Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЛЕКЦІЯ № 5 (7 неділя )
ДІАЛЕКТИКА ТА ЇЇ АЛЬТЕРНАТИВИ.
Зміст: філософія не обмежується постулатом єдності світу. Переко нання в тому, що світ у своїй основі є єдиним,— лише передумо ва для побудови послідовно теоретичного світогляду.
Об'єктивна реальність виявляє себе в різноманітності зв'яз ків і відношень, знаходиться у стані безперервної зміни й роз витку. Філософія і має своїм завданням відобразити багатомірний склад буття у системі чітких і гнучких понять і цим піднес ти відокремлені уявлення до рівня раціонального, логічно до веденого знання. Це завдання вирішує діалектика. Як учення про всебічні зв'язки, рух і розвиток вона уособлює культуру теоретичного мислення, ступінь його самосвідомості, а також його спрямованість, можливості та перспективи.
Ключові слова: діалектика, метафізика, принципи діалек тики, категорії діалектики , закони діалектики, протиріччя, про тилежності, джерело розвитку, якість, кількість, міра, стрибок, діалектичне заперечення, метафізичне заперечення, запе речення заперечення, причина і наслідок, необхідність і випад ковість, можливість і дійсність, система, структура і елементи структури.
Цілі: ознайомити студентів з розділом філософії, а саме – Діалектикою (як теорією розвитку), проаналізувати зміст діалектики, її принципів, категорій, законів і альтернатив.
ПЛАН
1. Поняття діалектики.
2. Категоріальний характер філософського знання.
3. Зв'язки детермінації.
4. Альтернативні концепції діалектики.
5. Суперечність буття і пізнання.
6. Якість і кількість.
7. Діалектика заперечення.
1. Поняття діалектики.
Етимологічно діалектика (від грецьк. дііаіекііке) означає роз мову, бесіду, обмін думками, зіткнення зустрічних суджень, діа лог. При цьому важливе значення має не стільки лінгвістична спорідненість діалектики й діалогу, скільки їх функціональна і смислова відмінність. Діалог означає процес словесного спілку вання, узгодження різних точок зору, в той час як діалектика — це майстерність розумової поведінки, вміння й мистецтво захис тити або спростувати те чи інше твердження шляхом зіставлення його з іншими, протилежними йому висловлюваннями. Однак діалектику не слід зводити до мистецтва віртуозного оперуван ня поняттями. З часів античності (Сократ, Платон, Арістотель) діалектика поступово конституюється у науково-теоретичний спосіб мислення, в методологію філософського пізнання. Діалек тика може бути визначена як сукупність суб'єктивно усвідомле них, об'єктивно зумовлених і практично виправданих прийомів і навичок пізнавальної і суспільно-перетворюючої діяльності людини.
Діалектика як сукупність прийомів і засобів пізнання, зрозу міло, не володіє монополією на істину. Так само вона не дає наставницьких директив та розпоряджень щодо розкриття таєм ниць світу і людини. Істина для неї — не готовий результат, а завдання для суб'єкта пізнання. Вона толерантна до будь-якого неупередженого погляду на реальність і є зразком високооргані-зованого, логічного, культурно розвиненого і розкріпаченого мислення. У своїй цілісності вона є структурним утворенням — органічною різноманітністю взаємопов'язаних понять, які у сво їй цілекупності дають відображення сутнісної побудови об'єк тивної реальності. Як і будь-яка система, вона має внутрішню субординацію, власну ієрархію: приватні й периферійні поняття в ній підпорядковані спільним і загальним основам. Діалек тика поділяється на структурні складові елементи різних гно сеологічних і світоглядних функцій, значень, рівнів і рангів, тобто на принципи, закони і категорії.
Принципи.
Це загальні та універсальні, основоположні ідеї, настанови, критерії, які визначають смисл, роль, участь усіх ін ших понять і суджень у процесі пізнання. Вони становлять фун дамент діалектики, оскільки відображають підвалини буття і пізнання. На них грунтуються будь-які філософські задуми, від них йде, ними рухається і ними ж завершується будь-який філо софський пошук. Вони створюють ту ідейну протяжність, яка увіходить в плоть кожного поняття і надає йому певного значен ня, акценту або відтінку смислу. Завдяки своїй загальності та універсальності принципи мають лише їм притаманну особли вість: статус філософських аксіом, тобто задають початкові пере думови пізнання, зумовлюють його характер, межі і теоретичний потенціал. Той факт, що досі немає суворого і для всіх обо в'язкового переліку принципів діалектики, доводить, що прин цип — не стільки чітко фіксоване поняття, скільки сам спосіб розгляду і розуміння предмета. Найбільш функціональними і авторитетними принципами діалектики є принцип зв'язку і принцип розвитку.
Закони.
Діалектика має власні закони, в яких виражається і формулюється сама сутність її принципів. У законі фіксують ся внутрішньо стійкі, необхідні, загальні і повторювані власти вості і відношення дійсності. Сутність закону не в окремих яви щах і не в механічній сукупності їх, закон — це синтез їх, зв'я зок, загальний смисл і порядок існування; іншими словами, закон є істотний вимір явищ, «істотне відношення», «основа яви ща» (Гегель). Закони діалектики універсальні. Вони мають не обмежену сферу свого виявлення, адже виражають такі відно сини і зв'язки між явищами, які так само притаманні світу в цілому і окремим його сторонам і об'єктам. У цьому відмінність їх від законів, які вивчаються спеціальними науками.
Загальновизнаними в діалектиці є три закони. Всі вони кон кретизують принцип зміни і розвитку, а тому їх справедливо називають законами руху і розвитку. Це закон єдності і бороть би протилежностей, закон взаємного переходу кількісних змін у якісні, закон заперечення заперечення.
Категорії.
У категоріях принципи діалектики знаходять ще більш розгорнуту деталізацію. Це поняття, в яких і через які здійснюється філософське мислення. їхня природа в основному та сама, що й природа законів. У формально-логічному відно шенні вони різняться тим, що закон є судження, своєрідне від ношення категорій, у той час як категорії — це одиничні понят-тя, тобто закон ширший за категорію. У плані змісту межі між ними тонші і непомітніші. Насправді, будь-яка категорія вира жає внутрішнє, істотне відношення між явищами і тому певною мірою є законом. У свою чергу будь-який закон може бути зве дений до окремого поняття (категорії). Наприклад, закон єд ності і боротьби протилежностей, по суті, тотожний категорії суперечності, закон заперечення заперечення — категорії запе речення. З іншого боку, категорії діалектики дані не в одинич ній, а у так званій «парній» відокремленості: «зміст — форма», «можливість — дійсність», «причина — наслідок» та ін, І це не випадково: категорії по-своєму відтворюють суперечливу («пар ну») природу законів діалектики («єдність — боротьба», «кіль кість — якість», «заперечення — заперечення заперечення»). Са ме тому категорії справедливо називають неосновними законами діалектики.
Отже, діалектика є цілісною різноманітністю принципів, за конів і категорій. У своїй внутрішній основі і світоглядній спря мованості вона єдина; у предметному виявленні, формах вира ження і способах застосування — різноманітна і багатомірна. У висхідних настановах і цілях вона стійка і незмінна; у конк ретних застосуваннях і історичних втіленнях — мінлива, безпе рервно розвивається й удосконалюється. Таке суміщення у діа лектиці несумісних сторін є суперечливим. Та суперечність саме і є достоїнством та істотною ознакою діалектичного мислення. Інший, вільний від суперечностей, підхід до дійсності протипока заний діалектиці, бо ж її докорінна вимога саме в тому і полягає, щоб осягнути свій предмет через діалог, думки і дії, через син тез думок і точок зору, які взаємно виключають та взаємно покладають одна одну. Цей діалогічний характер мислення чіт ко простежується в уже згаданих принципах діалектики — прин ципі зв'язку та принципі розвитку.
Зв'язок і розвиток як ключові поняття діалектики виражають істотне ядро діалектики. Іноді діалектику справедливо визнача ють як науку про загальний зв'язок. Це твердження, фіксуючи структурно-тривкий план предметів і буття в цілому, вимагає системно-органічного підходу до вивчення їх. Зрозуміло, кате горія зв'язку у філософії не має нічого спільного з буденно-емпі ричними асоціаціями: зв'язок розуміється не як безпосереднє до тикання і нерозривність речей, а як універсальна внутрішня взаємодія, багаторазово опосередкована і закономірна безпе рервність існування. При всій своїй універсальності поняття зв'язку все ж цілком визначене і змістовно конкретне, бо акцен товане на структурній сталості, корелятивному співвідношенні явищ і законів, їхнього розвитку.
Конструктивним образом універсального зв'язку є простір.
Хоча поняття зв'язку не виключає інших (крім структурних) відносин між об'єктами, воно все ж абстрагується від них з ціл ком визначеною метою: розкрити й описати «горизонтальний», абстрагований від часу план буття, показати, що об'єктивна ре альність при всій своїй рухливості і мінливості існує і зберігає свою непорушність, законостійку сутність. Однак поняття зв'яз ку не вичерпує сутності діалектики, структурно-корелятивний зв'язок не відображає всієї повноти буття. Події і предмети не лише водночас співвіднесені у просторі, координовані «горизон тально», але , і це найважливіше, існують як об'єкти, що ру хаються і розвиваються, адже вони пов'язані не тільки струк турно-функціонально, а й генетично, процесом «вертикального» сходження. Буття в його русі і становленні відображається мис ленням не інакше, як часове буття. Час є конструктивним обра зом становлення і перетворення речей. Тут фіксується вже ін ший, теж універсальний зріз буття, який виявляє, що предмети не лише корелятивні, стало співвіднесені між собою, а й генера тивні, підвладні виникненню і зникненню, мають свій початок і кінець, тобто відносні і скороминущі. Діалектика і є вченням, яке осягає рух і розвиток речей як універсальну характеристи ку буття. Маючи на увазі цей аспект діалектики, останню ви значають як науку про універсальні закони руху і розвитку.
Ми маємо дна визначений діалектики: наука про універсаль ні зв'язки і наука про універсальні закони розвитку. Яке з них більш вдале і припустиме? Попередній аналіз показав, що саме питання поставлене некоректно. Обидва визначення відбивають протилежні моменти дійсності і тому не можуть виключати од не одне, У своїй цілокупності вони передають суперечливу ді алектичну сутність буття і тому передбачають і доповнюють од не одне. Справді, зв'язок, що розуміється як всебічний і універ сальний, включає в себе розвиток як невідділиму належність. Зв'язок поза розвитком вже не дійсний, а перекручений і спро щений, такий зв'язок можна тільки уявити. З іншого боку, поза зв'язком можливо мислити лише розвиток, який банально розу міється. Розвиток у його конкретно-діалектичному змісті, у його найповнішому, глибокому і вільному від однобічності вигляді передбачає зв'язок і здійснюється як рух органічно єдиної різ номанітності об'єктів, як становлення і вдосконалення системи елементів, пов'язаних між собою внутрішньою силою причинних, цільових та інших факторів. Організований розвиток, тобто роз виток як закон, сам по собі є внутрішньопов'язаним рухом, сам є зв'язком, що розвивається.
Отже, розвиток і зв'язок — протилежні поняття, але у своїй протилежності вони невіддільні і утворюють суперечність-—сут ність діалектичного способу розгляду. У своїй нероздільностівони відбивають реальну двоєдність буття, єдність протилеж ностей природи; суспільства і мислення: сталості і мінливості, системності і поступовості, перебування і становлення. У світлі цієї головної ознаки діалектики останню можна було б визна чити як такий спосіб розгляду і розуміння дійсності, при якому речі, як і світ в цілому, беруться у єдності різноманітних сторін їх, у їхній внутрішній суперечливості, безперервному зміненні й розвитку.
2. Категоріальний характер філософського знання.
Принципи діалектики конкретизуються і функціонально вті люються у категоріях філософії. Що ж таке категорії? Кожна наукова дисципліна має поняття — через них і у них вона здійс нює пізнання. їхня цілісність утворює науковий апарат певної наукової дисципліни, систему знань, у якій знаходять відобра ження істотні сторони об'єктів, що пізнаються.
Має свої поняття і філософія. Поняття спеціальної науки і філософії різняться за обсягом (ступенем загальності, або екс тенсивності). Спеціально-наукове знання має спеціальну кінце ву сферу дослідження, і тому його поняття кінцеві, зберігають свою значущість тільки всередині цієї обмеженої сфери (наслідковість та змінність у біології; товар і вартість у політекономії та ін.). Філософський об'єкт не замкнений ніякими визначеними межами; він перевершує будь-які наперед задані межі і як та кий не має меж. Об'єкт філософії є безкінечним і може бути визначений як дійсність у цілому, в єдності множинності різних її сторін та опосередкувань. Тоді і поняття, в яких може бути виражений об'єкт філософії, повинні бути безкінечними, тобто осягати ознаки і властивості, притаманні всім без винятку пред метам і процесам. Ці безкінечні поняття і є поняттями філосо фії, через які здійснюється філософське ставлення до дійсності; вони мають назву категорій (від грецьк. каіе^огіа — висловлю вання, твердження). Цілісна сукупність категорій утворює ідей ний склад філософії, систему філософського знання. Якщо ска зати, що категорії є мовою філософії, то розмова цією мовою є саме філософствування, філософське мислення. Попередньо ка тегорії можуть бути визначені як гранично широкі філософські поняття, які виражають універсальні характеристики та відно шення, притаманні всім без винятку явищам матеріального і ду ховного світу.
