміщення мають забезпечувати безпечне виконання всіх технологічних операцій. Повітря робочої зони, шум, вібрація, освітлення тощо на робочих місцях виробничих приміщень, повинні відповідати вимогам чинних нормативних актів. При розміщенні в загальному виробничому приміщенні дільниць (робочих місць), на яких згідно з технологічним процесом виділяються шкідливі речовини (газ, пил, аерозолі тощо), тепло, створюється шум, їх необхідно розташовувати в окремих приміщеннях, ізольованих від інших стінами до стелі. Приміщення, в яких обладнують постійні робочі місця, повинні відповідати таким санітарним нормам: висота від підлоги до стелі не менше 3,2 м, об’єм повітря на одного працівника не менше 15 м3, площа робочого місця – 4,5 м2. Виробничі приміщення, в яких на одного працівника припадає менше 20 м3 повітря, треба обладнати вентиляцією з подачею повітря не менше 30 м3/год на одного працівника. У приміщеннях переробки сільськогосподарської продукції на одного працівника допускається об’єм повітря – 13 м3, площа підлоги – 4 м2.
Ширина проходів повинна бути не менше 0,7 м, а ширина евакуаційних виходів при кількості працівників до 50 чоловік повинна становити не менше 0,9 м. Розміри воріт залежать від габаритних розмірів навантаженої машини: ширина воріт перевищує на 0,6 м ширину машини, а висота – на 0,2 м. При в’їзді у приміщення встановлюють пандуси, похил яких повинен бути не більше 10°.
Ширина маршів, площадок сходів, коридорів проходів і дверей, що служать для евакуації людей повинні становити не менше: маршів і площадок сходів – 1,2 м; коридорів і переходів між будинками – 1,4 м; проходів – 1 м; дверей – 0,8 м.
Робочі місця і приміщення слід постійно прибирати і утримувати в хорошому санітарному стані.
Вимоги до санітарно-побутових приміщень.
Робітники підприємства мають бути забезпечені санітарно-побутовими приміщеннями залежно від того, до якої групи належать виробничі процеси, які вони виконують.
Гардеробні (за винятком гардеробних для вуличного одягу), душові, умивальні та вбиральні обладнуються окремо для чоловіків і жінок. Гардеробні обладнуються вішалками відкритого типу (гачки) або шафами для зберігання вуличного, домашнього і робочого (спеціального) одягу. Зберігання домашнього і робочого одягу на вішалках має бути роздільним. При спис очному складі працюючих на підприємстві до 50 чоловік допускається влаштування загальних гардеробних для всіх груп виробничих процесів. При гардеробних для сушіння спецодягу, спецвзуття мають бути приміщення, оснащені відповідним обладнанням. Шафи для зберігання різних видів одягу можуть закриватися або бути відкритими (тобто незакритими з лицьового боку), з відділеннями, кожне з яких обладнується поперечником для плічок або гачками, місця для головних уборів, взуття, туалетних предметів. У гардеробних необхідно встановлювати лавки шириною 300 мм, що встановлюються біля шаф на всю довжину їх рядів.
Кількість кранів в умивальних, сіток у душових слід розрахувати за чисельністю працюючих у зміні, які одночасно закінчують роботу, виходячи з груп виробничих процесів і розрахункової чисельності осіб на одну душову сітку або кран. В умивальних слід передбачати гачки для рушників і одягу, ємності для рідкого мила або полиці для кускового мила. Біля умивальників мають завжди бути в достатній кількості мило і сухі чисті рушники або електрорушники.
Кількість санітарних приладів – підлогових чаш (унітазів) і пісуарів – у вбиральнях, розташованих у виробничих приміщеннях, має визначатися з розрахунку один санітарний прилад на 18 чоловіків і 12 жінок у найбільш чисельній зміні, а в убиральнях, розташованих в адміністративних будівлях, - із розрахунку один санітарний прилад на 45 чоловіків і 30 жінок. Вхід в убиральню має бути через тамбур. При вбиральнях передбачаються умивальники з розрахунку один умивальник на 4 унітази і на 4 пісуари, але не менше одного умивальника на кожну вбиральню.
При кількості жінок, що працюють у найбільш чисельну зміну, від 15 і більше має бути передбачене приміщення для особистої гігієни жінок з гігієнічним душем. При великій кількості жінок кількість кабін особистої гігієни жінок має розраховуватись у співвідношенні 1 кабіна на 75 жінок.
Для прання, хімчистки і ремонту спецодягу і спецвзуття на підприємстві повинні передбачатися пральня і відділення хімчистки з приміщеннями для ремонту одягу і взуття.
При кількості працюючих у найбільш чисельній зміні 200 чоловік і більше слід передбачати їдальню, а при меншій кількості працюючих – їдальню-роздавальню.
Енерго - та водопостачання, каналізація, транспортні комунікації.
Водопостачання і каналізація.
Підприємства повинні бути обладнані господарчо-питним і виробничим водопостачанням, а також фекальною і виробничою каналізацією.
Виробничі дільниці мають забезпечуватися питною водою. Для постачання питної води слід передбачати автомати, фонтанчики та інші пристрої. Улаштування внутрішнього господарчо-питного водопроводу у виробничих і допоміжних приміщеннях є обов’язковим у разі відсутності централізованого джерела водопостачання і при кількості працюючих у зміну не більше 25 осіб; у цих випадках забезпечення працюючих питною водою здійснюється з урахуванням місцевих умов.
Відстань від робочих місць до джерел питного водопостачання у виробничих приміщеннях не повинна перевищувати 75 м, на відкритих площадках – 50 м. Температура питної води повинна бути не вище 20°С і не нижче 8°С.
Підприємства, які не мають можливості підключення до каналізаційної системи, повинні передбачати влаштування (будівництво) зовнішніх убиралень з вигрібними ямами або ємкостями. Вигрібні ями слід своєчасно очищати, а вбиральні утримувати в належному санітарному стані.
Стічні води від миття сільгоспмашин та автомобілів, миття підлоги в приміщеннях для зберігання або обслуговування автомобілів, які містять горючі рідини та завислі речовини, перед злиттям у каналізаційну мережу повинні очищатися в місцевих очисних установках. Після очищення стічних вод від миття машин вміст завислих речовин і нафтопродуктів не повинен перевищувати встановлених норм.
Видалення осаду з очисних установок пропускною здатністю більше 1,5 л/с має бути механізованим. Осади і зібрані нафтопродукти з очисних споруд видаляються в міру їх накопичення.
Транспортні комунікації.
На сучасних підприємствах з масовим і крупносерійним виробництвом міжцехове та внутрішньоцехове транспортування вантажів виконується, переважно, транспортувальними машинами безперервної дії - транспортерами (назву запозичено з французької мови), або конвеєрами (запозичено з англійської).
Внутрішньоцеховий транспорт застосовується для транспортування вантажів між цехами, виробничими дільницями, окремими агрегатами і робочими місцями та до внутрішніх складів, згідно з технологічним процесом виробництва, тобто для міжопераційного переміщення матеріалів та виробів при поточному методі виробництва.
Механізація і автоматизація вантажно-розвантажувальних і транспортувально-складських робіт (ВРТСР) є одним із найважливіших резервів підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції, поліпшення умов та підвищення безпеки праці.
Керівники, що відповідають за проведення ВРТСР, повинні визначати порядок і методи їх проведення та використання механізмів і пристроїв, забезпечувати інструктаж та навчання з питань охорони праці. До їх обов'язків входить систематичний контроль за станом безпеки (за застосуванням і правильним користуванням робітниками спецодягом і індивідуальними засобами захисту, за наявністю необхідних знаків безпеки, за дотриманням норм перенесення вантажів, за забезпеченням працюючих інструкціями з правил безпеки і експлуатації обладнання, за станом чистоти і порядку на робочих місцях, в проходах і проїздах тощо).
До ВРТС робіт допускаються особи не молодше 18 років, що пройшли медичне обстеження, навчені безпечним методам праці і ознайомлені з діючими нормами, правилами й інструкціями з охорони праці.
Транспортні шляхи і проходи на території підприємства і в будівлях повинні відповідати санітарно-технічним вимогам, будівельним і протипожежним нормам. Місця, де проводяться ВРТСР, звільняються від зайвих вантажів, снігу, льоду, непотрібних предметів, а в необхідних випадках посилаються піском.
Енергопостачання.
Забезпечення якісним гарантованим і безперебійним електроживленням виробничих мереж, автоматизованих систем управління і контролю, відео спостереження, охоронно-пожежної сигналізації, обладнання зв’язку при виникненні збоїв в електроживленні , низькій якості або виключенні основного енергопостачання є головною задачею комплексного енергозабезпечення для підприємств.
Загальні вимоги організації електропостачання підприємства.
Параметри силової електроустановки (напруга, реактивна складова та інші) повинні відповідати параметрам електромережі у всіх розрахункових режимах роботи установки.
Електрообладнання і матеріали повинні бути стійкими до навколишнього середовища або надійно захищені від його дії.
Елементи електроустановок (трансформатори, електродвигуни, апарати, шини тощо) повинні бути підібрані таким чином, щоб виключалася можливість їх нагріву при нормальній роботі. Перевантаження, які нормуються, не повинні приводити до руйнування ізоляції.
Силові електроустановки повинні відповідати вимогам діючих норм і правил з питань забруднення ними навколишнього середовища, шуму, вібрації, генеруємих електричних полів, електробезпеки та вибухопожежній безпеки.
Вимоги охорони праці до розташування виробничого і офісного обладнання та організації робочих місць.
Ефективність виробництва незалежно від виду виконуваних робіт значною мірою залежить від досконалості організації праці і, зокрема, від організації робочих місць.
Робоче місце – це зона, оснащена необхідними технічними засобами, в якій відбувається трудова діяльність виконавця або групи виконавців, що виконують одну і ту ж роботу або операцію.
Правильна організація робочого місця полягає в обґрунтованому виборі площі робочого місця, об’єму повітря з розрахунку на одного працюючого, параметрів мікроклімату та технічних засобів його регулювання, засобів освітлення, зниженні рівнів шуму та вібрацій до меж, встановлених нормами.
Виробниче обладнання на робочих місцях повинне бути розміщене відповідно до існуючих вимог з необхідними технічними засобами безпеки (огородження, запобіжні пристрої, сигналізація тощо).
Надзвичайно важливим при плануванні робочих місць є раціональне розміщення виробничого обладнання на робочих місцях. У ремонтних майстернях, пунктах технічного обслуговування, гаражах, деревообробних та інших майстернях і лабораторіях необхідно дотримувати таких вимог: об’єм повітряного простору, що припадає на одного працюючого – не менше 15 м³, вільна площа підлоги одного робочого місця з одним працюючим – не менше 4,5 м², висота приміщення від підлоги до стелі – не нижче 3,2 м. Якщо у виробничому приміщенні об’єм повітря на одного працюючого ст. оновить менше 20 м³, то таке приміщення обладнують вентиляцією з подачею повітря не менше 30 м³/год. На одного працюючого.
Якщо необхідно піднімати на робочому місці вантажі, що перевищують допустимі обмеження для працюючих, обов’язково вст. Оновлюють вантажопідйомні пристрої або машини. Обладнання треба розміщувати так, щоб ширина проходів була не менша 0,8 м, а при технічному обслуговуванні машин чи обладнання – не менше 1,2 м. Проходи і проїзди в майстернях позначають жовтою фарбою на підлозі.
При проектуванні робочих місць операторів враховують антропометричні характеристики жінок і чоловіків, особливо при встановленні висоти робочої поверхні, сидіння і простору для ніг під столом (верстатом).
Обладнання й організація робочого місця із візуально-дисплейними терміналами (ВДТ) мають забезпечувати відповідність конструкції всіх елементів робочого місця та їх взаємного розташування ергономічним вимогам з урахуванням характеру й особливостей трудової діяльності (ГОСТ 12.2.032–78. ССБТ. «Рабочее место при выполнении работ сидя. Общие эргономические требования»,
ГОСТ 22.269–76 «Система "человек-машина". Рабочее место оператора. Взаимное расположение элементов рабочего места. Общие эргонометрические требования», ГОСТ 21.889–76 ССБТ. «Система "человек-машина" Кресло человека-оператора. Общие эргонометрические требования»).
Конструкція робочого місця користувача персонального комп’ютеру (ПК) має забезпечити підтримання оптимальної робочої пози.
Робочі місця із ПК слід так розташовувати відносно світлових прорізів, щоб природне світло падало збоку, переважно зліва.
При розміщенні робочих столів із ПК слід дотримуватись таких відстаней: між бічними поверхнями БДТ – 1,2 м; від тильної поверхні одного ПК до екрана іншого – 2,5 м.
Екран ПК має розташовуватися на оптимальній відстані тещ очей користувача, що становить 600…700 мм, але не ближче ніж за 600 мм з урахуванням розміру літерно-цифрових знаків і символів.
Розташування екрана ПК має забезпечувати зручність зорового спостереження у вертикальній площині під кутом +30˚ до нормальної лінії погляду працюючого.
Клавіатуру слід розташовувати на поверхні столу на відстані 100…300 мм від краю, звернутого до працюючого. У конструкції клавіатури має передбачатися опорний пристрій (виготовлений із матеріалу з високим коефіцієнтом тертя, що перешкоджає мимовільному її зсуву), який дає змогу змінювати кут нахилу поверхні клавіатури в межах 5… 15°.
Для забезпечення захисту і досягнення нормованих рівнів комп'ютерних випромінювань необхідно застосовувати приекранні фільтри, локальні світлофільтри (засоби індивідуального захисту очей) та інші засоби захисту, що пройшли випробування в акредитованих лабораторіях і мають щорічний гігієнічний сертифікат.
При оснащенні робочого місця із ВДТ лазерним принтером параметри лазерного випромінювання повинні відповідати вимогам ДСанПіН 3.3.2.007–98 «Державні санітарні правила і норми роботи з візуальними дисплейними терміналами електронно-обчислювальних машин».
Конструкція робочого стола повинна забезпечувати можливість оптимального розміщення на робочій поверхні обладнання, що використовується, з урахуванням його кількості та конструктивних особливостей (розмір монітора, клавіатури, принтера, ПК та ін.) і документів, а також враховувати характер роботи, що виконується.
Висота робочої поверхні столу з ПК має регулюватися в межах 680-800 мм, а ширина і глибина – забезпечувати можливість виконання операцій у зоні досяжності моторного поля (рекомендовані розміри: 600-1400 мм, глибина – 800-1000 мм).
Робочий стілець має бути підйомно-поворотним, регульованим за висотою, з кутом нахилу сидіння та спинки, поверхня сидіння має бути плоскою, передній край - загкругленим. Регулювання за кожним із параметрів має здійснюватися незалежно, легко і надійно фіксуватися. Висота поверхні сидіння має регулюватися в межах 400-500 мм, а ширина і глиби на становити не менше ніж 400 мм.
Площа приміщення на одне робоче місце користувача повинна ст. оновити 6 м², а об’єм не менше ніж 20 м³. Покриття підлоги повинно бути матовим з коефіцієнтом відбиття 0,3-0,5. Поверхня підлоги повинна бути рівню, неслизькою, з антистатичними властивостями.
Забороняється застосовувати для оздоблення інтер’єру приміщень з ПК класів полімерні матеріали (деревинно-стружкові плити, шпалери, що миються, рулонні синтетичні матеріали, шаруватий паперовий пластик тощо), які виділяють у повітря шкідливі хімічні речовини, що перевищують допустимі норми.
Запитання для самоконтролю.
Назвіть класи шкідливості підприємств за санітарними нормами.
Які вимоги пред’являються до санітарно-захисних зон підприємств?
Які вимоги пред’являються до розташування промислового майданчика підприємства, до виробничих та допоміжних приміщень?
Яким вимогам повинні відповідати енерго - та водопостачання, каналізація, транспортні комунікації підприємств?
Які вимоги охорони праці пред’являються до розташування виробничого і офісного обладнання та організації робочих місць?
