Відродження У кінці XVIII ст
Работа добавлена на сайт samzan.net:
1. Відродження
У кінці XVIII ст. територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20% площі) і Російською (80%) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. У Росії у XIX ст. особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкими правами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно у народному середовищі. Тобто на рубежі XVIII-XIX ст. у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме її існування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVI ст., коли значна частина найбільш освічених вищих феодальних шарів українського суспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. В тих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себе козацтво. Однак до кінця XVIII ст. козацька старшина стала частиною російського дворянства і втратила колишню роль. У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства - національна інтеліґенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.
Особливо велику роль у національному відродженні відіграла «Історія русів» — історично-літературний, гостро політичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. Весь виклад історії України з давніх часів до 1769 р. автор підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність з усіма народами. «Історія русів» уся просякнута ідеєю українського патріотизму.
Значним кроком у розвитку української історіографії була «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, видана за допомогою малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна в 1822 р. Це — перша узагальнююча праця з історії України, написана з широким використанням матеріалів із московських і українських архівів. Велику роль у національному вихованні українського суспільства відіграла п'ятитомна «Історія Малоросії» М. Маркевича, видана в 1842—1843 pp. у Москві.
Українська народна мова.
Для розвитку українського національного відродження велике значення мало видання в 1798 р. в Петербурзі поеми І. П. Котляревського «Енеїда», написаної українською народною мовою, народної за змістом і духом. «Енеїда» започаткувала нову українську літературу і перетворення народної мови на літературну українську мову. У 1819 р. на сцені Полтавського театру вперше були поставлені п'єси. І. Котляревського «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані теж українською народною мовою.
Становлення української літературної мови відбувалося в запеклих суперечках. Справа в тому, що російські й польські великодержавники твердили, що українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мов. На захист української мови виступили відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович, О. Волинський та ін. І. Срезневський, зокрема, писав: «У сучасний момент нічого доводити, що мова українська (або як угодно називати іншим — малоросійська) € мова, а не наріччя російської або польської, як доводили деякі, і багато хто впевнений, що ця мова є однією з найбагатших мов слов'янських...» Ще в 1805 р. російський філолог О. П. Павловський підготував першу граматику української мови, яка була видана в Петербурзі в 1818 р.
Етнографічні студії і нова українська література.
Українському національному пробудженню, як і відродженню інших слов'янських народів, сприяв романтизм з його ідеєю народності. Ідея народності, як виявлення національної свідомості і самобутності, стала основним девізом романтиків — письменників, художників, учених. Романтики своїм покликанням вважали вивчення життя народу — його історії, культури, мови, поезії, психології, побуту. Розгорталися етнографічні дослідження, насамперед збирання й публікація пам'яток народної творчості. Були видані збірки українських народних дум і пісень, підготовлені М. Цертелевим (1819), М. Максимовичем (1827, 1834, 1849), П. Лукашевичем (1836). У передмові до збірки народних пісень 1827 р. Максимович із захопленням підкреслював значення народності: «Настав, здається, той час, коли вже пізнають справжню ціну народності; починає уже збуватися бажання — нехай створиться поезія істинно руська! Кращі наші поети уже не в основу і зразок своїх творінь беруть твори чужоземні, а тільки як засіб до повнішого розвитку самобутньої поезії, яка зародилась на рідному ґрунті і яку довго заглушували чужоземні пересадки, через які вона тільки зрідка пробивалась. У цьому відношенні великої уваги заслуговують пам'ятки, в яких найповніше виявлялась би народність: це — пісні, де звучить душа, перейнята почуттям, і казки, де відсвічується фантазія народна».
Центром українського романтизму і національно-культурного відродження в перші десятиліття XIX ст. став Харків, де в 1805 р. — турботами В. Каразіна почав працювати університет. Саме в Харкові в 1812 р. стала видаватися перша в Східній Україні газета «Харковский еженедельник». Пізніше виходили інші газети, журнали і альманахи.
У Харківському університеті наприкінці 20-х років склався гурток романтиків, до якого входили І. Срезневський, І. Розковшенко, брати Євецькі та ін. Молоді романтики захоплювалися народною творчістю, збирали народні думи, пісні, перекази, публікували їх, вивчали життя народу. У 1833—1838 pp. у Харкові Срезневський видав шість книжок фольклорно-історичної збірки «Запорожская старина», яка стала своєрідним маніфестом українського романтизму.
У західноукраїнських землях, які входили до складу Австрійської монархії, у 30-х роках XIX ст. у Львові створився і діяв студентський гурток, що дістав назву «Руської трійці». Його засновники М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, прагнучи до відродження й розвитку української мови й культури, підготували й опублікували альманах «Русалка Дністровая» (1837), який містив українські народні думи, історичні пісні та інші пам'ятки народної творчості.
Одночасно з розгортанням етнографічних студій і оприлюдненням пам'яток народної творчості у прерші десятиліття XIX ст. розвивалася нова українська література. Найвидатнішими її творцями в дошевченківський період були І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, М. Шашкевич. Для їхньої творчості характерним було дальше впровадження в літературу української народної мови, широке відображення народного життя й світосприйняття, ґрунтування на народнопоетичній, фольклорній основі, великий інтерес до минулого, його опоетизування, створення романтизованого образу рідного народу.
Отже, з кінця XVIII й до початку 40-х років XIX ст. розгортається українське національно-культурне відродження: розширюється дослідження минулого України, у літературу впроваджується українська народна мова, ведеться збирання й опублікування пам'яток народної творчості, вивчається життя народу, розвивається нова українська література, поступово формується й піднімається національна самосвідомість.
Українське національно-культурне відродження, започатковане наприкінці XVIII — у першій третині XIX ст., продовжувало розвиватися і в сорокові роки XIX ст. Найважливіше значення мало опублікування в 1840 р. «Кобзаря» і в 1841 р. «Гайдамаків» Т. Шевченка. У 1841 р. Є. Гребінка видав у Петербурзі український альманах «Ластівка», в якому було надруковано твори Т. Шевченка, І. Котляревського, Л. Боровиковського, Є. Гребінки, В. Забіли, О. Афанасьева-Чужбинського та ін. У Києві М. Максимович опублікував збірники-альманахи «Киевлянин» (1840, 1841, 1850), в яких друкувалися статті з історії, археології, письменства тощо. У 1843—1844 р. з ініціативи Г. Квітки-Основ'яненка вийшло чотири книжки українського літературно-художнього та історико-наукового альманаху «Молодик» (три в Харкові і одна — в Петербурзі). У цих книжках було опубліковано твори українських і російських письменників та вчених Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, Я. Щоголіва, О. Пушкіна, М. Лєрмонтова, О. Бодянського та ін.
У другій половині 30-х — початку 40-х років розпочав літературну й наукову діяльність М. Костомаров. У 1838 р. у Харкові був опублікований під псевдонімом «Ієремія Галка» його перший художній твір з української історії «Савва Чалый, драматические сцены на южнорусском языке». У 1839 р. вийшли в Харкові його «Українські балади», а в 1840 р. — збірник поезій «Вітка». У 1842 р. Харківським університетом була опублікована перша магістерська дисертація М. Костомарова «О причинах унии в Западной России», а в 1844 р. — друга — «Об историческом значении русской народной, поэзии», в яких значне місце приділялось сюжетам з історії України.
У перший період своєї діяльності з початку 40-х років захоплювався історією України, змальовуючи її в дусі народних пісень і дум, П. Куліш. У 1843 р. у Києві він видав поему «Україна» Од початку Вкраїни до батька Хмельницького», в якій за зразком гомерівської «Іліади» оспівував на основі народних творів і власних віршів історію України від навали Батия до Богдана Хмельницького як героїчну поему.
Велике значення для національно-культурного відродження і формування національної самосвідомості українського народу мало збирання і публікація історичних джерел. Значну роботу в цьому напрямку провела Київська Тимчасова Комісія для розгляду давніх актів, Створена в 1843 р. її співробітники зібрали велику кількість історичних матеріалів, у 1852 р. заснували в Києві історичний архів, стали видавати серію збірників «Пам’ятники».
Неоціненні заслуги перед українською історіографією має О. Бодянський. Будучи секретарем «Общества истории и древностей российских при Московском университете» і редактором видаваних ним «Чтений» (1845—1848, 1859—1876), Волинський уже в 40-ві роки опублікував багато джерел і творів з історії України — «Історію русів», літопис Самовидця, історичні праці О. Рігельмана, П. Си-моновеького, С Митецького та ін.
Маючи тісні зв'язки з діячами слов'янського, зокрема, чеського, відродження і пильно стежачи за розвитком літератури в Східній Україні, західноукраїнські діячі культури і, передусім, письменники продовжували розвивати традиції «Русалки Дністрової». Вони збирали й публікували пам'ятки народної творчості, утверджували в літературі українську мову, писали нею свої художні твори, проповідували єдність українського народу. У 1841 р. у Відні вийшов упорядкований Яковом Головацьким збірник «Галицькі приповідки і загадки, зібрані Григорієм Ільке-вичем». У 1842 р. було видано збірник віршів Ру-дильфа Моха «Мотиль», який, як писав Іван Франко, «виявив, крім немалого поетичного таланту, також добре знання галицької народної мови».
Значним явищем у національно-культурному відродженні Східної Галичини в 40-х роках XIX ст. став вихід у світ двох книг літературно-наукових збірників «Вінок русинам на обжинки» (Відень, 1846—1847), упорядкованих братами Іваном та Яковом Головацькими. У цих книгах були опубліковані художні твори, статті, українські і сербські народні пісні, загадки, казки. Зокрема тут побачили світ твори М. Шашкевича, Я. Головацького, І. Вагилевича, М. Устияновича, А. Могильницького та ін.
Національно-культурне відродження вело до дедалі глибшого зростання національної самосвідомості передусім серед патріотично настроєної частини української інтелігенції. Це зумовило розгортання українського національного руху. Його учасники поступово стали усвідомлювати необхідність не тільки розвитку української мови й культури, а й потребу політичних змін у державному і суспільному ладі країни. На цій основі створюється перша українська таємна політична організація — «Кирило-Мефодіївське товариство».
