Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.В. Великий - руський державний і політичний діяч з варязької династії Рюриковичів, князь новгородський, великий князь Київський. 988 року охрестив Русь, першим з руських князів розпочав карбувати власну монету. Згідно з літописом Володимир вокняжився в Києві у 980 році. Спорудив у Києві капище з ідолами шести головних богів слов'янського язичництва (Перуна, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Семаргла та Мокоші, без Велеса), також є відомості, що князь ввів, подібно скандинавам, практику людських жертвоприношень богам.Володимир Святославич першим з київських князів став карбувати власні монети. Златник важив 4,2 г Це була високохудожня монета з гербом-тамгою тризубом, портретом князя і словесною легендою. На зворотному боці було зображення Христа Спасителя. Пізніші срібники на звороті замість зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб. Володимир-Василь Святославич помер 15.07.1015 р. у своїй приміській резиденції
2. Я.Мудрий - Ростовський князь, Новгородський князь, Великий князь Київський, святий. Був другим сином хрестителя Русі князя Володимира I Святославича. Для скріплення влади в державі та впорядкування правових та соціальних відносин громадян за князювання Ярослава Мудрого було укладено збірник законів, так звану Правду Ярослава, що становить найдавнішу частину законів руського права — Руської Правди. За Ярослава Мудрого поширилося і зміцніло християнство в Київській Русі, а також оформилася організаційна структура й церковна ієрархія.Ярослав Мудрий був високоосвіченою людиною, він дбав про освіту і культуру свого народу, заснував при Софійському соборі школу і бібліотеку. За його ініціативою почалася в Києві праця над перекладами грецьких та інших книг на церковно-слов`янську мову, переписувано багато книг, був укладений літописний звод. Київська Русь за Ярослава I Мудрого була великою і могутньою державою Європи, досягнувши на ті часи найвищого розвитку. Ярослав встановив систему наслідування (сеньйорату)
.
3. Жидята Лука - один із книжників князя Ярослава. Про життя його відомо вкрай небагато. З «Повісті временних літ» сказано про те, що Лука Жидята був приставлений князем Ярославом до свого сина. А інше джерело свідчить, що його обмовив холоп Дудик, якого за це потім покарали, відрізавши ніс та руку. Також відомо те, що його призначили єпископом, ким він пробув двадцять три роки. Крім того його суперником на таку посаду був Єфрем, якого князь Ярослав замінив Лукою Жидятою. По собі Лука Жидята залишив одну працю — «Поучение к братии». Твір цікавий тим, що в ньому основне місце займають не релігійні, а етико-соціальні парадигми. Автор у своєму творі виступає за правдивість, доброту та піклування про нижчих за станом, миролюбність та уникнення злослів'я.. Помер 1059 року, а його вважають одним із найвідоміших мислителів Київської Русі
4. Іларіон - Митрополит Київський та всієї Русі, перший митрополит слов'янського походження, оратор і письменник, церковно-політичний діяч давньої України. Був блискучим духовним пастирем і проповідником. Його діяльність припала на період утвердження й зміцнення християнства на Русі. Митрополит Іларіон писав праці, де прославляв християнство, показував його перевагу над старою вірою. З історичними і політичними подіями молодої християнської Русі пов'язаний зміст головного твору Іларіона — «Слово про закон і благодать». Крім «Слова про закон і благодать», Іларіону належать також «Молитва» і «Сповідання віри» — твори, настільки близькі до «Слова» своїм стилем і змістом, що один час вважалися його продовженням. У цілому зазначені твори складають досить скромну літературну спадщину, але на тлі літературного процесу середньовіччя значення його величезне: протягом шести століть запозичення з «Слова» робилися в пам'ятках української і слов’янської літератури. Крім того, використовувалися й ораторські прийоми Іларіона.
5. Смолятич Клим - Митрополит Київський та всієї Русі, автор Послання й інших, що не дійшли до нас творів. Деякі історики припускають, що за походженням зі Смоленську. Проте, припущення, що Клим був білорусом, зі Смоленська — безпідставне:це радше прізвище за професію (Смоляр) або за ім’ям батька (Смола). Від Климента дійшло велике Послання до смоленського пресвитера Фоми. Цей твір переконує нас у тому, що літописні характеристики Климента як людини вченої і філософа були цілком справедливі. Фрагмент листування, що дійшов до нас, між князем, Климентом і пресвітером Фомою дає нам уявлення про існування на Русі відкритої літературно-богословської полеміки між князівськими дворами, у якій брали участь цілі суспільні верстви на чолі з князями. Послання дійшло до нас не в первісному вигляді, а, як видно з заголовка, з нашаруванням тлумачень якогось ченця Афанасія, про якого нічого не відомо. Однак текстологічний і джерелознавчій аналіз дозволяє припускати, що цей послідовник Климента був, усього скоріше, його молодшим сучасником, що тлумачив послання через років 20 після його створення; у всякому разі він жив не пізніше ХІІІ
6. Туровський Кирило - єпископ Туровський, мислитель, блискучий проповідник (збереглося близько 10 проповідей), автор багатьох повчань, урочистих Слів і молитовних текстів. Матеріал до біографії Кирила Турівського дає його Житіє, написане, найвірогідніше, в ХІІІ ст. і включалося в рукописні Прологи під 28 квітня. Житіє шанує Кирила Туровського у першу чергу саме як видатного церковного проповідника, називаючи його другим Златоустом. До нашого часу дійшло велике число урочистих Слів і проповідей Кирила, крім того, збереглося Послання Кирила до архімандрита (з 1182 р.) Києво-Печерського монастиря Василія і цілий ряд молитовних текстів (близько 30 молитов, канони). В усіх цих творах Кирило проявляється як церковний письменник найвищого рівня. Його писання за змістом завжди спрямовані до тлумачення євангельських істин. Він писав як прямий спадкоємець школи візантійських проповідників.
7. Печерський Феодосій - святий Православної церкви, преподобний, один із основоположників чернецтва на Русі, видатний церковний і політичний діяч другої половини XI ст. Був ігуменом першого руського Києво-Печерського монастиря. Феодосій Печерський був обраний та поставлений ігуменом в Києво-Печерському монастирі. З перших днів ігуменства Феодосія Печерського, до нього почали приходити князі та знатні люди, котрі вважали за честь жертвувати на користь обителі. Це дало змогу розпочати будівництво наземного монастиря, який мав прийти на зміну тісним печерним келіям та невеликій каплиці — церкві в ім'я Святої Богородиці, яка була побудована за попереднього ігумена Варлаама. Таким чином за ігуменства Феодосія впродовж кінця 50-х — початку 60-х років ХІ ст. розпочалося формування архітектурного ансамблю Києво-Печерської лаври. Феодосій переписав список Студійського статуту. У добу ігуменства Феодосія в Києво-Печерському монастирі було започатковано книжкову справу — переписування, написання та збирання рукописних книг.. Тому Печерський монастир з перших років існування став твердинею грамоти. Необхідно зазначити, що ще за ігуменства Феодосія процес книгописання набув цехової організації. Останні часи життя Феодосія Печерського описані в «Житії Феодосія Печерського» Нестора Літописця та у «Повісті врем'яних літ» під 1074 роком.
8. Печерський Нестор - Преподобний Нестор названий Некнижним, щоб відрізняти його від Нестора Літописця. Преподобний Нестор був ченцем Печерського монастиря в XIV ст., щиро служив Господу. Під час церковних служб думав тільки про Господа і про те, про що говорилось і співалося на службі. Вдосконалюючись у подвигах благочестя, досягнув такого дару, що під час молитви й богослужінь бачив ангелів і Самого Господа Христа, передбачив день своєї смерті. Упокоївся в монастирі. Його нетлінні мощі знаходяться в Дальніх печерах. Пам’ять Нестора Некнижного вшановується 10 листопада (28 жовтня за ст. ст.).
9. Алімпій - православний святий, київський мозаїст і живописець, ювелір та лікар, чернець Києво-Печерського монастиря, перше відоме з літопису ім'я староруського художника, один з авторів Києво-Печерського патерика.Найвизначнішими його малярними роботами були сім ікон деісусного ряду, написаних для домової церкви невідомої особи. Вони вважались чудодійними, оскільки не згоріли під час пожежі. Існує припущення, що Алімпій виконував мозаїчні роботи для Михайлівського Золотоверхого собору в Києві зруйнованого у 1934 році. До нашого часу зберіглося лише одне творіння славетного печерського іконописця — ікона Богоматір Свенська-Печерська . З 1288 року вона була головною святинею Успенського Свенського монастиря Брянська, а після знищення монастирського собору у 1927 р. зберігається у Державній Третьяковській галереї. Існує також думка, що знаменита Ярославська Оранта, або Велика Панагія, знайдена в 1919 р. у Спасському монастирі Ярославля, також може бути твором Аліпія. Вона також зберігається в Третьяковці. Лаврський Патерик відзначає високу майстерність Аліпія.
10. Галицький Данило - руський князь з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства. Князь волинський, галицький, київський. Данило Галицький відноситься до старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династія Романовичів (Рюриковичів).Після тривалої та напруженої боротьби відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком. З перемінним успіхом чинив впертий опір монгольскій експансії, одночасно нейтралізуючи мілітарні спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи його держави. Сприяв розвитку міст, залучаючи туди ремісників і купців. За його правління були побудовані Холм, Львів, Кременець, Данилів, Стіжок, відновлений Дорогочин. Переніс столицю Галицько-Волинського князівства з Галича до Холму. Час його князювання був добою найбільшого економічно-культурного піднесення та політичного посилення Галицько-Волинської держави. Маючи кордони по Карпатах, Дніпру та Дунаю, за його правління вона зробилася найбільшою державою в Європі, стала праобразом першої української національної держави.
11. Дрогобич Юрій - український філософ, астроном, астролог, перший український доктор медицини. Він є першим українським автором друкованого твору (латинською мовою). Діяч східноєвропейського Відродження. Професор, ректор Болонського університету (Італія), професор Краківського університету. 7 лютого 1483 у Римі видав книгу Прогностична оцінка поточного 1483 року, яка є першою відомою друкованою книгою українського автора. У цій книзі, окрім ненаукових астрологічних прогнозів, було поміщено відомості з географії, астрономії, метеорології, філософії. Видав він також книгу і про Україну -«Прогностик», яка відома лише в одному примірнику. З 1487 року він працював професором медицини Ягелонського університету й мав чин королівського лікаря. Викладацька діяльність Юрія Дрогобича була спрямована на поширення гуманістичних ідей епохи Відродження в Україну.
12. Русин Павло - поет і мислитель доби Відродження.. Ґрунтуючись на тому, що він писав латинською мовою (інакше тоді не міг), польські дослідники трактують його як польського літературного і культурного діяча. Павло Русин був також видавцем, виховував відомих слов'янських поетів Яна з Вислиці, Яна Дантишенка, навчав Миколу Коперника. Літературознавці вважають його першим гуманістичним поетом України. У 1509 році він видав книгу своїх поезій «Пісні Павла Русина з Кросна».За свідченням дослідників, помер на Лемківщині. Залишив близько 4 тисячі віршів.Всю творчість можна розділити на: Духовна поезія. До цієї групи варто віднести панегірики релігійного змісту до святих Станіслава й Владислава. Панегіричні твори, присвячені тогочасній світській і духовній знаті, а також поезія на злобу дня. Морально-дидактична поезія, пов’язана з поетичною творчістю й педагогічною діяльністю магістра Павла
13. Оріховський Станіслав - письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст. Один з найвидатніших людей Європи свого часу. Видатна особистість періоду східнослов'янського Відродження. У галузі політики висловлював ідею «європейського дому» — згуртування європейських народів для подолання турецької експансії. Оріховський — один із перших в Європі ідеолог освіченої монархії . Високо цінував освіту, мораль, рідну мову, культуру, релігійну толерантність, вільний вибір релігії, віру предків, гідність людини, патріотизм, служіння державі, громадську активність. Вважають С. Оріховського основоположником теорії природного права в Європі. В галузі історії Оріховський підтримував цінності самосвідомості народу, історичної пам'яті, виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Саме йому належить фраза— "Я з українців (рутенців), про що кажу охоче і з гордістю. У праці «Напучення польському королю Сигізмунду Августу» виклав своє бачення образу ідеального короля..