Тема. Загальні вимоги безпеки.
Питання теми.
Література.
1. ГОСТ 12.2.003-91 «Оборудование производственное. Общие требования безопасности».
2. НПАОП 0.00-1.30-01 «Правила безпечної роботи з інструментом та пристроями».
3. Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004, с.296-327.
4. Гряник Г.М., Лехман С.Д. та ін. Охорона праці. – К.: Урожай, 1994, с.146-169.
5. Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2011, с.182-205.
6. Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д., Кучерявий С.В. Охорона праці: Навчальний посібник / За ред. В.Кучерявого. – Львів: Оріяна – Нова, 2007,
с. 272-290.
В умовах виробництва значна кількість аварій і травм виникає саме внаслідок конструктивних недоліків машин, механізмів, обладнання, пристроїв, інструменту, захисних та запобіжних пристроїв, а також через недосконалість технологічних процесів, засобів захисту працюючих.
Можна визначити такі основні конструкторсько-технологічні недосконалості:
Зазначені недоліки, а також неякісне складання, консервування та упаковування можуть призвести до розтріскування і низької якості монтажу ущільнень кабін, що порушує їх герметизацію, збільшення зазорів у рухомих з’єднаннях (нещільне прилягання дверей тощо), неякісного монтажу (стану) електричних провідників системи сигналізації машин, підшипників маточин коліс автомобілів та інших транспортних засобів, підтікання вузлів гідросистем, неякісного упакування і консервації елементів гідросистеми, неякісного упакування і консервації елементів гідросистеми, їх деформації.
Для запобігання аваріям, виробничим травмам та іншим небезпечним явищам, конструкції машин і виробничого обладнання повинні розроблятися, проектуватися відповідно до вимог ГОСТ 12.2.003-91 «Оборудование производственное. Общие требования безопасности» та НПАОП 0.00-1.30-01 «Правила безпечної роботи з інструментом та пристроями».
Виробниче обладнання має задовольняти вимогам безпеки у відповідності до державних стандартів при монтажі (у необхідних випадках при демонтажі), експлуатації, ремонті, транспортуванні й зберіганні, при використанні окремо або у складі комплексів і технологічних систем. У процесі експлуатації воно не повинне забруднювати викидами шкідливих речовин навколишнє середовище (повітря, ґрунт, водойми) понад норми, регламентовані стандартами.
Безпека виробничого обладнання має гарантуватися:
Виробниче обладнання повинне бути пожежо- та вибухобезпечним. При експлуатації в умовах, встановлених експлуатаційною та ремонтною документацією не створювати небезпеки внаслідок дії вологи, сонячної радіації, механічних коливань, високих та низьких тисків і температур, агресивних речовин, вітрових навантажень, обледеніння, мікроорганізмів, грибів, комах тощо. Протягом усього строку експлуатації воно має відповідати вимогам безпеки.
Безпечність виробничих процесів у відповідності до державних стандартів протягом усього часу функціонування виробничого обладнання має бути забезпечена:
Вимоги до технологічних процесів такі. Проектування, організація й виконання технологічних процесів повинні передбачати:
Особи, допущені у виробничому процесі, мають відповідати вимогам безпеки за своїми фізіологічними, психофізіологічними, психологічними, а в деяких випадках антропометричними характеристиками. Стан здоров’я працюючих перевіряють як при допуску їх до роботи, так і періодично – залежно від небезпечних і шкідливих факторів виробничого процесу у встановленому порядку. До участі у виробничому процесі допускають осіб з професійною підготовкою (у тому числі з безпеки праці), що відповідає характеру роботи. Знання працюючими вимог безпеки перевіряють як при допуску їх до роботи, так і періодично.
Стандартизація та сертифікація забезпечує безпеку технологічного обладнання та технологічних процесів
Технічні засоби запобігання виробничому травматизму
Огороджувальні пристрої – (захисні огородження) – технічні засоби, що створюють перешкоду між людиною і небезпечним виробничим чинником і служать для запобігання проникнення людини або елементів її тіла в небезпечну зону або дії такого фактора на людину в аварійних ситуаціях.
Відповідно до існуючих вимог усі приводи, передачі, рухомі деталі, робочі органи повинні бути обладнані захисними огородженнями, які надійно захищають від виходу (вильоту) з небезпечної зони стружки металів, крапель розплавленого металу, агресивних рідин, гарячої води, іскор тощо.
Виготовляють огородження із суцільного листового металу, металевої решітки, кутників, пластмаси.
Огороджувальні пристрої повинні мати надійне кріплення до основного обладнання, легко відкриватись і надійно закриватись.
Захисні огородження можуть бути постійними або тимчасовими ( при організації робочого місця, огородженні будівельного майданчика, ями, траншеї тощо).
Захисні огородження повинні бути завжди у справному стані, тому машини з несправними захисними огородженнями до роботи не допускаються. При усуненні несправностей огороджень двигун машин повинен бути зупинений.
У кожному конкретному випадку огороджувальні пристрої повинні мати необхідну міцність.
Огородження зовні повинні бути пофарбовані в жовтий колір. На зовнішньому боку огородження наносять або прикріплюють певний попереджувальний знак (знак безпеки).
2. Запобіжні пристрої.
У процесі роботи машин не виключається можливість, коли певний контрольований параметр (зусилля, тиск, температура, переміщення) може з різних причин виходити за встановлені межі, створюючи при цьому аварійну ситуацію.
Для зупинки (відключення) обладнання у таких випадках застосовуються спеціальні запобіжні пристрої.
Залежно від природи небезпечних виробничих чинників і конструктивних особливостей обладнання, запобіжні пристрої можуть запобігати:
3. Блокувальні пристрої.
У зв’язку з тим, що в процесі роботи різні машини, обладнані огороджуючи ми пристроями, можуть інколи виходити із ладу, а також враховуючи їх технічну недосконалість та інші причини не можна досягти повної гарантії, абсолютної безпеки обслуговуючого персоналу, доцільно в конструкції таких машин передбачати блокувальні пристрої.
Найпростішим блокувальним пристроєм є куліса важеля коробки передач трактора, завдяки якій унеможливлюється одночасне включення двох передач.
За допомогою блокувальних пристроїв можна виключати з роботи певний привод, якщо з нього знято огородження, припиняти передачу руху на робочі органи машини, якщо оператор зійшов зі свого робочого місця або знаходиться у небезпечній зоні тощо.
4. Гальмівні пристрої.
Незалежно від конструкції, усі гальмівні пристрої призначені для швидкої зупинки машин, рухомих частин виробничого обладнання, утримання машин на схилах, вантажів у піднятому положенні та інші.
На безпечну експлуатацію зазначених технічних засобів, обладнаних різними гальмами, значно впливає час спрацювання системи гальмування.
5. Сигнальні кольори, сигналізація, знаки безпеки.
В умовах виробництва досить часто виникає необхідність попередити працюючих про можливі небезпеки, заборону певних дій або зобов’язати чи дозволити виконувати такі дії тощо. У цих випадках широко застосовують сигнальні кольори, сигналізацію, знаки та плакати безпеки
За функціональними призначенням сигналізація поділяється:
Застосовується сигналізація :
Сигнальні кольори: червоний, жовтий, зелений, синій.
Знаки безпеки: заборонні, попереджувальні, приписні, вказівні.
Посудини, що працюють під тиском – це герметично закриті ємкості, призначені для здійснення хімічних, теплових та інших технологічних процесів, а також для зберігання і перевезення газоподібних, рідких та інших речовин, що знаходяться під надлишковим тиском.
До них належать: парові та водогрійні котли; компресори, холодильні установки; стаціонарні посудини; балони і газгольдери, трубопроводи пари, газу та гарячої води. Небезпека при експлуатації полягає у можливому раптовому вибуху великої потужності за рахунок вивільнення енергії адіабатичного розширення пари або газу. Так, при вибуху посудини, яка знаходиться під тиском 1Мпа, при об’ємі 1куб.м, вивільняється енергія близько 10МВт. При цьому руйнуються технологічні конструкції, що часто супроводжується тяжкими травмами.
Посудини, що працюють під тиском, належать до обладнання підвищеної небезпеки.
Залежно від умов роботи посудини поділяються на дві групи. До першої групи належать посудини й апарати, наведені в таблиці 2.1.
Усе обладнання першої групи реєструється і перебуває під контролем органів Держгірпромнагляду.
Посудини з умовами роботи, відмінними від посудин першої групи, належать до другої групи. Вимоги безпеки до таких посудин наведені у галузевих правилах безпеки. Вони не підлягають реєстрації в органах Держгірпромнагляду.
Нагляд за об’єктами цієї групи здійснює підприємство, яке несе відповідальність за безпечну експлуатацію, виконання ремонтних робіт та контроль за цими об’єктами.
Таблиця 2.1. Класифікація посудин та апаратів першої групи, що працюють під тиском ( V- об’єм у л)
|
Вид посудини |
Робочий тиск, мПа |
Температура середовища, °С |
Умовно допустиме значення |
|
Парові котли з об’ємом парового простору V>10л; ємкості, резервуари, цистерни, бочки, місткістю V>25л |
р>0,07 |
t >115 |
рV>20 |
|
Водогрійні котли об’ємом водяного простору V>10л; посудини для води, місткістю V>25л |
р>0,07 |
рV>20 |
|
|
Балони для стиснених, зріджених та розчинених газів, місткістю V>25л |
р>0,07 |
рV>20 |
Обладнання, що працює під тиском, підлягає технічному опосвідченню до пуску в роботу, періодично в процесі експлуатації і, в необхідних випадках, - позачергово.
Посудини, що належать до першої групи, до пуску в роботу повинні пройти опосвідчення органами Держгірпромнагляду і отримати дозвіл на експлуатацію.
Технічне опосвідчення посудин, що працюють під тиском, буває двох видів:
Технічне опосвідчення посудин, що працюють під тиском, проводиться представником органу Держгірпромнагляду і представником підприємства. Обладнання, що не підлягає реєстрації, опосвідчується технічним керівництвом підприємства або спеціально призначеною ним комісією з компетентних інженерно-технічних працівників.
Зовнішній і внутрішній огляд проводиться після попередньої підготовки обладнання. Наприклад, котел охолоджують і ретельно очищують від накипу, сажі та шлакових відкладень. За необхідності, частково чи повністю знімається обмурівка. Якщо товщина стінок посудини зменшилась на 30% і більше, порівняно з розрахунковою, то посудина бракується. Гідравлічні умови випробування наведені в таблиці 2.2.
Таблиця 2.2 Робочий та пробний тиск при гідравлічних випробуваннях обладнання
|
Види посудин |
Тиск р, мПа |
|
|
робочий |
випробування |
|
|
Котли, пароперегрівачі, економайзери |
Р<0,5 |
1,5 р, але не менше 0,2 мПа |
|
Те саме |
Р>0,5 |
1,25р, але не менше р+0,3МПа |
|
Ємкості, резервуари, посудини, цистерни, бочки (крім литих) |
Незалежно |
1,25р |
|
Литі посудини |
Незалежно |
1,5р |
|
Балони для стиснених, зріджених та розчинених газів (крім ацетиленових) |
Незалежно |
1,5р |
При гідравлічному випробуванні котел перебуває під пробним тиском не менше 10 хв., а стаціонарна посудина – не менше 5хв.
Результати технічного опосвідчення заносяться у паспорт обладнання.
Холодильні установки оглядаються і випробуються 1 раз на 3 роки під тиском азоту або газонаповнювальних станціях, а також на спеціальних ремонтно-випробувальних пунктах.
Трубопроводи пари і гарячої води поділяються на чотири категорії залежно від робочих параметрів середовища. До категорії І, ІІ, ІІІ належать трубопроводи з тиском 1,6…3.9МПа і температурою середовища 250…580°С, до IV категорії – трубопроводи з температурою середовища 115…250°С та тиском 0,07…1,6 мПа. Органи Держгірпромнагляду контролює трубопроводи І категорії з умовним проходом більше 70мм та трубопроводи ІІ, ІІІ категорій з умовним проходом більше 100мм.
Технічне опосвідчення цих трубопроводів проводиться органами Держгірпромнагляду у такі терміни:
Трубопроводи IV категорії та всі інші, що не відповідають наведеним вище параметрам, контролюють та випробують підприємства, що їх експлуатують, у встановленому порядку. Гідравлічне випробування трубопроводів на міцність і щільність швів та з’єднань проводиться пробним тиском, який дорівнює 1,25 робочого.
Правила безпеки при експлуатації парових котлів.
Організаційними причинами вибуху котлів є порушення правил експлуатації і режимів роботи, відповідно до інструкцій правил безпеки.
Основними технічними причинами вибуху котлів є різке зниження рівня води в колекторі котла, перевищення робочого тиску, незадовільний водний режим котла, що призводить до утворення накипу, накопичення вибухонебезпечних паливних газів, дефекти конструкційних елементів і дефекти основних вузлів, що знижує їх механічну міцність і надійність у процесі експлуатації.
Котли оснащуються пристроями автоматичного контролю рівня води та припинення подачі палива до пальників, водомірним склом, манометрами та запобіжними клапанами, термометрами та термопарами, апаратурою контролю тяги у топці котла, запірною і регулювальною арматурою, що попереджують можливість аварії.
Котельні розміщують в окремих будівлях, які не прилягають до виробничих та інших будівель. Приміщення котельної будується з неспалимих матеріалів. Воно повинне мати два виходи і бути обладнане вентиляцією та аварійним освітленням.
Правила безпеки при експлуатації компресорних та холодильних установок.
Вибухи при роботі компресорів можуть відбуватися внаслідок перевищення тиску стисненого повітря, підвищення його температури при стисненні та утворення вибухонебезпечних сумішей кисню з продуктами розкладу мастил, а також при порушенні вимог безпеки в процесі обслуговування, експлуатації та догляду за технічним станом компресорів. Вони призводять до руйнування обладнання, будівлі, а також можуть призвести до травмування обслуговуючого персоналу.
Холодильні установки небезпечні, тому що холодоагенти, які використовуються в них, можуть спричинити отруєння, а суміш холодоагентів із повітрям може бути вибухонебезпечною.
Компресорні установки є небезпечними, тому що при стисненні повітря від атмосферного тиску до 1МПа його температура може підвищитися з 20°С до 300°С, мастила при цьому частково випаровуються, а при надмірному змащуванні розпилюються у вигляді туману, що може утворювати вибухонебезпечну суміш з повітрям. Дотримання вимог до мастил та режимів змащування у поєднанні з надійним охолодженням є основним заходом попередження вибухів парів мастила при його розкладі. У компресорах низького тиску і малої продуктивності достатньо повітряного охолодження, а в інших необхідно застосовувати водяне охолодження.
Кожна компресорна установка повинна бути оснащена системою автоматики та контролю, арматурою, манометрами, запобіжними клапанами, термометрами і термопарами, контактними пристроями та іншими приладами контролю, що забезпечують її надійну і безаварійну роботу. Компресори продуктивністю біля 50 куб.м/хв. Мають бути обладнані пристроями для автоматичного регулювання тиску нагнітання.
Компресорні станції з трьома і більше компресорами обладнуються системою дистанційного контролю, сигналізацією роботи установок і блокувальними пристроями, які автоматично вимикають привод компресора за перевищення температури і тиску стисненого повітря та температури води, що надходить з компресора після охолодження.
Вибухи та аварії холодильних установок, інколи трапляються внаслідок гідравлічного удару, відмови запобіжних пристроїв і розриву нагнітального трубопроводу чи балонів з холодильним агентом та витоку холодоагенту (аміаку або фреону) крізь нещільні з’єднання. Аміак утворює з повітрям вибухонебезпечну суміш, що особливо небезпечно при ремонтних роботах з відкритим полум’ям. Газоподібний аміак токсичний, його гранично допустима концентрація у повітрі робочої зони дорівнює 20мг/куб.м. Рідкий аміак викликає тяжкі опіки шкіри та опіки очей, що може призвести до сліпоти.
