Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
|
Одеський апеляційний адміністративний суд 65082, м.Одеса, вул.Софіївська, буд. 19 |
|
|
через Заводський районний суд міста Миколаєва 54020, м. Миколаїв, вул. Радісна, буд. 3 |
|
|
Справа у І інстанції: № 2-а/487/53/14 Суддя у І інстанції: Разумовська О. Г. |
|
|
Позивач: |
Департамент праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради 54017, м. Миколаїв, вул. Декабристів, буд. 25, тел. (0512) 47-79-04 |
|
Відповідач: |
Карпенко Тетяна Анатоліївна 54040, м. Миколаїв, вул. Крилова, буд. 11/1, кв. 2 моб. тел. 0939948212 |
АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА
на постанову Заводського районного суду міста Миколаєва
від 21.02.2014 року у справі №2-а/487/53/14
Постановою Заводського районного суду міста Миколаєва від 21.02.2014 року у справі №2-а/487/53/14 адміністративний позов департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради до Карпенко Тетяни Анатоліївни про стягнення надміру виплачених державних коштів задоволено в повному обсязі та стягнуто 2 689,47 грн., а також стягнуто судовий збір в розмірі 1 827,00 грн.
21.02.2014 року суд застосував ч. 3 ст. 160 КАС України та проголосив у судовому засіданні вступну та резолютивну частини постанови. Копія постанови була отримана 27.02.2014 року.
Відповідач подає апеляційну скаргу на зазначену постанову користуючись правом апеляційного оскарження постанови суду першої інстанції, передбаченим ст. 185 КАС України.
Відповідач вважає, що постанова Заводського районного суду міста Миколаєва від 21.02.2014 року у справі №2-а/487/53/14 прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з огляду на наступне.
Щодо порушення норм процесуального права.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 6 КАС України, кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом.
Згідно п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України, суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до ч. 2 ст. 18 КАС України, окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.
Згідно ст. 4 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», покриття витрат на виплату державної допомоги сім'ям з дітьми здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів.
Пунктом 49 постанови КМУ «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми» від 27 грудня 2001 року № 1751 зазначено, що суми державної допомоги сім'ям з дітьми, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку громадян (у результаті подання документів із свідомо неправдивими відомостями, неподання відомостей про зміни у складі сім'ї, приховування обставин, які впливають на призначення і виплату державної допомоги тощо), стягуються згідно із законом.
З огляду на вищевикладене, основою для визначення предметної підсудності окружного адміністративного суду є суб'єктний склад сторін по справі, а саме наявність однієї із сторін у справі органу державної влади, іншого державного органу, органу місцевого смоврядування, їх посадових чи службових осіб, крім випадків, передбачених законом.
Таким чином позивач, Департамент праці та соціального захисту, відноситься до органів місцевого самоврядування, але виконує делеговані повноваження державної влади, а тому справа належить до підсудності саме окружного адміністративного суду.
Такої правової позиції додержується й Вищий адміністративний суд України у своїх рішеннях, а саме: ухвалі у справі № К/800/30858/13 від 11 червня 2013 року та ухвалі у справі № К/800/34028/13 від 01 липня 2013 року.
З огляду на викладене, адміністративний позов про повернення надміру виплачених державних коштів за предметною підсудністю підсудний Миколаївському окружному адміністративному суду.
Так, у разі відкриття провадження в адміністративній справі без дотримання правил предметної підсудності суд повинен передати справу на розгляд адміністративного суду, якому вона підсудна, незалежно від того, на якій стадії розгляду справи виявлено порушення правил цієї підсудності, оскільки суд, який відкрив провадження у справі з таким порушенням, не є компетентним у її розгляді (пункт 2 частини першої статті 22 КАС України).
Порушення правил предметної підсудності є підставою для скасування рішень судів нижчих інстанцій з направленням справи на новий розгляд до належного суду.
Відповідно п. 4 ч. 1 ст. 202 КАС України однією з підстав для скасування судом апеляційної інстанції судового рішення є порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання, а так само розгляд і вирішення справи неповноважним судом.
Таким чином, дана справа розглянута та вирішена неповноважним судом із порушенням правил предметної підсудності, що відповідно до ч.4 ст.202 КАС України є підставою для скасування судового рішення.
