Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки України
Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки
Інститут економіки та менеджменту
Кафедра економіки та безпеки підприємства
Індивідуально науково-дослідне завдання
на тему:
«Правове регулювання безпеки підприємницької діяльності згідно Цивільного кодексу України»
Підготувала:
студентка 56 групи
Павліха Анастасія
Луцьк 2013 р.
ЗМІСТ
Вступ
1.Відносини, що регулюються цивільним законодавством. Учасники цивільних відносин.2.Право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності. 3.Поняття юридичної особи. Відповідальність юридичних осіб. 4.Підприємницькі товариства.
5.Право власності. Захист права власності від протиправних посягань.
6.Комерційна таємниця.
ВИСНОВКИ
ЛІТЕРАТУРА
вступ
Важливим кроком у контексті загального реформування економіки є інтеграція в економіко-правове середовище України ринкових фінансово-господарських інструментів. Введення будь-яких нових методів управління економічними процесами вимагають не тільки їх імплементації в організаційно-правову інфраструктуру фінансово-господарських відносин, а й ретельного розроблення конкретних схем їх застосування з тим, щоб отримати найбільш ефективний результат. Це питання є принциповим тому, що від перших успіхів нововведення у вигляді реалізації конкретних проектів залежить майбутнє його використання у підприємницькій діяльності загалом.
1.Відносини, що регулюються цивільним законодавством. Учасники цивільних відносин.
Цивільне право – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності в її різноманітних формах, товарно-грошові відносини і деякі особисті немай-нові відносини за участю громадян, організацій та інших суб’єктів.
Основними джерелами цивільного права є Конституція України таЦивільний кодекс України від 15 лютого 1963 р.
Цивільний кодекс, як і цивільне право, складається з двох частин: Загальної та Особливої.
Загальна частина присвячена об’єктам та суб’єктам цивільного права, підставам виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин, питанням представництва, захисту та строкам здійснення цивільних прав, відповідальності у цивільному праві, праву власності тощо.
Особлива частина цивільного права включає інститут зобов’язального права та окремі види зобов’язань, зокрема договори купівлі-продажу, міни, дарування, поставки, майнового найму, оренди, найму житлового приміщення, зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди; авторське право; спадкове право; право на об’єкти промислової власності тощо.
Норми цивільного права регулюють дві групи відносин:
- майнові відносини;
- особисті немайнові відносини.
За змістом майнові відносини поділяються також на дві групи: відносини власності та відносини у галузі товарообігу.
Відносини власності – це майнові відносини, які відбивають існуючий розподіл матеріальних благ між певними особами (громадянами, юридичними особами, державою, адміністративно-територіальними утвореннями та іншими соціальними утвореннями).
Власність – це відношення особи до належної їй речі як до своєї, яке виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею.
Отже, власність – це суспільні відносини між людьми з приводу привласнення (присвоєння) матеріальних благ.
Майнові відносини у галузі товарообігу – це відносини, зв’язані з переходом матеріальних благ від одних суб’єктів (виробників матеріальних благ) до інших (споживачів матеріальних благ), наприклад, майнові відносини, що виникають з договору купівлі-продажу, поставки. Майнові відносини в галузі товарообігу інакше називають товарно-грошовими, оскільки вони виникають на базі товарного виробництва і відображають рух товарів від виробника чи посередника до споживача.
Особисті немайнові відносини виникають у зв’язку із здійсненням особистих прав. В одному випадку маються на увазі особисті немайнові права на блага, невіддільні від особи: життя, честь, гідність, ім’я, авторство.
Особисті права поділяються на групи:
- особисті права, зв’язані з майновими, наприклад особисті права авторів творів у галузі науки, літератури і мистецтва, винаходів, раціоналізаторських пропозицій;
- особисті права, які виникають та існують незалежно від майнових, тобто не зв’язані з ними, наприклад право на ім’я, честь, гідність, на листи, щоденники, записки тощо.
Для того, щоб виникли цивільні правовідносини, необхідна погоджена воля хоча б двох їх учасників (суб’єктів).
