Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 6
ВИСНОВОК
на проект Закону України "Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України (щодо заочного кримінального провадження)"
Законопроект, як це зазначено у Пояснювальній записці до нього, спрямований на удосконалення законодавчих засад здійснення кримінального провадження та імплементацію міжнародних стандартів щодо можливостей здійснення кримінального провадження без участі особи, яка ухиляється від прибуття до органів досудового розслідування або суду.
З цією метою пропонується внести до Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК) зміни, якими встановлюються підстави та порядок здійснення заочного кримінального провадження, зокрема: 1) заочне кримінальне провадження здійснюватиметься у випадку, якщо підозрюваний чи обвинувачуваний у вчиненні кримінального правопорушення ухиляється від прибуття на виклик до органу досудового розслідування або суду і при цьому здійснення кримінального провадження визнано можливим за його відсутності; 2) заочне кримінальне провадження здійснюється з урахуванням загальних положень та з дотриманням всіх процесуальних гарантій для підозрюваного чи обвинуваченого; 3) особа, щодо якої здійснюється заочне кримінальне провадження, має право у будь-який момент прибути для безпосередньої участі у кримінальному провадженні, що має наслідком його здійснення у загальному порядку, передбаченому КПК; 4) з метою недопущення порушення прав та свобод підозрюваного чи обвинуваченого під час здійснення заочного кримінального провадження участь захисника такої особи є обов’язковою; 5) доведення особою факту, що вона не змогла прибути на судовий виклик з поважних причин чи не змогла повідомити про причини неприбуття з поважних причин, є безумовною підставою для скасування судового рішення, ухваленого за результатами заочного кримінального провадження; 6) підозрюваному чи обвинуваченому, крім спрощеної процедури оскарження судового рішення, ухваленого за результатами заочного кримінального провадження, гарантується право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку.
За результатами розгляду законопроекту, Головне науково-експертне управління вважає за необхідне висловити низку зауважень щодо його положень.
1. Законопроект не містить визначення поняття "заочне кримінальне провадження", що ускладнює розуміння моменту, коли може (повинно) бути прийнято рішення про його здійснення. Разом з тим саме з цим моментом пропонується пов'язати забезпечення обов’язкової участі захисника у кримінальному провадженні.
Виходячи зі змісту частини першої статті 523-1, якою у законопроекті пропонується доповнити КПК, заочне кримінальне провадження здійснюється у випадку, якщо підозрюваний, обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення ухиляється від прибуття на виклик до органу досудового розслідування або суду, при цьому здійснення кримінального провадження визнано можливим за його відсутності. Враховуючи те, що статус підозрюваного особа набуває після повідомлення їй про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, рішення про заочне кримінальне провадження може бути прийнято не раніше початкової стадії кримінального провадження, якою є притягнення особи до кримінальної відповідальності.
На наш погляд, такий висновок повинен не випливати з якоїсь норми, а бути чітко визначений у положеннях законопроекту.
Разом з тим відповідно до частини другої статті 523-1 КПК (у редакції законопроекту) "рішення про здійснення заочного кримінального провадження приймається слідчим … під час досудового розслідування або судом під час судового провадження". У пункті 5 частини першої статті 3 КПК, який містить визначення поняття "досудове розслідування", зазначено, що це воно є стадією кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності. З цього випливає висновок, що прийняття рішення про здійснення заочного кримінального провадження можливо й до повідомлення особі про підозру. Однак це є неприпустимим, адже за загальним правилом особа повинна бути особисто повідомлена:
1) про підозру у вчиненні кримінального правопорушення державною мовою або будь-якою іншою мовою, якою вона достатньо володіє для розуміння суті підозри у вчиненні кримінального правопорушення (частина друга статті 29 КПК) з врученням письмового повідомлення (стаття 278 КПК);
2) про її права, передбачені статтею 42 КПК (частина друга статті 276 КПК) з роз’ясненням кожного з них (частина третя статті 276 КПК);
3) про нову підозру або зміну раніше повідомленої підозри (стаття 279 КПК).
