Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1 Внутрішньополітичний розвиток фашистського режиму в Італії.
Прихід фашистів до влади поклав початок створенню нового механізму влади. Італійські фашисти діяли обережно, методом поступового перебирання до своїх рук владних функцій. Так фактично законодавчим органом стала Велика фашистська рада (ВФР), створена в грудні 1922 р. Озброєні фашистські загони («скуадрі») стали в 1923 р. Добровільною міліцією національної безпеки (ДМНБ), що присягнула королю й на 1930 р. нараховувала 750 тисяч членів. До префектів та інших посадових осіб адміністрації були приставлені фашистські політичні радники — своєрідні комісари. Вирішальна роль у державі переходила до нових фашистських владних структур. Перші свої удари фашисти спрямували проти лівих. Уже наприкінці 1922 року фашистські профспілки нараховували 1 млн. чол. У 1923 р. фашисти провели перший політичний процес над групою комуністів на чолі з А.Бордигою. У березні 1923 р. декретом «взаємної угоди» між робітниками і господарями фактично запроваджено 2-год. надурочні роботи й тим самим ліквідовано 8-год. робочий день.Економічні заходи фашистів на перших порах зводилися до ослаблення державного контролю над економікою, що виник в роки війни. Певних змін зазнала також податкова політика. Прямі податки з обіцяних прогресивних перетворилися в пропорційні, різко збільшилися непрямі податки, з другого боку, державні витрати на соціальне страхування були скорочені, а пенсії й допомога учасникам війни відмінені. Відбулося загальне пожвавлення ділової активності, ріст промислового виробництва. У роки стабілізації промислове виробництво виросло на 60%. В 1926 р. Італія змушена була вдатися до стабілізаційних позик.У 1925-1928 рр. були ліквідовані останні установи демократії, які ще формально зберігалися.
Після замаху на Муссоліні 9 листопада 1926 р. була прийнята серія надзвичайних законів. Опозиційні партії підлягали розпуску, антифашистська преса заборонялась, запроваджувалася адміністративна висилка осіб, запідозрених в антифашистській діяльності, смертна кара за замах на Муссоліні тощо. 1927 року створено найважливіші органи фашистської диктатури: особливий трибунал і таємна політична поліція. У травні 1928 р. прийнято закон, згідно якого право висувати депутатські кандидатури мали лише фашистські організації. Багато уваги фашисти надавали ідеологічній обробці населення. Ідеологія «корпоративної» держави.Основні принципи корпоративізму були проголошені навесні 1927 р. у «Хартії праці». Втручання держави у сферу виробництва могло бути у випадку недостатньої приватної ініціативи або коли цього вимагають «інтереси держави». Режим Муссоліні базувався на 4 принципах, характерних усім різновидам тоталітаризму: культ вождя, держави, партії та нації
2.Причини та наслідки гр. війни в Іспанії.
В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили республіканський уряд єдиного фронту. Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот.
Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-монархіста Сотело, заколотники після спеціального кодового заклику однієї з радіостанцій міста Сеута — «Над усією Іспанією безхмарне небо»— розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня — в самій Іспанії.
Головною причиною поразки Народного фронту було те,що його початкові цілі – демократія – були зігноровані в ході війни і тих перетворень, вектор яких був спрямований у бік лівої диктатури. Сам Н.ф. був організацією різношерстих політичних сил, які особисті інтереси ставили вище загальних – боротьби за збереження республіканського ладу. У колоніальних урядів Н.ф. не було чіткої формули майбутнього. Анархісти розглядали республіку через призму своєї ідеї заперечення всякої держави, комуністи – як перший крок на шляху до диктатури пролетаріату, демократи-як знаряддя утвердження економ. І політ. Свободи, соціалісти-як сприятливий фактор для здійснення реформ без виходу за рамки суспільного ладу.
Фактором, який всі 32 міс. впливав на громад. війну і її кінцевий результат, було зовнішнє втручання тоталітарних д-в: СРСР, Німеччини, Італії та Португалії. На боці республіканців стояли європейські ліві на чолі з Комінтерном та ВКП(б). На боці Франко-фашистські д-ви
Наслідки гр. війни були трагічні для іспан. народу, війна поділила Іспанію навпіл. Загальні втрати з обох сторін становили 320 тис. додавались численні руїни,з нищені історичні цінності. Сотні тис. республіканців емігрували. Багато було кинуто до в’язниць.
3.Внутрішньополітичний розвиток Польщі.
У березні 1921 була схвалена Конституція Польської Республіки, яка встановлювала в країні парламентсько-демократичний устрій. Першим президентом був обраний професор Ґабрієль Нарутовіч, який через тиждень загинув від руки фанатика-ендека. У країні розгорнулась боротьба за владу між угрупуванням ендеків і прихильниками Юзефа Пілсудського.
В кінці до влади прйшов 1923 р. новий кабінет на чолі з вченим-економістом В.Грабським, який отримав надзвичайні повноваження щодо корекції податкового законодавства, отримання зовнішніх позик, реформування грошової системи. Енергійними і послідовними заходами йому вдалося зупинити інфляцію, стабілізувати державний бюджет, ввести нову національну валюту злотий. У травні 1926 Пілсудський з допомогою армії й при підтримці лівих сил здійснив державний переворот, встановив авторитарний режим «санації» (оздоровлення). Санаційна диктатура прагнула централізувати управління країною, спираючись на військову силу. Діяльність опозиційних партій, які в 1929 утворили блок Централів, всіляко переслідувалась. Економічна криза 1929—1933 викликала численні соціальні конфлікти. Проти українського національного руху застосовувались «Пацифікації» (1930). У 1935 пілсудчики провели через сейм нову Конституцію, яка фактично скасовувала демократичний устрій і встановила диктаторський режим. У квітні 1935 р. в Польщі було введено в дію нову конституцію. Відтепер основний закон встановлював принцип єдиновладдя і надавав диктаторські повноваження президенту. Глава держави обирався спеціальною колегією виборців і отримував право призначати і звільняти уряд, скликати і розпускати сейм і сенат, видавати декрети, що мали силу закону. Значно розширювались права сенату. А новий виборчий закон позбавляв політичні угруповання права висувати кандидатів до законодавчого органу, що передавалось окружним виборчим комісіям, діючим під контролем владних структур. Після смерті Юзефа Пілсудського у 1936—1937 країну охопила хвиля антисанаційних виступів. Однак група генералів на чолі з Едвард Ридз-Смігли зуміла утримати владу, спираючись на нову урядову партію — Табір Національного Єднання (Озон).
4.Національне питання на Югославії.
Під час створення Королівства сербів, хорватів і словенців не враховано важливий принципу рівності всіх що у ньому народів. Маніфест принца-регента Сербії Олександра Карагеоргиевича. оприлюднений 1 грудня 1918 р. ігнорув права національних меншин. Вже за адміністративно-територіальному розділі країни на округи та повіти урядом було обійдено інтереси національних меншин.
На поч. квітня 1921 року початок роботи Установчих зборів, мали обговорити проект конституції країни. Строкатість складу Установчих зборів від відбивала строкатість етнічного складу королівства і таку саму строкатість поглядів у майбутнє країни. Сербська демократична партія була створена 1919 року й мала свій погляд майбутній устрій країни (великосербскі устремління). Представники Хорватії, і Словенії вимагали автономії у складі єдиної Югославії. Висловлювалися навіть ідеї створення федеративної держави під владою династії Карагеоргиевичей. Хорватська селянська партія і компартія виступали за республіканську форму правління. Робота Установчих зборів зайшла у безвихідь. Через бойкот із боку лівої опозицій уряд провів свій проект конституції, і її прийнято 28 червня 1921 року, отримала назву "Відовданскої конституції". Вона узаконювала нерівноправна становище народів королівства в унітарній державі. Відповіддю на політику сербізації з боку місцевого населення став рух комитаджиїв. Їх підтримували всі прошарки населення. У Македонії повстанський рух очолила Об'єднана внутрішня македонська революційна організація. В січні 1929 року король Олександр здійснив державний переворот, і до влади прийшов уряд на чолі з генералом Петром Живковичем, керівником таємницею організації "Біла рука". Убивство короля Олександра 1934 року викликало перегрупування політичних сил. Наслідк, до влади 1935 року уряд М.Стоядиновича. залучив до співпраці Мусульманску партію і Словенску клерикальну партію. Шукав компромісу з хорватами. Переговори із Хорватскою селянською партією невдалі. Хукає підтримки церкви. Влітку 1935 року угода з Ватиканом - розширювалися права католицькій Церкві в Югославії. Але протест сербських шовіністів і Сербської православної церкві,. Протистояння уряду та православної церкві завершилося фактичним скасуванням конкордату. Спроба врегулювати міжнаціональні відносини у країні провалилася.
6.Болгарія у міжвоєнний період (1918-1939 рр.)
