Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема10. Особливості кризового консультування у соціально-педагогічній діяльності.
1. Поняття кризового консультування. 2. Особливості соціально-психологічного консультування депресивних клієнтів. 3. Особливості консультативної роботи з клієнтами, що мають суїцидальні наміри або вчинили суїцидальну спробу. 4. Особливості консультування клієнтів, що понесли втрату. 5. Особливості консультування клієнтів, що опинилися в об’єктивно важких умовах (хвороба, стан після фізичних травм).
1.Поняття кризового консультування.
До фахівців соціальної сфери часто звертаються клієнти у стані глибокої кризи і ситуація вимагає оперативного втручання. Криза – ситуація або подія, коли людина стикається з перешкодою на шляху здійснення важливих життєвих цілей, і цю перешкоду не можна деякий час подолати за допомогою звичайних методів розв’язання проблем. Кризову ситуацію можна розглядати як різкий крутий перелом в обставинах чи звичній обстановці. Кризовою можна назвати фруструючу ситуацію, яка супроводжується негативними переживаннями: розчаруванням, роздратуванням, тривогою, відчаєм і т.і. Кризу можуть спричинити різні явища: народження і смерть члена сім’ї, раптова хвороба, інвалідизація, старіння знаходження нових цінностей.
Криза позначається на загальному стані людини чи цілої сім’ї. Наприклад, сім’я, яка переживає кризу і не може з нею впоратися, перестає виконувати властиві для неї функції, зокрема функцію соціалізації дітей, матеріальної та морально-психологічної допомоги.
Розвиток кризи, як правило, проходить такі етапи:
1. В житті індивіда (сім’ї, групи, спільноти) виникає стресова ситуація, травмуючи подія, що порушує нормальний життєвий цикл і звичайний стан балансу з навколишнім середовищем. Така подія може бути одиничним катастрофічним випадком або серією невеликих невдач, які мають кумулятивний ефект.
2. Опинившись у кризовій ситуації людина намагається вийти з неї, використовуючи звичні способи розв’язання проблем. Як правило вони є безрезультатними, тому виникає потреба у мобілізації не лише внутрішніх, а й зовнішніх джерел, використання нестандартних способів розв’язання проблеми.
Невдачі у подоланні проблеми (ухилення від її вирішення або переформулювання) спричиняють погіршення становища і напруження зростає до крайньої межі.
3. У цей момент якийсь чинник може стати «останньою» краплею, що приводить індивіда у стан інтенсивної кризи, яка супроводжується дезорганізацією і припиненням опору.
4. Криза може завершитись на будь-якій із стадій, коли загроза зникає, або знайдено спосіб розв’язання проблеми; настає період поступового відновлення аж до досягнення стану рівноваги.
Можливість протистояти стресовим ситуаціям може бути зменшено через такі чинники:
- проблеми є надзвичайно значущими, чисельними, незвичними;
- форми поведінки членів родини є неприйнятними або дезадаптивними;
- хтось із членів родини має соматичні або психічні порушення;
- слабке здоров’я, виснаження, перевтома;
- деструктивний стиль мислення («я на це нездатний», «мені це не під силу», «мені ніколи не щастить»), страх ризику змін, прихована суїцидальна настанова у когось із членів сім’ї;
- відчуття самотності; - втрата мети, віри.
На можливості подолання критичних, кризових ситуацій суттєво впливає попередній досвід. Якщо раніше проблеми не розв’язувалися повністю, то це обмежує адаптивні можливості людини. Криза може стати постійною, коли події, що викликають кризовий стан, повторюються постійно, і людина чи сім’я вичерпує внутрішні ресурси опору. У такому випадку людина чи сім’я часто входить у стан адаптації (квазіадаптації) до кризи – стан, коли важливі потреби не задовольняються, стає для людини (сім’ї) не задовольняються. У цьому випадку фахівець-консультант повинен порушити баланс і вивести людину (сім’ю) із звичного стану, щоб досягти поліпшення ситуації.
