Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Реферат
На тему : «Герої української історії»
Учениці 10 – Б класу
НВО№5
Імені Сергія Єфремова
Рихтик Юлії
План
1.Реальна історія України та українців
2.Шана яку потрібно віддати героям
3.Минуле, яке унормовує майбутнє
4.Символ- це не лише спогад минулого, а і дороговказ в майбутнє
Реальна історія України та українців досі значною мірою залишається Terra Incognita для них самих же, і особливо – історія успіхів українців, зазвичай привласнена тими державами, в межах яких перебувала та чи інша частина українських земель.
Треба було показати, що українці – є
цілком очевидно, що належить віддати шану тим, хто зробив можливим усі ці успіхи дня сьогоднішнього, забезпечив ствердження крок за кроком української нації, саму появу слова «Україна» у світовій політиці – а це сталося завдяки Українській революції.
Кияни, скажімо, не мали змоги цього зробити у недавно минулі часи, ще 25–30 років тому, і дізнавалися про сам факт героїчного бою київської молоді під Крутами переважно з розмов на кухнях, які велися з острахом, щоб не дізнався хтось чужий.
А дехто дізнавався про ті події з книг Юрія Смолича, наче витриманих у комуністичному дусі, але при тому водночас і таких, що хоч трохи привідчиняли завісу офіційної мовчанки над добою Української революції.
Нарешті, щасливці дізнавалися про Крути із привезених з-за кордону спогадів політемігрантів, ясна річ, нелегально.
Тільки тепер Україна в особі її громадянського суспільства та владних інституцій може відкрито, чесно, на загальнонаціональному рівні віддати належну шану усім тим, хто в різні часи боровся за свободу України, і тим, хто став жертвами тоталітарних режимів, незалежно від назв і прапорів останніх. В тому числі героям – і жертвам – Крут.
Комусь здається, що цієї шани занадто багато, але, можливо, її замало? Адже вперше за півтораста років наддніпрянці зі зброєю в руках, готові на смерть, йшли захищати українську незалежність.
Сьогодні, з дистанції років, після всіх драматичних і трагічних подій ХХ століття, це здається самозрозумілим. Проте хтось мусив бути першим і своєю дією довести, що вільна Україна варта того, щоб битися за неї до останньої можливості.
У своїх спогадах один із активних діячів Української революції, поручник царської армії, який став генерал-хорунжим армії УНР, – Юрко Тютюнник, – розповідаючи про солдатський мітинг навесні 1917 року, писав:
Прибуло близько семи тисяч. Відкривши віче, я запропонував:
Хто поміж вами українці, піднесіть руку догори!
Піднеслося не більше трьохсот рук.
Малороси! Піднесіть руки!
Піднесло руки коло половини присутніх.
Хохли! Піднесіть руки!
Знову піднесла руки добра третина.
Українці, малороси і хохли! Всі разом піднесіть руки!
Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук.
Проте, як показали подальші події, цей «ліс рук» зовсім не автоматично перетворювався на готове до бою військо. І в цьому, поряд із нездарністю політичного проводу, також один із уроків Крут для сьогодення.
Чи враховані помилки 90-літньої давнини?
Видається, що шану загиблим за свободу варто віддавати не тільки і не стільки урочистими церемоніями (хоча і вони мають бути). Головне тут – засвоїти уроки поразок і трагедій минулого. Отож речникам влади варто б було у день пам’яті Героїв Крут – як і в інші дні, пов’язані з трагічними подіями минулого, – передусім говорити про враховані помилки своїх попередників. Враховані бодай у головному.
Що стосується 90-ліття трагедії під Крутами, то, мабуть, варто зазначити декілька таких помилок, урахування яких потребує сьогоднішня Україна.
1. Потрібне створення професійної, добре навченої та озброєної, високої бойовим духом армії. Вона не твориться за один день і за один місяць. Але її розгортання не можна відкладати на безкінечність. Лідери Центральної Ради над усе лякалися «бонапартизму» і тому були проти професійної армії, різні варіанти розбудови якої їм пропонували генерали Скоропадський, Греков, Омелянович-Павленко, Дельвіг.