14. Острозький Костянтин - волинський князь (батько Острозького Костянтина-Василя), староста брацлавський, звенигородський і вінницький (з 1497), великий гетьман литовський, світський глава православного населення. Правнук Федора Даниловича Острозького. Князь почав свою військову кар'єру за часів короля Яна I Ольбрахта, і став одним із найвидатніших полководців 16 століття. Сучасники порівнювали його зі стратегами античності. Костянтин Острозький провів 35 битв, із них програв тільки дві. Він брав участь в успішних кампаніях проти татар і Московської Держави. За його перемогу біля Очакова проти сил Махмет-Гірея він був нагороджений званням Великого Гетьмана Литовського із 10 серпня 1497. Він був першою людиною, яка одержала це звання. Один із найвизначніших меценатів того часу, до його маєтку входило 100 міст, 40 замків, 1300 сіл, перетворив Острог на осередок слов'янської культури. Князь був православним та користувався руською мовою. Припинила діяти заборона на будівництво нових православних церков та інших споруд. Костянтин Іванович заклав православний монастир в селі Дермань та Богоявленський собор в Острозі. Окрім того, на честь своїх перемог він будував храми в інших місцях Литовської та Польської держав. А його грошові фундації були чи не найбільшими серед пожертв у всьому князівстві
15. Смотрицький Герасим - український письменник і педагог з дрібної шляхетської родини Смотрицьких з Поділля. Був писарем у Кам'янець-Подільському старостві, 1576 запрошений князем Костянтином Острозьким до Острога, де став одним з передових діячів вченого острозького гуртка; з 1580 Смотрицький — перший ректор Острозької школи (академії). Герасим Смотрицький — один з видавців «Острозької Біблії», до якої написав передмову і віршовану посвяту князю Костянтину Острозькому, один із зразків найдавнішого українського віршування (нерівноскладове), що нагадує українські думи. Збереглася лише його книга «Ключ царства небесного» (1587), перша друкована пам'ятка української полемічної літератури. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує народний гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народної, і тому був приступний для широких мас.
16. Рогатинець Юрій - багатий львівський міщанин, провідний діяч Львівського Успенського братства, оборонець православ'я.Був у добрих взаєминах із князем Костянтином Острозьким і з київським митрополитом Іпатієм Потієм.. 1604 року проти Юрія Рогатинця, як багатія, виступав Іван Вишенський. Деякі з дослідників, зокрема Іван Франко та Микола Василенко приписували Рогатинцю авторство «Перестороги». укр. письменник, громадський і осв. діяч. Один із засновників та керівників Львівського братства і Львівської братської школи. Як представник братства на церковному соборі 1596 рішуче виступив проти Брестської унії 1596. Автор публіцистичних листів. Згідно з гіпотезою І. Я. Франка, Р. був також автором "Перестороги" і співавтором статуту Львів. братської школи. сприяли викупу друкарського обладнання І. Федорова для заснування братської друкарні, що вже 1591 випустила першу книгу.
17. Могила Петро - молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року. Петро Могила вільно володів грецькою та латинською мовами і досить швидко опанував богословську науку. Після смерті 21 березня 1627 року архімандрита Печерської лаври, у грудні 1627 року на цю посаду було посвячено Петра Могилу. У цей час йому виповнилося тридцять років. Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили.
Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себе освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу — єзуїтських колеґій.
18. Вишенський Іван - український письменник-полеміст. .Літературну діяльність почав одночасно з острозькою групою полемістів. Твори Вишенського виражали визвольні прагнення народу. Він уперше в літературному творі показав життя нижчих верств суспільства — селянства. Відомо всього 16 творів. У 1590-х роках були написані найвизначніші з них, спрямовані проти Берестейської церковної унії. 1598 року в острозькій «Книжці» надрукував послання до самого Костянтина Острозького та православних, написане Вишенським від імені монахів Святої Гори. Близько 1600 р. на Афоні він склав збірник — «Книжку», куди ввійшли «Извещение краткое», «Писание до всех обще, в Лядской земли живущих», послання до князя Костянтина Острозького і до єпископів, крім того «Обличение диавола-миродержца», «Порада» та ін. В 1600—1601 рр. Вишенський написав «Краткословный ответ» Петру Скарзі. У молитвах і роздумах приблизно в сімдесятирічному віці письменник помер. Найвідоміші твори: "Послання до єпископів..." (усього написав 16 творів, із яких - 13 послань). Твори Вишенського визначаються в українській полемічній літературі 16-17 ст. не лише винятковим літературним талантом автора, але і його своєрідною позицією. Вишенський не обмежувався боротьбою з католицизмом та унією. Хотів в Україні бачити таке суспільство, де б людина почувала себе вільною, де б панувало братерство між людьми, і всі житимуть згідно з настановами й принципами "істинного" раннього християнства. Цій ідеї і підпорядковував всю свою філософську концепцію.
19. Граб'янка Григорій - український козацький літописець, гадяцький полковий суддя ,обозний. У 1723 Грабянка разом з іншими старшинами їздив до Петербурга добиватися скасування Малоросійської колегії та відновлення виборів гетьмана (див. Коломацькі чолобитні 1723). За це був 1723-25 ув'язнений у Петропавловській фортеці. В 1725 Грабянка після смерті Петра I повернувся в Україну. Брав участь у російсько-турецькій війні 1735-39. Влітку 1738, прикриваючи зі своїм полком відступ російської армії з Криму, загинув у бою. Грабянка — автор історичного твору літописного характеру «Действия презельной и от начала поляков кровавой небывалой брани Богдана Хмельницкого… с поляками… Року 1710». Твір викладає історію України з давніх часів до 1709. Джерелом для написання твору Грабянки слугували офіційні документи, польські хроніки, «Синопсис», щоденники, розповіді сучасників подій.. Головну увагу приділяє історії козацтва та національно-визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-57. Оригінал твору не зберігся. Відомо близько 20 списків літопису Грабянки.
20. Величко Самійло - український козацько-старшинський літописець. Величко є автором першого систематичного викладу історії української козацької держави, при написанні якого використано значну кількість українських, польських, та німецьких джерел, широке коло документів Генеральної Військової Канцелярії. Для написання Літопису Самійла Величка він користувався різними джерелами: народними переказами, іншими козацькими літописами, творами іноземних істориків, архівними документами, листами, реєстрами тощо. Літопис складається з 4 частин. Літопис Величка написаний українською літературною мовою XVIII століття з елементами народної мови. Повний текст його не зберігся. Літопис є одним з найголовніших і найвірогідніших творів української історіографії 2-ї половини 17 — початку 18 століття. Головна праця Самійла Величка була видана Київською Археографічною комісією лише у 1848–1864 роках під назвою «Летопись событий в юго-западной России в 17 в.», тт. I–IV (1848, 1851, 1855, 1864 рр.). Величку також належить велика праця «Космографія», яку він, уже сліпий, продиктував 1728. На думку деяких істориків, він написав лише передмову до цієї праці.
21. Прокопович Феофан - український богослов, письменник, поет, математик, філософ, ректор Київської академії. Феофан Прокопович — визначний український діяч епохи бароко.Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології. В 1979 р. в Києві вийшов тритомник лекцій з риторики, логіки, фізики, математики й етики, які читав Ф.Прокопович у Київо-Могилянській Академії в 1705—1709 рр. Ф.Прокопович — автор «Букваря», за яким багато десятиліть вчилися українці, росіяни, білоруси, греки, молдавани, серби, грузини, болгари. Філософські погляди Ф.Прокоповича базувалися на об'єктивному ідеалізмі. Він доводив, що Бог існував «раніше буття світу… як найдосконаліший розум». Виникнення світу речей за Ф.Прокопович був основним ідеологом реформ Петра І. Ф.Прокопович пише ряд суспільно-політичних праць: «Слово о правде и чести царской», «Правда воли монаршей» та ін. де викладає основи ідеї міцної держави і застосовує їх безпосередньо до тогочасної Росії.
22. Г.Сковорода - український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання. Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів. Лише в 1798 році вийшов друком його «Нарциз, або пізнай самого себе», та і то без його прізвища. В 1806 р. журнал «Сіонський Вєстник» видрукував ще деякі його твори. Краща й більша збірка, але теж не повна, вийшла в 1896 р. в Харкові під редакцією професора Д. Багалія. Тут видруковано 16 творів, причому з них 9 уперше! Мандруючи Україною і світами, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого й почутого. Велика роль Г. Сковороди у становленні нової української літератури, він був її ідейним предтечею. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового письменства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї, заперечувало існуючий суспільно-політичний лад, вводило в літературу самобутні образи простих українців, обстоюючи їхні соціальні і національні права.
23. І. Щирський - визначний гравер на міді доби бароко школи О. Тарасевича, церковно-культурний діяч родом імовірно з Чернігова. Освіту здобув у Чернігівській Колеґії, в якій був викладачем. Щирський заснував Любецько-Антоніївський скит-монастир і став його ігуменом, при підтримці І. Мазепи збудував 1711 церкву св. Онуфрія в Любечі б. Чернігова; там і помер. Живучи в монастирі, Щирський працював для друкарень Києва й Чернігова. З мист. спадщини Щирського віденського періоду досі відомі: форта (титульна стор.) панегірика на честь Я. Огінського (1680), гравюра-мідерит Іоана Златоустого й емблема-натюрморт (1682). До найкращих праць Щирського зараховують 8 мідеритів до чернігівського видання панегірика Л. Крщоновича на честь єпископа Лазаря Барановича («Redivivus phoenix», 1683) і три мідерити до підручника реторики («Ilias oratoria», 1698), того ж автора. Офортом і дереворитом Щирський послуговувався дуже рідко. Для книг виконував гол. титульні форти, фронтиспіси, нечисленні ілюстрації, декоративні орнаментальні рамки, кінцівки. Його великий мистецький дорібок тільки частинно ідентифікований.
24. Л. Тарасевич - гравер-мідеритник й офортист школи Олександра Тарасевича кінця 17 — початку 18 ст а київського періоду Тарасевич виконав ряд ілюстрацій до привітальних видань на пошану Сильвестра Крайського, Федора Захаревського і Бориса Шеремети (Шереметьєва), на яких у 5 мідеритах виступають у синтезі різні жанри граверського мистецтва: портрети, геральдичні, алегоричні й символічні композиції (тут Тарасевич уперше застосував двобічний друк: у заголовку і фронтиспісу). Комплексний підхід в оформленні книг Тарасевич застосував, ілюструючи «Києво-Печерський Патерик» (1702): 46 мідеритів, які згодом були зразком для наслідування; їх копіювали і перевидавали до 1902. На початку 18 ст. Тарасевич оздобив заголовні сторінки «Псалтиря» (1702 і 1705), «Тріодь Цвітну» (1702), «Євангеліє» (9 ілюстрацій і заголовок, 1703), «Новий Заповіт» (20 ілюстрацій і заголовок), рамку до заголовку мініятюрного «Псалтиря» (1703) та виконав ряд станкових гравюр. До гравюр Тарасевич впровадив сучасний йому типаж, одяг, архітектурні зображення, пейзажні фраґменти тощо.
25. М. Ділецький - український музичний теоретик, композитор. Автор праці «Мусикийская граматика» (1675), що викладає основи партесного співу. Як композитор Дилецький мало відомий. Проте його твори, видані у 1981 р. видавництвом «Музична Україна» свідчать про те, що Микола Дилецький був одним з найвидатніших творців партесної музики. Як теоретик і педагог Дилецький створив школу, з якої вийшов ряд визначних композиторів кінця XVII і початку XVIII століття. Найвизначнішим музикознавчим твором Миколи Дилецького вважається «Грамматика пѢнія мусикийского». У 1723 році «Граматику» було переписано також у Санктпетербурзі (дату і місце зазначено на титульній сторінці), проте походження цього рукопису, що зберігається зараз у Львові, остаточно не з’ясоване. Перше друковане видання «Грамматики» було здійснено лише у 1910 році. «Грамматика» Дилецького стала першим з музично-теоретичних трактатів, які докладно пояснили технічну суть лінійної, нотної системи, партесного співу і партесної композиції. Встановлена ним термінологія надовго утвердилася в теоретичній, педагогічній практиці шкіл і композиторів і мала величезне практичне значення та сприяла плідній діяльності багатьох співаків і регентів другої половини XVII й початку XVIII століття. «Грамматика пѢнія мусикийского» вважається першим із збережених наукових творів, в яких описано Квінтове коло.
