Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Н.Верт
ІСТОРІЯ
РАДЯНСЬКОЇ
ДЕРЖАВИ
1900-1991
Переклад з французької
Видавнича агенція
"ВЕРТЕКС"
Рівне, 2001
ББК 63.3(2)6
В35
NICOLAS WERTH
HISTOIRE DE I'UNION SOVIETIQUE De l'Emrire russe a TUnion sovietique 1900-1991
Верт Н.
Історія Радянської держави. І900-1991: Пер. з фр.
Навчальний посібник.
Видавнича агенція «Вертекс», 2001 - 480 с.
Підручник Н. Верта за останні роки став одним з найбільш популярних у вищих учбових закладах Росії та України. Об'єктивність викладу, концептуальна стрункість дозволяють успішно використовувати його не тільки викладачам, студентам і абіту рієнтам, але й школярам старших класів. Крім української та російської, книга пере кладена також на англійську та італійську мови.
ISBN 966-7147-11-8
Presses Universitaires de France, 1990
«Прогресс-Академия», 1992, 1994
Издательство «Весь Мир», 1995
Видавнича агенція «Вертекс», 2001
ПЕРЕДМОВА ДО ДРУГОГО РОСІЙСЬКОГО ВИДАННЯ
Коли готувалося до виходу в світ перше видання цієї книги, ні автор, ні видавництво ще не знали, як воно буде зустрінуте читачами. На щастя, наші хвилювання були марними. Протягом тижня книга зникла з прилавків мага зинів. Позитивна реакція преси, листи читачів остаточно переконали нас у тому, що перший перекладний підручник із сучасної російської історії відбу вся. Звісно, у відгуках на видання містилися й вказівки на окремі неточності, висловлювалися зауваження та пропозиції по підготовці книги до переви дання. Ми додали бібліографію і постаралися врахувати всі істотні і корисні зауваження. Дякуємо нашим читачам за відгуки про книгу.
ПЕРЕДМОВА ДО УКРАЇНСЬКОГО ВИДАННЯ
Одного дня видавнича агенція «Вертекс» вирішила розпочати роботу над перекладами на українську мову найкращих (на наш погляд) російсько мовних навчальних посібників для студентів вищих учбових закладів. Одра зу постало питання: що перекладати ? Було розпочато роботу одразу над кі лькома підручниками. Однак нам здається досить символічним, що історія нового проекту розпочинається з книги історичного напрямку. В усякому разі ми сподіваємося, що переклад «Історії Радянської держави» Н.Верта знай де своє місце серед кращих україномовних навчальних посібників.
Розділ І
Російська імперія на початку XX ст.
І. ПОЛІТИЧНІ, ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ ПРОТИРІЧЧЯ
1. Самодержавство
При розгляді політичного становища в європейських державах початку XX ст. відразу впадають в очі специфічні особливості Російської імперії. У той час, як повсюди в Європі державна влада розвивалася в напрямку парла ментаризму та виборних структур. Російська імперія залишалася останнім оплотом абсолютизму, а влада государя не обмежувалася ніякими виборчи ми органами. У Зведенні законів Російської імперії видання 1892 р. урочисто проголошувався обов'язок цілковитої слухняності цареві; влада його визна чалася як «самодержавна й необмежена».
Абсолютні прерогативи царя обмежувалися лише двома умовами, озна ченими в основному правовому документі імперії: йому ставилося в обов'я зок неухильно дотримуватися закону про престолонаслідування та сповіду вати православну віру. Будучи наступником і спадкоємцем візантійського імператора, цар-самодержець отримував владу безпосередньо від Бога. З цієї точки зору будь-яка спроба відмови від верховної влади ставала святотатст вом. У 1907 г. Д.Мережковський писав, що в той час, коли будь-який інший імператор міг силою обставин перетворитися на конституційного монарха, православний государ був позбавлений такої можливості. Подвійна приро да його влади перешкоджала будь-якій еволюції, прирікала самодержавство на застій. Непорушність принципу царської влади робила неможливим вве дення конституційного ладу. Звичайно, самодержавство могло провести ре форми зверху, але в його наміри ніколи не входило створення будь-якого конституційного органу, який неминуче став би оплотом організованої опо зиції.
У керуванні країною цар спирався на централізований і суворо ієрархі-зований бюрократичний апарат, який виник ще у XVIII сторіччі: міністрів і радників, призначених ним самим, і консультативні органи, до яких входили вищі представники двору та бюрократії. Державна рада була законодорад-чим органом, а члени її, чиновники вищого рангу, призначалися довічно. Думки, висловлювані членами Ради при розгляді законів, ніяким чином не обмежували свободи рішень государя. Виконавчий орган самодержавної дер жави - Рада міністрів, створена за часів Олександра І, - мала також консультативні функції. Що ж до Сенату, заснованого ще за Петра І, то в кінці XIX ст. він фактично перетворився на орган, виконуючий функції Верховного суду. Сенатори, які призначалися майже завжди довічно особисто государем, по винні були обнародувати закони, роз'яснювати їх, стежити за їх виконанням і контролювати законність цій представників влади на місцях.
Як і в минулому, вищі державні чиновники у переважній більшості були спадковими дворянами. Аристократ ія також займала ключові посади в про вінції, і, передусім пост губернатора, відповідального за збір податків та охо рону державного майна. Аристокра пя проводила свій вплив і через інститут «предводителів дворянства», які обиралися дворянськими зборами на міс цях і затверджувалися царем. Цей інститут, створений за Катерини II, являв собою одночасно виборчий орган дворянського самоврядування та основну ланку адміністративної системи. Єді і на значна зміна даного інституту стосу валася його родового складу, що було джерелом можливого непорозуміння між представниками вищих верств бюрократії та частиною земельної арис тократії. Зниження частки представництва землевласників відбувалося па ралельно із збільшенням частки міських і промислових власників. Поміщики середньої руки все рідше обирали адміністративну кар'єру, оскільки чинов ництво, зі слів одного поміщика з Пензенської губернії, переродилося «на клас позастанових інтелектуалів» і стало тією «непереборною стіною, що розділила монарха та його народ».
Зрештою «великі реформи» царя-визволителя Олександра II, спричине ні наполегливою необхідністю пристосувати до вимог сучасної держави юри дичні та адміністративні інститути країни, призвели черговий раз до зміц нення вікового союзу між престолом і дворянами, не призвівши на відміну від реформ Петра І до рішучих змін у суспільних зв'язках. Обмеженим і супе речливим характером реформ пояснюється повернення назад, до реакції, яке сталося після вбивства Олександра II. Щоб придушити сплеск опозиції но вих верств суспільства - представників ліберальних професій, студентів, ку пецтва й підприємців, далеких від традиційних соціальних структур, - яким царський абсолютизм відмовляв у будь-якій участі в політичному житті, - Олександр III (1881-1894 рр.) встав па шлях «коптрреформ». Протягом усіх грипаді ія ги років його царювання політиці реставрації самодержавства були підпорядковані всі галузі життя: університети були закликані до порядку й поставлені під урядовий нагляд, в ліцеях була проведена «чистка» від усяко го роду педворянських елементів - «дітей крамарів, слуг та інше», посилила ся цензура, посилилася русифікація Польщі, Фінляндії, влада адміністрації на місцях була зміцнена введенням інституту земських начальників, також із дворян. Законодавчі акти від 12 червня 1890 р. (відносно земств) і від 11 чер вня 1892 р. (відносно міських дум) обмежили повноваження цих органів, що були встановлені ще за часів «великих реформ» Олександра II. Із усіх заходів, зроблених з метою зміцнення самодержавства, найбільш непопулярним став, без сумніву, Указ від 14 серпня 1881 р., згідно якого можна було відмі-,нити, оголосивши «частковий» або «повний» надзвичайний стан, і без того куці гарантовані законом права й притягти до військового суду трибуналу винних у політичних злочинах.
Вступ на престол Миколи II (1894 р.) пробудив надії тих, хто, як і раніше прагнув, беручи за зразок суспільні цінності сучасних промислово розвине них країн, до реформ, таких, як відділення релігії від держави, гарантія осно вних свобод, наявність виборних органів влади, національний суверенітет. На адресу царя надходили прохання, в яких земства висловлювали надію на поновлення і продовження реформ, проведених в 60 - 70 рр. 29 січня 1895 р. Микола II у своїй промові перед представниками земств категорично відмо вився від будь-яких поступок і, назвавши їх «безглуздими мріяннями», за явив: «Нехай всі знають, що Я, присвячуючи всі Свої сили благу народному, буду охороняти начало самодержавства так само твердо й неухильно, як охо роняв його Мій незабутній, покійний Родитель». На рубежі століть у царсь кої влади була лише одна насущна політична задача - у будь-який спосіб зберегти самодержавство.
2. Особливості розвитку промисловості
Подібно тому, як політична система Російської імперії значно відрізня лася від західної, розвиток капіталізму в країні мав свою специфіку. Якщо в інших європейських країнах промисловість розвивалася природним шляхом і незалежно від держави, то в Росії з часів Петра І вона знаходилася повністю під контролем держави і розвивалася дуже нерівномірно, насамперед в зале жності від стратегічних задач уряду. Економічні досягнення самодержавній державі давалися тяжко; вони виснажували народ, не дозволяючи Росії по долати відсталість і наблизитися до найбільш розвинених країн Західної Єв ропи. Протягом всієї першої половини XIX ст. уряд з острахом дивився на розвиток промисловості та його неминучий наслідок - «виразку пролетаріа ту». Тільки зазнавши жорстокої поразки в Кримській війні, яка виявила всю небезпеку економічного відставання, царський уряд усвідомив насущну не обхідність промислового та військового розвитку. Суперництво з європей ськими державами змушувало російське самодержавство передусім створю вати широку мережу залізниць і фінансувати важку промисловість. Таким чином, залізничне будівництво (тільки за період з 1861 по 1900 р. було побу довано та введено в експлуатацію 51 600 км залізниць, причому 22 тис. з них були введені в експлуатацію протягом одного десятиріччя, з 1890 по 1900 р.) дало значний імпульс розвитку всієї економіки загалом і пере творилося на рушійну силу індустріалізації Росії. Однак протягом трьох десятиріч, почилаючи із дня звільнення селян, зростання промисловості залишалося зага лом досить скромним (2,5 - 3% на рік). Економічна відсталість країни була серйозною і іерешкодою на шляху індустріалізації. Аж до 1880 р. країні дово дилося ввозити сировину і обладнання для будівництва залізниць. На шляху до реальних змін стояли дві основні перешкоди: перша - слабкість і нестій кість внутрішнього ринку, зумовлена дуже низького купівельною спромож ністю народної маси, особливо селянства; друга - нестабільність фінансово го ринку і банківської системи, що виключало можливість серйозних капіта ловкладень.
Для подолання цих перешкод була потрібна значна і послідовна допо мога з боку держави. Вона прийняла конкретні форми в 1880-их рр., а по вною мірою розгорнулася в 1890-их рр. Продовжуючи справу, розпочату його попередниками - Ройтерном, Бунті, Вишнеградським, С.Вітте, міністр фінансів з 1892 по 1901 р., зумів переконати Миколу II в необхідності проведення по слідовної економічної програми розвитку промисловості. Ця програма скла далася з чотирьох основних напрямків:
жорстка податкова політика, яка вимагає значних жертв з боку місько го, але особливо сільського населення. Важке податкове обкладення селянс тва, постійно зростаючі непрямі податки на товари широкого споживання (насамперед державна монополія на горілку) та інші заходи гарантували протягом 12 років бюджетні надлишки й дозволяли вивільнити необхідний капітал для вкладення в промислове виробництво та розповсюдження дер жавних замовлень на промислових підприємствах;
суворий протекціонізм, який захищав ті сектори вітчизняної промисло вості, що лише почали розвиватися, від іноземної конкуренції;
фінансова реформа (1897 р.). стабільність, яка б гарантувала й плато спроможність рубля. Була введена система єдиного забезпечення рубля зо лотом, його вільна копвертованість, жорстка впорядкованість права емісії -в результаті золотий рубль на рубежі століть перетворився на одну із стійких європейських валют. Реформа також вплинула на розширення іноземних капіталовкладень, чому в чималій мірі сприяв розвиток банківської справи, причому деякі банки набули першорядного значення (наприклад, Російсь кий банк для зовнішньої торгівлі, Північний банк, Російсько-Азіатський банк);
звернення до іноземного капіталу. Воно проводилося або у вигляді без посередніх капіталовкладень в підприємства (іноземні фірми в Росії, змішані підприємства, російські цінні папери котувалися на європейських біржах, їх придбавали іноземці), або у вигляді державних облігаційних позик, поши рюваних на британському, німецькому, бельгійському, але головним чином французькому ринках цінних паперів. Частка іноземного капіталу в акціоне рних товариствах, згідно з оцінками різних джерел, варіювалася від 15 до 29% від загального капіталу. Насправді більш показовими представляються суми капіталовкладень по галузях і їх ріст за десятиріччя з 1890 по 1900 р. Радянський дослідник Лященко приводить наступні цифри: сума іноземних капіталовкладень у вугільну промисловість збільшилася в п'ять разів і дося гла до 1900 р. 70% всіх капіталовкладень; в металургії зони збільшилися в 3,5 рази, склавши 42% загальних сум вкладеного капіталу до того ж 1900 р. Се ред іноземних інвесторів французи та бельгійці складали більшість, їм нале жало 58% капітальних вкладень, в той час як німці володіли лише 24%, а англійці - 15%. Із сказаного можна зробити висновок про те, що приплив іноземного капіталу став для Росії того часу масовим явищем.
Таке становище, природно, призвело до серйозної політичної полеміки, особливо в 1898-1899 рр., між графом Вітте і тими діловими колами, які успі шно співробітничали з іноземними фірмами, з одного боку, і з іншого - таки ми міністрами, як Муравйов (іноземне відомство) та Куропаткін (військове), підтриманих поміщиками. Вітте прагнув прискорити процес індустріаліза ції, який дозволив би Російській імперії наздогнати Захід. Прагнення до ін дустріалізації і прозахідні настрої йшли поруч. Противники Вітте завдавали ударів у найвразливіші, з їх точки зору, місця: опора на закордон неминуче ставила Росію в підлегле становище до іноземних вкладників, що в свою чер гу створювало загрозу національній незалежності. У березні 1899 р. Микола II вирішив суперечку на користь Вітте. Останній переконав царя в тому, що стабільність політичної влади в Росії гарантувала її економічну незалежність. («Тільки нації, що розкладаються можуть боятися закріпачення їх прибува ючими іноземцями. Росія не Китай!»)
Приплив іноземного капіталу зіграв значну роль у промисловому роз витку 1890-х рр. Однак, він же намітив і його межі: варто було в останні міся ці 1899 рр. статися згортанню європейського фінансового ринку, виклика ному загальним подорожчанням грошей, як тут же настала криза в гірничо добувній, металургійній та машинобудівній промисловості, що контролю валися значною мірою іноземним капіталом або виконували державні замо влення. Та все ж результати економічної політики Вітте були вражаючими. За тринадцять років (1887-1900 рр.) зайнятість у промисловості збільшилася в середньому на 4,6°/). Загальна довжина залізничної мережі подвоїлася за дванадцятирічний термін (1892-1904 рр.). За ці роки було завершене будів ництво Транссибірської залізниці, що значно спростило подальше освоєння регіону, були прокладені нові залізничні гілки, які мали швидше стратегічне, ніж економічне значення. Так, наприклад, будівництво гілки Оренбург - Та-шкент, заплановане угодою з урядом Франції з той період, коли внаслідок інциденту у Фашоді зіпсувалися відносини між Францією та Великобритані єю, мало в першу чергу забезпечити зв'язок між європейською частиною Ро сії та Середньою Азією з розрахунку на можливі спільні військові дії проти британських колоній. «Залізнична лихоманка» сприяла розвитку надійної сучасної металургійної промисловості з високою концентрацією виробницт ва (одна третина промислових робітників була зайнята на 2% підприємств). За десять років виробництво чавуну, прокату її сталі потроїлося. Видобуток нафти збільшився у п'ять разів, а Бакинський регіон, освоєння якого розвер нулося з 1880 р., до кінця 1900 р. давав майже половину світової продукції нафти.
Промисловпіі злет 1890-х рр. повністю перетворив багато які області імперії, викликавши розвиток міських центрів і виникнення нових великих сучасних заводів. Він па тридцять років уперед визначив обличчя промисло вої карти Росії. Центральний регіон навколо Москви набув ще більшого зна чення, так само як і район навколо Санкт-Петербурга, де зосередилися такі промислові гіганти, як Путилівські заводи, що нараховували більше 12 тис. робітників, металургійні та хімічні підприємсі ва. Урал же, навпаки, прийшов того часу в занепад через свою соціальну та технологічну відсталість. Місце Уралу зайняла Україна та південь Росії. Розробка запасів залізняку Криворі жжя та кам'яного вугілля в Донбасі дозволили Україні вийти на одне з пер ших місць в імперії. Була здійснена також деяка раціоналізація роботи про мисловості: в європейській частині Росії так звана Катерининська лінія вже з 1885 р. зв'язала вугільні шахти Донбасу і рудне родовище у Криворіжжі, що сприяло створенню в цьому районі великого вугільно-металургійного ком плексу. У районі Лодзі, на російській території Польщі, приблизно в рівній пропорції були представлені важка та переробна промисловість. У портових містах Балтики (Рига, Ревель, Санкт-Петербург)розвивалися галузі промис ловості, для яких була потрібна робоча сила більш високої кваліфікації, такі, як точна механіка, електрообладнання, військова промисловість. У портах Причорномор'я розвивалася хімічна й особливо харчова промисловість. Ба гатогалузевою стала промисловість Москви. Як і раніше провідним залиша лося текстильне виробництво в районі верхньої течії Волги,
Небувалий підйом економіки в кінці XIX ст. сприяв накопиченню капі талів, але одночасно з цим і появі нових соціальних прошарків з їх проблема ми і запитами, невластивими самодержавному суспільству, переважно селян ському і дворянському. Він породив серйозний дестабілізуючий чинник в жорсткп'і і нерухомій політичній системі, не потерпілій від політичних заво рушені,, що прокотилися Європою в 1789-1848 рр. Сама ж система була аб солютно пспідго товленою до будь-яких змін. До цієї все більш гострої супе речності між продуктивними силами, які переживали активний розвиток і застарілими суспільними інститутами додалася те одна суперечність, поро джена подвійністю соціально-економічної структури: промисловий капіта лізм в декількох передовий галузях і в обмеженому числі регіонів та архаїчні структури (які значного мірою можна охарактеризувати як феодальні) на селі.
Подальшому розвитку країни заважав низький рівень промислового споживання сільського населення та нерозвинений споживчий ринок в місті. Розвиток промисловості значною мірою залежав від державних замовлень і недостатньо стимулювався внутрішнім ринком. Основною суперечністю роз витку економіки країни став колосальний розрив між сільським господарст вом з його архаїчними способами виробництва і промисловістю, що спира лася на передову технологію.
3. Особливості селянського суспільства
Окремі радянські історики наполягали, що скасування кріпацтва, яке вони називали «буржуазною реформою», викликало прискорений розвиток капіталізму на селі. Тим самим вони лише повторювали тезу Леніна, яку він висунув у 1900 р. в роботі «Розвиток капіталізму в Росії». Насправді ж, якщо брати до уваги ті умови, за яких було знищено кріпацтво, його скасування не стільки сприяло розвитку капіталізму, скільки консервувало архаїчні, мож на сказати феодальні економічні структури. Крім того, юридичне звільнення селян не диктувалося насущною економічною необхідністю. Промисловість далеко не завжди була зацікавлена в скасуванні кріпацтва: наприклад, мета лургія - одна з найбільш динамічних галузей промисловості - використову вала кріпаків і декрет про звільнення селян загрожував дезорганізувати її роботу.
Скасування кріпацтва було викликане страхом перед бунтами і масови ми збуреннями селян. Селянські смути, викликані Кримською війною, все більш численні і небезпечні, змусили уряд вирішити селянське питання. Ре форма 1861 р. звільнила селян лише з юридичної точки зору, не давши їм економічної незалежності. Самодержавство постаралося всіма силами збере гти інтереси та привілеї помісного дворянства. Звільненим селянам доводи лося викуповувати землю, яку вони обробляли, часто за завищеними цінами, що на піввіку вперед прирікало їх на боргову кабалу. До того ж наділ, що викуповувався, був, як правило, меншим від того, що вони обробляли рані ше. Земельні ділянки, так звані «відрізки», відходили поміщикам і перемежо вувалися із селянськими землями, створюючи таку мішанину, що частіше за все селяни за різне відробляння вимушені були орендувати ці ділянки у помі щика, щоб придати хоча б видимість цілісності своїм володінням. Клаптева плутанина селянських наділів і поміщицьких угідь стала характерною рисою російського сільського пейзажу, селянам доводилося звертатися до поміщи ків за дозволом на проїзд через їх землі. Юридичні засоби підкорення зник ли, однак економічна залежність селян від поміщика збереглася і навіть по силилася.
Через значний приріст селянського населення (за 40 років на 65%) неста ча землі ставала все більш відчутною. 30% селян склали «надлишок» насе лення, економічно непотрібний і незайнятий. До 1900 р. середній наділ се лянської сім'ї знизився до двох десятин, це було набагато меншим від того, що вона мала в 1861 р. Становище ускладнювалося відсталістю сільськогос подарської техніки, недостача засобів виробництва ставала справді драма тичною. Третина селянських дворів була безкінною, ще третина мала лише одного коня. Російський селянин отримував найнижчі урожаї зернових в Європі (5 - 6 ц з га).
Зубожіння селянського населення супроводжувалося посиленням фіска льного тиску. Податки, за рахунок яких у значній мірі йшов розвиток про мисловості, лягали на селянство важким тягарем. Економічна кон'юнктура складалася в умовах падіння цін на сільськогосподарську продукцію (ціни на зерно знизилися наполовину між 1860 і 1900 рр.) і зростання цін на землю і орендної плати. Потреба в готівці для сплати податків і ринкова економіка на селі (нехай і дуже слабо розвинена) змушували селянина продавати части ну необхідної для внутрішнього споживання сільськогосподарської продук ції. «Ми будемо менше їсти, але будемо більше експортувати», - заявив в 1887 р. міністр фінансів Вишиеградський. Ця фраза була сказана аж ніяк не для красного слівця. А ще через чотири роки в перенаселених родючих губе рніях країни вибухнув страшний голод, який забрав десятки тисяч життів. Він розкрив усю глибину аграрної кризи. Голод спричинив обурення інтелі генції, сприяв мобілізації громадської думки, приголомшеної нездатністю влади запобігти цій катастрофі, тоді як країна експортувала щорічно п'яту частину урожаю зернових.
Знаходячись в рабській залежності від застарілої сільськогосподарської техніки, від влади поміщиків, яким вони продовжували виплачувати високу орендну плату і вимушені були продавати свій труд, селяни в більшості своїй терпіли ще й дріб'язкову опіку громади. Громада встановлювала правила й умови періодичного перерозподілу земель (в суворій залежності від кількості їдоків у кожній сім'ї), календарні терміни сільських робіт і порядок чергуван ня культур, брала на себе колективну відповідальність за виплату податків і викупних платежів кожного із своїх членів. Громада вирішувала, видати або відмовити у видачі паспорта селянинові, щоб він міг покинути назавжди або на деякий час своє село в пошуках роботи в іншому місці. Стійкість громад ських традицій перешкоджала появі нового селянства, яке відчувало б себе повноцінним господарем землі. Закон від 14 грудня 1893 р., прийнятий з іні ціативи прихильників громадського укладу, які вважали, що, оскільки він гарантує селянинові мінімум землі, то стане і рятівним заслоном проти роз ростання «виразки пролетаріату», ще більш ускладнив вихід селян з громад і обмежив свободу володіння земельними ділянками. Щоб стати повним власником, селянинові треба було не тільки повністю розрахуватися за землю, але й отримати згоду не менше двох третин членів своєї громади. Ця міра різко пригальмувала звільнення селян від пут громадського землеволодіння, яке лише намітилося в 1880-х рр.
Збереження громадських традицій мало також інші наслідки - воно за тримало процес соціального розшарування в селі. Почуття солідарності, на лежності до однієї громади заважало зародженню класової свідомості у се лянської бідноти. Тим самим певною мірою гальмувався процес пролетари-зації найбільш знедолених. Навіть після переселення в місто селяни-бідняки, що стали робітниками, не втрачали повністю зв'язок із селом, принаймні, протягом одного покоління. За ними зберігався громадський наділ, і вони могли повернутися в село на час польових робіт. (Однак, починаючи з 1900 р. практика ця помітно скоротилася, особливо серед петербурзьких і московсь ких робітників, яким вдалося перевезти в місто і свої сім'ї.) У противагу цьо му громадські традиції сповільнили економічне розкріпачення і найбільш багатої меншості сільського населення, так званих куркулів. Звісно, курку льство почало викуповувати землі, брати в оренду інвентар, використовува ти на сезонних роботах селян-бідняків, давати їм гроші в борг, щоб вони могли протриматися до майбутнього урожаю. Для того, щоб швидше домо гтися переходу до сучасних форм господарювання, необхідно було не лише послабити тиск з боку громади, але й замінити сільських лихварів більш або менш налагодженою банківською системою. Розширення залізничної мере жі повинне було активізувати товарообмін, що призвело б до рішучого збі льшення міського споживчого ринку. Однак більшість російських міст все ще являла собою нагромадження бідного передмістя навколо убогих торго вих центрів, населення яких збільшувалося в зимовий сезон у зв'язку з напли вом селян, які шукали тимчасову роботу, і меншало з приходом весни, коли вони повертітися в село. Сільським виробникам нікому було продавати свою продукцію. На рубежі ХІХ-ХХ століть у Росії, по суті, не існувало тієї верст ви суспільства, яку можна було б назвати сільською буржуазією.
У селі існувало цілком особливе відношення до власності на землю, що пояснювалося громадським укладом. З цього приводу Вітте помічав, що «горе тій країні, яка не виховала у населення почуття законності і власності, а, на впаки, насаджувала різного роду колективне володіння». У селян було твер де переконання, що земля не повинна належати нікому, будучи не предметом власності, а швидше початковою даністю їхнього оточення, подібно повіт рю, воді, деревам, сонцю. Такого роду уявлення, що висловлювалися селян ськими комітетами під час революції 1905 р., штовхали селян на захоплення панських земель, лісів, поміщицьких пасовищ і т.д. Згідно поліцейському донесенню тих часів, селяни постійно здійснювали тисячі порушень законів про власність.
Спадщина феодального минулого також відчувалася і в економічному мисленні землевласників. Поміщик не прагнув впроваджувати технічні удо сконалення, які збільшили б продуктивність праці: робоча сила була в над лишку і майже безкоштовною, оскільки сільське населення постійно росло; крім того, поміщик міг використати примітивний сільськогосподарський ін вентар самих селян, які звикли сплачувати борги у вигляді панщини. (Були, звісно, і деякі винятки, в основному на околицях імперії - в Прибалтиці, При чорномор'ї, в степових районах південного сходу Росії, в тих місцевостях, де тиск громадського укладу і пережитки кріпацтва були слабшими.) Помісне дворянство поступово приходило в занепад через непродуктивні витрати, які в кінцевому результаті призвели до переходу землі в руки інших соціальних верств населення. Однак процес цей був значно уповільнений як урядовими заходами на захист помісного дворянства, наприклад створенням в 1885 р. Державного дворянського земельного банку, який видавав позику під 4% річних і без особливого контролю (що дозволяло поміщикам проводити ви гідні операції, але зовсім не обов'язково поліпшувало стан їх маєтків), так і шляхом постійного підвищення цін на землю. На рубежі століття родові по міщицькі землі були ще досить значними. Що ж до селян, вони продовжува ли із зростаючим нетерпінням чекати нових наділів за рахунок поміщицьких земель.
4. «Робітниче питання»
Одним із наслідків економічного розвитку 1890-х рр. стало утворення промислового пролетаріату. Під впливом перебільшеної оцінки Леніна, який вважав, що пролетарське і напівпролетарське населення міста і села складає 63,7 млн. чоловік, радянські історики, як правило, переоцінюють його чисе льність. Насправді ж кількість робітників, зайнятих в різних галузях сільсь кого господарства, промисловості і торгівлі, не перевищувало 9 мли. Що ж до робітників у повному розумінні слова, їх нараховувалося всього 3 млн., і вони становили відносно невеликий відсоток від загальної кількості «перед-промислової» бідноти - прислуги, поденників, дрібних ремісників.
Як би там не було, надзвичайно високий рівень промислової концентра ції сприяв виникненню справжнього робітничого класу. Російський проле таріат був молодим, з яскраво вираженим розподілом між невеликим ядром досить кваліфікованих робітників і переважною більшістю робітників, що недавно прибули із сіл і поверталися туди більш або менш регулярно. У робі тничому середовищі одного й того ж міста класова свідомість була далека від єдності; так, наприклад, в Москві залізничники або робітники-металурги заводу Гужона вважали себе робітничою елітою в порівнянні із сезонними робітниками, що наймалися зимою на харчові або шкіряні підприємства. Те саме спостерігалося і в Санкт-Петербурзі, де путилівці і робітники корабле будівних верфей, які більше двох поколінь жили на Виборзькій стороні, вва жали себе вищими за робітників, які нещодавно прибули із села. У Баку етні чні розбрати між вірменами, турками, персами, іншими кавказькими народ ностями створювали перешкоди для будь-яких форм об'єднання робітників. Загалом в нещодавно створених промислових центрах робітниче населення було більш рухливим. Біля третини робітників жили за межами традиційних промислових центрів: навколо ізольованих заводів, що стояли вздовж шля хів сполучення, або неподалік від джерел енергопостачання.
Російський пролетаріат зазнавав особливо жорстокої експлуатації. Ро бочий день тривав довго (від 12 до 14 годин), заробітна плата була жебраць кою, до того ж нерідко з неї утримували третину в рахунок незліченних штра фів. Нещасні випадки на виробництві траплялися дуже часто (за один лише 1904 р. нараховувалося 50 загиблих і 5500 важкопоранених тільки серед залі зничників). Умови життя робітників часто не піддавалися опису; так, на Укра їні вони жили в землянках, у великих містах - у похмурих бараках, казармах, розташованих на околицях.
«На щастя, в Росії не існує, на відміну від Західної Європи, ні робітничо го класу, ні робітничого питання», - заявив Вітте в 1895 р. «Дідусь російської промисловості», як його називали, вважав достатньою умовою гарантії миру і злагоди добре відношення роботодавця до своїх робітників, простоту і спра ведливість у взаємовідносинах. Тільки подібними патріархальними відноси нами можна пояснити примітивність існуючого трудового законодавства. У 1882 р. міністр фінансів Бунті спробував увести зачатки трудового законо давства: обмеження робочого дня для підлітків молодших 15 років, заборону праці дітей молодших 12 років і створення особливого загону фабричних ін спекторів. Але реакція заводських хазяїв була дуже різкою і Бунті довелося залишити свій пост. Згодом часто виникали розбіжності у відносинах між Міністерством фінансів, яке було тісно пов'язане із промисловцями і охоче йшло на поступки заводському начальству, і Міністерством внутрішніх справ, пройнятим патріархальним духом, і прагнучим насамперед до збереження суспільного спокою, але схильним вважати, що можна вирішити соціальні питання авторитарним поліпшенням життя робітників.
Один за другим видавалися суперечливі закони: в 1885-1886 рр. була проголошена заборона на використання праці жінок і дітей в нічний час; введене правило, згідно якого суми, що стягуються як штрафи, повинні були йти на поліпшення умов праці. Одночасно приймалися закони, що йшли вро зріз із цими положеннями. Незважаючи на оптиміс пічні заяви Вітте, перші конфлікти вибухнули ще до середини 1880-х рр. Найбільш значним був страйк у травні-червні 1896 р. Страйкувало 35 тис. робітників текстильної промис ловості Санкт-Петербургу. Вони висували чисто економічні і соціальні вимоги: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, скасування штрафів, відкриття вечірніх і недільних шкіл. Уряд, злякавшись розмаху і тривалості страйку, пішов на поступки. Закон 14 червня 1897 р. обмежив робочий день одинадцятьма з половиною годинами і зобов'язав дотримува ти режим вихідного недільного дня. Подібно попереднім, даний закон пога но дотримувався через відсутність належного апарату фабричної інспекції; в результаті він не призвів до істотних змін умов життя і праці промислового пролетаріату, вимоги робітників не знизилися, а, швидше навпаки, зросли.
У принципі всі види робітничих об'єднань і профспілок були під заборо ною. Однак, щоб попередити можливі контакти між робітниками і «профе сійними агітаторами», власті вирішили створити офіційні профспілки, які отримали назву зубатівських від імені С.В. Зубатова, що перейшов, подібно багатьом колишнім революціонерам, на службу до царської охранки. Ідея Зубатова була простою і цілком відповідала самодержавній ідеології, згідно з якою цар-батечко був природним захисником робітничого люду. Оскільки страйки та всі інші форми робітничого руху не дозволялися, уряду належало самому взяти в руки турботу про «законні» інтереси трудящих. Таким чи ном, власті прагнули зміцнити традиційні вірнопідданські настрої в робіт ничому середовищі й уникнути поступового переростання боротьби робіт ників за свої права в революційну боротьбу проти існуючого ладу. Насправ ді ж подібного роду організації, створені зверху, щоб перешкодити проник ненню революційних ідей з робітниче середовище, виявилися досить небез печною зброєю, бо на зміну колишньому типу робітника із селянського сере довища, робітнику 1870-1890-х рр., прийшов новий, більш свідомий робіт ник, здатний зрозуміти суть «зубатівщини», як це показав страйковий рух влітку 1903 р. на Україні, зокрема в Одесі.
В одному з донесень поліції в 1901 р. зазначалося: «З доброго малого робітник перетворився на своєрідного напівграмотного інтелігента, що вва жає своїм обов'язком відкинути релігійні та сімейні устої, дозволяє собі ігно рувати закони, порушувати їх або глумитися над ними». Радянські історики завжди перебільшували рівень класової свідомості і політичної зрілості ро сійського пролетаріату. Вони особливо наполягали на ідеологічних розхо дженнях між «дрібнобуржуазною», «утопічною» позицією народників і спра вжньою класовою самосвідомістю робітників ще до появи перших соціал-демократичних груп. По суті справи, нелюдські умови життя робітничого класу, повна відсутність політичних і профспілкових свобод, викликали шви дше глухе невдоволення і спонтанний протест, піднімали робітників на страй ки, бунти і погроми, ніж сприяли створенню організованого профспілкового руху або зростанню політичної активності. Аж до 1905 р. контакти між робі тничою середою і професійними революціонерами були дуже обмеженими. Проте, в 1902 р. один фахівець з робітничого питання писав, що країна зпаходиться на вулкані, готовому до виверження в будь-яку хвилину. І дійсно, революція 1905 р., на загальний подив, показала силу робітничого класу, який ще в липні 1904 р. «Іскра» - офіційний орган Російської соціал-демократич-ної робітничої партії - називала аморфною масою, позбавленою будь-якої класової свідомості.
ІІ. ОПОЗИЦІЙНІ РУХИ
1. Ліберали
Соціальні та економічні зміни кінця XIX сторіччя сприяли підйому опо зиційних рухів, які ставили в більшій або меншій мірі під сумнів існуючий політичний устрій. Ліберальний рух був найбільш помітним серед них. Дуже різнорідний за своїм складом, рух мав дві течії - помірну та радикальну.
Помірні ліберали в більшості своїй були земськими діячами. Незважаю чи на те, що система виборів у земствах давала явну перевагу представникам привілейованого класу, в їхньому середовищі розвивалася опозиція. Навіть найбільш законослухняні земські діячі в провінції, зрештою, обурилися тим, що центральний уряд так різко обмежив їхню роль на місцях. Голод 1891 р. дав вирішальний імпульс розвитку опозиції. Вона сформувалася як реакція проти всесилля царської бюрократії, її бездіяльності, проти відсталості само державства, проти економічної політики Вітте. Розгублені власті звернулися до земських діячів, щоб організувати допомогу голодуючим селянам. Були сформовані групи з вивчення аграрного питання (в 1890-х рр. з'явилася зна чна кількість серйозних трудів з етнографії, економіки, статистики села). Констатація соціальної нерівності на селі неминуче призвела до бажання ре формувати систему, яка її породжувала. Однак ідеї, що висловлювалися лі бералами, відображали властиву їм помірність. Спочатку лібералізм, який мав слов'янофільське забарвлення, в пошуках угоди з «історичною владою» Росії прагнув боротися лише з «бюрократичним спотворенням» її. Прагнучи на словах до відновлення рад, що існували в минулому при государі, ці при хильники повернення до справжнього самодержавства задовольнялися на ділі створенням чисто консультативного органу, задачею якого було швидше «донести голос народу» до царя, ніж обмежити владу самодержавства.
Таким приблизно було значення знаменитого послання земства Москов ської губернії під час сходження на престол Миколи її. Два роки потому гла ва московського земства відомий промисловець Шипов організував під час ярмарки в Нижньому Новгороді нараду земських діячів, які подали ще одне прохання подібного роду. Воно було проігнороване, як і попереднє. У 1902 р. під час неофіційної наради шістдесяти земських діячів, які зустрілися, щоб обговорити потреби промисловості, Шипов запропонував цілу програму реформ: рівність у цивільних правах, розвиток загальної освіти, пропонува лося розширити права земств, надати свободу пресі, дозволити участь усьо го народу в законодавчій діяльності, відродити ради при государі. Програму вирішено було поширювати по всій країні шляхом організації з'їздів на міс цях, що дозволило б виявити насущні вимоги сільської промисловості. Біль ше половини учасників цих з'їздів погодилися із програмою Шипова.
