Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Петро Федун. "Елементи Революційности Українського Націоналізму"
Наш націоналістичний рух, репрезентований ОУН під керівництвом Степана Бендери, ми називаємо революційним рухом, нашу національно-визвольну підпільну і повстанську боротьбу — революційною боротьбою, себе, учасників цієї боротьби, — революціонерами. І хоч слів “революція”, “революційний” уживається у нас дуже часто, то, проте, не завжди точно усвідомлюється зміст цих слів. Тим часом слова “революція”, “революційний” у випадку українського націоналістичного руху мають свій дуже глибокий зміст. По можливості точно вияснити зміст понять “революція”, “революційний” у випадку українського націоналістичного руху, репрезентованого ОУН під керівництвом Степана Бандери, саме завдання нашої статті.
І
Український націоналістичний рух є революційний рух передусім з огляду на свої цілі.
Український націоналістичний рух виник і діє як а) суспільно-політичний рух і б) духово-світоглядовий рух. У зв'язку з цим український націоналізм має і подвійну мету. Як суспільно-політичний рух український націоналізм бореться за повне політичне, культурне й економічне визволення українського народу з-під чужоземного панування, за побудову на етнографічних українських землях Української Самостійної Соборної Держави, за такий внутрішній політичний і суспільно-економічний лад у майбутній українській державі, який забезпечить українському народові найкращі умови розвитку всіх його духових і матеріяльних сил. Як духово-світоглядовтий рух, український націоналізм бореться за духове відродження українського народу, тобто за ліквідацію тих неґативних наслідків, що їх у духовості українського народу залишила багатовікова неволя.
* * *
Основною метою українського націоналізму в даних історичних умовах є побудова на етнографічних українських землях Української Самостійної Соборної Держави.
В чому ж полягає революційність ідеї Української Самостійної Соборної Держави?
Впродовж багатьох сторіч поневолена Україна входила в склад чужонаціональних імперій: Росії, Польщі, Австро-Угорщини. На Сході Европи впродовж багатьох сторіч неподільно панували російські і польські імперіялісти. І одні, і другі привикли були дивитися на Україну як на «невід'ємну» частину своїх імперій. Лише Росію або Польщу привик був бачити на Сході Европи світ. Що може бути інакше, що на Сході Европи — на просторах між Карпатами і Доном, між Прип'яттю і Чорним морем, — крім Росії або Польщі може бути ще інша держава, — цього в більшості випадків у світі ніхто і не припускав.
Здійснення ідеї УССД, тобто побудова Української Самостійної Соборної Держави, означає цілковиту перебудову політичного укладу на Сході Европи. Побудова на Українських землях Української Самостійної Соборної Держави означає виділення із складу Росії в окремий політичний організм величезної території, означає відкинення сьогоднішнього російського імперіялізму від північних берегів Чорного моря, від Дністра, Карпат, далеко на північ і схід на лінію Дону і південнозахідніх кордонів сьогоднішньої РСФСР. Побудова Української Самостійної Соборної Держави означає також; остаточну ліквідацію претенсій польських імперіялістів на “лінію Збруча”, (а часто і на береги Чорного моря), означає відкинення польського імперіялізму на сході на лінію рік Вепр і Сян. Здійснення ідеї УССД означає цілковите зруйнування на Сході Европи того політичного укладу, який існує тут упродовж; кількох сторіч, і побудова нового справедливого ладу, опертого на принцип самовизначення народів. Якщо революція завжди характеризується тим, що вона докорінно руйнує старий політичний або суспільний лад (часто також; і політичний і суспільний водночас), то ідея УССД, яка являється саме пляном знищення старого, реакційного політичного укладу на Сході Европи, яка являється саме пляном нового політичного порядку в цій частині Европи, оперта на єдино справедливий, прогресивний принцип самовизначення народів, — є суто революційна ідея.
Ідея УССД є революційна також тому, що її висунув український народ по кількох сторіччях свойого політичного “небуття”. У XVIII і XIX ст. український народ, позбавлений окупантами власної провідної верстви, переслідуваний і експлуатований, скочувався щораз більше до рівня етнографічної маси, єдиною ознакою окремішности якої була українська мова. Російські імперіялісти тріюмфували. Вони почали вже навіть твердити, що й українська мова є лише “один з великоруських діялектів”. Український народ вони почали розглядати як “одне з племен єдиного великоруського народу”. Російським імперіялістам у певний час могло здаватися, що українська “малоросійська” проблема зліквідована для них назавжди. Зрозуміло, що в таких умовах творчість Шевченка, ідея Української Самостійної Соборної Держави, висунена Міхновським у 1900 р. в його брошурі “Самостійна Україна”, подіяла на окупантів, як грім з ясного неба і для більшости тогочасного українського громадянства, скаліченого багатовіковою неволею. Про цей момент ми обов'язково мусимо пам'ятати, коли говоримо про революційність ідеї УССД. В історії поневолених народів небагато знайдено таких прикладів, щоб ідея власної самостійности була чимсь таким надзвичайним, несподіваним, щоб ця ідея оцінювалася як щось “нереальне”, “абсурдне”, як це було в випадку деякої духово скаліченої частини українського народу.
Ідею УССД український націоналізм розуміє не лише як ідею політичного визволення українського народу, а також і як ідею його соціального визволення, як ідею такого суспільно-економічного ладу в Україні, при якому не існуватиме експлуатації людини людиною і буде побудовано безклясове суспільство.
Через довгі сторіччя український народ терпів крім національного гноблення, ще і жорстокий соціяльний гніт.
Український народ гнобився соціяльно польською шляхтою, російським дворянством, царськими вислужниками, чужонаціональною буржуазією. (Серед експлуататорських кляс в Україні так мало бачимо українців, що про експлуатацію українського народу власними експлуататорами не приходиться і говорити.) Польська шляхта, російське дворянство запровадили в Україні жахливе кріпацтво. Вони обернули українське селянство, тобто в певний час майже 90 відсотків українського народу, у робочу худобу в дослівному значенні цих слів. Відібравши в українського селянства його найкращі землі, чужоземні пани февдали примусили його працювати ще й на себе до 5, а то й 6 днів у тиждень. Жорстоко експлуатувався український народ чужинецькою буржуазією і в період розвитку капіталізму в Україні. Експлуататорські кляси свідомо плекали в Україні темноту. Вони стояли на становищі, що для кріпака, для чорноробочих на капіталістичних підприємствах освіта й непотрібна, і небезпечна.
Не менше жорстоко, як в період кріпацтва чи в умовах капіталізму, експлуатується український народ клясою большевицьких вельмож і сьогодні. Большевицька колгоспна система являється своєрідною реставрацією панщизняної системи. Українському селянинові цілком не стало легше жити від того, що він формально став власником усіх багатств країни. Як за панщини, так і сьогодні в українського селянина відібрано його землю і примушується його жити на клаптику “присадибної ділянки”. Як за панщини, так і сьогодні український селянин мусить майже даремно працювати на колгоспних ланах. Плодами його праці цілковито розпоряджається большевицька кліка. Вона забирає для своїх імперіялістичних потреб майже всю сільсько-господарську продукцію України і примушує українське селянство і ввесь український народ жити впроголодь. Сьогоднішнє економічне становище робітничої кляси в Україні нічим не краще від того становища, в якому вона перебувала в умовах капіталістичного ладу в колишній царській Росії. Тоді додаткову вартість забирав чужинець-капіталіст, тепер “додатковий продукт” забирає в основному чужинецька за своїм національним складом кляса большевицьких паразитів. І тоді, і тепер українське робітництво працює понад сили і за те отримує дуже мізерну платню.
В наслідку соціяльного гноблення, здійснюваного чужонаціональними в своїй основній масі, експлуататорськими клясами, український народ постійно живе в економічній нужді, працюючі України постійно борються із злиднями, винищуються голодом. Експлуататорська політика чужинців в Україні допровадила до такого парадоксального і заразом з тим ганебного для окупантів стану, що в Україні — країні найбільших господарських можливостей у світі, як з огляду на її природні багатства, так і з огляду на працьовитість і природні здібності українського народу — панує найбільша в світі нужда. В якій іншій цивілізованій країні, де б при наявності таких величезних господарських можливостей панувала така нужда, як в Україні?
