Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
50
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ
ТИХОМИРОВ ОЛЕКСАНДР ДЕОНИСОВИЧ
УДК 340.12
ЮРИДИЧНА КОМПАРАТИВІСТИКА:
ФІЛОСОФСЬКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
12.00.12 –філософія права
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора юридичних наук
Київ –
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі теорії держави та права Київського національного університету внутрішніх справ
Науковий консультант доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України Козюбра Микола Іванович, Національний університет “Києво-Могилянська академія”, завідувач кафедри державно-правових наук
Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор Козловський Антон Антонович, Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича, завідувач кафедри теорії та історії держави і права
доктор юридичних наук, доцент Луць Людмила Андріївна, Львівський національний університет ім. Івана Франка, професор кафедри історії та теорії держави і права
доктор юридичних наук, професор Максимов Сергій Іванович, Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого, професор кафедри філософії
Провідна установа –Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, відділ теорії держави і права, м. Київ
Захист відбудеться “16” червня 2006 р. о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 007. 01 в Київському національному університеті внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1.
З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська площа, 1.
Автореферат розісланий 12 травня 2006 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради Л.І. Казміренко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Ідентифікація України як європейської країни, її інтеграція у світовий правовий простір можливі за умов визнання, відстоювання та захисту національних інтересів, рецепції універсальних цінностей на засадах збереження і розвитку національної своєрідності, що спонукає до пошуків адекватних форм осмислення процесів плюралізації та глобалізації у праві, переорієнтації стратегій філософії права та методології правознавства.
Зазначені та інші подібні проблеми має розв’язувати порівняльне правознавство, яке виникло і розвивалося загалом в межах класичної і некласичної науки, причому протягом середини –кінця ХХ століття переважала його практична спрямованість на забезпечення процесів творення права, суддівської та іншої правозастосовної практики. Домінування модерністського або постмодерністського типів мислення призвело до абсолютизації універсального чи, навпаки, плюралістичного праворозуміння, які не змогли адекватно відбити, пояснити та спрогнозувати процеси, що відбуваються на “правовій карті”світу. Поза увагою вчених, як правило, залишалися теоретичні та методологічні проблеми порівняльно-правових досліджень, їх міждисциплінарні зв’язки з іншими соціально-гуманітарними науками, формування спільних для них світоглядних та філософських підвалин.
Численні спроби проведення порівняльно-правових досліджень без їх достатнього філософського та наукознавчого осмислення призвели до переважної інтерпретації порівняльного правознавства як порівняльно-правового методу, вивчення окремих аспектів розвитку правових сімей (кіл, типів, класів), їх співвідношення між собою або з міжнародним правом, “розпорошення”за окремими юридичними науковими дисциплінами.
Актуальність теми дисертації зумовлена: по-перше, особливостями розвитку філософії права та методології юридичної науки в умовах постмодерну; по-друге, плюралізмом правових культур, процесів глобалізації у праві та необхідністю їх адекватного осмислення; по-третє, пошуком шляхів поєднання універсального та унікального в розвитку вітчизняного і світового філософсько-правового мислення; по-четверте, доцільністю виокремлення особливостей української філософсько-правової традиції у співвідношенні з модифікаціями основних течій сучасного філософського праворозуміння, виявлення спорідненості української правової культури з іншими національними культурами.
Отже, актуальність дослідження сучасного правового розвитку зумовлена як реаліями українського права, його інтеграцією до європейського та світового правового простору, збереженням вітчизняних правових традицій, так і проблемами філософського осмислення забезпечення юридичною наукою подальшого правового розвитку України, удосконалення її методології, зокрема на засадах юридичної компаративістики.
В Україні відновлюється інтерес до порівняльного правознавства, що викликає необхідність вивчення традицій вітчизняних порівняльно-правових досліджень, досвіду їх організації і здійснення в інших країнах, з урахуванням тенденцій розвитку юридичної науки й правової реальності в епоху постмодерну.
Проблеми порівняльного правознавства в різних аспектах висвітлювалися у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі, зокрема:
– у загальнотеоретичних та історичних дослідженнях порівняльного правознавства (О. Бигич, Р. Давід, В. Денисов, В. Забігайло, Л. Константинеску, О. Лисенко, П. Мартиненко, М. Марченко, В. Оксамитний, А. Саїдов, Ю. Тихомиров, К. Цвайгерт);
– у розвитку методології порівняльно-правового методу (Е. Врублевскі, В. Казимирчук, І. Мішина, Л. Міцкевич, А. Тілле, Р. Циппеліус);
– у розробці “правової карти світу”, дослідженнях особливостей правових систем, культур, традицій (П. Гленн, М. Глендон, О. Зайчук, Л. Корчевна, Л. Луць, Н. Оніщенко, П. Рабінович, О. Скакун, Л. Сюкіяйнен);
– у здійсненні порівняльно-правових досліджень у галузевих юридичних науках, а також науках міжнародного і європейського права (І. Кисельов, О. Мережко, В. Молдован, Х. Осакве, Є. Тихонова, В. Шаповал).
Зазначені автори зробили вагомий внесок у розвиток порівняльного правознавства, але, як правило, розглядали його в межах традиційної проблематики юридичних наук. Звернення до концепту компаративістики можна визначити як одну з особливостей сучасного стану соціально-гуманітарних наук та їх методології, зокрема:
– спроби концептуалізації компаративістики як сфери соціально-гуманітарних досліджень та її методології були здійснені: Г. Брагіним, Л. Вербицькою, А. Колесніковим, О. Медушевською, М. Румянцевою;
– методологічні проблеми компаративних досліджень у соціально-гуманітарних науках розроблялися в сферах: порівняльної філософії (М. Коренєв, Х. Накамура, Н. Пякташева, П. Раджу, М. Степанянц, В. Шохін), релігієзнавства (А. Баркер, М. Єліаде), історії (Д. Бентлі, А. Іскандеров), порівняльної політології, геополітики, політичної географії (О. Бабкіна, К. Гаджієв, О. Дугін, О. Ісаченко, Н. Каледін, І. Крєсіна, В. Колосов, М. Мироненко, Ю. Тихонравов), соціології, економіки, етнології, етногеографії, антропології (С. Гурін, А. Бузгалін, С. Лур’є, Ю. Римаренко, Н. Смелзер), лінгвістики, літературознавства, мистецтвознавства (В. Діанова, І. Ільїн, Ю. Прадід).
Проте, незважаючи на давні традиції проведення порівняльних досліджень у правознавстві та інших соціально-гуманітарних науках, можна константувати таке: лише в окремих науках зроблено перші спроби осмислення компаративістики як сфери міждисциплінарних соціально-гуманітарних досліджень; не існує загальновизнаної концепції порівняльного правознавства, натомість спостерігається плюралізм підходів до його інтерпретації, не досліджено форми зв’язків зі спорідненими юридичними та соціально-гуманітарними науками; не розроблено філософські засади порівняльного правознавства; багатьма вченими відзначається необхідність вдосконалення методології порівняльного правознавства, зокрема на засадах постнекласичної науки; не визначено особливості порівняльно-правових досліджень у контексті постмодерну, глобалізації і плюралізації права, його “неуніверсальності”, зростання значущості інших соціальних регуляторів; потребують подальших досліджень особливості вітчизняного порівняльного правознавства.
Розв’язання зазначених та інших проблем порівняльного правознавства потребує пошуку та розробки нової парадигми компаративних наукових досліджень, яка б відповідала сучасному стану розвитку права та реаліям пізнього постмодерну. У зв’язку з цим методологічне значення для цього дослідження мають праці вчених щодо:
– філософського і соціального осмислення науки, закономірностей її розвитку (М. Вебера, Ю. Габермаса, М. Гайдеггера, Т. Куна, Л. Лескова, І. Лакатоса, Є. Мирського, А. Огурцова, Т. Парсонса, В. Степіна, П. Фейєрабенда, В. Швирьова);
– філософських і методологічних аспектів пізнання права (В. Бабкіна, О. Бандури, В. Бачиніна, І. Бичка, О. Гвоздіка, К. Жоля, М. Козюбри, А. Козловського, М. Костицького, С. Максимова, Л. Петрової, С. Синхи, С. Сливки);
– особливостей праворозуміння в епоху постмодерну (В. Баранова, Ю. Оборотова, А. Полякова, І. Честнова);
– своєрідності правової реальності України та її інтеграції в міжнародний і європейський правовий простір (Т. Бондарук, Ю. Бисаги, О. Висоцького, А. Георгіци, О. Копиленка, В. Лемака, В. Ляшенко, О. Мурашина, О. Петришина, В. Селіванова, І. Усенка, С. Шевчука, Ю. Шемшученка).
Отже, можна констатувати актуальність і необхідність філософсько-правових досліджень концептуальних засад юридичної компаративістики як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства в умовах пізнього постмодерну.
Зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження ґрунтується на основних положеннях: Загальнодержавної програми і адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, затвердженої Законом України від 18 березня 2004 р. № 1629-IV; Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2004–рр., затвердженої Указом Президента України від 13 грудня 2003 р. № 1433; Програми розвитку юридичної освіти на період до 2005 р., затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 10 квітня 2001 р. № 344; Тематики пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та наукових установ МВС України на період 2002–рр., затвердженої наказом МВС України № 635 від 30 червня 2002 р.; плану науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт НАВСУ на 1997–рр.; пріоритетних напрямів наукових досліджень Національної академії внутрішніх справ України на 2001–рр.
Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка на основі філософських та загальнонаукових підходів до порівняльного правознавства філософсько-методологічних засад юридичної компаративістики в умовах становлення компаративізму як світоглядної основи пізнього постмодерну. Відповідно до поставленої мети визначено такі дослідницькі завдання:
– виявити багатоманітність розумінь порівняльного правознавства в історії та сучасності, здійснити їх синхронічну та діахронічну класифікації;
– розкрити особливості окремих національних шкіл порівняльного правознавства, у тому числі своєрідність виникнення та розвитку порівняльно-правових досліджень в Україні;
– окреслити основні проблеми концептуалізації порівняльного правознавства та шляхи їх розв’язання;
– з’ясувати природу компаративізму як світоглядного підґрунтя пост-постмодерну;
– дослідити історію і сучасний стан порівняльних досліджень у соціально-гуманітарних науках, можливості використання досвіду їх проведення в порівняльному правознавстві;
– здійснити експлікацію змісту поняття юридичної компаративістики шляхом аналізу множини його інтерпретацій та еволюції відповідно до періодів розвитку науки;
– встановити філософські основи компаративізму та особливості їх прояву у сфері права в контексті “неуніверсальності”права, його глобалізації і плюралізації;
– визначити методологічне значення наукознавчих підходів до досліджень юридичної компаративістики;
– розкрити особливості методології юридичної компаративістики.
