Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
№ 5.
1) перші поселення на території України. трипільська культура
Науково доведено, що первісні люди – архантропи – потрапили на українські землі з півдня Європи 1 млн років тому. Вивчивши археологічні пам'ятники, пов'язані зі знаряддями праці, на основі матеріалу, з якого вони зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного: палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий вік, ранній залізний вік.
Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від с. Королеве у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, у с. Лука-Врублевецька на Житомирщині. Люди користувалися примітивними знаряддями прайф з дерева і каменю, займалися збиральництвом і полюванням, навчилися добувати вогонь.
Під час мезоліту первісні люди винаходять лук і стріли, одомашнюють першу тварину – собак, вдосконалюються знаряддя праці. Стоянки: Волоське, Василівка, Мурзак-Коба, Фатьма-Коба, Кудлаївка, Гребеники, Кодак та ін.
Неоліт ознаменувався неолітичною революцією, що характеризувалася переходом від привласнюючого до відтворюючого господарства, виникненням кераміки, одомашненням свійських тварин, переходу до осілого способу життя.
В добу енеоліту люди починають виготовлювати знаряддя праці з міді. Але доба енеоліту важлива тим, що в цей час на Україні зявляється трипільська культура.
Одну із найзагадковіших археологічних культур Східної Європи – трипільську – відкрив у 1893 році видатний український археолог Вікентій Хвойка. Розвиток трипільської культури тривав близько двох тисяч років. Ареал існування цієї культури простягався від Дністра на заході і до Середнього Придніпров’я на сході. Трипілля існувало в першій половині V – другій половині VI тис. до н.е., виникнувши на основі неолітичної культури Боян. Населення – 1 млн.
Нині в Україні досліджено понад дві тисячі трипільських поселень, могильників і курганів, близько 30 протоміст (поселення – «гіганти».
Головним заняттям трипільців було підсічне землеробство. Тому трипільців вважають найдавнішими хліборобами на українській землі. Найбільш прикметною для трипільної культура була її кераміка. Різноманітні орнаменти на посудинах – джерело інформації про світогляд і релігійні вірування трипільців. Ще одним із вищих досягнень мистецтва трипільських племен є антропоморфна пластика – різні за стилем і формою жіночі і чоловічі зображення, в яких втілено образи шанованих божеств, що уособлюють у землеробсько-скотарських племен ідею родючості і загального добробуту.
На початку 3 тис. до. н.е. трипільку культуру охопила криза і вона поступово зникає.
В середині 1 тисячоліття до н.е. на українські землі проникають воєвничі народи з Азії. Це кіммерійці, скіфи та сармати..
Кіммерійці — назва кочових племен, які заселяли степову і частково лісостепову зони українських земель у IX—VII ст. до н. е. Кіммерійці — кочові скотарі іраномовного походження, які вели кочовий спосіб життя. Пересувалися разом зі своїми стадами на великі відстані. Чоловіки їхали верхи на конях, люди похилого віку, жінки і діти — у кибитках. Вели Кочове скотарство. Провідну роль відігравало конярство. Коні були основним засобом пересування і забезпечували продуктами харчування. Були відомі за виготовлення найкращих на той час кинджалів у світу з заліза та сталі. Памятками культури були поховання в курганах попередніх епох. Знайдено понад 200 поховань кіммерійських вождів і воїнів.Подальший розви¬ток кіммерійського суспільства обірвала навала скіфів.
Скіфи — назва об’єднання племен, які заселяли територію степової і лісостепової зон України в ранньому залізному віці від VII до III ст. до н. е.
Про життя скіфів, їх побут, звичаї, релігію, суспільний лад, зовнішній вигляд докладно розповідає грецький історик і географ Геродот у своїй праці «Історія». Скіфи поділялися на царських скіфів, скіфів-орачів, скіфів-землеробів. Останні два народи, вважають дослідники, не були етнічними скіфами, а належали до праслов'янських, які потрапили під скіфський вплив.
Північно-причорноморська Скіфія досягла свого розквіту в IV ст. до н. е., в часи правління царя Атея, який вів часті війни за контроль над причорноморськими землями. Ударною силою скіфського війська була кіннота.