Український націоналізм бореться за побудову в майбутній українській державі безклясового суспільства, тобто такого суспільства, в якому не існуватиме експлуатації людини людиною, в якому не будуть економічно панувати одні верстви суспільства над другими. Основою цього ладу буде суспільна власність на знаряддя і засоби виробництва. В цей спосіб зліквідується економічну основу творення експлуататорських кляс. В протилежність до того, як це сьогодні обстоїть справа в СССР, побудова внутрішнього ладу на справедливих демократичних основах виключить також можливість творення експлуататорських кляс на ґрунті політичних привілеїв. Побудова безклясового суспільства, знищення експлуатації працюючих дадуть у наслідку буйний розвиток проідукційних сил України, дадуть ріст добробуту найширших мас українського народу, покладуть кінець злидням і нужді, які відвічно переслідують і винищують працюючих України. Боротьба за знищення паразитної кляси большевицьких вельмож, боротьба за побудову справді безклясового суспільства у майбутній Українській Державі — це боротьба за нову соціяльну революцію в Україні. Вона мусить статися заразом із революцією політичною, тобто разом із знищенням політичного панування окупантів над Україною. В українських умовах соціяльна революція є невід'ємний елемент національно-визвольної революції. Тому й ідея УССД, яку український націоналізм розуміє як ідею нового суспільно-економічного ладу в Україні, є революційна ідея і в суспільно-економічному відношенні.
У випадку українського націоналістичного руху ідея УССД є революційна ідея ще й тому, що він визнає її активно. Український націоналістичний рух стоїть на становищі, що деклярація всяких принципів немає жодної вартости, якщо за цією деклярацією не слідує активна дія, безпосередньою метою якої є здійснення декляративних принципів. Визнавши ідею УССД за свою основну ідею, український націоналізм відразу розпочав активну, наполегливу підпільну боротьбу за її здійснення. Ця боротьба в останні роки прибрала форми широкої повстанської боротьби.
Цим український націоналізм істотно відрізняється від усіх інших українських партій, що діють чи діяли, чи то на українських землях, чи то на еміґрації. Більшість цих партій (УНДО, Соціялістично-Радикальна Партія, Католицькі угрупування, табір УНР, гетьманці, ФНЄ) хоча і визнавала в своїх програмах принцип самостійности України, але далі деклярацій вона в своїй діяльності не йшла. Єдиний обов'язок членів цих партій був віддати під час виборів голос на кандидатів власної партії, схвалити резолюцію, вплатити членський внесок. До цього зводилася в основному і вся боротьба цих партій чи угрупувань за самостійну Україну. Зрозуміло, що всі ці партії, хоч і визнали ідею УССД, не були через це революційними партіями; лише формальне визнання ідеї УССД не може робити жодного руху революційним.
У боротьбі за здійснення ідеї УССД український націоналізм зберігає сувору принциповість.
Своє відношення до різних політичних українських партій, середовищ, громадських груп, організацій та окремих громадян український націоналізм визначує у залежності від того, що вони конкретно роблять для справи визволення українського народу. Український націоналізм безумовно поборює всі ті політичні партії, рухи, течії, які займають вороже становище до ідеї Самостійної України. Тому український націоналізм найрішучіше сьогодні поборює т. зв. КП(б)У, яка в цілості являється агентурою московсько-большевицького імперіялізму в Україні. Український націоналізм веде боротьбу також проти тих всіх епігонів соціялізму 1917-20 рр. на українському ґрунті, які стоять на становищі інтернаціоналізму і які боротьбу за клясове визволення ставлять понад боротьбу за національне визволення, не розуміючи того, що знищення соціального гноблення в Україні може прийти лише в наслідку національного визволення. Український націоналізм завжди вів боротьбу також з тими політичними партіями і напрямами, які намагалися примирити українське громадянство з окупантськими режимами на українських землях, відтягнути його від революційної боротьби. Український націоналізм виступав тому і проти галицьких леґальних, нібито самостійницьких партій, що діяли в Західній Україні перед 1939 р., і проти тих угодівських елементів із табору УНР, які співпрацю з Польщею хотіли зробити наріжним каменем усієї української визвольної політики. ОУН вела боротьбу також проти тих політичних напрямків, які хотіли цілковито прикувати увагу українського народу до дрібних по суті справ кооперації, “ПРОСВІТИ”, спортивних товариств, тощо. Український націоналізм бичує усіх тих громадян, які прикривають патріотичними фразами своє шкурництво, або відмежовуються від громадського життя і стараються жити згідно з відомою в Україні протинаціональною засадою “моя хата з краю”. Під час німецької окупації український націоналізм вів боротьбу проти таких вислужників гітлерівським окупантам, як Кубійович і Ко в Галичині, Штепа в Києві.
Своє відношення до других народів український націоналізм визначує за таким єдиним критерієм: визнають вони право українського народу на самостійне державне існування, ставляться позитивно до визвольних змагань українського народу чи ні. Лише при умові позитивного ставлення чужих народів чи чужонаціональних політичних рухів до справи самостійности України, український націоналізм входить з ними (в разі потреби) в які-небудь стосунки. У випадку, коли ці народи чи політичні партії займають негативне становище до справи самостійности українського народу, український націоналізм трактує їх як ворогів.
Український націоналізм ніколи не ішов на жодні поступки окупантам, не погоджувався на жодне часткове лише, половинчасте розв'язування української справи з боку окупантів чи всяких інших чужих сил. Український націоналізм проти всяких автономій, “союзних республік”, “федерацій”, тощо. За федерацію України з Росією, проголошену гетьманським урядом у 1918 р., крім усього іншого, український націоналізм поборював гетьманський рух. Український націоналізм вестиме боротьбу доти, доки український народ не здобуде направду повної політичної і культурної незалежности.
Дуже принципове становище ОУН в питанні Соборности.
Український націоналізм завжди якнайвиразніше підкреслює, що він бореться за побудову Української Самостійної Держави на всіх українських етнографічних землях. Вірність українського націоналізму соборницькому принципові підтверджується і всією дотеперішньою діяльністю ОУН. В Проводі ОУН завжди були репрезентовані своїми представниками всі українські землі. ОУН також завжди намагалася організувати боротьбу на всіх, без винятку, українських землях. Цю боротьбу вона організувала і в Західній Україні під польською окупацією і на Буковині під румунською окупацією і на Закарпатті в межах ЧСР, і на СУЗ під большевицькою окупацією. Боротьбу на всіх, без винятку, українських землях організує ОУН сьогодні. В її лавах сьогодні борються і західні українці, і східні українці, і буковинці, і закарпатці. Можна просто сказати, що ОУН — перша і єдина дійсно соборницька політична організація українського народу.
Ідея УССД, що її українські націоналісти визнають активно і в боротьбі за здійснення якої вони проявляють сувору принциповість — це перший найважливіший елемент революційности українського націоналізму.
* * *
Оскільки революційною метою є друга мета українського націоналізму — духове переродження українського народу?
Щоб відповісти на це питання, нам треба коротко з'ясувати собі, якою була духовість більшої частини українського народу в період виникнення українського націоналізму, тобто кількадесять років тому назад, і якою вона в деякої частини народу є ще сьогодні.
Довгі сторіччя окупантського гніту і експлуатації, довгі сторіччя денаціоналізаційної політики російських, польських і австро-німецьких імперіялістів дуже викривили, скалічили духовість українського народу.
Російські, польські, австро-німецькі імперіялісти закладали на українських землях свої школи, не давали змоги українському народові учитися рідною мовою, вчитися історії України, переслідували українську науку, поширювали брехливі погляди про те, що український народ ніколи не жив самостійним державним життям, заперечували національну окремішність українського народу, прищіплювали йому російський, польський, австрійський патріотизм. В наслідок цього пересічний українець в кол. Росії чи Австро-Угорщині був національно малосвідомий. Він не знав часто, хто такий його народ, хто такий під національним оглядом він самий. Українець — російський чи австрійський патріот — відоме явище в Україні перед 1914 р. Українці-“малороси” були взірцем хоробрости у боротьбі за “царя і атєчество” в кол. царській Росії. Українці-“рутенці” були зразком вірности Габсбурґам у кол. Австро-Угорщині. Серед заможніх, освічених верств українського народу цей брак національної свідомости проявлявся у тяжінні до російської, польської чи німецької культури, в їхній вірній, взірцево-льояльній службі державам-гнобителям українського народу, а нерідко і в прямому ренеґатстві, в одвертому переході на бік нації-гнобителя — на бік росіян чи поляків.