У вересні 1918 р. болгарська армія капітулювала. Війська Антанти у 1918 р. окупували Болгарію. У політичному житті країни зросла роль Болгарського землеробського народного союзу (БЗНС) та Болгарської робітничої комуністичної партії (БКПтісняків). На парламентських виборах 1919 р. БЗНС здобув 27% голосів, її лідер Олександр Стамболійський сформував коаліційний уряд. Після парламентських, виборів .1920 р. БЗНС зібрав близько 39% голосів і отримав тільки половину мандатів, було створено однопартійний уряд Стамболійського, що вирішив провести демократичні реформи. Найважливішою з них була аграрна, яка передбачала вилучення всіх залишків земельних володінь, що перевищували 30 га. орної землі. Протягом 1921 —1922 рр. у країні сформувалася організація Народна злагода — опозиційний політичний центр буржуазних елементів, що почав боротьбу проти політики уряду Стамболійського. У червні 1923 р, у Софію вступили військові підрозділи заколотників з Народної злагоди та Військової ліги (офіцерська організація). Усі міністри та багато парламентарів були заарештовані. Главою нового уряду цар призначив лідера Народної злагоди, професора Софійського університет Олександра Цанкова. Так праві сили здійснили державний переворот. Червневий переворот 1923 р. поклав початок установленню антидемократичного, поліцейсько-монархічного режиму. Більшість населення Болгарії залишилася різко ворожою до режиму. Найвойовничішою була позиція БКП. Ультраліві, які здобули перевагу в керівництві БКП, стали на шлях індивідуального терору, а уряд розпочав терор проти лівих сил. Під час економічної кризи 1929—1932 рр. різко скоротилося виробництво, 30 % працюючих втратили робочі місця, ціни на сільськогосподарську продукцію зменшилися, що спричинило масове розорення селян. Криза викликала соціальні заворушення і політичну нестабільність. 1934 р. офіцери і профашистські елементи здійснили державний переворот. Парламент, усі партії, профспілки та інші організації були розпущені. Військово-авторитарний режим, що запанував у Болгарії, спирався на армію. Проте відсутність широкої соціальної бази цього режиму визначала його нестабільність, що призводило до частої зміни урядів.
Існуюча партійно-політична система остаточно збанкрутувала. Армія закликає допомогти діяльності нової влади, на яку чекає вирішення таких важливих завдань:
1. Дисциплінована й економна організація держави.
2. Стабільна громадська влада з комітетами.
3. Відновлення довіри до держави шляхом: а) збалансованого бюджету; б) найскорішої сплати внутрішнього боргу; в) нових прибутків шляхом введення монополій.
4. Ліквідація існуючого безладдя у промисловості. Пристосування індустрії до економічних і національних потреб країни тощо.
5.Режим М. Хорті.
Після падіння комуністичного режиму правителем Угорщини була проголошено ерцгерцога Габсбургського, але Антанта не визнала його і віддала перевагу М. Хорті. Обраний у січні 1920 року парламент ліквідував республіканський устрій і вибрав М. Хорті регентом.
Карл Габсбург і його прихильники, побоюючись зміцнення режиму М. Хорті, у 1921 р. двічі намагалися організувати заколот з метою повернення Карла на королівський трон. У 1920-1921 pp. в Угорщині утвердився хортистський режим. Авторитарна, майже необмежена влада М. Хорті зберегла парламент та деякі залишки парламентської демократії: загальне виборче право, опозиційні партії тощо. У 1921 р. уряд досяг угоди з керівниками соціал-демократичної партії. В країні припинялись репресії, соціал-демократам надавалося право проводити свою діяльність під наглядом поліції. У 1922 р. уряд запровадив новий закон про вибори, згідно з яким таємне голосування зберігалося у великих містах. У 1925 р. вступив у дію новий, більш реакційний виборчий закон. Зміцнення хортистського режиму як диктатури фінансової олігархії і земельних магнатів супроводжувалося утисками опозиційних організацій, профспілок, лівих соціал-демократів та комуністів. У 1927 р. почалося зближення Угорщини з фашистською Італією і мілітаристськими колами Німеччини. У 1932 p. М. Хорті поставив на чолі уряду лідера крайньо правого крила Партії єдності Д'юлу Гьомбьоша, який жорстко провадив свою політику. У зовнішній політиці було висунуто «Відродження угорської нації». Посилились утиски й обмеження діяльності соціал-демократів і профспілок. Водночас розширювалися права Хорті як регента і права верхньої палати парламенту. Праві сили почали визначати внутрішню і зовнішню політику уряду. Після приходу до влади в Німеччині Гітлера активну діяльність в Угорщині розгорнули націонал-соціалістичні групи, які у 1935 р. об'єдналися в партію «Перехрещені стріли», одночасно регулярними стали двосторонні німецько-угорські дипломатичні зв’язки.
при розчленуванні чехословаччини угорщина також захоплює частину територій. У квітні 1941 р. Угорщина як сателіт гітлерівської Німеччини взяла участь у нападі вермахту на Югославію, а згодом і на СРСР.
7. Проаналізуйте проблему міжнаціональних відносин у чехословаччині та спроби їх розвязання у міжвоєнний період
З розпадом Австро-Угорщини було створено незалежну Чехословаччину 28 жовтня 1918.
У міжвоєнний час поняття „чехословакізму” остаточно стало політичною реальністю, ознакою самоусвідомлення чехословацької державно-національної приналежності. У першій половині 1930-х років, під впливом зовнішніх та внутрішніх небезпек, відбувається зміцнення „чехословакізму” як ідеології та політичної практики. Симптоматично, що виразником цієї тенденції виступив Мілан Годжа який сформулював теорію словацької та чеської націй як „історично даних морально цілих” категорій з власного етнічною спадковістю, що на основі колективної волі повинні спрямовуватися до синтезу - державно-політичної чехословацької нації. Так, в листопаді 1921 р. відбувся розкол між чеськими і словацькими „лідовцями”, які до цього були союзниками. Глінківська словацька народна партія створила власний парламентський клуб і перейшла в опозицію до уряду. У січні 1922 року вона офіційно представила в Палаті депутатів законопроект про словацьку автономію, який передбачав залишити в загальнодержавному віданні армію, зовнішню політику, громадський транспорт, цивільне законодавство, вибори президента, фінанси та законодавство, що стосується спільних питань. Словаччині повинна була належати третина портфелів в центральному уряді. За даним проектом Словаччина перетворювалася на самостійну митну територію. Це створило б прецедент для інших національних меншин, в першу чергу для німців. Тому проект навіть не обговорювався в Палаті депутатів.
Відносини з німцями, які спочатку почали налагоджуватися, на початку 1920 років знову загострилися. Це було пов’язано з відмовою окремих німецьких призовників підкоритися мобілізаційному наказу, що в деяких місцевостях призвело до кривавих зіткнень з чехословацькими військами. Крім того, чехословацькі німці були незадоволені політикою „чехізації”, що, на їх думку, проводилась чехословацькою владою. Незважаючи на те, що Чехословаччина виникла на основі принципу національного самовизначення, Чехословацька республіка стала багатонаціональною державою. Права національних меншин в ній гарантувалися Сен-Жерменським договором, а пізніше - Конституцією ЧСР. Досить часто вони апелювали до міжнародних організацій, зокрема до Ліги Націй, з проханням вплинути на політику Праги. Становище німецької, польської та угорської меншини неодноразово ставало темою двосторонніх переговорів Чехословаччини з сусідами.
8. Простежте спроби аншлюсу Австрії в 30 х роках та історичні обставини його реалізації
У другій половині 30-х років значно зросли військово-промислова могутність і вплив у Європі фашистської Німеччини. З 1933 р. до 1939 р. її військові витрати зросли в 10 разів. Все це створювало небезпечну ситуацію на континенті. Проте західні великі держави вперто відхиляли пропозиції Радянського Союзу про створення системи колективної безпеки. У лютому Гітлер викликав у Берлін австрійського канцлера К.Шушніга, поводився з ним брутально, вимагав свободи діяльності нацистів і призначення міністром внутрішніх справ Австрії нацистського лідера А. Зайсс-Інкварта. Шушніг прийняв ультиматум, але ще зробив спробу навіть провести у своїй країні 13 березня 1938 р. плебісцит з питання незалежності. Проте за вимогою Берліна Шушніг мусив піти у відставку, замість нього 11 березня канцлером був призначений гітлерівський ставленик Зайсс-Інкварт. А наступного дня — 12 березня 1938 р. — опівдні за проханням нового канцлера Німеччина без жодного пострілу ввела свої війська в Австрію. Було здійснено приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини.
Великі західні держави майже не відреагували на цю подію. Посли Англії та Франції в Берліні намагалися було «протестувати» проти насильницьких дій Німеччини, але їх навіть не прийняли. 2 квітня 1938 р. західні країни визнали анексію Австрії й перетворили свої посольства у Відні в консульства. Між іншим, у Мадриді через рік вони повелися протилежним чином, визнавши фашистський уряд Франко.
Радянський Союз зайняв принципову позицію й заявив рішучий протест проти загарбання Австрії Німеччиною, визначивши дії останньої як агресію й загрозу безпеці не тільки 11 сусіднім із Німеччиною країнам, а й усьому світові. Проте Англія та Франція відхилили радянську пропозицію організувати колективний захист незалежних країн.
Аншлюс Австрії дуже загострив політичне становище в Європі. Німеччина значно збільшила свій військово-промисловий потенціал і почала готуватися до нових аг-ресивних дій.
