Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Семінарське заняття № 8
Західна філософія XX ст.
1. Сучасна західна філософія характеризується рядом особливостей, зрозуміти які можна, тільки зіставивши етапи. Класична західна філософія висунула вимогу пізнання природи і суспільства з метою їх розумного перетворення. При цьому більшість мислителів виходило з тези доступності пізнання, і відповідно, можливості досягти істину будь-якій людині. Такий гносеологічний "демократизм" доповнювався "оптимізмом".
У XX ст. висувається цілий ряд сміливих і нових ідей, вдало конкурують зі старої класичної філософської системою. Це, по-перше, ідея вивчення життя окремої людини та важливості її аналізу, примату вивчення життя індивіда над дослідженням великих людських спільнот (класів, народів, націй, етносів тощо).
По-друге, це рух від ідеї вільного і розумного людини, здатної кардинально переробити природу і суспільство і себе особисто, до людини, жорстко детермінованим економікою, політикою, релігією тощо Виявилося, що у людини є не тільки розум і свідомість, а й підсвідомість, яке разом з інтуїцією стає центром сучасної антропології.
По-третє, свідомість і розум окремої людини і (що важливіше) суспільна свідомість не розуміються тепер як незалежна структура.
По-четверте, активно проводиться ідея двох пересічних ліній людського знання - наукового і філософського, мають своїм кінцевим продуктом "наукову істину" і "філософську правду". Відповідно, оптимістичні погляди класичної західної філософії тривають в ідеях "технотронне" "постіндустріального" суспільства. Але куди більшу вагу мають ідеї антигуманістичних сутності науки, яка може призвести до фізичної загибелі світу у вогні ядерного вибуху або до його деградації шляхом промивання мізків засобами сучасної електронної техніки і тотального контролю над величезними масами людей.
Виникають принципово нові філософські картини світу і стилі мислення; наприклад, соціально-екологічний тип мислення і картина світу, що визначають сучасну науку і культуру. З середини 50-х рр. XX ст. проблеми розвитку людства у зв'язку з бурхливим науково-технічною революцією почали розроблятися в світовому масштабі. Біля витоків наукових дискусій стояли різні наукові об'єднання, з них найбільш помітним став так званий "Римський клуб", очолюваний Ауреліо Печчен.
2. Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і час»). Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.
Екзистенціалізм — суб´єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.
Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб´єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об´єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті (в способі обґрунтування, в категоріальному апараті), на його формування справила феноменологія Гуссерля. Це стосується насамперед феноменологічного розуміння відношення свідомості й світу, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові (не в площині гносеологічного, тобто пізнавального відношення суб´єкта і об´єкта), а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті.
На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Хайдеггер (1889—1976) і Карл Ясперс (1883—1969), французькі філософи Жан-Поль Сартр (1905—1980), Габріель Марсель (1889—1973) і Альбер Камю (1913—1969). Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв´язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдегтер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв´язку з ідеєю Бога.
Головною темою дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого. Подібно до того, як у Гуссерля свідомість «накидає» сенс всьому сущому, так в екзистенціалістів людське існування визначає світ. Ключем до онтології (вчення про буття) у Гайдеггера є феномен людини. Для того, аби зрозуміти, що вкладають екзистенціалісти в поняття людського існування, розглянемо концепції людини, які вони заперечують. Вчення про «природу» людини, яке розвивали просвітники, по суті, зводило людину до речі серед речей. Як довів Кант, воно не брало до уваги таку якість людини, як свобода. Декартівсько-кантівська концепція, яка його замінила, ототожнювала людину з трансцендентальною свідомістю або трансцендентальним суб´єктом. Тут людина зводилась до розуму, який мислився фактично як окрема субстанція. Саме це розуміння людини і стало об´єктом критики екзистенціалістів.