Прошу суд розглянути справу за відсутності відповідача.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 185, 186, 187, 198, 202 Кодексу адміністративного судочинства України,
ПРОШУ:
від 21.02.2014 року у адміністративній справі №2-а/487/53/14 за позовом департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради до Карпенко Тетяни Анатоліївни про стягнення надміру виплачених державних коштів
3. Справу направити на розгляд до Миколаївського окружного адміністративного суду.
Додатки:
05 березня 2014 року Т. А. Карпенко
ЗАЯВА
про виправлення очевидної арефметичної помилки
21 лютого 2014 року Заводським районним судом м. Миколаєва винесено постанову в адміністративній справі № 2-а/487/53/14 за позовом департаменту праці та соціальногозахисту населення Миколаївської міської ради до Карпенко Тетяни Анатоліївни про стягнення надміру виплачених державних коштів допомоги по догляду за дитиною до досягненню нею трирічного віку у розмірі 2 689,47 грн.,
Крім того, з Карпенко Тетяни Анатоліївни стягнуто судовий збір по справі у сумі 1 827, 00 грн.
При винесенні згаданого рішення судом допущено очевидну арефметичну помилку та стягнуто з Карпенко Тетяни Анатоліївни в дохід держави 1 827, 00 грн. судового збору, хоча станом на день звернення з цим позовом до суду ставка судового збору в справах даної категорії становила 114 грн. 70 коп.
З врахуванням наведеного, керуючись ст. 219 Цивільного процесуального Кодексу України, суд,-
З вищезазначеного рішення вбачається, що в ньому допущено арифметичну помилку, а тому суд приходить до переконання про необхідність виправлення арифметичної помилки у рішенні по згаданій справі.
Щодо порушення норм матеріального права.
Шевченківський районний суд міста Києва прийшов до висновку, що виконавчий орган Київської міської ради сформовано рішенням Київської міської ради від 11.03.99 №161/262. Шевченківський районний суд міста Києва також прийшов до висновку, що Київською міською державною адміністрацією при прийнятті оскаржуваних розпоряджень не порушено визначену законодавством компетенцію.
Предметом позовних вимог у згаданій адміністративній справі є визнання протиправними та скасування розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 30.10.06 №1574.
Висновки суду ґрунтуються на тому, що повноваження Київської міської державної адміністрації як виконавчого органу Київської міської ради поширюються на встановлення цін/тарифів на житлово-комунальні послуги.
В обґрунтування цього висновку суд посилається на статтю 7 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статті 5, 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та рішення Конституційного Суду України від 25.12.2003 №21-рп/2003 (справа про особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті Києві).
Проте з такими висновками суду не можна погодитися з огляду на наступне.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» Київська міська державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади, який в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території міста Києва з особливостями, визначеними окремими законами.
Особливості здійснення виконавчої влади у місті Києві визначені, зокрема, пунктом 2 розділу VII Прикінцевих положень Закону України «Про столицю України – герой-Київ» і полягають у тому, що міська та районі в місті Києві ради вирішують питання щодо формування своїх власних виконавчих органів на базі відповідних державних адміністрацій, які паралельно виконують функції державної виконавчої влади.
У даній нормі йдеться лише про формування Київською міською радою своїх власних виконавчих органів на базі Київської міської державної адміністрації, яка має виконувати функції державної виконавчої влади, а не про передачу Київській міській державній адміністрації своїх визначених Конституцією України і законами України повноважень, як це помилково вважає Окружний адміністративний суд міста Києва у своїх висновках, і не про перетворення Київської міської державної адміністрації в орган місцевого самоврядування, система якого визначена статтею 4 Закону України «Про столицю України – герой-Київ» та статтею 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Сформовані таким чином відповідно до статей 8, 10 Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ» та статті 2, пунктів 5, 6 частини 1 статті 26, статті 54 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виконавчі органи Київської міської ради (відділи, управління, інші структури) одночасно здійснюють місцеве самоврядування в межах визначених Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» і функції державної виконавчої влади в межах повноважень, визначених Законом України «Про місцеві державні адміністрації».
Таким чином, законодавець чітко розділяє повноваження органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади у місті Києві.
