Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
"Батько українського театру" (історична драматургія Михайла Старицького)
"Батьком українського театру" назвав Михайла Петровича Старицького Іван Франко, відзначивши його видатну роль у становленні й розвитку вітчизняної драматургії.
В історію літератури він увійшов як поет, прозаїк, видавець, перекладач творів російських та західноєвропейських класиків, але найяскравіше його талант проявився в українському театрі, де М. Старицький виступав і драматургом, і автором, і режисером, і організатором театральних труп.
Його перу належать п'єси, в основу яких покладено гострі соціальні конфлікти, характерні для пореформеної України: "Не судилось" (1881), "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" (1885-1887), "У темряві" (1892), "Розбите серце" (1891), "Талан" (1893).
Ще на початку літературної творчості й особливо в останні роки життя увагу майстра слова привертали історичні теми. Старицький - автор багатьох історичних романів і повістей, а також драм "Богдан Хмельницький" (1887-1896), "Маруся Богуславка" (1897), "Остання ніч" (1899), у яких реалістично зображено минуле українського народу, його героїчну боротьбу проти турецько-татарських завойовників і польської шляхти.
У 1885 р. Михайло Петрович створює нову трупу й плідно працює як режисер і артист у народному театрі. У ці ж роки з’явилися кращі його драми – «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «У темряві», «Талан» та інші, що вирізнялися оригінальністю. Прагнучи розширити репертуар українського театру, він працював над інсценізацією творів письменників. Його театр здобув широку популярність глядачів. Про нього заговорила преса. Трупа з великим успіхом гастролює в Москві й Петербурзі, а згодом кілька років мандрує просторами Російської імперії та за її межами (Варшава, Мінськ, Вільнюс, Тбілісі та ін.).
М. П. Старицький - один з корифеїв української драматургії. Він залишив глибокий слід в українській культурі. Крім драматичних творів, писав вірші й прозу, був видатним актором, талановитим режисером, сумлінним громадським діячем. Виходець із малозаможної поміщицької сім’ї, де у великій шані були журнали «Современник», «Отечественньїе записки», твори російських і зарубіжних письменників, «Кобзар» Шевченка і збірки українських фольклорних творів, юнак уже в студентські роки сформував свої суспільно-політичні й естетичні погляди. Працюючи після закінчення університету в Київському історичному архіві, М. Старицький розпочинає свою літературну діяльність і одночасно удосконалює знання з декількох іноземних мов: англійської, німецької, французької. Пізніше створює українську трупу, яка швидко набула великої (можна сказати, світової) слави. Та за станом здоров’я через десять років він залишає трупу і цілком віддається літературній справі.
Мене вразило те, що все своє життя М. Старицький підпорядкував високій меті - :»душею і думкою послужить рідному народові» У листі до І. Франка, свого товариша по перу, він писав: «Це бажання, цей напрямок керували мною все життя, і я не зрадив їх до могили, бо вірую, що тільки тоді ушанує свою мову народ, коли вона стане орудком культури і науки, коли на їй понесе народу інтелігентний гурт і визволення од економічного рабства і поліпшення долі…» Як це актуально звучить сьогодні! Своє ставлення до постаті М. Старицького я хочу обґрунтувати орієнтуючись на його драматургічну спадщину (письменник залишив нам 25 п’єс). З літературної критики нам відомо, що як драматург М. Старицький зростав на прогресивних традиціях української, російської і зарубіжної класики. Очолюючи українську трупу, він виявив себе і як режисер, і як сценарист, і як автор уже відомих на той час драматичних творів. Щоб збагатити репертуар українського театру, він інсценізує, крім того, повісті російського письменника М. Гоголя, твори польських письменників Ожешка й Крашевського, переробляє сценічні драми І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, перекладає на українську мову драму В. Шекспіра «Гамлет».