Кризове консультування – консультування, спрямоване на полегшення вираження афекту, тобто сильної негативної емоції; налагодження спілкування; досягнення розуміння клієнтом його проблем і відчуттів; демонстрацію турботи та емпатії, підвищення самооцінки; підтримку поведінки, спрямовану на подолання проблеми. Кризове консультування можливе тільки за умови вивчення особливостей клієнта як особистості і часто – його сім’ї. Консультант повинен зважати на історію життя сім’ї, цінності, правила, уявлення і відносини з навколишнім світом.
Для успішного вирішення проблеми консультант повинен керуватися такими принципами:
- співпраця з іншими фахівцями і службами;- активність дій, своєчасність та ефективність;
- зосередженість на головному напрямі розв’язання проблеми.
Техніки кризового консультування:
- надання інформації та інструкцій; - визначення можливої підтримки з боку інших людей;
- використання малюнків, буклетів та інших засобів комунікації;
- вербалізація емоційних станів; - використання рефлексії як засобу відповіді;
- допомога клієнтові у визначенні можливих дій і стратегій поведінки;
- надання достатнього часу; - визнання проблеми такою, що не має розв’язання.
2. Особливості соціально-психологічного консультування депресивних клієнтів.
Вчасна діагностика депресії важлива для раннього професійного (психологічного, соціального) втручання, яке є ефективним як для психофізіологічного одужання так і для соціальної реабілітації.
Насамперед слід встановити, з якого роду депресією зіткнувся консультант: проявами психічного захворювання, невротичною депресією чи реакцією здорової людини на сумні реальні події.
Безпідставно переконувати депресивного клієнта, що все буде гаразд, всіляко відразу підбадьорювати його є надто шкідливо. Це тільки насторожить клієнта і, можливо, він просто уникне подальшого контакту, оскільки сприйме таку поведінку консультанта, як несерйозне ставлення до його проблеми.
Задача консультанта в роботі з депресивними клієнтами подвійна, а саме:
- підтримати клієнта; - допомогти йому з психологічним поясненням труднощів.
Соціальний працівник, консультант повинні не вичікувати, а активно втручатися в долю клієнта, його переживання та зовнішні події.
Депресивні клієнти потребують більшої активності від консультанта, ніж інший контингент, звертаючись по допомогу. Краще відразу конструювати втручання, залучаючи потрібних спеціалістів. На початкових стадіях співпраці такі клієнти поводять себе досить пасивно, ніби не бажаючи активних змін.
Якщо консультант буде сидіти мовчки, сподіваючись, що клієнт сам розповість про свої проблеми, то відвертого спілкування не буде. А клієнт тільки зайвий раз переконається в своїй нікчемності. Тому, в основному, на початку зустрічей спеціаліст несе відповідальність за співпрацю з клієнтом.
Часто клієнт настільки пасивний, що не може говорити про свій стан, а приводить супроводжуючих. В даному випадку важливо першу розмову провести разом з усіма, але ні в якому разі не за спиною клієнта.
На початку процесу консультант повинен часто зустрічатися з депресивним клієнтом. У залежності від гостроти та складності процесу, частота зустрічей може бути 3-4 рази на тиждень, потім поступово її зменшують. У процесі консультування необхідно долати залежність клієнта, спонукати його до більш активної ролі з кожної послідуючої зустрічі.
У випадку глибокої депресії лікарі зазвичай використовують медикаментозне лікування антидепресантами. Але психолог, соціальний працівник повинні знати про те, які ліки приймає їх клієнт, яка сила та тривалість дії цих ліків.
Психолог та соціальний працівник повинні також знати про біологічну та психологічну схильність деяких людей до депресивних реакцій у важких життєвих ситуаціях. У таких клієнтів депресія повторюється в несприятливих умовах і минає при зміні зовнішніх життєвих умов. Якщо депресія носить ендогенний характер, то її перебіг більше залежить від добових, сезонних, кліматичних та внутрішньопсихологічних факторів.
У роботі з депресивними клієнтами надзвичайно важливим є довготривалий емпатичний зв’язок між консультантом та клієнтом; необхідно бути дуже уважними, щоб не допускати тиші або не говорити надто багато. Для таких клієнтів важливе прихильне ставлення та повага, а не надмірний спокій, потакання та безглузда доброта.