Учасниками цивільних правовідносин відповідно до ст.2 ЦК України є:
Особливістю осіб публічного права як учасників цивільних правовідносин є те, що в таких відносинах вони виступають на рівних з юридичними та фізичними особами. Наприклад, при поставках продукції для державних потреб держава виступає не як носій суверенітету, а як замовник продукції, який має рівні права та обов’язки з постачальником (фізичною чи юридичною особою).
Фізичною особою вважається людина як учасник цивільних відносин (ст.24 ЦК України)
Основною характеристикою фізичної особи як учасника цивільних правовідносин є її правосуб’єктність, тобто здатність бути суб’єктом цих правовідносин.
Елементами цивільної правосуб’єктності фізичної особи є:
2.Право фізичної особи на здійснення підприємницької діяльності.
Фізичні особи України мають законодавчо встановлене право на здійснення самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою отримання прибутку, якщо дана фізична особа не обмежена у правоздатності або дієздатності та зареєстрована належним чином в органах державної влади.
Суб'єкти малого підприємництва мають суттєву перевагу над платниками податків у великому бізнесі: вони можуть самостійно обрати спосіб оподаткування, обліку та звітності з-поміж кількох варіантів – загальної системи та кількох спрощених.
Державна реєстрація фізичних осіб – підприємців відбувається у п'ять етапів:
1. Реєстрація у державного реєстратора.
2. Реєстрація в податковій інспекції.
3. Реєстрація у Пенсійному фонді України.
4. Реєстрація у фондах соціального страхування.
5. Реєстрація у відділі статистики.
3.Поняття юридичної особи. Відповідальність юридичних осіб.
Суб'єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майнових та особистих немайнових прав та обов'язків можуть бути не лише індивіди — фізичні особи, а й різні колективні утворення: підприємства та організації, господарські товариства, виробничі та споживчі кооперативи та ін. Однак для того, щоб мати можливість вступати у цивільні правовідносини і бути їх суб'єктами, ці колективні утворення наділяються за наявності певних ознак статусом юридичної особи. На відміну від фізичних осіб, юридичні особи не є живими істотами і тому не мають природної волі, однак у них діє об'єднана людська воля і об'єднана людська сила в певному напрямі, зумовленому метою створення юридичної особи. Внаслідок цього за юридичною особою і визнається можливість бути суб'єктом права. Слід зазначити, що юридична особа є самостійним суб'єктом правовідносин і існує незалежно від фізичних осіб, які її утворили, і хоч це колективне утворення і визнається суб'єктом правовідносин, однак як юридична особа воно може бути носієм лише тих прав та обов'язків, які не пов'язані з природними властивостями людей.
Інститут юридичної особи в цивільному законодавстві зумовлений становленням товарно-грошових відносин у ринковій економіці, суспільним розподілом праці, необхідністю включення до цивільного обороту майна держави, кооперативів, громадських та інших організацій. З метою найбільш ефективного і раціонального використання державного майна воно, за загальним правилом, розподіляється і закріплюється за окремими державними підприємствами, установами та організаціями. Наділення підприємств та об'єднань майном, надання їм господарської самостійності є неодмінною передумовою здійснення господарського розрахунку, вчинення правових актів з реалізації продукції, розпорядження грошовими коштами, тобто виступу в обороті як самостійного суб'єкта цивільних прав та обов'язків.
На відміну від ЦК УРСР новий ЦК України не дає розгорнутого легального визначення юридичної особи. Стаття 80 нового ЦК України лише передбачає, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем у суді.
Водночас немає підстав вважати, що змінився принциповий підхід до визначення ознак юридичної особи, закріплених у ст. 23 УРСР. До таких ознак належать:
А. Організаційна єдність. Юридична особа — це не окремий громадянин (фізична особа), а колективне утворення, певним чином організований колектив людей (організація). Принципи формування цього колективу можуть бути різними: укладення трудових договорів (контрактів) робітниками і службовцями з адміністрацією державного підприємства, добровільне об'єднання громадян на основі членства в кооперативі тощо. Але кожна організація характеризується наявністю певної системи істотних соціальних взаємозв'язків її членів, внутрішньою структурною і функціональною диференціацією.