Об’єктом дослідження є виникнення, становлення та розвиток компаративних досліджень у соціально-гуманітарних науках. Відповідно до об’єкта предметом дослідження визначено філософські та методологічні засади юридичної компаративістики як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства в контексті постнекласичної науки.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є інтерпретація постнекласичної науки в соціально-культурному контексті, який репрезентується її зв’язками з іншими формами знання та соціальною практикою. У розв’язанні поставлених завдань автор спирався на широке коло філософських, соціологічних, політологічних, лінгвістичних, культурологічних, мистецтвознавчих та інших джерел, які визначили відповідну сукупність методологічних настанов.
Вибір методів дослідження визначався необхідністю опрацювання багатовимірності юридичної компаративістики як “простору”буття юридичних компаративних досліджень, пошуком її філософських і методологічних засад. Поєднання індуктивного та дедуктивного методів, використання методу сходження від абстрактного до конкретного були спрямовані на елімінацію апріорної чи апостеріорної концептуалізацій юридичної компаративістики, забезпечили її побудову на основі єдності реалій дослідницьких практик та теоретичних моделей їх осмислення. Історичний метод застосовувався для розкриття генези порівняльного правознавства, його національних особливостей, компаративних досліджень у соціально-гуманітарних науках. Структурний та функціональний методи дозволили виявити різноманітні структуризації юридичної компаративістики та її методології, їх зв’язки з юридичними та компаративними науками. Інституціональний та системний методи спрямовувалися на аналіз властивостей юридичної компаративістики як наукового інституту та системи в їх соціальній обумовленості, а також її інфраструктури. Діяльнісний метод застосовувався для розкриття залежностей юридичних компаративних досліджень від суб’єктів, засобів, форм та умов їх здійснення. Комунікативний метод використовувався для дослідження різноманітних форм наукових комунікацій, їх ролі в розвитку юридичної компаративістики. При проведенні дослідження було використано й інші загальнонаукові та спеціально-наукові методи для дослідження тих складових, властивостей, аспектів юридичної компаративістики, природа яких робила їх застосування доцільним. При цьому автором реалізовано власне розуміння методології юридичної компаративістики та здійснено її дослідження на основі сформульованого в дисертації компаративного підходу.
Важливе значення для даного дослідження мали предметні філософські, наукознавчі та правознавчі системи знань, методологічний потенціал яких дав змогу розробити способи конструктивного розв’язання поставлених завдань. До них належать аналітична філософія, феноменологія, герменевтика, “філософія життя”, а також теорії: парадигм Т. Куна, науково-дослідних програм І. Лакатоса, соціального інституту Р. Мертона, соціальної дії Т. Парсонса, “епістемологічного анархізму”П. Фейєрабенда, цивілізацій С. Хантінгтона, “глокалізації”Р. Робертсона; концепції “правових сімей”Р. Давида, “правових кіл”К. Цвайгерта та Х. Кьотца, “юридичної географії світу”А.Х. Саїдова, “неуніверсальності”права С. П. Синхи, “кризи західної традиції права”Г. Бермана, “правових традицій”П. Глена, “правової культури”М. Глендон та ін.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертаційна робота є першим у вітчизняній науці дослідженням філософських та методологічних засад юридичної компаративістики як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства. У дисертації висунуто й обґрунтовано низку положень, з точки зору автора нових у концептуальному плані та важливих для юридичної науки, а саме:
вперше:
– встановлено значення компаративізму для юридичної компаративістики та його природу як діалектичної єдності модернізму і постмодернізму, що репрезентує у постмодерністській перспективі один із видів світогляду, елімінує абсолютизацію універсальності модернізму й плюральності постмодернізму, базується на зіставленні глобального і локального, реального і віртуального, раціонального та ірраціонального, наукового й позанаукового;
– визначено, що розвитку порівняльного правознавства періоду модерну властиве домінування концепції “універсального”права, що ґрунтувалася на “європоцентризмі”, постмодерністському порівняльному правознавству –заперечення універсальності права і визнання плюралізму правових культур і традицій, а пост-постмодерністському –усвідомлення відносності глобального і плюрального (глокальності) у правовій реальності, полілогічності побудови світового та національного порядків;
– доведено, що юридична компаративістика є постнекласичним етапом розвитку порівняльного правознавства, який, зберігаючи наступність з попередніми, характеризується своєрідністю в предметному та методологічному аспектах. Зокрема, у предметному –базується на плюралізмі правових культур, діалогічності становлення “світової”правової культури, соціальній та культурній обумовленості правової реальності, єдності правової глобалізації та правової плюралізації, а в методологічному –ґрунтується на компаративізмі, компаративному підході та компаративному методі;
– здійснено авторську інтерпретацію юридичної компаративістики як сфери юридичних компаративних досліджень та форм їх організації і забезпечення. Юридична компаративістика репрезентується як спеціальні знання, наукова діяльність, соціальний інститут, форма культури;
– визначено як основні складові юридичної компаративістики юридичну компаратологію –автономну юридичну наукову дисципліну та юридичну компарацію –сферу дисциплінарних і міждисциплінарних, проблемних і пошукових юридичних досліджень, своєрідністю яких є використання компаративного методу. Юридична компаратологія інтерпретується як юридична наукова дисципліна, об’єктом якої є плюралізм правових реальностей макросоціальних “одиниць”(країн, цивілізацій, культур, традицій), а предметом –всезагальні, загальні, різні та унікальні їх властивості. Юридична компарація розуміється переважно як “передній край”даної науки, пошукові юридичні компаративні дослідження проблемного характеру, яким властива мінливість їх самоорганізаційної структури;
– доведено, що методологія юридичної компаративістики існує на різних рівнях і охоплює різноманітні її прояви, серед яких виокремлюються як основа компаративний підхід та компаративний метод, що об’єднує всі методи досліджень “не одного”(“одного, другого, іншого”) об’єкта чи його стану, предметом яких є виявлення всезагального, загального, різного та унікального. Він не зводиться тільки до порівняльного методу, його складовими є порівняння, зіставлення, протиставлення, конфронтація, контрастування та інші методи;
– запроваджено в науковий обіг поняття “правова глокальність”, що відображає діалектику глобального і плюрального в правовому розвитку;
удосконалено:
– поняття “компаризм”, “компаратологія”, “компарація”та ін., що розкривають та конкретизують множину проявів компаративізму у сфері права та формах його пізнання, визначають “формати”ставлення до світу права як розмаїття правових реальностей цивілізацій, правових культур та традицій, світового порядку як результату їх реальної взаємодії;
– філософсько-правові підстави юридичної компаративістики, які акумулюються в таких положеннях: право є компаративним за своєю сутністю, соціально й культурно обумовленим, одним із домінуючих соціальних регуляторів; плюралізм форм буття права породжує багатоманітність його світоглядних, філософських, наукових, практичних, повсякденних рефлексій; право і його пізнання –“людиномірні”; основою компаративної методології є множинність теорій та плюралізм методів; право, його пізнання та право як пізнання залежні від людської діяльності;
– інтерпретацію “неуніверсальності”права, обмеженості “західної традиції”праворозуміння і “європоцентризму”, плюралізму цивілізацій, у яких домінують різні соціальні регулятори;
– на підставі положення про те, що регулятивність є іманентною властивістю не тільки соціальних норм, а й багатьох інших соціально-культурних феноменів, виокремлення такої площини соціальної реальності як регулятивний простір, у якому право існує лише як один із соціальних регуляторів;
– положення про те, що компаративізація соціально-гуманітарних наук є однією з тенденцій їх розвитку, кожна зі споріднених з правознавством соціально-гуманітарних наук надає можливість досліджувати право в певному контексті його конкретно-історичного буття, співвідношень із взаємопов’язаними соціальними явищами, а на їх “перехресті”постають нові сфери міждисциплінарних компаративних досліджень права та відповідні наукові дисципліни як форми їх організації;
– розв’язання проблеми становлення “світової”та “національної”юридичної компаративістики в контексті глобалізації та регіоналізації науки, її полілогічності, культурної обумовленості та “неуніверсальності”;
– обґрунтування створення вітчизняної юридичної компаративістики на засадах української правової й філософської культури, з урахуванням тенденцій розвитку науки в інших країнах та цивілізаціях, входження у світовий, регіональний інформаційний і науковий простір за умов збереження національних наукових традицій та впливу на глобальні процеси;
– враховуючи багатоманітність та різноплощинність предметних, проблемних і методологічних зв’язків юридичної компаративістики з іншими науковими дисциплінами, пропозиції щодо розвитку таких напрямів вітчизняних філософських і наукових досліджень, як компаративна філософія права, географія права, компаративна історія права, компаративна правова лінгвістика, регулятологія та ін.;
набули подальшого розвитку положення про те:
– що еволюція порівняльного правознавства пов’язана зі становленням його національних шкіл, домінуючим впливом певних з них в окремі періоди його розвитку, що зумовлювало й своєрідність розуміння порівняльного правознавства та напрямів порівняльно-правових досліджень;
– що виникнення та розвиток порівняльно-правових досліджень в Україні характеризуються переважною орієнтацією на з’ясування спільного з правовим розвитком інших країн, історичною спрямованістю при домінуючому значенні позитивного права держав, до складу яких входили українські землі;
– що плюралізм наявних інтерпретацій порівняльного правознавства є наслідком його різних концептуалізацій, своєрідність яких зумовлена суб’єктивними і об’єктивними чинниками, зокрема, світоглядними, науковими і правовими орієнтаціями авторів, конкретно-історичним станом розвитку юридичної науки і права, поширенням у різних країнах світу, особливостями національних правових систем та їх взаємодій;
– що проблематику досліджень порівняльного правознавства доцільно визначати стосовно проблем його предмета, структури, форм організації та зв’язків з іншими юридичними і компаративними дослідженнями, а шляхи розв’язання існуючих проблем набувають своєрідності в контексті філософсько-методологічних підходів постмодернізму і компаративізму;
– що інтеграція юридичної компаративістики у компаративні науки, рецепція з відповідною трансформацією їх методології, з одного боку, збагачує методологічний потенціал юридичних компаративних досліджень, забезпечує адекватне осмислення багатовимірності правової реальності, а з іншого боку, дозволяє зробити свій “внесок”у компаративну методологію;
– що множинність складових та структуризацій юридичної компаративістики зумовлено багатоманітністю форм буття права, розмаїттям його зв’язків з іншими соціальними явищами, плюралізмом епістемології юридичної науки і наукових явищ (наукової спеціальності, наукової школи, наукової професії, масиву спеціальних публікацій, наукових комунікацій тощо);
– що соціальна ситуація локалізує “час”і “простір”стосовно певного стану реальності, суб’єкта, явища тощо, а її основу становлять взаємодіяння суб’єктів, в яких і через які втілюються в життя регулятиви зовнішнього та внутрішнього (саморегуляція) характеру.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації сформульовано й обґрунтовано висновки і пропозиції, що сприятимуть подальшому філософському осмисленню юридичної компаративістики, удосконаленню методологічного арсеналу юридичних правових досліджень.