Робота з депресивними клієнтами є психологічно важкою для спеціалістів. Іноді буває важко подолати почуття приниження професійної гідності. Тому колегам слід підтримувати один одного.
3. Особливості роботи з клієнтами, що мають суїцидальні наміри або вчинили суїцидальну спробу
Людина у стані депресії часто небезпечна для самої себе, тому схильна до саморуйнування в явних чи прихованих формах. Часто кризова ситуація може привести людину до суїциду; навіть слабовиражена депресія може перерости в важку із суїцидальними намірами.
Основною детермінантою суїцидальної поведінки є соціально-психологічна дезадаптація особи в умовах міжособистісного чи внутрішньоособистісного конфлікту, коли суїцидент не може знайти адекватного способу його вирішення.
Суїцид - це свідоме бажання позбавити себе життя. В останні роки в багатьох країнах інтенсивно розвивається суїцидологія - міждисциплінарна область знань. Сучасне суспільство є нестабільним, стресогенним для індивіда. Тому люди часто переживають кризові ситуації. Питання суїцидальної поведінки є надто актуальним.
Егоцентризм суїцидента має парадоксальний зміст. Серед психологічних особливостей особистості суїцидента часто відмічають егоцентричні особливості самосвідомості, які поєднуються з негативним ставленням до себе, з аутоагресивними та песимістичними особистісними установками, а також внутрішню та ситуаційну ригідність поведінкових стереотипів. Про егоцентризм свідчить вже той факт, що в кризовому стані людина заглиблена в собі, у свої страждання, а все решта, як, наприклад, сім’я, діти, робота перестає існувати.
Аутоагресія та песимістична особистісна установка в основному визначають поведінку суїцидента. Аутоагресія, тобто негативне ставлення до себе, завжди передує гетероагресії у відношенні до близьких людей.
Песимістична особистісна установка поширюється, головним чином, на перспективи виходу із кризи. Це найбільш виражена особистісна характеристика суїцидента, яка інтегрує його поведінку. При обстеженні суїцидента виявляються суїцидальні думки та наміри, депресія та тривога, почуття провини, а також реальна підготовка до здійснення суїцидальних дій.
Розрізняють намагання самогубства (парасуїцид) та реалізоване самогубство. За даними досліджень, жінки в чотири рази частіше, ніж чоловіки, намагаються покінчити життя самогубством, а чоловіки в чотири рази частіше закінчують життя самогубством. Ніколи не можна стверджувати, що невдала спроба самогубства означає несерйозний намір.
Чимало людей повторюють цей намір. За даними, у 12% випадків повторна спроба завершується летально.
Важливим є питання визначення групи ризику щодо суїцидальних клієнтів.
Слід вказати, що не всі депресивні клієнти вчиняють суїцид. Але поза депресією самогубство здійснюється рідко.
Групи ризику щодо вчинення суїциду:
1) одинокі чоловіки старші 40 років; 2) одинокі особи, що проживають поза родиною; 3) особи із алкогольною та наркотичною залежністю; 4) люди, які перенесли важку втрату; 5) люди похилого віку, що мають важкі соматичні захворювання;
Звичайно, рішення про самогубство не виникає раптово. Часто люди намагаються поділитись своїми проблемами з іншими близькими, чи навіть сторонніми людьми. Іноді свідками таких переживань стають консультанти, лікарі, соціальні працівники. Часто до таких думок переживаючих ставляться поверхово.
Фактори, які підвищують ризик суїциду:
- міжособистісні кризи; - втрата самооцінки; - втрата змісту та перспективи життя.
Нерідко консультант стикається з випадками, коли клієнт намагається маніпулювати консультантом та близькими, шантажуючи їх суїцидом. Як правило, це демонстративні особистості. Дуже важливо оцінити ризик можливості реалізації суїциду. Задум самогубства має три складові:
- вибір засобу; - доступність засобу; - руйнуюча сила засобу.
Найчастіше люди вчиняють самогубства в таких психічних станах: депресія, психічна дезорієнтація з галюцинаціями та маячнею, стан нав’язливих думок та дій з метою підвищення самооцінки, стан надмірної залежності від інших.