На їх погляд, концепція трансцендентального суб´єкта грішить гносеологізмом — зведенням людини до суб´єкта пізнання, а світу до об´єкта, тобто до сукупності предметів (сущого), які підлягають пізнанню. Зведення світу до предметів, сущого призвело, на їх думку, до того, що і сама людська суб´єктивність стала мислитись як суще, як предмет. Про це свідчить, зокрема, трактування Декартом душі як «мислячої речі» і набуття предметних форм «Я» в концепції трансцендентальної свідомості Канта. В цій концепції, стверджують екзистенціалісти, не подоланий натуралістичний підхід до людського буття; вона зводить людську суб´єктивність до чогось незмінного, затверділого — речі, сущого, тобто мислить людину як річ серед речей.
3. Аналітична філософія - це філософствування за допомогою детального аналізу використовуваної логіки і мови. Логіка та мова висуваються на самий передній план. Підставою для цього стали, по-перше, труднощі, з якими мали математики на початку ХХ століття (так само як і в його кінці). У науці зразком строгості завжди вважалася математика. Але досить несподівано математики стали зустрічатися з різного роду парадоксами, суперечностями. Простими засобами з цими утрудненнями впоратися не вдавалося. У силу цього міцніло переконання, що коріння труднощів приховані в підставах математики, в яку входить логіка, і деякий штучна мова, а також філософія. По-друге, аналітизм виник як реакція на засилля ідеалізму в англійських університетах початку ХХ століття. Було визнано, що ідеалізм неспроможний, він затуманює ясне стан справ. У філософії треба брати за основу не абстрактні враження і слова, які необхідні для відображення всього цього. Таким чином, ясність філософії пов'язувалася, насамперед, з мовою, а не з тим, що твориться в голові, що суто індивідуально і непроверяеми. На відміну від думок, почуттів в істинності мовних описів зовнішніх для людини фактів може переконатися кожен. А це означає, що ясна філософія повинна зводитися до висловлювань про зовнішні для людини фактах.
Неопозитивізм (20-ті рр.20 ст.) – головна увага звертається на вироблення такої методики, за допомогою котрої можна було б чітко розмежувати твердження, що мають смисл від безсмислових. Така методика – “верифікація” – була розроблена гол. чином у рамках Віденського гуртка (Шлік, Карнап,Нейрат) Суть принципу верифікації полягає в тому, що кожне твердження необхідно зіставити з фактами. Карнап розробив модель наукового знання, за якою в основі знання лежать абсолютно достовірні протокольні речення, к-рі виражають чуттєві переживання суб’єкта. Всі інші речення науки мають бути верифіковані, тобто зведені до протокольних.
Предметом неопозитивістської ф-ії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можливостей його вираження у мові. Неопозитивізм сприяв розвитку філософії науки – напрямку, що досліджує характеристики науково-пізнавальної діяльності. Для неї хар-не: 1) виділення науки як знання і діяльності; 2) дослідження логічних структур; 3)співвідношення ф-ії і науки; 4) взаємозв’язокнауки і суспільства.
Постпозитивізм . У 50-60-х рр.. в англо-американській методології науки сформувався постпозитивізм. Його найбільш відомими представниками є Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейербенд та ін Вони констатували неспроможність неопозитивізму реалізувати повною мірою програму дослідження логіки науки, яка з будь-якої чіткої моделі пізнання.
Причина цього, на думку Куна, корениться у зведенні аналізу науки до аналізу вже готового знання. А наука - передусім дослідження, процес отримання нового знання. Шлях до створення справжньої теорії науки, на думку постпозітівістов, проходить через вивчення історії науки. Принцип історизму оголошується постпозітівістов головним засобом осягнення суті науки, закономірностей її розвитку.
У постпозитивізм розрізняють зокрема революціоністскую і еволюціоністську інтерпретації розвитку науки.
Відповідно до першого підходу, воно представлено роботами Куна, Фейербенда та ін розвиток науки йде не шляхом плавного нарощування нових знань на старі, а відбувається через періодичну докорінну трансформацію і зміну провідних наукових уявлень і техніки дослідження (парадигм), тобто через періодично повторювані наукові революції.