У п’єсах Михайло Старицький порушив різні проблеми: нещасливе кохання сільської дівчини, критика популярної в ті роки ідеї «злиття» пана з мужиком, соціальні взаємини в українському пореформеному селі, творчі будні акторів, національно-визвольна боротьба українського народу, поступове наростання незадоволення існуючими порядками тощо. Серед п’єс М. Cтарицького, подвижницьке життя якого гідне пошани і вдячності, найбільший слід в пам’яті залишили такі, як «Не судилось», «Талан», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Остання ніч». П’єса «Не судилось», назву якої для приглушення соціального спрямування автор змінював декілька разів, ввійшла до так званого золотого фонду нашої літератури. Головна героїня п’єси - селянська дівчина Катря. Вона закохалася в панича. Історія традиційна, та вона дата змогу письменникові порушити актуальну проблему того часу: огидну суть суспільства, заснованого на соціальній нерівності. Письменник не просто висвітлює проблеми, а и виражає своє ставлення до описуваного, викриває панський лібералізм і псевдопатріотизм у стилі Великого Кобзаря. За особистою драмою головних героїв автор побачив розтлінну панську мораль, носієм якої в п’єсі виступає Михайло Ляшенко.
Образ Катрі запам’ятовується надовго. Дзвонарівна щиро кохає і хоче паруватися з паничем навіки, проте своїм селянським розумом знає, що паруються тільки рівні. В душі дівчини є надія на добрий виняток. У відповідь на застереження Дмитра вона говорить: «Не звір же він?!». Та сталося не так, як сподівалося: Катря стала жертвою свого щирого почуття. Сильна й вольова, з глибокими душевними почуттями, не змогла дівчина здолати пасивність панича, який не здатен боротися за своє кохання. Ідея драми нагадує основну думку твору А. Тесленка «Страчене життя»: у світі, де панує жадоба наживи, де процвітає лицемірство і користолюбство, жорстокість і розпуста, немає місця нічому світлому. Дмитро Ковбань щиро кохає Катрю і ненавидить паничів. Він знає добре, що паничі завжди жили неправдою. У гніві юнак вбиває панича Михайла.
Тему кохання М. Старицький переносить і на сторінки соціально-побутової драми «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Проте в цій драмі тема кохання переростає в тему соціальних суперечностей між трудящим людом і сільськими багатіями. Головні герої драми - вісімнадцятирічна дівчина Маруся і підстаркуватий Хома, який хоче одружитися з Марусею, намагаючись красу, кохання замінити грішми. Хома діє мерзенними засобами: він розбиває щастя закоханих (Марусю щиро кохає Грицько), що приводить до отруєння парубка і божевілля дівчини. Ця драма, позначена широким використанням музично-пісенного фольклору, і сьогодні входить до сценічного репертуару українських театрів.
Чільне місце в творчій спадщині М. Старицького займають твори на історичні теми: «Богдан Хмельницький», «Оборона Буші», «Маруся Богуславка», «Остання ніч» та «Юрко Довбиш». Письменник-драматург художньо дослідив історичне минуле України і тим самим надихнув сучасників у їхній боротьбі за незалежність рідного краю. Щирим патріотом землі виступає Степан Брат-ковський у п’єсі «Остання ніч». Він - непідкупний і не розуміє тих, хто зраджує «отчизну свою». З його вуст зриваються болісні слова, звернені до України: «Що станеться з тобою, Україно, коли тебе найкращі сини - ради страху, ради мамони - зрадять?».
Драму «Талан» М. Старицький присвятив найпопулярнішій акторці свого часу Марії Заньковецькій, яка стала прототипом Марії Лучицької - головної героїні драми. Лучицька хоче нести світле мистецтва широким масам, виховувати їх. Однак на її шляху багато перешкод: бездарна Квятковська, деспот Ко-тенко, продажний журналіст Юркович. Лучицька - вольова жінка. Вона знаходить у собі сили і повертається до театру.
П’єса закінчується трагічно: талановита акторка помирає. Таким гірким був її талант, такою гіркою була її доля. Творчість М. Старицького заслуговує високої оцінки. На думку Лесі Українки, він увесь вік дбав, «щоб наше слово не вмирало» Його багатогранна творча діяльність була підпорядкована високим завданням піднесення української національної культури на світові рівні, розбудженню приспаних національних почуттів, що є і на сьогоднішній день досить актуальним.