Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Походження українського народу.
Проблема походження українців і нині не є цілком дослідженою і продовжує викликати гострі дискусії, тим більше, що вона пов'язана з іншою маловивченою проблемою — походженням слов'ян. Тим часом є можливість окреслити принаймні головні етапи й чинники формування українського народу:
Деякі дослідники вважають, що це були племена трипільської культури (4000—2000 pp. до н. е.). У тій самій ролі виступають і деякі пізніші культури, насамперед шнурової кераміки (бойових сокир), котрі існували у 2-й пол. III — першій половині II тис. до н. е. на широкому терені Центральної Європи.
Пізніше виникає тшинецько-комарівська культура, яку вже можна назвати праслов'янською. Вона існувала на тій же приблизно території, що і трипільська, а також частково на землях сучасних Південної Білорусі та Східної Польщі у XV—XI ст. до н. е. У цей час праслов'яни починають відокремлюватися від масиву індоєвропейців, зароджується слов'янська мова. Варто відзначити, що слов'янські мови, до яких належить і українська, становлять одну з груп індоєвропейської мовної сім'ї — однієї з найдавніших і найпоширеніших у світі.
У подальшому на базі тшинецьких племен сформувалася лужицька культура (1300—400 pp. до н. е.), яка базувалася, головним чином, на території сучасної Польщі. На основі тшинецько-комарівських племен сформувалася білогрудівська культура (XI—X ст. до н. е.), яка охоплювала територію Правобережної України. Пізніше (X—VIII ст. до н. е.) тут, насамперед у Середній Наддніпрянщині, існувала чорноліська культура, яка вже, безперечно, була праслов'янською. Саме з цього часу все виразніше визначається майбутній поділ слов'янського світу на дві частини: західну та східну, причому розвиток останньої проходив під значним впливом іраномовних кочовиків степів Північного Причорномор'я. У ході боротьби проти кіммерійців праслов'яни чорноліського часу створили союз племен між Дніпром та Бугом, який отримав назву сколотського. Сколоти пізніше увійшли до складу Скіфії і зазнали сильного впливу з боку скіфів.
Після падіння Скіфії та зникнення лужицької культури виникають уже суто слов'янські культури, насамперед зарубинецька (II ст. до н. е. — II ст. н. е.), яка охоплювала терен від Прип'яті до Дністра, а також переворська (пшеворська) (II ст. до н. е. — V ст. н. е.), що займала територію Західної України, Польщі й частково Словаччини. Далі йде черняхівська культура (II—V ст.), яка хоч і є поліетнічною (у ній присутні й кельти, й сармати), але провідним був слов'янський елемент. Ряд істориків пов'язує носіїв черняхівської культури з антами, що започаткували на території України перше державне утворення. На думку Михайла Грушевського, яку підтримують і сучасні провідні спеціалісти, наприклад проф. Леонід Залізняк, з IV ст. н. е. вже можна говорити про українців. Пізніше йде процес розвитку русько (русинсько)-української народності, ядром якої були названі в «Повісті минулих літ» поляни, деревляни, волиняни та інші союзи племен, що локалізуються на території України. В часи імперії, яку називають Київською Руссю, в її межах відбувається процес подальшого розвитку української народності, яка зазнає відчутного тюркського впливу. Дещо пізніше формується білоруська народність під сильним впливом балтського елементу, а також великоросійська — під впливом фінно-угорських племен (меря, мурома, мещора і т. д.). Так звана давньоруська народність є не більше, ніж міфом, створеним з виключно політичних міркувань у московському Кремлі в сталінські часи.
Отже, такі князівства, як Київське, Чернігівське, Галицько-Волинське та інші, що локалізуються на землях сучасної України, а часом і дещо за них виходять, є державами русинів-українців, у той час як, скажімо, Полоцьке князівство є державою білорусів, а Владимиро-Суздальське чи Рязанське — державами росіян.
Подальший розвиток української народності у зв'язку з тривалим періодом її бездержавного існування ішов суперечливо, процес формування сучасної української нації затягнувся. Тим часом українська нація протягом XIX—XX ст. була сформована. Додамо, що слово «Україна», тобто «країна», вперше з'являється в писемних джерелах від 1187 р. стосовно Київщини. З плином часу воно поступово витісняє давніший термін «Русь», причому особливо це помітним стало з часу Національно-визвольної війни 1648—1658 pp. і відродження незалежної Української держави — Гетьманщини. Після перейменування волею Петра І Московії на Росію цей процес значно пришвидшився, колишні русини чи руси (руські) змінюють свою самоназву на іншу (українці), подібно як колишні римляни стали італійцями, а валахи — румунами. Цей процес у цілому завершився на початку XX ст. Прикметно, що Іван Франко, який підкреслював свою належність до українців, писав у вірші: «Я русин єсть».
2. Матеріальна та духовна культура трипільської цивілізації
Одну із найзагадковіших археологічних культур Східної Європи – трипільську – відкрив у 1893 році видатний український археолог Вікентій Хвойка.
Ареал існування цієї культури простягався від Дністра на заході і до Середнього Придніпров’я на сході.
Трипільська культура існувала в 4-сер.3 тис. до н. е.)
На сьогодні відомо близько тридцяти трипільських протоміст. Найбільші протоміста існували на середньому етапі Трипілля у межиріччі Південного Бугу і Дніпра. Так, площа поселення в Тальняках займала 450 га, а в Майданецькому – 250 га. За приблизними підрахунками археологів, на їх території могло водночас проживати до 10-15 тис. осіб.
Поселення були украплені сотнями двоповерхових житлово-господарських комплексів, що прилягали один до одного й утворювали єдину потужну стіну.
Збереглися різноманітні глиняні моделі храмів і житлових будинків трипільців, завдяки яким відомо, що їхні архітектурні споруди мали каркасно-стоякову конструкцію, обмазану товстим шаром глини.
На другому поверсі кожної будівлі біля вікна був невеликий вівтар у формі хреста або кола, прикрашений спіральним орнаментом.
Великі трипільські протоміста були економічними, громадськими, військовими та культовими центрами.
Зародки писемності - нині відомо понад 100 знаків, нанесених у різних варіантах на керамічний посуд.
Найзагадковішою сторінкою в історії духовної культури трипільців є спалення дерев’яних будівель. Сучасні дослідження цих пам’яток переконали вчених в тому, що трипільці жили за своєрідним замкненим циклом, який тривав у середньому 60-80 років.
На полях вирощували тверді сорти пшениці, ячмінь, горох, просо. Для обробітку полів і збирання врожаю застосовували здебільшого знаряддя праці з каменю, кісток, рогів, глини, хоча інколи трапляються й мідні вироби. Велике значення мало запровадження дерев’яного плуга, завдяки чому землеробство стало надійнішим за мисливство способом добування поживи. Протягом розвитку трипільської культури поступово вдосконалювалися зубчасті серпи і з’являлися молотильні дошки. Збільшувалася кількість ткацьких верстатів. А шкури обробляли значно менше, аніж у раніших культурах.
Найвідоміші в мистецтві Трипілля розписна кераміка виготовлена без застосування гончарного круга. Різні посудини ліпили вручну і обпалювали при високій температурі у спеціальних двоярусних печах.
Одним із вищих досягнень мистецтва трипільських племен є антропоморфна пластика – різні за стилем і формою жіночі і чоловічі зображення, в яких втілено образи шанованих божеств, що уособлюють у землеробсько-скотарських племен ідею родючості і загального добробуту. Виготовляли фігурки диких і свійських тварин.
Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Як припускають археологи, зростання населення штовхало трипільські племена до переходу на нові негостинні землі. Деякі з них просувалися вглиб степів, а ті, що жили в долині Дніпра, йшли на північ, у непрохідні ліси Полісся й далі.
В Україні трипільська культура збереглася у пережитках і залишила по собі виразні сліди. Український народ зберіг свою спорідненість зі своїми пращурами, що населяли проукраїнські землі задовго до появи слов’ян. Розписування хат, печей, коминів, геометричні та рослинні орнаменти, що використовуються й досі у килимарстві, гончарстві, різьбленні, вишивках, писанках – це ті ланки, що несуть у собі зв’язок тисячоліть, культур, зв’язок поколінь.
3.Античні міста держави Північного Причорномор’я
Античні міста-колонії (поліси) в Північному Причорномор'ї були засновані внаслідок Великої грецької колонізації VIII - VI ст. до н.е. (спочатку греки засновували колонії в Середземномор'ї, пізніше - на березі Чорного моря). Це було винятково мирне господар ське освоєння земель, оскільки на морських і лиманних узбережжях, де осідали греки, тоді ще ніхто не жив. На нових землях існували джерела сировини (метали, ліс, сіль), пло дючі ґрунти. Важливими для ведення господарства були сприятливий клімат, можливість продавати грецькі товари на нових ринках збуту.
Були засновані такі колонії:(Істрія-пониззя Дунаю, Ольвія-Пів.Буг, Пантікапей-м.Керч, Феодосія,Тіра-побл. М.Білгород-Дністр., Керкінікіда-Євпаторія, Херсонес-Севастополь).
У розвитку, міст-колоній Північного Причорномор'я виділяють два періоди: перший (грецький) - середина VII ст. до н.е. - середина І ст. до н.е. (незалежність полісів та їхні тісні зв'язки з Грецією); другий (римський) - середина І ст. до н.е. - 70-ті роки IV ст. н.е. (залежність полісів від Римської імперії). У IV ст. н.е. античні міста-колонії Північного Причорномор'я припинили своє існування.
Державне життя. За державним устроєм грецькі міста-колонії в Північному Причорно мор'ї були рабовласницькими демократичними або аристократичними республіками. За конодавчу владу представляли ради та народне віче, виконавчу - колегія архонтів (вищі службові особи, які обиралися на певний строк) або тирани (правителі, які захопили владу силою і правили одноосібно). Усі дорослі чоловіки в разі необхідності ставали воїнами. Близько 480 р. до н.е. обабіч Керченської протоки виникло Боспорське царство, яке об'єд нало понад 20 грецьких міст-колоній. Столицею царства став Пантікапей. Близько 107 р. до н.е. у царстві відбулося повстання скіфів, які проголосили своїм царем Савмака. По встання було придушене боспорським царем Мітрідатом IV.
Господарське життя. Кожний з полісів сам себе забезпечував усім необхідним для жит тя. Провідними заняттями були вирощування збіжжя, винограду, городини, рибальство й переробка риби, скотарство. Високого рівня досягло ремісниче виробництво: металооброб ка, гончарство, ткацтво, виготовлення виробів із скла, дерева, кістки, ювелірна справа. Основними товарами, що вивозили до Греції з полісів, були: збіжжя, худоба, шкури, ху тро, солона риба, сіль, раби. Купували (ввозили) металеві вироби, зброю, тканини, коштов ні прикраси, посуд, прянощі, оливкову олію та вина. У кожному полісі карбували власні бронзову, золоту й срібну монети. Кожне ^іісто мало сільськогосподарську округу - хору, що складалася з невеличких поселень або містечок, мешканці яких жили з городництва й садівництва, вирощуючи продукцію на продаж. Як і в Греції, усі великі міста були оточені міцними оборонними мурами з вежами та мали укріплені гавані. Усередині вони поділялися на квартали. У центрі міста розташовувалася головна площа - агора, поряд з нею - священне місце з храмами, капищами, жертовниками - теменос. Навколо агори будували важливі громадські споруди. У деяких містах їх розташовували на укріпленому пагорбі - акрополі. Будинки зводили з каменю, стіни тинькували, дах накривали черепи цею. Вулиці планувалися прямими. Вони перетиналися під прямим кутом або розходилися променями. Уздовж вулиць прокладали керамічні водогони й каналізаційні труби.
Духовне життя. Найшанованішим із божеств у полісах Північного Причорномор'я був Аполлон. Переселенці вірили, що саме він є заступником колоністів. Мешканців міст-ко- лоній вирізняла висока культура, багато хто з них був письменним. Існували гімназії, де діти навчалися і займалися срортом. Більшість родин вільних громадян мала змогу на вчати своїх дітей читати, писати, рахувати. Багато хто з учнів опановував риторику. Роз вивалися музика, література, ставилися театральні вистави. Особливо шанувалися історія й філософія.
4. Суспільно-політичне і економічне життя східнослов’янських племен доби перших державних утворень і Київської Русі (4-пер.пол.13 ст.)
Після розпаду держави гунів і смерті Аттіли (453р.) анти зайняли значну територію в Північному Причорномор'ї. Прокопій Кесарійський зазначає, що в першій половині VІ ст. вони населяли територію від Дунаю (Істри) до Меотіди (Азовського моря). Разом із спорідненими склавинами вони займали величезні простори від Грону та верхньої Одри на заході до Сейму - на сході.
Основою економіки антських племен було орне землеробство. Соціальна диференціація антського суспільства зумовила зародження державної структури, на чолі якої стояли зверхники – царі. Народні збори (віче) вирішували найважливіші громадські справи. Найактуальнішим для них була оборона. Для захисту вони утворювали військо, будували земляні вали, чинили інші військові дії. Антське суспільство можна характеризувати як військово-демократичне, яке відродилося після занепаду Скіфської держави.
Антський союз племен проіснував до 600-х рр. На його основі утворилося ряд нових союзів племен (княжінь): дуліби, білі хорвати, поляни, древляни, сіверяни, тиверці та ін. Основою цих племінних союзів була сільська община, яка складалася з одного або декількох селищ (поселень).
У VII - IХ ст. в суспільстві давніх слов'ян відбулися глибокі економічні і соціальні зміни. Вожді племен і старійшини родових общин поступово зосереджували владу в своїх руках. Протягом VIIІ - IХ ст. у Середньому Подніпров'ї сформувалося державне об'єднання Руська земля, в яку увійшли землі полян, древлян і сіверян. Державність у Руській землі було започатковано десь у VI ст. Цю державу очолив князь Кий на честь якого і було пізніше названо місто Київ.
Суспільний устрій Київської Русі в ІХ-Х століттях. У результаті об'єднання Олегом земель навколо Новгорода та Києва починає формуватися держава, яка отримала назву Русь.
Уся повнота влади була зосереджена в руках великого князя, який опирався на своє військове оточення-дружину. Поступово військова служба стала спад ковою — молодий воїн посідав місце свого батька.
Князь зобов'язаний був забезпечувати свою військову дружину всім необхід ним — одягати, озброювати, годувати. Це відбувалося за рахунок данини, яку платило місцеве населення..
Управляти державою князеві допомагали помічники, яких він вибирав з чис ла своїх дружинників. З часом верхівка дружини — старші мужі утворили окре му групу знаті, представники якої обіймали головні пости в державі і при дворі князя. Воєвода командував князівською дружиною, посадники управляли землями, що входили до складу держави, збирали й доставляли князеві данину.
До панівної верстви можна віднести і представни ків родоплемінної знаті — племінних вождів. З часом разом з верхівкою княжої дружини вони сформували еліту тогочасного суспільства, яка отримала назву бо яри. Усі вони перебували в прямій залежності від кня зя і жили за рахунок плати з княжої казни.
В основі феодальної суспільної піраміди були віль ні селяни-общинники. Вони становили основну масу населення. Існували й раби. їх було небагато і жили вони при дворах князів та бояр. Як правило, це були військовополонені.
Основну масу населення Київської Русі становили вільні селяни.
Основним заняттям сільського населення було орне землеробство. Скотарство розвивалося на основі землеробства, що постачало корми худобі. Серед промислів було розвинуте мисливство і рибальство. Значного розвитку набули ремесла (металургія, ковальська справа).
Суспільний устрій Київської Русі в XI-XIII ст.. За часів правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого сформувалася остаточно державна (інакше кажучи, політична) система Київської Русі.
За своїм політичним устроєм Київська Русь була ранньофеодальною багато національною імперією, подібно до імперії Карла Великого на Заході чи Хозар ського каганату на Сході. Її населяли понад двадцять племен і народностей: угро- фіни і балти на півночі, слов'яни — у центрі, тюркомовні племена — на півдні.
За формою правління Київська Русь була монархією. На чолі держави стояв один правитель — Великий князь київський з династії Рюриковичів. (Цікаві відомості про князів див. у додатках на с. 259). Він зосередив у своїх руках зако нодавчу, виконавчу і судову гілки влади. Великий князь зберігав за собою і фун кції воєначальника. Решта князів, що правили окремими землями, корилися і визнавали владу Великого князя київського(васалітет). Опорою князівської влади було постійне військо - дружина. З часом роль дружинників як помічників і дорадників великого князя зменшується. Зростає вплив великих бояр, що складають найближче оточення князя. Боярська рада перебрала на себе функції давньослов'янської ради старійшин. Зберігаються народні збори — віча, які вирішували важливі громадські справи. З посиленням влади князя роль віча зменшується.
Населення Київської Русі поділялося на окремі верстви: князі, бояри духовенство, купці, ремісники, селяни-смерди(платили феодалові данину), рядовичі (феодально залежні працювали за дого вором (рядом)), та закуп(працювали за грошову позику (купу)). Рабів у Київській Русі назива ли холопами або челяддю.
Суспільство Київської Русі було феодальним, економічні відносини якого ба зувалися на наявності земельних володінь та фіксованих доходів з них (грошових чи натуральних). Земля за доби феодалізму була найбільшою цінністю. Вона на лежала київському князю, який роздавав її у володіння своїм синам, родичам, бо ярам і дружинникам. Землеволодіння на Русі було двох різновидів — умовне (помістя) і безумовне (вотчина). У ранній період історії Київської Русі й пізніше — за часів правління Володимира і Ярослава — вотчинами (земельними володіннями, що передавалися в спадок) володіли лише великі князі. Решта феодальної верхівки (бояри та дружинники) користувалися помістями, якими князь винагороджував за службу (військову, придворну, судочинну, управлін ську) і міг забрати в будь-який момент. Протягом Х-ХІІІ ст. основним джерелом доходів князів і феодалів була земельна рента-податок. Селяни змушені були сплачувати ренту натурою (продуктами), або грошима. Величина податків була значною. З X ст. відома така повинність як повоз — постачання коней і різного тран спорту для потреб князя його дружини. Смерди несли військову повинність — були учасниками народного ополчення.
5. Культура Київської Русі
Характерні ознаки та особливості розвитку культури
7. Кревська унія
Кре́вська у́нія 1385 року — угода, укладена між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським 14 серпня 1385 р. у м. Крево (Білорусь).
Угода передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи (з династії Андегавенов) і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов'язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі.
Кревська унія сприяла об'єднанню польсько-литовських сил для боротьби проти агресії Тевтонського ордену. Польські феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель, що були під владою Литви.
Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави (див. Городельська унія 1413). У 1392 за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, a 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під номінальнoю зверхністю польського короля, чим фактично розриває Кревську унію
6. Устрій, господарство, побут українських земель в складі Литви
На початку XIII ст. утворилася литовська держава — Велике князівство Литовське (далі — ВКЛ), яке починає активно розши рювати свої володіння, в тому числі за рахунок руських земель.
У битві на річці Сині Води 1362р. Ольгерд Гедимінович (1341— 1377 рр.) завдав поразки Золотій Орді і приєднав Чернігівщи ну, Київщину, Переяславщину, Поділля; внаслідок боротьби з Польщею відвоював Берестейський, Володимирський і Луцький уділи; Вітовт (1392-1420 рр.) заволодів Чорноморським узбережжям
Особливості статусу українських земель у складі ВКЛ:
-приєднання відбувалося переважно мирним шляхом через ба жання князівств позбутися монгольського ярма; -система управління залишилася незмінною:- руські князі спла чували щорічну данину та надавали збройну допомогу; -руська мова стала державною; -православна церква зберігала панівне становище; -збереглося руське законодавство («Руська правда»); -литовці поєднувалися династичними шлюбами з українцями; -панувала українська культура.
У Великому князівстві Литовському фактично 90% населення становили русини (українці, білоруси).Частина української та білоруської знаті зберегла прагнення незалежності, віру в можливість створення самостійної держави.
В 1390 р. розпочинається боротьба литовських князів на чолі з Вітовтом за відновлення незалежності Литви. У 1392 р. Великий князь литовський Ягайло (польський король Владислав ІІ) визнав Вітовта своїм намісником - главою Великого князівства Литовського а після смерті Вітовта великокняжа влада в Литві, у тому числі й в українських землях, мала повернутися Ягайлові). У 1413 р. у м. Городелі між Ягайлом і Вітовтом була укладена унія (Городельська унія): Польща була змушена визнати право на існування політич- самостійного Великого князівства Литовського, українські землі після смерті Вітовта мали переходити під владу польського короля, а залишалися у складі Литовської держа- і. Удільні українські князі не бажали визнавати владу князя Вітовта. Почалася їхня боротьба за об'єднання українських земель і проголошення Української держави.
У 90-ті роки XIV ст. Вітовт, який прагнув не допустити виникнення Української держави, ліквідував удільні українські князівства.
Повстання князя Свидригайла (1430 - 1431). Відновлення та остаточна ліквідація Ки ївського і Волинського удільних князівств. Після смерті Вітовта білоруські, українські й частина литовських князів обрали без згоди польського короля Великим князем ли товським Свидригайла, молодшого брата польського короля. За підтримки українських і білоруських князів Свидригайло боровся за здобуття Великим князівством Литовським незалежності. Невдоволена його політикою литовська знать за підтримки Польщі усунула князя від влади, замінивши його Сигізмундом (братом Вітовта).
У 1432 р. прихильники Свидригайла відмовилися визнавати владу Сигізмунда, який відновив унію з Польщею, і утворили самостійну державу - Велике князівство Руське і у складі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині, Східного Поділля, Смоленщини, Вітеб- щини та Полоцької землі (дослідники часом називають це утворення Українсько-білорусь- кою державою), яку очолив Свидригайло. Долюповстання Свидригайла вирішила битваї під Вількомиром в 1435 р. між армією Сигізмунда та військом Свидригайла. Поразка Свидригайла була нищівною, після неї Велике князівство Руське не мало шансів на існування.
Представники української аристократії не змирилися з поразкою. У 1440 р. волинські князі Іван та Олександр Чорторийські вбили Великого князя литовського Сигізмунда, на українських землях спалахнули великої сили і розмаху повстання проти Литви. Литовська влада вимушена була відновити удільні Київське (.князем став Олелько) й Волинські (князем став Свидригайло) князівства. Але зміцнення українських князівств суперечши політищ Литви й Польщі, тому віднов лея князівства знову було ліквідовано:в1452 р. - Волинське (по смерті Свидригайла) В 1471 р. - Київське (по смерті Семена Олельковича) Руські князі (Михайло Олелькович, Федір БельськииГїван Гольшанський), незадоволеп ліквідацією українських князівств, 1481р. змовилися усунути від влади Великого князя литовського Казимира; проте змову було "викрито. Остання спроба князів відновити не залежність українських земель силою зброї .- повстання Михайла Глинського 1508 р. що також зазнало поразки. Ліквідація удільних князівств для князівської верстви озна чала втрату державницького статусу, носієм якого вона виступала.
Соціальний устрій та господарське життя в складі ВКЛ
Становище українського населення погіршилося. У тодішньому українському суспіль- і селяни становили 80%: особисто вільні (Похожі); прикріплені до свого наділу, й по лені права залишити Феодала (непохожі). За характером повипностей селяни поді лись на данників і тяглових (повинні сплачувати податки, працювати безкоштовно користь держави, відробляти панщину на полі феодала). Через потребу феодалів у гро- -ї. зростання попиту нг}. сільськогосподарську продукцію (насамперед на хліб) з XV ст. починає поширюватися новий тип господарства - фільваркове.
Фільварок, на відміну від типового двору шляхтича, мав більшу кількість орної землі, тину вироблюваної в ньому продукції продавали на ринку. Для існування фільварків "необхідно було багато землі, тому феодали відбирали її у селян, одночасно збільшували панщину (у XV ст. - 14 днів на рік, 1520 р. у Польщі - 1 день на тиждень), запроваджували кріпацтво. У другій половині XV ст. найбільше фільварки розвивалися в Галичині, Західній Волині, Західному Поділлі, Київському Поліссі. На інших територіях - лише дини XVI ст. Селяни повставали проти таких порядків. У 1490 р. на Буковині та Га ні відбулося повстання під проводом Мухи. З кінця XIV і до кінця XVI ст. відбувається процес зближення_родової знаті з військово- службовим станом, вони домагаються значних пільг і об'єднання в єдиний панівний привілейований стан – шляхту (українська шляхта - князі, пани, бояри). Одним з яскравих представників наймогутнішої князівської родини Острозьких був Костянтин Іванович (близ. 1460 - 1530), який за традицією й за покликанням опікувався православною церквою ультурним життям. Загальні обов'язки шляхти у Великому князівстві Литовському и закріплені в 1413 р. у Городельському привілеї (унії). Одночасно цей документ за- ував поділ суспільства за релігійною ознакою та відкривав шлях для утисків право вих (брати участь в управлінні державою та обіймати урядові посади мали право лише ода).
Розвиток міст в Україні відбувався повільно через напади татар (напади гальмували зростання і будівництво міст). Але зростала роль міст як осередків ремесла і торгівлі (Львів, "в, Луцьк, Холм, Володимир, Кам'янець-ІІодільський та ін.). Ремісники об'єднувалися ремісничі цехи, перші з яких з'явилися наприкінці XIV ст. у Галичині й Закарпатті; з століття цехи вже існували на Волині, Київщині, Західному Поділлі, пізніше - на Лівобережжі Дніпра. У містах запроваджувалося магдебурзьке право (першими на українських землях одержали міста Володимир-Волинський - 1324, Сянок - 1339, Львів – 1356), яке мало відмінності від подібного західноєвропейського права: часто зберігалася залежність від власників міст; це право поширювалося лише на католиків, тому українські православні міщани часто були в нерівноправному становищі.
8. Грюнвальдська битва 1410 року
(також Битва під Танненбергом 1410) — битва, яка відбулася під час «Великої війни» 1409—1411 років між військами Тевтонського ордену та об'єднаними військами Королівства Польського і Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського поблизу сіл Грюнвальд і Танненберг (землі Тевтонського ордену, нині територія Польщі) 15 липня 1410.
Польське військо очолював польський король Ягайло, воно мало 51 хоругву і загальну чисельність близько 18 тисяч воїнів, з них близько 11 тисяч важкої кавалерії та 4 тисячі піхотинців (решта, скоріше за все, військова обслуга — обоз). Основу війська складали 42 хоругви з польських земель, під проводом Ягайла також виступили 7 хоругов з західноруських земель (з Львівської, Холмської, Перемиської, Галицької земель і 3 хоругви з Подільської) та 2 хоругви чеських найманців на чолі з Яном Жижкою, майбутнім вождем таборитів, а також воїни з моравів, волохів, силезців[5].
Військо Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського очолював великий князь литовський Вітовт, воно мало 40 хоругв і загальну чисельність близько 11 тисяч воїнів.
До війська входили підрозділи литовських (сучасна Білорусь і частково Росія), руських (сучасна Україна) та жамойтських (сучасна Литва) земель, в тому числі з: Галичини, Поділля, Києва, Стародуба, Луцька, Володимира, Смоленська. Син удільного Чернігівсько-Сіверського князя Корибута-Дмитра — Жигимонт Корибутович очолював 51-шу хоругву, яка йшла під його власним прапором (гербом «Погоня»).
З історичних джерел відомий український лицар, який прославився своїми героїчними вчинками при Грюнвальді — Іванко Сушик з Романова, що під сучасним Львовом. За подвиги на полі Грюнвалдської битви він винагороджений королем Владиславом трьома селами в галицькій землі. На боці союзницьких військ також виступили загони кримських татар числом від 1 до 3 тисяч воїнів, здебільшого вершників, на чолі з ханом Джелял-Ед-Діном, сином хана Тохтамиша. 14 серпня 1409 Великий Магістр Тевтонського ордену Ульріх фон Юнгінген оголосив війну польсько-литовському союзу, але невдовзі запропонував перемир'я, яке мало тривати до заходу сонця 24 червня 1410.
Битва відбулась в трикутнику між селами Грюнвальд, Танненберг (нині — Стембарк) і Людвигсдорф (нині — Лодвигово), площа поля битви складала біля 4 кв. км.. Тевтонські війська вишикувались в дві лінії фронтом біля 2,5 кілометра: на правому фланзі Конрад Ліхтенштейн, на лівому — Фрідріх Валленрод, за ними по центру — Магістр ордена Ульріх фон Юнінген з 16 хоругвами. Польсько-литовсько-руські війська вишикувались в три лінії фронтом біля 2-2,5 кілометра: на лівому фланзі король Ягайло з 51 хоругвою (40 польських, 9 руських, 2 чеські хоругви), на правому фланзі князь Вітовт з 40 литовсько-руськими хоругвами і татарською кіннотою. Розпочали битву татарська кіннота і перша лінія литовсько-руських сил, які атакували праве крило орденських військ: «Потым вдарено в котлы, в сурмы и зараз литва з татарами з великою прудкостю скочили на нѣмци и сточили з ними битву, же конь об коня боком отирался».
Лицарі Валленрода відбили цей напад і самі перейшли в контрнаступ, але переслідуючи легку татарську і литовську кінноту потрапили в засідку: «поляцы тож з кролем своим, припавши, взяли нѣмцов на палаши, a потым навели нѣмцов на свои гарматы, навевши роскочилися, a тут зараз з гармат дано огню, где зараз нѣмцов килка тысячий полегло. Еднак же нѣмцы, того не уважаючи, шли ослѣп на поляки и литву».
Битва тривала близько 3 годин. Війська Тевтонського ордену були розгромлені (в тому числі загинув і великий магістр ордену).
Наслідки битви. Перемога союзницьких військ у Грюнвальдський битві підірвала військову могутність Тевтонського ордену і припинила експансію німецьких рицарів на cхід. 1 лютого 1411 рр. було підписано Торуньський мир за яким орден повертав на користь Литви Жемайтію та Добжинську землю на користь Польщі, а також сплачував контрибуцію.
9.Люблінська унія
Лю́блінська у́нія 1569 (від лат. unia - союз)- угода про об'єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу — Річ Посполиту, що була затверджена у місті Любліні 1 липня 1569 року.
Неоднорідність української еліти в Литовській державі суттєво вплинула на розвиток історичних подій, а саме на об'єднання Литви з Польщею у 1569 р. (укладення Люблін ської унії). Литва змушена була піти на участь у спільному польсько-литовському сеймі (розпочав роботу в січні 1569 у м. Люблін), який мав винести остаточне рішення щодо включення Литовської держави до складу Польщі.
Причини укладення унії сторонами
Польща здавна прагнула підкорити собі Велике князівство Литовське, об'єднати дві держави під владою одного монарха.
Литва, знекровлена Лівонською війною (1558 - 1583) з Московською державою, праг нула полегшити свої воєнні тяготи, мати союзника для боротьби з супротивником. Литов ська шляхта прагнула одержати такі самі привілеї, які мали польські шляхтичі.
З української сторони в унії були зацікавлені шляхтичі, які бажали в об'єднаній державі краще налагодити оборону від турецько-татарських набігів і покласти край збройним нападам на польсько-українському прикордонні; також унія надавала можливість поліпшити торгівлю з країнами Західної Європи, адже торгові шляхи пролягали через Польщу. Згідно з польським проектом унії, Литовське князівство мусило ввійти до складу Польської держави, на чолі якої мав стояти один володар і,спільний сейм, а в Литві залишалися власні адміністрація і судочинство. Знаючи, що укладення такої унії обмежуватиме їхнє всевладдя, звужуватиме привілеї, сприятиме процвітанню конкурентної польської провід- : верстви, литовські, українські, білоруські магнати, які брали участь у переговорах князь В.К. Острозький, Г. Ходкевич, Є. Волович, К. Радзивілл та ін.), спробували відійти польського варіанту об'єднання. А щоб остаточно зірвати роботу сейму, таємно залиши- Люблін. Але Польща, спираючись на українську шляхту, домоглася свого. Литовська егація була вимушена повернутися.
1 липня 1569 р. було юридично закріплено появу нової держави - Речі Посполитої, дно з унією: обирався спільний король, єдиними для новоствореної держави мали бути 'м, сенат, гроші. Польська та литовська шляхта одержувала право володіти землями будь-якій частині держави. Литовське князівство частково зберігало ознаки своєї колишної державності - печатку, герб, фінанси, адміністрацію та військо. Урядовою залишала- руська мова, а правовою основою - Литовські статути. Найдовше проти унії виступали ; українські магнати О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький і К. Вишневецький, і не бажали позбавлятися своїх привілеїв та православної віри. Українська ж шляхта усз егоїстичні вузькостанові інтереси за порівняно невисоку ціну (зрівняння у правах польською шляхтою, гарантування свободи віросповідання, збереження руської мови офіційному діловодстві) всупереч українським магнатам не тільки не противилася, с й сприяла переходу Волині, Київщини, Брацлавщини та Підляшшя під владу Польщі'. Люблінська унія відкрила новий етап у житті українських земель. Наслідки унії для України: а) позитивні - у межах однієї держави об'єдналася більшість українських земель, що сприяло культурному і політичному згуртуванню українського народу, створювало передумови для перетворення його на націю; у Речі Посполитій запорізьке козацтво активно долучалося до політичного життя і швидко стало самостійною політичною силою; в Україні розширилася мережа навчальних закладів, поширився вплив культури Західної Європи; б) негативні - згодом зросли повинності й податки для селян міщан; українське населення зазнавало національно-релігійних утисків; відбувалася полонізація українських князів і шляхти - українське суспільство втрачало свою політичну еліту, національні традиції й культуру; українці потерпали від сваволі шляхти і коронного польського війська; Польська держава не змогла захистити українські землі від турецько- тарської агресії.
10. Берестейська унія
З моменту розколу християнської церкви 1054 р. на православну і католицьку ідея (об'єднання) завжди знаходила своїх прихильників. Якщо православні вважали, що можлива лише за відмови Папи Римського від ієрархічної першості в християнській і, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи, икінці XVI ст. рух за унію мав уже доволі тривалу історію (1274 – унія в Ліоні; 1439 - у Флоренції). Після укладання Люблінської унії 1569 р. популярність ідей уніатства і Посполитій посилилася. У Польщі щодо унії церков не було одностайності. Одні али проти будь-якого об'єднання, інші (а їх була більшість на чолі з королем) не за вали можливості унії. Проте польським можновладцям не потрібна була авторитетна українська церква, рівна в правах із польською. Тому об'єднання церков вони розуміли навернення до католицизму.
Україні, розуміючи складність ситуації, в якій опинилася рідна церква, православне вище духівництво, шляхта і магнати дедалі більше схилялися до ідеї об'єднання мо-католицькою церквою. Через цю унію вони сподівалися досягти єдності українського народу. Тому що тільки справжня рівність у правах православної і католицької ов у католицькій Польщі могла б покласти край переслідуванню православних (адже я про збереження традиційного грецького обряду й мови богослужіння). Крім того, переходу Української православної церкви під зверхність Папи Римського відпала б а боротьби із зазіханнями Московського патріархату. Восени 1595 р. двоє з найбільших поборників унії серед православних єпископів Іпатій Потій та Кирило Туровський вирушили до Рима шукати визнання програми «33 пункти, складеної українсько-білоруськими єпископами (основні ідеї: поступки католикам з догматичних питань; захист інтересів православної церкви; заборона перехрещувати людей за католицьким обрядом, перетворювати православні церкви і монастирі на католицькі, порушувати усталений порядок призначення на вищі церковні посади; обговорення збереження православних обрядів, церемоній, богослужінь і свят; відстоювання гарантій майнових прав духівництва і допущення його верхівки до польського сенату і Коронного Трибуналу). Відбулася зустріч посланців з Папою Римським та офіційна церемонія возз'єднання єпископів з католицькою церквою. Остаточні рішення щодо унії мав винести церковний собор, призначений на б жовтня 1596 р. у м. Бересті (нині в Білорусі). До Берестейського собору готувалися не тільки прихильники унії, але й її супротивники, дійшовши згоди навіть щодо спільного засідання, кожна із сторін 8 жовтня 1596 р.рзпочала свій окремий собор. Прихильники унії (вищі церковні ієрархи, частина магнатів і шляхти, частина міщан ) зібралися у Бересті в церкві Се. Миколая; затвердили рішення про утворення уніатської (греко-католицької) церкви за умов: визнання верховенства Папи Римського, католицької догматики про походження Духа Святого від Бога-Отця і Бога-Сина; збереження візантійського (православного) обряду, свят, таїнств, особливостей храмового будів ництва, іконопису, церковного співу, юліанського календаря, церковнослов'янської мови богослужінь; греко-католицьке духівництво, як і католицьке, звільнялося від сплати по датків; уніатська шляхта нарівні з католицькою могла претендувати на державні посади; греко-католицьким єпископам було обіцяно місце в сенаті.
Противники унії (парафіяльні священики, селяни, церковні братства) зібралися в Бе ресті у палаці князя К. Острозького. Засудили унію і вЛадик-відступників.
Унаслідок Берестейської унії (підтриманої і визнаної чинною польським королем Сигізмундом III) православна церква в Україні, попри велику кількість прихильників, зали шилася поза законом. Противники унії висловили твердий намір усіма силами боротися проти неї.
11. Внесок української інтелігенції в розвиток освіти і наукових знань в XVI ст..
Піднесення національної свідомості в Україні було тісно пов'язане з широким функціонуванням української мови. Успадкувавши давньоруську писем ність, вона продовжувала й розвивала мовні традиції Київської Русі, незважаючи на полонізацію й окато личення, яких зазнавав український народ у Речі Посполитій. У XVI — першій половині XVII ст. писемну мову українців та білорусів називали русь кою. Вона була достатньо поширеною в офіційній сфері. Зокрема, нею були написані Литовські стату ти — кодекси права Великого князівства Литовсько го, видані в XVI ст. Під впливом усного мовлення в руській мові формуються риси літературної ук раїнської мови.
Найвизначнішою пам'яткою перекладної літера тури цієї доби було Пересопницьке Євангеліє. Його переклали в 1556—1561 рр. з церковнослов'янської українською народною мовою син священнослужителя з м. Сянока Михайло Василевич та архі мандрит Пересопницького монастиря на Волині Григорій. Переклади Святого Письма українською мовою, що стали виникати в XVI ст., були відобра женням реформаційних ідей, що охопили Європу. У наш час на Пересопницькому Євангелії скла дають присягу на вірність українському народові Президенти України.
Наприкінці XVI ст. у відповідь на посилення спроб окатоличення українського населення стала розвиватися полемічна література. Першим із гостри ми полемічними творами виступив Герасим Смотрицький. Зокрема, у творі «Ключ царства небесного» (1587 р.) він закликав українців і білорусів стати на захист батьківщини та її національних традицій. Вер шиною полемічної літератури вважається творчість Івана Вишенського, який у своїх посланнях з Афо- ну в Україну закликав співвітчизників берегти пра вославну віру, чинити опір спробам окатоличення.
Розвитку культури й мови України великою мірою сприяло книгодрукування. Першими друкованими творами в Україні вважаються «Апостол» та «Бук вар», видані в 1574 р. у Львові московським першо друкарем Іваном Федоровим. «Буквар» був першим шкільним підручником на українських землях.
Запрошений до князя К. Острозького, Федоров у 1581 р. здійснює перше повне видання Біб лії церковнослов'янською мовою. Разом із богослов ською літературою Федоров видає полемічні праці Г. Смотрицького, В. Сурозького, X. Філалета. За прикладом Федорова створюють друкарні в Києві, Чернігові, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Снятині, Рогатині та інших містах. У середині XVII ст. на ук раїнських землях у різний час діяло 25 друкарень.
Для того щоб іти в ногу з часом, необхідно було поряд із вивченням церковнослов'янської і грецької мов запровадити вивчення тих пред метів, що. вивчалися в західноєвропейських країнах. Перш за все це латинська мова та сім «вільних наук» — граматика, риторика, діалек тика, математика, геометрія, астрологія (астрономія) та музика.
На таких засадах в Україні сформувався новий тип навчальних закладів — слов'янсько-греко-латинська школа. Першим навчальним закладом цього типу в Україні стала Острозька школа, відкрита близь ко 1578 р. на кошти князя К. Острозького. У її програмі навчання були три мови (церковнослов'янська, грецька і латинська), «сім віль них наук», поділених на предмети тривіуму (граматика, риторика, діа лектика) і квадривіуму (математика, геометрія, астрономія, музика), богослов'я та елементи філософії. Викладання двох останніх предметів робило Острозьку школу вищим навчальним закладом. Сучасники іноді називали школу академією. Її першим ректором був відомий письменник-полеміст Герасим Смотрицький, згодом — грек Кирило Лукаріс, що пізніше став александрійським і константинопольським патріархом. При школі існувала друкарня, діяв науковий гурток. Після смерті князя К. Острозького (1608 р.) школа занепала, і за наступників князя її було перетворено на єзуїтську школу.
13. Культура України пер.пол. 17 ст.
Хоча українські землі перебували під владою іно земних держав, у XVI — першій половині XVII ст. в Україні склалися умови, які зумовили національ но-культурне відродження.
Умови розвитку української культури в першій половині XVII ст.
■ Об'єднання більшості українських земель у Речі Посполитій сприяло як полонізації та окатоличенню частини української шляхти, так і культур- , ному зближенню різних регіонів України, ч Утрата православною церквою, яка була важли вим чинником культурного процесу, свого ііри- і вілейованого становища.
У складі Великого князівства Литовського, яке успадкувало надбання культури Київської Русі, умо ви для розвитку української культури були досить сприятливими. Проте після Люблінської унії на ук раїнські землі почався наступ поляків і католицької церкви. Перед українцями в умовах іноземної екс пансії та відсутності підтримки з боку держави по стала проблема збереження культури й національної ідентичності. Водночас в Україну потрапляли ідеї Відродження, Реформації і Контрреформації, набу вала поширення західноєвропейська система освіти. Українці знайшли в собі сили, прилучившись до здобутків західної культури, зберегти й реформувати православну церкву, створити власну систему освіти.
У середині XVII ст. на ук раїнських землях у різний час діяло 25 друкарень.
Найбільшою серед них була друкарня Києво-Пе черської лаври, заснована архімандритом Є. Плетенецьким. Тут на початку XVII ст. вийшла друком ціла низка граматик, словників, букварів, різно манітної полемічної літератури. Побачив світ «Часо слов», а пізніше — «Лексикон словенороський». Книго друкування сприяло поширенню освіти, зміцнювало мовну єдність українського народу.
Освіта. Слов'яно-греко-латинські школи організувалися при брат ствах: Львівському (1585 р.), Київському (1615 р.), Луцькому (1620 р.), Кременецькому (1636 р.). Прикметною рисою цих шкіл було те, що вони мали всестановий характер і забезпечували досить високий рі вень навчання.
У 1615 р. заможна київська шляхтянка Гальсина Гулевичівна пода рувала свою спадкову землю на Подолі в Києві Київському Богоявленському братству Тут було засновано Київську братську школу. У ній працювали видатні вчені-просвітителі та педагоги: Йов Борецький, Єлисей Плетепецький, Захарія Копистенський, Мелетій Смотрицький (створив у 1619 р. навчальний посібник — «Граматику слов'янську за яким навчалися майже 150 років), Касіян Сакович.
У 1631 р. архімандрит Києво-Печерської лаври П. Могила засну вав при ній школу вищого типу, яка за своєю програмою нагадувала єзуїтські колегіуми. Київське братство вбачало в цьому небезпеку для православ'я і, спираючись на підтримку запорозького козацтва, вступи ло в переговори з П. Могилою. Було досягнуто згоди про об'єднання обох шкіл у новий навчальний заклад — колегіум (1632 р.), який пе реходив під опіку П. Могили. Ця школа, зберігаючи національні тра диції, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Курс навчання тривав 12 років і поділявся на сім класів — підготовчий (фора), три нижчих (інфім, граматика, синтаксис), два середніх (по етика і риторика) і вищий. Студеї (студенти), як називали тих, хто навчався у вищому класі, вивчали філософію, що складалася з логіки, фізики і метафізики, та скорочений курс богослов'я. У колегіумі, кіль кість учнів якого в окремі роки досягала 2 тис. осіб, могли навчатися представники всіх станів українського суспільства. За організацією на вчання Київський колегіум практично не відрізнявся від європейських академій, проте, незважаючи на неодноразові прохання П. Могили, польський уряд так і не надав йому цього статусу. Київський колегіум відіграв визначну роль у становленні вищої освіти України, Росії та інших слов'янських народів.
Архітектура. Протягом першої половини XVII ст. змінюється вигляд біль шості українських міст. Їх забудова починає впорядковуватися згідно з планом. Зростає кількість мурованих споруд: церков, монастирів, світських будівель (будинки міщан і шляхти, магістрати тощо). Проте архітектура цього періоду представлена насамперед оборонними спору дами: замками, фортецями та іншими укріпленнями. Найбільш відомі споруди, що збереглися на сьогодні, такі' місто-фортеця Кам'янсць- Подільський, замки Луцька, Острога, Меджибожа та іп. Значного успі ху в будівництві оборонних споруд досягли козаки. Зокрема, укріплен ня Запорозької Січі було першокласною для свого часу фортецею.
Від початку XVII ст. оборонні споруди, світські будівлі, церкви на бувають рис, притаманних ренесансному стилю (витонченість, декора тивне оздоблення, великі вікна, скульптури та ін.). Унікальним зраз ком ренесансного будівництва став ансамбль львівської площі Ринок, будинок Корнякта та Чорна Кам'яниця, а також споруди, пов'язані з Львівським Успенським братством, — Успенська цер ква, каплиця Трьох Святителів, вежа Корнякта. Авторами цих проектів були Павло Римлянин, Амброджіо Прихильний, Петро Барбон та ін.
Для образотворчого мистецтва цього періоду властиве ху дожнє використання народних та релігійних традицій. Його головними жанрами були церковний та світський. Українським іконам XVI — першої половини XVII ст. властиве продовження й удосконалення традицій візантійського іконопису. Дедалі часті ше зображення па образах набували реалістичних рис. Справж ньою перлиною, створеною українськими майстрами першої половини XVII ст., є іконостас П'ятницької церкви у Львові. До шедеврів українського .мистецтва належать також іконостас Львівської Успенської церкви, ікони для якого малювали відомі львівські художники Федір Сенькович та Микола Петрахнович, іконопис в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря, Богородчанський іконостас у Скиті Манявському в Галичині видат ного маляра й різьбяра Йова Кондзелевича тощо.
Поряд із церковним розвивалися світські жанри. У цей пе ріод, зокрема, з'явилися портрет, батальне малярство. Показови ми щодо цього є портрети. К. Острозького та львівського князя К. Корнякта.
Досконалим видом тогочасного мистецтва була книжкова мініатюра. Яскравим прикладом використання українськими майстрами мотивів європейського Відродження є мініатюри Пересопницького Євангелія.
Із появою друкарства набув поширення новий вид мистец тва — гравюра (зроблений на папері відбиток із зображенням, вирізаним на дошці). Спочатку сюжети для гравюр бралися зі Святого Письма. Високою майстерністю відзначалися гравюри у львівському «Апостолі» та «Острозькій Біблії» Івана Федорова. Славилася своїми гравюрами друкарня Києво-Печерського монастиря. Зокрема, у виданому нею «Євангелії учительному» (1637 р.) вміщено близько 50 гравюр.
На початку 20-х рр. XVII ст. з'явилася світська гравюра. Пер ші такі гравюри було вміщено як ілюстрації до книги К. Саковича «Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного».
12. Постать Дмитра Вишневецького в історії України
Дмитро Іванович Вишневе́цький (8 листопада (?) 1516 (1517) — 1563) — шляхтич, волинський магнат, князь роду Корибутовичів з династії Гедиміновичів. Власник маєтків у містечку Вишнівець Кременецького повіту. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі.
У 1548 — 1549 роках під головуванням Бернарда Претвича, Вишневецький взяв участь у походах на Очаків — форпост Османської імперії. Бернард Претвич у 1550 році в листі до великого князя литовського (який був одночасно польським королем) Сигизмунда II Августа характеризує князя Дмитра як рішучого та відважного борця з татарами, який має виняткові здібності у воєнній справі.
Незважаючи на попередження Сигизмунда II, Дмитро Вишневецький у 1553 році на власні кошти розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього стікалися козаки. Ця фортеця мала стати форпостом у боротьбі з татарською агресією. Мала Хортиця за результатами археологічних та гідро-археологічних досліджень 1990-2000-х рр. ототожнюється з островом Байда, розташованим на захід від острову Хортиця [1].
Вишневецький несподівано залишив Малу Хортицю і з усім своїм військом відправився до Стамбула, де служив султанові Сулейману I півроку. Після повернення з Туреччини, Вишневецький одержав вже формальне доручення тримати оборону проти татар у заложеній ним фортеці. Проте він і надалі міг розраховувати лише на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершив, мобілізувавши козаків і селян Канівського та Черкаського староств.
Прагнучи об'єднання всіх антитатарських сил, Вишневецький зав'язав стосунки з московським царем Іваном IV Грозним. Він прохав дати грошей на будівництво кам'яної фортеці, крім цього була необхідна допомога бойовими засобами та людьми. Іван IV охоче пішов назустріч планам Вишневецького, і навесні 1556 р. московський уряд організував похід проти Криму на чолі з дяком Ржевським
Історичне значення. Дмитро Вишневецький вiдомий як перший органiзатор козацьких військ. Його попередники - Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкович, Бернард Претвич, залучаючи козацькi загони до своїх вiйськових операцiй, використовували їх як силу допомiжню. Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою вiн пiдпирав власнi полiтичнi амбiцiї. Козацький літописець XVIII ст. Граб'янка називав його навіть козацьким гетьманом, але у джерелах XVI ст. такий титул Вишневецького не зустрічається. Не підтверджується джерелами також тведження про те, що нібито Вишневецький заснував Запорізьку Січ. Зв'язок Дмитрової фортеці з Січчю був лише ідейним. Діяльність Вишневецького лише вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонизація ним придніпровських степів, утворення козаками организації не лише військової, але й політичної з міжнародними зв'язками, заснування козацької фортеці — справжньої Січі у Запоріжжі. Навіть його останній похід, що скінчився катастрофою у Молдавії, став прологом низки молдавських походів, здійснених козаками у наступні кілька десятиріч; найбільш відомими з них були походи Івана Підкови (1558) та Тимоша Хмельницького (1653).
14. Постать Петра Сагайдачного в історії України
Людина нестримної, кипучої енергії, патріот своєї землі, він пішов на Запорозьку Січ. Освічений, талановитий і хоробрий Сагайдачний незабаром зайняв помітне місце серед козацької старшини. Він очолював відважні морські походи козаків на Стамбул, Трапезунд, Синоп. Розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою на «чайках» — швидкохідних човнах. З 1600 року він керував майже всіма значними походами, що набули загальноєвропейського значення. Особливої слави заслужив у народі після взяття 1616 року неприступної турецької фортеці в Кафі. У результаті походу був знищений турецький флот, а з неволі визволено тисячі полонених.
Сагайдачний і угодовська старшина, сподіваючись заслужити у польсько-шляхетського уряду розширення в першу чергу власних прав та прав заможного козацтва, завербувавши частину козаків, узяли участь у поході польського королевича Владислава 1618 року на Москву. С., вирятував звідти королевича, запрошеного частиною московського боярства в часи Смути на російський престол, на якому йому не вдалося утвердитися. Після цього походу втратив довіру низового козацтва і був скинутий з гетьманства, але його заслуги не залишилися непоміченими в Польщі і Сагайдачний очолив реєстрових козаків.
У 1621 році Сагайдачному випала нагода знову зявитися на політичній арені. 15-17.VI.1621 р. в Сухій Діброві (урочище між Білою Церквою і Ржищевом) відбулася загальна рада реєстрового і нереєстрового козацтва, на якій вони прийняли пропозицію польського сейму взяти участь у війні проти турків. Рада доручила гетьману нереєстрового козацтва Неродичу Бородавці командування 40-тисячним козацьким військом. Після ради козацьке військо вирушило в похід на Молдавію.
Скориставшись важким становищем козацької армії спровокованої польською стороною Сагайдачний солодкими обіцянками переманув на свій бік козацьку старшину і скинув Неродича Бородавку з гетьманства зайнявши натомість його місце. Свого опонента Сагайдачний негайно скарав на смерть.
Поборовши ворогів внутрішніх Сагайдачний та очолюване ним 40-тисячне козацьке військо, спільно із польською армією, відіграло вирішальну роль у розгромі 1621 р. під Хотином турецької армії, що загрожувала ряду країн Європи. Заснована 1617 р. «Ліга християнської міліції», яка мала на меті вигнати турків з Європи, покладала великі надії на С. і українських козаків, що вступили до неї.
1618 р. українське козацтво взяло участь у черговій польсько-російській війні. Навесні коронне військо Речі Посполитої на чолі з королевичем Владиславом підійшло до м. Вязьма і розкинуло табір, очікуючи підходу підкріплень. Проте ані вояків, ані грошей не надійшло, тож і більшість жовнірів залишила табір. Аби врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорозького.
Після переговорів українське командування під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного розробило план майбутнього походу. Оскільки за донесеннями козацької розвідки більшість російських військ було націлено на смоленський напрям, то Сагайдачний відкинув польський план, який передбачав рух козаків від Смоленська до Вязьми, натомість обравши шлях від Путивля прямо на Москву. Задля збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону про свій план. Крім того, було проведено операцію з відвернення уваги московських воєвод від південного кордону (в травні 1618 р. в районі Калуги діяв 4-тисячний козацький загін).
У середині червня Сагайдачний закінчив збирати 20-тисячне військо і розпочав похід
У вересні 1618 року, українські і польські війська під проводом гетьманів П. Сагайдачного і Я. Ходкевича обложили Москву. Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими ворітьми Земляного валу і готувалося до штурму. Однак штурм Арбатських ворот 1 жовтня (на свято Покрови) 1618 року був вкрай невдалим, бо польська шляхта не збиралась битися насмерть, до того ж двоє найманців — французських інженерів — перебігли через несплату жалування на сторону росіян і передали їм плани атакуючих.
Переговори велися в селі Деуліні недалеко від Троїце-Сергіївої лаври. 1 грудня 1618 року було підписано так зване Деулінське перемир’я. Владислав відмовився від своїх прав на московський престол. За цю відмову Польща отримала білоруські й українські землі, які до того були під владою Москви — Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст.
З усім військом Запорізьким С. вступив до Київського (Богоявленського) братства, що виступало проти колонізаторської політики шляхетської Польщі. І хоча нова культурна інституція була створена без дозволу короля, братство не відважувалися заборонити чи скасувати, бо побоювалися козацтва. За активної участі С. на Русі-Україні 1620 р., всупереч політиці польсько-шляхетського уряду і католицької та уніатської церков, було відновлено православну ієрархію, ліквідовану після Брестської церковної унії 1596 р. Таким чином, С. зробив безпрецедентний для свого часу крок — поставив зброю на охорону освіти рідної країни і її культури .
С. помер від тяжкої рани від отруєної стріл, яку дістав у битві під Хотином (1621 р.) і похований у Києво-Братському монастирі. Перед смертю С. заповів своє майно на освітні, благодійні і релігійні цілі, зокрема Київському братству і Львівській братській школі.
15. Реформа Православної церкви за часів П. Могили.
У 1620 р. за сприяння Війська Запорозького вдалося відродити вищу православну церковну ієрархію. Для цього було використано перебування в Україні єрусалимського патріарха Феофана, запрошеного Сагайдачним. Феофан разом з двома іншими єпископами під захистом запорожців висвятив у Києво-Братському Богоявленському монастирі (він був знищений більшовиками у 1934 p., а тепер на його місці — сучасний корпус № 2 Національного університету «Києво-Могилянська академія ») нового київського митрополита Йова Борецького та кількох єпископів.
Ще більше зріс авторитет православної церкви за св. Петра Могили.
Петро Могила народився в сім'ї молдавського господаря Симеона та угорської князівни Маргарет у грудні 1596 р. Коли 1607 р. Симеон загинув, сім'я змушена була залишити Молдавію. Відтоді батьківщиною для Петра Могили стала Україна. Петро Могила дістав ґрунтовну освіту: навчався у Львівській братській школі, Замойській академії та, можливо, в інших європейських університетах. Був військовиком, маючи за опікунів командувача польського війська С. Потоцького, коронного канцлера і гетьмана С. Жолкевського. Брав участь у битві під Хотином (1621 p.). Згодом постригся в ченці. З 1627 р. він — архімандрит Києво-Печерської лаври.
Петро Могила посів митрополичу кафедру 1632 р. Перший його захід мав неабияке політичне значення: він домігся від королівської влади визнання православної церковної ієрархії. Сталося це 1632 р. Тільки-но обраний польський король Владислав IV підписав «Пункти заспокоєння руського народу», за якими українцям та білорусам поверталися втрачені після Берестейської унії права: за православними визнавалося право мати свого митрополита й єпископів, визначалися умови розв'язання суперечок між православними та уніатами щодо церков і земель тощо. Петро Могила рішуче взявся оновлювати церковне життя. Передусім православна церква потребувала налагодження суворої дисципліни серед священиків і ченців. Нагляд над священиками мали здійснювати протопопи, які обиралися з-поміж найбільш гідних священиків. До обов'язків священика додавалося проголошення по неділях і святах виховних проповідей для парафіян.
Здійснюючи реформу церкви, Петро Могила найбільшої уваги надавав освіті духівництва. Саме освіта, її розвиток і поширення стали головним змістом релігійної, культурної та політичної діяльності Петра Могили. Втіленням програми національної освіти стала Києво-Братська колегія (згодом Києво-Могилянська академія), утворена з ініціативи Петра Могили внаслідок злиття братської школи, що була в Києві на Подолі, з Лаврською. Діяти новий навчальний заклад почав 1632 р. Важливим засобом поширення освіти Могила вважав книгодрукування, тому дбав про розвиток друкарень. Найбільше опікувався він Лаврською друкарнею. У 1646 р. у Лаврській друкарні було видано надзвичайно важливу богослужбову книгу — «Требник» Петра Могили, в якій містяться молитви, що читаються при требах (хрещенні, вінчанні, похованні померлих тощо).
Іншою важливою справою Петра Могили було повернення Українській православній церкві майна й земель, реставрація та оздоблення храмів. Так, зокрема, його коштом у Києві відбудовані Софійський собор, Десятинна церква, церква Спаса на Берестові, Свято-Михайлівська церква Видубицького монастиря та багато інших.
Щоб зробити православну церкву ближчою народові, Могила став запроваджувати до богослужіння українську мову замість церковнослов'янської, яка вже тоді була не зовсім зрозуміла українцям.
Значення діяльності св. Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко перебільшити. Недарма час, протягом якого Могила був митрополитом, називають Могилянською добою. Київська митрополія за св. Петра Могили була найбільш самостійною та авторитетною за XIII—XVIII ст. Найбільша богословська заслуга св. Петра Могили — написання у співпраці з православними вченими київського гуртка «Православного сповідання віри», затверджена потім чотирма православними патріархами. Згодом ця книга стала символічною книгою світового православ'я, загальновизнаним викладом віровчення.
За визначні заслуги перед Українською православною церквою Петра Могилу в 1996 р. було канонізовано — визнано святим.
Отже, церковне життя України наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. відзначалося доленосними зрушеннями. Вістря загарбницької політики Речі Посполитої щодо українських земель було спрямоване проти духовного осереддя українців — православної церкви. Втрата після Берестейської унії вищої православної ієрархії прирікала церкву на поступове згасання й вимирання. Та сумна доля православної церкви не залишила байдужими українців. На захист батьківської віри стали представники всіх верств українського народу. Згуртовані навколо ідеї відродження Української православної церкви, українці домоглися відновлення православної ієрархії. Відроджена церква стала основою культурного життя України. Релігійна полеміка дала могутній поштовх розвиткові національного письменства. Скрізь в Україні закладалися друкарні й школи, відбудовувалися храми. Тоді ж було засновано Києво-Могилянську академію, якій судилася доля найславетнішого університету на східнослов'янських землях. (Формально статус університету за «Могилянкою» було визнано у 1658 р. на підставі Гадяцького договору.) Впровадження в церковне життя живої мови народу сприяло формуванню української літературної мови на народній основі.
Важливим наслідком церковноосвітнього руху в Україні було формування інтелектуальної еліти — плеяди видатних богословів, письменників, учених. Поширення їхніх ідей про «Київ — другий Єрусалим» сприяло розгортанню національно-визвольної боротьби. Виховна діяльність священиків гуртувала навколо визвольних ідей народний загал.
Українська православна церква в середині XVII ст. стала значною силою національно-релігійного визволення. Не випадково основним гаслом національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648—1658 рр. була боротьба за віру.
16. Еволюція козацько-селянських повстань на передодні Хмельниччини
Наприкінці XVI ст. значно посилилася боротьба українського селянства і козацтва проти кріпацтва і національного гніту.
Перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання, очолюване К. Косинським, відбулося в 1591-1593 рр. У 1591 р. Косинський на чолі загону козаків за підтримки селян і міської бідноти захопив Білу Церкву. Згодом спалахнула широка антифеодальна боротьба на Київщині та Переяславщині. Повстанці захопили Трипілля і Переяслав, підійшли до Києва. Рух перекинувся також на Волинське і Брацлавське воєводства. Магнати, злякавшись, створили ополчення шляхти на чолі з київським воєводою князем Острозьким і виступили проти Косинського. У січні 1593 р. під містечком П'яткою на Житомирщині відбулася битва, що тривала тиждень, але так і не виявила переможця. Повстанці відійшли на Січ. У травні 1593 р. двотисячний загін козаків на чолі з Косинським знову вирушив із Запорозької Січі й незабаром оточив Черкаси. Черкаський староста, не дочекавшись допомоги, розпочав переговори з Косинським, запросив його до замку і вбив. Восени того ж року повстання спалахнуло з новою силою. Козацьке військо підійшло до Києва і оточило його, але в цей час татари напали на Січ і козаки змушені були повернутися назад. Шляхта придушила залишки селянських загонів на Київщині та Брацлавщині, жорстоко розправилася з непокірними, а потім почала самовільно збільшувати у своїх маєтках панщину і різні повинності. Усе це сприяло визріванню інших повстань.
Навесні 1594 р. знову почалося повстання проти польської шляхти. Очолив його виходець із сім'ї ремісника з міста Гусятина, що на Поділлі, -- Северин Наливайко. У Запорозькій Січі він був сотником. У 1594 р. він очолив успішний похід у Молдавію проти турецько-татарських загарбників. Після повернення звернувся із закликом до запорожців розпочати боротьбу проти польсько-шляхетської влади. Незважаючи на незгоду частини старшини, запорожці вирішили послати загін козаків на чолі з гетьманом Лободою на допомогу Наливайку. Під його керівництвом козаки й міщани Брацлава розгромили загони шляхти й заволоділи містом. Невдовзі вони захопили міста Бар і Луцьк. Народне повстання охопило Брацлавщину і Волинь. Кріпосні селяни вступали в загони і оголошували себе козаками. Навесні 1595 р. військо повстанців розділилося. Частина його на чолі з Наливайком вирушила до Білорусії. Друга частина на чолі з Григорієм Лободою і Матвієм Шаулою -- до південної Наддніпрянщини. Загін Наливайка захопив Старокостянтинів, Кременець, Слуцьк, Бобруйськ, Могилів і розбив війська шляхти. Селянські виступи почалися в усій Східній Білорусії. Водночас військо під проводом Лободи заволоділо Черкасами та Каневом. Піднявшись Дніпром, Шаула захопив Київ і пішов у Білорусію. Таким чином, усе українське Правобережжя та Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. Цьому сприяло також те, що саме в ту пору польське військо на чолі зі Станіславом Жолкевським воювало в Молдавії.
Проте восени 1595 р. Молдавський похід закінчився, і тритисячне польсько-шляхетське військо вирушило в Україну. Литовські магнати об'єдналися для боротьби проти повстанців під керівництвом литовського гетьмана X. Радзивілла. Білоруська шляхта зібралася в Мінську під керівництвом воєводи Миколи Буйвіда. У грудні 1595 р. п'ятитисячний загін Буйвіда підійшов до Могильова, де перебувало 1,5 тис. козаків і селян на чолі з Наливайком. Відбулася битва, і хоча Буйвід відступив, Наливайко поспішив з'єднатися з другою частиною війська. При переході на р. Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва з військами Жолкевського, в якій перемогли козаки.
Навесні 1596 р. війська Наливайка, Лободи і Шаули об'єдналися неподалік від Білої Церкви. Кількість їх становила 4 тис. До Білої Церкви наближалося і польсько-шляхетське військо. В урочищі Гострий Камінь відбулася битва. Козаки зазнали великих втрат, Шаулі ядром відірвало руку, був поранений і Наливайко, але й польські війська змушені були відійти. Наливайко відступив через Трипілля до Києва, а потім до Переяслава. На початку травня там зосередилося 10 тис. біженців і серед них -- 3 тис. козаків. Зібралася рада. Одні пропонували битися з Жолкевським. Частина старшини пропонувала просити в нього помилування. Проте більшість козаків ухвалили рішення перейти на територію Російської держави. Згідно із цим рішенням війська почали рухатися до Лубен. Коли до російського кордону залишалося 400 верст, а до Лубен -- 3 версти, козаків наздогнали війська Жолкевського. Козаки розбили табір, укріпили його зброєю. Та в них було 3 тис. погано озброєних бійців, а у Жолкевського -- 5 тис. Крім того, до нього приєдналися литовські частини князя Огінського. Два тижні тривала оборона табору. Лобода розпочав таємні переговори з поляками, але його викрили і стратили. Однак невдовзі група старшин, котрі підтримували Лободу, по-зрадницькому схопила Наливайка і Шаулу і видала їх ворогам. Захопивши табір, поляки влаштували жорстоку розправу. Тільки невеликій частині козаків на чолі з підполковником Кремінським вдалося прорватися на Січ. Наливайка після десяти місяців допитів четвертували у Варшаві. М. Бєльський писав про нього: "Був він людиною прекрасної зовнішності і неабияких здібностей, до того ж знаменитий артилерист". Ім'я Наливайка стало символом мужності й сміливості. Народного героя України прославили поет-декабрист К. Рилєєв у поемі "Наливайко" і Т. Шевченко в поемах "Тарасова ніч" і "Гайдамаки". Після придушення повстання Наливайка в Україні посилилося феодально-кріпосницьке гноблення. Жолкевський, Вишневецькі, Потоцькі, Калиновські одержали тут нові земельні володіння. Розпочався період кріпосницько-шляхетської реакції.
На початку XVI ст. Річ Посполита майже постійно перебувала у стані воєн із сусідами і їй знову довелося звертатися до козаків по військову допомогу. Так, у 1601 р. двотисячний загін українців брав участь у складній для Польщі Лівонській кампанії, а в 1605 і 1609 р. запорожці брали участь у польській інтервенції в Москву. Проте водночас шляхта не хотіла розширювати автономію чи збільшувати реєстр козаків.
Після смерті П. Сагайдачного конфлікти знову стали основою польсько-українських відносин. Наступниками П. Сагайдачного були Оліфер Голуб і Михайло Дорошенко. У цю пору до України повернулося 40-тисячне козацьке військо, яке брало участь у битві під Хотином. Ніхто з козаків не хотів знову ставати кріпаком, серед них зростало невдоволення. Щоб утихомирити непокірних, у 1625 р. в Україну було направлено восьмитисячне військо Конєцпольського, якого польський уряд призначив гетьманом. Назустріч йому із Запорозької Січі виступило шеститисячне військо на чолі з Марком Жмайлом. Після кількох невдалих боїв з поляками запорожці знов обрали гетьманом Дорошенка і пішли на переговори, унаслідок яких реєстр було збільшено до 6 тис, але більшість рядових козаків мали повернутися до своїх панів. М. Дорошенко поділив реєстрових козаків на п'ять полків і місцем їх перебування визначив Київ, Канів, Корсунь, Білу Церкву, Переяслав і Черкаси. Загальне управління здійснював гетьман зі своєю канцелярією. Його обирали козаки, а затверджував король. На відміну від реєстрових козаків Запорозька Січ хоча формально й підпорядковувалася гетьману, але фактично зберігала автономію.
У 1629 р. гетьманом було обрано Григорія Чорного, з пропольською орієнтацією. Проте його намагання догодити шляхті викликало ненависть у козаків. У 1630 р. вони викрали його, відвезли на Січ, учинили суд і стратили.
Новим гетьманом було обрано Тараса Федоровича (Трясила), який організував і повів проти шляхти велике військо. Польське військо знов очолив Конєцпольський. Після кількох битв у Переяславі було підписано угоду, згідно з якою реєстр збільшився до 8 тис, усім козакам, які брали участь у повстанні, було оголошено амністію.
У 1635 р. Річ Посполита для контролю за козаками побудувала на Дніпрі, на північ від Січі, фортецю Кодак. Та за кілька місяців до завершення будівництва загін козаків на чолі з гетьманом Іваном Сулимою зруйнував фортецю і знищив її гарнізон. І. Сулима довгий час гетьманував, брав участь у багатьох походах, але жодного разу не був поранений. Він навіть отримав від Папи Римського золоту медаль за те, що захопив турецьку галеру, взяв у полон 300 турків, яких подарував Папі. Але незважаючи на це польська шляхта добилася його страти.
У 1637 р. почалося нове повстання, яке очолив запорозький гетьман Павло Бут (Павлюк). До нього приєдналися великі групи селян. Проте у грудні 1637 р. під Кумейками поблизу Чигирина 15-тисячна польська армія завдала їм рішучого удару. Павлюка схопили і стратили у Варшаві. Микола Потоцький вогнем і мечем пройшов Київщиною, Переяславщиною і скрізь залишив гарнізони. Втім, ця поразка 10-ти-сячної армії повстанців не стала завершенням повстання. У 1638 р. повстання на Лівобережній Україні очолили запорозький гетьман Яків Острянин, полковники Карпо Скидан і Дмитро Гуня. Вони організували 20-тисячне військо і в битві під Голтвою завдали поразки шляхетській армії. Але в битві під Жовнином козаків оточили, і вони два місяці продовжували боротьбу з урядовими військами. Одна частина війська на чолі з Острянином прорвалася з оточення і відступила на Слобожанщину, а інша на чолі з Гунею прорвалася на територію російської держави.
Після цих повстань, прагнучи помститися козакам, Польща скоротила реєстр до 6 тис. і позбавила навіть реєстрових козаків права на самоврядування. Скасовувалася посада гетьмана, а замість нього вводилася посада польського старости, яку затверджував король. Козацькі полковники і осавули мали тепер обиратися з шляхти. Обмежувалася й територія козаків. А тих, хто втікав із Січі без дозволу, страчували. Тисячі козаків, яких не внесли до реєстру, оголошувались кріпаками. Проте всі ці заходи не тільки не втихомирили козаків, а навпаки, спричинили нове повстання.
Наступне десятиріччя (1639-1648 рр.), назване польськими істориками "золотим спокоєм", було періодом особливо жорстокого і соціального, і національного гноблення.
Отже, за 45-річний період в Україні відбулося п'ять великих селянсько-козацьких повстань, але всі вони закінчилися поразкою. Серед причин поразок можна назвати стихійність, неорганізованість повстань, суперечності між реєстровими і нереєстровими козаками, відсутність єдиного командування, погане озброєння, локальність виступів, місницькі інтереси. Та незважаючи на це у процесі народно-визвольної боротьби проти соціального та національного гноблення в Україні вдосконалилися військова майстерність населення, тактика боротьби, збільшився військовий досвід, зміцнилися зв'язки козаків із селянами. Десятирічний "золотий спокій" тільки до певного часу відсунув конфлікт, що давно вже визрів.
17. Військово-територіальний устрій як спосіб поширення реєстрового козацтва на городову Україну.
Куруківська угода 1625 р. встановлювала чіткий устрій реєстрового (городового) козацтва за територіальним принципом. Створювалося шість полків: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський і Чигиринський по тисячі вояків у кожному. Кожен полк складався з десяти сотень. Військова влада над реєстровцями належала гетьману, обираному на загальновійськовій раді та затверджуваному урядом.
19. Військово-територіальний устрій реєстрового козацтва як основа створення органів влади на місцях в період Хмельниччини.
У ході становлення полково-сотенного устрою Української козацької держави було використано досвід функціонування реєстрових козацьких полків, формування яких розпочалося ще на початку ХVІІ ст. На зламі 1625–1626 рр. (бере початок з Куруківської угоди 1625р.) під час складання гетьманом Михайлом Дорошенком козацького реєстру було зафіксовано існування шести військово-територіальних одиниць із центрами в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Черкасах.
Так, згідно з умовами Зборівського договору 1649 р. Гетьманщина складалася із земель колишнього Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. кв. км — від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні. Столицею та гетьманською резиденцією став Чигирин, засновником якого був Михайло Хмельницький, покійний батько гетьмана. Чигирин мав прекрасні природні укріплення, стояв далеко від етнічної Польщі, звідси легше було дістати ординську допомогу, бо недалеко починалося т. зв. Дике Поле.
На визволених українських землях скасовувався польський адміністративний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, а замість них створювалися полки зі своїм територіальним поділом. У 1649 р. всю територію Української держави було поділено на 16 полків (на Правобережжі — 9, на Лівобережжі — 7). Центром полку було одне з великих міст полкової території. Кожен полк очолював полковник, обраний на полковій раді або призначений гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову та адміністративну владу на території полку, тобто був не лише військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку. Територія полку поділялася на 10—20 і навіть більше сотень. Сотні, як і полки, різнилися площею та чисельністю, були, наприклад, сотні, до складу яких входило по кілька тисяч козаків. Адміністративними центрами сотень були міста, містечка й великі села. Військово-адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники. Існували сотенні військові канцелярії, сотенні суди тощо.
Містами, що мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), керували магістрати на чолі з війтами. В інших порядкувала козацька адміністрація. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків — обрані ними отамани.
Запорозька Січ була окремою адміністративною одиницею в державі.
(Це, про всяк випадок, треба знати) Військово-Адміністративний устрій Гетьманщини виглядав наступним чином:
18.Історіографія Хмельниччини
Перші концептуальні підходи до висвітлення історії України середини XVII ст. були закладені вже у роботах польських хроністів і придворних істориків — И.Пасторія. В.Каховського, С.Твардовського, де було відбито погляди польської влади на козацько-селянську "ребелію" в Україні.
У витоків формування поглядів на ті процеси та події з українського боку стояли відомі козацькі літописці — анонімний автор "Літопису Самовидця", Самійло Величко та Григорій Граб'янка.
Кінць XVIII - початку XIX ст. трактат "Історія Русів"(автор невідомий. Узагальнюючі праці вітчизняної історії Д.Бантишем-Каменським "История Малой России от водворения в ней словян и до уничтожения гетманства" (М., 1822) та М.Маркевичем "История Малороссии" (М„ 1842-45, т. 1-5,).
Науково-критичний підхід до вивчення визвольних змагань українського народу середини XVII ст. та життя і діяльності їхнього козацького вождя започаткував М.Костомаров, опублікувавши в 1857 р. монографію "Богдан Хмельницький". Її поява спровокувала публікацію М.Максимовичем серії історико-публіцистичних творів "Листи про Богдана Хмельницького", в яких учений-енциклопедист вказав на певні недоречності та фактичні помилки, виявлені в роботі Костомарова. Крім того, Максимович вніс в історичну науку цілу низку нових уявлень про хід Визвольної війни, її причини та передумови.
На серйозність соціальних протиріч у таборі повсталих звертав акцентовану увагу й В.Антонович у своїх історичних працях "История малорусского казачества" (К., 1882) та "Бесіди про часи козацькі на Україні" (Чернівці. 1897).
Надзвичайно багатий фактологічний матеріал, що стосується революційних подій 1648-1657 рр., мітиться у фундаментальному творі Михайла Грушевського "Історія України-Руси" (Київ. 1927, 1931, 1932, т.8; т.9, ч.1-2; репринт. вид. — К.. 1996-1997). Події середини XVII ст.. які вчений називає "Хмельниччиною" війною", у творі по суті займають самостійне місце.
На принципово інших позиціях при висвітленні історії Української революції середини XVII ст. стояв основоположник елітаристської школи в українській історіографії В.Липинський.
Історіософські підходи Липинського до оцінок доби знайшли свій розвиток у ранніх дослідженнях І.Крип'якевича, з-поміж котрих особливо виділяються опубліковані в 1920-х роках "Студії над державою Богдана Хмельницького
Значним вкладом у дослідження історії Визвольної війни стала монографія Федіра Шевченка "Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст." (К., 1959). У ній автор розглянув різні аспекти політики гетьманського уряду Хмельницького, вперше в радянській історіографії проаналізував їх з позицій історичної обумовленості конкретними, відомими на гой час, обставинами, способом мислення та світоглядом її творців.