Багатовікова неволя неґативно відбилася не лише у сфері національної свідомости. Вона також привела до виразного притуплення серед української інтеліґенції з-перед 1914 р. і національного інстинкту. Це притуплення національного інстинкту в українській інтеліґенції з-перед 1914 р. проявляється в її захопленні соціялістичним всесвітянством, у її неспроможності зрозуміти, що Україна може і повинна існувати окремо від Росії, проявлялося у її “федеративних” автономічних ідеях. Адже відомо, що такі найпередовіші представники української інтелігенції з отанньої чверті ХІХ-го ст. як Драгоманів, такі представники української інтелігенції періоду Визвольних Змагань як Винниченко, а через деякий час навіть Грушевський, хотіли бачити Україну лише в федеративному зв'язку з Росією, не хотіли для неї нічого більше, як лише автономії навіть тоді, коли царська Росія цілковито розпалася. Відомо також, скільки українська інтелігенція цього часу присвячувала уваги справі всесвітньої соціялістичної революції, як вона у своїй діяльності в'язалася “інтересами міжнароднього пролетаріяту”. “інтересами російської демократії”. Замість того, щоб використати надзвичайно вигідну обстановку передовсім для визволення українського народу. Серед української інтелігенції цього часу спостерігаємо цілком протилежне явище до того, як було серед російської інтелігенції. Російська інтеліґенція, маючи сильно розвинутий національний інстинкт, свої соціялістичні погляди вміла погодити навіть із своїм великоросійським шовінізмом і використала їх для справи побудови нової російської імперії. Українській же інтелігенції її соціялістичні погляди перешкодили стати на самостійницький ґрунт і в наслідку того перешкодили позитивно розв'язати справу визволення українського народу в рр. 1917-18. І цього хибного в принципі становища української інтелігенції 1917-18 рр. не можна пояснювати, напр., її політичною невиробленістю. Коли абстрагуватися від федеративної плятформи, то в своїх окремих конкретних політичних потягненнях (переговори з російським Тимчасовим Урядом, ставлення до большевицької революції, переговори в Бересті) вона проявила навіть велику політичну виробленість, величезні політичні здібності, бистру політичну орієнтацію. Неспроможність української інтелігенції стати в 1917-18 рр. на самостійницьку плятформу можна пояснити лише саме притупленням національного інстинкту — того інстинкту, який кожному народові каже боротися передусім за власну державну самостійність. Такого інстинкту українська інтеліґенція не мала; позбавила її його довговікова неволя. Вона поборювала прояви цього інстинкту і серед українського народу, який цей інстинкт зберіг.
Неґативними рисами української духовости, що виникли в наслідку довговікової неволі і що їх можна було спостерігати в деякої частини українського суспільства, було брак зацікавлення громадськими загально-національними справами, грубий матеріялізм у щоденному, житті, загумінкова обмеженість деяких груп українського громадянства, “хуторянство”, як окреслював цю рису української духовости Донцов, невміння думати загальнонаціональними громадськими категоріями, неспроможність піднятися до рівня загальнонаціональних інтересів і ідеалів. Ще донедавна єдиним ідеалом деякої частини української суспільности було збирати маєток, багатіти і цілком не журитися тим, що діється з усім народом, не думати про жодну боротьбу, а лише дивитися, як би краще забезпечити себе матеріяльно. Інша знов частина українського громадянства цілком не цікавилася тим, що діється в світі, замикалася в колі інтересів лише своєї околиці, свойого “хутора”, а цими інтересами були інтереси відсталих гречкосіїв і дрібних міщухів. Часто ці “хуторяни” були по-своєму і патріоти: вони любили українську народню пісню, українські шаравари і вишиту сорочку, український борщ і гопак. На цьому і кінчалася їхня “Україна” і їхній “патріотизм”. Вся проблема українства зводилася у них до проблем зберігання традиційного українського побуту. Що обов'язком кожного українця є оглядатися на те, що діється з усім народом, що бути патріотом, значить боротися активно за справу визволення українського народу, — так серед цієї частини громадянства ніхто не думав.
В наслідку довговікової неволі почали проявлятися в українських мас і такі негативні риси характеру, як пасивність, квієтизм, покірність перед чужою силою, зневіра у власні сили. Українець, бичований через довгі сторіччя батогом окупанта, поволі призвичаювався до цих ударів і щораз слабше протестував проти них. Щораз більше погоджувався зо своєю долею мученика. Єдиним протестом стало сльозливе нарікання, плач або лише глуха, глибоко захована ненависть. Щораз частішою появою серед українського народу став тип безвільний, малоактивний тип, здібний лише терпіти, а не боротися, протиставитися злу, іти на зудар з життям, з обставинами. Деяка частина українського народу навчилася коритися перед силою окупанта і рівночасно не бачила жодної можливости боротися з цією силою самому українському народові.
Боліючи таким станом серед своїх сучасників, ще Леся Українка гірко писала: “Так, ми раби, немає гірших в світі”. Національно малосвідомий, з притупленим національним інстинктом, загумінковий, без віри у власний народ, — ось поширений донедавна і ще подекуди живий сьогодні духовий тип українця. Зрозуміло, що не можна було думати про яку небудь боротьбу за власну державу, не очистивши з негативних нашарувань, ґрунтовно не відродивши психіки народу, не виховавши в нього нових моральних якостей. Треба було, одним словом, перше, ніж думати про політичну революцію, доконати революцію в духовості народу.
За таку роботу взявся саме український націоналізм.
Типові національнонесвідомого “малороса”, “хахла”, “рутенця” український націоналізм протиставляє тип гарячого українського патріота, який знає славне минуле України, гордиться ним і для якого “добро української нації — найвищий наказ”. Переінтелектуалізованому і, в наслідку того, захопленому всесвітянськими ідеями, універсалізмом, з притупленим національним інстинктом типові українського інтелігента український націоналізм протиставляє тип освіченого українця, який глибоко вріс в український ґрунт, в українську національну стихію, який гостро відчуває найглибші пориви українських народніх мас, зосереджує у собі найглибший український національний патос, який діє, керуючись саме національним інстинктом. Типові українського “хуторянина”, який живе лише шкурними інтересами власного подвір'ячка, український націоналізм протиставляє тип, здібний захопитися і боротися за загальнонаціональні цілі, боротися безкорисно, боротися завзято, боротися не на життя, а на смерть. Український націоналізм кличе не коритися перед силою, не плазувати перед “сильними світу цього”, не давати знущатися над своєю ні особистою, ні націнальною честю, бо це — негідне людини, бо це — рабство, але відважно, по-геройськи скрізь виступати проти насильства, скрізь відважно боронити національну честь і гідність. Український націоналізм бичує всіх тих, які без протесту зносять найжорстокіші знущання, дозволяють окупантам плювати собі в обличчя. Український націоналізм кличе до активної боротьби за наші національні права, в обороні нашої національної чести в кожному місці і в кожний час.
Боротьба за духове відродження українського народу на основному терені дій українського націоналізму дала свої позитивні наслідки. Український народ, природно обдарований високими моральними якостями, почав скоро віднаходити себе. Психіка українського народу після першої світової війни почала скоро звільнятися від тих негативних нашарувань, які появилися в ній у наслідку гнобительської і де-націоналізаційної політики окупантів. Сьогодні для духовности досить значної частини українського народу характерний не тип національно-малосвідомий, не тип раба, а тип свідомого українця, тип українського патріота, тип фанатичного бійця за справу Самостійної України, тип, який своїм життям підтверджує, що для нього дійсно “добро нації — найвищий наказ”.
Було б помилково, одначе, думати, що боротьба українського націоналізму за духове відродження українського народу сьогодні закінчена. Перед українським націоналізмом з усією гостротою стоїть сьогодні завдання ліквідувати всі ці жахливі наслідки, що їх в духовості українського народу викликало майже 30-річне панування большевицьких імперіялістів в Україні.
Які ж наслідки? Що негативне є у психіці деякої частини сьогоднішнього східньоукраінського громадянства?
Серед українського громадянства на СУЗ є досить поширений тип українця — “совєтського” патріота. Не зважаючи на те, що Советський Союз є та тюрма, в якій український народ гнобиться політично, культурно, експлуатується економічно, винищується в жахливих маштабах фізично, деяка частина східніх українців вірно служить Сталіну і готова за Советський Союз умирати. Замість любити передусім свій рідний український народ, замість уважати за свій перший і найвищий обов'язок, як це скрізь діється у світі, служіння рідній батьківщині, служіння Україні, — деяка частина східньоукраінського громадянства, вихована в большевицькій школі, в комсомолі, стала на шлях яничарської служби московсько-большевицьким окупантам України. Зацитовані нами слова Лесі Українки, сказані нею на адресу українського суспільства з-перед 1914 р., до цієї частини східньоукраїнського громадянства стосується повністю. Типа вірного цареві “малороса” замінив також сьогодні по-рабському вірний Сталіну тип українця — “совєтського” патріота.