Так, у складі кооперативу можуть створюватися структурні підрозділи, в тому числі територіально відокремлені: відділення, цехи, майстерні, ательє, магазини та інші, що діють, як правило, на засадах колективного, сімейного або індивідуального підряду. Структура кожного окремого кооперативу закріплюється статутом. Проте незалежно від особливостей своєї внутрішньої структури кооператив у зовнішніх відносинах виступає як єдина організація.
Б. Наявність відокремленого майна. Кожна юридична особа має своє майно, відокремлене, по-перше, від майна членів трудового колективу даної організації; по-друге, від майна держави чи автономного утворення, територіальної громади; по-третє, від майна інших організацій, у тому числі вищестоящих органів.
Майно кооперативних, інших громадських організацій і колективних утворень належить їм на праві власності. Правовою формою майнового відокремлення державних підприємств є право повного господарського відання належним їм майном, а державних установ і казенних підприємств — право оперативного управління (статті 37 і 39 Закону України "Про власність"). Здійснюють його також і ті кооперативні та громадські організації-юридичні особи, які мають відокремлене майно, яке при цьому належить на праві власності кооперативу чи громадській організації, що їх створили.
В. Виступ у цивільному обороті від свого імені. Кожна юридична особа має своє найменування (ім'я). Від свого імені вона набуває майнових та особистих немайнових прав і несе обов'язки, вступаючи в різні цивільно-правові відносини з іншими організаціями та громадянами. Інші особи можуть діяти від імені юридичної особи тільки за її згодою (наприклад, на основі довіреності). Так, спілка (об'єднання) кооперативів може представляти інтереси кооперативу і діяти від його імені у відповідних державних та інших органах, а також у міжнародних організаціях.
Г. Здатність нести самостійну майнову відповідальність. Здатність організації від свого імені брати участь у цивільних правовідносинах, самостійно набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки зумовлює і самостійну майнову відповідальність юридичної особи за своїми зобов'язаннями. Відповідно до ст. 625 ЦК України у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником він повинен відшкодувати кредиторові завдані збитки. Формою цивільно-правової відповідальності юридичних осіб є також неустойка — визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові у разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема у разі прострочення виконання (ч. 1 ст. 551 ЦК України).
Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй (закріпленим за нею) майном, на яке за ст. 7 Закону України "Про власність", ст. 96 ЦК України та іншими актами законодавства може бути звернено стягнення. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.
Відповідно до ч. 4 ст. 96 ЦК України особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації.
Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі подальшого схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.
Д. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді. Широка участь господарських організацій у майнових та особистих немайнових відносинах, можливість покладення на них цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язань, заподіяння майнової шкоди іншим особам спричинюють потребу в захисті порушених цивільних прав, а у зв'язку з цим і необхідність звернення з позовом до суду. Іншими словами, юридична особа стає стороною-позивачем або відповідачем у розгляді цивільного спору.
Згідно зі ст. 102 ЦПК України сторонами у цивільному процесі можуть буті державні підприємства, установи, організації, колгоспи, інші кооперативні організації, їхні об'єднання, інші громадські організації, що користуються правами юридичної особи.
Сторонами в господарському процесі — позивачами і відповідачами — можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи та у встановленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, а у випадках, передбачених законодавчими актами, — державні та інші органи, громадяни, які не є суб'єктами підприємницької діяльносі (статті 1 і 21 Господарського процесуального кодексу України). Оскільки у третейському суді розглядаються спори, віднесені до компетенції господарського суду, то сторонами в них також можуть бути організації, наділені правами юридичної особи.
Всі зазначені ознаки (риси) юридичної особи взаємозумовлені і мають розглядатися в єдності, сукупності, бо лише разом вони розкривають суть юридичної особи. До ознак юридичної особи іноді відносять право організації мати рахунок у банку, круглу печатку тощо. Але ці ознаки не є істотними, вони другорядні, похідні. Адже коли організація створена і вже існує як юридична особа, то вона за законом повинна звернутися до установи банку із заявою про відкриття рахунку для зберігання своїх коштів і проведення безготівкових розрахунків з іншими організаціями. Цей обов'язок стає вже елементом цивільної правосуб'єктності організації як юридичної особи.
