Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Україна у складі СРСР ( 1922 – 1991 ).
69 років, з 30 грудня 1922 року до 24 серпня 1991 року Україна перебувала в складі СРСР – державному утворені, яке виникло на руїнах колишньої Російської імперії.
Формально – друга за розмірами і рівнем розвитку Україна була самостійною республікою з чітко окресленою територією, економікою і культурою, з своїм адміністративним центром, судовою системою, управлінським апаратом. Вона мала власну Конституцію, Герб, Гімн, прапор – символи, які нібито відображали національну самобутність українців їх держави.
Фактично, з утвердженням жорстокого централізму і одноосібної влади, Україна перетворилася в звичайну провінцію підпорядковану московському центру з його грубим диктатом і дріб’язковою опікою. Українці змушені були заплатити страхітливу ціну за соціалістичні експерименти, які в кінцевому підсумки відкинули СРСР на узбіччя цивілізованого світу.
Захоплена більшовиками Україна переживала надзвичайно важке становище: згортання промислового виробництва, падіння врожайності, нестача палива, харчів, одежі, взуття, безробіття стали характерною ознакою економічного життя. До цього призвела світова війна, революція, німецька окупація, громадянська війна, бандитизм.
Поглиблювала несприятливу ситуацію дестабілізаційна політика радянської влади, яка, відповідно до програми більшовиків, намагалася зразу ж встановити так званий соціалістичний лад. Ця політика під назвою “воєнного комунізму” передбачала:
націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі;
введення прямого централізованого продуктообміну;
запровадження “продрозкладки” – експропріацію врожаю у селян;
примусову трудову мобілізацію.
Знаряддям виконання цієї політики стали: військові загони (продотряди), комісари, комітети незаможних селян.
Дія цих органів підірвала матеріальну базу основної маси селянство, значна частина якого припинила виробництво. Прокотилась хвиля селянських і робітничих страйків і повстань проти продрозкладки. Найсерйознішим виступом стало повстання в Кронштадті, жорстоко придушене більшовиками (15 тис. повстанців були знищені без суду і слідства).
Більшовики на чолі з Леніним змушені були визнати провал політики “воєнного комунізму” і після рішень Х з’їзду РКП(б) (березень 1921 р.) ввели “нову економічну політику” (НЕП).
Перехід до НЕПу ускладнювався рядом обставин:
- політичним. Значна частина радянського і партійного, керівництва не розуміла суті НЕПу й вимагала повернення до звичних „воєнно-комуністичних” методів керівництва. Це породжувало численні дискусії в партії та суспільстві, що супроводжувались боротьбою за владу в якій врешті решт переміг Й.Сталін;
- економіко-політичними. Влітку 1921 р. південь України, як і російське Поволжя, охопила посуха. Оскільки жителі цього регіону були в опозиції до радянської влади і, за даними ЧК, були готові підтримати плани підпільно-партизанського штабу Юрія Тютюнника щодо визвольного походу проти більшовиків, то за наказом Москви, щоб унеможливити цей похід, в селян забрали той невеличкий врожай, який їм вдалося зібрати, як наслідок – восени 1921 р. виник голод, від якого померло біля 1,5 млн. селян.
- економічними. Підприємства, отримавши самостійність і перейшовши на госпрозрахунок, щоб швидше відновити виробництво й підняти свої доходи різко підняли ціни на промислову продукцію. Оскільки ціни на продукцію села, через зубожіння населення, не могли так швидко зростати то виникла криза збуту, яка отримала назву „ножиці цін”. Зазначимо, що вона була подолана економічними методами.
Відбудові економіки і досягненню перших економічних успіхів сприяла фінансова реформа Т.Сокольським (1922-1924 рр.) в рамках якої було запроваджено тверду валюту – червінець. Вже в 1925 р. її було визнано найстабільнішою в Європі.
Запровадження НЕПу мало помітні економічні наслідки. Уже в 1927 році українські селяни обробляли на 10% більше землі, ніж в 1913 р. Сягнуло довоєнного рівня виробництво предметів споживання, повнокровно запрацювала грошова система.