Фундаментальністю підходів до аналізу матеріалу відзначається і монографічне дослідження В.Голобуцького "Дипломатическая история Освободительной войньї украинского народа 1648-1654 гг." (К., 1962).
Від середини 1960-х років інтерес до історії Визвольної війни помітно згас. Нова ж хвиля зацікавлення піднімається наприкінці 1980-х років у перебігу під-готовки до відзначення 500-ліття від часу виникнення українського козацтва та досягає свого піку, вочевидь, напередодні святкування 350-ліття від дня початку Національно-визвольної війни. У цей час в Україні було опубліковано цілий ряд збірників наукових праць, зокрема: "Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку", Київ-Черкаси, 1991-2002, вип. 1-7), "Доба Богдана Хмельницького" (К., 1995), "Національно-визвольна війна українського народу середини XVII століття: політика, ідеологія, військове мистецтво" (К., 1998) та багато інших. У них було вміщено змістовні праці В.Смолія, В.С'тепанкова, Ю.Мицика, Л.Мельника, О.Гуржія, В.Борисенка, І.Стороженка, В.Горобця, Я.Федорука, Т.Чухліб, А. Гурбика та інших дослідників, котрі висвітлювали різноманітні аспекти визвольних змагань українського народу, що охоплювали сфери військової історії, дипломатії, державного будівництва, трансформації соціально-економічних відносин тощо. У цей час домінуючими стають підходи до подій 1640-1650-х років не лише як до вибуху соціального та національного невдоволення, а й прояву державотворчого потенціалу українського народу.
Першими ж в сучасній українській історіографії аргументовано обгрунтували такий погляд на важливу проблему відомі українські історики В.Смолій та В.Степанков. З-під їхнього пера упродовж 1990-х років вийшли у світ такі фундаментальні дослідження як: "У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу XVII ст." (К„ 1992), "Правобережна Україна у другій половині ХУІІ-ХУІІІ ст.: проблема державотворення" (К., 1993), "Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет" (К„ 1995; друге вил,: К., 1998), "Українська державна ідея ХУІІ-ХУІП ст.: проблема формування, еволюції, реалізації" (К., 1997), "Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.)" (К„ 1999). У них автори переконливо заперечили існуючу концепцію Визвольної війни, що штучно обривала її верхню межу 1654 р., тобто часом укладення українсько-російського союзу, аргументували необхідність розгляду соціально- політичних процесів, що мали місце на українських землях у другій половині 1650 - середині 1670-х років також у контексті розвитку та
19. Військово-територіальний устрій реєстрового козацтва як основа створення органів влади на місцях в період Хмельниччини.
У ході становлення полково-сотенного устрою Української козацької держави було використано досвід функціонування реєстрових козацьких полків, формування яких розпочалося ще на початку ХVІІ ст. На зламі 1625–1626 рр. (бере початок з Куруківської угоди 1625р.) під час складання гетьманом Михайлом Дорошенком козацького реєстру було зафіксовано існування шести військово-територіальних одиниць із центрами в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі та Черкасах.
Так, згідно з умовами Зборівського договору 1649 р. Гетьманщина складалася із земель колишнього Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. кв. км — від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип'яті на півночі до степової смуги на півдні. Столицею та гетьманською резиденцією став Чигирин, засновником якого був Михайло Хмельницький, покійний батько гетьмана. Чигирин мав прекрасні природні укріплення, стояв далеко від етнічної Польщі, звідси легше було дістати ординську допомогу, бо недалеко починалося т. зв. Дике Поле.
На визволених українських землях скасовувався польський адміністративний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, а замість них створювалися полки зі своїм територіальним поділом. У 1649 р. всю територію Української держави було поділено на 16 полків (на Правобережжі — 9, на Лівобережжі — 7). Центром полку було одне з великих міст полкової території. Кожен полк очолював полковник, обраний на полковій раді або призначений гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову та адміністративну владу на території полку, тобто був не лише військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку. Територія полку поділялася на 10—20 і навіть більше сотень. Сотні, як і полки, різнилися площею та чисельністю, були, наприклад, сотні, до складу яких входило по кілька тисяч козаків. Адміністративними центрами сотень були міста, містечка й великі села. Військово-адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники. Існували сотенні військові канцелярії, сотенні суди тощо.
Містами, що мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), керували магістрати на чолі з війтами. В інших порядкувала козацька адміністрація. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків — обрані ними отамани.
Запорозька Січ була окремою адміністративною одиницею в державі.
(Це, про всяк випадок, треба знати) Військово-Адміністративний устрій Гетьманщини виглядав наступним чином:
20. Перші кроки дипломатичної служби Б.Хмельницького
Дипломатична служба Богдана Хмельницького була достатньо відома в усій Європі, її представники приймалися і шанувалися при багатьох дворах європейських монархів, але лише Англія та Швеція співчували визвольним прагненням України, бо держави Центральної та Західної Європи під впливом римської курії або допомагали Польщі, або залишалися нейтральними, і жодна з них серйозно не думала підтримувати Україну у боротьбі за незалежність.
Напередодні визвольної війни 1648—1657 років дипломатія Б. Хмельницького активізує взаємини з кримським ханом, намагаючись залучити його до спільної боротьби проти Польщі. Вона навіть пішла на контакти зі своїм одвічним противником — Султанською Туреччиною, яка на той час перебувала у стані миру з Польщею, прагнучи залучити її на свій бік і забезпечити собі, якщо не союзника, то, принаймні, її нейтралітет. У липні 1648 року посли Б. Хмельницького прибули до Стамбула з проханням підтримати союз козаків з татарами, а в жовтні цього ж 1648 року він навіть звернувся до султана з проханням прийняти Україну під свій протекторат. Султан Туреччини прийняв Військо Запорізьке під свою опіку і навіть видав гетьманові "диплом на князівство Руське".
Б. Хмельницький був змушений шукати підтримки у своїх південних сусідів, бо Московія, боячись союзу козаків з татарами, почала активізувати свої контакти з Варшавою, пропонуючи спільні виступи проти татар.
Звичайно, кроки Б. Хмельницького у напрямку південних сусідів були вимушеними. Козацтво було змушене шукати союзника, навіть тимчасового, у затяжній війні з Польщею, добре розуміючи, що сильна самостійна Українська держава з виходом до Чорного моря не була у планах жодного з тодішніх сусідів України. Тому-то кримський хан так легко тричі зраджував Б. Хмельницького у вирішальних битвах під Зборовом, Берестечком, Жванцем, бо і йому, і його стамбульським покровителям було вигідно, щоб і Польща розвалювалася, і Україна не ставала на ноги.
Не бачачи надійності з боку своїх південних сусідів, Б. Хмельницький був вимушений шукати допомоги у московського царя-єдиновірця, сподіваючись під час Переяславської ради, що він "не тільки підтвердить давні права і звичаї українського народу", але й "еще особьіе свои всякого чина людям показовати имеетмилость".
Установлює дипломатичні відносини (окрім Туреччини) з Угорщиною, Молдовою, Московським царством;
Веде переговори з польським урядом, вимагаючи ліквідувати в Україні уніатську церкву, повернути запорізькому війську всі привілеї та вольності.
21. Формування збройних сил Гетьманщини
Військова могутність Гетьманату базувалася на використанні іррегулярних козацьких полків, що формувалися за полково-сотенним територіальним принципом, і найманих так званих охотницьких підрозділів, що складалися на основі вербування як українських, так і іноземних волонтерів.
Територіальний полково-сотенний принцип побудови українських збройних сил передбачав поділ території козацької України на окремі військово-адміністративні та мобілізаційні округи — полки, що своєю чергою поділялися на сотні. За своїми розмірами полки були значно меншими від територій воєводств, що існували на українських землях за часи Речі Посполитої, що забезпечувало можливість більш швидкої мобілізації козацтва. Іррегулярний принцип формування українських збройних сил з одного боку забезпечував мобілізацію значної за розмірами армії, а з другого — дозволяв її утримувати без надто великих матеріальних затрат. Важливою передумовою для застосування такого принципу мобілізації була привабливість серед українського населення соціальних ідеалів козакування.
Для обрахунку кількості козацького війська в полках велися спеціальні реєстри або компути. У відповідності з нормами українсько-російського договору 1654 р. козацький реєстр мав становити 60 тисяч осіб. Після розпаду Гетьманату на дві частини, за договорами 1663, 1665 та 1669 р. на Лівобережжі мало бути 30 тисяч реєстрових козаків. Однак, насправді, ця кількість фактично була значно більшою як у середині 1650-х рр., так і пізніше. Обов’язки проведення обліку козаків покладалися на генерального обозного.
Основою козацького війська були піхотні полки. Українські піхотинці традиційно відзначалися як добрим тактичним вишколом, так і витривалістю та лицарською вправністю. Особливою майстерністю козаки відзначалися при захисті оборонних споруд та їх штурмі. При обороні піхота активно використовували укріплений табір, який утворювала з возів.
Кіннота в українських збройних силах носила допоміжний характер. Біля витоків її становлення як окремого виду збройних сил стояв Б.Хмельницький, котрий усвідомлював її важливість в умовах ведення війни з Річчю Посполитою, що славилася в усій Європі своє кавалерією, особливо легкою, гусарською.
Важливим тактичним завданням української кінноти було атакувати ворожу піхоту потужною лавою — ударом наїжаченого списами кавалерійського фронту. Крім того, кінноту активно використовували для мобільної бойової охорони основних сил на марші і в таборі, переслідуванні та оточенні відступаючого ворога, проведенні розвідувальних і диверсійних операцій.
Велике значення в українських збройних силах відводилося й утриманню в належному стані артилерії. У структурі козацького війська існувала Генеральна військова артилерія, яка розміщувалася в гетьманській резиденції. Очолювали її генеральний обозний та спеціальна канцелярія. Саме вони займалися заготовкою артилерійського спорядження, слідкували за діяльністю ливарних, порохових і кінних заводів тощо.
У розпорядженні генерального обозного перебували гарматні осавули, писар та хорунжий. А крім того, штат пушкарів та гармашів (близько 200 чоловік), шапошники, ремісники, стадники для утримання артилерійських коней, довбники та 200–300 козаків обслуги та оборони.
На озброєнні в Генеральній військовій артилерії перебували гармати середнього та малого калібру — октава, фалькон, бастардова кольобрина, фальконет, мала серпантина та ін. Для стрільби використовували ядра, бомби, картеч.
У роки революції Військо Запорозьке мало досить потужну флотилію козацьких суден — чайок. І хоч чайки поступалися своїми розмірами та озброєнням турецьким та венеціанським суднам, їх велика швидкість і маневреність дозволяла козакам отримувати важливі перемоги на морі. Джерела свідчать, що за гетьманування Б.Хмельницького козацький флот нараховував до 300 суден. Надалі їх кількість істотно зменшилася, хоча під час російсько-турецьких війн їх кількість епізодично зростала.
Важливе місце у структурі збройних сил Гетьманату останньої третини XVIІ – початку XVIІІ ст. посідало наймане охотницьке військо. Перші вільнонаймані підрозділи української армії з’явилися ще наприкінці 1640-х – 1650-х років, у гетьманство Б.Хмельницького та І.Виговського. На той час це були переважно іноземні волонтери — поляки, німці, татари, молдавани тощо, які несли службу за відповідну плату. Найбільш відомі випадки використання таких "затяжних" військ Виговським під Полтавою 1658 р. та Конотопом 1659 р.
Поворотним моментом у розвитку найманства в козацькій Україні стали кінець 1660-х — початок 1670-х рр., коли гетьман Д.Многогрішний, скориставшись постановами Глухівського договору 1669 р., об’єднав наймані (охотні) полки в окреме від козацького постійне військо. Як цілком слушно зауважує з цього приводу дослідник історії українського охотницького війська О.Сокирко, на відміну від Західної Європи, де появі регулярних армій передувала довготривала вольниця найманства, в козацькій Україні перехід до постійного і повністю контрольованого державою війська відбувся дуже швидко, і, варто відзначити, без будь-яких соціальних катаклізмів.
Правова легітимація охотницького війська призвела до оформлення його як виду збройних сил й визначила основні напрямки застосування. Найперше, на що звертають дослідники увагу, так це той факт, що охотницькі полки підпорядковувалися безпосередньо гетьманам і виступали важливим гарантом внутрішнього спокою держави та контролювання гетьманом ситуації у країні. Підтримка охотницькими формуваннями внутрішньої стабільності включали йі придушення антигетьманських виступів козацтва та старшини, що мали місце в останній третині XVIІ ст., нагляд за діяльністю запорозьких козаків, виконання поліцейських функцій у відношенні до антисоціальних елементів, контролювання поведінки місцевої старшини тощо. Зважаючи на роль найманого війська у зміцненні влади гетьмана та посиленні контролю за діяльністю козацької старшини, представники останньої неодноразово намагалися ліквідувати його. Невдоволення викликало також і збирання податків на його утримання.
Крім поліцейських функцій та заходів, спрямованих на забезпечення внутрішнього спокою в державі, наймані підрозділи використовувалися також для організації сторожової та прикордонної служби, виконання функцій митного контролю та проведення розвідувальних операцій. У воєнний час вони першими виступали в похід, що дозволяло провести мобілізацію іррегулярних полків.
У структурному плані переважаючу складову в найманому війську становили піхотні частини — так звані сердюцькі полки. Так, з семи найманих полків, що існували наприкінці XVIІ ст. п’ять були сердюцькими, і лише два — кавалерійськими, так званими компанійськими.
Максимальна кількість найманих військ існувала в роки гетьманування І.Мазепи — десять. Зважаючи на високу професійну підготовку охотників, під час подій 1708–1709 рр. їх активно використовувало як шведське, так і російське командування, що спричинило значні втрати в їх особовому складі. Після цього у збройних силах Гетьманату залишилося лише чотири охотницьких полки. Проведена ж урядом Катерини І реформа 1726 р. передбачала повну ліквідацію сердюцької піхоти та збереження лише двох компанійських полків, які були перетворено на своєрідну гетьманську гвардію, без збереження за ними значення окремого роду військ.
Мобілізаційна структура Запорозької Січі опиралася на паланкову та кошово-курінну системи. При виступі в похід з числа запорозьких козаків формувалися окремі бойові загони та команди, які очолювали гетьман (ним частіше за інших обирали кошового отамана) та похідні старшини.
Тактичними одиницями запорозького війська були команди та партії. Окрема команда могла нараховувати до 20 тис. козаків. Для виконання окремих завдань формувалися партії, які налічували до 2 тис. осіб.
Характерною особливістю розвитку слобідського козацького війська була відсутність у нього єдиного козацького командування. На чолі слобідського козацтва стояв спочатку бєлгородський воєвода, згодом командир Української дивізії та президент Воєнної колегії.
Ще однією відмінністю слобідського війська від класичної козацької моделі, апробованої в Гетьманаті, була акцентована питома вага окремих родів військ. Так, із самого початку військового будівництва на Слобожанщині основна увага приділялась формуванню легкої рухомої іррегулярної кінноти, озброєної великою кількістю вогнепальної зброї. Спеціального формування піхотних підрозділів не проводилося. Слобідська піхота була представлена здебільшого гарнізонами фортець та острогів, які складалися з козаків городової служби, а фактично — озброєних міщан і безкінних слобідських козаків.
Така регіональна специфіка була обумовлена природними особливостями лісостепової зони, де головну небезпеку становили напади войовничих степових сусідів, що вміло маневрували кінними ордами.
Специфіка лісостепової зони, де було мало природних перешкод на шляху просування нападників, обумовлювала й гостру потребу в спорудженні суцільних оборонних укріплених ліній і міських фортифікаційних споруд.
Артилерія слобідського козацтва поділялась на полкову, сотенну та міську. Зважаючи на бойове використання слобідських козаків, гармати застосовувалися переважно при обороні населених пунктів.
На Слобожанщині існував і власний річковий військово-транспортний флот, що складався з вітрильно-гребних суден, а саме: стругів, байдаків та човнів.
22. Козацька старшина як українська політична еліта
Козацька старшина існувала у реєстровому козацькому війську, що було створене у 1572 році. На чолі реєстрових козаків стояв гетьман, якого обирали за погодженням з королівським урядом на загальній військовій раді. Першим гетьманом реєстрового війська вважається шляхтич Ян Бадовський.
До реєстрової козацької старшини належали: 2, а згодом 4 осавули, обозний, військовий суддя, військовий писар, полковники та сотники. В різні часи кількість полковників та сотників була різною, що залежало від кількості реєстру (у 1625—1630 роках було 6 полковників і 60 сотників).
Всі представники козацької старшини складали присягу на вірність королеві і зобов'язувалися нести військову повинність, за що реєстровим козакам надавались значні права та привілеї. Однак уряд Речі Посполитої постійно проводив політику, спрямовану на їх обмеження. В 1625 році було введено посаду регіментаря, що був заступником коронного гетьмана і відав реєстровим козацьким військом. Після придушення національно-визвольних повстань 1637—1638 років сейм Речі Посполитої ухвалив «Ординацію Війська Запорізького, що перебуває на службі у Речі Посполитій» згідно з якою було ліквідовано посаду гетьмана, а його функції передавалися урядовому комісарові. Посади козацької старшини, вищі від сотника, надалі могли займати тільки представники польської та полонізованої шляхти.
Під час національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького 1648-57 років, у процесі формування національної державності, козацька старшина стала виконувати функції апарату державної влади.
З введенням нового адміністративно-територіального поділу України на полки та сотні відбулася ієрархічна диференціація козацької старшини на генеральну, полкову та сотенну старшину. Найвищий рівень державної адміністрації посідала генеральна старшина, що складалася з найближчого оточення гетьмана і виконувала роль уряду Української держави. До її складу входили: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, 2 генеральні осавули, генеральний підскарбій, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний. Генеральна старшина вирішувала найважливіші питання військової та цивільної адміністрації, відала фінансами та судочинством. У зв'язку з проведенням царським урядом політики, спрямованої на ліквідацію державних прав України, права козацької старшини систематично обмежувалися. Так, згідно з указом Петра І від 1721 року право призначати генеральну старшину було передано Колегії іноземних справ у Петербурзі, яка затверджувала одного з двох запропонованих гетьманським урядом кандидатів. Таким же чином відбувалося призначення полковників та сотників, що привело до фактичного скасування принципу виборності козацької старшини.
Військовою та цивільною адміністрацією полків в Україні у другій половині 17-18 століть була полкова козацька старшина. Очолював її полковник. Крім нього до цієї категорії козацької старшини належали полковий обозний, полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий хорунжий. Формально представники полкової козацької старшини повинні були обиратися на полкових військових радах, але часто їх призначали гетьмани за погодженням з царськими комісарами.
З 1722 до 1727 року козацьку старшину фактично призначала Малоросійська колегія. До сотенної старшини належали: сотник, сотенний отаман, писар, осавул та хорунжий. Найнижчою ланкою козацької старшини були міські й сільські (курінні) отамани.
Представники козацької старшини, виконуючи свої функції, користувалися так званими ранговими маєтностями, прибутки з яких були платнею за старшинські посади. Одночасно окремі представники старшини одержували платню і від царського уряду, що передбачалося Березневими статтями 1654 року, Переяславськими статтями 1659 року, Московськими статтями 1665 року та іншими міждержавними актами, укладеними між урядами Гетьманщини і Московської держави.
Після остаточної ліквідації державних прав України царський уряд в 1785 році скасував козацьку старшину у Гетьманщині як окремий суспільний стан (ще раніше це було зроблено у Слобідській Україні — у 1765 році та на Запоріжжі — в 1775 році). Деяка частина старшини була зрівняна у правах з російським дворянством.
23. Постать М. Кричевського в історії України.
Сталося так, що на початку Визвольної війни доля тісно пов'язала майбутнього гетьмана Б. Хмельницького саме з цим полковником - Михайлом Станіславом Кричевським (р.н. невід. - помер 1649). Повернувшись улітку 1647 року з Варшави після аудієнції в короля Владислава IV, Б. Хмельницький сподівався, що місцева чигиринська шляхта дасть йому, нарешті, спокій. Проте опозиція короля вже втямила, що він становить небезпеку і для неї, і для всієї Польщі, тож, як випливає з літопису Величка, за наказом самого коронного гетьмана М. Потоцького, його заарештували і мали стратити як зрадника. Існує думка, що Потоцький уже навіть визначив спосіб страти - шибениця.
На щастя, у в'язниці Хмельницький перебував під наглядом свого давнього приятеля - Михайла Кричевського (варту несли козаки Чигиринського полку), дружбу з яким випробовували різні пригоди. І він, Кричевський, сам смертельно ризикуючи, допоміг майбутньому гетьманові утекти з в'язниці буквально за кілька годин до страти.
Потоцький страшенно розгнівався. Якимось побитом Кричевський відвів од себе підозру й урятував життя. Одначе не подався на Січ разом із Хмельницьким. Навпаки, бачимо його на чолі полку, що рухається човнами до Кам'яного Затону в складі війська наказного гетьмана Барабаша. Війська, яке, на задум польського командування, мало рознести повстанські загони Хмельницького на друзки. Як відомо, Хмельницькому та його полковникам пощастило без бою переманити переважну більшість реєстровиків на свій бік. І знову ж таки, важливу послугу зробив тут полковник Кричевський: першим зі своїми козаками став на бік повстанців. І подав приклад іншим.
Далі Кричевський бере участь в усіх основних битвах народно-визвольної армії. Його Чигиринський полк, по суті, стає полком особистої гвардії гетьмана, демонструючи зразки героїзму під Жовтими Водами, Корсунем та в багатьох інших місцях.
Навесні 1649 року Україна опинилася перед загрозою ще однієї інтервенції, цього разу з боку Литви. Стало відомо, що там, та ще в Білій Русі, формується велике військо під командою литовського гетьмана Януша Радзивілла. Щоб прикрити кордони держави та зупинити просування литовських військ, на північ України відряджено окремий корпус на чолі з наказним гетьманом Михайлом Кричевським.
Кричевський з Радзивіллом зійшлися поблизу білоруського міста Лоєва. Тут корпус Кричевського, що значно поступався в чисельності та озброєнні військам Радзивілла, опинивсь у кільці. Добре укріпивши свій табір, козаки мужньо відбивали атаку за атакою. Сподівалися , що з півдня на допомогу прийдуть загони полковників Гаркуші та Пободайла, які досі тримали фронт у межиріччі Дніпра й Сожа. Та несподівано на ці загони ударила з тилу польсько-литовська кавалерія, що прибула на підкріплення литовської армії. І замість того, щоб просуватися на з'єднання з військом Кричевського, козаки мусили самі обгородитися табором. Цілу ніч вони тримали оборону, а на ранок - з неабиякими втратами - все ж таки вирвалися. Та допомогти Кричевському вже не могли: значну частину корпусу Пободайла розстріляла артилерія литовців на переправі через Дніпро.
У битві під Лоєвом корпус Кричевського зазнав великих втрат. У бою загинув і сам наказний гетьман Михайло Кричевський. Втім, ґрунтуючись на польських джерелах, П'єр Шевальє в своїй "Історії війни козаків проти Польщі", стверджує, що помер він уже в литовському полоні. "Дізнавшись наступної ночі, - описує він останній бій, - через своїх розвідників, що Радзівілл готує на ранок новий наступ, Кричевський відступив похапцем, покинувши в обозі найбільші тягарі; він сам, поранений кілька разів, залишений на дорозі, потрапив до рук литовців і помер невдовзі після цього в їхньому таборі". Але головне завдання гетьмана козаки виконали. Радзивілл здобув свою перемогу ціною таких втрат, що про дальший похід в Україну, на допомогу польським військам, уже не могло бути й мови. Литовський гетьман скерував свою поріділу армію назад у Литв
24. Підготовка українсько–московського союзу
ВІДНОСИНИ МІЖ УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ ТА МОСКОВІЄЮ
Від кінця 1648 р. між Гетьманщиною та Московською державою розпочався постійний обмін посольствами.
Гетьманський уряд непокоїла можливість налагодження відносин Московії з Річчю Посполитою. Адже їх пов'язував Полянівський мирний договір 1634 р., якого цар не наважувався порушувати, аби не давати польському урядові приводу до нової війни.
Водночас у Москві були готові надати допомогу Речі Посполитій, свідченням чого стало переведення великих військових з'єднань на московсько-український кордон. У Москві чекали, поки обидві сторони українсько-польської війни знесиляться, а також остерігалися полум’я козацького повстання, що могло перекинутися на московські землі.
В 1649 р. до гетьмана прибув представник московського уряду В. Михайлов, із завданням зібрати інформацію про ситуацію в Україні.
Влітку 1949 р. у листі Хмельницького до царя вперше вперше було чітко сформульоване клопотання прийняти в підданство не лише Військо Запорозьке, а всі землі Речі Посполитої, на яких проживало українське населення, на прохання надати військову допомогу цар повідомив, що не може порушити миру з польським королем (Полянський договір між Росією та Польщею). Такіж прохання посилає Хмельницький до царя і надалі (в 1650, 1651)
1652 р. Хмельницький направляє до Москви посольство на чолі з пол тавським полковником Іскрою. Вони повинні були обговорити прийняття в «государево підданство» гетьмана з усім Військом Запорозьким, оскільки ситуація в Україні ускладнювалася. Од нак царський уряд погодився лише в скрутну годину «прийня ти» гетьмана і козаків та дозволити їм оселитися на Дону.
В тому ж 1652 р. Гетьман відправив до Москви посольство очолюване генераль ним суддею С.Богдановичем-Зарудним. Хмельницький просив царя відмовити в допомозі ворогам Війська Запорозького і на казав послам домагатися прийняття України під протекцію царя. Переговори в Москві тривали до початку лютого 1653 р.
В березні 1653 р. у Москві Боярська дума прийняла рішення про посилення підготовки до війни з Польщею і скликання Земського соботу для вирішення питання про прийняття Війська Запорозького під «государеву руку»
Аби підштовхнути царський уряд до союзу з Військом Запорозьким, Хмельницький у червні 1653 р. дав зрозуміти цареві: якщо той і надалі зволікатиме з розв’язанням українського питання, то Україна укладе союз з Туреччиною. До того ж гетьман наголосив на вельми неприємних наслідках такого союзу для Московії.
1 жовтня 1653 р. московський Земський собор вирішив: "...гетьмана Богдана Хмельницького і все Військо Запорозьке з містами і землями прийняти" й розпочати війну проти Польщі. У зв’язку з рішенням Земського собору до України було відряджено велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Зустріч і переговори, вручення царської грамоти і клейнодів відбулися на раді в Переяславі 8 січня 1654 р.
25. Статті Б. Хмельницького 1654
Усний договір (в Переяславі 8 січня 1654 р.)не задовольняв гетьмана і старшину своїм змістом, оскільки стосувався лише загальних положень входження України у підданство до Росії; тож, прагнучи домогтись від царя збереження їхніх прав і привілеїв та вольностей Української держави, а передусім реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, вони вимагали письмового договору і запропонували свої умови царю. Проект договору розроблявся довго і ретельно; він складався з 23 пунктів (статей), які грунтувались на усному договорі з Росією і викладались у вигляді чолобитного прохання. Українські посли представили «Просительні статті про права усього малоросійського народу» із 23 пунктів і отримали на них • відповідь у вигляді 11 царських резолюцій і трьох окремих жалуваних грамот, відомих під назвою «Березневі статті».
17 лютого 1654 р. повноважні посли України – генеральний суддя Самійло Зарудний і переяславський полковник Павло Тетеря – повезли цей документ до Москви і 14 березня передали його цареві, та він повернув його їм на доопрацювання. 21 березня царю було подано скорочений документ з 11 статей, цар і бояри розглянули його і супроводили кожну із статей своїм указом; і у такому вигляді як “Статті Б.Хмельницького” у редакції московського уряду, тобто козацька петиція із царськими резолюціями, документ став відомий як “Березневі статті” (“Московські статті”). 27 березня 1654 р. посли отримали їх та “Жалувану грамоту царя Олексія Михайловича Війську Запорізькому”, а також жалувані грамоти козацькій старшині і про передачу Чигиринського староства під гетьманську булаву.
|
«Просительні статті про права усього мало російського народу» |
Царська резолюція, отримана українськими послами |
|
Статті 1, 3, 7, 13. Підтверджен ня давніх прав, привілеїв і воль- ностей Війська Запорозького |
Царська жалувана грамота про збережен ня прав і вольностей гетьмана Б.Хмель ницького і всього Війська Запорозького |
|
Стаття 2. Встановлення 60-ти- сячного козацького реєстру |
Окремо від усіх статей визначалася 60-ти- сячна кількість козацького реєстру і те, що українці самі «розбір зроблять, хто буде ко зак, а хто мужик» |
|
«Просительні статті...» |
Царська резолюція... |
|
Статті 4, 15. Збереження місцевої адміністрації та її права на збирання податків |
Українські урядники - війти, бурмістри, райці, лавники - повинні збирати всякі до ходи (грошима і збіжжям) й передавати їх до царської казни через тих людей, яких пришле цар. Ці ж люди повинні наглядати за правильним збором податків |
|
Статті 8-12, 21. Визначення платні козацькій старшині та коштів на утримання козацького війська |
Встановлення розмірів платні генеральній старшині, у їх володіння (а також полковникам і полковій старшині) надавалися також млини |
|
Стаття 5. Надання у рангове володіння гетьмана Чигиринсько го староства |
Царська жалувана грамота про передачу Чигиринського староства під гетьманську булаву |
|
Стаття 6. Право Війська Запо розького обирати гетьмана |
Царська жалувана грамота про збережен ня прав і вольностей гетьмана Б.Хмель ницького і всього Війська Запорозького |
|
Стаття 14. Право гетьмана на зносини ^іншими державами |
Гетьману дозволялося зноситися з іншими державами за умови повідомлення царя. Зно сини з польським королем і турецьким султа ном заборонялися без царського наказу |
|
Статті 16, 17. Невтручання московських урядовців у справи України. Підтвердження козаць ких прав і привілеїв |
Царська жалувана грамота про підтвер дження прав і вольностей населення Ук раїни |
|
Стаття 18. Збереження прав київського митрополита |
Підтвердження права київського митропо- дита і всього православного духовенства на маєтності, якими вони володіли |
|
Стаття 19. Спорядження цар ського війська під Смоленськ проти польського війська |
Московський уряд зобов'язувався вступи ти у війну з Річчю Посполитою весною 1654 р. |
|
Стаття 20. Утримання мос ковських залог на кордонах з Річчю Посполитою |
Передбачалося розташування московських військ на україно-польському кордоні |
|
Стаття 22. Захист українських земель від нападів татар |
У випадку татарських нападів на українські землі передбачалася організація спільних україно-московських походів |
|
Стаття 23. Утримання козаць кої залоги у фортеці Кодак у кількості 400 осіб |
Виконання цього прохання було відкладе но до окремого рішення |
26. Березневі статті 1654 року.
Юридично оформили рішення Переяславської угоди і визначили відносне автономне, політичне і правове становище України в складі Російської держави, так звані "Березневі статті". Вони були одним з найважливіших правових документів в українській історії. Цей акт було створено в березні
1654 року під час перебування у Москві українського посольства на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним та переяславським полковником П. Тетерею. Посольство подало 14 березня 1654 року царським чиновникам свій варіант договірних умов, який складався з 23 пунктів (статей) і дістав у літературі назву "Просительські статті". В ході переговорів українська сторона змушена була переформулювати свої вимоги і 21 березня 1654 року подати новий текст, власне "Березневі сатті" (інші назви - "Статті Богдана Хмельницького", "Березневі статті Богдана Хмельницького", "Статті війська Запорізького"), який складався вже лише з 11 пунктів. Ці умови, які були оформлені у вигляді прохань-челобитних до царя, дістали схвалення царя і бояр. В них передбачалося:
1. стаття 1 - право українців обирати старших із свого гурту і саме
через них вносити податки до царської казни;
2. стаття 2 - розміри платні від царського уряду козацькій старшині;
3. стаття 3 - пожалування козацькій старшині млинів "для прогодовання";
4. стаття 4 - розміри витрат казни на козацьку артилерію;
5. стаття 5 - право Війська Запорізького мати дипломатичні зносини з
іншими державами, крім Туреччини і Польщі;
6. стаття 6 - затвердження маєтків київського метрополита;
7. стаття 7 - надіслання російських військ під Смоленськ;
8. стаття 8 - надіслання російських військ на польский кордон;
9. стаття 9 - розміри платні козацькій старшині, про яку не йшлося у
статті другій, та рядовим козакам;
10. стаття 10 - наказ донським козакам не порушувати миру з Кримським
Ханством, доки воно буде союзником Війська Запорізького;
11. стаття 11 - забезпечення порохом і провіянтом козацький залог у
фортеці Кодан і у Запорізькій Січі.
Окремо після всіх статей визначалась загальна щільність козацького війська
(реєстр) у 60 тисяч осіб, а також, що українці самі між собою розбір
зроблять: хто буде козак, а хто буде мужик.
Разом із затвердженням "Березневих статей" російський цар 27 березня 1654
року видав українським послам жалувані грамоти:
12. про прийняття України до складу російської держави, підтверження прав
і вольностей її населення, відпуск із Москви українських послів і
посилку гетьману військової печатки;
13. про збереження прав і вольностей гетьмана Богдана Хмельницького і
всього Війська Запорізького;
14. про передачу Чигиронського староства на гетьианську булаву.
В цих трьох грамотах було задоволено майже всі вимоги, що містились у "Просительських статтях", але не увійшли у "Березневі статті". Зокрема було передбачено непорушність "давніх прав", збереження на Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана по давньому звичаю, закріплення за козаками і ії нащадками належних ії маєтків, тощо. "Березневі статті" і доповнюючі їх царські грамоти разом розглядаються як договір України з Росією. Оригінали всіх зазначених документів не збереглися, але зміст їх не викликає сумніву, оскільки до нас дійшло ряд
перекладів, чорнеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел.
Договір передбачав збереження недоторканими суспільного ладу України і попереднього порядку управління і суду та прав, привілеїв і вольностей. Главою України залишався виборний гетьман, проте вимагалось повідомляти царю про результати виборів та присягати йому на “підданство і вірність” і отримувати від нього клейноди – символи гетьманської влади. ”Статті Б.Хмельницького” містили прохання визнати за Україною право зовнішніх зносин, право приймати послів інших держав, натомість Україна зобов`язувалась повідомляти царський уряд про ці зв`язки, щоб вони йому не зашкодили. Однак, царський уряд обмежив це право, - підтверджуючи обов`язок України повідомляти про характер зовнішніх зносин, він наказав затримувати тих послів, які приїздили з ворожою Росії метою, та заборонив вести переговори з Польщею і Туреччиною без відома і дозволу царя; а Жалувана грамота наказувала гетьману і Війську Запорізькому надавати військову допомогу Росії у боротьбі з її ворогами. Україна, як і бажала, отримала право мати власне військо у 60 тис. реєстрових козаків, але вирішення питання про плату за військову службу було відкладено до з`ясування фінансового стану України, а до того військо отримувало жалування з царської казни. Україна мала сплачувати у царську скарбницю податки, які збирали місцеві урядовці і передавали російським урядовцям; тобто, фінансові справи залишались у віданні України. “Березневі статті” підтвердили колишні права і вольності українських феодалів, передусім спадкове право на землю і прибутки з неї, а також право на оплату посадових осіб апарату управління і суду. Головним положенням Переяславського договору була обіцянка царя захищати Україну від посягань Польщі. Тож основне завдання народно-визвольної війни було вирішене – Україна вийшла з-під влади Польщі та увійшла у союз з Росією як незалежна держава з козацьким устроєм.
Документи, укладені під час українсько-московських переговорів 1654 р., встановлювали міждержавні взаємини, що не обмежували незалежності України. Умови українсько-московського договору 1654 р. свідчать про об'єднання України і Московії у своєрідну конфедерацію Адже договір між двома державами загалом був рівноправним і (за умов дотримання) взаємовигідним. Водночас він був незавершеним, недосконалим, діяв нетривалий час (кілька років) і незабаром через недотримання його російською стороною фактично втратив чинність.
Значення українсько-московського договору 1654 р.
Попри недосконалість і недовговічність, українсько-московський договір 1654 р. протягом XVII – XVIII ст. розглядався українцями як найпереконливіший доказ суверенності України.
Він дав змогу цілком зберегти самостійність щойно створеної Української гетьманської держави.
Український уряд дістав можливість довести до переможного кінця війну проти Речі Посполитої, а отже, завершити возз’єднання всіх українських земель під своєю владою.
У міжнародних відносинах договір засвідчував право України на відокремлення від Польщі.
Договір був також виявом міжнародного визнання самостійності Української держави, недоторканності встановленої системи соціально-економічних відносин.
27. Постать Івана Богуна в історії України.
Іван Богун був одним із найвідоміших козацьких полководців в Україні середини XVII ст., слава про якого гучно лунала не лише на українських землях, а й за їх межами. Проте, незважаючи на велику популярність, історичні джерела неодинаковою мірою зафіксували різні етапи життя цього славетного козацького ватажка
Перші ж найвірогідніші дані про ратні справи І. Богуна пов'язані з його участю в обороні Азова, коли запорозькі та донські козаки протягом 1637-1642 рр. героїчно захищали місто від турецьких військ султана Ібрагіма. І. Богун, зокрема, керував тоді одним із козацьких загонів, який прикривав Борівський перевоз через р. Північний Донець.
Протягом 40-х років XVII ст. Богун вів звичайне для реєстрового козака життя, сповнене численних військових походів проти кримських татар, та обороняв українські землі від набігів останніх.
З початком у 1648 р. Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Б. Хмельницького, і згідно «Реєстру Війська Запорозького 1649 р.» він значився серед козаків Чигиринського полку. Згодом, найвірогідніше у 1650 р.», за неабиякі організаторські здібності та військовий талант Богуна було призначено кальницьким полковником, а тому подальша його доля була тісно пов'язана із захистом Вінничини та Брацлавщини від військ Речі Посполитої. Зокрема, вже в 1651 р. Богун вів важкі бої на Брацлавщині проти загонів Калиновського та Лянцкоронського. Саме у боях під Вінницею в березні 1651 р. Богун вперше найбільш масштабно проявив здібності военначальника, заманивши в ході бою польську кінноту на Південний Буг, де драгуни потрапили до зарання підготовленої пастки. Тут же Богун проявив значну особисту хоробрість, очолюючи сміливі нічні вилазки з козацького табору. В кінцевому підсумку Богун втримав свої оборонні позиції під Вінницею і, після підходу основних сил української армії, змусив коронне військо відступити. В подальшому, переслідуючи польські загони, полк Богуна брав участь у штурмі Кам'янця-Подільського (29 квітня - 1 травня 1651 р.), а в середині травня його козаки оволоділи Корцем.
Важливою сторінкою з-поміж ратних справ кальницького полковника стала Берестецька битва, в якій І. Богун проявив себе розсудливим полководцем в найтрагічніший момент бою. Саме його було обрано наказним гетьманом в оточеному поляками козацькому таборі З0 червня 1651 р. І. Богун виправдав покладені на нього сподівання, вивів із оточення основні сили українського війська.
У 1653 р. І. Богун знову опинився у вирі бойових дій. Вже в березні 1653 р. його загони виступили проти армії С.Чарнецького, який, захопивши Липовець, Погребище та інші міста, рухався вглиб України. Зайнявши оборону в Монастирищі, Богун тривалий час відбивав атаки значно переважаючих сил коронної армії та робив дошкульні вилазки з міста. Так і не досягши успіху, війська С. Чарнецького, який під Монастирищем сам зазнав поранення, змушені були відступити. Цього ж 1653 р. І. Богун разом із Тимошем Хмельницьким водив козацькі полки в похід на Молдавію, де було розгромлено армію Георгіци та його союзників. Після загибелі в Сучаві Т. Хмельницького (5.11.1653) І. Богун повернувся з військом в Україну. В кінці 1653 та протягом 1654-1655 років кальницький полковник практично безперервно вів бойові дії проти коронної армії та татарських загонів на Брацлавщині та Уманщині. Значний військовий талант та численні перемоги створили Богунові ім'я непереможного полководця, що навіювало страх на ворогів.
В грудні 1656 р. І. Богун в якості одного із керівників козацького корпусу під командою наказного гетьмана А. Ждановича вирушив у похід проти військ Речі Посполитої. Українські війська разом із союзними арміями Семиграддя та Швеції протягом першої половини 1657 р. пройшли Західною Україною та Польщею, здобувши при цьому Краків, Брест та Варшаву. Хоча в кінцевому рахунку й змушені були відступити в Україну влітку 1657р.
Характеризуючи політичну діяльність полковника Війська Запорозького І. Богуна, відзначимо, що він палко любив свою Україну й досить боляче реагував на кроки українських гетьманів, що могли ущемляти права останньої або козацькі вольності. Тому І. Богун в політичному спектрі Української козацької держави займав місце постійного опозиціонера. Зокрема, він досить рішуче виступив проти укладення Б. Хмельницьким Білоцерківського договору (28.10.1651), засуджуючи при цьому політику поступок Польщі і зменшення козацького реєстру. У 1654 р. І. Богун був у числі противників курсу Б. Хмельницького на союз із Москвою і, так і не склавши присяги російському цареві, згодом очолив антимосковську старшинську опозицію.
28. Другий похід Б. Хмельницького на Галичину
Другий похід у Галичину 1649 року вписаний, як рік битв національно-визвольних військ Б. Хмельницького з шляхтою Речі Посполитої біля Збаража і Зборова. Галицьке Поділля стало тоді основним полем війни.
Шляхтичі мали особливі надії на Збаразький замок. У Збаражі зібралося більше дев'яти тисяч польських вояків частина війська зосередилася у фортеці, а для решти І. Вишневецький, який прийняв командування, наказав збудувати біля замку укріплений табір.
На початку липня до Збаража прибула повстанська армія на чолі з Б. Хмельницьким. Почалася облога укріплень, що тривала близько семи тижнів. Розвідники завчасу доповідали про стан фортеці й війська противника. Не випадково в одному з польських документів відзначено: Б. Хмельницький "все знає, що робиться в Польщі, завжди має дані". Тож знаючи міць замку, гетьман приготувався до тривалої облоги. Він задумав оточити Збараж тісною стіною військ, щоб обложені не мали змоги вийти за продовольством та фуражем. £юї відбувалися майже щоденно, кожним із них керував Б. Хмельницький. Він уважно стежив за всіма пересуваннями в польському таборі, вишукував слабкі місця й спрямовував туди удари козаків. За свідченням очевидців, в окремі дні обложені витримували до сімнадцяти козацьких атак. Під час генерального наступу - 27 липня козаки вперше успішно використали "гуляйгороди". Так називали рухомі вежі (їх побудували 24), при кожній з яких було п'ятнадцять воїнів. За ними їхали на возах по двадцять чоловік із штурмовими драбинами. Зі встановлених біля польського табору "гуляйгородів" козаки майже впритул обстрілювали противника [4, с. 48].
Грізним суперником обложених став голод. Не вистачало харчів і води, шляхетське військо косили хвороби. Микола Костомаров писав: "Поляки заготували собі так мало запасів, що через кілька тижнів у них почався голод. Розкішні пани змушені були харчуватись кінським м'ясом, прості жовніри поїдали котів, мишей, собак, а коли цих тварин не вистачало, то зривали шкіру з возів та взуття і їли, розварюючи у воді." [4, с. 49].
Унаслідок оточення польського війська його зв'язок із зовнішнім світом майже припинився. З великими труднощами командуванню обложених вдалося вирядити посланця до короля, щоб повідомити про важке становище у Збаразькій фортеці. Залишивши під Збаражем частину війська Б. Хмельницький уночі з 4 на 5 серпня 1649 р повів основні сили назустріч королеві. 4 серпня 1649 р. польська армія наближалася до Зборова. Вже тиждень лили дощі, дороги розкисли, річка Стрипа широко розлилася, позривавши мости і перетворивши береги на болото. Головний табір польських військ став на дорозі біля с. Млинівці. Було вирішено переправитися через Стрипу під Зборовим та йти на Тернопіль і далі - до Збаража на допомогу польським військам.
Військо Б. Хмельницького залишалося непоміченим. Від Озерної козацька і татарська кіннота вирушила на північний захід і несподівано для поляків виринула з-за дощової завіси поблизу с. Метенів. Тут і зав'язався перший бій за переправу через Стрипу. Військо Б. Хмельницького погнало поляків від Метенова через села Грабківці та Млинівці до Зборова. "Не битва це була, а скоріше різня. Перший цвіт польської шляхти був стертий рукою ворога", - констатував сучасник. Втрата чотирьох тисяч поляків - таким був для поляків наслідок несподіваного удару сил Б. Хмельницького [4, с. 59]. Основна частина королівського війська переправилася через Стрипу і за наказом короля почали будувати оборонний табір.
Ранок 6 серпня поточного року підтвердив майже катастрофічне становище поляків. За ніч українсько-татарське військо суцільним кільцем оточило табір. Першим повів наступ від Зборова брацлавський полковник Данило Нечай. Надійний соратник Б. Хмельницького отримав від нього наказ переправитися через Стрипу й атакувати польський табір із заходу. Для виконання цього завдання козаки насамперед мали здобути Зборів. Козацька піхота обстріляла містечко з польових гармат і пішла в наступ. Багато допомогли їй міщани, які вказали, де в шляхтичів найслабша оборона. Здобувши Зборів, козаки виконали першу частину плану гетьмана - оточили королівський табір. Зі сходу від с. Озерна, на поляків йшли татари. А головний наступ Б. Хмельницький повів із півночі. Тут були зосереджені його основні сили.,Здавалося, козацьке військо вже здобуло перемогу. Але через зраду хана, що виявилася ударом у спину українському війську, гетьману довелося погоджуватись на угоду з поляками. 8 (за новим стилем - 18) серпня 1649 р. було підписано Зборівський договір. На думку окремих істориків, умови Зборівської угоди свідчать, що Б. Хмельницький ще не зовсім чітко уявляв своє історичне покликання й не передбачав повністю результатів того руху, який очолив.
Повна назва Зборівського договору: "Декларація Його королівської милості Запорозькому Війську на дані пункти супліки". Він складається з 12 статей. Форма договору — жалувана грамота короля своїм підданим.
За умовами цього договору:
Король визнавав самоврядність Війська Запорозького, Гетьманщини, у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств.
На землях Війська Запорозького влада належала гетьману, резиденція якого розміщувалась в Чигирині. Уряди усіх рівнів на території Гетьманщини мали право займати лише православні шляхтичі.
У контрольованій козаками Україні не мали права перебувати війська коронні, євреї та єзуїти.
Чисельність козаків Війська Запорозького обмежувалась реєстром у 40 000 осіб. Усі ті, хто не потрапив до козацького реєстру, мали повернутися до панів.
Проголошувалась амністія всім учасникам Хмельниччини, православним і католицьким шляхтичам, які примкнули до козаків і воювали проти урядових сил.
Православна Київська митрополія відновлювалася у своїх правах, а київський митрополит мав увійти до сенату Речі Посполитої. Питання про унію передавалось на розгляд сейму.
Підписаний мирний договір не задовільняв а ні козаків, а ні уряд Речі Посполитої. Обидві сторони почали підготовку до нового етапу війни.
29. ВІЛЕНСЬКЕ МОСКОВСЬКО-ПОЛЬСЬКЕ ПЕРЕМИР'Я 1656 р.
Вражаючі перемоги, здобуті Швецією у війні з Річчю Посполитою, викликали велике занепокоєння у Москві. Адже Шведське королівство, так само як і Польсько-Литовська держава, було одним з головних суперників Росії на півночі Європи. Суттєве зміцнення позицій шведського короля не лише ставило під сумнів здобуті російськими військами землі на теренах Великого князівства Литовського, а й могло стати непереборною перешкодою на шляху досягнення одного з головних пріоритетів тогочасної російської політики — здобуття виходу до Балтійського моря. А тому вже із зими 1656 р. уряд Олексія Михайловича обговорює плани війни зі Швецію.
Для того, аби не воювати на два фронти, московські політики вирішують форсувати процес замирення з польським королем. Зважаючи на катастрофічність положення Яна Казимира, котрий був змушений наприкінці 1655 р. навіть втікати за межі своєї держави, в Саксонію, офіційна Варшава з готовністю сприймає московські пропозиції.
Принципово іншою була реакція українського керівництва. Як гіам'ятаємо, договір з Москвою для гетьманського уряду був важливим у контексті отримання від царя військової допомоги в боротьбі з польським королем і Річчю Посполитою. Відмова ж царя від продовження цієї боротьби перекреслювала плани гетьмана.
Упродовж літа - початку осені 1656 р. Хмельницький намагається відмовити царський уряд від замирення з Яном Казимиром. Переконує його в тому, що полякам мир потрібний лише для того, аби зібрати сили та впоратися зі шведами, коли ж це завдання буде досягнуто, вони невідмінно відмовляться від виконання взятих перед царем зобов'язань. Звертає гетьман також увагу своїх партнерів і на небезпеку початку війни з Швецією за умови незавершення протистояння з Короною Польською.
Втім, усі застереження Хмельницького виявляються марними. Наприкінці травня уряд Олексія Михайловича, не заручившись підтримкою жодного із союзників та не уклавши вигідного договору з Річчю Посполитою, оголошує війну Швеції. Слідом за цим московське керівництво допускається ще однієї вкрай серйозної помилки. Розпочинаючи мирні переговори з комісарами польського короля в селищі Нємєжі, поблизу Вільно, російська делегація погоджується з вимогами останніх щодо недопущення за стіл переговорів української делегації на чолі з Романом Гапоненком.
Поведінка російських дипломатів страшенно обурила українську делегацію. Будучи позбавленою отримувати інформацію про хід перемовин із перших уст, козаки послуговуються тією, що її надавали члени польської делегації. Останні ж, поруч із правдивими свідченнями, свідомо домішували такі повідомлення, які подавали російську сторону у вкрай невигідному світлі.
На переговорах дебатуються питання повернення козацької України під владу польського короля, обмеження козацької території границями, визначеними Білоцерківським договором 1651 р. тощо. Зрозуміло, що навіть за умови відсутності прийнятих з цих питань постанов — переговори завершилися лише підписанням перемир'я, а не повноправного мирного договору — вже сама їх постановка викликала обурення діями московського керівництва в гетьмана та старшини.
Отримавши повідомлення про недопущення української делегації за стіл переговорів у Нємєжі, а згодом — і про укладене росіянами з поляками Віленське перемир'я, гетьман Хмельницький розцінює їх як зраду царем інтересів України. У Чигирині скликаються старшинські наради, на яких гетьман уперше говорить про необхідність розірвання стосунків з Москвою та пошуку нових зовнішньополітичних партнерів. Після отримання гетьманом і старшиною від російського посла Авраама Лопухіна відомостей про хід переговорів у Нємєжі, прийняті там ухвали та запевнень щодо відсутності в царя намірів відступатися від України на користь польського короля, інцидент вдається дещо нівелювати. Тепер Хмельницький вже не говорить про потребу негайного розриву з Москвою. Втім, питання створення альтернативної московській зовнішньополітичної комбінації залишається в силі.
30. Підготовка українсько-шведсько-угорського союзу в 1656 – 1657 рр.
ЗМІНА ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ОРІЄНТАЦІЇ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО
Віленське московсько-польське перемир'я в гетьманській столиці було сприйняте як брутальне порушення договору 1654 р., власне, як зрада з боку царя. Гетьман вирішив шукати нових союзників проти Польщі.
Реальними претендентами були Трансильванія і Швеція.
Відносини з Трансильванією Хмельницький встановив ще 1648 р. Щоправда, вони були нерівними: то союзницькими, то напруженими, як це сталося після невдалого походу Тимоша Хмельницького у Молдавію восени 1653 р.
8 жовтня 1656 р. між Військом Запорозьким і Трансильванією було укладено угоду про військовий союз проти Речі Посполитої.
Трансильванський князь Юрій (Дєрдь) ІІ Ракоці обіцяв допомогти Хмельницькому відвоювати Галичину і частину Білорусі, визнав за гетьманом титул князя та підтримав його намір передати цей титул синові Юрію.
Дипломатичні зносини зі Швецією Богдан Хмельницький розпочав 1652 року і підтримував надалі. Вже у вересні 1655 р., коли спалахнула польсько-шведська війна, Хмельницький пропонував шведському королю Карлу-Густаву союз проти Польщі з умовою, що всі руські (українські) землі Речі Посполитої буде віддано Україні.
У 1656 р. зносини України зі Швецією стали регулярними, але шведи не хотіли віддавати українські землі, що були під Польщею, бо самі на них претендували.
У січні 1657 р. шведські посли привезли проект союзницького договору, але з визнанням держави тільки на козацькій території (Наддніпрянщині). Хмельницький від договору відмовився.
У червні до Чигирина знову прибуло шведське посольство. Воно повідомило, що король Карл-Густав погоджується віддати гетьману українські землі, що перебувають під Польщею, частину Білорусі та Смоленськ, собі ж залишає землі Польщі.
У грудні 1656 р. Юрій (Дєрдь) ІІ Ракоці підписав зі шведським королем трактат "вічного союзу". Тепер, за умови спільних воєнних дій України і Трансильванії, можна було сподіватися на допомогу Швеції, яка, не маючи договірних відносин із гетьманським урядом, підтримувала б трансильванців.
31. Постать Ю.Немирича
Спадщина Богдана була в руках ще однієї, не менш колоритної особистості першого покоління гетьманської старшини — Юрія Немирича. На відміну від більшості представників козацької еліти епохи Хмельниччини, Немирич походив із старовинного магнатського роду, одного з найбагатших у Речі Посполитій. На початку XVII ст. родина Немиричів навернулася на протестантизм. В умовах постійної боротьби з католиками за сфери впливу заможні протестантські родини прагнули дати своїм дітям найкращу на той час освіту. Розпочавши навчання в социніанській академії в Ракові (Польща), молодий Немирич поповнив багаж знань в університетах Лейдена, Амстердама, Оксфорда, Кембриджа та Парижа. Навчаючись у Сорбонні, він захистив і опублікував дисертацію магістра права, присвячену порівнянню політичних і юридичних систем Речі Посполитої та Московської держави. Перу Немирича належать також кілька теологічних трактатів, зокрема надрукований у Парижі «Опис і виклад духовного арсеналу християн». Ця людина по праву може бути названа першим українським гуманістом, попередником великого Сковороди.
Закінчивши «свої університети», молодий і амбітний магнат повернувся на батьківщину і відразу ж очолив протестантську шляхту Київщини. Козацьку революцію, як і більшість представників магнатерії, він сприйняв насторожено, проте гучні перемоги повстанців змусили Немирича, як і Адама Киселя — лідера православної антикозацької «партії», шукати компромісу з цією новою політичною силою. Певне, усвідомлюючи, що сонце Речі Посполитої двох народів хилиться до заходу, 1657 р. Юрій Немирич зробив безпрецедентний в очах сучасників крок — він переїхав до Чигирина під протекцію Хмельницького і прийняв «руську» віру — православ’я, релігію своїх предків. Знатність і багатство гарантували йому блискучу кар’єру в гетьманській старшині. Немирич відразу ж дістав чин полковника, а після смерті Хмельницького, завдяки своїй фундаментальній освіченості, став генеральним писарем — правою рукою Івана Виговського. Часи Виговського і Немирича були зенітом утвердження Гетьманщини, піком її бойової та політичної слави.
32. Проект нового московсько-українського договору після смерті Б. Хмельницького
Обравши на гетьманство Юрія Хмельницького (не стільки за його власні заслуги, скільки за одне лише прізвище), оточення нового гетьмана намагається неконфронтаційно вибудувати власну політику в стосунках з Росією та Польщею.
Реанімація союзу Війська Запорозького та російської правлячої династії в Чигирині планується на основі українського проекту від 17/27 лютого 1654 p., тобто без врахування доповнень російської сторони щодо обмеження суверенітету гетьманського уряду у сфері зовнішньої політики та фінансів.
Жердівські статті 1659 р.
Жердівські статті - проект нової міждержавної угоди, запропо нованої представниками козацької старшини російській стороні в жовтні 1659 р. після проголошення гетьманом Ю.Хмельницького, що передбачав фактично повну незалежність Гетьманщини і зве дення до мінімуму її залежності від Москви.
Основні положення:
Отже, із запропонованого урядом Ю. Хмельницького проекту договору з царем напрошується висновок, що козацька еліта воліла й надалі перебувати під протекцією династії Романових, однак умови цієї протекції не мали виходити за межі середньовічної васальної залежності, причому — доволі м'якої форми, фактично номінального васалітету.
Однак офіційна Москва з цього приводу мала принципово інші міркування. Під час попередньої зустрічі представника гетьманського уряду Петра Дорошенка з царським представником князем Олексієм Трубецьким останній відмовився навіть обговорювати Жердівський проект.
33. Гадяцький трактат
Гадяцький трактат. Складна політична ситуація в Україні, постійна загроза агресії з боку Московської держави, і підтримка нею анти-гетьманської опозиції змусили Івана Виговського за згодою старшинської верхівки схилитися до союзу з Річчю Посполитою. Іван Виговський розірвав українсько-московський договір і почав переговори з Польщею.
На попередніх переговорах українську сторону представляли Ю. Немирич, якого вважають автором Гадяцького договору, і 77. Тетеря, а польську — К. Беньовський та К. Євлашевський. Від кожного полку в Україні були присутні спеціально визначені представники, які узгоджували пункти договору, кожний з яких підписували.
У вересні 1658 року був підписаний Гадяцький трактат про унію України з Польщею та Литвою.
Цей договір складався з чотирьох розділів. Він передбачав перетворення Речі Посполитої на федерацію трьох самостійних держав — Литви, Польщі та України (Н. Полонська-Василенко зазначає, що до цього договору могла приєднатися й Москва).
За умовами Гадяцького трактату:
• Україна одержувала назву «Велике князівство Руське» і входила до складу Речі Посполитої не як провінція, а як окрема держава;
• до складу Великого князівства Руського входили Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства;
• спільного короля мали обирати на загальному сеймі;
• законодавча влада мала належати Національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства;
• виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем;
• вибір кандидатів на посаду гетьмана мали здійснювати спільно такі стани українського суспільства — козацтво, шляхта й духовенство;
• у Великому князівстві Руському встановлювалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія, запроваджувався вищий судовий трибунал;
• усе справочинство мало вестися українською мовою;
• князівство Руське залишало за собою свою скарбницю, податкову систему, гроші. У Києві або в іншому місті передбачалося створити монетний двір для карбування власної монети;
• українська армія мала складатися з 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців;
• гетьман очолював збройні сили України;
• польським військам заборонялося перебувати на території князівства. У випадку воєнних дій в Україні польські війська, які перебували на її території, переходили під командування гетьмана;
• гарантувалися права та привілеї козаків, які звільнялися від податків і мита по всій державі;
• за поданням гетьмана щороку сто козаків з кожного полку мали приймати до шляхетського стану;
• православні вірні зрівнювалися у правах з католиками;
• греко-католицька (уніатська) церква зберігалася, але не могла поширюватися на нові території;
• у спільному сенаті Речі Посполитої мали надати право засідати київському православному митрополитові та п'ятьом православним єпископам;
• Києво-Могилянська колегія отримувала такі ж права, як і Краківський університет. Другу академію або університет мали заснувати в іншому місті України. Планувалося відкрити гімназії, колегії та друкарні, «скільки буде потрібно» (За «Довідником з історії України»).
Союз із Польщею, незадоволення частини козацтва зовнішньою політикою гетьмана та інтриги деяких старшин на чолі з Я. Сомком призвели до усунення І. Виговського від влади. На козацькійраді за підтримки промосковськи налаштованої частини старшини Ю. Хмельницький був знову обраний гетьманом. Згодом з'ясувалося, що на раді не було більшості.
34. Конотопська битва в історії України
У вересні 1658 року наступник Богдана Хмельницького гетьман Іван Виговський уклав у Гадячі угоду про союз України з Польщею та Литвою. Дізнавшись про це, московський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу із закликом до непокори, як він висловився, „зраднику Виговському”. Наприкінці березня 1659 року гетьман у своєму універсалі звинуватив царя в намаганні поневолити Україну і закликав козаків (цитата) „нашу свободу, кров’ю здобуту й освячену, зберегти і по смерті передати нашим нащадкам”.
У квітні стотисячна московська армія перейшла кордон з Гетьманщиною, захопила Прилуки, а Конотоп узяла в облогу. Упродовж сімдесяти днів 5 тисяч козаків на чолі з ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким захищали місто. На початку липня їм на допомогу підійшло очолюване Виговським союзне військо. До нього входили 16 тисяч козаків, 30 тисяч кримських татар і ногайців під проводом хана Мехмед-Ґірея Четвертого, загін поляків Анджея Потоцького та загони сербів, німців і румунів.
9 липня козаки Виговського атакували московське військо на переправі через річку Соснівку неподалік Конотопа.
Посеред бою Виговський удав, що відступає, козаки переправилися через Соснівку і загатили її. Важко озброєна московська кіннота стала в’язнути в трясовині, козаки перейшли в контратаку, а із засідки ударили татарські та ногайські вершники. Втративши понад 40 тисяч убитими та 15 тисяч полоненими, московська армія почала поспіхом відступати до Путивля. За висловом російського історика Сергія Соловйова, „краса і гордість московської кінноти зникла в один день”.
Союзники збиралися йти на Москву, проте у них в тилу за підтримки московського уряду повстали лівобережні полковники Тиміш Цюцюра, Василь Золотаренко та Яким Сомко. Натомість запорожці на чолі з Іваном Сірком напали на стійбища ногайців на півдні України, а звідти рушили на гетьманську столицю Чигирин. Відтак, замість походу на Москву, Мехмед-Ґірей поспішив рятувати Крим та ногайські землі, а Виговський – Чигирин. Скориставшись цим, Цюцюра розгромив козацькі загони на Сіверщині і урочисто запросив московське військо Трубецького вступити в Україну.
35. Постать Мартина Пушкаря в історії України
До 1648 року Пушкар перебував на Запорожжі. На початку Хмельниччини приєднався до козацького війська, брав участь у ряді битв. У реєстрі 1649 року під іменем «Мартина Пушкаренка» записаний Полтавським полковником. У березні 1651 року, на чолі козацьких полків прийшов на допомогу Івану Богуну, який обороняв Вінницю. Учасник Охматівської битви 1655 року. Належав до частини козацької старшини, яка виступала за воєнно-політичний союз з Московською державою.
Після смерті Богдана Хмельницького і виборі гетьманом Івана Виговського, Пушкар виступив в опозиції до останнього. Разом із запорозьким кошовим Яковом Барабашем, він засуджував орієнтацію гетьмана на союз із Річчю Посполитою. Пушкар підбурював проти Виговського козацьку голоту і селянство, які були невдоволені консервативною політикою Виговського, і діяв у тісному зв'язку з московським урядом, який намагався ще поглибити суспільні суперечності серед населення України та використати міжусобиці козацької старшини для посилення своїх впливів в Україні.
Вже в кінці 1657 року на південному Лівобережжі вибухнуло повстання селян-дейнеків, яке очолив Пушкар. Виговський спершу хотів порозумітися із ним, але коли це не вдалося, мусив придушити повстання силою. 11 червня 1658 року під Полтавою козацьке військо Виговського розгромило сили дейнеків Пушкаря. Сам бунтівний полковник загинув у бою.
Виступаючи перед смертю на старшинській раді, Б. Хмельницький назвав чотирьох осіб, на яких дивився, як на можливих своїх наступників - був серед них і полковник полтавський Мартин Пушкар.
Всі історики, які торкаються повстання, що його організував М. Пушкар за часів гетьманства Івана Виговського, намагаються пояснити, чому він удався до цього трагічного збройного виступу. Підсумовуючи їхню полеміку, Д. Яворницький теж не доходить чітко окресленого висновку, обмежуючись лише констатацією версій:
"Літописці по-різному пояснюють причини ворожнечі Пушкаря і Виговського* На думку одних, ближчих до цієї події, Пушкар озлобився на Виговського за те, що його не запросили до Переяслава на остаточне обрання Виговського гетьманом (судячи з усього, Яворницький має на увазі версію літописця С. Величка - Б.С). На думку інших, котрі стояли далі від цих подій, - за те, що Виговський, замість того, щоб бути лише наказним гетьманом, став справжнім гетьманом. У царській грамоті про це сказано, що полковник Пушкар діяв з намови посланців Барабаша... (Я. Барабаша — тогочасного кошового отамана запорожців - Б.С.)".
Висувалися й інші припущення: важкі соціальні умови, що підштовхували селян і козацтво до бунту; небажання козаків знову відчувати вплив Польщі...
Під час Переяславської ради, полковник Пушкар був одним із тих, хто обходив її учасників, питаючи, згодні чи не згодні вони, щоб Україна йшла під високу царську руку Московії. Отож він, звичайно, мав право обурюватися антимосковськими настроями Виговського, але...
Який же перебіг мало саме повстання? Основні події розгорталися на початку 1658 року та влітку. Пославши гінців на Січ, Пушкар заручився підтримкою кошового отамана Якова Барабаша і вирішив, що час уже збройно виступити проти Виговського і відібрати в нього булаву. Січовиків на чолі з кошовим прибуло під Полтаву небагато - десь із 700 шабель. Але Пушкар вивів свій добре озброєний і загартований у боях полк, а понад те важив на підтримку окремих селянських загонів, які бунтували на територій Полтавщини.
Збройній сутичці двох ворогів передувала тривала пропагандистська війна, в ході якої суперники не гребували й забороненими методами. Зокрема, Пушкар писав цареві донос за доносом, звинувачуючи гетьмана у зраді, тобто в налагодженні стосунків з Польщею та Кримом, а отже - прагненні відірвати Україну від Московії. Проте в Москві Пушкареві не дуже вірили, сприймаючи його цидули як відлуння боротьби за владу. Тим паче, що на той час доноси стали невід'ємною прикметою українського політичного життя, істотною рисою іміджу українського чиновництва. Розуміючи, що далі зволікати не можна, Виговський вирішив придушити заколот збройно.. Але помилився, вважаючи, що для цього стане й двох полків: козацького, на чолі з легендарним І. Богуном, і сербів-найманців під командою капітана І. Сербина. Ці полки мали зустрітися поблизу Полтави і спільними силами вдарити на повстанців. Та Сербин, негаразд знаючи місцевість, привів своє воїнство не до Полтави, а до Великих Будищ. Полковник Пушкар був надто досвідченим воєначальником, щоб не скористатися з такої помилки. Він негайно кинув на невеликий загін сербів запорожців Барабаша. А ті зуміли підійти до найманців непомітно, коли вони, згуртувавшись у долині, готували собі на вогнищах обід та грілися - адже події відбувалися в січні. Відтак майже всі серби під час бою загинули.
Ця перемога надихнула Пушкаря. Він почав скликати під свої прапори "місцеву чернь"!, а також броварів, винників, одне слово, усіх, хто був незадоволений податками й усілякими обмеженнями у правах. Та оскільки зброї на гурт не ставало, полковник пустив у діло коси, вила та різне паліччя. Так постав в Україні новий тип війська: дейнеки.
Та поки полковник Пушкар легалізував цей "сброд" у військо (не будемо уймати йому слави, про яку народна пісня каже: "Зашуміли в лузі дуби кучеряві, загукали гадячани на дейнецькі лави"), прихильники гетьмана теж не гаялись: проти повстанців рушило п'ять лівобережних полків. Але вони не квапилися з боями - більше маневрували територією Полтавщини та виснажували супротивника тривалими зимовими маршами.
Тим часом, політичне життя гетьманату значно активізувалося. На початку лютого в Переяславі відбулася рада, на якій козаки та представники населення втретє обрали своїм гетьманом Івана Виговського. Ні Пушкар, ні Барабаш на це не зважили, отже, протистояння тривало. Щоб угамувати заколотників, царів посланець на раду Богдан Хитрово вдався до підкупу Мартина Пушкаря та його сина Андрія, теж полковника Що там діялось насправді, сьогодні ніхто не скаже, але "виговцям" доповіли: отримавши від боярина гроші та подарунки, обидва Пушкарі пообіцяли надалі сидіти тихо, навіть ніби заприсяглися в цьому, зустрівшись із боярином у Лубнах...
Протягом кінця зими і майже цілої весни справді було тихо: супротивники готувались до вирішального бою. І він стався - у травні, поблизу Полтави. Виговський привів туди близько 25 тисяч козаків і татар.
Ось як, ґрунтуючись на документах, подає його автор дослідження "Запорожское казачество" В. Голобуцький: Полтавский полковник Пушкар не наважувався виступати з міста через очевидну перевагу сил противника. Але "чернь"... вимагала наступальних дій. Тоді рано-вранці 1 червня Пушкар вивів військо з міста і вдарив на ворога. Військо Виговського було переможене і вибите зі свого табору. Проте через якийсь час противник повернувся в табір. В цей момент на полі бою з'явилися запорожці з Барабашем. З'єднаними силами повстанці зламали опір війська Виговського і знову захопили табір".
Одне слово, в ході цієї битви табір гетьмана кілька разів переходив із рук до рук. Ускочивши до нього ще раз, Пуш-кареве воїнство допалося до бочок з горілкою, які Виговський навмисне залишив на видноті. Інша версія: гетьман спеціально "підставив" повстанцям цілий горілчаний обоз, який нібито заблудився, його охорона розбіглася, щойно побачила бунтівників. Але так чи інак, а хлопці Пушкаря вирішили хильнути за перемогу. І хильнули добряче. От лише похмілля вийшло кривавим...
Виговський підтягнув до табору решту свого козацтва та німців-найманців, яких доти завбачливо тримав у резерві, і заходився криваво молотити бунтівників.
Хоч Пушкар кинув проти німців свою "гвардію" - озброєних кийками та вилами-косами дейнек (німці не могли дібрати способу на таку зброю і повтікали), - йому це не допомогло. Підвів Барабаш. Збагнувши, що сили гетьманові ще не бракує і повстанню от-от настане кінець, він залишив табір свого спільника і повернув запорожців на Січ.
Ось як про це говорить академік І. Крип'якевич: "Московщина намагалася використати цю домашню війну для своєї політики. Московські агенти поширювали гасла, що треба обмежити владу гетьмана і старшини, завести по містах московські залоги та піддати Україну безпосередньо під царську руку. Московський уряд провадив таємні переговори з Пушкарем і Барабашем, нацьковуючи їх на повстання. Але перемога під Полтавою піднесла авторитет Виговського і він почував себе в силі протиставитися Москві".
Ось у такому ореолі "підбуреного бунтаря" й увійшов до історії України полковник полтавський Мартин Пушкар, один з кращих полковників часів Хмельниччини якии витримав випробування мирним державотворенням та спокусою гетьманської булави.
36. Переяславський договір 1659р.
На гетьманство Юрія Хмельницького обрали 28 вересня 1659 р.
Своє гетьманування Юрій Хмельницький вирішив розпочати укладенням нового договору з Московією.
Він прагнув рівноправних і взаємовигідних умов, які дали б змогу зберегти незалежність Української держави у конфедерації з Московією.
Проте переговори, що відбулися 17 жовтня 1659 р. в Переяславі, мали для України небажані результати. Тиск московських воєвод і 40-тисячного московського війська змусили Юрія Хмельницького і старшину підписати варіант договору, запропонований царськими дипломатами-воєначальниками.
При цьому представники московського царя вдалися до брутальної брехні, подаючи свої статі як такі, що їх уклав Богдан Хмельницький.
Переяславський договір 1659 р.
Договір, укладений Юрієм Хмельницьким, на відміну від договору 1654 р., був нерівноправним.
Московські воєводи одержували право прибути із залогами не тільки до Києва, а й до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава та Умані.
Гетьманському урядові заборонялося вести самостійну зовнішню політику, а саме: укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо.
Київський митрополит повинен був визнати зверхність московського патріарха (Українська православна церква відкинула цю статтю як неправомірну).
Заборонялося без царського дозволу переобирати гетьмана, а також оголошувати війну або посилати полки на допомогу сусіднім державам.
Гетьман втрачав право призначати і звільняти генеральну старшину та полковників.
Отже, Переяславський договір 1659 р. закріплював зміни в українсько-московських політичних відносинах. Українська держава втрачала незалежність, перетворюючись на автономну частину Московського царства. І хоча автономія була тоді ще доволі широкою, дії царату однозначно засвідчили, що наступ на незалежність України триватиме.
37.Чорна Рада 1663 року
На Ніжинській, так званій Чорній (у значенні такої, на якій була присутня чернь, тобто соціальні низи), раді Брюховецького підтримувало 8-тисячне російське військо на чолі з окольничим, князем Данилом Вєліко-Гагіним, а також численні юрби запорозького козацтва, декласовані елементи та рядові козаки Лівобережжя, що повірили демагогічним обіцянкам претендента.
Уже 26 червня лівобережна старшина була готова приступити до виборів, але царський представник назначив проведення ради на наступний день, даючи таким чином Брюховецькому шанс перетягти на свій бік ще більше лівобережних козаків.
Ігноруючи наказ Вєліко-Гагіна йти на раду пішими та без зброї, прибічники Сомка і Брюховецького прибули на неї як на поле битви. Сутички між опонентами вчинилися вже під час читання царського наказу про дозвіл на проведення виборів. Не дослухавши до кінця, прихильники кошового отамана (хоча Брюховецький писався кошовим гетьманом, все ж його посада реально відповідала цьому званню) стали обирати гетьманом свого висуванця. У відповідь, приведені Сомком козацькі війська кинулися до клейнодів, змітаючи на шляху не лише прибічників Брюховецького, а й представників російського царя. Їм вдалося навіть прорватися до гетьманського бунчука та вручити його своєму кандидату. Втім, наступний натиск запорожців, підтриманий діями солдат нового строю німецького полковника на російській службі Страсбурга, які закидали натовп ручними гранатами, змінив співвідношення сил на користь Брюховецького. У Сомка відібрали бунчук, а також його полковницький пернач і литаври.
Ще більше вплинули на розстановку сил події ночі з 27 на 28 червня, адже агітаційна робота агентів кошового отамана серед рядового козацтва лівобережних полків призвела до того, що ряди прибічників Сомка істотно поріділи. Заклики до соціальної рівності підготували грунт для антистаршинського виступу, а тому, рятуючись від розправи бунтівного козацтва та черні, Я.Сомко, В.Золотаренко та ще близько 40 старшин шукали порятунку в таборі Вєліко-Гагіна. Частина ж козацької старшини, зокрема полтавський, зінківський, наказний ніжинський полковники, зуміла вчасно зорієнтуватися в обставинах поточного моменту й перейти на бік сильнішого, а ним 28 червня 1663 р., безперечно, був Іван Брюховецький.
Після проведених рокіровок питання про результати виборчої ради вже не складало інтриги. Появу Брюховецького натовп вітав як це належить робити в разі гетьманського виїзду. Тож завершальний етап виборчої процедури, як зазначав царський представник, пройшов "тихо і погідно". Після цього єпископ Методій також без ускладнень привів гетьмана до присяги в Ніжинській соборній церкві. Зважаючи на необхідність підпорядкування своїй владі лівобережних полків та небезпеку вторгнення правобережних полків П.Тетері й татар, справу укладення нового договору з царем, на прохання новообраного лівобережного регіментаря, перенесли на пізніший час. Так само московське керівництво погодилося на те, щоб надіслати Брюховецькому, у вірності якого в уряду Олексія Михайловича не було сумнівів, і жалувану грамоту на гетьманство та царський прапор, хоча умови договору 1659 р. передбачали їх вручення лише в Москві, після особистої аудієнції новообраного гетьмана в царя.
Тим часом по завершенні Ніжинської ради в Україні запанувала соціальна деструкція — сп’янілі від своєї перемоги представники соціальних низів упродовж декількох днів грабували майно старшин у Ніжині та околицях. Прибулі ж на раду вчорашні прибічники Сомка та Золотаренка намагалися або засвідчити свою лояльність новообраному гетьману, або, перевдягнувшись у мужицькі свитки, якнайдалі втекти звідси.
Крім Сомка та Золотаренка, під варту було взято також переяславського полковника Опанаса Щуровського, чернігівського Оникія Силича, київського Семена Третяка, іркліївського Івана Папкевича, лубенського Стефана Шамрицького, прилуцького Дмитра Чернявського та деяких інших генеральних і полкових старшин. Частину з них, в тому числі й головних опонентів Брюховецького — Сомка та Золотаренка, за вироком військового суду, 28 вересня 1663 р. було страчено в Борзні. Решту — відіслано спочатку до Москви, а згодом заслано до Сибіру.