26. А.Ведель - український композитор, диригент, співак, скрипаль. В Києво-Могилянській Академії Ведель почав компонувати свої перші музичні твори, диригував студентським хором та оркестром, виступав як соліст і скрипаль. За 1793-95 він написав 6 концертів, можливо, ще й низку інших композицій, які не ввійшли до відомого автографа. У березні 1796 Артемій Ведель переїхав до Харкова, що було пов'язано з призначенням генерала Леванідова генерал-губернатором Харківського намісництва. Тут А. Ведель організував новий намісницький хор і оркестр, викладав спів і музику в Казенному училищі при Харківському колегіумі. Продовжував композитор і творчу працю. Написав 3 концерти: «Воскресни Боже» та «Услиши Господи глас мой» (6 жовтня 1796) та ін. Названо лише датовані твори, але в цей час композитор міг написати ще ряд інших композицій, зокрема двохорний концерт «Господь пасет мя». Твори Веделя тривалий час були заборонені і поширювалися в рукописах, їх знали й виконували, незважаючи на заборону. На сьогодні відомо близько 80 музичних творів. Серед них 31 хоровий концерт, 6 тріо, серед яких «Покаянія отверзи ми двери», 2 літургії Іоана Златоустого, Всеношна та один світський кант. Мелодика Веделя виразна, охоплює значний діапазон і тісно пов'язана зі словом. Виразовість мелодіки посилена ритмікою, що відзначається складністю і різноманітністю ритмічних малюнків. З класичним стилем пов'язана чітка розчленованість мелодики, використання побудов типу «питання — відповідь», підсумовуючих структур. Натомість зв'язки з давньоукраїнською монодією та українським фольклором надають їй наспівного характеру.[
27. М. Березовський - русский композитор украинского происхождения, работавший также в Италии. Высшее образование получил в Киево-Могилянской академии, где начал писать собственные произведения. В 1758 году за исключительные вокальные данные послан в Петербург, где стал солистом в Придворной певческой капелле князя Петра Фёдоровича. Выступал как певец-солист (итальянская опера в Ораниенбауме). В 1765—1774 жил в Италии, куда был направлен для совершенствования. Учился у падре Мартини. Выдержал экзамен в Болонской филармонической академии на звание академика-композитора (1771) — в тот же день экзаменовали чешского композитора Йозефа Мысливечека, а за год до этого юного Вольфганга Амадея Моцарта, который также стал академиком. Написал оперу «Демофонт» (либретто П. Метастазио), поставлена в 1773 в Ливорно), и, вследствие этого, стал первым в Российской империи оперным композитором. Березовский — автор духовных концертов, являющихся выдающимися образцами мирового хорового искусства XVIII века. Особенно широко известен его концерт «Не отвержи мене во время старости». Большинство произведений Березовского сохранилась в рукописях. Были изданы только отдельные композиции, которые, собственно, и принесли ему мировую славу.
28. Д. Бортнянський - український композитор, співак і диригент, автор 6 опер, камерно-інструментальних творів, хорових циклічних концертів, 10 двохорних концертів, херувимських та причасних творів. Створив новий тип хорового концерту. Музична спадщина Бортнянського досить велика. Як і більшість композиторів свого часу, він писав для придворного середовища: духовну музику — для Придворної співацької капели, світську — для «малого» двору в Павловську і Гатчині. Духовна музика Бортнянського охоплює 35 чотириголосних хорових концертів для різних складів, які називалися в його час псалмами, 10 двохорових концертів, 14 чотириголосних концертів «Тебе Бога хвалимо», 29 окремих літургійних співів, триголосну літургію, духовні твори для жіночого хору з рефреном мішаного хору, обробки давніх церковних київських та болгарських наспівів та багато інших.Найвідомішими серед духовних творів вважаються 35 чотириголосних концертів. Хоча точних відомостей про час написання цих концертів немає, вважають[4], що переважну більшість концертів було написано в 1780-х — на початку 1790-х років. В стилістичному відношенні концерти мають виразні ознаки класичного стилю. В жанровому — пов'язані з міськими музичними жанрами (кант, марш, українська пісня-романс). Бортнянському належать 6 опер, з яких перші три він створив в Італії на тексти італійською мовою, а останні три — в Росії на тексти французькою мовою..В Україні з опер Д.Бортнянського виконувалися «Алкід та «Сокіл. Творчість Бортнянського мала значний вплив на подальший розвиток як російської, так і української музики.Майже півстоліття життя Бортнянського було пов'язане з музичною освітою, з найважливішими процесами становлення музичної культури в Росії, завдяки чому в Росії Бортнянського вважають російським композитором.
30. Д.Левицький - російський і український живописець-портретист. Від 1770 року академік Петербурзької академії мистецтв. Ще як студент Київської академії, молодий Дмитро запопадливо малював, не раз допомагаючи батькові при його графічних працях для лаврських видань. 1770 рік - перша участь в виставці Академії вільних мистецтв в Петербурзі і отримання звання академіка за парадний портрет архітектора Кокорінова. Звання дало право на фахову діяльність митця в Петербурзі. 1771 рік - отримав призначення керівника непрестижного на той час портретного класу Академії. Уже 1763 року Левицький був модним портретистом аристократичних сфер Петербурга, дарма що тоді ж у столиці працювала ціла низка європейських знаменитостей. Цикл портретів вихованок Смольного інституту — це справжній шедевр тогочасного портретного малярства.У Женевському музеї зберігається мальований Левицьким портрет Дідро — єдиний із портретів, що його великий французький енциклопедист визнав добрим. У цілому Левицький спортретував ледве не всіх помітніших представників свого часу.
31. В. Боровиковський - український та російський художник-живописець, іконописець та портретист, академік Петербурзької Академії мистецтв (з 1795).Рання творчість Боровиковський зв'язана з традиціями українського живопису 18 століття. Великим успіхом користувались його мініатюри й портрети, особливо жіночі. В цих портретах, сповнених елегійного настрою, самітна постать жінки зображається в стані мрійного замислення на фоні «сільського пейзажу». Боровиковський нерідко звертається до образів простих людей —подвійний портрет служниць архітектора Львова « Дашенька та Лізонька », портрет торжковської селянки Христини Строгішою стає композиція портретів Боровиковського, чіткішим пластичне моделювання персонажів. До золотого мистецького фонду належать ікони роботи Боровиковського для головного іконостасу Казанського собору, Троїцького собору Олександро–Невської Лаври в Петербурзі, Покровської церкви на Чернігівщині тощо. Загалом Володимир Боровиковський створив близько 200 портретів своїх сучасників, написав чимало ікон. Його твори зберігаються в багатьох музеях Росії та України.
32. І.Г. Григорович – Барський - архітектор українського бароко. Спробував себе в архітектурному мистецтві вже у зрілі роки. До того служив у магістраті, одружився, налагодив сімейний побут (був батьком 15 дітей). А потім, пройшовши вишкіл на будовах інших зодчих, приступив до самостійної творчості. Починається перелік з водогону, який він влаштував у 1748—1749 роках на Подолі. Її частиною був фонтан-запобіжник, над яким зодчий збудував вишуканий цегляний павільйон. На даху павільйону було встановлено статую апостола Андрія. Вода витікала з посудини, яку тримав янгол. Близько 1760 проводив будівельні роботи у Кирилівському монастирі на околиці Києва. Наново декорував стародавню Кирилівську церкву, збудував монастирську огорожу, а також триярусну дзвіницю з брамою та невеликою церквою на другому ярусі. Провів реконструкцію ще однієї памятки часів Київської Русі — церкви Богородиці Пирогощі, де був старостою його батько. З наявних нині будівель Григоровича-Барського привертає особливу увагу Покровська церква (1766) на однойменній вулиці. Так само на Подолі збереглася й Набережно-Микільська церква (1772—1775) на вулиці Григорія Сковороди. Щоправда, вигляд цієї стрункої будівлі було дещо змінено пізнішою перебудовою бані у візантійському стилі.
33. С.Ковнір - український архітектор 18 століття, майстер українського бароко. Народився 1695 року у селі Гвоздів на Київщині. З молодих років працював каменярем. Був підданним Києво-Печерської лаври (хоч і звільненим від усіх монастирських повинностей). Близько 1720 року переселився до Києва. Монастир зазнав великої пожежі у 1718 році. Тому тут розпочали великі відбудовчі роботи, в яких брав участь Ковнір. Спершу він працював під керівництвом Йогана Шеделя, Василя Нейолова та інших професійних зодчих, а з часом і сам отримав кваліфікацію «кам`яного будівництва майстра». Вважається, що першими творами Ковніра були споруди господарчого призначення — склади, комори, ключарня, палітурня, друкарня. За участю Ковніра споруджено дзвіниці на Ближніх та Дальніх печерах, храм у Китаєві, Кловський палац та інші видатні пам'ятки українського бароко. Яскравим шедевром є Ковнірівський корпус на території Верхної Лаври — колишнє службове монастирське приміщення.
Києво-Печерській лаврі будівничий віддав майже 40 років своєї праці.
34. І.П. Котляревський - український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української літератури, громадський діяч. Підтримував зв'язки з декабристами. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою. Творчість Котляревського має основоположне значення в історії становлення нової української літературної мови. В умовах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови його поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані на основі живого усного мовлення народу, започаткували новий етап формування літературної мови. Котляревський — автор «Енеїди» (1798, Взявши за основу сюжетну канву однойменної поеми Вергілія, Котляревський в традиціях давнього українського бурлеску створив свій оригінальний художній твір. У поемі автор відтворив різні сторони життя українського суспільства у другій половині 18 століття. Національне забарвлення і співчуття до долі простого народу зумовили великий успіх «Енеїди» серед сучасників. За мотивами поеми були створені опери «Еней на мандрівці» та «Енеїда»
35. М.Маркевич - український історик, етнограф, фольклорист, поет і композитор. Основна наукова праця – 5-томна «История Малороссии» (1842–1843), в якій викладено історію України від найдавніших часів до кінця XVIII ст. Головним джерелом для написання твору стала «Історія Русів» та праці М. і Д. Бантиш-Каменських. Перші два томи не мають наукової цінності; III-V томи, які містять документальні додатки, примітки, опис джерел, списки генеральної старшини та вищого духовенства, хронологічні таблиці, зберігають певне довідкове значення.З інших історичних розвідок найвідоміші:Мазепа, Гетьманство Барабаша, Про перших гетьманів Малоросійських,Про козаків .Науковий інтерес становить зібрана Миколою Андрійовичем колекція документів з історії України 17-18 ст. 1831 - видав у Москві поетичну збірку «Українські мелодії», присвячену минулому України.Одним із перших в українській романтичній поезії витворив образ народного співця («Бандурист»), став першим, хто пов’язав мотив героїзму козацтва з політичною сучасністю України та її національно-визвольними потребами й прагненнями.
36. В.Каразін - укр вчений, винахідник, громадський діяч. Засновник першого у східній Укр Харківського університету (1805), ініціатор створення одного з перших у Європі Міністерства народної освіти, автор ліберальних проектів реформування державного устрою і народного господарства. Праці з агрономії, конструювання сільськогосподарських машин. Зробив численні відкриття в галузі органічної і неорганічної хімії, першим запропонував створення мережі метеорологічних станцій по всій державі. З ініціативи Каразіна було засновано Харківський університет (1805) та створено Філотехнічне Товариство (1811—1818) для поширення досягнень науки, техніки та розвитку промисловості в Україні. Каразін займався народними школами, жіночою освітою, державними архівами, науковими дослідженнями. Каразін автор ряду важливих відкриттів у галузі техніки, хімії, агрономії, селекції тощо. Йому належать близько 60 наукових праць.
37. О.Павловський – укр..мовознавець. Автор «Грамматики малороссійскаго нарѣчія» (1818) першої в українському мовознавстві друкованої граматики живої народної української мови. Написав також «Прибавленіе кь грамматикѣ малороссійскаго нарѣчія» (1822), що відіграло велику роль у розумінні деяких особливостей «Грамматики…». О. Павл. відомий насамперед як мовознавець, хоч певну вартість становлять його поетичні твори, переклади, етнографічні студії. Зокрема, на підставі власноручно зібраних у південно-східній частині Київщини матеріалів він написав цікаву статтю з української демонології «Відьма», запропонувавши як лінгвіст актуальні й донині етимологічні пояснення деяких слів (наприклад, іменник «відьма» правильно пов'язується з дієсловом «відати» як назва особи, яка «ведаетъ обморачивать, осліплять, колдовать»). Але в історію української й слов'янської науки він увійшов як автор згадуваної граматики.
38. М. Цертелєв - фольклорист, один із перших дослідників і видавців української народної поезії. Попри грузинське походження і російське виховання став глибоким шанувальником культури українського народу. В 1814 закінчив Московський університет.У 1819 опублікував у Петербурзі «Опыт собрания старинных малороссийских песен». У передмові збірки зазначав, що українську народну пісню ставить вище найталановитіших романів і поем, оскільки ці пісні демонструють геній і дух народу. Вивчав звичаї українського народу, наголошуючи, що українці завжди відзначались чистотою моралі. Брав участь у роботі громадської організації Вільного товариства аматорів російської словесності. Займався теоретичними проблемами фольклору: вивчав жанрову специфіку, класифікацію фольклорних видів. Засуджував підробки під фольклорно-етнографічні твори, що мали місце в добу романтизму у 1820-40 роках. Вивчав «Слово о полку Ігоревім». Збирав українські кобзарські пісні. Видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней» (1818 р.). Був активним членом Вільного Товариства любителів російської словесності, в останні роки життя — Московського товариства російської словесності.