Прогресу економіки сприяла політика спрямована на активізацію творчого потенціалу народів новоствореного СРСР. Правда, вона проводилася таким чином, щоб ця активність не вийшла з під контролю партійного керівництва. В цьому суть політики коренізації, яка в Україні отримала назву українізації і ставила своєю метою зняти наростаюче протиріччя між народними масами і партійно-радянсько-господарським апаратом.
Основні вимоги політики коренізації
підготовка, виховання та висування кадрів з корінної національності;
врахування національних факторів при формування партійного і державного апарату;
організація мережі навчальних закладів усіх ступенів;
створення закладів культури та видання газет і журналів, книг мовами корінних націй;
глибоке вивчення національної історії;
відродження і розвиток національних традицій і культури.
Успіхи коренізації в Україні
розширилося вживання української мови. У 1922 р. українською мовою велося менше 20% урядових справ. У 1927 р. – 70%;
зросло число українців в урядових установах. У 1923 р. українці складали лише 35% службовців. У 1927 р. – 54%;
істотно покращилася освітні показники. Число писемних збільшилося: в місті з 40% до 70%; в селі з 15% до 50%. Понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вузів вели навчання українською мовою. Вона ж була впроваджена в офіцерських школах;
відродилася українська книга, періодичні видання. У 1922 р. в Україні друкувалося українською мовою 27% книжок, близько 10% газет і журналів. У 1927 р. ці показники сягнули рубежу 50 і більше відсотків;
збільшилося число українців серед міського населення. Якщо в 1923 р.
в Харкові українці складали 38% то в 1933 р. – 50%
в Луганську українці складали 7% то в 1933 р. – 31%
в Дніпропетровську українці складали 16% то в 1933 р. – 48%
бурхливого розвитку набули гуманітарні науки, література, мистецтво, театр;
оформилася в 1921 р. українська автокефальна православна церква.
Успіхи коренізації дали підставу називати цей період українським-ренесансом.
НЕП і коренізація сприяли досягненню країною довоєнного рівня розвитку економіки, проте цього була замало. Тому починаючи з XIV з’їзду ВКП(б) був взятий курс на індустріалізацію, який повинен був забезпечити:
економічну самостійність і незалежність країни;
зміцнення обороноздатності, захист від зовнішніх зазіхань;
створення матеріально-технічної бази для модернізації всіх галузей народного господарства;
стимулювання неухильного зростання продуктивності праці;
підвищення матеріального добробуту та культурного рівня народу.
Індустріалізація потребувала значних капіталовкладень. Джерелами її фінансування стали:
Випуск паперових грошей;
Режим економії, скорочення адмінапарату;
Нагромадження легкої та харчової промисловості;
Податки з населення, для селян “надподаток”;
Розширення продажу горілки: у 1927 р. бюджет отримав 500 млн. крб., а у 1934 р. – 6,8 млрд. крб. п’яних грошей;
Збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хліба;
Зростання експлуатації: селян, робітників, мільйонів в’язнів ГУЛАГу;
Внутрішні позики.
Особливості індустріалізації в Україні:
виділення з загальносоюзного бюджету значних коштів. За роки І-ї п’ятирічки понад 20%;
зосередження уваги на крупних промислових об’єктах (Запоріжсталь, Криворіжсталь, Азовсталь, Дніпробуд, Дніпроалюмінійбуд, Краммашбуд, ХТЗ);
нерівномірність розміщення промислових об’єктів в регіонах республіки. Донбас та Придніпров’я помітно випереджали Правобережжя;
створення нових галузей виробництва в усіх напрямах промисловості, особливо важкій;
відставання перебудови легкої та харчової промисловості;
витіснення приватника з виробництва йшло вищим темпами ніж в цілому по СРСР;
незабезпечення охорони навколишнього середовища;
Індустріалізація вивела Україну:
на 2-ге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну;
на 3-тє місце (після Німеччини і Англії) за виробництвом сталі;
на 4-те місце в світі за видобутком вугілля.
Модернізація промисловості зробила Україну урбанізованою державою з значною кількістю робітників і інтелігенції. Разом з тим, індустріалізація поглибила колоніальний характер її економіки – понад 90% промисловості складали видобувні галузі та важка промисловість.