Уже в перші години свого перебування на гетьманстві Брюховецький кардинальним чином оновив старшинський корпус лівобережного Гетьманату. Більшість полкових посад обійняли запорозькі старшини, котрі допомагали Брюховецькому виборювати булаву — Матвій Гвинтовка (вчорашній посполитий селянин), Трохим Миколаєнко, Іван Терник, Данило Єрмолаєнко та інші. На своїх урядах залишилися лише полковники південних полків, які й перед тим підтримували з Брюховецького: гадяцький полковник Василь Шимон, миргородський Павло Апостол та полтавський Дем’ян Гуджол. Повністю було змінено склад генеральних старшин.
Однак, незважаючи на ейфорію досягнутих успіхів в учасників Чорної ради, вона не призвела до загального благоденства та соціального зрівняння. Дуже швидко новообраний гетьман припинив насильства черні над старшиною. Загони ж запорозьких козаків, які його супроводжували всі ці роки і тепер вимагали відповідних почестей, Брюховецький, розділивши на окремі частини, розмістив у полках. Цим було вирішено зразу два завдання: під контроль вірних гетьману запорожців взято діяльність місцевої старшини, а також виведено гетьманську владу з-під контролю вчорашніх союзників.
Наступні кроки гетьмана ще більше переконали в тому, що щедрі переделекційні обіцянки носили демагогічний характер, а в реальній політиці він намагатиметься наслідувати своїх попередників і зміцнюватиме гетьманську владу. Чи не єдиною непоправною шкодою від проведення елекційної Чорної ради під Ніжином стало закріплення нею територіального розподілу Гетьманату та зміцнення позицій російської влади на Лівобережжі.
38. Московські статті 1665 року
Московські статті 1665 - міждержавний договір, підписаний у Москві 1665 між гетьманом І. Брюховецьким і московським урядом. М.с. значно обмежували політичні права України, посилювали її військово-адміністративну і фінансову залежність від московського уряду. За М.с. українські міста і землі переходили під безпосередню владу московського царя.
М.с. викликали величезне обурення серед усіх верств українського суспільства і стали головною причиною антимосковського повстання у Гетьманщині, а згодом і загибелі самого гетьмана І. Брюховецького.
39. Андрусівський договір 1667 року.
Андрусівське перемир’я 1667 (Андрусівський договір, Андрусівський мир) — угода між Росією і Польщею за спиною України про припинення війни, підписана 30 січня 1667 року в селі Андрусове під Смоленськом терміном на 13,5 років. Угода стала завершенням російсько-польської війни 1654—1667 років. До миру з росіянами поляків змусив рокош (заколот) Ю. Любомирського, що охопив значну територію Речі Посполитої. Андрусівський договір визначив місце Росії, Польщі та України в системі міжнар. відносин 60—70-х рр. 18 ст.
За умовами договору:
припинялась польсько-московська війна 1654—1667 років;
встановлювалося перемир’я на 13,5 років;
під владою Московської держави залишалась Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленськ;
в складі Речі Посполитої залишалися Правобережна Україна (крім Києва) і Білорусь з Вітебськом, Полоцьком і Двінськом;
Київ з околицями на два роки передавався Московії, проте в умові був ряд застережень, які давали можливість залишити Київ за Росією назавжди;
Запорозька Січ мала перебувати під спільною владою обох держав;
царський уряд зобов’язувався виплатити Польщі як компенсацію за втрачені шляхтою землі на Лівобережній Україні 1 млн польських злотих (близько 200 тисяч рублів).
Річ Посполита і Московія зобов’язувались у випадку татарських набігів на Україну разом виступити проти кримського хана та Османської імперії, що викликало з її боку ворожу реакцію, підсилену підтримкою Франції, Англії, Голландії та Австрії.
Умови перемир’я викликали велике незадоволення серед українського суспільства. Андрусівський договір, порушивши умови Переяславської Ради (1654) та інших договорів з гетьманами Б. Хмельницьким, Ю. Хмельницьким та І. Брюховецьким, закріпив насильницький поділ української етнічної території на дві частини — Правобережну Україну і Лівобережну Україну, остаточно затверджений так званим Вічним миром в 1686 році. Проти Андрусівського миру рішуче виступали гетьманські уряди П. Дорошенка, І. Брюховецького, П. Суховієнка, а згодом і Д. Многогрішного та І. Самойловича, які протягом свого правління практично його не виконували. Порозуміння Росії й Польщі за рахунок поділу території козацької держави спричинило зростання політичного впливу в українському суспільстві козацької старшини, яка спиралася на підтримку Османської імперії та Кримського ханства. Після 1667 поглибився внутрішньополітичний розкол в Україні.
Внаслідок зайнятої гетьманськими урядами позиції більшість із статей Андрусівського миру не було виконано, а російсько-польські переговори щодо сфер впливу на Українську козацьку державу відразу продовжилися укладанням додаткових до Андрусівського договору постанов — так званих Московських пунктів. Згідно з першими Московським пунктами від 14 (04) грудня 1667, Росія надавала Речі Посполитій військову допомогу для боротьби з П. Дорошенком. За другими Московськими пунктами від 9 квітня (30 березня) 1672 передбачалося, зокрема, відкладення спірного питання про передачу Києва Польщі до 1674. Треті Московські пункти від 13 (03) серпня 1678 передбачали продовжити Андрусівський мир ще на 13 років, починаючи з 1 червня 1680. Статті Андрусівськиого договору підтверджувалися і під час спеціальних зустрічей («з’їздів») російських і польських дипломатів у Андрусові 17(07) березня 1670, 10 січня 1675 (31 грудня 1674).
Андрусівський мир був спрямований також проти військової могутності Османської імперії, відображав вимушений компроміс сторін і засвідчував наявність геополітичної рівноваги у Східній Європі. Уряд Туреччини негативно відреагував на укладений договір і розпочав підготовку до боротьби з обома державами. Водночас Андрусівський мир започаткував процес поступової втрати Українською козацькою державою статусу суб’єкта міжнародно-правових відносин.
40. Гетьман Петро Дорошенко.
Козацький полковник, активний учасник Російсько-української війни (1658-1659). Ставши у 1665 р. гетьманом Правобережної України, поставив собі за мету кінцеве звільнення її від поляків. У 1667 р. завдяки турецьким військам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на Правобережній Україні. У 1668 р. був проголошений гетьманом України по обидва боки Дніпра. Боровся за незалежну Україну в її етнографічних межах.
Упродовж свого гетьманування провів або брав участь у ряді воєн, як з Польщею, так і з Московією: Російсько-польській війні (1654–1667 рр.) Українсько-польській війні (1666-1671рр.) , Українсько-московській війні (1665—1676 рр.), Польсько-турецькій війні (1672-1676 рр.).
Будучи противником союзу з Московською державою, підтримав гетьмана Івана Виговського. У 1660 у званні полковника чигиринського Петро Дорошенко їздив до Москви, де домагався скасування деяких пунктів Переяславських статей 1659. У 1663-1664 — генеральний осавул у гетьмана Павла Тетері, із 1665 — полковник Черкаського полку.
10 жовтня 1665 правобережні полковники обрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини. У 1665-1666 Петро Дорошенко придушив амбіції двох претендентів на гетьманську булаву — Василя Дрозденка і Степана Опару.
Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко за підтримки київського митрополита Йосифа Тукальського провів ряд важливих реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин — так званого серденята (з турецької — відчайдухи), які відзначалися хоробрістю в бою і особистою відданістю гетьманові.
Запровадження реформ
Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Дорошенко на степовому порубіжжі утворив новий Торговицький полк, який довірив Степанові Щербині. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, Дорошенко часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.
Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Дорошенка було об'єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Польщею Андрусівського перемир'я 1667, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, Дорошенко вирішив укласти військовий союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Туреччини.
У вересні 1667 об'єднане українсько-турецьке військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило польський уряд визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по річці Горині.
Однак, за умовами Підгаєцької угоди, П.Дорошенко вимушений був таки визнати владу польського короля і внаслідок цього почати пошук нового покровителя в особі Османського султана
Об'єднання з Лівобережжям.
Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час тривало антимосковське повстання. В ході нього у військовому таборі під Опішнею козаки вбили гетьмана Івана Брюховецького і 8 червня 1668 проголосили Дорошенка гетьманом всієї України.
Проте гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало недовго. Занепокоєна зміцненням гетьманської влади в Україні Москва та Кримське ханство взялися підривати її шляхом підтримки суперників Дорошенка і прямою військовою агресією. Кримські татари підтримали претендента на гетьманську булаву запорізького писаря Петра Суховієнка. Дорошенко, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Дем'яна Многогрішного, був змушений повернутися у Правобережну Україну. На початку 1669 Дорошенко за допомогою запорожців під проводом Івана Сірка вдалося розгромити Суховієнка і його спільників - кримських татар.
Союз з Туреччиною
Відсутністю Дорошенка у Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана і в середині березня 1669 у Глухові проголосили гетьманом Дем'яна Многогрішного, який уклав з Росією новий договір - Глухівські статті. У цих складних умовах, намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і здобути допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко восени 1669 уклав союзний договір із Туреччиною (затверджений Генеральною Військовою Радою 10-12 березня 1669 у Корсуні).
У 1669 Петро Дорошенко отримав від турецького султана титул санджакбея.
На думку історика Наталії Яковенко основою воєнно-політичного союзу стала угода, підписана 18 років тому (у 1651) між Богданом Хмельницьким і турецьким султаном. За цим старим договором:
територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля;
підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно;
українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату;
українське населення звільнялося від сплати податків і данини на користь турецької казни;
на українських землях турки і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир;
Туреччина і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Польщею і Московією без згоди гетьмана;
султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися турецькою та українською мовами.
Війна з Польщею
У вересні 1670 Петро Дорошенко як cанджакбей турецького султана був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником Михайло Ханенком. Упродовж 1671 призначений Дорошенком наказний гетьман Остап Гоголь вів воєнні дії проти польської армії і українських загонів Михайла Ханенка. 1671 пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 польська армія на чолі з Яном III Собеським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могилів, Вінницю.
Навесні 1672 розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Туреччини, перейшов у наступ. У липні козацькі полки під проводом Дорошенка розгромили на Поділлі під Четвертинівкою козацькі загони Михайла Ханенка. 27 серпня 1672 об'єднана українсько-турецько-татарська армія, яку очолювали турецький султан Мохамед IV, кримський хан Селім-Гірей та гетьман Дорошенко, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) і рушила в Галичину. На початку вересня 1672 українсько-турецько-татарські війська обложили Львів. Не маючи коштів для продовження війни, польський уряд 5 жовтня 1672 уклав Бучацький мирний договір 1672.
Бучацький мирний договір
Укладання Бучацького договору, за яким Польща відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. У червні 1673, замість скиненого з гетьманства Дем'яна Многогрішного, лівобережним гетьманом було обрано Івана Самойловича , якого 17 березня 1674 було проголошено гетьманом всієї України.
У червні 1674 московська армія під командуванням воєводи Григорія Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю - Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла турецько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи, яка змусила Самойловича і московські війська відступити.
Зречення гетьманства
Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка, проте ситуація на Правобережжі була надзвичайно складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Турецькі залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини турецькому султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Петра Дорошенка почав падати серед українського населення. У цій ситуації розчарований політикою Туреччини Дорошенко вирішив зректися булави.
Восени 1675 на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Але московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.
Восени 1676 30-тисячна московська армія і полки Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двохтисячний загін серденят. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.
Після зречення з гетьманства Дорошенко поселився в містечку Сосниця (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. У 1679-1682 Дорошенко був призначеним в'ятським воєводою і мешкав безпосередньо у Вятці.
Останні роки життя Дорошенко провів у селищі Ярополчому під Москвою, яке було віддано йому у 1684 році в спадкове володіння. Там він, вже літньою людиною,одружився на Агафії Єропкіній, представниці столбового дворянства, яка народила йому синів Олександра і Петра і дочку Катерину. Помер у 1698 р. Зараз це село Ярополець Волоколамського району Московської області Росії (135 км від Москви). Там є кам’яна плита з ґратчастою огорожею і з написом. У краєзнавчому музеї навпроти могили зберігається мармурове погруддя гетьмана роботи невідомого скульптора XVIII сторіччя.
Правнука гетьмана Наталя Ґончарова стала дружиною класика російської літератури Олександра Пушкіна, який шкодував, що каплиці на могилі гетьмана на той час вже не існувало і за клопотанням якого була відновлена після поетової смерті. Цю другу каплицю було знищено більшовиками у роки Другої світової війни. Втретє каплицю було поновлено на кошти російських благотворчих фондів.
41. Постать Михайла Ханенка в історії України.
Геть ман Правобережної України (1669-74). Походив з козацько-старшинської родини Ханенків. Брав участь у Національно-визвольної війні україн ського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. З 1656 - полковник Уманського полку.
Належав до тієї частини козацької старшини, яка виступала проти укладення гетьманом Ю. Хмель ницьким Переяславських статей 1659 з Мос ковським царством. 1661 отримав від польського короля Яна 11 Казимира шляхетський титул. Підтримував П. Суховія в його боротьбі проти геть мана П. Дорошенка. Після П. Суховія став одним з претендентів на гетьманську булаву.
У вересні 1669 на раді під Уманню, в якій взяли участь козаки Уманського, Кальницького, Паволоцького й Кор- сунського полків, X. проголошено гетьманом Пра вобережної України.
1670-71 X. разом з кошовим отаманом І. Сірком здійснив успішні походи на Крим і в турецькі володіння - на міста Аслан, Джакерман та ін. У вересні 1670 X. разом із запорожцями, ук лавши з польськ. представниками договір в Острозі, перейшов під протекторат Польщі.
З осені 1670 X. спільно з І. Сірком розпочав кількарічну боротьбу за владу в Правобережній Україні проти гетьмана П. Дорошенка. Влітку 1672 загони X. та запорожці були розбиті полками гетьмана П. Дорошенка біля Четвертинівки неподалік Ладижина (тепер Вінниць ка обл.). Деякий час X. жив на Волині.
1673 знову розпочав за підтримки польськ. військ боротьбу проти Дорошенка. Зазнав поразки у бою біля Стеб лова й змушений шукати порятунку у гетьмана І. Самойловича. На Переяславській раді 19.3.1674 X. зрікся влади і присягнув на вірність Москві. От римав від моск. царя маєтності у Лівобережній Ук раїні. Останні роки життя провів у Козельці, Лохвиці й Києві. 1677-78 перебував в ув'язненні за зви нуваченням у встановленні таємних контактів з Польщею.
З 1656 полковник уманський, прихильник пропольської орієнтації, підтримував Юрія Хмельницького і Павла Тетерю.
За підтримки частини козаків, кримського хана та польської влади, Xаненко намагався 1668 року усунути гетьмана Петра Дорошенка і на його місце поставити Петра Суховія. У липні 1669 р. у боротьбі проти Дорошенка Суховій зазнав поразки, а його козаки трьох правобережних полків на раді в Умані проголосили гетьманом Xаненка.
Xаненко продовжував боротьбу проти П. Дорошенка, зазнавши поразки у битві під Стеблевом (29. 10. 1669). У своїй політиці він спирався на Польщу і 2. 9. 1670 уклав з польськими делеґатами договір в Острозі, на основі якого Польща визнала Xаненка гетьманом Правобережжя, а він погоджувався на підданство польської королеві на умовах автономії лише для козацької верстви.
У війні з П. Дорошенком, Xаненко зазнав кілька поразок і 1674, коли війська гетьмана Івана Самойловича перейшли Дніпро і більшість правобережних полків перейшли на бік лівобережного гетьмана, Xаненко склав булаву, за що був наділений маєтностями на Лівобережній Україні.
Але Xаненко не припинив політ. діяльності. 1677—1678 був обвинувачений у зносинах з Польщею, й Самойлович, на наказ Москви, тримав його ув'язненим у Батурині. Але Xаненку, мабуть, пощастило довести свою невинність, а незабаром він помер.
42. Батуринський переворот 1672 року.
Поширивши свою владу на всю Лівобережну Україну, гетьман Д.Многогрішний намагався суттєво зміцнити свої позиції та приборкати старшинське свавілля й прояви отаманства. Многогрішний своїми діями налаштовував проти себе впливову козацьку старшину та не зумів здобути підтримку широкого козацького загалу, що мало для нього трагічні наслідки. Як правило, гетьман самочинно роздавав старшинські уряди, без санкції військового суду карав винних козаків і старшин, провадив переговори з правобережними гетьманами та російськими посланцями.
Ведучи боротьбу зі старшинським самовладдям, гетьман не приховував й свого невдоволення і політикою царського уряду, котрий, готуючись до війни з Османською імперією, йшов на поступки Речі Посполитій, нерідко за рахунок українських інтересів. Так, Многогрішному вдалося поширити свою владу на землі Великого князівства Литовського, на річці Сож, але Москва вимагала вивести українські війська з-під Гомеля, аби не провокувати загострення стосунків з Варшавою. Гетьман відкрито висловлював своє невдоволення з приводу намірів царського оточення віддати Київ під владу польського короля, що було передбачено Андрусівською угодою 1667 р.
За таких умов з 1671 р. розпочалося зближення Многогрішного з Дорошенком, що мало забезпечити умови для об’єднання зусиль гетьманатів по організації відсічі зовнішнім ворогам. Посольському приказі в Москві стало відомо про плани укладення договору між правобережним і лівобережним гетьманами.
Це неабияк насторожило московське керівництво і його представники в Україні почали шукати лівобережному гетьману заміну та гуртувати промосковськи налаштованих старшин. Довідавшись про активізації діяльності старшин, які виступали за подальше зближення з Москвою, Многогрішний усунув від влади ряд впливових козацьких лідерів, призначивши на їх місце своїх родичів і довірених осіб.
Зокрема, другою по значимості після гетьмана особою стає його брат Василь Многогрішний, котрий був не лише чернігівським полковником, а й наказним гетьманом і його кандидатуру Дем’ян Гнатович розглядав як свого правонаступника. Це ще більше налаштовує проти нього старшинську опозицію і в її середовищі виникає антигетьманська змова. На чолі змовників стояли генеральний обозний Петро Забіла, генеральний писар Карпо Мокрієвич, генеральний суддя Іван Домонтович та позбавлений гетьманом полковництва Дмитрашка Райча.
Змовники тісно співпрацювали з царським резидентом в гетьманській столиці Батурині Г.Неєловим та командиром царської залоги стрілецьким напівголовою А.Танєєвим. Саме під час таємної наради змовників з російськими представниками, що відбулася в ніч з 7 на 8 березня 1672 р., було вироблено план усунення Многогрішного від влади. Він був реалізований в ніч на 13 березня, коли змовники непомітно оточили гетьманський двір і після короткоплинної сутички, в якій гетьмана було поранено з мушкета, Многогрішного було забито в кайдани та відправлено до Москви. Туди ж було доставлено заарештованого в Києві гетьманового брата Василя, котрий безуспішно намагався порятуватися за допомогою вищого українського православного духовенства Й.Галятовського, В.Ясинського, а також братії й ігуменів Микільського та Максаківського монастирів.
14 квітня в Москві розпочалися допити Демка та Василя Многогрішних, в ході яких застосовувалися й звичні для тогочасної московської практики засоби — тортури. Слідство не виявило жодних нових ознак злочину українського гетьмана. Більш плідними були зусилля українських старшин, які подали на свого колишнього зверхника довгий перелік нібито вчинених ним злочинів. На їх основі й було винесено Дем’яну та Василю Многогрішному смертні вироки, що в останню мить перед стратою були замінені на довічне заслання до Сибіру. Разом з ексгетьманом на заслання пішли також його сини Петро та Іван, дружина Настя, дочка Олена і, навіть, племінник Михайло. Після багаторічного перебування Д.Многогрішного в ув’язненні в Іркутському та Селенгінському острогах у 1688 р. він був виведений на поселення. Військові таланти та особиста відвага екс-гетьмана сприяли тому, що він разом з сином Петром був записаний в "діти боярські", ніс військову службу при Селенгінському острозі і навіть фактично став його воєводою. Виявлена ж відвага Петра Многогрішного при відбитті набігів монгольських племен на місцеві бурятські народи навіть зробила його персонажем старовинної бурятської народної пісні.
43. Гетьманування Івана Самойловича.
Старшинська рада, на якій відбулися гетьманські вибори і ухвалено нові статті українсько-російського договору, сталася 27 (17) червня 1672 р. за участю лише обмеженого кола козаків у Козачій Діброві між Конотопом і Путивлем, причому не на українському, а на московському боці кордону. Присутня на раді старшина одностайно обрала на гетьманство генерального суддю в уряді Д.Многогрішного Івана Самойловича.
Крім того, на раді було затверджено новий варіант українсько-російського договору, який отримав в історичній літературі назву Конотопських статей 1672 р. Що ж він являв собою? Насамперед варто пам’ятати, що при обранні на гетьманство Самойловича було підтверджено правомочність Глухівських статей 1669 р. Нові Конотопські статті являли собою лише доповнення до договору 1669 р. Найбільш принциповими положеннями, що включалися до правового поля українського державного життя, були норми, які обмежували владу гетьмана на користь старшинського загалу.
Впродовж всього гетьманування, він звертав пильну увагу на прилучення до лівобережного Гетьманату Правобережжя. З цією метою виступав за організацію спільно з російськими військами походів на правий берег Дніпра, в яких врешті досягнув певних успіхів.
Він вів наполегливу боротьбу з П.Дорошенком, закидаючи йому наведення на українські землі турків-магометан, послідовно виступав проти відновлення влади польського короля над Правобережжям. Після прилучення Правобережжя до свого Гетьманату в 1674 р. Самойлович, незважаючи на протести польської сторони та офіційні заборони царського уряду, й надалі титулував себе "гетьманом обох сторін Дніпра".
Після відбиття першого Чигиринського походу турецького війська Самойлович рішуче відкидав натяки російського керівництва щодо можливості зруйнування гетьманської столиці Б.Хмельницького, вбачаючи в ній символ існування єдиної козацької України.
Гетьман послідовно виступав проти укладення "Вічного миру" між Росією та Польщею, що мав би закріпити результати попередньої війни, у тому числі й поділ українських земель між різними державними утвореннями. На його думку, досягти примирення з поляками можна було лише за умови відмови короля від претензій на Правобережжя, Київ та Запорожжя.
Більше того, у заявах І.Самойловича неодноразово звучать ідеї соборності українських земель. Зокрема, досить характерними є його вимоги, передані на початку 1685 р. до Москви за підготовки до заключних переговорів з укладення "Вічного миру".
Коли ж російське керівництво, знехтувавши пропозиціями Самойловича, підписало у 1686 р. "Вічний мир" з Річчю Посполитою, гетьман не приховував свого обурення та відкрито заявляв, що Військо Запорозьке ніколи не змириться, що Правобережжя залишилося відірваним від нього. "Не так воно станеться, як Москва у своїх мирових умовах з поляками постановила, — зробимо так, як нам треба!"
Послідовно реалізовуючи свою "правобережну політику", Самойлович і після укладення "Вічного миру" надсилає свої підрозділи на правий берег Дніпра, перешкоджаючи затвердженню там польської влади. Гетьман активно листується і з керівництвом Речі Посполитої, вказуючи на небезпечності для Речі Посполитої включення до її складу козацьких земель Правобережжя. Навіть його пасивність під час безглуздих з точки зору українських інтересів походів російського й українського війська під командою князя Василя Голіцина, фаворита тогочасної російської правительки Софії, на Крим також диктувалася небажанням гетьмана йти у фарватері російської політики. Вочевидь, можна погодитися Т.Чухлібом, що саме цілеспрямованість Самойловича у його "правобережній політиці", яка відверто дисонувала з інтересами російського керівництва, стала однією з головних причин його зміщення з гетьманства 1687р.
У своїй внутрішній політиці гетьман Самойлович намагався продовжити традиції зміцнення гетьманської влади, що своїми витоками сягали часів гетьманування Б.Хмельницького. Гетьман послідовно зміцнював державні інституції Гетьманату, прагнув централізувати владу, обмежити свавілля та отаманство старшини, а також охлократичні рухи соціальних низів. Саме в роки гетьманування Самойловича в Україні з’явився новий соціальний прошарок так звані "бунчукові товариші" — нащадки вищої козацької старшини, що складали своєрідну гетьманську лейб-гвардію у військових походах, а в мирний час перебували під протекцією верховного козацького правителя, володіючи імунітетом щодо полкової і сотенної козацької адміністрації. Вони, як правило, були високоосвіченими людьми і саме з них підбиралися кандидати на вакантні старшинські уряди.
Не вдалося старшині повністю реалізувати й ідеї впровадження олігархічної форми правління Гетьманатом, за якої гетьман і старшина спільно керували державою. В міру зміцнення позицій Самойловича старшина втрачала свою роль у порівнянні з гетьманським проводом. Наприкінці його гетьманування у доносі, поданому до Москви, вища козацька старшина скаржилась на те, що він "усе робить один, нікого до думи не залучає".
Послідовними були кроки гетьмана і в справі підпорядкування своїй владі Запорозької Січі. Зокрема, він заборонив запорожцям вести самостійні переговори з іншими державами, рішуче заперечував намірам московського керівництва вручати січовому товариству царські знамена, оскільки на такі знаки державної влади міг претендувати лише політичний провід Гетьманату. За наказом Самойловича залога з числа лівобережних козаків була введена до фортеці Кодак, аби в такий спосіб контролювати ситуацію на Запорожжі. Крім того, намагався поставити під свій контроль і життєво важливі для січовиків переправи через Дніпро в районі Келеберди та Переволочної.
Наслідуючи своїх попередників, І.Самойлович демонстрував бажання розбудови незалежної Української держави. Промосковські налаштована старшина підмітила, що гетьман "самовладно володіє і хоче володіти Малоросією", прагнучи домогтися створення "з Малоросії удільного панства" , при цьому називає українські міста не государевими, а своїми, і "людям військовим наказує, щоб йому, а не монархам вірно служили". Вельми показовим у цьому відношенні є випадок, що стався в Чернігові, коли син гетьмана полковник Григорій Самойлович не дозволив війту встановити на міській ратуші двоголового російського орла на знак того, що місто є вотчиною царя.
Важливою віхою в політичній історії Гетьманату доби правління Самойловича стало підпорядкування Української церкви Московському патріархату у 1685 р.
44. Постать Івана Сірка в історії України.
Все життя Сірко мало бував на батьківщині, більшість років віддав Січі, військовим експедиціям, битвам. На Січі він перебував понад 26 років, здійснив близько 100 військових походів, не програв жодної битви. На історичній арені Сірко з'являється у званні вінницького полковника, а згодом і кошового Січі.
«Сірко - від Бога полководець», - говорили про нього козаки і недруги. Істинний син Запорожжя провів таку кількість походів, що хроністи не встигли все засвідчити, в окремі роки їх організовувалось по 2-3. Ось лише короткий перелік найрезультативніших: ходив з Косоговим на Перекоп проти татар, виграв велику битву з Керач-беєм, де проявив особисту відвагу, здійснив ряд морських походів за Дніпро і Буг, здобув перемоги під Корсунем, Уманню, Чигирином і успішно діяв проти кращого польського воєначальника С. Чернецького, витіснив його з України 1675 року, розгромив турків, які на Різдво спритно увірвались до Січі, того ж року здійснив похід на Крим, повністю зайняв його, взяв столицю Кримського ханства Бахчисарай та Ак-Мечеть (сучасний Сімферополь), розгромив хана у битві над Сивашем...
Сірко не раз командував великими військовими з'єднаннями, вражав сучасників винахідливою стратегією і тактикою. Виграв 55 великих битв - що не має аналогів у історії військового мистецтва.
Варто зазначити ще одну рису Сірка. Коли у Криму настала нищівна спека: посохли всі пасовища, гинули люди і худоба, кримський хан звернувся до Сірка пустити численні отари овець і людей на землі півдня України, щоб врятувати від загибелі свій народ. Сірко, не вагаючись, дозволив і всіляко сприяв цьому. Гетьман Самойлович докоряв Сіркові за цю акцію, мовляв, допомагаєш недругу християнства, бусурману, ворогу. Сірко відповів: «Коли б чорт, пане гетьмане, помагав людям у крайній нужді, то брезгувати тим не годиться, бо, кажуть люди, нужда закон міняє» (Летопись С. Величка, - К., 1851, т.11).
Польський король Ян Собеський писав: «Сірко - воїн славний і в ратному ділі великий здобутник». Сірко ходив з Богданом Хмельницьким морським походом на Трапезунд, а з 1646 року спільно з Хмельницьким вів переговори про участь козаків на чолі з Сірком у Французько-іспанській війні в протоці Па-де-Кале за взяття фортеці Дюнкерк, яку французи ніяк не могли відбити в іспанців. Давши морський бій іспанській ескадрі на підступах до Дюнкерка, Сірко з козаками взяв місто протягом однієї ночі. Пройшов Сірко і всю Визвольну війну українського народу проти шляхетської Польщі під знаменами гетьмана Б. Хмельницького. Тоді він близько зійшовся з героєм Визвольної війни легендарним Іваном Богуном, війська якого в складі козацько-селянської армії були свого роду національною гвардією України.
Зокрема, в битві під Жванцем Сірко діяв рішуче і сміливо, про це літописи зазначали під 1653 роком. Сірко був, як і Іван Богун, прекрасним стрільцем із лука й самопала і навіть на «повному скаку коня влучно бив птахів у небі, а звіра в полі, і рідко, коли вони рятувались від нього».
Спільно з Іваном Богуном виступав проти Івана Виговського, організувавши похід на орду, і цим не дозволив хану виступити на Україну, як того добивався Виговський. Сірка підтримував гетьман Правобережної України Петро Дорошенко.
За доносом Федора Жученка, ставленика Москви, який сприяв Івану Самойловичу прийти на гетьманство, Сірка кинули до в'язниці в Тобольську. Москва пригадала славному козацькому отаманові і його зв'язки з народними рухами, і виступи проти І. Самойловича, і контакти із Степаном Разіним.
Козацтво рішуче вимагало повернення Сірка на Січ, підтримував ці вимоги і коронний гетьман Польщі Ян Собеський (майбутній король Польщі). Царський уряд того ж року (1672) вимушений був звільнити Сірка, і той направився в Січ. Добравшись до Січі, Сірко моментально організував флотилію козацьких чайок і пішов на Асламкермен (нині м. Берислав), а потім розгромив Очаків.
1675 року Сірко здійснив блискучий похід, заблокувавши вторгнення Туреччини на Чигирин, розбив кримську орду і яничарів Ібрагім-паші, які вдерлися на Україну.
1679 року султан Туреччини планував похід на Україну і Росію, окремо на Січ готувалось вторгнення 25000 турків. Остання бойова акція Івана Сірка була здійснена за кілька місяців до його кончини. 1680 року спільно з донцями Сірко востаннє опустив свою переможну булаву в битві з ординцями.
Повертаючись з походу, занедужав і поїхав з Січі за 10 верств на свою пасіку в село Грушівка (нині село Ленінське Дніпропетровської області). Там 1 серпня 1680 року не стало великого сина українського народу Івана Сірка. Літописець Величко писав, що «2 серпня водою Сірка доставили на Чортомлицьку Січ, ховали його з великими почестями, з «арматною і мушкетною» стрільбою, з усім Військом Низовим Запорозьким».
Довго ще на Україні бандуристи співали: «А на Запорожжі кошовий Сірко, ватаг сильний, помер», - оповідав козацький літописець Самовидець.
Деякі українські історики рівняють військовий талант кошового Сірка з масштабністю таких полководців, як Чингісхан і Тамерлан. З цим варто погодитись.
Історик козацьких часів Георгій Кониський так сформулював про нього думку: «Сірко хоробрий, підприємливий, вдало воював, очолюючи мале військо, вважав битву за іграшку і, зневажаючи корисливість, віддавав здобич запорожцям і частково ділився навіть із ворогами своїми».
Український народ протягом віків вшановує пам'ять славного козака Івана Сірка. У народній пам'яті.
Сірко асоціювався з козацьким характерником. Досі живі легенди, що 5 років після смерті кошового козаки возили його з собою в походи, а пізніше його праву руку виносили перед битвою наперед і отримували перемоги над ворогами. Після жахливого руйнування Чортомлицької Січі Петром І у 1709 році потай переховали його і поклали правицю. Сьогодні, мабуть, немає українця, котрий би не прийшов поклонитись великому патріоту України. Лежить його прах біля високого кургану, що неподалік села Капулівка. Час від часу лягають до підніжжя стародавнього кургану квіти, беруться пригорщі землі...
11 серпня 1680 р. помер Іван Сірко, запорізький кошовий отаман, керівник більш як 80 переможних походів, автор знаменитого листа запорожців до турецького султана.
Найвищу оцінку діяльності нашого земляка дав наш народ. Перемоги козаків під проводом Івана СІРКА знайшли свій відбиток в думі "Не тумани з моря". Прийміть її, мої любі читачі, мої подоляни, як неповторне світло очей наших прадідів-героїв.
45. Обрання Івана Мазепи на гетьманство.
Прихід до влади І. Мазепи.
Коломацькі статті 1687 р.
Скликаючи Генеральну раду для виборів нового українського регіментаря, князь Голіцин та вища козацька старшина, яка брала участь у змові проти І.Самойловича, доклали всіх заходів безпеки, що мали б гарантувати на цій раді спокій та відсутність будь-яких непередбачуваних наслідків. Так, спочатку було вирішено послати гінців по духовенство та козацьку старшину найближчих південних полків, яка не брала участь у поході. Але заворушення серед рядового козацтва змусити діяти швидко за участі вузького кола учасників. Рада відбулася 25 липня 1687 р. у низинному місці на березі р.Коломак. Місце виборів було оточене тісним колом з шести шеренг російських стрільців і рейтар. До участі в раді допустили всього лише близько 2 тисяч козаків.
Напередодні Генеральної ради в наметі російського головнокомандуючого було проведено старшинську раду, на якій було узгоджено єдину кандидатуру на високий гетьманський уряд — ним став генеральний осавул Іван Мазепа, а також задоволено старшинськими урядами всіх учасників змови проти Самойловича. Так, Я.Лизогуб, Г.Гамалія, Д.Райча, К.Солонина та С.Забіла були поновлені на полковницьких урядах, генеральний писар С.Прокопович став генеральним суддею, реєнт Генеральної військової канцелярії В. Кочубей став генеральним писарем. Тут же, в наметі В.Голіцина, було узгоджено й новий варіант угоди Війська Запорозького з царем, так звані Коломацькі статті.
На Генеральній раді 1687 р. постанови наради Голіцина з козацькою старшиною отримали ратифікацію з боку представників козацьких полків. Щоправда, як претенденти на гетьманство називалися, крім Мазепи, також колишній полтавський полковник Прокіп Левенець та досить авторитетний серед козаків генеральний обозний Василь Дунін-Борковський. Усе ж перемогла кандидатура не такого вже й високого за своїм тодішнім рангом Івана Мазепи.
Російський уряд знав Мазепу найліпше з інших козацьких старшин, оскільки, завдяки дипломатичному хисту генерального осавула, саме його Самойлович найчастіше відправляв з дорученнями до Москви.
Укладений під час гетьманських перевиборів новий варіант українсько-російського договору в принципових своїх положеннях повторював зміст Глухівського договору 1669 р. Водночас, непевне становище української старшини в умовах соціально-політичної нестабільності в Україні, сприяло тому, що до тексту було внесено ряд доповнень, які негативно позначалися на політичному статусі Гетьманату. Зокрема, ним було заборонено українській стороні якимось чином порушувати польські інтереси та напружувати стосунки Варшави й Москви. Для того, аби контролювати діяльність гетьмана, передбачалось введення полку московських стрільців до його резиденції — Батурина, утримувати який мало місцеве населення. Ще більше значення мало акцентування уваги на тому факті, що відтепер ніхто не мав права називати Лівобережну Україну як "край гетьманського регіменту", а лише як "їх царського пресвітлого величества самодержавної держави гетьман і старшина, і народ малоросійський обще с великоросійським народом". Коломацькі статті декларували можливість вільного переходу з українських міст до Росії, а також закликали з’єднувати в нерозривну єдність український народ з російським через шлюби та іншими способами.
Заперечення державно-політичної окремішності Гетьманату та декларування необхідності тісної інтеграції українського суспільства в російське державне життя становило вельми небезпечний для української автономії симптом.
Прихід до влади Івана Мазепи позначився загостренням суспільно-політичної ситуації в Україні. І, як слушно відзначає з цього приводу Б.Крупницький, справа полягала не стільки в особі нового власника булави, скільки в прагненні найбільш обездоленої частини суспільства продемонструвати своє неприйняття політики його попередника. Найбільше нарікань у сфері внутрішньої політики Самойловича викликала практика здачі в оренду торгівлі горілкою та тютюном, тим паче, що прибутки від них йшли на утримання компанійців і сердюків, які зажили серед населення лихої слави своїми насильствами та здирством.
Вирішивши в такий спосіб нагальні проблеми, Мазепа був силою обставин змушений взятися за вирішення стратегічних проблем, пов’язаних з остаточною стабілізацією внутрішньої ситуації в Україні, зміцненням державної влади та консолідації провідної верстви Гетьманату — козацької старшини. Досягти останнього було потрібно негайно, але зробити це було вкрай важко. Адже гетьман, незважаючи на свою тривалу службу, й надалі сприймався козацтвом як чужинець, зайда, а то й "лях", котрий зумів вдало скористатися з обставин. А крім того, старшина, підбадьорена успіхами в скиненні з гетьманства Самойловича, засипала Москву доносами й на нового гетьмана.
Для того, аби зміцнити конструкцію Української держави, Іван Степанович наполегливо формує аристократичну верству Гетьманату, яка мала вірно служити гетьману та захищати українські інтереси. Мазепа створює для козацької старшини сприятливі умови для зростання її добробуту, здобуття дітьми належної освіти, в тому числі і в європейських університетах.
Упродовж всього свого гетьманування Мазепа невпинно піклується про подальшу консолідацію привілейованих категорій українського суспільства, передовсім козацьких старшин та згадуваної вище впровадженої його попередником, гетьманом Самойловичем, нової соціальної категорії — бунчукових товаришів. У полках запроваджується соціальний інститут так званих "значкових товаришів", які перебували під значком (прапором) полковника не лише в буквальному розумінні цього слова, тобто під час військових походів супроводжували полковника і складали його особистий почет, а й постійно залишалися під його опікою та протекцією, виконували важливі адміністративні, судові та фінансові доручення. Разом із знатними військовими товаришами, бунчукові та значкові становили певний резерв, що з нього постійно рекрутувалися кандидати на зайняття важливих урядів.
Зміцненню політичних позицій козацької старшини та її згуртуванню навколо гетьмана були покликані служити заходи з поліпшення економічного становища української еліти. За підрахунками М.Петровського, лише в одному Чернігівському полку в роки гетьманування І.Мазепи було роздано 48 маєтків, у той час як за його попередника — всього лише 27.
Звичайно ж, розширення прав і привілеїв аристократичної верстви неминуче мало негативно позначитися на правах соціальних низів суспільства. Так, невпинний розвиток старшинського землеволодіння зменшував кількість вільних земель, а нерідко супроводжувався передачею новим власникам грунтів, на яких уже сиділи селяни.
Найбільше, на що спромігся український гетьман у цій сфері, так це на те, аби стримувати надмірні апетити нової аристократії та не допускати до стрімкого закабалення українського селянства, обкладення його надто важкими повинностями та податками. Так, у гетьманському універсалі до київського полковника Мокієвського від 1691 р. різко засуджувалися власники тих маєтків, які відбирали у козаків земельні наділи, які до середини XVII ст. належали шляхті, а в роки революції перейшли до рук нових власників. Своє розпорядження Мазепа аргументував тим, що хоробрі козаки-лицарі здобули право на власність кров’ю та мечем і не має підстав позбавити їх цього права.
Реагуючи на поширення практики переходу селян у залежність від землевласників та появу на цьому грунті численних зловживань, у 1701 р. гетьман видав універсал, яким забороняв змушувати селян працювати на свого пана більше, аніж два дні на тиждень.
В одну з найбільш гострих проблем внутрішньої політики гетьманського уряду І.Мазепи вилилися стосунки із Запорозькою Січчю. Продовжуючи політику своїх попередників, гетьман намагався погамувати сепаратистські настрої січової старшини та підпорядкувати Січ гетьманському проводу. Мазепа прагнув поставити під свій контроль зносини Коша з московськими царями, не допустити проведення ним самостійних зовнішньополітичних акцій. У контексті налагодження дієвого політичного контролю над запорозькою вольницею варто розглядати й побудову на кордонах Січі Новобогородицької та Новосергіївської фортець. У них було розміщено гетьманські та царські війська і тим самим змушено січове товариство рахуватися з розпорядженнями гетьманської адміністрації. Щоправда, з іншого боку, це сприяло подальшому розширенню меж впливу російської влади в Україні, що мало негативні наслідки для української автономії.
46. Постать Петра Іваненка (Петрика) в історії України.
Служив канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії І.Мазепи (1691). В 1691 р. подався на Запоріжжя, де став військовим писарем.
23 квітня 1692 року у супроводі 60 козаків рушив до Казикермену, де 26 травня уклав Вічний мир між Україною та Кримом (Вічний мир із ясновельможним його милістю ханом і з усією державою Кримською видільного Київського та Чернігівського князівства і всього Запорозького городового війська і народу Малоросійського). Ця угода оголошувала Україну «видільною» (незалежною) державою. Після цього Петрик оголосив антиросійське повстання, видавши в липні 1692 р. свої універсали, та з Казикермену переїхав до Перекопу.
В липні 1692 обраний гетьманом України, розпочав боротьбу за допомогою кримського війська проти Москви та Мазепи (походи 1692, 1693, 1694, 1696 рр.).
Обложену Новобогородицьку фортецю взяти йому не пощастило, з орільських сотень йому піддалося два міста: Китайгород і Царичанка.
Повторну акцію Петрик здійснив у січні 1693 р., пішовши на землі Полтавського полку з татарами; ходив у походи ще 1694 і 1696 р., але успіху не мав.
Таким чином, підняти національно-визвольного повстання Петрик не зумів, козаків при собі мав небагато (бл. 500) і міг вести тільки локальні дії.
Петрик був одним із поборників незалежності Козацької держави.
Одним з переконливих прикладів напруженості внутрішньої ситуації в Україні стало повстання канцеляриста Генеральної військової канцелярії Петра Іваненка, більш відомого в історіографії під козацьким прізвиськом Петрика.
Ранньою весною 1692 р. канцелярист був відправлений генеральним писарем В.Кочубеєм з дорученням до полтавського полковника Федора Жученка. Виконавши ж доручення, він не став повертатися до Батурина, а втік на Запорозьку Січ. Тут він став агітувати козаків як проти гетьмана Мазепи, так і проти царя. Запальні промови не позбавленого талантів молодого канцеляриста про нестерпне соціальне гноблення знаходили схвалення в січового товариства, особливо у вчорашніх втікачів з Лівобережжя. Гетьманський уряд вимагав від кошового видачі Петрика, однак січовики, демонструючи свою зневагу до розпоряджень офіційного Батурина, не те, що не видали втікача, а навіть обрали його військовим писарем Січі.
У травні 1692 р. Петрик у супроводі запорозького почту та з відома кошового отамана Івана Гусака виїхав до Криму, де 26 травня в Казикермені від імені "вольного государства — Князівства удільного Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького городового і народу малоросійського" уклав союзницьку угоду з кримським ханом Саадат-Гіреєм. У відповідності з цією угодою на теренах України мало постати незалежне й удільне Малоросійське князівство, що складалося б із земель колишніх Київського та Чернігівського воєводств, тобто охоплювало б усе Лівобережжя та частину Правобережжя, а також землі Охтирського та Сумського полків на Слобожанщині (населення Харківського та Острогозького слобідських полків мало бути повернуто на Правобережжя, аби між Кримським ханством і Російською державою знову постала незаселена степова смуга). Кримська держава брала на себе зобов’язання боронити "Князівство Малоросійське" від Польщі та Росії, так само як і останнє мало надавати Криму допомогу в боротьбі з його зовнішніми ворогами. Всі непорозуміння між Україною та Кримом мали вирішуватися на основі дружніх переговорів, не допускалось укладення будь-яких сепаратних договорів сторін. Окремі статті угоди гарантували забезпечення сприятливих умов для розвитку українсько-кримських торговельних відносин, зокрема проголошувалось право вільного торгу. А також встановлювались засади організації дипломатичних зносин держав та налагодження поштових сполучень.
Характеризуючи договір Петрика з кримським ханом, фахівці, зокрема О.Оглоблин, класифікують його як такий, що відповідав національно-державним інтересам України.
Провал акції Петрика засвідчили події середини 1692 р. Тоді він на чолі своїх прибічників і кількох тисяч татар, наданих йому кримським ханом на допомогу, підійшов до Запорозької Січі, однак до його війська влилось лише близько півтисячі січової голоти. Кошовий отаман і старшина, незважаючи на те, що зустріли Петрика хлібом-сіллю, від участі в поході відмовилася.
Після цього Петрик, проголошений своїми прибічниками гетьманом й обдарований кримським калгою гетьманськими клейнодами, рушив на Лівобережжя, закликаючи населення "скинути московське невільницьке ярмо з вільних козацьких хребтів". На його бік встигли навіть перейти жителі декількох порубіжних українських міст. Але при наближенні чотирьох лівобережних та одного компанійського полків гетьмана Мазепи, а також мобілізації ще трьох лівобережних і п’ятьох компанійських полків, татари, а слідом за ними й решта Петрикових військ, поспішно відійшли в напрямку Криму.
Переміна дійових осіб на ханському престолі в Криму, в результаті якої до влади знову прийшов енергійний Селім-Гірей (колишній союзник гетьмана П.Дорошенка) вселила Петрику надію на можливий успіх. У січні 1693 р. новий хан, долучивши до декількох сотень козаків Петрика 30-ти тисячну татарську орду, спрямував ці значні сили знову в Україну. Цього разу запорозькі козаки заклики прокримського гетьмана проігнорували повністю. Вчинили запеклий опір Петрику та його союзникам також Переволочна, Кишинка, Полтава. Наближення лівобережних полків Мазепи та російських військ знову спонукали союзників Петрика до поспішного відходу з Лівобережжя. Після цього він ще декілька разів пробував закріпитися на лівобережних землях, але кожного разу безуспішно. Проте як гетьман так званої "Ханської України" — частини південної України між Південним Бугом і Дністром — Петрик згадується в джерелах аж до 1712 р. (востаннє — вже як "дубосарський гетьман").
47. Полтавська битва в історії України.
Полтава мала важливе стратегічне значення як для російського командування, так і шведів та гетьмана Мазепи. Спираючись на неї, можна було забезпечити успішний прихід з Польщі військ короля Станіслава та генерала Крассау. Полтава відігравала важливе значення і в підтриманні дипломатичних стосунків з Туреччиною та Кримом, керівництва яких Карл ХІІ намагався залучити до війни з Петром І. Крім того, від того, за ким буде Полтава, значною мірою залежала позиція населення Південної України.
Під Полтаву шведські війська прибули ще 1 квітня 1709 р. Декілька спроб оволодіти містом штурмом бажаних результатів не дали і за наказом короля армія приступила до його облоги. На початку червня сюди підійшли головні сили російської армії на чолі з Петром І.
Напередодні вирішальної битви значна чисельна перевага була на боці Петра І. За різними підрахунками в його розпорядженні було близько 42–45 тис. військ (61 батальйон піхоти та 24 кавалерійських — драгунських — полки) та 70–100 гармат. Українське козацьке військо на чолі з гетьманом Скоропадським перекривало шведам шлях до Дніпра на ділянці від Переяслава до Кременчука. Разом зі Скоропадським знаходився і колишній фастівський полковник Семен Палій, котрого після переходу Мазепи на бік Карла ХІІ за наказом Петра І було повернуто із заслання та номіновано на полковництво. Зважаючи на похилий вік й остаточно підірване засланням здоров’я, активної участі в кампанії полковник брати не міг. Але його функції, згідно із задумом царського оточення, полягали в іншому — в психологічному впливі на українське суспільство.
Чисельність армії шведів напередодні генеральної битви не перевищувала 23–25 тис. вояків (23–24 батальйони піхоти та 42 ескадрони кавалерії), допомогу яким могли забезпечити лише близько 30 гармат, більша частина з яких до того ж перебувала в поганому технічному стані та не мала набоїв. Близько 6 тис. шведських вояків тримали в облозі Полтаву. Надати допомогу Карлу ХІІ могли також 2 тис. гетьманців і близько 8 тис. запорожців.
Готуючись до вирішального бою, Петро І наказав здійснити серйозну інженерну підготовку — на підступах до російського табору було споруджено лінію земляних редутів, де було розташовано артилерію та зосереджено піхоту. Обрана російським командуванням місцевість не дозволяла наносити флангові удари. До того ж, фланги прикривали спеціальні загони, куди входили також й українські козаки гетьмана І.Скоропадського. Таким чином, шведи могли атакувати російські позиції лише з фронту, причому, в тилу у них знаходилася Полтава.
Здобуті шведами розвідувальні дані, в тому числі й козацькими роз’їздами гетьмана Мазепи, переконали Карла ХІІ в доцільності фронтальної атаки російських позицій на правому фланзі, вбачаючи їх слабкість у тому, що за спиною росіян знаходилися річка й болота, і практично не було місця для маневрування.
Частина гетьманських та запорозьких козаків, згідно з стратегічним задумом, мали й надалі тримати в облозі Полтаву, а більшість було включено до резерву й зосереджено біля Пушкарівки, де стояли артилерія, обоз і частина кавалерії. У разі потреби резерв мав поповнити лівий фланг шведської армії або надати допомогу військам, що тримали в облозі Полтаву.
В очікуванні генеральної битви 21 і 23 червня Карл ХІІ наказав у черговий раз спробувати оволодіти Полтавою штурмом, але вчасно перекинуті генералом Меншиковим зброя, боєприпаси та військова амуніція дозволили її захисникам й цього разу вистояти.
Тим часом шведський король отримав депешу від Станіслава Лещинського, з якої довідався, що польський король в умовах загострення внутрішньої ситуації в Польщі та диверсій російської кавалерії прийти на допомогу своєму союзнику не зможе. Невтішними були й відомості зі Стамбула, де шведські дипломати намагалися схилити турецький уряд до вступу у війну проти Росії. Ще більше тривогу посилювали чутки про можливий прихід на допомогу цареві калмицького війська. За таких умов генеральний бій було назначено королем на 29 червня 1709 р.
Однак вночі 26 червня Карла ХІІ повідомили про наближення 40-тисячного калмицького війська хана Аюки, що поспішало на допомогу Петру І і король вирішив дати бій раніше.
Шведський наступ розпочався біля третьої години 27 червня 1709 р. Попереду чотирма колонами йшла піхота, за нею рухалась кавалерія, поділена на шість колон. Разом з військами знаходився король, котрий напередодні під час проведення нічної рекогносцировки отримав поранення в ногу і тепер його перевозили по полю бою на ношах, запряжених двома кіньми. Зважаючи на поранення, головне командування військами монарх доручив фельдмаршалові Реншільду.
Найперше запеклий бій спалахнув навколо російських редутів. Не зумівши ними оволодіти, шведське командування спробувало їх обійти. Але внаслідок цього маневрування 6 батальйонів піхоти та 10 ескадронів кінноти під командуванням генералів Шліппенбаха і Рооса були відрізані від головних сил і стали легкою здобиччю для російської армії. Під час бою Меншикову вдалося майже повністю знищити піхоту та завдати значних втрат кінноті. Рештки загонів Рооса відійшли до Полтави, де незабаром були змушені здатися в полон.
Козаки гетьмана Мазепи та кошового Гордієнка участі в генеральній битві не брали, охороняючи лівий фланг шведської армії та блокуючи російську залогу в Полтаві.
Великих втрат зазнав і правий фланг шведів, який потрапив під нищівний вогонь російської артилерії. Все ж, командуванню вдалося відвести війська до Будищанського лісу, там їх перешикувати і повести на новий приступ.
У бою, що розгорівся на початку 9 години ранку, найбільше далася взнаки значна перевага Петра І в артилерії. Шведський наступ було зустрінуто масованим гарматним обстрілом, який завдав значних втрат. Одне з випущених росіянами ядер влучило в ноші Карла ХІІ. Поранений король пересів на коня, але й того незабаром було вбито. Карл ХІІ впав на землю і знепритомнів. У рядах шведів почалося замішання. До відступу вдалися війська, що стояли в центрі бойових порядків — найбільш досвідчена частина шведської піхоти, яка отримала не одну блискучу перемогу у багатьох битвах. Після цього російська армія оволоділа шведським табором й на 11 годину ранку бій було закінчено. Втрати шведів лише вбитими становили близько 10 тис. чоловік, ще близько 3 тис. було взято в полон. Серед полонених були фельдмаршал граф Реншільд і перший міністр короля граф Піпер. Втрати росіян склали 4,5 тис. вбитими і пораненими.
Вціліла частина шведських військ під командою генерала Левенгаупта почала відходити вниз по Ворсклі, маючи на меті перехід на землі кримського хана. За нею гналася кавалерія Меншикова і козаки гетьмана Скоропадського, які наздогнали шведів 30 червня на Дніпрі, під Переволочною. Зважаючи на те, що російським військам ще навесні вдалося знищити запорозький флот, козаки гетьмана Мазепи почали майструвати плоти та човни, на яких вдалося переправити на протилежний бік ріки шведського короля та українського гетьмана. Під Переволочною було сконцентровано близько 16 тис. шведів, в той час, як кавалерійський корпус Меншикова нараховував лише 9 тис. вояків. Попри все, деморалізоване результатами Полтавської битви шведське командування не зуміло організувати належної оборони та вирішило капітулювати.
Перемога російської армії, здобута під Полтавою, стала одним з поворотних моментів історії Центрально-Східної Європи. Як зазначав М.Грушевський, полтавська перемога забезпечила Російській державі не лише перевагу в регіоні, а й вивела її на шлях імперіалістичної політики, спрямованої на завоювання все нових і нових територій. Зважаючи на те становище, в якому перебувала Україна на той час, результати полтавської кампанії не могли не позначитися негативно й на її долі.
48. Гетьман Павло Полуботок.
Павло Полуботок (1660 (?) — 29 грудня 1724) — український козацький державний і політичний діяч, військовик, чернігівський полковник, наказний гетьман Війська Запорозького (1722—1724). Один з лідерів автономістської партії. За наказом Петра І був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур.
1721 року Павло Полуботок був призначений наказним гетьманом 10-тисячного[2][9] козацького загону, який за указом Петра І, працював на будівництві Ладозького каналу. Будівництво були непопулярними серед козаків через зневажливе ставлення влади, несприятливий клімат, погане забезпечення продовольством, хвороби та високу смертність[10].
В першій половині 1722 року, Полуботок виконував обов'язки наказного гетьмана Війська Запорозького за відсутності Івана Скоропадського. Після смерті останнього, 4 липня 1722 року, козацька старшина обрала Полуботка наказним гетьманом ще до оголошення нових виборів[2].
Реформа судочинства:
19 серпня 1722 року Полуботок видав універсал, який
1) забороняв зловживання світських і духовних можновладців щодо осіб козацького стану:« абы пани полковники, панове старшина полковая, сотники, державци духовніе й свіцкіе, атамани й прочіє урядники й отнюдь нихто не дерзали козаков до приватних своих работизн принуждати й употребляти, но міют они, козаки, при своих свободах зостаючи, толко войсковіе, чину их козацкому пристойные... отбувати й исполняти услуги[2] »
2) передбачав реформу судочиства, а саме визначав порядок суддових апеляцій та регламентував процес судочинства:« А суди везді... со всяким надлежащим устроити порядком, жебы не сам [полковник] й не один суддя, але в присудствіи и другой старшины тамошней, також без-урядовых, только бы честных й разумных особ... справи судовые в судебной избі размотрувал й рішал бы обще-совістно, по истине, як право и самая слушность указывает...[2] »
Фінансова реформа:
Подання Сенату Російської Імперії колективних клопотань та чолобитних від імені старшини, козаків і посполитих з вимогою скасувати фінасове підпорядкування Гетьманщині Малоросійській колегії.
Саботаж фінансові розпорядження Малоросійської колегії.
Гальмування інкорпораційної реформи восени 1722 року за відсутності Петра І.
Скасування через Сенат постанов Вельямінова.
22 травня 1723 року — Полуботка із старшиною виклали до Петербурга «для ответу» за організацію антиросійської діяльності і підбурювання народу проти царя[2].
23 червня 1723 року — Петро І заборонив указом проводити нові вибори гетьмана[2].
вересень 1723 року — розпочалися допити Полуботка і старшини в Таємній канцелярії. Полуботок пропонує замінити Малоросійську колегію Генеральним судом в семи персонах[2].
Данило Апостол і старшина привозять до Петербурга від імені всього Війська Запорозького Коломацькі чолобитні, в яких просять дати дозвіл на проведення гетьманських виборів та ліквідувати податки, впроваджені Малоросійською колегією.
10 листопада 1723 року — розгніваний Петро І наказав ув'язнити Полуботка, старшину і всіх, хто допомогав їм, до Петропавлівської фортеці.
Одержавши звістку про смерть Івана Скоропадського у 1722 р., Петро I велів виконувати обов'язки гетьмана полковнику Полуботку з генеральною старшиною, радячись у всіх справах з головою колегії Вельяміновим. Старшина через особливу депутацію порушила клопотання про дозвіл обрання нового гетьмана, але на це прохання довго не було відповіді, і коли старшина дозволила собі нагадати про це клопотання, Петро влітку 1723 року відповів, що справа про обрання гетьмана відкладена на невизначений час: царський уряд підшукує в гетьмани особливо вірну й надійну людину у зв'язку з тим, що від часу першого гетьмана, Богдана Хмельницького, і до останнього, Скоропадського, усі гетьмани виявились зрадниками, і набридати царю з цим питанням не варто, бо управління Україною забезпечене і в справах немає замішання. Іншими словами, Петро не тільки відкладав цю справу, а й забороняв нагадувати про неї.
Полуботок, людина енергійна, пройнята любов'ю до своєї країни, не міг дивитися на все це байдуже. З огляду на те, що приводом для всіх цих порушень старих українських прав служить українське безладдя та зловживання, він прагнув увести порядок та законність в українському управлінні і покласти край старшинським зловживанням, на які посилався цар Петро. Розіслав універсали, які забороняли старшині під страхом суворих покарань використовувати козаків на свої потреби. Зайнявся реформою судових установ, прагнучи попередити хабарництво та зловживання суддів, неправий суд і утиски народу: розпорядився, щоб у судах сільських, сотенних та полкових судив не один суддя або отаман одноосібне, а з ним засідало кілька асесорів для контролю. Нормував апеляції вищому суду на рішення нижчого. Доклав зусиль, щоб ввести порядок у судочинстві вищого військового суду.
Полуботок разом із старшиною не переставав також добиватися дозволу на обрання нового гетьмана, скаржився на самоуправства і грубе поводження великоросійських чинів і посилався на статті Богдана Хмельницького проти нововведень. Коли Вельямінов надіслав скаргу на Полуботка, що він протидіє колегії, Петро вирішив ще більше обмежити українське самоврядування і викликав Полуботка з найголовнішою старшиною в Петербург. А щоб в Україні в цей час взагалі було якомога менше старшини і козацтва, розпорядився вивести козацьке військо на південний кордон, ніби для охорони України від татар.
У Петербурзі Полуботок зі старшиною подали цареві прохання про повернення Україні старих прав, посилаючись на те, що за статтями Богдана Хмельницького ніхто не може втручатися в козацький суд, а тепер великоросійська колегія втручається в судові справи, приймає скарги на рішення і таке інше. Одночасно з цим козацьке військо, яке стояло на південному кордоні над рікою Коломаком, відправило цареві свої донесення, в яких скаржилось на різні несправедливості з боку великоруських правителів, на незаконні побори, на тяжкі постої московських військ, які розоряють населення, і просило знову дозволу обрати гетьмана за давніми порядками.
Хоча в усьому цьому не було нічого незаконного, але цар Петро страшенно розгнівався на Полуботка за протидію його планам русифікації. Він наказав заарештувати його і всю старшину, яка була з ним у Петербурзі, і посадити у Петропавловську фортецю. Велів заарештувати також усіх, хто брав участь у складанні коломацьких пунктів, і прислати їх до Петербургу.
Згідно з оповідями, Полуботок сміливо докоряв Петра за порушення українських прав, доводив, що гноблення України не приносить йому ніякої честі — значно більше слави правити народом вільним і вдячним, ніж пригноблювати його насильством. Нагадував йому про вірність і старанну службу українців і докоряв царя, що за цю криваву службу він платить їм гнівом та ненавистю: «За все це ми замість подяки одержали тільки кривди та зневагу, потрапили у тяжку неволю, платимо ганебну і нестерпну данину, змушені копати вали та канали, осушувати непрохідні болота, угноюючи їх трупами наших покійників, які тисячами гинули від утоми, голоду, нездорового клімату; всі ці лиха і кривди наші ще збільшились тепер за нових порядків: начальствують над нами московські чиновники, які не знають наших прав і звичаїв і майже неписьменні — знають тільки, що їм все можна, робити з нами». Розгніваний Петро крикнув, погрожуючи Полуботку смертю за таке зухвальство, і велів посадити його в фортецю. Перед смертю Полуботок сказав цареві: «За невинні страждання мої і моїх земляків будемо судитися у спільного і безстороннього судді, Бога нашого: скоро постанемо перед ним, і він розсудить Петра і Павла».
Не маючи підстав для обвинувачення Полуботка за його політичну діяльність — оскільки він керувався, очевидно, бажанням блага своїй батьківщині, — проти нього почали слідство на основі його управління полком і господарських справ — несправедливостей щодо населення і козаків, які тоді водились за кожним із старшини: у скуповуванні козацьких земель, незаконному закріпаченні тощо. Під цим слідством його тримали кілька місяців, і він, не дочекавшись його закінчення, помер у Петропавловській фортеці 29 грудня 1724 р. Незабаром після цього помер і цар Петро (28 січня 1725 р.).
Смерть Полуботка у в'язниці справила глибоке враження в Україні, особливо серед старшини. Полуботка почали прославляти як героя-мученика за Україну. Він був похований на кладовищі в Санкт-Петербурзі при церкві св. Самсона-Прочанолюбця (рос. Церковь Св. Странноприимца Самсона на Выборгской стороне) яка була побудована дерев'яною у кінці 1709 р. на пам'ять Полтавської баталії. Зараз на місці цервки стоїть кам'яний Сампсониевский собор, побудований у 1740 р.).
За легендою Полуботок відправив гетьманські скарби до Лондона, заповівши повернути їх незалежній Україні чи своїм нащадкам. 1720 року син гетьмана Яків за батьковим розпорядженням поклав на рахунок лондонського «Банку Ост-Індійської компанії» барильце золота. До Росії це золото спробували повернути кілька царів, починаючи від Петра I, а від середини XIX сторіччя претензії на скарб гетьмана стали заявляти його нащадки. У 1908 р. 350 його нащадків провели з'їзд у місті Стародубі, відправивши до лондонсього банку 25 представників з вимогами повернути відсотки, які набігли за 200 років розмірі 213 млн. карбованців. У середині 1950-х рр. розшуком скарба Полуботка зайнялась Ін'юрколегія СРСР, а від 1991 р. — влада незалежної України. Нині мова йде вже про суму на внеску Полуботка в 16 млрд. фунтів стерлінгів. Однак службовці банку, спадкоємця «Банку Ост-Індійської компанії», донині ігнорують усі запити, посилаючись на таємницю вкладу та відсутність у претендентів необхідних паперів, що підтвердили б їхні права[Джерело?].
49. Нова Січ.
Підпільненська Січ (Нова Січ) — адміністративний і військовий центр запорозького козацтва в 1734—1775 роках. Остання Запорозька Січ.
Січ розташовувалася на великому півострові, що омивався рікою Підпільною (притока Дніпра).
Нова Січ була заснована з дозволу і під наглядом московського уряду 31 березня 1734 року отаманом-гетьманом І. Малашевичем на Правобережжі Дніпра у Великій плавні, що займала 26-тисяч десятин.
Для нагляду за діями козаків царський уряд побудував за 2 км від Нової Січі укріплення з двома напівбастіонами і постійною залогою — так званий Новосіченський ретраншемент.
За визначенням істориків, Новосіченський ретраншемент зведено в Січі царським урядом з показною метою допомоги запорожцям у їхній війні з турками, але в дійсності з прихованою метою – тримати їх у своїх руках. Щоправда запорожці добре розуміли причину зведення московської цитаделі, висловлюючи своє незадоволення словами: «Засіла нам московська болячка на печінках». З огляду на історичні події, що сталися в часи існування Нової Січі, маємо визнати, що царський уряд досяг своєї мети, відсторонивши січовиків від участі в загальнонародній боротьбі проти знедолення.
Прикметне, що саме в часи існування Нової Січі постає незалежне козацько-військове угрупування під назвою «гайдамаки». Гайдамацький рух розпочався у 1734 році з бездіяльності першого Новосіченського отамана-гетьмана І. Малашевича у справі захисту прав і свобод українського народу, коли 1734-1738 роках на Київщині, Брацлавщині, Поділля, Волині почали діяти великі загони повстанців, очолювані Г. Голим, М. Гривою, С. Чалим та іншими.
З Нової Січі вирушало Запорозьке Військо на російсько-турецькe війну 1735—1739 рр. та війну 1768—1774 рр., у 1771—1773 з січової гавані виходила запорозька флотилія, що двічі здійснила Чорноморсько-Дунайську експедицію.
На початку червня 1775 року за наказом Катерини II Нова Січ була зруйнована, а Вольності Війська Запорозького анульовані. Після закінчення російсько-турецької війни (1768—1774), в якій запорозькі козаки приймали активну та дієву участь, генерал-поручик Петро Текелі повів до Січі – 10 піхотних, 13 російських козацьких, 8 кінних регулярних полках, 20 гусарських і 17 пікінерських ескадронів. Незважаючи на малочисельність, запорожці звернулись до кошового отамана Петра Калнишевського за дозволом боронитися до загину. Проте заможні старшини радили кошовому піддатися без жодних умов; до того ж, священик січової церкви Покрови Володимир Сокальський став прохати не йти «брат на брата». Врешті кошовий отаман здав Січ без бою. 4 червня 1775 року Нової (Підпільненьської) Січі не стало.
На місці Січі виникло село Покровське, яке в 50-ті роки XX ст. опинилося під водами штучного Каховського моря.
50. Гетьманування Кирила Розумовського.
останній гетьман Війська Запорозького (1750—1764). Граф, російський генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької академії наук (1746 — 1767).
К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. У процесі цієї перебудови виявилися дві головні політичні течії серед вищої козацької старшини. Одна з них, консервативна (речниками її були генеральний писар Андрій Безбородько й генеральний підскарбій Михайло Скоропадський), намагалася, зберігаючи традиційний козацький устрій Гетьманщини, наблизити його до шляхетського ладу Речі Посполитої. За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських (1760—1763), війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Поширилися політичні права старшини, яка частіше брала участь у старшинських з'їздах, «зібраннях», а згодом (1763—1764) у «Генеральному зібранні» в Глухові для обговорення важливіших справ і проектів державних реформ. Термін «шляхетство» став офіційною назвою козацької старшини. Поруч з тим ішов процес обмеження прав посполитих, але одночасно було відкрито ширший доступ до старшини представникам некозацьких верств (духовенство, міський патриціат тощо).
Друга політична течія, до якої належали здебільшого представники молодої старшинської інтелігенції, що здобували часто високу освіту в Західній Європі (речником їх були брати Туманські, зокрема Василь, майбутній генеральний писар), шукала зразків для державної перебудови своєї країни на Заході й воліла встановити в Україні (в дусі освіченого абсолютизму) гетьманську монархію, спадкову в роді Розумовських, але з наданням їй певних конституційних форм парламентарного типу («Генеральні зібрання»). Ця течія набрала більшого впливу на початку 1760-х pp., коли вона 1764 року (мабуть, за згодою К.Розумовського) зробила спробу висунути свої домагання не лише в Україні, але й перед російським урядом.
Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г. Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.
Широка програма модернізації Гетьманщини й участь у ній К.Розумовського, а ще більше політична активізація українського шляхетства цілком розбіглася з цілями російського уряду, який ще з 1750-х pp. почав щораз більше обмежувати економічні й політичні права України (указ 1754 року про контроль над фінансами Гетьманщини; скасування індукти й евекти у 1754 р.; ліквідація митного кордону між Росією й Україною 1755 року; вилучення Києва з під влади гетьмана; передача українських справ знову у відомство Сенату і контроль над наданням урядів і маєтків гетьманом тощо).
Новий уряд Катерини II посилив централістичну політику щодо України. З другого боку, соціальна політика К.Розумовського й перетворення Гетьманщини на державу шляхетського типу поглибили соціальні суперечності, а династичні плани К.Розумовського викликали опозицію й опір з боку шляхетської аристократії. До того додалися ще великі втрати України внаслідок її участі у Семилітній війні. У цих умовах Катерина II скористалася з петиції про спадкове гетьманство в роді Розумовських, і 1764 року примусила К.Розумовського зрезиґнувати з гетьманства, за що йому зберегли становище високого достойника Російської Імперії, забезпечили велику пенсію й надали було у власність колишні гетьманські маєтки, зокрема, Батурин.
Понад 11 років (1755—1767) проводив то за кордоном, то в обох російських столицях. Наостанок таки повернувся до Батурина — прожив там останні 9 років. Тут він будує для себе розкішний палац, де збирає одну з найбагатших у Європі бібліотек.
Заповів поховати себе в склепі-мавзолеї збудованої ним на території Воскресенської церкви. Її звели на місці зруйнованого мазепинського Троїцького собору. 1927 року радянські чиновники від культури відкрили його саркофаг, забрали коштовні речі, а склеп засипали землею.
51. Друга Малоросійська колегія.
Друга Малоросійська колегія (1764—1786 рр.) — уряд, якому доручили управління Лівобережною Україною після ліквідації інституту гетьманства.
Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене Другій Малоросійській колегії. До її складу увійшли чотири російських чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив політик і полководець граф Румянцев-Задунайський Петро Олександрович.
У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управлянням краєм Катерина 2 наполегливо рекомендувала:
знищити всі залишки української автономії;
закріпачити селян;
здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки;
усіляко збільшувати збір податків з селян.
Для успішного виконання цих директив новопризначеному генералові-губернатору Лівобережжя радилося діяти дуже обережно, «щоб не викликати ненависті до росіян», «уміло вивертатися» та водночас «мати вовчі зуби і вовчий хвіст». Президенту колегії пропонувалося наполегливо переконувати українських селян у тому, що погіршення їхнього становища є наслідком відсталості «малоросійських звичаїв».
Щодо козацької старшини Рум'янцеву рекомендувалося вживати надійний метод «батога і коржика» — жорстоко карати за всі вияви автономіських прагнень і водночас пропонувати українській старшині привабливі урядові посади.
Обіймаючи посаду генерал-губернатора Малоросії та президента другої Малоросійської колегії, П. Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. За його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи. Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України:
1781 року ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини — скасовано українські козацькі полки;
протягом 1781—1783 рр. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, тобто поділ на намісництва;
замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;
1783 остаточно покріпачено українських селян;
1785 року на Україну поширено дію «Жалувальної грамоти дворянству»;
1786 року проведено секуляризаці монастирських маєтків.
53. Постать Петра Калнишевського в історії України.
Був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового. У 1762-му обраний кошовим, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий з посади. У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим.
За доблесть у російсько-турецькій війні 1768 — 1774 років Військо Запорозьке дістало подяку від цариці. Кошовий отаман став кавалером найвищого ордену Російської імперії — Андрія Первозванного, йому було присвоєно військовий чин генерал-лейтенанта.
Відстоював права Запоріжжя, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга. Намагався посилити свою владу і обмежував права старшин та козацької ради. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах, тим самим перешкоджаючи планам Росії щодо колонізації причорноморських степів та посилення російської присутності в Україні. Відомо, що Петро Калнишевський знаходився у товариських стосунках із князем Потьомкіним-Таврійським.
Князь Потьомкін виступив на засіданні уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі 23 квітня 1775 року. 4 червня за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою.
Завойовники розграбували військову скарбницю, припаси, архів, церкву. Разом із старшиною Калнишевського було заарештовано і на пропозицію Потьомкіна довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року. Монастирському керівництву було наказано утримувати Калнишевського «без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але ще й спілкування з іншими персонами та тримати під вартою солдат монастиря».
3 серпня 1775 року Катерина II видала маніфест, яким оголосила, «рос. что нет теперь более Сечи Запорожской в политическом ея уродстве». Шість пунктів довгого маніфесту фактично зводяться до звинувачення запорожців у захопленні та присвоєнні чужої власності та намаганні створити незалежне управління.
Соловецький монастир
Петра Калнишевського утримували у казематі № 15. «Порційних грошей» виділяли один карбованець на добу (що в 40 разів більше, ніж іншим в'язням). На заощаджені гроші він відремонтував свій каземат, а наприкінці життя купив Євангеліє вартістю 2435 карбованців і подарував його монастирю. У 1792 році Петро Калнишевський переведений в одиночну в'язницю біля Поварні.
Указом нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня[1]) 1803 року.
Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом:Здесь погребено тело в Бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Кальнишевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году по Высочайшему повелению снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октября 31 дня, в субботу 112 лет от роду смертию благочестивою, доброю.
Навесні 1887 року Соловки відвідав український історик Дмитро Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув'язнення отамана.
52. Ліквідація Запорозької Січі 1775 року.
Від початку заснування Нової Січі російський царський уряд поступово обмежував її права. У складі монархічної держави, якою була Російська імперія, козацька республіка не мала перспективи тривалого існування.
Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими:
■ Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими порядками.
■ Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією.
■ Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя.
■ Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що перешкоджало вільному доступу
до Чорного моря. в Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя.
■ Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців.
■ Перетворення Запорожжя з його гаслом «Утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії.
Відповідний момент для розв'язання запорозької проблеми виник після успішного завершення російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Після проголошення незалежності Кримського ханства від Османської імперії над ним було встановлено російський протекторат. Відтепер зникла загроза татарських нападів, для захисту від яких імперії й були потрібні запорозькі козаки.
На початку 1775 р. запорозька старшина, прагнучи зберегти козацтво, відрядила до Петербурга делегацію з проектом реорганізації Січі на зразок Донського козацтва. Однак ці пропозиції відкинули не розглядаючи. Фаворит імператриці Г. Потьомкін із відвертим глузуванням відповів старшині А. Головатому: «Не можна вам залишатися. Ви дуже розігралися і ні в якому вигляді не можете приносити користь».
По завершенні російсько-турецької війни під час повернення російських військ додому генерал Петро Текеля несподівано отримав наказ зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 р. регулярні війська вступили на Запорожжя і рушили на Січ. У козаків це не викликало ніякої підозри.
4 червня російські війська непомітно зняли вартових і оточили січову фортецю. Звістку про намір П. Текелі козацтво зустріло з обуренням. Воно хотіло дати бій російським військам, але сили були надто нерівні. З огляду на це старшина відмовила козаків від бою. Після оголошення указу Катерини II про скасування Січі двоти-сячний гарнізон склав зброю. Інші війська також без бою захопили паланкові центри.
Вищу січову старшину заарештували й віддали до суду. Землі Запорожжя увійшли до складу Новоросійської та Азовської губерній. Запроваджувалися російські порядки й органи влади. Розпочалася роздача земель царським вельможам.
Доля запорожців після ліквідації Запорозької Січі. Нову Січ зруйнували, та січове товариство залишилося. Згідно з указом Катерини II запорожцям дозволялося або вступати до кінних пікі-нерських полків, або повертатися туди, звідки вони прийшли на Січ, або залишатися жити на Запорожжі. Але не минуло й двох років, як вони пожалкували про це рішення. Царський уряд роздавав запорозькі землі своїм вельможам, не звертаючи уваги на козацькі зимівники. Нові господарі відбирали в козаків землю, а інколи перетворювали їх на кріпаків.
Значна частина козаків-запорожців (близько 5 тис.) після ліквідації Січі подалася до турецьких володінь. Вони просили турецького султана прийняти їх під свою протекцію і надати землі для будівництва Січі. Султан задовольнив це прохання, унаслідок чого виникла Задунайська Січ.