39. М.Максимович - український вчений-енциклопедист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поет зі старшинського козацького роду на Полтавщині, перший ректор Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. Максимович був справжнім ученим-енциклопедистом, і то дуже широкого діапазону — від ботаніки до історії. Його наукові праці в царині природознавства, опубліковані у 1820-х рр. — на початку 1830-х рр., не лише стояли на рівні тогочасної науки, але й прокладали для неї методологічні шляхи.. Фольклорні видання Максимовича мали величезний вплив на українську фольклористику (також у Галичині). Вони викликали інтерес до українського фольклору не лише серед інших слов'янських народів (зокрема, росіян, поляків, чехів), а навіть в Англії й Америці. Як літературознавець Максимович вивчав «Слово о полку Ігоревім», яке переклав українською мовою. Йому належить видання і дослідження найдавніших літературних пам'яток Київської Русі — «Руської Правди», «Повісті минулих літ». Був автором праці «История древней русской словесности» (1839 р.), про козацькі літописи, зокрема Грабянки тощо. Крім того, Максимович перекладав псалми українською мовою та написав низку віршів, у тому числі «Ой, як дуже за тобою тужила Вкраїна», присвячений Т.Шевченкові. Максимович працював також у царині української археології та був автором першої в Україні археологічної праці з застосуванням типологічного методу («Украинские стрелы древнейших времен», 1868).Наукові праці Максимовича в галузі природознавства дають підстави вважати вченого одним з основоположників вітчизняної ботаніки. увійшов до числа найвидатніших українських вчених, його «Курс математики» був основним підручником кілька десятиліть в усій Російській імперії.
40. П. Гулак – Артемовський - український письменник, вчений, перекладач, поет. До творчого доробку П. Гулака-Артемовського належать байки (байка-казка, байка-приказка), притчі, вірші, послання, балади. Він також ввів в українську літературу жанр романтичної балади.. З 1817 р. почав друкуватися в журналі «Український вісник», де були опубліковані його переклади класиків світової літератури: Жана Жака Руссо, Джона Мільтона, Адама Міцкевича, Йоганна Вольфганга Гете, Горація та інших.Байка «Пан та собака» — найгостріший твір української літератури 19 століття. Ідейний зміст співзвучний тогочасним прагненням проти кріпацтва, проти ставлення до кріпака як до робочої худоби. Важливу роль відіграла «казка» П. Гулака-Артемовського і в розвитку байкового жанру в Україні.. В історії української літератури значення Гулак-Артемовського визначається його положенням наступного за Котляревським поета, який, використовуючи творчі методи останнього (бурлеск, травесті), спробував ввести в українську літературу ряд нових жанрів (балади: «Твардовський» (опублікована в журналі «Славянин» в 1827 році), «Рибалка»).
41. Г. Квітка-Основ'яненко - український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Основоположник художньої прози і жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості людини з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови. Як письменник, видавець, літературний критик і публіцист виступав в оборону художніх можливостей української літературної мови.Брав участь у заснуванні професійного театру в Харкові (1812), у виданні першого в Україні журналу «Украинскій Вѣстникъ» (1816–1817. Виступив одним із засновників Харківського професійного театру (з 1812 — його директор), Благодійного товариства (1812), Інституту шляхетних дівчат (1812), Харківської губернської бібліотеки (1838). Головним творчим принципом вважав «писання з натури», орієнтацію на живу навколишню дійсність. Виступав з пропагандою народної теми в літературі, був переконаний в позастановій цінності особистості. Свої перші твори друкував у журналі «Украинский Вестник». Спираючись на літературну традицію, започатковану Іваном Котляревським, народну пісенність і гумор, Квітка-Основ'яненко написав українською мовою популярні й досі комедії «Сватання на Гончарівці» (1835), «Шельменко-денщик» (1835), «Бой-жінка» (1840). Творчість Квітки-Основ'яненка справила значний вплив на подальший розвиток української літератури, зокрема так званої етнографічної школи.
42. Т.Шевченко - український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський діяч, філософ, політик, фольклорист, етнограф, історик. Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. В історичному розвитку України Шевченко — явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко — виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту — під наглядом жандармів. Творчість Шевченка — багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори). Значну частину мистецької спадщини Шевченка становлять завершені роботи, але не менш цінними для розуміння творчого шляху й розкриття творчого методу художника є й його численні ескізи, етюди, начерки та навчальні студії. З усіх творів лише незначна частина має авторські підписи, написи і ще менша — авторські дати.
43. В. Білозерський - укр. громад. діяч, журналіст, учений та педагог. Брат М.Білозерського. Н. на х. Мотронівка (нині в складі с. Оленівка Борзнянського р-ну Черніг. обл.) у дворянській родині. Закінчив Київ. ун-т (1846). Викладав у Петровському кадетському корпусі у Полтаві (1846–47). Чл. Кирило-Мефодіївського товариства та один з авторів «Статуту Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія». Автор «Записки» (пояснення «Статуту...»), в якій висунув ідею об’єднання слов’ян. народів у федеративну д-ву на засадах християнства та освіти. Арештований та висланий до Петрозаводська (1847; нині місто в Карелії, РФ). Після заслання проживав у Санкт-Петербурзі. Взимку 1855/56 одружився з Надією Ген (див. Н.Білозерська). Ред. час. «Основа» (1861– 62). Згодом переїхав до Варшави. Підтримував зв’язки з галицькими політ. діячами, зокрема співробітничав з часописами «Мета» та «Правда». Останні роки життя мешкав на х. Мотронівка.
44. М.Костомаров - видатний український і російський історик, поет-романтик, мислитель, громадський діяч. Після закінчення університету Костомаров пішов на військову службу, був юнкером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку.Почавши розбирати багатий архів повітового суду, у якому зберігалося діловодство колишнього козацького полку з часу заснування міста, Костомаров став істориком полку. Його твір з цього приводу не зберігся, проте він відіграв велику роль у формуванні його інтересів як ученого.Тоді ж Костомаров переконався, що історію треба вивчати не лише за літописами, але за народною творчістю. Навесні 1846 року вчена рада Київського університету обрала Костомарова викладачем російської історії, а з 1 серпня — ад'юнкт-професором. З осені він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів. З цього часу Костомаров заглибився в масштабну роботу з вивчення історії України. Яскрава фігура Костомарова приваблювала багатьох молодих киян, зокрема, Василя Білозерського, Миколу Гулака, Пантелеймона Куліша й Опанаса Марковича. У грудні 1845 — січні 1846 року вони створили слов'янофільсько-українське Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався і Тарас Шевченко. Своє завдання. 1859 року Костомаров прийняв запрошення зайняти кафедру російської історії Петербурзького університету. Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький», «Руїна», присвячена трагічним подіям, що настали після смерті Хмельницького, «Мазепа» і «Мазепинці» (1882—1884), а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874—1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. У всякому разі, загальне значення Костомарова в розвитку російської та української історіографії можна, без жодного перебільшення, назвати величезним. Ним було внесено і наполегливо проводилася у всіх його працях ідея народної історії. Сам Костомаров розумів і здійснював її головним чином у вигляді вивчення духовного життя народу.
45. П. Куліш - український письменник, поет, драматург, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першої фонетичної абетки для української мови, що попри низку внесених до неї змін лежить в основі сучасного українського правопису. «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор «Современника») запрошує його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету. Недовго тривала щаслива подорож. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга. найбільшим своїм творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З'явилися вони в Петербурзі в 1856 — 1857 роках у двох томах і викликали подив та захоплення. «„Записки о Южной Руси“ друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам'ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни», — так писав він в одному із листів до С. Аксакова.Збірка була написана «кулішівкою» — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». В кінці 1850-их років Куліш уклав першу фонетичну абетку для української мови, в якій не було церковнослов'янських літер ѣ та ы, з'явилася літера g (на позначення ґ). Загалом саме правопис Куліша лежить в основі сучасної української абетки, хоча для цього первинна кулішівка пережила значну трансформацію.З 1876 року кулішівку було заборонено в Російській імперії[3], натомість у 1890-их роках її у видозміненому вигляді було впроваджено у школах Галичини (на зміну етимологічному правопису), що дало поштовх до розвитку цього правопису.
46. М. Гулак - український науковець (математик, історик, філософ, літературознавець), правознавець, громадський і політичний діяч, педагог, публіцист, перекладач. Початкову освіту Микола Гулак, певно, одержав удома. 1835 його віддали в один із приватних пансіонів, де дітей готували до вступу в університет. 1843 — закінчив юридичний факультет Дерптського університету (Естонія) (поступив 1838). Того ж року подав до вченої ради університету дисертацію «Спроба опису чужого права за французьким, пруським, австрійським і російським законодавством». 1844 — здобув учений ступінь кандидата права. 1845–1847 — чиновник канцелярії київського, подільського та волинського генерал-губернатора.Грудень 1845 — січень 1846 — разом із Миколою Костомаровим і Василем Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство.18 березня 1847 — заарештований і ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці, де перебував до 1850. Під час слідства тримався особливо мужньо, відмовившися давати свідчення і назвати будь-кого з учасників братства.Травень 1850–1855 — перебував під наглядом поліції в Пермі.Після повернення з заслання працював викладачем математики, природничих наук та історії у навчальних закладах Одесі (1859–1861), Керчі (1861–1862), Ставрополі (1862–1863), Кутаїсі і Тбілісі (1863–1887).Йому належать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції, переклади з грузинської («Витязь у тигровій шкурі» Шота Руставелі) й азербайджанської літератури.Зокрема, він написав 9 навчальних програм для Рішельєвського ліцею (згодом Новоросійського університету) в Одесі з аналітичної геометрії, вищої алгебри, диференційного та інтегрального числення, теорії ймовірності тощо.
47. М. Драгоманов - український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.
Один із організаторів «Старої громади» у Києві. Доцент Київського університету (1864 —1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876—1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889—1895).Брат письменниці та громадської діячки Олени Пчілки, дядько Лесі Українки. Одним із перших в українському літературознавстві М. Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі 2-ї половини XIX століття. У студентські роки захопився історією стародавнього світу. Під керівництвом професора В. Я. Шульгіна підготував дисертацію на право читання лекцій в університеті «Імператор Тиберій», яку захистив у 1864 р. З 2-ї половини 1880-х рр. М.Драгоманова запрошували до співпраці ряд провідних видань Галичини.
1889 — запрошений викладати на кафедрі загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету (Болгарія), до працював до своєї кончини.
48. О. Потебня - український та російський мовознавець, філософ, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН з 1875, член багатьох (у тому числі зарубіжних) наукових товариств. Брат військового та політичного діяча Андрія Потебні. Батько українського ботаніка Андрія Потебні та українського електротехніка Олександра Потебні. Один із засновників Харківської громади, Харківського історико-філологічного товариства (був його головою у 1877–1890 рр.). Основоположник т. з. психологічного напряму в слов'янському мовознавстві.Автор праць із загального мовознавства, фонетики, наголосу, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови, взаємозв'язок мови й мислення тощо. Значну увагу приділяв психології словесно-художньої творчості («З лекцій з теорії словесності», опубл. 1894; «Із записок з теорії словесності», опубл. 1905). Потебня є творцем лінгвістичної поетики. Теорія поезії у нього базується на аналогії між поетичним твором і словом. Практичною реалізацією теоретичних поглядів Потебні став його переклад «Одіссеї» українською мовою.
49. П.Чубинський - український етнолог, фольклорист, поет, громадський діяч, автор слів Гімну України.Досліджував побут, звичаї, говірки, фольклор та народні вірування. У студентські роки брав участь у діяльності петербурзької української громади. Був автором журналу «Основа», де познайомився з Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим. Після мітингу проти розправи над учасниками варшавської маніфестації Чубинського виключають з університету, і він деякий час живе на Чернігівщині, у селі Ропша.
1861 року захищає в Петербурзі дисертацію «Нариси народних юридичних звичаїв і понять з цивільного права Малоросії» й одержує вчений ступінь кандидата правознавства.