Лісостепові племена скіфів займалися орним землеробством, у них розвивалось скотарство, садівництво, різні промисли та ремесла. Про соціальне розшарування скіфського суспільства красномовно свідчать
численні поховання скіфських володарів у вигляді курганів, в яких знайдено унікальні вироби із золота та срібла. Скіфська релігія була політеїстичною. Усі боги зображались у вигляді людини. В образотворчому мистецтві скіфів переважав звіриний стиль (образи коня, оленя та інше).
Отже, у своєму розвитку скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації. На рубежі IV-III ст. до н. е. почався занепад цієї могутньої держави і на більшій її території з'явились нові кочові племена.
Сармати, котрі витіснили скіфів, більш як 600 років зай¬мали простори від прикаспійських степів до Нижнього Подунав’я і активно впливали на події в антич¬ному світі та в щойно народженому ранньослов’янському. Римські автори підкреслювали їхню агресивність і войовничість
Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ІІІ–ІІ ст. до н. е., племена язигів, роксоланів, аорсів, а трохи пізніше й аланів(такими були їхні справжні назви) хвилями посунули на захід у пошуках нових пасовиськ. З кінця ІІ ст. до н. е. почалося масове переселення сарматів на тери¬торію Північного Причорномор’я. А на рубежі нашої ери вони повністю освоїли степи між Доном і Дніпром, прони¬кнувши аж до Південного Бугу та Дунаю.
Сарматське суспільство перебувало на перехідно¬му етапі від докласових відносин, а господарство в цілому мало риси їхніх кочових попередників. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів. В середині І ст. н. е., коли їхнє суспільство досягло найбільшого розквіту, сармати розселилися ще західніше. У їхньому оточенні опинилися пізньоскіфські городища Нижнього Дніпра, Криму, античні поліси – Ольвія, Тіра, Ніконій, Боспорське царство. Постійні набіги сарматів і вимоги сплачувати данину зумо¬вили переселення на нові території ранньослов’янського населення зарубинецької культури Середнього Подніпров’я.
Поступово бідніші прошарки ко¬чового сарматського населення осідали у Північно-Західному Причорномор’ї. В ІІІ ст. н. е. сармати зазнали поразки від войовничого германського племені готів і якась їх частина ввійшла до складу черняхівської культури, що виступала об’єднанням кількох різних народів (детальніше про це йтиметься далі).
Починаючи з VII ст. до Н. X., водночас зі скіфською експансією в Північному Причорномор'ї відбувається також грецька колонізація, її причинами були: перенаселення міст-полісів, нестача придатної для обробітку землі, продуктів харчування, соціальна й політична боротьба, посилення торгового обміну. На відміну від скіфів, елліни-колоністи приходили невеликими загонами, відтворюючи на місцях свого розселення звичну для них систему поселень і господарювання. Такою господарською і водночас політичною системою був поліс — своєрідна форма соціально-економічної та політичної організації суспільства у вигляді міста-держави.
Греки заснували міста Ольвію (поблизу теперішнього с. Парутино на Очаківщині), Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Феодосію, Тіру (Білгород Дністровський), Керкінітід (Євпаторія), Херсонес Таврійський (поблизу нинішнього Севастополя) та ін., перетворивши їх на центри торгівлі та ремесел. Перша грецька колонія в Україні – Борисфеніда (виникла на о. Березань в гирлі Дніпра, який греки називали Борисфен).
2) Повстання Косинського, Наливайка
Причини козацьких повстань 90-х рр. 16 ст.:
• Загострення соціальних протиріч унаслідок посилення закріпачення
і національних утисків українського населення
• Розгортання експансії польської шляхти на відносно вільні україн
ські землі, освоєні раніше «уходниками»; зіткнення інтересів польської шляхти і козацтва
• Намагання польської влади взяти під контроль українське козацтво і небажання рахуватися з його становими інтересами
Перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання, очолюване К. Косинським, відбулося в 1591-1593 рр. К. Косинський вирішив скористатися невдоволенням козаків, що не отримали обіцяної платні від польської влади, а також для того, щоб помститися українським магнатам Янусу Острозькому і Олександру Вишневецькому, які відібрали в нього маєток. Виступ Косинського підтримало чимало незадоволених. Протягом 1952 повстання охопило Київське, Брацлавське й частково Подільське воєводство. Жителі Білгородки, Білої Церкви, Переяслава та інших міст склали присягу Косинському. На території, звільненій від польської влади, він запроваджував козацькі порядки. Це збентежило польський уряд, за наказом якого за боротьби з повстанцями було зібрано велике військо, очолюване київським воєводою Костянтином-Василем Острозьким. У вирішальній битві 23- 31 січня 1593 під селищем П’ятка на Житомирщині повстанці зазнали поразки й відступила на Запоріжжя. На весні 1953 Косинській вирішив із Січі, щоб продовжити боротьбу, але під Черкасами загинув або за іншою версією був підступно убитий за наказом місцевого старости О.Вищневецького. Повстанці залишилися без керівника. Були розбиті надвірними військами черкаського старости.