Наукові здобутки, репрезентовані в даній роботі:
– у науково-дослідній сфері орієнтують на нові напрями в розробці проблематики філософської інтерпретації правових реалій;
– у сфері нормотворчості та правозастосування можуть бути використані в роботі з рецепції правового досвіду інших країн;
– у навчальному процесі використовуються при підготовці навчально-методичних матеріалів з теорії держави і права, юридичної деонтології, юридичної компаративістики, методології правознавства та викладанні відповідних навчальних дисциплін у навчальних закладах МВС України та Міністерства освіти і науки України (акт про впровадження в навчальний процес Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ від 17 лютого 2006 р., акт про впровадження в навчальний процес Київського національного університету внутрішніх справ від 25 квітня 2006 р. та ін.).
Особистий внесок здобувача. Викладені в дисертації положення, які складають новизну роботи, розроблено автором особисто. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих праць, у дисертації не використовувалися. Особисті теоретичні розробки дисертанта в наукових працях, опублікованих у співавторстві, становлять:
Тихомиров О.Д. (у співавт.) Російська та українська традиції державорозуміння // Наук. вісн. Нац. акад. внутр. справ України. –. –№ 5. –С. 3–. –40 %;
Тихомиров О.Д. (у співавт.) Теорія держави і права –К.: Юрінформ, 1995. –с. –%;
Тихомиров О.Д. (у співавт.) Теорія держави і права: Підручник. –К.: Юрінком Інтер, 2005. –с. –%;
Тихомиров О.Д. (у співавт.) Юридична деонтологія (основи юридичної діяльності: теоретичні і деонтологічні аспекти): Наук.-метод. посіб. –К.: Нац. акад. внутр. справ України, 2000. –с. –%;
Тихомиров О.Д. (у співавт.) Юридична деонтологія (Основи юридичної діяльності): Навч. посіб. –К.: Знання, 2005. –с. –%.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації обговорювались на засіданнях кафедри теорії держави і права Київського національного університету внутрішніх справ, а також оприлюднені на: науковій конференції “Конституція України –основа модернізації держави та суспільства”(м. Харків, 2001); міжнародній науково-практичній конференції “Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті Європейських інтегративних процесів”(м. Київ, 2004); IV міжнародній науковій практичній конференції “Динаміка наукових досліджень –”(м. Дніпропетровськ, 2005); міжнародній науково-практичній конференції “Економічна безпека держави в умовах інтеграції до світового співтовариства”(м. Дніпропетровськ, 2005); III Міжнародній науково-практичній конференції “Сучасні проблеми управління”(м. Київ, 2005); ХІІ регіональній науково-практичній конференції "Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні" (м. Львів, 2006).
На монографію –Тихомиров А.Д. Юридическая компаративистика: философские, теоретические и методологические проблемы. –К.: Знання, 2005. –с. –опубліковані рецензії: Бабкін В.Д. Актуальне дослідження проблем юридичної компаративістики // Наук. вісн. Київ. нац. ун-ту внутр. справ. –006. –№ 2. –С. 269–; Тимощук О.В. Рецензія на монографію О. Д. Тихомирова “Юридична компаративістика: філософські, теоретичні та методологічні проблеми”// Уч. записки Таврического нац. ун-та им. В.И. Вернадского. Научный журнал. Сер. “Юридические науки”. Т. 19 (58). –. –№ 1. –С. 253–).
Публікації. Основні положення і висновки дисертації опубліковані в монографії: Тихомиров А.Д. Юридическая компаративистика: философские, теоретические и методологические проблемы. –К.: Знання, 2005. –с.
(17 др. арк.), чотирьох навчальних посібниках і 33 публікаціях у наукових журналах, збірниках наукових праць, матеріалах науково-практичних конференцій, у тому числі 23 –у фахових журналах та збірниках наукових праць, переліки яких затверджені ВАК України.
Структура та обсяг дисертації. Структура відповідає меті, завданням і предмету дослідження, логіці наукового пошуку і вимогам ВАК України. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, сімнадцяти підрозділів, висновків і списку використаних джерел (577 найменувань на 53 сторінках). Загальний обсяг дисертації становить 461 сторінку, із них основного тексту –сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження і висвітлюється стан її розробки, визначаються зв’язок з науковими програмами, планами і темами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача, вказуються дані про апробацію результатів дослідження і публікації.
У розділі 1 “Історіографія компаративних правових досліджень”, який складається з чотирьох підрозділів, здійснено дослідження існуючих в історії юридичної науки підходів до концептуалізації порівняльного правознавства, з’ясовано особливості його розвитку та інтерпретацій у різних країнах та Україні зокрема, визначено сучасні проблеми, методологічні шляхи їх розв’язання.
Підрозділ 1.1 “Концептуалізація порівняльного правознавства в розвідках учених ХІХ–ХХ століть” присвячено вивченню, класифікації та критичному аналізу існуючих теоретичних моделей порівняльного правознавства.
На основі дослідження наукових джерел автором констатується різноманітність інтерпретацій порівняльного правознавства в працях основоположників цього напряму юридичної науки: М. Анселя, Г. Гаттеріджа, Є. Рабеля, Р. Салейля та їх наступників Л. Константинеску, К. Цвайгерта,
Х. Кьотца, а також вчених-компаративістів кінця XX –початку XXI ст.: А. Саїдова, М. Марченка, Ю. Тихомирова, П. Глена, М. Глендон, Х. Осакве, О. Лисенко, О. Бигич, Ю. Оборотова, Л. Луць та ін. Це надає можливість автору надалі класифікувати теоретичні підходи до розуміння порівняльного правознавства, виявити особливості та здійснити їх критичний аналіз, розробити авторську типологізацію концептуалізацій порівняльного правознавства.
На підставі аналізу підходів до теоретичного осмислення порівняльного правознавства дисертант робить висновки про те, що інтерпретації порівняльного правознавства, виокремлення його об’єкта і предмета, а також змістовна наповненість мають персоніфіковану природу, обумовлені домінуючими типами праворозуміння, станом розвитку правової науки та її осмислення, залежать від рівня інтегрованості в реальну взаємодію правових систем різних країн. Жодна з концептуалізацій порівняльного правознавства не може претендувати на “універсальність”та загальну визнаність, вони мають як спільні, так і відмінні риси, потребують подальшого визначення часових і просторових меж свого поширення, а також національної ідентифікації.
У підрозділі 1.2 “Особливості порівняльного правознавства в різних країнах: історія і географія розвитку” здійснено аналіз історичних і географічних “форматів”виникнення і становлення порівняльного правознавства, його концептуалізацій в контексті тих країн, в яких воно набуло найбільшого поширення і національні школи яких домінували в певний період його розвитку (Німеччина, Франція, Англія), а також окремих країн, які сприймали європейський досвід, поєднували його з особливостями національного правового розвитку та юридичної науки (США, Японія, Росія та ін.).
На підставі аналізу наукових джерел, автор доводить, що генезі національної школи порівняльного правознавства Німеччини притаманні: виникнення порівняльного правознавства як альтернативи апріорності теологічного і природного праворозуміння, національній орієнтованості історичної школи права; вплив на розвиток порівняльного правознавства філософії права; зв’язок з іншими соціальними науками –лінгвістикою, етнологією, історією. Підкреслюється, що на відміну від Німеччини виникнення порівняльного правознавства у Франції відбувалося в умовах його опозиції юридичній школі екзгезів та правовому позитивізму, орієнтованому на вивчення національного законодавства, а його розвитку властиві рання інституціалізація, освітянська спрямованість, визнання як автономної юридичної наукової дисципліни. Виникнення і розвиток порівняльного правознавства в Англії зумовлені переважно практичними потребами національного права та його поширенням у колоніях, вирізняються інтерпретацією порівняльного правознавства як порівняльно-правового методу (порівняльного права), переважною його інституціалізацією у сфері юридичної освіти, вивченням іноземного права.
Зазначаючи, що генеза порівняльного правознавства в США, Японії, Росії зумовлена своєрідністю становлення права цих країн, автор доводить, що рецепція англійського і континентального європейського права, розбудова федеративної державності в минулому, “геостратегічні”інтереси США у ХХ ст. та нині, унікальність їх правової системи визначили й розвиток порівняльно-правових досліджень, формування відповідної національної школи. Ще більше розвиток порівняльного правознавства залежав від особливостей національного права і культури в Японії, своєрідність національної школи якої обумовлена належністю до східних цивілізацій, зіставленням національного з іноземним правом як “інокультурним”.