Компресори, як правило, слід розміщувати в окремих одноповерхових будівлях. Допускається розміщення компресорів продуктивністю до 20 куб.м/хв. У прилягаючих приміщеннях за умови відокремлення від суміжних приміщень, перегородкою, висотою не менше як 3м і товщиною не менше ніж 12,5 см. Окремі компресори продуктивністю до 10 куб.м/хв. Можуть встановлюватися на нижніх поверхах багатоповерхових виробничих будівель за умови їх відокремлення глухими вогнестійкими стінами.
Аміачні холодильні установки розміщують з дотриманням протипожежних норм. Машинне й апаратне відділення холодильних установок не слід з’єднувати проходом з виробничими приміщеннями. Вони обладнуються проточною вентиляцією з підігрівом повітря у холодний період року, яка забезпечує двократний повітрообмін, аварійною вентиляцією, аварійним освітленням та двома евакуаційними виходами.
Правила безпеки при експлуатації стаціонарного обладнання, що працює під тиском.
На підприємствах для технологічних, енергетичних та інших потреб широко використовуються стаціонарні посудини різного призначення, що працюють, що працюють під тиском (розварними, автоклави, випарні апарати, бродильні апарати, карбоні затори, ресивери тощо). При підвищені тиску можуть статися зриви болтів, кришок, люків, випинання і розриви корпусів та днищ, інші види руйнування, що зумовлюються дефектами виготовлення, корозійним руйнування та іншими видами пошкоджень, а також порушенням технологічного режиму й правил експлуатації, несправностями арматури, приладів контролю та запобіжних пристроїв.
Для надійної експлуатації необхідно:
Стаціонарні посудини оснащуються відповідними контрольно-вимірювальними приладами, запобіжними пристроями, засобами автоматизації, покажчиками рівня.
Рідини, запірною або запірно-регулювальною арматурою. Для попередження підвищення тиску у посудині вище критичного використовуються запобіжні клапани або розривні мембрани.
Посудини із швидко знімними затворами повинні мати запобіжні пристрої, що виключають можливість її робити при негерметично закритій кришці. Такі посудини також мають бути оснащені затворами, що запобігають їх несанкціонованому увімкненню.
Правила безпеки при експлуатації балонів.
У виробничих процесах часто застосовують різноманітні балони.
Балони – це посудини для транспортування та зберігання стиснутих і розчинених газів.
Найчастішими причинами вибухів балонів є:
Застосування спеціальних матеріалів і способів виготовлення, що підвищують механічну міцність балонів, обладнання запобіжними ковпаками й опірними башмаками підвищує їх безпеку. Вентилі та редукційні клапани забезпечують відбір газу при більш низькому тиску, ніж у балоні, що запобігає вибуху балона при наповненні чи відборі.
Для запобігання неправильному використанню балонів, призначених для різних газів, вентилі мають різну різьбу (для кисню та інертних газів – праву, для горючих – ліву). Крім того, балони фарбують у різні кольори та наносять на них кольорові смуги та відповідні написи (табл.2.3).
Таблиця 2.3 Маркування балонів
|
Газ |
Колір балона |
Напис |
Колір напису |
Колір смуги |
|
Азот |
Чорний |
Азот |
Жовтий |
Коричневий |
|
Аміак |
Жовтий |
Аміак |
Чорний |
— |
|
Ацетилен |
Білий |
Ацетилен |
Червоний |
— |
|
Кисень |
Блакитний |
Кисень |
Чорний |
— |
|
Повітря |
Чорний |
Стиснене повітря |
Білий |
— |
|
Сірчистий ангідрид |
Чорний |
Сірчистий ангідрид |
Білий |
Жовтий |
Кріогенні посудини призначені для зберігання і транспортування різних зріджених газів: повітря, кисню, аргону тощо. Відповідно до ГОСТ 16024-79Е існують шість типів розмірів: 3,6,10,16,25 і 40л. Наприклад СК-40: посудина кріогенна місткість 40 л. Зверху фарбують сріблястою або білою емаллю, а посередині наносять смугу із назвою зрідженого газу. Крім описаних посудин, для зберігання великої кількості зрідженого газу використовують стаціонарні резервуари (місткість до 500 тис.л і більше), а для перевезення – транспортні посудини і цистерни об’ємом до 35 л.
При зберіганні балонів необхідно їх розміщувати на відстані не менше 1м від джерел тепла на відстані не менше 5м від джерел відкритого полум’я. Переміщення балонів здійснюють за допомогою спеціально пристосованих для цього візків або інших пристроїв.
Балони зберігаються і транспортуються з накрученими запобіжними ковпаками. Під час перевезення у горизонтальному положенні між балонами встановлюються підкладки із дерев’яних брусів з вирізаними гніздами, та одягаються мотузкові або гумові кільця товщиною не менше 25мм (по два кільця на балон), на які балони опираються, при цьому вентилі балонів укладають в один бік.
Перевезення балонів у вертикальному положенні здійснюють у спеціальних контейнерах або без них з використанням прокладок між балонами і стропувальним закріпленням від можливого падіння.
Газові балони зберігаються як у спеціальних приміщеннях (складах), так і на відкритому повітрі за умови їх захисту від сонячних променів та дії атмосферних опадів.
Наповнені балони зберігаються у вертикальному положенні в спеціальних гніздах, клітках або огороджуються бар’єром для запобігання їх падінню. Балони без башмаків можуть зберігатись у горизонтальному положенні на дерев’яних рамах або стелажах.
Безпечна експлуатація посудин, що працюють під тиском забезпечується:
Для влаштування, виготовлення, установки та вмісту посудин ставляться жорсткі вимоги. Їх безпечну експлуатацію контролюють органами Держпромгірнагляду.
Реєстрації в органах Держгірпромнагляду не підлягають: посудини, що працюють під тиском неїдких, неотруйних і не вибухонебезпечних середовищ при температурі стінки не вище 200°С і у яких добуток об’єму в літрах на робочий тиск у паскалях не перевищує 500, місткості холодильних установок; балони транспортування і зберігання стиснутих, зріджених та розчинених газів об’ємом до 100 л, а також бочки для перевезення розріджених газів; посудини, балони-посудини та цистерни, які перебувають під тиском періодично при їх спорожненні тощо.
На підприємствах, будівельних дільницях в процесі роботи обробляють і переміщують велику кількість різних вантажів. Високопродуктивна робота сучасного підприємства неможлива без застосування надійної техніки для навантажування, розвантажування та транспортування різних вантажів та чіткої організації праці. Для виконання цих операцій призначаються відповідальні, складаються технологічні та маршрутні карти вантажопотоків, визначаються та готуються місця перевалки та обробки вантажів, готується транспорт та необхідне обладнання. Переміщення вантажів часто супроводжується необхідністю застосовувати важку фізичну працю, а іноді пов’язане ще й зі значним ризиком, особливо, коли роботи виконуються з небезпечними вантажами.
Допуск до роботи кранівників, машиністів, слюсарів, електромонтерів, стропальників і зачалювальників оформлюється наказом по підприємству.
Місце виконання робіт з підіймання та переміщення вантажів має бути освітлене під час виконання роботи в темну пору доби. На місці виконання робіт з підіймання, а також на вантажопідіймальних машинах не дозволяється знаходження осіб, які не мають прямого відношення до виконання робіт. Не дозволяється проводити вантажно-розвантажувальні роботи за допомогою механізмів при силі вітру 12м/с.
У місцях проведення вантажно-розвантажувальних робіт повинен постійно знаходитися відповідальний за виконання робіт для нагляду за безпечністю стропування, переміщення та укладання вантажів. При виникненні небезпечних моментів або обставин він повинен негайно вжити заходів безпеки.
Підлога, майданчики і платформи, по яких переміщують вантажі, мають бути рівними, без щілин, вибоїн, без набитих дошок і гвіздків. Проходи для переміщення вантажів мають бути вільними і відповідати нормам складування. Естакади, з яких скидають вантажі автомобілі-самоскиди (самоскидні причепи), повинні мати міцне огородження з боків та запобіжні бруски.
Звернути увагу, перед початком вантажно-розвантажувальних робіт слід дотримуватись таких вимог:
Висота вантажу транспортного засобу не повинна перевищувати висоту проїздів під мостом та шляхопроводами. Висота від поверхні дороги до найвищої точки вантажу не повинна бути більшою 3,8 м.
Штучний вантаж у транспортний засіб необхідно укладати щільно, без проміжків, так, щоб під час руху, різкого гальмування, рушання та на крутих поворотах він не міг переміщатися по днищу кузова. За наявності проміжків між місцями вантажу слід виставляти міцні дерев’яні прокладки та розпірки.
Переміщувати та переносити вантажі з агресивними рідинами (кислота, рідкі хімікати тощо) у скляній тарі необхідно тільки в спеціально виготовлених контейнерах або пристосованих для цього носилках, тачках, візках, які забезпечують повну безпеку робіт, і виконувати цю роботу тільки двом працівникам. Вантаження та розвантаження ацетиленових і кисневих балонів за допомогою вантажопідіймальних засобів дозволяється, якщо балони встановлені у спеціально виготовлені металеві контейнери (клітки). Контейнери повинні мати окремі гнізда для кожного балона; на кожному контейнері мають бути написи, що вказують особисту масу, граничну масу вантажу, який транспортується, та інвентарний номер.
До підіймально-транспортного обладнання належать баштові, гусеничні, козлові, автомобільні крани, крани на пневматичному ходу, мостові, кран-балки, талі, лебідки, тельфери, елеватори, транспортери, електрокари, автонавантажувачі та інші.
Вантажопідйомні механізми належать до об’єктів підвищеної небезпеки, тому до них ставляться суворі вимоги в процесі проектування, виготовлення, постачання, монтажу на об’єктах та експлуатації.
Вантажний гак бракують , якщо на його поверхні помічені надриви, волосовими, тріщини в тілі хвостовика, спрацювання як 10% робочої поверхні гака, при наявності залишкових деформацій (відігнутий або розігнутий ріг), деформована різьба, а також при не прокручуванні гака в траверсі.
Спеціальна тара, яку застосовують при підніманні вантажів, повинна забезпечувати однакове навантаження на стропи. На ній вказують номер, власну масу і масу вантажу, а також її призначення. Вантажопідйомність стропи повинна відповідати найбільшій масі вантажу, що піднімається з урахуванням кількості віток строп, кута нахилу їх до вертикалі і коефіцієнту запасу міцності.
Стальний канат повинен мати сертифікат (свідоцтво) з позначенням заводу-виробника, заводського номера, його конструкції, виду покриття дроту, діаметра, довжини, маси, дати виготовлення, результати механічних випробувань, номера стандарту. Бракують канати за кількістю обірваних дротин на кроці звивки, а також за його спрацюванням і ступенем корозії. Канат бракують при обриві одного пасма, утворенні заломів, сильній деформації (розплющений канат і виступає прядив’яне осердя), при потраплянні канату під напругу електричного струму.
Усі вантажопідйомні крани і окремі пристрої реєструють в органах Держгірпромнагляду або на підприємствах-власниках. В органах Держгірпромнагляду реєструють баштові, автомобільні, козлові, гусеничні крани, крани на пневмоходу, мостові крани, якими керують із кабін.
Реєстрації в органах Держгірпромнагляду не підлягають такі вантажопідйомні механізми: крани мостового типу і пересувні або поворотні консольні крани вантажопідйомністю до 10т включно, якими керують з підлоги, стрілові, баштові та інші крани вантажопідйомністю не більше 1т; пересувні крани, встановлені на обладнанні, що монтується. Вантажопідйомні машини обов’язково повинні пройти технічне освідчення повне або часткове. Повному технічному освідченню підлягають крани, заново встановлені, а також вантажозахватні пристрої, зняті з крана. Часткове освідчення проводиться не менше одного разу на 12 місяців, а повне – не рідше одного разу на три роки, за винятком тих кранів, що не часто застосовують. Останні за погодженням з органами Держгірпромнагляду підлягають повному технічному освідченню через 5 років.
Повне технічне освідчення складається зі статичного і динамічного випробувань. Під час статичного випробування перевіряють міцність крана в цілому та його окремих елементів, а також стійкість. При динамічних випробуваннях перевіряють дію механізмів гальм вантажопідйомного механізму за допомогою вантажу, що на 10% перевищує номінальну вантажопідйомність. Результати опосвідчення заносять у паспорт.
Особливе значення в організації безпеки при виконанні вантажно-розвантажувальних і транспортувальних робіт є безпечне застосування транспорту.
Транспорт, в залежності від місця його застосування, поділяють на зовнішній і внутрішньогосподарський. Зовнішній транспорт призначений для доставки сировини, палива, напівфабрикатів, готової продукції та інших, необхідних підприємству вантажів, і для вивезення з підприємства готової продукції і відходів.
Внутрішньогосподарський транспорт може бути міжцеховим і внутрішньоцеховим. Міжцеховий транспорт призначений для транспортування вантажів, сировини, напівфабрикатів, продукції по підприємству до місць їх обробки і зберігання та для видалення відходів виробництва.
Внутрішньоцеховий транспорт застосовується для транспортування вантажів між цехами, виробничими дільницями, окремими агрегатами і робочими місцями та до внутрішніх складів, згідно з технологічним процесом виробництва.
Транспортні шляхи і проходи на території підприємства і в будівлях повинні відповідати санітарно-технічним вимогам, будівельним і протипожежним нормам.
Небезпечні вантажі за характером небезпеки при їх транспортуванні поділяються на 4 групи:
Небезпечні вантажі маркуються спеціальними знаками безпеки, що мають форму квадрата, поділеного тонкою горизонтальною лінією на два прямокутні трикутники і окантованого чорною рамкою. У верхньому трикутнику зображується знак небезпеки (вогонь, вибух, символ радіоактивності тощо), а нижньому – напис про небезпечність вантажу та номер класу небезпеки за властивостями. При проведенні робіт з такими вантажами треба бути особливо обережним та ретельно дотримуватися правил безпеки.
Кодексом законів про працю України встановлені граничні норми піднімання та переміщення вантажів однією людиною в залежності від статі та віку: для чоловіків віком 18 років і старших – 50 кг (допускається до 80кг при разовому перенесенні на відстань по горизонталі до 25м, за умови, що вантаж укладається на спину і знімається іншими вантажниками); для жінок старших за 18 років – 7кг при постійній роботі й 10кг при чергуванні з іншою; для юнаків і дівчат віком від 16 до 17 років – 14кг та 7кг, а для юнаків і дівчат віком від 17 до 18 років – 16кг та 8 кг відповідно.
Одним з найважливіших завдань охорони праці є заміна фізичної праці механізованою, що зберігає здоров’я працівників, зменшує собівартість робіт та ризик отримати травму.
Запитання для самоконтролю.
Тема. Електробезпека.
Питання програми.
1.1.Електричні травми.
1.2.Чинники, що впливають на наслідки ураження електричним струмом.
Література.
1. Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004, с.244 -295.
2. Гряник Г.М., Лехман С.Д. та ін. Охорона праці. – К.: Урожай, 1994, с.169-187.
3. Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2011, с.206-240.
4. Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д., Кучерявий С.В. Охорона праці: Навчальний посібник / За ред. В.Кучерявого. – Львів: Оріяна – Нова, 2007,
с.291-310.
Електробезпека - система організаційних і технічних заходів та засобів, що забезпечують захист людей від шкідливої і небезпечної дії електричного струму, електричної дуги, електричного поля і статичної електрики.
Електричний струм, протікаючи через організм людини, спричиняє термічну, механічну, електролітичну і біологічні дії.
Термічна дія електричного струму призводить до опіків шкіри, нагрівання до високої температури кров’яних судин, нервів, серця, мозку та інших органів, які знаходяться на шляху струму, і викликає в них серйозні функціональні розлади. Термічна дія струму може призвести до руйнування тканин аж до їх обвуглення.
Електролітична дія струму проявляється в електролізі (розкладі) рідин, в тому числі крові, що спричиняє зміну їх фізико-хімічного складу і органів у цілому, а також суттєво міняє функціональний склад клітин.