Придушивши виступ К. Косинського, польска влада нічого не зробила для розв’язання проблем, які його викликали, що і обумовило початок нового повстання під проводом С. Наливайка. У липні 1594, зібравши кілька тисяч охочих козаків, він став громити шляхетські маєтки на Поділлі, закликав запорожців підтримати його. До повсталих приєднався загін запорозьких козаків, очолюваних гетьманом Григорієм Лободою. У жовтні 1594 повстання охопило всю Брацлавщину, Київщину і Волинь. Багато селян і міщан ставали козаками. Повстанське військо налічувало 12 тисяч козаків. Підтримка населення обумовлювала можливість тривалої боротьби повстанців. У лютому 1596 на придушення повстання вирушило велике польско-литовське військо, очолюване коронним польським гетьманом Станіславом Жолкевським. 22 – 24 травня 1596 йому вдалося взяти в облогу козацький табір в урочищі Солониця біля Лубен. Підступом заволодівши табором, воїни Жолкевського вирізали кілька тисяч повстанців, жінок та дітей. Наливайко було взято в полон, відправлено до Варшави і після страшних тортур страчено.
3) Суспільно-політичний, соціально-економічний, культурний розвиток України в роки незалежності.
Із проголошенням незалежності українська культура опиняється в стані кризи, яка була спричинена політичними та економічними обставиними. Перед українським суспільством постало багато питань, що були пов’язані з розвитком усіх сфер життя суспільства.
Державотворення.
Основне завдання перших років державотворення: формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової, а також становлення державних владних структур, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади, розподіл владних повноважень у трикутнику: Президент — Верховна Рада — Уряд, формування державних органів влади, створення армії 1991, створення ефективної нової законодавчої бази ( першим значним кроком стало прийняття Конституції 28 червня 1996 року, проведення референдуму 2000 року про зміни до Конституції), вироблення зовнішньополітичного курсу
Економіка
• Подолання застою та кризи економіки
• Структурна перебудова економіки
• Формування національної економіки
• Приватизація
• Входження до світового ринку
• становлення грошової одиниці ( введення гривні 1996)
• подолання інфляції та гіпер-інфляції, пік якої припав
на 1994
Зовнішня політика України
За часи незалежності Україна приєдналася до багатьох міжнародних організацій. Це Співдружність Незалежних Держав (СНД) 1991, Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) 1992, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ) 1992, Рада Європи (РЄ) 1995, Рада Європи 2004.
• Інтеграція в європейські та євроатлантичні структури
• Економізація зовнішньої політики, тобто зовнішньополітичні зв’язки повинні підкріплюватися
і економічним співробітництвом. Зовнішня політика повинна сприяти пошукам нових ринків
для українських товарів
• Розвиток зв’язків зі стратегічними партнерами
• Створення позитивного іміджу України
• Забезпечення диверсифікації постачання енергоносіїв
• Підтримка відносин зі світовим українством (українська діаспора)
• Реалізація свого геополітичного положення — як моста між Сходом і Заходом
Сучасний етап розвитку України
• Забезпечення подальшого зростання економіки
• Сприяння зростанню життєвого рівня населення
• Унеможливлення фінансових криз зразка 1998 р.