9. Проаналізуйте спроби вирішення репараційної проблеми у 1929-1932 роках
План Юнга— другий план репараційних виплат Німеччини після Першої світової війни, який замінив план Дауеса.
План передбачав деяке зниження розміру річних платежів (у середньому до 2 млрд марок), скасування репараційного податку на промисловість і скорочення обкладення транспорту, ліквідацію іноземних контрольних органів. Одним з найважливіших наслідків прийняття Плану Юнга було дострокове виведення окупаційних військ з Рейнської області.
План був прийнятий на Гаазькій конференції з репарацій 1929—30, в якій брали участь Бельгія, Великобританія, Німеччина, Греція, Італія, Польща, Португалія, Румунія, Франція, Чехословаччина, Югославія і Японія. США офіційно не брали участь у роботі конференції, однак, будучи ініціатором плану Юнга, чинили тиск на учасників конференції, домагаючись прийняття цього плану. План був розроблений групою фінансових експертів на чолі з американським фінансистом Овеном Юнгом і відображав інтереси приватних, передусім американських кредиторів Німеччини.
У ньому, на відміну від «плану Дауеса», виплата репарацій передбачалася аж до 1988 р.: у перші 37 років Німеччина мала б щорічно сплачувати по 1988 млн марок, а з 1966 р. протягом наступних 22 років по 660 млн марок плюс платежі, дорівнюють сумі щорічних погашень державами-одержувачами репарацій.
При такому розрахунку, замість встановленої раніше загальної суми репарацій в 132 млрд рейхсмарок вона скорочувалася до 113,9 млрд, і після сплати за перші 37 років твердої суми репарацій, вона могла бути скорочена або відстрочена у разі економічних труднощів Німеччини. Рішення Гаазької конференції, яка затвердила «план Юнга» були абсолютно нереальними.
На практиці план Юнга виконувався лише до липня 1931 (офіційно скасований в 1932). Однак його тяготи були використані націоналістичними політиками Німеччини для розпалювання в народі шовіністичних настроїв.
10.Охарактеризуйте роботу та дайте оцінку результатам Женевської конференції 1932 – 1935 років з роззброєння.
1932—35, міжнародна конференція із скорочення і обмеження озброєнь, скликана за рішенням Ради Ліги Націй; почала роботу після тривалого підготовчого періоду 2 лютого 1932 в Женеві за участю 63 держав; з них 9 (СРСР, США, Афганістан, Бразилія, Єгипет, Коста-Ріка, Мексика, Туреччина, Екуадор) в Лігу Націй не входили. Головні держави прагнули використовувати конференцію для ослабіння своїх можливих противників і посилення власної військової потужності. Французька делегація добивалася збереження військової переваги над Німеччиною, отриманої Францією по Версальському мирному договору 1919 . Цієї мети служив один з французьких планів («План Тардье»), що передубачав створення під егідою Ліги Націй міжнародної армії, в якій керівна роль належала б Франції. Німецька делегація виступила з вимогою «рівності в озброєннях»; не добившись задоволення цієї вимоги, прийшовший в Германії до влади фашистський уряд заявив в жовтні 1933 про відмову брати участь в роботі конференції і про вихід Німеччини з Ліги Націй. Делегація Великобританії направляла зусилля на те, щоб будь-які заходи по роззброєнню не ослабили її імперських позицій і морської могутності. Цій меті по суті служив висунутий в березні 1933 англійський план («План Макдональда»), що передубачав граничні цифри сухопутних озброєних сил європейських країн без якого-небудь обгрунтування їх певними критеріями і надавав Великобританії і США великі переваги у військово-морських і військово-повітряних силах (цей план був прийнятий 8 червня 1933 Генеральною комісією Ж. до. по р. за основу майбутньої конвенції по роззброєнню).
Суперечливе рішення конференції було прийняте 23 липня 1932 року, на основі пропозиції Гувера. Резолюція зазначала що буде проведе істотне скорочення світових озброєнь, але головною метою буде скорочення засобів агресії. Проте не зазначалось ні цифр, ні пропорцій, тому це рішення немало ніякого значення. Під час конференції Німеччина під приводом що їй не надається рівноправність покинула конференцію і пізніше вийшла з ЛН. Конференція тяглася аж до квітня 1935 року, проте бажаних результатів не дала.
11.Простежте порушення Німеччиною Версальських постанов у 1935 – 1936 рр. та реакцію на них західних країн.
Порушенню Версальських постанов Німеччиною у 1935 – 1936рр. перш за все треба віднести ремілітаризацію Рейнської області. Після того, як у січні 1935 року був проведений референдум і приєднана Саарська область до Німеччини, Гітлер набув ще більшої підтримки і популярності. В березні 1935 року Гітлер видав закон про відновлення обов’язкової військової служби в Німеччині, створення армії у складі 12 корпусів і 36 дивізій (бл. 500 тис.чоловік. Також заявив про намір створити військово – морський флот, що мав дорівнювати 35 % британського. У відповідь зх.. держ. Підписали 3 договори. Франко – англо – італійську у Стрезі квітень 1935 р. За яким засудили будь яку односторонню денонсацію міжнародних договорів і підтвердили вірність Локарнським угодам. Через кілька днів рада ЛН засудила порушення Німеччиною Версальського договору. 2 травня 1935 року в Парижі підписується франко – радянський договір Він укладався на випадок агресії якоїсь із європ. країн проти СРСР чи Франції. Проте у спеціальному протоколі зазначалось, якщо, у випадку агресії Німеччини договір не вводився у дію, якщо агресія не визнається як така державами Локарнського договору – Вел. Брит., Італією. 16 травня 1935 року у Празі підпис. Радянсько – Чехословацький договір. Він був майже аналогічною копією франко – радянському, але містив додатковий протокол. В ньому зазначалось, що заходи пов’язані із всебічною допомогою , вводяться в дію за умови, коли Франція надасть допомогу жертві нападу. Берлін заявив, що подібні радянські договори суперечать домовленостям у 1925 році у Локарно. 7 березня 1936 року в Берліні заявлено про денонсацію Локарнських угод. Того ж дня німецькі війська вступили в Рейнську область. Близько 30 тисячне військо. Загонам, що вступили в Рейнську зону, німецьке командування наказало: якщо тут з'являться французькі війська, бою не приймати і негайно відступити на свою територію. Розрахунок Гітлера виявився вірним: уряд Сарро - Фланден діяло. 10 березня 1936 представники Англії Іден і Галіфакс, Бельгії - Ван-Зееланд та Італії - Черутті зустрілися в Парижі з Сарро і Фланденом. Французьке уряд вимагав негайного виведення німецьких військ з Рейнської зони. У разі відмови Німеччини воно пропонувало застосувати до неї санкції. Проте Велико Британія та та інші члени ЛН притримувались політики уникання військових сутичок. Хоча 14 березня ЛН визнала порушення Німеччиною свої міжнародних забов’язань, проте Англія, Франціія віддали перевагу політиці поступок. Лише Англія, Франціія і Бельгія взаємно гарантували одна одній територіальну недоторканість на випадок Німецької агресії.
12.Проаналізуйте та дайте оцінку позиції Ліги нації під час агресії Японії у Манчжурії та Італії в Єфіопії.
На початку 30 років Японія тримала під контролем майже усю південну Манчжурію, орендувала пів острів Ляодун. У липні під приводом вбивства японського офіцера і пошкодженні залізниці, за кілько тижнів японські війська взяли під контроль усю манчжурію. 19 січня 1932 року в Шанхаї стався напад на 5 японців, один із яких помер. Це також було використано як привід і Японські війська захопили Шанхай і 20 км зону навколо нього, довши відсіч регулярній китайській армії. Китай неодноразово звертався до ЛН, де його протести щодо агресії Японії ніяк не хотіли брати до уваги. Нарешті він домігся перемир’я з Японією, і та вивела свої війська із Шанхаю. Політика Япанії в Манчжурії проводилась під лозунгами створення незалежної Манчжурської держави. 24 серпня 1932 року Японія взнає державу Манчжоу – гоу. 1933 року на асамблеї ЛН було засуджено неправомірні дії Японії на території Манчжурії, не визнавалась незалежна Манчжурська держава і оголошувався суверенітет Китаю щодо Манчжурії. Проте такі дії не дали ніякого результату, окрім тілики того що Японія 27 березня 1933 року заявила, що виходить з ЛН. Таким чином Японські успіхи засвідчили про слабкість підписаниз договорів, міжнародних конвенцій і взагалі неспромлоджність ЛН націй виконувати свою миротворчу функцію, окрім як тільки морально засуди агресора.
5 грудня 1934 року на кордоні між Ерітреєю та Ефіопією стався інцидент, яким скористався Муссоліні: тридцять італійських солдат загинуло в сутичці з абіссінцями. Муссоліні відмовився від мирного вирішення цього питання. 3 жовтня 1935 року італійська армія розпочала бойові дії. Вони тривали до травня наступного року. Коли 200 тис. армія італійців, що мали сучасне озброєння захопили столицю Аддіс – Абебу. ЛН заявила про порушення Італією міжнародного договору, а саме італо – ефіопського договору 1928 року за яким обидві країни забов’язувались всі суперечки вирішувати мирним шляхом. ЛН запропонувала застосувати проти Італії економічні санкції. ЛН розпорядилась зняти ембарго на поставку зброї Ефіопії з боку деяких деяких держав і заборонив продаж її Італії. Стосовно економічних санкцій, Британський уряд вчинив найбільш радикально – встановили ембарго на нафтові продукти. У такий спосіб можна було зробити нерухомий італійський флот і авіацію. Але головним постачальником Італії були США, які відмовились застосувати санкції. Війна завершились приєднанням до Італії Ефіопії 9 травня 1936 р.. Італійський акт насилля став для ЛН ознакою непереборного занепаду.