Крім цього, суд допускає у своїй постанові невірне тлумачення рішення Конституційного Суду України від 25.12.2003 №21-рп/2003 (справа про особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування).
Так, Окружний адміністративний суд міста Києва суд зазначає, що відповідно до зазначеного рішення, Конституційний Суд України констатував, що Київська міська державна адміністрація є єдиним в організаційному відношенні органом, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади. З питань віднесених, до відання місцевого самоврядування, цей орган підзвітний і підконтрольний Київській міські раді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади - Кабінету міністрів України.
Проте, у своїх висновках Конституційний Суд України у згаданому рішенні зазначив, що створення в місті Києві єдиного в організаційному відношенні органу, який виконує функції виконавчого органу Київської міської ради та паралельно функції місцевого органу виконавчої влади і який з питань, віднесених до відання місцевого самоврядування, є підзвітним і підконтрольним відповідній раді, а з питань здійснення повноважень у сфері виконавчої влади - також підконтрольним відповідним органам виконавчої влади (Кабінету Міністрів України), відповідає положенням частин першої, другої статті 118, частин першої, другої статті 140 Конституції України. Створення такого органу також узгоджується з Європейською хартією місцевого самоврядування, яка визначає місцеве самоврядування як право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою державних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення (пункт 1 статті 3).
Отже, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 25.12.2003 №21-рп/2003 відзначив, що виконавчий орган Київської міської ради та Київська міська державна адміністрація є в організаційному відношенні єдиним органом, але не в правовому відношенні.
Законом України від «Про житлово-комунальні послуги» у статті 7 визначені повноваження органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунальних послуг, в тому числі віднесено до їх повноваження встановлення цін (тарифів) на житлово-комунальні послуги відповідно до закону, а в статті 31 передбачено порядок формування цін, тарифів на житлово-комунальні послуги та затвердження їх органами місцевого самоврядування.
Статтею 6 цього Закону визначено повноваження Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій у сфері житлово-комунальних послуг.
Ці повноваження, зокрема, полягають у взаємодії з органами місцевого самоврядування з питань надання житлово-комунальних послуг та регулювання цін/тарифів у межах своїх повноважень.
Київська міська державна адміністрація не є підзвітним і підконтрольним Київській міській раді її власним виконавчим органом, якому могли належати передбачені пунктом 2 частини 1 статті 28 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» повноваження по встановленню в порядку і межах, визначених законодавством, тарифів щодо оплати комунальних послуг і за умови, що вона здійснює свої повноваження з особливостями, визначеними окремими законами.
Не зважаючи на те, що на базі Київської міської державної адміністрації Київська міська рада формує свої власні виконавчі органи, Київська міська державна адміністрація не відноситься до її виконавчих органів і не є органом місцевого самоврядування. Вона є місцевим органом виконавчої влади і у сфері житлово-комунальних послуг діє як самостійний уповноважений орган виконавчої влади.
Більше того, Київська міська рада III, IV та V скликань, враховуючи рішення Конституційного Суду України №21-рп/2003 від 25.12.03, утворювала виконавчий орган на базі Київської міської державної адміністрації, визначала його структуру та загальну чисельність у повній відповідності до п. 5, 6 частини першої статті 26, статті 51 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статті 10 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ». Натомість, Київською міською радою VI скликання у порушення вказаних вище норм виконавчий орган не створено, не затверджено його структуру та кількісний склад, внаслідок чого прийняті відповідачем оскаржувані розпорядження є нормативно-правовими актами місцевої державної адміністрації. Це підтверджують рішення III сесії Київської міської ради XXIII скликання від 11.03.1999 №161/262; рішення IX сесії Київської міської ради XXIV скликання від 07.02.2002 №239/1673; рішення II сесії Київської міської ради XXVI скликання від 20.06.02 №28/28.
Твердження відповідача про утворення виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) рішенням Київської міської ради від 11.03.1999 №161/262 сприйняти не можна, оскільки Київською міською радою у подальших скликаннях приймались аналогічні за змістом рішення. Так, п.1 рішення Київської міської ради від 11.03.99 №161/262 передбачено сформувати власний виконавчий орган на базі Київської міської державної адміністрації, а п.1 рішення Київської міської ради від 20.06.02 №28/28 передбачено утворити виконавчий орган Київської міської ради … із збереженням назви «Київська міська державна адміністрація». Крім того, вказане відповідачем рішення прийнято до рішення Конституційного Суду України від 25.12.03 №21-рп/2003, на яке посилається відповідач.