Чимало козаків переселилося також до австрійських володінь. Для їхнього розселення було призначено землі в провінціях Банат і Бачка, біля річки Тиси. Близько 8 тис. козаків-запорожців, які опинились тут, заснували Банатську Січ.
Така ситуація стурбувала російський уряд. Замість знищення запорозького козацтва й перетворення його на регулярне військо сталося інше. Задунайська Січ, яка стала продовжувачем традицій запорожців, перетворилася на вогнище небезпеки для Росії.
В умовах наближення чергової російсько-турецької війни, що вибухнула в 1787 р., царський уряд намагався схилити козацтво на свій бік. У 1788 р. імперський уряд дозволив колишнім козакам-запорожцям створити Військо вірних козаків, перейменоване згодом на Чорноморське козацьке військо. У війську дозволялося відновити запорозькі порядки: козацькі військові клейноди, виборність старшини, ради, курені. Однак це не відновило запорозької вольниці. Служити імперії погодилися 12 тис. колишніх запорожців.
Участь українських козаків у російсько-турецьких війнах другої половини XVIII ст. Напередодні російсько-турецької війни 1768—1774 рр., коли питання про ліквідацію Січі було вирішено, Катерина II, закликаючи запорожців до війни, запевняла: «Ми вважаємо (запорожців) найзичливішими нашими підданими і при першій нагоді Височайшу нашу милість усьому нашому вірному Війську Запорозькому низовому вчинемо». У війні 1768— 1774 рр. запорожці взяли найактивнішу участь.
У 1774 р. був підписаний Кучук-Кайнарджийський договір, за яким до Росії відходили землі між Дніпром і Південним Бугом, місто Керч, а Кримське ханство проголошувалося незалежним.
Знову про запорожців згадали під час війни з Туреччиною 1787—1791 рр. У бойових діях брало участь Чорноморське козацьке військо. Особливо вдало козацькі полки діяли в обороні Кінбурна, облозі та взятті Очакова в 1788 р. У вересні 1789 р. два полки ко-заків-чорноморців оволоділи Хаджибеєм (сучасне місто Одеса).
Вагомим був внесок козаків-чорноморців у взятті головної фортеці турків на Дунаї — Ізмаїл, яка вважалася неприступною. Козаки знищили турецький флот на Дунаї, що дало змогу здійснювати штурм міста з усіх боків.
Активно діяли козаки-чорноморці в останній рік війни. Зокрема, у битві біля озера Бабадат козаки розгромили чималий загін турецько-татарської кінноти. Під час цього бою козаки-задунайці, що були в складі турецької армії, допомогли своїм товаришам у розгромі турків.
Згідно з договором, підписаним у Яссах, кордоном між Туреч¬чиною і Росією ставала річка Дністер.
Сподіваючись на подяку, козаки-чорноморці прагнули відро¬дити колишні козацькі вольності в межиріччі Дністра й Південного Бугу. Але це занепокоїло царський уряд, і козаків було вирішено відправити подалі з України.
У 1792 р. їм дозволили оселитися на Таманському півострові в межиріччі Кубані та Дону. У серпні 1792 р. перші 3877 козаків прибули на Тамань, де постало Кубанське козацьке військо.
Історичне значення Запорозької Січі. Ліквідація Запорозької Січі стала однією з найважливіших подій української історії другої половини XVIII ст. Із нею відходила в минуле козацька доба. Хоча Запорозька Січ загинула, вона залишила помітний слід у пам'яті українського народу. Запорозькі козаки уславилися героїчною боротьбою, яку впродовж трьох століть вели проти іноземних загарбників, і обороною південних рубежів України. Вони були на чолі національно-визвольної боротьби українського народу впродовж століть. Завдяки цьому створювалися умови для розвитку економічного
і культурного життя українців. Разом із тим наявність Січі була тим чинником, який стримував закріпачення українських селян, оскільки саме в запорозьких степах збиралися втікачі з усієї України. З'явившись як воєнна організація, козаки цим не обмежились. Ними були створені нові форми соціального, політичного та економічного життя.
Висновки
Друга половина XVIII ст. стала вирішальною для долі півдня України і Криму. Після чергових російсько-турецьких війн ці території остаточно опинилися під владою Російської імперії. У 1775 р. було ліквідовано Запорозьку Січ, а в 1783 р. — Кримське ханство Під імперською владою почалося активне господарське освоєння новоприєд-наних земель.
54. Чорноморське козацьке військо.
військова формація, створена російським урядом з кол. запор. козаків (див. Запоріжжя і Козацтво). Після зруйнування Запорозької Січі (1775) частина козаків переселилася на тур. територію і заснувала там Задунайську Січ, однак більшість з них залишилася на Запоріжжі, де вони стали скарбовими селянами. У 1780-их pp. рос. генерал Г. Потьомкін намагався відновити коз. частини на добровільній основі і використати їх для оборони Півд. України проти тур. загрози. З вибухом війни з Туреччиною (1787 — 91) рос. уряд почав творити коз. частини з запорожців і указом від 2. 2. 1788 створив «Військо вірних козаків» під керівництвом запор. старшин С. Білого та З. Чепіги.
Головний військовий штаб був розміщений в Олешках, де було зібрано майже 12 000 козаків. Ці коз. частини боролися проти турків під командуванням О. Суворова. 1788 вони були перейменовані на Чорноморське коз. військо, яке мало подібну організаційну структуру, як і запор, військо, такий самий одяг тощо. 1790 рос. уряд почав переселювати козаків на землі, що були положені між Богом та Дністром, і т. ч. виникло Бозьке коз. військо з гол. штабом у Слободзеї на Дністрі.
По закінченні війни рос. уряд не хотів, щоб коз. військо було розташоване поблизу центру України та Задунайської Січі, і тому 1792 він переселив Ч. к. на Передкавказзя, на т. зв. чорноморський кордон, що простягався здовж правого берега р. Кубані від гирла р. Лаби до Азовського м. Там оселилося 1795 бл. 25 000 козаків, а також і дехто з росіян. Вони були наділені зем. площею між р. Кубанню та Єяю, що охоплювала бл. 30 000 км2. їм було надано широку коз. самоуправу, однак вже на поч. 1800 від Ч. к. були відібрані права обирати старшину, і рос. уряд призначав кошових отаманів. У першій половині 19 ст. (1809 — 11, 1821 — 25, 1848 — 50) Ч. к. зміцнено новими переселенцями з кол. козаків з Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини та укр. селянами, які втікали від соц. утисків з Лівобережної України.
Адміністративна організація Ч. к. ґрунтувалася на запор. системі. Воно складалося з 40 куренів, 38 з яких були названі за кол. куренями, що існували на Запор. Січі. У 1840-их pp. курені Ч. к. перейменовано на станиці, об'єднані у 4 військ. округах: Таманській, Катеринодарській, Бейсугській та Єйській. Гол. військ. штаб був у Катеринодарі, заснованому 1794 (тепер відомий п. н. Краскоdap). Основним завданням війська було охороняти Чорноморську оборонну лінію вздовж р. Кубані й брати участь у військ. походах. Крім військ. служби, козаки займалися рільництвом, скотарством і рибальством. 1880 Ч. к. з'єдналося з зах. частиною Лінійного війська (6 бригад) і було перейменоване на Кубанське коз. військо. Впродовж майже одного ст. Ч. к. продовжило, хоч у дещо зміненій формі, традицію запор. козаків.
55. Задунайська Січ.
Задуна́йська Січ — військово-державна організація колишніх запорозьких козаків яка виникла після зруйнування царськими військами Нової Січі й ліквідації Запорізького козацького війська у червні 1775 року в нижній течії Дунаю. Запорожці оселилися спочатку на лівому березі, а потім турецька адміністрація переселила їх на правий берег.
Ліквідація Запорізької Січі не означала однак, що козацтво вдалося викреслити з Історії України. Воно відроджується на широких степових просторах між Дунаєм та Кубанню в нових формах. Звичайно, частина колишніх запорожців розійшлася по своїх зимівниках, хуторах, селах І містах І стала звичайними селянами або міщанами. Адже саме тоді удвічі зростає: чисельність сільської людності, що проживала уздовж берегів Дніпра від Нового Кодака до Микитиного Рогу, тобто від сучасного Дніпропетровська до Нікополя.
Але найнепокірніші запорожці покинули Російську Імперію і втекли за Дунай, на землі, що знаходилися під пануванням турецького султана Абдул-Гаміда І. Тут у гирлі великої європейської ріки вони заснували Задунайську Січ спочатку на лівому березі Дунаю, а потім, за наказом турецького уряду, який намагався віддалити колишніх запорожців від України, її було перенесено на правий берег.
Кажуть, що коли султан звелів запорожцям присягати на вірність Туреччині, то вони насипали у свої чоботи принесену із собою рідну землю І впевнено та гордо вимовляли слова присяги: «На чиїй землі стоїмо, тій і служити будемо».
Задунайська Січ була майже копією Запорізької, хіба що до традиційних господарських занять козаків (хліборобство, скотарство, рибальство, мисливство, ремесло) додалося й виноградарство. Хоч у Задунайській Січі керівні позиції належали старшині, але там не було кріпацтва.
Це створювало з неї оазис свободи, магніт, який притягував до себе знедолених людей з України. Відомо, що посланці задунайців таємно прибували на Україну І поверталися назад на чолі великих загонів нових втікачів. Так, у 1779 р. у місті Самарь було заарештовано колишнього запорожця Якова Савича Чорногора, який збирав трьохтисячний загін втікачів за Дунай. За рішенням суду Яків Чорногор і деякі Інші козаки, що робили аналогічні вчинки, були биті батогами І заслані на Сибір.
Однак згодом задунайцям все важче було нести службу для султана, який все частіше намагався використати їх для придушення національно-визвольних повстань греків, сербів, румун, болгар та інших народів Балканського півострова. Не бажаючи бути знаряддям в руках Оттаманської Порти, частина козаків вже наприкінці XVIII — початку XIX ст. втекла на Україну, де почали формуватися козацькі полки.
У 1828 р. вибухнула чергова російсько-турецька війна, І задунайці мусили вирішити питання: на чиєму боці їм битися? Всупереч наказу султана Махмеда (Мухаммеда) II останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий не виступив проти Росії, а, навпаки, вступив у секретні переговори з російським командуванням.
30 травня 1828 р. під Ізмаїлом 1500 задунайських козаків на чолі з Й. Гладким перейшли разом із своїми човнами на бік російських військ. І допомогли їм переправитися на правий берег Дунаю. На жаль, операція Гладкого не була добре продуманою, внаслідок чого турки жорстоко розправилися з тими козаками, що залишалися на Задунайській Січі, і повністю зруйнували цю Січ.
Задунайці взяли участь у подальшій боротьбі проти турецької армії і зробили свій внесок у перемогу Росії. За Адріанопольським мирним договором 1829 р. Туреччина передавала Росії гирло Дунаю і східний берег Чорного моря.
56. Участь українського козацтва в освоєнні Слобожанщини та Кубані.
У 1652 р. полковник Іван Зінковський (Дзинковський) з-під Острога на Волині привів на Слобожанщину тисячу козаків з родинами і майном , заснував на р.Тихій Сосні (у верхів’ях Дону) місто Острогозьк і створив на території Слобожанщини перший і найбільший Острогозький Слобідський козачий полк.
У цьому ж таки 1652 р., із містечка Ставищ Білоцерківського полку на Слобожанщину перейшов загін Герасима Кіндратовича (Кондратьєва), на основі якого було створено Сумський полк, а в 1658 р., засноване м. Суми.
У 1654 р., з Правобережжя і Лівобережжя на Муравському шляху оселилося 587 українських родин, а згодом осіло ще 670 родин, з яких було сформовано Харківський Слобідський полк.
У 1654 р. 1587 українських переселенців заснували місто Охтирку, яке стало центром Охтирського Слобідського полку.
Освоєння південної частини Слобожанщини привело до створення тут у 1663 р. Балаклійського полку козачим отаманом Яковом Черніговцем, який привів сюди 150 українських сімей із Задніпров’я. Окрім Балаклії, Черніговець збудував декілька міст і слобід по Донцеві: Андрієви Лози, Бишкинь, Савинці, Лиман та кріпость Ізюм. Цар зробив осадчика-отамана Бакалійським полковником.
У 1677 р., за указом воєводи Ромодановського за провину Я. Черніговця від полковництва усунуто, а Балаклійський полк було приєднано до Харківського. У 1685 р. Із Харківського полку було виділено Ізюмський полк, і першим полковником самостійного Ізюмського полку став Костянтин Донець-Захаржевський, який разом з батьком, харківським полковником Григорієм Донцем, не тільки збудували нове місто-кріпость Ізюм, а й заселили всю Ізюмську полкову округу переселенцями з інших Слобідських полків.
Заснування окремих козачих полків на території Слобідської України знаменувало якісно новий етап в освоєнні краю, адже прибували не розрізнені ватаги втікачів, а повноцінні одиниці, організовані за козацьким звичаєм на чолі з полковниками і козацькою старшиною.
Слобідських козацьких полків (полкових округ): Острозького, Сумського, Охтирського, Харківського, Ізюмського. Полки поділялися на сотні (сотенні округи), сотні на десятки. Таким чином, кожна полкова округа була не лише військовою, а й адміністративною одиницею. Територіально полкова округа приблизно була рівна нинішній області, а сотенна приблизно дорівнювала нинішнім районам.
На чолі полку і полкового уряду стояв виборний полковник і полкова старшина. Спочатку полковника і полкову старшину обирали загальним зібранням усіх козаків полку, потім і полковника, і полкову старшину вибирала сама полкова старшина.
Полкову старшину складали шість чоловік: обозний, суддя, осавул, хорунжий і два писарі.[20]
Сотні очолювалися сотенними урядами, котрі складалися із сотника, отамана, осавули, хорунжого і писаря. Сотня порядкувалася сотником.
Під час першої хвилі міграції, в 1792 — 1794-у роках, із-за Бугу на Кубань переселилося 12 тисяч 645 козаків і 5 тисяч 562 козачки 2. Згодом підійшло ще 7000 козаків, які після ліквідації Запорозької Січі поселилися в різних місцях Новоросійського краю 3. Загалом кількість першої хвилі українських переселенців на Кубань сягнула двадцяти п'яти тисяч осіб.
Дозволивши переселення українських козаків на Кубань, Катерина II сподівалася, по-перше, позбавити Чорноморське козацьке військо дружніх зв'язків із Задунайською Січчю, факт існування якої надзвичайно тривожив Петербург; по-друге, цариця розраховувала захистити нові російські кордони від нападу войовничих черкеських племен 4. Крім того, існувала гостра необхідність швидкого освоєння знелюдненого імперською політикою випаленої землі краю.
Мали свою рацію й козаки. Бажаючи зберегти свій устрій, звичаї і спосіб існування — хоч і за краєм української землі, вони змушені були переселятися з рідної України на Кубань. І ставати на захист інтересів Російської імперії, яка стільки нещасть принесла їхній Батьківщині…
Козаки-чорноморці, прибувши на Кубань, розмістилися куренями, назви яких були перенесені із Запорожжя. Тут були Батуринський, Іркліївський, Калниболотський, Канівський, Уманський, Корсунський, Менський курені. На Таманському півострові розкинувся Медведівський курінь. Його назва походила від холодноярського села Медведівки. Вищестебліївський і Нижчестебліївський курені отримали назву від містечка Стеблів, що лежить на річці Рось, а Кисляківський курінь — від подільського села Кисляк. Засновані на Кубані були Переяславський, Полтавський та інші курені, назви яких підкреслюють їхнє українське походження.
Другим масовим виходом на Кубань стало переселення козаків Катеринославського й Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ, а також Задунайської Січі у 1802 — 1810-му роках. Лише за перші три роки цієї хвилі на Кубань переселилося 7000 членів козацьких родин колишнього Катеринославського козацького війська.
Спровадивши на Кубань значну частину українських козацьких військ, російське самодержавство вдалося до переселення колишніх реєстрових українських козаків. У 1809 — 1811 рр. тільки із Полтавської і Чернігівської губерній на Кубань переселилася понад сорок одну тисяча осіб 5.
В 1820-му знову виникло питання про переселення в Чорноморію колишніх реєстрових козаків із Полтавської і Чернігівської губерній. Як зазначав дослідник Микола Стороженко, однією з причин стало прагнення царського уряду, «вислати з Малоросії найбільш волелюбний елемент, що розчарувався в своїх сподіваннях» 6. А сподівалися українські козаки, що після того як вони захистили Росію від війська Наполеона Бонапарта їм повернуть колишні права і вольності.
Та Росія не тільки не повернула їм прав, але й посилила колоніальний гніт українського народу, а невдоволених переселила на Кубань. Всього від 1809-го до 1849 рік на Кубань з України було переселено колишніх реєстрових козаків із родинами майже 109 тисяч осіб 7.
Таким чином, пасіонарний елемент був спроваджений з України. А в козаків-переселенців у буквальному смислі була вибита з-під ніг рідна земля. Чи дивуватися, що Катерина II, переселяючи таку масу козацтва за край української землі, сподівалася на фактичне вимирання козацької вольниці? Справді, рідна земля вже не підживлювала, бурхливі дніпровські пороги вже не напоювали енергетикою біле козацьке тіло, урвалася й таємна розмова з прадідівськими могилами.
Україна залишилася без воїнства, тепер над нею міг збиткуватися кожний, кому б забаглося. Не дивно, що у XIX столітті спротив поневолювачам чинили лише подільські селяни на чолі з Устимом Кармелюком та знаменитий Холодний Яр… Все інше завмерло, змирившись із поневоленням…
Одним з останніх актів нищення українських козацьких військових формувань стало переселення в Закубання Азовського козацького війська, створеного 1828 року з колишніх «турецьких» запорожців, які, «покаявшись», отримали від Миколи I «прощєніе 'рєхов» і відразу були кинуті в м'ясорубку, на штурм турецької фортеці Ісакчі, щоб кров'ю «смить прєдатєльство» і «довєсті прєданность російскому царю».
На початку 60-х років ХІХ ст., коли позиції Росії на півдні досить зміцніли, азовські козаки, що були поселились між Маріуполем та Бердянськом, стали для російської влади, як свого часу запорожці, небажаними. І царський уряд, якому українське козацтво було потрібне насамперед для охорони кордонів та під час численних завойовницьких війн, ухвалив рішення переселити азовських козаків на Кубань — проти їхньої волі. Так, недоля об'єднала на Кубані дві гілки нащадків Запорізької Січі - чорноморців і азовців.
За підрахунками Євгена Петренка, від 1792-го до 1865 року з України на Кубань організовано переселили 158 тисяч 843 українців. Але слід зазначити, що, крім офіційного переселення, відбувалась і стихійна міграція. Вона у статистиці не враховувалась.
Із відміною кріпацтва в Російській імперії настав якісно інший період заселення та освоєння Кубані. Якщо на першому етапі переселення козаків і селян з України на Кубань і Закубання відбувалося внаслідок ініціювання його царським урядом, то від 1861-го до 1917 року почалася самостійна міграція населення. В її основі були економічні причини: Кубань багатьох манила своїми достатками. Найбільше до Кубанської області мігрувало вихідців Харківської, Полтавської, Катеринославської та Чернігівської губерній 8.
57. Крим у складі Катеринославського генерал-губернаторства.
За Кючук-Кайнарджійським миром (1774 р.) до Росії відійшли території між Бугом і Дністром, Крим став формально незалежним від Турецької держави. З метою підірвати економіку Криму, за ініціативою намісника Малоросії П.Румянцева, О.Суворов здійснив блискавичну операцію і вивів 31 тис. населення з території Криму – греків, вірмен, грузинів, тобто "кримських християн грецького закону". Більшість грецьких вихідців з Криму оселилися на Маріупольщині. Кримське ханство, економіка якого прийшла в занепад після вивозу економічно активного населення, у 1783 р. було прилучено до Російської імперії.
Втім, як вважають сучасні дослідники О.Пріцак, Я.Дашкевич, більшість населення Криму становили представники українського етносу, що дає підстави стверджувати, що економічно, географічно, етнічно й політично Крим завжди тяжів до України, а не до Росії, безпосередніх кордонів з якою він не має.
Під час подорожі Катерини ІІ до Криму в 1787 р. у Херсоні була збудована брама із символічним написом "Шлях на Царгород". На запрошення Катерини ІІ до Херсона прибув австрійський імператор Йосиф ІІ, з яким обговорювалися сфери впливів: Австрії мав належати перший Рим, Росії – другий, тобто Візантія, Царгород (Стамбул).
У 1782 р. Новоросійську та Азовську губернії об'єднали в Катеринославське намісництво, адміністративним центром якого спочатку був Кременчук, а з 1784 р. – Катеринослав. Намісником став князь Г.Потьомкін – Таврійський.
За часів Павла І, який нищив усе, що було пов'язано з іменем Катерини ІІ, замість Новоросійського, Вознесенського намісництв та Таврійської області була утворена Новоросійська губернія, центром якої став Новоросійськ (колишній Катеринослав). З 90-х рр. XVIII ст. до вжитку увійшла назва "Новоросія", яка поширювалася на всю південну Україну. Термін в адміністративному сенсі зберігався до 1874 р.
За царювання Олександра І відбулися чергові зміни адміністративного характеру. У 1802 р. друга Новоросійська губернія була поділена на три: Миколаївську (з 1804 р. перейменовану на Херсонську), Катеринославську та Таврійську. З 1812 р. у зв'язку з урядовою стратегією враховування особливостей окремих регіонів, провінцій імперії, утворилося Новоросійське та Бессарабське генерал-губернаторства.
Свої особливості мав і соціальний устрій південноукраїнських земель. Головна відмінність Півдня від решти регіонів пов'язана з формуванням нової моделі соціально-економічних відносин, заснованої не на примусовій, а на вільнонайманій праці.
Кріпосництва в Південній Україні в таких формах і масштабах, як у Лівобережній або Правобережній Україні, не було. Колишні кріпаки-втікачі, разом з іноземними колоністами поселялися на великих просторах і вели своє господарство. Більше того, класичного кріпацтва не було і в поміщицьких маєтках Півдня. Моделлю нового типу господарювання та соціальних відносин стало починання генерал-губернатора Новоросії М.Воронцова (1822-1844). Як власник великих земельних володінь у Південній Україні та Криму, він перевіз своїх кріпаків з центральних губерній та оселив на нових землях, перетворивши їх тим самим на орендаторів. Тепер вони мали власні хати і вели спосіб життя власне фермерів: не були обтяжені панщиною, а сплачували ренту або оброк. Окрім своїх привезених кріпаків Воронцов використовував найману працю інших переселенців як у землеробстві, так і в городництві та виноробстві. "Його модель, – стверджує американська дослідниця Патриція Герлігі, – наслідувала систему капіталістичного господарства Заходу." Селяни Новоросії не знали таких утисків з боку своїх господарів, як в інших російських губерніях. Напередодні земельної реформи 1861 р. лише 1/10 поміщицьких земель оброблялася кріпаками, 9/10 – найманими робітниками.
Отже, Південна Україна або Новоросія – суттєво відрізнялася від решти територіально-історичних регіонів. Окраїнний характер, віддаленість від центру, морські та річкові комунікації, багаті природні ресурси краю зумовили такі особливості його соціально-економічного зростання: швидкі темпи колонізації, що мала багатонаціональний характер, розбудову нових міст, зовнішньо-економічні торгівельні стосунки, поліетнічний склад населення, розмаїття культурних традицій, переваги нової моделі соціальних відносин, заснованих на не примусовій, а вільнонайманій праці. Усе це створило підвалини для подальшого економічного і соціального зростання регіону.
16. Еволюція козацько-селянських повстань напередодні Хмельниччини
Козацькі повстання 90-х років XVI ст. Кінець XVI ст. ознаменувався в Україні піднесенням козацького повстанського руху, що мав національно-визвольний характер. Причини повстань:
Повстання Криштофа Косинського (1591-1593 рр)
І Криштоф Косинський був гетьманом реєстрового козацтва, дрібним шлях- I тичем із Підляшшя. Був позбавлений отриманого за службу маєтку, через 1 що і розпочав повстання. Загинув в одному з боїв із польськими військами. І Існує легенда, що його живцем замурували в католицькому монастирі. Територія: Поділля, Київщина, Волинь. Учасники: козаки, селяни-втікачі, міщани. Перебіг подій. Повсталі захопили Білу Церкву, Трипілля, Пе реяслав. Край було переведено на воєнний стан. 23 січня 1593р. повстанці зустрілися з польськими військами під містечком П'яткою на Волині. Після тижня кривавих боїв було підписано угоду:
той воював зі Швецією і надав лише гроші.
Загинув Косинський у травні 1593 р. під Черкасами. Повстання було придушено. Р • .
Козацька війна 1594 р. під проводом Северина Наливайка. Територія: БрацЛавщина, Київщина, Волинь, Білорурь. Учасники: козаки, селяни, міщани. Перебіг подій. Наливайко скористався війною Польщі з Туреччи ною. Повстання охопило більшу частину українських і білоруських земель, що стало загрожувати існуванню держави. Проти повстанців рушила каральна експедиція С. Жолкевського. Відступаючи, Нали вайко планував перейти на територію Московського царства, але під Лубнами в урочищі Солониця був розбитий. Поляки вирізали майже 10 тис. чоловік у козацькому таборі, в основному — жінок і дітей. Наливайка та ще шістьох керівників повстання стратили у 1597 р.
Значення козацьких повстань кінця XVI ст.
—. Стали спробою поширити права і привілеї реєстрових козаків на все козацтво. V
Козацькі повстання першої половини XVII ст. Причини повстань:
1625 р.у— повстання під проводом Марка Ж майла. Учасники: козаки, селяни та міщани. Територія: Подніпров'я. Підбіг подій. Помірковані запорожці виступили за мирне за вершення конфлікту шляхом переговорів. Результатом компромісу став Куруківський трактат:
1.реестр збільшено до б тисяч; 2.збільшено плату реєстровцям; 3.учасники повстання амністовані; 4.нереєстрові козаки повертаються до шляхти.
1630 р. — повстання під проводом Тараса Трясила (Федорови ча) , гетьмана нереєстрових козаків. Учасники: козаки, селяни та міщани.
Територія: Лівобережжя, Подніпров'я, Брацлавщина, Волинь, Галичина.
Перебіг подій. На придушення повстання рушило польське вій сько С. Лаща, який розправлявся з мирними жителями. У відповідь повстанці вирізали «Золоту роту» з добірних польських вояків. Ця битва дістала назву «Тарасова ніч». Але серед повсталих почешися чвари, частина козаків домоглася обрання нового гетьмана — А. Конашевича-Бута, який почав переговори з поляками.
Щоб перешкодити подальшим повстанням, до 1635р. поляки по будували на дніпровських порогах фортецю Кодак. Гарнізон фортеці не пускав по Дніпру човнів на Січ, кінні роз'їзди ловили втікачів і направляли їх на земляні роботи або в тюрми.
1635 р. — загін Деяка Сули ми зруйнував Кодацьку фортецю. Са мого Судиму старшина видала польському урядові, і його стратили у Варшаві. Кодак було відбудовано.
1637р• — повстання під проводом запорізького гетьмана Павла Бута (Павлюка) охопило Подніпров'я, Брацлавщину. Поляки за пропонували переговори, Павла Бута та кількох ватажків схопили реєстровці й передали польському командуванню. Згодом їх стра вили у Варшаві.
Наслідком поразки цього повстання стала «Ординація Війська Запорізького реєстрового» 1638 р.: 1.реєстр становив 6 тисяч козаків; 2.нереєстрові козаки мали стати кріпаками; 3.Запорозька Січ підлягала ліквідації.
1638 р. — повстання під проводом запорозького гетьмана Яко ва Острянина (Остряниці). Козацькі війська діяли за підтримки донських козаків; зазнали поразки й перейшли на територію Мос ковської держави. Того ж року козаки попросили в польського уря ду перемир'я. Настало десятиліття «золотого спокою» — до 1648]
Значення козацьких повстань першої половини XVII ст.: 1.Боротьба набула національно-визвольного спрямування. 2.Козацькі вимоги — захист православ'я, скасування кріпацтва,] звільнення від польського панування — об'єднали різні верств українського населення (селян, міщан, православне духовенство, шляхту). 3.Козаки стали лідерами національно-визвольного руху. 4.Визнано, хоча й формально, існування православної церкви- в Україні, православним надано правц будувати церкви, відкри вати братства, школи, типографії, навіть обіймати державні по сади («Статті для заспокоєння руського народу», 1633 р.). 5.Сприяли поширенню ідеї національного визволення, підготува ґрунт для Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмель ницького, що розпочалася в 1648 р.
Причини поразок селянсько-козацьких повстань: 1.як правило, вони починалися стихійно, без ретельного плану вання; 2.головна мета — помста кривдникам, а не реалізація певної про грами; 3.селяни-повстанці не йшли далі своєї місцевості; 4.старшина та реєстровці схилялися до переговорів, а не до рішу чих воєнних дій; 5.козацька армія поступалася польській у стратегії, озброєнні, ви школі.
Наслідки повстань: 1.реєстрове козацтво позбавлено самоврядування: полковниками моглибути тільки поляки, очолював військо не гетьман, а спе ціальний королівський комісар; 2.козакиліередавали полякам артилерію та військові відзнаки. 3.обмежено територію розселення козаків;
57. Крим у складі Катеринославського генерал-губернаторства.
У 1774 році було проголошено «незалежність» Криму, а фак тично відділення від Туреччини, а в 1783 р. «приєднання» Криму до Російської імперії. Перші кораблі в «Ахтіарській» затоці коло Херсонесу як першої військової бази Російської імперії складалися виключно з Дніпровської і Азовської флотилій під керівництвом запорожців. У 1789 році Чорноморський флот у Севастополі, що складався з 4 великих та більшої кількості менших кораблів, теж обслуговувався колишніми запорожця ми.
Як відомо, Катерина II об'явила про включення Криму до складу Росії 8 квітня 1783 року.
Однак самостійне адміністративне й господарське існування колишнього ханства під імперською короною як Область Таврійська виявилося неможливим. Про самостійне існування в такому ж статусі самого тільки півострова також не доводи лося розводитися. А тому фактично з перших днів підкорення Криму Потьомкін змушений розглядати його як невід'ємну ча стину свого генерал-губернаторства, що обіймає, наголошуємо на цьому, весь південь і схід України.
Офіційне рішення про включення Криму до складу південно-східного українського адміністративно-територіального організму з'являється лише 2 лютого 1784 року. Князь Потемкин як генерал-губернатор Катеринославський і Таврійський одержує повноваження не лише поділити підпорядковану йому новостворену область на 7 повітів (Симферо- польський, Левкопольський, Євпаторійський, Перекопський, Дніпровський, Мелітопольський і Фанагорійський), а й потур буватися про «устройство нових укреплений по границам Ека- теринославской губернии».
Свідченням того, що Крим з самого початку його приєднання до Російської імперії не виділявся з південно-українського гос подарського організму є указ Катерини II про вільну торгівлю в чорноморських містах від 22 лютого 1784 року. А запорожці стають чи не головною збройною силою для за хисту новопридбаних земель, що іменуються тепер Таврійською областю. Під назвою Війська вірних чорноморських козаків вони не тільки розташовуються по території Кримського ханства на північ і захід від Перекопу, а й висуваються на головний рубіж оборони від можливих нападів турецької армії — на Кубань.
Але поряд з обороною нових територій поставало не менш го стро питання про їхнє освоєння. Особливо це стосувалося Кримсь кого півострова, звідки масово почали емігрувати татари, що призвело майже до його обезлюднення.
Звичайно, коли татарські промисли в Криму почали згорта тися в зв'язку з еміграцією до Туреччини, то українське козац тво, котре добре орієнтувалося в економічних можливостях півострова, намагалося зайняти звільнені місця. В першу чер гу, це стосувалося видобутку солі.
Однак царський уряд аж ніяк не прагнув масового заселення українцями Криму, оскільки це могло призвести в майбутньо му до поступової колонізації ними всього півострова з утверд женням національно-визвольних ідей. Тому з самого початку приєднання Криму князь Потьомкін звернув увагу на заселен ня цього регіону «русскими вьіходцами с целью укрепления за Россией и обрусения присоединенньїх областей» (Изв. ТУАК. — № 7. — С. 91).
Одним з найпростіших способів заселення Таврії було зали шення тут звільнених у відставку солдат. Останні виключали ся з полків, забезпечувалися амуніцією, грошовим жалуван ням, амуніцією, провіантом і під командою спеціально виділених для цього офіцерів направлялися у відведені для них місця поселення. Для того, щоб примусово поселені солдати закріплювалися на нових, сюди переселяють жінок, щоб створювались сім»ї. Проте всі заходи про переселенню не давали бажаного результату. За підрахунками С. Секиринського, «российские переселенцьі» наприкінці XVIII ст. складали трохи більше 13 відсотків сільського населення всієї Таврійської області.
Найбільш витривалими виявилися українці. Крім хліборобства, багатьох з них залучили до робіт на соляних про мислах, переробки смушків, будівництва кораблів у Севастополі. Французький інженер Мармон, який 1834 року побував на півострові, так закінчує свій опис Керчі: «З усіх утіх, які ми мали, я був особливо зворушений козацькою піснею, і найчудовіші голоси співали сумні, меланхолійні пісні сповнені солодкої мелодії».
За статистичними даними 1897 року, в Криму мешкало 63 тисячі українців;
Але особливо наглядним є факт викривлення даних щодо українського населення в Криму (факт ігнорування українців під час переписів).
58. Українські землі в складі Австрійської імперії.
Наприкінці XVIII ст. розпочався новий період у житті західноукраїнських земель. У цей час карта Європи була знову перекроєна відповідно до геополітичних інтересів великих держав. Унаслідок цього до складу багатонаціональної Австрійської імперії після першого (1772) та третього (1795) поділів Польщі відійшла Галичина, а після укладення австро-турецької Константинопольської конвенції (1775) під владою австрійського імператора опинилася Буковина. Крім того, з XVII ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало ще й Закарпаття. Отже, «клаптикова» імперія Габсбургів наприкінці XVIII ст. стала володаркою значної частини України — на зламі століть західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км2, де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.
Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці реформи запроваджувалися в життя в 70—80-х роках XVIII ст. Марією-Терезою та Йосифом II. Вони базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя залучити імперію до нових історичних процесів та не допустити її відставання від основного суперника — сусідньої Пруссії.
Підхід до реформування суспільства був комплексним: зміни водночас відбувалися майже у всіх сферах життя. Реформа управління зробила центральною постаттю місцевої адміністрації державного чиновника, було проведено перші статистичні переписи населення та земельних володінь, упорядковано систему обліку та контролю. Військова реформа ввела обов'язкову військову повинність та централізований рекрутський набір. Особливо значним був вплив реформ у сфері аграрних відносин, релігії та освіти.
У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ), у якому вимагала від поміщиків поводити себе з селянами «по-людськи». Її спадкоємець Йосиф II пішов ще далі: у 1782 р. його патентом було скасовано особисту залежність селян від дідичів та надано їм певні права обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно в спадщину тощо; 1784 р. сільським громадам були надані права самоврядування; 1786 р. запроваджено триденну панщину. Ці реформаційні кроки, спрямовані на скасування кріпацтва, робилися саме тоді, коли в українських землях, підвладних Російській імперії, це кріпацтво було юридично оформлене; у сфері релігії: по-перше, церква підпорядковувалася державі; по-друге, змінився статус священиків — вони стали державними службовцями; по-третє, 1773 р. було ліквідовано орден єзуїтів, який до цього мав значний вплив на суспільне життя імперії; по-четверте, цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких конфесій і зрівняно в правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви., проголосили загальну середню освіту; створили в містах і селах для широких мас населення цілу мережу навчальних закладів; перевели шкільну освіту на державний кошт; 1784 р. на місці закритої єзуїтської академії відкрили Львівський університет; дозволили початковій школі користуватися рідною мовою.
Після смерті Йосифа II (1790) у правлячих колах імперії на зміну реформаторству, лібералізму, освіченому абсолютизму поступово приходить консерватизм, контрреформізм, реакція. Наступники цісарів-реформаторів на австрійському престолі, побоюючись, що поглиблення реформ може призвести до революційного вибуху в імперії, аналогічного Великій Французькій революції, відмовилися майже до середини XIX ст. від ідей та практики модернізаційного курсу. Крім французької революції, цієї доби значний вплив на соціально-економічний та політичний розвиток імперії Габсбургів мали такі загальноєвропейські процеси та явища, як загострення суперечностей між європейськими країнами у зв'язку з поділами Польщі, промисловий переворот в Англії, широкомасштабні та тривалі наполеонівські війни тощо.
Реформи Марії-Терези та Йосифа II сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях. Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основними носіями української національної ідеї було духовенство. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького в Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація — «Товариство священиків», навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення в початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови — І. Могильницького (1822), Й. Лозинського (1833), Й. Левицького (1834). Крім того, І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою «Розвідка про руську мову» (1829), у якому обстоював ідею самобутності української мови, вказував на її відмінність від польської та російської, обґрунтовував її рівноправне місце серед інших слов'янських мов.
На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця». Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811—1843), І. Вагилевич (1811—1866) та Я. Головацький (1814—1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін «руська» для галичан означав українська).
Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д. Бантиша-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів (І. Котляревського) з Наддніпрянської України, члени «Руської трійці» своє головне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні «підняти дух народний, просвітити народ», максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.
Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували в багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Наслідком цього своєрідного «ходіння в народ» стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом
Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій та перекладів під назвою «Син Русі» (1833), у якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком «Руської трійці» став підготовлений до друку збірник «Зоря» (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лейтмотивом збірки було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспівування козацьких ватажків — Б. Хмельницького та С. Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Слід зазначити, що видання цієї книжки було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Перша намагалася придушити молоді паростки українського руху в Галичині, побоюючись, що він у перспективі може стати проросійським. Друга, відображаючи інтереси консервативних лідерів греко-католицької церкви, виступила не стільки проти змісту, скільки проти форми: поява книжки українською мовою посягала б на монополію та авторитет мови церковнослов'янської.
Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ «Русалка Дністровая». І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у «Зорі», лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решту було конфісковано. Що ж злякало офіційну владу цього разу? Це був новаторський твір і за формою, і за змістом. Він написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, «гражданським» шрифтом. Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широким народним верствам. Зміст «Русалки Дністрової» визначають три основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків — борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичну сферу.
«Русалка Дністровая» стала підсумком ідейних шукань та своєрідним піком діяльності «Руської трійці». Незабаром це об'єднання розпадається. Переслідуваний світською і церковною владою, на 32-му році життя помирає М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Довше від інших обстоював ідеї «Руської трійці» Я. Головацький. Проте й він під впливом М. Погодіна приєднується до москвофілів і 1867 р. емігрує до Росії.
У Галичині воно було скасоване у квітні 1848 p., тобто майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Суть селянської реформи зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.
Революційна хвиля 1848—1849 pp., що охопила Європу, зумовила кардинальні зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її потужним впливом зазнала змін вся суспільна організація держави. Імператор Фердінанд змушений був декларувати буржуазно-демократичні свободи та проголосити конституцію. Ці радикальні зрушення сприяли пожвавленню суспільного руху в західноукраїнських землях. Першими виявили активність польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 р. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р. та наданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя та Західної України на вільний самостійний національний розвиток.
Пожвавлення революційного руху, пробудження національної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради народової прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська організація — Головна Руська рада, на чолі якої став спочатку Г. Яхимович, а згодом М. Куземський.
Це патріотичне об'єднання видало маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу організації:
— українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом;
— пращури українців мали свою державність, культуру, право, мову, були народом, який «рівнявся славі найзаможнішим народам Європи»;
— доцільність поділу Галичини на дві провінції — польську та українську з окремими адміністраціями;
— необхідність розширення сфери вжитку української мови, зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким; дозволу українцям обіймати всі державні посади тощо.
59. Українська культура в добу Гетьманщини.
Друга половина ХVІІ–ХVІІІ ст. у сфері освіти знаменна тим, що саме в цей час в Україні формується розгалужена мережа початкових навчальних закладів, зароджується система професійної освіти. На кінець ХVІІ – початок ХVІІІ ст. найбільшого свого розквіту досягає Києво-Могилянська академія — знаний культурно-освітній осередок східного слов’янства.
середину ХVІІІ ст. лише на землях Гетьманщини існувало майже півтори тисячі сільських та міських шкіл початкового рівня. У великих полкових та сотенних містах могло існувати по декілька таких шкіл. Так, наприклад, у Чернігові та Новгород-Сіверському існувало по шість початкових шкіл, у Сосниці та Березні — чотири, городні та Мені — три. Найбільше таких шкіл було в Києві, де лише на Подолі діяло 14 церковнопарафіяльних шкіл.
Колегіум у Чернігові виник 1700 р.
У 1726 р. було відкрито перший колегіум на Слобожанщині — в Харкові.
Наприкінці 1738 р. було засновано Переяславський колегіум.
Найбільш відомими вихованцями та професорами Києво-Могилянської академії другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст., що уславилися на ниві науки, просвітництва та в духовній сфері, були Єпіфаній Славинецький, Симеон Полоцький, Інокентій Гізель, Сильвестр Косів, Йосиф Кононович-Горбацький, Йоаникій Галятовський, Лазар Баранович, Йоасаф Кроковський, Теофан Прокопович, Георгій Кониський, Стефан Яворський, Данило (Димитрій) Туптало, Георгій Щербацький, Михайло Козачинський та ін. Переважна більшість українських гетьманів — Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол — також були вихованцями Києво-Могилянської академії. Значна частина полкової та сотенної старшини, майже весь склад військових канцеляристів, відомі провідники запорозького козацтва — Кость Гордієнко, Іван Глоба, Володимир Сокальський — також здобували знання в стінах цього навчального закладу.
Києво-Могилянська академія в часи свого розквіту була духовно-освітнім центром усього православного слов’янства. У її стінах навчалися вихідці з Білорусі, Росії, Болгарії, Боснії, Чорногорії, Сербії, а також — Греції, Молдови, Волощини.
Найбільша кількість учнів навчалася в стінах Києво-Могилянської академії на початку ХVІІІ ст. — у гетьманство І.Мазепи — близько двох тисяч осіб. Пізніше кількість студентів коливалася в межах 500–1200.
Основні зусилля літописців зводилися до простої фіксації подій, сума яких і творила текстуальну канву твору. Прикладами такого історієписання є "Межигірський літопис" (1608–1700), "Чернігівський літопис" (охоплює події історії України від найдавніших часів до 1765 р.), "Літопис Мгарського монастиря" (зберігся лише фрагментарно — у хронологічних межах кінця XVII – середини XVIIІ ст.), а також ціле гроно літописних нотаток, створених у Галичині — "Літопис Підгородецького монастиря" (1585–1729), "Добромильський літопис" (1648–1700), "Перемишльський літопис (1712–1788) та ін.
Прикладами зародження цього, на той час нового, стилю в українській історіографії є праця Феодосія Софоновича "Кройніка", яка охоплює події української історії від найдавніших часів до 1673 р. При написанні своєї праці він залучав і творчо опрацьовував історичні джерела — літопис Нестора та хроніку М.Стрийковського.
Однією з мистецьких сфер, де найвиразніше простежуються впливи барокового мислення, є архітектура. У другій половині ХVІІ – середині ХVІІІ ст. архітектурна думка в Україні розвивалась як у руслі власної традиції, так і активно засвоювала європейський досвід.
Друга половина ХVІІ ст. на Лівобережжі позначена появою архітектурних комплексів Крупицько-Батуринського, Лубенського, Мгарського та Густинського монастирів. Вони являли собою інженерні системи оборонного будівництва. Їх фортифікації поступово втрачали оборонний характер, перетворюючись на муровану огорожу. Ця тенденція виявила себе при спорудженні нових мурів Києво-Печерської лаври, стін чернігівського Троїцького монастиря та київського Софійського собору.
У Києві Маріїнський палац (архітектор Б.Растреллі, 1755) та Кловський палац (архітектори П.Нєєлдов та С.Ковнір, 1754–1758). Аналогічні тенденції простежуються і у будівлях резиденції гетьмана Кирила Розумовського в Глухові (1749–1751), резиденції фельдмаршала Петра Рум’янцева у Глухові (1768–1773)
Довершеними зразками Лівобережного варіанту цього стилю є полкові канцелярії в Козельці (архітектори А.Квасов та І.Григорович-Барський, бл. 1756) та в Прилуках, а також будівля Малоросійської колегії в Глухові (1782). Характерною ілюстрацією світської барокової архітектури є так званий Мазепинський корпус Києво-Могилянської академії (1703). Згодом, в 30-х рр. ХVІІІ ст., архітектор Й.Шедель надбудував над одноповерховим корпусом другий ярус з відкритою аркадою зі спареними колонами. Надзвичайним багатством пластичного оздоблення екстер’єру та монументальністю ліній вежі відзначається будівля Чернігівського колегіуму.
розвивався стиль хрещатого п’ятидільного храму. З дотриманням його канонів збудовано церкву Святого Миколая у Ніжині (1668), Троїцьку церкву Густинського монастиря (1674), церкви Максаківського й Крупицько-Батуринського монастирів та Спасо-Преображенські церкви в Прилуках (1716) і Великих Сорочинцах (1732). У Києві в стилі хрещатого п’ятидільного храму збудовано церкви Усіх святих на Економічній брамі Києво-Печерської лаври (1696–1698), Георгієвську Видубецького монастиря (1701).
Троїцька монастирська церква в Чернігові (1679–1695) є найранішим зразком храмових споруд базилікального плану із склепіннями на стовпах. В аналогічному стилі зведено й собор лубенського Мгарського монастиря (1684–1692), а також Хрестовоздвиженського монастирського собору у Полтаві (1689–1709), церкви київського Братського монастиря (1693) та Миколаївський собор (1696).
Найбільш поширеною формою малярства в цей час залишалося церковне монументальне малярство. Найбільшого розвитку воно набуло в Києві, Чернігові та деяких інших культурних центрах Лівобережжя. До числа найбільш помітних його зразків належала малярська декорація Успенського собору Києво-Печерської лаври, виконана після пожежі 1718 р., а також розписи лаврської Троїцької надбрамної церкви. Поза межами Києва найвідомішими зразками були первісне оздоблення Троїцького собору в Чернігові та Троїцького собору Густинського монастиря, а також Спасо-Преображенського собору в Ізюмі та ряд медальйонів у козелецькій церкві Різдва Богородиці.
Надзвичайно поважне місце в мистецькому житті барокової України відігравала графіка, яка була представлена насамперед книжковою ілюстрацією. У технічному плані до кінця ХVІІ ст. розвивалася переважно гравюра на дереві (дереворити), надалі домінуючі позиції посіло гравірування на металі, переважно мідерити. Найбільш відомим з-поміж граверів середини ХVІІ ст. був майстер Ілля, творчий шлях якого розпочався наприкінці 30-х рр.. у Львові, а у 50-х рр. розквітнув у Києві.
Неоціненний внесок у становлення та розквіт київської гравюри на металі вніс учень О.Тарасевича Іван (Інокентій) Щирський. Йому належить авторство ілюстрацій для панегірика Лазарю Барановичу "Благодать і істина" (1683), теза Прокопія Колачинського (1698) із усім відомим зображенням Києво-Могилянської академії та її студентів, панегірик Іванові Обидовському (1698), цілий ряд портретних зображень.
60. Входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій.
Кінець XVIII – початок XIX ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетвореньу Центральній та Східній Європі. Наприкінці XVIII ст. перестала існувати Річ Посполита до складу якої входила значна частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця XV ст. становило постійну військову загрозу для підсоння українських етнічних земель.
Внаслідок цих змін зникли держави, які традиційно помітно впливали на розвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя і ранньомодерну добу. У новітній час українські землі виступили у новій політичній конфігурації: після першого розподілу Польщі (1772) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля; у 1774 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північночорноморські степи; у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795) – Берестейщина.
Політичне влаштування українських земель від часу поділів Польщі аж до першої світової війни залишалося майже незмінним (єдині, але дуже незначні зміни були пов’язані з Наполеонівськими війнами). Однак сильним змінам підлягла сама територія розселення українців. Колонізація чорноземних степів та Кубані збільшила українські етнічні території з 450 тис. км2 у середині XVIII ст. до 700 тис. км2 у середині XIX ст. Територіальне розширення супроводжувалося ще більшим зростання населення. Населення підросійської України зросла з 8,7 млн осіб 1811 р. до 22,4 млн осіб у 1897 р. Внаслідок іміграції і високих темпів природного приросту густота населення України протягом XIX ст. збільшилась майже у 40 разів.
Підросійські землі складали близько 80% української ентічної території; тут проживало бл. 85% всього її населення. Найвищою частка українців наприкінці XVIII ст. була на Лівобережжі (95%), Правобережжя (88%) і Слобожанщині (85,9%), дещо меншою – у Степовій (Південній) Україні (71,5%). В австрійській частині українці становили бл. двох третіх усього населення у Галичині і Закарпаття та трьох четвертих – на Буковині. По обидва боки австрійсько-російського кордону українці становили одну із найчисельніших національних груп, поступаючись тільки росіянам у Російській, та німцям, мадярам, чехам та полякам – в Австрійській (з 1867 р. – Австро-Угорській) імперіях.
Українці були не лише дуже чисельним, але сконцентрованим у географічному відношенні народом. Під кінець XIX ст. 73% українського населення Російської імперії проживало у межах українського етнічного підсоння – восьми (Волинській, Катеринославській, Київській, Подільській, Полтавській, Херсонській, Харківській, Чернігівській) губерніях на північ від Чорного моря. Ще 17% зосереджувалися у межах сусідніх територій, якістановили українське етнічне пограниччя – Бессарабії, Воронезькій, Донській, Ґродненській, Курській, Люблінській, Мінській, Могильовській, Орловській, Сєдлецькій, Смоленській і Таврійській губерніях. Решту 10% українського населення було розсіяним по просторах Російської імперії, але й там вони проживали концентровано. У 1917 р. українські переселенці становили майже 40% населення Далекого Сходу (на т.зв. Зеленому Клині – в Амурській і Приморській губерніях) і 10% населення Сибіру.
У порівнянні зі статусом українських земель під Російською імперією, які управлялися з одного центру – Петербурґу, західноукраїнські належали до різних адміністративних одиниць Габсбурзької монархії. Підкарпатська Русь (Закарпаття) фактично управлялося з Будапешту. Галичина трактувалася як частина земель габсбурзького спадку, а отже, безпосередньо підлягала Відню. Буковина становила окрему адміністративну частину з 1775 до 1786 р. У 1787 р. вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй знову було надано стутусу
61. Суспільно-політичний рух в українських землях у першій половині ХІХ ст.
Знищення царизмом у кінці XVIII ст. української автономії на Лівобережжі і Слобожанщині супроводжувалось русифікацією місцевого населення. В першу чергу їй піддалась українська еліта, яка відмовилась, отримавши титули російських дворян і обіймаючи посади у державному апараті, від національних звичаїв і мови. Отже, носіями української мови і культури залишались головним чином селяни.
Разом з тим збереглася невелика купка патріотично налаштованої української інтелігенції, яка, відмовившись від ідеї відродження Української державності, зосередила свої зусилля на культурній галузі. Колискою українського культурного відродження стала Слобожанщина. Тут
розгорталася діяльність літераторів і громадських діячів: Д. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, які писали і видавали свої твори українською мовою.
При Харківському університеті 1816—1819 рр. виходив друком масовий журнал «Український вісник», що містив у собі й україномовні матеріали.
Значна увага приділялась вивченню української історії, граматики української мови, фольклору. В рукописах поширювалась «Історія русів», видавалися збірки українських пісень тощо. Видатними діячами українського відродження були мовознавець О. Павловський, історик Срезневський та ін. Метою їхньої діяльності було збереження української мови та національної свідомості українського народу.
Під впливом повстання декабристів та їх ідей виникла нова генерація діячів українського національного руху, які не задовольнялися вже суто культурно-просвітницькою діяльністю і переходили до діяльності політичної. Цьому сприяло і польське повстання 1830—1831 рр. Але поляки, прагнучи відновити національну державність і висунувши гасло «За нашу і вашу свободу», а також розглядаючи українські землі як складову частину Речі Посполитої, не знайшли підтримки серед українського населення, оскільки шляхта не обіцяла свободи залежним від них селянам. Врешті-решт це повстання було придушене;. Однак прагнення поляків здобути свободу серйозно вплинуло, на молоду українську інтелігенцію. Одним із центрів демократичного руху став Харків. 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гурток, очолюваний студентами В. Розаліон-Сошальським і П. Балахутою. У гуртку було близько 20 осіб. Гуртківці поширювали заборонені твори, самі писали волелюбні вірші і памфлети. 1827 р. гурток був розгромлений царськими властями.
Другим центром суспільно-політичного і національно-визвольного руху стала гімназія вищих наук у Ніжині. Поширенню передових ідей сприяла група прогресивно мислячих викладачів гімназії — її директор Іван Орлай, професори Н. Білоусов, С. Андрущенко, І. Ладижин. За свої погляди 1830 р. вони були звільнені зі своїх посад і відправлені у заслання.
Ці заходи не припинили українського руху. Центр його у другій чверті XIX ст. перемістився в Петербург, де проживало чимало представників української інтелігенції. Тут друкувалися російською мовою присвячені Україні видання, серед яких твори вихідця з Полтавщини М. Гоголя. Демократичні ідеї дістали відтворення у світогляді видатного українського поета і громадського діяча Т. Шевченка, який пропагував національно-визвольні, знищення кріпацтва революційним шляхом та виступав за об'єднання всіх слов'янських народів у демократичну федеративну державу.
Кирило-Мефодіївське товариство
Під впливом шевченківських ідей у січні 1846 р. в Києві виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Ініціаторами його створення виступили вчитель з Полтави Василь Білозерський, чиновник канцелярії Київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, етнограф Опанас Маркевич. У квітні 1846 р. до товариства вступив Тарас Шевченко. Організація була названа на честь слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Восени 1846 р. вона налічувала 12 осіб.
Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був М. Костомаров, та у «Записці» В. Білозерського. Концепція кирило-мефодіївців містила:
• створення демократичної федерації рівноправних слов'янських республік;
• знищення самодержавства та скасування кріпацтва і станового поділу суспільства;
• утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод громадян;
• досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами.
Головною метою товариство вважало досягнення Україною державної незалежності на зразок США або Французької республіки. Державна незалежність країни бачилась у федеративній спілці таких само незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат або розмежовувалася б на кілька штатів. Центральним містом цієї федерації мав бути Київ. Ідею визволення слов'янських народів з-під іноземного панування та їх єднання передбачалося поширювати головним чином за допомогою просвітницької діяльності.
Члени товариства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали свої ідеї за допомогою прокламацій («До братів українців», «До братів великоросів і поляків»), творів Т. Шевченка; піклувалися про розвиток національної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, видання книг. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. У березні 1847 р. за доносом воно було викрите. Члени товариства були вислані у різні губернії Російської імперії. Найтяжче було покарано Т. Шевченка, відданого на військову службу в Оренбурзький корпус із забороною писати і малювати — за радикальні погляди, висловлені в його творах.
Розгром товариства завдав великої шкоди українському національному рухові, загальмувавши його розвиток на більше ніж десятиліття.
Початок національного відродження на західноукраїнських землях
Піднесення у першій половині XIX ст. визвольних рухів у Європі спричинило національно зорієнтовану хвилю поширення ідей просвітництва на західноукраїнських землях.
Перша хвиля національного відродження в Галичині пов'язана з діяльністю культурно-освітнього осередку в Перемишлі, що сформувався 1816 р. навколо греко-католицьких ієрархів Михайла Левицького та Івана Снігурського. До цього осередку входили Іван Могильницький, Іван Лаврівський та ін. Учасники гуртка виявляли великий інтерес до української історії, чимало зробили для піднесення національної освіти. І. Могильницький був, зокрема, автором першої в Галичині «Граматики» української мови та наукового трактату «Відомості о руськім язиці». Інтерес до національно-історичної спадщини й мови та усної народної творчості виявляли і представники духовенства інших західноукраїнських земель. Великий внесок в українське відродження на Закарпатті зробив священик Олександр Духнович — автор українськомовного молитовника та низки підручників для початкових шкіл і посібників для вчителів українською мовою. На Буковині першу спробу друкувати українські пісні кирилицею зробив Іван : Велигорський. Проте наступні діячі на буковинській літературній ниві продовжували вживати стару книжну мову. В цілому справа українського відродження в західноукраїнських землях знаходилася на початковому етапі в руках греко-католицького духовенства як найбільш освіченої верстви українського населення.
«Руська трійця»
Найбільш послідовно у справі відстоювання рідної мови була напівлегальна демократично-просвітницька організація «Руська трійця», засновниками якої 1832—1833 рр. стали студенти Львівської духовної семінарії Іван Вагилевич, Маркіян Шашкевич і Яків Головацький. Навколо них гуртувалась національно свідома молодь. Метою організації було піднесення масової української свідомості і впровадження української мови та культури в усі сфери національного життя. Для цього учасники «трійці» почали їздити по селах і збирати народний фольклор. Основною сферою їхньої діяльності була культурно-просвітницька, зокрема, видання українських книжок.
1836 р. було видано літературно-художній альманах «Русалка Дністрова», що складався з літературно-публіцистичних, науково-історичних творів, народних пісень та дум. Це була перша книга, видана народною українською мовою. Сам факт її видання вже набував політичного забарвлення, і це викликало протидію з боку австрійської влади. «Русалка Дністрова» була заборонена. Всіх її упорядників притягли до відповідальності. Внаслідок перепон, що їх чинили австрійські урядовці, та переслідувань членів «трійці» гурток врешті-решт розпався.
Європейська революція 1848—1849 рр., охопивши Австрійську імперію, докотилася і до Західної України. Революція сприяла прискоренню самоорганізації українства. 2 травня 1848 р. представники греко-католицького духовенства та інтелігенції сформували у Львові Головну руську раду (ГРР), яка мала представляти інтереси українців Галичини перед імперським урядом. Вона була очолена священиком Григорієм Яхимовичем. Програма ГРР містила в собі як політичні, так і культурно-просвітницькі вимоги.
Основною політичною вимогою Головної руської ради був розподіл Галичини на Західну (польську) і Східну (українську). Вона також висувала інші загальнодемократичні вимоги.
Під егідою ГРР видавалась перша в Західній Україні україномовна газета «Зоря Галицька», проводились наукові з'їзди, видавались підручники та інші видання українською мовою, розроблялись освітні програми. В кінці 1849 р. була відкрита кафедра української мови та літератури при Львівському університеті, яку очолив колишній трійчанин Яків Головацький.
У липні 1848 р. імперська влада, налякана революцією, проголосила демократичні свободи і погодилась на скликання парламенту (рейхстагу), де були б представлені всі народи імперії, в тому числі й українці. Під впливом масового політичного і національно-культурного руху австрійський уряд обіцяв виконати українські вимоги, які озвучили депутати. Але далі обіцянок справа не пішла. Галичина так і не була поділена.
На Буковині також розгорталися революційні події. Але революційні сили в краї послаблювало те, що не існувало зв'язку між неукраїнськими (здебільшого) за своїм складом містами і українськими селами. Українські буковинці змогли провести в рейхстаг п'ять своїх депутатів, які діяли спільно з депутатами-українцями Галичини. Одним із них став Лук’ян Кобилиця. Підтримуючи вимогу роз'єднання Галичини, буковинці наполягали на приєднанні свого краю до її української частини.
Дещо інакше розгорталися події в Закарпатті. Угорці, які прагнули незалежності і вважали ці землі своїми, заперечували права українців на хоч би обмежену культурно-національну автономію, насильницьки впроваджуючи в школах мадярську мову. Тому закарпатські українці не підтримали повстання угорців проти Австрії, що почалось у вересні 1848 р. Переконавшись, що повстанський уряд не цікавлять інтереси українців, закарпатські діячі висунули ідею автономії Закарпаття і об'єднання його з українською частиною Галичини.
розвитку національного руху.
62. Соціально-економічний розвиток українських земель у другій половині ХІХ ст.
Під впливом реформ(скасування кріпацтва та ін..) в Україні почався бурхливий розвиток та модернізація капіталістичної економіки. В результаті цих процесів в кінці XIX ст. Україна перетворилася на один з найбільш розвинутих районів Російської імперії.
Галузева структура промислового виробництва тепер визначалася не тільки необхідністю переробки сільськогосподарської продукції й потребами казни, але й більшими можливостями освоєння природних копалин, а також потребами забезпечення ринкових відносин, зростаючим товаропотоком. Без надійних шляхів сполучення вирішити ці завдання було неможливо. Тому у другій половині XIX ст. в Україні, як і в Росії в цілому, розгорталося будівництво залізниць, довжина яких 1890 р. становила 6800 км.
Розвиток залізничного транспорту вимагав великої кількості паровозів, вагонів, залізничних рейок, станційного обладнання. І це дало сильний поштовх розвиткові в Україні металургійної, вугільної і машинобудівної промисловості. В період між 1870 і 1900 р. Донецький і Криворізький басейни стали найбільш розвинутими регіонами Російської імперії. Вони давали 70 % вугілля і більше половини металу, який вироблявся в Росії.
Водночас з піднесенням важкої індустрії швидкими темпами розвивалися харчова та інші галузі промисловості.
Значну роль у розвитку української промисловості відігравав іноземний капітал, завдяки чому промислові підприємства України були оснащені новітнім устаткуванням і технологією.
Завдяки цим змінам в Україні утворились великі промислові райони загальноросійського значення, до яких належали Донецький вугільно-металургійний, залізорудний Криворізький, Придніпровський металургійний і Нікопольський марганцевий.
Промисловий переворот в Україні супроводжувався формуванням нових соціальних верств: буржуазії і пролетаріату. Зростали міста, особливо старі промислові центри - Київ, Одеса, Харків. З'явилося багато нових міст. Серед них Кривий Ріг, Юзівка, Нижньодніпровськ та ін. Однак формування нових верств майже не торкнулося української нації. Серед підприємців і робітників українців було небагато. Вони залишалися переважно селянською нацією. Міське ж населення переважно було російськомовним і зрусифікованим.
Становище робітників було надзвичайно важким. їхня заробітна платня складала всього 22 % середньої зарплатні робітників Західної Європи. Робочі зміни тривали часто 14—15 годин. Значна частина зароблених грошей витрачалася на продукти харчування та виплату штрафів за найдрібніші порушення. Відсутньою була охорона праці, що спричиняло масовий травматизм.
Капіталізм поширювався не тільки в промисловості, айв сільському господарстві. В цей період сталися істотні зміни в землеволодінні і землекористуванні. Але продовжували зберігатися феодальні пережитки: поміщицьке землеволодіння, общинне землекористування, яке заважало селянам вільно розпоряджатися наділом, відробіткова система за користування поміщицькою землею. Під впливом капіталістичного виробництва в сільському господарстві зростає застосування машин, удосконалюється агротехніка, особливо в поміщицьких маєтках та господарствах заможних селян. Це сприяло значному розширенню посівних площ, завдяки чому зросло виробництво сільськогосподарської продукції, значна частина якої йшла тепер не тільки на внутрішній ринок.
Поміщики у своїй більшості, незважаючи на наявні можливості, виявились неспроможними на капіталістичну перебудову своїх господарств. Вони дотримувались відробіткової системи або поєднували її з використанням вільнонайманої праці. Цей малоефективний шлях призводив до розорення поміщиків, які продавали свої маєтки. За останню чверть XIX ст. поміщицьке землеволодіння в Україні зменшилося майже на одну третину.
Водночас посилювались господарські позиції тих винахідливих селян та інших категорій землевласників, які господарювали за ринковими законами, використовуючи найману працю.
Однак основна маса селянства страждала від малоземелля і бідності. Це зубожіння спричинило міграцію значної частини українських селяни у різні райони Російської імперії (Поволжя, Кубань, Середня Азія, Сибір і Далекий Схід) в пошуках кращих умов господарювання. Так до кінця XIX ст. Україну залишило близько 2 млн. переселенців у ці регіони.
угорським кордоном.
В економічному відношенні Західна Україна залишалась внутрішніми колоніями Австро-Угорщини і була ринком збуту товарів, що вироблялися в інших областях імперії, а також доступним джерелом сировини і сільськогосподарських продуктів.
Промисловий розвиток західноукраїнських земель відбувався набагато повільніше, ніж Наддніпрянської України. Однак і в цих землях з 1860-х рр. почалося промислове пожвавлення, а 1870—90-ті роки стали періодом становлення фабрично-заводської промисловості.
Тут продовжували розвиватись лісопильне виробництво і солевидобуток. З'явився видобуток нафти, завдяки якому почав розвиватися Дрогобицько-Бориславський нафтовий район. Розвивалися також борошномельна і спиртова промисловість. У промисловості західноукраїнських земель домінував іноземний капітал. Зарубіжні підприємці контролювали важливі промислові галузі і в першу чергу — нафтову.
Сільське господарство Західної України залишалось обмеженим залишками кріпацтва. Звільнивши селян від юридичної залежності від поміщиків, уряд зробив усе, щоб землевласники змогли безболісно пристосуватись до нових ринкових умов. Земельна реформа залишила за поміщиками панівне становище. Селянство потерпало від малоземелля й безземелля, бідності і розорення. Це спричинило велику хвилю економічної еміграції українських селян, головним чином за океан — у США, Канаду, Бразилію, Аргентину. Особливістю Західної України було те, що її населення не стало коритися несприятливим обставинам. Завдяки зусиллям місцевої інтелігенції багато селянських господарств стали на шлях кооперації. Кооперативи мали забезпечити допомогу незаможним, зокрема захистити їх від лихварства. Створена в останні десятиліття XIX ст. густа мережа кредитних, споживчих та інших кооперативів дещо послабила негативні наслідки, перенаселення і допомогла селянам вистояти в жорсткій конкурентній боротьбі.
63. Суспільно-політичний рух в українських землях в другій половині ХІХ ст.
Суспільно-політичний і національний рух у Наддніпрянській Україні
Після реформи 1861 р. національна політика російського уряду не змінилася. Як і раніше, він заперечував сам факт існування українського народу як окремої етнічної спільності. Соціально-економічний і політичний лад Російської імперії також викликав невдоволення широких мас громадськості. Це зумовлювало подальший розвиток суспільно-політичного руху.
Суспільно-політичне життя Наддніпрянської України у другій половині XIX ст. характеризувалось складним переплетінням українського, російського і польського визвольних рухів. Російський і польський рухи були більш зрілими, ніж український, оскільки відкрито ставили політичні цілі.
ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКИЙ І ПОЛЬСЬКИЙ РУХИ У російському визвольному русі панували радикальні настрої. Російські революціонери-демократи намагалися поширити свою діяльність на всю імперію, в тому числі й Україну, яку здебільшого розглядали як окраїну Росії, а не територію, населену іншим (не росіянами) народом. Національним питанням вони не цікавились, вважаючи, що у вільній Росії всі будуть задоволені своїм життям. У 60-ті рр. в Україні діяла російська організація «Земля і воля», що під впливом ідей М. Чернишевського (1828—1889) розробляла теорію общинного соціалізму — створення справедливого соціального ладу на базі селянської общини і кооперативних майстерень. З нею співробітничали й українські діячі — офіцери Андрій Красовський (1822—1868) та Андрій Потебня (1838—1863).
Після розгрому організації «Земля і воля» її наступником став народницький рух 1870—1880-х рр., який мав ту ж саму мету. Народники свою увагу звертали на селян, йшли «в народ», щоб підняти селян на повстання проти царського уряду. В Україні діяли народницькі групи «Київська Комуна», «Південні бунтарі». Найбільш гучною в Україні справою, пов'язаною з діяльністю народників, була «Чигиринська змова» 1877 р., коли члени організації «Південні бунтарі», сфальсифікувавши листа царя до селян, який нібито закликав їх в умовний час підняти повстання проти поміщиків, почали формувати селянські загони. Але заколот було викрито. Польський визвольний рух мав на меті відновити Польську державу. Це вилилося у повстання 1863—1864 рр., яке охопило й Правобережжя, де діяло близько 20 повстанських загонів. У ньому взяли участь Андрій Потебня, Андрій Красовський та ін. Але масової підтримки з боку українців повстання не дістало. Прагнення польської шляхти відновити незалежність Польщі у кордонах 1772 р., не визнаючи права українського народу на самовизначення, відштовхнуло від неї українську інтелігенцію. Що ж до українських селян, то вони традиційно не довіряли польській шляхті і не пішли за нею. До травня 1864 р. повстання було розгромлене.
УКРАЇНСЬКИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ Представники українського національного руху не мали змоги висувати радикальних завдань на найближчий час. Український рух переживав у другій половині XIX ст. період становлення. Українська еліта взяла курс на культурно-просвітницьку діяльність, на пробудження в українцях національної свідомості, а не на політичну боротьбу за відродження державності.
Організаційною формою українського руху 60—90-х рр. XIX ст. були напівлегальні об'єднання інтелігенції, які увійшли в історію як громади. Перша з них виникла в Петербурзі 1859 р. за ініціативою колишніх кирило-мефодіївців В. Білозерського, М. Костомарова і Т. Шевченка, що протягом 1861—1862 рр. видавали перший український журнал «Основа». Ще одним піонером громадівського руху став гурток «хлопоманів», очолений Володимиром Антоновичем, який вів активну роботу із збирання етнографічного матеріалу. Незабаром, на початку 1860-х рр., громади з'явилися в Києві, Чернігові та інших містах. Вони зосереджували свої зусилля на видавничій справі, заснуванні недільних україномовних шкіл для дорослого населення, організовували публічні лекції, бібліотеки, поширювали твори Т. Шевченка, П. Куліша та інших українських письменників.
Але царський уряд з великою підозрою ставився до громадівського руху. В червні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав циркуляр (наказ), що забороняв публікацію українською мовою шкільних підручників та релігійних видань на тій підставі, що такої мови не існує. Трохи раніше були закриті недільні школи. Наслідком циркуляру стало те, що національний рух завмер на 10 років. Але на початку 1870-х рр. поліцейський контроль над життям українського суспільства дещо послабшав. Цим негайно скористалась інтелігенція, яка відновила громади в Києві, Полтаві, Чернігові, залучаючи до роботи нових членів. 1873 р. громадівці заснували Історичне товариство Нестора-літописця, а деякий час по тому Південно-Західне відділення Російського географічного товариства. Київська громада у 1874—1875 рр. випускала газету «Київський телеграф».
Але й цього разу аполітичність і просвітництво не врятували громадівського руху. 1876 р. в місті Емс Олександр II видав указ про повну заборону української мови, згідно з яким не дозволявся будь-який друк українською мовою, заборонялись театральні постановки і концерти з українськими піснями. Було заборонено також ввезення в межі Російської імперії україномовних видань з-за кордону. Це призвело до закриття багатьох громадівських установ і переслідувань самих громадівців. Однак український рух не був знищений. Важливим його етапом стала закордонна діяльність Михайла Драгоманова, який за дорученням Київської громади у Відні (а згодом у Женеві) організував видання пропагандистської і наукової літератури українською мовою. Будучи прибічником общинного соціалізму, М. Драгоманов проповідував перебудову Росії на принципах федерації, оскільки не бачив сил, на які можна було б спиратися в боротьбі за незалежність.
Тим часом серед громадівців посилювалося розмежування. Під впливом драгоманівських ідей почали виникати «Молоді громади», що сприяли політизації українського руху. На початку 1890-х рр. утворилося «Братство тарасівців», біля витоків якого стояли київські і харківські студенти Іван Липа (1865—1923), Борис Грінченко (1863—1910), Микола Міхновський (1873—1924), які вперше в історії українського національного руху висунули у своїй програмі вимогу повної державно-політичної незалежності України. Свої ідеї «тарасівці» поширювали в літературних творах і статтях, які друкувалися в галицькій українській пресі, а потім нелегально надходили на Наддніпрянщину. Після викриття організації у 1893 р. її члени потрапили під нагляд поліції, але продовжували займатися політичною діяльністю.
Національно-визвольний рух в західноукраїнських землях
Після революції 1848—1849 рр. у національно-визвольному русі в західноукраїнських землях виникли три нових течії: москвофіли, народовці і радикали. До москвофілів належала частина інтелігенції, селянства, сільських і міських підприємців, що зневірилися у можливості захищати національні інтереси власними силами і почала шукати порятунку від полонізації та онімечування, що їх проводила імперська влада в орієнтації на Росію. Вони вірили у провідну роль Росії в житті слов'янства. Як і російське самодержавство, москвофіли не визнавали існування окремого українського народу, пропагували ідею «єдиної і неподільної російської народності «від Карпат до Камчатки».
На противагу москвофілам у 1860-ті рр. в Західній Україні зародився рух народовців, учасники якого покладались на силу власного народу та визнавали українців окремим народом, прагнучи політичного об'єднання західноукраїнських та наддніпрянських земель. Народовцями ставала переважно молода світська інтелігенція — вчителі і студенти. Їх діяльність проявлялась у двох основних формах: пропаганда української національної ідеї в періодичних виданнях (ними були засновані журнали «Вечорниці», «Нива», «Мета», «Русалка», «Правда») та пропаганда національної ідеї через створення різних товариств, установ, гуртків, культурно-просвітницьких закладів тощо. Зокрема 1868 р. ними було засновано культурно-просвітницьке товариство «Просвіта», що в кінці XIX ст. мало вже 19 філій і 816 читалень. Вона ж піклувалась про кооперативний рух. За її сприяння були створені кооперативи «Народна торгівля», «Сільський господар», страхова компанія «Дністер» та інші господарські організації. 1873 р. народовці створили Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке 1892 р. було перетворено на Наукове (НТШ).
У середині 70-х рр. XIX ст. в українському національному русі в Галичині набирає силу радикальна течія. Радикали не погоджувались на обмеження діяльності українських патріотів суто культурно-просвітницькою роботою. Вони прагнули до політизації руху. Радикальний рух активізував народовців, які створили 1885 р. правонаступницю Головної Руської Ради – Народну раду, що стала прообразом політичної партії. Український рух в останні десятиліття XIX ст. був результатом взаємодії не тільки внутрішніх, а й міжнародних чинників. Наприкінці 80-х рр. XIX ст. питання майбутнього України опинилося в полі зору політиків держав Європи. На тлі визрівання австро-російського конфлікту австрійський уряд погодився на поступки українцям у національно-культурних питаннях, уклавши з народовцями угоду про підтримку ними антиросійської політики. В Галичині почалася нова ера відносин українців з поляками і австрійською владою. Вона вплинула на національно-визвольний рух, стала його своєрідним каталізатором. Посилювався і національний рух на Буковині. Завдяки народовцям у край проникала поезія Т. Шевченка, що сприяло появі «буковинської трійці» — Юрія Федьковича (1834—1888) і братів Ісидора (1836—1903) і Григорія (1838—1884) Воробкевичів, засновників української літератури на Буковині. Ситуація суттєво змінилася на краще, коли 1875 р. був заснований Чернівецький університет, частину викладачів якого становили галицькі українці, що були провідниками національної ідеї. 1885 р. Ю. Федькович почав видавати українську газету «Буковина». З кінця XIX ст. політичне життя на Буковині розвивалося вже синхронно з галицьким.
Складною була ситуація в Закарпатті. Після перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорщину тут посилилася мадяризація. В національному русі краю панувало москвофільство. Під його впливом перебували створені у 1860-ті рр. перші національні товариства. Поширенню москвофільства сприяло те, що посилена мадяризація змушувала закарпатських українців шукати допомоги зовні.
Формування політичних партій у Галичині
У 90-ті рр. XIX ст. національно-визвольний рух у Галичині досяг якісно нового ступеня. Прискорився процес формування політичних партій. 1890 р. І. Франко, Михайло Павлик та інші діячі радикального руху створили першу в Україні політичну партію — Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Вона прагнула утвердження соціалізму, демократизації суспільного ладу, піднесення національної свідомості українців. Політичне майбутнє Західної України радикали бачили в перебудові внутрішнього життя Австро-Угорщини на засадах федералізму і вільного національного розвитку всіх її народів. У 1895 р. програма РУРП була доповнена окремим пунктом про те, що здійснення соціалістичних перетворень можливе за умови повної державної самостійності українського народу. Однак члени радикальної партії не дотримувались однакових поглядів. З часом дедалі виразніше в ній вирізнялись три угруповання: соціал-демократичне, власне радикальне і націонал-демократичне. Це врешті спричинило розкол радикальної партії. Спочатку РУРП залишили соціал-демократи, які восени 1899 р. утворили Українську соціал-демократичну партію (УСДП) на чолі з Миколою Ганкевичем. Ця партія не підтримувала ідею соціалістичної революції і диктатури пролетаріату, а як і інші західноєвропейські соціал-демократичні партії прагнула досягти соціалізму завдяки реформам, захисту інтересів робітників, легальним парламентським методам боротьби.