Однак частина інтелігенції вважала помірні позиції, зайняті Шиповим дуже боязкими. За останні два десятиріччя XIX ст. інтелігенція зазнала ко рінних змін. Значно збільшилося в ній число представників ліберальних про фесій: професорів, викладачів, службовців земств. Інтелігенція стала «тре тьою силою», вона почала гуртуватися в соціальну групу, потенційно готову слідувати демократичним лозунгам, бо вважала своє теперішнє соціальне і політичне становище незадовільним.
Професійні об'єднання, що виникали повсюди, культурні асоціації гра ли для цієї більш радикально настроєної частини населення ту ж роль, що й земства, які об'єднували представників помірних кіл. Наприклад, Комітет з розвитку культури, Вільне економічне товариство, Московське правове то вариство та інші дали лібералам можливість спілкування. Вони зрозуміли, що за чисельністю складають тепер певну силу. Так поступово сформувалася справжня мережа політичних організацій, які мали абсолютно легальну ос нову. Більшість радикальних лібералів розділяла ідеї, що обговорювалися з січня 1902 р. в журналі «Звільнення», який друкувався у Штутгарті під реда кцією колишнього марксиста П.Струве. Подібно багатьом представникам російської інтелігенції, Струве у 1890 р. підпав під сильний вплив марксизму. Однак поступово, спільно з групою так званих «легальних марксистів», Стру ве переходить від ідеї класової боротьби, гегемонії пролетаріату і революцій ного захоплення влади до еволюційної концепції, з натиском на необхідність демократичних реформ, які б гарантували основні свободи і забезпечили організацію парламентської системи шляхом загальних, прямих, таємних виборів і враховували права національних меншин. Ліберали, близькі до Струве за переконаннями, заснували за кордоном організацію «Союз звіль нення», який із січня 1904 р. розповсюдив свою діяльність на Росію. До «Со юзу» входили провідні університетські вчені (історик П.Милюков, філософи С.Булгаков і М.Бердяєв), члени земств (П.Долгоруков, І.Петрункевич), ад вокати (В.Маклаков). Програма партії була набагато радикальнішою, ніж програма ліберального дворянства. «Союз звільнення» вимагав обрання шляхом загальних виборів конституційного зібрання, яке визначило б пода льше життя країни і долю монархії, провело б широкі реформи, насамперед соціальне забезпечення робітників і аграрну реформу (включаючи виплату компенсацій поміщикам за відчуження землі). Будучи противниками насиль ства, ліберали прагнули до організації «конституційного» руху. Вони збиралися на численні «політичні бенкети», подібно противникам Липневої мона рхії у Франції в 1847 р. За десять років ліберальна течія сильно радикалізу-валася. Це сталося внаслідок усвідомлення лібералами своєї сили, в протива гу розрізненому революційному руху і владі, якій належало починаючи з 1900 р. вступити в смугу найгострішої економічної та соціальної кризи.
2. Революційні і національні рухи
Революційні організації на рубежі століть були ще дуже роздробленими та слабкими. Після кількох невдалих спроб марксистські гуртки в Росії з'яв илися в 1890-х рр. Спочатку проникнення марксистських ідей ішло повільно й важко, бо ні в історії, ні в національних традиціях не було ґрунту, на якому вони могли б вкоренитися. Маркс та Енгельс, хоч і цікавилися Росією як де яким особливим випадком, однак не зробили ніяких конкретних висновків відносно революційних перспектив країни, де пролетаріат був ще дуже слабо розвинений. У 1880-их рр. Г.Плеханов, П.Аксельрод і В.Засулич, покинувши народницьку організацію «Земля і воля», не тільки видавали в Женеві теоре тичні труди з соціалізму, але й створили політичну організацію, покликану розповсюджувати марксизм в Росії, так звану групу «Звільнення праці». Про тягом ряду років діяльність групи обмежувалася боротьбою проти ідеології народництва. Члени групи прагнули довести, що Росії неминуче належить пройти капіталістичний етап розвитку і тільки тоді пролетаріат зможе стати тією єдиною силою, яка скине царизм в ході буржуазно-демократичної рево люції, а потім візьме владу і встановить соціалізм. А доти потрібно займати ся пропагандистською та організаційною діяльністю в робітничому середо вищі. Для початку вони організували в кількох містах країни підпільні гурт ки, які незабаром були розігнані поліцією. Однак після 1890 р. ситуація змі нилася: прискорений промисловий розвиток, поява пролетаріату, перші страй ки - все це, здавалося, підтверджувало правильність марксистської теорії і сприяло пропаганді їхніх ідей. Голод 1891 р. спростував теорію народників про економічну рівновагу сільської громади і виявив крайню відсталість ро сійського села. Розчаровані народники звернулися в більшості своїй до мар ксизму, який своєю видимою науковістю, здавалося, міг пояснити події, що відбулися і вказати альтернативу царському самодержавству.
Серед фундаторів марксистських гуртків досить скоро виділився моло дий адвокат В.Ульянов, який облаштувався з 1893 р. у Санкт-Петербурзі. У 1887 р. він був виключений з Казанського університету за «революційну агі тацію», а в 1891 р. екстерном здав екзамени за юридичний факультет Петер бурзького університету. Для Ульянова першорядною задачею стало створення марксистської партії, до лав якої могли б вступити робітники, щоб поєднати боротьбу за свої права з політичною боротьбою. У 1895 р. Ульяиов їде в Швейцарію на зустріч із Нлехаиовим та його сора пінками, шоб здійснити злиття столичних марксистських гуртків з групою «Звільнення праці». Восе ни 1895 р. була заснована нова підпільна організація - «Союз боротьби за звільнення робітничого класу», перша спроба сопіал-демократичної партії. Однак пройшло ще немало років, перш ніж в Росії '/явилася справжня соці-ал-демократична партія. Такий повільний розвиток подій пояснюється бага тьма причинами: протидією охранки, недосвідченістю революціонерів, не розвиненістю робітників, протиріччями в середовищі ідеологів марксизму. У грудні 1895 р. Ульянов був арештований, ув'язнений і через деякий час за суджений до трьох років заслання в Сибір, де він і написав «Розвиток капіта лізму в Росії». Однак вплив його на членів «Союзу» в столиці був, природно. дуже обмеженим. Те ж можна сказати і про іншого керівника соціалістів, Ю.Мартова, талановитого журналіста, товариша Ульянова по засланню.
Успіх страйку робітників-текстильииків у Санкт-Петербурзі, поступка уряду, який погодився в червні 1897 р. на видання закону, що обмежує робо чий день, сприяли появі нової течії в колах соціалістів, так званого економі зму. За думкою теоретиків, які виступили на сторінках друкованого органу соціал-демократів «Робітнича справа», необхідно було висунути на перший план економічні вимоги трудящих, а боротьбу із самодержавством потрібно було залишити лібералам, віддаючи всі сили боротьбі за. насущні права робі тників і посиленню впливу в масі. Поки йшли суперечки, невелика група ма ловідомих діячів соціал-демократичної організації заснувала в Мінську 1 березня 1898 р. Російську соціал-демократичну робітничу партію. Подія ця мала чисто символічне значення, бо, одразу по закінченні з'їзду, вісьмох із дев'яти фундаторів нової партії було заарештовано.
Після повернення із сибірського заслання Ульянов та Мартов покинули Росію, щоб об'єднатися з групою Плеханова в боротьбі проти економізму в соціал-демократичгюму русі. Важливим етапом розвитку руху став грудень 1900 р., коли Плеханов, Аксельрод, Засулич, Мартов, ГІотресов і Ульянов-Ленін (Ульянов користується цим псевдонімом з 1901 р.) починають видава ти в Мюнхені нову газету «Іскра». Ленін, який став незабаром головним ре дактором «Іскри», з особливою чіткістю формулює в статтях свою концеп цію організації партії. Через розповсюджувачів газети, навколо яких органі зовувалися перші осередки соціал-демократичної партії, розширилося коло ленінської аудиторії якраз до того часу, коли економічна криза жорстоко вдарила по робітниках. У 1902 р. вийшов у світ основоположний труд Лені на «Що робити?», де він сформулював головні напрямки своєї революційної стратегії. Цю роботу можна вважати першим маніфестом більшовизму. У ній Ленін висловлювався за суворо централізовану партію, що складається з професіоналів, бо тільки вони зможуть відвести робітничий клас зі шляху спонтанної профспілкової боротьби, привнесуть у нього справжню соціалістичну і пролетарську свідомість, властиву в повній мірі одним лите ленін цям.
Ця концепція спричинила за собою в 1903 р. відоме розділення партії на меншовиків та більшовиків під час II з'їзду Російської соціал-демократичної робітничої партії, що відбувся у Брюсселі - Лондоні (бельгійська поліція за боронила його засідання). Думки делегатів, що голосували на з'їзді, розділи лися з основного питання, а саме з питання про членство в партії (перша стаття Статуту партії). Ленін пропонував сформулювати її таким чином, щоб зобов'язати кожного із членів не тільки слідувати програмі партії, але й бра ти активну участь у діяльності низових організацій, пов'язаних із безпосере дньою революційною боротьбою. Дане формулювання протистояло тому, що пропонував Мартов. Мартовський варіант, по суті, повторював статут німецької соціал-демократичної партії: бути членом партії - значить активно служити справі реалізації її програми і підкорятися центральним органам управління. Суперечка йшла не тільки навколо формулювання, за зовніш ньою формою ховалися дві протилежні концепції. По Леніну, партія пови нна була стати організацією із жорсткою структурою, суворо дисциплінова ною, з повним підкоренням її членів від верху до низу. Партія, будучи аван гардом революціонерів-професіоналів, відбирала кращих і найбільш діяль них; тільки вона могла привести до влади робітничий клас в такій відсталій в економічному і культурному плані країні. Мартов же уявляв собі партію ін акше, на європейський манер - як союз широких кіл різних поглядів, здатний залучити якомога більше число робітників.
Мартовське формулювання отримало незначну більшість голосів (28 голосів, проти 23 за ленінське формулювання). Однак до цієї більшості вхо дили п'ятеро делегатів Бунду (Загальний єврейський робітничий союз в Росії і Польщі): вони вимагали автономії всередині партії, а не отримавши її, по кинули з'їзд. До того ж двоє делегатів, які представляли «економістів», наслі дували їх прикладу. Таким чином, до кінця з'їзду прихильники Леніна ви явилися в більшості. За всіма ознаками така розстановка сил не повинна була привести до розколу. Плеханов, який стояв на ленінських позиціях, Мартов і сам Ленін залишилися втрьох у керма «Іскри». Розрив, однак, виявився оста точним. Ленін був людиною, нездатною на компроміси, коли мова йшла про основний пункт його концепції; Мартов у свою чергу не міг слідувати шля хом, який здавався йому помилковим з політичної точки зору. Таким чином, починаючи з 1904 р. Плеханов зблизився з Мартовим, і більшість редакцій ної колегії «Іскри» порвала з Леніним. Після кількох невдалих спроб зберег ти керівництво газетою, яка була центральним органом партії, Ленін, спира ючись па ЦК, де більшість зберігалася за ним, вирішив заснувати свою влас ну газету «Уперед!». У 1905 р. відбулися паралельно два роздільних з'їзди -більшовиків у Лондоні і меншовиків у Женеві, - що закріпили розкол російського соціал-демократичного руху на дві партії. Він наочно показав наяв ність двох принципово різних стратегічних підходів. З одного боку, страте гію можливого, згідно з якою в Росії потрібно було застосувати «проспекти-ву», намічену Марксом у ході вивчення капіталізму і пролетаріату на Заході, і, з іншого - волюнтаристську стратегію, несумісну із західною концепцією.
Зосередивши свою увагу, передусім на робітничому класі, російські со ціал-демократи не надавали великого значення селянству, «святій Русі ікон і тарганів», як писав про неї Троцький. У російському селі був сильний вплив партії соціал-революціонерів (есерів), що утворилася в 1902 р. після злиття кількох розрізнених партійних угруповань, близьких одне одному за переко наннями. Після повернення із заслання в 1896-1897 рр. діячі народницького руху, такі, як К.Брешко-Брешковська, А.Гоц, М.Натансон, за підтримки сту дентської молоді - Г.Гершуні в Мінську, В.Чернова в Саратові - спробували організувати невеликі товариства революціонерів. їхньою найближчою ме тою було найшвидше досягнення політичної свободи конституційним шля хом, в перспективі вони мріяли про зміну політичного та суспільного режи му. Есери успадкували від народників симпатії до селян і схильність до теро ризму. Подібно народникам 1870-1880 рр., вони вважали селян, на відміну від робітників, справжніми носіями революції і бачили в сільській громаді ядро соціалізму на селі, заснованого на кооперації і децентралізації.
У неонародницькому русі спостерігалися дві хвилі - покоління есерів початку століття істотно відрізняється від своїх попередників - терористів 1870-х рр. Справа в тому, що есери опинилися під впливом марксизму, хоч багато хто заперечував можливість його застосування в російських умовах. Усвідомивши економічні та соціальні зміни в країні, розуміючи, що активіс тів руху легше знайти в міському середовищі, есери змінили тактику. Тепер вони вже не робили ставку виключно на селянство і не розглядали тероризм як єдиний засіб боротьби. їхня партія обрала цілий ряд шляхів впливу на маси: до них входила пропаганда не лише серед селян, але також серед робі тників непромислових центрів, організація страйків, повсякденна боротьба проти зростання оподаткування і бюрократичних зловживань, підтримка стихійних форм боротьби на селі. Позиції есерів були особливо міцними в регіоні Поволжя, де живі були ще спогади про Пугачова. Групи їх складали ся переважно із дрібних земських службовців, сільської інтелігенції (головним чином вчителів), вони знаходилися в постійному контакті з селянами, які все ще мріяли про «другу вольницю».
Тероризм як метод боротьби не був знехтуваний есерами повністю. У них була «бойова організація», до лав якої нерідко проникали подвійні аген ти. Ця організація продовжувала діяти в традиціях народницького терориз му 1870-х рр. У 1901-1904 рр. поновилися терористичні акти, жертвами яких стали, зокрема, міністр народної освіти Боголепов (1901 р.), міністр внутрішніх справ Сипягш (1902р.), Плеве, що змінив Сипяпна на цьому посту (1904 р.), великий князь Сергій, дядько імператора (1905 р.). Ця серія вбивств мала великий ефект і, безсумнівно, зіграла свою роль в контексті економічної, по літичної і соціальної кризи.
Однак есерам не вистачало дисципліни, їхні дії відзначалися не конкрет ними планами, а скоріше випадковими обставинами. До складу партії вхо дили різнорідні елементи, і за структурою вона являла повну протилежність партії ленінського типу. Які ж були прогнози есерів на майбутнє? Газети партії «Революційна Росія» і «Вісник російської революції» друкувалися за кордо ном і розповсюджувалися в країні нелегально. У них один із лідерів есерів В.Чернов так викладав свої погляди на майбутнє: покінчивши із царизмом, Росії погрібно не йти услід за країнами Заходу шляхом промислового капі талізму, а обрати свій власний шлях до соціалізму. Для цього необхідно про вести, як він вважав, широку земельну реформу, перерозподіл землі в рівних частках між усіма бажаючими на ній трудитися. За умови повної свободи праці незалежні виробники повинні самі прийти до думки про необхідність об'єднатися в колективні господарства, і мета буде досягнута. Місцева адмі ністрація, розуміючи, що її роль сходить на нівець, зіллється з колективом виробників і зникне сама собою. Звичайно, програма В.Чернова містила не мало утопічного, багато які аспекти залишалися в тіні - наприклад, що буде з промисловістю? Однак план соціал-революціонерів був простим, він відпо відав побажанням селянства, і цим пояснювалася широка популярність есе рів в селах, що прагнули землі та рівності, аж до 1917-1918 рр.
Серед представників неросійських національностей, що населяли імпе рію, спостерігалася крайня відмінність у поглядах, відмінність, яку міг би вміло використати уряд, зіштовхуючи одних з іншими. Політика ж інтенсив ної русифікації, яка проводилася урядом, тільки посилювала невдоволення, не приводячи, однак до об'єднання опозиційних рухів. Розподіл відбувався у двох напрямах: між соціалістами та націоналістами, а соціалісти в свою чер гу ділилися на прихильників інтернаціоналізму і федералізму. Чи лежав шлях до незалежності через наростаючий повсюди міжнародний революційний рух, або ж кожна нація повинна була сама прийти до неї, наполягаючи насампе ред на своїх національних правах? Таким було питання. Те, що так точно помітив Отто Бауер в Австро-Угорській імперії, було вірним і для Росії: тут відбувалося змішання класових і національних інтересів. Повсюди націона льна еліта, як та, що примкнула до соціалістичної доктрини, так і та, що про тистояла їй, стояла перед вибором: повне відділення від Росії, входження до федерації демократичних повноправних держав - або ж надати перевагу бо ротьбі за соціальний прогрес, що приведе згодом до національної незалеж ності. Прикладом крайньої складності національних протиріч могла служи ти Польща. Ті, хто не розділяв ідей соціалізму, поділялися на дві групи: одна з них вимагала більшої автономії, посилаючись на ідеї панславізму, інша -незалежності Польщі. Що ж до соціалістів, то не тільки сама Польська соці алістична партія (заснована в 1892 р. у Парижі) ділилася на прихильників озброєного повстання і прихильників легальних форм боротьби, але існува ло також «крайньо ліве» крило, очолюване Розою Люксембург. Воно в кін цевому результаті заснувало в 1900 р. другу польську соціалістичну партію -«Пролетаріат». У ній панував дух інтернаціоналізму, її члени відмовлялися вважати першорядними питання про вихід Польщі зі складу Росії, сподіваю чись на майбутнє істинне звільнення поляків після створення вільних соціа лістичних республік у Німеччині, Австрії та Росії. Вони розходилися з «ульт ра лівим» крилом, очолюваним Кульчицьким; він пропонував проект феде ральної держави, вважаючи, що солідарність трудящих повинна неминуче привести до національної та соціальної незалежності. Залишалося вирішити питання про форму автономії у федеральній державі: чи буде вона політич ною або обмежиться культурною автономією. Ті ж питання хвилювали соці алістів Вірменії та Грузії. Після жорстокої різанини вірмен в Туреччині вір менська революційна партія дашнаків (Дашнакцутюн) була більше налаш тована проти Туреччини, ніж проти Росії. У той же час кримські татари всі ляко підкреслювали свою близькість до турків, і деякі з їхніх вождів, напри клад Ісмаіл-Бей Гаспіралі, намагалися відродити істинну турецьку культуру в мусульманських областях Російської імперії.
В опозиції царському режиму найбільш тісно згуртувалися фіни: вони люто чинили опір русифікації, яку невдало намагалися форсувати в 1899 р., вводячи замість фінських традицій російські закони, а з 1903 р. насильно за мінивши фінську мову російською в адміністративних установах, які зазна ли русифікації.
Ці роздроблені сили опозиції здавалися не такими вже й страшними. З ними можна було б легко справитися, якби не наступила серйозна економіч на криза, яка посилила невдоволення і активізувала опозицію.
3. Криза 1900-1903 рр.
Після економічного підйому 1895-1899 рр. стався значний спад вироб ництва, який розповсюдився на Західну Європу і Сполучені Штати. Ринок капіталовкладень різко скоротився і криза сильно вдарила по економіці Ро сії, оскільки промислові підприємства країни тільки нещодавно встали на ноги і потребували ще значних банківських кредитів. Щойно побудовані за води вимушені були в 1900-1901 рр. різко скоротити виробництво, а то й зо всім зупинити його. Восени 1899 рр. в Санкт-Петербурзі на біржі було ого лошено про крах двох великих промисловців, що наробило багато галасу і свідчило про прихід важких часів. Російський уряд втратив можливість отримувати іноземні позики, наслідком чого явилося негайне скорочення держа вних замовлень, і це в країні, де для деяких галузей промисловості держава була основним замовником, а значить, і єдиним рушійним чинником розви тку економіки. Таким чином, криза виявила крихкість промислових галузей, які трималися на державних замовленнях і обслуговували будівництво залі зниць. Дійсно, промисловість, працююча на поточне споживання, майже не постраждала від кризи. У той час, як для гірської та металургійної промис ловості настали важкі часи, рівень виробництва текстильної промисловості, наприклад, залишився незмінним. Як би там не було, протягом трьох років більше 4 тис. підприємств вимушені були закритися і звільнити своїх робіт ників. «Оздоровлення» ринку все більш явно йшло шляхом утворення про мислових об'єднань (картелів). Так, у липні 1902 р. під тиском французьких і бельгійських металургійних підприємств утворився картель по продажу ме талургійних виробів - «Продамет», який об'єднав найбільших виробників Донецької області. У 1904 р. були створені «Продвугілля» для продажу ву гілля, «Продвагон» для торгівлі залізничним обладнанням і безліч інших трестів, концернів і картелів. Це було доказом того, що важка промисловість Росії повністю вступила на шлях концентрації виробництва. У соціальному плані масові звільнення викликали хвилю безробіття, яка в свою чергу спри чинила повернення в село робітників, які лише нещодавно влаштувалися в місті. Так хвиля кризи докотилася й до села.
1901 р. виявився неврожайним, йому передував 1900 р., досить посеред ній за результатами. Повсюди в селі давало себе знати перенаселення. ї без цього жебрацька оплата сільських трудівників впала ще нижче; традиційна заборгованість селян-бідняків посилилася. Навіть великі поміщики відчули на собі наслідки кризи: світові ціни на зерно знизилися, що помітно вплину ло на їхні прибутки, оскільки внутрішній ринок не ріс. Вітте був усунений зі своєї посади. Поміщики звинуватили його в розвалі сільського господарства па догоду промисловості, яка не змогла встояти перед кризою, що прийшла із-за кордону.
Позбавлені можливості модернізувати свої господарства, доведені до убогості перенаселенням і низькими врожаями, селяни вимушені були за ви сокими цінами орендувати землі у поміщиків або захоплювати їх силою. У 1902 р., вперше з 1861 р., піднялася ціла хвиля заворушень на селі. На Украї ні і Середньому Поволжі вибухнули бунти. Відомства царського уряду нара хували тільки за період з 1902 по 1904 р. 670 «селянських повстань». Зазви чай вони починалися із розгрому поміщицьких садиб, потім селяни займали поля та угіддя своїх поміщиків, привласнювали собі худобу і сільськогоспо дарський інвентар.
Тим часом характер російського села поступово мінявся; з появою сіль ських шкіл і розвитком залізничного сполучення життя селян ставало менш замкненим. Земствам вдалося ввести початкову освіту. Тепер вже 20-25% се лян були грамотними і здатними засвоювати ідеї, поширювані, згідно з доне сеннями поліції, «студентами і всілякими агітаторами, переодягнутими ко робейниками, мандрівниками або бродягами». Міністерство внутрішніх справ повідомляло в донесенні від 1902 р.: «Селяни охоче читають брошури, пере дають їх один одному або влаштовують загальні читання. Це зміцнює в них надію на найшвидший розділ поміщицьких земель, якого вони чекають із нетерпінням». Розширенню контактів сільського населення із зовнішньою середою сприяло й те, що все молоде чоловіче населення (за винятком стар ших синів у сім'ї) відбувало загальну воїнську повинність, що відривала їх на шість років від рідного середовища, а також щорічний відхід мільйонів селян на роботу в місто під час «мертвого сезону». Все це сприяло виникненню но вого покоління селян, яке не знало кріпацтва, більш освіченого, більш від критого, більш незалежного і «фрондерського».
З новим підйомом економічного виробництва, що намітився в 1903 р., міські робітники знову прийшли у хвилювання. За один тільки 1903 р. страй кувало більше 200 тис. робітників. Так, нафтовики Баку, доведені до крайно сті убогістю, отримали часткову перемогу над нафтовими компаніями вна слідок першого масового страйку. Вони вимагали, передусім, поліпшення умов праці і підвищення зарплати. У країні, де будь-які форми страйків були заборонені законом, вимоги нафтовиків переросли в політичну боротьбу: вони почали боротися за право на страйки, за визнання їх профспілки, за політичні свободи. Офіційні урядові профспілки виявилися не у справ вна слідок стихійних «пепідконтрольпих» страйків, які охопили південь Росії в 1903 р. (Одесу і Ростов), Зуба гов був зміщений.
Нарешті, заворушення торкнулися й студентів - спадкоємців різночин ної інтелігенції 1860-1870 рр., - число яких неухильно збільшувалося (в 1890-і рр. воно подвоїлося). Наприкінці 1890-х рр. студентство вже не хотіло миритися із «суворим нашийником» вищих учбових закладів, позбавлених всякої самостійності. Студенти вимагали автономії, в якій уряд, природно, їм відмовляв. У лютому 1899 р. поліція увірвалася в приміщення Санкт-Пе-тербурзького університету і розправилася із студентами.
Петербурзьких студентів загрожували віддати в армію простими солда тами. У відповідь вони почали бойкотувати заняття; протягом ряду років в університеті поновлювалися страйки, які незабаром перекинулися в провін цію. У березні 1902 р. відбувся підпільний всеросійський з'їзд студентів, на якому прихильники ліберальних поглядів і есери виступили один проти од ного. У студентському середовищі утворилося невелике угруповання, що продовжило традицію революціонерів-народників максималістського поряд ку; саме вони й г.отупили до лав «бойової організації» есерів. Незважаючи на суворість відбору студентів при прийомі і виключення незадоволених, вищі учбові заклади перетворювалися на розсадник антиурядової агітації.
«Всі класи суспільства прийшли в паніку», - писав у своїх донесеннях М.Бомпар, посол Франції в Росії в 1904 р.; в країні здійснюються політичні вбивства, йдуть страйки, селянські бунти, нові верстви суспільства, охоплені ідеями радикалізму і оновленого народництва, перетворилися в опозицію державі. Реакція влади не примусила себе чекати. Репресії почалися з того моменту, коли в квітні 1902 р. міністром внутрішніх справ був призначений Плеве. На всі ускладнення обстановки він реагував політичними та адмініс тративними заходами. Для придушення селянських повстань і робітничих страйків було послано армію. Зазнали переслідування євреї (в 1902-1904 рр. в Кишиневі та Одесі прокотилися масові погроми), уряд прагнув направити на них хвилю народного гніву. Всі земські діячі, які хоч трохи підозрювалися у лібералізмі, були зміщені зі своїх постів. У 1903 р. Плеве признавався фран цузькому послу Бомпару: «Мене висунули на цей пост як людину міцної руки. Якщо я виявлю легкодухість у проведенні репресій, сенсу в моїй діяльності не буде... Коли я вже почав, треба продовжувати. Я сиджу на пороховій бочці і вибухну разом з нею».
Не можна точніше виразити безнадійність становища, в яке поставили самодержавство його непохитність і відмова від будь-яких реформ.
Розділ II
Невдача політичної альтернативи
(1905-1914)
І. РЕВОЛЮЦІЯ 1905-1907 РР.: НЕВДАЧА СПРОБИ ВСТАНОВЛЕННЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ МОНАРХІЇ
1. Від російсько-японської війни до Кривавої неділі
27 січня 1904 р. японська ескадра зненацька напала на російський тихо океанський флот в Порт-Артурі та Чемульпо. Цим військовим діям переду вав тривалий період напруженості у відносинах між двома країнами. Під впливом безвідповідальних радників Микола II вже протягом кількох років проводив на Далекому Сході авантюристичну політику. У 1896 р. він отри мав від китайського уряду дозвіл на будівництво Транссибірської залізниці, яка проходила через територію Маньчжурії, і на безперешкодне використан ня природних ресурсів, що знаходяться по обидві сторони залізничного по лотна (мова йшла про смугу шириною в 50 км). У 1898 р. Вітте домігся отри мання в оренду Порт-Артура, де була створена військово-морська база. Бо ксерське повстання дало Росії мотив виступити в ролі «захисниці» Маньчжу рії. Однак просування Росії до берегів Тихого океану і кордонів Кореї стри вожило Японію, яка перейшла в той час до бурхливої експансії. Зіткнення між двома імперіалістичними державами вже можна було передбачити; воно ставало неминучим, ретельно підготовленим з японської сторони, в той час як царський уряд, упевнений у власних силах, пі в якій мірі не уникав його. Тим сильнішим було розчарування, яке спіткало Росію після розгрому 27 сі чня 1904 р. Знаходячись на відстані 8 тис. км від своїх основних баз, царська армія терпіла поразки одну за одною: на морі поблизу Порт-Артура (31 бе резня 1904 р.), в Китайському морі (14 серпня) і, нарешті, 20 грудня - здача І Іорт-Артура. Замість того, щоб спричинити єднання народу, війна, далека від національних інтересів, із самого початку сприймалася російською гро мадськістю як безглуздий конфлікт, результат некомпетентності влади. По вторилося те саме, що й в Кримську війну, - дух пораженства оволодів розу мами опозиціонерів. Вплутавшись у цей конфлікт, власті здійснили грубу політичну помилку: на країну, що вже знаходилася в глибокій економічній кризі, звалили новий вантаж - непосильний.
15 липня 1904 р. Плеве був убитий членами «бойової організації» есерів. Зробивши першу поступку громадській думці, Микола II призначив на його місце генерала князя П.Святополка-Мирського, який висловив готовність «застосовувати закони ліберально, однак, не торкаючись основи існуючого порядку». Така програма, що була направлена на відновлення традицій «лі бералізму» Олександра II і завершувала еру контрреформ, могла б задоволь нити суспільство 20 роками раніше. Восени ж 1904 р., коли складалася опо зиція режиму, вона була явно застарілою. 6 листопада у Санкт-Петербурзі відкрився 1 земський з'їзд. На ньому була прийнята програма, що складалася з 11 пунктів. Вона повторювала основні вимоги ліберального руху і наполя гала на скликанні, вперше в Росії, «вільно обраних представників народу». Іншими словами, мова йшла про скликання національних зборів - органу, абсолютно несумісного із самодержавним режимом. Одразу після з'їзду прой шла так звана «бенкетна кампанія» - ряд бенкетів, організованих «Союзом звільнення» (ліві ліберали), - яка зібрала тисячі людей. Кульмінацією цієї ка мпанії став бенкет, що відбувся в столиці в день річниці повстання декабрис тів 1825 р., біля 800 учасників якого проголосили необхідність негайного скли кання Засновницьких зборів. У відповідь на цю хвилю протестів 12 грудня був виданий указ, в якому перераховувалися передбачувані реформи, уряд обіцяв також пом'якшити цензуру, однак основне питання про створення виборного органу влади обходив мовчанням. Ще через два дні з'явилося уря дове повідомлення, що офіційно застерігало проти будь-яких виступів, здат них порушити суспільний спокій.
З січня 1905 р. 12 тис. робітників Путилівського заводу припинили ро боту в знак протесту проти звільнення чотирьох своїх товаришів. Страйк вмить поширився на всі підприємства Санкт-Петербурга і 8 січня нарахову валося вже більше 200 тис. страйкуючих. Збори російських фабрично-завод ських робітників - могутня офіційна профспілкова організація в дусі зубатів-ських профспілок, - очолювалися тоді священиком Г.Гапоном, дуже популя рним завдяки своєму простому походженню і, безсумнівно, властивій йому харизмі, людиною, що користувалася безперечним впливом у столичному робітничому середовищі. Опозиція звернулася до нього за допомогою. Га-пон запропонував скласти петицію-прохання, яку народ понесе своєму госу дарю. Важко встановити правду: чи був Гапон невільником тієї ролі, яку йому довелося грати, чи сподівався він зупинити страйковий рух подачею петиції цареві-батечку, чи допомагав гігантській провокації або виявився жертвою агентів поліції, що змагалися між собою? Петиція, складена 5 січня, зібрала за три дні більше 150 тис. підписів. Вона являла собою дивну суміш різких вимог і містичної сліпої віри у всемогутність царя: «Не відмов же в допомозі твоєму народові, виведи його з могили безправ'я, убогості і неуцтв... свобода боротьби праці з капіталом - негайно... а не накажеш - ми помремо тут ; іа цій площі перед твоїм палацом». Петиція, по суті, відображала колективну свідомість робітничого люду, який не порвав ще із своїм селянським корінням і не був зачеплений соціалістичними теоріями.
Вранці 9 січня нескінченний народний потік рушив до Зимового палацу, залишеного Миколою II ще 6 січня. 150 тис. чоловіків, жінок і дітей несли ікони і корогви, співали псалми і «Боже, царя бережи!». їх зустріли постріли гвинтівок, війська стріляли в народ, почалася неймовірна паніка, в тисняві загинули кілька сотень чоловік, тисячі були поранені.
Події Кривавої неділі викликали справді приголомшуючий відгук. Те. що сталося нього дня, розбило вщент традиційне уявлення про царя - захис ника і заступника. Газета «Право» писала, що робітники понесли з собою в братську могилу віру в живе джерело правди і справедливості.
2. Два шляхи революції
Із січня по жовтень 1905 р. рух протесту проти існуючого ладу поширю вався і набирав силу у двох паралельних напрямах. Шлях ліберальних ре форм обрали середні верстви суспільства, інтелігенція і частина представни ків вищих кіл, які орієнтувалися на політичні моделі західноєвропейських країн і мріяли про мирну революцію, що проводиться легальними шляхами, в результаті якої на зміну самодержавству повинна була прийти конститу ційна монархія. Другий шлях об'єднував дуже різнорідні верстви з погано сформульованими прагненнями і різноманітні форми соціального протесту: від селянських антипоміщицьких бунтів і смути до Рад, невідомої досі форми організації. Обидва напрями так і не злилися воєдино, незважаючи па боязкі і запізнілі спроби лібералів «йти в народ» або на деякі успіхи есерівської про паганди в селянському середовищі. Як би там не було, революційна лихома нка охоплювала розуми: усього лише за кілька місяців ідеї, що раніше хви лювали лише окремих політичних діячів - про загальні вибори, про скликан ня Засновницьких зборів, про гарантію особистих свобод, - поширилися в широких колах громадськості. Ця «революція в розумах» була, безсумнівно, найбільш глибокою і значною зміною, що в кінцевому результаті спричини ло події 1905 р.
У наступні за Кривавою неділею тижні країну захлеснула перша хвиля революційних подій: в більшості міських центрів Росії страйковий рух охо пив робітників, особливо залізничників, металургів, працівників текстиль ної промисловості. Примітні не стільки кількість страйкуючих (їх було бли зько 1 млн. чоловік), скільки форма виступу: в більшості своїй це були полі тичні страйки, які підтримували робітників столиці. Без усякого сумніву, в робітничому середовищі формувалася класова свідомість. Політичні вимо ги, зрозуміло, не виключали економічних, таких, як підвищення заробітної плати, скорочення робочого дня та ін.
Стривожені розмахом страйкового руху, офіційні профспілки, ділові кола, інші групи зажадали встановлення правопорядку, відмови від репреси вної політики, символом якої став повий губернатор Санкт-Петербургу ге нерал Д.Трепов.
Щоб уникнути заворушень в день ювілею скасування кріпацтва і стри мати обурення лібералів, Микола II підписав 18 лютого рескрипт, підготов лений міністром внутрішніх справ О.Булигіним. У ньому пропонувалося за лучати «обраних від населення людей до участі в попередній розробці і обго воренні законодавчих припущень». Реформи, однак, вирішено було прово дити поступово, з урахуванням історичного минулого Росії. Вони повинні були неодмінно зберегти непорушність основних законів імперії. У той же ювілейний день був підписаний указ, який дозволяв подавати петиції і за прошував «приватних осіб та організації» доводити до відома центральної влади свої пропозиції щодо поліпшення державної діяльності та добробуту народу. Ця перша поступка влади, хоч і відповідала основним вимогам лис топадового маніфесту лібералів 1904 р., прийшла все ж занадто пізно. Свідо мо розпливчато сформульований указ, виконання якого покладалося на ко місію, так ніколи і не скликану, не міг задовольнити опозицію, налаштовану на найширше тлумачення його значення, тобто на скликання не консульта тивних, а повноцінних Засновницьких зборів. Таким чином, замість того, щоб заспокоїти заворушення, законодавчі акти від 18 лютого їх ще й посили ли. Слідуючи букві указу, професійні об'єднання інтелігенції, міські думи, земські збори, навіть окремі громадяни почали засипати уряд зверненнями, резолюціями, проханнями, пропозиціями, які широко публікувалися на сто рінках преси, все більш і більш безстрашної. В історії держави це був перший випадок такої відвертої свободи слова; популяризуючи поняття, про які ра ніше не було відомо нікому, преса сприяла емансипації розумів. Паралельно йшло створення об'єднань представників вільних професій та інтелігенції. Викладачі університетів, журналісти, вчителі, адвокати, письменники, ліка рі, земські службовці організовувалися у професійні союзи. До кінця квітня вже існувало 14 союзів, у тому числі Жіночий союз і Союз за рівноправність євреїв. 8 та 9 травня в Москві представники різних організацій об'єдналися в так званий Союз союзів під головуванням ліберального історика П.Милюкова, нещодавно звільненого із в'язниці. Ця організація являла со бою радикальне крило російського лібералізму, вона виступала за скликан ня Засновницьких зборів, обраних загальним голосуванням. Своєю кінце вою метою керівники цього руху вважали створення конституційної і демок ратичної партії, що об'єднувала б представників усіх вільних професій.
Нарівні з активністю середніх класів і частини інтелектуальної еліти, які сподівалися використати бурління суспільства в своїх інтересах, бажали роз витку парламентаризму і конституційних структур і оголошували себе єдиними представниками країни, народний рух, як в місті, так і на селі розвива ної своїм шляхом.
Із приходом весни знову спалахнули селянські заворушення. Безладдя поновилися в Курській, Чернігівській, Воронезькій, Орловській, Пензенсь кії"! та Саратовській губерніях. Селяни прийнялися орати для своїх потреб і косити поміщицькі угіддя, не задовольняючись своїми наділами, ділити між собою запаси зерна та сіна, взяті із поміщицьких засіків. У державних та при ватних лісових володіннях вироблялися незаконні порубки, цілі повіти зне вірялися від виплати податків та наборів до армії. Всі ці стихійні, неорганізо вані і роздроблені дії продовжували традиції селянських бунтів минулих ро ків. До певного часу насильницькі дії були все ж досить рідкими. Селяни спо дівалися домогтися свої прав законним шляхом, оскільки уряд заснував спе ціальні комісії, які повинні були розглядати земельні питання. Тим часом лі берали, в основному із Земського союзу, спробували частково упорядкувати стихійні дії селян. Під їх тиском був створений Всеросійський селянський союз, який незабаром прилучився до Союзу союзів і оголосив про скликання літом того ж року І селянського з'їзду.