2. Пошук і віднайдення надійних союзників на геополітичній арені – завдання, яке так і не розв’язала УНР. Вона майже весь час перебувала у ворожому кільці, а якщо і знаходила собі тимчасових союзників, ті дивилися на неї згори донизу. Тепер Україна намагається будувати рівноправні стосунки з усіма сусідами, прагне інтегруватися до ефективних міжнародних систем безпеки, найвигіднішою з яких, очевидно, є НАТО, але чи все для цього робиться належне?
3. Відповідальна, демократична, але водночас і сильна та ефективна влада так і не була створена за часів Української революції. Якщо ефективна – то недемократична, якщо демократична – то не надто дієва. Тим часом, очевидно, суспільству не варто боятися того, що важелі в руках влади мають бути сильними. Сила закону – у цьому словосполученні, зважаючи на досвід тоталітарних часів, в Україні ставлять наголос на слові «закон». Але не треба забувати, що закон діє тільки тоді, коли має відповідні інструменти своєї реалізації. А контролювати владу мають громадянське суспільство і ЗМІ.
4. Національна єдність – це питання, мабуть, одне з найскладніших, але ще на початку Української революції воно стояло зовсім інакше: власне, йшлося про саму визначеність нації, про те, чи існують українці. Тепер ситуація принципово інша: на сьогодні українська нація неодноразово засвідчувала своїми діями факт власного існування. Тепер, власне, йдеться про зміст, яким має бути наповнене слово «українець» на початку ХХІ століття.
5. Професіоналізм влади – це один із уроків минулого, який, схоже, ніяк не можуть засвоїти сучасні українські керівники. Бо хто послав гімназистів і студентів захищати Крути? Військовий міністр, переконаний пацифіст та антимілітарист Микола Порш, водночас геніальний, без перебільшення, організатор українського кооперативного руху, який існував тривалий час після падіння УНР, бо більшовики не мали чим цей рух в економічному житті замінити. Чи не має шанси, хай навіть у певних деталях, історія повторитися після призначення міністром оборони України фахівця з ринкової економіки, але аж ніяк не військовика Юрія Єханурова?
Минуле, яке унормовує майбутнє
Належна шана молодим героям Крут має полягати у створенні таких умов у сьогоднішній Україні, щоб молодь могла вільно реалізувати свою енергію, ентузіазм, патріотизм у своїй країні, на її благо. Звичайно, спілкування зі світом, можливість здобути освіту у найкращих університетах Європи, Америки, країнах СНД – це дуже добрі речі. Набуття досвіду роботи за кордоном, коли це складна, наукомістка праця – теж дуже добре.
Проте реалізація здібностей і навичок молодого покоління повинна передусім проходити в самій Україні. Завдання політиків – докласти зусиль для створення гідних умов для самореалізації української молоді.
А ще можна зауважити, що не може бути такого «плюралізму» в державі, коли на відстані двох кілометрів стоятимуть меморіал Героям Крут (який має будуватися) і пам’ятник Леніну на перетині Хрещатика і бульвару Шевченка.
Адже, як виявляється, в українській столиці мають бути демонтовані всі пам’ятники Леніну, крім одного, – того, що стоїть у центрі міста. Тим часом це пам’ятник тому, хто послав на Київ загони Муравйова, давши їм наказ знищувати всіх, хто опирається більшовицькій агресії.
Це певний символ, причому вельми значущий. А символ такого ґатунку – це не лише спогад про минуле, а й дороговказ у майбутнє.
Скільки колишньої січово-стрілецької братії залишилось ще при житті
тепер, весною 1937 року, - коли писані ці рядки, - Господь один відає.
Розбрелась вона по всьому світі, опинилася по найрізнорідніших
політичних таборах, є напевне такі по тому боці Збруча, які в
найтайнішому кутику своєї душі заховали пам’ять про своє
січово-стрілецьке минуле, - може, є й такі, які відцуралися навіть
власного імені. Але найбільше тих, які прилучилися вже до колишніх
товаришів по зброї, що своїми кістками засіяли і кров’ю своєю полили
широкі поля України. А з тих, що залишилися, напевне, найбільше таких,
які цю книжку візьмуть до рук свої з почуттям найбільшого зворушення. Бо
ця книжка пригадає всім їм, що злучені спільним сентиментом до свого
вояцького минулого, подробиці славних давно пережитих днів, днів великих
поривів і заломлювання, перемог і поразок, та впертої, безупинної і
безсмертної віри в остаточну перемогу ідеалів, завдяки яким повстав і
діяв легіон січових стрільців, що творить одну з найсвітліших сторінок в
історії українського визвольного здвигу 1917-1921 років.