Утім, як вбачається із бланків та печатки відповідача, його назва не відповідає назвам, закріпленим у рішеннях Київської міської ради від 11.03.99 №161/262 та від 20.06.02 №28/28.
За таких умов не можна погодитись і з посиланням на те, що виконавчий комітет ради попереднього скликання здійснює свої повноваження до сформування нового складу, оскільки як видно із назви, вказаний суб’єкт є новою або ж перейменованою юридичною особою у порівнянні навіть з останнім рішенням Київської міської ради від 20.06.02 №28/28.
Шевченківський районний суд міста Києва прийшов до висновку, що оскаржуване розпорядження не потребує реєстрації у органах юстиції, з чим погодитись не можна з огляду на наступне.
Оскільки оскаржувані розпорядження прийняті як нормативні акти місцевої державної адміністрації, вони підлягають обов'язковій реєстрації у органах юстиції у відповідності до норм пункту 1 Указу Президента України від 03.10.1992 №493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» (нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян), пунктів 2-4 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 №731 (нормативно-правові акти, які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян; нормативно-правові акти, що мають неперсоніфікований характер і розраховані на неодноразове застосування, незалежно від строку їх дії (постійні чи обмежені певним часом); зачіпають соціально-економічні, особисті права, свободи й законні інтереси громадян, проголошені й гарантовані Конституцією та законами України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації).
Відповідачем не проведено обов'язкової реєстрації оскаржуваних розпоряджень у структурах Міністерства юстиції України, що є підставою для визнання оскаржуваних розпоряджень нечинними з моменту прийняття, а саме з 31.08.09, оскільки відповідно до пункту 3 Указу Президента України від 03.10.1992 №493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» нормативно-правові акти, зазначені в статті 1 цього Указу, набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності. Відповідно до пункту 15 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 №731 органи виконавчої влади направляють для виконання нормативно-правові акти лише після їх державної реєстрації та офіційного опублікування. У разі порушення зазначених вимог нормативно-правові акти вважаються такими, що не набрали чинності, і не можуть бути застосовані. Таким чином, можна вважати, що оскаржувані розпорядження не набули чинності на території міста Києва.
Шевченківський районний суд міста Києва прийшов до неправильного висновку, що формою рішень виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) є розпорядження, що підписуються головою Київської міської ради, який одночасно очолює Київську міську державну адміністрацію.
Слід зазначити, що норми статті 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації) чітко встановлюють форми нормативно-правових актів місцевих державних адміністрацій, а саме: розпорядження голів та накази керівників відділів, управлінь і інших структурних підрозділів. Норми статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» чітко встановлюють форми нормативно-правових актів органів і посадових осіб місцевого самоврядування, а саме: рішення місцевої ради, рішення виконавчого комітету місцевої ради, розпорядження голови міської, сільської селищної ради. Втім, відповідно до норм частини восьмої цієї статті, сільський, селищний, міський голова видає розпорядження у межах своєї компетенції, яка передбачена статтею 42 цього Закону. Серед повноважень сільського, селищного міського голови відсутні власні повноваження стосовно встановлення і погодження тарифів на житлово-комунальні послуги.
Київська міська рада не приймала рішення стосовно делегування відповідно до норм статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» повноважень щодо видання розпоряджень про встановлення тарифів на житлово-комунальні послуги Київському міському голові.
Отже, нормами Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про столицю України – місто-герой Київ», «Про місцеві державні адміністрації» встановлено вичерпний перелік форм нормативно-правових актів органів і посадових осіб місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій, серед яких поняття «розпорядження виконавчого органу» відсутнє.
Аналіз наведених норм дає підстави стверджувати, що органи місцевого самоврядування, до системи яких входять зокрема сільська, селищна, міська рада, виконавчий орган сільської, селищної, міської ради здійснюють свої повноваження на принципах колегіальності, шляхом обговорення та прийняття на їх засіданнях більшістю від їх загального складу актів у формі рішень.