65. Постать Миколи Міхновського в історії України.
Український політичний та громадський діяч, правник, публіцист, основоположник, ідеолог і лідер самостійницької течії українського руху кінця ХІХ — початку ХХ ст., автор славнозвісної брошури «Самостійна Україна», один з організаторів українського війська, борець за незалежність. Співзасновник першої політичної партії у Наддніпрянській Україні — Революційної Української Партії (РУП). Лідер Української Народної Партії, співорганізатор Української Демократично-Хліборобської Партії, член Братства самостійників. Ідеолог державної самостійності України.
Вже будучи першокурсником Університету Святого Володимира Микола Міхновський долучився до українського національного руху і став членом "Молодої громади". [4] Але культурницька, аполітична діяльність не задовольняла його. Радикально налаштований юнак шукав однодумців і 1891 року увійшов до таємної студентської організації. Перша українська національна організація з виразно політичними цілями була заснована групою студентів Харківського і Київського університетів, які влітку 1891 року займалися статистичними переписами на Черкащині, неподалік могили Тараса Шевченка. Саме там четверо молодих людей склали присягу на вірність Україні, та заснували таємне політичне товариство, на честь поета назвавши його «Братством тарасівців». [4]
У січні 1900 року, Микола Міхновський у Харкові взяв участь у створенні Революційної Української Партії (РУП) — першої української політичної самостійницької організації у Наддніпрянській Україні. [5] Її лідери запропонували Міхновському узагальнити свої ідеї в окремій брошурі. Вона з'явилася того самого року під назвою "Самостійна Україна" і була видана у Львові, накладом у тисячу примірників.
У відповідь на поширення у суспільстві марксистських настроїв, байдужих до національних потреб поневолених націй, Міхновський розгорнув енергійну діяльність з консолідації прихильників ідеї самостійності. У 1902 році, коли у Революційній Українській Партії почали перемагати соціалістичні та автономістські тенденції, Міхновський разом із небагатьма однодумцями вийшов із РУП і на початку 1904 року заснував Українську Народну Партію (УНП), що проголосила своєю метою боротьбу за незалежність України. [7] Микола Міхновський став її провідником і головним ідеологом, автором програми УНП та інших партійних видань, що на тривалий час стали наріжними для багатьох поколінь українських націоналістів.
Найбільшого поширення набув своєрідний маніфест самостійників "Десять заповідей УНП", написаний 1903 року і широко відомий в Україні та за кордоном. [7] «Десять заповідей УНП» — один з найгостріших документів самостійницького руху, створених Міхновським. «Ми боремося проти чужоземців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори», пояснював він свою позицію. Таким чином, націоналізм Міхновського мав здебільшого оборонний, захисний характер. Він був протидією, запереченню державному шовінізму панівної нації. Характерно, що такої думки дотримувались навіть більшовики, лідер яких, Володимир Ленін, стверджував, що треба розрізняти націоналізм нації пригнобленої і нації пануючої. Націоналізм першої несе в собі позитивний заряд боротьби за національне визволення і може бути виправданий.
Незважаючи на свою нечисленність, самостійники вперто шукали шлях до сердець широкого загалу, використовуючи підкреслено демонстративні і навіть епатажні форми і методи впливу. Це робилося з єдиною метою: будити національну свідомість, розвивати почуття належності до великого народу із славним минулим, привернути якомога більше українців до ідеї самостійності України. Ці ідеї Микола Міхновський популяризував у часописах, які засновував з невпинною енергією попри всілякі адміністративні заборони: «Самостійна Україна» (1905), "Хлібороб" (1905), «Запоріжжя» (1906), «Слобожанщина» (1906), "Сніп" (1912—1913).
Микола Міхновський прагнув використовувати усі наявні можливості для агітаційної роботи. Його зусиллями 1909 року було створено «3-тє Харківське товариство взаємного кредиту». Цю організацію поліція оцінювала як «легальне прикриття групи українців», які обговорюють політичні питання. У 1912—1913 рр. він активно працював у харківському Товаристві імені Квітки-Основ'яненка. Поліція небезпідставно підозрювала Міхновського та інших членів УНП у використанні Товариства для пропаганди самостійницьких поглядів. [8]
З початком Української революції 1917 року Міхновський спрямував свій пропагандистський досвід та організаторські здібності на громадсько-політичну та військову діяльність. 15 березня 1917 року він зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативної Центральної Ради, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер. Та перед Міхновським одразу ж постала дилема: або разом з однодумцями розбудовувати далі власну Раду з метою якнайшвидшого проголошення Української держави і наразитися на звинувачення у розколі «українського табору», або приєднатися до легітимної Центральної Ради — в надії переконати опонентів у необхідності проголошення незалежності. В результаті був обраний другий варіант: наприкінці березня 1917 року «самостійники» Міхновського ввійшли до складу ЦР. Жодної з проблем це не вирішило: серйозні розходження виникли вже під час написання першої спільної відозви. Побачивши, що у дискусіях лише марнується дорогоцінний час, Микола Міхновський повністю віддався творенню українського війська. [12]
З початком Української революції 1917 року Міхновський спрямував свій пропагандистський досвід та організаторські здібності на громадсько-політичну та військову діяльність. 15 березня 1917 року він зібрав своїх однодумців і проголосив створення альтернативної Центральної Ради, яка виразно задекларувала свій самостійницький характер. Та перед Міхновським одразу ж постала дилема: або разом з однодумцями розбудовувати далі власну Раду з метою якнайшвидшого проголошення Української держави і наразитися на звинувачення у розколі «українського табору», або приєднатися до легітимної Центральної Ради — в надії переконати опонентів у необхідності проголошення незалежності. В результаті був обраний другий варіант: наприкінці березня 1917 року «самостійники» Міхновського ввійшли до складу ЦР. Жодної з проблем це не вирішило: серйозні розходження виникли вже під час написання першої спільної відозви. Побачивши, що у дискусіях лише марнується дорогоцінний час, Микола Міхновський повністю віддався творенню українського війська. [12]
16 березня 1917 року було створено товариство "Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка" на чолі з Миколою Міхновським.
У ніч з 3 на 4 липня полк вийшов з казарм, здобув арсенал і частину центру Києва. Але виступ не підтримала Центральна Рада, яка ще сподівалася досягти української автономії політичним шляхом. 6 липня повстанці склали зброю, частину з них було заарештовано. Військова прокуратура розпочала слідство, яке тривало аж до жовтня. Прямих доказів участі Миколи Міхновського у повстанні не було. Він був затриманий, хоч слідство проти нього не велося.
На Румунському фронті Микола Міхновський пробув аж до Жовтневого перевороту. До України він повернувся пізньої осені 1917 року, оселився на Полтавщині, де Лубенське земство невдовзі обрало його мировим суддею.
Ставлення Міхновського до Директорії було відверто негативним. Він передбачав, що соціалістичний режим своєю екстремістською політикою приведе до подальшої анархії у сільському господарстві та промисловості, розвалу адміністративного апарату, розкладу армії і зробить Україну безсилою перед більшовицькою Росією. Наприкінці 1918 — на початку 1919 року становище УНР стало критичним. «Необхідно щось робити! Інакше — кінець Україні! Держава наша загине», — заявляв на нараді керівництва УДХП Микола Міхновський. Хлібороби-демократи розробили відчайдушний план усунення Директорії від влади. Він полягав у тому, щоб за допомогою двох найбільш боєздатних з'єднань української армії — Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана та корпусу Українських січових стрільців полковника Євгена Коновальця — встановити в Україні військову диктатуру. Рішення УДХП було однозначним — «Необхідно їхати до Болбочана. Єдина надія на нього».
1924 року Микола Міхновський повернувся з Кубані до Києва, де був заарештований ДПУ. Важко сказати як велося слідство, чи було взагалі відкрито «справу Міхновського». Відомо лише, що після кількох днів допитів він опинився на волі.
Вже наступного дня, 3 травня 1924 року, трапилася трагедія: Миколу Міхновського було знайдено повішеним у садку в садибі Володимира Шемета, де він квартирував.
66. Український національно-визвольний рух під час Першої російської революції.
Соціальна і національна напруженість у суспільстві вилилася в Росії в революцію 1905—1907 рр., яка почалася після розстрілу у Петербурзі 9 січня 1905 р. робітничої демонстрації. Революційні виступи в Україні набули масового характеру. Вже на початку революції, в січні—березні 1905 р., страйкувало 170 тис. робітників усіх губерній України. Влітку 1905 р. селянський рух охопив половину повітів. Почалися виступи в армії. У червні 1905 р. почалося повстання на броненосці «Потьомкін», яке очолили українці Григорій Вакуленчук (загинув на самому початку повстання) та Афанасій Матюшенко. Через два тижні плавання Чорним морем броненосець із закінченням запасу палива і води змушений був здатися у румунському порту Констанца. Восени 1905 р. на чорноморському флоті підняли повстання 12 кораблів, очолене лейтенантом Петром Шмідтом, що служив на крейсері «Очаків». Але воно було придушене урядовими силами. Самого Шмідта наступного року було страчено за вироком суду. У листопаді 1905 р. на збройну демонстрацію вийшли три саперні роти, очолені підпоручиком Борисом Жаданівським. Цей виступ також був придушений урядовими військами. У грудні 1905 р. під впливом більшовиків, анархістів та есерів у Донбасі, Харкові, Олександрівську відбулися збройні повстання робітників. Після їх придушення революція пішла на спад.
Розмах революційних подій 1905 р. налякав царський уряд. 17 жовтня 1905 р. у розпал жовтневого загальноросійського політичного страйку, що паралізував економічне життя країни, вийшов царський маніфест, у якому проголошувалося перетворення Росії на конституційну монархію, дарування народові всіх демократичних прав і свобод, зобов'язання уряду скликати виборний представницький орган — Державну думу. Цей маніфест, як і сама революція, привів до пожвавлення українського національно-визвольного руху, який став складовою частиною революції. Молоді українські партії пропагували в масах ідеї автономії або повної самостійності України, вели боротьбу за скасування заборон на використання української мови, за усунення перепон на шляху до розвитку національної культури.
В Україні відбувся справжній вибух національного життя. З'явились і відкрито поширювались масові періодичні видання — газети «Хлібороб» у Лубнах, «Громадська думка», «Рада» в Києві та ін. Перші успіхи були досягнуті у боротьбі за відкриття кафедр українознавства в університетах Одеси і Харкова. Велику патріотично-культурну роботу розгорнули відкриті з жовтня 1905 р. в Наддніпрянській Україні «Просвіти» — в Одесі, Києві, Миколаєві, Кам'янець-Подільському, на Полтавщині та Катеринославщині. До серпня 1907 р. в Україні діяло 35 «Просвіт». Однак при цьому так і не вдалося, за незначним винятком, домогтися українізації шкільної освіти. Важливою подією тодішнього політичного життя стала діяльність української парламентської громади у Державних думах, яка висувала вимоги автономії України, розширення місцевого самоврядування, впровадження української мови і в освіті і церкві, створення кафедр української мови, літератури і історії в університетах та учительських семінаріях, вирішення аграрного питання на користь селян. (Ще можна добавити діяльність українських громад в Російських думах)
68. Українізація російської армії.
З перших днів березня почалася організаційна робота ініціативних груп у війську. 22 березня у Києві на українському військовому вічі було створено Установчу Українську військову раду. Того ж дня новостворена рада звернулась до Тимчасового уряду з побажанням, щоб у всіх полках, де українці становлять більшість, негайно військовим наказом було "заведено уживання Української Урядової мови, і щоб такі полки поповнювалися українцями, в командний склад призначалися офіцери української народності".
Так фактично була сформульована ідея українізації окремих частин російської армії. 24 березня Українське військове віче виступило ще з однією ініціативою: створити "охочекомонний полк" ім. Гетьмана Богдана Хмельницького. Для цього був обраний спеціальний комітет, який звернувся до українського народу з коротким, але запальним універсалом.
Кількома днями пізніше (29 квітня) в Києві виник Український військовий клуб ім.П.Полуботка. Своєю метою клуб оголосив "згуртування й стоваришування в одній сім'ї усіх вояків, лікарів і військових урядовців української народності під прапором: Федеральної Росії – Автономної України". Рада клубу складалася з 24 дійсних членів і 12 кандидатів. Серед них мали бути один генерал, старші офіцери та інші військові. Очолював клуб М.Міхновський.
Досить швидко ініціативи українців-військових у Києві отримали резонансне продовження. У квітні 3000 вояків, які скупчилися на етапно-розподільчому пункті київського гарнізону, почали вимагати відправити їх на фронт як українську національну частину. В порозумінні з військовим клубом ім. Полуботка делегати від цих солдатів склали план організації полку ім.Богдана Хмельницького. Комісар Київського військового округу (з 12 травня – начальник КВО) полковник К.Оберучев відмовив їм. "Українізацію багнета" він вважав непотрібною і до того ж небезпечною для армії. Однак справі було надано широкого розголосу. Полк сформували всупереч позиції начальства КВО, його підтримала Центральна Рада. Командуючий Південно-Західним фронтом генерал О.Брусилов врешті-решт узаконив самочинно створений полк, і богданівці дістали можливість відправитися на фронт під малиновим прапором з портретом великого гетьмана, вишитим черницями Фролівського монастиря.
Справа богданівців дістала величезний розголос у військах. У квітні-травні почалася стихійна українізація у військах Південно-Західного фронту. 28 квітня газета "Киевская мысль" повідомила про утворення в Мінську Української ради Західного фронту, яка поділяла програму Центральної Ради.
У сучасній науковій літературі цілком справедливо стверджується, що національний рух у війську, що розпочався стихійно, швидко набув організованих форм. Центральна Рада надала йому великих масштабів, а він, своєю чергою, сприяв колосальному піднесенню політичного авторитету Ради в колах революційної демократії.
69. Центральна рада в боротьбі за відродження української держави. ІІІ і ІV Універсали.
25 жовтня (7 листопада) 1917 р. більшовики шляхом перевороту захопили владу в Петрограді. Тимчасовий уряд був повалений. Вони одразу ж проголосили «Декрет про мир», де містилися зобов'язання негайно укласти сепаратний мир з німцями, та «Декрет про землю», за яким поміщицька земля мала бути націоналізована без будь-якого викупу на користь поміщиків і розділена між селянами за трудовим принципом.
Враховуючи величезне значення України, більшовики прагнули встановити контроль над її територією якомога швидше. Але це було дуже складно. Навіть у Радах великих міст України, в тому числі Харкова, Києва, Одеси, Катеринослава, не кажучи вже про містечка й села, вони не мали значної переваги або більшості.
У Києві в цей час ситуація була вкрай заплутаною. Тут на момент перевороту існували три сили — Центральна Рада і Генеральний секретаріат, Ради робітничих і селянських депутатів, а також штаб Київського військового округу, що залишався вірним Тимчасовому урядові. Першими наважилися на виступ більшовики. 30 жовтня під їх керівництвом робітники Київського заводу «Арсенал» та інших підприємств підняли повстання проти органів Тимчасового уряду. Центральна Рада спочатку стала на очікувальну позицію. Але у вирішальний момент, незважаючи на свої антибільшовицькі настрої і вбачаючи головного суперника в Тимчасовому уряді, який ставив їй перепони у відбудові Української державності, підтримала повстанців, підкріпивши їх вісьмома тисячами бійців. Військові сутички, у яких перші дві сторони серйозно підірвали свої сили, дозволили УЦР, що опиралася на власні військові формування, прийти до влади.
Але співробітництво українських сил з більшовиками виявилося нетривалим.
III Універсал Центральної Ради
7 листопада 1917 р. був ухвалений III Універсал Центральної Ради, що мав такий зміст:
• проголошення Української Народної Республіки (УНР) у складі 9 губерній;
• збереження федеративного зв'язку УНР з небільшовицькою Росією;
• збереження влади УЦР і Генерального секретаріату до скликання Українських Установчих зборів;
• ліквідація приватної власності на землю, передача землі селянам без викупу;
• можливість підписання миру з Німеччиною та її союзниками;
• підтвердження демократичних прав і свобод;
• введення 8-грдинного робочого дня, гарантія заробітної плати і вирішення трудових конфліктів через профсоюзи;
• гарантія національно-культурних прав національними меншинами;
• проведення в майбутньому судової реформи і ліквідація смертної кари.
Те, що у III Універсалі містилася соціально-економічна програма, схожа на більшовицьку, пояснювалося тим, що УЦР прагнула знайти підтримку в масах і тим самим звести нанівець агітацію більшовиків.,
Однак соціально-економічна програма Центральної Ради не була послідовно реалізована: проведення аграрної реформи відкладалося до скликання Українських установчих зборів. Не були стабілізовані фінанси, не був установлений контроль над промисловістю: робітники не розуміли його суті, а підприємці ставилися до нього вороже.
Війна більшовицької Росії проти УНР. IV Універсал УЦР
Проголошення УНР не відповідало цілям створення більшовиками пролетарської держави. Тому вони у будь-який спосіб прагнули усунути від влади УЦР і почали готувати в Києві нове повстання, очолюване створеним ними військово-революційним комітетом. Але повстання було зірване вірними Центральній Раді військами, які 30 листопада оточили казарми збільшовизованих частин, роззброїли їх і під охороною відправили в ешелонах в Росію. За цих умов більшовики не відмовились від спроб захопити владу мирним шляхом і взяли курс на скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, що міг об'єднати незадоволених політикою Центральної Ради. Однак надії більшовиків на цей з'їзд не виправдалися. Більшість його депутатів перебувала під впливом українських партій. Жодна з більшовицьких пропозицій не пройшла і вони змушені були покинути з'їзд і переїхати до Харкова. Таким чином, захопити владу в Україні силами місцевих більшовицьких сил не вдалося. Тому вкрай необхідним було пряме військове втручання з боку радянської Росії.
Для нього існувало кілька приводів. Крім того, що в Україні роззброювались збільшовизовані частини, Петроград дратувало ставлення Центральної Ради до антибільшовицьки налаштованих донських козаків, які на чолі з отаманом О. Каледіним не визнали радянську владу і почали проти неї збройну боротьбу. Центральна Рада дозволила пересування з фронту на Дон козачих частин, вважаючи їх однодумцями у боротьбі за майбутній федеративний устрій. Одночасно Генеральний секретаріат вирішив припинити постачання хліба в Росію.
У таких умовах 4 грудня 1917 р. УЦР отримала телеграму Раднаркому за підписом В. Леніна та Л. Троцького. Цей документ називався «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради». Згідно з цим маніфестом УЦР повинна була визнати радянську владу і виконати за 48 годин такі ультимативні вимоги:
• відмовитись від створення Українського фронту;
• не пропускати через українську територію частини з фронту на Дон (до Каледіна), на Урал та інші місця;
• допомагати більшовицьким військам на Південному фронті у боротьбі з Каледіним;
• припинити роззброєння більшовицьких частин в Україні;
• відновити постачання хліба в Росію.
Ці вимоги були відкинуті українською стороною, після чого війни між більшовицькою Росією та УНР уникнути було неможливо.
Вже 8 грудня 1917 р. ударом з Бєлгорода більшовицькі сили, очолювані В. Антоновим-Овсієнко, зайняли Харків. З 9 грудня тут почав роботу з'їзд рад Донецько-Криворізького басейну, до якого приєдналися більшовики, що прибули з Київського Всеукраїнського з'їзду рад. Разом вони проголосили себе «Всеукраїнським» з'їздом рад, який 12 грудня 1917 р. проголосив радянську владу в Україні, а УНР — «федеративною частиною Російської Республіки». Одночасно з-під юрисдикції УНР були виведені промислово розвинуті регіони. Було проголошено утворення безпосередньо підпорядкованої Петрограду Донецько-Криворізької республіки із центром в Харкові.
На Харківському з'їзді був обраний Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет (ВУЦВК), який утворив уряд — Народний секретаріат, що був майже повністю більшовицьким.
Ситуація ускладнювалась тим, що авторитет Центральної Ради в суспільстві почав різко падати, оскільки в соціально-економічній сфері реформи практично не відбувались, їй ні на кого було спертися в протистоянні більшовицькому уряду. Влітку 1917 р. Центральна Рада, спробувала сформувати 300-тисячну українізовану армію, однак після жовтневого перевороту більшість солдатів розійшлася по домівках, а частина перейшла на бік більшовиків. Усе це призвело до того, що 30-тисячна більшовицька армія з середини грудня успішно просувалася в глиб території України. Спроби затримати її зазнавали поразки. Однією з таких спроб був бій під станцією Крути 16 січня 1918 р., де наступаючим більшовицьким силам спробував протистояти загін українських студентів та гімназистів, що не були навчені військової справи. Ця спроба закінчилася трагічно, майже всі бійці цього загону загинули. Крутівська трагедія була свідченням військової неспроможності УЦР та її злочинної недбалості. «Студентський курінь», що формувався у будинку Педагогічного музею, де перебував сам М. Грушевський, складався з необстріляної молоді. Тому керівництво УЦР мусило передбачати, чим може скінчитися військова сутичка з більшовиками. Проте воно відправило на фронт цих хлопців, загибель яких цілком на совісті УЦР.
В умовах погіршення військово-політичної ситуації 9 (22) січня 1918 р. УЦР ухвалила свій IV Універсал, який проголосив незалежність УНР.
Однак було вже пізно. Більшовицькі війська захопили Полтаву, Чернігів, просувалися на Київ. 26 січня 1918 р. після кількаденного обстрілу міста більшовицькі війська, очолювані М. Муравйовим, захопили Київ, а Центральна Рада з вірними їй військами була витіснена на Правобережжя і контролювала лише незначну його територію.
70. Ставлення більшовиків до української державності.
Проголошення УНР не відповідало цілям створення більшовиками пролетарської держави. Тому вони у будь-який спосіб прагнули усунути від влади УЦР і почали готувати в Києві нове повстання, очолюване створеним ними військово-революційним комітетом. Але повстання було зірване вірними Центральній Раді військами, які 30 листопада оточили казарми збільшовизованих частин, роззброїли їх і під охороною відправили в ешелонах в Росію. За цих умов більшовики не відмовились від спроб захопити владу мирним шляхом і взяли курс на скликання Всеукраїнського з'їзду Рад, що міг об'єднати незадоволених політикою Центральної Ради. Однак надії більшовиків на цей з'їзд не виправдалися. Більшість його депутатів перебувала під впливом українських партій. Жодна з більшовицьких пропозицій не пройшла і вони змушені були покинути з'їзд і переїхати до Харкова. Таким чином, захопити владу в Україні силами місцевих більшовицьких сил не вдалося. Тому вкрай необхідним було пряме військове втручання з боку радянської Росії.
Для нього існувало кілька приводів. Крім того, що в Україні роззброювались збільшовизовані частини, Петроград дратувало ставлення Центральної Ради до антибільшовицьки налаштованих донських козаків, які на чолі з отаманом О. Каледіним не визнали радянську владу і почали проти неї збройну боротьбу. Центральна Рада дозволила пересування з фронту на Дон козачих частин, вважаючи їх однодумцями у боротьбі за майбутній федеративний устрій. Одночасно Генеральний секретаріат вирішив припинити постачання хліба в Росію.
У таких умовах 4 грудня 1917 р. УЦР отримала телеграму Раднаркому за підписом В. Леніна та Л. Троцького. Цей документ називався «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Центральної Ради». Згідно з цим маніфестом УЦР повинна була визнати радянську владу і виконати за 48 годин такі ультимативні вимоги:
• відмовитись від створення Українського фронту;
• не пропускати через українську територію частини з фронту на Дон (до Каледіна), на Урал та інші місця;
• допомагати більшовицьким військам на Південному фронті у боротьбі з Каледіним;
• припинити роззброєння більшовицьких частин в Україні;
• відновити постачання хліба в Росію.
Ці вимоги були відкинуті українською стороною, після чого війни між більшовицькою Росією та УНР уникнути було неможливо.
Вже 8 грудня 1917 р. ударом з Бєлгорода більшовицькі сили, очолювані В. Антоновим-Овсієнко, зайняли Харків. З 9 грудня тут почав роботу з'їзд рад Донецько-Криворізького басейну, до якого приєдналися більшовики, що прибули з Київського Всеукраїнського з'їзду рад. Разом вони проголосили себе «Всеукраїнським» з'їздом рад, який 12 грудня 1917 р. проголосив радянську владу в Україні, а УНР — «федеративною частиною Російської Республіки». Одночасно з-під юрисдикції УНР були виведені промислово розвинуті регіони. Було проголошено утворення безпосередньо підпорядкованої Петрограду Донецько-Криворізької республіки із центром в Харкові.
На Харківському з'їзді був обраний Всеукраїнський Центральний Виконавчий комітет (ВУЦВК), який утворив уряд — Народний секретаріат, що був майже повністю більшовицьким.
Ситуація ускладнювалась тим, що авторитет Центральної Ради в суспільстві почав різко падати, оскільки в соціально-економічній сфері реформи практично не відбувались, їй ні на кого було спертися в протистоянні більшовицькому уряду. Влітку 1917 р. Центральна Рада, спробувала сформувати 300-тисячну українізовану армію, однак після жовтневого перевороту більшість солдатів розійшлася по домівках, а частина перейшла на бік більшовиків. Усе це призвело до того, що 30-тисячна більшовицька армія з середини грудня успішно просувалася в глиб території України. Спроби затримати її зазнавали поразки. Однією з таких спроб був бій під станцією Крути 16 січня 1918 р., де наступаючим більшовицьким силам спробував протистояти загін українських студентів та гімназистів, що не були навчені військової справи. Ця спроба закінчилася трагічно, майже всі бійці цього загону загинули. Крутівська трагедія була свідченням військової неспроможності УЦР та її злочинної недбалості. «Студентський курінь», що формувався у будинку Педагогічного музею, де перебував сам М. Грушевський, складався з необстріляної молоді. Тому керівництво УЦР мусило передбачати, чим може скінчитися військова сутичка з більшовиками. Проте воно відправило на фронт цих хлопців, загибель яких цілком на совісті УЦР.
В умовах погіршення військово-політичної ситуації 9 (22) січня 1918 р. УЦР ухвалила свій IV Універсал, який проголосив незалежність УНР.
Однак було вже пізно. Більшовицькі війська захопили Полтаву, Чернігів, просувалися на Київ. 26 січня 1918 р. після кількаденного обстрілу міста більшовицькі війська, очолювані М. Муравйовим, захопили Київ, а Центральна Рада з вірними їй військами була витіснена на Правобережжя і контролювала лише незначну його територію. Хибно було б представляти війну УЦР з більшовиками як зовнішню агресію з боку Росії, оскільки на боці більшовиків проти УНР воювала значна кількість українських жителів. Отже цей конфлікт був першим спалахом Громадянської війни в Україні.
Поразка УЦР у війні з більшовиками була зумовлена як її неспроможністю проводити соціально-економічні перетворення, так і невдалою військовою політикою, а також ефективністю більшовицької пропаганди та політичним ділетантизмом багатьох українських лідерів.
Більшовицька влада в Україні в кінці 1917 - на початку 1918 р.
Перші кроки радянської влади в Україні були відзначені червоним терором, спрямованим проти прибічників Центральної Ради, офіцерів, юнкерів, або навіть підозрюваних у співчутті українському національному рухові. На початку 1918 р. в Києві було розстріляно від двох до п'яти тисяч осіб. Такі ж розправи прокотились і по інших містах і селах України.
Була ліквідована вся система адміністративних установ Тимчасового уряду і Центральної Ради. Вся влада була передана революційним комітетам (ревкомам) або військово-революційним комітетам. Місцеві ради розпускались або підпорядковувались ревкомам.
Народний Секретаріат УНР здійснював контроль лише над територією, визначеною у свій час «Тимчасовою інструкцією Тимчасового уряду Генеральному секретаріату». Тривав поділ українських земель. Крім Донецько-Криворізької, були створені також окремі Таврійська (в Криму) і Одеська республіки, що відрізали радянську УНР від Чорного та Азовського морів. Частина українських земель на сході увійшла у Донську республіку.
В економіці влада впроваджувала надзвичайні заходи. Була взята під контроль банківська сфера. Більшовики забороняли здійснення будь-яких банківських операцій, почались конфіскації золота в монетах і злитках. Для ліквідації фінансової кризи проводилися конфіскації, об'єктами яких стали представники заможних верств населення. Почалася націоналізація великих підприємств, а разом із нею погромна конфіскація землі у поміщиків. Одночасно відновилося вивезення українського хліба в Росію. Нерідко, займаючись хлібозаготівлями, більшовики проводили реквізицію і селянського зерна.
71. Берестейський договір 1918 року.
Встановлення в Україні радянської влади відбувалося в умовах переговорів про мир, що почали більшовики з німцями та їх союзниками у Бресті 9 грудня 1917 р. Ці переговори поставили Центральну Раду у складне становище, оскільки її діячі побоювались, що в разі підписання мирної угоди більшовиків з німцями ніким не визнана Україна може стати розмінною монетою для більшовиків і трофеєм переможців. Тому 25 грудня 1917 р. делегація УЦР на чолі з Г. Голубовичем прибула до Бреста і розпочала самостійні переговори з країнами Четвертного блоку. 27 січня (9 лютого) 1918 р. між УНР, Німеччиною та її союзниками був підписаний мирний договір. Стан війни між Україною і державами австро-німецького блоку припинився. Німеччина і Австро-Угорщина, ставши союзниками УНР, зобов'язалися допомогти їй відновити контроль над всією територією держави, звільнити її від більшовиків. Зі свого боку уряд УНР обіцяв поставити в Німеччину і Австро-Угорщину 60 млн. пудів хліба, 2 млн. 750 тис. пудів м'яса, велику кількість інших видів продовольства.
У лютому 1918 р. німці розпочали широкий наступ на Україну. В ньому брали участь і загони УНР. 2 березня 1918 р. в Київ увійшли загони Присовського і Петлюри, повернулися члени Центральної Ради. Наступного дня в місто увійшли німецькі війська. Спроби більшовиків врятувати від німецької окупації свої маріонеткові республіки в Україні (Донецько-Криворізьку, Одеську і Таврійську) не мали успіху, бо ці утворення не були визнані німцями.
З березня 1918 р. був укладений Брестський договір між радянською Росією та країнами Четвертного блоку, за яким перша визнавала німецьку окупацію України та зобов'язувалась укласти мир з УНР. Ліквідація радянського ладу визначила долю Народного секретаріату, який був розпущений. Замість нього було створено Бюро для керівництва повстанською боротьбою на території України на чолі з Миколою Скрипником.
72. Гетьманський переворот.
Деякий час після ліквідації радянської влади в Україні зберігалася республіканська форма правління: всі державні акти підписувалися від імені УНР. Але її авторитет серед населення падав. Заможні верстви були невдоволені соціалістичною фразеологією Ради, проголошенням нею націоналізації великої земельної власності, безпорадністю у налагодженні роботи промисловості. Зі свого боку селянська біднота відчувала, що після повернення поміщиків обіцянки УЦР наділити селян землею перетворяться на пусту декларацію.
Одночасно між Центральною Радою та німецькими окупаційними властями назрів конфлікт. Німцям потрібен був хліб. УЦР була неспроможна забезпечити вивезення продовольства в Німеччину, а також налагодити роботу транспорту. В такій ситуації кайзерівські чиновники почали активно втручатися в діяльність українського уряду.
Поступово складалася ситуація для усунення Центральної Ради з політичної арени. В закулісних переговорах із цього приводу брали участь консервативні українські політичні групи, офіцери українізованих частин та Вільного козацтва. Вони увійшли в контакт з німецьким командуванням, для якого встановлення в Україні твердої влади було гарантією успішного вивезення продовольства.
Республіканський режим в Україні був ліквідований 29 квітня 1918 р., коли загін німецьких військ зайняв приміщення, де засідала УЦР. Одночасно на Всеукраїнському з'їзді землеробів було вирішено ввести монархічну форму державного правління і проголосити гетьманат. Гетьманом України був проголошений генерал Павло Скоропадський, нащадок гетьмана України початку XVIII ст.
Внутрішня і зовнішня політика П. Скоропадського
У своїй політиці гетьман П. Скоропадський спирався на консервативні політичні кола, великих землевласників, військових та окупаційні німецько-австрійські війська.
Державотворча політика гетьмана почалася зі зміни назви держави: УНР перейменовувалась в Українську державу. Гетьманові належала законодавча (видання законів, універсалів) і виконавча влада (формування і контролювання уряду — Ради міністрів). Але побудувати державну владу на основі рівної участі всіх верств суспільства в політичному житті не вдалося.
Гетьманська аграрна політика ґрунтувалася на відновленні приватної власності на землю, яку можна було продавати і купувати. Передбачалося передати землю великих землевласників малоземельним хліборобам, але за викуп. Майно і земля, конфісковані Центральною Радою, повертались поміщикам. Вони мали право використовувати примусову працю селян, їх знаряддя праці під час збирання врожаю, примушувати селян силою виконувати будь-яку роботу.
Політика гетьманського уряду щодо робітників також була консервативною. Власники підприємств дістали право збільшити робочий день до 12 годин, знижувати і нерегулярно видавати заробітну плату, не виконувати умов трудових договорів. Права професійних спілок обмежувались, страйки було заборонено.
Гетьманському урядові на певний час вдалося відновити свободу торгівлі і підприємницької ініціативи. Збут товарів за кордон збагачував промисловців і підприємців. Була відновлена робота залізниць. Фінансова реформа була спрямована на введення національної грошової одиниці розміщення українських капіталів в німецьких банківських установах. Метою військової реформи було створення національної армії в 300 тис. бійців і реформування військових частин Запорізької і Сердюцької дивізій, полку січових стрільців. 16 жовтня 1918 р. гетьман видав Універсал про відродження козацтва в Чернігівській, Полтавській губерніях і на Слобожанщині. Проте створити багатотисячну армію, як і флот, не вдалося, бо цьому заважала німецька окупаційна влада.
Національна політика П. Скоропадського почалась з утвердження законів про розширення громадянських прав усіх, хто на той час проживав в Україні, якщо вони дадуть клятву на вірність Українській державі.
Найбільш вдалою і послідовною була політика у сфері культури, пов'язана з іменем міністра освіти М. Василенка. Був ухвалений закон про обов'язкове вивчення української мови, історії і географії України. Почався процес масового відкриття українських шкіл і гімназій, у Києві і Кам'янець-Подільському були відкриті українські університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси були відкриті кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Були відкриті Українська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний театр, історичний музей.
Зовнішньополітичний курс Української держави був спрямований на підтримання дипломатичних стосунків з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччиною, Польщею, Фінляндією, радянською Росією, а восени 1918 р. — з Великобританією і Францією.
Однак гетьманська диктатура мала дуже слабку соціальну базу. Її вважали незаконною українські ліві партії, а також селяни і робітники, чиї інтереси відкрито порушувались в Українській державі.
73. Відновлення Української Народної Республіки. Директорія УНР.
Утиски гетьманським режимом інтересів селян і робітників обернулися антигетьманськими пробільшовицькими повстаннями, які розпочалися вже влітку 1918 р. і набули особливого розмаху на Київщині. На боротьбу проти повсталих були кинуті великі сили, під тиском яких селянські загони перейшли до партизанських методів боротьби, а частина їх відійшла на Лівобережжя і зупинилася в «нейтральній зоні» (територія, на якій, згідно з Брестським договором, не мали права розміщуватись радянські і німецькі війська), де на їх базі почалось формування двох партизанських дивізій, що підтримувалися радянською Росією. На Катеринославщині й у Північній Таврії повстанський рух мав анархістське і забарвлення. Він був очолений Нестором Махно, що вважав себе анархістом-комуністом та виступав за відновлення радянської влади, але в особливому розумінні: ради в усьому мали були підконтрольні місцевому населенню і повністю визначати політику на місцях без будь-якого впливу з центру. У жовтні 1918 р. махновці, що мали активну підтримку селян, зайняли Гуляйполе. Вони стали значною силою, з якою гетьманському режиму та німецьким властям треба було рахуватися.
На початку листопада 1918 р. в Німеччині перемогла революція, яка значно вплинула на перебіг подій в Україні. 13 листопада РРФСР анулювала Брестський договір, у тому числі й його умови щодо України. Під прикриттям новоутвореного маріонеткового Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Г. П'ятаковим більшовицькі війська, у складі яких були сформовані в «нейтральній зоні» українські дивізії, з півночі почали наступ на територію України.
В умовах кризи гетьманського режиму, що загострився восени 1918 р., українські соціалісти (УСДРП і УПСР) створили Український Національний союз (УНС), який очолив В. Винниченко. Союз був в опозиції до гетьманського режиму і його союзників в Україні. До того ж розвиток подій — революція в Німеччині, розклад окупаційного режиму, зростання повстанського руху — викликали зміну політичної орієнтації в урядових колах. 14 листопада П. Скоропадський опублікував грамоту про федерацію Української держави з небільшовицькою Росією. Цей крок гетьмана був сприйнятий в УНС як відкритий перехід на бік великодержавної контрреволюції і зрада ідеї самостійності України. 14 листопада 1918 р. УНС, що почав планувати збройне повстання, створив Директорію УНР, до якої увійшли В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, О. Макаренко. Спираючись на штаб найбільш дієздатної української армії — корпус січових стрільців, Директорія виступила із зверненням до походу на Київ і закликала населення до зброї. Керівникам Директорії вдалося підняти селян, обурених діями гетьмана. 18 листопада під Мотовилівкою (40 км від Києва) гетьманські сили, що складалися переважно з російських офіцерських загонів, були розгромлені. Повстанські війська оточили Київ. 14 грудня Скоропадський зрікся влади і виїхав у Німеччину. 18 грудня Директорія зайняла Київ.
Політика Директорії
Політика нового режиму не була послідовною. На початку існування Директорії на розробку її політичної лінії активно впливав В. Винниченко, представник лівого крила УСДРП. Призначений головою Ради Міністрів В. Чеховський також був лівим українським соціал-демократом. С. Петлюра, що представляв помірковані кола УСДРП, був зайнятий військовими справами і помітного впливу на курс УНР не мав. Тому одразу ж після взяття Києва Директорія ухвалила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Уряд мав намір позбавити аграрну і промислову буржуазію політичних прав і встановити в Україні національний варіант радянської влади. Влада на місцях мала перейти до трудових рад селян, робітників і трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому конгресу, що обирався трудовим населенням без участі поміщиків і капіталістів.
23 січня 1919 р. в Києві відбулося засідання Трудового конгресу, але він не зміг ухвалити якихось важливих рішень і припинив свою роботу.
Директорія не змогла на тривалий час втримати контроль над масами, що недавно допомогли їй скинути гетьманський режим і прийти до, влади. Численні місцеві отамани перестали підкорятися урядові, що поширювало анархію в Україні.
До того ж активізувалися помірковані елементи в Директорії і уряді, що схилялись до встановлення парламентської демократії та обережності у проведенні соціально-економічних реформ. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим. Через це жодне соціально-економічне питання не було ним вирішене. Так у аграрній політиці, незважаючи на проголошення наміру конфіскувати землі к поміщиків, Директорія обумовила це численними застереженнями, які захищали інтереси поміщиків. Директорія проголосила:
• відновлення УНР без влади Центральної Ради
• проведення аграрної реформи, ліквідацію приватної власності на землю
• держ. контроль над виробництвом і розподілом продукції
• відновлення 8-годинного роб. дня
• право на профспілки і страйки
У зовнішній політиці Директорія розширила міжнародні зв'язки УНР, яку визнали Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія та деякі інші держави. Однак налагодити стосунки з радянською Росією їй так і не вдалося, бо та не бажала визнавати незалежності Української держави і продовжувала свою збройну інтервенцію з півночі. Невдалою виявилась і спроба Директорії порозумітися з Антантою, сили якої наприкінці 1918 р. висадились в Криму і на півдні України. Переговори з нею ж про антибільшовицький союз зайшли у глухий кут. Причини такі: по-перше, Антанта сприймала Директорію та її політику як різновид більшовизму, проти якого вона вела боротьбу; по-друге, вона підтримувала боротьбу білого руху, який у національному питанні відстоював відновлення «єдиної і неподільної Росії», а отже, була проти існування незалежної України.
Однією з умов переговорів з Директорією Антанта висувала вихід з Директорії та уряду УНР радикальних елементів. Але навіть тоді, коли В. Винниченко та В. Чеховський пішли у відставку і на перший план в Директорії вийшов С. Петлюра, далі попередньої домовленості про боротьбу з більшовиками справа не пішла.
75. Радянська Росія і демократична Україна: проблема взаємовідносин.
6-17 березня на політичній арені виникає Центральна Рада, яка бере на себе керівництво
державою ( «російською» частиною). У її створенні взяли участь не тільки тогочасні політичні партії, а й значна частина української інтелігенції. Уже 20 березня її керівником стає Михайло Грушевський. Щоправда, заочно.
Перший Універсал став гучним вибухом на політичній арені, відповідно 10 червня 1917 р. стало кроком до становлення української незалежності. Проте свою роль починає грати Тимчасовий уряд, і вже Другий Універсал стає нічим іншим як компромісом між двома країнами – юридично. З боку Росії вийшов свого роду документ-відповідь: «Про національно-політичне становище України». А фактично, поступки, зроблені українською стороною, були втілені у життя, тоді як значні зобов’язання ТУ, як-то визнання права на автономію із подальшим затвердженням цього права майбутніми Установчими зборами, так і лишились на папері.
А далі віра у світле майбутнє повільно, але впевнено гасне. На вимогу Тимчасового уряду ЦР створює «Статут вищого управління країни», але російська влада відкидає його і замінює на «Тимчасову інструкцію», тим самим перетворивши Центральну Раду на маріонетку. Проголошенню 20 листопада 1917 року Третього Універсалу ЦР передували:
• Конфлікт Генерального секретаріату з Тимчасовим Урядом.
• Посилення українського визвольного руху.
• III Військовий з’їзд.
• Поглиблення політичної кризи в Росії.
• Прихід до влади більшовиків.
Універсал проголосив федеративний зв'язок України з Росією, закріпив владу за українськими органами, регламентував нові засади життя країни у соціальній, зовнішньополітичній, економічній сферах та призначив дату виборів. Але такий різкий демократизм аж ніяк не входив у плани сусідньої держави. Ось тут бере початок так і не оголошена, але дуже суттєва для нашої держави україно-більшовицька війна.
Приводом для війни став Ультиматум РНК Росії до ЦР, вимоги якого остання рішуче відкинула. Особливістю війни стала фактична відсутність фронтів, бої велися вздовж залізниць, а перший етап воєнних дій узагалі не був офіційно оголошеним. Війну Росія оголосила лише 17 січня 1918 р. наслідком стало швидке просування більшови-цьких сил вглиб країни, повстання, «червоний терор». На території України сформувалось дві влади, що вели між собою «війну декретів». Навіть проголошення Четвертого Універсалу, який мав надати Україні незалежність, уже не змогло врятувати ситуацію та повернути втрачені позиції ЦР.
Насамкінець хочу зазначити, що сучасній Росії для лобіювання власних інтересів (навіть шляхом військових дій) особливий привід шукати довго не доводиться. Хитрощі чи провокації, на жаль, ще ніхто не відміняв. І у світлі дипломатичної війни між нашими державами, небезпека чергового повторення історії існує. Розвиток цих подій цілком залежить позиції влади сучасної України. А її громадянам лишається хіба що сподіватись, що наші можновладці зазирнуть в українську історію років майже на сто назад, і скористаються вже набутим гірким досвідом.
76. Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях.
Під впливом революційних подій в Росії; проголошення УНР та посилення державної кризи Австро-Угорщини в кінці Першої світової війни активізувався національно-визвольний рух у Західній Україні.
18—19 жовтня 1918 р. у Львові була створена Українська Національна Рада (УНРада), до якої увійшли головним чином депутати Австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорщини, Української держави і стала керівним органом західноукраїнського національного руху. УНРаду очолив Є. Петрушевич. Більшість її членів мали надію, що імперський уряд мирним шляхом передасть їй владу в краї. Але в цей час відновлювалася польська держава, і польські політики вважали Східну Галичину споконвічно польськими землями. За цих умов група радикально налаштованих членів УНРади 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі з Дмитром Виговським і 1 листопада 1918 р. підняла повстання, зайнявши Львів та інші міста Східної Галичини. Рада проголосила створення Української держави на західних землях. 9 листопада був сформований уряд — Тимчасовий державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. Президентом нового державного утворення став Є. Петрушевич. 13 листопада УНРада ухвалила «Тимчасовий основний закон», відповідно до якого новостворена держава дістала назву Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Державотворчий процес в ЗУНР був підкріплений виборами в законодавчий орган влади — Українську Народну Раду.
Уряд і президент ЗУНР у соціально-економічній галузі провадили більш помірковану політику, ніж діячі Східної України. Ця політика була спрямована на виведення країни з глибокої соціально-економічної кризи і передбачала такі заходи:
• монополізація продажу зерна, тютюнових виробів, спирту і сільськогосподарської продукції;
• співробітництво з кооперативними і фінансовими організаціями;
• початок відбудови залізничного транспорту, що постраждав внаслідок воєнних дій у Першу світову війну;
• введення в обіг національної валюти — гривні й карбованця;
• ухвалення у квітні 1919 р. закону про аграрну реформу, яким передбачалося ліквідувати крупне землеволодіння (головним чином польське) та розділ землі між малоземельними та безземельними селянами.
Однак керівники ЗУНР не наважились взяти під контроль нафтодобувні промисли, оскільки більшість родовищ належали іноземцям, не вдалося зупинити інфляцію, повністю реалізувати робоче законодавство.
Найголовнішим завданням уряду ЗУНР було об'єднання західноукраїнських земель із Східною Україною в єдину Українську державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між Директорією і делегацією ЗУНР про злиття УНР і ЗУНР. Акт об'єднання було урочисто проголошено у Києві на Софійській площі 22 січня 1919 р. Відповідно до нього ЗУНР входила до складу УНР на правах автономної Західної області УНР (ЗО УНР). Однак цей документ залишився тільки декларацією. Об'єднання УНР і ЗУНР мало політико-ідеологічний, а не державно-правовий характер: не були опрацьовані правові умови виконання договору, він не був ратифікований законодавчими органами обох держав.
Фактично вся діяльність ЗУНР відбувалася на тлі конфлікту з Польщею, який швидко переріс в українсько-польську війну. У листопаді польські сили в Галичині, швидко оговтавшись після українського повстання, вдалися до дій у відповідь. У Львові, де перебували українські і польські сили, почалися вуличні бої, у яких перевагу здобули поляки. 11 листопада українські сили залишили Перемишль, 21 листопада — Львів. У грудні польські війська контролювали 10 із 50 повітів, у яких була проголошена ЗУНР. В цей самий час румуни окупували більшу частину Буковини, а угорці укріпили контроль над Закарпаттям. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше — до Станіслава. В умовах конфлікту з поляками уряд ЗУНР зміг сформувати регулярну і боєздатну Українську Галицьку армію (УГА), але декілька спроб відбити у польських військ Львів успіху не мали. У березні 1919 р. УГА втратила ініціативу і поляки цим скористалися. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшла польська армія генерала Й. Геллера. УГА під тиском цієї армії змушена була відступати. У такій ситуації уряд ЗУНР надав президентові Є. Петрушевичу додаткові повноваження, проголосивши його диктатором. Було замінене керівництво армії (попереднього командувача генерала Омеляновича-Павленка замінив генерал Греков). Зміцнивши УГА, він з 7 червня 1919 р. перейшов у наступ, результатом чого стало визволення значної частини Галичини. Однак надалі далася взнаки майже подвійна перевага поляків. Вони розпочали контрнаступ. УГА було притиснуто до ріки Збруч і її залишки перейшли на територію УНР.
77. Злука ЗУНР і УНР. Акт Соборності.
9 листопада Українська Національна Рада (УНРада), як найвищий орган влади в Галичині, в наказі Держовному секретаріату дала завдання "поробити потрібні заходи для з'єднання всіх українських земель в одну державу''.
1 грудня 1918 р. у Фастові представники ЗУНР та УНР уклали "Передвступний договір... між Українською Народною Республікою і Західноукраїнською Народною Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю". Статті цього договору містили основи майбугньої злуки обох держов. Західноукраїнські землі повинні були отримати територіальну автономію у складі об'єднаної держави.
Вже на першому засіданні УНРади в Станіславі 3 січня 1919 р. було ухвалено "Передвступний договір" та доручено урядові завершити процес об'єднання. На цьому засіданні Євген Петрушевич заявив: "Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка". УНР сформувала делегацію для поїздки в Київ.
22 січня 1919 р. в Києві на Софіївському майдані було проголошено возз'єднання УНР та ЗУНР в єдину соборну державу («акт злуки»). Наступного дня було оголошено відповідні постанови Трудового Конгресу. 3 цього часу ЗУНР дістає назву — Західна Область УНР (ЗОУНР). Але через воєнний час практичне об'єднання обох державних організмів відкладалося на майбутнє. Це питання остаточно мали вирішити Всеукраїнські Установчі Збори.
Наприкінці січня 1919 р. Директорія отримала нові повноваження від Трудового Конгресу та нового, шостого члена, яким став президент ЗУНР Євген Петрушевич.
Спроба возз'єднання двох українських держав залишилася декларацією. Польські війська методично витісняли армію ЗУНР з території Галичини. Існування УНР також ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.
Фактично керівництво як УНР так і ЗУНР надалі продовжували діяти на власний розсуд. Лише на міжнародній арені були випадки плідної співпраці (спільні делегації, спільні звернення до міжнародної громадськості. Між лідерами обох держав існували протиріччя та взаємні підозри.
74. Селянські повстання проти більшовицького режиму.
За російським шаблоном створювалась вся модель соціально-економічної політики РНК України. Запроваджуваний економічний курс одержав назву «воєнного комунізму». Його складовими були:
— націоналізація всіх підприємств;
— заборона свободи торгівлі, згортання грошового обігу, запровадження карткової системи розподілу продуктів;
— мілітаризація народного господарства, встановлення державного контролю за виробництвом, запровадження загальної трудової повинності;
— введення продовольчої розкладки.
«Воєнний комунізм» — це модель державного регулювання економіки, яка мала подвійну природу. З одного боку, він був реакцією на критичні обставини і тому являв собою набір вимушених, тимчасових заходів, з іншого — його реалізація на практиці стала спробою переходу до нового суспільного ладу. Своєрідним стрижнем політики «воєнного комунізму» була продрозкладка, запроваджена 11 січня 1919 р. Відповідно до опублікованого цього дня документа, кожна губернія мусила здати державі «лишки» зерна та інших продуктів. Спочатку розміри «лишків» визначалися реальними потребами сім'ї та фактичною наявністю в неї зерна, але незабаром головним критерієм стала потреба держави в хлібі. В одному з листів ЦК РКП(б), адресованому всім губкомам партії, цинічно заявлялося: лишки — це не те, що насправді залишилося в селянському господарстві, надміру потреб сім'ї, а те, що потрібно в нього взяти.
Продрозкладка була одним з елементів встановлення продовольчої диктатури, що виявилася в запровадженні монополії на торгівлю хлібом, штучному утриманні твердих цін, створенні комітетів бідноти, формуванні продзагонів для примусової хлібозаготівлі (на початку липня 1919 р. в Україні діяло 46 таких загонів, що налічували у своїх лавах 1500 осіб).
Безумовно, така політика радянської влади не подобалася українському селу, яке звикло дивитися на хліб як на товар, а на хліботоргівлю як на умову стабільного функціонування селянських господарств. Наприклад, у Катеринославській губернії традиційно 50% зібраного врожаю йшло на ринок, у Таврійській — майже 60%, а в Херсонській — 65%. Несхвально ставилося селянство і до більшовицьких планів колективізації села, проголошених 14 лютого 1919 р. у декреті ВЦВК «Про соціалістичне землекористування і про заходи переходу до соціалістичного землеробства». Курс на ліквідацію великих поміщицьких, селянських господарств та на перехід від одноосібного господарювання до усуспільнення виробництва викликав невдоволення та протест з боку селянських мас.
Навесні 1919 р. піднялася хвиля стихійного селянського руху, спрямованого проти продрозкладки та насильницького створення колгоспів. Очолювані отаманами Зеленим (Д. Терпило), Соколовським, Гончарем (Батрак), Орловським та іншими селяни активно почали обстоювати свої права. Хвиля народного гніву наростала: якщо у квітні відбулося 98 антибільшовицьких виступів, то в червні—липні — вже 328. Оцінюючи становище, голова Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК) М. Лацис писав у квітні 1919 р. у циркулярному листі до всіх надзвичайних комісій України, що замість «широкої підтримки населення ми знаходимо майже одну ненависть останнього...». Піднявшись на Київщині, Чернігівщині та Полтавщині, повстанська хвиля невдовзі охопила всю територію УСРР.
Своєрідним піком антибільшовицьких повстань став виступ збройних формувань під керівництвом начдива радянських військ, кавалера ордена Червоного Прапора, в минулому отамана військ УНР М. Григор'єва. У своєму універсалі (9 травня 1919) він закликав український народ: «Бери владу в свої руки. Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живе диктатура працюючого люду, хай живуть мозоляві руки селянина та робітника! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство справа, геть насильство зліва! Хай живе влада рад народу України!» Під цими гаслами григор'євцям досить швидко вдалося захопити Катеринослав, Черкаси, Кременчук, Миколаїв, Херсон. Проте Григор'єва не підтримали інші лідери повстанців — Н. Махно, Зелений; григор'євське гасло «Україна — для українців!» відлякувало значну кількість потенційних союзників, а традиційна для його військ практика мародерства, терору та погромів не сприяла консолідації сил повстанців та зростання їхніх лав. Врешті-решт радянські війська оговталися від перших невдач і силами збройних формувань під командуванням К. Ворошилова та О. Пархоменка на Полтавщині завдали поразки повстанцям та придушили виступ М. Григор'єва.
Перемога над Григор'євим не означала перемоги над повстанським рухом в Україні. Більшовики потрапили в замкнуте коло обставин: «Запровадження «воєнного комунізму» було засобом виходу з критичної ситуації і водночас саме він, піднімаючи народ на повстання, робив цю ситуацію з кожним днем дедалі критичнішою». Внутрішній фронт поглинав все більше сил та ресурсів УСРР, роблячи крах більшовицького режиму неминучим.
Отже, 1919 р. на теренах України мала місце чергова спроба утвердження більшовицького режиму. Проявами цього процесу стали формування та організація радянської державної структури; прийняття першої Конституції УСРР, включення України до «воєнно-політичного союзу» радянських республік тощо.
Економічним підґрунтям реалізації більшовиками своїх планів була політика «воєнного комунізму», наслідками якої став розрив економічних зв'язків між містом і селом, посилення централізму, втрата приватної ініціативи, закріплення психології «експропріації експропріаторів», зростання соціального напруження. Відповіддю українського народу на насильницьку колективізацію та грабіжницьку продрозкладку став широкомасштабний повстанський рух, який розхитував пануючий режим зсередини, суттєво ослаблюючи його.
67. Вплив українців Петрограду на революційні події 1917 року.
Але вже перші після лютневі (1917 р.) тижні продемонстрували прагнення українського народу до свободи. 12 березня в Пе трограді відбулася демонстрація українців, яка справила великий вплив на російську громадськість. «Українське питання є тепер одним з найважливіших питань, що стоять перед російською демократією», - констатувала 16 березня 1917 р. столична кадетська газета «Речь». Грандіозна націо нальна демонстрація, в якій взяли участь до 100 тис. солда тів, робітників, службовців, представників студентства й учнівської молоді, відбулася 19 березня у Києві. Над колона ми демонстрантів майоріли сотні блакитно-жовтих націона льних прапорів. Маніфестація закінчилася мітингом на Софійському майдані. Мітинг освятили представники пра вославного духовенства. Нічого подібного Київ ще не бачив. Багатотисячні українські маніфестації відбулися в Катери нославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Чернігові й багатьох інших великих містах України. На транспарантах, які несли учас ники демонстрацій, переважали гасла з вимогою автономії України: «Автономію Україні!», «Хай живе федеративна рес публіка!», «Вільна Україна у вільній Росії!». Разом з тим луна ли рішучіші гасла, які вимагали самостійної України: «Хай живе самостійна Україна!», «Самостійна Україна з гетьма ном на чолі!».
Масовий характер національно-визвольного руху, участь у ньому різних соціальних верств, об'єднаних прагненням по збутись імперської залежності, відновити українську держав ність, утвердити демократичний лад, свідчили про його переростання в національно-демократичну революцію.
64. Значення творчості Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки для відродження української державності.
Яскрава особистість Тараса Шевченка (1814—1861) поєднувала геніального поета, талановитого художника та, без перебільшення, творця нової української ідеології, яка відігравала важливу роль у формуванні на ціональної свідомості українців.
Визначальною рисою світогляду Т. Шевченка було несприйнятгя будь- яких форм соціального гноблення. Колишній кріпак, який за власним до свідом розумів почуття поневолених людей, нещадно викривав усі ганебні породження кріпацтва: торгівлю «хрещеною власністю», безправність селян і знущання над ними панів. Він не вірив у поступові реформи й закликав силою знищити існуючі порядки.
Соціальне гноблення українців поет пов'язував з імперським пануван ням над своєю Батьківщиною, де «орел чорний сторожем літає». В поезіях він зображував героїчне минуле козацької України. Т. Шевченко намагався не дати українцям «приспати» себе, допомогти їм, пригадавши історію, розгорнувши боротьбу за визволення Батьківщини. Важливе значення мала проголошувана ним необхідність поєднання боротьби за національне й соціальне визволення. Ця ідея могла об'єднати в єдиний потік названі течії суспільного життя.
У своїх поезіях Т. Шевченко різко засуджував прояви «малоросійської ментальності». Злочином проти свого народу було те, що нащадки ко зацької старшини йшли служити імперії, зрікалися своєї мови і культури. Велике значення мало те, що поет вважав український національний рух складовою визвольної боротьби всіх слов'янських народів. Свої поезії — заклики до єднання в спільній боротьбі — Т. Шевченко передавав відомим діячам національного відродження слов'ян Павелу Шафарику та Адаму Міцкевичу.
У своїх поезіях Т. Шевченко вперше поєднав у єдине ціле різні народні діалекти, завдяки чому українська мова засяяла яскравими барвами. Його твори з однаковим захопленням читали представники різних соціальних верств. Завдяки цьому, долаючи суперечності, вони дедалі більше відчували себе представниками нової духовної спільноти — української нації.
Важко переоцінити значення Т. Шевченка та його поЬзії для духо вного українського відтворення. Український громадський і політичний діяч Ю. Охримович (1893—1921), представник покоління діячів, погляди якого сформувалися під впливом Т.Шевченка, писав: «Поезія Шевченка має для нас епохальне значення: вона зробила з темної етнографічної маси націю, вона розбила на завжди можливість існування українського руху як «южно-русского провінціалізму».
Яскраву сторінку в національно-культурне та духовне відродження українського народу вписав І. Я. Франко (1856—1916 рр.) —видатний український письменник, фі¬лософ, історик, економіст, мовознавець, фольклорист та ет¬нограф, визначний громадський та культурний діяч. 1. Франко продовжив традиції своїх попередників, зокрема Т. Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної і соціальної свідомості ук¬раїнського народу. Своєю науковою, публіцистичною та перекладацькою діяльністю він вказував на широкі гори¬зонти національно-культурного відродження українського народу.
В середині 70-х років XIX ст. в духовному та суспільно-політичному житті Галичини починає зароджуватися новий радикальний напрям, на чолі якого став І. Франко та його однодумці. Це невелике коло молодих людей поставило собі за мету докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи по згуртуванню передових суспільних сил на боротьбу проти існуючого національного і соціаль¬ного гноблення.
З ініціативи І. Франка. М. Павлика та С. Даниловича прогресивна інтелігенція Східної Галичини у 1890 р. ство¬рює Русько-українську радикальну партію — першу на Укараїні політичну організацію європейського типу. Кінцевою метою своєї програмної діяльності радикали вважали со¬ціальне визволення селян та робітників і проголошення незалежності України.
У 1899 р. Русько-українська радикальна партія розпа¬лася на дві різні — Національно-демократичну, До якої увійшли визначні представники національне свідомої інте¬лігенції.
У своєму ідейному розвитку І. Франко пройшов два етапи: у першому періоді (80-ті роки XIX ст.) був учнем М. Драгоманова, став соціалістом ліберального напряму. Після смерті М. Драгоманова у 1895 р. він стає на позицій українського демократичного націоналізму. Його світогляд спирався на засади гуманізму, раціоналізму і демократиз¬му. І. Франко відмежувався від федералістичннх ідей М. Костомарова і М. Драгоманова і став борцем за повну політичну незалежність України.
Творчий талант І. Франка як письменника виявився в ряді його оповідань та повістей, де реалістично відображе¬но життя робітників та селян Галичини: «РІПНИК», «На ро¬боті», «Навернений грішник», «Борислав сміється»; збірках: «Добрий заробок», «Маніпулянтка».
Серед художніх творів І. Франка особливе місце займа¬ють повісті з історичної тематики: «Захар Беркут», «Осно¬ви суспільності», «Для домашнього вогнища», «Великий шум», «Перехресні стежки».
В історії української літератури І. Франко займає одне з провідних місць як видатний поет. Велике народне ви¬знання принесли йому поетичні збірки: «З вершин і низин», «Мій Ізмарагд», «Із днів журби», «Давнє і нове», «Зів'яле листя», Збірка «Зів'яле листя» (1896 р.) є найкращою збіркою ліричних поезій І. Франка. У пере'дмові до другого видання поет назвав її «збіркою ліричних пісень, найсуб'єктивніших із усіх, що появилися в нас від часу автобіографічних поезій Шевченка».
У 1877—1882 рр. І. Франко написав визначні твори політичної лірики — «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюрми», в яких чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша «Вічний революціонер» видатний український композитор М. Лисенко у 1905 р. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С. Людкевич (1879—1979 рр.) створив симфонічну поему «Каменярі».
Вершиною поетичної творчості І. Франка є поема «Мойсей» (1905 р.). Висока ідейна та мистецька вартість ставить її в ряд найвизначніших творів українського письмен¬ства. Головна тема поеми — смерть Мойсея як пророка, якого власний народ не прийняв і відкинув. Поема має алегоричний характер.
Леся Українка.
78. Варшавський договір 1920 року.
Варша́вський договір — міждержавна угода Польщі і Української Народної Республіки, за якою в квітні 1920 р. польський уряд Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР.
Ця угода мала символічне значення для України. Не зважаючи на це, уряд Симона Петлюри був вимушений піти на великі поступки, оскільки були визнані вже де-факто встановлені кордони по межі розташування польських військ в Україні — по річці Збруч. Це означало зречення від великих етнічних українських територій Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини. Такий крок уряду Симона Петлюри був оцінений вкрай негативно декотрими українськими політиками того часу і більшістю населення окупованих Польщею територій.
За цим договором Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України. Гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі і польського в Україні. Складовою частиною договору була військова конвенція, підписана 24 квітня 1920 року українським генералом Володимиром Сінклером та представником польського військового відомства Славеком, яка передбачала початок спільних польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на території України.
Варшавський договір був засуджений найближчими прибічниками С. Петлюри – В. Винниченком, М. Грушевським та ін. С. Петлюрі не вдалось реалізувати її цілком. У жовтні 1920 р. Польща порушила варшавську угоду, визнавши УСРР, і вона стала недійсною.
Пізніше, по закінченні польсько-радянської війни 1920 року, польський уряд визнав УРСР і уклав з нею Ризький мирний договір 1921 року, що фактично анулював Варшавський договір.
79. Зимовий похід 1921 року.
У листопаді 192І р. відбувся другий «зимовий похід* армії УНР. Після пораз ки військ УНР у боротьбі з більшовиками залишки їх були інтерновані за на казом польського уряду в табори для військовополонених. Тим часом в Україні розгортався масовий селянський повстанський рух (Поділля, Київщина, Катеринославщина, Полтавщина). У жовтні 1921 р. командуванням військ УНР та Повстанською командою було розроблено план допомоги повстанському руху з метою підняти населення на всенародне антибільшовицьке повстання.
Для здійснення цього плану в таборах для інтернованих таємно під її ської адміністрації було створено Повстанську армію. Вона складалися з трьох груп: Волинської (близько 800 бійців під командуванням генерала Ю.Тютюнника), Бессарабської (300 бійців, якими командував генерал Л. Гулий-Гуленко) і Подільської (400 бійців під командуванням підполковника М. Палія, :иодп полковника С. Чорного). Загальне командування здійснював Ю.
Тютюнник. Усі три групи прорвали радянський кордон у різних місцях і приступиш здійснення операції. Першою прорвалася група Гулого-Гуленка, але виконати своє завдання не змогла і була змушена відійти на територію Румунії.
Подільська група, прорвавшись у районі м. Гусятина (Тернопільщини] боями пройшла все Поділля і вийшла в район Бородянки (60 км під Киї але далі змушена була припинити своє просування, оскільки їй не вдалося об'єднатися з Волинською групою. Повернувши назад, 29 грудня 1921 р, вона перетнула польський кордон.
Волинська група рушила в рейд 4 грудня 1921 р. Уже 7 грудня вона заволоділа м. Коростень. Подальше просування групи було зупинено переважаючими силами Червоної армії. Відступаючи під тиском радянської кінік під командуванням Г. Котовського, група потрапила в оточення. 17 грудня відбувся вирішальний бій (містечко Базар). Повстанці були розбиті. Частина учасникіп нохг потрапила в полон. Іншій частині (150 осіб) вдалося вирватися з оточенім відійти на територію Польщі. Щонайменше 359 бійців, що потрапили полон, були розстріляні.
Другий «зимовий похід» став останньою спробою збройним шляхом бути незалежність України під час визвольних змагань 1917—1921 рр.
80. Причини та наслідки голоду на Україні 1921-1923 років.
У 1921 році в країні вперше було запроваджено терор глодом, який позначився не тільки на демографічних, соціальних, психологічних аспектах буття українського народу, а й спричинив відчутні політичні наслідки.
Протягом багатьох десятиліть інформація про справжні причини голоду 1921-1923 років довго замовчувалася. Радянські підручники стверджували, що на початку 20-х років голод охопив лише район Поволжя. Проте...Коли пуди хліба відправляла на голодне Поволжя, по українських селах масово гинули діти...від голоду.
На півдні України восени 1920, зимою і весною 1921 випало лише 3/4 звичайної норми опадів. Катастрофічне становище сталося в Катеринославщині, Донеччині, Запоріжжі, Одесі, Миколаївщині і Харківщині. За рахунок північних і правобережних районів, які менше постраждали від неврожаю в Україні було зібрано 300 млн. пудів зернових або 30 % врожаю 1916 р.
Про голод в Україні почав заявляти на весь світ уряд УНР в екзилі вже восени 1921 року. Так, у вересні 1921 року повноважний представник УНР Олександр Шульгин звернувся з проханням про допомогу голодуючому українському населенню до Нансена, а через місяць це питання місія УНР порушила в Парижі.
На жаль, тоді західний світ так не перейнявся трагедією українського селянства, страшний голод поширювався далі півднем України. До Катеринославщини, Запоріжжя та Донеччини наприкінці 1921 року додається Миколаївщина та Одещина. І на початку січня 1922 року кількість голодуючих тут сягнула 1890000 осіб, у березні – 3250000, в червні – 4103000.
Охопивши такі величезні простори, голод спричинився до збільшення смертних випадків. Зокрема, якщо за січень-березень 1922 року в Херсоні народилося 918 осіб, то вмерло – 5405. У чотирьох містах Миколаївщини за цей період з'явилося на світ 1199 осіб, а пішло з цього – 7323. І таки випадки і показники не є випадковими чи поодинокими – це відбувалося у кажному місті, селі України.
Виділяють основні причини голоду у 1921-1923 роках:
- засуха в неврожай;
- продовження хлібозаготівлі;
- надмірно високий розмір продподатку;
- вивіз продовольчих вантажів у Росію;
- 440 тис. переселенців в Україну з районів Поволжя, Казахстану та Уралу;
- Ліквідація Центральної комісії допомоги голодуючим.
Масштаби:
Від 4 до 7 млн голодуючих та 1,5 -2 млн померлих (за неофіційними даними кількість померлих більша)...
Слід зазначити, що, якщо для голодуючих на Поволжі було прийнято закордонну допомогу, то в Україну не надійшло жодного кілограма зерна. Через цю ситуацію московський уряд, а за його вказівками -партійно -державний апарат республіки змогли лише забезпечити мінімальну, напівголодну норму споживання для робітників і військовослужбовців, біженців з Поволжя. Про голодуючих українських селян держава не потурбувалася. Газетам було заборонено висвітлювати становище в південних губерніях України. Тільки в січні 1922 року було дозволено прийняти допомогу від організацій, писати про голод. Ситуація й надалі залишалася складною...
81. Суспільно-політичне і культурне життя українського народу в 20-ті роки.
30 грудні 1922р. на І Всесоюзному з’їзд рад у Москві затвердив Декларацію та Договір про утворення СРСР; січень 1924 – ІІ Всесоюзний з’їзд затвердив першу Констицію СРСР.
IX Всеукраїнський з'їзд рад, який відбувся у травні 1925 р., вніс зміни в текст Конституції
УСРР. Закріплювалося входження України і до складу СРСР.
Конституція СРСР 1924 р. регламентувала повноваження со юзних республік, у тому числі й Української СРР. Уряд республі ки одержав права на керівництво внутрішніми справами, юстицією, сільським господарством, освітою, охороною здоров'я, соціальним забезпеченням.
Влада в СРСР спиралася на пропаганду і виховання не меншою мірою, ніж на терор. Народність цієї влади не була фікцією, Режим часто нав'язував народним масам свої цінності та лінію поведінки, і в цьому полягала його сила. Та нерідко траплялися випадки, коли владі нав'язував свої прагнення народ. Парадоксальним чином і в цьому проявлялася сила політичного режиму. Система "передавальних пасів" між "верхами" і "низами" суспільства діяла безперебійно, тому що в суспільстві були відсутні прояви організованого життя, не підконтрольного режиму.
Компартійно-радянська диктатура не підпорядковувалася конституціям і звичайним законам, хоча в радянському суспільстві не можна було поскаржитися на їх відсутність. Воля ієрархічно побудованої державної партії якраз і була законом для позбавленого суверенності суспільства.
Волю партії висловлював з'їзд. Формально так було завжди. Але ж, щоб воля з'їзду могла бути висловлена, хтось мусив скликати його.
Організатором з'їздів виступав, як це зрозуміло, Центральним комітет, тобто вищий партійний орган у перервах між з'їздами. Завданням кожного з'їзду було обрання нового складу ЦК. Теоретично ЦК міг оновитися повністю. Щоб уникнути такої неприємності для себе, попередній склад ЦК мусив накинути з'їздові свою волю і тримати під контролем кожну хвилину його роботи.
Формально з'їзди обирали черговий склад ЦК партії. Фактично ж підконтрольний Центральному комітету апарат підбирав делегатів з'їзду, зупиняючись тільки на тих, чия поведінка під час таємних виборів ЦК була прогнозованою. Завжди знаходилася ще одна можливість вплинути на склад Центральною комітету, котрий обирався з'їздом: підрахунок голосів з боку "правильно" підібраної лічильної комісії. Така можливість використовувалася, але покладатися тільки на неї було б небезпечно.
В момент приходу більшовиків до влади найвищою посадою в системі влади вважалася посада голови уряду.
В Петрограді її взяв на себе В.Ленін. У Києві, потім у Харкові на чолі регіонального субцентру влади став Х.Раковський. Одразу після того, як він очолив Раднарком УСРР, його обрали членом ЦК РКП(б) – унікальний випадок для політемігранта. Секретарі ЦК КП(б)У Г.Пятаков і С.Косіор, перші секретарі ЦК В.Молотов, Ф.Кон, Д.Мануїльський і Е.Квірінг губилися в тіні цієї могутньої політичної фігури.
Кремль був вершиною вибудованої В.Леніним піраміди влади. Аналізуючи закономірності суспільно-політичного життя в Україні, потрібно придивитися до структур, які доносили цю владу до всієї периферії – по території і по організаціях, організації, що залишилися жити після встановлення компартійної диктатури окрім релігійних), являли собою "передавальні паси", які сполучали між собою Кремль і суспільство. Найголовнішою з них, як це зрозуміло, була владна вертикаль, тобто компартійно-радянські установи, побудовані за адміністративно-територіальним поділом у відповідності з основним статутовим принципом РСДРП(б) – РКП(б) – ВКП(б) – КПРС: принципом "демократичного централізму".
Всередині владної вертикалі знаходився майже непомітний через свою малочисельність стрижень: компартійні комітети на чолі з секретарями, які "на ділі вирішували все".
Керівний склад усіх партійних, радянських (включаючи силові) і громадських організацій, який значився у посадовому переліку (номенклатурі) компартійних комітетів різного рівня – від Центрального до районного, був своєрідною (за Дж.Оруеллом) "внутрішньою партією". Цих людей, які вибудовувати собою піраміду влади, називали найчастіше номенклатурою – за назвою компартійною переліку посад. Складовою частиною номенклатури й одночасно нервовим центром самої владної вертикалі були компартійні комітети, тобто та структура, де реалізувалася диктатура державної партії.
У 1917-1919 рр. радянська Росія тричі брала штурмом Україну. Щоб пом'якшити ефект її завоювання, після радянізації Україна була проголошена "зовсім незалежною", внаслідок чого довелось визнати незалежність й інших національних республік. Після утворення СРСР, в якому національні республіки мали рівні з Росією права аж до права виходу з федерації, загроза українського сепаратизму стала головним болем для Кремля. Розміщення мільйонної армії на території України не дозволяло розслабитися: у березні 1920 р, черговий IV з'їзд КП(б)У (понижений до рівня конференції) виступив проти диктату ЦК РКП(б) і обрав керівні органи, не рахуючись з рекомендаціями центру.
Всі політичні партії, окрім власної, більшовики не визнавали. Принцип невизнання випливав з самого змісту компартійно-радянського режиму. Адже ради наділялися реальною владою. Якби вони зберігали багатопартійний характер, більшовикам довелося б провадити в них політичну боротьбу. Це означало, що вони не змогли б реалізувати свою диктатуру.
Після ліквідації боротьбистів і борбистів, що відбулася у 1920 р., надійшла черга до Єврейської комуністичної спілки – Комфербанду. Члени її приймалися з березня 1921 р. до КП(б)У на підставі індивідуальних заяв. Після цього в УСРР на легальних засадах продовжувала діяти тільки малочислена Українська комуністична партія (УКП). Коли вона саморозпустилася, в ній налічувалося менше трьох сотень чоловік. Некомуністичні партії в Україні були розгромлені ще в 1920 р.
Роль органів безпеки в суспільно-політичному житті. Кримінальний кодекс РСФРР 1922 р. підтверджував необхідність терору і зберігав позасудове переслідування. В ньому налічувалося 27 розстрільних статей. За його зразком було побудовано Кримінальний кодекс УСРР 1922 р. У грудні 1921 р. В.Ленін вирішив реформувати ВЧК за зразком царської таємної поліції. Компетенція ВЧК зменшувалася, з її ведення вилучатися звичайні злочини, залишалися тільки державні. Ставилося також питання про зміну назви Органів державної безпеки. Абревіатура ВЧК викликала жах у населення.
Президія ВЦВК 6 лютого 1922 р. урочисто заявила про те, що Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем розпускається. "Замість" ВЧК створювалася організація під безневинною назвою Державне політичне управління при НКВС РСФРР (департамент поліції теж входив у міністерство внутрішніх справ). Воно мало придушувати "відкриті контрреволюційні виступи, в тому числі бандитизм", "виконувати спеціальні доручення по охороні революційного народу".
Держполітуправління" від 22 березня 1922 р. реорганізувалася мережа органів держбезпеки в Україні. Голова колишньої ВУЧК В.Манцев тепер очолив ДПУ УСРР і НКВС УСРР.
Після утворення СРСР особливих змін у структурі органів державної безпеки не відбулося. ДПУ союзних республік були виділені із складу республіканських НКВС і перепідпорядковані безпосередньо Москві. ДПУ РСФРР стало інакше називатися – ОДПУ (об'єднане ДПУ) СРСР.