Дуже вкорінений серед частини східньоукраїнського громадянства погляд про те, що Україна може існувати лише в складі Совєтського Союзу, лише в союзі з Росією. Большевики поширюють цей погляд з ясно означеною метою: підірвати серед українського народу ґрунт для самостійницької ідеї, показати цю ідею нереальною, небезпечною для українського народу тому, що, мовляв, відірвання України від Росії загрожує Україні закабаленням чужоземними імперіялістами, — а деяка легковірна і позбавлена національного інстинкту частина східньоукраінського громадянства в це серйозно вірить. Як колись, в 1917-18 рр., українська інтеліґенція своїм фетишем зробила “інтереси російської демократії”, “інтереси російської революції”, так тепер деяка частина східноукраїнської інтелігенції своїм фетишем зробила “інтереси Совєтського Союзу”: Замість думати, передусім, українськими категоріями, ця частина східноукраїнської інтеліґенції думає насамперед всесоюзними категоріями. Звикла через довгі сторіччя бачити Україну в складі російської імперії, звикла працювати на просторах цієї імперії; деяка частина східноукраїнської суспільности (передусім інтелігенція) любить цю великопростірність і самостійницькі змагання українського народу схильна розглядати як “провінціональну обмеженість”, “українську загумінковість”. Ця частина українського суспільства не бачить того, що російський імперіялізм — найбільший ворог українського народу, не бачить того, що Сибір, Середня Азія — оці саме імперіяльні російські простори — це одне величезне, жахливе цвинтарище українського народу, не розуміє того, що праця на Далекому Сході — це ніщо інше, як заслання, каторга, не бачить і не розуміє того, що Україна має всі — економічні, геополітичні, духово-моральні, культурні передпосилки до того, щоб бути самостійною, не бачить і не розуміє того, що лише відокремившись від Росії, український народ заживе справді щасливим, справді заможним життям. Оця любов до великопростірности російської імперії, оце нерозуміння того, що Україна може існувати цілком добре, будучи відокремленою від Росії, оцей “всесоюзний комплекс” — це, поруч “совєтського” патріотизму, один з найпоширеніших і найнеґативніших наслідків довговікового поневолення України колись царською, а тепер большевицькою Росією.
Негативною рисою духовости деякої частини східньоукраїнського суспільства є сліпий страх перед НКВД, переоцінювання сили і спроможности большевицького режиму. Значна частина східніх українців уважає, що боротьба з большевицьким режимом взагалі не можлива. “Все знайдуть, все розкриють, наші зрадять, всіх НКВД знищить” — так дуже часто розумує східній українець, який перейшов кільканадцятирічну практику большевицького терористичного режиму. Його опанував панічний страх перед НКВД. Цей страх паралізує, чи, просто, робить у нього неможливим усякий спротив, усяку протирежимну боротьбу.
Терор, переслідування, невдачі протирежимної боротьби стали причиною того, що в деякої частини східньоукраїнського громадянства можна сьогодні спостерігати песимістичний фаталізм, покірність перед, навіть найгіршою, долею, цілковиту зневіру у власні сили українського народу. Деяка частина східніх українців погоджується з хибною думкою, що сама доля призначила українському народові постійну неволю, постійні знущання, терпіння, нужду. Активна боротьба проти окупанта за своє визволення, погляд про те, що дотепер український народ терпить лише тому, що він замало боровся за свою самостійність — такі речі для цієї частини українського суспільства стають щораз більше чужі.
Загально поширеною рисою серед східньоукраїнської інтелігенції є її тяжіння до російської культури, її захоплення цією культурою. При цьому ми підкреслюємо, що ми далекі від того, щоб заперечувати об'єктивний культурний доробок росіян, щоб відмовляти російській культурі всякої вартости. Нам ідеться лише про те, що деяка частина сьогоднішньої східньоукраїнської інтелігенції попадає в надмірне захоплення російською культурою і в той же час легковажить свою українську культуру. У наслідку цього захоплення російською культурою можна часто почути від східньоукраїнського інтелігента, що він воліє розмовляти російською мовою, а не українською тому, що російська мова “культурніша”, що він воліє читати по-російськи, ніж по-українськи, тому що “стиль російської мови ясніший”, “більше вироблений”. Що він воліє, нарешті, Пушкіна, ніж Шевченка, що Пушкін — це “фактично великий поет”, а Шевченко лише тим великий, що “національний”, український. Так може подумати лише людина, скалічена під національним поглядом, людина скаліченого національного інстинкту. І такими скаліченими під національним оглядом людьми є ті східньоукра-їнські інтеліґенти, які воліють розмовляти по-московськи, ніж по-українськи, які захоплюються Пушкіном і легковажать Шевченка.
Боротьба з усіма тими неґативами, що появилися в духовості деякої частини українського народу в наслідку большевицької протинаціональної політики, — найважливіше й одне з найскладніших завдань українського націоналістичного руху сьогодні. Типові “совєтського” патріота треба протиставити тип передусім українського патріота. На місце “всесоюзного комплексу” треба прищепити переконання, що Україна може і повинна бути самостійна, що СССР повинен і мусить бути перебудований на принципі дійсного, а не формального лише, самовизначення народів. На прикладі боротьби УПА й ОУН треба східньоукраїнському громадянству показати, що боротьба з НКВД можлива, що там, де є добра організація, конспірація, НКВД не може нічого “знайти”, нічого зробити. Треба цілковито розбити міт про, нібито, непереможність НКВД і прищепити переконання, що боротьба з НКВД цілком можлива і посильна для українського народу. Песимістичному фаталізмові, пасивності мучеників, треба протиставити здоровий оптимізм, оснований на факті постійного росту українського самостійницького руху, на факті щораз більшого розхитування большевицького режиму. Треба також розбити сліпе захоплення російською культурою, зокрема російською мовою і літературою. На їх місце повинні прийти якнайвищі святощі: рідна мова, рідна література, рідна історія.
Мабуть, жадному народові національна неволя не лишала таких жахливих наслідків, як українському народові. Тому також, мабуть, жадний національно-визвольний рух не мусів присвячувати стільки уваги справі відроджування національної духовости, скільки присвячував дотепер і ще мусить присвячувати у майбутньому український націоналістичний рух. І саме цей момент дуже істотно відрізняє український націоналізм від національно-визвольних рухів інших народів. Про це треба пам'ятати особливо сьогодні. Останні роки увагу ОУН майже повністю заабсорбувала збройна і політична боротьба проти большевицьких окупантів. В наслідку цього де в кого може постати неправильне уявлення про те, що націоналістичний рух — це лише політичний рух. Так тлумачити характер українського націоналізму означає звужувати націоналістичний рух, викидати з нього значну частину його змісту. В українських умовах український націоналізм виник і діє — це ми для підкреслення повторяємо ще раз — також як духово-світоглядовий рух. Боротьбі за духове переродження українського народу український націоналізм майже повністю присвятив перші роки свого існування. Боротьбу за духовне переродження українського народу веде український націоналізм і сьогодні. Беручи до уваги ті жахливі наслідки, які в досить значній частині українського народу залишила багаторічна большевицька окупація, можемо сказати, що боротьбу за духове відродження українського народу український націоналізм мусить і буде вести ще довгі роки в майбутньому. Ця боротьба в деяких випадках мусить попереджувати політичну боротьбу і в українських умовах завжди мусить іти паралельно з нею. Боротьба за духове відродження українського народу буде вестися і в умовах Української Самостійної Держави.
До духового відродження українського народу український націоналізм змагає в основному шляхом активного включування українських мас у безпосередню протиокупантську боротьбу. Саме таку мету, крім усього іншого, переслідувала ОУН, організуючи різні акції в період до 1939 р. Саме таку мету, крім усього іншого, переслідував український націоналістичний рух, коли почав розгортати масово повстанську боротьбу в 1942-43 рр.
В наслідку включення мас до активної збройної боротьби проти гітлерівських і большевицьких окупантів надзвичайно піднеслася національна свідомість українського народу на всіх теренах дій УПА. Зокрема, в наслідку повстанської боротьби зросла національна свідомість українських мас у таких глухих кутках України, як Полісся, Холмщина, Лемківщина. Щоб осягнути такий стан національної свідомости, який є у цих теренах сьогодні, шляхом культурно-освітньої легальної діяльности, — треба було б цілих десятків років. Тимчасом український націоналістичний рух доконав цього впродовж 2-3 років. У вогні безпосередньої боротьби, в повстанських відділах, у підпіллі кується тип українця, який уже нічого не має спільного з колишнім українцем - рабом Москви чи Варшави, кується той новий тип української людини, який ціною власної крови здобуде Україні світле майбутнє.
Боротьба за відродження духовости українського народу — боротьба за викорчування рабської психіки і культивування в українському народові психіки вільного господаря на своїй землі, психіки фанатичного борця за справу Самостійної України, — другий важливий елемент революційности українського націоналізму. Ця боротьба також значно поширює поняття українського націоналізму поза поняття звичайного політичного руху.
II
Український націоналістичний рух є революційний рух також з огляду на методи, застосовані ним у боротьбі за УССД.
Український націоналізм у своїй боротьбі за УССД застосовує радикальні, насильницькі методи, не зважаючи цілком на те, що ті методи цілком суперечать законам окупантської держави і цими законами суворо переслідуються.
Основні сили окупанта, за допомогою яких він тримає українські землі в неволі, — це, передусім, його збройні сили: армія, поліція і всі інші озброєні загони, що ними окупант розпоряджається. За допомогою цих збройних сил, тобто насильно, окупант і завоював українські землі. З насильством окупанта український народ може успішно боротися лише застосовуючи і зі свого боку насильство. Український націоналізм уважає, що оскільки основним засобом завоювання українських земель окупантом була війна, насильство, остільки основним засобом визволення українського народу також мусить бути війна у точному розумінні цього слова. А війна — це саме така форма боротьби, в якій усе вирішується за допомогою сили.