З наближенням 1 травня поновилися заворушення в робітничому сере довищі. У травні-червні країну захлеснула нова хвиля страйків. Правда, в більшості своїй вони були мирними і не висували політичних вимог, за виня тком Польщі, де під впливом соціалістів і на Грунті старої націоналістичної неприязні до росіян безладдя прийняло серйозний характер (у Варшаві та Лодзі кілька днів робітники були на барикадах). Вимоги робітників були за традицією в основному економічними: скорочення робочого дня, підвищен ня заробітної плати, медичне страхування. Але цього разу була також і ви мога визнання права на страйк. Незважаючи на слабкість страйкового руху весною 1905 р., він все ж сприяв утворенню нової структури, а саме Рад, яким призначено було зіграти в майбутньому важливу роль.
Перша Рада виникла в Іваново-Вознесенську, великому центрі тексти льної промисловості. Під час страйку 12 травня робітники всіх підприємств міста висунули своїх делегатів для ведення переговорів з начальством. Та ким чином, було обрано 15 делегатів, переважно ткачів, які об'єдналися в Раду делегатів Іваново-Вознесенська. Рада, до якої входила незначна група політичних діячів, засідала на зразок селянської громадської ради за містом, прямо під відкритим небом. Його члени проявили на рідкість гарні організа ційні здібності та почуття відповідальності. Рада взяла на себе керівництво страйком, організувала курси по ліквідації політичної безграмотності, сте жила за підтримкою в місті зразкового порядку. Незабаром вона стала єди ним представником інтересів робітників усієї області, причому її визнали власті та заводське начальство. Однак переговори з начальством провали лися, і, проіснувавши 65 днів, Рада оголосила про саморозпуск, так нічого й не домігшись. Народження першої Ради було важливим етапом робітничого руху, з'явилася нова самобутня форма організації робітників. Кількома тиж нями пізніше приклад Іванівської Ради був підхоплений робітниками одного із сусідніх міст - Костроми. Восени того ж року Ради чекав несподіваний ус піх.
Поява цієї нової форми організації робітників вимагала від соціал-де-мократичних організацій реакції у відповідь. Меншовики вітали Ради, як «органи робітничого самоврядування», які повинні були, на їх думку, при скорити процес зростання політичної самосвідомості пролетаріату. Що ж до більшовиків, вони спочатку віднеслися до Рад із недовірою, побоюючись, що організація, яка виникла стихійно, «знизу», почне суперничати з партією і поставить під сумнів її керівництво революційними діями. Більшовики змі нили своє відношення до Рад значно пізніше, в листопаді-грудні 1905 р., ба гато в чому завдяки Леніну.
Заворушення охопили також значну частину моряків російського флоту після поразки в Цусимській битві (трагедія сталася 14-15 травня 1905 р., коли російський Балтійський флот після семимісячного плавання прибув у Корей ську протоку, де був вщент розбитий японцями). 15 червня на найсучаснішо му судні російського Чорноморського флоту броненосці «Князь Потьомкін-Таврійський», що знаходився в Одеському порту, спалахнуло повстання. Після 11 днів плавання по Чорному морю «Потьомкін» вимушений був зда тися румунській владі у Констанці. Звичайно, це повстання було результа том не стільки політичної агітації кількох моряків, скільки реакцією на суво ру дисципліну, погане поводження офіцерів з моряками, на загальну мораль ну втому екіпажу. Повстання спалахнуло стихійно і було показником гост роти кризи, що переживалася російською армією. Однак час масового пере ходу армії на бік революції ще не настав; доказом тому можуть служити, з одного боку, жорстокі репресії проти одеських робітників, а з іншого - від мова повсталих моряків приєднатися до страйкуючих робітників Одеси.
Цусимська трагедія знаменувала собою остаточну поразку Росії у війні з Японією. Бродіння мас наростало. Все це примусило лібералів посилити тиск на владу і зажадати від них поступок, необхідних, щоб перевести в мирне, легальне русло готові ось-ось спалахнути безладдя. Земські діячі, які зібра лися в Москві на надзвичайний з'їзд одноголосно проголосували за звернен ня «До суспільства», в якому ще раз проголошувалася вимога виборів пред ставницьких зборів в рамках конституційної монархії. 6 червня делегація зе мців подала Миколі II петицію з переліком основних вимог лібералів. Через два тижні Микола II, приймаючи представників від консерваторів, знову під твердив незмінну прихильність старим принципам. Новий земський з'їзд (6-8 липня) визнав, що спроба компромісу 6 червня провалилася і розробив про ект конституції, використовуючи віковий досвід держав Західної Європи.
В останні дні липня відбувся ще один важливий з'їзд - І Всеросійський селянський з'їзд; на нього прибуло близько 100 делегатів із 22 губерній. Якщо створений двома місяцями раніше Всеросійський селянський союз висував лише вимоги конституційного порядку, то цей з'їзд виступив із більш рішу чими резолюціями: відносно аграрних реформ мова йшла про скасування приватної власності на землю і експропріації землевласників (з компенсаці єю або без, в залежності від конкретного випадку), в політичній області ви магалося обрання шляхом загальних виборів Засновницьких зборів, рефор ма кабального оподаткування селян, скасування станової ієрархії.
Прийняті резолюції відображали побажання селян, висловлені ними на з'їзді й являли собою своєрідний синтез ліберальної політичної програми та пропозицій есерів, відомих на селі завдяки газетам, які, за повідомленнями поліцейського донесення, «грамотні селяни читають нині з повною довірою... і великим інтересом», а також традиційних селянських вимог. На зміну роз різненим місцевим виступам селянства народжувалася політична організа ція в масштабах країни. На чіткі і ґрунтовні вимоги, що походили від усіх прошарків суспільства, власті відповіли явно застарілим проектом. 6 серпня Микола II нарешті підписав указ про заснування Державної думи. Насправ ді цс були дорадчі збори, до чиїх обов'язків входили лише «попередня розро бка і обговорення законодавчих припущень», які не торкалися основних за конів імперії. Дума була позбавлена законодавчої ініціативи і не мала права голосу з питань бюджету. Вибори до неї повинні були проходити за дуже складною системою, яка поєднувала становий і майновий ценз, що скорочу вало участь у виборах представників середніх верств населення і повністю позбавляло робітників усяких виборчих прав.
Указ від 6 серпня спричинив загальне обурення опозиції. Ліберальні га зети коментували подію приблизно так: «Ось справді російська реформа -самодержавство черговий раз відбирає однією рукою те, що дала інша». За міси, очікуваного заспокоєння країна прийшла в крайнє збудження під час передвиборної кампанії. Думу планувалося обрати в січні 1906 р., а тим ча сом політична боротьба спалахнула з новою силою. Єдиним виграшем вла ди стан розкол ліберальної опозиції на прихильників і противників бойкоту виборні. 1 Іайбільш консервативна частина лібералів висловлювалася за участь у виборах, сподіваючись використати майбутню Думу, нехай навіть устрій її небездоганний, як трамплін для висунення нових вимог. Що стосується ра дикального крила ліберального руху (його представляв тепер Союз союзів, що нараховував більше 40 тис. членів), го воно зажадало бойкоту заздале гідь фальсифікованих виборів, які можуть тільки дискредитувати саму ідею демократії. Соціалісти-революціонери в свою чергу висловлювалися за бой кот, їх прикладу наслідували соціал-демократи, оскільки вибори, з участі в яких були виключені робітники, нічого їм не обіцяли. Проте, як одні, так і інші сподівалися використати передвиборну кампанію з метою власної про паганди. Поки опозиція, що в значній більшості заперечувала будь-яку фор му цензових дорадчих зборів, продовжувала кампанію бойкоту, оформила ся висунена у вересні одночасно Союзом союзів і соціал-демократами ідея загального страйку - єдиного способу домогтися від самодержавства захо дів, яких суспільство вимагало з початку 1905 р.
3. Підйом революційного руху і Жовтневий маніфест
Протягом літа напруженість поступово спадала, однак у вересні робіт ничий рух раптово знову посилився. 19 вересня розпочався найбільший зага льний страйк, який коли-небудь знала країна. Першими застрайкували дру карські робітники Москви, які зажадали перегляду тарифних ставок. Троць-кий писав тоді з цього приводу, що «.. ця маленька подія відкрила собою не більше й не менше, як всеросійський політичний страйк, який виник через розділові знаки і збив з ніг абсолютизм». Протягом кількох днів страйки со лідарності охопили багато московських підприємств, а потім поширилася чутка про те, що делегати Союзу залізничників арештовані. Тоді Союз за кликав до страйку всі залізниці країни. Так з економічного страйк переріс у політичний, оскільки мова йшла тепер вже про захист прав профспілок, і пе ретворився на так довго очікуване випробування самодержавства на міцність. З 12 жовтня страйк повністю паралізував всю залізничну мережу імперії. Він охопив промисловість, сферу обслуговування, банки і навіть страхові това риства й торгівлю. 14 жовтня у Петербурзі, як і в Москві, зупинилися і поїз ди, і інший транспорт, не вийшли газети, не працював телефон, не було елек трики. Число страйкуючих досягло півтора мільйонів. Провінція також не відставала: в Єкатеринославі, Харкові, Одесі спалахнули повстання робіт ників, вулиці вкрилися барикадами. 13 жовтня у Санкт-Петербурзі утвори лась Рада робітничих депутатів, до якої увійшли сотні делегатів, обраних від ведучих страйкуючих підприємств міста. У виконкомі Ради представники есерів, меншовиків і більшовиків грали часто непропорційно значну, врахо вуючи їх реальний вплив, роль, що свідчило про поширення їх ідей серед ро бітників столиці. Рада робітничих депутатів 17 жовтня опублікувала свій перший інформаційний бюлетень (газету «Ізвєстія») із закликом до всіх страй куючих вступити в контакт з нею - «єдиним повноправним представником трудящих Санкт-Петербурга».
Розуміючи гостроту ситуації, Микола II звернувся за допомогою до Віт те, якому нещодавно вдалося підписати на більш або менш прийнятних умо вах мирну угоду з Японією. 9 жовтня Вітте представив государю меморан дум з викладом поточного положення справ і програмою реформ. Констатуючи, що з початку року «в розумах сталася істинна революція», Вітте вважав укази від 6 серпня застарілими, а оскільки «революційне бродіння» дуже ве лике, він прийшов до висновку, що треба вживати термінових заходів, «доки не стало занадто пізно». Він радив цареві: необхідно покласти межу самоуп равству і деспотизму адміністрації, дарувати народу основні свободи і вста новити справжній конституційний режим. Провагавшись тиждень, Микола І і наважився поставити свій підпис під текстом, підготовленим Вітте на ос нові меморандуму, але при цьому цар вважав, що порушує присягу, дану під час вступу на престол. Маніфест від 17 жовтня, незабаром названий «Мані фестом свобод», зводився, по суті, до трьох обіцянок:
- Дарувати народу цивільні свободи на основі непорушних принципів: недоторканості особистості, свободи совісті, свободи слова, свободи зборів і організацій.
- Не відкладаючи вибори в Думу, забезпечити участь у них тих верств населення, які, згідно з указом від 6 серпня, були позбавлені права голосу; новий законодавчий орган повинен був згодом розробити принцип загаль них виборів.
- Ввести за неодмінне правило, що жоден закон не може увійти в силу без згоди Думи, щоб обранці народу змогли на ділі брати участь у контролі за законністю дій государя.
У такому вигляді Маніфест являв собою більшу поступку, ніж передба чалося зробити в законодавчих актах від 18 лютого і 6 серпня. Однак багато які важливі питання залишалися невпрішеними: яка буде відтепер роль само державства, про що в Маніфесті не говорилося пі слова? Як поєднувати са модержавство і Думу? Чому в Маніфесті не згадується про конституцію? Які будуть повноваження пової Думи? Було ясно, що трактування і застосування настільки двозначного тексту будуть залежати від співвідношення сил між самодержавством, що поступилося лише під тиском обставин, і опозицією, яка в більшості своїй вже хотіла йти далі. Однак на той момент Маніфест дозволяв самодержавству досягти двох позитивних результатів. Вій заспо коїв фінансові кола, від яких залежала видача кредитів Росії. Французький, британський і німецький уряди вітали появу Маніфесту, бачачи в ньому за поруку конституційного режиму, яка нарешті приведе Росію на шлях парла ментаризму. З іншого боку, М аніфест завершив розкол табору лібералів, який намітився вже в червні. Помірні ліберали, задовольнившись пертою пере могою, підтримали Маніфест. Що ж до радикального крила, яке якраз офо рмлялося в партію кадетів - конституційних демократів, - воно прийняло Маніфест насторожено. Соціалісти-рєволюціонери і соціал-демократи всіх відтінків не пішли па компроміс із самодержавством. Троцький писав тоді, що пролетаріат «не бажає нагайки, загорнутої в пергамент конституції».
Сили опозиції розділилися, У той час як ліберали віддавали пріоритет політичній боротьбі, робітники, з головою поринувши в жовтневий загаль ний страйк, все більше віддалялися від ідей ліберальної опозиції, які поділя ли на початку 1905 р., і висували лозунг соціальної революції. Виявившись між двох вогнів - самодержавством, що не бажало йти на поступки, з одного боку, і натиском революції, яка несла в собі загрозу насильства, з іншого, -ліберали протягом всього 1905 р. так і продовжували «метатися» між царем і народом. Вони виявилися не здатними ні зупинити розгул насильства, ні рі шуче очолити народну революцію. Вимушений тимчасово піти на поступки, царський уряд надалі зумів зіграти на розколі опозиційних сил і не стримав більшості обіцянок, даних 17 жовтня 1905 р
4. Поразка соціальної революції і повернення до консерватизму
19 жовтня Вітте був призначений на пост прем'єр-міністра - посаду, ство рену заради зміцнення нового принципу міністерської солідарності. На ньо го покладалася задача забезпечити обіцяні Маніфестом 17 жовтня свободи, підготувати вибори в Думу, відновити порядок. З перших днів свого призна чення Вітте виявився в ізоляції, зіткнувшись, з одного боку, із зростаючою неприязню Миколи II (який називав свого прем'єр-міністра «політичним ха мелеоном») і двору, а з іншого - з недовірою навіть найбільш помірних лібе ралів, таких, як Шипов та Львов, що відмовилися увійти до складу уряду. Вітте не зумів втримати рівновагу між реформами і репресіями і пішов по шляху репресій.
Жовтневий маніфест являв собою значний етан в політичній боротьбі лібералів, яку вони вели вже більше року. Однак він не зміг обмежити рево люційні виступи і розрядити обстановку, яка особливо розжарилася в остан ні місяці 1905 р. Щойно закінчився загальний страйк у Санкт-Петербурзі і в Москві (21 жовтня), спалахнув заколот на військово-морській базі у Крон штадті (26-27 жовтня). Слідом за ним інший - на військово-морській базі в Севастополі. Під керівництвом лейтенанта П.Шмідта бунтівники створили Раду робітничих, солдатських і матроських депутатів, якій призначено було проіснувати всього лише з 1 і до 15 листопада. Тим часом безладдя охопило всю Транссибірську залізницю, збунтувалися військові частини, що очікува ли повернення додому після закінчення російсько-японської війни.
Витлумачивши Маніфест 17 жовтня як зняття всіх заборон і під впливом есерівських рішень II з'їзду селян (6-10 листопада, Москва), які підтверджу вали принцип націоналізації землі, почали бунтувати селяни. Кульмінацій ної точки їхні виступи досягли в листопаді-грудні 1905 р. Рух охопив голо вним чином Симбірську, Курську, Чернігівську і особливо Саратовську гу бернії. У ряді місць були розгромлені всі поміщицькі садиби. Уряд вимушений був вжити суворих заходів - послати каральні війська, оголосити в бага тьох місцях надзвичайний стан, - щоб зупинити безладдя, однак літом 1906 р. вони поновилися. У розпал заворушень консервативні сили організували так звані чорні сотні. До них набирали як селян, так і міських люмпен-пролета-рів, розпалюючи в них почуття антисемітизму. Користуючись прихильним заступництвом царської поліції, чорні сотні влаштовували численні погро ми. Тільки за жовтень число їх перевалило за 150 - в основному в південних містах, де єврейське населення становило досить значний відсоток. 8 листо пада за потурання Вітте з допомогою Трепова і нового міністра внутрішніх справ Дурново крайньо-празі кола створили «Союз російського народу» на чолі з О.Дубровіним і В.Пуришкевичем. Проголосивши лозунг «Правосла в'я, самодержавство і народність», вони закликали до боротьби проти «вну трішніх ворогів».
Найзначнішим випробуванням, що випало на долю уряду Вітте в остан ні місяці 1905 р., виявилося його протистояння Санкт-Петербурзькій Раді, а потім і Московській Раді робітничих депутатів. Санкт-Петербурзька Рада, яка сформувалася 13 жовтня під час загального страйку переважно з депута тів, обраних на підприємствах, і членів революційних партій, зуміла домог тися неухильного зростання свого впливу і, зрештою, стала представляти ін тереси половини найманих робітників столиці. Так, після публікації Жовт невого маніфесту, адвокат-меншовик Хрустальов-Носарь, який очолював Раду, продовжував агітувати робітників не припиняти боротьбу аж до по вної перемоги над царською владою. 2 листопада Рада закликала робітників до нового загального страйку, так і не домігшись поступок від уряду. Через деякий час Рада проголосила восьмигодинний робочий день на заводах, але власники оголосили локаут, і Раді довелося «тимчасово припинити» введен ня оголошених заходів. Ці невдачі викликали у робітників почуття безглуз дості боротьби, чим скористався уряд для контратаки. 25 листопада влади арештували Хрустальова-Носаря; Раду очолило колективне керівництво, серед членів якого виділявся молодий талановитий оратор Троцький. З гру дня під час засідання були затримані всі 267 делегатів Ради. Таким чином, Санкт-Петербурзька Рада робітничих депутатів за п'ятдесят п'ять днів свого існування із звичайного страйкового комітету зуміла перетворитися на спра вжній робітничий парламент, де більшість робітників столиці, користуючись немислимою ще кілька місяців тому свободою зборів і слова, змогла позна йомитися з політичним словником і поняттями, які раніше були в ходу тіль ки у небагатьох присвячених. Санкт-Петербурзька Рада продовжила досвід Іванівської Ради. До кінця 1905 р. в головних промислових центрах країни вже нараховувалося кілька десятків Рад,
У кінці листопаду робітничі заворушення в країні спалахнули з новою силою. Ідея Леніна, висловлена в книзі «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції», про необхідність озброєного повстання для вступу в наступний етап революції, проникала все глибше в свідомість маси. її вті лила в життя Московська Рада. Вона була заснована 22 листопада і об'єдна ла членів різних соціалістичних партій, обраних внаслідок багатоступінчас тих виборів. Досить численні в Раді більшовики організували «бойові дру жини». 2 грудня в одній із частин Московського гарнізону почалися завору шення. Рада вирішила, що настав час діяти, і призначила на 7 грудня поча ток загального політичного страйку і повстання, яке повинне було скинути царську владу. Незважаючи на підтримку значного числа страйкуючих Раді все ж не вдалося, як в жовтні, зупинити роботу життєво важливих галузей, зокрема залізничного транспорту. Повстання було приречене. За чотири дні (15-18 грудня) війська під командуванням адмірала Дубасова зуміли розпра витися з осередками повстання, на чолі яких стояли бойові загони більшови ків, сконцентрованими головним чином в районі Пресні, на заході Москви. Незважаючи на невдачу, революціонери визнали, що підсумки повстання не були тільки негативними. Якщо ще рік тому робітничий рух був «політично аморфним і позбавленим класової свідомості», то досвід, набутий в ході по встання, повністю перетворив його, остаточно вбивши в робітниках патріа рхальні ілюзії і лояльність по відношенню до монархії. В історичній перспек тиві розгром Рад сприяв зміцненню в країні консервативних позицій, а жор стка політика репресивних заходів остаточно зупинила реформи і «мирне оновлення» Росії.
Власті, відчувши свою силу в боротьбі з соціальною революцією, зважи лися переглянути свої обіцянки, дані 17 жовтня. Усього за кілька місяців вони перетворилися «в недосяжні золоті яблука саду Гесперід», як з гірким гумо ром писала газета «Право». Перша з обіцяних свобод - недоторканість осо бистості - була не більш ніж пустим звуком, бо повсюди йшли арешти підо зрюваних. За один тільки грудень і 905 р. в столиці було арештовано близь ко 2 тис. чоловік. Навесні 1906 р. загальне число взятих у в'язниці і висланих перевищило 50 тис. чоловік. Такої кількості репресованих при царській вла ді ще ніколи не було.
З прийняттям 24 листопада «Тимчасових правил» преса користувалася відносною свободою. Однак через кілька місяців набагато жорсткіші прави ла знову обмежили свободу преси. Право на страйк фактично зводилося на нівець законом від 2 грудня, який забороняв страйкувати державшім служ бовцям, працівникам громадських установ і робітникам підприємств, «жит тєво важливих для економіки країни».
Про свободу слова варто було й говорити. Як могла вона поєднуватися із законом від ІЗ лютого 1906 р., згідно з яким можна було піддати пересліду ванню будь-яку особу, винну в «антиурядовій пропаганді»? Прийнятий 11 грудня виборчий закон обманув надії ліберальної опозиції, хоча в порівнянні її законом від 6 серпня все ж являв собою крок уперед. Виборчий ценз став менш суворим, 25 мли. чоловік дістали право голосу. Однак вибори залиша-мюі багатоступінчастими, а права виборців - нерівними. Всі виборці ділили ся па чотири курії (поміщики, міські власники, робітники і селяни). Кожна з них вибирала своїх вибірників у виборчі округи. Закон про вибори, дуже складний і заплутаний, прагнув насамперед забезпечити права поміщиків. І Іовповаження Думи заздалегідь сильно обмежувалися. Напередодні перед виборної кампанії уряд вирішив провести реформу Державної ради. З адмі ністративного органу вона перетворювалася на вірну владі верхню палату майбутнього парламенту і наділялася рівними з Думою законодавчими пов новаженнями.
Одночасно з цими заходами 24 квітня, всього лише за три дні до від криття Думи, були ухвалені Основні закони, які сильно обмежували її зако нодавчі, бюджетні та політичні права. Дума позбавлялася багатьох своїх повноважень. їй заборонялося обговорювати питання, які відносяться до «ведення государя», такі, як міжнародні, військові і внутрішні справи двору. Фінансові прерогативи Думи були ще більш куцими, ніж законодавчі. До її компетенції не входили всі витрати, пов'язані з питаннями «ведення госуда ря», а також із державною заборгованістю; в кінцевому результаті половина бюджету країни не підлягала контролю з боку Думи. Государ зберігав «вищу самодержавну владу» (з офіційних документів було виключене лише слово «необмежену»); в перервах між сесіями Думи (а час сесій визначався госуда рем) тільки він міг проголосити і затвердити новий закон, оголосити або від мінити надзвичайний стан, припинити по своїй волі дію будь-якого закону або цивільних свобод. Міністри призначалися і знімалися зі своїх постів згі дно його побажанню і відповідали за свої дії перед ним одним. Таким чином, про парламентське правління не могло бути й мови.
Єдиною невдачею консервативної реставрації, яка блискуче проводила ся Вітте, стали вибори в Думу. Закон про вибори робив ставку на монархічні і націоналістичні почуття селянської маси. Насправді ж селяни підтримали опозиційні партії. З урахуванням відсутності досвіду, вибори розтягайся на три тижні (з 26 березня по 20 квітня 1906 р.) і пройшли дуже погано. Власті мало втручалися в хід виборів; участь в них прийняла лише половина вибор ців.
Це були перші вибори за всю історію Росії. Багато які партії претендува ли на голоси виборців:
- Союз російського народу - партія, націоналістична за духом, дотриму валася монархічних і антисемітських поглядів.
- Союз 17 жовтня (так звані октябристи) - представляв помірне крило ліберального руху, цілком задоволене обіцяними свободами і скликанням Думи.
- Партія конституційних демократів (кадети) - ліве крило лібералів, об' єднувало земських діячів, які стояли на конституційних позиціях, а також більш радикальних елементів з професійних союзів. На відміну від октябри стів кадети вважали Маніфест 17 жовтня початковою стадією політичної боротьби, яку вони мали намір продовжити в самій Думі, з метою встанов лення справжнього парламентського правління в країні. У зв'язку з тим, що більшість соціалістичних партій бойкотувала вибори, кадети зуміли залучи ти на свою сторону багато виборців, не тільки своїх співчуваючих - освічену буржуазію та середній клас, - але й представників національних меншин, на захист яких вони виступили, а також частину селян, яким вони обіцяли про ведення земельних реформ.
Що стосується соціалістичних партій, вони загалом залишилися вірні тактиці бойкоту виборів. Однак позиції їх були різними. Найбільш послідо вно політику бойкоту проводили більшовики, які не висунули в Думу жод ного депутата. Меншовикам вдалося провести в Думу кількох депутатів, го ловним чином від Грузії. Есери бойкотували вибори, замість них були обра ні депутати від близьких до есерів селянських кіл, які утворили згодом фрак цію трудовиків.
Результати виборів були обнародувані 20 квітня. Виходячи з них, можна зробити декілька загальних висновків:
1. Незважаючи на всі захисні заходи, такі, як виборчий ценз і багатосту пінчасті вибори, власті потерпіли відносну поразку на виборах. Праві партії та октябристи отримали всього лише 10% голосів. Вибори завдали жорсто кого удару по основному догмату самодержавства - непорушній єдності царя й народу.
2. Більшість селян, замість того, щоб підтримати на виборах тих, хто вважав себе їх природними захисниками, поміщиків або місцевих державних службовців, проголосувало за своїх власних кандидатів або за кандидатів опозиції. Таким чином, в Думу були обрані близько 100 безпартійних депу татів, що виступали за аграрні реформи, і ще 100 депутатів - трудовиків.
3. Головну перемогу на виборах отримала партія кадетів, яка отримала більше третини всіх місць. Це був результат досить вмілої кампанії, яку про вели кращі публіцисти й оратори країни. Конфлікт між опозиційно налаш тованою Думою і государем, що претендував на роль носія історичної і мо нархічної законності, став неминучим. Ллє боротьба виявилася нерівною.
За кілька днів до відкриття Думи Вітте подав у відставку (14 квітня), отримавши перед цим дуже значну іноземну позику, більш ніж половину якої надав уряд Франції. Позика врятувала царський режим від фінансового кра ху. Вітте критикували як ліберали, так і консерватори. Останні звинувачува ли його у своїй невдачі на виборах. Відставка Вітте знаменувала собою серпочну поразку: оновлення самодержавства за прусською моделлю не виши но.
5. Перша Дума і кінець парламентських ілюзій
Дума урочисто відкрилася пишним прийомом, який Микола II влашту-пав для депутатів у Зимовому іалаці. Але не пройшло й тижня, як її предста вники прийняли (5 травня) адресу монарху, в якій знову висувалися основні вимоги лібералів: мова знову йшла про введення загальних виборів, про ска сування всіх обмежень на законодавчу діяльність Думи, про особисту відпо відальність міністрів, скасування обмежувальних законів, про Державну раду, про гарантію цивільних свобод, включаючи право па страйк, скасування смертної страти, розробку аграрної реформи, перегляд оподаткування, вве дення загальної та безкоштовної освіти, задоволення вимог національних меншин, повну політичну амністію. Цей документ був відображенням такти ки депутатів від опозиції, які увійшли до складу Думи з метою розширити її повноваження і перетворити на повноправний парламент. Вони були пере конані, що цар не посміє зачепити «народних представників», які вважалися «єдиними спасителямн Росії», внаслідок чого уявляли себе невразливими. Однак уряд, керований слухняним і посереднім прем'єр-міністром І.Горемикіним, категорично відкинув всі ці вимоги. Діставши відмову, Дума прийняла більшістю голосів (проти семи) вотум «повної недовіри» уряду і зажадала його «негайної відставки». Двох тижнів вистачило, щоб між уря дом і Думою стався остаточний розрив. Уряд у свою чергу бойкотував Думу, подаючи на її розгляд лише закони другорядного значення. їй залишалося тільки використовувати право депутатів на депутатський запит. Протягом кількох тижнів 379 запитів були подані на адресу уряду, який відхилив або проігнорував їх. Депутатська асамблея прийняла також проект аграрного закону, згідно з яким селяни могли б за «справедливу компенсацію» отрима ти землі, які ними орендуються. Уряд визнав, що це питання не входить у компетенцію Думи, будучи занадто важливим для країни, і 9 липня розпус тило Думу. Те, що приводом для розпуску Думи послужило саме аграрне питання, в той час як більшість депутатів виражали побажання селянства, не могло залишитися без наслідків. Представник ліберальних кіл князь Є.Трубецькой писав Миколі II: «Тепер, коли Дума розпущена, вони (селяни - авт.) переконані, що причиною розпуску послужила відмова в наділенні зе млею. І ваші радники переклали відповідальність за цю відмову на монарха. Вони зуміли перетворити питання земельне на питання династичне, на пи тання про спосіб правління. Вони віддали селянство в жертву тій самій рес публіканській пропаганді, за яку ще так недавно кидали у вогонь агітато рів». 9 липня ввечері 182 депутати - представники опозиції (кадети, трудовики, меншовики) - зібралися у Виборзі й склали маніфест. Він закликав до відмови від виплати податків і від воїнської повинності «аж до скликання нового народного представництва». «Виборзька відозва» переслідувала по двійну мету. З одного боку, виразити суспільне несхвалення авторитарним діям уряду, з іншого - попередити вибух народного обурення, намагаючись одягнути його в прийнятні форми протесту, щоб зберегти шанс на встанов лення конституційного правління. Насправді відозва не отримала в країні достатнього відгуку і мала тільки один результат: його укладачі зазнали су дового переслідування й тим самим втратили можливість балотуватися до складу наступної Думи. Партія кадетів позбавилася багатьох своїх депута тів.
6. Друга Дума - доказ неможливості політичного оновлення
Підпорядковувати опозицію і втихомирювати останнє революційне без ладдя випало на долю П.Столипіна, який змінив на посту прем'єр-міністра Горемикіна, міністра внутрішніх справ у попередньому кабінеті. Борець за збереження монархії шляхом її модернізації, консерватор за переконаннями, колишній предводитель дворянства в Ковно, де, спостерігаючи життя поль сько-литовських селян, став переконаним прихильником приватної власнос ті, він спрямував свою діяльність на розв'язання трьох основних задач: при душення заворушень, контроль за виборами у Другу думу та аграрне питан ня.
Селянські бунти, що спалахнули під час обговорення аграрного питан ня на засіданнях Першої думи, були жорстоко придушені за допомогою спе ціальних каральних загонів і масових репресій. Чудом уникнувши замаху з боку есерів (12 серпня 1906 р.), Столипін заснував військово-польові суди, які протягом восьми місяців винесли близько 1000 смертних вироків. Одно часно з цим у ході підготовки нової виборчої кампанії Столипін спрямував свої зусилля на підрив діяльності опозиційних партій. 260 щоденних і пері одичних видань були призупинені з липня по жовтень 1906 р. Обіцяна в 1905 р. свобода слова була забута. Власті вдалися ще до одного досить дійового за собу боротьби з опозицією: опозиційним партіям було відмовлено в «адміні стративній санкції», свого роду свідченні лояльності по відношенню до вла ди, без якої жодна партія не могла проводити публічних засідань. Скориста вшись розпуском Думи, Столипін підготував два знаменитих земельних за кони. Згідно із першим (від 5 жовтня 1906 р.), селянам нарешті надавалися рівні з іншим населенням країни юридичні права. Другий закон (9 листопада 1906 р.) дозволяв будь-якому селянинові, який обробляє землю на умовах громадського землекористування, в будь-який момент зажадати належну йому частку у повну власність. Мета даного закону, який підписав смертний ви рок віковій селянській громаді, - повернути аграрну проблему іншим боком: замість того, щоб експропріювати поміщиків - збезземелювати громаду, оскі льки між селянами розподілялися землі, належні їй . Однак потрібна була ще згода останніх на руйнацію інституту, який тільки зміцнився в ході револю ційних подій. За цей час - поки складалися селянські запити і проходили зе мельні бунти - громада затвердилася як справжній орган селянського само врядування. І знову в центрі конфлікту між урядом і Другою думою, яка зі бралася 20 лютого 1907 р., постало земельне питання.
Передвиборна кампанія пройшла не без втручання і тиску на виборців з боку влади, однак Друга дума виявилася ще більш радикальною, ніж Перша. До неї увійшло більше 100 депутатів-соціалістів (37 есерів, 66 соціал-демок ратів, з них 2/3 меншовиків), близько 100 трудовиків, 100 кадетів і 80 депута тів від національних меншин з важко визначаємою політичною орієнтацією; октябристів було всього лише 19, монархістів - 33. У результаті кандидати від урядових партій склали в Думі дуже незначну фракцію, в той час як пере важна більшість виявилася в опозиції.
Навчена попереднім досвідом, Дума вирішила діяти в рамках законнос ті, уникаючи непотрібних конфліктів. Комісії приступили до розробки чис ленних законопроектів. Після початкового періоду затишшя з березня по квітень 1907 р. суперечки розгорілися з двох питань: щодо аграрної політики і вживання надзвичайних заходів проти революціонерів. Уряд зажадав засу дження революційного тероризму, але більшість депутатів відмовилися це зробити. Більше того, 17 травня Дума проголосувала проти «незаконних дій» поліції. Тим часом повсюди поновилися терористичні й антитерористичні акції (тільки за травень загинуло кілька сот чоловік). Під тиском консерва тивної преси, в якій Дума називалася «розсадником бунтів і непокори», «при тулком єврейського мракобісся і тероризму», уряд вирішив оголосити про її розпуск, але, щоб не зв'язувати його знову з аграрним питанням, звинуватив багатьох депутатів у змові проти царської сім'ї. 1 червня Столипін зажадав виключення з Думи 55 депутатів (соціал-демократів) і позбавлення 36 з них парламентської недоторканості. Не чекаючи її рішення, Микола її сам ого лосив 3 червня про розпуск Думи і призначив скликання чергової Думи на 1 листопада 1907 р. У маніфесті, який проголосив розпуск Думи, було також оголошено про корінні зміни в законі про вибори. Дана міра повністю супе речила Основним законам, прийнятим у 1906 р., згідно з якими будь-які змі ни вимагали попередньої згоди двох палат - Думи і Державної ради. Новий закон розроблявся в умовах абсолютної секретності протягом кількох остан ніх місяців. Він посилював виборчий ценз основних виборців, скорочував представництво селян і національних меншин, збільшував нерівшсть у пред ставництві різних соціальних категорій. Тепер голос одного поміщика дорівнював голосам 7 городян, ЗО селянських виборців або 60 робітників. Пері од, який відкривався Маніфестом 17 жовтня 1905 р., коли була зроблена пер ша в історії спроба поєднати самодержавний режим із конституційною фор мою правління, прийшов до кіпця. «Проклятий закон», як прозвали в народі новий закон про вибори, знову повертав країну до самодержавства.
На даному етапі перемога була, безумовно, на боці царської влади. Кра їна, втомлена від двох з половиною років безладдя, не прореагувала на при йняття нового закону про вибори. Уряд отримав покірну Думу, функції якої обмежувалися затвердженням представлених їй законів. Таким чином, дер жавний переворот 3 червня 1907 р. знаменував собою поразку революції 1905 р. і явне відродження самодержавства, якому вдалося відмовитися від більшості поступок, вирваних під тиском опозиції 17 жовтня 1905 р. Однак 1907 р. в жодному разі не був поверненням до 1904 р. Зі слів Вітте, «револю ція в розумах» здійснилася, і сила її перевершувала силу існуючого режиму. Країна прокинулася до політичного життя, самодержавство не уявлялося від тепер єдино можливою формою правління, питання про вибір режиму стоя ло на порядку денному. Спочатку, в 1905 р. здавалося, що від такого полі тичного «пробудження» виграли ліберали. Вони краще за інших виявляли вимоги нижчих верств населення, але в 1907 р. їх час було упущено, і спроба вкоренити Думу на ґрунті нової державної законності провалилася. Концеп ція ліберальної парламентської революції, яка могла б привести мирним шляхом до конституційної демократії, зазнала поразки. Разом із тим лібера ли хоч і не володіли реальною владою, але складали більшість в обох Думах і виявилися достатньо наближеними до влади, щоб тим самим дискредитува ти себе в очах значної частини народних мас, керівництво якими вони не взяли на себе через страх перед люттю стихії. Народний рух все більше підпа дав під вплив інших ідей, особливо соціалістичних. У результаті події 1905-1907 рр. не привели Росію до політичної інтеграції з демократичними режи мами інших європейських країн. Вони лише підірвали довіру до лібералів і посилили конфронтацію між представниками крайніх течій.
II. СТОЛИШНСЬКІ РЕФОРМИ: НЕВДАЧА ПРОСВІЧЕНОГО КОНСЕРВАТИЗМУ
1. Основи «оновлення» країни
Звільнившись від опозиційної Думи, Столипін протягом чотирьох років (з липня 1907 по вересень 1911 р.) намагався проводити політику авторитар ну і консервативну, засновану на твердій рішучості оновити країну. З цією метою він скористався, і небезуспішно, зростанням націоналістичних настроїв у середовинп російської буржуазії. Згідно з концепцією Столипіна, модерні зація країни вимагала трьох умов: перше - зробити селян повновладними власниками, щоб найбільш «міцні та сильні», звільнившись від опіки грома ди, могли обійти «убогих і п'яних»; друге - досягти загальної письменності в об'ємі обов'язкової для всіх чотирирічної початкової школи. Ще будучи пред-водителем дворянства в Ковно, Столипін писав з цього приводу, що тільки письменність допоможе поширенню сільськогосподарських знань, без яких не може з'явитися клас справжніх фермерів. 1, нарешті, третє - необхідно було досягти посиленого росту промисловості, підкріпленого розвитком внутрі шнього ринку.