Органи державної безпеки мали розвинуту структуру й охоплювали своєю діяльністю різноманітні прояви суспільно-політичної активності. Місцеві структури боролися з усіма різновидами контрреволюції, шпигунства, шкідництва, посадових злочинів, виявляли політичні настрої в усіх верствах населення, сигналізували про політичні явища, що тільки назрівати. Секретні підрозділи займалися контрреволюційними організаціями, антирадянськими партіями, студентською молоддю, українським націоналізмом, духовенством і церковниками.
В роботі чекістів головну ставку робили на заходи по попередженню злочинів. За допомогою сексотів ("секретних сотрудников") виявлялися політичні настрої людей і зв'язки між ними. Потім окремих людей з негативними настроями арештовували, формували у кабінетах слідчих контрреволюційні організації, звинувачували у приналежності до них людей відповідного настрою, які ще залишалися на свободі і починали "розкручувати" справу. Ставка на превентивні удари з боку чекістів вимагала колосальних фінансових і людських ресурсів, але держава не жалкувала ні коштів, ні людей. Поступово словосполучення ДПУ набуло такого ж зловісного звучання, як словосполучення ВЧК.
Комітети незаможних селян. Тактика розколювання селян за майновою ознакою, яка оголошувалася ознакою соціально-класовою, була генеральною лінією більшовиків в аграрно-селянському питанні. Тільки з її допомогою можна було побудувати державу, яка хоча б віддалено походила на "робітничо-селянську".
Завоювати українське село більшовикам було особливо важко. Вони не мали тут власного коріння і змушені були на перших порах покладатися на лівоесерівські партії, яким не довіряли. Тому в Україні виник феномен селянської політичної організації, яка не мала аналогів в радянській Росії – комітети незаможних селян. Вони виникли в 1920 р. як альтернатива радам і були наділені повноваженнями, відібраними у рад. За допомогою пролетарських КНС власті проводили розкуркулення селян-власників, викачували зерно у голодуючій місцевості, боролися з "куркульським бандитизмом".
Репресії проти церкви.
Переслідуючи ту ж мету розколу церковної ієрархії, компартійно-радянське керівництво України дозволило утворити незалежну від Російської православної церкви українську автокефалію. Утворена ще у 1918 р. Всеукраїнська церковна рада даремно добивалася від російського патріархату дозволу на автокефалію. Нарешті, у жовтні 1921 р. було скликано у Києві Всеукраїнський православний церковний собор. У ньому взяло участь майже півтисячі делегатів від духовенства та мирян. Керівну роль в організації собору, який скликався за активної протидії тихонівської РПЦ, відігравав протоієрей Василь Липківський. Таємним голосуванням його обрали на посаду єпископа – митрополита. Так виникла Українська автокефальна православна церква (УАПЦ).
Квітень 1923 р. — проголошення XII з'їздом РКП(б) курсу на коренізацію.Коренізація — це надання народам СРСР можливості розвивати власні культури, мови, готувати національні кадри з метою посилити вплив ко муністичної партії у національних районах.
В Україні коренізація набула'характеру українізації. Складові українізації:підготовка та залучення кадрів із представників української на ціональності до партійних і державних органів та установ;
Українізацію підтримували М. Скрипник, О. Шумський, В. Затонський, Г. Гринько.
Українізації чинили опір верхівка КП(б)У, чиновники, керівники великих підприємств, трестів, російські та зрусифіковані міщанство, пролетаріат, інтелігенція (зокрема М. Горький, А. Луначарський), священики Російської православної церкви.
Освіта
Наука
Плідна діяльність членів ВУАН В. Вернадського (природознав ство), Д. Багалія та М. Грушевського (історія), Д. Граве, М. Кри- лова та Г. Прейфа (математика), А. Кримського (філологія), О. Бо гомольця (медицина), Л. Писаржевського та В. Кістяковського (хімія) тощо.Заснування Інституту української наукової мови (1921 р.). Створення в Харкові фізико-технічного інституту (1928 р.), в яко му розгорнулись дослідження з ядерної фізики та радіофізики. Процес підпорядкування науково-дослідницьких закладів Украї ни центру (перетворення ВУАН на філію Академії Наук СРСР).
Література. Створення численних літературно-художніх об'єднань («Гарт», «Плуг», «Ланка», «Молодняк», «Авангард» тощо). Поява талановитих творів українських письменників М. Драй- Хмари, М. Зерова, М. Куліша, В. Сосюри, М. Хвильового, В. Яло вого та ін. Створення (1925 р.) ВАПЛІТЕ на чолі з М. Хвильовим, до складу якоїувійшлиП. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю.Яновськийтаін.
ВАПЛІТЕ — Вільна академія пролетарської літератури — провідне літе- | ратурне об'єднання в Україні в 20-* рр. XX ст., лідером якого був М. Хви- І льовий, який вважав-, що українська література повинна розвиватися під І впливом кращих досягнень західноєвропейської культури. Припинило І своє існування в 30-ті рр. XX ст.
Розгортання літературної дискусії про майбутні перспекти ви й напрямки розвитку української літератури, в центрі якої опинився М. Хвильовий. Він пропагував широке використан ня досягнень європейського мистецтва, відхід від однобічної орієнтації на російську культуру. Радянське керівництво оці нило виступ М. Хвильового як поширення антиросійських на строїв і розгорнуло гостру критику письменника, а згодом зму сило його разом з учасниками ВАПЛІТЕ писати лист із розка янням.
Мистецтво
— Початок творчого шляху видатного українського режисера О. Довженка (фільми «Звенигора», «Арсенал»).
Релігійне життя
82. Становлення адміністративно-командної державної системи управління.
«Великий перелом» наприкінці 20-х років посилив процес відчуження виробника від засобів виробництва, висунув на перший план позаекономічний примус, призвів до падіння життєвого рівня народу, що зумовило зростання психологічного напруження в суспільстві. Прискорена індустріалізація, суцільна колективізація спричинили посилення міграційних процесів, зміну способу життя, ціннісних орієнтацій людей. Протиріччя, що виникали при цьому, суттєво дестабілізували внутрішній розвиток СРСР.
В умовах перманентної «надзвичайної ситуації в країні» для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-х роках.
Термін «тоталітаризм» (з італійської — «охоплюючий все в цілому») при характеристиці політичних процесів вперше було вжито італійськими опонентами Мусоліні на початку 20-х років, коли в Італії тільки-но створювалася однопартійна фашистська система. З 1929 p., починаючи з публікації у газеті «Таймс», цей термін почали застосовувати для характеристики політичного режиму СРСР.
Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20—30-х роках свідчать такі тенденції та процеси:
1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (у 1930 р. внаслідок «організаційних заходів» автокефальна православна церква припинила своє існування); ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською» інтелігенцією», яке закінчилося 1924 р. процесом над так званим Центром дії; «завоювання» «Просвіт», проголошене 1920 р. (завоювати не вдалося, і 1929—1930 pp. було закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у партії. Цілковиту монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, утворені в республіці на початку 20-х років.
2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії:
а) КП(б)У — фактично український філіал РКП(б);
б) Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів. На початку 1919 р. вона співпрацювала з більшовиками; її представники входили до складу Раднаркому України, яким керував X. Раковський. З березня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і влитися до КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відомі діячі, як О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;
в) Українська комуністична партія (укапісти). Її утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Партія проіснувала до 1925 р.
Влада безцеремонно поводилася з легальними партіями, брутально діяла щодо нелегальних організацій. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів меншовиків. Характерно, що найбільшу каральну акцію ДПУ провело «на честь» 25-річчя І з'їзду РСДРП. У квітні того ж року було зроблено спробу ліквідувати Одеську організацію меншовиків, під час якої заарештовано багатьох членів партійного комітету й осередку соцмолу. Наприкінці серпня — на початку вересня ДПУ розгромило Установчий з'їзд Російської соціал-демократичної спілки робітничої молоді, що проходив у Ірпіні біля Києва. Під тиском наростаючої хвилі репресій Всеукраїнський з'їзд меншовиків (лютий 1924 p.), делегати якого представляли 700 членів Катеринославської, Донецької, Харківської та Одеської організацій РСДРП, затвердив постанову про самоліквідацію меншовицьких осередків в Україні.
Після усунення з політичної арени партій-конкурентів комуністична партія відкрито монополізувала всю повноту влади в країні. На XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено: «Наша партія є хребет пролетарської диктатури. Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства».
До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі. Отже, існуюча монополія більшовицької партії на владу була закріплена законодавчо.
3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Партійний білет відкривав шлях до керівних посад у різних галузях народного господарства: 1934 р. у республіці серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину, серед директорів підприємств — майже 70%, серед начальників цехів та їхніх заступників — 40%.
4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Вже на початку 20-х років місцеві органи радянської влади почали розпускати паралельні структури — комітети незаможних селян. Цей процес був юридично закріплений спеціальними циркулярами НКВС і Народного комісаріату землеробства від 15 листопада 1923 р. «Про ліквідацію сільських сходів як органів влади на селі».
7 жовтня 1924 р. ВЦВК і РНК України ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок і товариств», згідно з яким утверджувався довільно-нормативний режим утворення товариств. Усі товариства переводилися під юрисдикцію НКВС і, головне, створювалися законодавчі підстави для монополізації всіх сфер суспільного життя республіки. Одне за одним виникають підконтрольні державі товариства: «Антиалкогольне товариство», товариство «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної оборони й промисловості» тощо. Поступово формується олігархія гігантських товариств-монополістів, підпорядкованих державі, убезпечених від щонайменшої соціальної конкуренції.
Тримаючи під цілковитим контролем профспілки, комсомол, громадські організації, держава забезпечила беззаперечну власну монополію на суспільне життя.
5. Встановлення монопольного контролю з боку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Ця система охоплює суб'єкта політичних рішень (політична влада), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовані ці рішення (суспільство, клас, соціальна група, індивід).
Особливо важливим елементом адміністративно-командної системи був апарат — зв'язуюча ланка між «верхами» і «низами». Очевидно, саме тому Сталін неодноразово наголошував на тому, що «питання про держапарат є одним із найістотніших питань всього нашого будівництва». Проте налагодження роботи цієї важливої ланки йшло надзвичайно повільно і з величезними труднощами.
Апарат був досить громіздким: 1928 р. в Україні в народному господарстві, відповідно до офіційної статистики, було всього 1 млн. 942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. осіб працювало в апараті органів державного і господарського управління, органів управління кооперативних і громадських організацій, тобто апаратчиком був кожен восьмий. Структурна незбалансованість держапарату, незважаючи на його численність, не давала змоги ефективно керувати економікою. У своєму виступі на XVI з'їзді ВКП(б) В. Затонський акцентував увагу саме на цьому аспекті проблеми: «Ось, наприклад, дані, що стосуються осені 1929 р. по Україні: центральний апарат становив 2% з усієї сукупності радянського, кооперативного і господарчого апарату, округ — 17,2%, район — 8,6%. Те, що округ більший від центру, це ще не погано, але те, що район тільки 8%, означає, що дуже тоненькі ніжки були, дуже слабкий район. І не дивно, що ми усі свої основні кампанії змушені були проводити за допомогою системи уповноважених, а це — найгірша із систем, тому що уповноважені, прибуваючи на місця, замість організації нормальної радянської влади і розгортання нормальної пролетарської демократії, природно переводять усе на рейки наказу і ревкомівства».
Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. Її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу.
Збереження і зміцнення системи монополій породжували насилля. У цьому контексті й слід сприймати заяву Сталіна, зроблену на XVI з'їзді ВКП(б): «Репресії в галузі соціалістичного будівництва є необхідним елементом наступу». Хоча він тут же підкреслює, що «елементом допоміжним, а не головним», у реальному житті акцент було зроблено на слові «необхідним», а не на слові «допоміжним». У довоєнний період, починаючи з 1929 p., Україною прокотилися три хвилі масових репресій: перша (1929—1931) — розкуркулення, депортації; друга (1932— 1934) — штучне посилення конфіскацією продовольства смертоносного голоду, постишевський терор, репресивний спалах після смерті М. Кірова; третя (1936—1938) — доба «Великого терору».
Дозуючи тиск і відвертий терор, репресивний апарат, який був невід'ємною частиною тоталітарного режиму, мав виконати три головні завдання: ліквідувати організовану опозицію та індивідуальне інакомислення в партії та країні; забезпечити державу через систему ГУЛАГу безплатною робочою силою; тримати під жорстким контролем хід суспільних процесів.
Особливу активність «підсистема страху» (вираз Г. Попова) в Україні розгортає наприкінці 20-х та в 30-ті роки. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби із «шкідниками» та «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала «шахтинська справа» (навесні 1928 p., згідно з офіційними повідомленнями, у Шахтинській окрузі Північно-Кавказького краю було «викрито» велику «шкідницьку» організацію, яка нібито складалася з вороже настроєних технічної інтелігенції та замаскованих білогвардійців). В Україні цей сигнал було почуто одразу. У березні 1928 р. в Харкові відбувся об'єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на якому Л. Каганович виступив з доповіддю «Про економічну контрреволюцію та загальнополітичні завдання парторганізацій», наголосивши, що «навіть і до чесного спеца (тобто спеціаліста із числа старої інтелігенції — О.Б.) слід виявляти певний мінімум недовіри, адже спец все-таки не комуніст, не революціонер, не пролетарій, і звихнутися йому дуже легко».
Уже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед «шахтинців» опиняться й керівники промисловості України, яким буде приписано створення «Харківського центру» для керівництва «шкідництвом». Після цього набула імпульсу різнопланова, але цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції.
«Звинувачення» і «викриття» наростали, як снігова лавина, — сфальсифікований судовий процес «Спілки визволення України», розгром міфічних «Українського національного центру», «Польської організації військової», «Блоку українських націоналістичних партій», «Троцькістсько-націоналістичного блоку». Протягом 1930—1941 pp. в Україні було «виявлено» понад 100 різних «центрів», «блоків» і «організацій» (ця цифра, на яку найчастіше роблять посилання в історичній літературі, потребує, на нашу думку, уточнення, адже, як свідчать архівні джерела, тільки в одній Житомирській області з 1 жовтня 1937 р. до 15 лютого 1938 р. було «викрито» і ліквідовано 19 «націоналістичних контрреволюційних організацій» і 27 «повстанських груп»).
Міцніюча тоталітарна держава, борючись з опозицією, не жаліла і власних структур. Так, відповідно до рішень XVI конференції ВКП(б) і II Всеукраїнської конференції КП(б)У протягом 1929—1930 pp. в Україні було проведено «чистку» в 61823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили «чистку», звільнено майже 40 тис. (11%).
Відповідно до настанов Сталіна, репресії на початку 30-х років застосовуються проти: а) «шкідництва»; б) «переродженців і дворушників» у самій партії; в) «рештків ворожих класів»; г) «рештків старих контрреволюційних партій».
Коса сталінського терору безжально різонула національну українську еліту. Тільки в інспірованій справі «Спілки визволення України» (СВУ) було репресовано 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції, серед них С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, Й. Гермайзе, М. Слабченко, Г. Голоскевич. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, — з відвертістю і цинізмом говорив один із слідчих у справі «СВУ» Брук. — Це наше завдання, і воно буде виконане; кого не поставимо — перестріляємо».
Жертвами репресій насамперед стали найяскравіші постаті українського національного відродження — М. Бойчук, М. Зеров, М. Хвильовий, Л. Курбас. В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 осіб, із них 19 академіків. Жахливого удару було завдано українській літературі: 89 письменників було знищено, 212 примусили замовкнути, 64 заслано, а 83 емігрували.
У 1933 р. стався погром усього культурного життя України. Паралельно до репресій проти творчої та наукової інтелігенції в цьому році розпочалася «чистка» Наркомату освіти УСРР, внаслідок якої було «вичищено» майже 200 «націоналістів і ворожих елементів». В обласних управліннях народної освіти через політичні мотиви замінили 100% керівництва, у районних — 90%. Часто за звільненням наступало позбавлення волі.
Для українського відродження фатальною стала осінь 1937 p., коли протягом п'яти днів (наприкінці жовтня — на початку листопада) в урочищі Сандормох (Карелія) було розстріляно — 1111 в'язнів Соловецького табору. Серед розстріляних — зірки української національної еліти — Л. Курбас, М. Куліш, М. Зеров, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Ірчан, В. Поліщук, О. Слісаренко, П. Филипович, Г. Епік, М. Яловий (Юліан Шпол). Ті, хто лишилися живі, були приречені на роздвоєне творче життя, на постійний внутрішній конфлікт, необхідність балансувати між дисиденством і обслуговуванням режиму.
Жахливим за наслідками був і удар по армії. У Київському та Харківському округах лише за півтора року було репресовано понад 45 командирів стрілецьких з'єднань, у тому числі щонайменше 17 комдивів та 18 комбригів. Під час репресій 1937—1938 pp. загинули коменданти всіх Укріплених районів — особливих з'єднань, розташованих в Україні. На початку березня 1938 р. у своєму донесенні до Москви М. Хрущов та командувач Київського військового округу С. Тимошенко рапортували, що з військ округу за рік «вичищено» майже 3 тис. осіб, із них заарештовано понад 1 тис., «оновлені» практично всі командири корпусів і дивізій. Трагічні наслідки цих репресій стали особливо відчутними в перші місяці війни Німеччини та СРСР.
Не уникла репресій і партія. Внаслідок «чисток» кількісний склад КП(б)У з 1933 до 1938 р. зменшився на 266281 особу, тобто майже наполовину. Під репресії потрапляли не тільки рядові комуністи, а й керівники КП(б)У. З 11 членів Політбгоро ЦК, обраних на пленумі після XIII з'їзду КП(б)У 1937 p., загинули 10 осіб (живим залишився тільки Г. Петровський), а з 5 кандидатів у члени Політбюро — 4. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК, 9 членів Ревізійної комісії, що їх обрав цей же з'їзд, репресовано 100 осіб. Із травня 1937 р. до лютого 1938 р. на посади перших секретарів обкомів партії було висунуто 13 осіб, з яких 9 незабаром було оголошено «ворогами народу». До червня 1938 р. було заарештовано 17 членів українського радянського уряду. Вже після смерті Сталіна в ході реабілітацій колишній слідчий Родос, якого з трибуни XX з'їзду КПРС було названо «нікчемною людиною з курячим кругозором, у моральному відношенні буквально виродком», заявив на засіданні Президії ЦК КПРС: «Мені сказали, що Косіор і Чубар є ворогами народу, тому я, як слідчий, повинен був витягти з них зізнання, що вони вороги народу... Я вважав, що виконую доручення партії».
Погрозами, моральним тиском, фізичним насиллям вибивалися такі «зізнання». Ось як характеризує ситуацію в Україні 1938 р. відомий історик Р. Конквест у книзі «Великий терор»: «Терор був настільки загальним і настільки «скорострільним», що законні органи влади фактично розпалися. В українському ЦК не було більше кворуму; не існувало органу, що призначав уряд. Наркоми, що призначалися нерегулярно, з'являлись у наркоматах на тижні чи навіть на дні і потім щезали. Безпрецедентний удар по політичному керівництву означав повну руйнацію української партії. Республіка стала вотчиною НКВС, де навіть формальна партійна і радянська робота практично завмерла». Проте прес репресивного тиску на суспільство не послаблювався. «Ворогів ми пощипали чимало, — заявив на IV Київській обласній партійній конференції М. Хрущов, — але зазнаватися нам, особливо працівникам України, ... не можна».
Для зміцнення тоталітарного режиму важливо не тільки знищити будь-яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу загальної недовіри, взаємної підозри. Саме з цією метою XIII з'їзд КП(б)У висунув гасло: «До кінця викорчувати залишки ідіотської хвороби — політичної безпечності, підняти революційну пильність». Внаслідок цього, у різні інстанції і «компетентні органи» мутним потоком пішли численні наклепи і доноси. Норми моралі, людська гідність поступалися місцем боротьбі за елементарне біологічне виживання.
Атмосфера в суспільстві була гнітючою. Відчуваючи наростаючий тиск тоталітарного режиму, люди намагалися знайти бодай примарливі гарантії від сваволі репресивного апарату. Одні бачили вихід у доносах, інші — в підлабузництві до начальства. Інколи ці розпачливі пошуки призводили до трагікомічних ситуацій. Виступаючи на XVIII з'їзді ВКП(б), А. Жданов іронічно розповідав про одну з них: «Деякі члени партії для того, щоб перестрахуватися, зверталися за допомогою до лікувальних установ. Ось довідка, видана одному громадянину: «Тов. (ім'ярек) за станом свого здоров'я і свідомості не може бути використаним ніяким класовим ворогом для своїх цілей. Райпсих Жовт. р-ну м. Києва (підпис)». А з вершини піраміди влади лунала цинічно-оптимістична фраза: «Жити стало краще, жити стало веселіше».
Отже, про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20—30-х роках свідчать утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою.
Масові репресії, що набули в 20—30-х роках різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері — сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.
83. Сталінська індустріалізація України.
Після зміцнення своєї влади більшовики розпочали докорінну пе ребудову країни, що отримала назву «радянська модернізація».
Складові радянської модернізації України: індустріалізація, колек тивізація, масові репресії, «культурна революція».
У грудні 1925 р. відбувся XIV з'їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний, XV з'їзд, у 1927 р. визнав пріори тет державного плану над ринком, що означало згортання непу і зни щення товарно-грошових відносин. На думку Сталіна, плани повин ні були мати не прогнозуючий, а директивний характер, тобто бути обов'язковими для виконання. Передбачалося досягти 19 % щоріч ного приросту промислової продукції, а в 1929 р. XVI конференція ВКП(б) затвердила ще вищі темпи розвитку. Противники надзвичай них заходів і штурмівщини — М. Бухарін, О. Риков, М. Томський та інші — були оголошені «правим ухилом» і під час «чистки» партії виключені з її лав. На основі показників першого п'ятирічного плану на 1928/29—1932/33 рр. відповідно були розроблені плани економічного розвитку України, затверджені XI Всеукраїнським з'їздом Рад.
Перша п'ятирічка становила суму річних планів, які постійно кори гувалися в бік збільшення. Для України встановлювалися напружені темпи зростання важкого машинобудування, хімічної промисловості, видобутку електроенергії. Фактично закріплювалася дореволюційна структура господарства, розрахована не на впровадження нових тех нологій, а на використання енергетичних і сировинних ресурсів.
На тлі світової економічної кризи 1929—1933 рр. створювалося враження швидкого економічного прогресу в СРСР. Це породжувало в більшовицьких лідерів бажання ще більше напружити сили народу і здійснити великий стрибок у соціалізм. Сталін установив темпи при росту промислової продукції на другий рік п'ятирічки 32 %, а далі — 45 %. Така «надіндустріалізація» не підкріплювалася реальними мож ливостями. Окремі галузі економіки розвивалися з випередженням, інші відставали. Унаслідок цього на новобудовах не вистачало коштів, кваліфікованих кадрів, устаткування. Для залучення нових ресурсів використовувалися будь-які заходи.
Джерела індустріалізації: доходи державного сектора економіки; доходи від державної монополії на зовнішню торгівлю, збільшен ня експорту сировини і сільгосппродукції за кордон; «ножиці цін» між промисловою продукцією і сільгосппродукцією; націоналізація промисловості, ліквідація приватного сектора економіки (згортання непу); скасування конвертації червінців, інфляція; збільшення норм виробітку при збереженні існуючих зарплат; подовження робочого дня; колективізація, «розкурі^лення»; примусові державні позики; праця в'язнів; трудовий ентузіазм, стаханівський рух; підвищення цін на винно-горілчані напої; продаж за кордон національно-культурних цінностей; антирелігійна кампанія, пограбування церков; збільшення прямих і непрямих податків; запровадження карткової системи роз поділу продуктів і предметів першої необхідності, зниження життєвого рівня населення.
З'явилося таке поняття як «штурмівщина», коли плани капіталь ного будівництва неодноразово переглядались, але кожен із них мав виконуватись.
У роки першої п'ятирічки в Україні будувалося близько 400 нових підприємств, у тому чисілі Дніпровська гідроелектростанція, завод інс трументальних сталей у Запорожжі «Дніпроспецсталь», Харківський тракторний завод, шахти в Донбасі та інші. Велика промисловість Ук раїни перейшла в підпорядкування загальносоюзних наркоматів. Таким чином, Україна, як й інші республіки, була позбавлена економічної самостійності. Адміністративно-директивні методи управління стали головними в розвитку радянської економіки.
Щоб довести тріумф першої п'ятирічки, Сталін маніпулював ста тистичними показниками. Спеціальним рішенням Політбюро окремим відомствам було заборонено друкувати підсумки своєї роботи. Зрос тання промислової продукції подавалося не в конкретному обчисленні, а в карбованцях. Отже, досить було встановити великі ціни На нову продукцію, як валові показники різко зростали. Це дало змогу оголо сити про виконання першої п'ятирічки за 4 роки і 3 місяці. Щорічний приріст промислової продукції в середньому становив близько 16 %, тобто менше, ніж було заплановано.
У роки другої п'ятирічки 1933—1937 рр. темпи зростання були виз начені на рівні 16,5 %. В Україні стали до ладу гіганти металургійної промисловості — «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», а та кож Новокраматорський завод важкого машинобудування — один із найбільших у Європі.
Виконання перших п'ятирічок потребувало надзвичайних зусиль народу СРСР. Причому п'ятирічки не були розраховані на підвищен ня матеріального добробуту. Більше того, голод 1932—1933 рр. знищив мільйони людей, село запустіло, міста й новобудови поновлювалися дешевою робочою силою. «Шахтинська справа» (1928 р.) у Донбасі — суд над старими спеціалістами вугільної промисловості — започаткува ла організоване цькування фахівців із дореволюційними дипломами.
Більшовики не надавали належного значення матеріальним стиму лам праці. Карткова система давала можливість робітникам і служ бовцям придбати мінімум товарів. Ігноруючи економічні важелі підви щення продуктивності праці, керівники більшовицької партії та уряду намагалися скористатися ентузіазмом мас, а також неоплачуваною пра цею мільйонів безневинно ув'язнених. Соціалістичне змагання (стаханівський рух та ін.) надовго стало головною формою боротьби за вищі показники праці.
Передбачене в більшовицьких планах витіснення капіталістичних елементів вилилося у фізичну ліквідацію значної частини економічно активного населення — так званого «куркульства» на селі та власників приватних підприємств у місті. Посилився товарний голод, оскільки зусилля в галузі важкої промисловості супроводжувалися хронічним занепадом соціальної сфери і легкої промисловості. Щоб зберегти тем пи розвитку промисловості, робітників та інженерно-технічних праців ників фактично прикріпили до підприємств і установ, а порушення дисципліни прирівнювалося до кримінального злочину.
Отже, позитивніш підсумком індустріалізації України стало зростан ня підприємств важкої промисловості (майже вії разів), будівництво нових шахт, електростанцій і, як результат, перетворення України на індустріально-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисло вості випередила деякі європейські держави.
Негативні наслідки-, під рив розвитку сільського господарства, легкої і харчової промисловості; нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил; посиле на централізація управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого рівня населення (поширення державних позик, торгівля алкогольними напоями, чер ги, продовольчі картки, хронічний дефіцит товарів і послуг, житлові проблеми тощо).
84. Насильницька колективізація сільського господарства. Голодомор 1932-1933 років та його наслідки.
Радянське керівництво, узявши курс на модернізацію промислово го потенціалу країни, одразу зіткнулося з трьома проблемами: кош тів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило переважну більшість насе ення. Однак селянин-власник був незручною і небажаною фігурою для партійно-державного апарату, який від імені ііароду розпоряджався промисловістю. Держава не могла забезпечити прискорені темпи індус тріалізації, маючи справу з мільйонами одноосібників. Маючи певний мінімум засобів виробництва, селянин мало залежав від державних структур. Доки селянин сам вирішував, що йому сіяти і що відвозити на ринок, від нього залежала держава, якій треба було нагодувати міс то та армію. Ось чому під приводом турботи про піднесення добробу ту сільського населення партія хотіла створити на селі контрольоване колективне господарство.
Але в сталінських планах колективізація — це не лише зручний за сіб забезпечення населення міст та армії продовольством, а промисло вості — сировиною і робочою силою. Крім цього, вона мала суттєво сприяти зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату: з одного боку, колективізація стимулювала процес пролетаризації селянства (процеси розкуркулювання і розселянювання), з іншого — разом з ін дустріалізацією вона відкривала шлях до ліквідації багатоукладності в економіці.
Перший п'ятирічний план передбачав, іцр в Україні в колгоспи буде об'єднано ЗО % селянських господарств. Але вже на листопадовому 1929 р. пленумі ЦК ВКП(б) було взято курс на суцільну прискорену колективізацію. Секретар ЦК КП(б)У С. Косіор підтримав пропозицію завершити колективізацію протягом одного року. Резолюція пленуму «Про сільське господарство України і про роботу на селі» передбача ла в Україні найвищі темпи колективізації з усіх союзних республік. У січні 1930 р. Україну віднесли до групи регіонів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 — навесні 1932 р.
У процесі колективізації можна виділити кілька етапів:
1929—1930 рр. — час прискореної колективізації, яка перетворилася, по суті, на комунізацію; у кол госпи забирали все: реманент, велику рогату худобу, коней, птицю; ситуація ускладнювалася надмірни ми зусиллями місцевої влади: на 20 січня 1930 р. в республіці було колективізовано 15,4 % селянських господарств, а на 1 березня — 62,8 %; у багатьох місцях відбулися антирадянські виступи селян, село поринуло у вир самознищення. Селянство почало продавати або забивати худобу, ховати чи псувати реманент. У 1928—1929 рр. в^Україні було знищено до 50 % поголів'я худоби;
1930 р. — маневр сталінського керівництва з пере кладенням відповідальності на місцеві партійні й ра дянські органи (стаття Й. Сталіна на початку берез ня 1930 р. «Запаморочення від успіхів», постанова ЦК ВКП(б) від 14 березня 1930 р. «Про боротьбу з викривленнями партійної лінії в колгоспному русі»). Почався масовий вихід із колгоспів. Восени 1930 р. в колгоспах залишилося менше третини се лянських дворів, причому переважно незаможних;
1931—1933 рр. — новий етап суцільної колективі зації, прискорення її темпів, закінчення в основно му колективізації в Україні (колективізовано 70 % дворів);
1934—1937 рр- — завершальний етап колективіза ції. У 1937 р. колгоспи мали 96,1 % посівних площ.
Важливим елементом колективізації було так зва не «розкуркулення», а фактично — розселянювання села. Спочатку, у 1927—1928 рр., до заможного селянства застосовувалася політика обмеження — збільшували податки, обмежували оренду землі, за бороняли використовувати найману працю, купувати машини, реманент. У квітні 1929 р. Сталін визначив нове стратегічне завдання — перехід від політики об меження до політики ліквідації куркульства як класу. Наприкінці січня 1930 р. була опублікована постано ва ЦК ВКП(б) «Про заходи з ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». По чалися масові репресії проти заможного селянства та всіх, хто не бажав вступати в колгоспи. В Україні за роки суцільної колективізації було експроприйовано близько 200 тис. селянських господарств (разом із сім'ями — 1,2—1,4 млн осіб, із них 860 тис. виселили на північ Сибіру).
Одним із найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був голодомор 1932— 1933 рр. Безпосередньо його причиною було на сильницьке вилучення хліба в селян. Загалом же причинами голодомору в Україні була сукупність національно-політичних та соціально-економічних чинників:
Протягом січня—листопада 1930 р. в Україні було заготовлено 400 млн пудів хліба, за такий самий період 1931 р. — 380 млн пудів. Вилучався навіть посівний фонд. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли «Закон про охорону соціалістичної влас ності», який за крадіжку колгоспної чи кооператив ної власності передбачав розстріл або позбавлення волі терміном не менше десяти років із конфіскацією майна. У народі цей драконівський документ назвали «законом про п'ять колосків».
Незважаючи на небачену жорстокість, виконати план хлібозаготівлі в 1932 р. не удалося. Із метою «виправлення» ситуації в Україну була направлена надзвичайна хлібозаготівельна комісія на чолі з голо вою Раднаркому СРСР В. Молотовим. «Зміцнюєть ся» керівництво КП(б)У — другим секретарем ЦК і секретарем Харківського (столичного) обкому пар тії стає особистий посланець Й. Сталіна — П. Пости - іиев, проводяться репресії проти комуністів. У селян конфіскують тепер не тільки зерно, а й усі продукти харчування як покарання за невиконані хлібозаготівлі.
Точну цифру людських утрат від голодомору 1932—1933 рр. устано вити неможливо. Дослідники називають дані від 3,5 до 12 млн осіб.
Унаслідок голодомору було остаточно зламано опір селян кол госпно-феодальній системі й суттєво підірвано сили у відстоюванні споконвічних національних прав. Колгоспний лад став однією з основ командної економіки і тоталітарного режиму.
Головним результатом колективізації став здійснений індустріаль ний стрибок, за який заплачено дорогою ціною; жертвами насильниць кого розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття господа ря, тривалою деградацією та дезорганізацією сільського господарства.
85. Суперечливий характер культурного будівництва на Україні в 30-роки.
"Культурна революція". З початком сталінської "революції зверху" розпочався відкат. Попереджаючи можливі у майбутньому спроби української інтелігенції звільнитися з-під диктатури компартійно-радянського центру, Сталін зосередив зусилля на ліквідації всього покоління активних учасників Української революції.
Подібно до того, як "шахтинська справа" виявилася першим процесом проти російськомовної технічної інтелігенції, справа "Спілки визволення України" стала першим процесом проти української гуманітарної інтелігенції.
Справі СВУ передували менш масштабні акції, розгорнуті підручним Сталіна в Україні Л.Кагановичем. Розпочинаючи боротьбу з "шумськізмом", яка виникла на ґрунті тривіальних особистих незгод з наркомом освіти О.Шумським, Каганович тут же постарався осмислити і представити її в узагальненому, теоретизованому вигляді.
Майже одночасно з'явився ще один термін – "волобуєвщина". Його теж слід розглядати як продукт діяльності ідеологічних диригентів з команди Кагановича-Сталіна в Україні. Стаття економіста Михайла Волобуєва "До проблеми української економіки». М.Волобуєв вимагав забезпечити за українськими економічними центрами можливість дійсного керівництва народним господарством, а союзному Держплану та іншим загальносоюзним відомствам надати лише "загальнодирективні функції".
Цькуванням одного з небагатьох академіків-комуністів ВУАН історика Матвія Яворського. Розроблена ним наукова схема в 20-х рр. фігурувала як марксистська концепція вітчизняної історії. Книги Яворського розглядалися як альтернативні працям "буржуазного" історика М.Грушевського.
Розпочинаються істотні кадрові втрати понесли ВУАН, де М.Скрипник був секретарем комуністичної фракції, і Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), яку він очолював певний час. У Всенародній бібліотеці України, яка належала до системи установ ВУАН, знайшли близько сорока "ворогів народу". Інститут польської культури, Харківський інститут української культури ім.Д.Багалія, Інститут української літератури ім.Т.Шевченка були репресовані майже у повному складі. У жовтні 1933 р. був погромлений театр "Березіль", його засновник Лесь Курбас опинився на Соловках. "Ворогів народу" знайшли у видавництві "Українська радянська енциклопедія". Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ), в музеях, бібліотеках, архівах.
Після самогубства М.Хвильового у травні 1933 р. почалися арешти серед письменників. Практично в повному складі була репресована спілка письменників "Західна Україна", редакція журналу "Червоний шлях".
"Ухил до українського націоналізму" став, за заявою Сталіна, головною небезпекою у республіці. У боротьбі із "скрипниківщиною" злилися два напрями придушення будь-яких проявів національного самоствердження – безпосередньо у владних структурах союзної республіки (націонал-ухильники) і в українському суспільстві (буржуазний націоналізм). Об'єднанням цих двох напрямків компартійно-радянський центр коригував небажані для нього наслідки десятилітньої кампанії українізації.
''Більшовицька українізація". Українізація в межах УСРР вважалася прийнятною і розглядалася як "більшовицька", якщо вона здійснювалася під суворим контролем партійних комітетів (звідси – більшовицька). В резолюції на доповідь про роботу ЦК ВКП(б) XII з'їзд КП(б)У (січень 1934 р.) високо оцінив результати кампанії по розгрому "націоналістичного ухилу Скрипника".
Нищення української інтелігенції сполучалося з підвищеною увагою Кремля до розвитку "національної за формою і соціалістичної за змістом" культури. Зокрема, ХІІ з’їзд КП(б)У на пропозицію П.Постишева прийняв рішення перенести столицю радянської України з Харкова до Києва. Основний мотив перенесення формулювався таким чином: "для дальшого і швидкого розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації на базі індустріалізації і колективізації". Перенесення столиці було далеко не єдиною демонстрацією "відданості" більшовиків України національним цінностям українського народу. У 1936 р. Академія наук УРСР поповнилася трьома інститутами гуманітарного профілю з яскраво вираженою національною проблематикою: української літератури ім.Т.Шевченка, історії України та українського фольклору.
У березні 1936 р. гастролями Київського державного театру опери і балету відкрилися грандіозна Декада української літератури та мистецтва в Москві. Після цього розпочався регулярний взаємообмін здобутками національних культур між союзними республіками. Він мав демонструвати розквіт національних за формою культур "під зорею Радянської влади".
Велетенські масштаби погрому, здійсненого в сфері української культури у 1933-1934 рр. постишевським десантом, переконували багатьох в тому, що політика українізації припинилася. Місцеві керівники почали в діловодстві переходити на російську мову, деякі з полегшенням, інші – з остраху бути звинуваченими в буржуазному українському націоналізмі. Але всі вони наражалися на гостру реакцію з боку головного погромника – Постишева. Цей "діалектик" у промові на пленумі Київського міськпарткому 22 лютого 1935 р. у черговий раз заявив про марну спробу ворогів "змалювати справу так, мовляв, що до 1933 року українізація була, а після цього періоду розгромили українську культуру". Він напустився на керівників, які ігнорували українську мову, звинувачуючи їх в тому, що вони "до питань українізації підходять не зовсім так, як слід було б, не по-більшовицькому".
Проголошуючи одним з напрямів соціалістичного будівництва культурну революцію, керівники ВКП(б) і Радянської держави змушені були приділити велику увагу елементарній ліквідації неписьменності. Як виявилося, це завдання було не з легких, у тому числі через небажання багатьох людей освоювати грамоту. Тому до проблеми лікнепу були підключені всі "передавальні паси" від влади до населення – партія, профспілки, комсомол, кооперативні, студентські і піонерські організації, добровільні товариства.
ВУЦВК, і РНК УСРР у липні 1929 р. утворили спеціальний фонд лікнепу. Товариство "Геть неписьменність!"
У 1936 р. стали утворюватися вечірні школи для дорослих, навчання в яких починалося з ліквідації неписьменності. В Наркомосі України було створене спеціальне управління з навчання дорослих.
Проблему загального навчання ("всеобучу") вперше поставив XVI з'їзд державної партії влітку 1930 р. Постановою ЦВК і РНК СРСР від 14 серпня 1930 р. у країні запроваджувалося обов'язкове початкове навчання, а для переростків від 11 до 15 років встановлювалося обов'язкове навчання в дво – і однорічних школах-курсах.
У першій п'ятирічці істотна частка початкових шкіл була перетворена на семирічки. Деякі семирічки, особливо у великих містах, переходили на десятирічне навчання. В другій п'ятирічці кількість шкіл-десятирічок збільшилася майже вдесятеро, в них навчалося до третини учнів.
В 1929/30 навчальному році були створені галузеві інститути на базі факультетів багатопрофільних вузів (Харківського і Київського політехнічного. Сталінського гірничого та ін.). Технікуми, які мали добру матеріальну базу і кваліфікований склад викладачів, перетворювалися в інститути.
У 1930 р. з’явилася нова форма технічного навчання – завод-втуз. Втузи були відкриті на технічно оснащених підприємствах.
В 1934 р. було відновлено великі індустріальні (політехнічні) інститути в Одесі, Києві, Сталіно, які готували спеціалістів широкого профілю. З 1933 р. в Україні відновилася університетська освіта. Почали працювати університети в Одесі, Києві, Харкові і Дніпропетровську.
Після всіх реорганізацій кількість вузів зросла з 19 в 1914/15 до 129 в 1938/39 навчальному році. Вишу освіту давали своїм студентам 35 індустріально-технічних, 20 сільськогосподарських, 36 педагогічних, 14 медичних навчальних закладів. Загальна кількість студентів зросла за чверть століття з 27 до 124 тис. За першу п'ятирічку вузи підготували 48 тис. за другу – понад 70 тис. спеціалістів, а технікуми – відповідно 62 і 125 тис. спеціалісті
Президентом ВУАН у липні 1930 р. став О.Богомолець. Він здійснив давно обговорювану перебудову структури Академії: основною науково-організаційною ланкою замість науково-дослідної кафедри ставав інститут. Якщо в 20-ті рр. пануючими в Академії були гуманітарні цикли наук, то з початку 30-х рр. на перше місце вийшов природничо-технічний відділ, а в ньому – індустріально-технічний цикл наук. У 1931 р. було складено перший в історії Академії тематичний план наукових досліджень, який передбачав колективну розробку ряду проблем.
У 1929 р. виникли Інститут технічної механіки, Інститут будівельної механіки, Інститут єврейської культури, в 1930 р. – Інститут зоології і біології, Інститут мовознавства, в 1931 р. – Інститут хімії та Інститут ботаніки. У цьому році до складу Академії було передано з підпорядкування Наркомату освіти ряд науково-дослідних установ – Інститут мікробіології і епідеміології, Інститут польської культури, Інститут фізики.
У 1934 р. було створено Інститут гірничої механіки, Інститут клінічної фізіології, Раду з вивчення продуктивних сил УСРР, Інститут хімічної технології, Геофізичну обсерваторію, Інститут математики, Інститут історії матеріальної культури, Інститут електрозварювання, Інститут біозоології. В систему ВУАН було передано Інститут водного господарства (пізніше – Інститут гідромеханіки) та Інститут біохімії. З квітня 1934 р. ВУАН була підпорядкована безпосередньо Раднаркому УСРР.
У 1936 р. після затвердження нового статуту ВУАН була перейменована на Академію наук УРСР. Як зазначалося раніше, Академія поповнилася у цьому році трьома українознавчими установами – Інститутом історії України, Інститутом українського фольклору та Інститутом української літератури ім.Т.Шевченка, а також Інститутом економіки. У 1938 р. у систему АН УРСР увійшов створений десятиліттям раніше Український фізико-технічний інститут (УФТІ).
Найбільш вагомі досягнення 30-х рр. в українській науці були пов'язані з діяльністю УФТІ. Тут провадилися дослідження атомного ядра, фізики металів, фізики молекулярних кристалів. Молоді вчені цього інституту уперше в СРСР здійснили ядерну реакцію розщепленням ядра літію (О.Вальтер, Г.Латишев, ОЛейпунський, К.Синельников).
Праці математиків М.Крилова та його учня М.Боголюбова сприяли розвиткові теорії диференціальних рівнянь. З іменами цих великих вчених пов'язаний також прогрес досліджень у галузі математичної фізики. Вони розробили теорію нелінійних коливань, що сприяло розвиткові нелінійної механіки та її численних застосувань у розв'язанні технічних задач.
У заснованому Л.Писаржевським Інституті хімії (пізніше – загальної і неорганічної хімії) були закладені основи електронної теорії каталізу. Під керівництвом академіків П.Тутковського, В.Різниченка і Є.Оппокова розгорнулися геологічні і гідрологічні дослідження території України, перш за все, в Донбасі і на Криворіжжі. У 1930 р. була складена перша гідрологічна карта України.
Створена Є.Патоном у 1929 р. кафедра інженерних споруд із зварювальною лабораторією при Київському політехнічному інституті започаткувала матеріалознавчі дослідження, які мали негайний і ефективний вихід в практику. Нові методи зварювання використовувалися на Дніпробуді, будівництві Магнітогорського металургійного комбінату, інших новобудовах.
Плідних успіхів у галузі біологічних наук досягли колективи під керівництвом О.Богомольця (патофізіологія), О.Палладіна (біохімія нервової і м'язової діяльності), Г.Фодьборта (фізіологія травлення), Д.Воронцова (фізіологія нервової системи і електрофізіології.
Розвиток гуманітарних і суспільних наук був деформований "опікою" ЦК КП(б)У і ДПУ. Порівняно з 20-ми роками в цій сфері академічних досліджень стався різкий спад. Були втрачені цілі напрямки, які раніше успішно розвиватися, в тому числі у першому в світі Демографічному інституті. Після арешту М.Грушевського вся мережа створених ним історичних науково-дослідних установ була ліквідована, значна частина їх співробітників репресована.
Переламною в літературному житті стала постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" від 23 квітня 1932 року. Постанова зобов'язувала художню інтелігенцію перебудувати творче життя на ідейних засадах марксизму-ленінізму, користуватися у своїй творчості методом соціалістичного реалізму, черпати сюжети для творів у повсякденному житті, пропагувати пафос соціалістичного будівництва, трудові подвиги стахановців, провідну роль партії в суспільно-політичному житті. Всі, хто не підпорядковувався правилам гри, встановленим державною партією, позбавлявся підтримки, у тому числі матеріальної, і наражався на переслідування, у тому числі з боку органів державної безпеки.
Постанова ЦК ВКП(б) "Про перебудову літературно-художніх організацій" мала на меті колективізувати творчу роботу письменників і поетів так само, як була колективізована селянська праця. Під керівництвом ЦК КП(б)У в Україні розгорнулася робота щодо підготовки з'їзду письменників України. Він розпочався у червні 1934 р. у Харкові і був продовжений у серпні того ж року в Києві. На з'їзді була створена Спілка радянських письменників України. Серед понад трьох сотень членів СРПУ були не тільки професійні письменники і поети, а й аматори з числа робітників та селян. У 1930 р. профспілки оголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу. В Україні на нього відгукнулося близько 2 тис. робітників.
Услід за літераторами об'єдналися в творчі спілки театральні діячі, художники, композитори. Через спілки вони одержували замовлення, матеріальну підтримку, путівки в санаторії, квартири тощо. Контролювати творчість члена спілки було простіше, ніж поведінку економічно незалежного митця.
86. Згортання українізації.
З початком сталінської "революції зверху" розпочався відкат. Попереджаючи можливі у майбутньому спроби української інтелігенції звільнитися з-під диктатури компартійно-радянського центру, Сталін зосередив зусилля на ліквідації всього покоління активних учасників Української революції.
Подібно до того, як "шахтинська справа" виявилася першим процесом проти російськомовної технічної інтелігенції, справа "Спілки визволення України" стала першим процесом проти української гуманітарної інтелігенції.
Справі СВУ передували менш масштабні акції, розгорнуті підручним Сталіна в Україні Л.Кагановичем. Розпочинаючи боротьбу з "шумськізмом", яка виникла на ґрунті тривіальних особистих незгод з наркомом освіти О.Шумським, Каганович тут же постарався осмислити і представити її в узагальненому, теоретизованому вигляді.
Майже одночасно з'явився ще один термін – "волобуєвщина". Його теж слід розглядати як продукт діяльності ідеологічних диригентів з команди Кагановича-Сталіна в Україні. Стаття економіста Михайла Волобуєва "До проблеми української економіки». М.Волобуєв вимагав забезпечити за українськими економічними центрами можливість дійсного керівництва народним господарством, а союзному Держплану та іншим загальносоюзним відомствам надати лише "загальнодирективні функції".
Цькуванням одного з небагатьох академіків-комуністів ВУАН історика Матвія Яворського. Розроблена ним наукова схема в 20-х рр. фігурувала як марксистська концепція вітчизняної історії. Книги Яворського розглядалися як альтернативні працям "буржуазного" історика М.Грушевського.
Розпочинаються істотні кадрові втрати понесли ВУАН, де М.Скрипник був секретарем комуністичної фракції, і Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), яку він очолював певний час. У Всенародній бібліотеці України, яка належала до системи установ ВУАН, знайшли близько сорока "ворогів народу". Інститут польської культури, Харківський інститут української культури ім.Д.Багалія, Інститут української літератури ім.Т.Шевченка були репресовані майже у повному складі. У жовтні 1933 р. був погромлений театр "Березіль", його засновник Лесь Курбас опинився на Соловках. "Ворогів народу" знайшли у видавництві "Українська радянська енциклопедія". Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ), в музеях, бібліотеках, архівах.
Після самогубства М.Хвильового у травні 1933 р. почалися арешти серед письменників. Практично в повному складі була репресована спілка письменників "Західна Україна", редакція журналу "Червоний шлях".
"Ухил до українського націоналізму" став, за заявою Сталіна, головною небезпекою у республіці. У боротьбі із "скрипниківщиною" злилися два напрями придушення будь-яких проявів національного самоствердження – безпосередньо у владних структурах союзної республіки (націонал-ухильники) і в українському суспільстві (буржуазний націоналізм). Об'єднанням цих двох напрямків компартійно-радянський центр коригував небажані для нього наслідки десятилітньої кампанії українізації.
''Більшовицька українізація". Українізація в межах УСРР вважалася прийнятною і розглядалася як "більшовицька", якщо вона здійснювалася під суворим контролем партійних комітетів (звідси – більшовицька). В резолюції на доповідь про роботу ЦК ВКП(б) XII з'їзд КП(б)У (січень 1934 р.) високо оцінив результати кампанії по розгрому "націоналістичного ухилу Скрипника".
Нищення української інтелігенції сполучалося з підвищеною увагою Кремля до розвитку "національної за формою і соціалістичної за змістом" культури. Зокрема, ХІІ з’їзд КП(б)У на пропозицію П.Постишева прийняв рішення перенести столицю радянської України з Харкова до Києва. Основний мотив перенесення формулювався таким чином: "для дальшого і швидкого розвитку національно-культурного будівництва і більшовицької українізації на базі індустріалізації і колективізації". Перенесення столиці було далеко не єдиною демонстрацією "відданості" більшовиків України національним цінностям українського народу. У 1936 р. Академія наук УРСР поповнилася трьома інститутами гуманітарного профілю з яскраво вираженою національною проблематикою: української літератури ім.Т.Шевченка, історії України та українського фольклору.
У березні 1936 р. гастролями Київського державного театру опери і балету відкрилися грандіозна Декада української літератури та мистецтва в Москві. Після цього розпочався регулярний взаємообмін здобутками національних культур між союзними республіками. Він мав демонструвати розквіт національних за формою культур "під зорею Радянської влади".
Велетенські масштаби погрому, здійсненого в сфері української культури у 1933-1934 рр. постишевським десантом, переконували багатьох в тому, що політика українізації припинилася. Місцеві керівники почали в діловодстві переходити на російську мову, деякі з полегшенням, інші – з остраху бути звинуваченими в буржуазному українському націоналізмі. Але всі вони наражалися на гостру реакцію з боку головного погромника – Постишева. Цей "діалектик" у промові на пленумі Київського міськпарткому 22 лютого 1935 р. у черговий раз заявив про марну спробу ворогів "змалювати справу так, мовляв, що до 1933 року українізація була, а після цього періоду розгромили українську культуру". Він напустився на керівників, які ігнорували українську мову, звинувачуючи їх в тому, що вони "до питань українізації підходять не зовсім так, як слід було б, не по-більшовицькому".
87. Коренізація в УРСР.
Принципово важливою складовою культурних процесів в Україні у 20—30-х роках була політика коренізації, спрямована на те, щоб надати народам, об'єднаним у СРСР, певної «культурно-національної автономії» — реальної можливості розвивати свої національні культури і мови. Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 p.), на якому вже чітко були сформульовані основні положення політики коренізації: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи мовами корінних національностей; глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.
У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виділяються два аспекти: українізація і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.
Суть політики коренізації полягає в спробі більшовицького керівництва очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах.
Політика коренізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:
1) оскільки після закінчення громадянської війни територія України та Білорусії була поділена між різними державами, то врахування білоруського та українського чинників стало необхідним елементом формування внутрішньої політики не тільки СРСР, а й Польщі, Румунії, Чехословаччини. Крім цього, саме геополітичне положення Білорусії та України висувало в 20—30-х роках «білоруське», а ще більшою мірою «українське» питання в епіцентр європейської міжнародної політики. Тому політика коренізації, що стимулювала національне відродження, мала на меті створити у світового співтовариства враження гармонійного і вільного розвитку радянських республік. Формуванню привабливого іміджу СРСР на міжнародній арені мало сприяти і державне піклування про національні меншини;
2) політика коренізації у задумі була засобом пошуку спільної мови з селянством (Сталін неодноразово наголошував, що національне питання в основі своїй — питання селянське), залучити на свій бік національну інтелігенцію шляхом поширення принципових ідей непу (плюралізм, вільний розвиток, певна децентралізація і т. п.) на сферу національних відносин;
3) коренізація давала змогу в перспективі зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійним, радянським, господарським апаратом;
4) політика коренізації була спробою більшовицького керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах, щоб його енергію й могутній потенціал спрямувати у русло центральної влади;
5) коренізація мала зміцнити новоутворену державну структуру — Радянський Союз: наданням прав «культурно-національної автономії», бодай частково, компенсувати республікам втрату політичного суверенітету.
Реальними практичними кроками для здійснення політики коренізації (для України — «українізації») стали декрети ВУЦВК від 27 липня та 1 серпня 1923 p., у яких проголошувалася рівність мов і вказувалося на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Згодом була утворена комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Каганович, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та ін. (з усіх членів комісії з українізації уціліли лише Л. Каганович та О. Бойченко, згодом відомий український письменник).
За порівняно короткий час енергійне втілення в життя політики українізації дало значні результати. Так, у середині 20-х років питома вага українців у партії виросла до 54,5%, в ЛКСМУ — до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У — 35%, Політбюро ЦК КП(б)У — 66%. У цей час 78% шкіл і 39% технікумів, 34,1% дитячих будинків були україномовними. У 1927/28 навчальному році українці становили 49,8% усіх студентів республіки. Тираж україномовних газет за 1924—1927 pp. зріс у 5 разів, значно збільшилася кількість і тиражі книжкової продукції українською мовою.
Різнопланова культурно-освітня робота (відкриття українських шкіл, видання українських газет, функціонування українського радіомовлення тощо) проводилася серед компактно проживаючих за межами УРСР груп українців. На квітень 1925 р. за межами республіки проживало 6,5 млн. українців. Найбільші компактні поселення в СРСР розташовувалися на Кубані — майже 2 млн., в Курській губернії — 1,3 млн., Воронезькій — 1 млн., на Далекому Сході, в Туркестані — по 600 тис. осіб.
Активно здійснювалася політика коренізації в районах України, населених національними меншинами. У 1926 р. в республіці найчисленнішими національними групами неукраїнського населення були росіяни (9,2%), євреї (5,4%), поляки (1,6%), німці (1,4%). Про неослабну увагу керівництва УСРР до проблем національних меншин свідчить той факт, що лише протягом 1919—1925 pp. Президія ВУЦВК РНК УСРР, наркомати республіки прийняли понад 100 постанов, спрямованих на забезпечення економічних, правових, культурних та інших інтересів неукраїнського населення республіки.
На початку 20-х років у партійних комітетах було створено спеціальні підрозділи, які працювали з національними меншинами. Їхню роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р. роботу серед неукраїнського населення координувала Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК (головою був обраний секретар Президії ВУЦВК П. Буценко) та її органи на місцях.
У 1927 р. проведено першу Всеукраїнську нараду щодо роботи серед національних меншин, що сприяла активізації діяльності в цій сфері. Досить активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади. Внаслідок такої політики 1929 р. у республіканському держапараті представники неукраїнського населення становили 63,8% всіх працюючих, в обласному — 73,1%, окружному — 46,5%. Всього в держапараті всіх рівнів представники інших національностей становили 41,3%.
Для розвитку національних меншин велике значення мало створення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жовтні 1924 р. у складі Української СРР було утворено автономну Молдавську республіку, а протягом 1924—1925 pp. почали функціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район, а також 954 сільські ради національних меншин, 100 містечкових рад. У цей час в Україні діяли 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 — з єврейською, 31 — з татарською тощо.
Наприкінці 20-х — на початку 30-х років політика коренізації, що сприяла зростанню національної самосвідомості, національному відродженню, почала здавати позиції під тиском міцніючої командно-адміністративної системи, за межі якої вона дедалі більше виходила. У цей період українізація стала тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, але досягти її, «оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру, — писав він у листі до Л. Кагановича ще у квітні 1926 p., — можна, лише борючись з крайнощами... в лавах комуністів... тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру й українську громадськість на культуру і громадськість радянську».
Боротьба з «крайнощами» велася під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Характерною особливістю звинувачень у буржуазному націоналізмі у цей час була їхня своєрідна персоніфікація — «хвильовізм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрипниківщина».
Можливо, така диференціація не випадкова, адже кожен з цих «ухилів» уособлював певну групу потенційно опозиційних режиму сил: «хвильовізм» — творчу інтелігенцію, «волобуєвщина» — наукову інтелігенцію, «шумськізм» — працівників державного і партійного апаратів, «скрипниківщина» — стару ленінську гвардію.
На початку 30-х років українізацію, влучно названу американським істориком культури М. Семчишиним «українським ренесансом XX століття», як і всю політику коренізації, почали поступово згортати. У рішеннях XII з'їзду КП(б)У читаємо: «Перед партією стоїть завдання: добити контрреволюційні націоналістичні елементи, викрити до кінця націоналістичний ухил Скрипника, розгорнути подальше проведення більшовицької українізації і роботу з виховання партійних мас, а також широких мас робітників і колгоспників України у дусі пролетарського інтернаціоналізму». Як видно, зміни, порівняно з початком 20-х років, відбулися суттєві: по-перше, українізація стала підкреслено «більшовицькою», по-друге, шляхом «добиття» і «викриття» намагаються втримати її у потрібних режимові рамках, по-третє, все чіткіше простежується акцент на пролетарський інтернаціоналізм.
Остаточно політика коренізації в Україні була згорнута 1938 р. Саме цим роком датована постанова Раднаркому УРСР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У «Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради», що зумовила ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень на території республіки. У цьому ж сумнозвісному 1938 р. ЦК КП(б)У ухвалило постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», у якій створення навчальних закладів національних меншин кваліфікувалося як «насадження особливих національних шкіл — вогнищ «буржуазно-націоналістичного впливу на дітей».
Отже, впроваджуючи політику коренізації на початку 20-х років більшовицьке керівництво СРСР мало на меті створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік; знайти спільну мову з багатомільйонним полінаціональним селянством; зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою; поставити під контроль процес національного відродження на окраїнах; частково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суверенітету наданням прав «культурно-національної автономії». Коли ж у 30-х роках національне відродження, яке було одним з безпосередніх наслідків політики коренізації, почало виходити за межі міцніючої командно-адміністративної системи, цю політику було згорнуто.
88. Українізація поза межами УСРР.
Після утворення СРСР Кремль почав розгортати в національних республіках кампанію коренізації — укорінення радянської влади в неросійському середовищі. В Україні коренізація вийшла за межі бюрократичної кампанії і стала знаряддям національного відродження. Після Всесоюзного перепису 1926 р. українські керівники ставили перед політбюро ЦК ВКП(б) питання про приєднання до республіки територій Російської Федерації, на яких українці становили більшість населення. Загальна кількість українців на прилеглих до українсько-російського кордону територіях із більшістю українського населення (Кубанський і Таганрозький округи, райони ЦЧО) налічувала 2733 тисячі осіб.
Клопотання відкинули, але керівництву УСРР вдалося добитися згоди Кремля на українізацію тих районів поза межами республіки, в яких українці становили більшість. На Кубані завдяки активній підтримці населення на українську мову було переведено діяльність адміністративних установ, шкіл, ЗМІ. У Кремлі на ці успіхи дивилися з подивом і стурбованістю. Цілком українізовану Кубань довелося б приєднувати до УСРР, тобто нарощувати її й так великий людський потенціал в СРСР.
При активному тиску КП (б) України в 1920-х - початку 1930-х рр.. проводилася українізація Кубані, Ставропольського краю, частини Північного Кавказу, Курської та Воронезької областей РРФСР. У наказовому порядку школи, організації, підприємства, газети повинні були переводитися на українську мову навчання і спілкування.
На місцях передбачалося розгорнути широку мережу місцевих підвідділів українського відділу Наркомнац. Такі підрозділи, в різні періоди, існували в Ярославлі, Тамбові, Калузі, Брянську, Орші, Курську, Петрограді, Самарі, Воронежі. Для Воронезької губернії це була актуальна проблема. Так, у 1927 р. з 3 мільйонів 308 тисяч жителів губернії 67% складали росіяни, а 33% - українці. Представники інших національностей в межах губернії були дуже нечисленні і становили близько 0,5% усього населення.
Українці були розселені в шести південних повітах Воронезької губернії, де проживали компактними групами, складаючи від 16 до 91% населення повіту.
Воронезьке губернське керівництво всіляко прагнуло розвивати в українському населенні почуття національної ідентичності і на нараді по комуністичному освіті при Губкоми ВКП (б) від 16-18 жовтня 1927 р. були поставлені наступні завдання: «У південних районах губернії укомплектувати бібліотеки українською літературою. Губернська печатка повинна більше приділяти уваги на висвітлення життя українців ». Крім того постійно зверталася увага на те, що «стосовно районів, де переважна населення українці, надсилаються працівники не вміють володіти українською мовою, треба це зжити».
З метою посилення керівництва роботою серед національних меншин, при губвиконкому в листопаді 1925 р. був виділений спеціальний уповноважений по керівництву цією галуззю роботи.
У серпні 1926 р. при Губкоми був створений підвідділ по роботі серед національних меншин і 17 січня 1927 р. в штат організаційного відділу губвиконкому був введений інструктор-українець.
Південним повітах давалися директиви виділити уповноважених по керівництву роботою серед національних меншин завідувачем відділів народної освіти. По освіті виділялися інструктори-українці. Більш того, в Валуйському, Богучарській і Россошанське повітах було наказано двом інспекторам вивчити українську мову або замінити їх вже знають українську мову.
У справі українізації освіти у Воронезькій губернії було зроблено досить багато.
У Воронежі було українське відділення на робітфаку, де навчалося 75 чоловік. При педагогічному факультеті ВДУ була кафедра української мови. У 1926 р. були організовані одномісячні губернські курси з перепідготовки вчителів-українців для шкіл першого ступеня, які закінчили 78 осіб. У 1927 р. з'явилися 40-денні курси в місті Воронежі на 78 осіб. З політико-освітніх установ у Воронежі був український клуб.
Для перепідготовки працівників політичної освіти влітку 1926 р. в губернії вперше були організовані губернські курси на кошти Ради по освіті національних меншин) Наркомосу на 30 чоловік і курси ліквідаторів неписьменності на 75 осіб. У 1927 році були організовані місячні курси для працювали в хатах-читальнях українців на 30 осіб. Крім того, були проведені двомісячні курси з перепідготовки працівників з ліквідації неписьменності.
Підготовча робота по українізації низового радянського державного апарату була розпочата в травні 1926 р. Проводилася широка роз'яснювальна кампанія про політику радянської влади в національному питанні, і виявлялося ставлення українського населення до українізації низового радянського апарату.
У результаті проведення кампанії було виявлено, що українське населення охоче йшло назустріч заходам щодо українізації місцевих органів влади.
Беручи до уваги наявність працівників, які знають українську мову, і бажання населення, у Воронезькій губернії у вигляді досвіду було вирішено українізувати 3 волості. Для підготовки працівників у українізований адміністративний апарат у місті Росош були організовані окружні одномісячні курси, де було підготовлено 50 чоловік.
89. Діяльність Української військової організації (УВО).
Украї́нська військо́ва організа́ція (УВО) — нелегальна військова революційно-політична формація, що постала 1920 заходами старшин різних українських армій: Січових Стрільців (ідеологічно-політичний вклад), УГА, в основному її VI бригади (бойовий та орг. елемент).
Постала УВО з метою продовжувати збройну боротьбу за державність. У ній брали участь військовики різних політичних партій, а створенню її сприяла міжнародна і внутрішньо-українська ситуація: в Україні тривала партизанська боротьба, справа Східної Галичини ще не була вирішена в міжнародній політиці, і хоч два українські уряди (УНР і ЗУНР) діяли не скоординовано, однак все це підносило настрій і творило надії на майбутнє. Тоді спонтанно поставали конспіративні гуртки молоді в самій країні і за кордоном під різними назвами («Молода Україна», «Комітет Української Молоді», «Воля» тощо), які згодом зникли або увійшли до УВО.
Створення у Галичині в 1921р. підпільної української військової організації започаткувало новий етап в історії національно-визвольного руху. Саме цій підпільній мережі після поразки визвольних змагань 1917-1921рр. довелося вести боротьбу проти польської окупації Галичини. Польща, анексувавши в 1919р. галицькі землі, прагнула викорінити на їх терені будь-які вияви національно-визвольного руху. Окупація більшовицькою Росією Наддніпрянщини й ліквідація Української Народної Республіки в 1919-1920рр. означали, що чекати допомоги галицьким українцям було нізвідки.
Підпільна військова організація складалася переважно з колишніх старшин і вояків Української Галицької армії. Хоча війна Західно-Української Народної Республіки (далі – ЗУНР) з Польщею скінчилася поразкою, а уряд ЗУНР перебував на вигнанні, ветерани УГА були готові продовжувати визвольну боротьбу. Колишні старшини Січових стрільців М. Матчак, Я.Чиж і В.Кучабський, що стали організаторами підпільної мережі, намагалися підготувати в Галичині антипольське повстання. 25 вересня 1921 р. члени військової організації вчинили замах на начальника Польської держави Ю.Пілсудського, що саме відвідав Львів. Однак невдалий атентат викликав репресії з боку польської влади; протягом кількох тижнів поліція заарештувала більшість членів керівного осередку військової організації1. Вцілілі після розгрому члени підпільного проводу запропонували перебрати керівництво організацією колишньому командирові Січових стрільців полковнику Є.Коно-вальцю, який влітку 1921 р. повернувся до Львова після безуспішних спроб організувати на еміграції власну політичну силу. Як згадував пізніше М.Матчак, до осені 1921 р. Є. Коновалець не належав до військової організації і не брав участі в її створенні2. Саме після вересневих арештів Є. Коновалець, що не полишав надій на продовження боротьби за незалежність України, очолив підпільну мережу.
На жаль, відсутність документальних даних не дозволяє чітко окреслити завдання й стратегію військової організації в 1922-1923 рр. Втім, досвід 1917-1921 рр. значною мірою визначив погляди Є. Коновальця на цілі національного руху після завершення Визвольної війни. Як можна зрозуміти з пізніших джерел, діяльність організації Є. Коновалець розглядав як розгортання напівлегальної політичної діяльності і водночас як підготовку військових кадрів для можливого відновлення збройної боротьби за незалежність України.
Під час заворушень в Галичині члени військової організації нерідко вдавалися до індивідуального терору проти представників польської адміністрації й тих українських діячів, що пішли на співпрацю з окупантами9. Є. Коновалець ставився до подібних методів боротьби вкрай обережно, хоча й розумів їх неминучість в умовах революційно-підпільної діяльності. Загалом, слабка організованість саботажної акції і цілковита відсутність військового майна не дозволяли перетворити селянські виступи на збройне повстання проти польської влади. Восени 1922 р. у Львові відбулася таємна нарада керівного осередку військової організації й представників Міжпартійної ради, на якій Є. Коновалець повідомив, що відсутність зброї і спорядження не дає жодної змоги перетворити саботажну акцію на відкрите повстання10. Присутність на цьому засіданні представників Міжпартійної ради, підпорядкованої урядові ЗУНР, була невипадковою – адже диктатор Є. Петрушевич продовжував кори-стуватися величезною підтримкою в Галичині. Оскільки підпільна військова організація складалася в переважній більшості з ветеранів Галицької армії, питання про відносини з Є. Петрушевичем було для Є. Коновальця надзвичайно актуальним.
На початку 1923 р. стало відомо про намір держав Антанти остаточно вирішити долю Галичини. Крім цього, серед української еміграції посилено кружляли чутки про неминучий конфлікт держав Антанти з більшовицькою Росією. Є.Коновалець уважно стежив за подіями на міжнародній арені. Прибувши до Праги наприкінці лютого 1923 р., він відзначив у розмовах з соратниками, що найближчим часом вирішуватиметься доля України, підкреслював, що „ми до цього моменту маємо готуватися”16. За дорученням Є. Коновальця полковник Р.Сушко розпочав переговори в Берліні з генералом О.Грековим про організацію нової військової акції проти комуністичного режиму в Україні. В доповіді відповідального співробітника більшовицьких спецслужб, датованій березнем 1923 р., вказувалося, що група Є. Коновальця „увесь час притримується тієї думки, що українці мають, хоча б тимчасово, визнати Галичину за Польщею і тим самим, отримавши від поляків амністію, повертатися до Галичини – тут вступати до військових повстанських загонів – пробиратися на Україну і там створювати Українську державу і тільки після створення такої – думати про Галичину”17.
Але події на міжнародній арені розгорталися несприятливо для української справи. 14 березня 1923 р. Рада послів Антанти ухвалила рішення про визнання Східної Галичини частиною Польської держави. Це викликало величезне обурення і хвилю протестів серед галицького суспільства.
У березні 1923 р. поблизу Данцігу відбулася спільна нарада керівництва військової організації й представників уряду ЗУНР, на якій Є. Коновалець рішуче засудив загравання Є. Петрушевича з більшовиками і відмовився зійти з позицій української соборності20. Але провідний актив військової організації був схильний підтримати радше Є. Петрушевича, аніж Є. Коновальця. Внаслідок цього вже восени 1923 р. Є. Коновалець був змушений залишити керівництво військовою організацією. За рішенням Є. Петрушевича, керівництво організа цією перебрала спеціальна колегія під проводом військового референту уряду ЗУНР отамана Я. Селезінки. Крайовим командантом на західноукраїнських землях було призначено полковника А. Мельника, який на цей час вже повернувся до Львова.
90. Організації українських націоналістів (ОУН).
Організа́ція украї́нських націоналі́стів (ОУН) — український громадсько-політичний рух, що ставить собі за мету встановлення Української соборної самостійної держави, її збереження та розвиток. Визначивши себе як рух, а не як партія, ОУН засуджувала всі легальні українські партії Галичини як колабораціоністські Ті, що співпрацюють з окупантами). Заснована 3 лютого 1929 року, легалізована в Україні у 1993 році.
ОУН виникла внаслідок об'єднання Української Військової Організації (УВО) та студентських націоналістичних спілок:
Групи Української Національної Молоді;
Легії Українських Націоналістів;
Союзу Української Націоналістичної Молоді.
Головною метою ОУН було встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території.
Ця мета мала досягатися через національну революцію та встановлення диктатури.
Економіка держави планувалася як поєднання приватної, націоналізованої та кооперативної форм власності. ОУН відкидала будь-який партійний чи класовий поділ та представляла себе як домінуючу силу українського суспільного життя як вдома, так і за кордоном.
Звинувачуючи соціалістичний та ліберальний табори у поразці Української Народної Республіки 1917-20, ОУН наголошувала на важливості формування сильної політичної еліти, національної солідарності та опори на «свої сили».
Сучасні українські історики відзначають, що «ОУН сприймала терор і насильство як політичний інструмент проти зовнішніх та внутрішніх ворогів».[3] Крайовий провід ОУН тлумачив терор як засіб, що мав призвести до загального антипольського повстання. Терористичні акти разом з відповідними діями польської влади мали довести українське населення до стану постійного революційного кипіння, щоб у слушний момент взятися за зброю і стати до остаточної розправи з ворогом.[4]
За даними сучасних українських істориків «ОУН здійснила в Галичині й на Волині сотні акцій саботажу, включно із підпалами маєтків польських землевласників, бойкотів державних шкіл та польської тютюнової й горілчаної монополії, десятки експропріаційних нападів на урядові установи з метою здобуття капіталів для своєї діяльності, а також більше 60 вбивств»[3]
Терор ОУН був спрямований не тільки проти зовнішнього, але й проти внутрішнього ворога, у першу чергу — проти тих, хто виступив за нормалізацію стосунків з польським урядом. Сучасний український історик Я.Грицак відзначає, що «всього націоналістичне підпілля провело 63 замахи.
Терористичними акціями ОУН спровокувала поляків на репресії проти мирного населення (так звана «Пацифікація» 1930 року), тільки за підозру у приналежності до ОУН українця могли ув'язнити до 5 років (спеціально для ув'язнення українських патріотів було відкрито концтабір «Береза Картузька») та поставили у скрутне становище партії леґального сектору. Українське політичне життя опинилося перед загрозою повністю бути загнаним у підпілля.
1934 року польська поліція заарештувала декількох провідних діячів ОУН, у тому числі Степана Бандеру і протримала їх в ув'язненні до початку Другої світової війни.
1938 - після утворення у Чехословаччині української автономії на території сучасного Закарпаття ОУН охопила своїми впливами її політичне, економічне, культурне життя. ОУН створила в краї воєнізоване формування «Карпатська Січ» - фактично збройні сили автономії. У лютому 1939 р. на виборах до Сойму Карпатської України перемогла коаліція самостійницьких сил, яку підтримувала ОУН. 15 березня 1939 року було проголошено державну незалежність Карпатської України, після чого (за потурання Німеччини) на її терен увійшли угорські війська. «Карпатська Січ» вела боротьбу з окупантами, проте сили були нерівними і новостворену державу було ліквідовано.
Після подій у Карпатській Україні, що виявили справжнє ставлення німців до українського питання, Провід українських націоналістів (ПУН) зайняв чітку і виразну позицію щодо політики гітлерівської Німеччини, яка стала виразно антинімецькою . У постановах Римського Збору відзначалося: «Українські визвольні змагання цілковито підметні в своїй основі й незалежні від кожночасного укладу міжнародних сил. Ніколи і ні в якій ситуації не піде український націоналізм на компроміси із займанцями України… Тільки з тими народами, що респектують ідею українського державного і соборницького визволення». ОУН самостійно почала готуватися до можливої війни [Джерело?], розраховуючи на власні сили і готуючись до протистояння з двома окупантами: німецьким нацизмом і російським більшовизмом.
Сталінський режим був стурбований наростанням активності ОУН і організував вбивство лідера організації Євгена Коновальця в Роттердамі у 1938.
Смерть Коновальця призвела спочатку до кризи, а згодом до розколу ОУН. Вона викрила фундаментальні розбіжності між членами ОУН у Західній Україні та членами ПУН, як жили за кордоном. Краєві кадри прагнули відстоювали авторитарні ідеї та методи під сильним впливом ідей Д.Донцова, який пропагував культ сили. Старші провідники ОУН хоча і не цурались терору, були більш поміркованими.
Після смерті Євгена Коновальця ПУН очолив полковник Андрій Мельник. 27 серпня 1938 р. в Римі відбувся Другий Великий Збір Українських Націоналістів, який офіційно затвердив Андрія Мельника на посаді Голови ПУН і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним лише «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням».[3]
Група молодих націоналістів на чолі з Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем, домагалася від ПУН та його голови А.Мельника зміни тактики ОУН, а також усунення з ПУН кількох його членів (Ярослава Барановського, Олекси Сеника та Сидора Чучмана). Конфлікт набрав гострих форм і призвів до розколу. Прихильники Бандери в лютому 1940 року утворили «Революційний Провід ОУН» й перебрало собі назву ОУН(б) (пізніше — ОУН(сд), ОУН(р)).
Члени цього крила ОУН стали називати себе «бандерівцями», членів же другого крила - «мельниківцями» або ОУН(м).
Друга світова війна
ОУН сподівалася використати неминучий конфлікт між Німеччиною та СРСР для встановлення незалежної української держави шляхом союзу з націонал-соціалістичною Німеччиною. Передача Адольфом Гітлером Карпатської України угорцям у 1939 році викликала певну кризу у відносинах з Німеччиною.
ОУН посилала похідні групи в Україну. Їхня чисельність становила близько 2000 чол.
Похідна група, яка досягнула у вересні 1941 року Києва, налагодила випуск газети «Українське Слово», функціонування Спілки українських письменників, низки інших громадських установ, сформувала Українську Національну Раду (на чолі з М. Величківським), що складалася переважно зі східних українців. Після заборони діяльності УНРади, її представники підписали акт злуки з Національною Радою у Львові, до цього акту долучився Сейм Карпатської України, таким чином навесні 1944 р. постала Всеукраїнська Національна Рада. Членів київської УНРади було заарештовано у грудні 1941 року, й більше 40 з них, включно з Оленою Телігою та їхнім лідером Олегом Ольжичем, були знищені.