Подібні властивості притаманні виникненню та розвитку національних порівняльно-правових досліджень у Росії, “інакшість”якої була радикалізована в період домінування соціалістичного права. На думку автора, теперішній стан національної школи порівняльного правознавства в Росії визначається реаліями її взаємодії з країнами континентальної Європи та країнами арабської, китайської та інших цивілізацій. Серед особливостей цієї школи автор виокремлює: обґрунтування і розвиток методу протиставлення; вплив державної ідеології; розуміння порівняльного правознавства як автономної наукової дисципліни; подолання монізму соціалістичної теорії права, розвиток плюралізму підходів до праворозуміння; пошуки “нової”правової ідеології; поєднання (синтез) європейського і східного світоглядів.
Підрозділ 1.3. “Генеза порівняльно-правових досліджень в Україні” присвячено вивченню особливостей виникнення, становлення та розвитку порівняльно-правових досліджень у вітчизняному правознавстві.
Зазначаючи, що особливості правового розвитку України наклали свій відбиток на виникнення і становлення порівняльно-правових досліджень, які здебільшого здійснювалися в напрямі запозичення правового досвіду європейських країн, формування соціалістичного права, інтеграції в міжнародний та європейський правовий простір, автор підкреслює спрямованість порівняльно-правових досліджень в Україні на вивчення насамперед спільного з іншими країнами, ніж на використання порівняльно-правової методології для дослідження “унікальності”, “своєрідності”, “самобутності”української правової культури, її “внеску”та впливу на інтерпретації “загальновизнаних правових ідеалів і норм”та правові культури інших країн.
Автором звертається увага на особливості становлення і розвитку українських порівняльно-правових досліджень, зокрема, на відсутність їх національних концептуалізацій, пріоритетність використання історико-порівняльного методу, вивчення іноземного, радянського, соціалістичного і міжнародного права, вирізняються “університетський”та “академічний”етапи розвитку порівняльного правознавства. Доведено, що на відміну від дореволюційного періоду, коли порівняльно-правові дослідження переважно історичної спрямованості проводилися в університетах, а українське звичаєве право вивчалося в контексті співвідношення права держави і місцевого (звичаєвого) права, у перші післяреволюційні роки домінуючою стала “академічна”наука, активізуються порівняльно-правові дослідження західноруського, українського, українського звичаєвого (народного) права, української правничої термінології.
Подальший розвиток порівняльно-правових досліджень в Україні пов’язується автором зі створенням та діяльністю Інституту держави і права імені В.М. Корецького, набуттям Україною незалежності, пошуками нової правової ідеології, практичними потребами перебудови правової системи, входженням у міжнародний та європейський правовий простір і відповідним визнанням значущості порівняльного правознавства, дослідженнями його теоретичних та історичних проблем, особливостей в епоху постмодерну, філософсько-правового осмислення в контексті гносеології права, правової реальності, аксіології права, методології правознавства, правової культури, типології праворозуміння.
На підставі проведеного аналізу автор дійшов висновків про те, що порівняльне правознавство в Україні виникло і розвивалося у формі порівняльно-правових досліджень, предмет яких за окремими винятками обмежувався колом країн, з якими Україна пов’язана історично (генетично) чи функціонально,
а домінування позитивного права та інтегрованість України до складу інших країн (держав), так само як і входження в міжнародний і європейський правовий простір, обумовили пріоритетну орієнтованість на запозичення іноземного правового досвіду. При цьому поза увагою, як правило, залишалися можливості порівняльного правознавства щодо досліджень “своєрідності”українського права в різних формах його буття, реального внеску української правової культури у світовий правовий розвиток.
У підрозділі 1.4. “Сучасні проблеми юридичної компаративістики і методологія їх вирішення”окреслено проблеми юридичної компаративістики. На підставі попереднього аналізу наукової літератури за темою дисертації автор виокремлює проблеми розуміння юридичної компаративістики як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства в умовах постмодерну та постнекласичної науки, визначає методологічні підходи до їх вирішення.
Зазначаючи, що філософське, теоретичне та методологічне осмислення історії та сучасного стану порівняльного правознавства свідчать про обмеженість гносеологічних можливостей інтерпретації порівняльного правознавства як науки, методу чи науки про метод, автор розглядає проблематику юридичної компаративістики в контексті наукознавства, філософії науки та філософії права. Такий підхід дозволяє виокремити групи проблем, які стосуються предмета, методології, структури, форм організації юридичної компаративістики та її зв’язків з іншими юридичними та соціально-гуманітарними науками, а також визначити шляхи їх розв’язання. Проблеми предметності юридичної компаративістики пов’язані не тільки з визнанням чи невизнанням порівняльного правознавства як автономної юридичної науки, але й з особливостями методології, спеціальних наукових знань, міждисциплінарних зв’язків, а методологічні аспекти юридичної компаративістики не можуть бути зведеними лише до проблем порівняльного методу, а охоплюють також проблематику використання предметних наукових знань, формування наукових парадигм, науково-дослідницьких програм, ідеалів і норм, філософських підстав, спеціальної наукової картини, типологізації наукового мислення та інші проблеми в їх конкретно-історичній інтерпретації.
Ураховуючи розмаїття проявів юридичної компаративістики, автор вважає необхідним і доцільним розгляд форм її організації на основі предметних, методологічних та проблемних зв’язків юридичних досліджень між собою та з компаративними дослідженнями в межах інших соціально-гуманітарних наук, а також через теоретичні конструкції наукової дисципліни, предметного і методологічного наукових комплексів, “переднього краю”науки тощо, які уможливлюють комплексно підійти до розв’язання зазначеної групи проблем.
Основою виокремлення і розв’язання проблем юридичної компаративістики в даному дослідженні є її авторська концептуалізація як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства в контексті постнекласичної науки і умовах пізнього постмодернізму, яка базується в предметному аспекті на “неуніверсальності”права, єдності глобального і плюралістичного у правовому розвитку, в методологічному –на положеннях філософії компаративізму, в організаційному –на тенденціях інтеграції і диференціації науки та інших формах пізнання світу права.
Розділ 2 “Юридична компаративістика: постнекласична інтерпретація” складається з чотирьох підрозділів та присвячений викладенню результатів дослідження природи постмодернізму, його співвідношення з модернізмом, обґрунтуванню компаративізму як виду світогляду, який формується в пост-постмодерністській перспективі, а також концептуалізації юридичної компаративістики, зокрема як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства.
У підрозділі 2.1. “Компаративізм і постмодернізм” висвітлено результати дослідження генезису й особливостей постмодернізму, “традиційності”та “новаційності”компаративізму. Підкреслюючи залежність інтерпретацій порівняльного правознавства від конкретно-історичного розуміння науки, автор обґрунтовує необхідність і доцільність аналізу світоглядних засад постмодернізму та своєрідності його проявів у науці, мистецтві, релігії та інших формах духовної культури.
Дослідивши багатоманітність підходів до постмодернізму, елімінацію ним “всезагального”та “універсального”, тяжіння до “унікального”, симуляції реальності та інші його постулати, які спрямовані на протиставлення модернізму, а також спроби подолати їх з позицій “поміркованого”і пізнього постмодернізму, “редагованого модерну”, “ультрамодерну”, дисертант пропонує та обґрунтовує власну інтерпретацію компаративізму як світогляду, що заперечує будь-яку абсолютизацію, “асимілює”як універсалізм модернізму, так і плюралізм постмодернізму, репрезентує їх через “загальне і різне”, “одне, друге, інше”, відносність і додатковість, присутність і відсутність, діалогічність і адіалогічність тощо.
На думку автора, компаративізм виникає і постає як прояв пост-постмодернізму, якщо останній розглядати як подолання радикальності постмодернізму, і в такій інтерпретації не може бути зведеним до компаративістики –сфери дисциплінарних і міждисциплінарних соціально-гуманітарних досліджень. Компаративізм репрезентує собою більш обсягове і глибоке явище, яке має свої витоки в різних сферах пізнання і суспільного життя –мистецтві, релігії, повсякденності, соціально-гуманітарних науках, практичній діяльності тощо, своєрідним чином трансформуючись стосовно їх особливостей.
Звертаючись до різноманіття форм буття компаративізму, автор визначає і аргументує необхідність подальшого дослідження компаративізму як світогляду, наукової парадигми, сфери наукових досліджень, методологічного підходу і методу, а також його проявів у сферах правової реальності та її пізнання.
У підрозділі 2.2. “Компаративізм: світоглядний вимір” описано світоглядні аспекти компаративізму через його філософське осмислення, своєрідність прояву в релігії та релігієзнавстві, сфері культури та культурології.
Філософська складова компаративізму розглядається в контексті множинності площин і точок перетинання компаративізму і філософії, які акумулюються навколо компаративної філософії та філософії компаративізму. Компаративна філософія, маючи давню історію, концептуалізується і набуває поширення у другій половині ХХ ст. в умовах зміни світоглядних орієнтирів, зумовлених “відмовою”від настанов позитивізму та неопозитивізму, домінування європейської традиції філософського мислення, універсалістських тенденцій тощо. Саме компаративна філософія прагне подолати “універсальність”європейської філософії, відкрила і розвиває новий спосіб філософування –компаративний, якому притаманне визнання рівноправності і полілогічності “західного і східного”, “північного і південного”філософських дискурсів.
Подібні тенденції постають і в релігії та формах її осмислення –теології та релігієзнавстві, що виявляється у визнанні плюралізму та рівноправності релігій, необхідності діалогу між ними та толерантності в ставленні до іншої релігії. Автором підкреслюється доцільність використання в юридичній компаративістиці тих світоглядних положень, форм їх осмислення і впровадження, які існують у релігійній сфері суспільного життя.
Особливе значення для пізнання компаративізму має його осмислення в культурологічному аспекті, який характеризується багатоманітністю інтерпретацій культури. Підкреслюючи зв’язок культури та постмодернізму, автор доводить доцільність інтерпретації культури як аксіологічного виміру компаративізму, що знаходить відображення у визнанні рівноправності різноманітних культур, яке закріплено в міжнародно-правових документах і забезпечується міжнародною спільнотою.