14. Мю́нхенська уго́да 1938 ро́ку — угода, підписана в Мюнхені 30 вересня 1938 року прем'єр-міністром Великобританії Невілом Чемберленом, прем'єр-міністром Франції Едуаром Даладьє, рейхсканцлером Німеччини Адольфом Гітлером та прем'єр-міністром Італії Беніто Муссоліні. Основний зміст угоди:
а) Судетська область відділяється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10 жовтня;
б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі, худоба, меблі громадян, має залишатися на місці;
в) Чехословаччина повинна задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини.
У цій ситуації за ініціативою Муссоліні 29-30 вересня 1938 року було проведено нараду представників Англії, Франції, Німеччини та Італії в Мюнхені, на якому 30 вересня без участі представників Чехословаччини було підписано Мюнхенська угода (датована 29 вересня).Обгрунтовуючи свої вимоги канцлер Німеччини А. Гітлер доводив Е. Даладьє і Н. Чемберлену, що Чехословаччина є «форпостом більшовизму у Європі», пов'язана із СРСР договором про взаємодопомогу, а Радянський Союз підштовхує її до війни з Німеччиною. При цьому керівництво СРСР не лише намагається завдати удару по Гітлеру, а й розраховує розв'язати світову війну, наслідком якої може стати більшовицька революція .Згідно з цією угодою, Чехословаччина повинна була в період з 1 по 10 жовтня очистити Судетську область з усіма укріпленнями, спорудами, шляхами сполучення, фабриками, запасами зброї тощо. Також Прага зобов'язувалася протягом трьох місяців дати задоволення територіальним претензіям Угорщини та Польщі. Додатково була прийнята декларація, в якій Великобританією і Францією давалися гарантії нових кордонів Чехословаччини.
Уряд Чехословаччини підкорилася прийнятій у Мюнхені угоді, і 1 жовтня 1938 частини вермахту окупували Судети. У результаті Чехословаччина втратила близько 1/5 своїй території, близько 5 млн населення (з них 1,25 млн чехів і словаків), а також 33% промислових підприємств. Приєднання Судет стало вирішальним кроком на шляху до остаточної ліквідації державної самостійності Чехословаччини, що послідувала в березні 1939 року, коли Німеччина захопила всю територію країни. Суверенітет і територіальна цілісність (окрім територій Карпатської України, які відійшли до СРСР) чехословацької держави були відновлені в результаті розгрому нацистської Німеччини у Другій світовій війні. Згідно з Угодою про взаємні відносини 1973 Чехословаччина і Федеративна Республіка Німеччина визначили Мюнхенську угоду, «маючи на увазі свої взаємні відносини згідно з цим договором, нікчемною».
13. Система колективної безпеки. Вже в 30-х рр. Радянський Союз висуває ряду європейських держав пропозиції укладення міжнародних договорів про ненапад, із єдиною метою «зміцнення миру та відносин між країнами» за умов «пережитого нині глибокого світового кризиса». Вперше радянська делегація порушила питання про необхідності укладання спеціальної конвенції з визначення нападаючої боку на конференції з роззброєння у грудні 1932 року. 6 лютого 1933 р. радянський проект конвенції був формально унесений до Бюро конференції. 3 і 4 липня 1933 р. була підписана ідентична конвенція між СРСР і Литвою. Пізніше Фінляндія приєдналася до конвенції від 3 липня 1933 року. Отже, одинадцять держав прийняли визначення агресії, запропоноване Рад. Союзом. Участь Туреччини і Румунії двох конвенціях ідентичної змісту пояснюється бажанням країн, входили до складу Балканської Антанти (Туреччина, Румунія, Югославія, Греція) і Малої Антанти (Румунія, Югославія й Чехословаччина), підписати особливу конвенцію як єдиний комплекс держав. Це було черговим кроком у спробі створити ефективну систему безпеки в Европі. Учасники пакту мали користуватися рівні права і гарантіями, у своїй відхилялася ідея будь-якого протиставлення одних країн іншим, виняток когось із системи колективної безпеки все чи отримання будь-ким із країн-учасників переваг проти іншими державами в право їх счет. Радянський Союз для здійснення своєї ідеї колективної безпеки все виступив із пропозицією про укладення Східного пакту. Східний пакт повинен був охоплювати Німеччину, СРСР, Польщу, Литву, Латвію, Естонію, Фінляндію і Чехословаччину. Всі учасники пакту у разі нападу на одного мали б автоматично надавати допомогу державі, на яку напали. Політична атмосфера на початку 1934 року, у зв'язку з безперервним зростанням гітлерівської агресії, давала значну кількість приводів побоюватися, що прибалтійські держави можуть виявитися під загрозою із боку Німеччини. За планом про Східному пакті, система безпеки, повинна бути також доповнена вступом СРСР Лігу Націй. Вступ СРСР Лігу Націй набувало особливий характер, внаслідок те, що в 1933 року зі складу Ліги вийшли два агресивних держави – Німеччина, та Япония. У 1933 року паралельно з переговорами про Східному пакті і питанні вступу СРСР Лігу Націй почалися переговори щодо укладанні франко- радянського договору про взаємодопомогу. Політика умиротворення фашистського уряду стран-агрессоров, що проводилася урядами Англії та Франції, їх побоювання все й небажання на угоду з країною, заснованої на принципово інший системі державного будівництва, атмосфера взаємного підозри і недовіри сприяли невдачі планів створення колективної безпеки все в Європі.
15.Розрив мюнхенських домовленостей. Уже через три тижні після підписання угоди, 21 жовтня 1938 року Гітлер видав директиву про готовність вермахту до розгрому й окупації Чехословаччини. Фюрер і його оточення не переставали повторювати, що домовленості, досягнуті в баварській столиці, не сприяють стабільності кордонів третього рейху в Європі. Нацистська пропаганда доводила, що від угоди виграли чехи, домігшись від уряду Англії, Франції, Італії і Німеччині гарантій збереження своєї території. Тим часом гітлерівці почали пред'являти додаткові домагання “другій республіці”, як тепер називалася Чехословаччина, що виходять за рамки угоди. У листопаду 1938 року, нібито для поліпшення транспортного зв'язку з уже захопленим районом, вони від її керівництва приєднання до Німеччини нових ділянок, населених чехами. У цьому ж місяці, відповідно до підписаного у Відні арбітражу, Угорщина одержала південну частину Словаччини і Закарпатську Україну. У грудні 1938 року знадобилося створити екстериторіальну зону в Богемії для побудови автостради Бреславль- Відень. Особливими правами повинні користуватися райони, де проживали німці, утворити в такий спосіб “державу в державі”.Усім галузям народного господарства Чехословаччини стояло працювати на зміцнення економічних позицій Німеччини. Її фахівці скрупульозно підраховували, скільки продукції можуть дати третьому рейхові машинобудівні, металургійні, текстильні, видобувні підприємства сусідньої держави. В угоду німецьким промисловцям між обома країнами і відбувались інтенсивні переговори про грошовий пріоритет, за яким передбачалося підписати німецько-чехословацький економічний і фінансовий союз. Піврічне існування пост-мюнхенської, так називаної другої, республіки було лише короткою паузою перед остаточним знищенням Чехословаччини.Політичні авантюристи, що прийшли до влади, належали найбільш реакційних угрупувань фінансового капіталу постаралися за цей час зробити максимум можливого для пристосування її економіки і політичного режиму до фашистського Німеччини, сподіваючись, що Гітлер погодиться з існуванням, нехай лише фіктивно, самостійної Чехословацької держави, “уніфікованої” по нацистському зразку. Агресивні дії не залишалися без уваги міжнародної комісії з представників держав – учасників мюнхенських переговорів, що повинна була контролювати параграфи угоди. Але вона не реагувала на їхні порушення, тим самим заохочуючи Німеччину до подібної поведінки. Обстановка навколо Чехословаччини нагніталася, вона була загнана в глухий кут, з якого тоді їй не призначене було вийти. У бесіді повноважного представника СРСР в Англії І. Майського з головним дипломатичним радником міністерства закордонних справ Англії, Р. Вансіттером, що відбулася в грудні 1938 року, підкреслювалося, що “Гітлер у найближчі місяці почне яку-небудь нову кампанію”. Гітлер, який діяв з причин та мотивів, що лишаються дещо неясними, обрав інше. 12 лютого 1939 року він поскаржився словацькому радикальному лідерові Туці, що можливість домовитися про цілковиту словацьку незалежність має бути вирішена з плином часу після мюнхенської кризи. А місяць по тому Гітлер скористався з внутрішньої кризи між празьким центральним урядом та словацьким автономним, аби нав'язати радикалів поміркованим і, отже запровадити декларацію про цілковиту словацьку незалежність під німецьким протекторатом. Водночас він скористався з уклінною візиту Хаші до Берліна, аби залякати ту стару людину запровадженням німецької військової окупації Богемії та Моравії і політико-адміністративного протекторату над ними. Дійсно, підсумкова військова окупація була просто політичною акцією, всі чеські укріплення капітулювали після Мюнхена.На противагу, ці дії 13-16 березня 1939 року були грубою помилкою з боку Гіглера Політично він не набув більшого контролю над територіями, які тепер потрапили під його формальний захист, ніж це було дійсно після Мюнхена, тимчасом, як на міжнародному рівні він остаточно звільнив досі благодушний британський уряд від його ілюзій умиротворення. Німецька окупація чеської залишкової держави 15 березня 1939 року в такий спосіб привела до безпосередніх британських гарантій 31 березня Польщі з наслідками згубними для світу і фатальними для Гітлера та його Третього Рейху.