Сутність категорій може бути описана у двох вимірах: в іс торичному становленні їх та у логіко-світоглядних функціях. Категорії не надані філософії в готовому вигляді, вони виника ють і розвиваються разом з нею. їх розвиненість — одна з ознак зрілості філософії. Історичний розвиток категорій означає на самперед зміну і збагачення змісту кожної категорії, наповнен ня її новим змістом. Однак філософське мислення існує не лише як проста сукупність категорій, а й як органічний взаємозв'язок їх. Саме цей взаємозв'язок формує, зумовлює та обмежує зміст кожної категорії окремо. Можна сказати, що розвиток катего рій означає розвиток зв'язку їх між собою. У свою чергу самий зв'язок категорій має під собою певну основу. Вона залежить від історично визначеного способу розгляду, методу мислення, який визначає функціональне місце кожної категорії в системі філософського знання, задає їй межі і можливості, зумовлює напрям і перспективи розвитку її.
Спосіб мислення є логікою, тобто формою знання, в якій саме мислення усвідомлюється і розглядається як об'єкт. У пі знанні категорії виконують вимоги логіки і здійснюють її цілі й задуми. Яка логіка, таке і життя категорій у системі знання. Як правило, мислителі, які відкривали нову логіку, були водно час творцями і систематиками категорій.
В античності системний перелік категорій склав Арістотель. Він виділив десять категорій: сутність, кількість, якість, відно шення, місце, час, положення, стан, дія, страждання. Проте це лише перелік, каталог категорій, механічна сукупність, у якій категорії не підпорядковані ніякому висхідному переконанню або закону, не пов'язані ні одна з одною, ні із загальнофілософ-ськими настановами самого Арістотеля. Ключові для нього ка тегорії — «матерія», «форма», «причина», «ціль» не увійшли до цього списку. Таке ставлення до категорій було зумовлене істо рично першою логікою, яку створив Арістотель. Це — формаль на логіка; вона сприймає схожість і відмінність предметів за їх зовнішньою, формально-кількісною ознакою і байдужа до якіс но-змістовних особливостей їх. Формальна логіка принципово виключає ідею руху і розвитку і бере свій об'єкт як дискретний феномен, як такий, що перебуває у стані спокою, як випадково-безладну суму ознак. Такою сумою ознак і став арістотелівський реєстр категорій.
У філософії Нового часу ґрунтовну систему категорій навів Іммануїл Кант. Ось їхній склад: кількість (єдність, множина, цілісність), якість (реальність, заперечення, обмеження), відно шення (субстанція, причина, взаємодія), модальність (можли вість, дійсність, необхідність). Вона повніша від арістотелівської і структурно організована за тріадичним законом: кожна третя категорія є результатом взаємодії (синтезу) перших двох. У цьому достоїнство і перевага кантівської системи категорій, але вона мала і серйозні недоліки: по-перше, вона є статичною, по-друге, виключає джерело виникнення і розвитку знання, зокрема джерело розвитку самих категорій, і, по-третє, категорії Канта — це апріорні поняття людського розсуду, тобто дослідні здатності свідомості, які існують до початку будь-якого пізнан ня. Отже, категорії Канта лише підібрані і формально упоряд ковані, але не виведені з якоїсь спільної основи. Таке розуміння категорій диктувалося новим розумінням мислення, новою, по рівняно з арістотелівською, логікою. Кант назвав свою логіку трансцендентальною (лат. ігапзсепсіо — переходити через). Це логіка незалежного від досвіду мислення. її висхідне переко нання таке: людина не набуває у досвіді логічних форм, ще до будь-якого досвіду вона має їх у готовому вигляді як природже ні (а не набуті) структури пізнавальних здібностей. Звідси і перша вимога логіки: не мислення (категорії) має бути виведе ним із зовнішньої дійсності, а, навпаки, зовнішня дійсність по винна бути упорядкована за таблицею кантовських категорій (свою систему категорій Кант назвав таблицею).
Іншу, динамічну, систему категорій навів Гегель, який впер ше ввів у розуміння категорій ідею становлення. Категорії у Гегеля вже не таблиця, яка спочиває, а живе ціле, яке розвиває ться. Вони пов'язані єдністю походження і розвитку: кожна з категорій випливає з усього попереднього руху як його необ хідний результат. Гегель виявив логічну основу, рушійну при чину у розвитку категорій. Цей розвиток здійснюється силою внутрішніх суперечностей, які приховані у природі самого по няття, так що мислення в цілому постає як постійне виникнення і вирішення суперечностей. Розуміння категорій та їхнього роз витку у Гегеля є містифікованим: категорії являють собою не засіб і знаряддя людського пізнання, а насамперед сходинки абсолютного духу. Таке тлумачення категорій диктувалося но вим способом розуміння, а також створеною Гегелем, діалекти-ко-ідеалістичною логікою. Це логіка свідомості, яка втратила зв'язок з реальним своїм носієм — людиною, логіка мислення, яке розвивається із самого себе.
Діалектико-матеріалістична філософія розуміє мислення як одну з людських здібностей. Відповідно змінюється зміст і при значення філософських категорій; вони визначаються як загаль ні нормативи пізнавально-світоглядного ставлення людини до дійсності, в тому числі свого власного буття. За своїм джере лом категорії — це відображення суспільно розвиненого люди ною реального предметного світу. Поняття відображення зво дить категорії до справжньої основи їх: категорії — не додослідні пізнавальні настанови (Кант) і не самостійні творчі сутності (Гегель), а результат реально-практичної взаємодії реальних предметів: людини і світу, в якому вона живе. Оскільки кате горії є відображенням об'єктивного в суб'єктивному, то вони мають відношення і до об'єкта, і до суб'єкта, тобто є об'єктив ними за змістом і суб'єктивними за формою. їхня суб'єктивність означає, що вони є ідеальними формоутвореннями свідомості, притаманні тільки людині і мають смисл і практичну виправда ність лише у колі людського існування. Проте суб'єктивність категорій не означає їхню довільність, а отже, випадковість. Як форми свідомості категорії універсальні і необхідні, отже, обов'язкові і примусові для мислення кожного окремого інди віда. Загальність і необхідність їх коріняться у соціокультурній генезі: вони виникають не як продукт примхливого міркування окремого суб'єкта, а в системі філософської культури, в певно му інтелектуальному середовищі. Об'єктивність їх грунтується на колективному людському досвіді, тим самим гарантується предметний зміст їх.
Категорії виконують у пізнавальному процесі методологічну функцію: вони задають пізнанню початкові умови і перспекти ву, розширюють його межі, вносять у нього дух критичної раціо нальності й альтернативної новизни, звільняють від застарілих догм. Категорії утворюють критерії осмислення і розуміння ре альності, організують і коректують рух думки і часто передба чають (прогнозують) результати науково-теоретичного пошуку. Як підсумок суспільно-практичного і пізнавального досвіду ка тегорії виконують у дослідженні роль базових гносеологічних структур і програмних завдань і тому в наукових відкриттях, у практичній реалізації знань вони неминуче звертаються до дійсності, злободенних інтересів, потреб людей. У цьому про являється предметна активність філософських категорій, отже, підтверджується науково-теоретичне положення про те, що всі моменти пізнання йдуть від суб'єкта до об'єкта.
Однак цим функції категорій не обмежуються. Оскільки для категоріального знання є характерною гранична широта, то сто совно дійсності воно зберігає значущість певної нормативної ви моги. Категорії виявляються не тільки універсальними формами знання, а й нормами оцінок, які не зводяться до суто пізнаваль ного ставлення до навколишнього світу. Оціночний стан свідо мості долає традиційні межі гносеології. Піддати предмет оцін ці означає виділити його духовно-практичну цінність і таким чином виразити своє ставлення до нього. І оскільки філософські категорії сприяють цьому, вони виконують світоглядну функцію.
Отже, категорії можуть бути визначені як гранично широкі форми ідеального відображення об'єктивного світу, які служать висхідними принципами пізнання і духовно-практичного пере творення дійсності.
Завершеної і загальновизнаної системи категорій не існує, хоча висхідні точки побудови такої системи є. Це, насамперед, принцип відображення, який утверджує досвідне походження філософських понять; принцип єдності діалектики, логіки і тео рії пізнання, згідно з яким категорії діалектики є водночас і універсальними формами буття, і універсальними формами пі знання; принцип відповідності історичного і логічного, який ви магає розглядати логічну послідовність категорій відповідно до їх історичного виникнення і розвитку. Немає досі загально прийнятої класифікації категорій, хоча основа для такої класи фікації є — це фундаментальні принципи діалектики — принципи універсального зв'язку і розвитку. Категорії, що відображають усталений план буття і свідомості, умовно можна назвати зв'яз ками структури, і, навпаки, категорії, що відображають мінли вий план буття і свідомості,— зв'язками детермінації.
3. Зв'язки детермінації.
Типовим прикладом зв'язків детермінації є причинно-наслідкова залежність. Людині здавна була притаманна переконаність у тому, що будь-яке явище у своєму виникненні і подальшому існуванні зумовлене чимось іншим, фактором, який породжує його. В стародавній філософії це загальне переконання набрало форми правила — ніщо з нічого не виникає. У подальшому бу денне уявлення про загальну зумовленість речей і подій дістало своє категоріальне вираження у понятті причинності, або причинно-наслідковрго зв'язку (тип відношення між об'єктами, коли один з них за певних обставин дає буття іншому). Явища, які знаходяться у відношенні причинності, це причина і наслідок; при цьому причина — явище породжуюче, а наслідок — поро джуване. Оскільки причина і наслідок зв'язані генетичною за лежністю, то їх повинен розділяти часовий проміжок: причина випереджає наслідок за часом.
Поняття причинності відрізняється від споріднених, але не тотожних йому понять детермінізму, каузальності, достатньої основи. Всі вони так чи інакше означають природну зумовле ність явищ, і все ж таки кожне з них має свій смисловий відті нок. Детермінізм — найоб'ємніше з понять причиннісного цик лу — виражає причинно-наслідкову залежність у її найзагаль-нішому вигляді, універсальній значимості. В ньому відбито на скрізну взаємозумовленість буття, окремих явищ і універсуму в цілому. Каузальність порівняно з детермінізмом не має уні версального значення. Навпаки, вона означає зв'язок причини і наслідку у вузько визначеному контексті. Причина і наслідок фіксуються тут як локальні і конкретні агенти взаємодії.
Поняття достатньої основи подібне до поняття причинності: причина і підстава будь-якої дії — в сутності одне й те саме. Та у ході науково-теоретичного розвитку вони розійшлися: в XVII ст. поняття достатньої основи виділяється (у Лейбніца) як самостійний закон формальної логіки, а закон причинності збері гає значення закону буття.
Причина ніколи не виступає в чистому вигляді, її завжди су проводжують умови і привід. Умови не рівнозначні причині, оскільки безпосередньо не викликають наслідок, однак поза певними умовами причина бездіє, а якщо і діє, то безрезультат но або не повною мірою.
Умови — це сукупність факторів, які супроводжують або сприяють причині. Розрізняють умови необхідні і достатні. Пер ші створюють можливість виникнення події, другі — забезпечу ють реалізацію цієї можливості. При всій розбіжності умов і причин їх не слід відривати одне від одного і тим більше проти ставляти. Важливо зрозуміти, що причина — одна з визначаль них умов, тобто умова, яка здебільшого викликає дію. Щодо такої вирішальної умови, як причина, всі останні безпосеред ньо не породжують наслідок, а лише беруть участь у виникнен ні його.
Не слід також ототожнювати причину і привід. Привід по в'язаний як з причиною, так і з умовами, але не зводиться до них. Привід можна визначити як поверховий вираз причини, він не породжує наслідок, а тільки служить для нього зовніш нім поштовхом. Можна сказати, привід швидше провокує дію, ніж створює її.
Причинно-наслідковий зв'язок відрізняється від часового і функціонального. Причинна залежність як більш багата і багаомірна включає в себе часову, але не вичерпується нею і не зводиться до неї. Слідувати в часі можуть і генетично не пов'я зані між собою явища (наприклад, чергування дня і ночі), так що вираз «після цього» не рівнозначний виразові «внаслідок цього».
Значно важче відрізнити причинно-наслідковий зв'язок від функціонального. Вони не лише відмінні, а й протилежні. Мож на виділити два моменти, які роз'єднують їх, роблять несуміс ними. По-перше, у функціональному зв'язку залежна величина (аналог наслідку) не породжується незалежною величиною (аналог причини). Наприклад, пройдена відстань залежить від часу, але не породжується ним. У функціональному зв'язку по дії об'єднані не генетичним, а корелятивним способом, тому в структурі явища окремі взаємопов'язані елементи розуміються безвідносно до загальної причини, що породжує їх. Так, сучас на західна структурно-функціональна соціологія розглядає су спільство поза продукуючих і відтворюючих його причин, тлума чить його як функціональну єдність готових взаємопов'язаних сторін. По-друге, функціональна залежність абстрагується від часу. В ній, власне, все відбувається водночас. Поняття «до» і «після» до неї, суворо кажучи, непридатні, адже цей зв'язок фіксує сформовані, алгоритмічно задані процеси. Типовий ви падок — надчасова залежність математичних величин.