Дослідження компаративізму як світогляду в його філософському, релігійному та культурному вимірах уможливлює підкреслити їх єдність, неподільність і розрізнюваність, своєрідність їх “конфігурації”в певних країнах, цивілізаціях та інших соціумах, де філософія, наука і теологія відображають переважно професійність і раціональність, релігія –безпосередність та ірраціональність, а культура –аксіологічність і повсякденність.
У підрозділі 2.3. “Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук”продовжено аналіз компаративізму, його генезису та проявів у сфері соціально-гуманітарних наук.
Виходячи зі значення історичних та географічних наук як способів раціонального осмислення двох фундаментальних атрибутивних форм соціального буття, зокрема буття права, через генезис цих наук та практику використання ними порівняльного методу, автор досліджує міру рецепції ними компаративізму та їх “участі”у становленні компаративістики –сфери відповідних дисциплінарних та міждисциплінарних досліджень.
Виникнення історичних і географічних наук відбувалося в умовах плюралізму їх об’єктів, “прив’язки”до реалій часу і простору, використання порівняльного методу, а подальший їх розвиток зумовлений особливостями зміни їх предметів та методології досліджень і пов'язаний зі становленням компаративізму. Це проявляється в диференціації історичних наук на окремі наукові дисципліни та інтеграції у вигляді міждисциплінарних компаративних досліджень, формуванні історичної компаративістики, а у сфері географічних наук пов’язуються з виникненням і розвитком економічної, політичної, соціальної, гуманітарної географії, країнознавства, краєзнавства, регіонознавства тощо. Підкреслюючи, що просторовий та часовий “зрізи”предмета досліджень стають загальновизнаними в соціально-гуманітарних науках, визнаються їх необхідними “параметрами”, автор підтримує позицію тих вчених-компаративістів, які доводять необхідність створення “правової карти світу”, доповнює їх пропозиціями, спрямованими на запровадження в правознавство та його методологію досягнень соціально-географічних досліджень.
Автор доводить, що у розв’язанні проблем розвитку юридичної компаративістики методологічне значення має використання досвіду інших соціально-гуманітарних наук, зокрема політичних, економічних, філологічних, мистецтвознавчих тощо. Дослідження генезису та сучасного стану компаративістських досліджень у державознавстві та політичних науках, зокрема, порівняльного державознавства, порівняльної політології, геополітики, політичної географії, політичної регіоналістики, дають підстави для висновку про їх спорідненість з порівняльним правознавством у проблемному, методологічному та предметному аспектах, їх інтеграції у сфері компаративістики. Автор зазначає, що компаративне бачення світу притаманне також соціологічним та економічним наукам: у соціології це проявляється в компаративному аналізі, міждисциплінарності та інтернаціоналізації соціологічних досліджень, а в економічних науках –у становленні економічної компаративістики.
Як перспективні в контексті співвідношення світової і національних культур для юридичної компаративістики автором визначаються методологічні підходи та предметні знання таких соціально-гуманітарних наук, як лінгвістика, літературознавство, мистецтвознавство, педагогіка, психологія, доводиться доцільність їх “панорамного”та “контекстуального”осмислення, формування “компаративної правової літератури”, а також компаративної методології дослідження “штучних”і “чуттєвих”образів правової реальності у вигляді державних символів та інших правових “образів”, які створюються в засобах масової інформації і т. д.
Підрозділ 2.4. “Юридична компаративістика в пост-постмодерністській перспективі” присвячено висвітленню результатів авторської концептуалізації юридичної компаративістики, її основних властивостей, співвідношень з юридичними та компаративними науками, множинності структуризацій.
Спираючись на положення, що дискусійні проблеми розуміння порівняльного правознавства можуть бути розв’язані в межах постнекласичної науки, автор виокремлює властивості юридичної компаративістики та визначає її місце в системі юридичних і компаративних наук, які в гносеологічному плані зумовлені постнекласичним типом раціональності, онтологічному –умовами пізнього постмодерну, аксіологічному –сучасними цінностями людства, методологічному –компаризмом, антропологічному –“людським виміром”науки, а в культурологічному –реальним полілогом культур.
Виходячи з того, що юридична компаративістика як наука є “збірним”поняттям, яке охоплює різноманітні наукові явища, враховуючи множинність її структуризацій, прагнучи відобразити її предметні та методологічні зв’язки з юридичними та компаративними науками, автором виокремлюються в цьому контексті дві її головні складові – юридична компаратологія та юридична компарація, які розрізняються за критеріями предметності, методології, форм організації та зв’язків компаративних правових досліджень. Юридична компаратологія репрезентується як автономна наукова дисципліна, що відбиває сталість, “традицію”, охоплює та організує переважно систематизуючі наукові дослідження, спрямовані на упорядкування наукового знання щодо предмета –універсального, загального, різного та унікального між правовими реальностями макросоціальних “одиниць”, а також світовим правопорядком. Юридична компарація охоплює ту частину юридичних компаративних досліджень, які характеризуються динамізмом, “новаційністю”, проблемністю, пошуковою спрямованістю, саморганізацією та домінуванням компаративної методології, доцільність використання якої зумовлена наявністю “іноземного елементу”, або в іншій інтерпретації –“передній край”юридичної компаративістики. Якщо компаративна методологія уможливлює відрізнити зазначені вище дослідження від некомпаративних, які ґрунтуються на інших методологічних підходах, то критерій “іноземного елементу”–від юридичних досліджень, які не передбачають зіставлення з ним, тобто від досліджень вітчизняної для дослідника правової реальності.
До вторинних структуризацій юридичної компаративістики автор відносить такі її компоненти, як підстави (ідеали і норми, спеціальну наукову картину світу, філософські засади, правовий компаризм як парадигму), спеціальні наукові знання (теорії, концепції, доктрини, поняття, понятійні ряди та ін.), наукові дослідження, наукову спеціальність, наукову професію, наукові товариства, наукові школи, форми наукової комунікації та ін.
Форми забезпечення юридичної компаративістики розглядаються в контексті її інфраструктури та охоплюють матеріально-технічні, організаційні, кадрові, фінансові, інформаційні та інші форми. Автор доводить обумовленість юридичної компаративістики науковими, соціальними та правовими потребами суспільства, своєрідністю національної культури, взаємозв’язками з іншими формами культури, а аналіз юридичної компаративістики у просторовому “розрізі”дозволяє виокремити її інтерпретації як “світової”, “інтернаціональної”та “національної”науки, обґрунтувати доцільність створення української юридичної компаративістики.
Розділ 3 “Філософсько-правові засади юридичної компаративістики”складається з трьох підрозділів і присвячений проблемам філософського осмислення особливостей прояву компаративізму у сфері пізнання права, компаративної змістовності права в “параметрах”глобалізації та плюралізації, його “неуніверсальності”в контексті плюралізму соціокультурних регулятивів.
У підрозділі 3.1. “Філософські основи компаративізму та особливості їх прояву в сфері права” висвітлено результати дослідження співвідношення філософії компаративізму, правового компаративізму та правової реальності.
У контексті плюралізму культур, “неуніверсальності”постмодернізму, локальності та культурної зумовленості будь-яких теоретичних схем, визнання розмаїття світоглядів, установлення спільного та відмінного між ними в процесі їх реальної взаємодії автором доводиться, що виникнення та становлення компаративізму є не наслідком якойсь окремої філософії, а результатом взаємодій різних філософських систем.
Філософія компаративізму, на думку автора, переважно раціональним чином елімінує абсолютизацію універсальності та унікальності, детермінованості і спонтанності, хаосу і порядку, базується на їх відносності, додатковості, циклічності та випадковості взаємоперетворень і через них оптимізує, гармонізує модернізм і постмодернізм, осмислює світ як плюралістичний, багатовимірний, багатополюсний через розмаїття форм пізнання адекватних його природі та культурній своєрідності суб’єкта пізнання. Осмислення філософії компаративізму через категорії спільного та різного, пропорційності, необхідності та випадковості, сталості та мінливості й інших уможливлює автору запропонувати власну інтерпретацію філософії компаративізму на основі визнання фундаментальності діалектики категорій “одне –друге –інше”.
Багатоаспектність “спільного і різного”між філософією компаративізму та правовою сферою суспільного життя автор розглядає через поняття правового компаративізму, компаративності права, які, маючи як спільне для них особливості прояву компаративізму у праві, є різними аспектами “діалогу”чи “адіалогу”останніх. Якщо правовий компаративізм відображає особливості компаративізму як світогляду і форми філософського осмислення правової реальності, “спільне і різне”соціального та правового, то компаративність права –як унікальність його компаративної природи, так і своєрідність права як форми компаративного пізнання, тобто те компаративне, що має виключно правову природу, є додатковим, не звідним до інших проявів компаративізму.
Дисертант привертає увагу на те, що в онтологічному аспекті правовий компаративізм відображає існування права як складової соціального буття, а компаративність права –його компаративну змістовність: рівність –нерівність, міру, можливість –дійсність, необхідність –випадковість, свободу –свавілля, владність –добровільність тощо. Унікальна конфігурація цих складових притаманна виключно праву, яке в цьому випадку виступає як “інше”стосовно до соціальних явищ.
Гносеологічний аспект осмислення плюралізму співвідношень компаративізму і правової сфери зумовлюється, на думку автора, множинністю форм пізнання права і права як форми пізнання, а аксіологічний –багатоманітністю правових цінностей і цінностей права, правових оцінок, їх обумовленості розмаїттям правових культур, а так само й антицінностей, тоді як антропологічний “зріз”–плюралізмом суб’єктів права, країн і цивілізацій, множинністю форм суб’єктивації онтології, гносеології та аксіології компаративізму і правової реальності.
Автор підсумовує, що філософія компаративізму –це один із можливих ракурсів його осмислення (поряд з релігійним, міфологічним, повсякденним, практичним та ін.), не звідна до існуючих філософських систем, відбиває спільне і відмінне між ними і потребує подальшого осмислення. Перспективними напрямами досліджень цієї проблематики є розробка компаративної філософії права, компаративної філософії соціальної регуляції.