Руйнуванню селянської громади сприяв не тільки указ від 9 листопада 1906 р., але й інші закони 1909-1911 рр.. які передбачали розпуск громад і можливість його проведення рішенням простої більшості, а не двох третин членів громади, як було раніше. Власті всіляко сприяли відокремленню се лянських господарств. Якщо господарство залишалося на території села, воно називалося відрубом, якщо воно знаходилося поза його межами - хутором. Держава також допомогла багатьом селянським сім'ям у придбанні земель за допомогою Селянського банку. Банк продавав у кредит землі, що були скуплені раніше у поміщиків або належали державі. Між 1905 і 1914 рр. в руки селян перейшли таким шляхом 9,5 млн. га землі. Ця політика була дуже розумного у відношенні до найбільш прецездатної частини селян, вона допо могла їм встати на ноги, однак не могла вирішити аграрну проблему зага лом. Селяпи-бідпяки не змогли скористатися реформами. Вони були виму шені найматися батраками, переселятися в міста, або виїжджати в неосвоєні регіони країни. Уряд всіляко заохочував, наприклад, заселення Сибіру. Кре дити, що відпускалися переселенцям, збільшилися в чотири рази в порівнян ні з періодом 1900-1904 рр. Однак це не виправдало надій уряду і не дало належних результатів. Переселенці вважали за краще влаштовуватися у вже обжитих місцях, таких, як Урал, Західний Сибір, аніж займатися освоєнням безлюдних лісових зон. Між 1907 і 1914 рр, 3,5 млн. чоловік виїхало в Сибір, близько 1 млн. з них повернулися в європейську частину Росії. Проте, якщо в 1897 р. в Сибіру нараховувалося 8,2 млн. жителів, то в 1917 р. їх було вже 14,5 млн.
Загалом можна сказати, що аграрним реформам Столипіна не вистачи ло часу. Приблизно за десять років тільки 2,5 млн. селянських господарств вдалося «звільнитися» з-під опіки сільської громади. Рух за скасування «мир ського» правління на селі досяг найвищої точки між 1908 і 1909 рр. (близько півмільйона запитів щорічно, що свідчило про одне з таємних бажань бага тьох селян - вийти з-під опіки «миру»). Однак згодом цей рух помітно скоро тився. Випадки повного розпуску громади загалом були дуже рідкими (всьо го 130 тис). «Вільні» селянські землеволодіння становили лише 15% загальної площі обробленої землі. Навряд чи половині селян, що працювали на цих землях (1,2 мли.) дісталися відруби або хутори, закріплені за ними постійно, як власність. Водночас це був найбільш важливий етап, оскільки тільки він перетворював селянина на справжнього власника, господаря достатнього для життя наділу. Власниками змогли стати лише 8% загального числа трудівни ків, але вони губилися в масштабах країни.
Не вистачило також часу для проведення в намічений десятирічний тер мін і шкільної реформи, затвердженої законом від 3 травня 1908 р. (передба чалося ввести обов'язкове початкове безкоштовне навчання для дітей з 8 до 12 років). І все ж з 1908 по 1914 р. бюджет народної освіти вдалося збільшити втроє, було відкрито 50 тис. нових шкіл. Усього ж у країні в 1914 р. нарахо вувалося 150 тис. шкіл, тоді як було потрібно 300 тис. Іншими словами, для реалізації плану загального початкового навчання дітей такими темпами, як в 1908-1914 рр., було потрібно ще не менше 20 років.
2. Політичні й ідеологічні переваги
Для проведення своєї лінії Столипін уміло скористався економічними і політичними «козирями», які знаходилися в його руках.
У Третій думі, прозваній «поміщицькою», оскільки вона була обрана на нерівноправній основі (курія поміщиків і перша міська курія, тобто менше за 1% населення, становили 65% виборців), значній більшості правих, «урядо вому блоку» (225 депутатів від націоналістів і октябристів), протистояла осла блена новою виборчою системою опозиція (52 кадети, 26 депутатів від наці ональних меншин, 14 трудовиків і 14 соціал-демократів). Аж до 1909 р. за вдяки позиції октябристів між урядом і Думою не було конфліктів. Партія октябристів була однією з провідних у Думі. її очолив О.Гучков, онук кріпо сного селянина, який розбагатів на виробництві тканин. Починаючи з 1909 р. взаємовідносини між Гучковим і Столипіним погіршилися, каменем споти кання стало, передусім, питання про військові витрати країни, які Гучков прагнув поставити під безпосередній контроль Думи. Але до того часу на хвилі націоналізму в ділових колах частина октябристів, які представляли інтереси російської буржуазії, пішла на зближення із владою. Частина депу татів об'єдналася із представниками правих націоналістичних кіл помірного плану, утворивши нове угруповання - Партію російських націоналістів, яку очолив П.Балашов. Це угруповання згодом перетворилося на «законодав чий центр» Третьої Думи. На нього аж до 1911 р. спирався Столипін. Націо налістичний чад за ці роки розповсюдився й на більш ліві кола. Зрозуміло, кадети не підтримували антисемітські, ксенофобні лозунги надто правих, проте, їх, безсумнівно, притягала ідеологія раціоналізму, яка на той час в Росії, як і в інших країнах Європи, являла собою альтернативу соціалізму. Соціалістична ідеологія в Росії втрачала популярність.
Столипін використав у своїх цілях як роздробленість революційної опо зиції, так і відсутність згоди серед радикально настроєної інтелігенції. Якщо в 1905 р. обставини змусили революціонерів різних поглядів згуртуватися, то після поразки революції різнородність руху ослабила його й розколола. Багатьом революціонерам довелося знову емігрувати. Надія Крупська добре описала стиль мислення емігрантів-революціонерів, які вважали себе грома дянами деякої власної республіки. Втративши будинок, сім'ю, батьківщину, вони підкорялися лише своїм власним законам, особливому кодексу честі революціонерів, ритуалу своїх зборів. Між ними існувала сувора ієрархія, з власними ренегатами і відщепенцями, і кожний з них діяв відповідно до тієї ідеології, яку він сповідував.
1907-1911 рр. стали роками спаду революційного руху. Число членів дозволених із березня 1906 р. профспілок скоротилося з 250 тис. в 1907 р. до 12 тис. в 1910р.; число страйкуючих робітників знизилося до 50 тис. У партії соціал-демократів стався остаточний розкол через полярність висновків, зроб лених кожною фракцією з поразки революції 1905-1907 рр. Меншовики, про аналізувавши невдачу московського повстання в грудні 1905 р., прийшли до думки, що Росія ще не дозріла для соціальної революції- Поки потрібно було надати ініціативу буржуазії, допомогти їй скинути царський режим, а голо вне - не сполохати її починів. Більшовики ж па досвіді революції 1905-1907 рр. переглянули свою революційну тактику і запропонували новий план дій, більш прийнятний для специфічних умов Росії, як підтвердило майбутнє. Бі льшовики вважали, що дуже ризиковано довіряти буржуазії керівництво майбутньою революцією, - як показала невдача ліберального руху, у буржу азії немає ні сил, ні справжнього бажання знищити самодержавство і здійс нити докорінні соціальні зміни. Тільки робітничий клас у союзі із селянсь кою біднотою, слідуючи за авангардом професійних революціонерів, зможе примусити буржуазію здійснити нову революцію.
Серед соціал-демократів йшла постійна боротьба різних тенденцій, а конструктивних дій було мало. На IV (Стокгольм, квітень 1906 р.) і V (Лон дон, травень 1907 р.) з'їздах партії збереглася лише зовнішня їх єдність. По леміка розгорілася з особливою силою з питання про експропріації, здійсне ні підпільними більшовистськими загонами. Найбільш відома з цих акцій була проведена 13 червня 1907 р. Тер-Петросяном, соратником Сталіна. Він вилучив із Державного банку у Тифлісі 340 тис. руб. Меншовики та частина більшовиків виступили проти подібних дій. Ленін же відмовився від засу дження цих «партизанських дій» і па V партійній конференції, що відбулася в Парижі в грудні 1908 р., різко обрушнвся па меншовиків, звинувативши їх у бажанні «ліквідувати» підпільні організації й обмежитися тільки легальною діяльністю. У ці роки більшовикам довелося боротися із тенденцією, що ви никла в робітничому середовищі, яку Ленін охарактеризував як «ліквідатор ську». Вона ставила за мету створення легальної демократичної робітничої партії за зразком західних країн, дуже далекої від тієї підпільної бойової ор ганізації, якою була партія більшовиків. Кращим союзником Леніна в його боротьбі з «ліквідаторами» став сам уряд, з його безкомпромісністю і по вною відсутністю будь-якої соціальної політики, направленої на поліпшення життя робітників. Леніну довелося боротися і з численними внутрішньопар тійними фракціями. Суперечки виникали з будь-якого приводу: з питань те орії, методів революційної боротьби, керівництва газетами, розпорядження грошовими фондами. Фракції розділилися таким чином: з одного боку - уго-дівці (на чолі з Риковим), які схилялися до загальних дій із меншовиками, з іншого - одзовісти, які вимагали відклику депутатів соціал-демократичної партії з Думи, оскільки вважали всяку парламентську діяльність зрадою по відношенню до народу. Ленін боровся з ними, називаючи їх «ліквідаторами навпаки».
Партія есерів, незважаючи на всі зусилля Чернова, також знаходилася в стані розпаду. Група максималістів, прихильників негайного здійснення всіх пунктів програми есерів відразу ж після захоплення влади, тяжіла до мину лого тероризму і діяла бойовими організаціями. Хоча формально ці загони перебували в партії, вони, по суті справи, вже не підкорялися їй. До їх складу легко проникали агенти царської охранки, найвідомішим з яких став Азеф, організатор вбивства Плеве та великого князя Сергія. Він встиг зайняти від повідальний пост у партії, перш ніж був викритий в 1908 р. Справа Азефа остаточно дискредитувала терористичний напрям в есерівської партії. Про тилежне крило есерів представляли трудовики. Вони, як і раніше, брали участь в роботі Думи, обговорювали земельну реформу, вели серед селян легальну пропаганду на захист усуспільнення землі.
В той час як революційні угруповання дробилися в пошуках своїх шля хів, філософські течії, які десятки років володіли розумами російської лівої інтелігенції, такі, як позитивізм, матеріалізм, соціалістичний марксизм, пере живали занепад. З новою силою відродився потяг до націоналізму, містици зму, естетики «чистого» мистецтва, тоді як інтерес до політики і соціальних проблем падав. Яскравим прикладом відмови підпорядковувати будь-яке заняття мистецтвом або інтелектуальною діяльністю соціальному утиліта ризму або політиці стало поява збірки «Віхи», яка викликала широкий від гук і пристрасні обговорення. Авторами її стали сім видних інтелігентів, в основному колишніх марксистів, які прийшли або повернулися до віри (П.Струве, М.Бердяєв, С.Булгаков та інш.). Бердяєву, зокрема, належить одна з ключових думок збірника: «Любов до зрівнювальної справедливості, до суспільного добра, до на родного блага паралізувала любов до істини, майже знищила інтерес до іс тини». У той час як Бердяєв викривав «внутрішнє рабство» російської інтелі генції, Струве обрушувався на її безвідповідальність. Інтелігенція у всіх бі дах Росії звинувачує уряд, писав він, неначе вона сама не несе ніякої провини за них і вони стосуються її лише тому, що змушують бунтувати проти уряду. При такій позиції, завершував свою думку Струве, суспільству надаються тільки дві можливості - деспотизм або диктатура натовпу.
Десятиріччя з 1905 по 1914 р. було відмічене небувалим розквітом мисте цтва, літератури й філософії. Досить згадати про колосальний всесвітній ус піх російського балету Дягілєва, досягнення російського авангарду як в об ласті музики (Стравіиський), так і в області живопису (Кандінський, Мале-вич, Ларіонов), про розквіт поезії в творчості символістів (Білий, Блок), ак меїстів (Гумільов) або футуристів (Маяковськнй). Соціалістичні ідеали 1890-х рр. похитнулися. Не випадково пізніше Максим Горький, наприклад, хоч і сам віддавав данину містичним настроям (1910 р.), назвав ці роки «ганебним десятиріччям». Відмова від позитивізму і служіння соціальним ідеалам, до яких схилялася радикальна інтелігенція XIX в., поєднувалася із заперечен ням буржуазних цінностей і матеріальних благ і підкресленим презирством інтелігентів до режиму, який їх звеличував. Частина творчої еліти з нетерпін ням і тривогою чекала останнього часу «буржуазної цивілізації». У багатьох просвічених колах столиці говорили про грядущий «кінець світу». Чекали апокаліпсису - як в релігійному значенні, так і в політичному. Цим апокаліп сисом повинна була стати революція, яка відкриє нову еру, надасть кращим розумам можливість реалізувати свої задуми в оновленому суспільстві, яке вийшло з горнила революції. Поки ж у Санкт-Петербурзі панувала вседозво леність. Столиця стала найбільш «сучасним» і, безумовно, найбільш вільним з європейських міст того часу. Парадоксально, але бурління новаторських ідей в художньому та інтелектуальному жити, захоплення есхатологією та моральний еклектизм - все це, разом узяте, швидше порушувало минулу рів новагу освічених кіл суспільства, ніж сприяло появі нових непорушних духо вних цінностей, суцільних філософських теорій і загальної системи принци пів, якими можна було б згодом керуватися в соціальному і політичному житті.
3. Економічні переваги
Реалізації планів Столипіиа сприяли не тільки політична та ідеологічна ситуації, які він успішно використав, але й чудове економічне становище. Зростання промисловості в Росії поновилося ; небувалою швидкістю через сприятливу зовнішню кон'юнктуру. Завдяки масовому експорту продоволь чих товарів (Росіііська імперія експортувала і ретину своєї товарної продукції зернових і була найбільшим у світі постачальником зерна), зовнішня тор гівля була прибутковою, державний бюджет урівноваженим, навіть незва жаючи на виплати по зовнішньому боргу. За п'ять років (1908-1913 рр.) про мислове виробництво зросло на 54%, загальна кількість робітників збільши лася на 31% - це були конкретні показники росту промисловості. Всі галузі промисловості знаходилися на підйомі, особливо виробництво сталі, мета лургія, видобуток нафти, виробництво електроенергії, сільськогосподарсь ких машин. До того ж у провідних галузях намітився небувалий процес кон центрації виробництва, як в плані технічному (в Росії процент робітників, зайнятих на заводах, де працювало понад 1000 чоловік, - 40% загального числа робітників, - був вищим, ніж у США), так і в плані збільшення торго вого обороту і грошового прибутку. Картелі, трести, концерни монополізу вали більшу частину виробництва та розподілу в найбільш сучасних галузях економіки. Концентрація забезпечувалася діяльністю кількох великих бан ків, які, як і в Німеччині, повністю керували ринком. У 1913 р. більше поло вини банківських операцій проводилося за допомогою шести найбільших ділових і депозитних банків Росії, які знаходилися у Санкт-Петербурзі. У сто лиці в цей час розквітла біржова та фінансова діяльність, чому сприяло помі тне зростання курсу цінних паперів на біржі, особливо з 1909 р.
Досить важко визначити точно частку іноземного капіталу в російській економіці того часу. Однак можна сказати, що до 1914 р. третина загального числа всіх акцій товариств, які діяли на території імперії, належала інозем ним власникам. Внески іноземного капіталу були особливо значними в мета лургійній і нафтовій промисловості, а також у банках. У 1914 р. 65% капіта лу найбільшого Російсько-Азіатського банку належали французьким вклад никам. Іноземці робили також значні капіталовкладення в найбільш техніч но розвинені галузі промисловості, такі, як електротехніка, кораблебудуван ня, автомобілебудування. Якщо виходити із загальної суми капіталовкла день, французи займали перше місце серед інвесторів, особливо враховуючи суми, надані ними у вигляді позик. Частка французького капіталу сягала 12,5 млрд. франків, частка німецького капіталу - 8 млрд., частка британського - З млрд.
Національний прибуток країни збільшувався з кожним роком. Період з 1908 по 1914 р. можна по праву назвати золотим віком капіталізму в Росії. Капітал щойно створених протягом цих років акціонерних товариств стано вив 41% загальної суми капіталу всіх товариств, створених після 1861 р. Бі льше 70% нових вкладень, починаючи з 1908 р., було зроблено вітчизняними фондами. Свідченням цього багатства, розподіленого дуже нерівномірно, було подвійне збільшення розмірів внесків в ощадних касах і на поточних рахунках у банках, а також те, що росіяни почали активно викуповувати цінні папери, які здавна знаходилися в руках іноземців.
Для того, щоб дати об'єктивну оцінку цій картині загального досягнен ня успіху, потрібно розі лянути її в світовому масштабі. У 1913 р. загальний рівень промислового виробництва в Росії залишався у два з половиною рази меншим, ніж промислове виробництво Франції, в шість разів меншим, ніж у Німеччині, в чотирнадцять разів - ніж в Америці. Тут постає одне важливе питання: чи сприяв курс економічного розвитку, взятий Вітте і продовжений Столипіним, докорінному перетворенню російської економіки і російського суспільства?
Р.Порталь у своєму дослідженні, яке вже стало класичним, відповідав на нього ствердно. Він вважав, що період з 1905 по 1914 р. сприяв виникненню в Росії справжнього класу підприємців і ринку приватного попиту, здатного як у місті, так і в селі замінити собою державне стимулювання у всіх секторах економіки. Якби аналіз Порталя відповідав дійсності, можна було б вважа ти, що Росія перед 1917р. наблизилася до західної моделі держави, як вважа ють деякі історики.
Однак твердження Порталя заперечувало багато яких англійських і ін ших дослідників, особливо такі, як Т.С.Оуен, Ж.Л.Вест і К.Гольдберг. Вони висували наступні доводи:
- У сільському господарстві передвійськове десятиріччя швидше сприя ло сільським громадам (вони викупили 6 мли. га землі), аніж справжнім «се-лянам-підприємцям» (вони викупили лише 3,4 млн. га землі в особисту влас ність).
- У промисловості разом із закінченням кризи і поновленням виробниц тва збільшився попит в основному на металеві заготовки, що більше відпові дало урядовій програмі переозброєння, ніж потребам приватного підприєм ництва.
- Російська буржуазія, яка являла собою досить різнорідну групу під приємців, за своєю ідеологією була далека від норм Шумпетера: частина з них паразитувала на державній діяльності, інша - вихідці із «старообрядни цьких» кіл - піклувалися про прибуток не ради нього самого, а як можливість «послужити країні» і затвердити російську могутність.
З цієї точки зору економічна політика Вітте - Столипіна не привела до якого-иебудь дійсного наближення до західної моделі. Нав'язана зверху, вона в певному сенсі випереджала методи, використані Сталіним у 1928 р.
У травні 1911 р. французький повірений у справах у Санкт-Петербурзі зазначав, що капіталісти Росії, які мають у своєму розпорядженні великі суми і заохочуються розквітом справ у країні, розпочали русифікацію промисло вості. Ця тенденція енергійно під гримувалася міністром фінансів, який ніко ли не робив таємниці із бажання звільнитися від вимог іноземного ринку.
Відбувалося посилення різних форм націоналізму. По-перше, націоналі зму, спрямованого зовні імперії (пан- або нєославізм), що вже свідчило про прагнення до завоювання. Старі мрії про Константинополь, які в минулому базувалися на релігійних, містичних та ідеологічних мотивах, отримали те пер економічну основу: встановлення контролю над протоками Босфор та Дарданелами служило інтересам торговців, які могли б експортувати зерно та прокат чорних металів через південні порти країни. Чи не було це праг нення закріпити за собою, подібно усім великим державам, зону впливу, від чутним свідченням того, що Російська імперія вступила в наступну стадію розвитку? Між експансіоністською політикою самодержавства та економіч ними інтересами національної буржуазії існувала повна відповідність. Каде ти явно не прагнули до критики подібної орієнтації самодержавної політи ки.
Наступною формою вияву націоналізму можна, безумовно, вважати ба жання буржуазії та чиновництва позбутися присутності іноземного капіталу в економіці. Бажання звільнитися було таким великим, що не тільки інтеліге нція, але й ті, хто безпосередньо стикався з іноземною присутністю й конку ренцією, усвідомлювали російське відставання і залежність країни від закор дону. З поширенням вищої освіти службовці все гостріше відчували ураже ність свого положення, фінансову і ієрархічну дискримінацію, яких вони за знавали в порівнянні з іноземцями, що працювали на тих самих підприємст вах. Посол Франції у Санкт-Петербурзі М.Палеолог доповідав про новий стан розумів: «Мати іноземців як співробітників - будь ласка, але дати їм можливість стати господарями ринку - ні. Такий, здається, нинішній девіз». Дана форма національної самосвідомості росіян, видно, відповідала певно му етапу розвитку економіки, переходу до більшої незалежності.
Третя форма вияву націоналізму в Росії, яка спричинила численні нас лідки для режиму, - почуття переваги росіян над неросійськими народами, які проживали в імперії, що всіляко розпалювалося владою та самим Столипіним.
4. Помилки Столипіна
Незважаючи на сприятливі економічні, ідеологічні та політичні обста вини, Столипін здійснив все ж ряд помилок, які поставили його реформи під загрозу невдачі. Першою помилкою Столипіна була відсутність продуманої політики відносно робітників. Як показав досвід Прусії, для вдалого прове дення консервативної політики необхідно було поєднувати жорсткі репресії по відношенню до революційних партій з одночасними зусиллями в області соціального забезпечення робітників. У Росії ж, незважаючи на загальний економічний підйом, за всі ці роки життєвий рівень робітників ніскільки не підвищився, а соціальне законодавство лише робило свої перші кроки. За кон 1906 р. про десятигодииний робочий день майже не застосовувався, так
само, як і закон 1903 р. про страхування робітників, які отримали каліцтва на підприємстві. Легальні профспілки знаходилися під пильним контролем поліції і не користувалися довірою серед робітників. Тим часом кількість робітників постійно й помітно росла. Нове покоління виявилося сприйнят ливим до соціалістичних ідей. Очевидно, Столипін не розумів значення робі тничого питання, яке з новою силою постало в 1912 р.
Другою помилкою Столипіна стало те, що він не передбачував наслід ків інтенсивної русифікації неросійських народів. Столипін не приховував свої націоналістичні переконання: одного разу на засіданні Думи він різко відповів польському депутату Дмовському, що почитає за «вище щастя бути підданим Росії». Він відкрито проводив націоналістську великоруську полі тику і, природно, налаштував проти себе і царського режиму всі національні меншини. Фінляндія стала притулком для багатьох опозиціонерів. Столипі на обурювало, що сейм Фінляндії складався переважно із соціалістів та лібе ралів. У 1908 р. він безуспішно намагався обмежити повноваження сейму, двічі розпускав його, а потім знову ввів у країні колишні диктаторські мето ди. До 1914 р. неприязнь фінів до «російських окупантів» стала повсюдною. Що стосується Польщі, там ситуація була складнішою, оскільки відношення поляків до Росії не було єдиним. Частина поляків під керівництвом Дмовсь-кого намагалася, використовуючи панслов'янські симпатії уряду, добитися для своєї країни більшої автономії. Інша частина, керована Пілсудським, вимагала повної незалежності. Столипін закрив польськомовні школи, а в містах створив муніципальні установи з переважаючою кількістю службов-ців-росіян. На Україні, де преса й вищі учбові заклади зазнали насильної ру сифікації, росла національна самосвідомість української еліти, засіювана на розумінні економічної могутності краю, який став житницею та індустріаль ним центром всієї імперії. Царські власті жорстоко переслідували українсь ких націоналістів, які організували Союз звільнення України і знайшли при тулок у Галичині, що входила до складу Австро-Угорщини. Австрійські вла сті охоче протегували українським націоналістам, бажаючи всіляко зашко дити російській владі в помсту за їх підтримку антиавстрійських настроїв малих слов'янських народів Богемії та на Балканах. З тих же причин тюрксь кі меншини на території Азербайджану, які об'єдналися в 1912 р. в партію Мусават («Рівність»), рішуче пішли на зближення з оновленою після младо-тюркської революції Туреччиною. Частина мусульманської інтелігенції та тарського походження, яка проживала в Криму та на Нижній Волзі, намага лася відродити тюрко-татарську цивілізацію, домагаючись її визнання рів ною із російською. Царський уряд, природно, не бажав йти на подібні посту пки, вважаючи мусульманські народи слаборозвинутими. Він також заохо чував російську колонізацію Середньої Азії не менш жорстко, ніж це робили інші європейські держави-завойовники по відношенню до країн Азії та Аф рики.
Столипін здійснив помилку і в питанні про заснування земств у західних губерніях (1911 р.), внаслідок чого він позбавився підтримки октябристів. Справа в тому, що західні губернії економічно продовжували залежати від польської шляхти. Щоб поліпшити в них положення білоруського та росій ського населення, які складали більшість, Столипін вирішив заснувати там земську форму правління. Дума охоче його підтримала; однак Державна рада зайняла протилежну позицію - класові почуття солідарності із шляхтою ви явилися сильнішими національних. Столипін звернувся із проханням до Миколи II перервати роботу обох палат на три дні, щоб за цей час уряд тер міново ухвалив новий закон. Засідання Думи були припинені і закон прийн ятий. Однак дана процедура, яка продемонструвала зневагу державної вла ди до власних установ, привела до розколу між урядом і навіть найбільш помірними лібералами. Самодержавство поставило себе в ізоляцію, відтепер його підтримували тільки представники крайньоправих націоналістичних кіл. Столипін же втратив підтримку Миколи II, якому явно не подобався занад то енергійний міністр, звинувачений крайньоправими противниками, які користувалися впливом при дворі, в бажанні «експропріювати всіх поміщи ків взагалі» за допомогою аграрної реформи.
1 вересня 1911 р. Столипін був убитий в Києві одним із подвійних аген тів, якими поліція наповнила революційні організації. Його смерть означала поразку спроби свідомого й цілеспрямованого оновлення країни. Будучи консервативною, вона все ж була не позбавлена творчої думки.
5. 1912-1914 рр.: політичний застій і соціальне бродіння
Столипіна змінив міністр фінансів В.Коковцов, відомий своїм висловом «Слава Богу, у нас немає парламенту!» Він як не можна краще характеризу вав і самого діяча, і його програму. Добре розбираючись в технічних питан нях фінансової справи, він зумів успішно провести переговори з метою отри мання другої великої позики від французької влади: 2,5 млрд. фр. терміном на п'ять років. На відміну від Столипіна у Коковцова не було ніякої політич ної або соціальної програми, якщо не рахувати бажання зберегти статус-кво. Внаслідок виборів до Четвертої думи в жовтні 1912 р. уряд виявився в ще більшій ізоляції, оскільки октябристи відтепер твердо встали нарівні з каде тами в легальну опозицію. Соціальне бродіння досягло найвищої точки в 1912-1914 рр. Воно поновилося відразу після смерті Л.Толстого (7 листопада 1910р.) і почалося із студентських заворушень та численних маніфестацій, особливо проти смертної страти, за скасування якої боровся великий пись менник. У січні 1911 р. міністр народної освіти Кассо заборонив будь-які збори у вищих учбових закладах. Студенти обурилися цим посяганням на автоно мно і відповіли загальним страйком, який продовжувався протягом багатьох місяців і охопив більшість університетів країни.
Робітничі заворушення поновилися 4 квітня 1912 р. у зв'язку з трагічни ми подіями на сибірських золотих копальнях компанії «Лена голдфілдс», пов'язаної з великими банками і палацовими колами. У цей день війська роз стріляли групу страйкуючих, які вимагали поліпшення умов праці. Загинуло 270 чоловік і стільки ж приблизно було поранено. На засіданні Думи міністр внутрішніх справ Макаров з приводу цих подій так відповів на депутатський запит: «Так було і так буде надалі». Громадська думка була обурена не тіль ки розстрілом робітників, але й переконаністю уряду в своїй правоті. 1 трав ня 1912 р. застрайкували сотні тисяч робітників. Число страйкуючих продо вжувало невпинно рости, у першому кварталі 1914 р. воно досягло 1,5 млн. чоловік. Стикнувшись із жорсткою реакцією господарів (лише 38% страйків в 1913-1914 рр. досягли успіху), робітники діяли все більш рішуче. Ідея зага льного страйку знову заволоділа розумами. У травні і 914 р. на знак солідар ності із страйкуючим Баку зупинили роботу підприємства Петербурга та Москви. В обох столицях спостерігалася значна радикалізація політичних поглядів робітників, соціалістична ідеологія та лозунги більшовиків все гли бше проникали у свідомість. Із соціологічної точки зору тому був ряд при чин.
По-перше, в цих містах була вже достатня кількість робітників, які втра тили зв'язок із селом; по-друге, за десять років помітно виріс рівень письмен ності, особливо серед молодих робітників, які легко піддавалися революцій ній агітації. Нарешті, по-третє, в столичних містах була сильна робітнича солідарність. Робітниче середовище остаточно розчарувалося в монархії та лібералах, ідеї соціалізму, і насамперед більшовиків, проникали в їхню свідо мість. У січні 1912 р. більшовики остаточно порвали з меншовиками і «лікві даторами»; вони створили свій власний Центральний Комітет, якому нале жало посилити легальну і підпільну діяльність в Росії. З іншого боку, під впли вом Мартова і Троцького соціал-демократи інших напрямів утворили у Від ні так званий Серпневий блок. У Думі фракція більшовиків складалася із шести депутатів, меншовиків було сім. Розкол між ними стався в жовтні 1913 р. Кожний табір мав свої сфери впливу: так, меншовики користувалися підтри мкою в Грузії та на Україні, в той час як Санкт-Петербург, Москва й Урал підтримували більшовиків. У кожного були свої газети: у меншовиків - «Про мінь», у більшовиків - «Правда». Щоденний друкований орган більшовиків став виходити з 5 травня 1912 р. в кількості 40 тис. примірників. «Правда» користувалася великим успіхом серед робітників столиці завдяки злагодже ному ланцюжку розповсюджувачів, які самовіддано виконували своюроботу. Газету забороняли й закривали вісім разів, однак аж до липня 1914р. вона всякий раз виходила в світ під іншою назвою.
Хвиля страйків, яка захлеснула переважно Москву та Санкт-Петербург у першій половині 1914 р., безсумнівно, загрожувала революційними подія ми. Однак вона все ж не була, як про те писали радянські історики, передвіс ницею революції, неминучої та необхідної, йдучої в руслі історії. Доказом тому служить швидкість, з якою зліт патріотизму, з одного боку, і урядові репресії - з іншого, поклали кінець страйкам з початком війни в серпні 1914 р. Нездатність уряду до реформ ще раз продемонструвала себе в січні 1914 р. призначенням на пост прем'єр-міністра І.Горемикіна, який вже довів у 1906 р. свою повну некомпетентність; в цьому призначенні проявилася відсутність у влади можливості оновлення та її політична безперспективність.
Модернізація економіки країни, її перехід до капіталістичної стадії пе редбачали мир як неодмінну умову. Це розуміли як Вітте, лютий противник російсько-японської війни, так і Столипін, і Коковцов. Зміна міністрів, про ведена в січні 1914 р., розв'язала руки войовничо налаштованим ультрапра вим націоналістам. Війна з Німеччиною - «кращий подарунок революції» від царського уряду, писав Ленін відразу після цих подій. Його думка з даного питання співпала з прогнозами колишнього міністра внутрішніх справ Дур-ново, який вважав, що «конфлікт із кайзером може привести тільки до соціа льної революції у самих крайніх формах і до повної анархії». Оголошення війни поклало початок шести рокам потрясінь, які завершилися такими ра дикальними перетвореннями, яких не випробовувало в такий короткий тер мін ще жодне суспільство.
Розділ ІІІ
Від війни до революції (1914-1917)
І. РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ У ВІЙНІ
1. Ілюзії 1914 р.
1 серпня Німеччина оголосила війну Росії. Як і інші європейські країни, втягнуті у конфлікт, Росія пізнала часи священного єднання - 2 серпня сотні тисяч демонстрантів стеклися до Зимового палацу, щоб навколішки отрима ти благословення царської пари.
Хвиля германофоби захлеснула країну. Санкт-Петербург був перейме нований на Петроград, почалися погроми магазинів, які належали німцям. Зібравшись на одноденну сесію, Державна дума переважною більшістю про голосувала за військові кредити. Утрималися тільки депутати-трудовики та соціал-демократи, в той час як кадети запропонували «відмовитися від між усобиць до перемоги». Представники нацменшин проголосили «відданість російській державі та народу». Для російської буржуазії, захопленої ідеями панславізму й націоналізму, ця війна була боротьбою не тільки в підтримку «молодшого сербського брата», але й за економічне звільнення від німецько го засилля. Крім того, перемога над турками, які діяли в союзі із центрально європейськими державами, відкрила б, нарешті, вільний вихід у Середземне море. Таким чином, питання честі й національного інтересу йшли в цій війні рука об руку.
Мобілізація десятка мільйонів чоловіків не викликала серйозних про блем. Кількість дезертирів була мінімальною. Страйковий рух різко пішов на спад (35 тис. страйкуючих за п'ять останніх місяців 1914 р.).
Представники ліберальної інтелігенції запропонували державній владі допомогу, яку цар прийняв. Так сформувалися Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам під головуванням князя Г.Львова та Всеросійський союз міст, який об'єднав десятки муніципалітетів, що прагну ли надати гуманітарну допомогу сім'ям солдат і жертвам війни. Символом патріотичного руху стало проголошення сухого закону. Держава відмовля лася від значного джерела прибутків, а піддані, підпорядкувавши все єдиній меті - перемозі, пожертвували одним із небагатьох задоволень.
У перші місяці війни дії Російської армії принесли деякі надії. У виконан ня угоди з Францією генеральний штаб Російської армії розгорнув у встано влені терміпн наступ проти Німеччини. Захоплені зненацька в Гумбінені, у Східній Пруеії, німці були вимушені внести корективи до плану Шліфена, зняти війська із Західного фронту, що допомогло французам виграти битву поблизу Марни. Завдяки цій підмозі і вдалому маневру німці отримали вели ку перемогу 27 серпня при Танненберзі, у Східній Прусії. Російська армія залишила там біля 100 тис. полонених, але все ж відійшла в бойовому поряд ку.
Невдача при Танненберзі компенсувалася успішними діями проти авст рійців. У вересні - жовтні російські війська зайняли половину Галичини. На початку 1915 р. їм ще вдавалося стримувати атаки німецьких військ у Схід ній Прусії. Тим часом у війну на стороні центрально-європейських держав вступила Туреччина, що призвело до найсерйозніших наслідків: закриття Босфору та Дарданел майже повністю відрізало Російську імперію від світо вого ринку (відтепер імпорт ішов тільки через Архангельськ і Владивосток) і поставило Росію в умови економічної блокади.
2. Нищівні поразки на фронті, розвал економіки, політичне безсилля
Російський уряд, як і інші воюючі сторони, розраховував на швидко плинну війну. Військові запаси були зроблені на тримісячну кампанію. Вже в кінці 1914 р. багато які частини відчували нестачу патронів і снарядів. Бло када змушувала країну розраховувати лише на власні сили. Чекаючи плодів економічної перебудови, генштаб уникав вплутуватися у великі операції. Центрально-європейські держави розгорнули в травні 1915 р. широкий на ступ. Фронт був прорваний по всій ширині, а половина Російської армії ви йшла з ладу (150 тис. убитих, біля 700 тис. поранених, 900 тис. полонених). Внаслідок цього безпрецедентного розгрому Литва, Галичина та Польща перейшли під контроль держав германо-австрійського блоку, які заохочува ли там розвиток національних рухів аж до визнання (5 листопада 1916 р.) державності Польщі, в той час як царський уряд давав Польщі лише статус політичної автономії. Втрата західних провінцій позбавила Росію виробів польської промисловості, яка була однією з найбільш розвинених в імперії, і викликала масовий приплив біженців (більше 4 млн.), що ще більше дезорга нізувало суспільне й економічне життя країни. Національна економіка не могла тривалий час витримувати тягар війни. Потреби десятимільйонної армії вимагали повної перебудови економіки: більше 80% заводів Росії були пере ведені на військове виробництво. Проте, обсяг випускаємої продукції з ряду причин залишався недостатнім: відсутність належної організації, жорстких планів економічної мобілізації, падіння продуктивності праці, викликане припливом на заводи нових робітників, які не мали кваліфікації, і жінок, криза транспортної системи, особливо залізниць (в 1916 р. четверта частина локо мотивного парку вийшла з ладу або була захоплена ворогом), нестача сировини, викликана його пріоритетним експортом для покриття частини зовні шнього державного боргу (який потроївся за рік), нестача обладнання, запа сних частин і станків, постачання яких скоротилося через економічну блока ду. Війна показала наочніше, ніж коли б то не було, економічну залежність імперії від європейських постачальників.
Вимушене зосередження всієї промислової діяльності на військовому виробництві руйнувало внутрішній ринок. Промисловість не задовольняла потреб цивільного населення. За кілька місяців у тилу утворився дефіцит про мислових товарів. Не маючи можливості купити те, що їм треба, селяни ско ротили постачання в міста, внаслідок ціни на сільськогосподарські продук ти виросли так само швидко, як і на промислові товари. Країна увійшла в смугу інфляції та дефіциту. З липня 1914 р. по січень 1917 р. ціни на основні товари піднялися в 4-5 разів. Заробітна плата не встигала за їх ростом. З пе ренаселених, незважаючи на мобілізацію, сіл прибувало дуже багато деше вих робочих рук, і це обмежувало зростання оплати праці. Умови життя тру дящих катастрофічно погіршувалися. Число страйкуючих росло стрімко: менше 35 тис. у другому кварталі 1914 р., 560 тис. в 1915р., 1100 тис. в 1916 р. Купівельна спроможність падала ще швидше. Перед обличчям цієї ситуації -зростання цін, дефіцит, зниження купівельної спроможності - уряд не прийн яв ніяких заходів для боротьби з інфляцією, для заморожування цін і заробі тної плати або введення карткової системи. Відсутність послідовної економі чної політики - лише один із аспектів політичного безсилля, яке поступово охоплювало країну з літа 1915 р.