Є ще особлива причина, чому ця книжка про колишніх січових стрільців
зворушить: бо вони слушно могли вже сумніватись, чи ще взагалі з’явиться
друком нарис “Історія січових стрільців”, що був вже стільки разів
заповіджений, - надаремне. Ця книжка сама вже має свою історію, і про
неї слід тут кілька слів сказати.
Архів корпусу січових стрільців – як відомо – залишився за Збручем. Чи
залишиться він у своїй скритці аж до часу, поки хтось із кількох давніх
СС-ів, що знають місце сховку, зможе його видобути; чи останеться до
того часу хоч один колишній член Стрілецької Ради, чи теж, може, той
архів давно вже в руках більшовиків або, може, попав у несвідущі руки й
пішов зовсім намарне – цього ми не знаємо.
Однією з небагатьох туляков, двічі удостоєних високого звання Героя Радянського Союзу, є Іван Олексійович Воробйов. Він народився 26 серпня 1921 року у селі Горбачова Одоевского району Тульської області, у ній селянина.
Дитинство і юність Івана Олексійовича припали на бурхливі роки перших п'ятирічок, коли закладався фундамент майбутньої перемоги над фашизмом. Серед молоді цього часу був у великому пошані і повазі професії льотчиків, танкістів, полярних дослідників. Як багато і тисячі юнаків Іван Воробйов починає життя з робітничого гарту й у 1938 р. стає електромонтером на Ефремовском заводі СК. Потім, закінчивши Тульский аероклуб, вступає у Тамбовську військову авіаційну школу пілотів.
З серпня 1942 року І.А. Воробйов перебував на фронтах Великої Великої Вітчизняної війни.
Влітку 1942 р., коли ворог рвався до Сталінграда, льотчик І.А. Воробйов завдає свої бомбові удари по фашистам. За зразкове виконання завдань командування фінансовий боєць і території України та Криму, 19 серпня 1944 р. було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
На території Німеччини гвардії майор І.А. Воробйов діяв вже проводяться як летчик-штурмовик. 29 червня 1945 р. відважному туляку вдруге присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Протягом часу Великої Великої Вітчизняної війни гвардії майор Воробйов зробив 220 бойових вильотів, в повітряні бої збив 5 літаків противника. На батьківщині нашого славного земляка у селі Горбачево Одоевского району в 1947 р. тут встановили бронзове погруддя, що згодом перенесений в районний центр - селище Одоев.
Після закінчення війни Воробйов І.А. продовжував б служити у лавах Червоної Армії, командував ескадрильєю і авіаційним полком.
У 1952 р. закінчив Военно-воздушную академію. З 1958 р. на викладацької роботи. З 1973 р. полковник І.А. Воробйов - про запас. Жив м. Києві. Помер 1991
Олександр Матросів
З легендою про Олександра Матросове я познайомився ще у дитячому садку. Тоді я б вивчив вірш "Подвиг Олександра Матросова" і читав її з великим вираженням кожному дитячому ранку й мав надзвичайний успіх. Отже, пам'ять звідси подвиг залишилася в мене розмовляє все життя. Але ми дорослішаємо і проходимо життєві університети, з'являються досвід минулого і знання. І часом починаються з'являтися потаємні думки: навіщо хапатися за амбразуру дзоту, є авіація, танки, артилерія. У крайньому випадки можна й обійти з флангів вийти з тилу. Ще більше сумніви щодо необхідність подвигу додала наша рідна Радянська армія, точніше служба у її героїчних лавах. Практичні знання з застосуванню вогнепальної озброєння, довгі дні та однієї ночі стрільбищ на полігонах, реальні заняття з різними системами автоматів і кулеметів довели неможливість скоєння цього героїчного вчинку. Ви колись пробували з автомата впритул розстрілювати мішень? А великокаліберного кулемета? Якщо можна, то чудово пам'ятаєте, те що залишаються прекрасні заготівлі для зубочисток. Невже думаєте, що, пардон за термін, людське м'ясо міцніше? Кожен, потрапив по прицільний вогонь кулемета, перетворюється за секунд в фарш для м'ясорубки. Хто воював, той знає.