Особливої уваги заслуговує наступний аспект причинно-на слідкового зв'язку. Причинна залежність характеризується пев ною вибірковістю, отже, і спрямованістю подій. Тому є смисл говорити про співвідношення причинності й доцільності. Причи на і ціль однаковою мірою здатні мотивувати дії або процеси, але характер мотивування буде досить різним. Поняття цілі є правомірним тільки у сфері свідомо-вольової діяльності люди ни. Тут ціль означає ідеальне передбачення продуктів (наслід ків) розумової активності людини.
Дещо інше спостерігаємо в природі або у світі тварин. Тут немає цілей, оскільки немає істот, які свідомо і цілеспрямовано здійснюють життєвий процес. Однак це не значить, що в приро ді панує хаос, а будь-який упорядкований і спрямований рух відсутній. Все це у природі (живій і неживій) є, тільки розум ність і доцільність її порівняно з людською життєдіяльністю іншого роду. У неживій природі панує необхідність, немислима поза причинними і по-своєму раціональними підставами; у жи вій природі хоч і присутні елементи доцільності, але це доціль ність особливого роду, а саме стихійна, позасвідома.
Екстраполяція поняття цілі на зовнішній світ неминуче при зводить до телеології — вчення про примат цілі у світовому роз витку над причинними основами. Телеологія розглядає світ за аналогією з людиною: подібно до того, як людина у своїй ді яльності здійснює свідому ціль, так і світ (космос) прагне до вищого блага (бога) як до цілі власного вдосконалення. Необ ґрунтованість телеологічного тлумачення буття заключається в тому, що воно повторює помилки практично всіх релігійних пе реконань, наділяє об'єкти дійсності, в тому числі Всесвіт, всіма ознаками і мотивами людського існування. Телеологія усував поняття причинності, підміняючи його поняттям кінцевої (фі нальної) цілі.
Причинна залежність має досить відносний характер. Хоча причина і наслідок — необоротні поняття, і наслідок ніколи не: запобігатиме причині, все ж взаємовідношення їх досить гнучкі і багатозначні. Причина і наслідок не існують безвідносно одне від одного і щодо оточуючих їх явищ: кожне з них, розглянуте в ланцюгу універсального світового зв'язку, може бути водночас і причиною, і наслідком; в одному відношенні воно — причина, в іншому — наслідок. Виривати причинність із загальної світо вої залежності, закріплювати за причиною і наслідком однозначні і незмінні ознаки — значить свідомо відходити від об'єк тивного розуміння сутності справи. Причина, породжуючи на слідок, вступає з ним у зв'язок, у відношення, які об'єднують їх. Проте зв'язок — це вже дещо загальне, притаманне як причині, так і наслідкові. У межах спільності, яка об'єднує їх, причина і наслідок взаємодіють одна з одним, активно обмінюються влас тивостями. Наслідок, породжений причиною, в свою чергу, зво ротно впливає на причину і у певному розумінні зумовлює її. Судження Спінози «природа — причина самої себе» вдало пе редає тотожність причини і наслідку стосовно буття як цілого.
Відносність причинно-наслідкового зв'язку багато в чому за лежить від специфіки об'єктів, що взаємодіють. Чим далі розта шовані явища від сфери повсякденного досвіду, тим більше їхня поведінка розходиться із звичними уявленнями причинності. Такою є, наприклад, поведінка фізичних мікрооб'єктів (елемен тарних частинок). Вона настільки ймовірнісна, більше того, су перечить традиційним поняттям закономірності і причинності, що у теоретичній фізиці виникла думка про індетермінізм кван тово-механічної реальності, тобто безпричинність її об'єктів. На думку Н. Бора, висновки квантової механіки несумісні з самою ідеєю каузальності. На цій підставі англійський фізико-теоре-тик Едінгтон навіть стверджував, що у фізиці мікросвіту заяв ляє про себе присутність Бога. Однак у мікросвіті причинність не відміняється, а лише видозмінюється відповідно до внутріш ніх особливостей субатомних об'єктів. Жорстка детермінація по одиноких явищ, типова для макросвіту, у мікросвіті поступаєть ся місцем більш гнучкій, більш опосередкованій залежності між ними. Поведінка окремої мікрочастинки має непередбачуваний характер, споріднений з вольовими вчинками людини.
І все ж ймовірнісна модель поведінки мікрочастинки не є то тожною безпричинності. Елементарна частинка обмежена і зу мовлена груповим ансамблевим життям мікрооб'єктів, яке під порядковане особливим фізичним законам. Ці закони одержали назву статистичних, тобто вони дійсні не для одного, а для множини об'єктів. Причинна зумовленість окремих явищ мікро світу при цьому не скасовується, а лише ускладнюється і опо середковується системою масової взаємодії їх. Тому стосовно фізики мікросвіту слід говорити не стільки про ймовірність як альтернативу причинності, скільки про ймовірнісну форму де термінації об'єктів.
Детермінальний зв'язок буття уточнюється і доповнюється категоріями необхідності і випадковості. Всі явища можна роз глядати з точки зору тієї міри обов'язковості, з якою вони існу ють. Стосовно будь-якої речі ми маємо право поставити запи тання: якщо дана річ існує, це випадково, чи необхідно? Необхідність — поняття для визначення внутрішньо стійкого зв'язку об'єктів, зумовленого всім попереднім ходом розвитку їх і всією сукупністю наявних умов їхнього існування; необхідним є те, що за певних обставин обов'язково є або повинно бути.
Випадковість — поняття, яке визначає проблематичність або необов'язковість виникнення або існування подій; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути.
На проблему обов'язковості, або випадковості існування ре чей склалися дві точки зору. Одна з них абсолютизує необхід ність. Вона бере свій початок у класичній давнині, в атомістиці Демокріта і набуває особливого поширення в механічному ма теріалізмі XVII—XVIII ст. Представники цієї точки зору пере конані в тому, що необумовлених явищ немає, а тому, на думку Демокріта, все відбуається «за необхідністю». Звідси, природно, напрошується висновок, який метафізичний матеріалізм Нового часу не забарився зробити: якщо необумовлених речей немає, то, отже, поряд із необхідністю і поза нею не існує жодного ін шого типу детермінації. Випадковість виключається із системи світового зв'язку.
Для свого часу такий підхід мав позитивну сторону: він ви ключав з природи і людського життя всілякого роду надпри родні сили і тим самим сприяв утвердженню просвітницького світогляду Нового часу. В цілому ж метафізичне (з виключним акцентом на необхідності) тлумачення світового зв'язку було необгрунтованим і внутрішньо суперечливим: скасовуючи випад ковість, метафізика тим самим відкрила дорогу фаталізму — механічній формі провіденціалізму, який, наполягаючи на вста новленому плині подій, не має нічого спільного із науковим сві торозумінням. Адже поняття наперед заданої визначеності, в якому б варіанті не брати її, за логікою речей веде до псевдо наукового погляду на світ.
Інша точка зору гіпертрофує випадковість. Тут, навпаки, із дійсності виключаються будь-які внутрішні залежності, об'єктив на зумовленість явищ. Необхідність оголошується фікцією або суб'єктивною формою організації даних, які сприймаються чут тєво. Наприклад, австроанглійський філософ Л. Вітгенштейн у своєму «Логіко-філософському трактаті» стверджує, що дійс ність є царством випадковості. Необхідність же тлумачиться лише як логічна (психічна) реальність, яка створюється індиві дом пізнання і нав'язується світові як законодавчий принцип. Тим самим він будує свою концепцію необхідності і випадковос ті на основі досвіду, який розуміється суб'єктивістськи, тобто досвіду не як практики, а як сукупності безладних даних і від чуттів, в які наш розум привносить порядок і смисл. Отже, якщоу світі і є необхідність, то вона нав'язана йому законами логіки і міркуваннями пізнання.
Науковий світогляд визнає безумовну об'єктивність необхід ності і випадковості. Здоровий глузд протиставляє необхідність і випадковість, керуючись формулою «або-або»: явище є або не обхідним, або випадковим, тобто розглядає ці категорії як такі, що раз і назавжди виключають одна одну. В цьому повсякден ному уявленні є частка істини: воно фіксує необхідність і випад ковість у їхній якісній протилежності. Однак повсякденне пі знання доводить цю фіксацію до категоричного протиставлення, до догматизму, забуваючи, що є межі, за якими це протистав лення позбавлене виправдання. Відмінність між необхідністю і випадковістю є не абстрактною, а конкретною, тобто умовною і відносною. Жодне явище не може бути зафіксоване як тільки необхідне, або тільки випадкове.
Наприклад, відкриття Америки — подія необхідна, зумовлена всім соціально-економічним розвитком Європи в епоху Відро дження, і водночас це відкриття є випадковим у тому смислі, що воно могло бути зроблене трохи раніше, або трохи пізніше. Те ж саме можна сказати і про відкриття Дарвіна — ідею по ходження видів. З кінця XVIII ст. вона наполегливо пробиває собі дорогу в біологічну науку. З одного боку, в цьому була своя необхідність, а з іншого — не було жодної неминучості в тому, що саме Дарвін, а не інший вчений втілив цю ідею в стрункій і завершеній теорії.
Діалектика необхідності і випадковості передбачає два сут тєвих моменти. По-перше, випадковість виступає формою вияв лення необхідності. Це значить, що останню не можна зводити ні до окремого факту, ні до арифметичної суми фактів. Необ хідність— це внутрішня тенденція, яка об'єднує багатоманіття речей і процесів. Не розчиняючись у масі явищ, вона водночас не існує поза ними. Окремі випадкові події виявляють необхід ність, а необхідність, яка не виявляє себе у випадковостях,— лише уявна необхідність. По-друге, випадковість виступає як доповнення необхідності. Це означає, що випадковість — не просто зовнішнє виявлення необхідності, вона відіграє роль своє рідного будівельного матеріалу, з якого зводиться необхідність. Остання прокладає собі шлях через безліч випадковостей, є рівнодіючою випадкових елементів. При цьому випадковість зав жди залишається по той бік необхідності, ніколи не зливається з нею. Іноді вона настільки віддаляється від необхідності, що може наче випадати з неї, перетворюючись на виняток. Але і тоді випадковість свідчить про необхідність, «працює» на неї. У такій ситуації прийнято говорити: виняток підтверджує пра вило. Права випадковості і вплив її на необхідність можуть зро-стати залежно від специфіки об'єктів, що належать до конкрет них систем. Особливо тісно переплітаються необхідність і випад ковість у людському суспільстві. Характер соціальної детермі нації опосередкований здатністю людини до вільного вибору і вольового рішення. У зв'язку з цим необмежено зростає ймовір нісний характер суспільних явищ, що може породити думку про випадкову, об'єктивно необумовлену природу людських вчинків. Але все це лише ілюзія, яка розвіюється, як тільки ми звернемо увагу на умови і передумови людської діяльності. Остання зді йснюється в межах фізичної, біологічної і соціальної необхіднос ті, порушити які не в змозі ні випадок, ні сваволя. Людські вчинки безумовно є вільними лише за видимістю, за сутністю ж своєю вони детерміновані зовнішніми або внутрішніми (в обох випадках — реальними) мотивами. Людина може бути вільною в своїх бажаннях і намірах, але як тільки її внутрішня свобода реалізується в дії, остання негайно стає надбанням історичної необхідності.
Необхідність і випадковість — не лише форми буття, а й ка тегорії наукового пізнання. Функції категорій необхідності і ви падковості не є рівноцінними. Випадкове в пізнанні завжди ви ступає як початкова інстанція, необхідність — як мета. Пізна вальна діяльність розгортається як сходження від випадкового до необхідного. Це не значить, що в процесі пізнання випадко вості не відводиться почесного місця (тим більше, що є щасли ві випадковості), не означає також, що з розвитком наших знань про навколишній світ випадковості поступово зникають. Наука має справу з випадковістю на всіх етапах свого сходжен ня до істини, адже з поглибленням і розширенням наших знань змінюються і характер випадковості, і її взаємовідносини із не обхідністю (наприклад, у мікросвіті або у мегасвіті). Отже, ре альне освоєння світу грунтується на знанні конкретного, діалек тичного взаємозв'язку необхідності і випадковості.
З особливого боку висвітлюють зв'язок детермінації катего рії можливості і дійсності. Одна ознака відрізняє їх від інших філософських категорій: за механізмом свого втілення ці кате горії підкреслено процесуальні, тобто виражають буття в його становленні, у незавершеному прагненні до нових, більш доско налих форм. їх справедливо відносять до категорій модальнос ті: об'єктивна реальність відображається в них з точки зору ха рактеристик, які тільки повинні бути розкритими.
Можливість — це філософське поняття, яке відображує об'єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність є філо софське поняття, яке характеризує реалізоване, завершене, актуалізоване буття предмета; дійсність можна назвати здійсне ною можливістю.
Особливий інтерес для теорії і практики становить категорія можливості. Саме з нею в першу чергу доводиться мати справу, коли йдеться про передумови та умови реалізації будь-якого за думу. Можливість має кілька ступенів здійсненності, які харак теризують відношення її до дійсності. Найвищу міру здійснен ності має реальна можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови (такими є, наприклад, можливості фактичного виявлення кварків у квантовій механіці).