Москвофіли
Послідовники панславізму стали називати себе "твердими ру синами", а оскільки вони орієнтувалися на Москву, їх назвали мос квофілами, або русофілами, а їхній рух "москвофільством". На чолі москвофільського руху в Галичині став Богдан Дідицький (1827— 1908), що був його ідеологом разом із Венедиктом Площанським (1834—1902) та Адольфом Добрянським. Видатним представником галицького москвофільства був також священик Іван Наумович (1826—1891), парох у Збаразькому повіті, письменник і посол до галицького сойму в 1861—1866 pp. У 1876 р. перевів на православ'я ціле село.
Сильне пригноблення й політична депресія викликали реакцію у формі іншої ідеології, протилежної ідеології 1848 р. — москвофільство. Душевним підґрунтям москвофільства була зневіра, а його зовнішніми спонуками деякі яскраві події тих же років, а головно російська армія, що в 1848 р. переходила на Угорщину помагати Австрії приборкувати повстання. "В тій армії було стільки своїх, зрозумілих населенню людей, а то просто українських братів. Галичани бачили, яка могутня то була сила, перед якою один їх національний ворог (мадяри), без бою склали зброю. Другий національний ворог (поляки) пробували бунтуватися у Варшаві 1830 p., але грізна російська сила не пактувала з ними, як оце австрійський уряд, тільки нещадно здавила спротив".
Політичного значення набрала москвофільська течія перший раз 1866 p., коли Австрія програла війну з Прусами. Тоді розійшлася чутка, що швидше чи пізніше Австрію чекає доля Польщі та що Галичину забере Росія. Деякі москвофіли як Яків Головацький, Михайло Попель, Богдан Дщицький та ін., постановили заздалегідь здобути собі симпатії російського царя й почали пропагувати єдність галицьких русинів з росіянами. "Ми не рутени з 1848 p., ми настоящі русекіє", — писали вони в часописі "Слово". Іван Наумович, провідний член москвофільського руху, так і заявив у сойліі, що "книжна московська мова се властиво руська, утворена русинами. Приймаючи книжну московську мову, ми беремо назад свою власність".
Москвофіли заперечували право українського народу на самостійний національний розвиток. На той час у таборі москвофілів опинилася майже вся галицька й буковинська інтелігенція, зокрема духовенство. Завдяки їхній активності москвофіли заволоділи культурно-освітніми установами м. Львова (Ставропігійський інститут, Народний Дім та Галицько-Руська Матиця). Ставропігійський Інститут належав до найбагатших інституцій в Галичині, але тому що він був у руках москвофілів, його діяльність не полишила майже ніяких слідів у культурному житті українського народу2. У 1870 р. москвофіли заснували громадсько-політичну організацію "Русская Рада", що мала б продовжувати традиції "Головної Руської Ради". Щоб протидіяти народовецькій "Просвіті", у 1876 р. вони заснували "Общество їм. Качковського", з тими самим завданнями, що й Товариство "Просвіта". Іронією долі було те, що сам Михайло Качковський (1802—1872) за професією суддя і суспільний та культурний діяч народовецького напрямку ніколи москвофілом не був, а тут його іменем назвали товариство, яке поборювало ідеали, які він обстоював.
Москвофіли видавали декілька журналів: "Слово", "Русская Рада" тощо. У своїх пресових органах вони вживали "староруську мову", яка дістала згірдливу назву "язичіє", бо була жахливою мішаниною російсько-церковнослов'янської та української мов, якої простолюддя взагалі не розуміло, та вживали етимологічний правопис. З часом частина москвофілів стала на службу русифікаційної політики Росії і проповідувала єдність українського народу з москалями-великоросами. Згідно з виявленими вже по війні документами, царський уряд видавав на москвофільську акцію в Галичині колосальні суми грошей, зокрема царський військовий генеральний штаб робив наголос на окремому опікуванні лемками, найдальше висуненої на захід території, як можливої воєнної бази в майбутній війні.
У 1908 р. всередині самого москвофільського табору настав розкол на дві групи: ті, що називали себе старорусинами і т. зв. новокурсники, які стали на російську національну платформу. Вони заперечували окремішність українського народу, його мови й культури, повторюючи відому вже фразу, що українців ніколи не було, немає і не може бути. Москвофіли-"новокурсники" поборювали українське національне відродження і цілком стали на службу польської адміністрації та російських шовіністів. На свою пропаганду вони одержували великі суми грошей від "Галицко-Русского Общества" під проводом графа В. Бобрінського. Платні агенти ширили ненависть до всього, що українське, агітували за російське православ'я і єдність українського народу з російським. Провідниками "новокурсників" були Володимир Дудикевич, Дмитро Марков, С. Лабенський та інші.
У 1914 р. на українських землях Австро-Угорщини відбулося декілька процесів, один у Мармароському Сиготі на Закарпатті, другий — у Чернівцях на Буковині і третій, найголосніший — у Львові проти чотирьох підсудних: Семена Бендасюка, студента-випускника прав і журналіста, двох православних священиків-москвофілів і одного студента прав з Лемківщини. Цей процес, відомий під назвою першого підсудного С. Бендасюка, зрушив не тільки Австрію і Росію, але також інші держави. Польська адміністрація старанно приготовила той процес і підсудні були звільнені від вини й кари. У той спосіб поляки, з одного боку, загравали на лояльності до Австрії, а з другого — здобули собі прихильність Росії і всіх русофільських народів Австро-Угорщини, щоб скомпрометувати український рух.
Москвофіли взагалі, а "новокурсники" зокрема, ідучи на співпрацю з поляками, своєму народові, для добра якого вони намагалися працювати, не дали нічого корисного, за те наробили багато шкоди. Москвофільский рух гальмував український національно-культурний розвиток, але не зупинив його і жива українська течія взяла верх. З кінцем XIX ст. москвофільство завмирало, помимо того, що поляки підтримували його всіма засобами, а з Петербур га через російські дипломатичні представництва надходили фінансові субсидії.
Народовці і громадівці
Народовці - представники галицької, буковинської та закарпатської інтелігенції, які орієнтувалися на народ, обстоювали його інтереси, дбали про формування національної свідомості українців.
"Народовський" рух виник у Галичині на початку 60-х XIX ст. на противагу "москвофільському" і для розв'язання українських культурно-освітніх, а згодом - політичних проблем. Основу руху складали ідеї національного відродження, започатковані "Руською Трійцею" та Кирило-Мефодіївським Братством, і сформовані під впливом творчості Т.Шевченка, П.Куліша, М.Костомарова.
Діяльність "народовців" зосереджувалася навколо видань "Вечорниці", "Мета", "Нива", "Русалка" і спрямовувалась на зв'язок із "громадівським" рухом у Наддніпрянській Україні. Ідеологами народовського руху 60-х були О.Партацький та Д.Танячкевич. Молоде покоління "Народовців" представляли письменники В.Шашкевич (син Маркіяна), К.Климкович, Ф.Заревич, К.Горбаль та інші. За ініціативою народовців, зокрема С.Качали, у Львові організовано діяльність "Просвіти" (1868), у Чернівцях — товариство "Руська Бесіда" (1869), в організації якого взяли найдіяльнішу участь письменники Воробкевичі. Основним органом народовців був журнал "Правда". Після заборони українського друкованого слова у Східній Україні (Валуєвський циркуляр 1863, Емський указ 1876) тут друкували свої твори 0.Кониський, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, М.Старицький, М.Драгоманов та інші.
Крім "Просвіти", "Руської Бесіди", народовці організували ряд товариств, серед яких: Літературне товариство імені Шевченка (1878), реорганізоване у Наукове товариство імені Шевченка (1893), "Руське товариство педагогічне" (1881), що видавало педагогічний часопис "Учитель" та ілюстрований двотижневик для дітей і молоді "Дзвінок".
Активізація політичної діяльності народовців припадає на кінець 70-х і пов'язана з іменами діячів культурно-політичного руху В.Барвінського, В.Навроцького, Ю.Романчука, О.Огоновського, О.Барвінського, А.Вахнянина, О.Терлецького та інших. Тоді від них відмежувалася під впливом москвофілів Драгоманова нова радикальна течія - І.Франко, М.Павлик, О.Терлецький та інші. Виявлення "москвофільського" напряму у діяльності старої Руської ради спонукало народовців створити свою політичну організацію - Народну раду (1885).
У середині 80-х розгорнулося національне піднесення в Буковині, пов'язане насамперед з діяльністю вченого, педагога і політично-культурного діяча С.Смаль-Стоцького. Буковинські народовці здобули перевагу над "москвофілами", організували власний часопис "Буковина" (1885) і добилися впливу у найважливіших культурно-політичних установах. У 80-х розпочався "народовський" рух у Закарпатті, який мав мовно-літературний характер. Реакцією на протистояння двох галицько-українських суспільних рухів - "народовства" і "москвофільства" - було створення в Західній Україні перших політичних партій: Русько-української радикальної (жовтень 1890), Української національно-демократичної (грудень 1899), Української соціал-демократичної як складової частини австрійської соціал-демократичної (вересень 1899). У їх діяльності відігравали активну роль М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, М.Павлик, Ю.Бачинський, Ю.Романчук, В.Будзиновський, С.Данилович, В.Стефаник, В.Охримович та інші.
Громадівці
Після ударів, яких царизм завдав українському рухові на початку 60-х років XIX ст., російським урядовим колам здавалося, що українське питання вирішене назавжди. Проте дух української інтелігенції виявився набагато міцнішим, аніж це собі уявляло міністерство внутрішніх справ. Уже наприкінці 60-х років громадівці почали відновлювати свої організації та діяльність у Києві, Полтаві, Чернігові й інших містах України. Відновлення чи утворення нових громад, вступ до них нових членів не розголошувалося, засідання відбувалися таємно, діяльність набула напівлегального характеру.
Володимир Антонович (тоді вже професор Київського університету) зі своїми давніми друзями й колегами наприкінці 60-х — на початку 70-х років таємно відновили «Стару громаду» за участю нових талановитих діячів. Таку назву організація використала для того, щоб відрізнити досвідчених учасників громадівського руху від нових громад, що складалися переважно зі студентів. «Стара громада» зосередилася на неполітичній діяльності.