Український націоналізм уважає себе в стані постійної війни з окупантом. Свій натиск на окупантський режим він або посилює, або послаблює, залежно від обстановки. Ніколи, одначе, він його не припиняє цілковито. Перед 1939 р. український націоналізм боровся з окупантом шляхом саботажу, атентатів, збройних нападів на різні установи, фізичним знищуванням найбільш ворожих визвольній боротьбі українського народу чужинецьких елементів. У період другої світової війни український націоналізм перейшов до організування масової збройної повстанської боротьби. В 1939 р. у період польсько-німецької війни ОУН організувала збройні відділи для боротьби з польськими окупантами. В 1942-44 рр. ОУН прийняла якнайактивнішу участь в організуванні УПА. В УПА знайшлися тисячі українців, без огляду на їх політичні переконання. Єдиною умовою для кожного учасника УПА є визнавання ідеї Самостійної України. В 1942-44 рр. УПА вела партизанську боротьбу проти гітлерівських окупантів. Сьогодні вона веде партизанську боротьбу проти большевицьких загарбників.
Між силами, що ними розпоряджаються окупанти українських земель і силами поневоленого українського народу існує величезна нерівність. Окупант завжди має по свойому боці величезну перевагу. Ця перевага полягає у тому, що він розпоряджається вже готовою армією, поліцією і всіми тими матеріяльними засобами, що їх йому дає сучасна техніка і державна організація. Зрозуміло, що при цій нерівності сил не може бути мови про боротьбу одверту, “фронтову”, про таку, якою є саме війна в звичайному значінні цього слова. Всякий одвертий виступ українського народу в мирних умовах окупант був би в стані здушити без більших труднощів. Щоб добитися деякого вирівняння сил, щоб збільшити шанси на успіх у своїй боротьбі, український націоналізм примінює методу підпільної боротьби. ОУН побудована і діє як суворо підпільна організація. Вже майже 20-річний досвід існування ОУН (а перед нею досвід існування УВО) показує, що підпілля є силою, з якою окупанти, не зважаючи на всю свою перевагу, ніяк не можуть собі дати ради. Не могли собі дати ради з ОУН польські окупанти, не могли дати ради з нею гітлерівці, не може собі порадити з ОУН і НКВД. Підпілля, конспірація, насильницькі методи боротьби роблять ОУН незнищимою, непоборною, а для ворога — найгрізнішою силою. Ворог-окупант зазнає ударів і не знає, хто ці удари йому наносить: не бачить конкретних виконавців атентатів, організаторів саботажу, учасників збройних нападів. Він може сподіватися і знати, що удари завдає йому саме ОУН. Але що це є для ворога - ОУН, коли за цими трьома буквами, ненависними і страшними для нього, він не бачить конкретних людей? Що варті в такому випадку всі закони окупанта, його тюрми, його прокуратори, його НКВД, коли він не знає (якщо не зловить) тих, які завдають йому ударів? ОУН є аванґард українського народу в його безперервно триваючій визвольній боротьбі проти окупанта. Маючи проти себе таку силу, як окупантська державна машина, яка в випадку окупантів України є, звичайно, більше, ніж яка небудь інша держава світу, воєнною машиною, ОУН мусить бути побудована на принципі військової дисципліни. Наказ провідників усіх щаблів мусить бути безумовно виконуваний усіми членами Організації, підпорядкованими даному провідникові. Сувора дисципліна, однаково зобов'язуюча всіх членів без винятку, робить з ОУН дійсно ударну, бойову силу, здібну діяти скоро, певно і з успіхом. Це підтверджується всім досвідом існування ОУН. Якщо б в ОУН не зобов'язувала сувора дисципліна, якщо б накази провідників не мусіли бути безумовно виконувані, вона не могла б навіть і мріяти про який небудь успіх у своїй важкій боротьбі з озброєним від стіп до голови окупантом.
Український націоналізм відкидає виключно леґальні, законні методи боротьби як основні методи боротьби за УССД. Леґальна, законна боротьба проти окупанта рідко буває для нього грізна. Діючи леґально, не можна завдати окупантові кілька небудь відчутних ударів, не можна ніде серйозніше надшарпнути його сили. Окупант встановляє завжди такі закони, які вигідніші лише йому і більше нікому. Всяка «законна боротьба» є завжди маскуванням фактичної співпраці з окупантами, угодівства з ними. Тому український націоналізм також відкидає методу лише парламентарної чи дипломатичної боротьби за Самостійну Україну як основну методу визвольної боротьби. Не в парляментах держав-окупантів, не в кабінетах дипломатів буде в основному вирішуватися доля України, а в боях на території України: в українських селах і містах, в українських лісах і степах. На цій основі український націоналізм поборював перед 1939 роком українські леґальні галицькі партії і табір УНР. Галицькі леґальні політичні партії стояли на становищі леґальної, парляментської боротьби за самостійність. По суті ці партії, не організовуючи мас на безпосередню активну боротьбу, співпрацювали з окупантами. Вони створювали й поширювали серед народу ілюзії, що є можливе якесь мирне співжиття поневоленого народу з окупантами і що можна “боротися”, ніде по суті не наступаючи, ніде по суті не б'ючи окупанта. Така ілюзія присипляла чуйність мас, демобілізувала народ і полегшувала панування польських окупантів на ЗУЗ. Табір УНР обмежувався по суті лише слабою дипломатичною боротьбою за Самостійну Україну на міжнародньому полі. Ця акція не дала (тому, що не могла дати) жадних позитивних наслідків. Дипломатія тоді може мати успіх, коли опирається на конкретну силу. Цією силою в українських умовах може бути лише боротьба українського народу на землях. Коли такої боротьби немає, то наголошувати на важливості і необхідності дипломатичної акції означає підсувати народові помилкову думку про те, що ще якийсь інший шлях веде до визволення, крім шляху революційної боротьби, означає, отже, демобілізувати народ, опортунізувати його.
Український націоналізм також відкидає погляд про те, що самостійність українського народу прийде як наслідок “органічної”, мирної, “автоматичної” його еволюції. Представники цього “еволюційного” погляду заперечували доцільність революційної боротьби, вказуючи на те, що український народ ще у багатьох відношеннях слабий. Вони твердили, що не можна ставити перед народом завеликих цілей, якщо він до них ще недоріс: самостійність прийде автоматично, якщо народ до неї цілковито дозріє. Тому вони як першочергове завдання ставили перед українським народом т. зв. органічну працю на всіх ділянках національного життя: культурно-освітній, економічній, політичній. Як першочергове завдання вони ставили також боротьбу (очевидно, мирну! за суспільну перебудову українського народу на ЗУЗ (збільшення українського елементу в містах). Український націоналізм уважає цей погляд неправильним. Український народ, будучи поневолений політично, ніколи не зможе в усіх відношеннях піднятися до рівня державного народу. Якщо дотепер політична неволя мала той єдиний наслідок, що лише скалічила український народ і духово, і суспільно, і політично, що лише зіпхнула український народ на дно економічної нужди, — то на якій основі можна твердити, що в майбутньому буде інакше, що в майбутньому в рамцях окупантських держав український народ зможе розвиватися? Український націоналізм уважає, що першою передумовою розвитку українського народу є здобуття політичної незалежности, тобто побудова незалежної держави. Тому також український націоналізм боротьбу за Самостійну Українську Державу робить найважливішим завданням українського народу під сучасну пору. Чим скорше український народ опиниться у власній самостійній державі, тим скорше він зліквідує у себе всі наслідки неволі і підійметься до рівня найкультурніших народів. Найскорше український народ здобуде державу шляхом безпосередньої масової протиокупантської боротьби всіми засобами, які він може мати в свойому розпорядженні. Організація такої боротьби — перше і невідкладне завдання українського народу. Теорія про автоматичність поступу, теорія про самостійність, як неминучий наслідок цього поступу — цілком безглузді. Немає в історії ні одного випадку, аби якийсь поневолений народ визволився “автоматично”, без повстань, без збройної боротьби, без жертв, без намагання визволитися за ціну чого б то не було.
Окремо треба відмітити, що в умовах терористичного режиму в СССР не може бути й мови про жадну іншу протирежимну боротьбу, крім насильницької, підпільної боротьби. В СССР не існують жадні громадянські права, не існує жадна демократія, не існує жадний парлямент. Всі протирежимні, чи хочби опозиційні руxи в СССР НКВД нещадно знищує. Про це свідчить ліквідація всіх опозицій в СССР. Протибольшевицькі організації в СССР — якщо вони не мають охоти добровільно класти голови під енкаведівський топір — можуть існувати лише підпільно, застосовуючи найсуворішу конспірацію й організовуючи збройну самооборону перед НКВД. Тому то й усі члени ОУН, всі українські підпільники мусять бути озброєні, інакше — ОУН не втрималася б у большевицькій дійсності ні року.