Від реальної можливості слід відрізняти формальну, або абстрактну, можливість з низькою ймовірністю здійснення, яка наближається до нуля. А втім ця можливість у принципі допу скається законами природного і соціального розвитку. Отже, формальна можливість характеризується насамперед відсутніс тю в даний момент (а не взагалі) реальних умов існування (на приклад, технічних або інтелектуальних). Такими є сучасні мож ливості технічного моделювання вільно-вольових актів тощо.
Від реальної і формальної можливостей слід відрізняти не можливість — можливість із нульовою ймовірністю здійснення. Вона, як правило, йде врозріз із законами природного і соціаль ного буття; іісможлипим є те, що суперечить законам об'єктив ного світу. Неможливо, наприклад, щоб ріки у природному по рядку текли назад, аби певний вид енергії безслідно зник.
Категорії можливості та дійсності утворюють протиріччя. Внаслідок протилежного семантичного знаку існування вони виключають одна одну; можливість ще не є дійсність, а дійс ність уже не є можливість. І все ж незважаючи на те, що ці поняття взаємно виключають одне одне, вони і передбачають одне одне. Не існує можливості самої по собі, безвідносно до умов і перспектив перетворення її на дійсність. Будь-яка мож ливість співвідноситься із дійсністю, певним чином передбачає її і тому відображає певну тенденцію в розвитку речей. У свою чергу, дійсність, безвідносна до внутрішніх резервів власного становлення і зростання, тобто до власних можливостей, немож лива. Таким чином, можливість і дійсність виявляються взаємо пов'язаними і нероздільними категоріями, так що можна гово рити про можливості дійсних подій або про дійсність можли востей, які виникають.
Суперечливість категорій можливості і дійсності зумовлює відносність їх, тобто гнучкість і взаємну неоднозначність. На приклад, дійсність можна тлумачити двояко: у широкому і вузь кому (точніше, спеціальному) смислі. У першому випадку дійс ність розуміють як цілокупну реальність, однією із сторін, мо-Отже, дійсність, включаючи в себе можливість, виявляється багатшою і багатобічнішою за неї, стає її основою і початком. Дійсність у вузькому значенні розуміють як здійснену можли вість. Тут, навпаки, можливість стосовно дійсності є висхідним началом. Така можливість потен-
ційно багатша за дійсність, адже остання є одним з варіантів здійснення її.
Відносний характер можливості і дійсності, їх взаємозворотність яскравіше проявляються, якщо розглядати їх у контексті універсального зв'язку і розвитку явищ. При цьому можливість і дійсність наче обмінюються функціями, заміщають одна одну! Дійсність як здійснена можливість не зупиняється в своєму роз витку, не перетворюється на мертву даність, позбавлену будь-яких можливостей. Процес реалізації можливості — не що інше, як породження нових можливостей, які раніше не існували. Розвиток реальності постає як безперервний перехід від можли вості до дійсності, а від неї — до нових можливостей. Тому в будь-якому явищі можливість і дійсність збігаються: реалізова на можливість є дійсність; як передумова і основа для своїх майбутніх втілень вона є можливість (таким за своїм характе ром є пізнавальний процес, коли накопичене і реалізоване знан ня створює можливість для переходу теорії на новий рівень).
Із викладеного, природно, випливає висновок щодо прогнос тичних, а отже, практичних функцій категорій «можливість» і «дійсність», адже постановка цілей, планування і прогнозування перспектив розвитку науки і практики неможливі без урахуван ня конкретних можливостей, без знання діалектики можливості і дійсності.
4. Альтернативні концепції діалектики.
Філософія XX ст. певною мірою є філософією діалектичних пошуків. Виникає цілий спектр некласичних концепцій діалекти ки:
1. екзистенціальна діалектика (К. Ясперс, Ж. П. Сартр),
2. діа лектична теологія, або теологія кризи (К. Варт, П. Тілліх),
3. діа лектика російського «конкретного ідеалізму» (С. Л. Франк, П. О.
Флоренський),
4. «негативна діалектика» (Т. Адорно, Г. Маркузе) тощо.
Зупинимося коротко на деяких з них.
Діалектична теологія як концептуальна доктрина склалася в 20—30-х роках нашого "століття. Початок їй був покладений книгою швейцарського теолога Карла Варта «Послання до рим лян» (1919 р.) і розвинутий такими видатними протестантськи ми теологами, як Е. Бруннер, Р. Бультман, П. Тілліх, Р. Н. Ні-бур та ін. Головну антропологічну антиномію вони вбачають у зіткненні в людині божественного і гріховного. Однак ні культо ві маніпуляції, ні інтелектуальні пошуки не дають змоги подолати ситуацію відпаду людини від Бога. Бог несумірний з лю диною, хоч остання і являє собою творіння та образ божий. Він водночас судія і недосяжний ідеал людини. Ця несумір ність, оскільки на будь-якому рівні своєї досконалості людина стоїть перед Богом з порожніми руками, відчужена від нього, і породжує в людини неспокій, а потім і страх. Цю саморозірваність людини, її відчуження можна подолати лише в акті «абсо лютної віри», як «межі людських можливостей» (Тілліх). Діа лектична теологія є теологією кризи, що фіксує суперечності людського буття в трагічному світлі, тобто як такі, які одвічно неможливо вирішити. Саме тому діалектична теологія розвива лася в тісному контакті з екзистенціалізмом і багато в чому близька до нього.
Екзистенціальна діалектика бере свій початок від діалекти-ко-психологічних прозрінь датського релігійного мислителя XIX ст. С. К'єркегора. Його «якісна діалектика», або «діалекти ка парадоксу», відбивала суперечності екзистенціального мис лення, тобто мислення, яке не допускає примирення протилеж ностей. Несумірність нескінченного (божественного) і скінченно го (людського) породжує «парадокс», який є непримиримою суперечністю, а тому є об'єктом віри, а не розуму. Екзистенці альна діалектика вкрай ірраціоиалістична; і у К'єркегора, і у К. Ясперса вона протистоїть раціональному мисленню. Діалек тика стосується лише сфери мислення і людського життя. Це діалектика індивідуального існування, суперечності якого не стільки усвідомлюються раціонально, скільки «приголомшують» особистість, це форма індивідуального, суб'єктивного акту. Це не є діалектика розвитку об'єкта і навіть не діалектика понят тя, яке розвивається. Майже всі основні діалектичні концепції
XX ст. стверджували себе на противагу гегелівському та мате ріалістичному розумінню діалектики. Екзистенціальна діалекти ка фіксує увагу на суперечностях самого людського існування, без вирішення їх, а тому неминуче набуває трагічного забарв лення, що повною мірою виявилося у негативній діалектиці представників франкфуртської школи (Т. Адорно, Г. Маркузе).
Дух цієї концепції найяскравіше втілений у книзі Т. Адорно «Негативна діалектика» (1966 р.). Автор її констатує тотальний антагонізм сучасного суспільства, в якому пригнічується людсь ка сутність, а загальні прагнення людини не задовольняються. Відчуження має загальний характер і тому подолати його надто важко. Сучасному суспільству, яке М. Хоркхаймер назвав «пізньобуржуазним», слід протиставити заперечення і тотальну кри тику. Завдання полягає в тому, щоб зруйнувати сучасну буржу азну цивілізацію товарно-грошових взаємин і тим самим зняти з неї закляття раціонального мислення. У зв'язку з цим пред-ставники «негативної діалектики» свідомо заперечують діалек тичну традицію, яка бере свій початок від Платона, Арістотеля та Гегеля, і повертаються до стародавньої філософської тради ції софістів і кініків.
За визначенням Адорно, «негативна діалектика» є «мислячою конфронтацією поняття і предмета», «логіка руйнування» опредмеченої форми поняття. «Рушієм діалектичного мислення», запевняє Адорно, є не логіка понять, а нещасна свідомість, яка здатна протистояти калькулюючому духу буржуазності і вирази ти те, що неможливо виразити з допомогою раціонального мислення. «Негативна діалектика» — це саморуйнування понят тя, логічності, розумності, понятійного мислення, яке розгля дається як данина традиції буржуазного Просвітництва. Акцент робиться на вкрай індивідуальній, знесиленій нескінченним кон фліктом з самою собою свідомості. Це діалектика, яка сама себе заперечує.
Оригінальну концепцію діалектики запропонував російський філософ, вчений і православний богослов П. О. Флоренський. Коротко її можна охарактеризувати як діалектику християн ського «конкретного ідеалізму». В ній зроблено спробу релігій но-філософського синтезу віросповідних норм християнства і європейської мислительної традиції, зокрема діалектики антич ності та- німецького ідеалізму кінця XVIII — початку XIX ст. Висхідним пунктом «конкретної» діалектики Флоренського ста ла ідея тотального антиномізму, що йде від І. Канта, яка тлу мачиться як неминуча і внутрішньо зумовлена самосуперечли-вість буття і свідомості. Для такої діалектики неможливе жодне твердження (теза), яке не передбачало б заперечення його (антитеза). Тенденції, які взаємно виключають одна одну, утво рюють об'єктивну і сутнісну сторону речей і мислення. Ці тен денції неможливо ні вигадати, ні обійти; їх можна лише брати до уваги або просто використовувати. Ця діалектика тому і на зиває себе «конкретною», що не бажає затуляти очі і не по мічати конкретно-живої антиномічності існування. «Якщо світ, що вивчається, надтріснутий, і ми не можемо замурувати його тріщини, то не повинні і приховувати їх. Якщо розум, який пі знає, роздроблений, якщо він не є монолітним, якщо він сам собі суперечить,— ми знову ж таки не повинні робити вигляд, що цього немає» '. Отже,' ігнорувати протиріччя означає або міркувати абстрактно, або діяти бездумно. Проте діалектика «конкретного ідеалізму» не обмежується вимушеним визнанням тотальної суперечливості сущого. Вона має позитивні цілі і задачі, певну сферу і прийоми своєї діяльності, а також межі свого застосування. Головна відмінність її від гегелівської і ма теріалістичної діалектики в тому, що вона прагне бути не на уковим методом дослідження, сукупністю нормативних логічних процедур, а лише майстерністю мислення, яке притаманне по шукові істини і сприяє його успіху.
Діалектика в такому розумінні — не більш ніж «вміння за питувати і відповідати»2, здатність порівнювати альтернативні судження і тим самим звільняти мислення від сталих розсудко во-догматичних означень і понять, спонукати свідомість до ще не дослідженого досвіду життя і творчості. Основна настанова «конкретної» діалектики Флоренського — розхитати звичні уявлення про світ і ствердити точку зору на об'єкт і на думку про об'єкт як такі, що встановлюються («змінні»). Для неї кра ще спростовувати, а не доводити, сперечатися, а не погоджува тися, сумніватися, а не сліпо довіряти будь-чому. Тут наочно простежується античний діалектичний субстрат, зокрема сократівська манера зіштовхувати протилежні погляди і показувати умовність та відносність їх, а також арістотелівське розуміння діалектики як лише можливої (а не достовірної) форми знання. Зовсім у дусі античної вірогіднісної логіки та античного раціо нального скепсису діалектика обмежується інструментально-прикладною функцією, яка до будь-чого ставиться із сумнівом, навіть до того, що здається абсо лютним і безумовним, і крушить будь-які уявлення, які претен дують на несуперечливість та достовірність (за словами Фло ренського, «апостол Хома, що вагається,— символічна фігура філософії»).
Цс, безумовно, не означає, що діалектику «конкретного ідеа лізму» не займає істина як найвища цінність і предмет пізна вального устремління. «Конкретна» діалектика не зводиться до релятивізму та поверхневого любомудрування софістики. Біль ше того, верховна істина становить єдину умову, що виправдо вує існування і призначення антиномічного мислення (діалекти ки). Ця істина постулюється не самою діалектикою і взагалі не раціональною свідомістю (логікою чи наукою), вона покла дається актом релігійної віри як незаперечна догма. Гарантом її достовірності є християнсько-православна Церква. Ця істина є надане в релігійній інтуїції «конкретне всеєдинство» сущого, «зсередини об'єднана цілісність» буття, персоніфікована в обра зі триіпостасної «Нескінченної Одиниці», або просто Бога. Осяг нути Бога як одвічну гармонію та «останню Таємницю» сущого діалектика безсила, бо сфера її — це світ скороминучих та
смертних у своїй антиномічності речей. Однак брати участь у цьому осягненні вона все-таки може, смиренно прислуговуючи вірі арсеналом раціональних засобів, спростовуючи уявні й об межені істини, що перешкоджають вірі на її шляху до «істини справжньої та нескінченної». У такому розумінні Флоренський і визначає діалектику як «християнський шлях міркувань».
5. Суперечність буття і пізнання.
Багатоманітність діалектичних зв'язків у світі, який нас ото чує, сама по собі не дає ключа для відповіді на запитання: що є джерелом розвитку світу? який механізм, форми і напрями цього розвитку? Відповісти на ці запитання можна лише на грунті знання основних законів матеріалістичної діалектики: єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення.
Джерело розвитку розкривається у законі єдності і бороть би протилежностей.
У змісті цього закону ключовою є категорія «суперечність». Ще Гегель підкреслював: про що б не йшлося, воно життєве лише тоді, коли спроможне вміщувати у собі су перечності і витримувати їх. Суперечність охоплює всі форми буття світу — буття природи, суспільства і людського духу. Багатовимірність світу, взаємообумовленість і взаємозв'язок його якісно своєрідних сторін знаходять своє відображення у специ фіці таких категорій, як буття, природа, матерія, свідомість та ін. Саме тому з'ясування сутності категорії «суперечність» передбачає обов'язкове врахування цієї багатовимірності.