Організація вже не допускала до членства всіх без винятку і не прагнула великої чисельності. Старі громадівці добирали нових членів обережно й зважено. Від кандидатів вони вимагали закінченої вищої освіти. Прийняття до громади відбувалося відкритим голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб відмовити охочому до вступу. «Стара громада» складалася не більше як із п'ятдесяти осіб, представників інтелектуальної еліти, людей з високим моральним авторитетом.
Це були найвизначніші вчені й письменники: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, О. Русов, М. Зібер, С. Подолинський та ін.Проте найбільшого значення «Стара громада» надавала розвиткові культури й науки, яка б допомогла створити надійний фундамент під будівлю майбутньої відродженої України. У січні 1873 р. частина старогромадівців увійшла до утвореного на базі історико-філологічного факультету Київського університету Історичного товариства Нестора Літописця.
4.
УСДРП
Украї́нська соціа́л-демократи́чна робтни́ча па́ртія (УСДРП, популярно есдеки) — виникла в грудні 1905 з Революційної української партії (РУП); визнавала марксистську ідеологію; складалася з інтелігенції, почасти з робітників і селян. Підкреслюючи національні питання і домагаючися автономії України, УСДРП вела свою діяльність незалежно від Російської Соціал-Демократичної Робітничої Партії; за столипінської реакції виступала разом з єврейським «Бундом», почасти і з меншовиками; число членів бл. 3 000 (1908).
Основний акцент у діяльності УСДРП робився на парламентських, конституційних методах боротьби. Основне положення "наукового соціалізму" про диктатуру пролетаріату в ньому відсутнє. Провідними ідеями українських соціал-демократів були – поєднання свободи із соціальною справедливістю, а також розуміння того, що національна незалежність не може бути надійно захищена доти, поки організований робітничий рух, широкі маси селянства не усвідомлять національні інтереси всіх працівників як свої власні. Соціальну базу УСДРП складали студентська молодь, дрібні службовці, промислові і сільськогосподарські робітники, селяни.
Українська Соціальна Демократична Робітнича Партія відіграла ключову роль у лідерстві Української Революції. Відповідно тактика й перспективи УСДРП мали вирішальний вплив на курс подій того часу.
Члени УСДРП вірили в повне усуспільнення (одержавлення) фабрик, заводів та еволюцію сільського господарства до великомасштабного суспільного рільництва. Члени партії вважали, що переділ землі від культурних маєтків до одноосібника-селянина був би небезпечним реакційним кроком.
Українська соціал-демократія в ході державотворення України виступила не тільки проти більшовиків, а і російських меншовиків. До революції українські соціал-демократи прагнули об'єднатися з російською соціал-демократичною партією, а в 1917 р. вони в усіх важливих політичних кампаніях виступали самостійно.
Протягом 1917 р. гаслом українських соціалістів було: «Національна територіальна автономія України із забезпеченням прав національних меншостей». Під цим вони мали на увазі австро-марксистську модель національної культурної автономії, твердим опонентом якої був Ленін. Більшість російських, польських і єврейських соціалістів виступала категорично проти ідей української суверенності, вбачаючи у них загрозу «українського сепаратизму»
Після падіння Української Народної Республіки соціал-демократи могли легально працювати тільки в Західній Україні. Радикали ж об'єдналися із залишками українських есерів і створили Українську соціал-радикальну партію (УСРП). До її складу, крім зазначених вище, увійшли окремі організації УСДРП.
УНДП
Українська Національно-Демократична партія (УНДП) — заснована в грудні 1899 у Львові, з колишніх членів Української Радикальної партії.
Заснована з ініціативи Івана Франка, Михайла Грушевського, Володимира Охримовича, В'ячеслава Будзиновського, Євгена Левицького, Теофіла Окуневського, Теодора Савойки.
Програма партії містила вимоги демократизації політичного життя в Австро-Угорщині з використанням легальних парламентських засобів; рівноправ'я українського і польського населення в Галичині.; створення українського Коронного краю; запровадження прогресивного податку, захист інтересів селян (викуп великих земельних володінь і наділення селян землею). Вищий орган партії — Народний Комітет, який очолював Юліан Романчук.
Офіційне партійне видання УНДП — газета «Діло».
На партійному з'їзді 28 березня 1919 у Станиславові перейменована на Українську Трудову Партію.
УДРП
Українська демократично-радикальна партія (УДРП) - партія ліберально-демократичного спрямування, створена у кін. 1905 у Києві внаслідок об'єднання Української демократичної партії і Української радикальної партії. 30.12.1905 об'єднана комісія від двох партій (від УДП - Є. Чикапенко, Є.Тимченко та І. Шраг, від УРП - Б. Грінченко, М. Левицький) виробила програму і назву нової партії. Обрано керівний орган УДРП -Раду партії, до складу якої увійшли Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, М. Левицький, Є.Ч икаленко. Первинними осередками партії стали громади. В 1906 на 1 з'їзді партії затверджено програму, побудовану на принципах парламентаризму і федералізму. УДРП виступала за створення загальнодержавного парламенту і крайових представницьких рад для націй, що мають автономію. Оновлена держава розглядалась УДРП як “федерація рівноправних автономно-територіальних одиниць”. Автономна Україна повинна була управлятись виборною Українською народною радою (сеймом). Рада займалася б виробленням крайової конституції, яку не міг відмінити загальнодержавний парламент. Конституція України не повинна вступати у протиріччя із загальнодержавними законами. До компетенції загальнодержавного парламенту відносилися всі зовнішньополітичні, зовнішньоторгові та фінансові питання, оголошення війни та укладення миру, встановлення митних правил, формування і утримання армії. Всі інші питання знаходилися у віданні Українського сойму. В соціально-економічній сфері УДРП проголошувала боротьбу проти “всякої експлуатації”. У програмі зазначалося, що соціалістичний лад, до якого рухається людство, найкраще забезпечить інтереси громадян. Партія вважала, що земля, фабрики, заводи з часом повинні стати спільною народною власністю. УДРП відстоювала передачу всіх державних, удільних, монастирських, церковних земель у крайовий земельний фонд під управління самоурядових громад та округів. Партія вимагала насильної конфіскації всіх приватних земель і, перш за все, тих, які здавались в оренду. В цей період передача землі селянам мислилась лише за викуп. Партія виступала за гармонізацію відносин у сфері промислового виробництва. Програма створення цивілізованої системи стосунків між пролетаріатом і підприємцями передбачала запровадження 8-годинного робочого дня, упорядкування питань найму робочої сили тощо.
У практичній діяльності в роки революції УДРП прагнула здійснити одну із своїх центральних вимог - автономію України і культурне самовизначення української нації. Для пропаганди ідеї автономії радикал-демократи широко використовували трибуни різних з'їздів, пресу, міські думи і земства, громадські організації. Члени партії брали участь у підготовці численних петицій проти переслідування української мови, в депутаціях до органів влади з проханням задоволення національних потреб, в обговоренні українського питання в міських думах і земствах.
Члени УДРП брали активну участь в роботі Думи, виступили ініціаторами багатьох проектів. Офіційним органом УДРП стали щотижневики “Рідний край” (1900) та газета “Громадська думка”, яку згодом змінила “Рада”. На поч. 1908 УДРП розпалася, а її члени утворили Товариство українських поступовців. На поч. квітня 1917 члени Союзу українських автономістів-федералістів тимчасово реформували його (до скликання партійного з'їзду) в УДРП, прийнявши і програму цієї партії. У червні 1917 партійна конференція перейменувала організацію в Українську партію соціалістів-федералістів.
Становище і розвиток української культури………
У другій половині XIX ст. українська культура розвивалася за несприятливих умов. Російський царський і австро-угорський цісарський уряди продовжували вести колонізаторську політику, намагаючись тримати український народ у темряві, денаціоналізувати і асимілювати його. Але попри всі перешкоди силами передової української інтелігенції українська культура, у тісній взаємодії з культурами слов'янських та інших народів, набула нових успіхів. Українська культура, відображаючи життя, психологічний склад, звичаї, менталітет народу, найбільш яскраво і повно свідчила про національне відродження української нації. Прогресивні діячі культури і науки України, різко засуджуючи гнобительську політику російського царизму та експлуататорських класів, разом з тим із великим співчуттям ставилися до російського народу, до передової російської громадськості, підкреслювали прогресивний вплив передової російської громадської думки й культури на культуру українську. «...Народ московський, писав І. Франко, витворив життя духовне, літературне і наукове, котре також тисячними потоками ненастанно впливає і на Україну і на нас». Діячі прогресивної російської культури стежили за розвитком української культури, підтримували її і подавали допомогу передовим діячам культури України.
Освіта.
Царські урядові кола, поміщики, духівництво, намагаючись тримати народ у темряві, всіляко перешкоджали поширенню писемності й освіти. Але розвиток капіталізму вимагав дедалі більше письменних людей і фахівців. Це змусило царизм приступити до реформи і в системі освіти. За «Положенням про початкові народні училища», затвердженим царем 14 липня 1864 p., всі початкові школи діставали єдину назву — початкові народні училища. Вони оголошувалися безстановими і мали завданням «утверджувати в народі релігійні та моральні поняття і поширювати первісні корисні знання». Всі вони працювали за єдиним навчальним планом, який передбачав вивчення таких предметів: закону божого, читання книг цивільного і церковного друку, письма, перших чотирьох дій арифметики, церковного співу. Викладання в усіх школах мало вестися російською мовою. У 1862 р. царський уряд закрив недільні школи. Але коли в 1864 р, вони, хоч і з великими обмеженнями, були дозволені, в 70—90-х роках їх число зросло і вони відігравали певну роль у поширенні письменності і освіти серед трудящих. На кінець XIX ст. в Україні працювали 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.
Вищу освіту представники панівних класів здобували в університетах, яких у Східній Україні в II половині XIX ст. було три: Харківський, Київський і Новоросійський, заснований у 1865 р. на базі Рішельевського ліцею в Одесі. Кількість студентів у цих університетах виросла з 1180 чол. у 1865 р. до 4 тис. чол. у середині 90-х років. Розвиток економіки і культури зумовив виникнення в Україні ряду вищих спеціальних навчальних закладів. Це були: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений у 1875 р. на базі ліцею князя Безбородька, Глухівський учительський інститут (1874), Південнотросійський технологічний інститут у Харкові (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Вище гірниче училище в Катеринославі (1899), Харківський ветеринарний інститут, створений у 1873 р. на базі ветеринарного училища.