На початку війни Микола II надав військовому командуванню в зоні дії армії дуже широкі повноваження, але відступ 1915 р. розширив цю зону аж до центральних районів країни, і конфлікт між військовою та цивільною вла дою став неминучим. Однак ще більш глибоким було «взаємонепорозумін-ня» влади і суспільства. Заснувавши вже в перші тижні війни Всеросійський земський союз і Всеросійський союз міст, вищі кола суспільства ясно вирази ли рішучість залучитися до справ країни і зробити свій внесок у спільні зу силля, направлені на ведення війни.
Під впливом військової та економічної кризи 193 5-1916 рр. створювали ся й множилися різні комітети й товариства, росла їх роль у житті країни. Комітет Червоного Хреста, спочатку скромна організація, поступово підпо рядкував собі всю санітарну адміністрацію країни. Земський і Міський сою зи злилися, щоб спробувати централізувати військове постачання, особливо з боку малих підприємств. У травні 1915 р. з ініціативи О.Гучкова найбільш видні представники ділових і промислових кіл створили Центральний війсь ково-промисловий комітет - свого роду паралельне міністерство, на яке по кладалася задача організації виробництва для оборонних потреб і розподілу замовлень між великими підприємствами. Завдяки зусиллям комітету в 1916 р. постачання армії дещо поліпшилося в порівнянні з 1915 р. Російські війсь ка змогли навіть розвернути в червні 1916 р. успішний наступ у Галичині. Однак їх просування (60 км за кілька днів) знову загальмувалося через неста чу боєприпасів.
Зі свого боку споживачі об'єднувалися в кооперативи, які нараховували по кілька десятків тисяч членів. Власті, втративши контроль над ситуацією, позбавлялися однієї функції за іншою. У країні розвивалася мирна револю ція.
Замість того, щоб заохочувати злиття суспільства, яке об'єднувалося в цілях, передусім патріотичних, з владою, Микола II чіплявся за монархістсь-ко-популістську утопію про «царя-батечка, командуючого армією свого до брого селянського народу». Слідуючи порадам імператриці Олександри Фе дорівни та Распутіна, чий вплив при дворі постійно зростав, Микола II взяв на себе верховне командування збройними силами, усунувши з цього поста великого князя Миколу Миколайовича (5 вересня 1915 р.), що в умовах наці ональної поразки перетворювалося на самогубство самодержавства. Ізольо ваний в особистому поїзді в могилевській ставці, він перестав управляти кра їною, поклавшись на Олександру Федорівну, яка охоче займалася політи кою, але, будучи за походженням німкенею, не користувалася популярністю. Міністри, які намагалися чинити опір цьому рішенню, були усунені. Пізніше (в січні 1916 р.) слухняний І.Горемикін був вимушений поступитися своїм постом більш реакційному Б.Штюрмеру. Протягом 1916 р. влада, здавалося, повністю розклалася. Прийняті заходи полягали виключно в заміні одних некомпетентних і непопулярних міністрів іншими, анітрохи не кращими (за рік змінилося п'ять міністрів внутрішніх справ, чотири міністри сільського господарства і три військових міністри). У суспільстві камарилью на чолі з Распутіним звинувачували в підготовці сепаратного миру і в навмисному потуранні ворожому нашестю на територію країни. Ставало очевидним, що самодержавство втратило здатність управляти країною та вести війну.
В умовах відсутності реальної влади легальна опозиція, представники якої виявляли незвичайну активність у роботі різних комітетів і товариств, створених для вирішення викликаних війною проблем, повела себе нерішу че, про що писав В.Маклаков у відомій притчі, опублікованій в «Російських відомостях» в жовтні 1915 р. Автор порівнював Росію з автомобілем, який веде до неминучої аварії невмілий шофер, що відмовляється випустити з рук руль, знаючи, що всі надто боязкі, щоб його відняти. П.Милюков у своїх «Спогадах» пояснює цю нерішучість, яка межувала із паралічем, страхом бути обійденим зліва революційними рухами, які зуміли підпорядкувати стихію вуличних заворушень. Словом, все це було далеким від духу Виборзької ві дозви 1906 р.
Однак, якою на історичному віддаленні політичний параліч ліберальної опозиції під час війни не залишає сумнівів, го в той час її активність, особли во на словах, породжувала ілюзії. Священне єднання було недовгим. Вже на другій сесії Державної думи, яка проходила у час війни (1 серпня - 16 вересня 1915 р.), більшість депутатів під керівництвом октябристів і кадетів утвори ли Прогресивний блок, до якого примкнуло близько половини членів Дер жавної ради і навіть окремі міністри. Цілі блоку, обнародувані 8 вересня, були дуже помірними: «уряд, який користується довірою країни», кінець вій ськово-цивільного двовладдя в тилу, політична амністія, припинення всякої релігійної дискримінації, підготовка закону про автономію Польщі, політи ка заспокоєння у фінському питанні, перегляд законів 1890 і 1892 рр. про зем ства і т.д. Микола II відповів наказом закрити сесію 16 вересня, не призначи вши в порушення Основного закону дати її наступного скликання. Протя гом 1916 р. легальна опозиція помножила словесні атаки проти самодержав ства, але не зробила ніяких конкретних дій. Коли Дума, нарешті, знову зібра лася (13 листопада - 30 грудня 1916 р.), в країні склався такий політичний клімат, що навіть праві націоналістичні депутати почали критикувати «без дарних міністрів». У своїй гучній промові на сесії Думи, текст якої розповсю джувався по країні у списках, Милгоков показав очевидність того, що полі тика уряду була продиктована «або дурістю, або зрадою». В.Шидловський від імені фракції октябристів звинуватив уряд у тому, що, навмисно виклика ючи голод у столиці, воно провокує заколоти ради виправдання укладення сепаратного миру. О.Керенський від імені трудовиків зажадав відставки «усіх міністрів, які зрадили свою країну».
У січні 1917 р. Микола II під тиском громадської думки усунув Штюр-мера, замінивши його ліберальним представником знаті - князем М.Голіцишш. Дещо раніше при дворі, вірному старим монархічним тради ціям, оформилася змова з метою позбутися Распутіна. Його вбили - з величе зними труднощами - в ніч з 30 на 31 грудня князь Ф.Юсупов, депутат-націо-наліст В.Пуришкевич і великий князь Дмитро Павлович. Успіх цієї змови спричинив інші - промисловців (О.Коновалов і М.Терещенко), парламента рів {О.Керенський, М.Некрасов) і військових (зокрема, О.Брусилов і М.Алексеєв) - заради організації «палацового перевороту», який змусив би Миколу II відректися від престолу на користь сина, щоб той правив під реге нтством великого князя Михайла Олександровича. Легальній опозиції це рішення здавалося єдино прийнятним. Ліберали були одностайно проти на родного повстання, побоюючись, що маса піде за представниками крайньо-лівих течій, а це ще більше роз'єднає зусилля країни, направлені па ведення війни.
3. Розкол опозиційних рухів
Чи таким вже небезпечним був революційний рух? Ніколи ще він не був таким роздробленим, а це явне свідчення безсилля. Дійсно, війна провела нові вододіли всередині революційного табору. Г.Плеханов, П.Кропоткін і бага то хто інші вважали, що росіяни повинні захищати свою країну навіть ціною тимчасової угоди з царизмом, тоді як перемога німецького імперіалізму при несла б загибель міжнародному соціалістичному руху. Нарівні з цими «соці ал-патріотами» (чий вплив слабшав по мірі продовження війни) за відбиття чужоземного нашестя стояли «оборонці», такі, як меншовик М.Чхеїдзе і тру довик О.Керенський, але при цьому вони були проти припинення боротьби із царизмом. Що ж до «інтернаціоналістів», вони, заперечуючи принцип на ціональної оборони, вважали за необхідне, передусім, відновити Інтернаціо нал на нових засадах, що змусить воюючі уряди укласти мир без анексії. Ця група включала в себе меншовиків, частину більшовиків і анархістів. На від міну від них, Ленін майже в самотності відмовлявся від угоди з винуватцями краху II Інтернаціоналу. Перший час він навіть закликав до рішучої пора женської позиції. Потім, поступившись патріотичним почуттям росіян, він перемістив акцент на «перетворення пролетарями всіх країн імперіалістич ної війни на війну громадянську».
Разом з Ю.Мартовим і Л.Троцьким Ленін взяв участь у Циммервальдсь-кій конференції (вересень 19 і 5 р.), яка зібрала 38 соціалістів з 11 країн. При йнятий на конференції Маніфест мав певний резонанс. Засудивши політику священного об'єднання, вій закликав до боротьби за мир, розкриваючи ім періалістичний характер війни. Під цією відозвою підписалися всі російські соціалісти, за винятком групи Плеханова. Ліве крило, представлене Леніним, К.Радеком і М.Бухаріним, визнало маніфест недостатнім. Вони так само стри мано поставилися й до другого, більш рішучого за тоном маніфесту, який циммервальдці прийняли в Кинталі у квітні 1916 р. Відтепер група Леніна («ліві циммервальдці») відмовилася від співпраці з усіма іншими течіями. Ленін теоретично обґрунтував свою позицію в книзі «Імперіалізм, як вища стадія капіталізму», яку він закінчив у 1916 р. Він пояснював, що революція станеться не в тій країні, де капіталізм найбільш сильний, а в економічно слаборозвинутій державі, за умови, що нею буде керувати дисциплінований революційний авангард. Війна виявила «міжімперіалістичні суперечності» і тим самим спростувала розрахунки марксистської теорії, зробивши револю ційний вибух у Росії більш вірогідним, ніж де б то не було. Ленін вважав також, що національні виступи прискорять його і їх потрібно підтримувати. Деякі більшовики (Бухарін, Радек, Ю.П'ятаков) не погоджувалися в цьому питанні з Леніним, який залишився в ізоляції навіть серед «лівих циммерва-льдців».
Роз'єднані в еміграції, революційні рухи були розрізненими і в Росії. Пі сля арешту п'яти своїх депутатів у Думі (листопад 1914 р.) більшовики знову пішли у підпілля і спробували відновити комітети на місцях, майже відразу ж розгромлені поліцією. Меншовики в більшості своїй співробітничали з тру довиками в рамках легальної опозиції. У 1915 р. революційні рухи були по ставлені перед необхідністю ухвалити відповідальне рішення, коли Центра льний військово-промисловий комітет запропонував створити робочу групу з представників трудящих для участі в його діяльності. Ця ініціатива ставила робітничий клас перед дуже складною проблемою, оскільки згода віддавала б правлячим класам керівництво боротьбою з нездібним самодержавним ре жимом. Більшовики висловилися проти, представники ж більшості інших соціалістичних течій вважали співпрацю, обставлену умовами та обмовка ми, більш сприйнятливою. Пораженство було непопулярне, трудящі інстин ктивно прагнули захистити країну. Восени 1915 р. після довгих місяців дис кусій відбулося голосування. У Петрограді більшість висловилася проти при йняття пропозиції. Проте, принцип створення робочої групи був схвалений в ході вирішальних листопадових виборів. «Циммервальдці» відмовилися бра ти участь у робочій групі, а депутати, близькі до менпіовиків, постаралися додати «класовий зміст» своїм виступам. Власті визнали їх «занадто актив ними» і вони були арештовані в січні 1917 р.
Розбрати між соціалістами позначалися й на робітничому русі. Часто було досить представникам однієї з течій закликати до страйку, щоб інші відмовилися в ній брати участь. Незважаючи на цю роз'єднаність, причин для високого рівня невдоволення й активності маси було більше ніж досить -труднощі повсякденного життя, дефіцит, втома від війни. Протягом 1916 р. невдоволення охопило й частину армії.
Вибухонебезпечний характер ситуації не викликав сумнівів. Війна поро дила кризу, управляти якою самодержавство виявилося не спроможним. Лі беральна опозиція боялася, що «вулиця» її захлесне і займала вичікувальну позицію. Революційні рухи були дуже роз'єднані, щоб планувати повстання. Лютнева революція вибухнула стихійно. її розмах і швидкість перемоги ста ли несподіваними як для всіх політичних угруповань, так і для самих учасни ків.
II. ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ ТА ПАДІННЯ ЦАРИЗМУ
1. Лютневі дні
У середині лютого 1917 р. власті Петрограда вирішили ввести карткову систему. У деяких районах міста перед пустими прилавками магазинів спа лахнуло безладдя. 20 лютого адміністрація Путилівських заводів оголосила локаут через перебої в постачанні сировиною, тисячі робітників виявилися викинутими на вулицю. Державна дума, яка засідала з 14 лютого ще раз під дала нищівній критиці «бездарних міністрів» і зажадала їхньої відставки. Депутати від легальної опозиції (меншовик Чхеїдзе, трудовик Керенський) спробували встановити контакти з представниками нелегальних організа цій (Шляпниковим та Юренєвим). Був створений комітет для підготовки де монстрації 23 лютого (8 березня) - в Міжнародний жіночий день. Більшови ки, які вважали цю ініціативу передчасною, приєдналися до неї тільки в остан ній момент.
Демонстрація була мирною, спокійною, майже радісною. У центрі міста до маніфестантів, які йшли від Виборзької сторони, приєдналися численні дрібні службовці, студенти та просто гуляючі городяни. Тут відбувся мітинг проти царизму. Власті визнали цей виступ виявом простої «боязні голоду», що не являє небезпеки. Тому вони обмежилися вивішенням оголошень, де переконували населення у наявності в місті достатніх запасів зерна.
Наступного дня застрайкували майже всі заводи. Жінки вже не склада ли більшості серед демонстрантів, атмосфера розжарювалася. З червоними прапорами і співом «Марсельєзи» робітники стікалися до центру міста. Ста лося кілька жорстоких зіткнень із кінною поліцією. Розмах руху і відносна пасивність влади здивували і учасників і свідків.
На третій день роль більшовиків, основних організаторів демонстрацій, стала вперше помітною. Незважаючи на інструкції генерала Хабалова, ко мандуючого Петроградським гарнізоном, який наказав поліції не допустити проходу демонстрантів через невські мости, маніфестації в центрі міста все ж відбулися. Тільки завдяки втручанню козаків вдалося розігнати демонстра цію. Ситуація ставала все більш заплутаною. На вечірньому засіданні уряду Хабалов зачитав телеграму від царя, де йому наказувалося «завтра ж припи нити безладдя». Це було єдиною реакцією самодержавства на виникаючі події. Вночі охранка провела численні арешти. Керівники нелегальних організа цій, які не чекали таких подій, зайняли вичікувальну позицію. Ніхто не міг навіть уявити, що кількох демонстрацій буде досить для початку та перемо ги революції.
На четвертий день, у неділю 26 лютого, з околиць до центру міста знову рушили колони робітників. Солдати, виставлені владою в заслони, відмови лися стріляти по робітниках. Офіцерам довелося стати кулеметниками. Біль ше і 50 чоловік було вбито в той день. У той час як пригнічені демонстранти поверталися додому, уряд, який вважав, що перемога залишилася за ним, ввів надзвичайний стан і оголосив про розпуск Думи, ігноруючи заклик її голови Родзянко, звернений до царя, призначити «уряд довіри», щоб покла сти кінець «безладдю». У той момент ні більшовики, які недооцінювали сер-
ііоїшсп. положення і не хотіли співробітничати з «оборонцями», ні меншо вики побули готові заволодіти ініціативою.
Раннім ранком 27 лютого, писав згодом Троцький, робітники вважали, що організація повстання - справа значно більш віддаленого майбутнього, ніж було насправді. Точніше, їм здавалося, що вони ще не приступили до цієї задачі, тоді як робота була вже зроблена на дев'ять десятих. Революційний натиск робітників співпав із рухом солдат, які вже виходили на вулицю. У піч із 26 на 27 лютого солдати кількох лепб-гвардійських полків (Павловсь-кого, Волинського, Преображенського) збунтувалися проти своїх офіцерів, яким вони не могли пробачити наказу стріляти в натовп. Перемога револю ції була забезпечена вранці 27 лютого, коли демонстранти почали братання з солдатами. Повсталі захопили арсенал (40 тис. гвинтівок були тут же роз дані), окремі суспільні будівлі і попрямували до Таврійського палацу.
2. Встановлення «двовладдя» і зречення Миколи II
Напередодні цар припинив сесію Державної думи, але депутати за при кладом французьких революціонерів 1789 р. вирішили продовжити дебати. Перед ними постало питання: як реагувати на наближення повсталих до Та врійського палацу, де проходило засідання? Деякі, погоджуючись із Милю-ковим, вважали, що буде більш гідним зустріти їх, залишаючись на свої міс цях. Всупереч думці своїх колег Керенський вийшов назустріч повсталим і вітав їх прихід. Цим поривом він зберіг союз народу і парламенту.
У той же час група робітників, активістів-меншовиків із Військово-про мислового комітету (К.Гвоздєв, М.Бройдо, Б.Богданов), які були щойно зві льнені із в'язниці повсталими, разом із двома депутатами-меншовиками (М.Чхеїдзе і М.Скобелєв) і колишнім головою Санкт-Петербурзької Ради 1905 р. Хрустальовим-Носарем в одному із залів Таврійського палацу ство рювали Раду робітничих депутатів. Під ім'ям Тимчасового виконавчого ко мітету Ради робітничих депутатів група активістів, серед яких переважали меншовики, проголосила себе штабом революції. Він утворив Комісію із по стачання (вона тут же закликала населення годувати повсталих солдат) і Вій ськову комісію (під головуванням Мстиславського) для координації дій за хисників революції. Нарешті, Тимчасовий виконком запропонував робітни кам обрати представників у Раду, щоб створити її ввечері того ж дня.
Біля 50 обраних у поспіху депутатів і 200 активістів без мандатів зібра лися о 21 годині й обрали керівні органи Ради та його Виконавчий комітет на чолі з М.Чхеїдзе. Товаришами голови стали Керенський і Скобелєв. До нього увійшли також есери, безпартійні (М.Суханов) і більшовики (О.Шляпников і В.Молотов). Рада підтвердила повноваження комісій, ство рених раніше, і ухвалила рішення видавати щоденну революційну газету «Ззвєстія». За пропозицією більшовиків до Ради увійшли солдатські депутати, які утворили військову секцію. Більшовики, які складали незначну меншину в ініціативній групі і бажали розширити своє представництво у Виконкомі, запропонували надати кожній соціалістичній партії та організації по два мі сця («по праву»). Оскільки численні партії та організації не брали участь, як і більшовики, у Тимчасовому виконкомі, їх пропозиція була прийнята. У наступні дні представники кількох партій та організацій увійшли до Викон кому. Під приводом своєї «репрезентативності» вони швидко виключили з дискусій членів, обраних на загальних зборах, справжніх фундаторів Ради, які далеко не завжди користувалися впливом всередині своїх партій або вза галі не належали ні до яких організацій. 18 березня Виконком прийняв резо люцію, згідно з якою кожна соціалістична організація мала «по праву» три пости: два для представників її ЦК і один для низових організацій. За кілька тижнів загальні збори Ради втратили право контролю. Вибиті на час із колії стихійністю революції, політики-професіонали швидко прибрали управлін ня Радою, основним представницьким органом робітничого класу і солдат столиці, до своїх рук.
У той же час Державна дума, яка була стривожена утворенням Ради і не бажала залишитися збоку від руху, пішла па обережний розрив із царизмом і створила Комітет по відновленню порядку і зв'язкам з установами і суспіль ними діячами під головуванням Родзянко. Цей комітет, в якому переважали кадети, став першим етапом на шляху до формування уряду. 21 лютого бли зько опівночі П.Милюков зміг оголосити Раді, що Дума щойно «взяла вла ду». Військовим комендантом Петрограда Комітет призначив полковника Енгельгарда. Рада висловила свій протест, оскільки щойно поставила Мстис-лавського на чолі Військової комісії Ради. Дві влади, народжені революцією, були на грані конфлікту. В ім'я збереження єдності в боротьбі проти царизму Рада вимушена була поступитися. Вона не готова була взяти владу. її керів ники боялися дії у відповідь з боку армії, царя і вирішили, що краще не пере шкоджати Думі взяти всю відповідальність на себе. Згадуючи з ностальгією про Ради 1905 р., члени-фундатори Петроградської Ради хотіли бачити їх відповідно до меншовистської концепції «пролетарською цитаделлю» в бур жуазній державі. Захищаючи інтереси робітничого класу в боротьбі проти буржуазії, Рада повинна була також стати на першому етапі найміцнішим оплотом проти повернення до самодержавства.
Ця концепція пояснює позицію керівників Ради по відношенню до дум ського Комітету. За винятком Керенського, всі вважали, що, оскільки рево люція ще не пройшла «буржуазну фазу», діяльність міністрів-соціалістів не принесе результатів і тільки дискредитує революційний рух. Тому керівниц тво Ради відмовилося від участі в уряді. Оскільки загроза військових репре сій не була виключена, Виконком Ради все ж вирішив визнати законність
уряду, сформованого Думою, і підтримати його. Це визнання супроводжу валося однією умовою, яка була основою угоди, стосовно встановлення но тно режиму: Рада підтримує уряд лише в тій мірі, в якій він буде проводити схвалену ним демократичну програму. За винятком більшовиків, які висуну ли лозунг «Вся влада Радам!», і анархістів, всі соціалістичні течії схвалили умови угоди. Це означало визнання двох різних і антагоністичних влад: під порядкування цензових елементів уряду, а трудящих і солдат - Раді. З одного боку, утворився «табір» уряду, станових установ (земства, міські думи) і «бу ржуазних» партій (кадети), з іншого - сили «демократії» (Ради, соціалістичні партії, анархісти, профспілки).
Зі свого боку Дума була готова піти на поступки. Вона продовжувала побоюватися реакції з боку Миколи II і ще більше «військової диктатури» Ради. Дійсно, повсталі солдати щойно з власної ініціативи домоглися прийн яття Радою Наказу № 1. Цей документ давав солдатам поза службою рівні з усіма цивільні та політичні права, анулював у військовому статуті все, що можна було визнати зловживанням владою. Він вводив обрання на рівні рот, батальйонів і полків комітетів представників солдат, підпорядковував час тини столичного гарнізону політичній владі Ради і проголошував, що рішен ня Думи підлягають виконанню тільки в тому випадку, якщо не суперечать рішенням Ради. Ніяка зброя не повинна була видаватися офіцерам. Наказ №1 повністю зводив на нівець спроби Думи підпорядкувати собі солдат сто личного гарнізону.
Коли в ніч з 1 на 2 березня відбулася зустріч керівників Ради і думського Комітету, кожний табір переоцінював сили іншого. Рада була впевнена, що тільки Дума могла увійти в контакт із генштабом і запобігти всякій спробі контрреволюції. Члени ж Комітету приписували Раді такий вплив на рево люцію, яким він ще не володів. Представники Ради (М.Суханов, Ю.Стеклов) сформулювали дуже скромні вимоги (амністія, політичні свободи, скликан ня Засновницьких зборів), жодна з яких не була власне соціалістичною. При ємно здивований такою позицією, Милюков тільки попросив від імені дум ського Комітету погодитися з тим, щоб уряд проголосив, «що вій сформова ний по угоді з Радою», і щоб цей текст, призначений узаконити в очах гро мадської думки зміну уряду, був опублікований в «Ізвєстіях» поруч із про кламацією Ради, бажано на тій же сторінці. Рада прийняла й другу пропози цію Милюкова - щоб жодне рішення, яке стосується характеру майбутнього режиму, не приймалося до скликання Засновницьких зборів. Залишалося тіль ки домовитися відносно складу уряду: князь Г.Львов - голова Ради міністрів і міністр внутрішніх справ, О.Гучков - військовий міністр, М.Терещенко -міністр фінансів, А.Шиигарьов - міністр сільського господарства, О.Коновалов - міністр торгівлі, М.Некрасов - міністр шляхів сполучення. Щоб додати кабінету деяку революційність, думці наполягли на включенні до нього М.Чхеідзе і О.Корейського. Перший відмовився, а другий, вважаючи, що Рада розвалиться сама собою по мірі повернення до нормального життя, і, вирі шивши прийняти пост міністра юстиції, знехтував думкою своїх колег із Ви конкому і прямо звернувся до загальних зборів Ради, які й обрали його на цей пост. Обидві делегації залишилися задоволені зборами. Думський Комі тет міг поздоровити себе з тим, що досяг основного: визнання революцією законності своєї влади. Рада ж вважала уряд заложником у своїх руках, оскі льки підтримка, яка надається нею уряду, обмежувалася умовою - поки уряд не відхиляється від лінії, що відповідає інтересам Ради.
У досягненні і березня компромісу між Державною думою і Радою, без умовно, зіграла роль невпевненість відносно позиції Миколи II і Генераль ного штабу. Інформований за два дні до цього про серйозність становища, Микола II вирішив відправитися в Царське Село, наказавши генералу М.Іванову відновити порядок у Петрограді. Але ні генерал, чиї війська від мовилися коритися, дізнавшись, що весь столичний гарнізон перейшов на сторону революції, ні цар, чий поїзд залізничники направили у Псков, так і не досягли околиць Петрограда. Протягом усього дня 1 березня цар знахо дився в дорозі. Прибувши пізно ввечері у штаб Північного фронту, він дізна вся про повну перемогу революції. Вночі Родзянко повідомив генералу М.Рузському, що зречення стало неминучим. Династія могла ще бути врято вана, якби цар негайно відрікся від престолу на користь свого брата велико го князя Михайла Олександровича. Зі згоди великого князя Миколи Мико лайовича новий верховний головнокомандуючий Алексєєв запропонував командуючим фронтами направити цареві телеграми з рекомендацією відре ктися від престолу, «щоб відстояти незалежність країни і зберегти династію». Отримавши від Рузського сім телеграм, Микола II вже не намагався чинити опір. Через слабке здоров'я сина Олексія Микола II відрікся на користь бра та Михайла Олександровича. 2 березня він передав текст зречення двом емі сарам Думи - Гучкову та Шульгіну, які прибули до Пскова. Але цей акт запі знився, і народ, дізнавшись про плани уряду замінити Миколу II Михайлом, зажадав проголошення республіки. Незважаючи на зусилля, зроблені Ми-люковим для порятунку династії, Михайло, якому князь Львов і Керенський не гарантували його безпеки, в свою чергу зрікся престолу.
Повідомлення відразу про два зречення від престолу (3 березня) означа ло остаточну перемогу революції - таку ж несподівану, як і її початок.
ІІІ. РЕВОЛЮЦІЯ В РОСІЇ
1. «Двовладдя» або багатовладдя?
Зрештою Тимчасовий уряд, який прийшов 2 березня на зміну думському Комітету, складався в основному з організаторів Прогресивного блоку 1915р., тобто з політиків, які хотіли встановлення в Росії парламентського ладу за західним зразком. Прийшовши до влади, вони переслідували мету не зміни ти економічний і громадський порядок, а тільки оновити державні інститути і виграти війну, надавши проведення структурних реформ Засновницьким зборам.
Одностайні в загальних напрямах своєї діяльності, члени уряду, проте, розділилися з питання взаємовідносин із Радою. Одні, і насамперед Милю-ков і Гучков, вважали, що потрібно звести до мінімуму поступки Раді і зро бити все для перемоги у війні, яка додала б ваги новому режиму. Передбача лося негайне відновлення порядку як в армії, так і на підприємствах. Тим часом продовження війни можна було використати як привід для задушення революції і виправдання відстрочки реформ до скликання Засновницьких зборів, яке могло відбутися тільки після установлення миру. На відміну від прихильників «опору», ті, хто ратували за «рух» (Некрасов, Терещенко, Ке ренський), наполягали на ефектних ініціативах і негайному прийнятті деяких з необхідних Раді заходів, щоб підірвати авторитет останньої і викликати патріотичний підйом, необхідний для перемоги у війні. Тимчасовий уряд, який розривався між цими двома тенденціями і одержимий своєю головною тур ботою - прискорити повернення до нормального життя, - вживав заходів обмеженого характеру, які могли задовольнити тільки незначний прошарок середніх класів.
Урядова заява, опублікована 6 березня, лише затвердила заходи, які ста ли очевидними внаслідок перемоги революції і які ніхто, відповідно, не був схильний прираховувати до заслуг уряду: проголошення цивільних свобод, амністія, скликання Засновницьких зборів, скасування смертної страти, при пинення всякої станової, національної та релігійної дискримінації, визнання права Польщі та Фінляндії на незалежність, обіцянку автономії національ ним меншинам. Звертаючись до патріотичних почуттів солдат і закликаючи їх продовжити війну до переможного кінця, декларація від 6 березня не на смілилася ні офіційно проголосити республіку, ні торкнутися найбільш пеку чих соціальних проблем. Бажаючи показати свою готовність встановити де мократичний лад, уряд створив безліч спеціалізованих комісій для розробки різних пунктів своєї програми. Він доручив найважливіші - аграрні - пробле ми спеціальному комітету, покликаному вивчити бажання селян, але позбав леному можливості робити конкретні кроки. Проблема постачання також вимагала першочергового рішення. Поновився ріст цін. За даними Міністер ства сільського господарства, запасів продовольства у Петрограді та Москві залишалося на кілька днів. Під тиском Ради уряд ввів хлібну монополію, але тут же заспокоїв виробників і посередників, підвищивши на 60% ціни на зер но і пообіцявши, що монополія буде діяти тільки до кінця війни. Реалізація цієї міри була доручена комітетам із постачання, створеним на різних рівнях при уряді, в районах, повітах, містах і які складалися з виборних представни ків від усіх громадських організацій.
По відношенню до Тимчасового уряду Ради являли собою другу владу. Петроградська Рада володіла безперечним верховенством, але дуже розрос лася - 850 робітничих і 2 тис. солдатських депутатів; велику частину своїх повноважень вона передала Виконкому, де професійні політики, призначені «по праву», витіснили безпартійних активістів. За кілька тижнів за тією ж схемою в країні були обрані сотні Рад. На відміну від Рад 1905 р. величезна більшість Рад 1917 р. були змішаними, а не чисто робітничими, солдатськи ми або селянськими. Норми представництва породжували конфлікти між різними групами. Політичні діячі, які війшли у виконкоми Рад «по праву», часто старалися витіснити звідти солдат, вважаючи їх аполітичними. Тому в 35 містах країни солдати створили власні Ради.
Друга відмінність від Рад 1905 р. полягала в тому, що Ради 1917 р. були більш політизовані і знаходилися під контролем помірних соціалістів, мен шовиків і есерів - як правило, вихідців із середовища інтелігенції і середньої або дрібної буржуазії, які вважали свою участь в уряді передчасною і вважа ли, що Радам потрібно обмежитися лише наглядом за діями уряду і підштов хувати його до демократичних реформ. Навіть серед більшовиків, які вважа лися найбільш близькими до робітників, серед керівників Ради був лише один представник від трудящих - Шляпников. Переважання в керівництві Рад по-літиків-професіоналів відбувалося за рахунок зменшення числа простих ро бітників і солдат. Останні визнавали революційну роль Рад, але їм були бли жчими організації, створені ними безпосередньо: районні ради, фабзавкоми та інші. Як у столицях, так і в провінції, як в центрі, так і на місцях все суспі льство виражало себе й організовувалося через Ради. Ці різноманітні народ ні об'єднання швидко розширили сферу своєї діяльності і своїх повноважень, звільнилися від опіки центру і перетворилися восени 1917 р. на безліч же ав тономних - хоча й часто ефемерних - центрів влади.
Лідери Петроградської Ради закликали трудящих організовуватися, ма ючи намір зміцнити тим самим власну владу. В обстановці, коли профспілки ще не оформилися організаційно, а партії були нечисленними, фабричпо-за-водським комітетам відводилася роль зв'язуючої ланки між Радою і робітни чою масою. Під ім'ям Рад фабрично-заводських старост деякі з них існували ще до революції, але тоді це були організації без істотного впливу, які ледве терпіла адміністрація. Відразу ж після перемоги революції стихійно утвори лися тисячі подібних комітетів. Вони обиралися на загальних зборах трудя щих, і ледве сформувавшись, направляли Радам списки вимог, головною з яких було встановлення восьмигодинного робочого дня. Коли Петроградсь ка Рада, яка бажала стати гарантом громадського порядку, закликала до поновлення роботи, фабрично-заводські комітети виявили незгоду, заявив ши, щодо отримання поступок від підприємців це було б передчасним. Під їх тиском, лідери Ради неохоче погодилися вступити в переговори з підприєм цями столиці. Внаслідок 10 березня була укладена угода і прийнятий доку мент, регулюючий відносини робітників і підприємців, який уряд зобов'язав ся ратифікувати. їм передбачалося встановлення восьмигодинного робочо го дня (при сорокасемигодшшому робочому тижні) і введення нового інсти туту - паритетних погоджувальних палат на підприємствах. Деякі права ви знавалися і за фабрично-заводськими комітетами (представляти трудящих перед адміністрацією і в державних установах, висловлювати думку з питань суспільно-політичного життя підприємства і г.д.). Комітети одразу ж переви щили надані їм права і зажадали передати їм контроль за адміністративним, економічним і технічним управлінням підприємствами. У цьому вони пішли далі, ніж політичні партії (за винятком анархістів, які вимагали захоплення заводів і експропріації «буржуїв»), що означало конфлікт не тільки з урядом та підприємцями, але й з Радами, партіями і профспілками, які хотіли напра вляти і контролювати вимоги робітників.
Районні Ради також були організаціями, створеними по заклику Петро градської Ради для об'єднання, незважаючи на класові відмінності, всіх ба жаючих захищати революцію. Передбачалося, що Петрорада візьме на себе розв'язання політичних питань, а в обов'язок райрад увійде виконання трьох функцій: гарантувати виконання рішень Ради, забезпечити при необхідності захист столиці, організувати «нове життя» в районах. На практиці третя фу нкція взяла гору над двома першими; райради зайнялися житловими пробле мами, допомогою жертвам війни, створенням ясел та їдалень, продовжуючи своєю діяльністю традиції «буржуйських» організацій, заснованих під час війни. За прикладом фабзавкомів у квітні почали об'єднуватися і районні Ради, зробивши перший крок до створення автономного центру влади.
З метою захисту революції Петроградська Рада закликала робітників створити міліцію (Червону гвардію) і озброїти її захопленою 27 лютого в арсеналі зброєю. Спочатку над міліцією шефствували заводські комітети і районні ради, іноді профспілки. Вона була створена в більшості промисло вих центрів і складалася з молодих робітників, які одночасно продовжували працювати на за -.одах. Поступово Червона гвардія оформиться в автономну організацію, незалежну від Рад і партій. Вона зіграє не остапшо роль у жовт невих подіях 1917 р.
Лютнева революція дала вирішальний імпульс національним рухам, по чинаючи з поляків і закінчуючи бурятами, які з Чити зажадали 6 березня територіальної автономії і створення місцевого самоврядування із законода вчими повноваженнями. Деякі національні рухи, очолювані своїми власни ми соціалістичними пар гіями (українці, латиші, бундівці), брали участь «по праву» в діяльності Виконкому Петроградської Ради. Здійснюючи на прак тиці принцип інтернаціоналізму, вони приєднувалися до одного з російських соціалістичних угруповань. Але більшість національних організацій, як со ціалістичних, так і не соціалістичних, відмовилися «прищепитися» на Ради, в яких переважали росіяни, і конституювалися в самостійні центри політичних сил, а потім і власті. Так. у Києві, наприклад, вже 4 березня за вплив бороли ся Рада громадянських організацій, Робітнича Рада (яка включала соціал-демократів та есерів, але в якій українці не були організаційною силою) і Рада українських громадських організацій (РУГО). За кілька днів Рада (РУГО), яка спочатку була лише органом самовираження української інтелі генції, об'єдналася з частиною Ради цивільних організацій і стала популярні ше Робітничої Ради, яка відірвалася від національного коріння. Незабаром Рада (РУГО) вже виступала від імені всіх українців, зажадавши в березні вну трішньої автономії, а в червні - визнання національної незалежності Украї ни.
Національні рухи наростали і висували все більш радикальні вимоги. У лютому мова йшла тільки про незалежність Польщі та Фінляндії. Незабаром з'ясувалося, що незалежності чекають також Литва і Латвія. Із страху перед турками вірмени з партії Дашнакцутюн не робили упор на національних ви могах. Грузини та бундівці так само пом'якшили свої виступи, оскільки їх лідери (Чхеїдзе, Церетелі, Ерліх, Лібер) зайняли важливі пости при новому режимі. Тільки сіоністи продовжували ратувати за відділення і утворення єврейського центру в Палестині. Національний рух мусульманських народів стикався з великими труднощами через конфлікт між «прогресистами», які підтримували рух за емансипацію жінок ісламу, який тільки зароджувався; і «консерваторами», які об'єднували релігійні асоціації та партії, націоналіс-тів-реформістів і революціонерів, прихильників ідеї соціалістичного паніс ламізму; «унітаристами», які сподівалися здійснити об'єднання мусульман під егідою кримських татар, і «федералістами», серед яких особливо актив ними були башкири, узбеки й азербайджанці, які вважали, що автономія до зволить їм краще вирішити власні проблеми і підготувати відділення від ро сійської держави.