16. Проаналізуйте причини зриву англо-франко-радянських переговорів навесні-влітку 1939р.
Переговори проходили в 3 етапи:
(Сідсон, Парайот). Англія (далі А.)пропонувала СРСР дати односторонні гарантії Польщі та Румунії. СРСР у відповідь 17. 04. запропонував укласти союзницьку угоду на 5-10 р. з воєнною конвенцією про взаємодопомогу. Однак А. відхилила рад. ініціативу. А. боялась втратити СРСР тому вела переговори далі аби тримати його у грі. 03.05. Литвинова на посаді наркома МЗС замінив Молотов , що спричинило зміну зовнішньополітичного курсу СРСР на альтернативний. Союз шукав шляхів зміцнення безпеки країни через переговори з обома блоками. В нотах від 8 і 27.05. А. наполягала на односторонніх зобов’язаннях СРСР та укладення воєнної конвенції про взаємодопомогу. Вирішено було перейти до прямих переговорів у Москві;
17. Проаналізуйте та дайте історичну оцінку німецько-радянським домовленостям 23.08.1939.В цих умовах рад. уряд повернувся до пропозиції Н. щодо укладення пакту про ненапад, яка була запропонована Н. ще 03.05.1939. Москва дала дозвіл на приїзд Рібентроппа і укладення рад.-нім. пакту. Це була поразка англ.- фр. переговорів. 23.081939 був підписаний пакт Молотова-Рібентроппа на 10.р. Сторони угоди зобов'язувалися утримуватися від нападу один на одного і дотримуватися нейтралітету у разі, якщо одна з них ставала об'єктом військових дій третьої сторони. Учасники угоди також відмовлялися від участі в угрупованні держав, «прямо або побічно спрямованої проти іншої сторони». Передбачався взаємний обмін інформацією про питання, що зачіпають інтереси сторін. Вважається, що до договору додавався таємний додатковий протокол про розмежування сфер обопільних інтересів у Східній Європі на випадок «територіально-політичного перевлаштування». Передбачалося, що у разі війни Німеччини з Польщею німецькі війська можуть просунутися до так званої «лінії Керзона», решта частини Польщі(по лінії Нерев-Вісла-Сян), а також Фінляндія, Естонія, Латвія і Бессарабія визнавалися «сферою впливу» СРСР. Доля Польщі буде вирішена «в порядку дружньої обопільної згоди». На даний момент оригіналу додаткового протоколу не виявлено. Договір був ратифікований Верховною Радою СРСР через тиждень після його підписання. – 28.08.1939.
Результати:
Пакт призвів до згортання в країні антифашистської пропаганди; завдав удару по міжнародному престижу країни. Разом х тим, представляв для СРСР не більше ніж тимчасове досягнення нестабільного нейтралітету. Пакт давав СРСР виграш часу, в той час як Гітлер приступив до здійснення масштабних військових дій проти цілого ряду держав.
18. Охарактеризуйте військові дії в Європі у 1939-1940.
Захоплення Польщі. 1 вересня 1939 Німеччина без оголошення війни вторглася в межі Польщі. Через два дні Великобританія і Франція оголосили Німеччині війну. Два німецьких військово-повітряних флоту розбомбили і без того слабкі військово-повітряні сили Польщі на аеродромах ще до того, як польські літаки змогли піднятися в повітря. За 30 днів опір був майже зламано. 17 вересня на територію Польщі вступили радянські війська.28 вересня Німеччина погодилася визнати новий кордону між Радянським Союзом і завойованої нею територією. В ході польської кампанії Великобританія і Франція не надали своєму союзнику ефективної допомоги.
Напад Радянського Союзу на Фінляндію. 30 листопада СРСР почав військові дії з бомбардувань Хельсінкі. До 12 грудня спроби радянських військ обійти з півдня в районі Ладозького озера потужну оборонну лінію Маннергейма, яка прикривала підходи до Фінляндії з боку Ленінграда, виявилися невдалими, і нападники війська були відбиті з великими для них втратами. Через тиждень в боях при Салле фінська лижна дивізія обійшла і практично знищила другу радянську угруповання. Успіхи фінів показали слабкість військового керівництва Червоної Армії. Після провалу наступу в січні бої були припинені, але радянські війська, перегрупувавшись, 11 лютого розпочали новий наступ, визначило результат війни. Крок за кроком, ціною важких втрат з обох сторін лінія Маннергейма була прорвана. 13 березня 1940 СРСР і Фінляндія за посередництвом Німеччини підписали угоду про перемир'я. За його умовами Москва отримала весь Карельський перешийок, укріплений Виборг (Вііпурі), а також довгу вузьку смугу території на північ від Ладозького озера. Морська база на півострові Ханко була здана в оренду Москві терміном на 30 років. Радянський Союз відсунув кордон в районі Печенги. Падіння Норвегії і Данії. 16 лютого 1940 британський есмінець "Коссак" увійшов у прибережні води Норвегії, щоб захопити німецький транспорт "Альтмарк", на якому перебували англійські полонені моряки. Гітлер вирішив, що Норвегія співпрацює з Англією, і використовував цей інцидент як привід для вторгнення до Норвегії. Союзники планували провести 5 квітня мінування норвезьких вод, а 8 квітня висадити десант в Нарвіку, Тронхеймі, Бергені і Ставангері. Але гітлерівці випередили союзників. 9 квітня німецькі війська висадились з воєнних кораблів біля великих портів Норвегії в смузі від Осло до Нарвіка і без особливих зусиль захопили їх. До стрімким діям морського десанту підключилася авіація, що в цілому забезпечило успіх кампанії, 8 червня норвезька армія капітулювала. Одночасно з нападом на Норвегію (9 квітня) піддалася агресії Данія, вона була окупована без опору, а уряд країни капітулювали. Початок захоплення Німеччиною Західної Європи. Побоюючись викликати роздратування з боку гітлерівського уряду, нейтральні Бельгія, Нідерланди і Люксембург відхиляли пропозиції про співробітництво з Францією і Великобританією і навіть не наважувалися приймати ефективні заходи з організації самооборони. Таким чином, до 10 травня 1940 році, коли Німеччина почала вторгнення на їх територію, маючи на увазі в подальшому напад на Францію, у них не виявилося загального плану спільної оборони. Всі військові формування та зайняті армією позиції, крім лінії Мажино, були погано оснащені протитанковим і зенітним зброєю. На цей раз німецькі війська завдали основний удар в центрі Західного фронту через важкодоступну місцевість в Арденнских горах - з метою форсувати р.Маас і вийти до моря - і прорвали оборону союзників там, де німців чекали найменше
Падіння Нідерландів. Рано вранці 10 травня 1940 тодішня столиця країни Гаага та її головний порт Роттердам зазнали нападу повітряно-десантних сил. В цілому в операції було зайнято лише 16 тис. осіб. Одночасно на східному кордоні Нідерландів, яка перебувала на відстані 160 км, силами піхоти почався наступ у трьох напрямах. 14 травня після масованої бомбардування Роттердама голландська армія капітулювала, а уряд перебралося в ЛондонНапад на Бельгію. Голландці підірвали мости через Маас поблизу Маастрихта, що дещо уповільнили просування німців. Як тільки цей напрям виявився перекритим, війська стрімко розгорнулися в напрямку Бельгії. Бельгійська армія залишила свої укріплені прикордонні рубежі і відступила на захід, де планувалося її з'єднання з франко-британськими силами, вже які прямували до р.Диль. 6-я німецька армія майже безперешкодно продовжувала просування на Брюссель. Тим часом німецький танковий корпус генерала Геппнера зіткнувся з французькими легкими механізованими дивізіями біля Анню. Потім німецькі танки були перекинуті в район Седана. Французькі бронетанкові частини не висунулися в тому ж напрямку для генерального бою, а залишилися в Бельгії, оскільки вище командування помилково вважало, що німецький танковий корпус все ще знаходиться поблизу Gembloux і представляє тут головну загрозу вторгнення у Францію. Майже всі рухомі з'єднання союзників вже втягнулися в бій за Бельгію. Вони включали британський експедиційний корпус чисельністю 350 тис. осіб, а також дві французькі армії загальною чисельністю біля 1 млн. військовослужбовців. 9-я французька армія під командуванням генерала А.Корапа утримувала найбільш уразливу ділянку кордону з Францією, сусідній з південно-східним бельгійським виступом. Коли вони вже були на марші, основна міць німецької армії, обійшовши їх правий фланг, обрушилася на Францію. Її метою виявилися саме ті позиції, які тільки що залишив французький генерал.Вторгнення у Францію. Для прориву у Францію 86 німецьких дивізій зосередилися у вузькому коридорі на кордоні з Люксембургом. Просування цих сил, що почалося вранці 10 травня 1940. Вранці 13 травня піхота рушила до берега річки. Нечисленні французькі захисники були повністю деморалізовані. В середині дня німецька піхота форсувала річку на човнах і плотах; до півночі інженерні війська закінчили зводити мости між Седаном і Сент-Менжем. Вночі танкові частини переправилися через річку і зайняли глибокий плацдарм в південній частині міста. За танками на захоплені рубежі висувалися піхотні дивізії. Так, одним ударом, майже без опору, і вирішилася доля битви за Францію.