Адміністративна відповідальність юридичних осіб здійснюється на загальних принципах адміністративної відповідальності, має ознаки, які притаманні адміністративній відповідальності фізичних осіб, тобто вона встановлюється законами та іншими нормативними актами, норми яких утворюють самостійний інститут адміністративного права. Підставою її є адміністративний проступок, за який передбачено адміністративні стягнення; застосовуються численними органами виконавчої влади і суддями (судами); характеризується оперативністю, застосовується за порушення норм інших галузей права – обслуговує їх; має особливе провадження.
Поряд з тим адміністративна відповідальність юридичних осіб має свої особливості. Головною особливістю є те, що до адміністративної відповідальності притягають не конкретного громадянина чи посадову особу, а в цілому підприємство, установу, організацію в особі адміністрації підприємства. Об’єктивна сторона правопорушень юридичних осіб є тривалий характер проступків і повторюваність.
Найпоширенішим видом адміністративного стягнення, яке покладається на юридичних осіб, є адміністративний штраф у різних формах. Закон України “Про зайнятість населення” передбачає за порушення положень цього закону штраф у розмірі середньорічної заробітної плати за кожну незаконну відмову в прийомі на роботу.
4.Підприємницькі товариства.
Найбільш поширеною формою товариств є господарські товариства. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі.
Підприємницькі товариства - це товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками. Вони можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи.
Визначальною ознакою підприємницького товариства є мета отримання прибутку для його наступного розподілу між учасниками (коли учасників більше одного) або привласнення учасником (коли він один).
ЦК передбачені такі види підприємницьких товариств:
1) акціонерне товариство;
2) товариство з додатковою відповідальністю;
3) товариство з обмеженою відповідальністю;
4) повне товариство (товариство з повною відповідальністю);
5) командитне товариство.
5.Право власності. Захист права власності від протиправних посягань.
Посягання на власність – це злочинні діяння, що порушують право власності, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України. В теорії кримінального права під безпосереднім об'єктом таких посягань розуміють право власності на майно як суб'єктне право, що являє собою суспільні відносини з приводу володіння, користування і розпорядження майном, врегульовані державою нормами права. Суб'єктами права власності є український народ, держава, юридичні та фізичні особи. У ст. 13 Конституції України проголошено, що держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом. При цьому земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є суб'єктами права власності українського народу.
Основи правового статусу приватної власності зафіксовані у ст.41 Конституції України в положенні про те, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, воно є непорушним.
Забезпечення захисту права власності здійснює держава економічними, ідеологічними, організаційними, правовими методами. Серед правових методів важлива роль відведена цивільно-правовим, адміністративно-правовим і кримінально-правовим.
Чинне кримінальне законодавство, охороняючи право власності, встановлює кримінальну відповідальність осіб, які посягають на право власності. До таких осіб застосовують крайні заходи державного примусу – кримінальне покарання. Найпоширенішим корисливим посяганнями на власність є: крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство, розкрадання майна через привласнення, розтрати, зловживання службовим становищем, вимагання. В основу розмежування названих злочинів покладено спосіб їх вчинення.
Крадіжка – таємне викрадення чужого майна (ст.185 КК України). При вчиненні крадіжки умисел винного спрямований на непомітне для власника та інших осіб протиправне заволодіння майном. Крадіжка вважається закінченою з моменту, коли винний заволодів майном і набув можливість розпоряджатися чи користуватися ним на власний розсуд. Залежно від виду складу злочину крадіжки злочинцеві може бути призначене судом покарання у вигляді штрафу, виправних робіт на строк до 2 років, обмеження волі на строк до 5 років або позбавлення волі на строк до 12 років з конфіскацією майна.