В контексті дотримання гарантій, які забезпечують права особи, що ухиляється від прибуття до органів досудового розслідування, необхідно згадати також Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, відповідно до частини третьої статті 6 якої кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права: a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього; b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту; c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або – за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення; e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, – одержувати безоплатну допомогу перекладача.
На наш погляд, при здійсненні заочного кримінального провадження існує вірогідність порушення цих прав. Наприклад, згідно з вимогами частини першої запропонованої проектом статті 523-2 КПК вручення повісток особі, стосовно якої здійснюється заочне кримінальне провадження, відбувається згідно з загальними правилами КПК, які передбачені статтею 135 КПК. Відповідно до частини другої цієї статті у разі тимчасової відсутності особи за місцем проживання повістка для передачі їй вручається під розписку дорослому члену сім’ї особи чи іншій особі, яка з нею проживає, житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи або адміністрації за місцем її роботи. Але якщо у цей час з особою стався нещасний випадок і їй завдано тяжкої травми (яка позбавляє її можливості спілкуватись), а у членів сім’ї цієї особи чи інших осіб, які з нею проживають, а тим паче у житлово-експлуатаційної організації за місцем проживання особи або адміністрації за місцем її роботи відсутні відомості про це, то в разі прийняття рішення про здійснення заочного кримінального провадження стає очевидним порушення прав такої особи.
Вважаємо за необхідне також звернути увагу на те, що відповідно до приписів частини першої статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. В цьому контексті постає питання щодо забезпечення прав особи у випадку прийняття щодо неї рішення про заочне кримінальне провадження (зокрема, з огляду на існуючий механізм вручення повісток). Адже у випадку запровадження інституту заочного кримінального провадження кожна особа, змінюючи місце проживання, буде змушена тримати зв'язок з кожним з попередніх місць свого проживання для отримання надісланих за ним повісток, що навряд чи повною мірою можна буде реалізувати на практиці.
2. Нормами чинного КПК визначено низку прав обвинуваченого під час судового розгляду. Так, обвинувачений має право бути повідомлений про його права та обов’язки, передбачені КПК (стаття 345 КПК), заявити клопотання про оголошення обвинувального акта, цивільного позову в повному обсязі (частина друга-третя статті 347 КПК), отримати роз’яснення суті обвинувачення (стаття 348 КПК), висловити думку про те, які докази потрібно дослідити, та про порядок їх дослідження (частина перша статті 349 КПК), право на останнє слово (стаття 365 КПК) тощо.
Зі змісту законопроекту не зрозуміло, яким чином пропонується забезпечити ці права у випадку проведення судового засідання за відсутності обвинуваченого. Для прикладу, навряд чи можна уявити собі забезпечення права особи на останнє слово за її відсутності.
3. Аналіз норм КПК дозволяє дійти висновку, що діяльність захисника в кримінальному процесі передбачає можливість його спілкування з підозрюваним, обвинуваченим, конфіденційного побачення, зустрічі в умовах, що виключають можливість прослуховування чи підслуховування. В окремих категоріях справ (зокрема, щодо реабілітації померлої особи) це може бути спілкування з близькими родичами померлої особи, які звернулися до суду з поданням щодо її реабілітації. Але в будь-якому випадку це є спілкування з клієнтом. Натомість, запровадження інституту заочного кримінального провадження і закріплення у зв’язку з цим вимоги щодо обов’язкової участі захисника у кримінальному провадженні щодо осіб, стосовно яких здійснюється заочне кримінальне провадження, вперше передбачає можливість виконання захисником своїх обов’язків не те що за відсутності спілкування з підозрюваним, обвинуваченим, а й інколи за відсутності можливості познайомитися з ним, побачити особу, яку він захищає. Видається незрозумілим, яким чином при цьому буде будуватися лінія захисту за відсутності у захисника навіть даних про обставини, фактичні дані, які могли бути повідомлені йому виключно клієнтом.
На наш погляд, запровадження інституту заочного кримінального провадження вірогідно буде пов’язане з порушенням загальних засад кримінального провадження, зокрема, щодо забезпечення права на захист, доступу до правосуддя, змагальності сторін тощо.