Люди постійно стикаються із суперечливими ситуаціями, по лярними, протилежними рисами природного і суспільного буття: біле — чорне, праве — ліве, верх — низ, справедливість—не справедливість, законне — незаконне, красиве — потворне тощо. Суперечливою є і сама поведінка людей. Проте фіксування супе речливих рис природного, суспільного і духовного буття на рівні буденної свідомості не дає можливості зрозуміти сутність діалек тичної суперечності буття. Згідно з традицією, яка йде від Геге-ля, суперечність є щось об'єктивне, властиве самим речам. Ге гель писав у «Науці логіки»: «Всі речі самі собою суперечливі» ;. Метою діалектики є вивчення не просто об'єктивних, а й суттє вих суперечностей речей; процесів. Це положення є своєрідним інваріантом багатьох філософських шкіл і напрямів. М. Вольф зазначає: «Гегелівське вживання слова «суперечність» оцінюєть ся по-різному. Для одних — це свідчення логічної неосвіченості Гегеля, якому докоряють, що поняття «суперечність» він непомітно відторгнув від логіки і переніс на позалогічні предмети. Ін ші ж вбачають в такому перенесенні спробу створити новий, ви щий вид логіки, яка позбавляє закони звичайної, «елементарної» логіки сили. Нарешті, має місце прагнення тлумачити гегелівсь ку «суперечність» як «нелогічне» поняття. На цьому шляху бажа ють уникнути конкуренції між гегелівською логікою і звичайною елементарною логікою»2. Ключ до розкриття різних підходів зна ходимо у своєрідності розуміння положення Гегеля про єдність діалектики, логіки і теорії пізнання. Матеріалістичне розуміння тези про тотож ність діалектики, логіки і теорії пізнання полягає в тому, що під тотожним розуміють ті діалектичні зв'язки і закони, які діють і в природі, і в суспільстві, і в мисленні. Проте констатацією цього факту даний вид діалектики не вичерпується. Вона вклю чає в себе і неуніверсальні складові, які розкривають специ фічні діалектичні зв'язки і закони, діалектику природи, діалек тику в цілому сфери пізнання і сфери логіки мислення.
Зміст закону єдності і боротьби протилежностей.
Джерелом розвитку всіх природних, соціальних і духовних об'єктів та процесів є взаємозв'язок і боротьба протилежностей. Або інак ше: джерелом розвитку всіх природних, соціальних і духовних процесів є діалектичні суперечності.
Для розкриття сутності цього закону слід з'ясувати зміст
категорій «протилежність», «суперечність», «взаємозв'язок», «взаємозаперечення» (боротьба протилежностей), «тотожність», «відмінність».
Що ж таке протилежності? Протилежності — це основ ні суттєві сторони, частини, сили, властивості об'єктів і проце сів, внаслідок взаємодії яких виникає рух, розвиток цих об'єк тів і процесів. Прикладами таких протилежностей у неорганіч ній природі є ядро і електронна оболонка атомів з їхніми про тилежними зарядовими характеристиками (позитивний — у яд ра і негативний — в електронів), асоціація і дисоціація атомів при хімічних перетвореннях речовин. У живій природі — це про цеси асиміляції і дисиміляції, спадковість і мінливість ознак і властивостей, що отримані організмами в спадщину від попе редніх поколінь. У суспільному житті — це продуктивні сили і виробничі відносини в структурі способу виробництва та ін. У пізнанні — це чуттєве і раціональне знання, емпіричне і тео ретичне знання. Це приклади лише деяких основних протилеж ностей різних сфер дійсності. В реальному процесі пізнання взаємовідносини протилежностей не мають такого спрощеного вигляду, оскільки певний природний, соціальний або духовний об'єкт чи процес є цілісною системою з властивою їй гамою взаємозв'язаних протилежностей. Так, суспільний організм на тому чи іншому етапі свого розвитку — це не лише взаємозв'я зок, взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин. Це також взаємозв'язок, дія таких протилежностей, як економічний базис суспільства (пануючі в ньому виробничі відносини) і над будова (існуючі в суспільстві політичні, правові, філософські, релігійні та інші ідеї й установи).
Адекватному пізнанню протилежносте! у складних системах заважають не лише труднощі пізнавального характеру, а й різ ні, аж до протилежних, ціннісні настанови та інтереси, які «за сліплюють» людей. Так, користолюбство такого сумного дітища нашої вітчизняної історії, як адміністративно-командна систе ма, стало причиною людської сліпоти стосовно адекватного пі знання і визнання реальних протилежностей та суперечностей в економічному, соціальному і духовному житті нашого суспіль ства. В цьому одна з причин розшарування в суспільній сві домості.
Що означають категорії «взаємозаперечення» («боротьба») і «взаємозв'язок» протилежностей? Взаємозаперечен ня — це полярна спрямованість тенденції дії або характеристи ка суттєвого змісту протилежностей, які взаємовиключають одна одну. У випадку протидії заряду ядра і електронів атомів, про цесів асиміляції та дисиміляції у життєдіяльності організмів зміст взаємозаперечення протилежностей є очевидним. Інший характер взаємовиключення має в природі протилежностей, взаємозв'язок яких лежить в основі руху об'єктів у просторі та часі. Пізнання протилежності перервності та неперервності про стору і часу, усвідомлення їхнього діалектичного взаємозв'язку дають ключ до пояснення природи руху. А у випадках взаємо відносин таких протилежностей, як продуктивні сили і виробни чі відносини суспільства, маємо взаємозаперечення іншого по рядку. Воно набирає вигляду руху маятника, тобто поряд із ситуаціями відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил закономірно виникають ситуації невідповід ності виробничих відносин досягнутому суспільством рівню роз витку продуктивних сил.
У категоріях «взаємозв'язок» і «єдність» протилежностей фіксується той факт, що лише у процесі взаємодії протилеж ності утворюють об'єкти і процеси природи, суспільства і ду ховної сфери життєдіяльності людей. Поза єдністю і взаємо зв'язком своїх протилежностей об'єкти і процеси не можуть ні існувати, ні розвиватися. Взаємозв'язок і єдність протилежно стей означають їхнє взаємопокладання, нерозривну, органічну взаємозумовленість. Це одна з невід'ємних граней порядку, бу дови і динаміки розвитку всіх об'єктів і процесів. Категорія «діалектична суперечність», в свою чергу, означає взаємопокла дання зв'язків і взаємозаперечення (взаємовиключення) проти лежностей.
Співвідношення категорій «тотожність», «відмінність» і «про тилежність» дає можливість зрозуміти механізм виникнення, розвитку і розв'язання діалектичних суперечностей. При цьому слід враховувати принципові відмінності між розв'язанням су перечностей, яке відбувається в межах існуючого об'єкта або процесу, і розв'язанням суперечностей, яке призводить до руй нування, відмирання старого об'єкта або процесу і виникнення нового. Тому розвиток суперечностей конкретної історичної фор ми виробництва — це єдиний історичний шлях розкладу її й утворення нової.
Категорія «тотожність» у контексті аналізу діалектичних суперечностей означає як мінімум три взаємопов'язаних, але таких, які не збігаються за своїм змістом, характеристики об' єктів і процесів. По-перше, категорія «тотожність» вживається як синонім єдності, взаємозв'язку: тотожність протилежностей як єдність протилежностей. По-друге, ця категорія вживається для позначення тих умов, за яких протилежності перетворюють ся одна на одну, стають або бувають тотожними. Наприклад, пе ретворення можливості польоту на місяць у дійсність. Третє значення категорії тотожність означає самототожність об'єкта або процесу самому собі. Заперечуючи проти метафізичного ро-зуміння тотожності об'єктів, згідно з яким кожний об'єкт є деяке А=А і в цьому плані самототожний, прихильники діалек тики звертають увагу на те, що кожна рослина, тварина, будь-яка клітина в кожний окремий момент свого життя не лише то тожні самі собі, а й відрізняються від самих себе завдяки засво єнню, виділенню речовин, відмиранню клітин. Відмінності існу ють всередині тотожності. Саме ці, непомітні спочатку відмінно сті переростають потім у протилежності, а взаємовідносини про тилежностей, що лише формуються, переростають у чітко вира жені суперечності між ними.
Розглядаючи суперечності, єдність і боротьбу протилежнос тей як сутність, «ядро» діалектики, слід враховувати специфіку діалектики процесу пізнання і діалектичної логіки. У чому ж полягає ця специфіка? Довгий час у вітчизняній літературі па нувала точка зору, згідно з якою закони діалектичного мислен ня, його логіка несумісні з законами формально-логічного мис лення. Суперечка розгорнулась навколо тлумачення взаємовід носин формально-логічного закону тотожності і діалектичного закону суперечливості процесу пізнання і логіки мислення, яке пізнає.
Формально-логічний закон тотожності («будь-яке тверджен ня (заперечення) або лише істинне, або лише неістинне, оскіль ки істина є істина, а неправда є неправда») виражається фор мулою А = А.
Абсолютно очевидно, що якщо в ході розмірковування ми водночас дотримуватимемося протилежної думки, наприклад: «А. Карпов — чемпіон світу з шахів» і «А. Карпов не є чем піоном світу з шахів», то перша думка в даному випадку (2 листопада 1993 р.) буде помилкою, а друга — істиною. До тримання законів формальної логіки — неодмінна умова визна ченості, несуперечливості, послідовності і обгрунтованості люд ського мислення.
Однак норми і закони мислення не вичерпуються формаль ною логікою. Діалектична логіка, визнаючи суперечливість, мінливість розвитку понять, може теоретично адекватно ви значити цей процес тільки за умови дотримання законів фор мальної логіки.
Як же корелюються -закон тотожності формальної логіки і закон діалектичної логіки про рухомість, релятивність, взаємо перетворення одного з протилежних понять на інше, про супе речність як серцевину, «ядро» логіки мислення? Це питання багато в чому прояснює природу специфічної процесові пізнан ня форми розвитку знання — антиномії. Особливість антиномії полягає в тому, що вона як форма постановки пізнавальних питань і проблем фіксує сторони дійсності, які взаємно виключають, суперечать одна одній. Антиномії водночас є такими формами розвитку знання, які дають змогу розв'язати пробле му, знайти відповідь на пізнавальні питання лише за умов до тримання вимог законів формальної логіки.
Як приклад антиномії-проблеми можна навести апорію, яку запропонував ще Зенон Елейський: стріла, що летить, у кожний окремий момент свого польоту знаходиться у певному місці. Проте те, що знаходиться в певному місці, в цьому місці поко їться. Отже, стріла в кожний момент свого польоту покоїться, проте вона, згідно умови, рухається.
При всій своєрідності кожної з можливих антиномій вони мають загальну рису — вони є ефективною формою постановки наукових (пізнавальних) питань. Якщо позначити вираз «по коїться» предикатом Р, а вираз «не покоїться» — запереченням предиката Р, тобто ИР, то з'являється не лише можливість представити відмічені положення як кон'юнкцію («логічну су му») КР№, а й бажання використати її як діалектичне су дження. Такий хід думок приводить до висновку, що на це положення як на діалектичне судження не поширюється фор мально-логічний закон несуперечливості,— два твердження (тобто судження), з яких одне стверджує те, що інше запере чує, не можуть бути одночасно істинними.
Неспроможність такої точки зору полягає в тому, що відпо відно до неї діалектичні суперечності сумісні з формально-ло гічними. Як показав І. С. Нарський, ця помилкова точка зору виходить з уявлення, що є «деякі особливі логічні форми, які не лише відрізняються від звичайних форм традиційної (чи ма тематичної) логіки, але навіть виявляються нею забороненими, «конкурують» з її дозволеними формами і претендують на їх часткове або повне „витіснення і подолання"» 5.
Ця спроба протиставити діалектичну і формальну логіки не була простою теоретичною суперечкою. Прихильники сумісності двох логік і особливо спеціалісти, які працювали в галузі про блем формальної логіки, не уникнули ярликів типу «метафізик». Що ж стосовно згаданої вище антиномії «стріла, що летить», то вона розв'язується шляхом аналізу своєрідності взаємозв'язку дискретності і неперервності простору і часу в процесі руху стрі ли. При цьому з'ясовується, що твердження, які взаємно ви ключають одне одного в антиномії — проблемі, при розв'язан ні проблеми синтезуються у формально-логічне несуперечливе твердження про об'єктивно діалектичне поєднання наявних ді алектично суперечливих властивостей. Антиномії тому не по-
рушують формально-логічного закону несуперечливості, що су дження, в яких вони фіксуються (тобто проблеми), не є су дженнями про стан справ. А лише такі судження істинні або неістинні, а отже підпадають під дію законів несуперечливості. Вони — лише запитання, хоч і поставлені у формі взаємопротилежних «відповідей-речень». Запитання не бувають істинними або неістинними, вони лише вірні або невірні, а відповіді — істинні чи неістинні. Відповіді в даному випадку — це розв'я зання антиномій — проблем.