Окрім того, у системі органів місцевого самоврядування у місті Києві, визначеній статтями 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та 7 Закону України «Про столицю України – місто-герой Київ» відсутня посада голова Київської міської ради, а наявна посада Київський міський голова. Враховуючи рішення Конституційного Суду України від 25.12.03 №21-рп/2003, Київський міський голова – посадова особа, яка виконує функції міського голови та одночасно виконує функції голови Київської міської державної адміністрації. Отже, Окружний адміністративний суд міста Києва невірно визначив посадову особу, яка має підписувати акти виконавчого органу Київської міської ради.
Шевченківський районний суд міста Києва дійшов висновку, що при прийнятті оскаржуваного розпорядження не порушено норм Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», з чим погодитись не можна зважаючи на таке.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» метою регулювання у даній сфері правовідносин є вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Вказаною статтею також визначено, що регуляторний акт - це: прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання; прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який або окремі положення якого спрямовані на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом. Відповідно до статті 19 Господарського кодексу України відносини у сфері встановлення цін і тарифів вважаються господарськими.
Відповідно до статті 8 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» стосовно кожного проекту регуляторного акта його розробником готується аналіз регуляторного впливу. Аналіз регуляторного впливу готується до оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень та пропозицій.
Відповідно до статті 9 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» кожен проект регуляторного акта оприлюднюється з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань. Про оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень і пропозицій розробник цього проекту повідомляє у спосіб, передбачений статтею 13 цього Закону. У випадках, встановлених цим Законом, може здійснюватися повторне оприлюднення проекту регуляторного акта. Проект регуляторного акта разом із відповідним аналізом регуляторного впливу оприлюднюється у спосіб, передбачений статтею 13 цього Закону, не пізніше п'яти робочих днів з дня оприлюднення повідомлення про оприлюднення цього проекту регуляторного акта. Повідомлення про оприлюднення проекту регуляторного акта повинно містити: стислий виклад змісту проекту; поштову та електронну, за її наявності, адресу розробника проекту та інших органів, до яких відповідно до цього Закону або за ініціативою розробника надсилаються зауваження та пропозиції; інформацію про спосіб оприлюднення проекту регуляторного акта та відповідного аналізу регуляторного впливу (назва друкованого засобу масової інформації та/або адреса сторінки в мережі Інтернет, де опубліковано чи розміщено проект регуляторного акта та аналіз регуляторного впливу, або інформація про інший спосіб оприлюднення, передбачений частиною п'ятою статті 13 цього Закону); інформацію про строк, протягом якого приймаються зауваження та пропозиції від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань; інформацію про спосіб надання фізичними та юридичними особами, їх об'єднаннями зауважень та пропозицій. Строк, протягом якого від фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань приймаються зауваження та пропозиції, встановлюється розробником проекту регуляторного акта і не може бути меншим ніж один місяць та більшим ніж три місяці з дня оприлюднення проекту регуляторного акта та відповідного аналізу регуляторного впливу. Усі зауваження і пропозиції щодо проекту регуляторного акта та відповідного аналізу регуляторного впливу, одержані протягом встановленого строку, підлягають обов'язковому розгляду розробником цього проекту. За результатами цього розгляду розробник проекту регуляторного акта повністю чи частково враховує одержані зауваження і пропозиції або мотивовано їх відхиляє.
Відповідно до статті 13 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» повідомлення про оприлюднення проекту регуляторного акта з метою одержання зауважень і пропозицій, проект регуляторного акта та відповідний аналіз регуляторного впливу оприлюднюються шляхом опублікування в друкованих засобах масової інформації розробника цього проекту, а у разі їх відсутності - у друкованих засобах масової інформації, визначених розробником цього проекту, та/або шляхом розміщення на офіційній сторінці розробника проекту регуляторного акта в мережі Інтернет.
Стаття 35 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» чітко регламентує, що оприлюднення з метою одержання зауважень і пропозицій проектів регуляторних актів, прийняття яких належить до компетенції виконавчих органів сільських, селищних, міських, районних у містах рад, а також сільських, селищних та міських голів, проводиться до внесення цих проектів на розгляд засідання відповідного виконавчого органу ради або до внесення їх на затвердження відповідному сільському, селищному, міському голові.
