Крізь віки На сцені сидять люди
Работа добавлена на сайт samzan.net: 2015-07-05
Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
от 25%
Подписываем
договор
Попередній сценарій
к.ч 70 ім. О.Кобилянської
та
к.ч.49 ім. І.Миколайчука
*можливі незначні зміни
Дійові особи:
- Ветеран
- Дівчина
- Він
- Вона
- Допоміжні учасники
«Крізь віки»
На сцені сидять люди. На екрані зображується як їде трамвай.(Тобто люди ніби сидять в трамваї). Кожен займається своїми справами.Раптово світло гасне . Всі застивають. Прожектор направляється на одну людину. На ветерана. На екрані появляється велике генеалогічне дерево.По гілках якого бігає вогник і зупиняється на нашому героєві.
Він встає , несе на могилку сині квіти . І починає свій монолог. Гогого… Пташко моя сизокрила. Чи чуєш мене?... Знаю, що чуєш.
(присідає біля могили на лавку)
А в нас же сьогодні подвійний празник, ластівочко моя. Ото сьогодні рівно 70 років як тебе Бог на світ послав. І рівно 53 роки як ми з тобою уперше повидалися. Прямо на твої іменини. Ластівко , як ото ніби вчора було я пам’ятаю той день коли наші погляди перестрілися. Серце в грудях затьохкало а душа заспівала. Боже як же тоді душа співала. ХА-ХА-ХА.
Ти не подумай. Не перестала моя душа співати. І досі серце бринить, а розум висвистує твоє лагідне щебетання. Варто лиш тебе побачити, любове моя. А бачу я тебе часто! Буває і на яву, але в снах частіше. Там ми з тобою так мило бесідуєм. Як ото колись, під нашою вишнею.
Та не завше мені ті сни до вподоби, ластівочко. Бо буває не раз, раптово, нізвідки межи нами постає та убивця. Перериває нашу бесіду і все навколо глухне, німіє. Та чума нашого часу вкотре забирає мене від тебе. Та чорна війна… прокляв би Бог той день, ту хвилю,коли вона зародилася.
Ти ж знаєш , ластівочко. Що я не жалую тепер про те все. Пізнав я все ж щастя. Ти ж знаєш , ластівочко, глядіти на тебе, впиватися твоєю красою - се було моє щастя. І стріляючи в ворога я тільки про одне мислив. Як би то знову тебе побачити. Певно, лиш це і лишило мене живим на цім світі.
Ох, ластівко моя сизокрила, знала би ти як радів я тої миті, коли з госпіталю до села вертався. Щоб тебе знову повидати. Біг, серце тьохкало, а сам реготав , мов навіжений від того щастя. Та так голосно, що аж сам дивувався.
Ох, ластівочко моя обезкрилена, знала б ти як ще голосніше я реготав коли загнав пулю в того клятого ворога, який не дав мені тебе тоді стріти, який забрав тебе у мене, забрав з цього світу.
Ластівко моя… В той же наш подвійний празник нас доля розлучила.В той час, коли були так потрібні одне одному.
Ластівочко моя сизокрила.
(сідає на місце)
Всі знову займаються своїми справами. Знову на екрані з’являється генеалогічне дерево. Та на цей раз вогник зупиняється на зображенні Дівчини.
Світло гасне.
Всі застивають. Прожектор направляється на бідну, у понівеченому одязі, Дівчину.
Та встає.
На екрані відео, як Дівчина випадково пересікається поглядами з юнаком з синіми очима.
Ех…любчику! Сонце ти моє золоте.Вже стільки часу пройшло, а ти і досі у мене в думках , в серці живеш. А як ото очі сині десь стріну. То світ зникає. Тільки ти передо мною стоїш. Серце моє шалено калатає, а в свідомості лише жага спокуси і спокуса жаги.Знаєш, а ти ж такий самий як був.Очі сині сяють. Лице зовсім не обгоріле, таке ж чудове… Навіть ще красивіше. Як картина. Ні. Навіть як образ. Такий величний, непорушний,…аж віє чистотою. Я ж то знаю, що чиста душа в тебе була.І байдуже що ті злі язики колись говорили.
Лише вуста твої чомусь чорні… Все судомно намагаються щось сказати. Я знаю що ти хочеш сказати. Та ти мовчи. Чуєш, мовчи! Нашо ті слова. ?Ти ніколи не вмів гарно говорити. Але то нічого. Бо не словами-душею мене звабив…
Петрику, ти хочеш зараз щось змінити, либонь.Допомогу з того, вищого, світу послати. Ха-ха…та не варто.Най все буде як воно є. Навіщо дурно Бога гнівити? Я живу собі якось на цім світі. Натхнена тобою… переповнена до нестями палким почуттям, що примушує кров закипати, що примушує просто божеволіти, я сама по- трохи божеволію. А все того, що любов наша настільки чиста, велика, що житиме мабуть і після нас.Мандруватиме крізь віки.
І знаєш, все те лихо, що мені стрілося – воно не вагоме! Та любов, що ти мені так палко дарував і досі гріє мою душу. Живить тіло. Наповнює серце.