На особливий статус антиномій у процесі пізнання світу звернув увагу Кант. Розвиток філософської думки підтвердив одну із стрижневих його ідей: антиномія свободи і необхіднос ті в житті суспільства, окремих людей постійно «відтворюється»," зокрема, у зв'язку з такою формою прояву її, як антиномія знання і цінностей. Це особливі форми діалектично суперечли вої єдності протилежностей у бутті і пізнанні людей. Змінюють ся знання, рухливий світ цінностей (етичних, естетичних та ін.), що визнаються людьми. Філософія в цілому антиномічна, її антиномічність (з одної сторони — знання і з другої — пере конання, вірування) зв'язана не лише з теоретичними виснов ками, змістоутворюючими орієнтирами життя людей, які пі знаються раціонально, а й з емоційними, вольовими особливос тями, психологічно усвідомленими і неусвідомленими нахилами, симпатіями і антипатіями людей. Ці сторони антиномії не мож на звести, редуціювати одна в одну. Духовна культура певної епохи — це не лише знання, а й наявний клімат психологічного настрою на сприйняття гармонії, краси природи, людини і, на впаки, відсутність такого клімату. В різних системах цінностей одні й ті самі знання приводять до різних практичних резуль татів— це положення має пряме відношення до закону єдності і боротьби протилежностей.
Суперечності поділяються на внутрішні і зовнішні, основні і неосновні. Визначаючи внутрішні суперечності об'єктів і про цесів як джерело їхнього розвитку, потрібно, разом з тим, звер нути увагу на той факт, що діалектика складних взаємозв'язків, зокрема, суспільного життя, може створити ситуацію, коли зо внішня суперечливість розв'язання його (наприклад, Велика Вітчизняна війна проти фашизму) може стати основною супе речністю певного етапу в житті держави і суспільства.
Щодо цього серйозні сумніви викликає у філософів, які орі єнтуються на діалектичну методологію, доцільність збереження у класифікації такої пари суперечностей, як антагоністичні і неантагоністичні. Монопольно-ідеологічне «право» політичної інтерпретації суперечностей — це анахронізм, від якого слід рішуче відмовитися. Це «право» давало широкий простір для довільного ігнорування специфіки теоретико-філософського ана лізу суперечностей, особливостей сфери власне політичних су перечностей і сфери морально-правових традицій і норм, які пов'язані із загальнолюдськими цінностями і правовими гаран тіями гідності і свобод окремих осіб, націй і народностей. Ма сове переслідування, а в багатьох випадках і знищення «антаго ністів» робітничого класу (дворян, буржуазії, кулаків), старої інтелігенції, чеченців, німців, євреїв, кримських татар є на слідком ідеолого-політичних втручань, насилля над духом і сут ністю теоретико-філософського аналізу природи діалектичних суперечностей, ідеологічної маніпуляції псевдофілософськими істинами. «Картина соціального світу, що сформувалася вна слідок соціально-ідеологічної діяльності з наповнення категорій конкретним змістом, може виявитися перевернутою: необхідне в дійсності стане в ній випадковим... а єдність протилежностей боротьбою їх та ін. Така картина світу створюється не безпо середньо, а через засвоєння свідомістю еквівалентів діалектич них категорій, що функціонують не у філософських, а в еконо мічних, політичних, юридичних та інших знаннях про соціальну дійсність».
Тому сама по собі теоретично-філософська кодифі кація ступеня зростання полярних тенденцій у взаємовідношен нях протилежностей з допомогою категорій «неантагоністичні» і «антагоністичні суперечності» не викликає заперечень. Щодо питання про адекватність політичних, правових, морально-етич них інтерпретацій цих кодифікацій, то воно знаходиться в іншій площині. І це зрозуміло, бо за таких обставин будь-яке жахли ве політичне, юридичне, моральне злодіяння було б легко ви правдати «з допомогою», а вірніше, необгрунтованим поси ланням на філософію, теорію діалектики.
6. Якість і кількість.
У багатоманітності діалектичних зв'язків природних, соці альних і духовних процесів особливе місце посідають зв'язки якісні і кількісні. З часів античності допитлива людська думка прагнула з'ясувати природу і місце цих зв'язків у будові світу та її динаміці. Піфагор і його школа, досліджуючи музику, чис лові співвідношення, обмірковуючи проблему будови Сонячної системи, дійшли висновку, що кількісні властивості і відношен ня, які виражаються у числах, є не тільки основою гармонії музичних творів, а й «гармонії сфер» Сонячної системи. Більше того, як згодом зазначав Арістотель, вони дійшли висновку, що елементи чисел є елементами всіх речей. Якісну своєрідність, тобто в самому загальному вигляді відмінність неоднакових ре чей і процесів один від одного, намагалися пояснити Фалес, Анаксімен, Геракліт і Демокріт. У модифікаціях води, повітря, вогню, різних комбінаціях атомів у пустоті шукали ключ до пояснення специфіки якості речей. Арістотель для визначення фундаментальних властивостей природи і пізнання вводить ка тегорії якості і кількості.
В епоху середньовіччя утвердилося уявлення про так звані приховані якості як вічні і незмінні «форми». Кожна власти вість, що чуттєво сприймається, розглядалась як визначена прихованою якістю. Розвиток природознавства у Новий час зумовив перехід до наукової розробки проблем об'єктивної при роди якісної і кількісної визначеності предметів і теоретико-пізнавальної проблеми ролі і можливостей чуттєвих і раціональ них форм знання у відображенні ними якісної і кількісної ви значеності (обумовленості) цих предметів. Панівною серед вче них і філософів стала теорія первинних і вторинних якостей.
У XVII ст. цього поділу дотримувалась більшість природо дослідників — від Галілея до Бойля і Ньютона, філософи-емпірики Гоббс і Локк, філософи-раціоналісти Декарт і Спіноза. І це було тісно пов'язане із станом науки про природу. Так, Галілей писав: «Ніколи я не стану від зовнішніх тіл вимагати чогось іншого, ніж величина, фігури, кількість і більш або менш швидкі рухи, щоб пояснити виникнення відчуття смаку, запаху і звуку; я вважаю, що якби ми усунули вуха, язик, ніс, то за лишилися б тільки фігури, число і рух...» 7.
Поділяючи якості на об'єктивні і суб'єктивні, Галілей не ставить за мету спеціальне дослідження пізнавальної ролі від чуттів. Та вже у працях Гоббса і особливо Декарта йдеться про причини, які спонукали їх розглянути проблему пізнавального значення відчуттів. Обидва відкидають теорію «істікання», за позичену схоластикою у Демокріта. За Демокрітом, від усіх предметів постійно виходить певне істікання їхніх образів; у цих образах відбивається зовнішній вигляд предметів у дуже змен шених розмірах. Матеріальні частинки — зразки через органи чуття проникають у тіло і потім утілюються в душі. Таке уяв лення якісного змісту чуттєвого сприйняття, до того ж піддане відповідній теологічній інтерпретації, утвердилося в період Се редньовіччя.
Декарт, слідом за Галілеєм і Гоббсом, визнає об'єктивне існування лише механіко-математичних якостей, вважаючи всі інші якості суб'єктивними. Стосовно «смаку, запаху, звуку, тепла, холоду, світла, кольору тощо» він стверджував, що «ці від чуття насправді не являють собою нічого, що існувало б поза мисленням...» .
Локк спільно з Бойлем (які дали об'єктивним якостям назву «первинні», а суб'єктивним — «вторинні») у своїй теорії пізнан ня поставили актуальну і для сучасної теорії пізнання пробле му співвідношення образного і знакового компонентів чуттєвого відображення якостей об'єктів природи.
Лише значні наукові відкриття XIX ст. у галузі фізики, хі мії, біології дали змогу подолати вузькість суто механіко-ма тематичного і до того ж метафізичного тлумачення якісної ви значеності об'єктів природи. Об'єктивна багатоякісність пов'я зується тепер із визнанням якісно різноманітних форм руху матерії, з якісною багатоманітністю хімічних елементів та ви дів тварин і рослин.
Поштовх до такого розуміння ще до відкриття Д. І. Менде лєєвим періодичної системи хімічних елементів, розробки Ч. Дарвіном своєї теорії дав Гегель. Він сформулював з пози цій ідеалізму закон переходу кількісних змін у якісні, розробив систему категорій, що розкривають дію цього закону, підвів під дію цього закону природу, соціальне і духовне життя суспіль ства.
Творче переосмислення діалектики Гегеля здійснили з пози цій матеріалістичного розуміння природи і розробленого ними матеріалістичного розуміння історії К. Маркс і Ф. Енгельс.
Сутність закону переходу кількісних змін у якісні.
Зміна яко сті об'єкта чи процесу відбувається тоді, коли накопичення кількісних змін досягає певної межі. Як всезагальний, тобто такий, що охоплює якісні і кількісні зміни природи, суспільства і духовної сфери, закон розкриває найзагальніший механізм розвитку. Зміст і характер дії його розкривається через катего рії: «якість», «кількість», «властивість», «міра», «стрибок».
Якість — це внутрішня стійка визначеність об'єкта (про цесу), цілісна єдність суттєвих властивостей, які відрізняють його від інших об'єктів або процесів. Якість виражає собою та кож те загальне, що характерне для класу однорідних об'єктів або процесів.
Як же пов'язані якісна визначеність і властивості? Власти вості всіх об'єктів і процесів виявляються у взаємодії їх. Яка властивість буде виявлена певною речовиною, залежатиме від якості речовини, з якою вона взаємодіє: метали при з'єднанні з киснем виявляють властивість утворювати окиси; при взаємо дії з кислотами — солі. За стійких умов фізико-хімічні властивості речовини (температура кипіння і плавлення, питома вага, електропровідність) зберігаються. Якщо ж умови змінюються, то окремі властивості речовин теж змінюються або зникають зовсім. За високих температур залізо втрачає властивості на магнічуватися при взаємодії з магнітом, за низьких — гума втрачає властивості еластичності, а рідкий гелій за температур, близьких до абсолютного нуля, втрачає властивості в'язкості.
Проте в усіх цих випадках вони зберігають якісну визначе ність, оскільки зберігаються суттєва властивість, внутрішня ви значеність (зумовленість) ядер і електронних оболонок цих елементів, структура їхніх молекул9. У зв'язку з тим, що якісно різні об'єкти і процеси мають однакові властивості, стає також зрозумілим, чому у визначенні якості вказується на те, що вона є цілісною єдністю його суттєвих властивостей. Категорія «вла стивість» вказує на таку об'єктивну сторону об'єктів і процесів, яка зумовлює їх відмінність або спільність з іншими і прояв ляється у взаємодії їх. Властивості, суттєві або несуттєві, адек ватно або неадекватно відображуються людською свідомістю, але діалектика взаємозв'язку, відмінності і суперечності між якістю і властивістю завжди передбачає врахування взаємо відносин об'єктивного і суб'єктивного в процесі пізнання.
Якість — це ступінь розвитку або інтенсивності властивостей об'єктів і процесів. Як правило, якщо не реально, то потенційно кількісна визначеність об'єктів і процесів може бути визначена засобами математичного знання. Проте навіть коли математика не має відповідних методів вираження (відбиття) певних кіль кісних характеристик, чи доки не знайшла шляхів пошуку таких методів, це не значить, що об'єктивно кількісна сторона, визна ченість у об'єктів і процесів відсутня. Діалектика розглядає кількість у зв'язку з характеристикою загальних, однорідних і єдиних моментів, властивих різним за своєю якісною природою об'єктам і процесам. Різні речі можна кількісно порівняти ли ше після того, як вони'виявляються зведеними до однієї й тієї ж єдності. Лише як вираз її вони є однойменними, а отже, по рівнюваними величинами. На думку Д. І. Менделєєва, його метод виявлення закономірних зв'язків хімічних елементів від різняється від методів інших вчених тим, що останні не ставили' за мету пошук точних кількісних співвідношень в атомній вазі відмінних (несхожих) елементів, в той час як лише на цьому шляху можна з'ясувати реальні співвідношення між кількісними змінами атомної ваги та іншими властивостями елементів. ■
Певні ускладнення породжують спроби вирішити питання щодо співвідношення кількісної визначеності об'єктів, процесів і природи математичного знання. Визначення математики як на уки, що вивчає кількісні відношення і просторові форми, сьо годні застаріло. Галузь математичного знання розширилася за рахунок таких дисциплін, як математична логіка, топологія та ін. Академік О. Д. Александров пропонував визначити ма тематику як науку про форми і відношення, які розглядають ся абстраговано від якісних відмінностей об'єктів і процесів, що досліджуються. Професор С. Я. Яновська запропонувала ін ший підхід, який розширює, саме поняття кількості: до нього включаються і некількісні (у традиційному значенні) співвід носний форми і відношення. Різні підходи відображають не ли ше суто математичні, а й філософські пошуки. Це пов'язане з тим, що чим складнішим є явище (явища моралі, політики, естетичного сприйняття світу), тим важче піддається воно ви вченню за допомогою кількісних методів.
Міра — це філософська категорія, що виражає діалектич ну єдність якісної і кількісної визначеності (зумовленості) об' єктів і процесів. Якість об'єкта або процесу органічно зумовлена певними кількісними характеристиками. В інтервалі міри кіль кісні характеристики можуть змінюватися до певної межі, за якою зміна кількості спричинює зміну якості об'єкта, процесу або навпаки. Тому вихід за межі міри — це вихід за межі ін тервалу, зони, в якій існують або можуть існувати певні, якісно відмінні об'єкти і процеси з властивими саме їм кількісними характеристиками. Іншими словами, категорія міри вказує на те, що якісно визначений об'єкт існує лише в певних межах кількісних змін. У гомологічних рядах сполук вуглецю кількіс на зміна на групу СН2 призводить до виходу за межі визначе ної якості. Якщо до метану СН4 додати групу СН2, то матимемо якісно нову сполуку.— етап С2Нп, а при наступному додаван ні— пропан С3Н8 та ін.