Повернувшись в Україну, впродовж 1861–1862 років пише статті для «Основи». У цей час намагається відкрити безкоштовну сільську школу в Борисполі, але не добився дозволу влади. Належав до течії хлопоманів. 1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об'єдналися в Громаду, серед перших членів якої були Павло Чубинський, Володимир Антонович, Павло Житецький, Тадей Рильський тощо. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. У вересні того року в Золотоніському повіті поліція виявила прокламацію українською мовою «Усім добрим людям». Тієї осені 1862 року Павло Чубинський пише вірш «Ще не вмерла Україна», що став національним гімном українського народу. За свої цінні наукові праці одержав золоту медаль від Російського географічного товариства (1873), золоту медаль на Міжнародній Виставці в Парижі (1875) та від Російської академії наук Уваровську премію (1879).
Відомий також як поет, автор збірки віршів «Сопілка» (1871).
Чубинський — автор тексту українського національного гімну «Ще не вмерла Україна».
У період близько 1869–1871 Чубинський обробив та підготував до друку сім томів «Трудів етнографічно-статистичної експедиції»
50. О.Кістяківський - український вчений-криміналіст та історик права, батько Володимира, Богдана та Ігора Кістяківського. Досліджував і здійснив редакцію видатної юридичної пам'ятки «Права, по которым судится малороссийский народ» (1879). Перебуваючи в Петербурзі, виконував обов'язки заступника редактора українського журналу «Основа». В 1882 році висловив бажання увійти до складу Київської Громади, хоча тоді вона вже існувала нелегально. Брав участь у роботі Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, надавав матеріальну підтримку у виданні українських книжок. ув одним з ініціаторів створення та головою Київського юридичного товариства. Опублікував близько 70 наукових статей у журналах «Киевская Старина» і «Киевские Университетские Известия».
Досліджував українське звичаєве право, історію права та судовий устрій Гетьманщини. Зібрав і видав збірник законів «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1879). Автор праць:«Дослідження про смертну кару» (1867);«Елементарний підручник загального кримінального права» (1875) та інших.
51. Юрке́вич Памфі́л Дани́лович (1826 - 1874) — український філософ і педагог. Юркевич був представником «ідеал-реалізму», в теорії пізнання підкреслював значення емоційних елементів. Полеміка Юркевича проти матеріалізму та позитивізму привела в часи панування цих течій в рос. суспільстві до нападів на нього з боку «прогресивної» журналістики, особливо М. Чернишевського, що довело до його бойкоту. У київський період написав: «Идея», «Сердце и его значение в духовной жизни человека по учению слова Божия», «Материализм и задачи философии», «Из науки о человеческом духе», «Доказательства бытия Божия», «Разум по учению Платона и опыт по изучению Канта» «Игра подспудных сил». Філософію Юркевич визначають конкретним ідеалізмом, або «філософією серця». Він розвиває вчення про людину як вільну, індивідуальну, конкретну й відповідальну істоту. Людина є центр, темою його філософії, а серце в його вченні — хранитель і двигун фізичних сил людини, центр її душевного і духовного життя, багатогранних почувань, зворушень, пристрастей, центр її морального життя.
52. Барві́нок Га́нна (насправді — Олекса́ндра Михай́лівна Білозе́рська-Кулі́ш (1828 - 1911)— українська письменниця. Ще один псевдонім —А. Нечуй-Вітер. Дружина П. Куліша. Автор оповідань із селянського життя: «П'яниця», «Хатнє лихо», «Молодича боротьба», «Русалка». Сюжети й характери у прозі Ганни Барвінок раннього періоду здебільшого романтичноцентричні і відбивають глибинні вияви “філософії серця”. Основна ідейна парадигма художньої спадщини Ганни Барвінок полягає в розкритті й утвердженні духовності українського народу, увиразненні її кардинальних рис на різних, соціальних, побутових, психологічних обширах життя. Особлива заслуга Ганни Барвінок у художньому представленні проблеми української жінки.
53. Франко́ Іва́н Я́кович ( 1856 - 1916)український письменник, поет,публіцист, перекладач, вчений, громадський і політичний діяч. Сюжети для своїх творів Франко черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби й Ренесансу. За стилем Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він — найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже його друга збірка «З вершин і низин» (1887 р., поширена 1893 р.), охоплювала головні твори його суспільної лірики . Проза Франка охоплює понад 100 оповідань, новел та десять повістей і романів. Вона починається з так званого «бориславського циклу» (від 1877 р.), в якому Франко подає жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Вершиною прози Франка є повість «Boa constrictor» (1878) і соціальний роман «Борислав сміється» (1882). У них уперше відображені початкові форми революційної боротьби робітництва та стихійне пробудження його класової свідомості. На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість «Захар Беркут» (1882), в якій відобразив героїчну боротьбу українських верховинців проти монголів 1241 р. У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Найвизначніші з них — соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893) й віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895). Франко відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпрянських діалектах і збагачену західно-українськими говірками.
54. Хвойка Вікентій В'ячеславович (1850 – 1914) - український археолог чеського походження. Він по праву займає місце в когорті найславетніших постатей археологічної науки у світі, таких як Г. Шліман, Л. Вуді, Ч. Гарольд та ін. Він був першовідкривачем ранньослов’янських археологічних культур на території України і пам’яток давнього Києва, започаткував нову наукову добу в дослідженнях палеоліту України. Учений досліджував трипільську культуру понад десять років, поміж іншими роботами. Поруч із поселенням біля села Трипілля він розкопав цілу низку йому подібних об’єктів, описав їх особливості, час виникнення й місце серед інших старожитностей Східної Європи. Хвойка першим зібрав і порівняв усі відомі в різних місцях України трипільські знахідки, виділив їх в окремі групи для подальшого вивчення. На основі своїх досліджень учений констатував величезне значення трипільської культури серед інших пам’яток Східної Європи, розробив її періодизацію. Вікентій Хвойка долучився й до відкриття східнослов’янських старожитностей VI—VII cт., розкопавши ряд поселень на Черкащині (Пастирське городище та ін.), виявив відомий могильник літописних сіверян у селі Броварці на Полтавщині та ін. Значну увагу вчений приділяв і вивченню пам’яток давньоруської доби. Заслуга вченого полягає в тому, що він започаткував дискусію про етногенез слов’ян. Фактично Вікентій Хвойка створив першу наукову концепцію історичного розвитку Середньої Наддніпрянщини від кам’яного віку до середньовіччя.
55. Мике́шин Миха́йло Йо́сипович ( 1835 — 1896 ) — російський художник і скульптор, автор ряду видатних пам'яток у великих містах Російської імперії. Михайло Микешин познайомився з Шевченком 1858 р. в Петербурзі, часто зустрічався з ним, ілюстрував «Кобзар», створив скульптурні портрети Шевченка. Багато зробив для увічнення пам'яті Шевченка: опублікував кілька матеріалів про нього в журналі «Бджола», У 1890-х рр. разом із Д. Менделєєвим, І. Рєпіним та іншими діячами культури заснував у Петербурзі «Товариство імені Тараса Шевченка» для допомоги петербурзьким студентам — вихідцям з України. Відзначився як майстер творення яскравих, характерних художніх образів, реалізм яких був поєднаний із значною урочистістю та ефектністю. Як скульптор відомий насамперед проектами численних пам’ятників у Росії (пам’ятник «Тисячоліття Росії» в Новгороді, 1862; пам’ятник Катерині II в Петербурзі, 1873) та Україні (пам’ятники Б. Хмельницькому в Києві, 1879—1888; В. Корнілову в Cевастополі, 1895; П. Нахімову в Cевастополі, 1898). Як графік ілюстрував твори Т. Шевченка («Ілюстрований „Кобзар“», 1896), М. Гоголя (ілюстрації до повісті „Вій“, 1872, тощо.), М. Некрасова, О. Пушкіна; виконував скульптурні композиції на теми з українського побуту („Лірники“ та ін.) та історії („Батальна сцена“), портрети (Т. Шевченка та ін.).
56. Леонтович Сава Олексійович — медик, професор. Сава Леонтович народився у сім’ї міщанина. Навчався у Києво-Могилянській академії, звідки у 1758 р. після класу риторики вступив до Санкт-Петербурзької госпітальної школи. Отримавши звання підлікаря, служив у армії. У 1761 р. його разом з 15 найкращими випускниками російських госпітальних шкіл, вихованцями Києво-Могилянської академії, відряджено для продовження навчання до Страсбурзького університету, де у 1766 р. він захистив докторську дисертацію «Про неприродні пологи, які спричинюються дефектами тулуба плоду». Після повернення з-за кордону призначено професором Санкт-Петербурзького адміралтейського госпіталю (1768). З 1775 р. служив у російських військах, які дислокувалися біля Саратова.
57 Кропивницький . Марко Лукич (1840 – 1910) — український письменник, драматург, театральний актор. З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професійного театру (театру корифеїв) й наступний етап розвитку реалістичної драматургії. Після скасування (1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи — у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882 р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою Михайла Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, Марія Заньковецька, Микола Садовський, а дещо пізніше — М. Садовська-Барілотті, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму. Комедії Кропивницького «Чмир» (1890), «На руїнах» (1900), «Супротивні течії» (1900), «Мамаша» (1903), «Старі сучки й молоді парості». У деяких з них наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням. Актуальні проблеми театрального життя України кінця XIX століття піднімає комедія «Нашествіє варварів» (1900).
58. Мура́шко Олекса́ндр Олекса́ндрович (1875 - 1919)— український живописець, педагог і громадський діяч. Мурашко навчався гуманістичним ідеалам Іллі Рєпіна, слідували принципам його живописних методів — вільній манері письма з її пастозним розмашистим мазком і пластичною проробкою форми. Під впливом Рєпіна сформувався талант Мурашка-портретиста, про що свідчать його ранні, відмічені високим рівнем професіоналізму, твори. Одним з них є портрет Миколи Петрова, в якому глибина психологічного трактування поєднана з динамізмом композиції. Репінська школа поклала реалістичні основи мистецтва Мурашка. До яких живописно-декоративних пошуків не звертався надалі художник, він завжди затверджував реальність буття як найвищий прояв краси світу.Поступово в живопису Мурашка з'являються певні новації, які походять від основ імпресіонізму.Вже під час перебування у Франції Мурашко намагається використовувати певні прийоми стилю модерн — в композиції, в формотворенні кольорових мас і лінійних ритмів. Йому імпонують естетичні принципи цього стилю, прагнення повернути втрачену імпресіоністами пластичну матеріальність живопису. Художник знаходить свою дещицю умовності в реальності. За його узагальненнями завжди стоїть живий, невигаданий світ. Визнання Олександра Мурашка стало визнанням не лише окремого художника, а й його Батьківщини. Завдяки Мурашку українське мистецтво вийшло зі стану вузько національного, провінційного, талант митця підняв його до західноєвропейського рівня, а його твори були долучені до контексту світового художнього процесу.
59. Беретті Олександр Вікентійович (1816 – 1895) - син Вікентія Беретті, український та російський будівничий, член Петербурзької Академії Мистецтв. Яскравий представник класицизму у Києві. Викладав у Київському університеті. Роботи: пансіон Лєвашової (тепер Президія АН України), співавтор проекту Володимирського собору, Перша Київська гімназія, Анатомічний театр Київського університету Св. Володимира.На Хрещатику він зводив і прибуткові житлові будинки.
60. Ли́сенко Мико́ла Віта́лійович (1842 – 1912) — український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч. До найвідоміших творів Лисенка належать гімн «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» (на слова Олександра Кониського), опери «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», Друга фортепіанна рапсодія, Елегія для фортепіано, кантати «Б'ють пороги», «Радуйся, ниво неполитая» (на слова Тараса Шевченка). Лисенко створив численні аранжації народної музики для голосу й фортепіано, для хору, а також написав значну кількість творів на слова Тараса Шевченка (романси, хори, кантати). Микола Лисенко заслужено вважається засновником української національної музики. Суттєву роль у цьому відіграє як його композиторська, так і етнографічна діяльність.
61. Гула́к-Артемо́вський Семе́н Степа́нович (1813 – 1873)— український композитор, співак,баритон (бас-баритон), драматичний артист, драматург, племінник письменника П. П. Гулака-Артемовського, автор першої української опери. Широку популярність Гулаку-Артемовському, як композиторові, принесла опера «Запорожець за Дунаєм», датована 1862 р., яка стала українською музичною класикою. Царська цензура забороняла її постановку на сцені протягом 20 років. Вперше її було поставлено М. Кропивницьким 1884 р. у трупі М. Старицького. Окреме місце у творчій спадщині Гулака-Артемовського посідають українські пісні, зокрема «Стоїть явір над водою» (присвячена Т. Шевченку, з яким автор дружив з 1838 р.), «Спать мені не хочеться», «Ой, на горі та й женці жнуть» — рапсодія із збірки з семи пісень під загальною назвою «Українська свадба». Захоплювався народною медициною, статистикою, уклав «Статистично-географічні таблиці міст Російської імперії» (1854).