Петрику мій дорогий.Ах!Той страшний, палючий вогонь забрав в мене найголовніше- тебе!любове моя. Ти ж не знаєш що ото після тої пожежі було…Як мене ні живу ні мертву той поганий палій в місто до себе вивіз. Як соромив мене, моє тіло. Як земля піді мною палала з сорому мого.Як серце моє у вогні судомило. І вогонь той був таким же нещадним, болісним і невмолимим, як і той, що хату твою оповив, і тебе разом з хатою проковтнув.
Ти не дорікай, що взяла гріх на душу.Убила того поганця пізніше. Певно знаю, якими би були твої слова зараз: ти б мені мовив, що не мала я права суд Божий власноруч чинити. Але ради всього святого!!!Петрику. Хто ж тоді тому проклятому негідникові право дав одразу два життя погубити?:тіло твоє в землю закласти, і душу мою знесилену до смерті понівечити. Така нечисть, як ото він не може на землі водитись. Мені байдуже що зі мною буде. Я маю спогади. Там так добре… Як ото не раз в серці щось защемить , я собі одразу згадую той курган, під яким ми збиралися. Цілувалися. Під яким я дивилися в ті синії очі, і мені нічо’ більш не тре’ було. Тільки ти, вітер і ніч.Ох, яке то щастя було, Петрику. Люблю я тебе Петрику … І досі. І то нічо що живу тако зара. В мене вже щастя в житті було.Тоді, коли ми з тобою були так потрібні одне одному. Час і комусь іншому щасливим бути. Ох і багато того щастя було…
Сідає на місце
Всі знов ж таки продовжують займатися своїми справами.
Знову з’являється дерево. Та тепер є два вогники, які починають свій шлях від наших Ветерана та Дівчини. І Зупиняються на парі молодих людей.
Світло гасне. Прожектор на пару закоханих, що сидять в самому кінці трамваю.
Вона Добре, що є я і ти, такі собі двоє молодих людей, які бояться старості та мріють про ідеальне життя. Словом, пара, яка нічим не відрізняється від інших. Ми ніколи не станемо еталонами краси чи моралі, бо ми звичайні. Ми обоє любимо солодощі, вечірки та друзів. Ні ти, ні я не слідкуємо за часом, бо нас він не влаштовує. Ми такі звичайні і так сильно належимо одне одному.
Вчора ми були акторами. Ти носив мені чай у ліжко, а я читала тобі «Квіти зла» Бодлера. Ми грали ролі чудових задоволених закоханих, яких не турбує жахлива спека, політична ситуація з приводу російської мови, та майбутня здача сесії у вересні. Вчора така роль для нас була ідеальною. Ти закутував мене у покривало, бо вчора тобі подобалось дуріти зі мною, а я тулилась до тебе, бо вчора мене заспокоював твій запах.
Він Сьогодні ж у нас все навпаки. З самого ранку тобі потрібно було влаштувати мені істерику. Мені не подобається кричати, але я кричав на тебе, бо сьогодні у нас істерика. Сьогодні ти б’єш посуд, калічиш мою психіку і навіть лаєшся , а я кричу, що мене все дістало, бо сьогодні мене все дістає. Щоб заспокоїтись іду на балкон, а ти плачеш на кухні, а потім ми сваримось бо сьогодні я не люблю коли ти плачеш на кухні. Сьогодні в нас істерика. Потім ми миримося. Сьогодні я робитиму тобі боляче, бо сердитий на тебе, а ти роздиратимеш мою спину і до синців кусатимеш мене, бо ти сердита на мене. А потім сон. У снах ми справжні.
Вона Завтра ми митці. Завтра ти фотографуватимеш мене, а я малюватиму твій портрет. Завтра ти напишеш мені вірш, а я … я щось придумаю для тебе… Завтра ми будемо божевільно, взаємно любити і навіть не допускати думки, що можемо образити одне одного. Завтра ми намагатимемось якось вписати у вічність наші образи, бо ж ми так любимо творити. Це буде завтра.
Вони Щоразу у нас новий сюжет. Без обіцянок. Без сподівань. Жити одним днем для нас головніше, ніж клястись, що ніколи не зрадимо. Ми є. Можливо, колись ми придумаємо нові сюжети, в яких помремо – ти вб’єш мене, а я ненароком тебе. Це буде чесно, це буде по-нашому. Можливо, колись ми одружимось і будемо планувати сімейний бюджет, але то буде колись і це буде єдине, що ми плануватимемо. А поки ми є, такі звичайні і такі потрібні одне одному.
Прожектор перенаправляється на Дівчину.
Дівчина: … щастя в житті було.Коли ми з тобою були так потрібні одне одному. Час і комусь іншому…
Прожектор перенаправляється на Ветерана
Ветеран: …нас доля розлучила.В той час, коли були так потрібні одне одному.
Ластівочко моя сиза…
Світло гасне.
Лунають голоси шепітом «Потрібні одне одному»
Кінець.