Дослідження, міцно спираються на парадигму, змушують вчених детально вивчати деякі фрагменти дійсності. Однак розвиток наукового дослідження неминуче призводить до виявлення фактів, що не укладаються в рамки загальноприйнятої парадигми. Для їх пояснення висуваються нові теорії, техніка дослідження, які складають нову парадигму, що змінюють колишню. Ці скачки від старої парадигми до нової Кун і називає науковими революціями.
Філософія лінгвістичного аналізу
Філософія лінгвістичного аналізу сформувалася в 50-і рр.. в Англії, після виходу в світ у 1951 книги Л. Вітгетштейна "Філософські дослідження".
Прихильники цієї філософії Дж. Райл, Дж. Остін, П. Стросон та ін на відміну від логічного позитивізму зробили предметом вивчення природний розмовна мова (звідси інша назва цієї течії неопозитивізму - "філософія природної мови").
Аналітики правильно констатували, що не можна виразити багатство природного розмовної мови в схемах якогось "ідеального" мови. Будь-який природний мова надзвичайно складний і заплутаний.
І це, на їхню думку, неминуче призводить до безглуздих проблем і непорозумінь. Завдання аналітика не в тому, щоб реформувати мову відповідно до якоїсь логічної формою, а в тому, щоб, розуміючи дійсний характер вживання природної мови, усувати плутанину, що з'являється завдяки нашому нерозуміння його природи.
Підсумком рішення цього завдання повинна бути заміна виразів, що викликають плутанину і труднощі, виразами, рівними їм за значенням, але зрозумілими за змістом.
4.У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і технологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеїстичний світогляд. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука—це могутня, проте - не всемогутня сила, що с багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. Частково інтерес до релігійної філософії у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематичними постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: стало зрозумілим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.
Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософська концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим.
Визнаними представниками, можна сказати — корифеями неотомізму є французькі філософи Ж. Маритен (1882- 1973), Е. Жільсон (1884 - 1978) та американський філософ Ю. Бохенський (1902 - 1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпретувати.
У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти, врешті, повинні активізувати наш розум, який потенцію пізнавального акту переводить у дійсність.
Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О. Блаватська, Р. Штайнер), учення "живої етики" (О. Реріх) та російську, релігійну філософію (М. Бердяєв, П. Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення. Представники теософії ("теос" — бог. "софія" — мудрість) ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії усього світу ведуть розмови про одне й те ж - про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку. Якщо ж відслідкувати оте єдине та належним чином його зрозуміти, ми зможемо ближче підійти до осмислення сутності божества. Із цієї тези випливала також теософська пропаганда екуменізму - руху за об'єднання усіх релігій світу.
Учення "Живої етики" базувалося на переважно етичних тезах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаючи себе різновидом йоги. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої. В людському єстві жива етика нараховувала сім шарів сутностей, що ієрархічно сходили до божественної тілесності, тому життєве завдання людини вбачалося у тому, щоби пройти шляхом самовдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому шару. Це вчення є досить поширеним в Європі, у тому числі — і в Україні. Його пропагандою займаються осередки "Товариства Реріха".
Російська релігійна філософія (або філософія російського релігійного ренесансу) найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку XX ст. Вона включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов'язаному перш за все із східним православ'ям світогляду.
Поставивши людину у центр своїх розмірковувань, ця філософія виводила людські якості із особливого місця людини у творенні світу Богом, із основної функції людини, пов'язаної із збиранням розпорошеної в світі первинної енергії позитивного буттєвого творення. На засадах такого підходу до світу та людини вирішувались проблеми свободи волі, творчості, соціального життя, робилися численні дослідження у напрямах персоналізму, антропології, теорії пізнання, естетики та ін.
Особливу роль представники цієї філософії відводили так званій "софійності" світу, виводячи божественну премудрість, втілену в творінні та у діяннях Христи, майже на рівень особливої божественної іпостасі. Значна частина філософів цього напряму була відправлена за межі радянської держави та продовжила свою діяльність за кордоном (у Чехії, Югославії, Франції), а частина затнула під час сталінських репресій.