Перед обличчям цих різних і суперечливих думок, які створювали загро зу розпаду держави - перспективи, що застала зненацька нових лідерів, - уряд вжив лише найнеобхідніших ліберальних заходів, які повинні були, як воно сподівалося, охолодити нетерпіння і надмірно гарячі вимоги інородців. 6 берсзия уряд опублікував маніфест, поновлюючий автономію Фінляндії. Але ш поляки, яким пояснювали, що їх доля буде остаточно вирішена Засновни цькими зборами (російськими), ні фіни, які бачили, що новий режим лише підродин установи, створені старим, не були задоволені цими заходами. Ли товці і українці, на вимоги яких уряд в черговий раз відповідав, що тільки Засновницькі збори мають право вирішити питання про майбутнє країни, також залишилися незадоволень
19 березня уряд у відповідь на відозву Петроградської Ради, яка зажада ла, щоб «усі інородці могли вільно розвивати свою національність і свою культуру», зробив заяву з питання про національності, в якій лише перераху вав нові права громадянина-інородця: свобода пересування, право власнос ті, право на вибір професії, право бути виборцем, право навчання на націо нальній мові. Ця декларація звільняла інородців від дискримінації, якої за знавав кожний з них при царському режимі. Але вона не дала їм почуття «колективної національної гідності», визнання своєрідності націй.
2. «Звільнення» слова
Як і революція 1905 р., Лютнева революція 1917 р. спричинила справж нє звільнення слова. Робітники, солдати, селяни, єврейські інтелігенти, мусу льманські жінки, вірменські вчителі через свої організації - заводські і сол датські комітеті!, сільський схід надсилали Радам, рідше партіям, в газети і навіть особисто Кереиському - члену уряду, який сприймався як найближчий до «демократичного» табору, тисячі резолюцій, петицій, звернень і послань -справжні «зошити скарг Російської революції», аналіз яких дав М.Ферро. Ці документи відбивали убогість народу і величезну надію, породжену револю цією, наказували повій владі вжити термінових радикальних заходів.
Робітники просили в основному негайної реалізації заходів, передбаче них соціал-демократичпою програмою-мінімумом: насамперед введення во сьмигодинного робочого дня, гарантії зайнятості, соціального страхування, права створювати заводські комітети, контролю за наймом і звільненнями, а також полегшення їх матеріального положення - підвищення зарплати (на 25-30%), яке дозволило б їм усього-иавсього купувати три фунти хліба на день, «пару черевиків раз на півроку», «кип'яток в обідню перерву», «припи нення принизливих обшуків», придбання інструмента підприємствами, а не самими робітниками. Тільки незначне число трудящих висловило свою по зицію з питання війни. Робітники кількох великих петроградських заводів заявили про незгоду з продовженням війни, але залізничники і трудящі дріб них підприємств встали на «патріотичні позиції». Однак вже у квітні пробле ма війни вийшла на перший план, а робітники стали найбільш гарячими при хильниками «миру без анексії і контрибуцій». Про «соціалізм» же в березні -квітні не було й мови. Через заводські комітети ставилися питання про робі тниче управління і робітничий контроль.
Основними вимогами селян були передача землі тим, хто її обробляє, негайний розподіл запущених земель, земель, що не обробляються, які нале жали великим власникам або державі. Акцентувалася увага на ролі сільської громади у спільному використанні інвентарю, експлуатації лісів і справедли вому розподілі наділів, особливо найбільш бідними селянами. Що стосуєть ся «куркулів», вони боялися потрапити в категорію тих, що підлягають екс пропріації, а тому відмовлялися визнати правомочність сільського сходу і місцевих комітетів до рішення Засновницьких зборів. Селяни були дуже оз лоблені на адміністративний апарат і поміщиків. Примітно те, що існував явний зв'язок між програмами соціалістичних партій, їх оцінкою війни або революції і резолюціями робітників, в той час як жоден із лозунгів яких би то не було партій не зустрічався в селянських резолюціях: ні «рівний розділ», ні «муніципалізація», ні «соціалізація», ні «націоналізація», ні «скасування при ватної власності». Відкидаючи політичні програми і схеми, запропоновані містом, селяни підуть в революції власним шляхом, анітрохи не менш ради кальним. На початку квітня керівники великих маєтків, які знаходилися в гущавині подій, вважали обстановку більш серйозною, ніж в 1905 р. За дани ми ж влади на той період було відмічено лише біля п'ятдесяти випадків «безладдя».
Що стосується солдат, то вони більше всього бажали, як і солдати всіх воюючих країн, закінчення війни. Прагнучи швидше повернутися до рідних вогнищ, вони чекали, однак, відповідного заклику Петроградської Ради. Солдати почали відкрито виражати антивоєнні настрої, тільки запідозрив ши, офіцерів, виступаючих проти укладення миру, в тому, що вони експлуа тують патріотизм у своїх цілях: для відновлення дисципліни, а потім викори стання армії для придушення революції. Солдати, як це було сформульовано в Наказі № 1, вимагали пом'якшення дисципліни, припинення зловживань і грубого ставлення, лібералізації і демократизації військових інститутів.
Ні верховне головнокомандування, яке сподівалося, що повий режим дасть йому кошти виграти війну, ні буржуазія, яка погодилася взяти участь в уряді в ім'я власних цілей, не мали наміру виконувати вимог робітників, сол дат, селян та інородців. Яким чином «демократичному» табору вдасться при мирити всі ці суперечливі спрямування?
З перших же днів революції більшовики та анархісти передбачали крах угодівської політики, яка проводилася Петроградською Радою. Відмовляю чись визнавати угоду, укладену між урядом і Радою, вони являли собою єди ну опозицію політиці двовладдя. Два великих більшовистських лідера - зві льнені завдяки амністії І.Сталін і Л.Каменєв - визнали після повернення в Петроград «безплідною і невчасною» систематичну опозицію Раді, яка корпстувалася тоді довірою маси. Лютневі дні показали слабкість партії, в тому числі і в армії. їй потрібно було спочатку організуватися, завоювати біль шість в Радах, добитися довіри солдат, які становили масу, що ще політично не визначилася. А значить, досить критикувати політику есеро-меншовист-ського керівництва Ради, граючи роль меншини при демократичному режи мі. У провінції деякі більшої-,истські активісти навіть закликали до єдності дій усіх соціал-демократів.
Пішовши проти думки партії, Ленін у своїх чотирьох «Листах здалеку», написаних у Цюріху між 20 і 25 березня («Правда» насмілилася опублікувати тільки перший), зажадав негайного розриву між Радою і урядом, союзу про летарських сил, активної підготовки наступної фази революції. Ленін праг нув, у що б то не стало повернутися в Росію, тому він прийняв угоду, укладе ну швейцарським соціал-демократом Ф.Платтеном із німецькою владою: разом з групою революціонерів він покинув Цюріх 27 березня і, проїхавши Німеччину, а потім Швецію у вагоні, що користувався статусом екстериторі альності, 3 квітня прибув у Петроград. Наступного дня, 4 квітня, він виклав керівникам партії свої «Квітневі тези», які частково повторювали ідеї, висло влені в «Листах здалеку». Ленін висловив у них беззастережне заперечення «революційного оборонства» Тимчасового уряду, парламентської республі ки і висловився за взяття влади пролетаріатом і найбіднішим селянством, встановлення Республіки Рад, братання з метою покласти кінець війні, наці оналізацію всієї землі, скасування поліції. Безпосередня задача партії поля гала у викритті уряду, «замість недопустимої, сіючої ілюзії, «вимоги», щоб цей уряд, уряд капіталістів, перестав бути імперіалістичним».
Тези Леніна були зустрінуті із здивуванням і ворожістю більшістю біль шовистських лідерів столиці (Л.Каменевим, М.Калініним, С.Багдатьєвим). Таким чином, йому довелося спочатку відновити контроль над партією за допомогою своїх прихильників, що повернулися із заслання (Г.Зинов'єв, О.Колонтай), і представників у Петроградській Раді (М.Ольмінський, В.Молотов), до яких приєдналися Шляпников і Сталін. Незабаром стало ві домо, що більшовистські секції Уралу, Москви, Харкова і Латвії приймають резолюції, близькі до «Квітневих тез». Позиції Леніна посилилися також за вдяки політичній кризі, яка приголомшила уряд і Раду у зв'язку з основним питанням дня - питанням про війну.
3. Проблема війни і квітнева кріва
На початку квітня проблема війни стала в центр політичних дебатів. На думку уряду, в якому П.Милюков і О.Гучков відрізнялися особливою актив ністю, тільки перемога могла укріпити зв'язку нового режиму і західних де мократій, консолідувати суспільство і, можливо, покласти кінець революції.
Керенський пригрозив піти у відставку. У робітничих колах відразу ж розвернулася широка кампанія збору підписів за відставку Милюкова. На заклик більшовиків і анархістів по вулицях Петро г рада пройшли колони де монстрантів із лозунгами «Геть Тимчасовий уряд!», «Вся влада Радам!». Тим часом Рада з ініціативи меншовистських лідерів (Церетелі, Чхеїдзе та Скобе-лєва) зажадала від Милюкова офіційної відмови від своєї позиції, одночасно засудивши демонстрації і «звернення до маси» під тим приводом, що Рада сама досить сильна, щоб без сторонньої допомоги примусити уряд відступи ти, і що звернення до «вулиці» могло тільки спровокувати виступ реакційних сил. Того ж вечора уряд оголосив дії Милюкова неправомірними. Рада, яка бажала зберегти рівновагу двовладдя, утрималася від спроб розвинути свій успіх. Обидві сторони вирішили спільно шукати вихід, який задовольнив би Раду, не принижуючи Милюкова. Однак, не знаючи про ці переговори і ба жаючи висловити свою думку, жителі робітничих околиць вийшли на вули ці. Більшість хотіла підтримати Раду і примусити відступити уряд. Але біль шовики спробували додати велику «лівизну» цьому руху, добившись скан дування частиною демонстрантів лозунгів, опублікованих напередодні «Пра вдою»: «Тимчасовий уряд у відставку!», «Вся влада Радам!». Дійшовши до багатих кварталів центра міста, учасники ходу зіткнулися там з ідучими на зустріч колонами студентів і офіцерів. Війська присутнього при цьому ко мандуючого гарнізоном Корнилова відмовилися стріляти в демонстрантів і повідомили про те, що трапилося, Раду. Корнилов був зміщений із свого по ста, а очевидна провокація провалилася. Події цього дня підняли авторитет Ради. Зайшовши дуже далеко «ліворуч», більшовики переоцінили свої сили. Ленін визнав це через кілька днів («Уроки кризи»). Проте, число його прихи льників значно збільшилося в порівнянні з березнем.
Уряд офіційно заявив, що Росія не думає ні про яку анексію, і криза, зда валося, була вирішена. Але справа про «Ноту Милюкова» поставила під сум нів існування двовладдя. Тепер вже кадети, як і більшовики, спробували при мусити уряд порвати з Радою, але князь Львов, який виступив у ролі арбітра, висловився на користь прихильників «руху», які бажали партнерства з Ра дою. Однак керівники останньої коливалися відносно того, чи потрібно їм взяти на себе зобов'язання і розділити відповідальність влади. Не допомогли й домовленості Керенського - якщо вже з основного питання про цілі війни уряд погодився прийняти програму Ради, хіба не прийшов час сформувати коаліційний уряд, більш пристосований для опору екстремізму? 28 квітня пі сля тривалих дебатів Виконком Ради відхилив мінімальною більшістю голо сів (24 проти. 22 за і 8 утрималися) участь в уряді.
Тим часом Гучков, вважаючи, що втратив всякий авторитет в армії, по дав у відставку. Під тиском численних петицій, більшість з яких виходила від солдат столичного гарнізону, які закликали Раду взяти участь в уряді, і, враховуючи активність околиць, що знову зросла, меншовики, керовані Чхеїдзе і Церетелі, оголосили про свою підтримку ідеї коаліційного уряду. Цього разу за участь в ньому висловилася значна більшість Ради (44 за, 19 проти). Про ти голосували тільки деякі ліві есери і всі більшовики. «Участь» в уряді дуже нагадувала операцію, в якій всі старалися обдурити один одного: помірні розраховували прив'язати соціалістів «участю», примусити їх розділити уря дову відповідальність за продовження війни, користуючись одночасно їх впли вом на масу: соціалісти сподівалися домогтися реформ і припинення бойо вих дій, проваливши в той же час контрреволюційні плани.
Переговори про створення коаліційного уряду були проведені в два при йоми за сценарієм міністерської кризи парламентського типу: дискусія про програму; торг навколо формування кабінету. Дай та Церетелі підготували програму Ради, яка віддавала пріоритет зовнішній політиці за рахунок всіх інших важливих питань (аграрна реформа, захист прав трудящих, статус на ціональних меншин). Для розв'язання проблеми війни меншовики пропону вали у відповідності зі своєю програмою одночасно робити зусилля для укла дення миру без анексії і контрибуцій, заснованого на принципі права націй на самовизначення, зміцнювати боєздатність армії, а також провести її демо кратизацію. На засіданні Ради значною більшістю голосів ця програма була з ентузіазмом прийнята. Проти виступили тільки більшовики і кілька анар хістів.
Князь Львов залишився головою нової Ради міністрів, у якій помірні (ка дети) зберегли сім портфелів, а соціалісти отримали шість. Завдяки своїй по літичній вазі кабінет очолювали три лідери «демократії»: Церетелі (міністр зв'язку), Черпов (міністр сільського господарства) і Керенський (військовий міністр і міністр військово-морського флоту). Входження до складу уряду багатьох міністрів-соціалістів ставило під питання сам принцип двовладдя. Власне, участь Керенського в уряді ще з 2 березня була першим порушенням цього принципу, оскільки лідер трудовиків був одночасно товаришем голо ви Виконкому Ради. Під час квітневої кризи вододіл, що визначився в кабі неті міністрів, не протиставив Керенського, «заложника демократії», іншим членам уряду. Він розділив Милюкова і Гучкова, прихильників «опору», з одного боку, і, з іншого - інших міністрів, прихильників «руху». Дійсно, во доділи і політичні кордони не проходили більше, як в найперші дні револю ції, суворо між Радою та урядом. Воші ставали все більш різноманітними, по мірі того, як формулювалися вимоги різних течій і груп і оформлювалися автономні центри альтернативної влади - Ради, організації, всякого роду комітети, - які створювалися тими, хто вважав, що діячі, висунеш Лютневою революцією, перестали прислухатися до їх сподівань.
«Примиренство» взяло гору в той момент, коли загострилися конфлікти між тими, хто зліва і зправа критикував всяку політику «класової співпраці».
Більшовики, які передбачали розвал коаліції, кадети, що підштовхували під приємницькі кола до опору, і насамперед робітники, які об'єдналися в завод ських комітетах, селяни, що почали захоплювати поміщицькі землі, не дожи даючись скликання Засновницьких зборів, інородці, що заявляли про свою волю до незалежності, - всі були повні рішучості діяти, не беручи до уваги заклики до помірності «примиренців», які вважали, що для досягнення успі ху їм потрібен час.
4. Коаліційний уряд і зростання соціальної напруженості
Новий уряд присвятив себе, передусім розв'язанню проблеми укладення миру. Напрям нової зовнішньої політики визначався і теоретично влаштову вався Церетелі, якому Терещенко - офіційний глава російської дипломатії -слідував не без скептицизму. План укладення миру, розроблений Церетелі, складався з двох пунктів: звернення до урядів з метою заручитися підтрим кою ідеї миру без анексії (відмова Росії від домагань на Константинополь повинна була послужити прикладом); організація конференції всіх соціаліс тичних партій в Стокгольмі для розробки програми миру, яку соціалісти во юючих країн, що відродили Інтернаціонал, повинні нав'язати своїм урядам, якщо ті залишаться глухими до доводів розуму. Цеп утопічний проект поте рпів повний крах. Терещенко прозондував наміри союзників; відповіді Ллойд Джорджа, Рібо і Вільсона були гранично ясні; війна повинна бути продовже на. Після численних підготовчих зустрічей проект міжнародної соціалістич ної конференції також провалився, не витримавши подвійної протидії - як з боку більшовиків, які боялися, що успіх конференції приведе до укладення загального миру, рятівного для капіталізму, так і союзних урядів, які відмо вилися видати паспорти «пацифістам».
Потерпівши поразку на «фронті миру», новий уряд був не більш удачли вим і на військовому фронті. Щоб зберегти довіру союзників і не втратити повністю довіру генералітету, уряд спробував домогтися від армії поновлен ня «активних операцій», які могли б послужити прелюдією до масштабного наступу, який, як усі сподівалися, став би останнім. Керенський спробував відновити порядок в армії, яка почала розвалюватися. За приблизними оцін ками, число дезертирів незмірно виросло: більше 80 тис. в середині травня тільки у 2-й армії. Сама ідея продовження війни все більше заперечувалася; за місяць (початок квітня - початок травня) зміни були разючими. Більшови-стська пропаганда розповсюджувалася нестримно. Верховне головнокоман дування покладало на Раду всю відповідальність за дезорганізацію армії, яка почалася, па його думку, від дня прийняття Наказу Аг« 1, і вважало, що про довжувані війну в цих умовах неможливо. Прикриваючись політикою, яка відверто загравала з військами (переміщення генералів, що відкрито протистояли новому режиму, заборона офіцерам йти у відставку, проголошення «Декларації прав солдата», звідки, правда, були заздалегідь вилучені статті, що надавали солдатським комітетам право контролювати призначення офі церів), Керенський вважав, що тільки рішуче відновлення порядку в армії принесе позитивні результати. Щоб підготувати пасгуп, він зробив тривале і пам'ятне турне по військових частинах, намагаючись перекопати учасників величезних солдатських зборів, які прийшли його послухати, що спочатку потрібна військова перемога над німцями, яка покаже союзникам, що Росія шукає миру не із слабкості. На якийсь час це йому вдалося. Як свідчили до повіді про «дух збройних сил» і значне зменшення числа дезертирів, ініціати ва Керепського породила деякі ілюзії. 18 червня почався наступ, який після кількох первинних успіхів захлинувся, частково через нестачу спорядження. І тут невдача уряду була очевидною.
У містах як і раніше не переставала рости напруженість у відносинах робітників із підприємцями. У березні промисловці пішли па окремі поступ ки: восьмигодинний робочий день, підвищення заробітної плати, яке не пе ревищувало, як правило, 20% (тоді як вартість життя виросла утроє з 1914 р.). Ці мізерні надбавки не могли компенсувати собою все більш серйозної за грози безробіття. Під приводом труднощів із постачанням підприємства то звільняли, то знову набирали робітників. Заводські комітети, легалізовані нарешті, 23 квітня зажадали представити їм бухгалтерську звітність підпри ємств, щоб перевірити, чи дійсно в адміністрації не було можливості підви щити оплату труда і чи виправдовувала звільнення кількість запасів.
«Нормальні економічні відносини зруйновані», - констатувала 14 трав ня кадетська газета «Мова». Поновилися і досяглії широкого розмаху страй ки. Підприємці відповіли локаутами. Як же повів себе уряд в умовах загост рення цих конфліктів'? Зайняті рішенням проблеми війни і миру, міністри-соціалісти поспішно приготували економічну і соціальну програми. Остання зводилася до двох основних пунктів: введення процедури арбітражу соціаль них конфліктів; державний контроль над виробництвом і розподілом. По першому - підприємці тягнули час, обіцяючи призначити «комісію» для ви вчення пропозицій робітників. По другому - промисловці, вороже настроєні до будь-якого контролю, скористалися (щоб уникнути його) розбіжностями в стані «демократії». Тоді як Рада вимагала введення монополії на м'ясо, шкіру, сіль і встановлення державного контролю за вугле- і нафтовидобут ком, металургією, виробництвом паперу і кредитними установами, міністр праці Скобелєв згадував лише про створення «комітетів» для обліку і розпо ділу замовлень, які по характеру своєї діяльності були б спадкоємцями війсь ково-промислових комітетів. Міністр промисловості і торгівлі Коновалов не зміг добитися ніякої угоди і пішов у відставку. Правлячі класи, що вже вчи нили пасивний опір новому режиму, не підписавшись па «позику свободи» (яка принесла усього кілька сотень мільйонів рублів замість запланованих 5 млрд.), відкрито підмовилися співробітничати, наполегливіше, ніж коли б то не було, ухилялися від виконання вимог трудящих. Не бажаючи визнавати арбітраж погоджувальних комісій і все частіше вдаючись до локаутів, вони саботували розвиток виробництва, щоб дискредитувати уряд, оголошений ними «некомпетентним».
У цих умовах більш рішучим став рух фабрично-заводських комітетів, які почали об'єднуватися. Спочатку в столиці відбулася конференція завод ських комітетів Петрограда, за якою повинне було відбутися скликання все російського з'їзду. Петроградська конференція, керована Радою, стала пер шим результатом творчості народних низів, що виникла ех пішіо. Більшови ки, що були в меншині у профспілках і Радах, перший час всіляко підтриму вали дії фабзавкомів. У кінці травня відкрилася І Загальноміська конферен ція фабзавкомів Петрограда, на якій були присутні 500 делегатів з мандата ми від 367 підприємств. Конференція прийняла резолюції у більшовистсько-му дусі, протиставляючи державному контролю робітничий контроль, і ви словилася за перехід «всієї влади Радам». Тоді ж був обраний Виконком, де переважали більшовики. Останні використали його не в економічній боро тьбі, а перетворили па свого роду плацдарм для поширення політичної про паганди. Радикалізація руху викликала до життя, незалежно від впливу біль шовиків, кілька ефемерних спроб введення самоврядування. За радянськими джерелами, з травня-червня по жовтень вони торкнулися 576 підприємств, в більшості своїй дрібних і середніх (що нараховували в середньому 335 робіт ників). У кінці червня Скобелєв опублікував відозву, направлену проти дія льності заводських комітетів. Складалося враження, що уряд енергійніше противився робітничому контролю (на декілька підприємств був накладе ний секвестр), ніж локаутам, що частішали з боку підприємців. Основним результатом цієї відозви був ще більший підрив довіри трудящих до уряду.
На селі уряд також втрачав популярність. Попередивши селян про не припустимість незаконних захоплень, уряд постановив створити на всіх рів нях (губернія, повіт, волость) комітети з постачання (що розподіляли зерно і мали право використовувати незасіяні землі за умови виплати власнику рен ти, відповідної вартості урожаю) і земельні комітети (до функцій яких входи ло проведення перепису земель напередодні аграрної реформи, умови якої повинні були визначити Засновницькі збори). Замість цих комітетів, єдина мета яких, здавалося, полягала в позбавленні селян права отримати, нареш ті, землю у власність, селяни створили на громадському сході власні коміте ти, струм ура яких, як правило, не відповідала офіційним інструкціям. Ці комітети відбирали псоброблені землі (без виплати компенсації), захоплюва ли сільськогосподарський інвентар і худобу, які належали поміщикам, пере глядали у бік зниження договори про оренду, встановлювали порядок вико-
ристання випасів. На районному сході приймалися рішення про заходи зага льного характеру, такі, як негайне припинення всіх земельних операцій, вс га-новлення норми засіву у великих маєтках, створення арбітражних судів, рі шення яких повинні мати силу закону до скликання Засновницьких зборів. На рівні волості і в ще більшій мірі повіту селянські побажання формувала й «направляла» «сільська інтелтенція» (вчителі, земські службовці і навіть ни жче духовенство). Паралельно з цією діяльністю множилися «порушення порядку» окремими особами. Число офіційно зареєстрованих правопорушень виросло у десять разів з березня по червень. В основному це були безладдя того ж роду, що відбувалися в селі на початку століття. Вони полягали в не законному занятті маєтків, крадіжці і вирубці лісу, захопленні сіна, розкра данні сільськогосподарського інвентарю.
Великі землевласники, як і промисловці, які вдавалися до локаутів, у від повідь на дії селян скоротили посіви. Вони закликали уряд покласти кінець «анархії». Після місячних роздумів уряд, побоюючись поширення заворушень, на початку квітня все ж вирішив направити війська для відновлення порядку на селі. Пройшов ще місяць, перш ніж уряд скликав (9 травня) першу сесію Головного земельного комітету, якому була доручена підготовка аграрної реформи. В уряді стався розкол з приводу основних положень реформи, умо ви якої в будь-якому випадку повинні були затверджуватися Засновницьки ми зборами. Кадети ратували за виплату компенсації власникам; есери про понували доручити сільському сходу управління розподіленими землями, без всякої компенсації і в максимально урівпяному вигляді. Що стосується есера Черпова, міністра сільського господарства, вій безупинно повторював, що ніяка акція не може бути проведена до скликання Засновницьких зборів («Наш лозунг - земля з рук Засновницьких зборів»). Місцеві комітети повинні були підкоритися рішенням Головного земельного комітету. Тільки більшовики та окремі ліві есери закликали селян до негайних дії, але їх лозунги, відірвані від реального життя села, могли зустріти відгук лише у селян в солдатській формі, які знаходилися в містах.
Рух неросійських народів також пішов далі, ніж розраховував новий ре жим. На думку уряду, національне питання не стояло на порядку денному. Воно зверхньо ігнорувало як І з'їзд мусульман, який відбувся 1 травня в Ка зані, так і успіхи Української Ради. Зі свого боку, Петроградська Рада, на строєна відповідним образом росіянами, що мешкали в неросійських райо нах і не переставали різко критикувати «реакційних націоналістів», відхили ла всі прохання про утворення національних військових частин, на чому осо бливо наполягали українці та литовці. Вона тільки висловилася незначною більшістю голосів па користь культурної автономії національних меншин (25 квітня), що не відповідало бажанням цих народів. Для уряду, як і для Ради, головним був успіх революції- тільки після перемоги в рамках Європи, звільненої від німецького імперіалізму, можна буде дискутувати про автоно мію - вірніше, про самовизначення. Проте, на І Всеросійському з'їзді Рад (3-23 червня) соціалістичні партії вперше одностайно визнали право народів на самовизначення, при цьому дуже різко засуджувалися всілякі спроби одно стороннього розв'язання національного питання до скликання Засновниць ких зборів. Це попередження було звернене насамперед до фінів (чий Сейм готував законопроект про встановлення нових відносин з Росією) і україн ців. Дійсно, Українська Центральна Рада щойно (10 червня) опублікувала свій перший «універсал», тобто перший суверенний закон. Розуміючи серйо зність ситуації, Керенський відправився в Київ, де підписав з Радою (всупе реч думці міністрів-кадетів) протокол про визнання Генерального секретарі ату України, члени якого будуть призначатися Центральною Радою із згоди Тимчасового уряду. Засновницьким зборам належало затвердити угоду з Україною, яка вирішила б свою долю шляхом референдуму. Кадети різко протестували проти угоди, яка представляла загрозу цілісності держави і ство рювала небезпечний прецедент.
Незважаючи па зростання напруженості і труднощів (все більш рішучий опір великої буржуазії і кадетів, блокування економічних зв'язків, соціальна криза н містах, поширення безладдя а селі, лінія українців на розкол), І Все російський з'їзд Рад робітників і солдатських депутатів (у виборах депутатів якого взяли участь більше 2 мли. громадян) свідчив про політичну перемогу «коаліції». Правлячі партії (есери й меншовики) отримали значну більшість (більше 600 делегатів із правом голосу), тоді як опозиція (більшовики і ліві есери) ледве набрали п'яту частину мандатів (біля 150, з них 105 у більшови ків). З'їзд - справжній «парламент революції» - став театром пам'ятних сло весних баталій між більшістю та опозицією. Відразу ж після його відкриття кращі більшовистські оратори - Троцький, Ленін і Лупачарський - «кинули ся в наступ» з питання про владу, вимагаючи перетворення з'їзду на револю ційний Конвент, який взяв би на себе всю повноту влади. На твердження Церетелі, що немає партії, здатної взяти владу в свої руки, Ленін заявив з трибуни з'їзду: «Я відповідаю: - Є! Жодна партія від цього відмовитися не може, і наша партія від цього не відмовляється. Кожної хвилини вона готова взяти владу цілком».
Тим часом частина солдат столичного гарнізону, які були близькими до більшовиків і побоювалися відновлення контролю над армією і відправки на фронт, звернулася в ЦК партії більшовиків із пропозицією організувати де монстрацію проти політики Керенського. Більшовистські лідери коливали ся, не знаючи, чи підуть за ними робітники. Боячись втратити підтримку со лдат, завойовану ціною наполегливих зусиль, вони в більшості своїй (за ви нятком Каменева та Зипов'єва) схвалили ідею демонстрації і підготували ві дозву, яку 10 червня повинна була надрукувати «Правда». Чутки про те, що готується більшовистська демонстрація, до того ж озброєна, досягли з'їзду. Більшість делегатів, згуртувавшись навколо Церетелі та Чхеїдзе, вирішили закликати населення до пильності перед обличчям «зради» і «провокації» більшовиків. Рішуча й одностайна реакція керівних органів з'їзду, боязнь контрдемонстрації, сумніви з приводу її підготовленості примусили Леніна відмінити демонстрацію. «Правда» вийшла 10 червня без відозви. Більшість з'їзду захотіла розвинути свій успіх. Церетелі засудив більшовистську «змо ву» і зажадав розпуску робітничої міліції. Щоб «показати рішучість і єдність революційних сил» і продемонструвати підтримку своїй політиці, Рада за кликала провести демонстрацію 18 червня. На велике здивування її лідерів, тільки більшовики взяли в ній масову участь. Замість лозунгу, запропонова ного меншовиками і есерами - «Від Засновницьких зборів до демократичної республіки», більшість транспарантів містили більшовистські заклики: «Геть наступ!», «Хай живе робітничий контроль!», «Вся влада Радам!». Успіх сто личних більшовиків, які завдяки своїй активності в заводських і районних комітетах отримали підтримку частини гарнізону і робітничого класу Пет рограда, став переломним моментом. Уперше вулиця належала їм неподіль но. Але чи не виявиться більшовистська партія, що в більшій мірі слідувала за рухом, ніж його ініціювала, у хвості у власних прихильників, серед яких солдат було майже стільки, скільки робітників, розчарованих скасуванням Леніним демонстрації 10 червня?
5. Криза літа 1917 р.
Як і в квітні, а потім у червні, каталізатором подій 3 і 4 липня, які були важливим моментом революційного процесу 1917 р., стала проблема війни. Дізнавшись 2 липня про німецький контрнаступ, солдати столичного гарні зону (ті ж, що і в червні), в більшості своїй більшовики і анархісти, перекона ні в тому, що командування не знехтує можливістю для їх відправки па фронт, не залишивши їм іншого вибору, крім «смерті в окопах в ім'я чужих їм інтере сів або смерті на барикадах за їх кровну справу», вирішили підготувати по встання. Його цілями були: арешт Тимчасового уряду, першочергове захоп лення телеграфу і вокзалів, об'єднання з матросами Кронштадта, за якими закріпилася репутація «революційних», створення Тимчасового революцій ного комітету під керівництвом більшовиків та анархістів. Увечері 2 липня відбулися численні мітити солдат 26 частіш, які відмовилися йти на фронт. Оголошення про відставку міністрів-кадетів ще більш розжарило атмосфе ру. Свою солідарність із солдатами виказали робітники. Рядові учасники руху постаралися домогтися того, щоб керівництво партії більшовиків очолило їх дії, але в той день Ленін поїхав з І Іетрограда. Лідери військової організації (Семашко) заявили, що у них «досить кулеметів для повалення Тимчасового уряду». Був сформований Тимчасовий революційний комітет. Погрібно за значити, що, в той час як рух набирав силу, серед більшовиків не було єдиної думки. Члени ЦК і більшовики, що засідали у Всеросійському центральному виконавчому комітеті (ВЦВК), обраному на І з'їзді Рад робітничих і солдат ських депутатів, були проти будь-якого «передчасного» виступу і стримува ли демонстрації. Військова організація більшовиків і місцевий комітет партії підготували лозунги до демонстрації, які «Солдатська правда» повинна була опублікувати наступного дня (4 липня), оскільки «Правда» відмовилася це зробити.
Демонстрації почалися у другій половині дня 3 липня. Військова органі зація більшовиків приєдналася до руху, щоб забезпечити керівництво, три мати його в рамках і попередити всяку передчасну дію проти держави та її інститутів. Дійшовши до Таврійського палацу, демонстранти захоплено зу стріли виступ Троцького і Зинов'єва, які обрушилися на «контрреволюціоне рів, присутніх в уряді», а також на меншовиків з ВЦВК, що відмовлялися взяти владу, запропоновану їм народом. Задоволені цими промовами, тон яких відповідав загальному паст рою, але, не знаючи, що робити далі, демон странти повернулися па околиці- Повернувшись у 1 Іетроград вранці наступ ного дня, Ленін визнав продовження демонстрацій невчасним. Але по закли ку «Солдатської правди», яка опублікувала лозунги без відома керівництва, озброєні демонстранти знову вийшли на вулиці. До них приєдналися моряки з Кронштадту. Дати зворотний хід виступам було вже неможливо. Керівниц тво партії більшовиків ледве встигло надрукувати листівку, що закликала до мирної демонстрації в підтримку «нової влади... якою могли бути тільки Ради». Цей двозначний текст видавав розгубленість більшовистського кері вництва, яке втратило контроль над ситуацією. Колони демонстрантів знову попрямували до Таврійського палацу, де засідав ВЦВК. Коли Чернов спро бував заспокоїти демонстрантів, тільки втручання Троцького врятувало його від смерті. Незабаром бійки і навіть стрілянина спалахнули між кронштадт ськими моряками, що збунтувалися, солдатами і частиною демонстрантів, з одного боку, а з іншого - полками, вірними ВЦВК, тими самими полками, які забезпечили перемогу повсталих у лютому (Павловський, Преображен-ський, Волинський).
Ці військові формування повірили інформації, поширюваній міністром юстиції Переверзєвим, згідно з якою Ленін не тільки отримав гроші від Німе ччини, але й скоординував повстання з контрнаступом Гінденбурга. Зино-в'єв безрезультатно намагався перекопати ВЦВК в тому, що більшовики не закликали демонстрантів до насильницьких дій і навіть в думках не допуска ли повалення режиму. Уряд, підтриманий ВЦВК, висловився за найрішучіші дії. Генералу Половцеву було доручене керівництво репресивними захода ми. Ленін сховався у Фінляндії (що дало мотив для тверджень щодо його провини). Троцький, Зинов'єв, Каменєв і багато які інші керівники партії були арештовані. Частини, що брали участь у демонстрації, були роззброєні, а «Правда» закрита. Більшовистські газети знову почали видаватися нелега льно. Уряд закрив також газету лівих есерів «Земля і воля», вважаючи її над звичайно близькою до більшовиків. На фронті відновлювалася смертна стра та. Аналізуючи уроки цих подій у статті «Три кризи», Ленін констатував, що лозунг «Вся влада Радам!» потрібно зняти з порядку денного, поки меншо вики та есери, з якими стався повний розрив, залишаються в керівництві ВЦВК. Відтепер «справедливим» став заклик: «Вся влада робітничому класу на чолі з його революційною партією комуністів-більшовиків!»
Після цих подій князь Львов доручив Керенському реорганізувати уряд. Переговори між різними політичними силами були складними: урядова кри за продовжувалася 16 днів (з 6 по 22 липня). Крайньо ліві були виведені з гри, і кадети, що вважали себе переможцями, висунули свої умови: війна до пере моги, боротьба проти «екстремістів» та анархії, відкладення розв'язання со ціальних питань до скликання Засновницьких зборів, відновлення дисциплі ни в армії. Ці умови влаштовували Керенського. Але кадети додали до них вимогу зміщення Чернова, на якого вони покладали відповідальність за без ладдя на селі. Керепський підтримав «мужицького міністра» і пригрозив, що сам піде у відставку. Кадети вітали б прихід більш твердого уряду на чолі з військовими, але їм необхідно було нейтралізувати ВЦВК. Зрештою, Керен-ський дійсно був посередником у даній ситуації. Оскільки лідери меншовиків (за винятком Церетелі) відмовилися,, слідуючи наполегливим рекомендаціям Керенського, від принципу відповідальності уряду перед ВЦВК, кадети вирі шили увійти до уряду, розраховуючи на зміцнення власті за допомогою тис ку консервативних верств, які, починаючи з «липневих днів» відкрито заяв ляли про свої наміри.
Однією з найбільш активних була група «Суспільство за економічне від родження Росії», яка була заснована з ініціативи великого підприємця Пути-лова і об'єднувала банкірів і промисловців Петрограда, близьких до кадетів. Літом 1917 р. вони виступали як головна політична сила, що мала в своєму розпорядженні два десятки газет, офіційно пов'язаних із партією, і більше 100 «співчуваючих» видань. Група нараховувала біля 80 тис. членів, об'єдна них у 269 місцевих секціях. У Москві промисловець Рябушинський керував іншою групою тиску, в якій переважали текстильні магнати, «Республікансь ким центром». Девіз цієї групи не залишав місця для двозначності: «Поря док. Дисципліна. Перемога». До цих груп примикали кілька командуючих арміями. «Союз землевласників», що носив відкрито монархічний характер, об'єднував великих поміщиків, яким безпосередньо загрожувало поширення безладдя в селі. Не залишилися збоку і військові. Для протидії солдатським комітетам під егідою колишнього головнокомандуючого Алексеєва і генерала Денікіна за підтримки Родзянко і лідера монархістів Пуришкевича був створений «Союз армійських і флотських офіцерів», який нараховував у сер пні кілька десятків тисяч членів і мав свої секції в головних містах країни. Ця організація заохочувала створення «ударних» батальйонів, покликаних роз повсюдити патріотичний настрій у деморалізованих полках.
На Військовій нараді, скликаній після невдачі літнього наступу (16 лип ня), генерал Корнилов, командуючий Південно-'Західним фронтом, став го ловнокомандуючим, замінивши генерала Брусилова, якого у військовому се редовищі вважали недостатньо рішучим (він, зокрема, висловлював сумніви відносно корисності «ударних» батальйонів, які вносили, на його думку, роз кол в армію). Уряд і військові кола одностайно схвалили призначення Кор-нилова. З усіх царських генералів він, син козака-землепашця, був єдиним, хто висловлював республіканські погляди і був прихильником деякої демок ратизації армії. У той же час він навів порядок у своїй армії, роззброїв 7 тис. солдат, заборонив мітинги па фронті, ввів розстріл дезертирів, суворо обме жив повноваження солдатських комітетів і наклав заборону па більшовист-ську пропаганду. Він користувався підтримкою Керенського і швидко набув репутації людини, на яку можна покластися, у командування, підприємниць ких кіл і навіть союзників, все більш стурбованих «слабкістю» цивільного уряду.