Біологічна дія проявляється у подразненні і збудженні живих тканин організму, внаслідок чого спостерігається скорочення м’язів, що може призвести до зупинки дихання, розриву тканин і органів, вивихів кінцівок, спазмів голосових зв'язок.
Механічна дія електричного струму проявляється в розшаруванні тканин і навіть у відриві частин тіла.
1.1. Електричні травми.
Дія електричного струму призводить до електричних травм – місцевих електротравм і до загальних уражень – електроударів.
Електричні травми – це чітко виражені місцеві пошкодження тканин і органів людини, які виникають унаслідок дії електричного струму і від електричної дуги.
Електричні травми виліковуються, і працездатність людини відновлюється повністю або частково.
Найбільш поширені електричні травми – електричні опіки. Вони складають 60-65%, причому близько 1/3 їх супроводжуються іншими електричними травмами.
Залежно від умов виникнення розрізняють такі основні види опіків: струмовий, дуговий, змішаний (струмовий і дуговий).
Струмовий (контактний) опік виникає при проходженні через тіло людини значних струмів (більше 1 А). Контактні електричні опіки виникають у результаті контакту людини із струмоведучою частиною. Ці опіки можливі при експлуатації електроустановок відносно невеликої напруги (не вище 1-1 кВ), вони порівняно легкі.
Дуговий опік обумовлений дією електричної дуги, яка створює високу температуру. Виникає електрична дуга внаслідок коротких замикань в установках вище 1000В і 10кВ або помилкових операцій персоналу, вимірювання переносними приладами. Електрична дуга небезпечна тим, що температура сягає від 4000 до 15000 ˚С і супроводжується ультрафіолетовим та інфрачервоним випромінюванням. Дугові опіки складають 25% від загальної кількості електричних опіків.
Від дії струму опіки можуть бути І і ІІ ступеня, які з часом проходять; від дії дуги – І, ІІ, ІІІ ступенів; якщо опік змішаної дії стуму та дуги – ІV ступеня. Визначити ступінь можна за такими ознаками:
І ступінь – почервоніння шкіри;
ІІ ступінь – утворення пухирців;
ІІІ ступінь – омертвіння всієї товщі шкіри;
ІV ступінь – обвуглення тканин, вигорання їх аж до кісток.
Електричні мітки (знаки), які називають також знаками струму, являють собою чітко окреслені плями сірого або блідо-жовтого кольору на поверхні шкіри людини, яка опинилася під дією струму. Зустрічаються мітки у вигляді подряпин, невеликих ран, бородавок, корововиливів у шкіру, мозолів. Відбувається ніби омертвіння верхнього шару шкіри. Електричні мітки виникають тільки від дії струму. Проходять вони безболісно.
Металізація шкіри – проникнення у верхні шари шкіри найдрібніших частинок металу, який розплавився під дією електричної дуги. Це можливо при коротких замиканнях, відключення роз’ємів і рубильників під навантаженням і т.д.
Електроофтальмія – запалення зовнішніх оболонок очей унаслідок дії потужного потоку ультрафіолетових променів, які викликають у клітинах організму хімічні зміни. Таке опромінення можливе при наявності електричної дуги (наприклад, при короткому замиканні), яка є джерелом інтенсивного випромінювання не тільки видимого світла, але й ультрафіолетових та інфрачервоних променів.
Механічні пошкодження (від біологічної дії струму) виникають в результаті різких довільних, судомних скорочень м’язів під дією струму, який проходить через тіло людини. При цьому можливі розриви шкіри, кров’яних судин і нервових тканин, а також вивихів суглобів і переломи костей.
Електричні удари – це своєрідна реакція організму людини на дію електричного струму. Під електричним ударом слід розуміти збудження живих клітин організму електричним струмом, який протікає через нього і супроводжується судомним скороченням різних м’язів тіла.
Електричний удар може призвести до порушення і навіть зупинки роботи легень і серця. Розрізняють 4 ступені електричного удару:
Клінічна смерть триває у молодих здорових людей 5-7 хв.. Далі через відсутність постачання кисню клітини кори головного мозку відмирають і не відновлюються. Після клінічної смерті настає біологічна (істинна) смерть.
Причинами смерті від електричного струму при електричному ударі може бути:
виздоровлення як результат своєчасного ефективного лікування.
1.2. Чинники, що впливають на наслідки ураження електричним струмом.
На наслідки та тяжкість ураження електричним струмом, впливають чинники, які поділяються на три групи: електричного характеру, неелектричного характеру і чинники виробничого середовища.
Основні чинники електричного характеру – це величина струму, що проходить крізь людину, напруга, під яку вона потрапляє, та опір її тіла, рід і частота струму.
Величина сили струму, що проходить крізь тіло людини, безпосередньо і найбільше впливає на тяжкість ураження електричним струмом. За характером дії на організм виділяють:
Гранично допустимий струм, що проходить крізь тіло людини при нормальному (неаварійному) режимі роботи електроустановки, не повинен перевищувати 0,3 мА для змінного струму і 1мА для постійного.
Струм, більший 5 А –як змінний так і постійний, - викликає негайну зупинку серця, минаючи стан фібриляції.
Величина напруги, під яку потрапляє людина, впливає на тяжкість ураження електричним струмом в тій мірі, що зі збільшенням прикладеної до тіла напруги зменшується опір тіла людини. Останнє призводить до збільшення струму в мережі замикання через тіло людини і, як наслідок, до збільшення тяжкості ураження. Гранично допустима напруга на людині при нормальному (неаварійному) режимі роботи електроустановки не повинна перевищувати 2-3В для змінного струму і 8В для постійного.
Електричний опір тіла людини. Тіло людини являє собою складний комплекс тканини. Це шкіра, кістки, жирова тканина, сухожилля, хрящі, м’язова тканина, кров, лімфа, спинний і головний мозок і та ін. Електричний опір цих тканин суттєво відрізняється. Основним фактором, що визначає опір тіла людини в цілому є шкіра. Опір шкіри різко знижується при ушкодженні її рогового шару, наявності вологи на її поверхні, збільшенні потовиділення, забрудненні. Крім перерахованих чинників, на опір шкіри впливають щільність і площа контактів, величина прикладеної напруги, струму і часу його дії .
Враховуючи багатофункціональну залежність опору тіла людини від великої кількості чинників, при оцінці умов небезпеки ураження людини електричним струмом опір тіла людини вважають стабільним, лінійним, активним і рівним
1000 Ом.
Частота і рід струму. Постійний струм викликає подразнення в тканинах організму при замиканні і розмиканні струму, що проходить через людину. В проміжках часу між змиканням і розмиканням цієї мережі дія постійного струму зводиться, переважно, до теплової. Змінний струм викликає більш тривалі інтенсивні подразнення за рахунок пульсації напруги. З цієї точки зору, змінний струм є небезпечнішим. В дійсності, ця закономірність зберігається до величини напруги 400-600 В, а при більшій напрузі постійний струм більш небезпечний для людини.
Основними факторами неелектричного характеру є шлях струму через людину, індивідуальні особливості і стан організму людини, тривалість дії струму, раптовість і непередбачуваність дії струму.
Шлях струму. Можливі шляхи струму через тіло людини називають петлями струму: «рука-рука», «голова-ноги», «рука-ноги» та ін. Особливо небезпечними є петлі «голова-руки» і «голова-ноги», але трапляються вони досить рідко. Серед випадків із тяжкими і смертельними наслідками частіше спостерігаються петлі «рука-рука» (40%), «права рука-ноги» (20%), «ліва рука-ноги» (17%).
Індивідуальні особливості і стан організму. До індивідуальних особливостей організму, які впливають на тяжкість ураження електричним струмом, при інших незмінних чинниках належать: чутливість організму до дії струму, психічні особливості та темперамент людини (холерики, сангвініки, меланхоліки, флегматики). Більш чутливі дії до дії електричного струму холерики і меланхоліки. До більш тяжких уражень електричним струмом призводять: стан збурення нервової системи; депресії; захворювання шкіри; серцево-судинної системи; органів внутрішньої секреції, легенів; різного характеру запалення, що супроводжуються підвищенням температури тіла; пітливість тощо. Більш тяжкі наслідки дії струму чітко спостерігаються в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння.
Тривалість дії струму. Зі збільшенням часу дії струму зменшується опір тіла людини за рахунок зволоження шкіри від поту та електролітичних процесів в тканинах, поширюється пробій шкіри, послаблюються захисні сили організму, підвищується вірогідність збігу максимального імпульсу струму через серце з фазою Т кардіоциклу (фазою розслаблення серцевих м’язів), що, в цілому, призводить до більш тяжких уражень.
Чинник раптовості дії струму. Вплив цього чинника на тяжкість ураження обумовлюється тим, що за несподіваного потрапляння людини під напругу захисні функції організму не налаштовані на небезпеку.
Чинники виробничого середовища: температура повітря в приміщенні, вологість повітря, запиленість повітря, наявність у повітрі хімічноактивних домішок тощо.
Класифікація приміщень за ступенем небезпеки ураження електричним струмом:
До чинників підвищеної небезпеки належать:
До чинників особливої небезпеки електротравм належать:
Якщо в приміщенні відсутні чинники підвищеної і особливої небезпеки, то воно належить до приміщень без підвищеної небезпеки електротравм.
За наявності одного з чинників підвищеної небезпеки, приміщення належить до приміщень підвищеної небезпеки електротравм.
За наявності одночасно двох чинників підвищеної небезпеки або одного чинника особливої небезпеки, приміщення вважається особливо небезпечним.
Людина може бути уражена струмом в таких випадках:
Двофазне лінійне ввімкнення людини в електричну мережу.
При двофазному дотику до дротів трифазної мережі до тіла людини прикладається найбільша в даній мережі напруга – лінійна, а сила струму, який проходить через людину, не залежить від схеми мережі, режиму нейтралі та інших чинників і має найбільше значення І люд:
__ __
Ілюд. = Uл__ = Uф×V 3 = 220хV 3 = 380 mA,
Rлюд. Rлюд. 1000
Uл - лінійна напруга, В;
Uф - фазна напруга, В;
Rлюд. – опір тіла людини, Ом.
Отже, струм, який проходить через людину, перевищує поріг фібриляції, а шлях струму «рука-рука» - один із найнебезпечніших, проходить через серце і легені, що й призводить до смерті.
Дотик до двох фаз небезпечний як для мереж з ізольованою, так і заземленою нейтраллю. Випадки двофазного дотику трапляються дуже рідко. До них можна віднести роботи під напругою на щитах, заміну згорілого запобіжника на розподільчому щиті в будівлі, використання несправних індивідуальних захисних засобів, експлуатація електроустановок з неогородженими струмоведучими частинами і т.д.
Дотик до двох фаз електроустановки з низькою напругою теж є дуже небезпечним. Так, при напрузі 12В через людину буде проходити струм
Ілюд.= 12/1000 = 12 мА – невідпускаючий струм.
Однофазне ввімкнення людини в електричну мережу.
Однофазне ввімкнення людини в електричну мережу спостерігається частіше, ніж двофазне, але є менш небезпечним, оскільки напруга, під якою опинилася людина, не перевищує фазної, і відповідно сила струму, яка проходить через людину, менша, ніж при двофазному дотику. Крім, цього, сила струму значною мірою залежить від режиму нейтралі трансформатора, опору підлоги (або основи ), на якій стоїть людина, і від інших чинників.
Якщо людина, яка стоїть на землі, доторкнеться однієї з фаз, коло струму замкнеться через землю і далі через опір ізоляції і ємності фаз у мережі з ізольованою нейтраллю. Через тіло людини відбувається замикання на землю, тому що людина, торкаючись дроту, з’єднує його з землею. Струм, який проходить через людину, можна подати як струм замикання на землю Ілюд.= Із.
При найбільш несприятливих умовах (людина доторкнулася до фази, має на ногах взуття, яке проводить струм, стоїть на землі або металевій підлозі, тобто коли опори взуття і підлоги дуже близькі 0, а опір заземлення нейтралі у багато разів менший опру тіла людини і ним можна знехтувати, струм через тіло людини Ілюд визначатиметься таким чином:
Ілюд. = Uл__ = 220 = 220 mА
Rлюд. 1000
де Rлюд. – опір тіла людини, Ом
За цих умов однофазний дотик небезпечний: через тіло людини проходить струм більший, ніж фібриляцій ний, смертельно небезпечний струм.
В мережах з ізольованою нейтраллю, які мають незначну ємність між дротами і землею, небезпека ураження людини електричним струмом залежатиме від опору ізоляції дротів відносно землі. Якщо опір ізоляції дротів зменшується, то зростає небезпека ураження.
Дотик до однієї фази можливий при роботі під напругою без використання захисних засобів, при користуванні приладами з поганою ізоляцією струмоведучої частини і при переході напруги на металеві частини обладнання.
Напруга кроку –різниця потенціалів між двома точками кола струму, що знаходиться одна від одної на віддалі кроку (0,8 м), на яких одночасно стоїть (яких дотикається) людина.
Найбільша величина напруги кроку поблизу місця замикання на землю, а на віддалі 20 метрів і більше від місця замикання на землю вона практично не становить небезпеки.
Величина струму Ілюд, який пройде через людину по шляху «нога-нога», визначається:
Ілюд. = Uкр
Rлюд.
Протікання струму по нижній петлі «нога-нога» менш небезпечне, ніж інші петлі. Але помічено ряд випадків ураження людей при дії крокової напруги. Це пояснюється тим, що під дією струму в ногах виникає судома і людина падає. Після падіння людини коло струму замикається через усе її тіло, що збільшує небезпеку ураження.
Напруга кроку залежатиме від:
Виходити з крокової напруги необхідно невеликими кроками і не відриваючи ноги від землі або стрибком, відштовхуючись обома ногами одночасно.
Напруга дотику – це різниця потенціалів (напруги) між двома точками кола струму замикання на землю (корпус), до яких дотикається людина.
При несправності однієї з електричних установок на її корпусі і на корпусах інших електричних установок, що з’єднані між собою заземлюючим провідником (контуром) з’явиться електричний потенціал. При цьому електричний струм буде стікати в землю через заземлювач. Одночасно певний потенціал виникне і на поверхні землі. Його значення в місці встановлення заземлювача буде максимальним, а з віддаленням від цієї точки він поступово знижується до 0.
З віддаленням людини від заземлювача потенціал землі знижується, а при незмінному потенціалі на корпусі зростає напруга дотику.
Для запобігання ураженню людей застосовують додаткові заземлюючі пристрої або вирівнювання потенціалів.
Системи засобів і заходів забезпечення електробезпеки:
Основні технічні засоби і заходи забезпечення електробезпеки при нормальному режимі роботи електроустановок включають:
Основними технічними заходами щодо попередження електротравм при замиканнях на корпус є:
Система електрозахисних засобів.
Електрозахисні засоби поділяються на ізолюючі (ізолюючі штанги, кліщі, накладки, діелектричні рукавиці тощо), огороджувальні (огородження , щитки, ширми, плакати) та запобіжні (окуляри, каски, запобіжні пояси, рукавиці для захисту рук).
Ізолюючі електрозахисні засоби поділяються на основні і додаткові.
Основні ізолюючі електрозахисні засоби розраховані на напругу і при дотриманні вимог безпеки щодо користування ними забезпечують захист працівників ( ізолюючі штанги, ізолюючі кліщі, електровимірювальні кліщі, покажчики напруги, діелектричні рукавиці, інструмент з ізолюючими ручками).
Додаткові електрозахисні засоби навіть у разі дотримання функціонального їх призначення не забезпечують надійного захисту працюючих і застосовуються з основними для підвищення рівня безпеки (діелектричне взуття, діелектричні килими, ізолюючі підставки, ізолюючі ковпаки, сигналізатори напруги тощо).
Система організаційно-технічних заходів і засобів.
Відповідальність згідно чинного законодавства за організацію безпечної експлуатації електроустановок покладається на власника.