У підрозділі 3.2. “Правова реальність в аспекті глобалізації та плюралізації світу”подано результати дослідження глобалізації та плюралізації світу як домінуючих тенденцій розвитку людства та особливостей осмислення їх прояву в правовій реальності у формі правового глобалізму та правового плюралізму.
На основі дослідження різноманітних теорій “світосистемності”, глобалізації світу, “глокальності”, “детериторіальності”, “віртуальної”глобалізації та їх адаптації до особливостей правового простору автором розробляється та обґрунтовується поняття “правової глокальності”як альтернативи радикальності “універсального”у світосистемних та “плюрального”у цивілізаційних теоріях, у якому “знімається”, але не елімінується опозиція глобальне –локальне за допомогою поняття “глокальне”, що, не заперечуючи унікальності глобального і локального, відображає їх неподільність та взаємозалежність. Доповнення цього поняття положеннями щодо глобальності локальних небезпек і транснаціоналізації соціального простору (У. Бек), його різноплощинності, детериторіальності та віртуальності (А. Аппадураї, М. Уотерс) у межах дихотомії реальне –віртуальне дає можливість автору, дослідити його в контексті єдності та відмінності правової глобалізації й правової плюралізації, правового й позаправового, віртуального, реального, повсякденного.
Такий підхід, на думку автора, уможливлює розглянути правовий простір у формах реального (фізичного), образного (свідомість), віртуального (кіберпростір, простір правової інформації, правових “симулякрів”) просторів, кожному з яких властиві своя логіка розвитку та буття. Причому “правова глокалізація”поєднує глобальне і локальне у кожному з цих просторів, дозволяє виявити поширеність і способи формування процесів правової глобалізації і правової плюралізації, пов’язати їх з повсякденними життям та життєдіяльністю суб’єктів.
Підрозділ 3.3. “Неуніверсальність”права в контексті компаративізму” присвячено висвітленню питань плюралізму соціальних регуляторів, їх культурної обумовленості, обмеженості “європейського”праворозуміння.
Базуючись на позиціях тих вчених, які критично ставляться до ідей верховенства європейської цивілізації, її репрезентації як зразка і критерію оцінки розвинутості інших цивілізацій, визнання права в його європейській інтерпретації найбільш ефективним і поширеним соціальним регулятором, автор аналізує гносеологічну та аксіологічну обмеженість цих традиційних для порівняльного правознавства і юридичної науки концептуалізацій. Зокрема, доводить, що кожній цивілізації притаманна власна соціорегулятивна система, яка має у співвіднесенні з іншими загальні та відмінні властивості, причому її своєрідність зумовлюється домінуючим соціальним регулятором (правом, релігією, звичаями, традиціями). Оскільки право розвивалося переважно в межах європейської цивілізації, а в інших цивілізаціях поширювалося на основі його трансформації, пристосування до своєрідності соціорегулятивних систем, оцінка правового розвитку цих цивілізацій на підставі права в європейській традиції його розуміння уможливлює з’ясувати тільки рівень європеїзації інших цивілізацій, залишаючи поза увагою не тільки унікальність соціального регулювання в кожній з цивілізацій, а й міру перетворення права на основі своєрідності домінуючих у цивілізаціях соціальних регулятивів.
На підставі аналізу проблем регуляції у філософії, релігієзнавстві, соціологічних, політичних та інших соціально-гуманітарних науках автор дійшов висновку, що коло регулятивів недоцільно обмежувати тільки нормами та іншими спеціально створюваними правилами, а слід розглядати регулятивність як властивість різноманітних духовних, культурних та соціальних явищ, а площину їх існування, дії та поширеності як регулятивний простір. Тому проблему “неуніверсальності”права як домінуючого соціального регулятора автор пропонує розв’язувати в контексті регулятивного компаративізму та регулятології –сфери міждисциплінарних досліджень різноманітних регулятивів.
Звернення до осмислення соціальної ситуації як фрагмента реальності, у межах якого проявляються та взаємодіють різноманітні регулятиви, а також інші соціально-культурні фактори та процеси, дозволяє автору дослідити її природу та обґрунтувати її значення для юридичних компаративних досліджень.
Розділ 4 “Наукознавчі проблеми досліджень юридичної компаративістики” складається з чотирьох підрозділів і присвячено аналізу юридичної компаративістики в контексті наукознавства, її інтерпретаціям у межах класичного, некласичного та постнекласичного розуміння науки, а також методології дослідження її структури та окремих компонентів.
У підрозділі 4.1. “Юридична компаративістика як наука: плюралізм підходів” розглянуто домінуючі методологічні підходи до розуміння науки на різних етапах її розвитку та визначено особливості відповідних інтерпретацій порівняльного правознавства.
Автор аналізує еволюцію методологічних поглядів на розуміння науки, на підставі чого виокремлює класичний, некласичний та постнекласичний періоди розвитку порівняльного правознавства, окреслює коло методологічних підходів до подальших досліджень історії, структури, змісту та інших властивостей юридичної компаративістики. Докласичний період розвитку порівняльного правознавства характеризується відсутністю наукової професії, синкретичністю наукового і позанаукового правового знання, зокрема філософського, релігійного, мистецького і т. д., тоді як класичному періоду притаманне виокремлення об’єктивно-істинного наукового знання, набутого професійним чином, і обмеженість цим розуміння порівняльного правознавства. У некласичний період змінюється як саме порівняльне правознавство, так і його розуміння, зокрема, набувають значення професіоналізація та інституціалізація науки, визнання відносності об’єктивності наукового знання і його зв’язків із суб’єктом пізнання, що зумовлює доцільність інтерпретації порівняльного правознавства як наукової діяльності та соціального явища. Автор доводить, що, на відміну від попередніх періодів розвитку порівняльного правознавства, постнекласична наука як соціально і культурно обумовлена форма пізнання, постмодерністське бачення світу, його глобалізація і плюралізація викликали необхідність розуміння порівняльного правознавства саме як юридичної компаративістики.
Зазначене дозволило автору не тільки виділити й проаналізувати відповідні періоди розвитку порівняльного правознавства, визначити юридичну компаративістику як його сучасний етап, а й класифікувати в діахронічному аспекті інтерпретації порівняльного правознавства, виокремити інші методологічні підходи для подальших досліджень його історії –описовий, формальний, теоретичний.
Звертаючись до компаративного сприйняття наук і порівняльного правознавства, автор обґрунтовує доцільність їх дослідження не тільки в історичному, а й у географічному, культурологічному контекстах, в аспекті їхньої глобалізації і плюралізації.
У підрозділі 4.2. “Структуризація юридичної компаративістики”автором проаналізовано проблеми методологічного осмислення плюралізму структуризацій юридичної компаративістики та їх залежність від особливостей теоретичних та історичних інтерпретацій науки. Визначивши як базові концепції інтерпретації науки як наукових знань, наукової діяльності та соціального інституту, форми культури, які в історичній обумовленості відповідають класичному, некласичному й постнекласичному її розумінню, а у філософсько-теоретичному аспекті, відповідно, онтолого-гносеологічним, діяльнісно-інституційним, синергетико-культурологічним варіаціям, автор досліджує їхній вплив на структуризації порівняльного правознавства і юридичної компаративістики та характеристики їх складових.
Онтолого-гносеологічний підхід до інтерпретації науки в порівняльному правознавстві відбито у вигляді спроб розробки “універсального”, “світового”, “правильного”права на основі філософського та історичного осмислення плюралізму національних правопорядків, заперечення впливу суб’єктивності дослідника на результати порівняння, організації (упорядкування) наукового знання за предметним критерієм у наукові дисципліни, а за гносеологічним у “вище”та “нижче”знання. Тоді як діяльнісно-інституційний підхід до інтерпретацій науки та її структури зумовив репрезентацію порівняльного правознавства як “порівняльного права”, в основу якого покладено порівняльно-правовий метод, спрямований на розв’язання практичних проблем правового розвитку. Автор наголошує, що синергетико-культурологічне бачення науки та юридичної компаративістики відображає новий рівень їх розуміння, а саме як плюралістичних, культурно зумовлених, що накладає свій “відбиток”на інтерпретацію виокремлених раніше їх компонентів, уводить нові елементи та їх зв’язки, обумовленості, набуває відображення у зв’язках юридичної компаративістики не тільки з компаративними і правовими науками, а й іншими формами пізнання, визнанні “неуніверсальності”юридичного пізнання тощо.
Культурна зумовленість юридичної компаративістики орієнтує на її дослідження як культурного явища, з’ясування залежностей від інших проявів культури (релігії, міфотворчості, практики, повсякденності), виявлення національної своєрідності правового пізнання, виокремлення в певних культурах і цивілізаціях його домінуючих форм, визнання “неуніверсальності”юридичної науки, а в структурному аспекті –розрізнення світової і національної юридичної компаративістики.
У підрозділі 4.3. “Діяльнісна та інституційна інтерпретації юридичної компаративістики” конкретизовано діяльнісний та інституційний методологічні підходи до розуміння і структуризації юридичної компаративістики, визначено методологічні орієнтири для її подальшого вивчення як наукової діяльності та соціального інституту, а також її інфраструктури.
Підкреслюючи, що інституціональний підхід спрямований на дослідження юридичної компаративістики в аспекті залежності її структури від соціальних потреб, формування і дії нормативних регуляторів, організації та здійснення наукових досліджень, використання їх результатів у соціальній практиці, автор акцентує увагу, з одного боку, на методологічній обмеженості цього підходу, а з іншого –на його зв’язках з діяльнісним, системним та інфраструктурним аспектами дослідження юридичної компаративістики. Автор доводить, що “наповнення”соціальним змістом поняття “соціальний інститут”привело до його наближення і переростання в останні десятиліття в поняття “соціальної системи”та поняття “соціальної інфраструктури”. Використовуючи й адаптуючи ці поняття, відповідні методологічні підходи висвітлення своєрідності юридичної компаративістики, у дисертації розкрито та обґрунтовано відповідні її інтерпретації та структуризації, виокремлено як “клітина”юридичне компаративне наукове дослідження, що є необхідним і обов’язковим елементом різноманітних підходів до юридичної компаративістики, зокрема діяльнісного підходу.