Щоб остаточно звільнитися від контролю Рад, справити сприятливе вра ження па консервативні сили і забезпечити широку підтримку своєму уряду, який критикувався зліва і зправа, Керенський прискорив формування нових державних інститутів. Він запропонував скликати в Москві свого роду кон сультативну асамблею - Державну нараду. По відношенню до «правової кра їни» - членів дум, делегатів кооперативів, профспілкових активістів, пред ставників банків, торгівлі і промисловості - депутати Рад - «реальна країна» - склали б не більше однієї десятої делегатів цієї Наради, скликаної спеціаль но в місті, що залишилося збоку від революційних пристрастей. Ради в своїй переважній більшості виступили проти цього маневру, направленого на те, щоб «тихо їх поховати». Якщо вже мова йшла про те, щоб зібрати широку параду, чому б не скликати шляхом загальних виборів Засновницькі збори? Меншовики та есери після відомих коливань у виборі позиції вирішили, зре штою, «протистояти реакційним силам». Замість того, щоб одностайно під тримати свого ініціатора, Держнарада зробила очевидною зростаючу попу лярність Корнилова, якого бурхливо вітала більшість консервативних деле гатів. Таким чином, Керенський знову став, сам того не бажаючи, лідером демократичного табору.
Ставши головнокомандуючим, Корнилов постійно перевищував свої повноваження, вимагав від уряду мілітаризувати залізниці та оборонні під приємства. При гарячому схваленні кадетів Корнилов виклав уряду своюпрограму виведення з кризи. Вона передбачала демобілізацію 4 мли. солдат і виділення кожному з них по 8 десятин землі, що створило б вірну уряду се лянську опору, зацікавлену в порядку; припинення всякого втручання дер жави в економічні і соціальні справи. Повернувшись у Ставку після москов ської Наради, Корнилов, який заохочувався кадетами і підтримувався Сою зом офіцерів, вирішив $робити спробу перевороту. Він розраховував, що де монстрація в столиці з нагоди шестимісячної «річниці» Лютневої революції дасть йому потрібний привід. Було вжито заходів, щоб послати в Петроград особливо «вірні» війська, в тому числі «дику дивізію» (що складалася з та тар, осетин і чеченців), яка входила в кінний корпус під командуванням гене рала Кримова. Враховуючи, що німецькі війська зайняли Ригу, Корнилов зажадав підкорення собі військ столичного гарнізону, які знаходилися в без посередньому веденні уряду, а також розширення компетенції військових трибуналів і відновлення в тилу смертної страти. Керенський відхилив ці ви моги. Отримавши інформацію про намір Корнилова виступити на Петро град, ввести там військове положення і скинути уряд, Керенський змістив головнокомандуючого, який після викриття вирішив діяти відкрито і відмо вився піти у відставку. Конфлікт був неминучий. У той час, як Корнилов про сував свої війська до столиці, Керенський, покинутий міністрами-кадетами, які подали у відставку, почав переговори з ВЦВК з приводу утворення Голо вного земельного комітету. Поштові службовці, телеграфісти, солдати і залі зничники відреагувалп вмить: вони вивели з ладу систему зв'язку, а лояльні війська столичного гарнізону виступили назустріч солдатам Корнилова, щоб розкрити їм справжні плани бунтівного генерала. Загроза заколоту знову перетворила Керенського на главу революції. Революційна солідарність ви явилася у всьому: більшовистських лідерів випустили з в'язниці; більшовики взяли участь у роботі земельного комітету і Комітету народної оборони про ти контрреволюції, створеного під егідою Рад. За кілька годин заколот був ліквідований. Генерал Кримов покінчив життя самогубством, а Корнилов був арештований.
6. Крах державних інститутів і розпад суспільства
Без корнилівського заколоту, скаже пізніше Керенський, не було б Лені на. І він був, безсумнівно, правий: в політичному плані заколот різко і ради кально змінив ситуацію. Кадети, які відкрито підтримали Корнилова і пішли у відставку з уряду в розпал кризи (27 серпня), були дискредитовані. Керен ський писав, що він відчув «глибоке розчарування», зрозумівши, що залише ний «політичною елітою нації» і що не може більше розраховувати на її під тримку і авторитет', яким вона користувалася у військових, щоб створити противагу Радам і виливу більшовиків. Останні вирішили взяти участь ра зом з партіями більшості у ВЦВК (меншовиками і есерами) в опорі заколоту під лозунгом: «Геть Корнилова! Ніякої підтримки Корейському!», який до зволив їм боротися з реакцією, як того вимагала громадська думка, і зазделе-гідь позбавити Корейського кредиту довіри. Більшовики були головними героями дня, оскільки їх лідери були випущені з в'язниці або змогли вийти з підпілля, куди їх загнали після «липневих днів». Ефективність і швидкість відсічі робітників, особливо в Петрограді, де більшовики мобілізували за допомогою завкомів, районних рад і робітничої міліції біля 40 тис. чоловік (з яких 25 тис. мали зброю) за кілька годин, давали підстави припустити, що згуртованість керівництва і робітничої маси посилилася за сім тижнів підпіл ля. Нестача у цієї згуртованості активістів, солдат і керівників, так помітна під час червневих і липневих подій, схоже, була ліквідована. Керівні органи партії, мабуть, почали краще контролювати рух знизу, завдяки, зокрема, контактам між Червоною гвардією, заводськими комітетами, районними радами і солдатськими комітетами гарнізону.
Відродження більшовизму, який вважався вмираючим власними лідера ми (як про це свідчать відповіді делегатів VI з'їзду партії, що відбувся в серп ні, на питання анкети про «стан здоров'я» партії) і який кадети поквапилися поховати («Більшовизм помер, так би мовити, раптово», - свідчив заголовок статті в «Мові» від 8 липня), було насправді симптомом двох прихованих феноменів, набагато більш важливих, ніж корнилівщина: радикалізації маси, якій півроку після Лютневої революції кортіло скористатися її результатами, і краху всіх створених революцією інститутів.
Два місяці, що відділяли невдачу корнилівського заколоту від взяття влади більшовиками, були відмічені прискоренням розпаду суспільства і дер жави в умовах гострої економічної кризи. В армії заколот знищив останні залишки довіри до офіцерів. Він показав також, в якій мірі оперативні нака зи могли служити прикриттям для контрреволюційних маневрів. Пильність була необхідна більше, ніж будь-коли. Тому всі накази командування аналі зувалися, дискутувалися і ставилися під сумнів. У цих умовах армія переста ла бути воюючою силою та інструментом придушення. Дезертирство досяг-ло небувалого розмаху. Дезертири і солдати-відпускники дали новий імпульс селянському руху. На селі «незаконні дії» зросли у багато разів з липня, про тягом якого владою було зареєстровано і 777 випадків відвертого насильст ва. З 1 вересня по 20 жовтня сталося 5140 «порушень порядку» - цифра, оче видно, занижена, оскільки власті вже втратили здатність контролювати си туацію, але вона все ж показує розмах селянських заворушень. З особливою силою вони виявилися на Україні і в Білорусі, але головним чином у п'яти губерніях Центральної Росії (Тульській, Рязанській, Пензенській, Саратов ськії!, Тамбовській), де відрізнялися все більшим озлобленням. Селяни тепер не задовольнялися лише одним захопленням землі. Вони грабували і сотня ми спалювали панські маєтки, вбивали власників, які не встигли сховатися, захоплювали інвентар і худобу, необхідні для обробки привласнених діль ниць, які не мали наміру повертати. Насамперед від селянського насильства страждали ненависні поміщики. У районах, де утворився нечисленний про шарок багатих селян, які вийшли з громади завдяки столипінській реформі, селянський рух, який частіше за все об'єднував селян-громадників, поверну вся і проти «куркулів», вимушених повертати в «загальний казан» землі, які були визнані громадою «надлишками» по відношенню до зрівнювальної но рми, заснованої на «числі їдоків».
На хвилю аграрного безладдя, яка невідступно підіймалася, Тимчасо вий уряд спробував відповісти так. як би це зробила будь-яка державна вла да. Церетелі, 1 Іешехонов, Чернов (незважаючи на те, що двоє останніх, буду чи «духовними спадкоємцями» народників, вважалися близькими до мужи ків) засудили «незаконне захоплення землі», нагадавши, що тільки Заснов ницькі збори мають право вирішувати аграрне питання. Однак їх домовле ності не принесли результатів. У села були направлені війська. Але солдати часто відмовлялися стріляти у своїх «братів селян». У вересні-жовтні близь ко 40 із 200 випадків застосування військ для придушення цього безладдя закінчилися актами непокори. Просте порівняння цифр - 5140 «порушень порядку». 200 випадків застосування військ для придушення цього безладдя і 40 випадків непокори - вагомий доказ безсилля держави, яку захлеснули події. Більшовики були єдиними, хто підштовхував селян до захоплення по міщицьких земель. Однак аграрне безладдя було все ж таки в основному сти хійним рухом, продовженням селянських рухів попередніх років. Завдяки бездіяльності влади він досяг небувалого розмаху, але чи змінилася від цього його природа? Швидше усього, ні, як про це свідчить його спрямованість, не тільки традиційно урівнювальна і антипоміщицька, але й антиміська. Селя ни, які віками відчували недовіру до міста, відмовилися від опіки і втручання земельних комітетів і комітетів з постачання, нав'язаних зверху і в більшості своїй не селянських за складом, і визнавали авторитет лише своїх власних комітетів. Лише місцеві есерівські активісти мали шанс вплинути в політич ному плані на дії селянства - за умови, що вони не підуть проти побажань селян.
Не залишалися збоку й робітники. Циркуляр мепшовистського міністра труда Скобелєва (28 серпня), який забороняв збори на підприємствах у робо чий час, був сприйнятий як справжнє оголошення війни урядом робітничому класу. Більшовики тут же викрили угоду між «Скобелєвим і К» і підприємця ми. Останні використали цей циркуляр для відновлення своїх «прав» на під приємствах, обмеживши повноваження заводських комітетів і звільнивши «призвідників» безладдя. Підприємці все частіше вдавалися до локаутів, переводу заводів із «неспокійних» центрів (Петроград, Москва, Харків, Одеса і інш.) до більш «тихих» районів.
У вересні - жовтні сотні підприємств були зупинені під приводом труд нощів у постачанні, зниження продуктивності праці, страйків і безладдя. Десятки тисяч робітників виявилися викинутими на вулицю. У цих умовах знизилася активність виступів: у вересні - жовтні кількість страйків помен шала в порівнянні з травнем, але вони відрізнялися більшою агресивністю (значно збільшилося число незаконних арештів підприємців), великим ради калізмом і були більш політизовані; страйкарі часто вимагали встановлення робітничого контролю за виробництвом (особливо, якщо підприємство по винне було ось-ось закритися) і все частіше - за відставку уряду, переходу всієї влади Радам.
Локаути, свідомий економічний саботаж із боку деяких підприємців і страйки (які вели до значного зниження продуктивності праці) остаточно дезорганізували виробниче життя. Загальний застій економіки через трудно щі її переорієнтації на військові потреби призвів до дезорганізації роботи транспорту, особливо залізничного: в робочому стані залишалося не більш двох третин вагонного і локомотивного парку, що робило неможливими нормальне постачання промисловості і регулярну доставку продовольства населенню. Наприклад, постачання Путилівським заводам у вересні ледве досягало 4% їх потреб, а підвезення зерна в Петроград становило тільки 45% продовольчих потреб міста. У результаті норма видачі хліба працівникам фізичної праці зменшилася за літо на 50%. З липня у місті була введена карт кова система і на інші основні види продовольства (цукор, м'ясо, яйця, жири). їх недостача викликала зростання цін, які в середньому потроїлися з липня по жовтень. Російська економіка потерпіла крах задовго до жовтня 1917 р.
Паралельно з розвалом економіки розширилися і радикалізувались на ціональні рухи. З ініціативи Української Ради в кінці серпня у Києві відбувся З'їзд національностей. На ньому були присутні делегати від тринадцяти на ціональних меншин і півтора десятки соціалістичних партій, які спробували визначити принципи національної політики в колишній імперії. Заключна резолюція визнавала право всіх народів на самовизначення і висловлювала ся за вибори не єдиних Засновницьких зборів, де домінували б росіяни, а за сновницьких зборів, кількість яких відповідала б числу національних общин у країні. Кожні з них приймали б рішення про доцільність відділення або про характер відносин з федерацією, яка замінить імперію. Радикалізація націо нального руху змусила уряд вжити термінових заходів: було арештовано ба гато борців за незалежність Фінляндії, які добилися прийняття Сеймом 5 ли пня законопроекту про суверенітет Фінляндії; переглянута угода з Українсь кою Радою від 3 липня (Генеральний секретаріат став адміністративним ор ганом, підлеглим І Іетрограду, а ідея створення Засновницьких зборів України була категорично знехтувана). Це привело до зростання інцидентів між росіянами та українцями. До жовтня розрив між Петроградом і Києвом заве ршився. Уряд застосував жорстокі заходи і проти кримських татар: за закли ки проти участі солдат-мусульман у війні з турками був арештований муф тій. У Середній Азії політика уряду не порвала з «колоніальною» традицією, ігноруючи національні спрямування мусульман: їх розкол, що став явним вже в Казані (травень 1917 р.), полегшив задачу уряду та укріпив його пере конаність у тому, що іслам не більш ніж другорядна сила, яка не може обі йтися без російської опіки.
В умовах краху традиційних інститутів і посилення невдоволення різних категорій населення, Керенський, проголосивши 1 вересня республіку («щоб дати моральне задоволення громадській думці»), постарався укріпити закон ність свого положення створенням нових інститутів: Демократичної наради, а потім Ради республіки. Перша, аналогічна за своїм складом Державній Раді, скликаній в серпні (делегати кооперативів, земств, міських дум складали там більшість), повинна була прийняти у вересні два важливих рішення: виклю чити або залишити в урядовій коаліції буржуазні партії; визначити характер Ради республіки. Участь буржуазії в третьому коаліційному уряді (остаточ но сформованому 26 вересня) була схвалена незначною більшістю голосів після голосування і подачі поправок, що викликало численні суперечки. Ви ключивши «партії, що скомпрометували себе у справі Корнилова», Рада по годилася на участь в уряді в індивідуальному порядку діячів, які належали до кадетської партії, дозволивши Корейському, який піклувався про підтримку «політичної еліти нації», ввести у свій кабінет Коновалова, Кішкіпа та Тре-тякова. Більшовики, визнавши це провокації ю, заявили, що тільки II Все російський з'їзд Рад, призначений па 20 жовтня, буде маги право сформува ти «справжній уряд». Демократична нарада схвалила також принцип пред ставництва цензових елементів у майбутній Тимчасовій Раді республіки. Ке ренський і Церетелі виробили норми представництва різних організацій, які будуть засідати в цьому «передпарламенті». Ці норми поставили в недопус тимо невигідне положення Ради (де співвідношення сил якраз змінювалося на користь більшовиків) по відношенню до представників «демократії» і це нзових елементів. Бачачи успіхи «більшовизації», «демократія» знову зміс тилася праворуч.
6 жовтня Керенський відкрив сесію Тимчасової Ради республіки. Він за явив про відповідальність свого уряду перед цим головним інститутом рес публіки і виклав свою програму: захистити країну, відновити військовий потенціал, виробити разом із союзниками умови міцного миру. Від імені бі-льшовистської фракції Троцький вибухнув критикою па адресу Тимчасової Ради республіки, яку він охарактеризував, як нове видання булигінської Думи, і уряду, який за наказами кадетських контрреволюціонерів та імперіалістів безпідставно продовжує цю спустошливу війну і готує здачу Петрограда та поразку революції. Після закінчення його промови 53 депутаті і-більшовики залишили зал. їх відхід став першим актом Жовтневої революції.
Поведінка більшовиків частково диктувалася їхніми недавніми успіха ми, які виражалися як в завоюванні деяких інститутів влади, так і в більш загальному значенні, в масовому прийнятті широкими верствами суспільст ва того або іншого більшовистського лозунгу, що, проте, ніяк не означало прямої о приєднання до партії більшовиків, як до політичної сили.
31 серпня більшовистська резолюція, що закликала до створення уряду без буржуазії, вперше отримала більшість у Петроградській Раді. 9 вересня Виконком Петроградської Ради, в якому переважали есери і меншовики, ви явився в меншості; Троцький був вибраний головою Ради. Із столиці цей рух розповсюдився на Москву, Київ, Саратов. У вересні вже більше 50 Рад при йняли резолюції про передачу всієї влади Радам. До того ж більшовики заво ювали міцні позиції в деяких масових організаціях, таких, як фабзавкоми і районні ради у Петрограді. Об'єднані в Міжрайонну Раду, ці ради зіграли вирішальну роль під час спроби корпилівського заколоту завдяки своїм озбро єним дружинам. Коли уряд зажадав роззброєння Червоної гвардії, ради ще більш радикалізувались і приєдналися до Петроградської Ради, в якій відте пер заправляли більшовики. Обидва ці органи, що мали в своєму розпоря дженні мережу звільнених активістів, почали тісно співробітничати і разом засідали в Смольному.
У більш зрозумілій формі більшовистські ідеї впроваджувалися в армію і робітниче середовище. Солдати тилу прийняли більшовистські лозунги, розуміючи, що тільки політика «миру будь-якою ціною» врятує їх від відпра вки на передову. У діючій армії невдачі наступу і корпилівського заколоту прискорили більшовизацію. Солдати вибирали серед більшовистських лозу нгів ті, що їм подобалися: «Негайне укладення миру'», «Вся влада Радам!» -та інш. У робітничих колах, крім залізничників, які залишилися вірними ме ншовикам, ідеї робітничого контролю зустрічали широкий відгук. На II кон ференції фабрично-заводських комітетів більшовики без великих зусиль до билися прийняття потрібних резолюцій. Що ж до селян, то вони довіряли лише «максималістам», не здогадуючись, що ті грають на руку більшовикам. Радикалізація і поступова більшовизація широких верств суспільства, розча рованих політикою уряду «демократії», який щедро роздавав обіцянки і не припиняв закликати до терпіння в очікуванні скликання Засновницьких збо рів, контрастували з нечисленністю партії більшовиків, яка нараховувала приблизно 200 тис. членів. Але за умов організаційного вакууму осені 1917р., коли державна влада поступилася місцем суцвіттю комітетів, рад і нарад, які оспорювали один у одного крихітки влади і законності, було досить енергій них дій однієї групи, нехай навіть нечисленної, але організованої і рішучої, щоб авторитет її негайно виріс до розмірів, непорівнянних з її реальною си лою.
7. Взяття влади більшовиками
15 вересня ЦК партії більшовиків почав обговорення двох листів («Біль шовики повинні взяти владу» і «Марксизм та повстання»), які були отримані від Леніна, що переховувався у Фінляндії. Він вимагав, щоб партія закликала народ до негайного повстання. «Чекати «формальної» більшості у більшо виків наївно: жодна революція цього не чекає. І Корейський з К° не чекають, а готують здачу Пітеру... Історія не пробачить нам, якщо ми не візьмемо вла ду тепер», - казав Ленін. Ніхто з членів ЦК його не підтримав. Ще дуже сві жими були спогади про «липневі дні». Висловлювалися навіть думки про необхідність знищити письмове свідчення пропозиції Леніна. ЦК вирішив терміново вжити заходів для запобігання будь-якій демонстрації і брати участь у роботі Демократичної наради. Через два тижні Ленін повернувся до своєї пропозиції у статті «Криза назріла», яка була цього разу опублікована в га зеті «Робітничий шлях». «Бо пропускати такий момент і «чекати» з'їзду Рад, - писав він, - є помилковий ідіотизм або повна зрада».
Наполегливість Леніна поступово підточувала «революційний легалізм» більшовистських керівників. З ініціативи Троцького депутати-більшовики 7 жовтня покинули зал Ради республіки. Цього ж дня Ленін таємно повернув ся до Петрограда. 10 жовтня, завдяки виступу Свердлова, який доповів про підготовку військової змови в Мінську, Леніну вдалося змінити думку ЦК (принаймні 12 з 21 повноправних членів, які там були присутніми) і отрима ти 10 голосів за (2 проти - Каменєв і Зипов'єв) при голосуванні з питання про озброєне повстання. Опозиція Каменева (до нього приєдналися О.Риков і В.Ногін - обидва з Московського комітету, відомого своєю помірністю) аж ніяк не була несподіваною. З березня - квітня Каменєв постійно висловлював свою незгоду з Леніним, вважаючи, що в Росії ще не склалися умови для вста новлення соціалізму. На його думку, взяття влади більшовиками було б не вчасним, партії не вдасться побудувати справжній соціалізм, що дискреди тує саму ідею соціалізму. Каменєв і Зинов'єв направили низовим комітетам листа, в якому пояснювали, наскільки ризиковано ставити в залежність від передчасного повстання долю не тільки «нашої партії, але й долю російської та міжнародної революцій». У більшовиків, продовжували вони, відмінні шанси на виборах, вони можуть розраховувати приблизно на третину голо сів. «У Засновницьких зборах ми будемо настільки сильною опозиційною партією, що в країні загального виборчого права наші противники вимуше ні будуть поступатися нам щокроку. Або ми складемо разом з лівими есера ми, безпартійними селянами та іншими правлячий блок, який в основному повинен буде проводити пашу програму». Перемога, про яку міркували Ка-менев і Зинов'єв, була б парламентською, а не революційною.
Рішення визнати повстання як «справу, що стоїть на порядку денному», прийняте 10 жовтня, не знімало всіх протиріч. Ленін вважав, що повстання повинне статися до відкриття II з'їзду Рад, призначеного на 20 жовтня. По грібно було терміново призначити дату і зайнятися ретельною підготовкою повстання за всіма правилами революційного мистецтва. Для Троцького, навпаки, першочерговою метою залишалося взяття влади Радами. Повстан ня ж повинне було статися лише в разі загрози з'їзду. Троцький не вважав, що більшовикам потрібно взяти на себе ініціативу атаки проти уряду, а про понував почекати, щоб він напав першим. Таким чином, вимальовувався тре тій шлях, який робив особливо явними тактичні й теоретичні розходження серед більшовиків напередодні взяття влади. Більшість із них прийняли точ ку зору Леніна, повіривши чуткам, що уряд готовий здати Петроград німе цьким військам і перемістити столицю в Москву. Виставивши себе патріота ми, більшовики заявили про свій намір забезпечити оборону міста. З цією метою вони створили Військово-революційпий центр (ВРЦ) із п'яти членів (Свердлов, Сталін, Дзержипський, Урицький, Бубпов)для мобілізації мас, в активній п ід грим ці яких, як свідчила доповідь делегатів більшовиків, не було впевненості. У доповіді, зокрема, зазначалося, що в Кронштадті бойовий дух значно впав, населення Василеостровського району зовсім не налаштоване на користь повстання. На Виборзькій стороні маса підтримає. Московська застава: маса вийде на вулицю по заклику Ради, але мало хто відгукнеться на заклик партії. Нарвська застава: загалом ніякого бажання повставати. Охта: серед робітників не виявлено ніяких настроїв на користь повстання.
Зі свого боку Троцький, який був головою Петроградської Ради, 9 жов тня став ініціатором створення самостійної військової організації при Раді -Петроградського Військово-революційного комітету (ПВРК). Виявивши та ктичну спритність, він доручив керівництво ним лівому есеру П.Лазиміру. Однак комітет, до якого увійшов ВРК, знаходився під контролем більшови ків, які переважали в ньому. Таким чином, під прикриттям організації, що діяла від імені Ради, більшовики змогли б керувати повстанням. ПВРК увійшов у контакт з чотирма десятками військових частин столиці (в якій їх нараховувалося тоді 180), з Червоною гвардією, майже із 200 заводами, пів тора десятками районних комітетів, що дозволяло мобілізувати 20-30 тис. чоловік (насправді тільки 6 тис. взяли участь у подіях на боці повсталих). 18 жовтня військова комісія Петроградської Ради організувала збори уповно важених полкових комітетів гарнізону. Більшість комітетів висловила недо віру уряду, який підозрювався в намірі здати Петроград німцям, і заявила про готовність захистити революцію по заклику з'їзду Рад. Але зовсім інша справа була примусити їх прийняти більшовистський лозунг взяття влади шляхом повстання. Троцький резюмував ситуацію таким чином: «Гарнізон був численним, але не хотів битися. Загони моряків не володіли потрібною чисельністю. Червоній гвардії не вистачало уміння». Таким чином, за два дні до відкриття з'їзду Рад ні дата, ні способи проведення повстання не були ще визначені.
Однак повстання ні для кого не було секретом. 17 жовтня меншовистсь-кий лівий журнал згадав про існування листа, який ходив у більшовистських колах, в якому «обговорювалося питання про озброєне повстання». Наступ ного дня «Нове життя» опублікувало статтю Каменева, де засуджувалася ідея озброєного більшовистського повстання і непрямо підтверджувалася автен тичність інформації, що з'явилася напередодні. Ця стаття стурбувала гро мадську думку. Ленін визнав її рівносильною зраді і зажадав виключення авторів із ЦК, але залишився в меншості, оскільки Камепєв і Зиновє'в прися гли й обіцяли ніяким чином не заважати здійсненню рішень ЦК. У ВЦВК Троцький був підданий справжньому допиту меншовиками і вимушений був відповісти на питання, чи готують більшовики повстання. Він заявив, що повстання не передбачене більшовиками, але вони повні рішучості захисти ти з'їзд Рад від будь-яких контрреволюційних вилазок. Таким чином, підго товка більшовиків виглядала «законною». Зі свого боку Корейський демон стрував повну впевненість у своїй силі, оскільки розраховував на підтримку меншовиків і есерів і отримав від Полковиикова, командуючого гарнізоном, запевнення в «абсолютній лояльності» військ уряду.
Проте 21 жовтня гарнізон перейшов па сторону 11 ВРК. Останній тут же звернувся до населення з відозвою, яка попереджала, що без підпису ПВРК ніяка директива гарнізону не буде дійсна. Корейський в ультимативній фор мі зажадав від ПВРК скасування цього документу. Почалася проба сил. Вра нці 24 жовтня Керенський наказав закрити друкарню більшовиків. Вони за хопили її знову. Для розробки плану дій у Смольному зібрався ЦК більшо виків. У повстанні повинні були злитися два самостійних потоки: державний переворот, організований ПВРК від імені Петроградської Ради, щоб захис тити революцію, і пролетарське повстання під керівництвом Військово-ре-волюційиого центру. Видимість двох етапів операції - оборонного («захис тити з'їзд Рад віддій уряду та його Виконкому з есеро-меншовистською біль шістю») і наступального (пов'язаного з діяльністю Леніна, який вийшов 25 жовтня з підпілля) - повинна була бути витримана до кінця.
Увечері 24 жовтня Червона гвардія і кілька військових частин, діючи від імені Петроради, захопили, не зустрівши опору, невські мости і стратегічні центри (пошта, телеграф, вокзали). За кілька годин усе місто перейшло під контроль повсталих. Тільки Зимовий палац, де засідав Тимчасовий уряд, був не зайнятий. Керенський марно намагався встановити контакт із штабом. Там не цілком усвідомлювали характер подій і не поспішали надати допомогу переможцю Корнилова. Вранці 25 жовтня Керенський відправився за під кріпленням. Не дожидаючись відправки ультиматуму уряду, з ініціативи Ле ніна була опублікована о 10-й годині ранку відозва ПВРК, в якій говорило ся, що уряд позбавлений влади і що влада перейшла в руки ПВРК. Ця заява до взяття влади 11 з'їздом Рад являла собою справжній державний перево рот. У першому варіанті відозви ПВРК Ленін писав: «ПВРК скликає сього дні на 12.00 Петроградську Раду. Вживаються невідкладні заходи для вста новлення радянської влади». Зміна симптоматична. Відчуваючи недовіру до «революційного легалізму» Петроградської Ради, тобто Троцького, до «уго-дівницького духу» своїх товаришів із ЦК, яких він підозрював у готовності увійти в переговори з іншими соціалістичними силами, Ленін хотів зосереди ти всю повноту влади в руках органу, створеного в процесі повстання, орга ну, який ні в чому не залежав би від з'їзду Рад. Цей крок робив неминучим ще до відкриття II з'їзду Рад розрив між Леніним та іншими революційними ор ганізаціями, які вважали себе в праві претендувати на частку нового автори тету і нової влади.
У другій половині дня 25 жовтня Ленін, з'явившись уперше після червня перед народом, заявив па сесії Петроградської Ради: «Робітнича і селянська революція, про необхідність якої весь час говорили більшовики, здійснила ся. Пригноблена маса сама створить владу. У корені буде розбитий старий державний апарат і буде створений повий апарат управління в особі радян ських організацій.
Відтепер наступає нова смуга в історії Росії, і дана, третя російська рево люція повинна в своєму кінцевому результаті привести до перемоги соціалі зму». «Але ви зумовлюєте волю з'їзду Рад», - заперечив хтось. «Ні, - відповів Троцький, - саме робітники і солдати, повставши, зумовили волю з'їзду».
Однак перемога більшовиків залишалася неповною, оскільки в Зимово му палаці ще засідав Тимчасовий уряд. У половині сьомого вечора він отри мав ультиматум ПВРК, який давав йому 20 хвилин на прийняття рішення про капітуляцію. Насправді ж штурм Зимового палацу стався пізніше, вночі, після того, як крейсер «Аврора» зробив кілька холостих пострілів у бік пала цу. О другій годині ранку Антонов-Овсієнко від імені ПВРК арештував чле нів Тимчасового уряду. Бої, в яких взяли участь з того і з іншого боку не більше кількох сотень чоловік, завершилися з мінімальними втратами (6 уби тих серед оборонців, жодного серед нападників).
За кілька годин до падіння Зимового палацу, у 22,40, відкрився 11 Всеро сійський з'їзд Рад. Засудивши «військову змову, організовану за спиною Рад», меншовики покинули з'їзд, за ними - есери і бундівці. їх відхід прирік на по разку Мартова та його прихильників, які шукали компромісу і пропонували створити уряд, в якому були б представлені соціалістичні партії і всі демок ратичні груші. Троцький поіронізував над цією пропозицією: «Народ пішов за нами, ми отримали перемогу, а тепер нам кажуть: відмовтеся від вашої перемоги, зробіть поступки, прийміть компроміс. З ким, я вас питаю'' 3 не зрозумілими групами, що нас залишили, а тепер роблять нам пропозиції? Ми їм говоримо: ви - нікчемності і потерпіли крах. Ваша роль закінчена, йдіть же туди, куди вам призначено: на звалище історії». Цей виступ прискорив відхід Мартова та його прихильників із з'їзду. Тоді з ініціативи Троцького з'їзд (на якому залишалися тільки більшовики і ліві есери) прийняв наступну резолюцію: «II з'їзд констатує, що відхід меншовиків та есерів є злочинною і відчайдушною спробою позбавити ці збори чинності в той самий момент, коли маса старається захистити революцію від наступу контрреволюції».
Трохи пізніше з'їзд проголосував за резолюцію, складену Леніним, яка передавала «всю владу Радам». Ця резолюція була чистою формальністю, адже насправді влада знаходилася в руках партії більшовиків, але вона уза конювала результати повстання і дозволяла більшовикам правити від імені народу, оскільки інші партії, за винятком лівих есерів, покинули з'їзд. Потім були зачитані і схвалені декрети про мир і про землю - перші акти нового режиму.
Розділ IV
Роки виживання і формування
держави (1918 -1921)
І. ПЕРЕТВОРЕННЯ БІЛЬШОВИЗМУ НА ДЕРЖАВНУ СТРУКТУРУ
1. Перші декрети
Через дві години після арешту Тимчасового уряду II Всеросійський з'їзд Рад ратифікував два основних декрети, підготовлених Леніним. У Декреті про мир говорилося: ...робітничий і селянський уряд, який був створений революцією 24-25 жовтня і спирається на Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів, пропонує всім воюючим народам та їх урядам почати негайно переговори про справедливий демократичний мир. Крім того, но вий уряд вирішив відмінити таємну дипломатію і опублікувати секретні до говори, укладені царським і Тимчасовим урядом.
Насправді декрет був адресований не урядам, а швидше міжнародній громадській думці і свідчив про бажання нової влади підірвати світову сис тему держав, яка склалася на той час. Великі держави не могли прийняти пропозицію, висунену більшовиками. Декрет свідчив, що мир «без анексії і контрибуцій» означає загальну відмову від будь-якого панування, нав'яза ного народам Європи або Америки. Це було не чим іншим, як закликом до руйнування колоніальних імперій. Більшовики сподівалися, що обнароду вання декрету (на який фактично ніхто не звернув уваги), підкріплене їх пе ремогою (яка справила більше враження), викличе заворушення, достатні, щоб змусити уряди шукати миру. Декрет свідомо виходив за рамки тради ційної дипломатії, він був розрахований на перемогу революції в Європі. Союзники Росії відмовилися розглянути ці пропозиції і визнати новий уряд, приречений, иа їх думку, на швидке зникнення. Вільсон у своїй відповіді на гадав про «14 пунктів» і відмовився від сепаратного миру з центральними державами, а ті, зацікавлені в тому, щоб отримати свободу дій на сході, дали зрозуміти, що згодні па переговори з більшовиками.
Через кілька тижнів до Декрету про мир додався ще один документ -Декларація прав народів Росії, який також різко виходив за рамки існуючих норм, оскільки засновувався на принципі революційного звільнення наро дів. Декларація проголошувала рівність і суверенність народів колишньої Російської імперії, їх право на вільне самовизначення, аж до відділення, ска сування всяких національних та релігійних привілеїв і обмежень.
Декрет про землю, прийнятий 26 жовтня, узаконював те, що було зроб лено починаючи з літа численними земельними комітетами: вилучення зе мель у поміщиків, царського дому і заможних селян. Його текст включав наказ про землю, підготовлений есерами на базі 242 місцевих наказів: «Приватна власність на землю відміняється назавжди. Всі землі передаються у розпоря дження місцевих Рад». Есери заявили протест: більшовики вкрали їх програ му.
«Нехай так, - відповів їм Ленін. - Чи не все одно, ким він складений, але. як демократичний уряд, ми не можемо обійти постанову народних низів, хоч би з нею були не згідні. У вогні життя, застосовуючи його на практиці, про водячи його на місцях, селяни самі зрозуміють, де правда... Життя - кращий вчитель, а воно покаже, хто правий, і нехай селяни з одного кінця, а ми з іншого кінця будемо вирішувати це питання... У нашому дусі, чи в дусі есе рівської програми, - не в цьому суть. Суть у тому, щоб селянство отримало тверду впевненість у тому, що поміщиків у селі більше немає, нехай самі селя ни вирішують всі питання, нехай самі вони влаштовують своє життя».
Згідно з Декретом про землю, кожна селянська сім'я повинна була отри мати в середньому по дві-три десятини землі. Надбавка значна, але, в той час мало значуща, оскільки за відсутністю худоби і техніки земля не могла бути оброблена. Проте, протягом кількох місяців престиж більшовиків у селі до-сяг вищої точки (про це свідчить збільшення числа сільських партійних осе редків у перші місяці 1918 р.). Селяни, звичайно, не дочекалися декрету, щоб вершити «свою» революцію, однак він укріпив їх у переконанні, ніби біль шовики, про яких попи тільки чули, ( тими «максималістами», які схвалю ють їхні дії.
2. Робітничий контроль і початок націоналічації
26 жовтня Ленін заявив, що новий режим буде засновуватися па принци пі «робітничого контролю». Декрет від 27 листопада визначив його форми. Теоретично робітничий контроль повинен був здійснюватися всіма трудя щими підприємства через виборний заводський комітет, а також перебуваю чих при ньому представників адміністрації та іпженерно-технічних праців ників. Трудящі отримували доступ до бухгалтерських книг, складів, могли контролювати обґрунтованість найму та звільнень. Цей декрет як би узако нював стан речей, реально існуючий на бага гьох підприємствах із літа 1917р. Практично ж він усував заводські комітети від управління підприємствами. Вони тепер входили до ієрархічної структури, де більшість складали люди, далекі від проблем робітничих комітетів. При кожній міській Раді була створена Рада робітничого контролю, яка складалася з представників профспі лок і кооперативів. їх вищим органом була Всеросійська Рада робітничого контролю. Структура її узаконювала поглинання заводських комітетів проф спілками і Радами, де заправляли більшовики.
Перший З'їзд профспілок (7-14 січня 1918 р.) повинен був підтвердити підкорення завкомів профспілкам. У остаточній резолюції, представленій більшовиком Лозовським, зазначалося, що контроль над виробництвом ні в якій мірі не означає переходу даного підприємства в руки трудящих. Остан ній пункт недвозначно свідчив про те, що заводські комітети і комісії проф спілкового контролю повинні підкорятися інструкціям, які надходили від Всеросійської Ради робітничого контролю.
Насправді ця Рада жодного разу не збиралася як самостійний орган. Від самого початку вона влилася у Вищу Раду Народного Господарства (ВРНГ), створену декретом від 15 грудня. На неї покладалася задача по перевірці еко номічної діяльності держави, централізації і керівництву всіма економічни ми органами і підготовці економічних законів. Вона підкорялася безпосере дньо уряду і мала подвійну структуру: вертикальну (главки - центральні ор гани, які керували роботою різних галузей промисловості) і горизонтальну (раднаргоспи або регіональні Ради народного господарства). ВРНГ володі ла великими повноваженнями: могла коифісковувати, придбаватп, опечату вати будь-яке підприємство. її співробітниками стали представники різних міністерств (народних комісаріатів з економіки), яким допомагали «буржуа зні спеціалісти». Залучення радянською державою «буржуазних спеціалістів» передбачалося Леніним (у «Чергових задачах Радянської влади») як «комп роміс», необхідний, оскільки комітети робітничого контролю, Ради і завод ські комітети не вміли «організувати виробництво». Робітничий контроль заводських комітетів був витіснений профспілками і Радами, а потім устано вами ВРНГ. Робітничий контроль, який вівся дуже невміло, на деяких під приємствах в період червня-жовтня 1918 р. змінився державним «робітни чим контролем» над самими робітниками, «нездібними організуватися».