Процеси індустріалізації країни значною мірою залежали від сільськогосподарського виробництва. Селянство, яке становило більше половини населення країни могло дати місту значні кошти, сировину, продукти харчування, робочу силу і т.п. Але воно могло це здійснити за нормальних торгово-грошових сосунків. Замість них більшовики на чолі з Сталіним вирішили розв’язати це питання шляхом проведення суцільної колективізації.
Колективізація за моделлю Сталіна відкривала для держави “...можливість безперешкодно привласнювати створений селянською працею і додатковий, і необхідний для прожиття виробника продукт. Позбавлений знарядь виробництва, обмежений у громадських правах, колгоспник мав стати приписаним до артілі найманим працівником, виконавцем волі партійно-державної бюрократії як асоційованого власника землі та виробничих знарядь. Звідси випливала безкомпромісна боротьба держави проти селян – вільних товаровиробників, узагальнена й реалізована в політиці “ліквідації куркульства як класу на основі суцільної колективізації”, розкуркулювання”.
С.В.Кульчицький, Г.І.Сургай
Всього за роки колективізації в Україні було експропрійовано понад 200 тис. селянських угідь
Колективізація призвела до:
знесилення продуктивних сил села;
знищення найхазяйновитішого прошарку – заможних селян;
падіння урожайності і зменшення валових зборів зернових; О.Субтельний називає колективізацію однією з найжахливіших подій в українській історії
зменшення поголів’я великої рогатої худоби, свиней, овець, кіз;
ліквідації мережі підприємств і організації с/г кооперації;
розриву торговельних, втому числі міжнародних, зв’язків
Все це разом стало причиною голоду 1932-1933 року в Україні. Останнім часом опубліковано чимало книг, які розкривають страхітливу картину становища українського села і міста пограбованих сталінською аграрною політикою і її виконавцями. Апогей голодомору припав на весну й літо 1933 року. На жаль, досі не відома загальна кількість жертв катастрофи 1932-1933 рр. в Україні. Дослідники називають різні цифри від 2,9 млн. до 5 млн. осіб. Міжнародна наукова конференція, яка відбудеться в 1990 р., дійшла висновку – 9 млн. смертей.
Отже колективізація призвела до штучного (хліб в державі був) голодомору, деградації сільськогосподарського виробництва, страждань і жертв українського народу. Крім того, вона остаточно зламала опір селян радянській владі.
Зверніть увагу
Про голодомор в Україні до останнього часу не писали. Його намагалися викреслити з суспільної свідомості. Радянські автори і офіційні особи заперечували сам факт голоду.
Замовчувалася ця трагедія й на Заході. Важко було повірити, що в державі, яка експортує зерно і відмовляється від допомоги може лютувати голод;
Дезінформували західну громадськість з цього питання виступи світил європейської культури Бернарда Шоу, Едуарда Єріо, які “вивчали” становище з голодом в СРСР за ретельно підготовленими спецслужбами маршрутами.
Глибокі протиріччя дестабілізували радянське суспільство і вимагали створення такої державної влади, яка б не тільки контролювала, стримувала, а й спрямовувала суспільні процеси в потрібне більшовикам русло. Виконати ці завдання міг тільки тоталітарний режим, який і був сформований в 30-х роках.
Тоталітаризм тримався на репресіях і забезпечував
придушення центристських або опозиційних сил;
основний стимул до праці – страх;
дармову робочу силу для великих будов через систему ГУЛАГ;
атмосферу взаємної недовіри та пошуку ворогів народу;
Україною прокотились кілька хвиль масових репресій:
Перша (1929-1931 рр.) пов’язана з колективізацією.
Друга (1932-1934 рр.) викликана голодом, правлінням Постишева, вбивством Кірова.
Третя (1936-1938 рр.) породжена політичним недовір’ям;
Четверта (1939-1940 рр.) обвинуваченням західноукраїнського населення в націоналізмі.
Арешти, допити, суди йшли щоденно. Кількість репресованих не встановлено, але про їх число можна судити по цифрі “виявлених” в Україні з 1930 р. по 1941 р. (понад 100) всілякого роду “центрів”, “блоків”, “організацій”.
Починаючи з 1933 р. почалося справжнє гоніння на українську інтелігенцію – еліту народу. Жертвами репресій стали: С.Єфремов, В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, М.Зеров, М.Хвильовий, Л.Курбас та сотні інших.