Консультант не повинен ухилятися від обговорення теми суїциду з клієнтом. Це хибні перестороги, що розмова про суїцид тільки підсилить бажання людини смерті або викличе фрустрацію. Консультант повинен прямо висловлювати своє ставлення до суїциду, не заперечуючи можливість ситуації фрустрації і не моралізуючи щодо людської психологічної слабкості. Такою поведінкою консультант показує клієнту можливість того, що думки про самогубство можуть бути сприйнятими іншими, їх можна обговорювати. Таким чином клієнт не замикається в собі і знає чітку позицію консультанта. Маніпулювати клієнтом не можна у жодному випадку.
Рекомендується не починати розмову з клієнтом одразу про суїцид. Поступова, непряма розмова може виявити небезпечні явища. У розмові з клієнтом можна оцінювати не ймовірність самогубства, а силу життєвого потенціалу. Можна розпитувати про зміст життя. Чим більше знаходиться ниток, що зв’язують клієнта з життям, тим меншою стає ймовірність самогубства.
З депресивним клієнтом слід частіше зустрічатися. Необхідно частіше звертати увагу на позитивні аспекти життя. Дізнаючись про наміри самогубства, не слід панікувати, намагатися відволікти на якесь інше заняття або просто моралізувати з цього приводу. Така тактика тільки переконає клієнта, що його ніхто не розуміє, і навіть консультант не зможе йому допомогти. Спеціаліст, по можливості, повинен залучати до співпраці з клієнтом значимих для нього людей, тим самим позитивно формувати його соціальне оточення.
Якщо є дуже велика ймовірність самогубства, то слід вжити всіх заходів обережності: проінформувати рідних клієнта, вирішити питання про госпіталізацію. Для об’єктивної оцінки ситуації консультанту слід провести відповідне психологічне обстеження та проконсультуватися з психіатром. Людина має право на вільний вибір, але задача консультанта полягає в тому, щоб людина зробила вибір на користь життя.
Дуже важка та серйозна проблема консультації клієнтів, які здійснили спробу суїциду. Часто спеціаліст зустрічається з таким клієнтом у медичному закладі. Три фази консультування таких клієнтів: гостра, одужання і реабілітації.
«Гостра» фаза. Існує синдром „самогубця-невдахи”. Такий пацієнт гостро переживає психологічну кризу. Пацієнт починає розуміти, що залишився жити, але фруструючі проблеми також залишилися. Можливо, стан психологічної фрустрації підсилився почуттям сорому та ганьби, осудженням з боку оточуючих. Важливо в цей момент не дати пацієнту можливості зосередитись на негативних преживаннях. Час першого контакту з клієнтом не слід жорстко обмежувати, важливим моментом у першій зустрічі є надання можливості клієнту виговоритися. Основне спрямування роботи консультанта - зменшення відчуття тривоги, безнадійності, неповноцінності. Тому не слід відразу розглядати причини основного конфлікту, спонукати пацієнта виправдовуватися.
Фаза одужання починається з того моменту, коли пацієнт повертається до свого попереднього оточення. Ця фаза є дуже небезпечною, тому що можлива повторна спроба суїциду. Оточуючі можуть ненавмисне спровокувати травмуючу ситуацію. У цей період особливо важлива робота консультанта із сім’єю та близьким оточенням клієнта. Нерідко в цей період консультант допомагає клієнту та сім’ї подолати проблематичні обставини. Спроба самогубства, як правило, змінює устрій сім’ї. Завдання консультування прослідкувати, щоб ці зміни були конструктивними. Але обов’язково зміни повинні мати місце, інакше повного одужання не буде.
4. Робота з депресивними клієнтами, що переживають втрату.
При втраті близької людини виникають гострий інтенсивний душевний біль, глибока депресія. Взагалі при втраті людина переживає горе. Типові реакції на горе можна описати наступним чином:
- фізичне страждання; - відчуття провини;
- неуважність, занепокоєність думками та уявленнями про померлого;
- реакції неприязні та ворожості до ряду людей, померлого включно;
- нетерплячість, непосидючість та гіперактивність без будь-якої організованої моделі поведінки або можливості поставити та досягти цілі.