Андрія Мельника тримали під домашнім арештом у Берліні до січня 1944 року, коли разом з іншими заарештованими головними діячами ОУН його відправили у концентраційний табір Заксенгаузен.
Антигітлерівський рух Опору розпочався з формуванням «Поліськоі Січі», очоленої Т. Боровцем, який контактував і з ОУН. Восени 1942 року обидві фракції утворили збройні загони на Волині і Поліссі для боротьби з німцями і радянськими партизанами.
У 1943 ОУН(б) захопила контроль в УПА.
Нвесні 1944 року у Львові ОУН заснувала Всеукраїнську Національну Раду.
У кінці війни Андрій Мельник знову очолив ОУН.
ОУН після війни розвивала консервативну корпоративну ідеологію. Третій Великий Збір 30 серпня 1947 року обмежив владу лідера, зробивши його відповідальним перед Збором, що мав скликатися кожних три роки, та запровадивши у програму принципи рівності перед законом, незалежності суду, свободи совісті, слова, преси та політичної опозиції.
Післявоєнний період
Суперечка між двома фракціями ОУН продовжувалась у Німеччині відразу після війни: вони боролися за домінуючий вплив у таборах переміщених осіб та в еміграційній Українській Національній Раді.
ОУН та її союзники здобули контроль над Радою. ОУН і ОУН(р) мали вирішальний вплив на еміграційну українську громаду. Радянська пропаганда прагнула дискредитувати ОУН та ОУН(р) як нацистських колаборантів та наймитів західних розвідувальних служб. Претендуючи на авангардну роль у боротьбі проти російського імперіалізму, ОУН(р) намагалася стати домінуючою силою емігрантського життя.
Після смерті Андрія Мельника у 1964 році ОУН очолювали О. Штуль-Жданович, Д. Квітковський (1977-79) та Микола Плав'юк (з 1981).
Суперництво між оунівцями та «революційниками» тривалий час розділяло й виснажувало сили еміграційних організацій, що служили їхнім прикриттям. З метою примирення націоналістичних угрупувань різних напрямків СКВУ мав пожертвувати принципом більшості голосів і ефективної процедури прийняття рішень.
У 1980 ОУН(р) перебрала контроль над Українським Конгресовим Комітетом Америки; таким чином останній перестав представляти українську громаду в цілому. Сила та вплив ОУН і ОУН(р) занепадають внаслідок асиміляційного тиску, ідеологічних розходжень з західними ліберально-демократичними цінностями.
Сучасний етап
Зі здобуттям Україною незалежності ОУН починає переносити свої структури до Києва та відновлювати організаційну мережу по країні. З 1992 року ОУН легалізувалася як громадська організація, фактично при тому зберігши статус понадпартійної центральної формації. ОУН починає розбудову фасадних організацій, таких як: Фундація імені Олега Ольжича, Бібліотека імені Олега Ольжича, Видавництво імені Олени Теліги, ВУЖТ імені Олени Теліги, ОСМ «Зарево» тощо. Офіційний часопис — газета «Українське Слово», існує офіційний сайт Голови ПУН ОУН Миколи Плав'юка, а також територіальних структур організації.
Відомі висловлювання про ОУН
«Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт ніколи не топтав французьку землю». Шарль де Голль, президент Франції, лідер антифашистського французького національного руху в роки Другої світової війни
91. Проголошення Карпатської України самостійною державою.
Україна, Підкарпатська Русь, Підкарпатський край) — офіційна назва автономної республіки у складі Чехо-Словаччини в 1938—1939 і Української незалежної держави на Закарпатті в березні 1939 р.
Запровадження автономії
Після Мюнхенського договору чотирьох держав (30 вересня 1938 року) складне міжнародне становище Чехо-Словаччини і всезростаюча боротьба українського населення за політичні права примусили чехословацький уряд погодитися надати Карпатській Україні статус автономної республіки. 8 жовтня 1938 р. було утворено перший автономний уряд на чолі з А.Бродієм (затверджений центральною владою 11 жовтня 1938 р.). 22 листопада 1938 р. празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворилася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців.
26 жовтня 1938 року А.Бродія, який намагався проводити проугорську політику, було усунуто з посади голови уряду і прем'єр-міністром Карпатської України обрано А.Волошина. Рішенням Першого Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. значна частина Карпатської України (Ужгородський, Мукачевський і Севлюський повіти) з містами Ужгород, Мукачево і Берегово були приєднані до Угорщини. За цих умов столицю Карпатської України 10 листопада було перенесено до Хусту.
Для захисту державної незалежності і боротьби з угорськими терористичними формуваннями було створено збройні сили Карпатської України — Організацію Оборони «Карпатська Січ», велику допомогу в створенні якої надала Організація Українських Націоналістів. Уряд А.Волошина активно здійснював заходи, спрямовані на розбудову української держави. Налагоджувалася робота промисловості, транспорту, торгівлі, українізувалась система освіти, видавнича справа, державна адміністрація.
Проголошення незалежності
Карпатська Україна 15 березня 1939
12 лютого 1939 р. відбулись вибори до Сейму Карпатської України, на яких абсолютну більшість голосів виборців (близько 94 %) здобули кандидати Українського Національного Об'єднання. 15 березня 1939 р. Сейм (голова А. Штефан) проголосив повну державну самостійність Карпатської України. Прийнята парламентом конституція Карпатської України (Конституційний закон ч.1), визначила назву держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державну мову (українська). Державним прапором та гімном республіки були визнані синьо-жовтий стяг і український національний гімн «Ще не вмерла Україна». Герб - червоний ведмідь на лівому срібному півполі й чотири сині та три золоті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі. Президентом Карпатської України було обрано А. Волошина, який призначив прем'єр-міністром нового уряду суверенної держави Ю. Ревая. Заступником голови сейму (спікера) Карпатської України у 1939 року, референт преси й інформації та зв'язковий з урядом Карпатської України був С. Росоха.
Волошин після проголошення Незалежності відразу ж звернувся з телеграмою особисто до Адольфа Гітлера з проханням про визнання Карпатської України під охороною Рейху та недопущення її захоплення Угорщиною.
Волошин Авґустин: «Від імені уряду Карпатської України прошу Вас прийняти до відома проголошення нашої самостійності під охороною Німецького Рейху. Прем'єр-міністр доктор Волошин. Хуст».[1]
Але вранці німецький консул у Хусті порадив українським «не чинити опір угорському вторгненню, бо німецький уряд у цій ситуації не може, на жаль, прийняти Карпатську Україну під протекторат». [2]
Окупація Карпатської України. В ніч з 13 на 14 березня 1939 р. хортистська Угорщина, за підтримкою гітлерівської Німеччини розпочала війну проти Карпатської України. З перших же годин угорського вторгнення частини Карпатської Січі вели кровопролитні бої з переважаючими силами противника по лінії Ужгород-Мукачево-Берегово-Севлюш.Найбільший бій відбувся на красному полі. 16 березня 1939 р. зазнавши значних втрат, ворог зумів захопити Хуст, а 18 березня, більша частина території Карпатської України була окупована угорськими військами.
У гірських районах Карпатської України загони «Карпатської Січі» продовжували боротьбу з угорськими регулярними частинами до кінця травня 1939 р.. У кінці березня 1939 р. президент республіки А.Волошин і частина уряду на чолі з прем'єром Ю.Реваєм виїхала через Румунію в еміграцію.
Недовгий період існування Карпатської України став однією з найяскравіших сторінок багатовікової боротьби карпатських українців за встановлення української державності.
92. Приєднання до УРСР Північної Буковини та Південної Бессарабії.
2 серпня 1940 року 7 сесія верховної ради СРСР прийняла закон про включення північної Буковини й південної Бессарабії до складу Хотинського й Ізмаїльського повітів УРСР.
23 серпня 1939 року був підписаний пакт про ненапад з Німеччиною Молотова- Рібентропа, за яким Бессарабія попадала під Радянську сферу впливу. В 1939 році західна Україна приєднано до УРСР. Це дуже насторожило Румунський уряд. Тому в 1940 році, сподіваючись на Німецьку підтримку, Румунія погодилася передати в користування свої родовища нафти Полешти в обмін на політичний і військовий захист.
За це німці почали поставки трофейної польської зброї в Румунію. 8 лютого 1940 року Румунська влада звернулися до Німеччини щодо можливості агресії з боку СРСР, на що їм Ріббентроп заявив, що німців не цікавить становище Румунії й що він виключає будь-яку радянську агресію. Дійсно, в той час Німеччина вкрай не була зацікавлена у погіршенні відносин зі СРСР.
29 березня на сесії Верховної ради Молотов зробив гучну заяву, в якій він заявив, що в СРСР немає пакту нападу з Румунією, а питання про Бессарабію, захоплення якої Румунією Радянський союз не визнавав, дотепер не вирішене.
Напруженість між Румунією й СРСР різко зростала. Так, 9 квітня СРСР послала румунській владі протест про обстріл з боку Румунії наших прикордонних постів і початок мінування румунською стороною мостів через Дністер. 19 квітня коронна рада Румунії заявила, що він віддає перевагу військовому конфлікту добровільної передачі Бессарабії СРСР, а в травні Кароль II - король Румунії, оголосив часткову мобілізацію військ і відправив у Берлін прохання про сприяння озброєння "Східного валу".
У відповідь на це 11 травня оперативний штаб Київського військового округу віддав наказ зробити набір мобілізаційних комплектів карт румунської прикордонної зони. 1 червня на німецько-румунській зустрічі в Берліні під тиском Радянського союзу, Німеччина заявляє про нейтралітет у випадку нападу СРСР на Румунію. Скориставшись цим, 9 червня Народний комісар оборони підписав директиву про підготовку операції по поверненню Бессарабії.
Було створено керування південного фронту під командування армії М. Жукова. З 10 по 12 червня під видом навчального походу на румунську границю були висунуті війська 12, 5 і 9 армії. 13 червня в Кремлі пройшла нарада вищого військово-політичного керівництва країни, де обговорювалося питання про напад Румунії на Росію. У підсумку цієї наради був прийнятий указ про створення Дунайської військової флотилії. 15 червня чорноморський флот приведений у бойову готовність, а 17 червня затверджений план військової операції. Згідно з ним, війська 12 армії з району Чернівців завдають удару уздовж Пруту, а війська 9 армії -- з Терасполя на Хуши. У результаті удару румунські війська повинні бути оточені в районі Білої-Яси. Одночасно наносяться авіаудари по військах і аеродромах супротивника. Після чого десантуются 201, 204і 214 повітряно-десантні бригади в районі міста Тиргу- Фрумос. Для десантування виділялося 120 літаків ТБ-3 а на прикриття авіаударів і десанту 300 винищувачів. Одночасно чорноморський флот повинен був розпочати бій, блокувати, знищити увесь румунський флот.
22 червня війська 5, 9 і 15 армії почали пророблення деталей операції, а 23 червня Молотов заявив німецькому послові Шуленбурбу про намір СРСР у найближчому майбутньому приєднати до себе Бессарабію й Буковину. Молотов при цьому підкреслив, що радянська сторона очікує підтримки з боку Німеччини в цім питанні й зобов'язується зберігати її економічні інтереси в Румунії.
25 червня Шуленберг передав Молотову заяву Ріббентропа, в якій ішла мова про несподівані претензії СРСР на Буковину, й висловив занепокоєння долею проживаючих на цих територіях етнічних німців. Він запевнив, що Німеччина залишається вірною московським відносинам і дуже зацікавлена, щоб Румунія стала театром воєнних дій. Німеччина політично натисне на Румунію з метою мирного розв'язку "бессарабського питання" на користь СРСР.
27 червня Румунія оголосила загальну мобілізацію. У той же день Молотов заявив, що у випадку невиконання радянських вимог, війська перетнуть Румунську границю. Пізнього вечора зібралася Коронна рада Румунії, оцінивши становище держави й пришовши до висновку про неможливість опору радянської армії, вирішила виконати вимоги СРСР.
Уночі радянські війська були готові до настання. До складу південного фронту входили 32 південні дивізії, 6 кавалерійські дивізії, 2 мотострілкових дивізії, 11 танкових бригад, 3 бригади ВДВ, 14 корпусних артполків, 16 артполків РГК.
28 червня рано-вранці радянські війська одержали наказ вступити на територію Бессарабії. В 9:00 Румунські війська залишили залізничний міст у Зелещеках і відійшли в тил. В 10:20 радянські війська почали розмінування мостів. В 11:00 румунський посол у СРСР попросив радянський уряд дозволити на кілька днів продовжити евакуацію Бессарабії. В 13:00 Радянські прикордонники взяли всі мости на ріках Черемош, Прут і Дністер, а в 14:00 частина військ Південного фронту перетнула границю з Румунією й вирушили в глиб Буковини й Бессарабії. 15:30 частини 169 СД, форсували Дністер біля Могильов- Подільської.
У результаті з 30 червня по 3 липня вся Бессарабія була звільнена від Румунських військ. 3 липня в 14:00 границя через Прут і Дунай була остаточно закрита. Тих румунських солдатів, які не встигнули відступити в Румунію, затримали й обеззброїли. У цілому населення Бессарабії з радістю зустрічало війська. 3 липня відбувся парад радянських військ і народна демонстрація із приводу приєднання Бессарабії до СРСР у Кишиневу. У мінімальні строки були створені нові органі влади. Так 10 липня діяли 9 комітетів компартії. 1100 сільських, 25 міських і селищних, 54 волосних і 6 повітових виконкомів рад депутатів, куди ввійшли більш 8 тисяч людей.
Після приєднання румунська влада всіляко перешкоджали поверненню жителів Бессарабії на батьківщину. Особливо масово рушили в СРСР євреї. Вони розуміли, що узяття Румунії Німеччиною означає для них вірну смерть.
Навесні й на початку літа 1941 року на всій території Бессарабії й Буковини, що ввійшли у СРСР почалася депортація так званих "небажаних елементів". Сюди входили як колишні жандарми, охоронці, керівники поліції, так і рядові громадяни, на думку НКВС, що становили небезпеку для радянського ладу.
Особливо потужна депортація відбувалася в ніч із 12 на 13 червня 1941 року. При цьому глави родин вивозилися в табори військовополонених, а члени родин висилалися в Казахську РСР, Красноярський край, Омську й Новосибірську області. Загальна кількість засланих переселенців склала 25 711 людей, а сумарна кількість репресованих 29 839 людей.
По закінченні Другої Світової війни було підтверджено остаточне й безповоротне входження до складу Радянського союзу Бессарабії й Буковини. У рамках Паризької мирної конференції, Румунія й СРСР підписали мирний договір, у якому заявлялося про взаємне визнання радянсько-румунського кордону, встановленого угодою від 28 червня 1940 року, що закріпив за Радянським Союзом Бессарабію й північну Буковину.
23 травня 1948 року Румунія передала Радянському союзу острів Зміїний і частину дельти Дунаю. До 1991 року в складі СРСР Бессарабія була поділена між УРСР (Аккерманськая область) і МССР. У такий спосіб при розпаді Радянського союзу вона належить незалежній Україні.
Як бачимо з вищевикладеного, досить дивно виглядають територіальні претензії деяких політичних кіл Румунії до України із приводу північної Буковини й південної Бессарабії. Більше того, після розпаду СРСР президент Румунії Іон Іліеску своїм підписом у договорі від 4 липня 2003 року підкреслив, що Румунія відмовляється від територіальних претензій до Росії як правонаступниці СРСР (у тому числі й до України), у зв'язку із приєднанням Бессарабії й північної Буковини. На жаль, і сьогодні Румунія надає своє громадянство жителям України на основі родинних відносин з особами колись народжених ще в окупованою Румунією Бессарабії до 28 червня 1940 року. Це є прямим порушенням міжнародного права. Не дивлячись на це, возз'єднання земель північної Буковини й південної Бессарабії з Україною є слушним великим історичним актом.
93. Розкол в ОУН.
Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити у Львові відновлення самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).
Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є. Коновальця. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами — членами Проводу Українських Націоналістів (ПУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін.), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю — радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.). В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, натягнуті особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби.
Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН переглянути політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти з західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до поміркованіших дій. Крім цього, розгортання та поглиблення конфлікту зумовило те, що під час німецько-польської війни бандерівці нібито захопили документи польської розвідки і встановили причетність членів проводу ОУН Сеника, Сціборського і Барановського до співпраці з польською розвідкою.
У серпні 1939 р. у Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, якого і було затверджено лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою.
З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р, або ОУН-Б — революційна, або бандерівська, та ОУН-М — мельниківська.
Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету — незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок національної революції, у ході якої розраховувати можна лише «на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили». У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто намаганням максимально використати всі чинники, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала «Легіон українських націоналістів», який складався з двох підрозділів — «Нахтігаль» і «Роланд». Чисельність легіону була незначною — майже 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б. Ситуацію, що склалася в стосунках між ОУН і керівництвом третього рейху, влучно характеризує відомий історик О. Субтельний: «кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях».
З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. 30 червня 1941 р. у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на «Нахтігаль» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку «Просвіти» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери — Я. Стецьком.
Йдучи на такий ризикований крок, керівництво ОУН-Б, очевидно, розраховувало, по-перше, на те, що німці на початку вторгнення не стануть конфронтувати з українцями, які до того ж проголосили себе союзниками рейху. По-друге, вже був досвід самочинного проголошення 23 червня 1941 р. «фронтом литовських активістів» без погодження з німцями відновлення Литовської держави. І нарешті, по-третє, в гітлерівської верхівки не було єдності у поглядах на майбутнє українських земель: якщо Борман виступав проти підтримки українського національно-визвольного руху, то Розенберг обережно висловлювався за необхідність обмеженої української державності. Гітлер до певного часу відкрито своєї позиції не виголошував. Ця невизначеність, з одного боку, породжувала в оунівців ілюзії про можливість співпраці з гітлерівцями, з іншого — створювала певний простір для маневру, для активних державотворчих дій. Проте Бандера та його соратники помилилися в оцінці ситуації.
Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Вустами заступника держсекретаря Кундта лідерам ОУН-Б було заявлено: «Фюрер— єдиний, хто керує боротьбою... Ми не союзники, ми завойовники російсько-радянських територій». Невдовзі С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівцями було заарештовано 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 було розстріляно. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в'язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.
ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вже 6 липня 1941 р. А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому питання незалежності України не піднімалося, а підкреслювалася вірнопіддана позиція ОУН-М: «Ми, старі борці за свободу 1918—1921 pp., просимо честі для нас і нашої молоді взяти участь у хрестовому поході проти більшовицького варварства... Ми хотіли б мати змогу разом з легіонами Європи йти пліч-о-пліч з нашим визволителем, німецьким вермахтом, і мати змогу створити з цією метою українське збройне формування». І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена третім рейхом і вони отримали певну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 р. було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Величковським як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду. Проте всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави суперечили планам гітлерівців. Тому вже у вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.
Отже, і ОУН-Б і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально настроєні бандерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української державності. Помірковані мельниківці робили ставку на поступове, «повзуче» встановлення власного контролю на українських землях та відновлення національної держави. Мельниківці в основному розраховували на значну допомогу з боку Німеччини. Ця орієнтація призвела до того, що громадянські структури, створені ОУН-М, поступово перетворилися на додаток окупаційного апарату. Не бажаючи утвердження в Україні будь-якої моделі державності, третій рейх незабаром перейшов до репресій проти обох відгалужень ОУН.
94. Україна в загарбницьких планах фашистської Німеччини.
Ще задовго до початку Другої світової війни Україна входила в орбіту колоніальних планів кайзерівської Німеччини. Брестський мир 1918 р. став серйозним кроком на шляху практичної реалізації цих експансивних планів. І хоча поразка в Першій світовій війні позбавила Німеччину всіх її завоювань, думка про реванш, про світове панування ніколи не вмирала в реакційних колах у міжвоєнний період. Ця тенденція особливо посилюється з появою на німецькій політичній сцені Гітлера і фашистської партії. Для розробки зовнішньополітичної стратегії націонал-соціалізму 1934 р. з різницею в декілька місяців було створено зовнішньополітичне бюро НСДАП під керівництвом Розенберга і бюро спеціального уповноваженого з питань роззброєння Ріббентропа.
Українська проблематика займала одне з перших місць у роботі цих установ. Розроблені співробітниками бюро Розенберга основні ідеї і підходи до вирішення «українського питання» певний час мали значний, якщо не визначальний, вплив на офіційний курс третього рейху щодо українських земель. Висунута командою Розенберга концепція «свідомого європеїзму» особливо акцентувала увагу на проблемах Східної Європи. Принципова ідея цієї концепції полягала в тому, щоб роздробити народи регіону за національними ознаками, нацькувати їх один на одного, а потім легко підкорити всю територію Східної Європи. Ось чому Розенберг з самого початку пропагував ідею утворення формально самостійних, але фактично залежних від нацистського рейху держав в Україні та Кавказі, що могли бути створені для протидії ослабленій російській державі з центром у Москві. Ця концепція, очевидно, відповідала поглядам Гітлера в даний період, адже, уявляючи модель майбутнього світового порядку, він наголошував: «У центрі я поставлю Велику Німеччину... (Разом з нею) Австрія, Богемія і Моравія, польський Захід. Блок з сотні мільйонів — неподільний, без жодної тріщини і без чужих націй... Далі — Східний союз: Польща, Балтійські держави, Угорщина, Балканські держави, Україна, Волгаланд, Грузія... Можливо, союз, але не рівноправних партнерів, звичайно, союз допоміжних народів, без армій, без власної політики, без власної економіки».
Очевидно, саме бюро Розенберга відіграло основну роль у постановці та розробці питання про створення «Великої України» як найближчої мети націонал-соціалізму. Проте в другій половині 30-х років відбувається певна еволюція поглядів Гітлера. У цей період він відходить від ідеї створення на тривалий час бодай маріонеткової держави на українських землях, намагаючись використати «українську карту» тільки як зручний козир у складній дипломатичній грі напередодні Другої світової війни. «Якщо я був би пов'язаний з українцями та їхніми політичними планами, — зазначав Гітлер у березні 1939 p., — то у Відні не проголошували б арбітражного рішення, яке зробило Закарпатську Україну нежиттєздатною». Коли ж йому піднесли карту, на якій були позначені кордони майбутньої «Великої України», він відклав її вбік і сказав: «У даний момент усе це ще тільки мрія».
Незважаючи на таку позицію Гітлера, ідея створення під протекторатом Німеччини «Великої України» постійно обговорюється і досліджується в бюро Розенберга. Подібне державне утворення могло стати не тільки ґрунтовною матеріальною базою, а й ефективним засобом тиску, зручним плацдармом для розгортання агресії.
Початок війни проти Радянського Союзу означав, що німецькі плани щодо українських земель вступили у вирішальну фазу свого практичного здійснення. І ось саме на цьому етапі економічні інтереси третього рейху почали різко домінувати над політичними розрахунками. Про це свідчать документи. 21 червня 1941 р. Гітлер писав у листі до Мусоліні: «Що стосується боротьби на Сході, дуче, то вона, напевне, буде важкою. Проте я ні на секунду не сумніваюся в значному успіху. Передусім я сподіваюся, що нам пощастить забезпечити на тривалий час на Україні загальну продовольчу базу. Вона послужить для нас постачальником тих ресурсів, які, можливо, знадобляться нам у майбутньому». Ще чіткіше домінування економічних інтересів над політичними міркуваннями простежується в матеріалах наради Гітлера з керівниками рейху, що відбулася 16 липня 1941 р. У відповідь на пропозицію Розенберга дозволити в Україні певний культурний розвиток, деякий потяг до незалежності, відкрити в Києві університет, Герінг різко відповів: «...ми повинні спочатку думати, як забезпечити себе продовольством, а до всього іншого справа дійде набагато пізніше».
Те, що опонентом Розенберга став Герінг, — не випадковий збіг обставин, адже саме Герінг відповідав за виконання економічної частини плану «Барбаросса», для реалізації якої було створено економічний штаб особливого призначення «Ольденбург», чи «Економічний штаб Ост». За декілька днів до війни штаб «Ольденбург» завершив розробку директив щодо керівництва економікою на території СРСР після його завоювання — так звану Зелену папку Герінга. Центральна ідея директив сформульована досить відверто: «Першим завданням є якнайшвидше здійснення повного продовольчого постачання німецьких військ за рахунок окупованих областей». Безумовно, що одним із головних об'єктів пограбування була Україна. Про це відверто говорив Герінг, виступаючи в Берліні: «Ми зайняли найродючіші землі України. Там, на Україні, є все: яйця, масло, пшениця, сало і в такій кількості, яку важко собі уявити. Ми маємо зрозуміти, що все це відтепер і навіки — наше, німецьке». «Зелена папка Герінга» — це, так би мовити, тактичний план економічного грабунку на окупованих територіях, розрахований, головним чином, на період війни, але ще в січні 1940 р. за наказом Гімлера було розпочато роботу над довгостроковим, стратегічним «Генеральним планом Ост». Цей проект мав на меті дати рекомендації щодо вирішення проблем германізації та колонізації районів Сходу на довгочасну перспективу. Він складався з програми-мінімум, розрахованої на період війни, та програми-максимум — на повоєнний час. Програма-мінімум мала на меті максимальне використання для успішного ведення війни економічних та трудових ресурсів завойованих на Сході територій, насамперед продовольства України та нафти Кавказу. Знищенню підлягали радянські керівні політичні кадри, комуністи, євреї, цигани. Населення, що лояльно ставилося до нацистського режиму, могло існувати, працюючи на завойовників.
Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов'янських народів; часткове онімечення «нордичних груп населення», що є у складі СРСР; підрив біологічної сили слов'янських народів («Метою німецької політики щодо населення російської території, — писав у своїх зауваженнях до «плану Ост» доктор Ветцель, — є доведення народжуваності росіян до значно нижчого рівня, ніж у німців... Поки ми зацікавлені в тому, щоб збільшити чисельність українського населення на противагу росіянам. Проте це не повинно призвести до того, що місце росіян займуть з часом українці»); масові депортації населення (планом передбачалося переселення 65% українців із Західної України до Сибіру); переселення німців на окуповані землі і створення системи озброєних селянських поселень колоністів, безпосередньо підпорядкованих СС. Цілком очевидно, що «Генеральний план Ост» створювався для того, щоб в інтересах завойовників послідовно, планово, поетапно провести знищення, депортацію, перетасовку мільйонів людей.
Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави — «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення, онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.
95. Оборонні бої на території України в 1941-1942 роках.
Напад Німеччини на СРСР, невдачі Червоної армії в боях на території України 1941—1942 pp.
22 червня 1941 р. після сигналу «Дортмунд» фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані в мобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторгнення на головних напрямках — 400—600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу — це 3/5 військ, що перебували в західних округах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.
Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.
Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — «безпосереднє стратегічне завдання».
Така зміна акцентів була зумовлена багатьма чинниками: економічними — захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6, у виплавленні чавуну — 64,7, сталі — 48,9%); воєнними — окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу «нейтралізувати» Крим, який Гітлер називав «радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках»; морально-політичними — взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість у фашистські війська і зневіру в перемогу в Червоній армії.
На території України групі німецьких армій «Південь», якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1,4, але значно поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза — танків і в 2,4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Червоної армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалося. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.
Більше двох місяців (липень—вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі броньовані «кліщі» замкнулися в кільце під Полтавою. Внаслідок цього в полон потрапило майже 660 тис. осіб, з них 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули при спробі вирватися із ворожого кільця.
Гітлер тріумфував, розцінюючи київську операцію, як «найбільшу битву в світовій історії». Проте деякі з німецьких генералів досить скептично оцінювали її стратегічне значення, вважаючи, що концентрація сил на півдні змусила фактично аж до осінніх дощів «топтатися на місці» війська фон Бока на центральному напрямку.
Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.
Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани «Бліцкригу», створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа — активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім — рішучий наступ. Сталін же наполягав на серії наступальних операцій на окремих напрямках, підкреслюючи: «Не сидіти ж нам в обороні склавши руки і чекати, доки німці вдарять першими». Операції намітили в Криму, під Харковом, під Ленінградом і ще на декількох напрямках. «Те, що наступальні дії мали розгорнутися на великій кількості ділянок, — писав у своїх спогадах начальник оперативного відділу Генерального штабу С. Штеменко, — загрожувало бідою: наші війська опинилися втягнутими в операції з сумнівним наслідком, подрібнювалися сили, котрих і так було обмаль».
Неприємності почалися з того, що після трьох невдалих спроб (у лютому—квітні 1942 р.) прорвати оборону німців, Кримський фронт змушений був перейти до оборони. Уже 18 травня перейшло у наступ ударне угруповання гітлерівців. Внаслідок невмілої організації оборони командуючим Кримським фронтом генерал-лейтенантом Д. Козловим, некомпетентних втручань у воєнні справи представника Ставки ВГК Л. Мехліса, битва закінчилася цілковитою катастрофою для радянських військ і втратою Керченського півострова. Це значно ускладнило становище захисників Севастополя. За час його понад 8-місячної оборони ворог втратив майже 300 тис. осіб, що більше, ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 p. до 22 червня 1941 р. 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.
Катастрофічною поразкою завершився і початий 12 травня 1942 р. наступ на харківському напрямку. Погана організація, недостатнє матеріальне забезпечення, тактичні помилки призвели до трагедії (у полон потрапило 240 тис. червоноармійців).
Поразки радянських військ в Україні та Криму змінили Ситуацію на користь німців. Оволодівши стратегічною ініціативою, вони 28 червня 1942 р. розпочали широкомасштабний наступ. 22 липня 1942 p., після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія Української РСР була остаточно окупована.
Отже, некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори стали основними причинами трагічних поразок та катастроф на початковому етапі війни. Незважаючи на те що Червона армія чинила героїчний опір, сковуючи значні сили противника, все ж поразки під Києвом, Харковом, у Криму та в інших бойових операціях призвели до загибелі та полону сотень тисяч солдатів та офіцерів; окупації України; звуження військово-промислового потенціалу СРСР; завоювання фашистами вигідного стратегічного плацдарму для подальшої експансії; переходу стратегічної ініціативи до рук Гітлера.
|
Танкова бит ва в районі Рівне-Дубно- Луцьк— Бро ди |
23— 29 червня 1941 р. |
Перша велика танкова битва Другої світо вої війни, в якій з обох сторін взяли участь близько 4 тис. танків (понад 3 тис. радян ських і 800 німецьких). Радянські механі зовані корпуси, отримавши наказ негайно відкинути передові танкові частини ворога, що прорвалися, перейшли у наступ без на лежної підготовки й авіаційного прикрит тя. Зустрічний танковий бій завершився майже повним розгромом радянських меха нізованих корпусів |
|
Значення. Хоча просування ворога затрималося на тиждень, це було досягнуто дорогою ціною: із 4201 танка на Південно-Західному фронті залишилося лише 737. Ворог втратив декілька сот. Удар механізованих корпусів зірвав спробу ворога сходу оволодіти Києвом і дав можливість підготувати оборонні рубежі на підступах до міста. Примусив ворога пе редчасно ввести в бій резерви |
||
|
Київська обо ронна опера ція |
7липня-26 вересня 1941 р. |
5 липня 1941 р. німецькі війська зуміли прорвати оборону на етиці 5-ї і 6-ї радян ських армій і вийшли до оборонних спо руд міста. Ця подія вважається початком Київської стратегічної оборонної операції, що тривала 83 дні. Німецьке командування оцінило прорив як вирішальну перемогу, і падіння Києва вважалося справою най ближчого часу. На 21 липня Гітлер призна чив парад на Хрещатику. Та цим планам не судилося здійснитися. Німецькі частини, що підійшли до першої смуги оборони, не змогли її подолати. Пер ший штурм Києва 11—14 липня виявився для ворога невдалим. Ці події поклали по чаток героїчній обороні міста, що тривала 71 день. Невдалими для ворога були і на ступні спроби оволодіти містом. Героїчні захисники міста (понад 120 тис. бійців, із яких 33 тис. — народне ополчення) стійко тримали оборону. 21 серпня Гітлер прийняв рішення припинити лобові атаки міста. Під Києвом ворог втратив 100 тис. солдатів. На ступ на Київ тимчасово припинився. Трм ча сом склалося загрозливе становище не флан гах Південно-Західного фронту, що обороняв місто. Німецькі танкові частини, із півдня і півночі обійшовши захисників міста, за мкнули кільце оточення біля Лохвиці. Наказ про відступ радянських військ було віддано занадто пізно й в оточення потрапило чотири радянські армії. Спроби вирватись з оточен ня виявилися невдалими. Командуючий Пів денно-Західного фронту М. Кірпонос загинув у бою. У полон, за німецькими даними, по трапило 665 тис. солдатів (згідно з останніми дослідженнями значно менше). 19 вересня німецькі війська вступили в Київ Значення. Зірвала плани німецького командування сходу оволодіти міс том. Примусила його змінити напрямок головного удару, що зрештою призвело до провалу плану «Барбаросса» |
|
Оборона Оде си |
5 серп ня — 16 жовтня 1941 р. |
Одна з героїчних сторінок іеторії Великої Вітчизняної війни. Після поразки Півден ного фронту румуно-німецькі війська взяли в облогу Одесу. Проте швидко захопити місто ворогові не вдалося. Декілька штур мів захисники міста відбили з великими втратами для ворога. Напередодні зали шення міста радянські війська провели вдалу десантну операцію в районі села Григорівка, захопивши важкі гармати, що обстрілювали місто. Рішення про припинення оборони міста було прийняте у зв'язку з проривом ні мецьких військ у Крим. Евакуація військ з Одеси відбулась без втрат і несподівано для ворога. Війська евакуйовані з Одеси, були спрямовані на оборону Сталінграда Значення. Радянські війська, що протягом 72 днів здійснювали оборону міста, приковували до себе значні сили ворога, завдавши їм великих втрат (понад 300 тис. осіб). Оборона міста давала можливість Чорно морському флоту впродовж другої-половини 1941 р. контролювати всю акваторію Чорного моря, загрожуючи узбережжю Румунії та нафтовим родовищам |
|
Оборона Се вастополя |
30 жовтня 1941-4липня 1942р. |
У жовтні 1941 р. німецькі війська увірва лися до Криму. 30 жовтня вони підійшли на далекі підступи до Севастополя. Місто не було обладнано оборонними спорудами із суходолу, проте мало продуману обо рону з моря. У стислий час навколо міста було створено три лінії оборони. Хоча місто було відірвано від тилових районів суходолом, дії Чорноморського флоту упро довж 250 днів забезпечували оборону міста необхідним. Неодноразові штурми міста німецькими румунськими військами були відбиті з великими втратами для ворога (понад 300 тис. військових). Проте поразка радянських військ Кримського фронту'на Керченському п-ві дала змогу німецьким військам здійснити вирішальний наступ, прорвати оборону міста. 3 липня 1942 р. Ставка віддала наказ про евакуацію військ, проте вже було пізно. Евакуюватися змогла лише невелика частина захисників міста . Значення. На тривалий час оборона Севастополя прикувала значні сили німецьких військ, завдавши їм значних втрат. Були зірвані плани по знищенню Чорноморського флоту СРСР |
22 липня 1942 р. радянські війська залишили місто Свердловськ Ворошиловградської області, після чого вся територія України була окупо вана німецькими війська та їх союзниками
97. Внесок Українського народу в перемогу.
На основі евакуйованого з України та інших західних районів СРСР устаткування виникали й зростали сотні нових потужних підприємств на Уралі, в Сибіру, Казахстані та Середній Азії.
У колективи Карагандинського, Челябінського, Підмосковного вугільних басейнів влилося понад 54 тис. шахтарів Донбасу. Тисячі працівників господарських органів і спеціалістів очолили колективи шахт і відповідальні ділянки виробництва. У 1943 р. народне господарство одержало вугілля на 17,1 млн т більше, ніж у 1942 р.
Зростаючі темпи розвитку металургії у східних районах СРСР вимагали значного збільшення видобутку залізної та марганцевої РУД. Тисячі гірників поповнили колективи підприємств залізорудної промисловості Уралу, а загальна кількість працюючих у галузі наприкінці 1942 р. зросла до 42 тис. осіб. За участю українських гірників відкривалися нові родовища руд. Українські майстри впровадили у галузі високоефективний метод багатозабійного буріння, що в декілька разів підвищував продуктивність праці.
Виробничі потужності Магнітогорського металургійного комбінату зросли у кілька разів за рахунок поповнення обладнанням і майже 4 тис. робітників та спеціалістів з 25 плавильних, трубопрокатних, коксохімічних та інших підприємств України. Після пуску (20 вересня 1941 р.) листопрокатного стану Маріупольского заводу «Азовсталь» Магнітогорський комбінат першим з підприємств Уралу і Сибіру розпочав випуск броньової сталі. Наприкінці війни підприємство виплавляло високоякісної сталі у 7 разів більше, ніж у 1940 р.
Виробництво зброї, авіаційної техніки і боєприпасів вимагало значної кількості легованої сталі, яку до війни виплавляли переважно заводи України. У зв'язку з фашистською агресією за безпосередньої участі українських металургів розпочалася реконструкція заводів Уралу.
Значно посилили виробничі можливості енергетичної промисловості Уралу спеціалісти й обладнання з електростанцій України. Одними з перших почали випускати свою продукцію перебазовані з Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, Харкова підприємства авіаційної промисловості. У Новосибірську освоїло випуск бойових літаків підприємство, збудоване робітниками і спеціалістами Київського авіаційного заводу на базі власного обладнання. На Пермському авіаційному заводі було встановлено 10 тис. т обладнання з Дніпропетровська і Харкова.
У Нижньому Тагілі Харківський завод ім. Комінтерну виробив 35 тис. танків Т—34. За роки війни значний внесок у забезпечення продовольством Червоної армії та працівників тилу зробили хлібороби з України, евакуйовані у переважно Поволжя, Казахстан і Азербайджан.
В установах АН УРСР, що розмістилися в Уфі, працювало 578 науковців, серед них — 43 дійсні члени АН УРСР, 53 члени-кореспонденти і 325 наукових співробітників. Героїчною працею в тилу трудящі України зміцнювали обороноздатність країни. Могутня промислова база, великий досвід організаційної та виробничої діяльності спеціалістів і робітників з України допомогли створенню в тилу потужного військово-промислового комплексу СРСР. На Уралі й у Сибіру виникли нові галузі виробництва — авіаційна, танкова, тракторна, моторотурбобудів-на, електротехнічна промисловість, вугледобувне і хімічне машинобудування, металургія якісного металу, труб і прокату; у Казахстані — чорна металургія, машинобудування, металообробна, хімічна, легка промисловість; у Киргизії — кольорова металургія, енергетична, металообробна, шкіряновзуттєва, трикотажна, швейна промисловість; у республіках Середньої Азії — чорна і кольорова металургія, вугільна, легка промисловість.
Народ України дав Збройним силам СРСР 6 млн бійців. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живий, став на все життя інвалідом. Із численної армії партизанів і підпільників, які вели боротьбу з фашистами на території України, 59% були українцями. Багато українців брали активну участь у русі опору в західноєвропейських країнах. Одним із таких борців-антифашистів був колишній лейтенант Червоної армії Василь Порик, уродженець села Соломірки (тепер с.Порик) Вінницької області. Втікши з табору, він успішно керував діями створеного ним партизанського загону. Порик став національним героєм Франції. Багато українців за боротьбу проти фашизму в лавах опору отримали високі бойові нагороди від польського, чехо-словаць-кого, румунського, угорського, італійського та інших урядів.
Воїни-українці та уродженці України вписали безсмертні сторінки в історію війни, показавши приклади ратного героїзму. Так, подвиг білоруса капітана М. Гастелло (вихованця Луганської авіаційної школи) повторили й українці. Серед учасників повітряних таранів — 55 льотчиків-ук-раїнців та уродженців України. З 15 фронтів, що діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювали маршали і генерали за походженням українці.
Із 11 603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один — І. Кожедуб — тричі. Із 7 млн нагород 2,5 Млн належать українцям. Партизани і підпільники України за самовіддану боротьбу проти фашистських окупантів одержали майже 63,5 тис. нагород із 152 тисяч.
Перемога СРСР і країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та її союзниками була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Точної кількості людських втрат у СРСР так і не опубліковано. Одні дослідники називають 7 млн осіб, інші — понад 40 млн, у тому числі 15— 20 млн загиблих на полі бою, померлих від ран, у концтаборах. Втрати мирного населення, в тому числі й демографічні, становлять більше 40 млн осіб.
Величезного горя і страждань, неймовірних втрат зазнав у цій війні український народ: Уже наприкінці 1941 р. Україна була окупована. Наприкінці листопада 1942 р. гітлерівці загарбали до 2 млн кв. км території СРСР, яку населяло до війни 85 млн. людей. Понад 41 млн з них були жителями України. Для порівняння: німецькі війська окупували лише 17% території Росії (600 тис. кв. км) з населенням у 27 млн осіб.
З чотирьох років німецько-радянської війни бойові дії тривали на українських землях три роки і чотири місяці. Весь цей час ворог здійснював політику нещадної економічної експлуатації та гноблення населення республіки. Знищення економіки, пограбування матеріальних і людських ресурсів було одним з найважливіших його завдань. Численні ешелони вивозили з України до Німеччини мільйони тонн сировини, продовольства, промислового обладнання, культурних цінностей.
На окупованій території було перетворено на руїни 714 міст та містечок, або 42% від усіх міських поселень, що постраждали від війни на території СРСР. Матеріальні втрати республіки становили 1,3 трлн крб. (30% національних багатств України).
Втрати цивільного населення України були ще більші, ніж її втрати на фронті. У 230 концтаборах і гетто, а також у 250 місцях масового знищення загинуло від рук окупантів 5,5 млн людей. Майже 2,5 млн полягло на фронтах. Втрати українського народу становили 40—44% від загальних втрат СРСР — понад 14 млн осіб.
Значними були також демографічні втрати України. Серед 3,28 млн осіб, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, майже 2,2 млн українці.
Масового винищення і страшного насильства зазнало населення західноукраїнських земель внаслідок суперечок СРСР із Польщею за кордони. У вересні 1944 р. в Любліні між Польським комітетом національного визволення та урядом Радянської України було укладено угоду про добровільне переселення українців з польської території в Україну, а поляків з УРСР — у Польщу. З жовтня 1944 р. до серпня 1945 р. було переселено до УРСР майже 433 тис. українців з 750 тис, що з давніх часів мешкали на території сучасної Південно-Східної Польщі. Тих, хто відмовлявся переселитися, знищували (або відправляли до концтаборів). Під час переселення було спалено і пограбовано понад 8 тис. українських господарств.
У 1947 р. Польща вирішила назавжди покінчити з українським питанням. Приводом до цього стало вбивство вояками У ПА заступника міністра оборони країни, генерала Кароля Сверчевського.
У квітні 1947 р. підрозділи Війська Польського розпочали активну боротьбу із загонами УПА під кодовою назвою «Операція Вісла». Ліквідувавши основні підрозділи УПА та їх спільників, поляки приступили до насильницького переселення всіх українців, у тому числі лемків Центральних Карпат, на західні та північні землі Польщі. До серпня 1947 р. було переселено 140,5 тис. осіб. У 1950 р. були депортовані останні 32 сім'ї. Українське населення розпорошили по всій Польщі з метою якнайшвидшої його асиміляції. Нині там мешкають усього 300—350 тис. українців.
Отже, у 1945 р. в Україні залишилось лише 27,4 млн осіб із 41,7 млн, що проживали у 1941 р. Важкі соціально-еко-номічні та інші наслідки від цих втрат Україна відчуває й нині.
98. Боротьба ОУН і УПА проти гітлерівського і сталінського режимів за відродження української незалежної держави.
Після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголосити відновлення самостійної Української держави та хвилі репресій ОУН пішла в підпілля. «Українські націоналісти, — підкреслював свого часу С. Бандера, — насамперед захищають інтереси свого власного народу. Навіть якщо при вступі в Україну німецькі війська сприйматимуться як визволителі, таке ставлення може швидко змінитися, якщо Німеччина увійде без наміру відновлення Української держави й без відповідних гасел. Усяке насильство викличе опір».
Становлення оунівського партизанського руху почалося в середині 1942 р. Після хвилі масового дизертирства з лав української поліції навесні 1943 р. військові формування значно зросли і спочатку називалися Українська визвольна армія (УВА), а невдовзі взяли популярну вже на той час назву — Українська повстанська армія. Очолив її Роман Шухевич (Тарас Чупринка).
У середині 1943 р. УПА С. Бандери насильно залучила до свого складу майже всі загони Т. Бульби-Боровця та частини ОУН А. Мельника. Рештки їх утворили незалежне партизанське з'єднання під назвою Українська Народна Революційна Армія (УНРА) і продовжували бойові дії проти червоних партизанів та німців аж до кінця 1943 р. (на той час Т. Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий до концентраційного табору Заксенгаузен).
За зонами дії УПА поділялася на три групи: УПА-Північ (Волинь і Полісся); УПА-Захід (Галичина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття); УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити. Згідно з німецькими даними, які підтверджуються українськими еміграційними джерелами, чисельність УПА в момент найбільшого піднесення боротьби (кінець 1944 — початок 1945 p.) досягла 100 тис. осіб. (Деякі сучасні історики вважають, що кількість членів УПА становила 30—40 тис. осіб). Основними об'єктами партизанських дій УПА були німці та їхні союзники; формування Армії Крайової та польське населення; радянські партизанські загони, а згодом і підрозділи Червоної армії.
Уже в грудні 1941 р. Головний провід ОУН прийняв постанову, в якій чітко визначалася стратегічна мета та тактична лінія оргднізації: «Готуватися до довгої, затяжної та упертої боротьби з німецькими окупантами і дотримуватися тактики накопичення сил». На етапі становлення основними завданнями повстанських загонів були протидія вивозу робочої сили і продовольства з українських земель до Німеччини та протистояння окупаційним властям. У лютому 1943 р. третя конференція ОУН-Б прийняла рішення про перехід до збройної боротьби. Перший бій з німцями відбувся 7 лютого цього року, коли перша сотня УПА під керівництвом І. Перегійняка здійснила напад на містечко Володимирець Волинської області. У березні 1943 р. повстанці розгромили табори для військовополонених у Луцьку та Ковелі, а в травні недалеко від спаленого окупантами села Кортеліси, що розташовувалося на шляху Ковель—Рівне, було вбито шефа спецвідділів СА генерала В. Лютце. Таке посилення активності УПА викликало занепокоєння в німецького командування. Від травня до листопада 1943 р. тільки на Волині окупанти проводять п'ять великих каральних операцій проти повстанців. Наймасштабніша з них тривала з червня до вересня. До цієї акції було залучено понад 10 тис. солдатів, літаки, танки, панцерні поїзди. Тільки в момент найбільшого загострення протистояння (липень—вересень) відбулося 74 бої, не враховуючи дрібних зіткнень. Втративши майже три тисячі солдатів і офіцерів, фашисти так і не зуміли ліквідувати УПА.
Активізація дій УПА у західних регіонах України викликала занепокоєння не лише в німецького, а й у радянського командування, оскільки повстанці ставали «третьою силою», що намагалася втримати під своїм контролем значні території. Численні криваві сутички з радянськими партизанами свідчили, що УПА хотіла охопити якомога більше українських земель і ні з фашистами, ні з більшовиками владу ділити не збиралася. Щоб не випустити ситуацію в західноукраїнських землях з-під контролю, у серпні 1943 р. за наказом радянського командування з Білорусії в район Ковеля та Любомля було перекинуто 2 тис. радянських партизанів, але, втративши в протистоянні з повстанцями понад півтори тисячі осіб, ці формування були змушені відійти. Про намагання УПА утвердитися як «третя сила» свідчить статистика: лише в жовтні—листопаді 1943 р. вона провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів.
Повстанці були змушені в роки війни воювати ще й на третьому фронті — проти поляків. Початком конфлікту стали масові вбивства українців Холмщини та Підляшшя, здійснені польською Армією Крайовою (АК) 1941 р. Незабаром ці терористичні акції були поширені й у Галичині та на Волині. Бажаючи «прорубати польський коридор» від Перемишля до Львова, керована з Лондона Армія Крайова, розпочинає винищувальну акцію «Буря». Основною її метою було взяти під контроль землі, втрачені 1939 p., до приходу радянських військ. Тільки на Холмщині 1943—1944 pp. польські формування знищили майже 5 тис. українців. Спроби керівництва УПА досягти порозуміння і звертання митрополита А. Шептицького успіху не мали. На Волині, в Галичині та Закерзонні розпочалася різанина, жертвою якої стали не лише солдати, а й десятки тисяч мирних жителів, як українців так і поляків. Кривава українсько-польська боротьба, то спалахуючи, то затухаючи, тривала аж до 1947 р.
Центральна ідея, яку обстоювала УПА, сформульована в одній з листівок: «Ми боремося за Українську державу, а не за чужий імперіалізм. Ми мусимо берегти наші сили, бо ми впевнені, що війна у своїй кінцевій фазі надасть нам державу». Зростання лав УПА, поповнення загонів людьми різних національностей та політичних поглядів зумовлювали необхідність суттєвого перегляду ідеології та політики ОУН-Б. Тому в серпні 1943 р. був скликаний III Надзвичайний великий збір ОУН-Б. Він не тільки проголосив курс на боротьбу проти «московсько-більшовицького та німецького ярма, за побудову Української самостійної соборної держави», а й виробив соціально-економічну та політичну платформи організації. В основу програмних положень щодо соціально-економічної сфери було покладено принципи багатоукладності економіки, соціальної справедливості, державного захисту найменш забезпечених верств населення. Суттєвим зрушенням у політичній сфері стала відмова ОУН від одноосібного домінування, визнання права на існування інших політичних течій і партій. Загальній демократизації національного руху мали сприяти продекларовані свобода друку, слова, думки, віри, світогляду, рівність всіх громадян України, незалежно від національної належності, право національних меншин розвивати свою мову і культуру.
Під час війни, намагаючись максимально зібрати і сконцентрувати реальні українські сили, ОУН-Б продовжує еволюціонувати в демократичному напрямі. Саме з ініціативи ОУН-Б неподалік від Самбора в Галичині 11 липня 1944 р. було скликано збори, у яких взяли участь 20 представників різних довоєнних партій Західної України (крім ОУН-М) та східних українців. Тут і було створено Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яку одні історики називають «тимчасовим українським парламентом», інші — «координаційним воєнно-політичним центром». Характерно, що платформа УГВР не лише повністю увібрала програму III Збору ОУН-Б, а й пішла шляхом посилення демократичних засад. Зокрема, в ній підкреслювалося, що нереволюційні методи боротьби також доцільні і допустимі, наголошувалося, що демократія є устроєвим принципом представництва.
З наближенням лінії фронту до підконтрольних УПА районів її керівництво спочатку вирішило зайняти позицію невтручання в протистояння між вермахтом та Червоною армією. У цей час ставка робилася на збереження і зміцнення своїх сил, вичікування слушного моменту для вирішального удару. З огляду на це, очевидно, і слід сприймати укладення угоди про ненапад у липні 1944 р. між невеликою частиною УПА, що перебувала в горах на німецькому боці фронту, і вермахтом. Проте це були не союзницькі відносини, а вимушені кроки обох сторін. Німеччина вже не мала ілюзій щодо українського руху, про що вказано в одній з інструкцій головного штабу вермахту: «З огляду на... ненадійність, не може бути й мови про якісь спільні дії з УПА з подальшою метою. УПА... відмовляється воювати на боці німецького вермахту». І хоча на цьому етапі боротьба повстанців проти фашистських окупантів мала затухаючий характер, вона все ж тривала майже до останніх днів німецької окупації. 1 вересня 1944 р. у районі Коломиї відбулася остання сутичка повстанців з гітлерівцями.
Після зайняття радянськими військами Лівобережжя і Донбасу основний удар УПА спрямовує проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії.
Отже, у роки Другої світової війни основною стратегічною метою формувань ОУН—УПА було відновлення української державності. Потрапивши у вир радянсько-німецького протистояння, вона активно намагалася відіграти роль «третьої сили», що представляє та обстоює інтереси українського народу. Така позиція зумовила боротьбу одразу на три фронти — проти німецьких окупантів, радянських партизанів та польських формувань Армії Крайової. Оскільки УПА, на відміну від Руху Опору в Європі, не підтримувала жодна з держав, вона змушена була дотримуватися своєрідної тактичної лінії, в основі якої лежали збереження і зміцнення власних сил, намагання поширити свій контроль на якомога більшу частину українських земель, вичікування слушного моменту для вирішального удару.
99. Сталінські репресії в кінці 40-х – на початку 50-х років.
Для залякування суспільства, насамперед інтелігенції, сталінський режим проводив періодичні викривальні кампанії. У перші повоєнні роки вони втілилися, зокрема, у сумнозвісну «ждановщину».
3 1946-1947 рр. під керівництвом секретаря ЦК ВКП(б) А. Жданова почалася ідеологічна кампанія по «наведенню порядку» в галузі науки, культури і мистецтва.
Розгорнулася нищівна критика інститутів історії України та історії української літератури Академії Наук, творчих спілок, редакцій ряду газет і журналів. Здійснювалися кампанії проти видатних діячів української культури - письменників М. Рильського, В. Сосюри, Ю. Яновського, композитора В Данькевича, кінорежисера О. Довженка та інших, яких звинувачували в «ідеологічних помилках» і «українському буржуазному націоналізмі».
Саме після постанов ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград» та про оперу В. Мураделі «Большая дружба» ЦК КП(б) У ухвалив низку розгромних постанов щодо діяльності творчої інтелігенції - «Про журнал сатири і гумору «Перець», «Про журнал «Вітчизна», «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (1946), «Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР», «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград» (1947), «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) «Про оперу «Большая дружба» В. Мураделі'' (1948) та ін. Вістря усіх кампаній спрямовувалося на боротьбу з «українським буржуазним націоналізмом».
Партійні органи найбільш гостро критикували О. Довженка, М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка. Ще наприкінці війни на одному із засідань Політбюро ЦК ВКП(б) Й. Сталін вказав на «антиленінські помилки і націоналістичні перекручення» в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні». Через кілька років виявлено «рецидиви націоналістичної ідеології» в поемі М. Рильського «Мандрівка в молодість», романі Ю. Яновського «Жива вода», повісті І. Сенченка «Його покоління». Названо «порочними» окремі твори Л. Первомайського, Ю. Смолича та інших письменників.
Буржуазною псевдонаукою 1948 р. оголошено генетику. У серпні-жовтні 1948 р. на різних зібраннях гостро критикували провідних учених-біологів, зокрема М. Холодного, Д. Третьякова, С. Гершензона, М. Гришка (Київ), І. Полякова, Л. Делоне, Є.Фінкельштейна (Харків), та ін. Учених змушували зрікатися своїх поглядів і переконань. У вищих навчальних закладах СРСР було звільнено з роботи 115 осіб, у тому числі 10 деканів, 65 завідувачів кафедр і ще 9 професорів, 23 доценти та 8 асистентів.
Ще одна наука потрактована як «ворожа» - кібернетика. Вона була фактично заборонена, що на тривалий час унеможливило дослідження у визначальній ділянці науково-технічного прогресу. Ідеологічних переслідувань зазнали українські фізіологи академік О. Богомолець, професори Р. Кавецький, Д. Воронцов, М. Сиротій, Ю. Спасокукоцький та ін. - за спроби захистити «метафізичні концепції» і «ревізувати матеріалістичне вчення І. Павлова».
Гостро критикувалися дослідницька і видавнича діяльність науковців Інституту української літератури імені Т. Шевченка за «помилки націоналістичного характеру», зокрема під час видання творів І. Котляревського, В. Стефаника, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, а також антології української класичної поезії, в яку «поряд з письменниками демократичного табору включили тори О Кониського, Олени Пчілки та інших письменників буржуазно націоналістичного табору».
Трагізм становища творця в радянському суспільстві полягав не тільки в тому, що його діяльність перебувала під жорстким контролем партійно-державних структур, а і у тому, що самі митці були знаряддям критики і розправи зі своїми побратимами. Безпідставно звинувачена І публічно спаплюжена творча інтелігенція, або, як її ще принизливо називали «гнила інтелігенція», змушена була писати листи-покаяння, клястися у відданості ідеалам правлячої комуністичної партії та радянській системі загалом.
Отже, українцям ще раз нагадали, що вони живуть у державі, не зацікавленій у розвитку їхньої національної культури.
Насильницьке встановлення радянської влади, яке супроводжувалося масовими репресіями, зумовило наростання національно-визвольного руху, насамперед у західному регіоні України. Уже в березні 1944 р. для ліквідації підпілля ОУН і знищення формувань УПА було скеровано війська НКВС-НКДБ та підрозділи Червоної армії. До кінця 1944 р. у Львівській, Ровенській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Волинській та Чернівецькій областях органи НКВС провели майже 6,5 тис бойових операцій в ході яких вбито 57405 і полонено 50387 осіб.
Після закінчення другої світової війни головне командування УПА поступово скорочувало кількість загонів, зокрема груп «Захід» та «Північ». 3 весни 1946 р. УПА змінила тактику, перейшовши до дій меншими підрозділами. За окремими загонами закріплювалась певна територія, що робило бойові одиниці рухливішими, менш вразливими. УПА використовувала методи партизанської війни - рейди, засідки, терористичні акти.
Навесні 1946 р в західний регіон відряджено нові оперативні групи працівників центрального апарату МВС СРСР, збільшено кількість винищувальних батальйонів та ухвалено довести їх особовий склад до 35 тис осіб. На початку 1947 р. боротьба з національним рухом перейшла у виключну компетенцію органів безпеки і майже 2 тис. винищувальних батальйонів, у яких налічувалось 35,1 тис бійців, було передано МДБ УРСР.
Відділи УПА діяли не тільки в Західній Україні, а і на Лемківщині, Надсянні, Холмщині, які входили до складу Польщі. Між тим ще 9 вересня 1944 р. уряд радянської України та Польський комітет національного визволення підписали договір «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України». Депортація здійснювалась примусовими методами і призвела до численних людських жертв. На території сва-корайонів Польщі, тобто ЖсІІІувського, Люблінського та Краківського воєводств, па обліку перебувало майже 126 тис. українських родин, або 497682 особи, з яких евакуйовано в Україну 122,5 тис. родин, або 482109 осіб (це становило 97,2% родин, або 96,8% населення), їх розселили у різних регіонах в Україні, зокрема в західному - 80,3 тис. родин, або 322868 осіб.
Під час переселень українців на території Польщі, особливо в Лісківському, Перемишльському, Ярославському, Любачівському, Томашівському, Грубешівському повітах, активно діяли формування УПА і підпільні військові формування Армії крайової, що постійно перебували у протистоянні. Внаслідок нападів польських загонів постраждало мирне українське населення, в тому числі вбито понад 4,6 тис. осіб, пограбовано 2,2 тис. родин, спалено кількасот сіл тощо. В ході збройних сутичок чималих жертв зазнало також польське населення. Українсько-польські конфлікти в період війни - драматична сторінка в історії сусідніх народів. У квітні-липні 1947 р. відбувся завершальний етап депортації, що одержав назву акції «Вісла». Протягом трьох місяців за допомогою війська примусово виселено українців і членів змішаних українсько-польських родин з Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя до західних та північних регіонів Польщі. Це мотивувалося необхідністю розгрому угруповань УПА, але насправді йшлося про усунення українців зі споконвічних етнічних земель та їх асиміляцію у польському середовищі. Під час цієї операції було виселено 140,6 тис. осіб.
За тією ж угодою розпочалося переселення з України поляків. До 1 вересня 1946 р. з 305 226 родин, або 873 478 осіб, взятих на облік радянсько-польськими комітетами, було переселено 272 544 родини, або 789 982 особи. В ході евакуації вивезено 23143 коней, 60348 голів великої рогатої худоби, 6636 свиней, 17195 овець і кіз, а також 26327 знарядь для обробки землі, 767 сіялок, 3168 збиральних машин. Переселенці вивезли також 1,2 млн. ц продуктів, у тому числі - понад 690 тис. ц зернових. Тоді ж сталінський режим знищував і депортував у Сибір та інші регіони СРСР десятки тисяч членів сімей «оунівців» на спецпоселення. Уже влітку 1944 р. було виселено понад 17 тис. осіб, а до кінця року вбито 57,4 тис. та арештовано 51 тис. осіб. У жовтні 1947 р. з семи західних областей України було депортовано 26,3 тис. сімей, або 77791 особу. Найбільше українців тоді депортували з Львівської, Дрогобицької, Тернопільської областей, майно репресованих передали у державні органи. Серед виселених налічувалося 35,4 тис. жінок і 22,3 тис. дітей.
Крім того, було посилено наступ на формування УПА. Війська блокували великі території, на яких діяло збройне підпілля. У 1948-1949 рр. проти повстанців було кинуто чотири дивізії МДБ УРСР. Навесні 1950 р. в с. Білогорщі під Львовом загинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка) Збройний опір режимові почав згасати. Органи радянської влади репресували не лише учасників боївок, а й членів їхніх родин. На 1 січня 1953 р. найбільше спецпоселенців з цієї категорії перебувало в Хабаровському, Красноярському краях, Кемеровській, Іркутській, Омській, Томській, Молотовській областях, у деяких автономних республіках Російської Федерації, у Казахській РСР.
100. Демократичні процеси в Україні після смерті Сталіна, їх суперечливий і непослідовний характер.
5 березня 1953 р. помер Сталін. Ця дата стала своєрідною точкою відліку розгортання у Радянському Союзі суперечливих і неоднозначних спроб трансформації тоталітарних структур.
Суть кардинальних змін, що почалися після смерті диктатора, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Розвиток та поглиблення цього процесу були основою десталінізації, яка стала особливо активною і радикальною після XX з'їзду КПРС (лютий 1956 p.). Проте процеси оновлення почалися ще навесні 1953 р. Саме в 1953— 1955 pp. було зроблено спробу перейти від тоталітарної до авторитарної форми правління. З ініціативи Маленкова було поставлено питання про необхідність «припинення політики культу особи».
Вакуум влади, що утворився після смерті диктатора, було заповнено так званим колективним керівництвом — компромісним союзом на основі нетривкого балансу сил. Спроба Берії порушити цей баланс на свою користь призвела до його падіння.
Уже початковий період десталінізації призвів до серйозних змін в Україні. Характерними рисами цього періоду стали припинення кампанії проти націоналізму, певне уповільнення процесу русифікації, зростаюча роль українського чинника в різних сферах суспільного життя. Саме за помилки в проведенні національної політики у роботі з кадрами в червні 1953 р. було звільнено Л. Мельникова з посади першого секретаря ЦК КПУ. На його місце обрано українця О. Кириченка, після чого пішла широка хвиля висунення на керівні посади представників місцевої влади. Тому на 1 червня 1954 р. у ЦК КПУ українців було 72%, у Верховній Раді УРСР — 75%, а серед відповідальних за великі підприємства — 51%. У 1958 р. українці становили 60% членів КПУ.
У 1954 р. помпезно відзначалося 300-річчя возз'єднання України з Росією. Країною прокотилася широка і гучна пропагандистська кампанія. Центральною подією ювілейних торжеств стала, безперечно, передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв'язками між Кримом і Україною, прийняла указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Хоча мотивація цього рішення, незважаючи на його пропагандистський присмак, не викликає сумнівів, серйозною проблемою в процесі входження Криму до складу УРСР був і лишається етнічний склад населення цього регіону (1959 р. українці становили 22,3%, а росіяни — 71,4% мешканців Кримської області).
Позитивним змінам у суспільно-політичному житті сприяла часткова реабілітація жертв сталінських репресій. До 1957 р. було повернуто більше 65 тис. депортованих членів сімей, пов'язаних з діяльністю українських націоналістів.
Могутнім імпульсом для поглиблення і розширення процесу лібералізації став XX з'їзд КПРС. На його закритому засіданні з доповіддю, у якій викривався культ особи Сталіна, виступив Хрущов. Основні положення доповіді в дещо пом'якшеному вигляді стали основою постанови ЦК КПРС від ЗО червня 1956 р. Проте гостра критика, яку містили ці документи, не зачіпала суті командно-адміністративної системи, не викривала її соціальної природи, зводячи усі вади системи до культу особи. Та, незважаючи на недоліки, це був важливий і сміливий крок на шляху десталінізації, який стимулював процес . лібералізації суспільного життя, свідчив про реальну перспективу його демократизації.
Після смерті Сталіна розпочалося розширення прав союзних республік у різних сферах суспільного життя. Тільки в 1953—1956 pp. в Україні із союзного в республіканське підпорядкування перейшло декілька тисяч підприємств та організацій. Бюджет республіки зріс з 18 млрд. крб. до 43,7 млрд. крб. У 1957 р. розширено юридичну компетенцію республік — вони отримали право вирішувати питання обласного, крайового адміністративно-територіального поділу, приймати громадянський, карний та процесуальний кодекси тощо. Згодом було розширено фінансово-бюджетні права республік, а також права щодо поточного і перспективного планування, матеріально-технічного забезпечення, будівництва, використання капіталовкладень тощо.
У цей час інтенсивнішою стала діяльність України на міжнародній арені. Якщо 1953 р. УРСР була членом 14 міжнародних організацій, то наприкінці 1955 р. — вже 29. Значно активізуються зв'язки України із закордоном.
Намагаючись залучити до процесу оновлення широкі народні маси, хрущовське керівництво, скорочуючи управлінські структури, водночас розширювало склад і права місцевих органів влади.
У 1961 р. на XXII з'їзді КПРС було прийнято третю програму партії — програму побудови комунізму. Комуністичний романтизм і пов'язана з ним соціальна міфологія на початку 60-х років домінували в суспільній свідомості. Тому відповіддю на нову програму партії були розгортання соціалістичного змагання (так, у русі за комуністичне ставлення до праці в Україні 1963 р. брало участь 48,3% трудівників); численні трудові почини, що йшли знизу, але згодом були вихолощені бюрократією.
Водночас були й інші вияви суспільної активності, що виходили за межі ідеологічних засад системи. Так, у червні 1962 р. розстріляна семитисячна демонстрація в Новочеркаську; 1963 р. відбулися робітничі страйки та заворушення в Кривому Розі та Одесі. З'явилися перші паростки інакомислення і серед інтелігенції.
В Україні дисидентський рух було започатковано ще в середині 50-х років. У республіці, особливо в західному регіоні, виникають своєрідні «перехідні групи», організовані за принципом старого підпілля, які поширювали літературу часів ОУН—УПА. Водночас вони намагалися вести боротьбу з урахуванням післясталінських реалій та нових тенденцій у суспільному житті. Генетично пов'язані з ОУН—УПА, ці групи здебільшого орієнтувалися на збройний шлях боротьби за незалежність України.
Одну з перших спроб переходу до організованих мирних форм опозиційної діяльності здійснила група Левка Лук'яненка, яка утворила 1959 р. Українську робітничо-селянську спілку (УРСС). «Завдання полягає в підготовці народу до нового масового руху за національну свободу, — писав лідер УРСС. — Для такої праці потрібні не скоростріл з багнетом, а натхненне слово з вірою в перемогу добра над злом, свободи над рабством, залежних колоніальних народів над імперією». Проте вже 1961 р. цю малочисельну організацію було викрито і за рішенням Львівського обласного суду її членів засуджено до тривалих термінів ув'язнення — від 10 до 15 років.
Боротьба за незалежність України стала основною метою кількох опозиційних об'єднань, що виникли на початку 60-х років, — Українського національного фронту (УНФ), Союзу української молоді Галичини (СУМГ) та їм. У цей період в дисидентському русі активну участь Перуть Ю. Бадзьо, І. Гель, М. і Б. Горині, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.
Реакцією влади на опозиційну діяльність перших українських дисидентів став розгляд багатьох політичних справ у судах Києва, Тернополя, Рівного, Сум, Чернівців, Луганська, Запоріжжя, Донецька та інших міст України. Проте на початку 60-х років репресії ще не набули масового характеру.
Отже, суть кардинальних змін, що розпочалися після смерті Сталіна, полягає в лібералізації всього суспільного життя. Ця лібералізація виявилася в припиненні кампанії проти націоналізму; певному уповільненні процесу русифікації; частковій реабілітації жертв сталінських репресій; зростанні українського чинника в державному та громадському житті; розширенні прав республіки в економічній, фінансовій та юридичній сферах; активізації дій української дипломатії та більшій відкритості УРСР для різнобічних контактів з іноземними державами.
Динаміка оновлення суспільного життя визначалася боротьбою демократичної та консервативної тенденцій, мінливим співвідношенням реформаторських та консервативних сил. Історики вказують на хвилеподібний, непослідовний характер цього процесу. Виділяють декілька хвиль, що досягали свого піку в 1953, 1956, 1958, 1961 роках. Суперечливий характер оновлення особливо чітко простежується у сфері культури, науки та літератури.
Духовне життя в Україні в період хрущовської «відлиги» визначали складні й неоднозначні процеси.
1. Активні, але значною мірою невдалі спроби реформування в галузі освіти. Проголошений Хрущовим у квітні 1958 р. на XIII з'їзді ВЛКСМ курс на перебудову народної освіти був покликаний вирішити одне головне завдання — подолати відірваність від життя шкіл та вузів. Це було вже четверте за роки радянської влади велике реформування народної освіти, але водночас, як зазначає італійський історик Д. Боффа, «перша спроба у світі вирішити проблеми, породжені масовою освітою у всіх розвинутих країнах». Для реалізації освітньої реформи були залучені значні кошти та ресурси. У 1960 р. Державний бюджет УРСР виділив на загальноосвітні школи 6 млрд. крб. (1950 р. — лише 3,7 млн. крб.). За цей час у 2 рази збільшилася кількість денних середніх шкіл.
2. Русифікація. Новий шкільний закон, опублікований для обговорення наприкінці 1958 р. і прийнятий Верховною Радою УРСР у квітні 1959 p., надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання. Цей закон в умовах абсолютного домінування у сфері національних відносин концепції зближення і злиття націй ставав своєрідним інструментом національного нівелювання і русифікації українського шкільництва, тому проти нього рішуче виступили представники творчої інтелігенції. 22 грудня 1958 р. у «Правді» було опубліковано лист М. Рильського і М. Бажана, в якому зазначалося: «...єдино правильним розв'язанням питання про вивчення мов у середній школі є рішення (якщо говорити, зокрема, про школи Української РСР) про обов'язкове і рівноправне вивчення і української, і російської мов у всіх школах УРСР».
Проте було обрано інший шлях. Тому в 60-х роках в обласних центрах і в Києві українські школи становили 28%, російські — 72%, в інших містах відповідно — 16% і 84%.
3. Певне розширення меж творчої культурної та наукової діяльності. Цьому процесові сприяли пом'якшення цензури, реабілітація відомих діячів культури: письменників В. Антоненка-Давидовича, М. Годованця. О. Ковіньки, 3. Тулуб; композиторів Б. Лятошинського, М. Колесси, М. Вериківського та інших; відміна низки партійних постанов 40-х років.
Творчу активність української інтелігенції стимулювала поява суспільно-політичних, наукових та літературних журналів: «Прапор», «Український історичний журнал», «Радянське літературознавство», «Всесвіт», «Знання та праця» та ін. Розширенню культурної та наукової діяльності сприяло посилення контактів української інтелігенції із зарубіжними культурними та науковими центрами.
4. Пробудження громадської активності й національне, відродження. На початку 60-х років у Києві своєрідним осередком духовного життя став клуб творчої молоді «Супутник», який було засновано 1959 р. студентами театрального інституту та консерваторії, літераторами та художниками. Президентом клубу став Л. Танюк, активними його членами — І. Драч, М. Вінграновський, І. Світличний, Є. Сверстюк, А. Горська та ін. Члени клубу організовували творчі вечори, самвидав. Шістдесятники формувалися не лише в Києві, а й у Львові, Харкові, на Донеччині. Зокрема, під впливом київського клубу було створено клуб творчої молоді «Пролісок» у Львові, президентом якого став М. Косів. У Харкові молода, демократично настроєна інтелігенція гуртувалася навколо російського поета Б. Чичибабіна-Полухіна. І хоча ці невеличкі об'єднання спочатку були лише ледь помітними острівками у вирі суспільного життя, згодом їхня діяльність стала важливим чинником пробудження громадської активності, своєрідним симптомом нової спроби національного відродження. На початку 1963 р. було проведено конференцію з питань культури української мови, її учасники порушили клопотання перед ЦК КПУ та урядом республіки про поширення української мови у всіх сферах державного і громадського життя, про подолання мовного нігілізму.
5. Вихід на літературний та суспільний обрії плеяди творчої молоді. Це було нове покоління українських письменників, художників — В. Симоненко, М. Вінграновський, Л. Костенко, Б. Олійник, І. Драч, В. Коротич, І. Світличний, І. Дзюба, П. Заливаха, А. Горська та ін. Починаючи з відкидання стереотипів та пошуку нових форм самовиразу в мистецтві, вони поступово усвідомили необхідність докорінного оновлення на засадах загальнолюдських цінностей всього суспільного життя.
Вбачаючи в пошуках творчої молоді зародки опозиційності, відступ від офіційних настанов, консерватори перейшли у наступ. Цьому сприяла і ситуація в країні, яка нагальне вимагала відволікання громадської уваги від економічних негараздів початку 60-х років. У тоні, заданому Хрущовим під час відомих зустрічей у 1962 та 1963 роках з діячами літератури та мистецтва, в Україні піднімається хвиля гонінь проти інакодумців, здійснюється моральний і політичний тиск.
6. Адміністративне утвердження атеїзму під час антирелігійної кампанії 50—60-х років. У 1954 р. ЦК КПРС приймає постанову «Про проведення науково-атеїстичної пропаганди», у якій партійні органи зобов'язалися вести атеїстичну роботу, не ображаючи почуттів віруючих та церковників, а також адміністративно не втручатись у діяльність церкви. Проте наприкінці 50-х років ці слова залишилися лише на папері. У цей час адміністрування йшло далеко попереду атеїстичної пропаганди, а часто-густо і просто підміняло її. Надзвичайно форсованими темпами йшов підрив матеріальної бази релігії. У 1958 р. в Україні церква втратила 64 культові споруди: церкви, молитовні будинки тощо. У 1959 р. було вилучено 262, у 1960 — 747, у 1961 — 997, у 1962 — 1144 культові споруди. Антирелігійна кампанія не тільки поглиблювалася, а й дедалі більше поширювалася. За неповними даними, в Україні тільки в 1962 р. було знято з реєстрації 1263 релігійні об'єднання різних напрямів.
Отже, духовне життя в період «хрущовської відлиги» характеризується взаємодією різних тенденцій, непослідовністю, половинчастістю і суперечливістю реформ: демократичні прориви в окремих сферах культури фактично блокувалися збереженням позицій сталінізму на інших. З одного боку, це невдалі спроби реформування освіти, русифікація, адміністративне утвердження атеїзму, а з іншого — певне ослаблення тиску системи на культуру, розширення меж для творчої та наукової самореалізації, поява перших паростків громадського пробудження і національного відродження; вихід на літературні та суспільні обрії творчої молоді.
101. Загострення соціальних проблем радянського суспільства. Неосталінізм.
У соціальній сфері України намітилися і поглибилися негативні тенденції:
1. Уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. Якщо у дев'ятій п'ятирічці в Україні вони становили 20%, у десятій — 17%, то в одинадцятій — лише 14%.
2. Збереження і поглиблення відставання від країн Заходу щодо рівня споживання на душу населення. Так, 1982 р. кошик звичайних щотижневих закупок, для оплати якого у Вашингтоні потрібно було працювати 18 годин, у Києві коштував майже 53 години праці, це без урахування безсумнівно нижчої якості товарів і послуг в СРСР. Тому за рівнем споживання на душу населення Радянський Союз займав у цей час лише 77 місце у світі.
3. Загострення житлової проблеми. В Україні кількість осіб, що поліпшили свої житлові умови, із п'ятирічки у п'ятирічку зменшувалася: у восьмій їх налічувалося 8,9 млн. осіб, в дев'ятій — 8,6 млн., в десятій — 7,8 млн., в одинадцятій — 7,7 млн. осіб. За 1981—1985 pp. у республіці черга, що налічувала 1,5 млн. осіб, не зменшилася, і на обліку за станом на 1987 р. перебувало понад 2 млн. сімей, які потребували поліпшення житлових умов.