62. Позен Леонід Володимирович (1849 – 1921) — скульптор. Член Товариства пересувних художніх виставок (з 1891), дійсний член Петербурзької академії мистецтв (1894), найпомітніша постать національно-демократичної, народної течії в українській жанровій скульптурі. Спеціальної художньої освіти не мав. Виконав численні скульптурні групи і статуетки на теми з життя та історії українського народу («Кобзар», 1883 р.; «Переселенці», 1884 р.; «Жебрак», 1886 р.; «Запорожець у розвідці», 1887 р.; «Скіф», 1889 р.; «Оранка на Україні», 1897 р. та інші). Створив погруддя Г. Г. Мясоєдова (1890 р.), Ф. Г. Стравинського (1897 р.), М. О. Ярошенка (1898 р., 1899 р.). Автор пам'ятника Івану Котляревському (відкритий в 1903 році) і пам'ятника Миколі Гоголю (виконаний в 1913 році, встановлений у 1934) у Полтаві.
63. Верби́цький Миха́йло Миха́йлович (1815 – 1870) — український композитор, хоровий диригент, священик, громадський діяч, автор гімну України «Ще не вмерла Україна». У 1833 році Михайло вступає до духовної семінарії у Львові. Тут він починає серйозно займатися музикою, опановує техніку гри на гітарі, яка стала його улюбленим
інструментом, а згодом він створює підручник для навчання гри на гітарі, пише п’єси для цього інструмента. Будучи священиком, він писав літургійні композиції: “Єдинородний Сине”, “Святий Боже”, велично-пафосне “Алилуя”, яке в народі називають козацьким, “Отче наш”, причасний “Хваліте Господа з небес”. Писав М. Вербицький і світську музику. Він автор багатьох музичних творів на народні мелодії, полонезів, вальсів, вступів до вистав. В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були композитори Віктор Матюк і Порфирій Бажанський.
64. Бачи́нський Омеля́н Васи́льович (1833 — 1907) — український актор, режисер і антрепренер. Засновник і перший директор театру товариства «Руська бесіда» у Львові . Перший у Галичині поставив у цьому театрі «Назара Стодолю» Шевченка і грав роль Назара. У 1852—57 працював у польському театрі. Протягом 1858—63 — антрепренер польсько-української трупи, що виступала в Житомирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві, Одесі й Києві. Запрошений у Львів, виставою «Маруся» (за Квіткою-Основ'яненком) відкрив перший сезон українського театру. Бачинський поставив «Вечір на хуторі» (за творами Гоголя), «Безумна» (за мотивами «Русалки» Пушкіна). Як актор Бачинський відзначався в ролях комедійного плану.В 1894 залишив театр. Помер у великій нужді.
65. Алче́вська Христи́на Дани́лівна(1841 – 1920) — український педагог, організатор народної освіти. В 1862 році заснувала Харківську жіночу недільну школу. Офіційно її засновано в 1870 році, утримувала цю школу до 1919 року. В школі викладала з колективом педагогів-сподвижників — безкоштовно працювало понад 100 учителів. Популяризувала українську мову, народну пісню, творчість Тараса Шевченка. На своїй садибі у Харкові у 1899 році встановила перший у світі пам'ятник Тарасу Шевченку, погруддя роботи скульптора В. Беклемішева. Вона згуртувала й очолила авторський колектив з укладання 3-томного критико-бібліографічного покажчика «Что читать народу?» (1884—1906). У ньому понад 4 тисячі рецензій, відгуків, анотацій близько 80 авторів, учителів, викладачів, професорів і просто читачів, на твори зарубіжної, російської та української літератури.
66. Грінчéнко Борис Дмитрович (1863 —1910) — український письменник, педагог, лексикограф, літературознавець, етнограф, історик, публіцист, громадсько-культурний діяч. Редактор низки українських періодичних видань. Був одним із засновників Української радикальної партії. Обстоював поширення української мови в школі та в установах. Літературні псевдоніми: Василь Чайченко, Л. Яворенко, П. Вартовий, Б. Вільховий, Перекотиполе, Гречаник. Автор фундаментальних етнографічних, мовознавчих, літературознавчих та педагогічних праць, історичних нарисів, перших підручників з української мови й літератури, «Рідного слова» — книжки для читання в школі. Укладач чотиритомного тлумачного «Словаря української мови». Один із організаторів і керівників товариства «Просвіта».
67. На́рбут Гео́ргій Іва́нович ( 1886 — 1920) — український художник-графік, ілюстратор, автор перших українських державних знаків (банкнот і поштових марок). Один із засновників і ректор Української Академії Мистецтв. Як чудовий знавець українського стародавнього мистецтва і геральдики, Нарбут виконав безліч гербів. Нарбут створював ескізи військових мундирів армії України, оформлень упаковок та етикеток для українських товарів. Розробив поштові марки Української Народної Республіки . Нарбут виконав цикл державних паперів, крім марок він розробляв, банкноти, грамоти, листівки. Георгій Нарбут розробив проекти Державного Герба і Печатки Української держави. Визначним досягненням Нарбута і всієї української графіки є його «Українська абетка» (1917), в якій художник досяг граничної простоти й водночас вишуканості композиції, малюнка й кольору. Георгій Нарбут є оформлювачем банкнот української гривні доби УНР.
68. Груше́вський Миха́йло Сергі́йович ( 1866 — 1934) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917–1918), дійсний член Чеської АН (1914), автор понад 2000 наукових праць. У Львові Грушевський розпочав активну науково-організаційну діяльність у Науковому товаристві ім. Шевченка (НТШ), з яким почав співпрацювати ще в 1892 році. Очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства імені Шевченка, створив і очолив Археографічну комісію НТШ (1896–1913). Протягом 1897–1898 років, Михайло Грушевський пише І том своєї фундаметальної праці — «Історія України-Руси», і вже наприкінці 1898 року, ця робота була надрукована у Львові. Незабаром Грушевський видає ще два тома своєї праці. Ця робота була щиро прийнята на Галичині, проте забороненна російським урядом. Для розвитку української літератури Грушевський разом з І.Франком заснував і видавав «Літературно-науковий вістник» (Львів, 1898–1905, Київ, 1905—07), був одним з організаторів Української видавничої спілки (1899). Під його керівництвом розроблялася Конституція незалежної УНР (прийнята 29 квітня 1918 року).
69. Коле́сса Філаре́т Миха́йлович ( 1871 — 1947) — етнограф,фольклорист, композитор, музикознавець і літературознавець. Дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1909), ВУАН (з1929). Основоположник українського етнографічного музикознавства. Викладав у гімназіях Львова, Стрия, Самбора. В різні часи працював з І.Франком, М. Лисенком, Лесею Українкою. В 1918 захистив дисертацію у Віденському університеті та отримав вчену ступінь доктора філології. Досліджував ритміку українських народних пісень, народні пісні Галичини, Волині, Лемківщини. У 1922 — 1924 рр. викладав українську словесність в Українському таємному університеті у Львові. 3 1939 — професор Львівського університету, директор державного музею етнографії у Львові (з 1940), керівник львівського відділу Інституту мистецтвознавства, фольклору і етнографії Академії Наук УРСР (з 1940). Учасник міжнародних конгресів фольклористів, музикознавців і філологів (Прага,Варшава, Відень, Антверпен).
71. Криче́вський Васи́ль Григо́рович (1872 — 1952) — український маляр, архітектор, графік. Побіч малярства, у якому Василь Кричевський був типовим представником ліричного «українського імпресіонізму», графіки, де він пов'язував сучасність із здобутками книжкових прикрас 17-18 століть, виконавши у цьому дусі, між іншими цінними працями, проект прийнятого Центральною Радою українського державного герба, його вважають творцем нового українського стилю в архітектурі. Частина робіт художника перебуває за кордоном, найбільша в Українському музеї Нью-Йорку. Близько 40 творів знаходяться в колекції Харківського художнього музею. За української влади він був обраний першим ректором Державної Академії Мистецтва в Києві, а пізніше був професором Архітектурного Інституту і Мистецького Інституту в Києві. Василь Кричевський керував мистецькою частиною у випродукуванні великих українських фільмів «Тарас Шевченко», «Тарас Трясило». «Борислав сміється» та «Звенигора».
72. Бойчу́к Миха́йло Льво́вич (1882 — 1937) — український художник, маляр-монументаліст, лідер групи «бойчукістів». Член Науко́вого товари́ства імені Шевче́нка НТШ (1912), Українського Наукового Товариства УНТ (1917). Один із засновників монументального мистецтва України 20 ст. Представник Розстріляного відродження. М. Бойчук в оригіналах вивчав творчість Сезанна, Ренуара, ознайомився з Пікассо. Ці майстри остаточно ствердили його сумніви щодо академічної рутини офіційної школи. Вони приваблюють його аналізом художньої культури сучасного й минулого, а також простого й виразного мистецтва примітиву. У своїх творчих пошуках М. Бойчук був близький із мексиканським митцем Дієго Ріверою. З 1909 року М. Бойчук працював у галузі графіки. Він виконав серію обкладинок для черкаського видавництва «Сіяч», а також є автором ряду станкових творів «Збори жіночого активу» (1929), портретів Б.Лепкого та С.Жеромського, театральних декорацій для постановок «Молодого театру» в Києві.
73. Занькове́цька Марі́я Костянти́нівна (справжнє прізвище — Адасовська; 1854 — 1934) — українська актриса. 27 жовтня 1882 р. — у міському театрі Єлизаветграда (нині Кіровоград) під орудою М.Кропивницького розпочався творчий шлях видатної української актриси. Вперше на професійній сцені вона зіграла роль Наталки («Наталка Полтавка») Івана Котляревського. Пізніше Марія Заньковецька працювала в найпопулярніших і найпрофесійніших українських трупах М.Кропивницького, М.Старицького, М.Садовського, П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого. В її репертуарі більше 30 ролей на сцені. Це переважно драматично-героїчні персонажі. Актриса створювала образи, проникнуті справжнім драматизмом і запальною комедійністю. Вона уславляла своєю грою звичайних простих людей, розкриваючи безмежність їхніх душ. Маючи чудовий голос — драматичне сопрано, незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні.
74. Борисоглі́бська Га́нна Іва́нівна (справжнє прізвище Сидоре́нко-Свиде́рська; 1868 — 1939) — українська радянська актриса, народна артистка УРСР (з 1936 року). На запрошення Марка Кропивницького в 1888 році вступила на професійну сцену, на все життя зв'язавши свою долю з українським театром. У трупі Кропивницького працювала до 1902 року, потім чотири роки в трупі Саксаганського і Карпенка-Карого, в 1906–1907 роках гастролювала з трупами Шатківського і Колесниченка. В 1907–1917 роках працювала в першому українському стаціонарному театрі у Києві під керівництвом Миколи Садовського. Після Жовтневого перевороту була одним із організаторів у Києві першого Державного українського театру імені Т. Шевченка (нині вДніпропетровську). Ролі: Ганна («Безталанна» Івана Карпенка-Карого), Шкандибиха («Лимерівна» Панаса Мирного), Хівря («Сорочинський ярмарок» Михайла Старицького), Клара («Страх» Олександра Афіногєнова), Марія Тарасівна, Варвара («Платон Кречет», «Богдан Хмельницький» Олександра Корнійчука).
75. Ста́дник Йо́сип Дми́трович (1876— 1954) — український актор, режисер і театральний діяч. Стадник — багатогранний актор, зіграв понад 130 ролей у різних жанрах драматургії. Його акторськими шедеврами були: Гарпаґон і Тартюф («Скупар», «Тартюф» Ж.-Б. Мольєра), Іван («Війт Заламейський» П. Кальдерона), Урієль Акоста (в однойменній драмі К. Ґуцкова), Хлестаков («Ревізор» М. Гоголя), Яґо («Отелло» В. Шекспіра), Франц Моор («Розбійники» Ф. Шіллера), Шалапут (в однойменному фарсі К. Ілінського). Як режисер поставив понад 240 вистав (у тому числі 160 драматичних творів, 15 опер, 50 оперет і бл. 10 сцен у «Театрі Мініатюр»; зокрема з західно-європейського репертуару «Загибель Надії» (Г. Геерманса), «Примари» (Г. Ібсена), «Романтичні» (Е. Ростана), «Хвилі моря й любови» (Ф. Ґрільпарцера), «Вільгельм Телль» (Ф. Шіллера). Переклав понад 50 драматичних творів і лібретто опер з світової літератури.