Грабіж – відкрите викрадання чужого майна. У цьому разі умисел винного спрямований на заволодіння майном відкрито. Грабіж може бути поєднаний з насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. В Постанові Пленуму Верховного Суду України від 25.ХІІ.1992 №12 (із змінами, внесеними постановою Пленуму від 4.УІ.1993 №3) «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» (п. 9) роз'яснено: «Під насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, слід розуміти заподіяння легкого тілесного ушкодження, що не призвело до короткочасного розладу здоров'я або короткочасної втрати працездатності, а також вчинення інших насильницьких дій (нанесення ударів, побоїв, обмеження чи незаконне позбавлення волі) за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров'я в момент заподіяння». Грабіж вважається закінченим з моменту заволодіння злочинцем майном і набуття ним можливості розпоряджатися чи користуватися цим майном на власний розсуд. За вчинення грабежу залежно від виду складу цього злочину винному може бути призначене судом покарання у вигляді штрафу, виправних робіт на строк до 2 років або позбавлення волі на строк до 13 років з конфіскацією майна.
Розбій – напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний з насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства. Під нападом розуміють раптові, несподівані для потерпілого дії, які можуть мати як відкритий, так і прихований характер – застосування отруйних чи одурманюючих сильнодіючих засобів. Напад завжди поєднаний із застосуванням насильства, небезпечного для життя чи здоров'я потерпілого, або з погрозою застосування такого насильства. Під небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого насильством слід розуміти заподіяння йому легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров'я або короткочасну втрату працездатності, середньої тяжкості або тяжкого тілесного ушкодження, а також інші насильницькі дії, які не призвели до вказаних наслідків, але були небезпечними для життя чи здоров'я в момент заподіяння (зокрема насильство, що спричинило втрату свідомості чи мало характер мордування, здушення шиї, скидання з висоти, застосування електроструму, зброї, спеціальних знарядь тощо). Розбій вважається закінченим з моменту нападу з метою заволодіння майном. Розбій залежно від виду складу цього злочину карається позбавленням волі від 3 до 15 років з конфіскацією майна або без неї.
Шахрайство – заволодіння чужим майном або придбання права на майно обманом чи зловживанням довір'ям. Заволодіння – протиправне фізичне опанування майном і набуття можливості користуватися або розпоряджатися ним на власний розсуд. Обман – умисні дії, що проявляються у повідомленні особі неправдивої інформації або в утриманні від повідомлення особі правдивої інформації, повідомлення про яку було обов'язковим, спрямовані на створення у неї ілюзії про вигідність або обов'язковість переходу майна до винного. Різновид обману – зловживання довір'ям, яке полягає у злочинному використанні винним особливих стосунків, заснованих на особистих відносинах довіри між ним та особою, яка є власником майна або під охороною якої чи у правомірному віданні якої перебуває майно з тим, щоб заволодіти майном і використати або розпорядитися ним на власний розсуд всупереч волі цієї особи. Відносини довіри можуть виникати, наприклад, на основі тривалого спілкування, юридичних, договірних, трудових відносин. Обман, як правило, здійснюється усно, письмово, вчиненням конклюдентних дій (використання форменого одягу, посадового посвідчення та ін.) або іншої протиправної поведінки. Викрадання майна обманом або зловживанням довір'ям має місце у випадку, коли злочинець в момент отримання майна мав умисел щодо привласнення або розпорядження цим майном на власний розсуд і невиконання взятих на себе зобов'язань. Шахрайство вважається закінченим з моменту заволодіння майном або придбання права на майно і набуття можливості розпорядитися ним на власний розсуд. Шахрайство залежно від виду складу цього злочину карається штрафом до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до 2 років, обмеженням волі на строк до 5 років або позбавленням волі на строк до 12 років з конфіскацією майна або без такої.
Привласнення – умисне діяння, яке полягає у протиправному утриманні й зверненні на свою користь майна, що знаходилося у правомірному володінні винного. При привласненні майно не повертається, не передається власникові або його законному представникові. Привласнення вважається закінченим з моменту утримання і звернення на свою користь майна. Строк повернення майна визначається договором, дорученням, нормативним актом, визначеним компетентним органом або службовою особою.