4. Зниження рівня охорони здоров'я. У цій сфері склалася парадоксальна ситуація: з одного боку, за період від 1970 до 1985 р. число лікарів у республіці в розрахунку на 10 тис. населення збільшилося з 27,7 до 41,4, тобто майже на 67%, кількість лікарняних ліжок — на третину. Проте загострення екологічної ситуації, відставання якісних показників від кількісних у процесі підготовки лікарів, наростаюче зменшення частки видатків на охорону здоров'я і фізичну культуру в структурі державного бюджету (1970 р. — 12,3%, 1985 р. — 9%) та інші причини зумовили те, що за період 1970—1985 pp. показники смертності зросли з 8,8 до 12,1 випадків на 1 тис. громадян, а природний приріст населення України зменшився у 2,2 раза.
Неосталінізм. Якщо в галузі економіки принаймні декларувалися деякі реформи, то в політичній сфері брежнєвське керівництво намагалося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з владними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.
Курс на «стабілізацію», а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.
Характерними рисами реалізації цього курсу були:
1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах: 1985 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 650 депутатів (1958 р.— 457), до місцевих рад УРСР 1980 р. обрано 524185 депутатів (1959 р. — 381 477), а з іншого — вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків.
Створені в такий спосіб органи державної влади республіки виконували декоративну роль і серйозної реальної влади не мали. Достатньо сказати, що місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3—4% продукції промислового виробництва.
2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише за 1975—1985 pp. кількість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Численний виконавчий апарат нарощує випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. Досить часто ці документи суперечили один одному, не давали змоги працювати господарським керівникам, утворюючи клубок міжвідомчих, міжрегіональних, суспільних протиріч.
3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення. Вони поряд із радами покликані були не управляти країною, а створити «демократичний фасад» народовладдя. Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого — появу «неформальних» організацій та груп.
4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то 1985 р. — лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зросла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає силу тенденція монополії на інформацію.
5. Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Комуністичну партію України в брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Шелест (1963—1972) — автономізаційну, В. Щербицький (1972—1989) — централістську, тобто орієнтовану на центр.
Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протистояння «харківського» і «дніпропетровського» політичних кланів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. визнав повну перемогу харків'ян: першим секретарем республіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь.
П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особливо створення раднаргоспів, виношував плани республіканського госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Проте після приходу до влади Л. Брежнєва, особливо після «Празької весни» 1968 p., коли помітно посилюється ідеологічний диктат, зростає нетерпимість до інакомислення в будь-якій формі і сфері, а тим більше у партійній верхівці, автономістська модель П. Шелеста і його заяви на засіданні Політбюро ЦК КПРС типу: «Українська партійна організація не підтримає це рішення» — дедалі більше вступали в протиріччя з новими реаліями.
У 1972 р. П. Шелеста, як влучно підмітив один з відомих публіцистів, «тихо без шелесту» усувають з посади. Формальна підстава — переведення на роботу до Москви, а реальна була висловлена під час особистої зустрічі з Л. Брежнєвим, який сказав П. Шелесту: «Ти працюєш першим секретарем ЦК КПУ вже майже 10 років. Напевне, тобі вже набридло, та й ти набрид усім... Потрібно дати дорогу молодим товаришам, потримався за владу, дай іншим потриматися». Звинувачений у ліберальному ставленні до націоналістичних проявів, у потуранні економічному місництву, в ігноруванні Москви П. Шелест 1973 р. виходить на пенсію і остаточно сходить з політичної арени. У 1972 р. лідером комуністів республіки став В. Щербицький — сімнадцятий за рахунком керівник КПУ.
У 1976 р. В. Щербицький остаточно зміцнює свої позиції, усунувши останніх своїх противників на головних посадах. На XXV з'їзді КПУ із десяти членів Політбюро ЦК КПУ, обраних у 1971 p., залишилося в новообраному складі лише п'ять, а з п'яти кандидатів у члени Політбюро КПУ — один. Така ротація була нечуваною для брежнєвських часів, але вона закономірна, адже служила основній меті — «стабілізації». Значною мірою саме ці кроки сприяли політичному довголіттю В. Щербицького, який сімнадцять років очолював партійну організацію республіки, 32 роки незмінно був членом Політбюро ЦК КПУ, 17 років — членом Політбюро ЦК КПРС. Ця постать не така однозначна, як здається на перший погляд, і, напевне, історики не скоро напишуть об'єктивний політичний портрет цієї людини. Як у більшості політичних лідерів, з плином часу у В. Щербицького змінювалися погляди й оцінки. Єдине, що, очевидно, лишалося незмінним — це його орієнтація на центр і персонально на Л. Брежнєва.
«Команда» Щербицького не зуміла дати своєчасного критичного аналізу ситуації в республіці, не змогла зупинити наростаючих негативних тенденцій. Значною мірою це пояснюється тим, що вона діяла в межах старого економічного механізму за його законами і правилами, суттю яких були надмірна централізація і регламентація, орієнтація на екстенсивні форми і методи ведення господарства. Проте чим більше загострювалися соціально-економічні та політичні проблеми, тим більше посилювався монополізм КПРС у всіх сферах суспільного життя.
У брежнєвський період інтенсивно йде процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. Ще П. Шелест наголошував: «Партійний орган зобов'язаний керувати всіма ділянками господарського і культурного будівництва». За В. Щербицького зазначені процеси отримують новий імпульс, посилюється «зрощення» партійних і державних структур. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. — 43,7% складу місцевих Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу міських і районних виборних партійних органів УРСР 1985 p. становили управлінські кадри — голови колгоспів, директори підприємств, працівники радянських установ і т. п. Тобто, відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більше посилювало монополію КПРС на владу. Якщо в перші роки радянської влади партійний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їхнього складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їхньому ставленні до партійних комітетів. Останні ж поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управління, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаціями. Поглибленню цих процесів сприяло те, що комуністи становили значний відсоток керівного складу суспільних організацій. Так, 1977 р. майже третину складу виборних профспілкових органів УРСР становили члени КПУ. Ця тенденція була характерною і для розвитку інших громадських організацій.
102.Духовне життя українського народу в 70-80 рр.
Суперечлива ситуація склалася і в духовній сфері республіки. На перший погляд, кількісні показники свідчили про благополучний розвиток. Наприклад, у галузі освіти: якщо в 1970 р. середню освіту одержали 651 тис., а вищу — 117,2 тис. осіб, то в 1980 р. відповідно — 924 тис. та 148,1 тис. Проте освіта дедалі більше відставала від вимог часу, науково-технічного прогресу, її якість, по суті, знижувалася. Як не парадоксально, у цей період падав авторитет освіти та освіченості, знижувався «попит» на знання. До того ж освіта стала об'єктом форсованої русифікації: якщо в 1960/1961 навчальному році школи з українською мовою навчання охоплювали 68,7% учнів, то в 1970/1971 — 60,4%, в 1976/1977 — 57,8%. А російською мовою навчалися відповідно — 30,4%, 38,8%, 41,3%.
Аналіз динаміки зростання наукового потенціалу України, здавалось би, мав вселяти надію: загальна кількість науковців республіки на 1987 р. становила понад 213 тис. осіб, а в 1960 р. їх було лише 46 тис. У цей час плідно працювали вчені під керівництвом М. Боголюбова (математична фізика), В. Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика), Б. Патона (зварювання металів). Проте ці окремі прориви лише відтіняли наростаючі застійні явища у сфері науки. З плином часу негативні процеси все більше поглиблювалися: Академія наук УРСР поступово починає втрачати свою колишню роль мозкового центру; наростаючі бюрократичні перепони уповільнювали фундаментальні розробки, не давали змоги повною мірою реалізувати на практиці відкриття українських учених у кібернетиці, хімії, біології; ідеологічний диктат зумовив посилення в українському суспільствознавстві кон'юнктурщини, необ'єктивності, замовчування.
Однак, незважаючи на тиск, у цей складний період залишалися і вчені-суспільствознавці, які нестандартно, не в руслі «офіційних поглядів» підходили до вирішення наукових проблем (історики М. Брайчевський, О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира, філософ П. Копнін).
Не набагато кращою була ситуація в галузі літератури та мистецтва. Ніби в коштовну раму, ця сфера була вставлена в жорсткі рамки офіційно визнаного соціалістичного реалізму, все, що в них не вписувалося, піддавалося забороні та гонінням. Та все ж у цей період було створено чимало талановитих творів, які одержали широке визнання: у літературі — романи О. Гончара «Собор», «Циклон», М. Стельмаха «Дума про тебе», «Чотири броди», поезія І. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, твори П. Загребельного, Ю. Мушкетика, Є. Гуцала та ін.; у кіно — фільми «Білий птах з чорною ознакою» (режисер Ю. Іллєнко), «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати» (Л. Биков), «Вавілон XX» (І. Миколайчук) та ін.; у музиці — опери Г. Майбороди і В. Губаренка, симфонії В. Кирейка і А. Штогаренка, кантати В. Рождественського і А. Філіпенка, пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, К. Домінчена, О. Сабадаша, В. Івасюка.
З другої половини 60-х років посилюється ідеологічний диктат у духовній сфері, який досягає свого апогею в Україні у період «маланчуківщини». В. Маланчук зробив кар'єру як теоретик і борець з українським націоналізмом. Ще перебуваючи на посаді головного ідеолога Львівського обкому партії на початку 70-х років, він видав у Москві кілька публікацій, у яких боротьбу з націоналізмом розглядав як одне з найголовніших завдань партії. Ці твердження йшли у розріз із офіційною доктриною, якої дотримувався ЦК КПУ, — про остаточне торжество інтернаціоналізму в республіці. Київ прореагував досить різко — незабаром В. Маланчука було знято з посади секретаря обкому партії і переведено на посаду заступника міністра вищої освіти УРСР, що фактично унеможливлювало продовження політичної кар'єри. Проте в Кремлі енергійного борця з націоналізмом помітили, взяв його на замітку і Суслов. Тому не дивно, що після усунення 1972 p. П. Шелеста, за підтримки Москви, В. Маланчук стає секретарем ЦК КПУ, головним ідеологом республіки. Починається період чорних списків, особистої цензури, політичних доносів, ідеологічного диктату. Зазнають гонінь письменники О. Гончар, І. Білик, Б. Харчук, О. Бердник, Л. Костенко, Б. Чичибабін та ін.
Ситуація в духовній сфері погіршувалася й тим, що у цей час утворився своєрідний тандем головного ідеолога республіки В. Маланчука і голови КДБ України В. Федорчука. На практиці це означало, що водночас із ідеологічними погромами відбувалися обшуки, арешти, суди.
Отже, ситуація в духовній сфері значною мірою визначалася еволюцією усієї системи. Політичний курс на «стабілізацію» посилював ідеологічний диктат, зумовлював деформації, однак лише гальмував, а не зупиняв духовний розвиток суспільства.
103.Застійні явища в науці, літературі та мистецтві. Опозиційний рух.
Аналіз динаміки зростання наукового потенціалу України, здавалось би, мав вселяти надію: загальна кількість науковців республіки на 1987 р. становила понад 213 тис. осіб, а в 1960 р. їх було лише 46 тис. У цей час плідно працювали вчені під керівництвом М. Боголюбова (математична фізика), В. Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика), Б. Патона (зварювання металів). Проте ці окремі прориви лише відтіняли наростаючі застійні явища у сфері науки. З плином часу негативні процеси все більше поглиблювалися: Академія наук УРСР поступово починає втрачати свою колишню роль мозкового центру; наростаючі бюрократичні перепони уповільнювали фундаментальні розробки, не давали змоги повною мірою реалізувати на практиці відкриття українських учених у кібернетиці, хімії, біології; ідеологічний диктат зумовив посилення в українському суспільствознавстві кон'юнктурщини, необ'єктивності, замовчування.
Однак, незважаючи на тиск, у цей складний період залишалися і вчені-суспільствознавці, які нестандартно, не в руслі «офіційних поглядів» підходили до вирішення наукових проблем (історики М. Брайчевський, О. Компан, О. Апанович, Я. Дзира, філософ П. Копнін).
Не набагато кращою була ситуація в галузі літератури та мистецтва. Ніби в коштовну раму, ця сфера була вставлена в жорсткі рамки офіційно визнаного соціалістичного реалізму, все, що в них не вписувалося, піддавалося забороні та гонінням. Та все ж у цей період було створено чимало талановитих творів, які одержали широке визнання: у літературі — романи О. Гончара «Собор», «Циклон», М. Стельмаха «Дума про тебе», «Чотири броди», поезія Г. Драча, Б. Олійника, Д. Павличка, твори П. Загребельного, Ю. Мушкетика, Є. Гуцала та ін.; у кіно — фільми «Білий птах з чорною ознакою» (режисер Ю. Іллєнко), «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати» (Л. Биков), «Вавілон XX» (І. Миколайчук) та ін.; у музиці — опери Г. Майбороди і В. Губаренка, симфонії В. Кирейка і А. Штогаренка, кантати В. Рождественського і А. Філіпенка, пісні П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, К. Домінчена, О. Сабадаша, В. Івасюка.
З другої половини 60-х років посилюється ідеологічний диктат у духовній сфері, який досягає свого апогею в Україні у період «маланчуківщини». В. Маланчук зробив кар'єру як теоретик і борець з українським націоналізмом. Ще перебуваючи на посаді головного ідеолога Львівського обкому партії на початку 70-х років, він видав у Москві кілька публікацій, у яких боротьбу з націоналізмом розглядав як одне з найголовніших завдань партії. Ці твердження йшли у розріз із офіційною доктриною, якої дотримувався ЦК КПУ, — про остаточне торжество інтернаціоналізму в республіці. Київ прореагував досить різко — незабаром В. Маланчука було знято з посади секретаря обкому партії і переведено на посаду заступника міністра вищої освіти УРСР, що фактично унеможливлювало продовження політичної кар'єри. Проте н Кремлі енергійного борця з націоналізмом помітили, нзяв його на замітку і Суслов. Тому не дивно, що після усунення 1972 р. П. Шелеста, за підтримки Москви, В. Маланчук стає секретарем ЦК КПУ, головним ідеологом республіки. Починається період чорних списків, особистої цензури, політичних доносів, ідеологічного диктату. Зазнають гонінь письменники О. Гончар, І. Білик, Б. Харчук, О. Бердник, Л. Костенко, Б. Чичибабін та ін.
Опозиційний рух. Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя підштовхнуло об'єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції — дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.
Дисидентський рух мав три основні течії:
1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство, репрезентоване в Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві. Її очолив письменник М. Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаровим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно-і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.
2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.
3. Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.
Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).
Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та ін. «За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вийшло навпаки: арешти і суди 1965—1966 pp. вперше показали всім, «скільки нас є» і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу».
Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. було влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.
У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні—грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Проте це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму» («Портрети двадцяти «злочинців»). «Підсудні виступають в опублікованих матеріалах як обвинувачі, звинувачуючи владні структури у ламанні законів, спотворенні конституції та комуністичної ідеології», — зазначалося у передмові до цієї книжки. В. Чорновола було засуджено на три роки.
Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакомислення в Україні вдалося загальмувати.
Проте 1970 р.— починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. — другий арешт В. Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, І. Дзюба, В. Стус, І. Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло, очевидно, і засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося 30 грудня 1971 p., на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число «24».
У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.
Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.
104. Основні напрямки перебудови М. Горбачова та її наслідки.
Після смерті Генерального секретаря ЦК КГІРС К. Черненка в березні 1985 р. на посаду керівника КПРС та СРСР було обрано М. Горбачова. Саме за його ініціативи розпочалася перебудова в СРСР (кві тень 1985 р.). Перебудова мала охопити п'ять про відних сфер життєдіяльності суспільства: економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократи зація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення «холодної війни» та побудо ва спільного європейського дому); соціальну сферу (покращення матеріального та культурного добро буту населення); ідеологію (ліквідація цензури, глас ність, вільний вияв думки громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як пока зало життя, крім загальних декларацій, М. Горбачов так і не зміг протягом шестирічного періоду вису нути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.
Перебудова швидко зайшла в глухий кут, погли била суспільно-політичну, економічну та національну кризи, завершилася розпадом СРСР. Партійне керів ництво України па словах однозначно підтримувало дії кремлівського керівництва, а насправді певний час блокувало персбудовчі процеси в Україні.
Перебудова мала чотири етапи-, березень 1985 — січень 1987 р. —-перебудова здійснюється під гаслом «більше соціалізму»; 1987—1988 рр. — основний лейт мотив — «більше демократії»; 1989—1990 рр. — роз межування і розкол у таборі провідників перебудови; 1991 р. — перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.
Перебудовчі процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держа ви. Протягом 1985—1987 рр. в Україні не існувало політичних сил у вигляді громадських об'єднань та народних фронтів, аналогічних до тих, що виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насампе ред економічного, розвалу ситуація в Україні зали шалася відносно стабільною. Крім того, керівництво УРСР на чолі з В. Щербицьким жорстоко контро лювало ситуацію.
Був ще один важливий суб'єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалася з гострої критики перших партійних керівників і партноменклатури різного рангу. В. Щербицький, який сімнад цять років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одно го з опонентів М. Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.
Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 р.) сприяла пожвавленню суспільно-політичного руху в республіці. 13 листопада 1988 р. в Києві відбувся перший за роки радянської влади масовий мітинг (20 тис. учасників), присвячений екологічним проб лемам. Крім питань екології, гострій критиці були піддані посадові особи, винні в чорнобильській тра гедії та її наслідках.
У 1989 р. Україною прокотилася хвиля шах тарських страйків, які поруч з економічними вимо гами гостро ставили і політичні питання — відмова в довірі номенклатурі та чиновникаМ-бюрократам. Наймогутніший шахтарський страйк мав місце у липні 1989 р. Його започаткували гірники шахти "Ясинуватська—Глибока". Страйк охопив 193 шах ти з 400.
В умовах різкого загострення соціально-економіч ної кризи, зростання цін і невпинного погіршення життєвого рівня населення навесні 1990 р. відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради, які посилили розша рування політичних сил.
У вересні 1989 р. виникла масова політична організація — Рух (Народний Рух України за перебудову). Одна заводною створювалися політичні партії України (Українська республіканська партія, Демо кратична партія України, «Партія зелених», Партія демократичного відродження України та ін ).16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала передвісником незалежності нашої держави.
106. Проголошення незалежності України.
У 1989—1990 рр. у СРСР поряд із соціально-екоиомічними проб лемами гостро постало питання щодо зміни державного ладу країни. 17 березня 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум із питання збе реження Радянського Союзу. В Україні під час його проведення Вер ховна Рада запропонувала жителям республіки додаткове запитання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?».
Народ України відповів позитивно як на основне (70,2 % від тих, хто взяв участь у голосуванні), так і на додаткове запитання (80,2 %). Незважаючи на суперечливість результатів референдуму й опитуван ня, було очевидно, що громадська думка в Україні схиляється в бік незалежності.
Після проведення референдуму розпочався так званий «Ново- огарьовський процес» — переговори керівників дев'яти республік, включаючи Україну, із президентом СРСР М. Горбачовим про новий союзний договір. Попереднє підписання договору планувалося провес ти 20 серпня 1991 р. Це була остання спроба М. Горбачова врятува ти державну цілісність СРСР шляхом компромісу між республіками і центром. У цей процес утрутилися консервативні сили, які прагнули не лише зберегти єдину союзну державу, а й не допустити її оновлення в будь-якій формі.
19 серпня 1991 р. реакціонери здійснили спробу державного перево роту. Блокувавши М. Горбачова на дачі у Форосі, найближчі співпра цівники президента СРСР оголосили про створення Державного комі тету з надзвичайного стану (ДКИС, рос. — ГКЧП), до якого увійшли вісім осіб. Серед них віце-президент СРСР Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр оборони Д. Язов, міністр внутрішніх справ Б. Пуго.
Вони заявили про свій намір відновити в країні порядок і не до пустити розпаду СРСР. Призупинялася діяльність політичних партій, громадських організацій і масових рухів. Заборонялося проведення мітингів, демонстрацій, страйків. Установлювався контроль над засо бами масової інформації. У деяких регіонах Радянського Союзу на шість місяців запроваджувався надзвичайний стан.
Проте заколотники одразу ж зіткнулися з рішучою протидією керів ництва РРФСР на чолі з Президентом Росії Б. Єльциним. На захист демократії виступили десятки тисяч жителів Москви, а також інших, міст СРСР. Серед захисників Білого дому в Москві були й представ ники України під синьо-жовтими прапорами. Рішучі дії Б. Єльци на підтримали більшість урядів країн світу. Заколот провалився.
Заколот висвітив реальні, а не декларативні позиції і наміри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Керівництво ЦК КГТУ опинилося на боці заколотників. Секретаріат ЦК надіслав на місця шифрограму, у якій схвалювався переворот і парткомам пропонува лося організувати підтримку дій ДКНС.
Присланий до України генерал Варенников заявив, що в разі не- підтримки рішень ДКНС, проведення страйків, акцій непокори будуть застосовані війська. Л. Кравчук та очолювана ним Президія Верховної Ради України (де була більшість представників КПУ) закликали до спокою і витримки. Але при цьому Л. Кравчук заявив, що будь-які зміни мають відбуватися на основі закону, і підстав для введення в республіці надзвичайного стану немає.
Послідовно й рішуче виступила проти заколотників в Україні тіль ки опозиція — представники Руху і новоутворених демократичних партій. Вони виступшц} з пропозицією засудити заколот спеціальним рішенням Верховної Ради УРСР За умов блокування Президією Вер ховної Ради спроб дати належну оцінку дій ДКНС демократи розгор нули широку роботу в масах. Почалася підготовка до страйку.
24 серпня 1991 р. Верховна Рада Української РСР прийняла істо ричний документ — Акт проголошення незалежності України, у яко му, зокрема, підкреслювалося: «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України • та створення самостійної української держави — України. Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України». Тим самим було покладено край юридичному існуванню УРСР. На політичній карті світу з'явилася нова суверенна держава — Україна. Акт проголо шення незалежності України, день прийняття якого став національним святом держави, не був випадковим явищем. Прагнення національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — це право народу самому визначати свою долю.
Отже, Акт проголошення незалежності України — це документ ве ликої історичної ваги, який, відновивши історичну справедливість, став закономірним наслідком процесу розвитку українського народу.
Згідно з чинним на той час законодавством питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно Всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня було прийняту й постанову Вер ховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України», якою передбачалося провести 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України.
Референдум відбувся в намічений термін; 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, на запитання в бюлетені щодо підтвер дження Акта відповіли: «Так, підтверджую». Позитивну відповідь дало населення всіх областей України і Криму незалежно від їх національ ного складу. Підсумки референдуму засвідчили прагнення народу бути повноправним господарем на власній землі, а не «молодшим братом», час піною ще однієї імперії з оновленим фасадом. Результати голосу вашія ознаменували повноправне входження України до світового співтовариства вільних держав. Поча лася хвиля дипломатичного визнання України як' незалежної держави.
1 грудня 1991 р. Україна обирала першого Пре зидента своєї самостійної держави. До виборчо го бюлетеня по виборах Президента України було включено шість кандидатів — В. Гриньова, Л. Крав чука, Л. Лук'яненка, Л. Табурянського, В. Чорново- ла, І. Юхновського. Кандидат у Президенти Украї ни О. Ткаченко на останньому етапі боротьби зняв свою кандидатуру і закликав виборців голосувати за Л. Кравчука. Опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської об- ■ Л. Кравчук ласної Ради В. Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь, як і Українська республіканська партія, агітували за голову УРП Л. Лук'яненка, Партія де мократичного відродження України (ПДВУ) — за керівника Народної Ради в парламенті України ака деміка І. Юхновського та за одного з лідерів ПДВУ, народного депутата В. Гриньова.
Уже в першому турі, набравши 61,6 % голосів, переміг Голова Верховної Ради України, у- недале кому минулому завідуючий ідеологічним відділом ЦК КПУ, секретар ЦК КПУ Л. Кравчук. Він став першим Президентом незалежної України.
107. Прийняття Конституції України.
Конституція — політичний, нормативно-правовий акт держави (Ос новний Закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов'язки громадян. Конституція є могут нім засобом політичного управління суспільством, юридичною базою всього законодавства держави, основою наукових розробок у сфері права, найважливішим джерелом права.
Конституції України як Основному Закону держави властиві особ ливості правового статусу: вона має найвищу юридичну силу, є осно вою для прийняття інших нормативних актів держави. їй притаманна підвищена стабільність.
Конституційний процес в Україні розпочався з прийняття Декла рації про державний суверенітет України, яка передбачала прийняття нової Конституції. Для цього було утворено комісію з вироблення но вого Основного Закону (Конституційну комісію) і відповідну Робочу групу. Вона підготувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою.
Після проголошення незалежності певний час мала чинність Кон ституція УРСР 1978 р. в тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р. Це було зумовлено об ставинами перехідного періоду. Проголошення незалежності й рефе рендум 1 грудня 1991 р. сприяли активізації конституційного проце су. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року було винесено на всенародне обговорення. Доопрацьований з урахуванням зауважень і пропозицій проект Конституції в травні
Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р.) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопа да 1994 р. Конституційну комісію було переформовано, її очолили Л. Кучма та О. Мороз.
Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проб лем державотворення. Як результат виникла ідея Малої Конституції України, що знайшла своє втілення в проекті Закону «Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні». Але Верховна Рада України відхилила цей проект. У зв'язку з цим виникло певне протистояння між Президентом України, виконавчою і законодавчою владою.
Спробою розв'язання цього конфлікту стало прийняття 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціону вання державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України».
11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Кон ституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект" було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасо ву спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні ко місія підготувала доопрацьований проект Конституції.
Розпочалася кронітка робота з його обговорення. Але політичні суперечки заважали плідній роботі, і до 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Президент України, вважаючи неприпустимим затягування конституційного про цесу, підписав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада України відновила робо ту з обговорення Конституції, змінивши технологію розгляду. Було створено робочі групи з найболючі ших питань — власності, символіки, організації вла ди тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідан ня, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла Конституцію України.
Конституція юридично закріпила політичний і економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи громадян України.
Із прийняттям Конституції конституційний про цес в Україні не завершився. У 2000 р. відбувся все український референдум за народною ініціативою. Але імплементувати його результати не вдаються. Лише 8 грудня 2004 р. під час «пакетного» голосу вання було схвалено законопроект про внесення змін і доповнень до Конституції України. Але питання змін Конституції залишається актуальним.
108. Реалізація ринкових реформ (друга половина 1994 - 1999 рр.).
Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та на соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992 р. основна маса населення опинилася за межею бідності. Якщо 1990 р. частка заробітної плати у валовому національному доході дорівнювала майже 60%, то 1993 р. вона знизилася до 39%, а 1994 р. становила лише 25—30%. Відбулося повне знецінення такої важливої державної гарантії оплати праці, як мінімальна заробітна плата. Так, якщо в розвинутих країнах середня заробітна плата, як правило, не перевищує мінімальну більш як у 3—4 рази, то в Україні в жовтні 1992 р. мінімальна плата була в 10 разів нижча від середньої в народному господарстві, а в листопаді 1993 р. взагалі становила лише 7% середньої заробітної плати. Різко зменшилася купівельна спроможність населення. Протягом 1991—1994 pp. вона фактично знизилася в 5 разів.
Економічні негаразди негативно позначилися на соціальній структурі України. Форсоване розшарування суспільства призвело до соціальної поляризації. Вже 1992 р. за межею бідності опинилося майже 64% населення, «середній клас» танув майже на очах, а кількість багатих становила 10%. Внаслідок цього різко зросло суспільне напруження між полюсами «багаті» — «бідні».
За цих обставин новообраний Президент Л. Кучма в жовтні 1994 р. проголосив нову соціально-економічну стратегію. Принципова новизна в трансформації економіки полягала у відмові від концептуальної тези «попередня стабілізація і лише згодом — реформування» та перехід до формули «прискорене реформування як єдина умова і основний засіб виходу з кризи та економічної стабілізації». У соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання:
1) фінансова стабілізація — послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи;
2) регульована та контрольована державою лібералізація цін;
3) докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектора;
4) децентралізація управління економікою;
5) лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків, чітке визначення пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоекономічної політики;
6) соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування, передання через акції в приватне користування населення державного майна.
Перші кроки на шляху здійснення нового реформаційного курсу були швидкими і рішучими. Одна за одною вийшли урядові постанови про підвищення зарплат, пенсій і стипендій; про лібералізацію цін та експорту. Національний банк України видав постанову про уніфікацію курсу валют та монетаристські методи стримування інфляції. Все це значною мірою було зумовлено і тим, що принциповою вимогою Міжнародного валютного фонду, який вже 26 жовтня 1994 р. надав Україні першу частину позички, була саме лібералізація цін.
Реалізація нового соціально-економічного курсу виявила суттєві недоліки запропонованої ліберально-монетаристської моделі реформування: по-перше, ринок не може регулювати ціни природних монополістів; по-друге, глибокі структурні зміни неможливі лише на основі ринкових стимулів, вони відбуваються з допомогою державного програмування; по-третє, ринок погано розв'язує соціальні проблеми, а також проблеми невиробничої сфери. Недосконалий механізм соціальних компенсацій, пов'язаний з лібералізацією цін, не тільки не дав змоги розширити соціальну базу ринкових реформ, а й суттєво підірвав її, зробив проблематичною масову підтримку нового реформаторського курсу.
За роки реформ в економічній сфері відбулися глибокі якісні зрушення, зародилися та набрали силу позитивні тенденції та процеси. Було сформовано основні атрибути національної економіки — фінансову, податкову, митну, банківську та інші системи, що сукупно визначають основну економічну інфраструктуру державності. Відбувся перелом у реформуванні відносин власності. Набрав силу активний і незворотний процес розширення корпоративного та приватного секторів економіки. Станом на 1 січня 1999 р. форму власності змінили 61,8 тис. підприємств, у тому числі за період з 1994 по 1999 р. — 50,3 тис. На початок 2001 р. понад 70% загального обсягу промислової продукції вироблялося на недержавних підприємствах. Значні зміни відбулися в аграрному секторі, де завершився перший етап земельної реформи — роздержавлення землі та її передання у власність юридичних осіб. Розпочалася реалізація головного завдання другого етапу реформи — формування реального власника на землю. На початок 2001 р. до 6 млн. громадян стали власниками земельних ділянок (паїв). Їх загальний обсяг становить майже половину земельних угідь України. Отже, в аграрному секторі поступово формуються основи для реалізації головної мети земельної реформи — передання землі тим, хто її обробляє, і формування в перспективі ринку землі, перетворення її на товар.
Суттєві зрушення відбулися у сфері ціноутворення. У 1994 р. ще досить сильним був вплив традицій командної економіки. Зокрема, 70% цін регулювалося державою, дотації на комунальні послуги становили 95% від їх вартості, на хліб — 60%. Тоді країна мала два валютних курси — офіційно регульований та ринковий. Дефіцит бюджету автоматично покривався емісією Національного банку. Реалізація нового курсу дала змогу утвердити ринковий механізм ціноутворення, здійснити складний і болісний перехід до світових цін, запровадити ліберальний режим зовнішньої торгівлі, забезпечити товарну насиченість ринку та подолати хронічну дефіцитність національної економіки. Важливе значення для утвердження нових економічних відносин та зміцнення державності України мала проведена 1996 р. грошова реформа, що сприяла процесові валютної стабілізації.
Однак ці тенденції та явища не набули сталого характеру. Ситуація залишалась складною, адже в силу різних обставин наближення вітчизняної економіки до ринку супроводжується такими негативними процесами:
1. Збереження та поглиблення структурних деформацій. У 2000 р. частка базових галузей — металургії, хімії, енергетики, паливної промисловості (тобто найбільш капітало-, енерго- та трудомістких і водночас екологічно шкідливих виробництв) становила до 58%. (У розвинутих країнах питома вага паливно-енергетичного комплексу та металургії становить: у США — 25, Франції 24, ФРН — 22%.) За світовими стандартами економіка, у структурі якої майже 60% належать базовим галузям, щодо темпів розвитку є безперспективною. Водночас виробничу структуру України ускладнило скорочення частки машинобудування: за 1990—1998 pp. вона скоротилася майже в три рази, і, за оцінками експертів, її стан є загрозливим для національної безпеки країни.
2. Катастрофічний рівень фізичного та морального старіння основних виробничих фондів. Реальне зношення основних засобів у провідних галузях сягає 60—70%. В енергетиці, на транспорті, в деяких інших галузях цей показник наблизився до критичної межі. Це поставило в надзвичайно складне становище переробні галузі, зумовило величезні виробничі втрати (20—25% загального обсягу потенційної кількості продовольства, яке не доходить до споживача).
3. Неефективне використання реального економічного потенціалу. За оцінками експертів, Україна порівняно з найрозвинутішими країнами світу має досить високий рівень забезпеченості: сільгоспугіддями — 4-те місце, трудовими ресурсами — 5-те місце, науковим потенціалом — 4-те місце. Отже, українські виробники формально мають надзвичайно сприятливі стартові можливості для отримання конкурентних переваг на світовому ринку. Поки що ці можливості не реалізовуються, і за ефективністю використання факторів виробництва Україна посідає одне з останніх місць, помітно відстаючи від розвинутих країн світу. Зокрема, від Франції щодо використання сільгоспугідь — в 11 разів, трудових ресурсів — у 15 разів, основного капіталу — в 3 рази, наукового потенціалу — більш як у 20 разів.
4. Низький рівень економічної свободи та високий — економічного ризику. Це спричинено непослідовною урядовою політикою щодо іноземного капіталу, нестабільністю правового поля конкуренції, корумпованістю чиновників, внаслідок чого іноземні інвестори не поспішають вкладати кошти в українську економіку. На 1 липня 2000 р. загальний обсяг іноземних інвестицій за всі роки незалежності досяг 4,2 млрд. дол., а, наприклад, Сінгапур (місто-держава площею 633 км2) щорічно отримує інвестицій приблизно по 10 млрд. дол.
5. Загроза безпеці держави у сфері енергопостачання. Україна належить до енергодефіцитних країн, оскільки за рахунок власних джерел паливно-енергетичних ресурсів вона задовольняє свої потреби лише на 47% (національні родовища забезпечують лише 10—12% потреб у нафті, 20—25% — у природному газі). Хоча Україна імпортує енергоносії з понад двадцяти країн світу, все ж більшість — з Росії. Але в практиці світової торгівлі нафтою та газом існує об'єктивна межа (в середньому 25% від потреби), перевищення якої означає, що економічна безпека під загрозою.
6. «Тінізація» та криміналізація економіки. За даними експертів, на початку 2001 р. тіньовий сектор становив до 60% економіки, приблизно 40% населення отримувало офіційно незареєстровані доходи. За роки незалежності незаконний експорт капіталу з України досяг 20 млрд. дол.
7. Загострення проблем у соціальному секторі. Рівень життя населення України на рубежі XX—XXI ст. значно нижчий від світових стандартів. За даними Статистичного бюро Європейської комісії, індекс купівельної спроможності громадян України становить лише 17% від прийнятого за європейську норму. Калорійність харчування населення України на 7—10 % нижча за норми. За низького рівня споживання основних продуктів населення України витрачає на харчування 68—75% доходів, малозабезпечені родини — до 90%. А в США та Франції питома вага витрат на харчування в доходах родин становить 18—20, Італії — 18—19, Японії — 25%. За індексом людського розвитку (ІЛР), який інтегрує в собі ВВП на душу населення, показники освіти та здоров'я, серед 175 країн Україна посіла 95-те місце.
Помітно дестабілізовувало суспільство прогресуюче поглиблення майнової диференціації. Так, якщо в Чехії, Угорщині, Польщі доходи 10% найбагатших сімей перевищували відповідні доходи бідних у 4,5—5,5 раза, то в Україні — більш як у 10 разів. Дедалі серйознішою для суспільства стає проблема зайнятості.
Вищеперелічені проблеми в економіці, непослідовність і гальмування реформ зумовлені постсоціалістичним синдромом, складнощами перехідного періоду, недостатнім ступенем обґрунтованості економічних реформ, спробами механічного застосування західних моделей без врахування національно-історичних особливостей, невідповідністю правової бази економічним реаліям, жорстким протистоянням між гілками влади, опором реформам з боку опозиційних сил, недосконалим механізмом соціальних компенсацій; глобальною фінансовою кризою 1997—1998 pp. тощо.
109. Альтернативні варіанти геополітичної орієнтації України.
Поступове усвідомлення національних інтересів, пошуки оптимальної концепції безпеки в умовах боротьби різних політичних сил зумовили багатовекторність української зовнішньої політики в перші роки незалежності. Фахівці називають п'ять імовірних зовнішньополітичних сценаріїв, що могли бути покладені в основу політичного курсу нашої держави в першій половині 90-х років:
1) неприєднання до будь-яких воєнних блоків і політичних союзів, побудова зовнішньої політики на основі багатьох угод з різними країнами;
2) швидка інтеграція із західними країнами з надією на інвестиції, нові технології, прилучення до західного способу життя;
3) утворення блоку з країнами Балтії та деякими державами Центральної Європи (Балто-Чорноморський союз, або Міжмор'я);
4) блокування з країнами Причорноморського басейну;
5) союз із Росією та іншими країнами СНД.
Політиками і науковцями на різних етапах державотворення робилися спроби зондування ґрунту у всіх п'ятьох напрямах. Характерною рисою зовнішньої політики України в перші роки незалежності було формування її значною мірою під впливом організацій націонал-демократичного спрямування. Саме тому в цей період було прийнято за орієнтир першу модель. Її мета — звільнення, а потім дистанціювання від воєнно-політичного впливу Москви. Основи української концепції нейтралітету були закладені ще в «Декларації про державний суверенітет України» від 16 липня 1990 p., у якій зазначалося: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у воєнних блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». 24 жовтня 1991 р. Верховною Радою України було прийнято рішення ліквідувати ядерну зброю, дислоковану в республіці. Це пояснювалося тим, що ядерна зброя вважалася небезпечною радянською спадщиною та загрозою національному суверенітетові, оскільки контроль над нею здійснювався із Москви.
Згодом принцип неприєднання, що вже виконав свою функцію, поступово трансформується, втрачаючи вагу в зовнішньополітичному курсі України. Так, у схвалених 2 липня 1993 р. Верховною Радою «Основних напрямах зовнішньої політики України» зазначається: «З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати в майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі в загальноєвропейській структурі безпеки».
Необхідність трансформації проголошеного нейтрального статусу України диктувалася не тільки зміною зовнішньополітичної ситуації. Значною мірою вона була зумовлена тим, що послідовну позаблокову позицію може займати лише країна, яка має внутріполітичну стабільність, міцні традиції державності, органічно вписується у світові економічні відносини, не маючи при цьому монопольної залежності від жодної іншої держави. Україна цим вимогам не відповідала.
Не виправдала себе і модель швидкої інтеграції із західними країнами. В «черзі за інтеграцією» попереду України стояли більш близькі до Заходу територіально, економічно та історично країни Центральної Європи.
Певний час у політичних колах активно обговорювалася ідея створення Балто-Чорноморського союзу, тобто організації, що могла б стати альтернативою об'єднання у межах СНД. Однак, як зазначає більшість експертів, така модель нежиттєздатна, оскільки вона, не задовольняючи національних інтересів України у сировині, енергоносіях, ринку збуту, перетворює країну на ланку «санітарного кордону» між Росією та Західною Європою.
Після того, як у червні 1992 р. 11 країн Причорноморського басейну підписали «Босфорську заяву», а в липні 1993 р. у Бухаресті відбулася перша, а у листопаді— грудні в Києві — друга сесії Парламентської Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), все чіткіше в українській зовнішній політиці став виявляти себе південний вектор. На думку прибічників блокування з країнами Причорноморського басейну, реалізація цієї моделі дала б можливість забезпечити вільний вихід із замкнутого континентального Чорного моря в більш відкрите Середземне через Босфор і Дарданелли; певною мірою вирішити енергетичні проблеми, адже в перспективі більшість шляхів енергоносіїв з Каспію, Середньої Азії, а можливо, і Близького Сходу пролягатимуть через Туреччину.
Однак це утворення не всі вважають життєздатним і перспективним, адже між його членами існують серйозні протиріччя. П'ята модель — союз з Росією та іншими країнами СНД — у перші роки незалежності, особливо в 1991—1993 pp., мала дуже незначні шанси на практичну реалізацію. Крах СРСР відкрив для України світ і світу відкрив Україну. Поява перспективи інтеграції із західними країнами зумовила розгляд СНД з моменту його утворення українським керівництвом лише як механізму «цивілізованого розлучення», як тимчасової міждержавної структури без будь-яких керівних можливостей.
Отже, протягом 1991—1994 pp. українська дипломатія зондувала ґрунт, тією чи іншою мірою випробовувала на життєздатність різні моделі геополітичної орієнтації. За всієї невизначеності, характерної для цього періоду, цілком очевидно, що основною в зовнішній політиці України стала вісь «Схід—Захід», по лінії якої простежується домінування двох тенденцій: поліваріантний пошук форми інтеграції із західними країнами і послідовне дистанціювання від Росії та СНД.
У міжнародних відносинах Україну представляє Президент. Він здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішен ня про визнання іноземних держав, призначає та звільняє керівників дипломатичних представництв України в інших державах і при між народних організаціях, приймає вірчі та відкличні грамоти тощо. Ор ганізацією і забезпеченням зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи займається Кабінет Міністрів України (стаття 116).
У першій половині 90-х рр. XX ст. головним завданням зовнішньої політики України було забезпечити її міжнародне визнання й посіс ти відповідне місце в системі міжнародних відносин, відстояти статус нозаблокової держави, домогтися міжнародних гарантій незалежності в обмін на ліквідацію ядерної зброї. •
У другій половині 90-х рр. XX ст.. Україна намагалася реалізу вати стратегію багатовекторності зовнішньої політики. Стратегічни ми партнерами України були проголошені США, Росія, Польща та інші держави. Проте підтримувати рівнозначні відносини з основни ми своїми партнерами виявилося неможливим, хоча були досягнені значні успіхи у двосторонніх відносинах. Так, були укладені Вели кий договір із Росією та угода про розподіл Чорноморського флоту (1997 р.); урегульовані відносини із сусідніми державами: Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією (проблема острова Зміїний врегульована в січні 2009 р.), Молдовою; закладені основи для диверсифікації постачання енергоносіїв (збудовано нафтопровід Оде са—Броди, нафтотермінал, укладені договори з Туркменістаном, Азер байджаном тощо). У той же час відносини зі США характеризувалися нестабільністю, що було спричинено внутрішньополітичною боротьбою в Україні й недовірою до українського уряду на чолі з Л. Кучмою. Пос тавали проблеми у відносинах із ЄС і НАТО, зумовлені невиконанням Україною взятих на себе зобов'язань.
Курс на інтеграцію України до Європейського співтовариства зазнав поразки. Керівництво України на чолі з Л. Кучмою взяло курс на інтеграцію в ме жах СНД. У лютому 2003 р. керівники Росії, Украї ни, Білорусі, Казахстану уклали угоду про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП). Але ця угода так і не набула чинності.
Після президентських виборів 2004 р. Україна знову повернулася на шлях євроінтеграції.
У 2005 р. Україна отримала статус країни з рин ковою економікою, що дало змогу більш активно співпрацювати з країнами ЄС. На теперішній час ведуться переговори про надання Україні статусу асоційованого члена ЄС. Головними противниками вступу України в ЄС є Німеччина та Франція. Та кож невтішними є результати інтеграції в структури НАТО.
У той же час Україна продовжує шлях до участі в глобальних процесах. У 2008 р. вона стала членом Світової організації торгівлі (СОТ).
Крім європейської інтеграції та тісних відносин із Росією, основними пріоритетами зовнішньої політики України є:
реалізація переваг свого геополітичного положення.
Важливим напрямом української зовнішньої полі тики стала участь українських військових у миро творчих операціях ООН (Боснія, Герцеговина, Хор ватія, Косово, Ліберія, Сьєре-Леоне, Ліван та ін.).
110. Основні тенденції розвитку сучасної української культури.
Основою самовідтворення культури є освіта. Наприкінці XX ст. її зміст, форми суттєво відставали від основних тенденцій розвитку цивілізації, слабо були зорієнтовані на перспективи цього процесу. Гостра потреба кардинальних змін у сфері освіти зумовила проголошення в 1988 р. «Основних напрямів реформи загальноосвітньої і професійної школи». Нової моделі вітчизняної освіти потребувала поява на політичній карті світу незалежної України. Ця модель, відповідаючи реаліям посттоталітарного суспільства, мала стати національно зорієнтованою, органічно вписавшись у загальносвітові процеси.
У листопаді 1993 р. Кабінет Міністрів затвердив програму «Освіта» («Україна XXI століття») щодо кардинальної реконструкції всієї системи освіти, яка передбачає:
1) децентралізацію управління освітою;
2) диференціацію, гуманізацію, індивідуалізацію навчально-виховного процесу;
3) безперервність освіти та варіативність навчальних планів і програм;
4) переорієнтацію сфери освіти на пріоритетний розвиток особистості й створення для цього відповідних умов у суспільстві.
Плановані зміни мали бути доволі масштабними, адже стосувалися понад 48 тис. закладів та установ, у яких навчалося майже 15 млн. учнів та студентів.
У процесі реформування всіх ланок освіти наголос було зроблено на:
1) деідеологізації й демократизації навчального процесу;
2) зв'язку освіти з національною історією, культурою і традиціями;
3) забезпеченні свободи творчості педагогам-новаторам;
4) урізноманітненні системи навчальних закладів з метою врахування інтересів і нахилів підростаючого покоління, а також реальних потреб суспільства. Для перспективного розвитку здібностей обдарованих дітей розгорнули свою роботу 236 гімназій, 208 ліцеїв, 26 колегіумів, 1040 навчально-виховних комплексів. Вже в середині 90-х років у системі вищої освіти виникло майже 500 недержавних навчальних закладів, 100 з яких було акредитовано, тобто отримали юридичний статус;
5) поступовому приведенні у відповідність мови навчання в школах до етнічного складу населення. Якщо в 1991 р. українською мовою навчалося лише 49,3% школярів, то через десять років — 67,4%. Для задоволення мовних потреб представників інших національностей в Україні працюють 2,4 тис. шкіл з російською мовою навчання, 11 — молдавською, 107 — румунською, 67 — угорською, 9 — кримськотатарською, 3 — польською, 2,3 тис. шкіл — з двома і трьома мовами навчання.
Але очікуваних кардинальних змін у системі освіти не відбулося. Більше того, як і все суспільство, освіта потрапила в зону глибокої кризи, що засвідчує:
1) залишковий принцип фінансування. У 1992 р. частка консолідованого бюджету на розвиток освіти становила — 12,6%, у 1994 р. — лише 9,5%;
2) невідповідність матеріальної бази освіти оптимальним нормативам і потребам суспільства. За 1985—1995 pp. кількість закладів освіти, що проводили заняття у дві-три зміни, зросла майже на 1,5 тис. У 1994 /95 навчальному році школи були забезпечені підручниками тільки на 40% від потреб, технічними засобами навчання — лише на 7—10%;
3) падіння соціального престижу педагогічної діяльності;
4) загострення кадрової проблеми. Вже на початку 1995 р. через низьку соціальну захищеність загальноосвітні школи втратили 46 тис. учителів. У професійній школі не вистачає 25% майстрів виробничого навчання. Лише протягом 1994/95 навчального року із вузів пішло 7 тис. викладачів, більшість з них — кандидати та доктори наук.
Наприкінці 2000 р. процес реформування освіти в Україні вступив у нову фазу свого розвитку. На початку вересня було обнародувано проект «Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи». Її поява обґрунтовувалася тим, що інтеграція і глобалізація соціальних, економічних та культурних процесів, перспективи розвитку української держави потребують випереджаючого, глибокого оновлення системи освіти. Суть змін становлять демократизація, індивідуалізація та прагматизація навчального процесу.
Зміст нової освітньої концепції передбачає:
1) перехід до 12-річної системи освіти в середній школі, як умови для інтелектуального, соціального, морального й фізичного розвитку й саморозвитку учнів, виховання громадянина-патріота, створення надійного фундаменту для формування демократичного суспільства;
Складовою духовної культури, формою суспільної свідомості є наука, потенціал якої в Україні порівняно високий. Загальна чисельність наукових кадрів у 1994 р. була вдвічі більшою, ніж у Франції, й становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Найавторитетнішим науковим центром є Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної. Останнім часом більш як у 20 разів зросла кількість прямих угод про співробітництво між зарубіжними та українськими науковими центрами.
Проте негативні тенденції, які загострилися в останні десятиліття XX ст., визначають становище і на початку XXI ст. До них належать:
1) постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті. Так, якщо в 1991 р. планові витрати на науку з державного бюджету становили 3,1% ВВП, то 1995 р. — 0,62 %, а в 1999 р. взагалі лише 0,4%. У результаті за внутрішніми валовими витратами на одного науковця Україна поступається: Греції — у 8 разів, Туреччині — в 2,5 раза, США та Великобританії — в 50 разів;
2) невпинне падіння рівня наукоємності валового внутрішнього продукту України, який є показником динаміки економічних перетворень. Протягом 1991—1999 pp. цей показник знизився в 2,2 раза;
3) недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації. Відсутність належного фінансування зумовила відставання українських науково-дослідних установ за оснащеністю засобами автоматизації, науковими приладами, матеріалами, літературою від однопрофільних установ розвинутих країн щонайменше на 10—15 років. Вітчизняні науковці оснащені обладнанням та інформацією в 100 разів менше, ніж їхні західні колеги, а доступом до найновішої інформації володіє лише 1% фахівців;
4) зниження ефективності функціонування наукових установ. Якщо в 1990 р. принципово нові технічні рішення на рівні винаходу містила кожна четверта розробка вітчизняних науковців, то в 1994 р. — лише кожна шоста. Питома вага розробок, які за своїми техніко-економічними характеристиками перевищували кращі світові аналоги, знизилася до 4,1% порівняно з 6% 1990 р. Понад 90% нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Фундаментальні дослідження поступаються місцем прикладним, що в перспективі може призвести до значного відставання від інших країн на магістральних наукових напрямах;
5) внутрішній і зовнішній «відплив умів». Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Цей процес веде до катастрофічних втрат. Адже підготовка спеціаліста з вищою освітою, вченим ступенем та втрачена вигода від його використання обходиться, за розрахунками фахівців ООН, у 300 тис. дол. А процес деградації науки може стати незворотним, якщо країну залишать 10—15% найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливий і внутрішній «відплив умів». За останні роки понад 20% науковців перейшли працювати в комерційні структури.
Суперечливі процеси спостерігаються й у сфері літератури та мистецтва. Українській літературі вже повернено донедавна забуті й заборонені імена. На книжкових полицях з'явилися твори літераторів української діаспори. Це сприяє формуванню в читача цілісного уявлення про українську літературу, повертає українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний досвід.
Ознака сучасності — висока політизація суспільства. За цих обставин зростає роль пристрасного слова публіциста. Болючі проблеми сьогодення — перегляд, переосмислення та переоцінка пануючих донедавна поглядів; пошук нових ідеалів та орієнтирів, мовна політика держави; екологічні негаразди тощо — тематика публіцистичних творів найавторитетніших у суспільстві письменників.
Характерними рисами літературного процесу сьогодення є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрового і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; осмислення місця й ролі митця в літературі та суспільному житті.
Життєздатність та перспективу вітчизняної літератури засвідчує поява нової генерації літераторів.
Суттєво впливає на розвиток літературного процесу, на формування наукового потенціалу держави рівень книговидавництва. У червні 1997 р. було прийнято Закон України «Про видавничу справу», що створив засади юридичного унормування видавничої діяльності й передбачив державну підтримку видавничої справи, зокрема з питань пільгового оподаткування. Але цей закон не був юридичним актом прямої дії, тому запровадження пільгового оподаткування у сфері книговидання було можливе лише за внесення відповідних змін до податкового законодавства. У Росії ще 1995 р. було прийнято федеральний закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та книгодрукування Російської Федерації», що звільняв практично від усіх податків книговидання, пресу і поліграфію. Ця модель книговидавництва поширена в багатьох країнах світу і є доволі життєздатною та перспективною. У 2000 р. в Росії було видано 3,2 книги на одного жителя в рік, а в Україні — лише 0,4—0,5, у Білорусі — до 7, Польщі — 9,5, Німеччині — 12.
Попри економічні негаразди розвивається національний театр. Щороку глядачі України мають змогу побувати на тридцяти тисячах вистав. Український театр намагається утвердитися в європейському культурному просторі. Це засвідчують гастролі Національного академічного драматичного театру імені І. Франка в Німеччині, Львівського академічного театру імені М. Заньковецької — у Великобританії, участь вітчизняних театрів у багатьох міжнародних фестивалях. Традиційними стали зарубіжні гастролі колективів Національної опери, театрів опери та балету Дніпропетровська, Донецька, Львова, Одеси, Харкова. Голоси вітчизняних оперних співаків А. Кочерги, В. Лук'янець, В. П'ятнички, А. Шкургана звучать на найпрестижніших сценах Європи. Донецьк став місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету. На сцені Національної опери набуває авторитету і Міжнародний конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря.
Складна ситуація у сфері кінематографу. Ще десять років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 короткометражних фільмів щороку. Нині порівняно з 1988 р. виробництво фільмів скоротилося в 20 разів, а чисельність кіноустановок — більш як удвічі, щорічне відвідування кінотеатрів помітно зменшилося. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття «рідне кіно». Попри те фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Ільєнко) 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди найпрестижнішого у світі Каннського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю. Ільєнка, «Астенічний синдром» К. Муратової та «Голос трави» Н. Мотузка мали значний резонанс на кінофестивалях у Каннах, Роттердамі, Берліні. Успіхом вітчизняних кінематографістів став фільм В. Криштофовича «Приятель небіжчика».
Динамічні процеси відбуваються в царині популярної української музики. Молоді виконавці дедалі впевненіше заявляють про себе на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Доля» (Чернівці), «Мелодія» (Львів), «Оберіг»(Луцьк), «Тарас Бульба» (Дубно) тощо.
У сфері культури активно розвиваються міжнародні зв'язки, що сприяє поширенню української культури у світі. Після здобуття незалежності десятки країн світу уклали з Україною угоди про культурну співпрацю. Українське товариство дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами має контакти з 900 громадськими організаціями і понад 300 відомими громадськими діячами із 102 країн світу. Товариство культурних зв'язків із українцями за кордоном «Україна» співпрацює з 50 організаціями зарубіжних українців, країн Європи, США, Канади, Латинської Америки, Австралії. Протягом 1992—1993 pp. понад 100 українських творчих колективів побувало на гастролях за кордоном.
Водночас за останнє десятиліття у культурній сфері не вдалося подолати деструктивні тенденції, найпомітніші серед яких:
— маргіналізація культури;
— скорочення мережі установ культури;
— повільне формування правових засад культури, мистецтва, які відповідали б сучасним світовим вимогам та особливостям українського культурного процесу;
— обмежене фінансування культури;
— комерціалізація культурної сфери, що за відсутності стійких традицій меценатства поставило на межу виживання значну частину творчих колективів, спричинило домінування грошей над естетичними ідеалами;
— прогресуюча культурна деградація населення.
Характерною особливістю сучасного стану культури є неоднозначність процесів у гуманітарній сфері. Так, домінування плюралізму в духовному розвитку суспільства дає змогу ознайомити широкий загал із шедеврами світової культури, які раніше з ідеологічних причин були недоступними; стимулює творчу активність митців. Але водночас плюралізм відкриває шлях для проникнення в духовну сферу антикультури. Пропагуючи насилля, антигуманність, вона за відсутності стійкого культурного імунітету становить серйозну загрозу для суспільства. Це зумовлює потребу радикальних, але виважених, далекоглядних і продуманих змін.
111. Релігійне життя сучасної України.
Наприкінці 80-х — на початку 90-х років в Україні розпочався своєрідний «релігійний ренесанс», виявами якого стали відродження релігійного життя, виникнення значної кількості релігійних общин, реставрація та відновлення функціонування давніх, спорудження нових храмів, збільшення набору до духовних закладів освіти тощо. Це було зумовлено зняттям заборон на релігійне життя, забезпеченням державою реальних гарантій свободи совісті; загостренням суспільних проблем; частковою втратою старих ідеологічних орієнтирів та цінностей; різновекторними пошуками духовної опори в житті; поверненням до споконвічних духовних цінностей.
Численні соціологічні дослідження свідчать про помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті, посилення релігійності населення (нині кожен третій громадянин України вважає себе віруючим). Релігійну ситуацію в країні в останні роки XX ст. характеризували зростання кількості релігійних громад, значне розширення спектра конфесій, напрямів. Так, якщо до 1985 р. в республіці існувало 5,5 тис. релігійних громад 18 конфесій та напрямів, то на початку 1995 р. в Україні діяло вже майже 16,5 тис. громад 67 конфесій, напрямів, на 1 січня 2000 р. функціонувало до 23,5 тис. громад 90 конфесій та напрямів.
Водночас у духовній сфері існують і серйозні проблеми. Однією з найболючиших є глибокий розкол у православ'ї, яке в Україні поділене на три конфесії:
— Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ—МП) — приблизно 8,5 тис. громад;
— Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ—КП) — 2,5 тис. громад;
— Українська автокефальна православна церква (УАПЦ) — приблизно 1 тис. громад.
Конфесійна роз'єднаність не сприяє консолідації суспільства, сіє протистояння в українських землях.
Іншою, не менш складною, проблемою є значна політизація релігійної сфери. З одного боку, сама релігія активно виходить на політичну арену, про що свідчить поява Української християнсько-демократичної партії (1990), Української християнської партії жінок (1991), з іншого — політика проникає в релігійну сферу. Вже звичною стала практика опори окремих політиків та партій на релігійні організації з метою розширення електорату.
Непоодинокими є конфлікти між греко-католиками і православними та всередині православної конфесії. Приводом до міжконфесійних зіткнень найчастіше стають поділ сфер впливу, боротьба за лідерство, культові приміщення, майно.
Особливостями релігійного життя України є, по-перше, порівняно високий рівень релігійної активності населення: в Україні на кожну релігійну общину припадає в середньому 2387 осіб, що в 4 рази більше, ніж у Росії, і вдвічі перевищує рівень Білорусі; по-друге, територіальна нерівномірність поширення релігії: тривала роз'єднаність українських земель, перебування в складі держав із різним соціальним устроєм, культурою, особливостями духовного розвитку позначилися не тільки на ареалі поширення релігії, її конфесійній палітрі, а й на інтенсивності релігійного життя; по-третє, активний перехід віруючих із одних конфесій в інші: якщо на момент проголошення незалежності в Україні до православ'я належало 70% загальної чисельності релігійних громад, протестантизму — 27%, а кількість римо-католицьких не перевищувала 2%, то нині православні віруючі становлять лише 52% загальної кількості релігійного населення країни, прихильники протестантизму — 25, а прибічники двох гілок католицької церкви (УГКЦ та РКЦ) — 21% .
Сучасна релігійна ситуація характеризується відродженням та активізацією діяльності церков національних меншин. Останнім часом виникло багато релігійних організацій та об'єднань, що належать до «нетрадиційних культів». Зокрема, набули поширення Корейська методистська церква, релігійні громади Товариства Свідомості Крішни, буддистів, віри Бахаї, даосистів, ведантистів таін. Значна кількість релігійних угруповань перебуває в «окультному підпіллі». Так, за деякими даними, в одному лише Києві діє до 140 незареєстрованих об'єднань.
Розгортанню та поглибленню релігійного ренесансу в Україні сприяв візит Папи Римського, який відбувся в червні 2001 р.
Отже, сучасному розвиткові релігії в Україні притаманні такі риси:
— помітне зростання релігійного чинника в суспільному житті;
— посилення релігійності населення;
— швидке збільшення кількості релігійних громад;
— поліконфесійність, розширення спектра конфесій, напрямів і тлумачень;
— глибокий розкол у православ'ї;
— політизація релігійної сфери, міжцерковні конфлікти;
— територіальна нерівномірність поширення релігійних організацій;
— відродження та активізація діяльності церков національних меншин;
— поява в релігійному спектрі країни значної кількості нетрадиційних культів.
112. Роль української діаспори у розбудові держави
Сучасна українська діаспора на рівні з єврейською, китайською, вірменською належить до світової, має значний потенціал у сприянні Українській державі в інтеграції до глобального світу, підвищенні її конкурентоспроможності в нових реаліях. Українська діаспора не є унікальним явищем – це живий організм, який зазнає впливів та змін, зумовлених рядом економічних, політичних та культурних чинників. Українська діаспора вписується в загальну світову діаспору та міграційну мозаїку, з властивими для неї внутрішніми суперечностями, конфліктами різних міграційних хвиль, трансформаційними та асиміляційними процесами.
Донедавна в українській міграції називали три хвилі переселенського руху:
Перша – економічна – з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої Світової війни.
Друга – економічно-політична – період між двома світовими війнами (1917-1939 рр.).
Третя – політична – роки Другої Світової війни та повоєнний період.
У середині 90-х років ХХ століття виникла четверта – новітня хвиля української
трудової міграції, яка переростає в еміграцію. Парадоксальність новітньої економічної міграції та еміграції полягає в тому, що коли перша хвиля переселення українців припала надобу бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі. Не було б перших трьох попередніх хвиль еміграції, напевно зараз ми змогли б говорити про Україну, як незалежну державу. Цей емігрантський рух виконав свою головну роль – здобув Незалежну Україну. Перші емігранти 100 років тому були переважно малограмотні – виконували в країнах їхнього переселення некваліфіковану, найважчу роботу. Теперішня міграція, її найбільша частина – це люди з вищою освітою або висококваліфіковані спеціалісти. Отже сьогодні українська міграція добре сприяє цілеспрямованій політиці розвинених країн із залученням висококваліфікованої робочої сили. Однак значна частина освічених українських людей змушена виконувати низькооплачувану, некваліфіковану роботу, аби більш-менш забезпечити своїм сім'ям нормальне життя. На зароблені за кордоном гроші одного українця чи українки утримується в Україні ціла сім'я (3-4 чоловік).
Трудову міграцію можна назвати як "кругова міграція", адже 80 % мігрантів мають намір повернутися в Україну, 70 % із мігрантів мають в Україні сім'ю, тому першочергове завдання для них – заробити грошей, придбати в Україні квартиру, оплатити навчання дітей або започаткувати власний бізнес.
Розвиток українських діаспорних мереж сприяє посиленню впливу діаспори на прийняття політичних рішень в країнах проживання. Прикладом активної політичної діяльності, потенціал української діаспори проявився під час т.з. помаранчевої революції, визнання рядом країн Голодомору в Україні в 1932-1933 рр. Лобіювання інтересів українства є характерним для традиції діяльності українських діаспорних громад Європейського Союзу. Враховуючи, що досягнення високих критеріїв ЄС у сфері демократизації суспільства є однією з головних умов євроінтеграції, поширення європейської практики у цій сфері завдяки представникам української діаспори позитивно впливає на утвердження демократії в Україні, відповідність держави критеріям цінностей та вимогам ЄС.
Також важливим чинником розвитку України з країнами ЄС є потенційні економічні
можливості української діаспорної мережі. Підприємці з числа української діаспори своєю економічною діяльністю сприяють інтеграції історичної Батьківщини в сферу міжнародної торгівлі, виступають посередниками налагодження зв'язків між підприємцями України та країнами проживання. Активізація економічної взаємодії України з діаспорою підвищує інвестиційну привабливість України, сприяє розвитку систем платежів, банківських переказів, банківської системи в Україні. Частина представників т. з. "четвертої хвилі (поки-що не дуже великої) вже не є бідними заробітчанами, а мають власні підприємства в країнах проживання, бажають вкладати фінансові активи в українську економіку. Найбільшого успіху,
як посередника між Україною та Європейським Союзом, діаспора досягла в культурній сфері – фестивалі, дні української культури, культурна продукція спільного виробництва за участю діаспори ілюструє цивілізаційну спільність між Україною та країнами ЄС. На етапі відновлення держави Україна дуже важливо ефективно використати накопичений Діаспорою величезний капітал знань та можливостей. Європейський Конгрес Українців та Світовий Конгрес Українців зі свого боку бере активну участь у виробленні стратегій взаємин України та діаспори. Це виготовлення спільних меморандумів між урядом України та СКУ.
Проведення спільних міжнародних конференцій під назвою "Діаспора, як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті 2006 р-2008 р.".У цьому випадку Європейський Конгрес Українців виступає співорганізатором разом з Міжнародним Інститутом освіти, культури та зв'язків з діаспорою національного Університету "Львівська Політехніка". Головні положення прийнятих рішень виходили із того, що українська діаспора – це потенціальний фактор суттєвого впливу на державотворчі процеси в Україні, дієвий інструмент політичного, економічного та культурного впливу в країнах проживання і, звичайно, це потужний засіб утвердження позитивного іміджу Української держави вміжнародній спільноті.
Україна здійснює політику стосовно української діаспори, дотримуючись принципу недоторканності кордонів і цілісності держав. На жаль, на сьогодні українська держава не має достатніх фінансових засобів, щоб задовольнити всі прохання, що надходять від українського населення зарубіжжя, про повернення в Україну.
Перщочерговим завданням будівників світового українства є відкриття України Діаспорі. Узаконення подвійного громадянства може стати першим, дуже потрібним кроком з української сторони, але з часом потрібні будуть також дії зі сторони Діаспори. Обі сторони мають бути свідомими, що в плані визначення суті "українства" їх інтереси можуть бути не сумісними. Україна є в першу чергу державою, тому її інтерес завжди буде у зміцненні власних інститутів державності. Діаспора є зорганізованою етнічною спільнотою, яка по своїй суті є поза-державною, тому інститути державності (навіть якщо це української держави) можуть протирічити її інтересам.
Сьогоднішня криза цілеспрямованості є скоріше викликом Україні відкритися перед діаспорними українцями, аніж реальною загрозою існуванню Діаспори. Якщо українська еліта на таку відкритість наважиться вона може в перспективі декому в Діаспорі перетворити Україну із концептуально-емоційної батьківщини на реальну – а з цього майбутнє України лише виграє.
96. Діяльність комуністичного і націоналістичного підпілля
Гітлерівський окупаційний режим дедалі більше викликав спротив з боку населення України. Український народ став підніматися на боротьбу проти нового загарбника. На жаль, рух Опору був розколотий на власне український та радянський, причому український розгалужувався на три гілки: бандерівську, мельниківську і бульбівську.
Почалося з того, що на Схід були скеровані Похідні групи ОУН, які були сформовані ще до війни. Вони мали завданням формувати українські органи влади на місцях, а в разі зіткнення з окупаційною владою йти у підпілля і розгортати партизанський рух. Ці групи дійшли майже до лінії фронту, створили свої центри навіть у Криму та Донбасі. Так, у відомій підпільній організації «Молода гвардія» в Краснодоні активно діяли представники ОУН(б). Київську похідну групу ОУН(м) очолив Олег Штуль (Жданович), до неї входили також Олена Теліга і Олег Ольжич.
Олена Теліга (1907—1942) — видатна українська поетеса, публіцист, активна учасниця українського національно-визвольного руху. Народилася в с. Іллінське у Підмосков'ї в сім'ї науковця, її хрещеною матір'ю була відома російська поетеса Зінаїда Гіппіус. Аитячі роки минули в Петербурзі, потім з батьками емігрувала до Польщі та Чехословаччини. Після закінчення гімназії у Подебрадах (Чехія) О. Теліга у 1923—1929 pp. навчалася на історико-літературному відділі (підвідділ української мови і літератури) Українського педінституту ім. Драгоманова у Празі, потім у 1929—1939 pp. працювала вчителькою в одній з українських шкіл Варшави. З 1932 р. — член ОУН, працювала в культурній референтурі разом з О. Ольжичем. Після розколу ОУН увійшла до ОУН(м). У червні 1941 р. переїхала до Львова, у жовтні того ж року в складі Похідної групи ОУН(м) вирушила до Києва, де брала участь у русі Опору. Організувала тут Спілку українських письменників, видавала журнал «Литаври», працювала в газеті ОУН(м) «Українське слово».
У Києві ОУН(м) створило Українську національну раду (5 жовтня 1941 р.) — свій політично-громадський центр, але вже наприкінці 1941 р. гітлерівці його заборонили. Довше проіснувала Українська національна рада у «дистрикті Галичина», але в березні 1942 р. нацисти заборонили і її. У Харкові був заборонений аналогічного спрямування Громадський комітет на чолі з колишнім в'язнем сталінських таборів В. Доленком.
Головними ж формами боротьби радянських підпільників були агітація, економічний саботаж, диверсії на комунікаціях противника та індивідуальний терор
Вища форма підпільної боротьби, що виявлялася у відкритому збройному виступі проти окупантів із метою звільнення населених пунктів або у безпосередній взаємодії з Червоною армією.
сійні групи, висаджувати мости, знищувати телеграфний і телефонний зв’язок, підпалювати ліси і склади, громити обози, знищувати живу силу ворога.
Серед комсомольсько-молодіжних організацій протягом війни найбільш відомими стали «Молода гвардія» у Краснодоні Луганської області, «За Радянську Україну» — у Запорізькій області, «Партизанська іскра» — на Миколаївщині, під керівництвом Сави Матекіна — у Сталіно, Якова Батюка
— у Ніжині Чернігівської області, Ніни Сосніної — у Малині Житомирської області, Лялі Убийвовк — у Полтаві.
Окрім партійно-комсомольського підпілля в Україні було створено мережу спеціальних підпільних розвідувальних і диверсійних груп. Так, у Запорізькій області залишено 27
аген тів для диверсійно-розвідувальної діяльності9. У Миколаєві до початку 1943 р. спеціальне завдання успішно виконувала група В.Лягіна (Корнєва), яка шляхом підриву знищила 20 т пального, склад зимового обмундирування, 53
автомашини, 27 літаків і 2 ангари. Загалом ворогу було завдано збитків на суму 50 млн райхсмарок10. Усього на окуповану територію України було перекинуто 805 розвідників і зв’язкови.
Серед залишених на нелегальному становищі парторганізацій активну роботу відразу розпочали Чернігівський (на чолі з М.Попудренком, а потім О.Федоровим), Хар ківський (І.Бакулін), Дніпропетровський (М.Сташков і Д.Садовниченко), Сталінський (С.Щетинін) підпільні обкоми КП(б)У, Київський підпільний міськком та ряд інших. Уже в перші дні окупації Києва підпільники Залізничного райкому партії на чолі з О.Пироговським підірвали залізничну станцію КиївТоварний, 2 цехи паровозоремонтного заводу, Солом’янський і Повітрофлотський мости, знищили 280 вагонів із вантажем. Підпільники О.Лебедєв і М.Тацков підпалили Дарницьке депо, вивівши з ладу всі паровози. Внаслідок цієї диверсії станція Дарниця не працювала 25 діб12.
Важливою формою руху Опору проти загарбників на території України стала підпільна діяльність. Особливе значення радянське підпілля мало у південних та південно-східних областях, оскільки там зосереджувалися стратегічні промислові об’єкти, великі міста, порти, а також густа мережа автомобільних доріг і залізниць, яку противник використовував для вивезення з України матеріальних цінностей та перекидання на фронт військових вантажів і живої сили. Саме у містах розта шовувалися органи управління, штаби, тилові служби і резерви, склади і перевалочні бази,
автопарки, шпиталі, вузли зв’язку, пропагандистські, контррозвідувальні, каральні, охоронні та інші об’єкти окупантівi.
Головними ж формами боротьби радянських підпільників були агітація, економічний саботаж, диверсії на комунікаціях противника та індивідуальний терор. У цілому інструментарій підпільної боротьби був вельми різноманітним:
1. Організаційна розбудова. Залучення до підпільної діяльності нових членів, розширення підпільної мережі, встановлення зв’язку з іншими організаціями, партизанськими загонами та «Великою землею», планування операцій, налагодження управління та конспірації, створення матеріальної бази підпілля, облаштування явок і «поштових скриньок», підробка документів, легалізація підпільників, насадження
агентури в установах окупаційної адміністрації.
2. Агітація і пропаганда. Інформаційна війна, поширення правдивих і неправдивих відомостей в усній (чутки, радіопередачі) або друкованій (листівки, газети) формах із метою схилити місцеве населення та (рідше) самого противника на
свій бік. Доведення до населення інформації про успіхи Червоної армії та руху Опору в антифашистській боротьбі. Поширення зведень Радінформбюро, протидія німецькій
пропаганді.
3. Психологічна війна. Дезінформування окупаційних властей, морально-психологічне розкладання адміністрації ворога і його військових формувань, політична робота серед населення окупованих територій. Провокування окупантів на не симетричні репресії проти мирного населення і розширення, таким чином, соціальної бази руху Опору.
4. Саботаж. Свідоме невиконання або недбале виконання певних обов’язків, неспівпраця з окупантами, невихід на роботу, відмова від сплати податків та здачі сільсько гос подарської продукції, пошкодження обладнання, розкрадання майна, прихована протидія військовим, політичним, економічним заходам окупантів. Проникнення в окупаційні органи влади.
5. Диверсії. Вважалися ефективним способом дезорганізації ворожого тилу, заподіяння відчутних втрат окупантам не вступаючи з ними у прямий бойовий контакт. Таким чином, суттєвої шкоди противнику могли завдавати невеликі групи підпільників і навіть одинаки. 6. Розвідка. Збір і передача розвідувальних відомостей для військового і політичного керівництва СРСР, партизанських загонів, інших підпільних організацій.
7. Терор. Знищення живої сили противника.
8. Сприяння партизанським загонам. Постачання партизанам продовольства, зброї та амуніції, розвідданих.
9. Збройне повстання. Вища форма підпільної боротьби, що виявлялася у відкритому збройному виступі проти окупантів із метою звільнення населених пунктів або у безпосередній взаємодії з Червоною армією.
сійні групи, висаджувати мости, знищувати телеграфний і телефонний зв’язок, підпалювати ліси і склади, громити обози, знищувати живу силу ворога.
Серед комсомольсько-молодіжних організацій протягом війни найбільш відомими стали «Молода гвардія» у Краснодоні Луганської області, «За Радянську Україну» — у Запорізькій області, «Партизанська іскра» — на Миколаївщині, під керівництвом Сави Матекіна — у Сталіно, Якова Батюка
— у Ніжині Чернігівської області, Ніни Сосніної — у Малині Житомирської області, Лялі Убийвовк — у Полтаві.
Окрім партійно-комсомольського підпілля в Україні було створено мережу спеціальних підпільних розвідувальних і диверсійних груп. Так, у Запорізькій області залишено 27
аген тів для диверсійно-розвідувальної діяльності9. У Миколаєві до початку 1943 р. спеціальне завдання успішно виконувала група В.Лягіна (Корнєва), яка шляхом підриву знищила 20 т пального, склад зимового обмундирування, 53
автомашини, 27 літаків і 2 ангари. Загалом ворогу було завдано збитків на суму 50 млн райхсмарок10. Усього на окуповану територію України було перекинуто 805 розвідників і зв’язкови.
Серед залишених на нелегальному становищі парторганізацій активну роботу відразу розпочали Чернігівський (на чолі з М.Попудренком, а потім О.Федоровим), Хар ківський (І.Бакулін), Дніпропетровський (М.Сташков і Д.Садовниченко), Сталінський (С.Щетинін) підпільні обкоми КП(б)У, Київський підпільний міськком та ряд інших. Уже в перші дні окупації Києва підпільники Залізничного райкому партії на чолі з О.Пироговським підірвали залізничну станцію КиївТоварний, 2 цехи паровозоремонтного заводу, Солом’янський і Повітрофлотський мости, знищили 280 вагонів із вантажем. Підпільники О.Лебедєв і М.Тацков підпалили Дарницьке депо, вивівши з ладу всі паровози. Внаслідок цієї диверсії станція Дарниця не працювала 25 діб12.
Одним із головних завдань окупаційної адміністрації стало З усього залишеного на окупованій території комуністичного підпілля розгорнули роботу лише 13 обкомів, 110 окружних, міських та районних комітетів, близько 1000 організацій і груп21. Упродовж осені 1941 р. — зими 1942 р. нацистам удалося розгромити або паралізувати комуністичне підпілля Києва, Одеси, Дніпропетровська, Харкова, Сталіно, Запоріжжя, Мелітополя, Сум, Вінниці, Кам’янця-Подільського, Житомира, Чернівців, Ізмаїла, Сімферополя, Феодосії, Ялти та інших міст. До літа 1942 р. продовжувало існувати лише 13 підпільних обкомів, 110 міськкомів і райкомів, 280 партосередків, загалом — близько 10% створенного підпілля, тобто близько 2 тис. осіб22. Схожою виявилась ситуація й у сусідніх з УРСР Молдавії та Білорусії —
залишене партійне підпілля було значною мірою розгромлене
або дезорганізоване.