Важко визнавати, але не всі героїчні подвиги такого роду, многотысячно описувані у 17-их літературних творах і кінофільмах, позбавлені під собою реального підґрунтя. Навіть якби комусь голову й прийшла думку наважитись на такий неоднозначний і некорисний вчинок (мені випала у вигляді у стані афекту), то практичної користь від нього немає ніякої. Рівно інші-інше-інший-секунду-іншу вогнева точка запрацювала і піднялися ланцюга бійців були б у упор розстріляні. Чи багато пробіжиш за секунд.
Однак подвиги були й численні, що це таке? Є розповіді очевидців, та й у німецьких мемуарах чимало прикладів. Усе правильно, тільки факти треба подивитися кілька під іншим кутом, але ці кілька пізніше. Повернімося до нашого герою Олександру Матросову.
Як і кожна легенда, героїчна життя Олександру Матросова має дві версії: одну офіційну й одне справжню. Спочатку познайомимося з тим, що вивчали у школі та знали усе своє свідоме і несознательную життя:
Матросів Олександре Матвійовичу (1924г., Дніпропетровськ, - 23.2.1943г., близько села Чернушки Локнянского району Псковської області), Герой Радянського Союзу (19.6.1943г., посмертно). Член ВЛКСМ з 1942г. Матросів виховувався в Іванівському дитбудинку Ульяновської області й Уфимской дитячої трудовий колонії. У 1942г. покликаний до армії і курсантом в піхотне училище. У листопаді 1942г. добровільно вирушив у фронт і він зарахований рядовим в 254-й гвардійський стрілецький полк 56-ї гвардійської стрілецької дивізії. 23 лютого 1943г. в бою за село Чернушки закрив своїм тілом амбразуру дзоту, щоб забезпечити успіх своєму підрозділу. 8 вересня 1943г. ім'я Олександра Матросова надали 254-му полку з зарахуванням до списків 1-ї роти полку. У Уфі Матросову поставлений пам'ятник.
Вас щось бентежить? Правильно, Уфа! Народився Дніпропетровську, виховувався в Ульяновську, загинув під Псковом. А до чого тут Уфа? Перебування у колонії, хоч і дитячої, перестав бути аж надто знаковим моментом. Але видно щось істориків Башкирії насторожило і вони досконально вивчили все моменти біографії Олександра Матросова. І дійшли до досить сенсаційним висновків:
Матросів Олександре Матвійовичу (Мухамедьянов Шакирьян Юнусович), 5.02. 1924г., д.Кунакбаево Тамьян-Катайского кантону БАССР, нині Учалинского району республіки Башкортостан, - 27.02.1943г., д.Чернушки Локнянского району Псковської області, похований у р. Великі Луки, Герой Радянського Союзу (1943г., посмертно), гвардії рядовий. У 1932г. залишився без матері у инвалида-отца. У голодному 1933г. залишив рідне село. Виховувався в Мелекесском (нині Димитровоград), Іванівському дитбудинках Ульяновської області (1934г.-1935г.). Після закінченні в Іванівському дитбудинку семирічною школи працював на вагоно-ремонтном заводі Куйбишеві. Виїхав в Саратов. За порушення паспортного режиму на жовтні 1940г. був у Уфимську дитячу трудову колонію. У вересні 1942г. покликаний до Червоної Армії. З жовтня 1942г. курсант Краснохолмского военно-пехотного училища (під Оренбургом). У 1943г. відправлений на Калінінський фронт в 91-ю Тихоокеанскую комсомольську морську бригаду їм. Й.В.Сталіна (пізніше яка дістала найменування 254-й гвардійський стрілецький полк 56-ї гвардійської стрілецької дивізії). Був ординарцем роти. 27 лютого 1943г. в бою за село Чернушки закрив своїм тілом амбразуру ворожого дзоту і забезпечив успіх атаки роти. 8 вересня 1943г. ім'я Матросова присвоєно 254-му гвардійському стрілецької полку 56-ї гвардійської стрілецької дивізії. Олександр Матросів навічно зарахований до списків 1-ї роти 254-й гвардійського стрілецького полку. У Уфі 1951 року встановлено пам'ятник Олександру Матросову.