Утім, всупереч цим нормам, проект оскаржуваного нормативно-правового акту оприлюднений не був, аналіз його регуляторного впливу відсутній.
Відповідно до статті 21 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» проекти регуляторних актів, які розробляються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади, територіальними органами центральних органів виконавчої влади, підлягають погодженню з відповідними територіальними органами спеціально уповноваженого органу. Для погодження до спеціально уповноваженого органу разом з проектом регуляторного акта подаються аналіз регуляторного впливу цього проекту та копія оприлюдненого повідомлення про оприлюднення проекту з метою одержання зауважень і пропозицій. Тривалість погодження проекту регуляторного акта не може перевищувати одного місяця з дня одержання проекту спеціально уповноваженим органом або його територіальним органом.
Утім, всупереч цій нормі проект оскаржуваного нормативно-правового акту не був погоджений в Департаменті регуляторної політики Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.
Відповідно до статті 36 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» діє імперативна норма, згідно з якою регуляторний акт не може бути прийнятий або схвалений уповноваженим на це органом чи посадовою особою місцевого самоврядування, якщо наявна хоча б одна з таких обставин: відсутній аналіз регуляторного впливу; проект регуляторного акта не був оприлюднений.
Відповідно до ч. 12 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються у порядку, встановленому Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
Відповідно до статті 202 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення є порушення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 185, 186, 187, 198, 202 Кодексу адміністративного судочинства України,
ПРОШУ:
2. Скасувати постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 27.02.07 у адміністративній справі №2а-245/07 за позовом Полякової Олени Юріївни до виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) про визнання протиправними та скасування розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 30.10.06 №1574.
3. Прийняти нову постанову, якою задовольнити позов в повному обсязі.
Додатки:
«___»______________ 2011 року В. В. Бондаренко
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовано тим, що судом першої інстанції порушено правила предметної підсудності, так як спір підсудний саме місцевим загальним судам, як адміністративним, у відповідності п.1 ч.1 ст. 18 КАС України.
Перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду, а також правильність застосування судом норм процесуального права та правової оцінки обставин у справі, судова колегія приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що позивачем порушено правило предметної підсудності, так як спір підсудний окружному адміністративному суду, у відповідності до ч.2 ст. 18 КАС України.
За наслідком встановлених обставин судом першої інстанції зроблено висновок з яким погоджується судова колегія, щодо правомірності порушення правил предметної підсудності, з огляду на наступне.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст. 6 КАС України, кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним і неупередженим судом. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена цим Кодексом.
Згідно п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС України, суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до ч. 2 ст. 18 КАС України, окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, обласна рада, Київська або Севастопольська міська рада, їх посадова чи службова особа, крім випадків, передбачених цим Кодексом, та крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки та справ, які підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.
Згідно ст. 4 Закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми», покриття витрат на виплату державної допомоги сім'ям з дітьми здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України у вигляді субвенцій до місцевих бюджетів.
Пунктом 49 постанови КМУ «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми» від 27 грудня 2001 року № 1751 зазначено, що суми державної допомоги сім'ям з дітьми, виплачені надміру внаслідок зловживань з боку громадян (у результаті подання документів із свідомо неправдивими відомостями, неподання відомостей про зміни у складі сім'ї, приховування обставин, які впливають на призначення і виплату державної допомоги тощо), стягуються згідно із законом.
З огляду на вищевикладене, основою для визначення предметної підсудності окружного адміністративного суду є суб'єктний склад сторін по справі, а саме наявність однієї із сторін у справі органу державної влади, іншого державного органу, органу місцевого смоврядування, їх посадових чи службових осіб, крім випадків, передбачених законом.
Таким чином позивач, Департамент праці та соціального захисту, відноситься до органів місцевого самоврядування, але виконує делеговані повноваження державної влади, а тому справа належить до підсудності саме окружного адміністративного суду.
Такої правової позиції додержується й Вищий адміністративний суд України у своїх рішеннях, а саме: ухвалі у справі № К/800/30858/13 від 11 червня 2013 року та ухвалі у справі № К/800/34028/13 від 01 липня 2013 року.