Капітуляція Франції. 5 червня німецькі війська згорнули завершальні операції у Фландрії і завдали удару на південь і південний захід від Сомми. Оборонні рубежі на північ від Парижа були розгромлені, а французька армія остаточно розколота і деморалізована. 14 червня Париж здали без бою. Доля Франції фактично була вирішена. 10 червн,. Італія оголосила війну Франції і атакувала її на всьому протязі спільного кордону. Німецькі війська увійшли в Париж, одночасно продовжуючи відтісняти французьку армію до Луари. 11 червня прем'єр-міністр Франції П. звернувся Рейно до прем'єр-міністра Великобританії Черчілля з проханням звільнити Францію від взаємних зобов'язань, за яким жодна із сторін не мала права без згоди союзника укладати сепаратний мир. 14 червня група німецьких армій "Ц" атакувала лінію Мажино на вузькій ділянці фронту на південь і прорвала оборону французів. 17 червня Петен запросив у Гітлера перемир'я. 22 червня 1940 мирний договір був підписаний в залізничному вагоні в Комп'єнському лісі, де у 1918 р. маршал Фош приймав німецьку військову делегацію, яка приїхала просити миру. Дві третини території Франції були окуповані. Будучи номінально незалежної, Франція де-факто стала державою-сателітом держав Осі.
20. Основні події WW II в 1941 р.
Напад Німеччини на СРСР25 червня 1940 р., на третій день після підписання перемир'я з Францією,Гітлер дав вказівку генеральному штабу приступити до розробки плану нападу на СРСР. План, що дістав назву директива № 21 (варіант «Барбаросса»), було затверджено Гітлером 18 грудня 1940 р. Державний переворот в Югославії затримав приблизно на п'ять тижнів початок операції на Сході. А втім, 30 квітня, коли вермахт завершив військові операції на Балканах, Гітлер призначив нову дату початку виконання плану «Барбаросса»— 22 червня 1941 р. Згідно з планом «Барбаросса», гітлерівські війська, що готувались до наступу, сформували групи армій: «Північ», «Центр» і «Південь», — перед кожною з яких стояли свої особливі завдання. Група армій «Північ» (фельдмаршал В. Лееб) наступала зі Східної Пруссії в напрямку Даугавпілс, Псков, Ленінград з метою знищити радянські війська в Прибалтиці, захопити порти на Балтійському морі. Група армій «Центр» (командувач генерал-фельдмаршал Ф. Бок) повинна була завдати удари по флангах радянських військ у районі Бєлостока, з'єднатися в районі Мінська і продовжити наступ на Москву. Група армій «Південь» (командувач генерал-фельдмаршал Г. Рундштедт) повинна була знищити сили Червоної Армії в Західній Україні й на захід від Дніпра і продовжити наступ на Харків, Донбас та Крим. Загальна кількість німецьких військ разом із союзниками, що готувались взяти участь у кампанії на Сході, нараховувала 5,5 мл. солдат і офіцерів. На світанку 22 червня 1941 р. німецькі війська надали на Радянськйй Союз, розпочавши одну з найжахливіших війн в історії людства. Німецьке командування сконцентрувало свої головні сили, які мали півторарічний досвід ведення наступальних операцій, на найважливіших напрямках удару.. Уже в жовтні німецькі війська вийшли на східні кордони України, а в середині листопада вони опинились на відстані 27-50 км від Москви, їхні розвідники досягли околиць столиці.Тільки безперервний потік резервістів і військової техніки зі східних регіонів Радянського Союзу, масовий героїзм солдат і офіцерів Червоної Армії та величезні втрати вермахту зупинили німецький наступ. Зосередивши резерви і перегрупувавши сили, війська Червоної Армії 5 грудня 1941 р. перейшли у вирішальний контрнаступ проти німецьких військ, що зупинилися під Москвою. До кіння 1941 р, дивізії вермахту було выдкинуто від столиці на 100-250 км і звільнено міста Калінін, Калугу та ін. Поразка гітлерівців означала повний крах плану «блискавичної війни».
Військова кампанія в Північній АфриціНавесні і влітку 1941 р. командувач Африканського корпусу генерал Е. Роммель продовжував нарощувати свої зусилля з метою захоплення важливої англійської бази на узбережжі Тобрука. У свою чергу британське командування активізувало свої дії, перейшовши 18 листопада в наступ. Але зустріло організований опір італійців, а через день у контрнаступ перейшли німецькі війська. Переможцем у важких боях вийшов генерал Роммель (найкращий з німецьких генералів).
Початок війни на Тихому океані1 вересня 1941 р. на нараді вивдих керівників Японії за участю імператора Хірохіто було прийнято рішення про початок війни проти США, Великої Британії і Голландії. 7 грудня 1941 р. японські кораблі наблизились до Перл-Харбора й атакували базу та 94 кораблі, що перебували там. Незважаючи на попередження, жодних заходів остороги щодо посилення оборони Перл-Харбора та розвідки акваторії Тихого океану з боку американських військових вжито не було. А тому наслідком масованого авіанападу був фактичний розгром Тихоокеанського флоту США. Цими трагічними подіями Сполучені Штати були грубо втягнені в Другу світову війну. Того ж 7 грудня японці висадили війська в Малайзії. 8 грудня 1941 р. США оголосили війну Японії. У війну проти неї вступили також Велика Британія і її домініони, Голландія і ряд держав Латинської Америки (Куба, Нікарагуа, Панама, Коста-Ріка та ін.).11 грудня Німеччина, Італія оголосили війну США, звинувативши їх у «порушенні нейтралітету». Протягом^кількох наступних місяців японці домоглися значних воєнних успіхів. 10 грудня в Малайзії були знищені два потужні британські лінкори, що означало ліквідацію англійського флоту в Індійському океані. 6 грудня японські війська висадились у Сіамі, 10 грудня розпочали інтервенцію на Філіппінах, захопивши ще через місяць весь архіпелаг.
21. Створення антигітлерівської коаліції.
Становище на радянсько-німецькому фронті привертало увагу всього світу. Антифашистські сили, незважаючи на свою політичну орієнтацію, підтримували боротьбу народів СРСР проти фашизму. Розгортався рух солідарності з Радянським Союзом. Із підписанням 12 липня угоди між урядами Великої Британії і Радянського Союзу «Про спільні дії у війні проти Німеччини» радянсько-англійське співробітництво стало реальним фактом. Водночас між лідерами обох країн почалось інтенсивне листування, що весь період війни визначало клімат у стосунках між двома країнами.Американський президент Рузвельт спочатку не наважувався порушити закон про нейтралітет і обмежився зняттям арешту з радянських активів, заморожених з початком агресії проти Фінляндії. Однак у липні місяці було оголошено про незастосування закону про нейтралітет щодо СРСР. Найважливішим кроком на шляху співробітництва двох країн став візит до Москви спеціального представника американського президента Г. Гопкінса наприкінці липня 1941 р. Загалом його вразила віра Сталіна й радянського керівництва в перемогу Червоної Армії.Виключне значення для зміни пріоритетів американської політики мала зустріч в Атлантиці, поблизу Ньюфаундленда, англійського прем'єра та американського президента. Крім обговорення питання про Японію та підписання 14 серпня Атлантичної хартії, що проголошувала свободу від нужди і страху (тобто захист від війни), свободу особистості, думки й віросповідань та визначала демократичні принципи міжнародних відносин, два лідери прийняли ще одну принципову ухвалу. Домовились, що в разі вступу Сполучених Штатів у війну, вони воюватимуть щонайперше з Німеччиною — головною державою «вісі». Тож, ще до офіційного вступу у війну, США відверто облишили політику нейтралітету. Не відступивши перед ризиком війни, вони поступово перетворювались, за словами Рузвельта, у «великий арсенал демократій». 24 вересня 1941 р. до Атлантичної хартії приєднався і Радянський Союз, хоча й з певними застереженнями щодо намірів надати незалежність усім народам окупованих у ході війни країн.Так поступово створювались сприятливі умови для консолідації антигітлерівських сил і країн, що вели боротьбу проти фашизму. Незважаючи на відмінності Англії, США і СРСР в оцінці міжнародної ситуації та їх неоднакову орієнтацію, зближення і об'єднання держав було об'єктивною потребою. Потенціал створюваної антигітлерівської коаліції був непорівнянним з міццю держав «вісі», оскільки серед її країн були держави з найбільшою кількістю населення — Китай, Індія, СРСР, США. До того ж основна військово-виробнича база країн антигітлерівської коаліції (США, східні райони СРСР, британські домініони) опинилась за межами досяжності противників, тоді як Німеччина і Японія стали об'єктами бомбардувань уже в 1941 — на початку 1942 р.16 серпня 1941 р. британський і американський посли в Москві офіційно запропонували допомогу своїх країн у війні проти Третього рейху. Її умови були визначені обміном листами Рузвельта і Сталіна. 6 листопада конгрес США поширив статті про ленд-ліз СРСР. Уже в боях під Москвою вперше на Східному фронті з'явилися літаки й танки союзників, що стало певною підтримкою в період найбільшого падіння виробництва в Радянському СоюзіЦі події, як і візит до Москви в грудні 1941 р. міністра закордонних справ Великої Британії А. Ідена, підписання радянсько-чехословацького й радянсько-польського договорів про співпрацю та визнання Москвою руху «Вільна Франція», поклали початок антигітлерівській коаліції. Важливим кроком на шляху консолідації антигітлерівської коаліції стала конференція лідерів США й Великої Британії у Вашингтоні в грудні 1941 — січні 1942 рр. На ній 1 січня 1942 р. було прийнято «Декларацію Об'єднаних націй», до якої приєдналися представники 26 держав. Вони зобов'язалися використовувати всі свої воєнні та економічні ресурси в боротьбі проти держав «вісі» і не підписувати з ними перемир'я чи сепаратного миру.Завершальним кроком на шляху приєднання СРСР до антигітлерівської коаліції держав стало підписання англо-радянського (26 травня 1942 р. та американо-радянського (11 липня 1942 р.) договорів, за якими сторони зобов'язалися вести спільну боротьбу проти агресивних режимів до їх повної капітуляції й не підписувати з жодною з країн-агресорів сепаратних угод.