Згідно з чинними вимогами власник повинен:
Постраждалого звільняють від контакту з електрострумом. Вимикають джерело електроживлення, а якщо це неможливо, відкидають обірваний провід діелектричним предметом (дерев’яним сухим ціпком). Якщо той, хто надає допомогу, одягнений у гумові чоботи і гумові рукавички, то можна відтягнути потерпілого від електроприводу.
При зупинці дихання проводять штучне дихання, вводять серцево-судинні засоби (0,1% розчин адреналіну – 1 мл, 10% розчин кофеїну – 1 мл підшкірно), засоби, що стимулюють дихання (1% розчин лобеліну – 1 мл внутрівенно чи повільно внутрішньом’язково), потім накладають стерильну пов’язку на електроопікову рану.
Штучне дихання продовжують киснево-повітряною сумішшю чи чистим киснем через маску, внутрівенно вводять 40% розчин глюкози з 0,5 мл 0,006% розчину корглікону. Штучне дихання не припиняють протягом тривалого часу.
При зупинці серця – непрямий масаж серця, 0,1% розчину адреналіну – 1 мл і 10 мл 10% розчину хлориду кальцію.
Транспортування в положенні лежачи на ношах в опікове чи хірургічне відділення.
Запитання для самоконтролю.
Тема. Основи пожежної профілактики на виробничих об’єктах.
Питання програми.
1. Показники вибухопожежонебезпечних властивостей матеріалів і речовин.
2. Категорії приміщень за вибухопожежонебезпечністю. Класифікація вибухонебезпечних та пожежонебезпечних приміщень і зон.
3. Основні засоби і заходи забезпечення пожежної безпеки виробничого об’єкту.
4. Пожежна сигналізація. Засоби пожежогасіння.
5. Дії персоналу при виникненні пожежі.
6. Забезпечення та контроль стану пожежної безпеки на виробничих об’єктах.
7. Вивчення питань пожежної безпеки працівниками.
Література.
1.Закон України «Про пожежну безпеку».
2.ГОСТ 27331-87 "Пожарная техника. Классификация пожаров".
3.ГОСТ 12.1.011-78 "Смеси взрывоопасные. Классификация и методы испытаний".
4.ГОСТ 12.1.004-91 "ССБТ. Пожарная безопасность. Общие требования".
5. ISO 6309-87 « Протипожежний захист. Знаки безпеки».
6. ДСТУ ISO 3864-1:2005 «Графічні символи. Кольори та знаки безпеки».
7.ДНАОП 0.00-1.32.01 «Правила будови електроустановок. Електроо бладнання спеціальних установок».
8.ДБН В.1.1-7-2002 "Пожежна безпека об'єктів будівництва".
9.НАПБ Б.03.002-2007 "Норми визначення категорій приміщень, будинків та зовнішніх установок за вибухопожежною та пожежною небезпекою").
10.НАПБ Б.02.005-2003 «Типове положення про інструктажі, спеціальне навчання та перевірку знань з питань пожежної безпеки на підприємствах, в установах та організаціях України».
11.ПУЕ-84 "Правила улаштування електроустановок".
12.Гандзюк М.П. та ін. Основи охорони праці. – К.: Каравела, 2004, с. 327-378.
13.Гряник Г.М., Лехман С.Д. та ін. Охорона праці. -К.:Урожай,1994,
с. 230-237, 258-266.
14.Катренко Л.А., Кіт Ю.В., Пістун І.П. Охорона праці. Курс лекцій. Практикум: навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2011, с.241-250,
256- 262
15. Кучерявий В.П., Павлюк Ю.Є., Кузик А.Д., Кучерявий С.В. Охорона праці: Навчальний посібник / За ред. В.Кучерявого. – Львів: Оріяна – Нова, 2007, с.316-344
16.Пістун І.П., Березовецький А.П., Березовецький С.А. Охорона праці в галузі сільського господарства (рослинництво) : Навчальний посібник. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2009, с. 295-330.
Горіння – це складний фізико-хімічний процес перетворення компонентів горючої суміші в продукти згорання з виділенням теплового випромінювання, світла та променистої енергії.
Горіння виникає коли є горюча речовина, окисник та джерело запалювання. Окисником може бути кисень повітря, бертолетова сіль, пероксид натрію, азотна кислота, хлор, фтор, бром, оксиди азоту тощо.
Горіння може бути повним і неповним.
Повне – при достатній або надлишковій кількості окисника, при такому горінні виділяються нетоксичні речовини.
Неповне – відбувається при недостатній кількості окисника. При неповному горінні утворюються продукти неповного згорання, серед яких є токсичні речовини (чадний газ, водень тощо).
Горіння може бути гетерогенним і гомогенним.
При гетерогенному горінні вихідні речовини знаходяться в різних агрегатних станах, в яких горюча речовина і окисник (повітря) не перемішані і мають межі поділу, кисень повітря дифундує через продукти згорання до горючої речовини. Гетерогенне горіння є одночасно і дифузним. Швидкість переміщення полум’я становить кілька метрів за секунду.
При горінні однорідних горючих сумішей виникає гомогенне горіння, швидкість поширення якого залежить від швидкості передавання теплової енергії в суміші. Залежно від швидкості процес горіння відбувається в формі дефлаграційного горіння, вибуху чи детонації.
Дефлаграційне (дозвукове) горіння з низькими швидкостями (в межах декількох метрів на секунду) і не пов’язане із виникненням ударної хвилі. До дефлаграційного горіння відносять нормальне ламінарне та турбулентне поширення полум’я.
Вибухове горіння – швидке перетворення речовин (вибух), яке супроводжується виділенням енергії і утворенням ударної хвилі. Ударна хвиля поширюється перед фронтом полум’я зі швидкістю звуку. Небезпека вибуху залежить від тиску на фронті ударної хвилі, максимального тиску вибуху, швидкості наростання тиску під час вибуху, подрібнюючи і фугасних властивостей вибухонебезпечного середовища.
Вибух може перейти в детонаційне горіння, якщо швидкість поширення ударної хвилі перевищує швидкість звуку, а тиск на фронті ударної хвилі становить
1…5 МПа.
Детонаційне - це горіння, яке поширюється із надзвуковою швидкістю , що сягає кількох тисяч метрів за секунду.
За походженнями та деякими зовнішніми особливостями розрізняють такі форми горіння:
спалах - швидке згоряння горючої суміші без утворення стиснених газів, яке не переходить у стійке горіння;
займання - горіння, яке виникає під впливом джерела запалювання;
спалахування - займання, що супроводжується появою полум'я;
самозаймання - горіння, яке починається без впливу джерела запалювання. Самозаймання може бути хімічним, тепловим чи мікробіологічним.
Хімічне самозаймання виникає в результаті дії на речовину кисню повітря, води або взаємодії речовин. Наприклад, самозаймання забрудненого оливою ганчір’я через окислення олив киснем з виділенням тепла.
Теплове самозаймання речовин виникає при нагріванні їх до порівняно незначних температур (60…80°С) внаслідок інтенсифікації процесів окислення і недостатнього тепловідведення, самозігрівання, що, в свою чергу, призводить до підвищення інтенсивності окислення і, врешті, самозаймання.
Мікробіологічне самозаймання властиве органічним речовинам. При певній вологості і температурі в органічних речовинах, наприклад торфі, ініціюється життєдіяльність мікроорганізмів і утворюється павутинний гліт (грибок). При цьому підвищується температура і змінюються форми мікроорганізмів, а при температурі 75°С вони гинуть. Проте при 60…70°С відбувається окислення і обвуглення деяких легкозаймистих органічних сполук з утворенням дрібнопористого вугілля. Адсорбуючи кисень повітря, це вугілля нагрівається до температури розпаду і активного окислення органічних речовин, що і призводить до займання.
самоспалахування - самозаймання, що супроводжується появою полум'я;
тління - горіння без випромінювання світла, що, як правило, розпізнається за появою диму.
Пожежа – неконтрольований процес горіння, який супроводжується знищенням матеріальних цінностей і створює небезпеку для життя людей.
Залежно від агрегатного стану й особливостей горіння різних горючих речовин і матеріалів пожежі, за ГОСТ 27331-87 "Пожарная техника. Классификация пожаров", поділяються на відповідні класи та підкласи:
клас А - горіння твердих речовин, що супроводжується (підклас А1) або не супроводжується (підклас А) тлінням;
клас В - горіння рідких речовин, що не розчиняються (підклас В2) у воді;
клас С - горіння газів;
клас Д - горіння металів легких, за винятком лужних (підклас Д1), лужних (підклас Д2), а також металовмісних сполук (підклас Д3);
клас Е - горіння електроустановок під напругою.
Важливе значення для визначення рівня пожежної безпеки і вибору засобів і заходів профілактики і гасіння пожежі мають пожежовибухонебезпечні властивості речовин і матеріалів.
Горючість – це здатність речовини або матеріалу до горіння. Займання – це початок горіння під дією джерела запалювання.
За спалимістю речовини і матеріали поділяють на три групи:
горючі (спалимі) – речовини і матеріали, здатні до самозаймання або займання від джерел запалювання і самостійного горіння або тління після видалення цього джерела – більшість органічних речовин;
негорючі (неспалимі) – речовини і матеріали, нездатні до горіння чи обвуглювання під впливом вогню або високої температури. Це – більшість матеріалів мінерального походження та виготовлені на їх основі матеріали - червона цегла, силікатна цегла, бетон, камінь, азбест, мінеральна вата азбестовий цемент та інші матеріали, а також більшість металів;
важкогорючі ( важкоспалимі) – матеріали та речовини, які горять від джерела запалювання, але не здатні горіти після його видалення – матеріали, які містять спалимі і неспалимі складові (деревина при глибокому просочуванні антипіренами, фіброліт і т.ін.).
З точки зору пожежної безпеки, вирішальне значення мають показники пожежовибухонебезпечних властивостей горючих речовин і матеріалів.
Температура займання – це найнижча температура речовини, при якій вона виділяє пари з такою швидкістю, що після займання їх від джерела запалювання виникає стійке горіння.
Температура спалаху – це найнижча (в умовах спеціального дослідження) температура речовини, при якій над її поверхнею утворюються пари, здатні спалахнути у повітрі від джерела запалювання, але швидкість утворення парів недостатня для подальшого горіння.
Спалимі рідини більш пожежонебезпечні, ніж тверді матеріали і речовини, тому що вони легко займаються, інтенсивніше горять та утворюють з повітрям вибухо- та пожежонебезпечні суміші і характеризуються температурою спалаху, нижньою і верхньою межею поширення полум’я.
За температурою спалаху розрізняють рідини:
- легкозаймисті (ЛЗР) – це рідини з температурою спалаху до 61°С (в закритому тиглі) або до 66°С (у закритому тиглі);
- горючі рідини (ГР) – це рідини з температурою спалаху понад 61°С (в закритому тиглі) або понад 66°С (у закритому тиглі).
Ступінь пожежовибухонебезпечності спалимих газів визначається також концентраційними межами поширення полум’я.
Нижня концентраційна межа поширення полум’я – це мінімальний вміст палива в середовищі, при якому можливе поширення полум’я по суміші на будь-яку відстань від джерела запалювання.
Верхня концентраційна межа поширення полум’я визначається максимальним вмістом палива в середовищі, вище якого суміш стає нездатною для поширення полум’я.
Класифікація вибухонебезпечних газо- і пароповітряних сумішей відповідно до ГОСТ 12.1.011-78 "Смеси взрывоопасные. Классификация и методы испытаний" здійснюється за двома показниками:
- температурою самозаймання;
- здатністю передавати детонацію через зазори між фланцями в умовах стандартизованого за ГОСТ 12.1.011-78 (СТСЄВ-2775-90) випробування (за БЕМЗ - безпечним експериментальним макси мальним зазором).
За температурою самозаймання виділяють 6 груп вибухонебезпечних сумішей: Т1, Т2, Т3, Т4, Т5 і Т6 з температурою самозаймання в межах, відповідно, >450°С, 450...300°С, 300...200°С, 200...135°С, 135...100°С, 100...85°С.
Залежно від значення нижньої межі поширення полум’я пил поділяють на вибухо- і пожежонебезпечний.
Пил, який складається з найменших частинок спалимих речовин, що перебувають в завислому стані (аерозоль) в межах від нижньої до верхньої концентраційної межі поширення полум’я, є вибухонебезпечним.
За ступенем вибухо- і пожежонебезпечності пил поділяють на дві групи і чотири класи.
Вибухонебезпечний пил (група А) – пил з нижньою межею поширення полум’я до 65 г/м3.
Найбільш вибухонебезпечний пил І класу – пил з нижньою межею поширення полум’я до 15 г/м3 (пил сірки, каніфолі, нафталіну, сухого молока, торфу).
Вибухонебезпечний пил ІІ класу – пил з нижньою концентраційною межею поширення полум’я 15…65 г/м3 (пил кави, чаю, борошна, вугілля, сіна, гороху).
Пожежонебезпечний пил (група Б) – пил з нижньою межею поширення полум’я більше 65 г/м3.
Найбільш пожежонебезпечний пил ІІІ класу – пил з температурою самозаймання до 250°С (пил тютюну).
Пожежонебезпечний пил ІV класу – пил з температурою самозаймання більше за 250°С (дерев’яний те вугільний пил).
2. Категорії приміщень за вибухопожежонебезпечністю. Класифікація вибухо-небезпечних та пожежонебезпечних приміщень і зон.
Основою для встановлення нормативних вимог щодо конструктивних та планувальних рішень на об’єктах, а також інших питань забезпечення їхньої вибухопожежонебезпеки є визначення категорій приміщень та будівель виробничого, складського та невиробничого призначення за вибухопожежною та пожежною небезпекою.
Категорія пожежної небезпеки приміщення (будівлі, споруди) – це класифікаційна характеристика пожежної небезпеки об’єкта, що визначається кількістю і пожежонебезпечними властивостями речовин і матеріалів, які знаходяться (обертаються) в них з урахуванням особливостей технологічних процесів, розміщених в них виробництв.
Відповідно до НАПБ Б.07.005-86 (ОНТП 24-86) "Визначення категорій приміщень і будівель по вибухопожежній і пожежній небезпеці" приміщення і будівлі поділяються на п’ять категорій – А, Б, В, Г, Д. Якісним критерієм вибухопожежної небезпеки приміщень (будівель) є наявність в них речовин з певними показниками вибухопожежної небезпеки. Кількісним критерієм визначення категорії є надмірний тиск, який може розвинутися при вибуховому загорянні максимально можливого скупчення (навантаження) вибухонебезпечних речовин у приміщенні.
До категорії А належать приміщення, де перебувають спалимі та легкозаймисті рідини з температурою спалаху, що не перевищує 28°С, а також речовини і матеріали, здатні вибухати і горіти при взаємодії з водою, киснем або одне з одним; в такій кількості, що при утворенні вибухонебезпечних сумішей розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху більше 5 кПа.
До категорії Б відносять приміщення, у яких є пил та волокна, легкозаймисті рідини з температурою спалаху вище 28°С та спалимі рідини в такій кількості, що можуть утворювати вибухонебезпечні пилоповітряні та пароповітряні суміші, при займанні яких розвивається розрахунковий надлишковий тиск вибуху більше 5 кПа.
До категорії В відносять приміщення, де перебувають спалимі та важкоспалимі рідини, тверді спалимі та важкоспалимі речовини та матеріали (у тому числі пил і волокна), а також речовини і матеріали, які здатні при взаємодії з водою, киснем повітря та одне з одним тільки горіти (за умови, що ці приміщення не відносять до категорій А чи Б).
До категорії Г відносять приміщення, у яких є неспалимі речовини та матеріали в гарячому, розпеченому або розплавленому стані, а також спалимі гази, рідини та тверді речовини, які спалюються або утилізують ся як паливо; процес їх обробки супроводжується виділенням променевого тепла, іскор та полум’я.
До категорії Д відносять приміщення, у яких є неспалимі речовини та матеріали в холодному стані.