76. Крушельни́цька Соломі́я Амвро́сіївна (1872— 1952) — українська оперна співачка, педагог. Ще за життя Соломія Крушельницька була визнана найвидатнішою співачкою світу. Серед її численних нагород та відзнак, зокрема, звання «Вагнерівська примадонна» ХХ століття. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Батерфляй». Успіхи С.Крушельницької на оперних сценах світу були успіхами і визнанням української музики й мистецтва. У другій половині 1890-х років почались її тріумфальні виступи на сценах театрів світу: Італії, Іспанії, Франції, Португалії, Росії, Польщі, Австрії,Єгипту, Аргентини, Чилі в операх «Аїда», «Трубадур» Д. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Страшний двір» С. Монюшка, «Африканка» Д. Мейєрбера, «Манон Леско» і «Чіо-Чіо-Сан» Д. Пуччіні, «Кармен» Ж. Бізе, «Електра» Р. Штрауса, «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» П. Чайковського. Особливе місце у творчій діяльності співачки займали концерти, присвячені пам'яті Т. Г. Шевченка та І. Я. Франка. Для участі в цих концертах вона часто приїжджала до Західної України. У 1951 році Соломії Крушельницькій присвоїли звання заслуженого діяча мистецтв УРСР.
77. Городе́цький Лешек Дезидерій Владислав ( 1863 — 1930 ) — по́льський архітектор, підприємець, меценат. Автор будинку з химерами та Собору святого Миколая в Києві. Прозваний «київським Гауді». В Україні В.Городецький спорудив понад 30 будівель. Найбільшу славу принесла Городецькому найоригінальніша споруда ХХ століття у Києві — власний прибутковий будинок, зведений ним на вулиці Банковій у стилі модерн. Раціонально розпланований, технічно досконалий будинок оздоблений ззовні і зсередини безліччю скульптурних прикрас. Їх виконав талановитий італійський скульптор і близький друг архітектора — Еліо Саля, співавтор усіх архітектурних творів Городецького у Києві. Новація полягала в тому, що всі оздоби виготовлено з цементу — найпередовішого матеріалу сторіччя, і в тому, що скульптор проходив вже по готовому твору карбом, залишаючи авторську руку, надаючи поверхні виду натурального каменю. Владислав Городецький будував гімназії в Умані та Черкасах, в Мошнах — лікарню, в Шпикові — цукровий завод, в Печері — мавзолей Потоцьких, в Євпаторії — власну віллу.
78. Вернадський Володимир Іванович (1863 — 1945) — український філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Академік Петербурзької АН (з 1912), професор Московського університету. Один із засновників Української Академії наук; став дійсним членом Української АН та її першим президентом (з 1919). Засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названої його ім'ям). Збагатив науку глибокими ідеями, що лягли в основу нових провідних напрямків сучасної мінералогії, геології, гідрогеології, визначив роль організмів у геохімічних процесах. Для його діяльності характерні широта інтересів, постановка кардинальних наукових проблем, наукове передбачення. Організатор та директор Радієвого інституту (1922–1939), Біохімічної лабораторії (з 1929; зараз Інститут геохімії та аналітичної хімії АН СРСР ім. Вернадського). Дійсний член НТШ та ряду інших академій (Паризької, Чеської).
79. Довже́нко Олекса́ндр Петро́вич ( 1894 — 1956) — український та радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу. Довженко був одним із засновників ВАПЛІТЕ. Він проголошував незалежний шлях українського мистецтва, яке завжди опиралось на історичну і народну традицію, та мало живий контакт з сучасним європейським мистецтвом. Перший серйозний успіх у кінематографі прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». «Звенигора» була сенсацією, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі. Наступним фільмом Довженка став. Нарешті від липня до листопада 1929 року Довженко знімає свій геніальний твір «Земля», гімн праці на землі, хліборобству та людині, яка працює на землі, є частиною космічного ритму буття. Літературні твори: Воля до життя, Зачарована Десна (кіноповість), Земля, Мати, Ніч перед боєм, Повість полум'яних літ, Україна в огні (кіноповість), Поема про море (кіноповість), Антарктида (кіноповість), Життя в цвіту (п'єса), Щоденник 1941-56, Оповідання "Сон". Фільмографія: Вася-реформатор 1926 (співрежисер, сценарист, фільм втрачено), Ягідка кохання 1926 (режисер, сценарист), Звенигора 1927 (режисер, переробка сценарію), Арсенал 1929 (режисер, сценарист), Земля 1930 (режисер, сценарист), Аероград 1935 (режисер, сценарист), Поема про море 1959 (режисер).
80. Ку́рбас Лесь ( 1887 — 1937) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925). Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922–1926), а потім і філософського (1926–1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем і художником Вадимом Меллером. Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру. Його було розстріляно в урочищі Сандармох 1937 року, а 1957 року посмертно реабілітовано.
81. Богома́зов Олекса́ндр Костянти́нович (1880 —1930) — український графік, живописець, педагог, теоретик мистецтва. Був чільним представником українського й світового авангарду. 1914 року написав трактат «Живопис та Елементи» у якому розглянув взаємодію Об'єкта, Митця, Картини та Глядача, а також теоретично обґрунтував пошуки художнього авангарду. Пройшов у своїй творчості декілька творчих періодів. Найвідоміші — кубофутуризм (1913—1917) та спектралізм (1920—1930). Увійшов до історії українського мистецтва як один із фундаторів національного кубофутуризму. 1918 року брав участь у виготовленні ескізів українських грошових знаків. Автор теорії «якісних ритмів». Твори: «Базар» (1914), «Львівська вулиця в Києві» (1914), «Тюрма» (1914), «Пляшки» (1915), «Паровоз» (1916), «Спогади про Кавказ» (1916), «Пилярі» (1927), «Київський пейзаж» (1928), «Праця малярів» (1929).
82. Архи́пенко Олекса́ндр Порфи́рович ( 1887 — 1964) — український та американськийскульптор і художник, один із основоположників кубізму в скульптурі. Почесний член Об’єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА) та дійсний член Американської Академії Мистецтва і Літератури. Роботи Архипенка визначаються динамізмом, лаконічністю композиції й форми; він запровадив у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір, як виражальні елементи скульптури, синтетичні об'ємні рухомі конструкції. Одним з перших Архипенко використовувати експресивні можливості «нульової», наскрізної форми — такою є пустота між піднятою рукою в скульптурі «Жінка, що вкладає волосся», 1915 року. Більшості його композицій властива манера кубізму, конструктивізму та абстракціонізму. Творчість Архипенка мала великий вплив на розвиток модерністського мистецтва, у тому числі архітектури та дизайну в країнах Європи та Америки. Твори Архипенка перевернули світові уявлення початку XX ст. про скульптуру. Саме Архипенко вперше «склав» єдину форму з різних нееквівалентних форм, вводячи у композиції скло, дерево, метал, целлулоїд. Пластика, рух, проявлена конструкція і конструктивність, ліричність — основні якості його творів, які були високо оцінені сучасниками — Г. Аполлінером, П. Пікассо, Ф. Леже, М. Дюшаном, Р. і С. Делоне, А. Родченко, П. Ковжуном, послідовниками і дослідниками.
83. Іллє́нко Ю́рій Гера́симович (1936— 2010) — український політик,кінооператор, кінорежисер, сценарист. Юрій Іллєнко створив незалежну кіностудію «Фест-Земля», на якій зняв перший в Україні фільм не на державні кошти. В основу фільму було покладено зеківські оповідання Сергія Параджанова «Лебедине озеро. Зона». Це фільм було запрошено на Каннський кінофестиваль, де він виборов два призи. В українському прокаті фільм не показувався. Оператор стрічок: «Прощайте, голуби» 1960 , «Десь є син» 1962, «Тіні забутих предків» 1960,«Ave, Maria!» 1999. Режисер: «Криниця для спраглих» 1966, «Вечір на Івана Купала» 1968, «Білий птах з чорною ознакою» 1971, «Наперекір усьому» 1972, «Мріяти і жити» 1973, «Лісова пісня. Мавка» 1980, «Лебедине озеро. Зона» 1990, «Сергій Параджанов. Партитура Христа до-мажор» 1994, «Молитва за гетьмана Мазепу» 2002. Актор: «Вулиця Ньютона, будинок №1» (Тимофій Сувернєв), «Мріяти і жити» (Герасим). Сценарист: «З нудьги», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою».
84. Оси́ка Леоні́д Миха́йлович ( 1940 — 2001) — український режисер, сценарист. Один із представників «поетичного кіно». Заслужений діяч мистецтв УРСР (1988). Народний артист України (1998). 1997 одержав Національну премію України імені Тараса Шевченка за художні фільми «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Подарунок на іменини»,«Гетьманські клейноди». 2001 — Державна премія України імені Олександра Довженка. Фільмографія: «Та, що входить у море» 1966 (режисер), «Камінний хрест» 1968 , (режисер), «Захар Беркут» 1972, (режисер), «Дід лівого крайнього» 1974, (режисер, сценарист), «Тривожний місяць вересень» 1976, (режисер) «Море» 1978, (сценарист, режисер), «Вклонися до землі» 1985, (режисер), «…Якого любили всі» (пам'яті Леоніда Бикова) 1981, (режисер), «Подарунок на іменини» 1991, (сценарист, режисер), «Гетьманські клейноди» 1993, (сценарист, режисер).
85. Ужві́й Ната́лія Миха́йлівна (1898 — 1986) — українська радянська акторка театру і кіно. В її репертуарі близько 213 ролей у театрі і 20 у кінофільмах. Найкращі з них: Фруманс («Золоте черево» Ф. Кроммелінка, 1926), Маґельон («Король бавиться» В. Гюґо, 1927), Джулія («Змова Фієско…» Ф. Шіллера, 1928), Тьотя Мотя («Мина Мазайло», М. Куліша, 1929), Череда («Кадри» І. Микитенка, 1931), Тугіна («Остання жертва» О. Островського, 1939), Беатріче («Багато галасу даремно» В. Шекспіра, 1940) та ін. Пізніше — в ролях героїнь майже в усіх драмах О. Корнійчука, О. Левади, М. Зарудного й інших радянських драматургів. У кіно: Ярина («Тарас Шевченко», 1926), Марина («Тарас Трясило», 1927), Настя («Прометей», 1936), Анна («Украдене щастя», 1952), Марія («Земля», 1954, за одноіменною повістю О.Кобилянської).
86. Гнатю́к Дмитро́ Миха́йлович ( 1925 ) — український оперний співак (баритон), режисер, педагог. Народний артист України. Народний артист СРСР. Герой Соціалістичної Праці. Герой України. Перший виконавець хітів 1960-тих — пісні «Два кольори» та «Мій Київ». Широкий жанрово-стильовий діапазон. Виступав як концертний співак, гастролював за кордоном (Угорщина, США, Канада, Російська Федерація, Португалія, Німеччина). Записав понад 15 платівок, 6 компакт-дисків. Всього у концертному репертуарі понад 85 творів національної та світової класики. Режисер-постановник понад 20-ти вистав, зокрема «Князь Ігор» О. Бородіна (1975), «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1978), «Золотий обруч» Б. Лятошинського (1989), «Мазепа» П. Чайковського (1991), «Війна і мир» С. Прокоф'єва (2003). З 1988 р. — головний режисер Національної опери України ім. Т.Шевченка.
87. Руде́нко Бе́ла Андрі́ївна ( 1933), українська оперна співачка — лірико-колоратурне сопрано. Заслужена артистка України (1959), Народна артистка СРСР (1960). У 1955 дебютувала в Одеському театрі опери та балету. Від 1956 солістка Київської опери, від 1973 —Великого театру. Відзначена на фестивалях і конкурсах у Москві й Тулузі (1956—57). Найвизначніші партії: Джільда («Ріґолетто» Дж. Верді), Розіна («Севільський цирульник» Дж.-А. Россіні), Наташа («Війна і мир» С. Прокоф'єва), Віолетта («Травіата» Дж. Верді), Йолан, Ярина («Милана», «Арсенал» Ю. Майбороди). Бела Руденко виступає з концертами (у її програмі твори західно-європейських і радянських композиторів та українські народні пісні) як в СРСР, так і в різних країнах Європи, США, Канаді, в Японії тощо.