Наука.
У другій половині XIX ст., незважаючи на реакційну політику царського самодержавства, в Україні розвивалася наукова думка, що досягла в той час значних успіхів і внесла вагомий вклад у розвиток світової науки. Найзначнішими науковими центрами, які впливали на діяльність учених усієї країни, в тому числі й України, були Петербурзька Академія наук і Петербурзький та Московський університети. В Україні найважливішу роль у розвитку науки відігравали університети — Харківський, Київський і Новоросійський. Велике значення мали також наукові товариства: дослідників природи, математичні, фізико-математичні, технічні, історичні, історико-філологічні та ін.
Історія.
У другій половині XIX ст. йшов інтенсивний розвиток історичної думки. Розгортанню наукових досліджень сприяли збирання, систематизація й публікація історичних джерел. Найбільше значення мала діяльність заснованої в 1843 р. Київської тимчасової комісії для розгляду давніх актів, у якій плідно працювали професори Київського університету М. Іванішев, М. Максимович, В. Антонович та інші. Співробітники зібрали на Правобережжі велику кількість актових рукописних книг та окремих документів і в 1852 р. створили Київський центральний архів. Уже в 1845—1859 pp. вони видали чотири томи документів під назвою «Пам'ятники», а з 1859 р. до 1914 р.— 35 томів «Архива Юго-Западной России». В 1863—1892 pp. Археографічна комісія в Петербурзі видала 15 томів «Актов, относящихся к истории Южной и Западной России» (9 з них за редакцією М. Костомарова). 15 томів «Жерел до історії України — Русі» (до 1917 p.) опублікувала Археографічна комісія, що працювала при Науковому товаристві ім. Шевченка у Львові. Велику кількість історичних джерел, зокрема літописних, опублікував у «Чтениях Московского общества истории и древностей росийских» О. Бодянський. Публікувалися джерела і в інших виданнях, зокрема в журналі «Киевская старина» (1882—1906), в «Записках» Наукового товариства ім. Шевченка і т. д. Продовжувалася публікація пам'яток народної творчості, розгорталися археологічні й етнографічні дослідження.
Книга і преса.
Величезне значення для розвитку культури, науки, освіти мали друкарство й преса. У другій половині XIX ст. царський уряд і цісарська монархія всіляко гальмували видання книг і преси в Україні. Особливо негативне значення мали Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 р. Через це книгодрукування й періодична преса були розвинуті слабо. Видавалися здебільшого книги церковно-релігійного змісту й такі, в яких проводилися реакційні ідеї, що утверджували правомірність панування царизму й існування буржуазно-поміщицького експлуататорського режиму. При цьому вся ця література виходила російською мовою. Українська ж книга, особливо демократична, зазнавала великих, передусім цензурних утисків. Але повністю припинити видання українських книг царизм не зміг. Вони видавалися в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Одесі, Чернігові, Львові та в деяких інших містах. Виданням підручників для недільних шкіл, популярних освітніх книжечок і художньої літератури займалися видатні діячі української культури, такі, як П. Куліш, М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Старицький, О. Пчілка, Б. Грінченко, І. Франко та ін. У 90-х роках з'явилися українські видавництва, засновані діячами української культури (Б. Грінченка, Г. Хоткевича, «Вік», «Благодійне товариство» та ін.).
Драматургія і театр.
У єдиному річищі з усією демократичною літературою розвивалася українська драматургія, яка продовжувала традиції І. Котляревського, Т. Шевченка Найбільш видатними представниками її були М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, які стали одночасно й фундаторами нового українського театру.
Одночасно з драматургією і на основі її кращих творінь високого рівня у другій половині XIX ст. досяг український театр, хоч умови його розвитку були вкрай несприятливими. Емський указ царя 1876 р. заборонив сценічні вистави і друкування текстів до нот українською мовою. У роз'ясненні до цього указу, розісланому в губернії у 1881 p., вказувалося, що драматичні п'єси, сцени і куплети українською мовою можуть виконуватися на сцені «з особливого на те кожного разу дозволу генерал-губернаторів», але «влаштування спеціально малоросійського театру» зовсім заборонялося. У таких тяжких умовах і доводилося діяти театральним діячам України.
Образотворче мистецтво й архітектура.
У другій половині XIX ст. в реалістичному напрямі розвивалося образотворче мистецтво в Україні. Після Т. Шевченка, який заклав підвалини українського демократичного мистецтва, велике значення для утвердження українських художників на позиціях реалізму мала діяльність створеного в 1870 р. в Петербурзі Товариства пересувних художніх виставок (передвижники), на чолі якого став художник-реаліст І. Крамськой. У цьому Товаристві зосередилися найкращі митці Росії — В. Перов, І. Шишкін, Г. Мясоедов, В. Маковський, І. Рєпін, В. Васнецов, М. Ярошенко та ін, До числа передвижників належали видатні українські художники — К. Костанді, М. Кузнецов, М. Пимоненко, С Світославський, О. Мурашко та ін. Вистуцивши проти консерватизму, відсталості, парадності й академізму мистецтва з його релігійними, біблійними та міфологічними сюжетами, передвижники поставили завдання у своїх художніх творах реалістично відображати життя народу в сучасному й минулому, передусім найбільш актуальні проблеми суспільного буття, соціальні контрасти, боротися за наближення мистецтва до реальної дійсності, проповідували в ньому ідейність, народність, демократизм, збереження національної своєрідності, прагнули до популяризації своїх творів серед широкої громадськості.
Таким чином, у другій половині XIX ст., незважаючи на гніт царизму й Австро-Угорської монархії, всі галузі української культури мали великі успіхи в своєму розвиткові.
Головні соціальні групи, що формувалися в українських землях в др. пол. 19 – на поч. 20ст., під впливом наздоганяючої модернізації
Нові капіталістичні відносини, що зародились в кінці XVIII – I-й половині XIX ст. наполегливо вимагали ліквідації кріпосного прав, яке стало гальмом дальшого економічного розвитку. Принциповою особливістю наздоганяючої модернізації є різке зростання ролі держави, що виявляється у встановленні державного контролю за всіма сферами економіки. Наздоганяюча модернізація не створює власну гармонійну економічну модель, а повторює окремі елементи вже визнаних зразків. В данний період також формуються соціальні групи. Характерним аспектом бурхливого капіталістичного розвитку України були зрушення у соціальній структурі населення України.
Швидко зростав робітничий клас України, який у 1917р. досяг приблизно 3,6 млн. чоловік. Найчисельнішим був сільськогосподарський пролетаріат – 1,2 млн. чоловік, промисловий – 893 тис чоловік. Особливість класової структури селянства України порівняно з іншими регіонами полягала у більш високій питомій вазі середняцьких господарств (30% на 1917 рік порівняно з 20% в Росії) економічно сильним був прошарок заможного селянства, що щорічно нагромаджувало 240 млн. пудів хлібних лишків. В цілому 3 млн. 977 тис селянських дворів на Україні поділялися на 2 млн. 293тис. бідняцьких, 1 млн. 197 тис. середняцьких та 487 тис. заможних господарств. Дедалі більшу політичну і економічну роль відігравала буржуазія. Всеросійський перепис 1897 р зафіксував на Україні 40 650 українців, які жили за рахунок прибутків з капіталів та нерухомого майна, а 203, 7 тис постійно користувалися найманою працею. Серед українських капіталістів було чимало мільйонерів, таких як Терещенки, Харитоненки, Симиренки, Алчевські, Тутченки та ін. Чимало з них брали участь в українському національному русі, підтримували українську пресу, культурницькі заходи української інтелігенції тощо.
Виникнення пролетаріату.
З прискоренням економічного розвитку відбуваються й значні соціальні зміни. Найважливішою з них була поява нового й ще відносно нечисленного класу- пролетаріату.На відміну від селян пролетарі не мали засобів виробництва. Вони продавали не свої вироби, а власну робочу силу.
Умови праці в промисловості Україи, як і в усій Російській імперії, були просто жахливими. Техничної безпеки чи медичного обслуговування практично не їснувало. А платня середнього робітника на Україні становила лише малу частку того, що отримував його європейській колега. Не дивно, що дедалі частішими ставали страйки та інші сутички між робітниками і підприємцями.
Інтелігенція.
Великі зрушення відбулися і всередовищі інтелігенції –ще однієї новосформованої групи. Змінилося також соціальне походження інтелігенції. На початку століття, у 1900 році, лише 20-25% походило з дворян чи найбагатших верств; решту переважно складали сини міщан, священиків і роночинців. Проте вихідці з селян і робітників усе ще рідко траплялися в університетах, в основному через брак належної підготовки. З відкриттям вищих навчальних закладів для жинок вони також почали вливатися в середовище інтелігенції. Швидко зростало число таких фахівців, як інженери, лікарі, юристи, вчителі.
Селянство
Хоч скасування кріпаччини у 1861 році звільнило селян від поміщиків, воно не покращало їхнього економічного становища. Непоправною помилкою реформ стало обкладання селян занадто великим фінансовим тягарем за умов кричущої обмалі землі. Крім обтяжливих виплат за свої наділи, селяни були вимушені платити подушний податок, а також непрямі податки на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з металу і, що особливо важливе, на горілку. Під кінець ХІХ століття урідова комісія доповідала, що з урахуванням компенсації за землю селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни. Проте з точки зору селянина основною причиною його недолі був брак орної землі. Крихітні наділи, які на Україні були меншими, ніж будь-де в імперії, ледве могли задовольнити скромні потреби своїх власників. На прикінці ХІХ ст. та на початку ХХ століття Російська імперія переживала демографічний вибух. К 1917 року населення України зросло на 72%. Попри загальне безпросвітне становище селян деякі з них хазяйнували краще за інших. Унаслідок цього майнове розшарування між селянами стало помітнішим після реформи. Українське селянство згодом стало складатися з відносно багатших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку, тобто середняків; та бідних селян, або бідняків. Куркулі експлуатували бідніших земляків, а ті часто їх ненавиділи і заздрили їм, куркулі вважали себе й продовжували лишатися в очах інших селянами, які не мали жодного відношення до мещан чи дворян. А біднота мріяла не про ліквідацію куркулів, а про те, щоб самим стати такими. Середня верства селян була відносно великою і складала близько 30% сільського населення. Але куди численнішими були бідняки. Складаючи близько половини усього селянства, вони або взагалі не мали землі, або ж займали всього кілька акрів, недостатніх для того, аби прогодуватися.