Наголошуючи, що цей підхід до юридичної компаративістики орієнтує на розуміння наукової діяльності юристів-компаративістів як єдності досліджень та наукового спілкування, наукових дії та бездіяльності, раціонального та ірраціонального, особистісного та суспільного й т. д., автор обґрунтовує доцільність використання понять “наукова поведінка”, “наукова професія”.
Визначаючи загальні та особливі властивості наукових досліджень, їх притаманність тим або іншим структурним компонентам юридичної компаративістики (науковій дисципліні, “передньому краю”, науковій спеціальності та іншим), диференціюючи їх на фундаментальні та прикладні, теоретичні та емпіричні, пошукові та систематизуючі, дисциплінарні та міждисциплінарні, автор доводить, що природа різних видів юридичних компаративних наукових досліджень зумовлює й особливості їх організації (дисциплінарної, проблемної, методологічної, комунікативної).
Підрозділ 4.4. “Особливості досліджень окремих компонентів юридичної компаративістики” присвячено висвітленню результатів дослідження таких складових юридичної компаративістики, як засади науки, наукова дисципліна, “передній край науки”, наукова школа, наукові напрями тощо.
Визнаючи однією з головних складових юридичної компаративістики юридичну компаратологію як автономну юридичну наукову дисципліну, автор доводить, що її зміст, організуюче та регулятивне значення зумовлені передусім її предметністю та підставами. До останніх належать ідеали і норми, спеціальна наукова картина світу, філософські засади юридичної компаратології. Аналізуючи підстави юридичної компаратології, автор зазначає, що ідеали і норми юридичної компаратології здійснюють регулятивний вплив на наукові дослідження, а спеціальна наукова картина світу –на організацію наукового знання, його упорядкування, систематизацію, сприяє виокремленню наукових проблем фундаментального і прикладного значення, тоді як філософські засади забезпечують її зв’язок з іншими формами пізнання, сприяють усвідомленню розбіжностей між спеціальною науковою картиною світу і змінами у предметі юридичної компаратології, її ідеалами і нормами та пошуковими науковими дослідженнями нових проблем і т. д.
Міждисциплінарні зв’язки юридичної компаратології досліджуються за допомогою теоретичної схеми предметно-методологічних комплексів наукових дисциплін. Автор зазначає, що за предметним критерієм юридична компаратологія входить до комплексу наук про право, під якими розуміються всі соціально-гуманітарні науки, предмет яких тією або іншою мірою стосується права як об’єкта наукового пізнання (політичні, економічні, соціальні, психологічні, власне юридичні та ін.), а за методологічною підставою формується комплекс компаративних наукових дисциплін як таких, що використовують порівняльний метод та його розвинуту форму –компаративний підхід (порівняльна політологія, порівняльна соціологія, лінгвістична компаративістика, економічна та історична компаративістики та ін.). Ця класифікація доповнюється і деталізується автором через введення такого критерію, як наукова професія юриста-компаративіста, що уможливлює у конкретно-предметному комплексі правових наук виокремити юридичні науки, а у програмно-методичному комплексі –юридичні компаративні науки (юридична компаратологія, компаративна філософія права, юридична компаративна психологія та ін.).
Визнаючи багатоманітність проявів юридичної компаративістики, які не можуть бути обмеженими тільки юридичної компаратологією, автор надалі доводить доцільність аналізу таких її складових, як наукова школа, наукові напрями, масив спеціальних наукових публікацій та ін., яким притаманна “самоорганізація”.
Розділ 5 “Методологія юридичної компаративістики” складається з двох підрозділів і на відміну від попередніх, присвячено методології власне юридичної компаративістики, її поняттю, структурі, багаторівневості, співвідношенню предметних і методологічних знань, особливостям компаративного підходу та методу, а також окремим іншим питанням.
У підрозділі 5.1. “Поняття та структура методології юридичної компаративістики” здійснено аналіз інтерпретацій методології в загальнонауковому та правознавчому аспектах, різноманітних її структуризацій, досліджено властивості окремих її компонентів.
Підтримуючи погляди вчених-компаративістів щодо своєрідності методології порівняльного правознавства, яка визначається використанням порівняльно-правового методу, але не обмежується ним, автор досліджує методологію юридичної компаративістики як складне та багаторівневе утворення, що розвивається юридичними та компаративними науками, є результатом їхньої взаємодії, адаптації компаративної методології стосовно особливостей правової реальності. Тому методологія порівняльного правознавства за своїм обсягом наближається до змісту юридичних і компаративних наук, проте включає його тільки в тому аспекті, який визначає методологічну спрямованість його компонентів (наукових знань, наукової діяльності, масиву спеціальних публікацій, ідеалів і норм, спеціальної наукової картини світу тощо).
Складний характер методології юридичної компаративістики зумовлює необхідність розробки її різноманітних структуризацій, які збагачують одна одну, а у своїй сукупності забезпечують її цілісне сприйняття. Поряд з існуючими в наукознавстві та юридичних науках інтерпретаціями, автор пропонує та обґрунтовує власне бачення поняття та структури методології юридичної компаративістики і вважає, що доцільно виокремлювати: світогляд, тип наукового мислення, основи юридичної компаративістики, наукові парадигми, методологічні підходи, наукові знання –предметні, методологічної спрямованості і власне методологічні, методи та методики конкретних наукових компаративних досліджень.
Дослідження названих складових методології юридичної компаративістики, узагальнення її недоліків та прогалин, що викладені в науковій літературі, а також практики здійснення відповідних досліджень, дозволило автору визначити головні шляхи її удосконалення.
У підрозділі 5.2. “Компаративний метод як основа методології юридичної компаративістики” висвітлено змістовні характеристики компаративного підходу та компаративного методу в соціально-гуманітарному, юридичному та юридично-компаративному аспектах, визначено їх місце та роль в структурі методології юридичної компаративістики.
Інтерпретуючи методологічний підхід як сукупність споріднених методів та відповідних предметних знань, застосування яких дає своєрідне нове наукове знання, що не може бути здобуто іншим шляхом, автор розглядає властивості компаративного підходу, виходячи із загального та різного в його співвідношенні з іншими методологічними підходами, предметними науковими знаннями, науковими методами, науковими дослідження тощо. На думку автора, компаративний підхід ґрунтується на компаративному методі, але не зводиться тільки до нього та методологічних знань, а об’єднує й певні предметні знання в їх методологічній функції. Якщо метод має процедурну спрямованість, то предметні знання репрезентуються як засоби наукового дослідження, причому вони є, у свою чергу, результатом застосування компаративного методу.
Подібним чином і компаративний метод, як основа компаративного підходу, не може бути редукованим до будь-якого іншого наукового методу, зокрема порівняльного методу в його класичній інтерпретації. На основі аналізу існуючих підходів до розуміння порівняльно-правового методу та порівняльного методу в інших соціально-гуманітарних науках автор виокремлює усталені та дискусійні питання інтерпретації компаративного методу, визначає шляхи їх вирішення на основі авторського бачення юридичного компаративного методу, правил його застосування, окреслює види наукових знань, які можуть бути здобутими в результаті його використання.
Базуючись на положенні, що унікальність компаративного методу полягає в його спрямованості на дослідження “не одного”об’єкта, автор виокремлює, як його складові, методи порівняння, зіставлення, протиставлення, конфронтації, а також контрастуючий, ареальний, типологічний, топологічний та інші методи, доводить, що компаративний метод може бути досліджено і як прийом пізнання, метод практичної діяльності, побудови наукових знань, теоретичний і емпіричний, якісний і кількісний та ін. Зазначаючи, що такі його інтерпретації потребують окремих спеціалізованих досліджень, автор обмежується вивченням його співвідношень з різними прийомами мислення, результатів його використання на формально-логічному рівні, а також особливостей типологічної, діахронічної та синхронічної модифікацій.
ВИСНОВКИ
У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та інтерпретацію шляхів розв’язання наукової проблеми, пов’язаної з пошуком своєрідності трансформації порівняльного правознавства в пост-постмодерністській перспективі, що дозволило запропонувати власну концепцію юридичної компаративістики як постнекласичного етапу його розвитку.
Головні наукові та практичні результати дослідження є такими:
1. Однією з періодизацій історії порівняльного правознавства є її диференціація на докласичний, класичний, некласичний, постнекласичний періоди, виходячи з її обумовленості потребами правової практики, станом розвитку юридичної науки, ефективністю наукових комунікацій відповідних національних шкіл.
. Компаративізм –один із видів світогляду пізнього постмодернізму (пост-постмодерну), який охоплює різні форми пізнання та ставлення до світу. Своєрідним проявом компаративізму у сфері правового життя є правовий компаративізм, який діалектично поєднує правовий глобалізм і правовий плюралізм.
. Юридична компаративістика притаманна постнекласичному етапу розвитку порівняльного правознавства і формується у просторі взаємодії компаративних і юридичних наук, де компаративні науки визначають її методологію, а юридичні –особливості об’єктів (правової реальності). Інтеграція юридичної компаративістики у систему компаративних наук, сприйняття з відповідною трансформацією їх методологічного потенціалу, з одного боку, збагачує її методологію, забезпечує адекватне сприйняття багатовимірності і багатоманітності правової реальності, а з іншого боку, дозволяє зробити свій “внесок”в компаративістику.
4. В онтологічному аспекті юридична компаративістика виходить з того, що правова реальність у своїй сутності є компаративною, що виявляється в інтерпретаціях права через справедливу міру рівності, свободи, правомірність, порівняння, протилежність (антиправо) та ін., тому юридична компаративістика досліджує право в його основних вимірах буття –у просторі (географія), часі (історія), результати яких утворюють її базисні складові, а багатоманітність інших форм буття права породжує й багатоманітність форм його компаративних досліджень. Так, право як світогляд є предметом філософії права, правові тексти –компаративної лінгвістики права, суб’єкти права –антропології права, а правова поведінка та відносини –компаративної соціології права і т. д.
5. У гносеологічному плані юридична компаративістика не може бути зведена лише до автономної наукової дисципліни чи методу, а являє собою складне утворення, що охоплює різні форми здійснення та організації компаративних правових досліджень –наукову дисципліну, науковий комплекс, методологічний підхід, передній край досліджень, інфраструктуру, наукову професію, наукові спільноти, масив спеціальних публікацій тощо.