Втрата несе в собі елемент втрачання безпеки, який відчувається як загрозливий та продукує стресовий стан. На початковій стадії вдови можуть усвідомлювати їх втрату на одному рівні та в той самий час заперечувати втрату на іншому рівні. Їх відчай може привести до пошуку, мета якого полягає в поверненні втраченого об’єкта. Те, що люди бачать, чують, розмовляють та бачать у снах втрачену людину є відображенням їх намагань відшукати та локалізувати померлу людину. Дані емпіричних досліджень також вказують на те, що ті, хто нещодавно зазнав втрати близької людини, звертаються до лікарів частіше з приводу фізіологічних симптомів, ніж робили це до втрати. Це свідчить про те, що ті, хто нещодавно поніс втрату близької людини, страждають від підвищеного відчуття смерті.
1. Спочатку розвивається емоційний шок, заперечення втрати, заперечення взагалі реального сприйняття подій. По мірі того як пацієнт повертається в світ реальності, розвивається почуття злості. Для консультанта важливо в цей період не дискутувати з пацієнтом, не моралізувати проблему душевного болю та злоби, а прийняти його душевний біль. У цей період клієнт звинувачує всіх за недбалість, некомпетентність, голосно та відкрито виливаючи свій біль.
2. Відбувається своєрідний катарсис, клієнт заспокоюється. Це важливий момент у терапії. Адже свій душевний біль пацієнт міг вилити на випадкові об’єкти, породжуючи нові конфлікти та непорозуміння. Тому іноді буває так, що після поховання близької людини родичі починають сперечатися. Темою конфлікту може бути реальна проблема (спадщина), але спосіб її вирішення може випливати з об’єктивних причин злоби та агресії, що закономірно переживають учасники конфлікту. Деякі спеціалісти вважають, що впливати на почуття скорботи не треба.
Поступово людина, яка зазнала втрати відновлює свої соціальні контакти, встановлює нові стосунки, визначає нові цілі, пов’язані чи то з роботою, чи то з вихованням дітей, чи то з пошуком напрямків нової діяльності. Коли людина одужує, то її поведінка поступово стає більш активною.
Душевний біль повинен минути сам по собі, пройшовши всі етапи розвитку. Якщо скорботу штучно стримувати або повністю блокувати, то вона акумулюється і призведе до душевного розладу.
Таким чином, у роботі з клієнтами, що гостро переживають втрату, необхідно звертати увагу на те, щоб пацієнт:
- не блокував біль; - не ідентифікував себе з померлою людиною;
- не розтягував процес скорботи, не підсилював душевний біль у період символічних роковин та дат; - не карав себе за провину.
Якщо блокується нормальний процес жалю, то кризовий стан клієнта
переростає в хронічний. Така людина в подальшому потребує серйозного терапевтичного втручання.
У процесі консультування слід звернути увагу на такий факт, як раптовість смерті. Причинами раптової смерті можуть бути: хвороба, катастрофи, стихійні лиха, суїцид та ін. Протягом першого тижня людина може переживати емоційний шок. У цей період людина може відчувати: провину, безпорадність, гнів. Людина може втратити здатність дбати про себе, навіть про свої біологічні потреби. Гнів супроводжує потребу перекласти на когось вину за смерть, бажання помсти, відчуття незакінченості, потребу в розумінні. Реакція на втрату є більш важкою, тривалішою, коли смерть близької людини переживається раптово та передчасно.
У випадках раптової смерті консультант повинен:
- надати допомогу на місці трагедії; - пропонувати допомогу навіть тоді, коли клієнт відмовляється від неї, переконуючи його в її необхідності; - необмежено спілкуватися; - забезпечити доступ до тіла (сфокусувати переживання на смерті, а не обставинах смерті); - використовувати слова „смерть”, „помирання”, а не уникати їх;
Консультанта повинні насторожувати наступні факти:
- клієнт говорить про трагедію так, ніби це сталося вчора;
- відмовляється викинути особисті речі померлого;
- переживає депресію з відчуттям провини та низької самооцінки;
- переймає риси характеру померлого;
- реагує неадекватно сильним горем на чиюсь втрату;
- проводить радикальні зміни відразу після смерті близької людини.