Визначення категорії будівель в цілому виконується після визначення категорій приміщень. Залежно від встановленої категорії за вибухопожежною та пожежною небезпекою, передбачається відповідний чинним нормативам комплекс об'ємно-планувальних рішень та профілактичних заходів.
На розвиток пожежі у приміщеннях та спорудах впливає їх вогнестійкість.
Вогнестійкість – це здатність будівельних конструкцій чинити опір дії високої температури, утворенню наскрізних тріщин та поширенню вогню в умовах пожежі і виконувати при цьому свої звичайні експлуатаційні функції. вогнестійкість конструкцій будівель характеризується межею вогнестійкості.
Межа вогнестійкості – це час, протягом якого конструкція може витримати дію вогню, а потім вже починається деформація.
Межі поширення вогню – максимальний розмір пошкоджень (у см), яким вважається обвуглення, вигорання матеріалу або оплавлення матеріалів.
Усі будівлі і споруди за ступенем вогнестійкості за ДБН В.1.1-7-2002 "Пожежна безпека об'єктів будівництва" поділяються на ступені: I, II, III, IIIa, III b, IV, IVa, V.
Будинок може належати до того чи іншого ступеня вогнестійкості, якщо значення меж вогнестійкості і меж поширення вогню усіх конструкцій не перевищує значень вимог ДБН В.1.1-7-2002.
Класифікація пожежонебезпечних та вибухонебезпечних зон виз начається ПУЕ-84 "Правила улаштування електроустановок" і ДНАОП 0.00-1.32.01 "Правила будови електроустановок. Електроо бладнання спеціальних установок".
Характеристика пожежо- та вибухонебезпеки може бути загаль ною для усього приміщення або різною в окремих його частинах. Це також стосується надвірних установок і ділянок територій. Таким чином, усі приміщення, або їх окремі зони, поділяються на пожежонебезпечні та вибухонебезпечні.
Пожежонебезпечна зона – це простір у приміщенні або за його межами, у якому постійно або періодично знаходяться (зберігаються, використовуються або виділяються під час технологічного процесу) горючі речовини при нормальному і аварійному стані технологічному процесу.
Пожежонебезпечні зони поділяються на чотири класи:
Пожежонебезпечна зона класу П-І – простір у приміщенні, у якому знаходиться горюча рідина, тобто рідина, що має температуру спалаху, більшу за 61°С.
Пожежонебезпечна зона класу П-ІІ – простір у приміщенні, у якому можуть накопичуватися і виділятися горючий пил або волокна з нижньою концентраційною межею спалахування, більшою за 65 г/м3.
Пожежонебезпечна зона класу П-ІІа – простір у приміщенні, у якому знаходяться тверді горючі речовини та матеріали.
Пожежонебезпечна зона класу П-ІІІ – простір поза приміщенням, у якому знаходяться горючі рідини, пожежонебезпечний пил та волокна або тверді горючі речовини і матеріали.
Вибухонебезпечна зона – це простір у приміщенні або за його межами, у якому є в наявності, чи здатні утворюватися вибухонебезпечні суміші.
Газо- і пароповітряні вибухонебезпечні середовища утворюють вибухонебезпечні зони класів 0, 1, 2, а пилоповітряні – вибухонебезпечні зони класів 20, 21, 22.
Вибухонебезпечна зона класу 0 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище присутнє постійно, або протягом тривалого часу. Вибухонебезпечні зони класу 0 можуть мати місце переважно в межах корпусів технологічного обладнання і, в меншій мірі, у робочому просторі (вугільна, хімічна, нафтопереробна промисловість).
Вибухонебезпечна зона класу 1 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище може утворитися під час нормальної роботи (тут і далі нормальна робота – ситуація, коли установка працює відповідно до своїх розрахункових параметрів).
Вибухонебезпечна зона класу 2 – простір, у якому вибухонебезпечне середовище за нормальних умов експлуатації відсутнє, а якщо воно виникає, то рідко і триває недовго. У цих випадках можливі аварії катастрофічних розмірів (розрив трубопроводів високого тиску або резервуарів значної місткості), які не повинні розглядатися під час проектування електроустановок.
Частоту виникнення і тривалість вибухонебезпечного газопароповітряного середовища визначають за правилами (нормами) відповідних галузей промисловості.
Вибухонебезпечна зона класу 20 – простір, у якому під час нормальної експлуатації вибухонебезпечний пил у вигляді хмари присутній постійно або часто у кількості, достатній для утворення небезпечної концентрації суміші з повітрям, і простір, де можуть утворюватися пилові шари непередбаченої або надмірної товщини. Звичайно, це має місце всередині обладнання, де пил може формувати вибухонебезпечні суміші часто і на тривалий термін.
Вибухонебезпечна зона класу 21 – простір, у якому під час нормальної експлуатації ймовірна поява пилу у вигляді хмари в кількості, достатній для утворення суміші з повітрям вибухонебезпечної концентрації.
Ця зона може включати простір поблизу місця порошкового заповнення або осідання і простір, де під час нормальної експлуатації ймовірна поява пилових шарів, які можуть утворювати небезпечну концентрацію пилоповітряної суміші.
Вибухонебезпечна зона класу 22 – простір, у якому вибухонебезпечний пил у завислому стані може з'являтися не часто і існувати недовго, або в якому шари вибухонебезпечного пилу можуть існувати і утворювати вибухонебезпечні суміші в разі аварії. Ця зона може включати простір поблизу обладнання, що утримує пил, який може вивільнятися шляхом витоку і фор мувати пилові утворення.
3.Основні засоби і заходи забезпечення пожежної безпеки виробничого об’єкту.
Пожежна безпека – стан об’єкта, при якому з регламентованою ймовірністю виключається можливість виникнення та розвиток пожежі і впливу на людей її небезпечних факторів, а також забезпечується захист матеріальних цінностей.
Відповідно до ГОСТ 12.1.004-91 "ССБТ. Пожарная безопасность. Общие требования", вибухопожежна безпека обє'кта забезпечується системами:
- попередження вибухів і пожеж;
- протипожежного захисту;
- організаційно-технічних заходів.
Система попередження вибухів і пожеж має за мету не допустити виникнення вибухів і пожеж.
Вихідні положення системи попередження пожеж (вибухів):
пожежа (вибух) можливі при наявності трьох чинників: горючої речовини, окисника і джерела запалювання;
за відсутності будь-якого із зазначених чинників або обмеженні його визначального параметра безпечною величиною пожежа неможлива.
Горюча речовина і окислювач за певних умов утворюють горюче (вибухонебезпечне) середовище. Тоді попередження пожеж (вибухів) буде зводитись до:
попередження виникнення у горючому середовищі або внесення в це середовище джерела запалювання.
Залежно від агрегатного стану та ступеня подрібненості речовин горюче середовище може утворюватися твердими речовинами, легкозаймистими та горючими рідинами, горючим пилом та горючими газами за наявності окислювача.
Тверді горючі речовини, що зберігаються у приміщеннях та на складах чи застосовуються в технологічному процесі, утворюють разом із повітрям стійке горюче середовище. При визначенні пожежної небезпеки такого приміщення слід враховувати кількість матеріалів, інтенсивність та тривалість можливого горіння.
Легкозаймисті та горючі рідини можуть утворювати горюче середовище під час нагрівання чи зміни тиску, при зливанні чи наливанні, перекачуванні, а також під час перебуванні всередині апаратів, трубопроводів, сховищ. Тому причини утворення горючого середовища такого типу необхідно детально вивчати в кожному конкретному випадку з урахуванням особливостей відповідного етапу технологічного процесу.
При обробці ряду твердих речовин (графіту, деревини, бавовни тощо) утворюється горючий пил, який перебуває у зваженому стані в повітрі або осідає на будівельних конструкціях, машинах, устаткуванні. В обох випадках пил знаходиться у повітряному середовищі, тому утворює горюче середовище підвищеної небезпеки, яке може займатися або вибухати.
Гази можуть утворювати горюче середовище в посудинах і апаратах, коли досягають вибухонебезпечних концентрацій з киснем. Маючи здатність проникати через незначні нещільності і тріщини при найменших пошкодженнях обладнання, вони можуть утворювати вибухонебезпечні суміші в навколишньому середовищі.
Згідно з ГОСТ 12.1.004-91 попередження утворення горючого середовища може забезпечуватись наступними загальними заходами або їх комбінаціями:
максимально можливе використання негорючих та важкогорючих матеріалів замість горючих, в тому числі заміна легкозаймистих та горючих рідин як миючих засобів на пожежобезпечні;
максимально можливе за умови технології та будівництва обмеження маси та об'єму горючих речовин, матеріалів та найбільш безпечні способи їх розміщення;
ізоляція горючого середовища (використання ізольованих відсіків, камер, кабін, тощо);
підтримання безпечної концентрації середовища відповідно до норм і правил безпеки;
достатня концентрація флегматизатора в повітрі захищуваного об'єму (його складової частини);
підтримання відповідних значень температур та тиску середовища, за яких поширення полум'я виключається;
максимальна механізація та автоматизація технологічних процесів, пов'язаних з обертанням та використанням горючих речовин;
установка та розміщення пожежонебезпечного устаткування в ізольованих приміщеннях або на відкритих майданчиках;
застосування пристроїв захисту устаткування з горючими речовинами від пошкоджень та аварій, встановлення пристроїв, що відключають, відсікають, тощо;
видалення пожежонебезпечних відходів виробництва.
Найбільш радикальним заходом попередження утворення горючого середовища є заміна горючих речовин і матеріалів, що використовуються, на негорючі та важкогорючі.
Проте горючі речовини, матеріали, вироби з них реально присутні в абсолютній більшості існуючих житлових, громадських, виробничих та інших приміщеннях, будівлях і спорудах, а їх повна заміна практично неможлива.
Тому попередження виникнення в горючому середовищі або внесення до нього джерел запалювання є головним стратегічним пріоритетом у роботі щодо запобігання пожежам. Джерелом запалювання може бути нагріте тіло чи екзотермічний процес, які здатні нагріти деякий об'єм горючої суміші до температури, коли швидкість тепловиділення ініційованого нагрівом процесу окислення перевищує швидкість тепловідводу із зони реакції.
Попередження утворення в горючому середовищі джерел запалювання може забезпечуватись наступними засобами або їх комбінаціями:
використанням машин, механізмів, устаткування, пристроїв, при експлуатації яких не утворюються джерела запалювання;
використанням швидкодіючих засобів захисного відключення можливих джерел запалювання;
улаштуванням блискавкозахисту і захисного заземлення інженерних комунікацій та устаткування;
використанням технологічних процесів і устаткування, що задовольняє вимогам статичної іскробезпеки;
підтриманням температури нагріву поверхні машин, устаткування, пристроїв, речовин і матеріалів, які можуть увійти в контакт з горючим середовищем, нижче гранично допустимої, яка не повинна перевищувати 80% температури самозаймання горючого середовища;
виключенням можливості появлення іскрового розряду в горючому середовищі з енергією, яка дорівнює або перевищує мінімальну енергію запалювання;
використанням інструменту, робочого одягу і взуття, які не викликають іскроутворення при виконанні робіт;
ліквідацією умов теплового, хімічного, мікробіологічного самозаймання речовин та матеріалів, що обертаються, виробів і конструкцій, виключенням їх контакту з відкритим полум'ям;
зменшенням розміру горючого середовища, яке є визначальним, нижче гранично допустимого за горючістю;
усуненням контакту з повітрям пірофорних речовин;
виконанням вимог чинних стандартів, норм та правил пожежної безпеки;
використання електроустаткування, що відповідає за своїм виконанням пожежонебезпечним та вибухонебезпечним зонам, групам та категоріям вибухонебезпечних сумішей.
Вимоги щодо виконання електрообладнання для пожежонебезпечних і вибухонебезпечних зон регламентуються ДНАОП 0.00-1.32-01 "Правила устройства электроустановок. Электрооборудование специальных установок".
У пожежонебезпечних зонах будь-якого класу можуть застосовуватись електроустановки, що мають ступінь захисту відповідно до вимог ДНАОП 0.00-1.32-01.
У вибухонебезпечних зонах повинно застосовуватись електрообладнання у вибухозахищеному виконанні і, як виняток, електрообладнання відповідного ступеня захисту оболонки згідно з ДНАОП 0.00-1.32-01.
За призначенням електрообладнання у вибухозахищеному виконанні поділяється на дві групи: рудничне і загальнопромислового призначення (не в рудниках). Електрообладнання у вибухозахищеному виконанні загальнопромислового призначення класифікується за рівнем вибухозахисту, видом вибухозахисту та категорією за БЕМЗ і температурною групою суміші, в якій це обладнання виконує функції вибухозахисту.
4. Пожежна сигналізація. Засоби пожежогасіння.
Виявлення та гасіння пожежі є важливою складовою у справі забезпечення пожежної безпеки.
Для своєчасного здійснення заходів з евакуації людей, включення стаціонарних установок пожежегасіння, виклику пожежників тощо, вибухопожежонебезпечні об'єкти обладнуються системами пожежної сигналізації, запуск яких може здійснюватись автоматично або вручну.
Система пожежної сигналізації повинна швидко виявляти місця виникнення пожежі, надійно передавати сигнал на приймально-контрольний прилад і до пункту прийому сигналів про пожежу, перетво рювати сигнал про пожежу у сприйнятливу для персоналу об'єкту, що захищається, форму, вмикати існуючі стаціонарні системи пожежега сіння, забезпечувати самоконтроль функціонування.
До складу будь-якої системи пожежної сигналізації входять: пожежні сповіщувачі, приймальний прилад та автономне джерело електроживлення.
Пожежний сповіщувач (ПС) – це пристрій для формування сигналу про пожежу.
В залежності від способу формування сигналу пожежні сповіщувачі (ПС) бува ють ручні та автоматичні.
Ручний сповіщувач являє собою технічний пристрій (кнопка, тум блер тощо), за допомогою якого особа, яка виявила пожежу, може пода ти повідомлення на приймальний прилад або пульт пожежної сигналіза ції. Ручні сповіщувачі встановлюються всередині приміщень на відстані 50 м, а поза межами приміщень – на відстані 150 м один від одного.
Автоматичний пожежний сповіщувач системи пожежної сигналі зації встановлюється в зоні, яка охороняється, та автоматично подає сигнал тривоги на приймальний прилад (пульт) при виникненні одно го або кількох ознак пожежі: підвищенні температури, появи диму або полум'я, появі значних теплових випромінювань.
Сповіщувачі за видом контрольованого параметра поділяються на теплові, димові, полуменеві (світлові), комбіновані.
За видом зони, автоматичні сповіщувачі поділяються на точкові (найбільш чисельна група) та лінійні.
Точкові сповіщувачі контролюють ситуацію в місці розташування сповіщувача і, таким чином, сигнали від них є адресни ми, з точним визначенням місця пожежі.
Лінійні пожежні сповіщувачі реагують на виникнення фактора пожежі впродовж певної безперервної лінії, при цьому спрацювання будь-якого ПС у шлейфі не дає інформацію про конкретне місце пожежі.
За видом вихідного сигналу сповіщувачі поділяються на дискретні та аналогові.
Дискретні ПС у більшості випадків можуть бути в одному з двох станів: у черговому режимі (нормальний режим) та в режимі «Триво га» (в деяких ПС є також стан «Несправність», наприклад, в лінійних активних сповіщувачах). До такої групи належить більшість сповіщувачів.
Аналоговий ПС – це перетворювач, вихідний сигнал якого є безперервною монотонною функцією параметра, що контролюється. Такий сповіщувач у відповідності з визначенням ПС не є функціо нально завершеним вузлом і може працювати тільки зі станцією пожежної сигналізації, яка приймає вихідний сигнал аналогового ПС і, після порівняння його з певним, програмно встановленим пороговим значенням, приймає рішення про визнання або невизнання фактора, що контролюється, пожежонебезпечним.
За кількістю можливих спрацьовувань ПС поділяють на одноразо ві та багаторазові.