Отже, у II-й половині XIX століття під впливом буржуазних реформ в Україні відбулися значні зміни у соціальній сфері, було ускладнення соціальної структури суспільства: активно тривав процес диференціації серед дворянства і селян, крім того, виникли нові класи – буржуазія та пролетаріат, і дедалі помітнішу роль почала відігравати інтелігенція.
7. Головні явища в економіці кін.19 – поч.20 ст.
Рубіж ХІХ – ХХ ст. характерний в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації. Українська промисловість формувалась як частина загальноімперського економічного комплексу. На початок ХХ ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях посідала одне з перших місць у світі. П’ять найбільших південних металургійних заводів продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещенка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру – рафінаду Російської імперії.
Концентрації промислового виробництва сприяла процесу монополізації. Крім цього промисловому розвитку Наддніпрянській Україні на поч. ХХ ст. були притаманні також: спеціалізація районів, значний вплив іноземного капіталу, нерівномірний розвиток українських регіонів, вищі від загальноімперських темпи розвитку (в 1900-1910рр. частка промисловості України у загальному обсязі продукції усього народного господарства становила 48,2%, загальноімперський показник становив лише 40%), перетворення України на один з головних промислових районів Російської імперії(у 1913р. в Україні вироблялося 69% загальноросійської продукції чавуну, 57% сталі та 57% прокату, 20,2% усієї продукції машинобудування та металообробної промисловості Росії). Незважаючи на величезний промисловий потенціал Україна залишалась сільськогосподарським регіоном імперії, у якому в селах проживало 80% населення. В 1913р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів російської імперії, що свідчить про підпорядкованість української промисловості імперському центру.
В аграрному секторі України у цей період зберігали свої позиції великі поміщицькі латифундії, перетворення землі на товар спричинило посилення майнової диференціації селянства(в цілому в українських землях поміщики до початку І російської революції продали понад 1/3 своїх земель; відбувалась катастрофічна поляризація, нерівномірне розшарування селян, в 1917 р. відсоток безземельних і малоземельних селян становив 80,5%); посилилася експлуатація народних мас; загострилися проблеми аграрного перенаселення. Не кращими були умови і в робітників України, робочий день офіційно тривав майже 11 годин на добу. 1904 р. майже32% робітників Російської імперії було оштрафовано. Низька заробітна плата, жахливі умови праці, погане медичне обслуговування, відсутність політичних прав і свобод, поглиблювали катастрофічне становище трудящих мас в Україні. Вибух народного гніву назрівав.
8.Головні явища в розвитку української літератури кін.19 – поч.20 століття
Наприкінці XIX — на початку XX ст. в Україні продовжували свою творчість видатні письменники І. Франко, Панас Мирний, М. Коцюбинський, Леся Українка та ін.
У своїх численних творах (казка «Ох», оповідання «Лялечка», «Дорогою ціною», новели «Persona grata», «Сміх», «В дорозі», «Intermecco», «Коні не винні», повість «Fata morgana» та ін.) М. М. Коцюбинський (1864—1913) затаврував царизм і всю самодержавну систему як ворогів народу, викрив зрадницьку роль лібералів, широко відобразив боротьбу трудящих, створив образи революціонерів, зокрема робітників. У повісті «Fata morgana» Коцюбинський, як ніхто інший, глибоко художньо й правдиво змалював картину життя села в період революції 1905— 1907 pp., соціальні конфлікти, революційні події, психологію мас, настрої і думи селян.
Письменницею широкого діапазону виступала Леся Українка (Лариса Петрівна Косач, 1871—1913). Леся Українка створила велику кількість високохудожніх поетичних, прозових і драматургічних творів (поезії «Contra spem spero», «Досвітні огні», «Дим» та ін.; п'єси «В катакомбах», «Лісова пісня», «Камінний господар» тощо; оповідання, повісті, казки та ін.), в яких глибоко відображено життя народних мас, їх прагнення до свободи, до визволення з-під влади експлуататорських класів, послідовно проводиться думка про громадське призначення творчості письменника.За умов наростання суспільних суперечностей у літературу стали входити робітничі поети і письменники. В Україні це були А. Шабленко, П. Махиня, Т. Романченко, А. Бобенко, Олексій Чижик, Софія Дальняя та ін., які змальовували тяжке життя робітників і закликали їх до революційної боротьби. Безпросвітне життя селянства і його революційна боротьба в 1905—1907 pp. знайшли реалістичне відображення в творах письменників селянської демократії —А. Ю. Тесленка (1882—1911) (оповідання «Немає матусі», «В тюрмі», «Поганяй до ями», «В пазурах у людини» та ін.) і С. В. Васильченка (1878—1932) (новели «Мужицька арихметика», «У панів», «На чужину» та ін.).
Г. М. Хоткевич (1877—1938) одним з перших із демократичних позицій відтворив революційні події 1905—1907 pp., яскраво показав боротьбу трудового народу, зокрема робітників, проти царської влади, за соціальне і національне визволення (драматичні твори «Лихоліття», «Вони», «На залізниці», цикли оповідань і нарисів та ін.), глибоко поетично змалював історичне минуле Гуцульщини (повісті «Камінна душа», «Довбуш», збірка новел «Гірські акварелі» та ін.).
На початку XX ст. в українську літературу ввійшов Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба, 1878—1944) — поет глибокого ліричного таланту. З 1907 до 1917 р. з'явилося п'ять книг поезій Олеся. У перших двох, особливо першій «З журбою радість обнялась», автор з радістю вітає революцію 1905—1907 pp., закликає до боротьби за волю, за торжество справедливості, оспівує чудову рідну природу. Не маючи твердого революційного світогляду, з поразкою революції і наступом реакції, Олесь все більше наповнює свої поезії мотивами журби, суму, песимізму, розчарування.
Складним і суперечливим був світогляд, політична діяльність і художня творчість В. К- Винниченка (1880— 1951). Один із лідерів українських партій — спочатку РУП, а потім УСДРП, в 1917 р.— голова уряду Центральної ради, Бинниченко був, разом з тим, надзвичайно плідним письменником. У своїх ранніх кращих творах, зокрема оповіданнях і повістях 1902—1906 pp., — «Голота», «Солдатики», «Контрасти», «Голод», «Малорос-європеєць» та інших автор реалістично зображував життя селян, наймитів, міської бідноти, в'язнів, показував соціальні контрасти, таврував ліберальних панів, які удавали з себе народолюбців, глибоко відтворював внутрішній світ героїв. У Західній Україні співцями тяжкої селянської долі були демократичні письменники В. С. Стефаник (1871— 1936), Л. С. Мартович (1871—1916), Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк, 1874—1927). На Буковині найвидатнішою письменницею демократичного напряму була О. Ю. Кобилянська (1863—1942). Найзначнішим її твором є повість «Земля».
9. Третій і Четвертий Універсали ЦР
Третій Універсал
7 листопада(20 - за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.
Умови ІІІ Універсалу:
-Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;
-До установчих зборів в Україні вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;
-Скасовується право приватної власності на землю;
-УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;
-Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;
-Запроваджується 8 годинний робочий день;
-Встановлюється державний контроль над виробництвом;
-На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.
-Судова реформа.
-Амністія політичних в'язнів.
Четвертий Універсал
9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.
Умови IV Універсалу
-УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;
-З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді; -Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР; -Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни; -УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні ;-УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною; -УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян; -Держава має встановити контроль над торгівлею та банками
III і IV Універсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значення законопроектів.
10.Конституція УНР 1918.
Конституція УНР — Конституція, ухвалена Малою радою 29 IV.1918, тобто в останній день існування Центральної ради. Проголошувала державний суверенітет, самостійність і незалежність України, неподільність її території, національно-персональну автономію, можливість широкого місцевого самоврядування. Подвійне громадянство не допускалося. Кожен громадянин УНР мав змогу вийти з громадянства за власною заявою до уряду, але позбавити людину цих прав у примусовому порядку міг лише суд. Актова, громадянська і політична правоздатність і дієздатність особи починалася з 20 p. Рівність громадян УНР проголошувалася незалежно від статі, віри, національності, освіти, майнового і податкового станів. Заборонялося в офіційних актах і діловодстві вживати будь-які титули. Проголошувалася недоторканість особи, її житла і листування. Жодна людина не могла бути затримана на території України без рішення суду. Смертна кара, катування і всі інші дії, що принижують людську гідність, скасовувалися. Заборонялося влаштовувати обшуки в житлових приміщеннях або розпечатувати листи без судового наказу. Конституювалися свобода слова, друку, сумління, право на об'єднання в організації, право на страйки, на зміну місця перебування, на участь у державному і місцевому управлінні через активне і пасивне виборче право, починаючи з 20 р. Верховним органом УНР мали стати Всенародні збори, обрані загальним, рівним, безпосереднім, таємним і пропорційним голосуванням на 3 р. з розрахунку один депутат від 100 тис. виборців. Депутатом міг бути обраний будь-який громадянин, якому виповнилось 20 p., не обмежений за законом у своїх правах. Парламент повинен був працювати на професійних засадах. Особа депутата проголошувалася недоторканою. Результати виборів мав перевіряти Генеральний суд, передаючи свої висновки до Всенародних зборів. Лише їм надавалося право визнавати мандати недійсними, скасовувати вибори і призначати місце й час проведення нових виборів. Передбачався і достроковий розпуск Всенародних зборів за письмовою вимогою трьох мільйонів виборців, дійсність підписів яких встановлювалася судами. Постанову про нові вибори ухвалювали збори, але проведення їх у тримісячний строк покладалося на виконавчу владу. Право законодавчої ініціативи і внесення проектів законів Конституція надавала президії у порозумінні з Радою старшин Зборів, поодиноким фракціям, зареєстрованим Зборами, групам депутатів не менше 30 чоловік, Раді народних міністрів, органам самоврядування, що об'єднують 100 тис. виборців і більше, і таким же за кількістю групам громадян, підписи яких підтверджені судами. Проекти повинні були обговорюватися відповідною комісією, а також доводитись до відома уряду і розглядатись Зборами після доповіді комісії. Якщо законопроекти відхилялися, то вони могли бути внесені на наступну сесію, але не на розгляд нового складу Зборів. Вищою виконавчою владою УНР Конституція проголошувала Раду народних міністрів, що мала порядкувати всіма справами, які залишалися за межами діяльності установ місцевого самоврядування або стосувалися всієї України, координувати і контролювати діяльність місцевих установ, але не втручатися при цьому в їхню компетенцію, допомагати їм, коли вони про це попросять. Уряд мав діставати свої повноваження від Всенародних зборів і звітувати лише перед ними. Формування Ради народних міністрів покладалося на голову Зборів за порозумінням з Радою старшин, їхні пропозиції вносились на сесії, де остаточно вирішувалися питання щодо кількості членів кабіно і v і спеціалізації їх. Депутатські запити до уряду в цілому і окремих міністрів могли подаватися черг а президію Зборів, а фракційними групами депутатів не менше 15 чоловік — ще й вимоги та прагнення. Про останні мали ставитися на голосування і лише після підтримки їх сесією міністри зобов'язувалися дати від повідні пояснення протягом тижня на Зборах або черга своїх представників. Третя влада — судова — у рамках цивільного, карного і адміністративного законодавства, згідно з Конституцією, здійснювалась іменем Української Народної Республіки виключно судовими установами, рішення яких не могли змінити ні законодавчі, ні адміністративні органи влади. Розгляд справ мав бути прилюдним і усним. В окремих, не передбачених законодавством випадках, деякі кари визначались адміністративними органами влади, тобто у позасудовому порядку. Найвищим судовим органом УНР мав стати Генеральний суд, який обирався Всенародними зборами на 5 років, вважався найвищою касаційною інституцією для всіх судів - України. У дію Конституція не вступила: через кілька годин після прийняття її Центральна рада була розігнана окупантами і припинила своє існування.