В Академії наук України, за неповними даними, було репресовано 250 чол., із них 19 академіків. Розгрому піддалась спілка письменників: 89 чол. розстріляно, 64 заслано, а 83 змушено емігрувати. Масові репресії прокотилися по освітянській ниві. В 1933 р. за політичними мотивами було звільнено близько 200 працівників Наркомату освіти УРСР, всіх керівників облвно і 90% керівників районної ланки та кожен десятий вчитель. Руйнівний смерч пронісся в збройних силах, навіть партії. Із 102 членів і кандидатів у члени ЦК КПУ та 9 членів Ревізійної комісії, яких обрали в 1933 р. репресовано 100.
За розмахом знищення населення власної країни сталінська практика не має рівних у світовій історії. Мова йде про десятки мільйонів громадян. Мабуть не було в Союзі такої родини, якої б не торкнулося чорне крило репресій. Навіть дружини найвищих посадових осіб в державі: Голови Верховній Ради СРСР М.І.Калініна і голови Ради Міністрів В.М.Молотова перебували у в’язницях.
Вся ця кривава вакханалія творилася під прапором захисту соціального експерименту побудови соціалізму – найсправедливішого суспільства – від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Справді, зовнішніх недругів у такої держави було достатньо. Тому цілком обґрунтовано країна нарощувала військові сили.
Цю силу дуже кортіло використати не лише для оборони, але і для допомоги світовій революції, яка повинна була змести з лиця землі капіталізм – систему побудовану на ринкових відносинах.
Тому коли почалися зв’язуватися вузлики нової війни Західні країни робили все від них залежне, щоб спрямувати її проти СРСР і відвести від себе. Усі проводили подвійну політику, намагаючись переграти один одного. Це яскраво проявлялося і в аншлюсі Австрії, і в Мюнхенських домовленостях (вересень 1938), і в зриві переговорів Англії, Франції, СРСР, і ліквідації Чехословаччини, і драмі Карпатської України. Антивоєнні сили ослабли.
Україна в довоєнний час:
Україна в роки ІІ-ї світової війни
22 червня 1941 р. на територію України почали наступ 57 дивізій і 13 корпусів групи армій “Південь”. Їм протистояли 80 радянських дивізій Київського та Одеського військових округів. Незважаючи на мужність і героїзм радянські війська змушені були відступати. Рівно через рік, після початку війни 22 липня 1942 р. радянські війська залишили м. Свердловськ Луганської області. Вся територія України була окупована.
Основні риси фашистського окупаційного режиму
(“Новий порядок” в Україні)
Ліквідовано цілісність держави. Україна була розділена на 4 окупаційні зони.
Створено адміністративно-каральний апарат влади, яка опиралася на: державу таємну поліцію (гестапо); озброєні охоронні загони (СС); службу безпеки (СД). Крім цього існували допоміжні органи влади: бургомістри і міські управи в містах, голови і управи в районах, старости – в селах, допоміжна поліція.
Організовано 180 концентраційних таборів для військово-полонених, 50 гето для єврейського населення, яке підлягало знищенню.
Введена регламентація всіх сторін життя населення, аж до оголошення в газетах про дозвіл на шлюб.
Встановлено: жорсткий паспортний режим; 12 годинний робочий день; трудова повинність з 14 до 65 років; грошові і натуральні податки. Набори юнаків і дівчат для роботи в Німеччині.
Окупанти зберегли колгоспи як зручний засіб викачування хліба з країни.
Для більш повного розуміння грабіжницько-терористичного режиму наведемо деякі приклади з Камінець-Подільської області
За роки окупації фашисти та їх помічники знищили тут 477 698 громадян і військово-полонених:
Страконстянтинові – 20 тисяч;
Проскурові – 81 тисячу;
Шепетівці – 30 тисяч;
Ярмолинцях – 20 тисяч;
У Славутському “Гросслазареті” – 150 тис. військовополонених;
У Кам’янці-Подільському за 2 дні 27 і 28 серпня 1941 року було розріляно 20 тис. чол. Головним чином євреїв;
Розправлялися не тільки шляхом розстрілу. У с.Дем’янківці Дунаєвецького району окупанти загнали у фосфоритну шахту понад 2500 мирних громадян і замурували наглухо вхід. Смерть їх була від нестачі повітря більш ніж страшною.