Радикальність, насильницький характер метод нашої боротьби проти окупантів, визнання нами того, що найважливішим завданням українського народу під сучасну пору є організація масової безпосередньої нещадної боротьби за національне визволення, боротьби всіми засобами, які є в нашому розпорядженні — третій елемент революційности українського націоналізму.
* * *
Український націоналізм уважає, що основною силою, за допомогою якої він здобуде УССД, є український народ, народні українські маси.
Щоб зрозуміти цю справу, ми спитаємо: чи могло б бути інакше? Чи український націоналізм міг би розраховувати в своїй боротьбі на щось інше, ніж український народ? Так, могло б бути інакше. Український націоналізм міг би піти, напр., за прикладом деяких інших сучасних національно-визвольних рухів, які основною силою, що на неї вони розраховують у своїй боротьбі, вважають допомогу других держав, отже, силу своїх можливих союзників. На допомогу чужих країн, на допомогу Англії, Франції, США розраховують, напр., польські незалежницькі організації. Український націоналізм за прикладом деяких політичних рухів міг би розраховувати також; лише на якісь окремі суспільні кляси чи групи українського народу (наприклад, на інтелігенцію чи взагалі лише на місто). Так було у випадку польських визвольних рухів у XIX ст. Польські повстання у 1830 і 1863 рр. спиралися лише на польську шляхту. Польські селяни і міщанство не брали в цих повстаннях майже жадної участи. Деякі протибольшєвицькі партії в Польщі, Румунії, Болгарії в основному спираються лише на інтелігенцію. СВУ опиралася головно на інтеліґенцію, інтеліґентську молодь. У випадку українського націоналістичного руxу є інакше. Український націоналістичний рух основнею силою, за допомогою якої він побудує Українську Самостійну Державу вважає весь український народ, найширші українські народні маси.
Ставлячи на український народ як основну силу національно-визвольної боротьби, український націоналізм виходить із таких заложень:
1. Справді самостійну державу український народ може побудувати лише власними силами. Всі народи, які допомагають другим народам у їхній боротьбі, кажуть собі за це здорово платити. Жадний народ дотепер не помагав другому народові і з самих лише приятельських симпатій до нього. Зокрема дорого приходилося платити за “допомогу” других держав поневоленим народам, якщо вони з такої допомоги користали в період своєї визвольної боротьби. Така “допомога” завжди допроваджувала поневолений народ до повного узалежнення від свого протектора (Болгарію і Сербію від Росії, Грецію від Англії).
2. Держава для українського народу не є якимось абсолютом, не є вартістю самою в собі. Вона є основною метою боротьби українського націоналізму, остільки, оскільки вона є першою і необхідною передумовою відродження українського народу, першою і необхідною передумовою повного всебічного розвитку всіх творчих сил українського народу. Найвищим абсолютом для українського націоналізму є український народ. Його добро, його сила. Тому то, як ми про це вже говорили, український націоналізм навіть у період визвольної боротьби присвячує стільки уваги справі духового відродження українського народу. Якщо, як це показує досвід, духовість народу найкраще і найскорше відроджується у вогні безпосередньої протиокупантської боротьби, то для руху, який має своєю метою саме духове відродження народу, логічний висновок такий: включувати в безпосередню боротьбу за національне визволення найширші маси народу для того, щоб відродити їхні духово-моральні національні вартості. Це український націоналізм і робить.
3. Розрахування українського націоналізму на народ, як на основну силу боротьби за Самостійну Україну, дає ґарантію того, що український народ, здобувши свою самостійну державу власними силами, власними силами втримає її і в майбутньому. Історія знає випадки, коли то народ, опинившись у власній державі в наслідку чужої допомоги, не зумів цієї держави втримати. Так до деякої міри обстояла справа із польською державою з-перед 1939р. Історична Польща впала в наслідку занепаду керівної верстви польського народу — польської шляхти. В період бездержавного існування польська шляхта в основному не піднеслася з занепаду (вона й не могла піднестися, тому що була тією суспільною клясою, яка в усьому світі заникала). У відновленій за допомогою головно чужої сили польській державі вона захопила, одначе, командні становища. Це й було в значній мірі причиною занепаду передвересневої Польщі. Якщо зрозумілим може бути те, що Польща, залишена сама собі, не могла встоятися проти такої мілітарної сили, якою була гітлерівська Німеччина, то цілком незрозумілим є те, як така держава, як Польща, могла перестати фактично існувати після перших 3-4 днів польсько-німецької війни. Це явище можна пояснити лише неспроможністю польських правлячих кіл, які цілковито були пересякнуті шляхетчиною, зорганізувати модерну державу. Цим колам удалося здобути державу без більшого зусилля, тому то вони й не були спроможні на більше зусилля, щоб цю державу скріпити, зміцнити. Коли український народ здобуде свою державу власним зусиллям, він її зуміє власним зусиллям і втримати.
4. Українському народові на чужу допомогу розраховувати небезпечно. Ставити в нашій визвольній боротьбі на допомогу чужих сил, значить, ставити по суті на невідому силу, на невідому величину. Чужа держава допомагає поневоленому народові лише тоді, коли це їй вигідно. Вона часто погоджується з державою-поневолювачем коштом саме поневоленого народу. Допомога чужої держави визвольній боротьбі поневоленого народу завжди залежить від загальної політичної обстановки в світі. А на цю обстановку поневолений народ в основному впливу не має. Отже, розраховувати на щось, на що не можна мати жадного впливу, — річ безглузда й небезпечна. Єдиною силою, на яку український націоналізм може розраховувати цілком певно, є зорганізований і підготовлений український народ. Цю силу завжди можна точно визначити, вона ніколи не підведе, на ній ніколи не можна помилитися і через те, опираючись на народ, ніколи не можна програти.
5. Українське питання ще лише недавно вийшло на арену міжнароднього життя у світі. Український народ із своєю національно-визвольною боротьбою світові ще мало знаний. Світ цікавиться звичайно тими політичними рухами, які являють собою певну силу. Зацікавлення українською проблемою буде в світі зростати в міру того, як буде рости сила українського національно-визвольного руху, як буде міцнішати українська національно-визвольна боротьба. Отже, розраховуючи на народ, організуючи масову боротьбу в Україні, український націоналізм не лише створює найпевніші гарантії справжньої самостійности майбутньої Української Держави, не лише створює гарантії того, що український народ зуміє втримати свою самостійну державу у майбутньому, а створює передпосилки для зацікавлення світу українською проблемою і проблему вигідної допомоги українському народові з боку держав - ворогів СССР ставить на реальний ґрунт.
6. 40 мільйоновий народ досить великий, щоб своїми власними силами успішно вести боротьбу зо своїми гнобителями за своє визволення. Український націоналістичний рух змагає до збільшення сил українського народу шляхом співпраці з визвольними рухами всіх інших народів, поневолених або загрожених большевицьким імперіялізмом.
Те, що український націоналізм розраховує на найширші народні маси як на ту основну силу, за допомогою якої Україна стане самостійною, підтверджується всією дотеперішньою діяльністю ОУН. В ОУН борються десятки тисяч українських селян, робітників і інтелігентів. ОУН завжди працювала і працює серед усіх суспільних кляс українського народу. В силу того факту, що сьогодні більшість українського народу становить селянство, сьогодні за свою основну базу на головному терені своїх дій ОУН має село. Опертя українського націоналізму на широкі народні маси дає йому надзвичайну силу і живучість. Вже сьогодні видно, що якщо ворогам не вдається знищити українського націоналістичного руху, то це треба завдячувати лише тій обставині, що український націоналізм запустив свої коріння в найширші маси, тій обставині, що він сидить у гущі народу. Щоб знищити український націоналізм сьогодні, треба було б знищити ввесь український народ. А це далеко не те, що знищити лише якусь суспільну групу, наприклад. Це приходиться важко навіть НКВД. НКВД могло легко знищити СВУ, який опирався лише на інтелігенцію; зліквідувавши кілька осередків у містах, НКВД вже мало зліквідовану всю організацію. З ОУН, яка сидить і діє серед якнайширших народніх мас, для НКВД далеко важче дати собі раду. Дотеперішній досвід боротьби ОУН, дотеперішні успіхи українського націоналістичного руху доказують, що розрахування українського націоналізму на народ — не лише єдиноможлива в українських умовах, є й єдиноправильна стратегічна концепція визвольної боротьби.
Розраховуючи на народ як на основну силу боротьби за Самостійну Україну, діючи серед найширших народніх мас, маючи в своїх лавах представників усіх прошарків українського суспільства, український націоналізм має змогу висловлювати й дійсно висловлює найглибші прагнення якнайширших українських народніх мас. Прагнення українського народу є для українського націоналізму найвищим дороговказом у всій його діяльності. Український націоналізм точно зформулював і найповніше висловив ці прагнення у своїй ідеології, у своїй програмі. В наслідку цього він сьогодні й тішиться якнайбільшою популярністю й симпатією найширших українських мас і може цілковито розраховувати на їх підтримку.