Ці ознаки можуть вказувати на психопатичний розвиток стану клієнта, який потребує серйозного психотерапевтичного втручання та консультації психіатра. Ці ознаки можуть бути передвісниками суїциду.
Упродовж року люди, як правило, примиряються із втратою. Вони згадують про померлого, але ці спогади носять більш позитивний характер: наприклад, хвилини приємної співпраці чи відпочинку, позитивні риси характеру, досягнення та успіхи померлого та ін. У людей відновлюється інтерес до роботи та життя, поглиблюється віра в щастя, добро, будуються оптимістичні плани на майбутнє.
Про ознаки патологічного горя йдеться в тих випадках коли:
- людина сумує понад рік;
- людина придушує емоційну компоненту горя, відчуває біль тільки фізично;
- затримане переживання горя; - неадекватне по силі та якості переживання.
Виділяють кілька категорій нетипового горювання:
1. Стримане горювання, де очікувані реакції на втрату є або відсутніми, або виражаються у викривленому порядку.
2. Хронічне горювання, за якого звичайні реакції є видимими, але виліковування не проявляється за нормальних хронологічних рамок.
3. Затримане горювання, коли, усвідомлюючи реальність втрати, переживання горя відкладається в часі та переживається важче пізніше.
Найбільш вражаючим та частим з нетипових реакцій на втрату є затримка або відкладання в часі усвідомлення та вираження горя. Індивід може виглядати занадто активним, мати симптоми, асоційовані з хворобою померлого, набувати симптомів психосоматичного захворювання, відлучатися від родини та друзів, „холодно” або формально спілкуватися, мати самокаральну поведінку. При наданні допомоги людині, яка зазнала втрати, слід враховувати такі соціологічні фактори:
- культуральне та демографічне середовище; - традиційні та національні обряди поховання; - громади, в яких ”не можна говорити” про втрати, пов’язані з убивством, СНІДом, зловживанням наркотиками та алкоголем; - громади, в яких не визнаються такі втрати, як викидень чи аборт.
5. Особливості консультування клієнтів, що опинилися в об’єктивно важких умовах (хвороба, стан після фізичних травм і т.і.)
Смерть - це факт життя. Важко уявити, що думки про смерть можуть мати позитивне значення. Невиліковна хвороба свідчить про швидке наближення смерті. Клієнти часто конкретно запитують консультантів: чи скоро вони помруть. Нема єдино правильної відповіді на це питання. Існують найрізноманітніші думки стосовно цього. Одні, що необхідно бережливо ставитися до психічного стану невиліковної людини, інші, що доречніше сказати відразу всю правду і не обманювати надії хворого, деякі вважають, що потрібно поводити себе так, як того хоче сам хворий. Тобто, хворий має право знати правду про своє захворювання, але він може і відмовитися від необхідності сприймати небажану для нього інформацію. Право знати - не рівнозначне вибору знання. Свобода пацієнта буде реальною тільки при орієнтації на його бажання мати правдиві знання. Якщо важкохворий не бажає мати правдиву інформацію про свій стан, то треба поважати його право. Часто хворі не усвідомлюють свого психологічного стану, не уявляють своєї реакції на жахливі новини, вимагаючи правди, вони очікують тільки позитивної інформації. Тоді відверта правда може спровокувати у такого пацієнта гостру психотичну реакцію аж до суїциду. Консультант повинен уміти передбачити реакції клієнтів.
Модель послідовності реакцій невиліковних хворих включає:
1. Заперечення. Хворі відвідують різних лікарів сподіваючись на те, що хтось з них заперечить діагноз. У цей період хворий може приховувати інформацію від рідних, сім’ї
2. Злість. Хворий вважає себе несправедливою жертвою якихось обставин. „Чому саме я ?”, „Хто винен ?”. Ці питання можуть тривожити хворого, породжуючи конфліктні ситуації.
3. Компроміс. Хворий ніби намагається домовитись з долею. Дотримується якихось обмежень, вчиняє якісь дії сподіваючись отримати у долі винагороду на своє одужання. У такий період хворі можуть нераціонально розпорядитися своїм майном, коштами, наприклад, заповісти своє майно якій – сумнівній релігійній чи благодійній організації, потрапити під вплив аферистів і т..