11.Порівняльна характеристика УНР, УД, ЗУНР, УСРР.
УНР
УНР — офіц. назва ряду державних утворень, які існували на укр. землях у 1917—20. 1) Уперше УНР як авт. частина майбутньої федеративної Росії була проголошена 7(20). XI 1917 Третім Універсалом Української Центральної Ради. Згодом Четвертим Універсалом Української Центральної Ради віз, 9(22).І 1918 УНР була визнана «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу», але Укр. Установчі Збори, які планувалося скликати за кілька тижнів, мали вирішити питання про федерат, зв'язок УНР з нар. республіками, що виникли на теренах кол. Рос. д-ви. Територією УНР згідно з Третім Універсалом оголошувалися заселені українцями землі Київщини, Поділля, Волині, Чернігівщини, Полтавщ ини, Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини і Таврії (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР, з урахуванням можливості приєднання частини Курщини, Холмщини, Воронежчини та ін. суміжних територій з більшістю укр. населення, передбачалося здійснити «по згоді зорганізованої волі народів». Надалі, відповідно до Брест-Литовських угод 1918, було проголошено право УНР на Холмщину та Підляшшя. Київ також неодноразово заявляв про належність до УНР ряду повітів Бессарабської, Гродненської, Мінської, Могильовської і Чорноморської губерній, Області Війська Донського та Кубанської області, але залишав вирішення цих питань до ухвалення укр.-рос. мирного договору. Центром політ, і держ. життя цієї доби стала Українська Центральна Рада (УЦР) — представн. орган із законод. та ш. владними повноваженнями. Постійно діючою робочою інституцією УЦР, яка в період між сесіями виконувала ряд функцій останньої, була Мала Рада. До структури органів влади входили також найвищий викон. орган з уряд, функціями — Генеральний секретаріат (з січня 1918 — Рада народних міністрів УНР), окремі генеральні секретарства (міністерства), найвища суд. установа — Генеральний суд УНР та ін. суд. органи, комісари УЦР у губерніях і повітах, губ. і повіт, військ, коменданти. Крім того, замість кол. земських органів на місцях утворювалися нар. ради та нар. управи. УНР мала свій держ. герб — «Володимирів тризуб» і грош. одиницю — гривню. 29.IV 1918 Мала Рада затвердила Конституцію УНР, але в цей же день внаслідок державного перевороту в Українській Народній Республіці 1918 влада перейшла до гетьмана П. П. Скоропадського і замість УНР було проголошено Українську Державу.
УД
Украї́нська Держа́ва — українська держава, що існувала протягом 29 квітня — 14 грудня 1918 року на території Центральної, Східної та Південної України. Очолювана гетьманом Павлом Скоропадським. Постала на місці Української Народної Республіки в результаті державного перевороту. Підтримувалася консервативними колами українського суспільства, військовими, землевласниками, а також командуванням Центральних держав. Проводила внутрішню політику, спираючись на козацькі традиції державотворення та соціально-політичні стандарти ліквідованої Російської імперії. У зовнішній політиці дотримувалася антибільшовицького курсу, орієнтувалася на союз із Кубанню і Доном, користувалася підтримкою Німеччини. Ліквідована в ході антигетьманського повстання, очолюваного Директорією Української Народної Республіки. В історіографії інколи називається Гетьманатом.
ЗУНР
Західноукраїнська Народна Республіка (скорочено — ЗУНР; до 13 листопада 1918 року — Українська Держава) — короткочасна держава, створена у Східній Галичині після Першої світової війни в результаті розпаду Австро-Угорщини. Проголошена 19 жовтня 1918 року у Львові. 1 листопада, в результаті Першолистопадового повстання, взяла контроль над більшістю територій, на які претендувала. 22 січня 1919 року формально об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву Західні області Української Народної Республіки (ЗО УНР), що, однак не мало практичних наслідків.
Проголошення незалежності ЗУНР викликало крайнє невдоволення Польщі, яка також претендувала на ці землі, що вилилося в польсько-українську війну 1918-19 років, яка завершилася цілковитою поразкою українців і виїздом уряду ЗУНР в еміграцію.
УСРР
Украї́нська Радя́нська Соціалісти́чна Респу́бліка (УРСР, до 1937 р. — УСРР, Українська Соціялістична Радянська Республіка[1]) — одна з 15 союзних республік колишнього СРСР, соціалістична державно-політична формація, що була створена окупаційним більшовицьким режимом внаслідок україно-радянської війни 1917-1921 років на території колишньої Української Народної Республіки у 1917-1920 роках. Утворена 10 березня 1919 року (в результаті об'єднання кількох радянських республік на території України, та анексії залишків Української Народної Республіки)За площею (603,7 тис. км²) була третьою союзною республікою СРСР — після РРФСР і Казахської РСР. Із 6466 кілометрів кордонів УРСР 4142 км припадали на інші республіки СРСР. Населення УРСР 1981 року складало 50,1 млн. осіб (у тому числі — 31,4 млн. міського населення), з них 36,6 млн українців (за кількістю населення УРСР стояла на 2-му місці в СРСР після РРФСР). За переписом населення СРСР 1989 року чисельність населення УРСР складала 51,707 млн. осіб. Адміністративно УРСР в 1959 — 1991 роки була поділена на 25 областей. Вони поділялися на 479 районів і 8522 сільські ради; мала 402 міста і 901 селище міського типу (1980).
12.Українізація
Відбувались і певні зміни, у підході до національного питання. ХІІ з’їзду РКП(б) (17-25 квітня 1923 р.) поклав початок т.зв.політиці коренізації, яка мала сприяти зростанню в республіках неросійських , місцевих радянських і партійних кадрів , запровадження національних мов у сфері освіти і культури, і навіть армії. На Україні такий процес дістав назву “украінізації”. ЇЇ активні прихильники займали все більше місця в більшовицькій адміністрації України, серед них – О. Шумський, М. Скрипник, В. Чубар, В. Затонський та ін.
Було офіційно засуджено т.зв. тіорію боротьбі двох культур обстоювану секретарем ЦК КП(б)У Л. Лебедем, згідно з якою прогресивна російська пролетарська культура на Україні обов’язково мала перемогти відсталу українську, пов’язану з селом. Вже у 1927 р. українською мовою велося 70% всіх урядових справ. Партійні та радянські чиновники у масових масштабах мали пройти курси української мови. Зросла кількість українців в урядових установах і партії. До 1926-1927 рр. їх частка становила відповідно 54 і 52%. Почалася українізація і в військових частинах, яку підтримали М.Фрунзе і Якір.В жовтні 1921 р. на Церковному соборі у Київі було утворено Українську Автокефальну Православну Церкву, яку очолив митрополит.
В. Липківський. У 1924 р. вона мала вже 30 єпископів, 1500 священників, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. Запровадження УАПЦ української мови в богослужінні сприяло піднесенню свідомості сотень тисяч віруючих. Політика індустріалізації, яка була оголошена партією більшовиків викликала масовий приплив селянського населення до українських міст , що суттєво змінило етнічний склад міського населення і зумовила перевагу українців, які вже не русифікувалися у таких масштабах, як раніше. З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. ЇЇ представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найбільш яскравими представниками націонал-комунізму на Україні були М.Хвильовий та О. Шумський. М. Хвильовий виступав з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні, а також викриттям партійних бюрократів як носіїв російського шовінізму. Висунуте ним гасло “Геть від Москви” орієнтувало українське національне відродження на культурні здобутки заходу і подолання провінціалізму української культури. Позиція М.Хвильового була підтримана наркомом освіти О. Шумським. В такому ж контексті слід розглядати публікації М. Волобуєва в журналі “Більшовик України” які засуджували колоніальну економічну політику Москви щодо України. Волобуєв доводив, що економіка СРСР не є єдиним однорідним цілим, а складається з різних своєрідних компонентів, одним з яких є Україна. Період послаблення тоталітарного контролю партії над політичним і економічним життям України був дуже швидко ліквідований партією одночасно з непом. Перехід до непу не призвів до подолання “воєнно-комуністичних” уявлень про методи господарювання і шляхи суспільного розвитку. “Вольові”, надзвичайні заходи примусового адміністрування часів громадянської війни продовжували застосовуватись і в середині 20-х рр., неодноразово спостерігався і відхід від принципів непу, репресії. Особи які використовували найману працю, позбавлялись виборчих прав. Обмеження приватної торгівлі вело до суттєвого порушення товарообміну , розриву нормальних зв’язків між містом і селом.