Перехід від старої якості до нової позначається категорією «стрибок». Істотною відмінністю стрибків (за способом здійс нення їх) є поділ їх на два основних види: швидкі («вибухові») і поступові. Відмінність ця стає очевидною, якщо співвіднести, з одного боку, якісні зміни, стрибки, що відбуваються тисячі, мільйони та мільярди років (формування нових суспільно-еконо мічних відносин, виникнення нових видів тварин, утворення га лактик, планет, зіркових систем), а з іншого — якісні зміни, що відбуваються протягом мільйонних долей секунди, місяці, роки (швидкий поділ значної кількості ядер урану при атомному вибусі, уран зникає і виникають якісно нові елементи — строн цій, ксенон; при політичних революціях впродовж днів і міся ців виникає якісно нова система влади та інститутів її). Длярозкриття механізму дії закону переходу кількісних змін у якісні велике значення має застосування загальнонаукового системного методу пізнання об'єктів і процесів будь-якої при роди.
Система — це сукупність елементів, що знаходяться у певних зв'язках і відношеннях один до одного, яка створює єд ність і цілісність. Системи можуть розрізнятися фізичною, хі мічною, біологічною, соціальною, духовною природою, своєю субстратною, функціональною та іншими особливостями. Проте вироблені теорією систем загальні підходи до розуміння їх дають змогу з'ясувати такі особливості реальних систем, які іншими методами не виявляються.
Поняття системи пов'язане з поняттями «структура», «еле мент», «зв'язок», «відношення», «підсистема» та ін. Еврістичність системного методу полягає в тому, що він переконливо доводить: на відміну від простої суми елементів той чи інший тип організації їх у структурі знову-таки певної системи може породжувати ефекти, яких не породжують безсистемні форми зв'язків елементів. В основу поняття «структура» покладено поняття упорядкованості або композиції елементів. Маючи ту саму кількість елементів певної множини і в тому самому скла ді, вони по-різному можуть бути впорядковані і здатні утворю вати різні структури. Так, оптично активна молочна кислота, СН3, СН(ОН), СООН має дві різні структури, дві дзеркально ізомерні форми. При однаковому складі й однаковій молеку лярній вазі, одних й тих самих квантових характеристиках ці ізомери обертають промінь поляризованого світла на однакову величину кута, але в протилежні боки. З'ясувалось, що вони неоднаково впливають на живі організми. Звідси висновок — якісні відмінності хімічних сполук далеко не завжди визнача ються лише «субстратною» кількістю елементів, що входять до них.
Як справедливо зазначив Ф. В. Лазарєв, «якісна визначе ність предмета пов'язана не лише з кількістю, а й з іншими типами детермінації, наприклад, із структурою (структурна якість), системою (системна якість), функцією (функціональна якість) та ін. Отже, виникає логічна необхідність будь-яким чи ном понятійно фіксувати границі якісної визначеності предме та не лише у зв'язку з кількісними змінами, а й з іншими детермінантами якостей. Таким більш широким поняттям є ін тервал» 10.. В цьому зв'язку цілком очевидна правомірність розгляду категорії Поняття інтервалу характеризує умови, сукупність яких забезпечує об'єктивне існування якості і пізнання його міри як часткового (кількісного) випадку більш за гальної за різноманітністю своїх можливостей інтегральної си туації, яка в узагальненому вигляді виражається в понятті інтервал.
У зв'язку з тим, що значні еврістичні можливості системної методології ще достатньо не розкриті, до її проблематики звер таються і спеціалісти конкретних наук, і філософи.
Світоглядна й методологічна значущість закону переходу кількісних змін у якісні та його категоріальної структури сьо годні особливо актуальні. Лише кількісна фіксація деяких особ ливостей сучасного світу пробуджує або принаймні повинна пробуджувати дрімотну думку і совість. За останні 50 років на планеті знищено 2/3 лісів, кожний рік вмирає від голоду ЗО—40 млн чоловік, з них 17 млн — діти. Спеціалісти продов жують обговорювати і сперечатися стосовно кількісних показ ників радіоактивного забруднення різних районів України, Бєларусі, Росії. А за цими і подібними їм цифрами — загроза планеті, людству, незворотного стрибка до прірви. Світ вже сьогодні у багатьох своїх вимірах перетворився на засмічену яму.
7. Діалектика заперечення.
Логіка аналізу законів єдності і боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні підводить до постановки пи тання: що таке діалектичне заперечення? Чи обмежується його зміст категорією «взаємозаперечення», яку ми розглядали, з'я совуючи відносини між протилежностями? В неявному вигляді діалектичне заперечення входить у категорію «стрибок», бо чим же іншим, як не запереченням старої якості новою, є процес, що відбивається цією категорією? Можливо, діалектичне запере чення — це деяка сума вказаних прикладів заперечення? Проте приклади характеризують лише окремі сторони діалектичного заперечення і не зводяться до них.
Діалектичне заперечення — не голе заперечення, не пусте заперечення, а заперечення як момент зв'язку, як момент роз витку з утриманням позитивного. Інакше кажучи, діалек тичне заперечення —це такий перехід від старої якості до нової, за якого певні сторони, елементи змісту старої якості входять (хоч і в перетвореному вигляді) у зміст нової якості. Тому воно протистоїть метафізичному запереченню, яке вихо дить з того, що заперечити означає відкинути, не визнати, зни щити. Такий підхід відкидає будь-який зв'язок між новим і старим.
Для діалектики процес заперечення старого, як і процес ви никнення нового, не є чисто механічним перенесенням частини змісту старої якості у нову.
Та обставина, що заперечення виникає внаслідок боротьби протилежностей або суперечливих тенденцій, властивих предме там і явищам, дає можливість зробити такий висновок: запере чення старого виникає не як деяке зовнішнє втручання у розви ток сторонніх сил, а як самозаперечення. Самозаперечення озна чає, що стара якість ліквідується, а нова виникає на основі внутрішніх протилежностей явищ і предметів. Самі явища за вдяки властивим їм джерелам розвитку, тобто внутрішнім су перечностям, приходять до заперечення певної якості або явища в цілому. Особливості діалектичного заперечення передає філо софська категорія «зняття». Гегель, розкриваючи зміст цієї ка тегорії, писав, що зняття має подвійний смисл: воно означає «зберегти» і разом з тим «припинити», «покласти кінець». Вдало і влучно особливості діалектичного заперечення охарактеризо вані у «Вступі до філософії». Діалектичне заперечення — це триєдиний процес, який включає в себе деструкції (подолання, руйнування старого), кумуляції (часткове збереження, наступ ність із старим) і, нарешті, конструкції (формування, створен ня нового). Розглянемо ці процеси на прикладах.
Перехід від хімії органічної до хімії неорганічної є своєрід ним запереченням, але якими ж різними шляхами у свій час йшли природодослідники у поясненні цього переходу? Швед ський хімік І. Я. Берцеліус (1779—1848), який з успіхом засто сував електрохімічну теорію до пояснення органічних сполук, наштовхнувся на утруднення в поясненні органічних сполук і нарешті побачив причину особливих властивостей органічних ре човин у тому, що в утворенні їх бере участь певна особлива «життєва сила», властива лише живим істотам і недоступна науковому тлумаченню. У Берцеліуса перехід до органічної хі мії був таким запереченням старих методів наукового дослі дження, який не залишав млсця для науки.
З інших позицій підійшли до оцінки особливостей органічних сполук російські хіміки Д. І. Менделєєв і О. М. Бутлеров. Як зазначив Менделєєв, специфіку органічних сполук (велику кіль кість атомів у молекулах, численність сполук при незначній кількості елементів, що вступають в сполуки) можна зрозуміти, якщо врахувати, що в усіх органічних з'єднаннях бере участь елемент вуглецю. Бутлеров запропонував теорію хімічної будо ви, яка давала природничо-наукове пояснення характеру орга нічних сполук завдяки еврістичній ідеї специфіки взаємного впливу атомів в органічних сполуках.
Із наведених трьох взаємопов'язаних компонентів запере чення лише перший — деструкція (руйнування старої якості) інтуїтивно і логічно сприймається як очевидний. Складніша справа з кумуляцією (наступність із старою якістю) і кон струкцією (формуванням нової якості). При всій їх близькості і зв'язку, вони позначають не одне й те саме. Про дві якісно відмінні сфери буття природи — про неорганічну і органічну (життя) природу — ми можемо з впевненістю твердити, що стрибок від неорганічної природи до життя — кумулятивний, тобто характеризується спадковістю в тому відношенні, що хі мічні елементи, які «вибрані» для побудови молекулярних структур живого організму, присутні і в неорганічній природі. Однак вже факт «переваги вибору» (зокрема, сполук вуглецю) свідчить, що кумуляція — це особливий момент заперечення, його специфіка полягає в тому, що із старої якості він бере не будь-що індиферентне, а конкретне дещо. Як із нього буде по будована нова якість? яка архітектура цієї якості? На ці за питання ми отримаємо відповідь, звернувшись до такого компо нента заперечення, як композиція, формування нової якості.
Питання про критерії здійснення кумуляції і композиції найскладніше у розумінні процесу діалектичного заперечення.
Ми сьогодні напружено міркуємо над тим, що з елементів нашої попередньої економіки слід відібрати в ході економічної реформи, що взяти із досвіду Заходу (оренду, акціонерне під приємство та ін.)? Не менш важливе і питання, в якій системі відібрані елементи мають бути поєднані, якій модифікації слід піддати їх, щоб в структурі системи вони ефективно запрацю вали. Аналогія між зазначеними двома моментами заперечення при виникненні життя і при створенні нової економічної системи в ході побудови незалежної Української держави повчальна в двох відношеннях. По-перше, вона вказує на те, що без діалек тичного заперечення неможливий розвиток, воно є умовою і реалізацією можливостей розвитку. По-друге, у неорганічної і ;живої природи, порівняно з нами, при здійсненні діалектичного заперечення є величезна перевага: природа, не маючи свідо мості, «не поспішала».
Закон заперечення заперечення характеризуєнапрям і форму розвитку, єдність поступовості і наступності, ви никнення нового і відносне повторення певних моментів старого. В структуру цього закону основна для нього категорія «діалек тичне заперечення» входить органічно, але не вичерпує змісту його.
Структура цього закону розкриває, по-перше, безперервність процесу розвитку; по-друге, заперечення першого заперечення вказує на те, що другим запереченням якість, яка була піддана запереченню у вихідному пункті, як би поновлюється на новому, вищому ступені. Що ж стосується першої сторони змісту цього закону, то розуміння її не пов'язане з особливими труднощами, адже якщо діалектика визнає процес розвитку як вічний закон і доводить, що цей розвиток відбувається шляхом заперечення старої якості новою, то згідно з діалектикою ми змушені визна ти: будь-яка якість повинна «застаріти» і увійти в суперечність з новим.
Це підтверджує об'єктивна діалектика розвитку природи і суспільства. В процесі розвитку живої природи «нові» види тва рин і рослин, що з'явилися в процесі пристосування до умов зовнішнього середовища, яке змінилося внаслідок зміни життє вих умов, мали б або вимерти, або, якщо набули відповідних спадкових та придбаних задатків, видозмінитися. В другому випадку виникають нові гілки видів і родів.
Отже, історія тваринного і рослинного світу є вічною зміною форм, вічним поновленням, вічним запереченням старого і ви никненням нових видів. Кожний новий вид з часом заперечу вався, звільняючи дорогу новому виду, якого чекала така ж доля. Те ж саме спостерігаємо в історичних формах зміни су спільно-економічних формацій. Рабовласницьке, феодальне, ка піталістичне суспільства виступають поперемінно то в ролі «но вого», прогресивного, то піддаються запереченню як «старе», як організація суспільства, що себе вичерпала. При цьому запере чення заперечення в ході розвитку є виразом нездоланності но вого і поступового характеру руху.
Суттєвий момент закону заперечення заперечення полягає в тому, що заперечення першого заперечення вказує на те, що другим запереченням як би поновлюється на новому, вищому сту пені якість, яка була піддана запереченню у вихідному пункті.
Наведемо такий приклад.
Візьмемо ячмінне зерно. Біліони їх розмелюють і розва рюють для виготовлення пива. Проте якщо таке зерно попаде за необхідних умов у землю, то під впливом вологи і тепла воно проросте. Процес проростання зерна є разом з тим за вершенням існування його, тобто воно піддається запереченню. Замість зерна з'являється стебло, що з нього виросло. Воно і є
запереченням зерна. Подальший розвиток цієї рослини — ріст, цвітіння, запилення і знову зерно. Як тільки воно дозріває, стеб ло відмирає, тобто відбувається заперечення його. Внаслідок такого заперечення заперечення знову отримуємо ячмінне зерно.
Заперечення заперечення через різні форми проявляється і в рослинному, і в тваринному світі, у неорганічній природі та процесі пізнання.