Крім того, 117 230 чол. було вивезено для роботи до Німеччини.
За ухилення від поїздки до Німеччини, втім і за все інше, наступало невідворотне покарання – як правило розстріл.
Ставлення до окупантів населення України
Спочатку населення щодо німців зайняло вичікувально-насторожену позицію. Багато добре пам’ятали німців, їх порядки ще з періоду Центральної Ради. Адже тим, кому тоді було 20 і біля того, тепер виповнювалося лише 40-45 років.
Можна погодитися з істориками України В.І.Семененком і Л.О.Радченко, що по ставленню до німців доросле населення окупованих територій можна умовно розділити на 4 групи:
Нацистський “Новий порядок” викликав в Україні обурення і величезної сили народний супротив
Особливості руху Опору в Україні (1941-1944 рр.)
І – різноманітність організаційних форм:
а) партійно-комсомольське підпілля;
б) радянські партизанські загони і з’єднання;
в) диверсійно-підпільні і розвідувальні групи;
г) бойові угрупування та підпілля ОУН;
д) похідні групи бандерівців і мельниківців;
ж) зони дій УПА: північ, захід, південь;
з) стихійні виступи населення і т.д.
ІІ – ідеологічна і організаційна роздвоєність:
1) прорадянське;
2) національно-самостійницьке спрямування.
ІІІ – крайня непримиримість позицій між спрямуваннями. В усіх країнах загроза національному існуванню призводила до об’єднання різних політичних сил для відсічі ворогу. В Україні це загострило протистояння і привело до збройної боротьби між ними.
IV – збройна боротьба між прорадянськими гілками і національними гілками руху Опору велася жорстокими , підступними і лицемірними методами.
Український рух Опору, не зважаючи на його слабкі сторони викликані роздвоєнням, відіграв велику роль в розгромі сил фашизму і визволенні України.
Вклад руху Опору в розгром фашизму
В 60 з’єднаннях і майже 2 тисячах партизанських загонах і групах прорадянського спрямування налічувалося до півмільйона бійців. Понад 100 тис. вояків нараховувала УПА. Вони дезорганізували тилові комунікації, зривали економічні і політичні заходи окупантів, здійснювали диверсії , вели розвідувальну й ідеологічну роботу.
За літо 1941р. – осінь 1944 р. партизани України здійснили на транспортних артеріях ворога близько 5 тис. великих операцій і масу дрібних диверсій. Партизанами підірвано 4959 залізничних ешелонів, 1566 танків і бронемашин, знищено 211 літаків, 915 складів, 248 вузлів зв’язку і т.д.
Визволення України від фашизму розпочалося безпосередньо в ході однієї з найбільших у 2-й світовій війні – Сталінградській битві. 18 грудня 1942 року радянські війська звільнили с. Півнівку Міловського району Луганської області. Це був перший український населений пункт. Бої за Україну тривали до осені 1944 р.
8 жовтня 1944 р. Радянські війська оволоділи с.Лавочне Львівської області. Завершилось звільнення України від окупації.
В ході війни відбулися значні події, які піднесли міжнародний авторитет України
Україна:
стала засновником і членом Організації Об’єднаних Націй;
створила Народний комісаріат закордонних справ (Д.Мануїльський);
організувала Народний комісаріат оборони (генерал-лейтенант В.Герасименко);
об’єднала всі свої етнічні землі. Завершився історичний процес збирання всіх українських земель в рамках однієї держави;
ліквідувала територіальні претензії сусідніх держав, що було причиною міжнародних конфліктів;
частково змінила державну символіку.
Все це було отримано виснажливими, марнотратними нераціональними в цілому методами керівництва.
Відлига
Після смерті Сталіна (1953 р., 5 березня) і засудження методів його керівництва на ХХ з’їзді КПРС М.С.Хрущовим настав період певної лібералізації системи і спроб її реформування.
Реформи Хрущова підірвали позиції сталінізму, але остаточно зруйновані не були. Жертвою став і сам реформатор. На жовтневому 1964 р. Пленумі ЦК КПРС він був усунутий від керівництва.