Більшість ПС, що випускається, є багаторазовим. Одноразові ПС в наш час застосовуються у виключних випадках, наприклад, як запобіжники, що вимикають подачу живлення на певну установку у разі виникнення пожежі.
ПС за способом реагування на параметри, що контролюються, поділяються на максимальні та диференційні.
Сповіщувач макси мального типу формує сповіщення про пожежу у разі перевищення за певний період часу встановленого значення контрольованого параме тра.
Пожежний сповіщувач диференційного типу формує сповіщення про пожежу в разі перевищення за певний період часу встановленого значення швидкості зміни контрольованого параметра.
Приймально-контрольні прилади пожежної та охоронно-пожежної сигналізації – це складова частина засобів пожежної та охоронно-пожежної сигналі зації, що призначена для прийому інформації від пожежних (охорон них) сповіщувачів, перетворення та оцінки цих сигналів, видачі пові домлень для безпосереднього сприймання людиною, подальшої пере дачі повідомлень на пульт централізованого спостереження (ПЦС), видачі команд на включення сповіщувачів і приладів керування системи пожежегасіння і димовидалення, забезпечення перемикання на резервні джерела живлення у разі відмови основного джерела. Вибір типу окремих елементів, розробка алгоритмів і функцій систе ми пожежної сигналізації виконується з урахуванням пожежної небезпеки та архітектурно-планувальних особливостей об'єкта.
Способи і засоби гасіння пожеж. Комплекс заходів, спрямованих на ліквідацію пожежі, що виникла, називається пожежегасінням. Основою пожежегасіння є примусове припинення процесу горіння. На практиці використовують декілька способів припинення горіння, суть яких полягає у приведеному нижче.
Спосіб охолодження ґрунтується на тому, що горіння речовини можливе тільки тоді, коли температура її верхнього шару вища за тем пературу його запалювання. Якщо з поверхні горючої речовини відве сти тепло, тобто охолодити її нижче температури запалювання, горін ня припиняється.
Спосіб розбавлення базується на здатності речовини горіти при вмісті кисню у атмосфері більше 14…16% за об'ємом. Зі зменшенням кисню в повітрі нижче вказаної величини полум'яне горіння припи няється, а потім припиняється і тління внаслідок зменшення швидко сті окислення. Зменшення концентрації кисню досягається введен ням у повітря інертних газів та пари із зовні або розведенням кисню продуктами горіння (у ізольованих приміщеннях).
Спосіб ізоляції ґрунтується на припиненні надходження кисню повітря до речовини, що горить. Для цього застосовують різні ізолюю чі вогнегасні речовини (хімічна піна, порошок та інше ).
Спосіб хімічного гальмування реакцій горіння полягає у введенні в зону горіння галоїдно-похідних речовин (бромисті метил та етил, фреон та інше), які при попаданні у полум'я розпадаються і з'єднують ся з активними центрами, припиняючи екзотермічну реакцію, тобто виділення тепла. У результаті цього процес горіння припиняється.
Спосіб механічного зриву полум'я сильним струменем води, порошку чи газу.
Спосіб вогнеперешкоди, заснований на створенні умов, за яких полум'я не поширюється через вузькі канали, переріз яких менший за критичний.
Реалізація способів припинення горіння досягається використан ням вогнегасних речовин та технічних засобів.
До вогнегасних нале жать речовини, що мають фізико-хімічні властивості, які дозволяють створювати умови для припинення горіння.
Серед них найпоширені шими є вода, водяна пара, піна, газові вогнегасні суміші, порошки, пісок, пожежостійкі тканини, тощо.
Кожному способу припинення горіння відповідає конкретний вид вогнегасних засобів. Наприклад, для охолоджування використовують воду, водні розчини, снігоподіб ну вуглекислоту; для розбавлення горючого середовища – діоксид вуглецю, інертні гази, водяну пару; для ізоляції вогнища – піну, пісок; хімічне гальмування горіння здійснюється за допомогою брометилу, хладону, спеціальних порошків.
Коротку характеристику основних вогнегасних речовин почнемо з води, яка є найбільш розповсюдженим засобом припинення горіння. Вона має порівняно малу в'язкість, легко просочується в щілини та шпарини горючої речовини. При цьому вода поглинає велику кількість тепла завдяки випаровуванню (для випаровування 1 кг води витрача ється 2258,5 кДж тепла) і утворює парову хмару, що в свою чергу перешкоджає доступу кисню до речовини, що горить. Крім того, пере творюючись на пару, вода збільшується в об'ємі приблизно у 1700 разів. Змішуючись із горючими газами, що виділяються при горінні, пара розводить їх, утворюючи суміш, не здатну до горіння. У вигляді потуж них струменів, воду можна також застосовувати для механічного збит тя полум'я. Завдяки високій технологічній стійкості води (розкладення на кисень та водень відбувається при температурі 1700°С) її можна використовувати для гасіння більшості горючих матеріалів та рідин. Застосування розчинів змочувачів, які зменшують поверхневий натяг води, дає можливість зменшити її витрати на гасіння деяких матеріалів на 30…50%. Воду для гасіння використовують як у компактному так і у розпиленому стані. Компактні струмені води звичайно застосовують у випадках, коли неможливо близько підійти до осередку горіння, напри клад, при пожежі на великій висоті, на складах лісових матеріалів тощо. Дальність, на яку б'є компактний струмінь, досягає 70-80 м. Для отри мання компактного струменю використовують ручні та лафетні стволи. Значно більший вогнегасний ефект спостерігається при застос уванні води у дрібно розпиленому стані. У такому вигляді її можна використовувати навіть для гасіння легкозаймистих та горючих рідин, оскільки туманоподібна хмара дрібно розпиленої води ізолює поверхні рідин від проникнення кисню. І хоча вода у компактному стані є добрим електропровідником, що створює певну небезпеку під час гасіння пожеж електроустаткування під напругою, в тонко розпи леному етапі вода може використовуватись для гасіння електроуста новок, тому що в такому стані електричний опір води різко зростає.
Не рекомендується гасити водою цінні речі, обладнання, книги, документи та інші предмети, що приходять під впливом води до непридатного стану.
Інколи для гасіння вогню застосовують пару. Сутність гасіння пожежі полягає у зменшенні вмісту кисню у повітрі. Концентрація пари у повітрі 30…35% по об'єму викликає припинення горіння. Крім того, пара частково охолоджує предмети, що погано вентилюються.
Піна – це колоїдна дисперсна система, яка складається із дрібних бульбашок, заповнених газом. Стінки бульбашок утворюються із роз чинів поверхнево-активних речовин і стабілізаторів, склад яких зумо влює стійкість піни. За способом створення і складом газової фази піни поділяють па хімічні та повітряно-механічні. Хімічну піну отри мують в результаті взаємодії кислотного та лужного розчинів у руч них вогнегасниках або хімічних піногенераторах. Повітряно-механічна піна утворюється за допомогою спеціальних піногенераторів із вод них розчинів піноутворювачів.
Піна має досить низьку теплопровідність. Вона здатна перешко джати випаровуванню горючих речовин, а також проникненню парів, газів, теплового випромінювання. Оскільки основою піни є вода, вона також має охолоджувальні властивості. Важливими характеристика ми піни є її стійкість і кратність – відношення об'єму піни до об'єму піноутворюючої рідини. Для гасіння рідин застосовують піни середньої кратності (до 100). Для об'ємного гасіння, витиснення диму, ізоляції технологічних установок від впливу теплових потоків вико ристовують високократну піну (100…150 та більше).
Вуглекислий газ (СО2) безбарвний газ, не горить, при стисканні під тиском 3,5 МПа (35 кг/см2) перетворюється у рідину, що називається вуглекислотою, яка зберігається і транспортується у стальних бало нах під тиском. За нормальних умов вуглекислота випаровується, при цьому з 1 кг кислоти утворюється 509 л газу.
Для гасіння пожеж вуглекислоту застосовують у двох станах: у газоподібному та у вигляді снігу. Сніжники вуглекислоти мають тем пературу –79°С. При надходженні у зону горіння вуглекислота випаровується, сильно охолоджує зону горіння та предмет, що горить, і зменшує процентний вміст кисню. В результаті цього горіння припи няється.
Вуглекислота не електропровідна. Застосовують її для гасіння електроустановок, що знаходяться під напругою, а також для гасіння цінних речей.
Інертні гази (азот, аргон, гелій) та димові гази мають здатність зменшувати концентрацію кисню в осередку горіння. Вогнегасна кон центрація цих газів при гасінні пожеж у закритих приміщеннях скла дає 30…36% за об'ємом.
Галоїдовані вуглеводні (хладон, чотирихлористий вуглець, броми стий етил та ін.) є високоефективними вогнегасними засобами. Їх вогнегасна дія заснована на гальмуванні хімічних реакцій горіння. Галоїдовані вуглеводні застосовують для гасіння твердих та рідких горючих матеріалів, найчастіше при пожежах у замкнених об'ємах. Вогнегасна концентрація цих речовин значно нижча за вогнегасну концентрацію інертних газів, наприклад, для бромистого етилу вона складає 4,5%, чотирихлористого вуглецю 10,5% по об'єму. У той же час слід зазначити, що більшість цих речовин є вкрай шкідливими, тому можуть застосовуватися за умови відсутності людей у примі щенні. Відносно помірну токсичність має хладон, який забезпе чує гасіння при концентраціях всього біля 2%. Але за вимогами безпе ки евакуація людей повинна бути завершена до його використання. Особи, що беруть участь у ліквідації пожежі, можуть заходити у при міщення, де використовують будь-які галоїдовані вуглеводні, тільки у спеціальних засобах захисту органів дихання.
Вогнегасні порошки використовують для ліквідації горіння твер дих, рідких та газоподібних речовин. Вогнегасний ефект застосування порошків складається з хімічного гальмування реакції горіння, утво рення на поверхні речовини, що горить, ізолювальної плівки, утворен ня хмари порошку, яка має властивості екрану, механічного збивання полум'я твердими частинками порошку та виштовхування кисню із зони горіння за рахунок виділення СО2. Найчастіше порошки засто совують при горінні легкозаймистих і горючих рідин, електроустатку вання, вуглецевих тліючих матеріалів, лужних та лужноземельних металів та інших речовин (калію, магнію, натрію), які не можна гаси ти водою та водяними розчинами.
Стиснуте повітря використовують для гасіння горючих рідин з метою перемішування рідини, що горить. Стиснуте повітря, яке пода ється знизу, переміщує нижні, більш холодні шари рідини наверх, зменшуючи температуру верхнього шару. Коли температура верхнього шару стає меншою за температуру займання, горіння припиняєть ся. Стиснуте повітря використовують при гасінні пожеж у резервуа рах нафтопродуктів великої місткості.
Гасіння невеликих осередків пожежі може здійснюватись піском, покривалом з повстини, азбесту, брезенту та інших матеріалів. Метод полягає в ізолюванні зони горіння від повітря і механічному збиванні полум'я.
Вибір вогнегасної речовини залежить від характеру пожежі, вла стивостей і агрегатного стану речовин, що горять, параметрів пожежі (площі, інтенсивності, температури горіння тощо), виду пожежі (у закритому або відкритому повітрі), вогнегасної здатності щодо гасін ня конкретних речовин та матеріалів, ефективності способу гасіння пожежі.
Оскільки вода є основною вогнегасною речовиною, необхідно при ділити особливу увагу створенню та працездатності надійних систем водопостачання.
Відповідно до протипожежних норм кожне промислове підприєм ство обладнують пожежним водопроводом. Він може бути об'єднаним з господарсько-питним або водопроводом, який використовують у виробничому процесі. Воду також можна подавати до місця пожежі з водоймищ річок або підвозити в автоцистернах.
Нормами допускається обладнання окремого пожежного водопро воду високого або низького тиску. Під час гасіння пожеж напір води в водопроводах високого тиску створюється спеціальними стаціонар ними пожежними насосами. Їх обладнують пусковими пристроями, які включають систему в роботу при одержанні сигналу про вини кнення пожежі.
Водопровід високого тиску мас забезпечити подачу компактного струменя води на висоту 10 м, коли пожежний ствол розміщено на рівні самого високого об'єкта, при максимальному споживанні води з внутрішніх пожежних кранів. У водопроводах низького тиску напір води створюється за допомогою пересувних пожежних насосів (мото помпи, автонасоси), які подають воду від гідрантів до місця пожежі. Напір в мережі пожежного водопроводу низького тиску повинен забезпечити висоту струменя не менше 10 м відносно землі.
Основними елементами устаткування водяного пожежегасіння на об'єктах є пожежні гідранти, пожежні крани, пожежні рукави, насоси та ін.
Пожежні гідранти використовують для відбору води із зовнішньо го водопроводу. Біля місця їх розташування повинні бути встановлені покажчики з нанесеними на них: літерним індексом «ПГ», цифровими значеннями відстані в метрах від покажчика до гідранта, внутрішньо го діаметра трубопроводу в міліметрах, зазначенням виду водопровід ної мережі (тупикова чи кільцева).
Пожежний кран являє собою комплект пристроїв, який складаєть ся із клапана (вентиля), що встановлюється на пожежному трубопро воді і обладнаного пожежною з'єднувальною головкою, а також пожежного рукава з ручним стволом. Пожежні крани повинні розмі щуватись у вбудованих або навісних шафах, які мають отвори для провітрювання і пристосовані для опломбування та візуального огля ду їх без розкривання.
Пожежні рукави необхідно утримувати сухи ми, складеними в «гармошку» або скатку, приєднаними до кранів та стволів. Не рідше одного разу на 6 місяців їх треба розгортати та згор тати заново. На дверцятах пожежних шаф повинні бути вказані після літерного індексу «ПШ» порядковий номер крана та номер телефону для виклику пожежної охорони.
Для ліквідації невеликих осередків пожеж, а також для гасіння пожеж у початковій стадії їх розвитку силами персоналу об'єктів застосовуються первинні засоби пожежегасіння.
До них відносяться: вогнегасники, пожежний інвентар (покривала з негорючого теплоізо ляційного полотна або повсті, ящики з піском, бочки з водою, пожеж ні відра; совкові лопати), пожежний інструмент (гаки, ломи, сокири тощо). Їх застосовують для ліквідації невеликих загорянь до приве дення в дію стаціонарних та пересувних засобів гасіння пожежі або до прибуття пожежної команди. Кожне приміщення, відділення, цех, транспортні засоби повинні бути забезпечені такими засобами у від повідності з нормами. Фарбування первинних засобів гасіння пожежі та їх розташування виконуються згідно вимог ISO 6309-87 « Протипожежний захист. Знаки безпеки», ДСТУ ISO 3864-1:2005 «Графічні символи. Кольори та знаки безпеки», як правило, первинні засоби пожежегасіння розміщуються на пожежних щитах або стендах, які встановлюються на території об'єкта з розра хунку один щит (стенд) на площу 5000 м2.
Серед первинних засобів пожежегасіння особливе місце займають вогнегасники.
Залежно від вогнегасних речовин, що використовують ся, вогнегасники ділять на пінні, газові та порошкові.
Пінні вогнегасники застосовують при пожежах класів А і В для гасіння твердих та рідких горючих матеріалів, за виключенням речо вин, які горять без доступу повітря або здатні горіти та вибухати при взаємодії з піною та електрообладнання, що знаходиться під напругою.
За способом утворення піни ці вогнегасники поділяються на хімічні та повітряно-механічні.
Заряд хімічно-пінного вогнегасника ВХП-10 складається з кислот ної та лужної частин. При приведенні вогнегасника в дію кислотна та лужна складові змішуються і відбувається хімічна реакція з інтенсив ним виділенням вуглекислого газу. Частина цього газу іде на утворен ня піни з розчину, який містить піноутворювач. Інша частина створює тиск (до 1 МПа), необхідний для викиду піни. Час дії вогнегасника 60 с, довжина струменя 6…8 м, кратність піни 8…10.