4. Гостра депресія як безпосереднє переживання. Усвідомлюючи свою безвихідь, хворі втрачають інтерес до житття, до себе, до оточуючих.
5. Адаптація. Примирення з долею. У цей період людина ніби готова прийняти смерть. Але страх смерті існує. Деякі люди відмовляються завершити свої земні справи, в тому числі і справи спадщини, тільки з тієї причини, що вважають, що таким чином наблизять, „відкриють двері смерті”. Питання страху перед смертю можна обговорити з клієнтами. Страх смерті - це природна реакція людини. Психологічний захист від такого переживання є також природним. Тому важливо, щоб консультант розібрався в переживаннях клієнта і дав правильні 10поради рідним та близьким. З боку рідних та близьких реакція заперечення є неадекватною. Вона може тільки погіршити відносини з хворим.
Слід відмітити, що злість пацієнта може адресуватися конкретним людям або членам родини. Така злість часто носить фрустрований характер і не має під собою реальних підстав. Членам родини не варто в таких випадках сприймати цю агресію. Часто така агресія виникає в ситуаціях, коли хворі таким чином виражають свої печаль, побоювання, страхи, провину чи сором, або уникають наступних візитів, які тільки посилюють їх дискомфорт.
За періодом агресії, як правило, слідує депресія. Розрізняють два види депресії, що виникають у даному випадку. Це протидіюча депресія цього етапу, яка є відповіддю на втрату свободи, можливості нормально функціонувати, і підготовча депресія, коли пацієнт починає зачинятися від соціальної взаємодії та ніби усвідомлювати смерть, що наближається.
Пацієнт готовий припинити важливі взаємовідносини і прийняти остаточність смерті. Не всі пацієнти досягають цієї стадії. На цій стадії смерть, зазвичай, виглядає як полегшення для тих людей, хто був хворим тривалий час.
У той же час сім’ї та друзям важко зрозуміти, чому хворий не бореться за своє життя.
Проблема реагування родини на смерть одного з її членів висвітлювалася порівняно мало в емпіричних дослідженнях, хоча є очевидним, що всі члени такої родини переживають ряд труднощів.
По-перше, існує проблема комунікації. В той час, як родичі, зазвичай, усвідомлюють діагноз та прогнози, пацієнти - ні. Медичний персонал, як правило, заохочує родичів не поширювати та приховувати цю інформацію від пацієнтів. Члени родини володіють важливою інформацією і не знають, як з нею впоратися. Як уже згадувалось, родичі можуть емоційно та соціально відсторонитися від пацієнта. Одна з найбільш поширених реакцій пацієнтів з високим ризиком та помираючих пацієнтів є „припинення комунікації”. У тих випадках, коли пацієнти знали свої діагнози і члени родини розуміли повністю наслідки поставленого діагнозу та прогнозу його розвитку, з’явилася спільна модель, в якій кожна сторона намагалася захистити іншу від усвідомлення загрозливої ситуації та від вираження своїх почуттів.
По-друге, на додаток до соціальних та емоційних труднощів у комунікації та взаємодії з помираючими пацієнтами члени родини переживають і багато практичних проблем. Наприклад, сім’я членом якої є дитина з захворюванням на лейкемію, з появою цього захворювання починає жити в нових умовах, які суперечать надіям та сподіванням усіх членів родини і спричиняють радикальні зміни в їх житті.
Поради, на котрих слід наголосити близьким та родичам хворого:
1. Хворий не повинен бути самотнім. Часто його відвідувати, розповідати про події і т.д. 2. З розумінням сприймати скарги хворого і, якщо по можливості задовольняти його бажання. 3. Як правило, хворі більше говорять, аніж слухають. 4. По можливості радитися з хворим з приводу всіх рішень, що приймаються родиною.
Кожен соціальний працівник під час контакту з помираючою людиною має брати до уваги її ставлення до релігії та до священика як джерела допомоги. Не всі пацієнти вважають візит священика доречним. Але деякі з них відчувають комфорт та затишок від релігії, можуть отримати підтримку від духовних аспектів помирання та деякі відповіді на питання, що станеться після смерті.