88. Мірошниче́нко Євге́нія Семе́нівна ( 1931 — 2009) — українська співачка, Народна артистка Української РСР (з 1958 року), Народна артистка СРСР (з 1965 року). У 1957–1997 роках — солістка (лірико-колоратурне сопрано) Київського театру опери та балету. З 1980 викладала в Київській консеваторії на кафедрі сольного співу, з 1990 року — професор. У 2002 році заснувала Благодійний фонд імені Є. С. Мірошниченко. Оперні партії: Лючія, Цариця ночі, Лакме («Лючія ді Ламмермур» Г.Доніцетті, «Чарівна флейта» В. А. Моцарта, «Лакме» Л.Деліба), Розіна, Віолетта, Мюзетта, Манон («Севільський цирульник» Дж. Россіні, «Травіата» Дж. Верді, «Богема» Дж. Пуччіні, «Манон» Ж.Массне). Знімалася в музичних фільмах. Проводила концертну діяльність. Гастролювала в США, Канаді, країнах Західної Європи.
89. Сту́пка Богда́н Сильве́стрович (1941 — 2012) — український актор театру і кіно, лауреат Шевченківської премії (1993, за головну роль у виставі «Тев'є-Тевель» за Шолом-Алейхемом), Народний артист УРСР (1980), Народний артист СРСР (1991), Герой України (2011). Загалом у Ступки — близько 100 ролей у кіно та понад 100 на сцені. У переліку ролей Б.Ступки — багато історичних постатей: гетьмани Іван Брюховецький («Чорна рада»), Іван Мазепа («Молитва за гетьмана Мазепу»), Богдан Хмельницький («Вогнем і мечем»), а також Чингісхан («Таємниця Чингісхана»). У театрі імені Франка зіграв у таких виставах: «Украдене щастя» Івана Франка — Микола Задорожній, «Дядя Ваня» Антона Чехова — Войницький, «Король Лір» Вільяма Шекспіра — король Лір, Софокл «Цар Едіп» — цар Едіп, «Легенда про Фауста» — старий Фауст, Мефістофель. У Листопаді 2008 отримав нагороду III Римського міжнародного кінофестивалю за найкращу чоловічу роль — за головну роль в українсько-польському фільмі «Серце на долоні» режиссера Кшиштофа Зануссі.
90. Лятоши́нський Бори́с Ми́колайович ( 1895 — 1968) — український композитор, диригент і педагог, вважається одним з основоположників модерного напрямку в українській музиці. Неодноразовий член журі міжнародних і всесоюзних конкурсів та активний працівник у керівних органах Спілки композиторів України і в Київській консерваторії, Лятошинський виховав нову плеяду композиторів таких як І. Шамо, В. Сильвестров, І. Карабиць, Є. Станкович, О. Канерштейн. Нагороджений званнями Заслуженого діяча мистецтв УРСР (1945), народного артиста УРСР (1968), державними преміями СРСР (1946, 1952) та УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971). Живий зв'язок з життям, метод художньої правдивості, що стали характерними для композитора, забезпечили йому славу одного з визначних українських композиторів. Велика музична спадщина Б. М. Лятошинського є золотим фондом української музики. Його симфонії, симфонічні поеми, хорові, камерні та вокальні твори записані в фонд українського радіо і складають золотий запас українського мистецтва.
91. Кос-Анатольський Анато́лій Йосипович ( 1909 — 1983) — український композитор, народний артист України (1969), депутат Верховної Ради УРСР, лауреат Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1980). Першою самостійною творчою роботою стало музичне оформлення спектаклів Львівського музично-драматичного театру (1941). Після Другої світової війни став членом Львівського обласного відділення Спілки радянських композиторів України, працював концертмейстером Львівського драматичного театру, а від 1952 — викладачем Львівської консерваторії імені М. Лисенка (з 1973 року — професор). Він є автором ряду концертів та популярних хорів («Нова Верховина», «На горах Карпатах» та ін.), сольних пісень, романсів. Він широко використовував пісенні здобутки лемків, обробляв лемківські пісні, що їх успішно виконує капела «Лемковина».
92. Кавалері́дзе Іва́н Петро́вич (1887 — 1978) — український скульптор, кінорежисер, драматург, сценарист, художник кіно. Народний артист УРСР (1969). У творчому доробку Кавалерідзе — численні пам'ятники: княгині Ользі, Тарасу Шевченку (Ромни, 1918; Полтава 1925; Суми, 1926 — зруйнований на початку 1960-х рр.), Григорію Сковороді (Лохвиця, 1922; Київ, 1977), Ярославу Мудрому (проект 1944–1960 рр., встановлений у 1990-х рр.). Автор проекту пам'ятника Богдану Хмельницькому в Кобеляках (1962), меморіальних таблиць і горельєфів. Із 1957 по 1962 — режисер-постановник на Київській кіностудії ім. О. Довженка.Неодноразово за свою творчість був звинувачений у «націоналістичному ухилі». Як кінорежисер поставив фільми «Злива» (1929), «Перекоп» (1930), «Коліївщина» (1933), «Прометей» (1936), Наталка Полтавка (1936), «Запорожець за Дунаєм» (1937), «Григорій Сковорода» (1958), «Повія» (1961; за твором Панаса Мирного).
93. Білоку́р Катери́на Васи́лівна ( 1900 — 1961) — українська художниця, майстер народного декоративного живопису, представниця "наївного мистецтва", тобто групи художників, що не здобули академічної освіти, проте стали частиною загального художнього процесу.1949 — Катерина Білокур стає членом Спілки художників України. 1951 — нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України. 1956 — одержує звання Народного художника України. Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» — були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачить Пабло Пікассо. Він порівнює Білокур із іншою представницею «наївного мистецтва» — Серафіною Луїз. Це звучить тим дивовижніше, що в основному про сучасне йому мистецтво Пікассо відзивався вкрай негативно. В основному Катерина Білокур малювала квіти. Нерідко в одній картині поєднувала весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. Крім квітів, є автором пейзажів та портретів.
94. Примаченко Марія Оксентіївна ( 1908 — Болотня) — українська народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»); лауреат Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, одна з найвідоміших українських художниць. Заслужений діяч мистецтв УРСР з 1970, народна художниця України. Марія Примаченко не любила великих чистих площин, вони їй здавалися неживими, тому всюди тло — земля, вода, небо — вкрите ритмічними рядами дрібненьких горизонтальних чи вертикальних рисок, дужок, крапок, світлих — на небі (хмаринки), темних — на землі й воді (трава, хвилі). Таке найпростіше ритмічне чергування різних форм і кольору повторюється в кожному клаптику аркуша, в кожній найменшій деталі. В усіх роботах М. Примаченко наявний незмінний, спокійний, без кінця і краю орнаментальний рух. Блискучий майстер композиції, вона завжди знаходить особливий і довершений «ритм ритму». «Звірина серія» — явище унікальне і не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Сюжетні твори Примаченко — при усій їхній самобутності — мають деяку спільність з народними картинками. А ось фантастичні звірі — це витвір уяви художниці. Примаченко-поет реалізує себе у власних підписах до картин. Її образи завжди пов'язані з естетичними і морально-етичними настановами народу, з його мовним багатством. Звідси та дивовижна синхронність художнього образу і віршованих примаченківських підписів-примовок.
95. Сверстю́к Євге́н Олекса́ндрович (1928) — доктор філософії, головний редактор газети «Наша віра», президент Українського пен-клубу. Автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву — «З приводу процесу над Погружальським». Політв'язень радянського режиму. Автор книг, численних статей з літературознавства, психології і релігієзнавства; поезій, перекладів із німецької, англійської, російської мов на українську. Низка літературно-критичних есеїв Сверстюка, публіцистично актуалізованих у пов'язанні з проблемами сучасности, об'єднані спільною ідеєю боротьби за суверенність української культури від Івана Котляревського до наших днів. У 1995 році отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка за книгу «Блудні сини України».
96. Богомо́лець Олекса́ндр Олекса́ндрович ( 1881 - 1946) — український учений-патофізіолог. Основоположник української школи патофізіології, ендокринології і геронтології, організатор української науки. Засновник перших в Росії і Україні науково-дослідних закладів медичного профілю. Очолював створені ним Інститут експериментальної біології та патології та Інститут клінічної фізіології АН УРСР. Опрацював ефективну методику впливу на сполучну тканину за допомогою винайденої ним антиретикулярної цитотоксичної сироватки, відомої у цілому світі як стимулятор функцій сполучної тканини. Його праці сприяли розвиткові практично всіх галузей патологічної фізіології. Вони стосувалися питань ендокринології, порушення обміну речовин, імунітету й алергії, раку, патології кровообігу (зокрема гіпертонії), патогенезу шоку, механізму дії переливання крові, старіння організму тощо. Олександр Олександрович Богомолець створив учення про фізіологічну систему сполучної тканини, до якої включав різноманітні сполучнотканинні клітини та міжклітинні утворення. Він вважав, що така система виконує в організмі кілька функцій: захисну (фагоцитоз і утворення антитіл), пластичну (загоювання ран, виразок, зростання переломів кісток та ін.) і трофічну (участь в обміні речовин).
97. Пато́н Борис Євге́нович (1918) — український науковець у галузі зварювальних процесів, металургії ітехнології металів, доктор технічних наук (1952); Президент АН України (з 1962), перший нагороджений званням Герой України; директор Інституту електрозварювання імені Є. О. Патона НАНУ (з 1953). Наукові дослідження присвячені процесам автоматичного і напівавтоматичного зварювання під флюсом, розробці теоретичних основ створення автоматів і напівавтоматів для дугового зварювання і зварювальних джерел живлення; умовам тривалого горіння дуги та її регулювання; проблемі керування зварювальними процесами. Вивчає системи керування з різноманітнимикібернетичними приладами, працює над створенням зварювальних роботів. Велику увагу приділяє вивченню металургіїзварювання, вдосконаленню існуючих і створенню нових металевих матеріалів. Очолював дослідження із застосування зварювальних джерел теплоти в спеціальних плавильних агрегатах, які увінчалися створенням нової галузі якісної металургії — спецелектрометалургії (електрошлаковий, плазмово-дуговий та електронно-променевий переплави). Борис Патон — автор ідеї та один з розробників методу електрозварювання м'яких тканин. За розробку та освоєння методу колектив авторів у 2004 році було відзначено Державною премією в галузі науки і техніки.
98. Кузьми́ч Я́нгель Миха́йло ( 1911 — 1971) — вчений-механік, конструктор у галузі ракетно-космічної техніки. Під його керівництвом і за участю створено кілька класів і поколінь радянських стратегічних бойових ракет, зокрема одно- і двоступінчасті ракети на висококиплячих компонентах палива з автономною системою керування 1-го покоління, двоступінчасті ракети з дальністю польоту понад 11 тис. км і складними рішеннями бойових завдань, ампулізована рідинна ракета зі строком перебування в заправленому стані понад 5 років, твердопаливні ракети з високими техніко-тактичними характеристиками. Під час проектування бойових ракет передбачалося використання їх і як носіїв космічних апаратів, що привело до появи штучних супутників Землі («Космос», «Циклон», «Зеніт»). Створив науково-конструкторську школу.
99. Амо́сов Мико́ла Миха́йлович (1913 —2002) — український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики; дійсний член НАНУ, директор Інституту серцево-судинної хірургії. У 2008 році він був визнаний другим після Ярослава Мудрого великим українцем за результатами опитування громадської думки Великі українці. Лікар, відомий своїми заслугами у сфері хірургічного лікування захворювань серця й легень, а також досягненнями у галузі моделювання психічних функцій мозку Амосов уперше у СРСР зробив протез мітрального клапана. наукові дослідження М. Амосова, за його власними словами, сформувались в такі напрямки: Регулюючі системи організму — від хімії крові, через ендокринну і нервову системи до кори мозку; Механізми розуму і штучний інтелект; Психологія і моделі особистості; Соціологія і моделі суспільства; Глобальні проблеми людства.
100. Анто́нов Оле́г Костянти́нович ( 1906 — 1984) — один із провідних авіаконструкторів СРСР. Доктор технічних наук, академік АН УРСР і АН СРСР, Герой Соціалістичної Праці. Антонов є одним з основоположників радянського планеризму. Створив близько 30 типів планерів, у тому числі і серійні. У післявоєнні роки під керівництвом Антонова розроблено транспортні літаки Ан-8, Ан-12, Ан-22, Ан-26, Ан-32, Ан-72, Ан-124, багатоцільові літаки Ан-2, Ан-14, Ан-28, що здатні базуватися на непідготованих смугах довжиною до 550 метрів, пасажирські літаки Ан-10, Ан-24, цільнометалеві планери А-11, А-13, А-15, мотопланер Ан-13 і дельтаплани «Славутич». Під керівництвом Антонова розроблено систему автоматизованого проектування транспортних літаків, запроваджено клеєзварні з'єднання і композиційні матеріали, розвинено методи авіабудівельної економіки