Розраховування на народ, як на основну силу, за допомогою якої ОУН виборе Україні самостійність, якнайвірніше і якнайповніше висловлювання прагнень найширших мас українського народу, — четвертий елемент революційності українського націоналізму.
* * *
Масову протиокупантську боротьбу на українських землях ОУН під керівництвом Степана Бандери намагається організовувати за всяких умов.
Така тактика логічно випливає з вищеперерахованих нами принципів, прийнятих ОУН: перевиховувати народ шляхом включування його в активну протиокупантську боротьбу, ставити на народ як на основну силу, за допомогою якої побудується Самостійну Україну. ОУН уважає, що саме українські землі є тим тереном, де буде в основному вирішуватися доля України, її бути чи не бути. Доля України не буде вирішуватися ні над Сеною, ні над Темзою, ні в Нью-Йорку, а лише над Дніпром, над Дністром, у Києві. Тому саме на українських землях, а не десь інше мусять бути зосереджені сили українського національно-визвольного руху. Ніхто не може точно передбачити, коли може прийти вирішальний момент для визвольної боротьби українського народу. В цей момент ніколи не сміє забракнути на українських землях потрібних сил. Коли б сталося інакше, коли б у вирішальний момент на українських землях не було потрібних сил для остаточної розправи з окупантами, ніхто і ніщо не врятує нашої визвольної справи за кордоном.
Вірність цій тактиці підтверджується усією діяльністю ОУН. Члени ОУН організували народ на боротьбу проти загарбників в умовах польської, румунської, большевицької окупації з-перед 1939 р. Члени ОУН під керівництвом Степана Бандери організовували протибольшевицьку боротьбу в умовах першої большевицької окупації ЗУЗ в рр. 1939-41. ОУН під керівництвом Степана Бандери зорганізувала масову всенародню боротьбу проти гітлерівських окупантів у рр. 1941-44. ОУН під керівництвом Степана Бандери організовує масову протибольшевицьку боротьбу сьогодні, в умовах нової большевицької окупації України. ОУН є фактично єдиною політичною організацією в Україні, яка завжди, за всяких умов організовувала протиокупантську боротьбу, є єдиною організацією, яка фактично бореться за Самостійну Україну. В умовах польської окупації, як ми про це вже говорили, всі легальні українські партії лише формально боролися за Самостійну Україну. Фактично боротьбу за Самостійну Україну організувала лише ОУН. В умовах першої большевицької окупації всі колишні леґальні партії на території ЗУЗ фактично перестали існувати. Залишилася одна ОУН. Такий стан триває аж до сьогодні. І в умовах гітлерівської окупації, і в умовах нинішньої большевицької окупації, єдина ОУН була і є спроможна зорганізувати спротив окупантській політиці фізичного знищування українського народу. Не будь ОУН в останні роки в Україні, окупанти могли б цілком безперешкодно реалізувати свої злочинні пляни; український народ в обличчі терористичної політики загарбників був би цілком безборонний. Серед найважчих умов, серед постійного гонення польської поліції, румунської сіґуранци, німецького гестапо, большевицького НКВД, серед неймовірного терору члени ОУН виконують свої важкі обов'язки організаторів визвольної боротьби українського народу. На цьому шляху не захитують ОУН жодні жертви, жодні труднощі. Іти в гущу народу, бути разом з ним, терпіти разом з народом усі злидні, усі переслідування, йти попереду в протиокупантській боротьбі, бути з народом завжди, за всяких умов, ніколи, хоч би як було важко, його не залишати — так розуміє свій відповідальний обов'язок ОУН під керівництвом Степана Бандери, так розуміють свої обов'язки всі члени ОУН, всі українські підпільники.
ОУН завжди підкреслює, що вона бореться не за Україну для себе, а за Україну для українського народу. Так розуміючи свої завдання — ніколи не залишати українського народу, бути завжди з ним — ОУН, водночас, не має жодних претенсій щодо своїх прав у майбутньому, не має жодних претенсій, напр., на монопольне становище у майбутній українській державі. Що ОУН дійсно стоїть на такому становищі, підтверджується найкраще політикою ОУН в 1941р. у період творення Уряду у Львові, підтверджується політикою ОУН щодо УГВР. В 1941р. до складу твореного Уряду ОУН втягнула представників різних політичних українських напрямів і середовищ. Уряд, утворений у Львові, в 1941р., був дійсно всенароднім, представницьким Урядом українського народу (за пляном ОУН, до складу цього уряду в найближчий час мали ввійти також представники СУЗ). ОУН під керівництвом Степана Бандери завжди змагала до об'єднання всіх сил українського народу на плятформі активної протиокупантської боротьби за Самостійну Україну, завжди змагала до утворення всеукраїнського національного представництва і керівництва визвольною боротьбою. Це змагання ОУН дало свої наслідки. В 1944 р. утворилася Українська Головна Визвольна Рада (УГВР). Вона являється найвищим керівним і представницьким органом українського народу в час його визвольної боротьби. ОУН цілковито підпорядкувалася цьому загальнонаціональному органові і льояльно виконує усі його постанови. Безінтересовно і найактивніше служити справі визволення українського народу — так розуміє свій обов'язок перед історією ОУН.
Організовування протиокупантської боротьби на українських землях за всяких умов, погляд, що українські землі є вирішальним тереном боротьби за УССД, — п'ятий елемент революційности українського націоналізму.
* * *
У своїй програмі ОУН орієнтується на найновіші, найпередовіші досягнення сучасних суспільно-економічних наук і на досвід практичної, як внутрішньої, так і міжнародньої політики.
Ми вже говорили, що український націоналізм стоїть на становищі безклясового суспільства в майбутній Українській Державі. Основою цього суспільного ладу, що при ньому не існуватиме експлуатації людини людиною, буде суспільна власність на знаряддя й засоби виробництва. Практично це означає, що в майбутній українській державі велика промисловість, велика торгівля, банки будуть національно-державною власністю, а дрібна промисловість, дрібна торгівля — громадсько-кооперативною. В Українській Державі допускається індивідуальне або колективне, в залежності від волі населення, землекористування. У програмі ОУН говориться, що найвищим обов'язком влади в Українській Державі буде служити інтересам народу. “Не маючи загарбницьких цілей, не маючи поневолених країн і пригноблених народів у своїй державі, народня влада України не витрачатиме часу, енергії та коштів на творення апарату гноблення. Українська народня влада всі економічні ресурси і всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціяльного ладу, на економічне будівництво країни, на культурне піднесення народу”, (програм. Постанови Ш-го НВЗ ОУН). Коротко, ОУН бореться за “повне визволення українського народу з-під московсько-большевицького ярма за побудову УССД без поміщиків, капіталістів та без большевицьких комісарів, енкаведистів і партійних паразитів” (там же).
Чому ОУН є за принцип суспільної власності на знаряддя і засоби виробництва, тобто чому вона є за національно-державну або громадсько-кооперативну власність у промисловості, банковості, торгівлі (передбачається також дрібна приватна торгівля)?
Як показує досвід, принцип приватної власности і необмеженої економічної свободи, обов'язуючі при капіталістичній системі, допровадив до витворення величезної економічної нерівности між капіталістами і працюючими. Працюючі маси опинилися при капіталізмі на становищі визискуваних економічно і безсильних політично громадян. Це допровадило до гострої міжклясової боротьби: робітники і селянство борються за покращання свого економічного становища, а буржуазія боронить своє панівне економічне становище. Не треба хіба окремо доказувати, що клясова боротьба дуже небезпечна для народу. Вона його руйнує, розкладає, загрожує втратою незалежності. Таке становище, при якому одні суспільні кляси багатіють і живуть у достатках, а другі голодують, перебувають у нужді, і то з тієї лише причини, що крім власних рук, власної фізичної сили, нічим більше не розпоряджаються, — таке становище є цілком суперечне поняттю соціяльної справедливости, національної солідарности, таке становище є, об'єктивно беручи справу, ненормальне. Радикально змінити цю справу можна лише шляхом націоналізації (удержавлення) промисловости, банків, торгівлі. Український націоналізм хоче забезпечити всьому народові відповідно високий життєвий рівень. Український націоналізм не хоче, щоб серед українського народу були експлуататори й експлуатовані, не хоче, щоб український народ роздирала клясова боротьба. А що єдиним засобом позбавлення такого небезпечного стану є усуспільнення всіх галузей народнього господарства, тому то він і прийняв цей принцип як основу суспільно-економічного ладу в майбутній Українській Державі.