19. Радянсько-німецькі відносини у вересні 1939 – червні 1941 рр.
В цей період велось активне радянсько-німецьке співробітництво в економічній та військовій сферах. Саме Радянський Союз був одним з найбільших постачальників сировини в Рейх. Натомість СРСР отримував від Німеччини різноманітне обладнання, спеціалістів, навіть купував великі військові кораблі (правда користі з усього цього було мало).
17 вересня РСЧА вторглась в Польщу зі сходу. Спільна заява обох країн-агресорів від 18 вересня підкреслювала що їх дії спрямовані на «відновлення порядку і спокою в Польщі…».
22 вересня була визначена демаркаційна лінія між обома зонами окупації по р. Пісі, Нареві, Бугові, Сянові. 28 вересня був підписаний новий радянсько-німецький договір із таємним протоколом. Він уточнив лінію радянсько-німецького кордону й фіксував фактичний поділ Польщі. Кордон був дещо відсунутий на схід і проходив етнічною межею де з одного боку жили українці і білоруси, з іншого – поляки. Території з польським населенням відходили до Німеччини, натомість до СРСР – Литва.
22. Охарактеризуйте воєнні дії на африканському та тихоокеанському театрі війни в період «корінного перелому».Своїм першочерговим військовим завданням уряди Англії й США вважали оволодіння Північною Африкою. Восени 1942 р. задля цього було розпочато дві операції: наступ 8-ї англійської армії І Єгипті й англо-американський десант у портах Алжиру й Марокко. Для протидії військам союзників гітлерівське командування перекинуло на африканський континент з Європи, крім підрозділів люфтваффе та італійських винищувачів, значні сили із важкою бойовою технікою.Воєнні дії в Північній Африці розвивались у двох напрямках: зі сходу, через Лівію, на Туніс наступала 8-а англійська армія генерала Монтгомері, а із заходу, з території Алжиру, в Туніс рухались війська генерала Ейзенхауера, до яких приєдналась французька колоніальна армія під командуванням генерала Жіро. Незважаючи на значну перевагу в особовому складі й техніці, союзники просувались уперед досить повільно. У грудні 1942 р., витіснивши противника на територію Тунісу, командування військових сил Об'єднаних націй зупинило наступ через погану погоду. Це дозволило Німеччині додатково перекинути на Східний фронт 27 дивізій, в тому числі 5 танкових.Тільки в другій половині березня 1943 р., сконцентрувавши значні сили, союзники відновили наступ у Тунісі. Розвиваючи успіх, вони поступово витісняли італо-німецькі війська до узбережжя. 7 травня англійські танкісти зайняли м. Туніс, а американська піхота м. Бізерту. Через кілька днів фашистські війська припинили опір. 8 німецьких і 6 італійських дивізій (близько 250 тис. чоловік) капітулювали.Із розгромом угруповання противника в Тунісі уся південна частина Середземномор'я перейшла під контроль Об'єднаних націй, Ш значно зміцнило їх стратегічні позиції. На черзі постали операції по захопленню італійських островів і висадці десанту на півдні Італії,
Воєнні дії на Тихому океані і в Атлантиці. Після поразки японського флоту біля атола Мідуей ініціатива на Тихоокеанському театрі воєнних дій поступово переходить до Об'єднаних націй. Крах японської доктрини «наступати, незважаючи на втрати» став особливо очевидним у ході боротьби за невеличкий острів Гуадалканал (східна частина групи Соломонових островів), що точилася з серпня 1942 р. по лютий 1943 р. Захоплений американськими військами, він став об'єктом запеклих і тривалих боїв. Японське командування, намагаючись повернути острів, кидало відбірні сухопутні, морські й повітряні сили, а потім втрачало їх, що різко погіршило рівновагу сил у південно-західній частині Тихого океану. Японці зазнали поразки, і їх збройні сили повністю помінялись місцями з американськими в наступі й обороні. Японська армія, втративши ініціативу на театрі воєнних дій, в умовах загального контрнаступу американських військ дотримувалась лише пасивної тактики. Наступальні операції Англії й США розпочались влітку 1943 р. Головним об'єктом наступу стали Соломонові острови, і на початок жовтня вся їх центральна частина перейшла під контроль американських військ. Водночас розгорнувся наступ американо-австралійських військ у джунглях південно-східної частини Нової Гвінеї. У січні-липні 1943 р. наступальні операції проти японців проводились і в районі Алеутських островів, із втратою яких Японія перенесла північну лінію оборони до Курільських островів.Японське командування намагалось зміцнити становище на Маріанських і Каролінських островах, але зібрані для цього сили були терміново перекинуті на захист островів Маршаллових і Гілберта. У листопаді 1943 р. флот СІЛА розпочав висадку військ на острови Гілберта, прикриваючи десанти сильним артилерійським вогнем із військових кораблів й ударами авіації. У січні наступного року американці розпочали операцію по захопленню Маршаллових островів, а невдовзі після цього штурмом оволоділи головною військово-морською базою в центральній частині Тихого океану на острові Трук.Наприкінці 1942 і в 1943 р. США й Англія досягли великих успіхів також в Атлантиці. Перевезення військ і військових вантажів із Сполучених Штатів на Британські острови та театри війни продовжувало неухильно зростати. У боротьбі з підводними човнами противника на атлантичних комунікаціях союзники досягали зростаючих позитивних результатів. Битва за Атлантику була виграна Об'єднаними націями.
23. Міжсоюзницькі відносини СРСР, США та Великобританії у 1942-1944 рр.