13. Головні причини прийняття політики коренізації у 1923 році.
Важливою складовою частиною культурно-політичних процесів в Україні в 20–30-х рр. була політика коренізації, проголошена XII з'їздом РКП(б). В Україні ця політика дісталла назву "українізації".
Політика коренізації ("українізації") була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами:
1. Формуванням на міжнародній арені привабливого іміджу СРСР як держави, в котрій начебто забезпечено гармонійний і вільний розвиток радянських республік та гарантовано вільний розвиток національних меншин.
2. Потребою досягнення своєрідного компромісу з селянством (основною масою національних республік було селянство) та національною інтелігенцією шляхом лібералізації національних відносин.
3. Намаганням більшовицької партії розширити соціальну базу своєї системи, залучивши до партій і до управління республікою представників неросійських народів [В 1920 р. у ВКП(б)У українці складали лише 19%, тоді як вони становили 80% населення УСРР, і лише 11% комуністів вважали рідною мовою українську, а розмовляли нею лише 2%].
4. Намаганням радянського керівництва очолити і поставити під контроль процес національного відродження окраїн, щоб він не вилився в антицентробіжні спрямування.
5. Потребою зміцнення новоутвореного державного утворення – СРСР, наданням прав "культурно-національної автономії" хоч частково компенсувати республікам втрату їх політичного суверенітету тощо.
У другому томі своєї книги «Сталін» Лев Троцький пригадував, що з 140 мільйонів населення РСФСР (виключаються Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Польща) великороси складають не більше 75 мільйонів, решта ж — 65 мільйонів — складають не великоросійські національності" [1]. Щоб схилити представників «неросійських» національностей на свій бік, радянська влада спробувала звернутися до них їхньою мовою. Наприклад, в Україні тих часів більшість більшовиків були представниками міського російськомовного населення. Етнічних українців серед них було дуже мало, майже ніхто не вживав української. Водночас більшість селян були україномовними. До радянської влади вони ставились без особливих симпатій, а часто — ворожо. Опис цієї ситуації знаходимо як у численних спогадах того періоду (зокрема, в того ж Троцького), так і у художній літературі (на приклад, у повісті Бориса Антоненка-Давидовича «Смерть».[2]).
Звісно, за таких умов, логічним було «приручити» непокірні народи: визнати їхню мову, культуру, залучити до державної адміністрації. Крім того, такі міри мали послабити вплив націоналістів — українських, білоруських, кавказьких, середньоазійських та інших.
14.Характеристика позиції та дій керівництва УСРР під час створення СРСР у 1922 -1924 роках
Під час громадянської війни на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік — Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія та дві народні республіки — Бухарська і Хорезмська. Республіки формально вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету вони не мали і управлялися єдиним центром — Центральним комітетом Російської комуністичної партії більшовиків (ЦК РКП(б)). Залежність республік від московського центру прикривалася системою двосторонніх та багатосторонніх угод, яка отримала назву «договірної федерації».
Після громадянської війни постало питання про остаточне врегулювання відносин між республіками. Для цього була утворена спеціальна комісія на чолі з наркомом національностей Йосифом Сталіним. (У квітні 1922 р. Сталін зайняв посаду Генерального Секретаря ЦК РКП(б)). Комісія розробила так званий «план автономізації», який передбачав включення республік на правах автономій до складу Російської федерації.
В Україні з критикою цього плану активно виступили голова уряду Х. Раковський та нарком внутрішніх справ М. Скрипник. На відміну від них, перший секретар Центрального комітету комуністичної партії більшовиків України (ЦК КП(б)У) Д. Мануїльський підтримав Сталіна. Протистояння зі Сталіним дорого коштувало Х. Раковському: 1923 р. його було замінено на посаді голови уряду УСРР Власом Чубарем, а 1936 р. — репресовано.
В. Ленін відкинув сталінський план і розробив власний, за яким усі республіки, включаючи Російську Федерацію, на рівних правах входили до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, зберігаючи за собою право вільного виходу. Таким чином, утворювалася нова федеративна держава, у якій поряд з республіканськими передбачалося формування союзних органів влади. На основі ленінського плану І з’їзд рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв рішення про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська СРР, Білоруська СРР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах, покладених в основу СРСР (Декларація і Договір), права центру превалювали над правами республік. Так, із 29 пунктів Союзного договору лише один стосувався прав республік. Формально кожна республіка мала право виходу зі складу СРСР, але механізму такого виходу не було розроблено.
Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР, яка позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту, зв’язку, оборонної промисловості. Повноваження республік обмежувалися сільським господарством, внутрішніми справами, охороною здоров’я, соціальним забезпеченням. Але і ці повноваження зводилися нанівець керівництвом РКП(б), яке визначало внутрішню і зовнішню політику в цілому і кожної республіки зокрема.
IX Всеукраїнський з’їзд рад (травень 1925 р.) затвердив зміни в Конституції УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу СРСР.
Формально СРСР був федерацією, але фактично — унітарною централізованою державою. Україна втратила рештки державного суверенітету й перетворилася на звичайну адміністративну одиницю СРСР.
15. Радянізація Західної України1939-1941 роках
Входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки у вересні 1939 р. – доленосна історична подія. В історіографічних дослідженнях проблема об’єднання українських земель у єдиній державі посідає важливе місце. Радянські вчені та історики діаспори в силу історичних обставин з різних концептуальних позицій підходили до висвітлення цього процесу. У різних виданнях вживаються як терміни «возз’єднання», «визвольний похід», «золотий вересень» так і «революція з-за кордону», «окупація», «приєднання», «анексія» і т. і. Радянські історики, часто попри свідчення архівних матеріалів, змушені були підходити до висвітлення процесу «радянізації» виключно з позицій політичної кон’юнктури. Історики діаспори, не маючи доступу до архівних матеріалів, мали свободу творчого пошуку й розглядали події з інших – теоретичних позицій. Наукові праці дослідників незалежної України акумулювали кращі традиції як вітчизняної, так і зарубіжної історичної думки. Неупереджене й багатопланове вивчення проблеми стало можливим у нових історичних умовах.
Політика радянізації. 3 приєднанням до СРСР земель Західної України, Північної Буковини і частини Бессарабії, що входили раніше до складу Польщі та Румунії, почалася їх радянізація.
Радянізація нових земель - це зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених в Наддніпрянській Україні зразків; здійснення комплексу заходів для затвердження «соціалістичних принципів», що панували в СРСР в економіці, політиці й духовному житті.
Деякі дії нової влади викликали схвалення населення:
- розширення мережі українських шкіл;
- поліпшення житлових умов і медичного обслуговування;
- націоналізація, що спочатку не торкнулася інтересів українського населення, тому що торгівля і велика промисловість були в руках поляків.
Але незабаром населення відчуло й негативні наслідки діяльності нової влади:
- насильницька колективізація;
- ліквідація діяльності політичних партій, громадських організацій, «Просвіт»;
- терор стосовно супротивників радянської влади.
За неповними даними, з осені 1939 по осінь 1940 pp. у західних областях України було репресовано і депортовано близько 1,2 млн чоловік, або 10% населення Західної України. Ще 200 тис. чоловік було знищено органами НКВС до початку німецького вторгнення.
У цілому, об'єднання майже всіх українських земель у складі УРСР мало позитивне значення. Однак установлений за допомогою багнетів Червоної армії тоталітарний режим завдав страждання жителям західних областей України й остаточно переконав населення цих регіонів, що своє майбутнє потрібно шукати у створенні незалежної Соборної Української держави. Отже, термін «радянізація» можна визначити як процес запровадження в Західній Україні радянської моделі суспільства, встановлення там відповідних соціально-економічних і політичних відносин. Суть повоєнних суспільних перетворень у західних областях України полягала у провадженні та завершенні соціалістичної перебудови «возз’єднаних» земель .Шляхом активної «радянізації»планувалося відтіснити «старе» (звичаї, релігію, організацію праці та ін.)і ствердити «нове» з метою «органічного»приєднання цього регіону до складу СРСР. Установлення радянської влади мало і деякі позитивні наслідки для цих територій: розпочалася українізація, ліквідовувалася система полонізації краю, було зміцнено систему освіти, зростала кількість початкових шкіл, поліпшилося медичне обслуговування населення сільської місцевості, українська мова стала офіційною у Львівському університеті. Попри всю ганебність засобів і методів диктаторського режиму з поверненням західноукраїнських земель до складу України, в історичній перспективі цей факт не можна знехтувати.
16. Українські діячі М.Костомаров, М.Драгоманов, М. Грушевський, Т. Шевченко, Х.Раковський
Одним з видатних істориків XIX ст. був М. І. Костомаров (1817—1885). Він займався як історією України, так і Росії. Написав багато праць з історії України: «Богдан Хмельницький і повернення Південної Русі до Росії» (1857), «Гетьманство Виговського» (1861), «Гетьманство Юрія Хмельницького» (1868), .«Павло Полуботок» (1876), «Руїна. Історія гетьманства Брюховецького, Многогрішного і Самойловича» (1881), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884) та ін. Більшість праць Костомарова видані у зібранні його творів «Історичні монографії та дослідження». Головною заслугою Костомарова є те, що він, на противагу історикам, які в історії бачили діяльність лише царів, гетьманів, полководців та інших видатних осіб, один із перших у вітчизняній історіографії почав вивчати історію народу, його життя й рухи, протиставляючи народ державі. Ввівши до наукового обігу величезну кількість історичних джерел, Костомаров дав блискучі описи народних рухів — народних повстань в Україні, визвольної війни 1648—1654 pp. та ін. Костомаров виступав за республіканський лад, відстоював право українського народу на вільний національний розвиток, ставав на захист української мови й культури.