• Реформування системи пенсійного і соціального забезпечення
• Вирішення проблеми диверсифікації джерел постачання енергоносіїв
• Реконструкція паливно-енергетичного комплексу, особливо вуглевидобувної галузі (за період
вересня 1991 р. — липня 2002 р. загинуло 3700 гірників)
• Створення сприятливих умов для іноземних інвестицій
• Остаточне розв’язання проблеми зовнішньої заборгованості
• Зміцнення банківської системи
• Сприяння розв’язанню проблеми зайнятості населення, особливо в деяких регіонах. Зупинення нелегальної міграції робочої сили за кордон
• Створення умов для легалізації тіньового капіталу, який на сьогодні складає майже половину
• Зменшення податкового тиску на всі категорії громадян і суб’єкти господарської діяльності
• Сприяння подальшій структурній перебудові економіки
• Завершення земельної реформи і загалом реформування аграрного сектору економіки
• Сприяння розвитку зовнішньої торгівлі. Забезпечення позитивного зовнішньоекономічного сальдо
• Вирішення проблеми фінансування освіти, науки і системи охорони здоров’я. Завершення освітньої реформи
• Погашення заборгованостей перед населенням
• Здійснення політичної і адміністративної реформ. Забезпечення подальшої демократизації суспільства
Важливим політичним зрушенням в свідомості людей стала Помаранчева революція 2004 року. Сьогодні ми живемо у часи Євромайданів, що показують розвиток національної свідомості українців.
Культура
Позитивне:
• Подолання самоізольованості культури
• Відновлення історичної пам’яті народу
• Розкріпачення суспільної свідомості
• Відновлення і поширення релігійної культури
• Звільнення від догматів та стереотипів радянських часів
• Поява нових жанрів, типів, напрямків мистецтва і загалом культури
• «Повернення» емігрантської культури на батьківщину, зв’язок із діаспорою
негативне:
• Необдумане руйнування цінностей радянського періоду
• Залежність культурного розвитку від примхів ринку, комерціалізація культури
• Згортання до мінімуму державного фінансування культури
• Звуження поля діяльності установ культури
• Поширення і засилля масової культури
• Криміналізація сфери культури
• Агресивність деяких релігійних сект
• Поляризація культури
Освіта
Позитивне:
• Поступове утвердження у сфері освіти української мови
• Демократизація навчального процесу
• Зв’язок освіти з національною історією, культурою і традиціями
• Поява навчальних закладів різних видів і форм власності
• Орієнтація реформ в освіті на європейські зразки з урахуванням національної специфіки
Негативне:
• Обмеженість державного фінансування освітніх закладів
• Недостатня матеріально-технічна база
• Падіння соціального престижу педагогічної діяльності і як наслідок загострення кадрової проблеми
• Помилки в проведенні реформ
Релігія
• Посилення релігійності населення
• Збільшення кількості релігійних громад. Різке розширення спектра конфесій, напрямків і тлу-
мачень
• Глибокий розкол у православ’ї
• Територіальна нерівномірність поширення релігійних організацій
• Відродження та активізація діяльності церков національних меншин
• Поява і поширення значної кількості нетрадиційних культів
№ 8
1) Розвиток Галицько-Волинської держави. Діяльність князя Данила;
По смерті Ярослава Мудрого з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося від Києва.. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яке формувалося не з князівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки.
Об'єднання Галичини проходило за князя Володимирка (1124—1153 рр.), а розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153—1187 рр.).
1199 р. Роман Мстиславич, спираючись на дружинників, міщан і частину боярства, об'єднав галицькі та волинські землі в єдине князівство, яке поступово стає спадкоємцем Києва.
Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202— 1203 рр. він поширює свою владу на Київщину та Переяславщину. В 1205 р. під час війни з Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку і загинув. Після цього потужне державне утворення фактично розпадається.
Галицькі бояри не були зацікавлені у відновленні єдиного Галицько-волинського князівства та організували заколот, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна з малолітніми синами Данилом і Васильком змушена була бігти з Галича у Володимир-Волинський, а потім у Польщу. Почався період міжусобних воєн. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши об'єднані сили боярства. Волинські землі отримав Василько, хоч обидва князівства існували як єдине ціле. Внутрішня політика Данила Галицького була скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові — Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура.
Проте діяльність Данила Галицького була перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали участь у битві з Чингісханом на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данила Галицького вже не було сили. У 1245 р. Данило їде у м. Сарай — столицю Золотої Орди, де дістає з рук Батия ярлик на княжіння. Але, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби з Ордою, уклавши військові угоди з польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав папа римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронований папським легатом.
Але головним спільником Данила Романовича у 1251 р. став володимиро-суздальський князь Андрій Ярославич. Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. А у 1258 р. ординці на чолі з Бурундаєм змусили Данила Галицького зруйнувати власні великі фортеці — Львів, Володимир, Лучеськ.
У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад Галицько-Волинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василько, а Галичиною та Холмщиною — сини Данила Лев, Мстислав і Шварпо.