Вражений падінням Тобрука і поразкою британської армії в Лівії, У. Черчіль попри протести американських генералів вирішив змінити плани відкриття другого фронту в Європі висадкою союзників у Північній Африці. Щоб переконати Сталіна в необхідності цього, британський прем'єр у супроводі представника американського президента Гаррімана прибув у серпні 1942 р. до Москви. Радянський лідер був украй незадоволенні ухвалою про затримку другого фронту, і переговори були дуже напруженими, хоча Черчілль обіцяв відкрити другий фронт в Європі в 1943 р. Тільки після висадки союзників у Північній Африці (операція «Торч») Сталін порушив довгу мовчанку і поздоровив Черчілля з перемогами в Алжирі та Лівії. Ллє він відмовився взяти участь у спільній зустрічі лідерів трьох країн, посилаючись на зайнятість керівництвом бойовими діями на Східному фронті. Ковференція лідерів США й Великої Британії за участю вищих Військових керівників своїх країн відбулася 19-24 січня 1943 р. в м. Анфі поблизу Касабланки (Марокко). Обговорювались питання спільних воєнних дій союзницьких армій в Європі й на Тихому океані. Проблему відкриття другого фронту було відкладено на наступну зустріч великої трійки. Було прийнято ухвалу про створення єдиної французької адміністрації на півночі Африки, яку мали очолити де Голль і Жіро. Нова спроба залучити до антигітлерівської коаліції Туреччину успіху не мала. Досить складним виявилось питання подальшої долі колоніальних володінь і підмандатних територій, їх повоєнного влаштування. Лідери двох країн висловили переконаність вести війну до беззастережної капітуляції Німеччини та її союзників.Під тиском Москви Черчілль і Рузвельт повернулися до питания відкриття другого фронту під час нової зустрічі у Вашингтоні Я (травень 1943 р.), що збіглася з перемогою союзників у Тунісі. Вона мала характер військової наради, де була присутня більшість командувачів армій союзників. Домовлено про готовність відкрити другий фронт на Півночі Франції не раніше травня 1944 р. Квебекська угода (серпень 1943 р.) підтвердила цю домовленість. Московська конференція міністрів закордонних справ СРСР, США й Англії в жовтні 1943 р. стала першою спільною зустріччю представників союзних держав. Тут було прийнято ряд декларацій щодо проблем загальної безпеки, повоєнного устрою Італії, Австрії, відповідальності нацистських злочинців. Сталін дав свою згоду на зустріч трьох керівників урядів союзних держав за умови, що вона відбудеться в Тегерані. Конференція поклала край напруженості у стосунках між союзниками й проходила в дружній атмосфері. Напередодні конференції «великої трійки» Рузвельт і Черчілль мали зустріч у Каїрі з Чан Кайші, де обговорювались питання повоєнного врегулювання. Англійський прем'єр наголошував на Необхідності для Британії оволодіти Сінгапуром і Гонконгом, також найбільше йшлось про майбутнє Китаю.Найважливішого подією міжсоюзницьких відносин цього періоду Другої світової війни стала Тегеранська конференція (листопад-грудень 1943 р.). Тут уперше зустрілися Рузвельт, Сталін і Черчілль, а також вищі воєначальники й керівники дипломатичних відомств трьох країн. Були зафіксовані взаємні зобов'язання щодо відкриття другого фронту у Франції, де з травня по липень 1944 р. передбачалось висадити понад мільйон військ англосаксів. Також було попередньо вирішено польське питання. Кордони нової Польщі встановлювалися по «лінії Керзона» на сході й по березі річки Одер на заході. Західні лідери погодились передати Радянському Союзу частину Східної Пруссії з портами Кенігсберг і Мемель. Як і англосакси, Сталін прихильно поставився до розділу Німеччини, щоб запобігти відновленню її колишньої могутності, і схвалив ідею створення системи військових баз на території Німеччини. На конференції була прийнята декларація про співробітництво «як у період війни, так і в наступний мирний час, і що існуюча між союзниками «згода забезпечить міцний мир.
24. Операції на Заході в 1944-1945. Уже в січнії 1944 р. розпочалась підготовка вторгнення англо-американських військ у Північну Францію (операція «Оверлорд») і допоміжного удару в Південній Франції (операція «Енвіл»), Штаб верховного командування союзними збройними силами в Британії 15 січня був перетворений у Верховний штаб союзних експедиційних сил, а американський генерал Ейзенхауер був призначений верховним командувачем цими силами.
Розроблений штабом Ейзенхауера план воєнних дій передбачав висадку десанту й захоплення плацдарму на узбережжі Нормандії. Після накопичення значних сил і матеріальних засобів війська вторгнення проривали оборону німців і, переслідуючи їх,
двома групами армій виходили на рубіж рік Сени й Лаури, а потім
і на кордон Німеччини. Головний удар планувався на лівому крилі, де наступаючі армії захоплювали порти на узбережжі і в подальшому створювали загрозу Руру.
Намірам союзників протистояла незакінчена система німець коїоборони «Атлантичний вал» (від Антверпена до Біскайської затоки і вздовж середземноморського узбережжя Франції довжиною 2 тис км). Ла-Манш обороняв ген-л Роммель. Висадка союзників у Нормандії почалася 6 червня 1944 р. (3 парашутно-десантних дивізій і 6 тис бойових суден). Закріпившись на узбережжі, протягом перших 20 днів боїв в Нормандії союзні війська розширили плаодарм до 110 км по фронту і 12-40 км вглиб. Після важких атак 19 липня англійські війська оволоділи м. Кан, а через кілька днів очистили півострів Котантен з великим портом Шербур. На плацдарм було висаджено 3-ю американську і 1-у канадську армії. Ряд з'єднань тактичної авіації перебазувалось на польові аеродроми.
15 серпня франко-американські війська під орудою генерала Петча висадилися на Рів'єрі і розпочали стрімке просування на північ через долину Рони. Наслідки: на кінець серпня 1944 р. німецькі втрати становили 500 тис. чоловік, половину з яких було взято в полон, а також майже всю техніку. 25 серпня було звільнено Париж, 3 вересня здався Брюссель, наступного дня - Антверпен. Восени 1944 почався штурм лінії Зігфріда, який відбувався за важких погодніх умов, проте союники таки вийшли на західний берег Рейну, де застрягли в болотах внаслідок зруйнування ворогом гребель.
У верхів’ях Рейну теж не було особливих успіхів, де вдалося захопити лише Мец, визволено південну частину Нідерландів. Німці ще утримували північ Апенін, звідки планував провести контрнаступ на Заході. Наступ Вермахту розпочалася 16 грудня 1944 (ген. Рундштедт) і тривала 8 днів, що призвело до паніки серед союзників, і аж в р-ні Моншау і Бостона їх було зупинено. 1 січня 1945 німці почали відступ. Невдалим був і наступ німців в Ельзасі.
8 лютого війська Ейзенхауера і Монтгомері почали наступ: в березні форсували Рейн і оточили німців в р-ні Рура, а далі дійшли до Ельби, де зустрілися з Червоною армією. На півночі вони захопили Любек і Шлезвіг-Гольштейн. 9 квітня – наступ англо-амер-х військ за доп-ю італ-х партизан в Італії і вже 2 травня опір німців подолано. 22 квітня союзники увійшли в Австрію, а згодом в Чехословаччину. Берлінська операція. Почалась 16 квітня наступом рад-х військ. Бої в Берліні з 21 квітня по 1 травня. Бої були надзвичайно жорстокими, адже 400-тис гарнізон не складав зброї і лише звістка про смерть Гітлера 1 травня командувач обороною Берліна ген. Вейдлінг віддав наказ по радіо припинити вогонь і скласти зброю.
25. Ялтинська і Потсдамська конференції 1945 р. та їх рішення. Ялтинська конференція (4-11 лютого 1945 р.) найважливіша дипломатична подія завершал. етапу війни. «Велика трійка» узгодила практич. всі проблеми повоєнного врегулювання в Європі. Сталін і Рузвельт погодились з тим, щоб у Нім. була виділена зона окупації Фр. Проте не вдалося досягнути домовленості з репараційної проблеми, виріш. якої було поклад. на міжсоюзницьку комісію, а також щодо засад розподілу Нім. Стос. Польщі Рузвельт за те, щоб її сх. кордон – «лінія Керзона», Черчілль – відсунути його далі на схід. Сталін заперечив і запропонував компенсувати його на заході за рах. нім. території. Була узгоджена «Декларація про політ. на визволених територіях»: форм. демократ. урядів шляхом вільних виборів. До їх проведення там – контроль держав-союзниць. Сталін пообіцяв про вступ СРСР у війну з Японією через 2-3 місяці після капітуляції Третього райху за умови, повернення прав, втрачених у 1905 р.: контроль над Маньчжурською залізницею, базу в Порт-Артурі, Пд. Сахалін, курильський архіпелаг. Черчілль був проти повернення Гонконгу Китаю. Результати конференції подавали великі надії, проте вони зіграли роль в негативному процесі розколу Європи після 2 СВ. Потсдамська конференція (17 липня – 2 серпня 1945 р.) Остання зустріч керів. 3-х держав. Трумен, Сталін, Черчілль, якого змінив після поразки консерваторів на виборах лейборист К. Еттлі, обговорюв. проблеми повоєнної Європи. Ухвал. рішення про створ. Ради міністрів закордонних справ (амер., британ., радян., фр., кит.) що мала займатись підготовкою мирних договорів з сателітами Нім., та врегулюванням невиріш. територ. проблем. Передбач. тимчас. поділ Нім., як і її столиці Берліна, на 4 зони окупації, а також її цілковите роззброєння. СРСР отрим. право стягувати репарації у своїй зоні, додержувати відповідну частку пром. устаткування із зх. зон. Схвал. план розділу між союзниками нім. торг. і військ. флоту. Союзники дали згоду - СРСР передавалось Кенінгсберг і част. Сх. Прусії. Однак подальш. юридич. закріп. цей акт не мав. Польщі надавались землі по Одеру і Зх. Нисі де вже було впровадж. пол. управління. До неї також м. Данціг і Штеттін. Спец. угода передбач. «пересел. в нім нім. нас-ня чи част. його, що залиш. у Пол., Чехослов-ні та Угорщині. Не завжди дотримувалось. Конф-ція прийняла рішення про відміну Мюнхенської угоди, віденських арбітражів та аншлюсу Австрії. Розглянуто проблему судноплавства по Дунаю, повоєнний статус австрії, що також поділена на зони окупації. На поч. серпня 1945 р. до Протоколу й Заяви учасників конф-ції долучила свій підпис Фр. Рішення конф-ції спрям. на майбутнє відродж. Європи. Водночас сприяли розв’язанню холодної війни – тоталітар. режимів Сх. Європи й демократ. світу.