Закон заперечення заперечення розкриває не лише напря ми, а й форми розвитку. Світоглядно і методологічно проблема напряму і форми розвитку в історії філософії (в загальних концепціях філософії природи і філософії історії) мала різні, аж до протилежних, розв'язання.
Щодо напряму розвитку анти номічними були уявлення про низхідний і висхідний розвиток. У матеріалістичній діалектиці розв'язання цієї антиномії поля гає не лише в тому, що визнається реальність реалізації обох напрямів, айв тому, що поняття низхідного напряму розглядається як момент, підпорядкований висхідному розвитку.
Щодо форм розвитку, як альтернативні, пропонувалися лі нійні (лише «вниз» або тільки «догори»), кругова й спіралепо дібна. Кругова форма втілює монотонне повторення висхідного і низхідного розвитку. Спіралеподібна (прийнята матеріалістич ною діалектикою) розглядає низхідні кроки історії природи, су спільства і духовної культури не як повернення назад, тотожне тому, що вже було, а як «повторення» старого на більш високо му ступені. На відміну від кругової, для спіралеподібної форми характерна композиція рядів, ритмів, етапів розвитку, які від бивають потенційне і реальне розширення якісної різноманітно сті створюваних природою, суспільством і духовною культурою видів буття.
У зв'язку з аналізом проблеми форми розвитку слід окремо зупинитися на «тріадах» Гегеля. Термін «тріада» означає по трійний ритм розвитку буття і мислення за схемою «тезис — антитезис — синтез». Легко переконатися в аналогії цієї схеми діалектичній послідовності розвитку відповідно до таких етапів, як «висхідне положення — заперечення — заперечення запере чення». Проте тут присутня лише аналогія, але не тотожність, оскільки схематизм тріад догматично вимагає, щоб за другим запереченням, тобто синтезом, обов'язково відбувалося «повер нення до старого на новій основі». Як попереджував Гегель, принцип тріад «...цілком поверховий, лише зовнішній бік спосо бу пізнання», але сам досить часто зловживав схематизмом тріад. Відмінність закону заперечення заперечення від кон струкцій «тріад» полягає в тому, що не обов'язково саме при другому запереченні відбувається повернення до старого.
Гегель прагнув укласти в свої категорії, як в прокрустовеложе, різноманітні факти і явища. Незалежно від того, відпо відають факти дійсності тричленному принципу побудови «трі ад» чи ні, вони повинні були підкоритися його ідеалістичній си стемі. Ідеалістичне тлумачення закону заперечення заперечення часто (але не завжди) приводило Гегеля до догматичного вико ристання «тріад» для конструювання дійсності, тобто до ви кривлення справжнього стану речей. За вдалим висловом Ен гельса, закон заперечення заперечення у Гегеля обплутаний містикою. Аналіз змісту закону заперечення заперечення дово дить, що з його позицій стає яснішою не просто додаткова що до інших законів і категорій галузь об'єктивної і суб'єктивної діалектики, а органічне взаємопроникнення їх у цілісному від творенні динамічного, багатобарвного, безкінечного у своїх можливостях матеріального світу, одною із найяскравіших гра ней якого є людський дух.
Матеріалістична діалектика — це наука про розвиток мате ріального, соціального та духовного світу. Специфіка закону за перечення заперечення полягає в тому, що він є синтезом інших діалектичних законів і категорій при постановці і роз в'язанні антиномії — проблеми: прогресивний чи регресивний діалектичний розвиток світу? Розв'язанню цієї проблеми з необ хідністю передує уточнення категорій «рух», «зміна», «розви ток», їхній зміст рухливий, взаємопов'язаний, але не тотожний. Рух може відбивати зміни в рамках однієї його форми і в цьому плані не включає в себе перехід від однієї якісно відмінної фор ми руху матерії до іншої. Однак рух може входити у такий пе рехід. У цьому відношенні він не чужорідний розвитку — кате горії, найбільше сутнісній, глибинній в діалектиці.
Питання про співвідношення категорії «розвиток» і катего рій «прогрес» і «регрес» у вітчизняній і зарубіжній літературі розв'язується з різних позицій.
Так, у більшості навчальної літератури прогрес (від лат. рго^геззиз — рух вперед, успіх) розуміють як такий напрям роз витку, коли реалізуються внутрішні можливості певної системи в процесі становлення якісно нової системи, що забезпечує більш високий ступінь цілісності, стійкості і пристосованості до середовища і 'більш високий потенціал для наступного роз витку.
Регрес (від лат. гедгеззиз)—це напрям розвитку, про тилежний прогресу.
Відповідно до цих визначень у сферу прогресивного і регре сивного розвитку включаються як системи неорганічної приро ди, так і біологічні і соціальні системи. Дискусійним тут є вклю чення в ці процеси об'єктів неорганічної природи.
Як показав у своїх працях І. Пригожін, у неорганічній природі криється можливість виникнення порядку і організації із безпорядку і хаосу внаслідок процесів самоорганізації. На дум ку О. Тоффлера, Пригожін вказав на те, що в неживій природі «незворотні процеси породжують високі рівні організації...» и. І. Пригожін і І. Стенгерс звертають увагу на такі обставини: «У сильно нерівноважних явищах вірогідно встановлена досить важлива і несподівана властивість матерії: надалі фізика з повним обгрунтуванням може описувати структури як форми адаптації систем до зовнішніх умов. Із- свого роду механізмом передбіологічної адаптації ми зустрічаємося в найпростіших хімічних системах». Отже, і в неживій природі напрям роз витку може бути різним, у тому числі прогресивним.
А ось як виглядає аргументація такого підходу до цієї проб леми, який виключає неорганічну природу із сфери дії прогре сивних і регресивних змін.
Слід розрізняти розвиток і прогрес. Нерідко висхідна лінія розвитку ототожнюється з прогресом, а низхідна — з регресом. Між тим це не одне й те саме. Висхідна лінія справді має міс це у Всесвіті і відображає тенденцію до самоорганізації матерії, ускладнення її структур, подолання ентропії. Вона має міс це і в космічному кругообігу. Прогресивна ж лінія в- розвитку частково стосується біологічних систем .і повністю — соціально го світу. Традиція ототожнювати прогрес лише з поступовістю, із сходженням виникає ще за часів Просвітництва і особливо характерна для досліджень Ж. Кондерсе і Й. Гердера.
Просте і складне, висхідне і низхідне, досконале і недоско нале— ці поняття можна вживати щодо всієї матерії, але вони не тотожні прогресу і регресу, які є лише атрибутом живих і штучних систем. Суттєвим є зауваження Г. Гумницького про те, що «розвиток у живій природі і суспільстві характеризується як прогрес або регрес. Проте не всякий висхідний розвиток можна назвати прогресом. Поняття «прогрес» означає покращення, вдосконалення, просування вперед (до кращого стану). Проте такі визначення навряд чи можна застосовувати до неорганіч ної природи. Адже відразу виникає запитання: для кого або для чого краще? Кращою ми називаємо таку організацію живого, яка найефективніше забезпечує його самозбереження і роз множення, або таку суспільну організацію, яка більш успішно сприяє функціонуванню і розвитку продуктивних сил.
Мабуть, коректніше буде зіставити поняття прогресу з доцільністю (для живої природи) і з метою (для суспільства). Людина є єдиною істотою, яка володіє здатністю до пізнання буття.
Знання рано чи пізно матеріалізується, опредмечується, але до цього воно повинно сформуватися в ідею. Ідея — це думка, яка утримує в собі мету діяльності, яка виражає потрібне май бутнє людини, В ідеї об'єктивне піднімається до рівня мети і прагнення суб'єкта. Природа не знає мети, оскільки здатністю цілепокладання наділені лише живі істоти. У живій природі прогресивна гілка розвитку реалізується у доцільності, в су спільстві вона набирає вигляду свідомо поставленої мети, рух до якої є показником прогресивних або регресивних змін.
В обох розглянутих підходах до вирішення проблеми спів відношення прогресу і регресу є і позитивне, і негативне. Тим, хто «відлучив» природу від прогресивних і регресивних змін, вказують на «небезпечну» наближеність їхніх поглядів до ідеа лістичних поглядів неокантіанців Ріккерта і В. Віндельбанда. А їхні опоненти звинувачуються у необгрунтованому припису ванні неорганічній природі невластивих їй тенденцій розвитку. Дискусії продовжуються.
При розв'язанні питання, яким є розвиток світу — прогре сивним чи регресивним — слід спиратися на досягнутий люд ством рівень знань. Оскільки світ безкінечний, то виносити су дження щодо напряму розвитку його щодо тих епох і стадій, які сьогодні опинилися поза межами людського пізнання, ми не можемо, а тому і постановка проблеми невиправдана. Однак у межах досягнутого рівня знання і тих раціональних прогнозів, які є висновком із нього, людство у змозі визначити співвідно шення прогресивних і регресивних змін і процесів розвитку.
Регресивна форма розвитку (розвиток по низхідній) є мо ментом цілісного процесу розвитку. Для визначення спрямова ності процесу розвитку конкретних соціальних і духовних про цесів велике значення має з'ясування критеріїв розрізнен ня прогресивного і регресивного розвитку. Що ж до розвитку історії людства методологічне і світоглядне значення має адек ватна оцінка критеріїв суспільного прогресу. У вітчизняній літературі погляди з даного питання не збігаються. Чи повинен бути такий критерій єдиним, чи їх кілька? Якщо так, то який з них визначальний? На думку деяких авторів, розвиток продуктивних сил є найвищим критерієм суспільного прогресу. Але він, як і розвиток виробничих відносин,— лише необхідна умова реалізації вищої мети людства, яку воно реалізує у своїй історичній життєдіяльності. Цією метою є людина, її всебічний розвиток, свобода.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. У чому схожість та відмінність принципів і категорій
матеріалістичної діалектики?
2. Яка особливість філософських категорій порівняно з поняттями конкрет
них наук?
3. Як співвідносяться детермінізм і фаталізм?
4. Яка структура і функції діалектичної суперечності?
5. У чому зміст комплексної взаємозалежності категорій «якість»,
«кіль кість», «міра»?
6. Якою є роль закону заперечення заперечення в постановці і розв'язанні
проблеми співвідношення прогресу і регресу в суспільному розвитку?
7. Якими є функції методології діалектики у розв'язанні практичних завдань
суспільного життя?
8 . Співвідношення ді алектики і метафізики.
9. Принципи, закони і категорії діалекти ки.
10. Діалектика як логіка і теорія пізнання. Структура і зміст категорій
діалектики.
11. Альтернативні концепції діалектики.
12. Структура і зміст законів діалектики.
13. Діалектика і проблема прогресу і регресу.
ЛІТЕРАТУРА ДЛЯ САМОСТІЙНОГО ОПРАЦЮВАННЯ
1. Аристостель. Метафизика // Соч.: В 4 т. — М., 1976. — Т. 1.
2. Гегель Г.В.Ф. Наука логики // Соч.: В 3 т. — М., 1970. — Т. 1.
3. Енгельс Ф. Діалектика природи // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 20.
4. Кант И. Критика чистого разума // Соч.: В 6 т. — М., 1964. — Т. 3.
6. Сартр Ж.-П. Экзистенциализм — это гуманизм // Сумерки богов.- М., 1990.
7. Флоренский П. А. Столп и утверждение истиньї.—М., 1990.
8. Пригожин И., Стенгерс И. Порядок из хаоса — М 1986.
9. Кондерсе Ж. А. Зскиз исторической картини прогресса человеческого
разума.— М., 1936;
10. Гердер И. Г. Идеи к философии истории че-ловечества.— М.,
11. Глумницкий Г. М. Марксистская диалектика как система.— М., 1987.
12. Гегель Г.-В.-Ф Вольф М. К вопросу о гегелевском учений о
противоречии / Филосо-фия Гегеля: проблеми диалектики.— М., 1987.
13. Шинкарук В. И. Проблема единства диалектики, логики и теории по
знания//Материалистическая диалектика как общая теория развития:
Философекие основи теории развития.— М., 1982.
14. Горский Д. П., Нарский И. С. О природе и сущности закономерностей
диалектики познания как науки //Диалектика научного познания.-М.1978.
15. Нарский И. С. Проблема противоречия в диалектической логике.- М.1969.
16. Стешенко Н. И. Диалектика и идеология // Филос. науки. 1991. №1. 17. Декарт Р. Начала философии //Избр. произведения.— М., 1950.
18. Лазарєв Ф. В. Диалектика и формирование интервального стиля мышле-
ния //Диалектика и современннй стиль мьішления.- Севастополь, 1963.
19. Философия: Учеб. пособие / Под ред. Е.В.Осичнюка. — К., 1994.
20. Філософія: Підруч. для вузів / За ред. Г.А.Заїченка. — К., 1995.
21. Причепій А.М, Черній А.М, Чекаль Л.А. Філософія. Підручник. Вид.2-ге.
К.,2006.
22. Філософія. Навчальний посібник. 4-те вид. За ред.проф.І.Ф.Надольного.
К.,2004.
23. Алексеев П.В, Панин А.В. Философия: Учебник. 3-изд. М.,2003.
24. Кузнецов В.Г, Кузнецова И.Д, Миронов В.В, Момджян К.Х. Философия.
Учебник. М.,2004.
25. Петрушенко В.Л.Історія світової філософії. Фундаментальні проблеми
Філософії. Навчальний посібник. – Львів.,2001.