Окреме своєрідне місце в українській історіографії XIX ст. займає творчість М. Драгоманова. У своїх пристрасних полемічних писаннях Драгоманов викривав антинародний режим царського самодержавства і закликав до його повалення, проповідував ідеї свободи і демократії, визволення від гноблення українського, і всіх поневолених народів, ідеї їхньої дружби ї єднання. За своїм фахом Драгоманов був істориком стародавнього світу, зокрема істориком давньої Греції і Риму, але багато займався й проблемами історії України. Спеціально з історії України Драгоманов у 1876 р". видав у Києві невеличку книжечку «Про українських козаків, татар та турків», у якій з широким використанням народних дум та історичних пісень розповів про численні напади на українські землі татар та турків і боротьбу проти них козаків. Крім того, Драгоманов мав намір написати велику працю про російсько-українські взаємини під назвою «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654—1876)», але встиг написати лише вступ і початок першого розділу. У цьому тексті автор пише, що «царська самоволя заїла вольності українські; московське боярство помогло зрости на Україні зерна кріпацтва». Через це життя України в складі Російської держави Драгоманов вважав пропащим, змарнованим часом. Але найбільше Драгоманов захоплювався народною творчістю українського народу і особливо політичними піснями, які, як він писав у своїй автобіографічній замітці, являють собою «поетичну історію українського народу, яку він розповів сам». Всього з питань українського фольклору й етнографії Драгоманов написав 30 спеціальних праць. Загальнополітичні й філософські погляди Драгоманова і особливо його праці з української культури мали велике значення для розвитку української історіографії.
Наприкінці XIX ст. почав свою наукову діяльність М. С. Грушевський — найвидатніший український історик XX ст. Розвивалися в Україні і філологічні науки. Видатним мовознавцем був професор Харківського університету О. О. Потебня (1835—1891), який написав цінні праці із загальних проблем мовознавства, історичного розвитку української мови, фольклору, етнографії та ін. Багато праць з питань українського фольклору, етнографії, російської і української літератур написав професор Харківського університету М. Ф. Сумцов (1854—1922). Проблеми розвитку української мови вивчали П. Житецький, К. Михальчук та ін. У 90-х роках М. Уманець і А. Спілка упорядкували «Словарь російсько-український».
Незмірно глибокий, безперечно вирішальний і визначальний вплив на національно-культурне відродження і формування та розвиток національної самосвідомості українського народу, на весь подальший шлях України справила художня творчість і вся діяльність великого національного поета Тараса Григоровича Шевченка. «Він був селянський син і став князем в царстві духа. Він був кріпак і став великою силою в громаді людських культур», — говорив про Шевченка Іван Франко. Народився Шевченко 25 лютого (9 березня) 1814 р. у селі Моринцях, Звенигородського повіту на Київщині (тепер Звенигородського району Черкаської області), в сім'ї селянина-кріпака. Сповненим страждань, мук і злигоднів були дитинство і юність Тараса. Матір Тарасову добрую «ще молодую — у могилу нужда та праця положила», а «батько, плачучи з дітьми..., не витерпів лихою долі, умер на панщині...». Діти ж кріпака, а серед них і малий Тарас,— «розлізлися межи людьми, мов мишенята...». 1829 року Шевченко став «козачком» у покоях пана Енгельгардта, а в 1832 р. пан віддав його у науку до кімнатного маляра Ширяева в Петербург. І тільки тут, познайомившись із передовими людьми — І. Сошенком, К- Брюлловим, В. Григоровичем, В. Жуковським, Є. Гребінкою та ін. і, завдяки їм, Шевченко став вільною людиною. У 1838 р. друзі викупили Шевченка з кріпацтва і він почав навчатися в Академії мистецтв під керівництвом Брюллова. Тут же, в Петербурзі, в 1840 р. вийшла перша збірка поезій Шевченка під назвою «Кобзар». У 1841 р. була опублікована поема «Гайдамаки», присвячена великому народному повстанню 1768 р. — «Київщині», у 1843 р. Шевченко приїжджав в Україну, потім, повернувшись у 1844 р. до Петербурга, закінчив в 1845 р. Академію мистецтв, діставши звання «некласного художника». Після цього в 1845—1847 pp. Шевченко працював у Київській комісії для розгляду давніх актів, багато їздив по Україні, вивчав пам'ятники старовини, змальовував їх, збирав народні пісні. У 1846 р. ввійшов до Кирило-Мефодіївського товариства, за що й був жорстоко покараний царем. Світогляд Шевченка формувався передусім на основі тодішньої кріпосницької дійсності, на ґрунті народного життя, народного горя, народної боротьби, народної творчості — народних пісень, дум, переказів і легенд. Шевченко, — говорив про нього Добролюбов, — «вийшов з народу, жив з народом, і не тільки думкою, а й обставинами життя був з ним міцно і кровно зв'язаний». Вийшовши з кріпацького стану, Шевченко став на рівень передових представників освіченого громадянства, опанував усі кращі здобутки української, російської і світової культури. Духовним ґрунтом:, на якому сформувався світогляд Шевченка,— були творчість і діяльність Сковороди і Радищева, декабристів, петрашевців і Герцена — всі надбання прогресивної суспільно-політичної думки. Піднявшись до вершин світової культури, Тарас Шевченко став основоположником нової української літератури, української літературної мови, національним поетом і пророком українського народу. У своїх безсмертних творах — віршах, повістях та ін. — у високохудожній формі він відбив усі кращі риси нашого народу — його багатий духовний світ, вольнолюбність, його ліричність і мужність, його нездоланну волю до боротьби за краще майбутнє. Шевченко, як ніхто інший, з неперевершеною художньою силою змальовував минуле й сучасне життя українського народу, відтворював справжнє історико-культурне обличчя України, пробуджуючи й розвиваючи національну свідомість, виховуючи національну гідність і волю до визволення від усякого гніту. Уже в ранніх своїх поезіях «До Основ'яненка» (1839), «Іван Підкова» (1839), «Тарасова ніч» (1839), «Н. Маркевичу» («Бандуристе, орле сизий») . Таким чином, Т. Г. Шевченко, вийшовши з кріпосного селянства і піднісшись до вершин людської цивілізації, ввібрав у собі всі найпотаємніші думи, болі і прагнення народні, став великим національним поетом, пророком і добрим генієм українського народу. «Для України, — писав дослідник української літератури Сергій Єфремов, — вага Шевченкового генія переходить ті межі, які поставлено навіть великим письменникам у їхній батьківщині: він сам був для неї тим сонцем, що «за собою день веде», — день нового народження на світ великим культурним народом; його поезія стала найкращим виразом національної самосвідомості на Україні, як його особисту долю можна вважати за символ долі всього українського народу».
Раковський Християн Георгійович
(1 серпня 1873 — 11 вересня 1941) — професіон. революціонер, голови Тимчасового робітн.-сел. уряду України, Раднаркому УРСР у 20-х роках ХХ сторіччя. Народився у Градеці (тепер Болгарія). До 1914 — активний учасник болгарського і румунського соціалістичних рухів, один із засновників соціал-демократичних партій у Болгарії і Румунії. Виступав проти участі Болгарії у Першій світовій війні і входив у Центральне бюро антивоєнної революційної Балканської соціал-демократичної робітничої федерації (заснована 1915). У 1918 вступив у партію більшовиків, обіймав посаду голови Верховної автономної колегії, заснованої в Одесі для боротьби проти контрреволюції в Україні та Румунії. Був членом Центрального виконавчого комітету Рад Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу (Румчероду). З травня 1918 очолював більшовицьку дипломатичну делегацію на переговорах з урядом гетьмана П. Скоропадського щодо укладення мирного договору між радянською Росією і Українською Державою. З січня 1919 по липень 1923 (з перервами) очолював уряд радянської України. В ім'я інтернаціоналізму протистояв українському партикуляризмові і навіть ставив під сумнів існування окремої української національності. Проте до кін. 1921 року змінив свої погляди. Наполягав на більшій повазі до українського національного питання, вимагав розширення політичної та економічної самостійності Української СРР. На XII з'їзді Російської Комуністичної партії в квітні 1923 різко критикував позицію Й.Сталіна в національному питанні. Після зміщення з посади голови Раднаркому УСРР був послом СРСР у Великій Британії (1923-25) та Франції (1925-27). Будучи висланим із Франції за революційну діяльність, восени 1927 повернувся в Україну і протягом місяця організував «ліву опозицію». У грудні 1927 на XV з'їзді Російської Комуністичної партії виключений з її рядів, а через місяць — висланий в Астрахань. З 1929 Р. був визнаним всесоюзним лідером «лівої опозиції». У лютому 1934 підкорився партійній дисципліні й отримав дозвіл на повернення в Москву, де став керувати науково-дослідним інститутом наркомату охорони здоров'я. У 1936 заарештований за звинуваченням у шпигунстві й у березні 1938 засуджений до 20 років ув'язнення. Розстріляний в Орловській в'язниці у зв`язку з наближенням фронту.
2. это D совершение гражданскоправовых сделок с ценными бумагами в качестве поверенного или комиссионера
3. вогосподарської діяльності підприємства з метою виявлення резервів підвищення його ринкової вартості та за
4. Основы психологии успеха В жизни часто бывает так что вам необходимо сделать нечто важное
5. Вариант определяется по последней цифре зачетной книжки
6. ЛЕКЦИЯ 9 Электромагнитное излучение
7. Організація і управління в екологічній діяльності- Охарактеризуйте предмет і метод теорії управл
8. Международное экономическое прав
9. тема ~ совокупность политич институтов и все формы коммуникации между ними Компоненты политической систем
10. Дорогой читатель мы будем очень благодарны за все Ваши замечания дополнения и предложения
11. Социологические теории Зиновьева
12. О Асклепий3 великое чудо есть челове
13. На тему ldquo; Принципы и методы сегментации рынка rdquo; по дисциплине Маркетинг Вы
14. тематика Курс- 1 Семестр-2 Утверждаю- Заведующий кафедрой
15. а Название этого направления связано с именем древнегреческого бога Гермеса ~ посланника богов и толковат
16. Создание диаграмм средствами MS Excel 2003 Выполнив задания этой темы вы научитес
17. I Социальные- взаимоотношения человека и общества выбор профессии проблемы образования медицины эко
18. . Основания прекращения брака2
19. В основе жизнедеятельности любого организма лежат химические процессы
20. Обращение первобытных людей к новому для них виду деятель ности искусству одно из величайших событи