Лев (1264—1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись із татарами, він здійснив разом з ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття з Мукачевим та Ужгородом. По смерті Лева його син Юрій І (1301—1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдину Галицько-Волинську державу. Сини Юрія І Андрій і Лев II (1308 чи 1315 — 1323) були останніми з роду Романовичів галицько-волинськими князями і правили разом. Вони уклали мирні угоди з хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою з татарами.
У подальшому галицькі бояри стримували натиск Польщі та Литви, намагаючись вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. В 1349 р. Галичину захоплює польський король Казимир ІІІ, а перед тим Литва приєднує до себе Волинь. Галицько-волинська держава припиняє своє існування.
Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України після
занепаду Києва була дуже значною. Саме воно формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їх від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом із тим забезпечило плідний вплив на цю культуру західноєвропейських цивілізацій.2) Гетьманщина на початку 18 ст. Гетьман Мазепа;
На кінець ХVІІ ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного і культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни - Малоросією. Старшина фактично витиснула рядових козаків з вищих посад і відсторонила їх від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя особливих привілеїв для себе.
1687 р. козацькою радою І. Мазепа обирається гетьманом. Тут же підписується нова угода з Москвою - Коломацькі статті: гетьман не мав права змінювати генеральну старшину без дозволу царя, у Батурині розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці. Черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові.
І. Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат: за його сприяння було збудовано й відреставровано понад 20 великих Храмів, споруд для Києво-Могилянської колегії та ін.
У проведенні внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацьку старшину - роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність.
У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і на Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити кордони на південь і захід, він проводив Промосковську політику. До того ж гетьман був близьким другом Петра І.
У кінці XVII ст. Мазепа зі своїм військом бере участь у походах Петра І проти Туреччини. Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну.
Ще у 1699 р. після рішення польського сейму про ліквідацію козацтва На Правобережній Україні там спалахує повстання під керівництвом С. Палія. Вони неодноразово зверталися за допомогою до РОСІЇ, але допомога повстанцям не входила в її плани. В 1704 р. за наказом Петра І лівобережні полки Мазепи передислокувалися на Правобережжя. Повстанці сприйняли це як допомогу з боку Росії, але гетьман у своєму універсалі розкрив сенс цієї акції: допомога польському королеві у наведенні порядку в країні. Таким чином Мазепа затвердився на Правобережжі, збільшив кількість полків, роздав землі козацькій старшині.
Північна війна дедалі більше утискала інтереси України. Тисячі українців гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці - Санкт-етербурга.
У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Мазепа опинявся в скрутному становищі. Отут Мазепа робить свій історичний вибір укладає угоду про спільну боротьбу з Швецією проти Росії.
Дізнавшись про дії Мазепи, Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий гетьман - І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин, а її мешканці повністю винищені. Згодом Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Січ.
Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію під владу Туреччини. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.
Спілка зі Швецією і поразка у війні з Росією безумовно відіграли фатальну роль в історії України. Відбулося значне посилення я колоніальної політики російської імперії:
•у більшості міст Гетьманщини розмістилися російські гарнізони.
•У 1715 р. цар видав указ про заміну виборності полковників і сотників їхнім призначенням гетьманом з кількох рекомендованих кандидатур під контролем царського резидента.
•Петро I, усіляко обмежуючи права гетьмана, втручався у справу призначень на старшинські «уряди»
• Царський уряд прийняв низку указів, що забороняли вивозити з Гетьманщини, заборонялась торгівля з Європою, скасовувався дозвіл на безмитну торгівлю
• наступ царизму на культуру та українську мову (заборонив вживати в діловодстві українську мову, а виключно російську 1720)
3) Ризький мирний договір та його наслідки для українських земель
Ризький мир був підписаний між Польщею, з одного боку, та РСФРР і УСРР, з іншого. (18 березня 1921 р.)
Основні умови:
• «Обидві договірні сторони взаємно гарантують повну повагу державного суверенітету другої сторони і утримання від усякого втручання в її внутрішні справи, зокрема від агітації, пропаганди і всяких інтервенцій, або їх підтримки. Обидві договірні сторони зобов’язуються не ство-
рювати і не підтримувати організацій, що мають за мету збройну боротьбу з другою договірною стороною
• Припинення стану війни
• Визнання Польщею незалежності УСРР і БСРР
• Передбачалося негайне встановлення дипломатичних відносин
• Визначалася лінія кордону між державами з відхиленнями від лінії Керзона на користь Польщі.