6.Комерційна таємниця.
Відповідно до ст. 505 (1) ЦК «комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію».
Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, що відповідно до чинного законодавства не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.
Комерційна таємниця - це певна сукупність відомостей, знань, тобто вид інформаційного ресурсу. Якщо інформацію створено внаслідок певних інтелектуальних зусиль людини, її можна розглядати як об'єкт прав інтелектуальної власності.
До видів інформації, що не можуть становити комерційну таємницю, зокрема, належать:
• установчі документи;
• документи, що дають право здійснювати підприємницьку діяльність;
• відомості за встановленими формами звітності про фінансово-господарську діяльність та інші відомості, необхідні для перевірки правильності обчислення, сплати податків та інших обов'язкових платежів;
• документи про платоспроможність;
• відомості про чисельність, склад працівників, їхню заробітну плату та умови праці;
• документи про сплату податків та інших обов'язкових платежів, а також відомості про забруднення довкілля, порушення антимонопольного законодавства, недотримання безпечних умов праці, реалізацію продукції, що заподіює шкоду здоров'ю населення.
Строк дії охорони прав на комерційну таємницю обмежує лише строк існування сукупності ознак комерційної таємниці (ст. 508 ЦК).
Комерційна таємниця не потребує офіційного визнання її охороноспроможності, державної реєстрації та виконання інших формальностей, а також сплати державних зборів чи мита.
Комерційна таємниця має відповідати таким вимогам:
• інформація, що становить комерційну таємницю, невідома іншим особам;
• відсутній вільний доступ до інформації на законній підставі;
• вжито заходів для охорони конфіденційності інформації.
Охорона комерційної таємниці має моральну, економічну та політичну основу.
Економічною основою - заохочення нововведень.
Політичною основою - могутнє лобі крупного бізнесу, що є володільцем більшості промислових секретів.
Комерційна таємниця має ряд специфічних ознак. Перш за все в її основі лежить фізична монополія певної особи на певну сукупність знань. Від самого правовласника, від повноти та результативності вжитих ним заходів щодо збереження його фактичної монополії на знання залежить життєвість його права на комерційну таємницю.
Комерційній таємниці властива найбільша серед інших об'єктів інтелектуальної власності універсальність. Комерційною таємницею можуть бути визнані найрізноманітніші відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю підприємця.
Комерційна таємниця як об'єкт інтелектуальної власності не вимагає офіційного визнання її охороноздатності, державної реєстрації або виконання будь-яких інших формальностей, а також сплати державних зборів. Це також має значення при виборі цієї форми охорони досягнутого результату інтелектуальної діяльності серед існуючих можливостей.
ВИСНОВКИ
Отже, правове регулювання безпеки підприємницької діяльності є досить складним процесом. Щоб проаналізувати його,потрібно розглянути багато складових,які ми описали вище. Можна зробити висновок,що правове регулювання з кожним роком змінюється та вдосконалюється. На думку багатьох науковців потрібно вдосконалити систему регулювання безпеки,а саме у підприємницькій діяльності,на яку йде чимало фінансових витрат. Потрібно шукати альтернативні шляхи вдосконалення правового регулювання безпеки підприємницької діяльності.
ЛІТЕРАТУРА
1. Гладченко Т.Н. Индикаторы экономической безопасности предпринимательской деятельности // Менеджер. – 2000. – № 12. – С. 111-113.
2. Грунин В.П. Экономическая безопасность организации. – СПб. : Изд-во "Питер", 2002. – 160 с.
3. Ильяшенко С.Н. Составляющие экономической безопасности предприятия и подхо- ды к их оценки // Актуальные проблемы экономики. – 2003. – № 3. – С. 12-19.
4. Сенчагов П.В. Экономическая безопасность: геополитика, глобализация, самосохра- нение и развитие. – М. : Изд-во "Финстатинформ", 2002. – 128 с. 5. Соснин В.И. Менеджмент безопасности предпринимательства. – К., 2002. – 357 с
5. . Господарський Кодекс України від 16.01.2003 р. № 436-IV [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=436-15.