6. Аксіологічний аспект юридичної компаративістики пов’язаний із дослідженням проблем суспільної корисності, небезпечності і нейтральності соціальних явищ, оцінки рівня розвиненості права та його місця в соціальному регулюванні, правових цінностей суспільного й особистого життя.
7. В антропологічному вимірі юридична компаративістика орієнтована на суб’єктів права, людину, країни, цивілізації, міру людського, в правових реальностях, повсякденність людського існування,
. Юридична компаративістика як юридична наука може досліджуватися як знання, наукова діяльність, соціальний інститут, форма культури. Множинність складових та структуризацій юридичної компаративістики зумовлена як багатоманітністю проявів права, розмаїттям зв’язків права з іншими соціальними явищами, так і плюралізмом методології науки.
. Філософія правового компаративізму є адаптацією компаративізму до особливостей правової реальності та її відображення, а також охоплює унікальні їх властивості. “Перетин”компаративізму, філософії та правової реальності утворюють: правовий компаративізм, філософію правового компаративізму, юридичну компаративістику, компаративну філософію права та ін.
. Компаративна філософія права –один із напрямів дослідження власне філософії права як сфери його раціонального осмислення, який повинен орієнтуватися на компаративне вивчення філософських інтерпретацій права.
. Неуніверсальність права, наявність цивілізацій, в яких домінують різні соціальні регулятори, обумовлюють виокремлення такого фрагмента соціальної реальності, в якому право розглядається як один із соціальних регуляторів, з яким взаємодіють інші регулятори або перебувають стосовно до нього у стані конфронтації. Таким фрагментом може бути регулятивний простір, у межах якого виникають, функціонують, взаємодіють соціальні регулятори, а також соціальна ситуація, яка локалізує час і простір стосовно певного стану реальності, суб’єкта, явища тощо.
. Методологія юридичної компаративістики не зводиться лише до порівняльно-правового методу та знань щодо його застосування, вона існує на певних рівнях і охоплює різні компоненти, до яких належать не тільки методологічні, а й предметні знання у їх методологічному значенні (світогляд, парадигми, тип наукового мислення тощо). Компаративний підхід як основа компаративної методології містить компаративний метод та інші компоненти науки, які мають методологічне значення.
13. Компаративний метод об’єднує всі методи досліджень “не одного”(“одного, другого, іншого”) об’єкта чи його стану, предметом яких є виявлення різного та загального, унікального та всезагального, причому останні характеризуються відсутністю, відповідно, загального та різного. Він не звідний тільки до порівняльного, його складовими є порівняння, зіставлення, протиставлення, конфронтація, контрастування тощо.
14. Подальший розвиток порівняльного правознавства як юридичної компаративістики потребує філософських і наукознавчих досліджень на основі теоретичних і методологічних підходів напрацьованих у соціально-гуманітарних науках, а з виходом за межі науки та європейської цивілізації пов’язується з охопленням практичних, буденних та інших проявів компаративізму в неєвропейських цивілізаціях, у яких наука не є домінуючою формою світогляду, а право –найбільш ефективним соціальним регулятором.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Монографія:
Статті у фахових виданнях з юридичних наук:
Статті, тези доповідей та інші роботи, які додатково відображають
наукові результати дисертації:
АНОТАЦІЯ
Тихомиров О.Д. Юридична компаративістика: філософсько-методологичні засади. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук за спеціальністю 12.00.12 –філософія права. –Київський національний університет внутрішніх справ, Київ, 2006.
У дисертації у філософсько-правовому і методологічному аспектах здійснено дослідження генезису порівняльного правознавства в контексті виникнення і розвитку порівняльних досліджень у соціально-гуманітарних науках.
Розроблено авторську концептуалізацію юридичної компаративістики як етапу розвитку порівняльного правознавства в умовах постнекласичної науки і пост-постмодернізму, досліджено її філософські підстави, особливості, предметні і методологічні зв'язки з юридичними і компаративними науками, специфіку прояву компаративізму в правовій реальності.
Методологія юридичної компаративістики розглядається як складний феномен, що залежить від світогляду, типу наукового мислення, парадигм і охоплює предметні та методологічні знання, методологічні підходи, методи і інші компоненти.
Обґрунтовується розуміння компаративного методу як сукупності методів дослідження “не одного”об'єкта з метою виявлення всезагального, загального, різного і унікального між правовими явищами.
Ключові слова: генезис порівняльно-правових досліджень, компаративний метод, методологія, світогляд, постмодернізм, пост-постмодернізм, постнекласична наука, юридична компаративістика
АННОТАЦИЯ
Тихомиров А.Д. Юридическая компаративистика: философско-методологические основы. –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора юридических наук по специальности 12.00.12 –философия права. –Киевский национальный университет внутренних дел, Киев, 2006.
Диссертация посвящена анализу и решению философских и методологических проблем сравнительного правоведения. Работа является первой попыткой в отечественной юриспруденции комплексно, на основе тенденций развития права, с использованием современных методов познания и учетом новейших достижений науковедения и социально-гуманитарных наук исследовать проблемы возникновении, становления и развития сравнительного правоведения. В результате проведенного исследования разработана авторская концептуализация юридической компаративистики как этапа развития сравнительного правоведения в условиях постнеклассической науки и постмодерна.
Проанализированы интерпретации сравнительного правоведения, осуществлена их классификация, выявлены особенности возникновения и развития сравнительного правоведения в различных странах и в Украине, своеобразие национальных школ и осуществлена дальнейшая проблематизация его исследований.
Раскрыта значимость нового понимания развития сравнительных исследований в социально-гуманитарных науках вообще и в юридических науках в частности, выделена тенденция к их компаративизации, становлению компаративизма как мировоззрения, а компаризма и компаративистики –как соответственно парадигмы и своеобразной сферы дисциплинарных и междисциплинарных исследований.
Философские и методологические основы юридической компаративистики рассматриваются в свете развиваемого автором компаративизма –мировоззрения, основанного на диалектике модернизма и постмодернизма, свойственного переходу от постмодерна к пост-постмодерну.
Исследованы особенности юридической компаративистики, ее онтологические, гносеологические, аксиологические, антропологические, культурологические, методологические и праксеологические основания, предметные и методологические связи с юридическими и компаративными науками, определены возможности использования компаративной методологии в юридических исследованиях и образования таких научных направлений, научных дисциплин, сфер междисциплинарных исследований, как компаративная философия права, география права, компаративная правовая лингвистика и т. д.
Особое внимание уделяется исследованию специфики проявления компаративизма и компаративной методологии в сфере права в форме правового компаративизма, компаративной природы права, единства правовой глобализации и плюрализации, многообразия “плоскостей”существования правовой реальности.
Развивается идея регулятивности как свойства мировоззренческих, научных, социальных и культурных феноменов в их конкретно-исторической изменчивости, на основе которой дополнительно обосновывается “неуниверсальность”права в его европейском понимании, исследуется регулятивное пространство, которое охватывает своеобразную конфигурацию социальных регуляторов каждого социума.
На основе плюрализма понимания и периодизации науки выделены доклассический, классический, неклассический и постнеклассический периоды развития сравнительного правоведения и соответствующие его интерпретации как научных знаний, научной деятельности, социального института, формы культуры. Проанализированы и использованы в диссертации онтолого-гносеологический, деятельностно-институциональный, синергетико-культурный и другие науковедческие подходы к исследованию юридической компаративистики, которые позволили репрезентировать ее как сложное образование, которое не сводимо к научной дисциплине или методу, а охватывает, кроме того, такие формы ее существования, как сфера междисциплинарных исследований, научная специальность, научная школа, научная коммуникация, научная профессия, научный комплекс и другие.
В структуре юридической компаративистики в качестве базовых составляющих выделяются юридическая компаратология –автономная юридическая научная дисциплина, предметом которой являются всеобщее, общее, различное и уникальное в правовых реальностях “макросоциальных единиц”, и юридическая компарация – сфера компаративных юридических исследований дисциплинарного и междисциплинарного характера, организованная проблемным и методологическим образом.
Методология юридической компаративистики рассматривается как многообразный и разноуровневый феномен, который зависит от мировоззрения, типа научного мышления, парадигм и охватывает предметные и методологические знания, методологические подходы, методы и другие компоненты.
Осуществлена авторская интерпретация компаративного подхода как диалектического единства предметных и методологических знаний и деятельности, а компаративного метода –как совокупности методов исследования “не одного”объекта с целью выявления всеобщего, общего, разного и уникального между правовыми явлениями, в частности сравнительного, сопоставительного, противопоставительного, контрастирующего, ареального, типологического и иных.
Ключевые слова: генезис сравнительно-правовых исследований, компаративный метод, методология, мировоззрение, постмодернизм, пост-постмодернизм, постнеклассическая наука, юридическая компаративистика
SUMMARY
Tykhomyrov O.D. Legal Comparativistics: Philosophical-methodological bases. –Manuscript.
The dissertation on reception of a scientific degree of the Doctor of Jurisprudence in speciality 12.00.12 –philosophy of right. –The Kyiv National University of Internal Affairs, Kyiv, 2006.
In the dissertation the research of genesis of comparative jurisprudence in the context of occurrence and development of comparative researches in social humanitarian sciences is carried out in philosophical-legal and methodological aspects.
The author’s understanding of legal comparativistics as the stage of development of comparativistic jurisprudence in conditions of a modern science and post-postmodernism, its philosophical bases, features, subject and methodological communications with legal and comparative sciences, peculiarity of display in a legal reality are elaborated.
The methodology of legal comparativistics is considered as a complex phenomenon, which depends on outlook, the type of scientific thinking, paradigms and covers subject and methodological knowledge, methodological approaches, methods and other components.
The understanding of a comparative method as a set of the methods of researches “not one”object with the purpose of revealing general, general various and unique between the legal phenomena are founded.
Key words: genesis of comparative – legal researches, a comparative method, methodology, outlook, postmodernism, post-postmodernism, postnonclassical science, legal comparativistics.