• Росія та Україна брали на себе зобов’язання не втручатися у польсько-литовський конфлікт
• Сторони взаємно відмовилися від компенсації воєнних витрат, проте Росія та Україна зобов’язувалися повернути Польщі всі цінності, що були вивезені з Польщі, починаючи від 1 січня 1772 р.
Наслідки
До підписання миру було допущено делегаці. УСРР. Польща визнавала існування УСРР. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся дісталися Польщі, а Східна Волинь — Росії.
Таким чином, Україна знову не змогла втримати свою державність. Вона була черговий раз розчленована на окремі шматки, що опинилися під владою сусідніх держав: Румунією, Чехо-словаччиною, Польщею і радянською Росією. Такий статус України, одна частина якої була під іноземною окупацією, а в іншій встановився антинаціональний тоталітарний режим, визнавався міжнародним співтовариством і зберігався до Другої світової війни.
№12
1) В 14 ст. до складу Великого князівства Литовського увійшли майже всі білоруські та українські землі. За Ґедиміна, Ольґерда та Кейстута почалося масове входження українських земель до Литовського князівства: Волинь, у 1357–1358 рр. — Чернігово-Сіверщина, 1363 року — Поділля; у 1362 — 1363 років — Київщина; Брацлавщина та Переяславщина.
Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи. Це був союз великої кількості земель, влада в яких знаходилася в руках місцевої знаті під верховенством великого князя.
З 1398 р. держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Більшість населення князівства становили слов'яни, які населяли 9/10 його земель. Давня руська мова, культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві.
До середини 14 ст. Велике князівство Литовське цілком сформувалось, як централізована держава, та значно розширило свою територію. Це розширення відбувалось, в основному, за рахунок входження до складу ВКЛ білоруських та українських князівств. Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м´яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.
2) Конститу́ція Пили́па О́рлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається з преамбули та 16 статей. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу [1].Чинності не набула, оскільки була написана в умовах.
Після поразки в битві під Полтавою гетьман Іван Мазепа зі своїми найближчими прибічниками з числа козацької старшини разом із залишками українсько-шведської армії опинились на території Османської імперії, рятуючись від російської армії. Тут, не витримавши великих потрясінь року, помер Іван Мазепа. Найімовірнішим наступником був близький до гетьмана генеральний писар — Пилип Орлик. При його обранні на раді старшин було прийнято документ, що визначав права і обов'язки гетьмана.
Таким чином, конституцію було прийнято 5(16) квітня 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер (турецька назва — Бендери, нині це територія Молдови). Тому її інколи називають ще Бендерською конституцією.
Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину.
Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження.
3) Націонал-комунізм — національно орієнтований напрям у комуністичному русі, що виник 1917—20 серед частини бездержавних народів колишньої Російської імперії. Його прибічники вважали, що
створення комуністичної економіки приведе до знищення як соціального, так і національного гноблення. Водночас вони вважали, що комунізм потрібно не уніфікувати за російським зразком, а пристосовувати до специфічних національних умов.
У сучасному вигляді націонал-комунізм означає ідеологію, спрямовану на збільшення моці й впливу країни для її народу методом побудови соціалізму й далі — комунізму, які націонал-комуністи вважають ідеальною економіко — соціальною політикою.
До українських націонал-комуністів історики традиційно зараховують вихідців з національних українських партій комуністичного ґатунку (Українська комуністична партія (боротьбистів) та Українська комуністична партія; УКП) і тих представників більшовицької партії, що, зберігаючи вірність ленінізму, відстоювали українську національну специфіку. У роки української революції 1917–1921 для українських націонал-комуністів характерним було висунення вимоги створення незалежної української радянської республіки з окремою червоною армією і під керівництвом організаційно самостійної комуністичної партії. Ці ідеї були розповсюджені не лише серед укапістів та боротьбистів, а й у частини більшовиків, найбільш відомі з яких — Г.Лапчинський, М.Скрипник, С.Мазлах, В.Шахрай. Останнім двом належить видана на поч. 1919 в Саратові праця «До хвилі: Що діється на Україні та з Україною», що теоретично оформила вищеназвану доктрину укр. Н.-к.