У повітряно-пінних вогнегасниках (ВПП-5, ВПП-10) піна утворюється завдяки механіч ному перемішуванню розчину піноутворювача стиснутим повітрям, яке міститься у спеціальному балончику. Кратність піни цих вогнегас ників 55, дальність викиду піни – 4,5 м.
За обмеженості сфери застосування, незручностей щодо утриман ня пінних вогнегасників у стані готовності тощо їх випуск практично призупинено.
На даний час більш досконалими і такими, що відповідають тен денціям у розвитку засобів пожежегасіння, є порошкові вогнегасники.
Вони можуть застосовуватись при пожежах класів А, В, С, D і Е для гасіння загорань твердих речовин, рідин, газів та електрообладнання під напругою до 1000В.
Порошкові вогнегасники випускаються двох типів: з пусковим балоном і закачні.
У вогнегасниках з пусковим балоном (ВП-2, ВП-5Б, ВП-5М,ВП-9, ВП-50) корпус, в якому знаходиться пусковий балон з газом чи повітрям під тиском, заповнюється вогнегасним порошком.
При приведенні вогнегасника в дію відкривається пусковий балон і порошок витискується з корпуса вогнегасника через сильфонну трубку. Враховуючи останнє, при використанні цих вогнегасників їх необхідно тримати у вертикальному положенні горловиною догори.
У закачних вогнегасників (ВП-2(з), ВП-5(з)М, ВП-9(з), ВП-50(з) відсутній пусковий балон, а тиск повітря чи газу підтримуєть ся безпосередньо у корпусі вогнегасника. Це дає можливість контро лювати наявність тиску у вогнегаснику а також підтримувати його потрібні параметри.
Вуглекислотні вогнегасники випускають трьох типів: ВВ-2, ВВ-5 та ВВ-8 (цифри показують місткість балону у літрах). Їх застосовують при пожежах класів А, В і Е для гасіння твердих та рідких речовин (крім тих, що можуть горіти без доступу повітря), а також електроуста новок, що знаходяться під напругою до 1000 В за умови обмеження наближення до струмопровідних частин на відстань не ближче 1 м.
Вуглекислота у вогнегаснику знаходиться у рідкому стані під тиском 6…7 МПа. При відкритті вентилю балона вогнегасника, за рахунок швидкого адіабатичного розширення, вуглекислий газ миттє во перетворюється у снігоподібну масу, у вигляді якої він і викидаєть ся з дифузора вогнегасника. Час дії вогнегасників цього типу 25…40 с, довжина струменя 1,5…3 м.
Вуглекислотно-брометилові вогнегасники ВВБ-3 та ВВБ-7 за зов нішнім виглядом та побудовою мало відрізняються від вуглекислот них, їх заряджають сумішшю, що складається із 97% бромистого етилу та 3% вуглекислого газу. Завдяки високій змочувальній здатно сті бромистого етилу продуктивність цих вогнегасників у 4 рази вища за продуктивність вуглекислотних. У зв'язку з високою токсичністю бромистого етилу вказані вогнегасники мають обмежене використан ня і застосовуються в основному при пожежах класів В, С, Е. При цьому використання спеціальних засобів захисту органів дихання особами, що беруть участь у гасінні пожежі, є обов'язковим.
Вибір типу і розрахунок необхідної кількості вогнегасників прово диться в залежності від їх вогнегасної здатності, граничної площі, класу пожежі у приміщенні чи об'єкта, що потребує захисту відповід но до чинних нормативів (НАПБ Б.03.002-2007 "Норми визначення категорій приміщень, будинків та зовнішніх установок за вибухопожежною та пожежною небезпекою").
Громадські будівлі та споруди промислових підприємств повинні мати на кожному поверсі не менше двох ручних вогнегасників. При захисті приміщень, в яких знаходяться електронно-обчислювальні машини, копіювальна та інша оргтехніка, а також телефонних станцій, архівів тощо, необхідно враховувати специфіку вогнегасних речовин у вогнегасниках, що можуть призвести під час гасіння пожежі до псу вання обладнання, документів та інших матеріальних цінностей. Такі приміщення рекомендується забезпечувати вуглекислотними вогне гасниками з урахуванням гранично допустимої концентрації вогнегасної речовини.
Приміщення, обладнані стаціонарними установками автоматично го пожежогасіння, комплектуються вогнегасниками на 50% їх розра хункової кількості.
Для гасіння великих загорянь у приміщеннях категорій А, Б, В застосовують стаціонарні установки водяного, газового, хімічного та повітряно-пінного гасіння.
До розповсюджених стаціонарних засобів гасіння пожежі відно сять спринклерні та дренчерні установки. Вони являють собою розга лужену мережу трубопроводів зі спринклерними або дренчерними головками і розташовуються під стелею приміщення, яке потрібно захистити, або в інших місцях – залежно від типу і властивостей вогнегасних речовин.
У водяних спринклерних установках водорозпилюючі головки одночасно є датчиками. Вони спрацьовують при підвищенні темпера тури у зоні дії спринклерної головки. Сплав, який з'єднує пластини замка, що закриває вихід води, плавиться, замок розпадається і розпи лена завдяки спеціальній розетці вода починає падати на джерело зай мання. Кількість спринклерних головок визначають з розрахунку 12 м2 підлоги на одну головку.
Дренчерна головка за зовнішнім виглядом мало відрізняється від спринклерної. Але вона відкрита – не має легкоплавкого замка. Вми кання дренчерної установки при пожежі у приміщенні, що потребує захисту, здійснюється або за допомогою пускового вентиля, який від кривається вручну, або за допомогою спеціального клапана, обладна ного легкоплавким замком. В обох випадках вода поступає до всіх дренчерів і в розпиленому стані одночасно починає зрощувати всю площу, над якою розташовані дренчерні головки. Таким чином можуть створюватися водяні завіси або здійснюватися гасіння пожеж на великій площі. Замки спринклерних головок та контрольні клапа ни дренчерних установок розраховані на температуру розкривання 72, 93, 141 та 182°С у залежності від можливої температури при поже жі у приміщенні, що потребує захисту.
Спринклерні та дренчерні установки безперервно вдосконалюють ся. На даний час застосовують дренчерні установки для гасіння пожеж повітряно-механічною піною, у яких звичайні дренчери замінені пін ними, а керування автоматизоване. Кран автоматичного пуску зв'яза ний із температурним датчиком, що знаходиться безпосередньо у при міщені. Є також автоматичні вуглекислотні установки гасіння пожежі.
Одним з варіантів стаціонарних установок пожежогасіння є -, у яких використовуються вогнегасні порошки. У цих системах принцип дії закачних порошкових вогнегасників суміщено з принципом дії теплово го замка. При досягненні певної температури, що є свідченням вини кнення у приміщенні пожежі, спрацьовує тепловий замок і автоматично починається розпилення порошку. Це забезпечує ефективне застосуван ня таких САМ для протипожежного захисту об'єктів без участі людини. Застосовуються САМ для гасіння пожеж класів А, В, С, а також Е.
5. Дії персоналу при виникненні пожежі.
У разі виявлення пожежі (ознак горіння) кожний працівник (співробітник ) підприємства, організації, установи зобов'язаний:
негайно повідомити про це пожежну охорону або компетентну особу (чергового), вказавши при цьому точну адресу, місце виникнення пожежі, наявність людей та своє прізвище;
вжити заходів до евакуації людей, тварин, матеріальних цінностей та до гасіння (локалізації) пожежі;
у разі необхідності викликати медичну, газорятувальну чи інші аварійно-рятувальні служби.
Керівник, відповідальна компетентна посадова особа або черговий, що прибули на місце пожежі, зобов'язані:
переконатися в тому, що пожежна охорона викликана;
організувати рятування людей та тварин у разі загрози їхньому життю;
видалити з місця пожежі в безпечну зону всіх працівників (співробітників), які не беруть участі в її гасінні;
припинити (по можливості) роботу в будинку чи споруді, де виникла пожежа;
перевірити ввімкнення установок пожежогасіння, протидимного захисту, оповіщення людей про пожежу (якщо ті є на об'єкті);
організувати зустріч підрозділів пожежної охорони за розробленим планом (інструкцією взаємодії) та найкоротшим шляхом допомогти їм прибути до осередку пожежі;
організувати евакуацію матеріальних цінностей;
дотримуватись вимог техніки безпеки.
6. Забезпечення та контроль стану пожежної безпеки на виробничих об’єктах.
Складність та різноманітність завдань, пов'язаних з організацією забезпечення пожежної безпеки, викликають необхід ність безпосередньої участі в цьому процесі всіх державних, господар ських, комерційних та громадських організацій, окремих громадян.
Залежно від призначення та функцій відповідні організації наділя ються певними повноваженнями, а власники підприємств, орендарі та громадяни – обов'язками, розподіл яких встановлено Законом Украї ни «Про пожежну безпеку».
Згідно з цим Законом, центральні органи виконавчої влади забезпечують:
Окремі міністерства і відомства, Рада Міністрів Автономної Респу бліки Крим, місцеві органи державної виконавчої влади, органи місце вого та регіонального самоврядування в межах своєї компетенції орга нізують розроблення та впровадження у відповідних галузях і регіо нах організаційних і науково-технічних заходів щодо запобігання пожежам та їх гасіння, забезпечення пожежної безпеки населених пунктів і об'єктів.
Повноваження в галузі пожежної безпеки асоціацій, корпорацій, концернів, інших виробничих об'єднань визначаються їх статутами або договорами між підприємствами, що утворили об'єднання. Для використання делегованих об'єднанню функцій у його апараті ство рюється служба пожежної безпеки.
Велике коло обов'язків щодо забезпечення пожежної безпеки покладається на керівників, власників і орендарів підприємств. Вони зобов'язані:
Служба пожежної безпеки. Координація і вдосконалення роботи із забезпечення пожежної безпеки та контролю за проведенням і вико нанням протипожежних заходів здійснюється службою пожежної без пеки (СПБ), яка створюється в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, в об'єднаннях підприємств різної форми власності. Діяльність СПБ регламентується Законом України «Про пожежну безпеку» та Типовим положенням «Про службу пожежної без пеки», затвердженим наказом №220 МВС України 12 квітня 1995 р.
Цим документом визначено основні завдання СПБ, до яких відно сяться: вдосконалення та координація пожежно-профілактичної роботи, організація розробки комплексних заходів щодо поліпшення пожежної безпеки, контроль за їх виконанням, координація проведен ня науково-технічної політики з питань пожежної безпеки, здійснення методичного керівництва і контролю за діяльністю підвідомчих об'єктів у галузі пожежної безпеки та підрозділів відомчої пожежної охорони, облік пожеж та їх наслідків на підвідомчих об'єктах.
Для виконання перелічених завдань співробітники СПБ наділені відповідними повноваженнями. Зокрема, вони мають право: перевіря ти стан пожежної безпеки на підпорядкованих об'єктах та у разі потреби видавати їх керівникам обов'язкові для виконання приписи, вимагати від посадових осіб усунення від роботи працівників, які порушують вимоги правил пожежної безпеки або не пройшли відпо відного навчання, припиняти чи забороняти експлуатацію окремих приміщень, дільниць, обладнання, агрегатів у разі порушення правил пожежної безпеки і створення безпосередньої загрози виникнення пожежі або перешкоджань її гасінню та евакуації людей, тощо.
Одночасно працівники СПБ несуть персональну відповідальність за невідповідність ухвалених ними рішень вимогам чинного законо давства та невиконання своїх функціональних обов'язків.
Пожежна охорона. Система пожежної охорони створюється для захисту життя і здоров'я громадян, приватної, колективної та держав ної власності від пожеж, підтримання належного рівня пожежної без пеки на об'єктах і в населених пунктах.
До основних завдань пожежної охорони відносяться:
Таким чином пожежна охорона виконує як профілактичну, так і бойову роботу. Пожежна охорона поділяється на державну, відомчу, місцеву та добровільну.
Державна пожежна охорона формується на базі існуючих воєнізо ваної та професійної пожежної охорони, входить до системи Міністер ства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської аварії (МНС), здійснює державний пожежний нагляд. Вона створюється в містах, населених пунктах, на промислових та інших об'єктах незалежно від форм власності і скла дається з підрозділів, апаратів управління та допоміжних служб.
Державна пожежна охорона є одночасно самостійною протипо жежною службою цивільної оборони, а також службою, яка в межах своєї компетенції виконує мобілізаційну роботу.
На об'єктах міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, створю ються підрозділи відомчої пожежної (пожежно-сторожової) охорони, які здійснюють свою діяльність згідно з положеннями, погодженими з МНС України. Підрозділи відомчої пожежної охорони, що мають виїзну пожежну техніку, залучаються до гасіння пожеж у порядку, який встано влюється державною пожежною охороною. Ці підрозділи у питаннях підготовки особового складу та організації гасіння пожеж керуються нормативними актами, що діють у державній пожежній охороні.
У населених пунктах, де немає підрозділів державної пожежної охорони, органами місцевої державної адміністрації створюються міс цеві пожежні команди.
Фінансування та матеріально-технічне забезпечення місцевих пожежних команд здійснюється за рахунок коштів місцевого бюдже ту, коштів, які відраховуються підприємствами, установами та органі заціями, розташованими на території району.
На підприємствах, в установах та організаціях з метою проведення заходів щодо запобігання пожежам та організації їх гасіння можуть ство рюватися з числа робітників, службовців, інженерно-технічних праців ників та інших громадян добровільні пожежні дружини (команди).
Державний пожежний нагляд. Державний пожежний нагляд за станом пожежної безпеки в населених пунктах і на об'єктах незалеж но від форм власності здійснюється відповідно до чинного законодав ства державною пожежною охороною в порядку, встановленому Кабі нетом Міністрів України.
Органи державного пожежного нагляду не залежать від будь-яких господарських органів, об'єднань громадян, політичних формувань, органів державної виконавчої влади, місцевого та регіонального сам оврядування.
Контроль за виконанням правил пожежної безпеки під час проек тування, технічного переоснащення, будівництва, реконструкції та експлуатації об'єктів іноземних фірм та спільних підприємств регу люється чинним законодавством або умовами, передбаченими догово рами сторін, якщо вони не суперечать чинному законодавству.
На об'єктах приватної власності органи державного пожежного нагляду контролюють лише умови безпеки людей на випадок пожежі, а також вирішення питань пожежної безпеки, що стосуються прав та інтересів інших юридичних осіб і громадян.
Відповідно до покладених на них завдань, органи держпожнагляду:
7. Вивчення питань пожежної безпеки працівниками.
Оскільки головними при чинами пожежі є відсутність у людей елементарних знань та недотри мання вимог пожежної безпеки, проблемі вивчення правил пожежної безпеки слід надавати першорядне значення. Воно повинно здійсню ватись безперервно, на всіх етапах виховання, навчання та трудової діяльності працівника починаючи з самого раннього віку.
Навчання працюючих здійснюється згідно з НАПБ Б.02.005-2003 «Типове положення про інструктажі, спеціальне навчання та перевірку знань з питань пожежної безпеки на підприємствах, в установах та організаціях України».
Усі працівники під час прийняття на роботу і щорічно за місцем роботи повинні проходити інструктаж з пожежної безпеки.
Особи, яких приймають на роботу, пов'язану з підвищеною пожеж ною небезпекою, повинні попередньо пройти спеціальне навчання (пожежно-технічний мінімум). Працівники, зайняті на роботах з підвищеною пожежною небезпекою, один раз на рік проходять пере вірку знань відповідних нормативних актів з пожежної безпеки, а посадові особи до початку виконання своїх обов'язків і періодично (один раз на три роки) проходять навчання і перевірку знань з питань пожежної безпеки.
Перелік посад і порядок організації навчання (у тому числі керів ників різних рівнів) визначаються Кабінетом Міністрів України. Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання, інструктаж і пере вірку знань з питань пожежної безпеки, забороняється. Програми нав чання з питань пожежної безпеки мають погоджуватися з органами державного пожежного нагляду.
Запитання для самоконтролю.