Політику реформування в Україні підтримували Перші секретарі ЦК КПУ:
1953-1957 рр. О.Кириченко
1957-1963 рр. М.Підгорний
1963-1972 рр. П.Шелест
Вони хоч не сміло, не послідовно виступали за:
надання Україні більших прав у внутрішній і зовнішній політиці;
розширення вживання української мови;
розвиток української літератури, мистецтва;
запровадження українських звичаїв і обрядів.
Найбільш наполегливим в цьому плані виявився П.Ю.Шелест. Його курс дратував Москву. Він був усунутий з посади І секретаря ЦК КПУ. Л.І.Брежнєв закинув йому надмірну самостійність, місництво, прояви націоналізму. Книга Шелеста “Україна наша радянська” (1970 р.) зазнала гострої критики за “ідеологічні помилки” та “ідеалізацію минулого”, за обстоювання самобутності УРСР. Видана 100 тис. тиражем вона була заборонена для поширення і вилучена із бібліотек. Шелесту заборонили оселятися в Україні. Він перебував під посиленим наглядом.
Проти існуючих порядків виступили шестидесятники – ядро українського дисиденства.
Дисидентський рух:
Поети: Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінгржановський. Критики: І.Дзюба, І.Світличний, Є.Сверстюк; художник: А.Горська, режисер Лесь Танюк, кінорежисер С.Параджанов, історик В.Мороз, журналіст В.Чорновіл, генерал П.Григоренко, слюсар І.Гель та інші.
З приходом до керівництва в 1972 р. В.Щербицького розпочався новий етап розправи з інакомислячими. У січні-травні 1972 р. Україною прокотилася чергова хвиля арештів опозиційної інтелігенції. За різними джерелами було репресовано до 1000 чоловік.
Наростання застійних та кризових явищ
Після усунення Хрущова реформи не припинилися, а набрали іншого характеру. Владні структури намагалися запровадити в практику 2 взаємовиключні явища:
І –посилити централізм в економіці;
ІІ – задіяти ринкові економічні регулятори.
В результаті реформа перетворилася в розмови про реформу. В країні почали проявлятися застійні і кризові явища. Про це свідчила:
однобокість, непропорційність економіки. На долю важкої промисловості припадало майже 90% виробничих фондів країни, легкої – 3,7%, агропромислового комплексу – 6,3%;
закупівля зерна за кордоном. Щорічно на суму майже 50 млрд. крб.;
падіння продуктивності праці. В Україні за 15 років (з 1961-80 рр.) більш ніж вдвоє;
загострення демографічної ситуації. Природній приріст населення перестав забезпечувати просте відтворення поколінь. За 30 років зменшилася кількість українців в Україні з 76,8% до 72,7% зате частка росіян збільшилась з 16,7 до 22,1%;
мілітаризація економіки. На початку 90-х років країна мала 64 тис. танків. Це більше ніж в усіх країнах світу разом взятих. Гонка озброєнь штовхала країну в економічну безодню;
залишкова система фінансування освіти, медицини, культури;
шалені витрати коштів на підтримання закордонних прорадянських сил. Тільки Нікарагуа обходилась СРСР по 3 млн. доларів в день;
неприйняття командно-адміністративною системою вимог і змін викликаних науково-технічною революцією.
Падіння життєвого рівня населення. Вже в 1977 році СРСР за рівнем споживання продовольства посідав 77 місце в світі, а за дитячою смертністю – 50.
Прихід до влади М.С.Горбачова (березень 1985 р.)
Початок змін в економічній, соціальній та зовнішній політиці
Знецінення теоретичних засад діяльності КПРС;
Політика “прискорення” в економіці;
Курс на перебудову і гласність;
Спроба радикальної економічної реформи;
Нове мислення і міжнародне співробітництво;
Демократизація суспільства і виникнення багатопартійної системи;
Суверенізація республік.
Після спроби державного перевороту 19-21 серпня 1991 року були остаточно скомпрометовані прихильники тоталітарного режиму. Верховна Рада України 24 серпня прийняла Акт, яким проголосила незалежність України. Процес дезінтеграції СРСР набрав незворотного характеру.
1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум – 90,34% виборців підтвердили Акт проголошення незалежності України.
8 грудня 1991 р. Президенти Росії, України і Білорусії підписали угоду про припинення існування СРСР і утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).