3) Націонал-комунізм — національно орієнтований напрям у комуністичному русі, що виник 1917—20 серед частини бездержавних народів колишньої Російської імперії. Його прибічники вважали, що створення комуністичної економіки приведе до знищення як соціального, так і національного гноблення. Водночас вони вважали, що комунізм потрібно не уніфікувати за російським зразком, а пристосовувати до специфічних національних умов.
У сучасному вигляді націонал-комунізм означає ідеологію, спрямовану на збільшення моці й впливу країни для її народу методом побудови соціалізму й далі — комунізму, які націонал-комуністи вважають ідеальною економіко — соціальною політикою.
До українських націонал-комуністів історики традиційно зараховують вихідців з національних українських партій комуністичного ґатунку (Українська комуністична партія (боротьбистів) та Українська комуністична партія; УКП) і тих представників більшовицької партії, що, зберігаючи вірність ленінізму, відстоювали українську національну специфіку. У роки української революції 1917–1921 для українських націонал-комуністів характерним було висунення вимоги створення незалежної української радянської республіки з окремою червоною армією і під керівництвом організаційно самостійної комуністичної партії. Ці ідеї були розповсюджені не лише серед укапістів та боротьбистів, а й у частини більшовиків, найбільш відомі з яких — Г.Лапчинський, М.Скрипник, С.Мазлах, В.Шахрай. Останнім двом належить видана на поч. 1919 в Саратові праця «До хвилі: Що діється на Україні та з Україною», що теоретично оформила вищеназвану доктрину укр. Н.-к.
№13
1) Кревська унія 1385 року — угода про династичний союз між Великим князівством Литовським і Польщею, за яким великий князь литовський Ягайло, одружившись з польською королевою Ядвігою, проголошувався польським королем.
Кревська унія передбачала: 1) об'єднання Польщі і Литви в єдину державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і литовського князя Ягайла; 2) обрання польським королем Ягайла, який прийняв ім'я Владислава II та одночасно залишався великим князем литовським; 3) перехід у католицтво язичницького населення Литви.
Кревська унія створила реальні передумови для боротьби із зовнішньою загрозою. Водночас вона викликала небезпеку польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Проте останнє залишалося ще достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать — надто впевненою у своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Тому реалізація умов унії, спроби ліквідувати державний суверенітет Литви і перетворити залежні від неї землі Русі на об'єкт феодальної колонізації польською елітою, котрій належала провідна роль у новому утворенні, відразу ж викликала сильну протидію. Як наслідок, протягом майже двох століть після укладення Кревської унії зберігалася державна окремішність Литви та Польщі, які, незважаючи на спільного володаря, залишалися двома самостійними політичними організмами.
загальний зміст: У спеціальній грамоті, виданій Ягайлом 14 серпня 1385 р. в м. Крево у присутності польських послів, литовський князь зобов'язувався прийняти католицтво і зробити цю релігію державною у Литві, використовувати свій скарб на потреби Польщі, сприяти поверненню відторгнутих від неї земель і, найголовніше, назавжди приєднати (інкорпорувати) до Польського королівства підвладні йому українські, білоруські, російські та власне литовські землі. Таким чином, умови Кревської унії позбавляли Велике князівство Литовське самостійності.
На початку 1386 р. на польському сеймі в Любліні Ягайло був обраний королем Польщі. Незабаром у Кракові він прийняв католицтво і нове ім'я — Владислав II, а також одружився із спадкоємницею польського престолу Ядвігою. 4 березня 1386 р. Ягайло коронувався.
Польсько-литовська унія сприяла поліпшенню міжнародного становища обох держав, змінила на їх користь політичну обстановку в Східній Європі. Від унії особливо виграла Польща, яка, за словами Ф. Енгельса, «від часу свого об'єднання з Литвою йшла назустріч періодові свого блиску».
Вже у 1387 р. польські війська разом з литовськими витіснили з Галичини угорські залоги і приєднали її до Польщі. Зміцніло панування польських та литовських феодалів над населенням українських і білоруських земель — одна з цілей Кревської унії.
В історії Великого князівства Литовського Кревська унія була поворотним моментом: вона поклала початок соціально-політичному і культурному впливові магнатсько-шляхетської Польщі на Литву. Разом з тим унія викликала невдоволення, зокрема серед українського населення, для якого вона означала посилення феодального гніту з боку литовських феодалів і реальну загрозу поширення влади польських магнатів і шляхти на всю Україну.
2) Я точно не знаю, що у цьому питанні треба скидати, тому....