Капіталізм, тобто той лад, що опертий на принципі приватної власности і необмеженої економічної свободи, крім того, що допроваджує до витворення класових антагонізмів і викликує клясову боротьбу, має ще інші темні боки. Економічне життя при капіталістичній системі розвивається стихійно. В наслідку цього доходить до частих економічних криз, які викликують, у свою чергу, нужду широких народніх мас, економічний занепад, фінансові труднощі. Економічні кризи — одне з найбільших нещасть сучасного людства. Вони, подібно як і війна, спихають часто народи на дно нужди, допроваджують мільйони людей у світі до величезного зубожіння. Один із засобів недопустити до криз є впровадити в економічне життя плановість, організовувати плянове виробництво й розподіл продукції. Пляновість продукції і розподілу може бути здійснена лише в усуспільненому господарстві. Отже, усупільнення знарядь і засобів виробництва — це також один із засобів боротьби з економічними кризами.
Сьогодні в деяких випадках капіталізм гальмує розвиток продукційних сил країни. Капіталісти інколи стараються приховати різні технічні винаходи, удосконалення — для того, щоб не бути змушеними до надзвичайних витрат на впровадження цих поліпшень у власні фабрики чи заводи. На тому, зрозуміло, тратить уся суспільність, в інтересах якої є постійний розвиток продукційних сил, тобто постійний розвиток промисловости, технічних удосконалень тощо. Нові винаходи, нові машини, технічні удосконалення дозволяють суспільності отримувати більшу кількість товарів при меншій витраті на те фізичної енергії. В усуспільненому народньому господарстві приватні інтереси окремих людей не зможуть бути перешкодою у розвитку продукційних сил України.
Сьогодні більшість економістів стоїть на становищі, що капіталізм — це історичне, отже, не вічне, а перехідне явище. Сьогодні більшість економістів одверто вказує на разюче протиріччя між суспільним характером сьогоднішнього виробництва і принципом приватної власности у промисловості, торгівлі, банковості. Сьогодні більшість економістів закликає до інтервенції держави в економічне життя, до контролі державної економіки країни, а то й просто до націоналізування основних галузей народнього господарства. Такі типово капіталістичні європейські країни, як Англія, Франція, сьогодні вступили на шлях націоналізації окремих, найважливіших економічних установ, найважливіших галузей народнього господарства. Враховуючи це все, український націоналізм став на становищі усупільнення знарядь і засобів виробництва.
Окремо треба відмітити, що на українських землях сьогодні ніде не існує приватної власности. Вся промисловість, торгівля, банки, земля на Україні знаціоналізовані. Український націоналізм уважає, що поворот до капіталізму Україні непотрібний. Український народ побудує справді справедливий, справді прогресивний суспільний лад на нових основах.
Поборюючи капіталізм, український націоналізм найрішучіше поборює також; большевицький суспільний лад. Цей лад характеризується, як ми вже також про це говорили, існуванням експлуататорської кляси большевицьких партійних вельмож і експлуатованої маси працюючих. Основою цього нового експлуататорського ладу, який виник в умовах т. зв. соціалістичної власности на знаряддя й засоби виробництва, є монопольне становище большевицької партії в СССР, її диктатура, політичні привілеї верхівки цієї партії, тоталітаризм у внутрішньому устрою СССР. Кліка большевицьких партійних верховодів являється сьогодні фактичним необмеженим власником усього народнього багатства СССР. Вона цілком вільно, згідно лише з власними загарбницькими інтересами, цим багатством розпоряджається. Мільйони працюючих СССР за допомогою терору примушуються цією клікою жити в найгірших економічних умовах. Український націоналізм якнайрішучіше бореться проти кляси большевицьких вельмож СССР, проти нового експлуататорського большевицького суспільного ладу, побудованого на основі політичного упривілеювання большевицької верхівки. Демократичний лад у майбутній Українській Державі, при якому влада буде дійсно вибиратися й контролюватися народом, виключить можливість творення експлуататорської кляси на базі політичних привілеїв.
В галузі міжнародньої політики український націоналізм поборює імперіалізм. Український націоналізм уважає, що імперіалізм приносить лише зло народам, що імперіялізм є найбільше нещастя народів. Не говорячи вже про поневолені народи, імперіялізм в остаточному наслідку є нещастям і для панівних народів. Маючи поневолені народи, імперіялістична держава мусить витрачати величезну частину енергії, коштів, на утримування армії, поліції, тюрм. У боротьбі за втримання загарбаних територій, завжди гинуть тисячі людей. Поневолення чужих народів завжди зміцнює панівне становище комадних кляс панівних народів, збільшує експлуатацію працюючих мас цих народів з боку цих командних кляс, збільшує політичне безсилля працюючих. Існування колоній завжди спричинює однобокий розвиток економіки метрополії й узалежнює її від колоній. Тому, що колоній, як показує історичний досвід, вічно втримувати не можна, однобокий розвиток господарства метрополії загрожує дуже серйозними і економічними, і суспільними ускладненнями в ній в тому випадку, коли колонія визволяється. Імперіялізм є завжди причиною величезних війн, які крім матеріальної руїни й фізичного винищення мільйонів людей, нічого більше людству не приносить.
Програма ОУН, прийнята III НВЗ ОУН, включає в себе всі найсучасніші, найпередовіші здобутки як людської думки, так і практики народів у всіх майже галузях; політичній, суспільній, економічній, культурній. Вона дає концепцію справді справедливого, справді прогресивного міжнароднього і внутрішнього політичного і суспільно-економічного ладу.
Орієнтація в нашій програмі на найпередовіші досягнення людства як у галузі політичної і суспільно-економічної практики, так і в галузі політичних і суспільно-економічних теорій — шостий елемент революційности українського націоналізму.
* * *
ОУН ставить дуже високі моральні вимоги до своїх членів.
Членом ОУН не може бути перший-ліпший під оглядом характеру українець. Членами ОУН можуть бути лише люди, готові для України на все: готові за неї, коли цього вимагає потреба, гордо вмирати і готові за неї серед найбільших труднощів через довгі роки боротися. Членами ОУН можуть бути лише люди сильної волі, стійкого характеру, люди дисципліновані, відважні. Для людей слабого характеру, людей нестійких, крутіїв, спекулянтів, людей заячої вдачі — в ОУН місця немає. Безперервна війна, війна проти озброєного наймодернішою зброєю, в тисячу раз сильнішого від нас під оглядом матеріальної сили окупанта, вимагає людей сильних, дібраних.
Хто відповідає моральним вимогам, що їх ставить український націоналізм до своїх визнавців, той завжди, незалежно від того, хто він (селянин, робітник чи інтелігент), незалежно від своєї освіти може бути прийнятий в члени ОУН.
Від усіх своїх членів ОУН вимагає безумовного виконування всіх наказів і інструкцій провідників. За невиконання наказів примінюється в ОУН суворі кари, включно до кари смерти. ОУН вимагає від своїх членів також постійної активности, постійної роботи. Член ОУН, який через певний час з неоправданих причин є неактивний, карається. Кожний член ОУН повинен також постійно підвищувати своє знання, свій політично-теоретичний рівень. Поганий той член ОУН, який не вчиться, не працює над собою. Член ОУН, підпільник завжди мусить бути прикладом патріотизму, революційности, дисциплінованости, громадської солідарности і чесноти для усього свойого оточення.
ОУН сьогодні розпоряджається тисячами членів, загартованих у довгорічній підпільній боротьбі з окупантами. Сьогоднішні кадри ОУН відзначаються великим революційно-політичним досвідом. Вона — найбільша цінність українського національно-визвольного руху, найбільша цінність усього українського народу. Вона —найнадійніша запорука того, що Україна визволиться з-під большевицького панування.
Дуже високі моральні вимоги до членів ОУН — сьомий елемент революиійности українського націоналізму.
* * *
Український націоналістичний рух є суто революційний рух. Революційні цілі, за які він бореться, революційні методи, які він застосовує у своїй боротьбі.
Основні елементи революційности українського націоналізму — коротко підсумовуємо сказане — такі:
1) ідея УССД, що її українські націоналісти визнають активно і в боротьбі за здійснення якої вони зберігають сувору принциповість;
2) боротьба за відродження духовости українського народу, тобто боротьба за викорчовування в українському народі рабської психіки й культивування в ньому психіки вільного господаря на своїй землі, психіки фанатичного борця за справу Самостійної України;
3) радикальність, насильницький характер метод нашої боротьби проти окупантів, визнавання того, що найважливішим завданням українського народу під сучасну пору є організація масової безпосередньої нещадної боротьби за національне визволення, боротьби всіми засобами, які є у нашому розпорядженні;
4) розраховування на народ як на основну силу, за допомогою якої ОУН виборе Україні самостійність, найповніше і найвірніше висловлювання прагнень найширших мас українського народу;
5) організування протиокупантської боротьби на українських землях за всяких умов, погляд, що українські землі є вирішальним тереном боротьби за УССД;
6) орієнтація на найпередовіші досягнення людства як в галузі політичної і суспільно-економічної практики, так і в галузі політичних і суспільно-економічних наук;
7) високі моральні вимоги до членів ОУН.
Передрук з Крайового видання Проводу ОУН “Ідея і чин” ч. 1О, 1946.
(На основі закордонного видання з 1949 р.).