4. У законопроекті пропонується внести зміни до назви та частини першої статті 232 КПК, якими передбачається, що в режимі відеоконференції під час досудового розслідування можуть бути проведені будь-які процесуальні дії. Із запропонованою редакцією не можна погодитися з огляду на наступне. Для проведення слідчих (розшукових) дій в режимі відеоконференції необхідно провести організаційні заходи, налагодити зв'язок або запросити спеціалістів, які налагодять канали зв’язку, забезпечать установку устаткування, належну якість зображення і звуку у кабінеті слідчого чи прокурора, залі судового засідання або у спеціально обладнаному приміщенні та приміщенні, у якому знаходиться особа, яка братиме участь у досудовому розслідуванні дистанційно1. З огляду на це технічно неможливо проведення в режимі відеоконференції таких, наприклад, процесуальних дій, як проникнення до житла чи іншого володіння особи, слідчого експерименту шляхом відтворення дій тощо. Крім того, уявляється недоцільним проведення слідчої дії у режимі відеоконференції за участю осіб, що мають дефекти мови, зору чи слуху2.
5. Крім того, суттєвим недоліком поданого законопроекту, на наш погляд, є відсутність у ньому відповідних змін до розділу VІІІ КПК "Виконання судових рішень". Адже відповідно до вимог частини першої статті 535 КПК судове рішення, що набрало законної сили, якщо інше не передбачено цим Кодексом, звертається до виконання не пізніш як через три дні з дня набрання ним законної сили або повернення матеріалів кримінального провадження до суду першої інстанції із суду апеляційної чи касаційної інстанції або Верховного Суду України. Протягом вказаного строку суд разом із своїм розпорядженням про виконання судового рішення надсилає його копію відповідному органу чи установі, на які покладено обов’язок виконати судове рішення. У свою чергу, органи, що виконують судове рішення, повідомляють суд, який постановив судове рішення, про його виконання.
При цьому виконання вироку про засудження особи до виправних робіт, арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців та позбавлення волі може бути відстрочено лише з вичерпного переліку підстав, яке міститься у пунктах 1–3 частини першої статті 536 КПК (тяжка хвороба засудженого, вагітність засудженої або за наявності у неї малолітньої дитини), а також, якщо негайне відбування покарання може потягти за собою винятково тяжкі наслідки для засудженого або його сім’ї через особливі обставини (пожежа, стихійне лихо, тяжка хвороба або смерть єдиного працездатного члена сім’ї тощо).
Отже, без внесення відповідних змін, пов’язаних з виконанням вироків, винесених у порядку заочного кримінального провадження, засуджені, які вчасно та добровільно не з'явилися до місця відбування покарання, будуть визнаватися такими, що ухиляються від відбування покарання і на них автоматично буде розповсюджуватися дія частини першої статті 35 "Наслідки ухилення від відбування покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю", частини четвертої статті 40 "Відповідальність засуджених до покарання у виді громадських робіт", частини п’ятої статті 46 "Заходи заохочення і стягнення, що застосовуються до осіб, засуджених до виправних робіт" та ін. Кримінально-виконавчого кодексу України. Зокрема, відповідно до приписів вказаних норм стосовно особи, яка ухиляється від відбування покарання певного виду, відповідні кримінально-виконавчі установи надсилають прокуророві матеріали для вирішення питання про притягнення засудженого до кримінальної відповідальності відповідно до статті 389 "Ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі" або статті 390 "Ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі" Кримінального кодексу України.
З огляду на це вважаємо, що прийняття таких законодавчих положень не тільки порушить низку гарантованих Конституцією України та КПК прав підозрюваних, обвинувачених та підсудних, а й створить реальні можливості для значних службових зловживань з боку органів досудового розслідування та суду.
Керівник Головного управління В. І. Борденюк
Вик.: Попович В.П., Кунець І.Ю.
1 Кримінальний процесуальний кодекс України. Науково-практичний коментар: у 2 т. Т. 1 / О.М. Бандурка,
Є М. Блажівський, Є П. Бурдоль та ін.; за заг. ред. В.Я Тація, В.П. Пшонки, А.В. Портнова. – Х.: Право, 2012. – С. 586.
2 Там само. – С. 586.