Ста́лінські репре́сії — масові репресії, що здійснювалися в СРСР в 1930-і — 1950-і роки і звичайно пов'язані з іменем Й.В. Сталіна, фактичного диктатора Радянського Союзу в цей період. До цього явища можна віднести чистки в рядах правлячої ВКП (б) (після 1952 р. КПРС), НКВС, розкуркулення, депортації цілих етнічних груп і гоніння за підозрілими особами, «саботажниками», масові ув'язнення і розстріли «ворогів народу».
Всього у 1921 - 1953 роках (роки правління І.В.Сталіна) у СРСР, за підрахунками історика В.Земскова, було засуджено 3,77 млн. осіб, з них до вищої міри покарання - 643 тисячі осіб, на заслання - 765 тисяч осіб (дані з довідки на ім'я Н.С.Хрущова). Найбільша кількість засуджених (загалом, не лише за "політичними" статтями) знаходилась у ГУЛАГу у 1950 році - 2,56 млн. осіб.[1]
3) Кріпацтво (також
кріпаччина[1], панщина[1], панське право[2] [3]) ( від “кріпостей” — купчих документів на землю, відомих у Росії з кінця XV ст.[4]) — за феодалізму система правових норм, що встановлювала залежність селянина від феодала й неповну власність другого на селянина. Знаходило юридичний вираз у прикріпленні селянина до землі, праві феодала на працю та майно селянина, відчужуванні його як із землею, так і без неї, надзвичайному обмеженні дієздатності (відсутність у селянина права порядкувати нерухомим майном, спадщиною, виступати в суді, права державної присяги тощо).
Система аграрних відносин, за яких можновладець є власником землі, наданої селянинові у володіння чи безпосереднє користування, і неповним власником виробника на ній. Особиста залежність від феодала, як правило, закріплювалася державною владою. На українських землях кріпацтво існувало з часів Київської Русі. У період польсько-литовської держави (XVI ст.) закріпаченими стали 20 % селян. На Закарпатті утверджується на початку XVI ст. Визвольна війна середини XVII ст. спричинила фактичне зникнення кріпацтва на більшості території України. На Лівобережжі й Слобожанщині відновлюється за указом Катерини ІІ від 3 травня 1783 р. Скасоване в Галичині та Буковині в 1848 р., а в Росії та Україні — у 1861 р.Для всіх крім рижих Фактично існувало за часів сталінської диктатури в СРСР, коли позбавленим паспортів колгоспникам було заборонено залишати земельні ділянки без дозволу влади[4].
Після загарбання українських земель Литвою та Польщею посилився процес закріпачення. З 1447 р. і до серед. XVI ст. литовські феодали почали закріпачувати селян, скасовуючи право переходу. Борги селян поміщикам також призводили до закріпачення. Кріпаками вважалися сусідки, підсусідки, загородники, що прожили на панській землі понад 10 років і не повернули боргу. 1543 р. будьякі переходи селян від одного поміщика до іншого було заборонено. До XVI ст. на українських землях було покріпачено до 20 % селянства. Після об'єднання Литви з Польщею (1569 p.) артикулом короля Генріха (1573 р.) та Литовським статутом (1588 р.) українське селянство було остаточно закріпачене.
Національно-визвольна війна значно послабила феодально-кріпосницьку систему в Україні, але не знищила її. Чимало колишніх кріпаків було переведено в розряд посполитих селян. З поч. XVIII ст. у зв'язку з необхідністю виконання селянами державних повинностей та сплати податків феодалам старшина, шляхта, духівництво фактично тримали посполитих за кріпаків. На прохання старшин гетьман Кирило Розумовський у 1760 р. видав універсал, підтверджений у 1763 р. царським указом. Цей універсал забороняв селянам переселятися на нові місця. На Лівобережній Україні кріпацтво було остаточно юридично оформлене указом Катерини II від 14.06.1783 р., за яким селян повністю позбавляли права переходу й на них поширювалися загальноросійські закони. У другій пол. XVIII - першій пол. XIX ст. К. в Російський імперії набуло потворних форм. У 1857-1861 pp. країну охопила політична й економічна криза, внаслідок якої уряд Олександра II провів селянську реформу 1861 p., яка юридично скасувала кріпосну залежність селян. У Галичині, на Буковині - в 1852 p. кріпацтво було ліквідоване внаслідок революції 1848 р.