Робітники не зрозуміли того, що відбувається: для них головним було, що колишній господар переможений і визнані заводські комітети. Крім того, на п'ятий день після революції був, нарешті, урочисто проголошений 8-го-динний робочий день, заборонявся дитячий труд, стала обов'язковою випла та допомоги по безробіттю та хворобі.
14 грудня уряд підписав перший декрет про націоналізацію ряду проми слових підприємств. За твердженням С.Маля, перші націоналізації (мова йде про 81 підприємство, націоналізоване до березня 1918 р.) санкціонувалися з ініціативи на місцях. Ця націоналізація була, передусім, мірою покарання і зазделегідь не планувалася, па відміну від тієї, яка стала систематично про водитися з літа 1918 р. Управління націоналізованими підприємствами було виведене з-під робітничого контролю і передане главкам ВРНГ. На велим підприємства главки призначали «комісарів» (представника державної вла ди) і двох директорів (технічного та адміністративного). Адміністративний директор, названий потім «червоним» (зазвичай член партії, яким часто був робітник або майстер цього підприємства), підтримував відносини із завод ським комітетом. За відсутністю «інженерно-технічних кадрів пролетарсько го походження», технічним директором ставав колишній інженер або керів ник підприємства. Якщо промислові підприємства націоналізовувалися по ступово, то великі банки, які припинили всі операції і розрахунки, відразу ж із 27 грудня стали об'єктом державної націоналізації. У січні 1918 р. чеки, що належали їм і акції були конфісковані, а державна заборгованість (всього 60 млрд. руб., з них 16 млрд. - зовнішнього боргу) анульована.
Крім основних вищезазначених декретів, уряд, який засідав по п'ять-шість годин кожний день, у перші тижні свого існування прийняв ряд реформ. Ось найбільш важливі з них: скасування старорежимних чинів, титулів і нагород, а також нерівності звань; виборність суддів; створення революційних трибу налів, зокрема трибуналу, який займався «злочинами друку»; визнання циві льного шлюбу; обговорення закону, який полегшував процедуру розлучен ня; секуляризація цивільного стану; відокремлення церкви від держави і школи від церкви; перехід на григоріанський календар з 1 (14) лютого 1918 р.
3. Витіснення Рад і розпуск Засновницьких зборів
Уряд, створений 26 жовтня па II з'їзді Рад, складався виключно з біль шовиків. Очолювана Леніним Рада І Іародпих Комісарів (Радпарком) вклю чала в себе 15 комісарів: Рпков відповідав за внутрішні справи, Троцький за зовнішню політику, Луначарський - за народну освіту, Сталін за національ ну політику, Антонов-Овсієпко - за військове відомство і т.д. Есери та мен шовики відмовилися бути присутніми па засіданні обраного з'їздом Всеро сійського Центрального Виконавчого Комітету (ВЦВК) па знак протесту проти більшовистського акту насильства. Таким чином, уряд Леніна визна ли тільки більшовистські делегати, ліві есери та кілька делегатів від дрібних угруповань, які підтримали повстання. У ВЦВК були обрані 67 більшовиків і 29 лівих есерів. 20 місць було залишено для меншовиків та есерів на той випадок, якщо вони повернуться на з'їзд.
Поки створювався новий уряд, ПВРК, па чолі якого стояли маловідомі політичні діячі, прийняв ряд жорстких заходів, які відображали низову кон цепцію «демократії»: були закриті сім газет («День» - щоденне видання помі рних соціалістів, «Мова» - щоденне видання кадетів, «Новий час» - найбіль ша щовечірня газета, «Вечірній час», «Російська воля», «Народна правда», «Біржові відомості»), встановлений контроль над радіо та телеграфом, розроблений проект вилучення пустих приміщень, приватних квартир та авто мобілів. Через два дні закриття газет узаконив декрет, який залишав за но вою владою право припиняти діяльність будь-якого видання, «що сіє неспо кій в розумах і публікує явно помилкову інформацію».
Проти цих жорстких заходів і тотального захоплення влади більшови ками росло невдоволення, в тому числі всередині партії більшовиків. Пер шим виступив Виконком Всеросійської Ради селянських депутатів, який зна ходився в руках есерів; за ним пішли меншовики та есери з Петроградської Ради, інші організації. Вони закликали народ об'єднуватися навколо Комі тету захисту батьківщини і революції, який зібрався у Петроградській думі, єдиній організації, яка представляє всі верстви населення. Цей Комітет за явив про те, що він бере на себе тимчасові повноваження до скликання За сновницьких зборів.
Як тільки з'ясувалося, що новий режим виражає волю більшовистської партії, а не Рад, частина прихильників повстання різко змінила свою пози цію. Меншовики-інтернаціоналісти та ліві есери, які об'єдналися навколо газети «Нове життя», що видавалася Горьким і анархо-синдикалістської га зети «Знамено труда», підтримуваної Бундом і Польською соціалістичною партією, виступили за утворення соціалістичного революційного уряду, який складався б не тільки з більшовиків. Ця течія отримала підтримку численних робітничих профспілок, Рад, заводських комітетів. Рада Виборзької сторо ни, яка беззастережно підтримувала більшовиків із квітня, опублікувала ві дозву, підписану і меншовиками і більшовиками, про формування коаліцій ного соціалістичного уряду.
Керівництво «соціалістичною» опозицією взяла на себе профспілка за лізничників, де більшовики завжди були в меншості. Не бажаючи брати участь у «братовбивчій боротьбі», профспілка направила владі ультиматум (29 жо втня), вимагаючи утворення соціалістичного уряду, звідки були б виключені Ленін і Троцький, і загрожувала загальним страйком залізничників.
З питань свободи друку і створення коаліційного соціалістичного уряду думки більшовиків розділилися. Одинадцять членів уряду і п'ять членів Цен трального Комітету партії (Каменєв, Зинов'єв, Риков, Милютін, Ногін) по дали у відставку на знак протесту проти «підтримки чисто більшовистсько-го уряду за допомогою терору». Ленін же назвав «інцидент» зрадою кількох «окремих інтелігентів». Насправді в жовтні, так само як і в липні, до захоп лення влади і після, йшла боротьба двох внутрішньопартійних концепцій бі льшовизму. Більшовистська дисципліна виявилася таким же далеким від ре альності міфом, як і так звана «влада Рад». Опозиція більшовиків-«дисиден-тів» продовжилася, однак, недовго. ЦК зажадав, щоб опозиціонери змінили свою думку, пригрозивши виключенням із складу ЦК. Зинов'єв підкорився 9 листопада. Інші протрималися до ЗО листопада і також визнали свої помилки. Рим часом, під тиском залізничників, Ленін уклав договір про спільні дії з лівими есерами. Меншовистські та правоесерівські делегати були виведені з Виконкому II Всеросійського з'їзду Рад селянських депутатів 26 листопада 1917 р. Внаслідок цієї спільної акції ліві есери увійшли до уряду. Склад його був тимчасовим, оскільки, на загальну думку, тільки Засновницькі збори, які повинні були зібратися в січні, могли призначити законний і представниць кий уряд, здатний примусити більшовиків піти на поступки.
До жовтня більшовики постійно звинувачували Тимчасовий уряд у за тягненні скликання Засновницьких зборів. Не говорити про це вони не мог ли. Представляється малоймовірним, що Ленін зазделегідь вирішив розпус тити Засновницькі збори, хоча Суханов стверджує, що ще у Швейцарії Ленін називав Засновницькі збори «ліберальним жартом». Проте, з жовтня місяця Ленін багато разів повертався до ідеї, висуненої Плехановим в 1903 р., суть якої в тому, що успіх революції - це «вище право», що стоїть навіть над зага льним виборчим правом. Природно, будь-які вільні вибори до Засновниць ких зборів перетворилися б на перемогу есерів над більшовиками, тому що основну масу виборців складали селяни. Заохочуючи експропріацію, біль шовики завоювали деяку довіру частини селян, але аж ніяк не більшості. Із 41 млн. чоловік, які проголосували на виборах у грудні 1917 р., за есерів від дали свої голоси 16,5 млн., за різні інші помірні соціалістичні партії - трохи менше 9 млн., за різні національні партії 4,5 млн., за кадетів - менше 2 млн., за більшовиків - 9 млн. Із 707 обраних до Засновницьких зборів депутатів 175 складали більшовики, 370 - есери, 40 - ліві есери, 16 - меншовики, 17 - кадети і більше 80 - «різні». У цій ситуації ліві есери та більшовики відкрито розгля дали питання про розпуск Засновницьких '.борів. Марія Спиридонова, лідер лівих есерів, роз'яснювала, що Ради «показали себе найкращими організаці ями для вирішення всіх соціальних протиріч...». Від імені петроградських бі льшовиків Володарський заявив про можливість «третьої революції» у випа дку, якщо більшість Засновницьких зборів буде противитися волі більшови ків. 11 грудня уряд звинуватив кадетів у підготовці державного перевороту, призначеного на день відкриття Засновницьких зборів, і арештував основ них керівників партії. Проти застосування силових заходів по відношенню до Засновницьких зборів були заперечення і всередині партії більшовиків (Каменєв, Ларін, Милютін, Сапронов). У «Тезах про Засновницькі збори» Ленін, зокрема, писав: «Всяка спроба, пряма або непряма, розглядати питан ня про Засновницькі збори з формальпо-юридичпої сторони, в рамках зви чайної буржуазної демократії, поза урахуванням класової боротьби і грома дянською війни, є зрадою справі пролетаріату і переходом на точку зору бу ржуазії».
До відкриття Засновницьких зборів 5 січня 1918 р. більшовики підготу вали простору «Декларацію прав трудящого та експлуатованого народу», яка повторювала резолюції з'їзду Рад по аграрній реформі, робітничому ко нтролю і миру. Один із пунктів декларації, зачитаної Свердловом, свідчив: «Засновницькі збори вважають, що їхні задачі вичерпуються встановленням корінних основ соціалістичного перевлаштування суспільства». Делегати від кинули цю заяву про капітуляцію і 244 голосами проти 153 обрали головою есера В.Чернова, а не М.Спиридоиову, яку підтримували більшовики. Крім того, Засновницькі збори відмінили жовтневі декрети. Тоді на засіданні Ради Народних Комісарів більшовики зажадали негайного розпуску Засновниць ких зборів. Ліві есери заявили про необхідність альтернативи: нові вибори або негайне об'єднання сил, опозиційних Засновницьким зборам, у Револю ційні збори. ВЦВК також висловився за розпуск. Наступного дня, 6(19) січня червоноармійці, що чергували біля дверей залу засідань, не допустили туди делегатів Засновницьких зборів, які були оголошено розпущеними. Це сва вілля не викликало в країні особливого відгуку. Лише окремі петроградські есери спробували вчинити озброєний опір, але він потерпів фіаско. Війська, вірні більшовикам, відкрили вогонь по кількох сотнях беззбройних демон странтів, які протестували проти розпуску Засновницьких зборів, що обури ло демократів, помірних соціалістів, деяких більшовиків. Громадськість за лишилася байдужою. Досвід парламентської демократії продовжився всього кілька годин.
Із постійно діючого органу ВЦВК перетворився па той, що скликається періодично: він збирався вже раз на два місяці, втратив можливість анулюва ти «термінові» декрети, які приймалися Радпаркомом. Президія ВЦВК, яка повністю контролювалася більшовиками, стала постійно діючим органом. Вона монополізувала всі функції контролю, володіла правом підтверджува ти рішення Раднаркому і призначати народних комісарів, які пропонувалися Радпаркомом.
«Влада знизу», тобто «влада Рад», яка набирала силу з лютого по жов тень, через різні децентралізовані інститути, створені як потенційне «проти стояння влади», почала перетворюватися на «владу зверху», привласнивши собі всі можливі повноваження, використовуючи бюрократичні заходи і вда ючись до насильства. Тим самим влада переходила від суспільства до держа ви, а в державі до партії більшовиків, які монополізували виконавчу і зако нодавчу владу. Ще деякий час в Радах знаходилися небільшовики, але ще до того, як була заборонена їх діяльність, до їх думки перестали прислухатися.
II. БРЕСТ-ЛИТОВСЬКИЙ ДОГОВІР ТА
ЙОГО НАСЛІДКИ
Першочерговою задачею нового режиму було укладення миру, до якого прагнула переважна більшість населення. З грудня 1917 р. почалися переговори про перемир'я між радянською делегацією (очолюваною Іоффе, Каменевим і Радеком, до яких потім приєд нався Троцький) і делегаціями центрально-європейських імперії'!. 15 грудня було підписано перемир'я на чотири тижні з подальшим поновленням пере говорів. На першому етапі (3-22 грудня) мова йшла про застосування прин ципу права народів на самовизначення на західних рубежах Росії. 22 грудня німецька делегація дала зрозуміти, що, на її думку, на територіях Російської імперії, зайнятих німецькою армією (Галичина, Литва, Латвія, Естонія, Поль ща), народи вже виразили свою волю на користь Німеччини. Така позиція спричинила першу паузу в переговорах. 9 січня до Брест-Литовська для пов ноправної участі в переговорах прибули представники Української Ради, яка стала незалежним урядом. Оскільки між більшовиками та центрально-євро пейськими державами велася «пропагандистська війна» з національного пи тання, Троцький був вимушений визнати делегацію Ради як повноважних представників і виразників інтересів незалежної України.
18 січня Троцький поїхав з Бреста у Петроград для участі в обговоренні партійним керівництвом майбутнього переговорів, невдачу яких також не обхідно було передбачити. Думки керівників більшовиків із приводу того, яку тактику виробити, розділилися. Ленін був за негайне підписання в ім'я «порятунку російської революції» сепаратного миру на умовах, які пропону валися Німеччиною. Бухарін відкидав подібний вихід із становища. З його слів, це було б на руку німецькому імперіалізму, чиїм «пособпиком» ставала радянська держава. Таке рішення змусило б революційну державу піти на компроміси і поступки, від чого міг похитнутися престиж радянської влади. Бухарін виступав за революційну війну і «загальним захист російської землі та світового пролетаріату», що стало б мовим стимулом до європейської ре волюції. Під час першого голосування в ЦК прихильники революційної вій ни отримали явну перемогу над Леніним. Тоді Троцький іапропопував ком промісне рішення:
прийняти декларацію про те, що Росія виходить з конфлікту в односто ронньому порядку, не підписуючи миру, - пропозиція безпрецедентна в істо рії дипломатії. Ленін був проти, але це рішення здавалося йому кращим за бухарінське. Більшовики вирішили продовжити переговори, затягуючи їх як можна довше. У разі припинення переговорів було намічено спробувати ва ріант Грецького.
26 січня Троцький повернувся до Бресту. І Природжений оратор, він пус тився у словесні маневри. Німецькі військові почали тим часом втрачати те рпіння. Делегації центрально-європейських держав підписали мирний дого вір із представниками Української Ради. Ті тут же попросили у Німеччини військової допомоги, щоб протистояти більшовикам, війська яких щойно увійшли до Київа. Це прохання послужило поводом для нового німецького вторгнення. Відтепер час грав проти більшовиків.
10 лютого Троцький перериває переговори, заявляючи, що центрально європейські держави і Росія не знаходяться більше в стані війни. Через кілька днів ленінські побоювання підтвердилися і центрально-європейські держави почали широкий наступ від Прибалтики до України. 18 лютого ЦК зібрався для визначення лінії подальших дій. Ленін запропонував негайно послати телеграму в Берлін з проханням про мир. При голосуванні його пропозиції не вистачило одного голосу. Троцький, як і більшість тих, хто був проти, вважав, що треба почекати, поки розвернеться наступ, і подивитися на реак цію німецьких трудящих. Він думав, що явна агресія проти Радянської Росії, яка вийшла з війни і оголосила демобілізацію, повинна викликати револю ційні заворушення в Німеччині. Однак німецький пролетаріат, за словами Рози Люксембург, залишався «нерухомим, неначе труп».
Увечері того ж 18 лютого, на фоні швидкого просування німецьких військ, які вже дуже скоро могли підійти до Петрограда, ЦК зібрався знову. Цього разу ленінська пропозиція перемогла і в Берлін була відправлена телеграма. Відповідь прийшла тільки через чотири дні, протягом яких німецька армія продовжувала просуватися вглиб країни. Уряд у розгубленості висунув ло зунг революційного захисту вітчизни. 23 лютого німецькі війська були зупи нені біля Нарви та Пскова. У цей день стали відомі умови Німеччини. Вони були більш жорсткими, ніж на переговорах у Брест-Литовську. У відповідь на протести ЦК і уряду Ленін пригрозив, що подасть у відставку, якщо на протязі двох діб, встановлених Німеччиною, не будуть прийняті всі умови. З березня у Брест-Литовську був підписаний договір. У порівнянні з 1914 р. територія Росії скоротилася на 800 тис. кв. км. Червона армія повинна була піти з України, Росії треба було укласти мир з Українською Радою, відмови тися від претензій на Фінляндію та Балтійські країни, віддати Туреччині Каре, Батум і Ардаган. На цих територіях проживало 26% населення, вироблялося 32% сільськогосподарської і 23% промислової продукції, 75% вугілля та ме талу. Крім того, радянський уряд зобов'язаний був виплатити значну репа рацію (встановлену в серпні в розмірі 6 млрд. марок) і припинити революцій ну пропаганду в центрально-європейських державах.
Після укладення Брест-Литовського договору в країні з'явилися дві опо зиції: «ліві комуністи» серед більшовиків і ліві есери, які з 19 березня припи нили всяку співпрацю з більшовиками. «Ліві комуністи», які об'єдналися на вколо журналу «Комуніст», очолюваного Бухаріним, Радеком, Урицьким, а потім Оболенським та Смирновим, не були згодні із встановленням німець кого диктату і вели кампанію за «революційну війну». Після підписання до говору «ліві комуністи» заявили, що «ганебний мир» означає поступку «най менш передовим елементам пролетаріату і селянства», загрожує основним соціалістичним принципам. На їх думку, необхідні були більш жорсткі захо ди: негайне упорядкування націоналізації, встановлення достовірно робіт ничого контролю, звільнення з підприємств усіх «спеціалістів»-некомуністїв, спільна і колективна обробка землі. «Лівим комуністам» вдалося здійснити свої ідеї тільки відносно націоналізації. Коли вибухнув лівоесерівський зако лот 6-7 липня 1918 р., «ліві комуністи» поспішили примкнути до партійної більшості і відмежуватися від бунтівників. Заколот лівих есерів став логіч ним кінцем їх опору більшовикам, який розпочався під час підписання дого вору у Брест-Литовську, і завершив собою тримісячну співпрацю з більшо виками.
III. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ТА ІНОЗЕМНА ІНТЕРВЕНЦІЯ
1. На фронтах громадянської війни
Громадянська війна почалася в листопаді 1917 р. Після кількох днів збройних зіткнень, які спричинили сотні жертв, влада в Москві перейшла до більшовиків. У провінції за класифікацією Д.Кіпа, захоплення влади біль шовиками відбувалося трьома способами. У містах і районах зі старими робі тничими традиціями, де робітничий клас був відносно однорідний (Іваново, Кострома, шахти Уралу), Ради і заводські комітети ще до Жовтня складали ся в основному з більшовиків. У цих містах революція виразилася просто в мирному узаконенні цієї більшості в нових революційних установах, напри клад у комітетах народної влади (місцевих варіантах ПВРК). У великих про мислових і торгових центрах (Казань. Самара, Саратов, 1 Іижпій Новгород), соціально менш однорідних і наповнених біженцями, в Радах переважали есери і меншовики. У жовтні там була створена більшовистська, друга вла да, частіше за все на базі гарнізону або заводського комітету. Після недовгої боротьби ця влада брала верх, що не виключало надалі тимчасової участі меншовиків і есерів у місцевому управлінні. Нарешті, в середніх містах із сла бо розвиненою промисловістю, але потужними торгівлею та сільським гос подарством (Курськ, Воронеж, Орел, Тамбов, Калуга, міста Сибіру), де біль шовики були в явній меншості, місцеві Ради створювали антибільшовистські «комітети порятунку». Тут захоплення влади більшовиками супроводжува лося озброєними кривавими зіткненнями.
Проте, через місяць після Жовтневої революції нова влада контролюва ла велику частину півночі і центру Росії до Середньої Волги, а також значне число населених пунктів аж до Кавказу (Баку) і Середньої Азії (Ташкент). Вплив меншовиків зберігався в Грузії, у багатьох невеликих містах країни в Радах переважали есери.
Основними осередками опору були райони Дону й Кубані, Україна та Фінляндія (засновуючись на Декларації прав народів Росії, Україна та Фін ляндія заявили про свою незалежність). У травні до них приєдналися частина Східної Росії і Західного Сибіру.
Першою «Вандеєю» став бунт донського козацтва. Козаки різко відріз нялися від інших російських селян: вони мали право отримувати ЗО десятин землі за військову службу, яку несли до 36 років. У нових землях вони не мали потреби, але хотіли зберегти те, чим вже володіли. Було достатньо лише кількох невдалих заяв більшовиків, в яких вони таврували «куркулів», щоб викликати невдоволення козаків. Противники радянської влади зверталися до козаків в надії перетворити їх на своїх прихильників. Генералом Алексєє-вим була створена Добровольча армія під командуванням генерала Корни-лова. Після смерті Корнилова в квітні 1918 р. цей пост зайняв генерал Дені-кін. Добровольча армія складалася в основному з офіцерів. Взимку 1917/18 р. її чисельність не перевищувала 3 тис. чоловік (царська армія нараховувала в 1917 р. 133 тис. офіцерів). Переслідувана більшовистськими військами гене рала Сіверса, обтяжена політичними діячами, що приєдналися до неї, журна лістами, викладачами, дружинами офіцерів, Добровольча армія понесла ве ликі втрати між Ростовом та Єкатеринодаром і врятувалася тільки завдяки тому, що в армії Сіверса збунтувалися козаки.
'10 квітня повсталі донські та кубанські козаки обрали генерала Красно-ва отаманом Великого війська Донського. Після переговорів з німцями, які захопили Україну, був укладений договір про постачання зброї для першої «білої» армії.
У перші ж дні нової влади Українська Рада відмовилася визнати більшо-вистський Раднарком законним урядом країни, зажадала його заміни соціа лістичним представницьким урядом і оголосила про незалежність України. На скликаному у Києві з'їзді Рад України прихильники Ради отримали біль шість. Більшовики покинули цей з'їзд і в Харкові зібрали власний, який ви знав себе єдиним законним урядом України і заявив про свою єдність із центральною владою у Петрограді. 12 грудня харківські більшовики усуну ли з Виконавчого комітету Ради представників інших партій. 6 тис. червоно-армійців і моряків під командуванням Антонова-Овсієнко почали військові дії проти Української Ради. 9 лютого радянські війська вступили в «буржуа зний» Київ. При цьому не обійшлося без «крайнощів». Рада попросила допо моги у центрально-європейських держав, з якими вона вела переговори про мир у Брест-Литовську. 1 березня німецькі війська увійшли в Київ, де була відновлена влада Української Ради, але під опікою окупаційної армії
Третій фронт громадянської війни знаходився на Сході. Десятки тисяч чеських і словацьких солдат, відмовившись захищати австро-угорську імпе рію, оголосили себе військовополоненими у «російських братів» і отримали дозвіл добратися до Владивостоку, щоб потім приєднатися до французької армії. Згідно з договором, укладеним 26 березня 1918 р. з радянським уря дом, ці 30 тис. солдат повинні були просуватися «не як бойовий підрозділ, а як група громадян, яка має в своєму розпорядженні зброю, щоб відбивати можливі напади контрреволюціонерів». Однак під час просування почасті шали її конфлікти з місцевою владою. Оскільки бойової зброї у чехів і слова ків було більше, ніж передбачалося угодою, власті вирішили її конфіскувати. 26 травня в Челябінську конфлікти перейшли у справжні битви і білочехи зайняли місто. Через кілька тижнів вони взяли під контроль багато міст вздовж Транссибірської магістралі, які мали стратегічне значення, такі, як Омськ, Томськ, Самара, Єкатеринбург. З цього часу могутня армія (па той час 30 тис. озброєних людей були великим військовим угрупованням на радянській території) перерізала життєдайну артерію, яка зв'язувала європейську части ну Росії з Сибіром.
Наступ білочехів отримав негайну підтримку есерів. Вони організували в Самарі Комітет з депутатів розігнаних Засновницьких зборів, який закли кав селян до боротьби «проти більшовизму, за свободу». Казань, Симбірськ, Уфа прилучилися до них, однак мобілізація, оголошена Комітетом, продов жувалася недовго: населення не бажало служити в якій би то не було армії. Вдалося зібрати в народну армію не більше 30 тис. чоловік. Найбільш боє здатну її частину склали робітники Іжевського та Воткінського заводів, які повстали проти більшовиків і заявили про свою солідарність із Комітетом.
8 вересня після кількох невдалих спроб Комітету вдалося скликати в Уфі конференцію опозиційних сил. На ній були присутні біля 150 делегатів, по ловина з них - есери. Були представники кадетів, три меншовики і члени гру пи «Єдність», близької до Плеханова. Делегати розділилися на дві групи. Ліве крило вимагало створення уряду, яке визнавало б Засновницькі збори і на нього спиралося; праве на чолі з кадетами наполягало, передусім, на ство ренні сильного колегіального органу влади, незалежного від яких би то не було виборних зборів. Суперечки продовжувалися два тижні - нарешті, пере могла друга точка зору. На конференції був створений Всеросійський тимча совий уряд - колегія з п'яти членів, куди увійшли есери Авксентьєв та Зензі-нов - лідери Комітету, кадет Астров, генерал Болдирєв - помірних поглядів, і Вологодський - президент сибірського уряду, нещодавно створеного в Омсь ку і набагато більш правого, ніж Комітет. Із самого початку колегія була приреченим на невдачу компромісом. 8 жовтня пала Самара, знову взята бі льшовиками, що остаточно ослабило позицію лівих. Вплив правих сил в Омську, навпаки, зріс. Вологодський зажадав повернення земель їх колишнім власникам. ЦК есерів різко засудив цю міру і порвав з колегією. 18 листо пада 1918 р. адмірал Колчак і офіцери царської армії, що приєдналися до нього, скинули колегію. Роз'єднана і безсила демократична опозиція була поглинена військовою контрреволюцією.
Крім трьох вже сталих більшовистських фронтів - Дону, України і Транс сибірської магістралі, - на території, яка контролювалася центральною вла дою, вели боротьбу розрізнені підпільні групи, в основному есерівські. Вони діяли тими ж методами, як і проти царського режиму: їх арсенал як і раніше складався із замахів, страйків, терористичних актів. Найбільш активні про тивники нової влади об'єдналися в Союз захисту Батьківщини-матері і сво боди на чолі із Савинковим. Ця організація була непрямо пов'язана з Добро вольчою армією. 6 липня 1918 р. групи Савинкова захопили Ярославль (250 км від Москви). Потім, погодивши свої дії з наступом Добровольчої армії, групи Савинкова повинні були виступити на Москву. Але операція провали лася. Групам Савинкова довелося залишити Ярославль, де протягом двох тижнів вони здобули прихильність населення, яке боялося контрнаступу бі льшовиків.
За радянськими офіційними даними, влітку 1918 р. в районах, що знахо дилися під контролем більшовиків, через політику продрозкладки, яка вела ся продовольчими загонами і комітетами селянської бідноти, створеними в липні, сталося 108 «куркульських бунтів». Розверталася справжня партизан ська війна, що свідчило про поновлення вічного конфлікту між двома суспі льними силами, на які ділилася російська нація: село виступило проти міста, а місто - проти села. Після революції було стільки ж селянських бунтів, скіль ки й до Жовтня.
24 червня 1918 р. ЦК лівих есерів, які різко виступали проти підписання Брест-Литовського договору і все більше критикували аграрну політику Ле ніна, вирішив «в інтересах російської і міжнародної революції» організувати ряд терористичних актів проти найвидніших представників німецького ім періалізму».
Це рішення повинне було бути розголошене, «щоб в цій сутичці партія не була використана контрреволюційними елементами». Було постановлено «негайно приступити... до широкої пропаганди необхідності твердої, послі довної інтернаціональної і революційно-соціалістичної політики в Радянсь кій Росії». Ліві есери - невиправні утопісти, вірні послідовники політичних переконань Лаврова, Бакуніна і терористичних традицій народництва, під готували замах на німецького посла в Москві фон Мірбаха. Він був убитий 6 липня лівим есером, співробітником ВНК Блюмкіним. Після цього есери без успішно спробували здійснити державний переворот, арештувавши більшо вистських керівників ВНК Дзержинського та Лациса. Оскільки не було по переднього плану дій, військові частини, вірні есерам, не виступили, продовжуючи охороняти ЦК своєї партії. Тільки одному загону з 20 чоловік вдало ся захопити Центральний телеграф і відправити кілька телеграм у провінції, що припиняли дію всіх наказів, підписаних Леніним. Есери навіть не спробу вали захопити інші стратегічні пункти столиці і через кілька годин повстан ня було придушене. Більшовики віддали наказ про терміновий арешт усіх есерівських керівників і лівоесерівських депутатів з'їзду Рад, сесія якого про ходила в цей час у Великому театрі. Марія Спиридонова була арештована, засуджена до одного року тюремного ув'язнення, але потім помилувана. Бі льшовики не наважилися спровокувати народне обурення надмірною суво рістю по відношенню до винних у замасі на Мірбаха, схваленому народом. Більшовики скористалися повстанням, про яке, за деякими джерелами, Дзер-жинський був зазделегідь інформований, і вирішили позбутися есерів у полі тичному відношенні. їх газети були заборонені. На засіданні з'їзду Рад було дозволено залишитися лише тим есерам, хто погодився «категорично відме жуватися від своєї участі в подіях 6 і 7 липня». Багато які ліві есери дезавую вали свій ЦК у надії залишитися в Радах. На практиці їх участь у політично му житті звелася до мінімуму і через кілька місяців есерів видалили з усіх місцевих органів.
Сили, опозиційні більшовикам, були дуже неоднорідні. Вони боролися як з більшовиками, так і між собою. Ліві есери не мали нічого спільного з прихильниками Савинкова, а самарський Комітет - з царськими офіцерами, які мали намір скинути омський уряд. Проте, влітку 1918 р. опозиційні гру пи, здавалося, об'єдналися і стали реальною загрозою для більшовистської влади, під чиїм контролем залишилася тільки територія навколо Москви. Україну захопили німці, Дон і Кубань - Краспов і Депікін, Ярославль - Сави-нков. Армія російського народу, зібрана Комітетом, займала територію аж до Казані, білочехи перерізали Транссибірську магістраль. 30 серпня терори стична група (савінковського напрямку) вбила голову петроградської НК Урицького, а права есерка Каплан важко поранила Леніна. До внутрішньої опозиції додалася незабаром іноземна інтервенція.
2. Іноземна інтервенція
Ледве уклавши договір в Брест-Л итовську, Німеччина тут же його пору шила. У квітні німецькі та українські війська захопили Крим. У травні німці вступили в Грузію «на прохання грузинських меншовиків», які проголосили незалежність своєї республіки. Те, що в Грузії, як і на Україні, меншовики погодилися па введення німецьких військ, згодом стало мотивом для насиль ного придушення сепаратистських режимів центральною владою. У січні 1918 р. Румунія захопила п анексувала Бесарабію.
Країни Антанти вороже піднеслися до більшовистського режиму. Вони були впевнені, шо «переворот» 25 жовтня був здійснений за сприяння Німеч чини. Однак, відсутність альтернативної влади в країні і опір більшовиків щодо виконання німецьких вимог, висунених у Брест-Литовську, змушували їх деякий час зберігати нейтралітет по відношенню до нового режиму. Спо чатку інтервенція переслідувала в основному антинімецькі цілі. Щоб пере шкодити масовому наступу німців на заході, треба було будь-якою ціною зберегти Східний фронт. У березні 1918 р. в Мурманську висадилося 2 тис. англійських солдат із метою зірвати очікуваний німецький наступ на Петро град. Більшовистські керівники віднеслися до цього схвально, оскільки це могло обмежити експансіоністські прагнення Німеччини. Леніним була роз роблена теорія «міжімперіалістичних протиріч», яка стала на кілька десяти річ одним із ключових положень радянської зовнішньої політики. 16 березня 1918р. Військова рада в Лондоні за пропозицією Клемансо ухвалила рішен ня про висадку японських військ на Далекому Сході. Перші японські з'єд нання висадилися у Владивостоку 5 квітня, за ними пішли американські. Але якщо американців було всього 7500 чоловік, то японців - більше 70 тис. У Японії дійсно були не стільки аптибільшовистські, скільки експансіоністські наміри. Наприкінці літа 1918 р. характер інтервенції змінився. Війська отри мали вказівки підтримувати аптибільшовистські рухи. У серпні 1918 р. змі шані частини англійців і канадців, які повернулися з Месопотамії, вступили у Закавказзя, зайняли Баку, де за допомогою місцевих помірних соціалістів скинули більшовиків, а потім відступили під натиском Туреччини. Англо-французькі війська, які висадилися в серпні в Архангельську, скинули там радянську владу, потім підтримали омський уряд адмірала Колчака. Фран цузькі війська в Одесі забезпечували тилові служби армії Депікіна, яка діяла на Дону. Американці, які прибули на Далекий Схід швидше для обмеження японських амбіцій, ніж для боротьби з більшовиками, взяли мінімальну участь в антибільшовистському хрестовому поході, який літом 1918 р. являв собою смертельну загрозу радянській владі.
IV. «ВІЙСЬКОВИЙ КОМУНІЗМ»
1. Створення Червоної Армії
Враховуючи складність ситуації, більшовики в найкоротші терміни сформували армію, створили особливий метод управління економікою, на звавши його «військовим комунізмом», і встановили політичну диктатуру.
У жовтні 1917 р. в армії (в основному на фронті) нараховувалося 6,3 мли. чоловік, 3 мли. знаходилися в тилу. Солдати більше не хотіли воювати. При йняття Декрету про мир і проведення демобілізації в розпал Брест-Литовських переговорів прискорили розвал збройних сил. Взимку 1918 р. декрет про створення Червоної Армії (28 січня 1918 р.) ще залишався на папері. У пової влади фактично не було армії. Для оборони столиці вона мала всього 20 тис. чоловік, з них приблизно 10 тис. складали червоноармійці. Оскільки пробле ма озброєного захисту влади вимагала негайного рішення, перед більшови ками постав вибір: або використати структури старої армії, яку вже почали демобілізовувати, або ввести обов'язкову службу робітників, розширюючи, таким чином, Червону гвардію і позбавити заводи робочої сили, або ство рювати озброєні загони нового типу із солдат-добровольців і обраних ко мандирів. На початку 1918 р. був прийнятий останній варіант. Перші «чер воні» збройні сили складалися з добровольців, що часто набиралися за спри яння профспілок. Що стосується червоногвардійців, близьких до заводських комітетів, то вони також поступово вливалися в Червону Армію. Аж до осені бої велися підрозділами набраних на швидку руку добровольців і червоно гвардійців. Слабо озброєні, вони билися кожний із своїми ворогами: Черво на гвардія - із «внутрішніми партизанами», а добровольці - з білочехамн та білою армією, відносячись з повним презирством до традиційної військової науки. Зростання опозиції і початок іноземної інтервенції виявили недостат ність цих сил, і уряд повернувся до старої практики: 9 червня 1918 р. він ого лосив про обов'язкову військову службу. Чисельність армії зросла з 360 тис. чоловік в липні 1918 р. до 800 тис. у листопаді того ж року, а потім до 1,5 млн. в травні 19 1 9 р. і до 5,5 млн. в кінці 1920 р. Проте, війна була настільки непопулярною серед солдат-селяп (деякі з них були призвані в армію ще чо тири роки тому), що дезертирство прийняло масовий характер. За рік їх кіль кість досягла приблизно 1 млн. чоловік. Спроба створення демократичної армії з тріском провалилася. Народний військовий комісар, голова Реввоєн-ради (РВР) Троцький встановив жорстку дисципліну і став енергійно боро тися з дезертирством. Він не зупинився навіть перед введенням системи зало жників, коли за дезертира відповідали члени його сім'ї.
Крім проблеми дезертирства, перед більшовистським керівництвом сто яли ще два життєво важливих питання: спорядження і командування новою армією. Спорядження було зосереджене в руках апарату надзвичайного упо вноваженого по постачанню Червоної Армії і Флоту (Нупостачарм), безпо середньо підлеглого Раді робітничо-селянської оборони, очолюваній Лені ним. Вона відповідала за координацію дій фронту і тилу. Главою Нупоста чарм був голова ВРНГ Риков. Паралельно він же очолював Промвоєнраду -спеціальний орган, який розпоряджався всіма військовими об'єктами, іде в 1920 р. працювала третина всіх робітників, зайнятих у промисловості. У 1919-1920 рр. Червона Армія була одночасно основним роботодавцем і основним споживачем у країні. Половина всього одягу, взуття, тютюну, цукру, вироб леного в країні, йшла на потреби армії, роль надзвичайних органів постачання в економіці була визначальною. Для вирішення проблеми військових кадрів, за наполяганнями Троцького і всупереч запереченням «лівих комуні стів», керованих Бухаріним, довелося звернутися до спеціалістів і офіцерів царської армії. Приблизно 50 тис. із них пішли на службу в нову армію. Час тіше за все це були «окопні» офіцери, так само як і солдати, настроєні проти кадрових офіцерів - цвіту білої армії. У кожному підрозділі накази воєнспе-ців повинні були бути підписані політичним комісаром, призначеним парті єю і зобов'язаним стежити за виконанням наказів командування. Випадки зради були рідкими. Якщо восени 1918 р. воєнспеци становили 3/4 команд ного складу, то до кінця громадянської війни їх було вже не більше 1/3. За цей час десятки тисяч «червоних офіцерів» вийшли із солдат. У новому суспі льстві, створеному після революції, служба в Червоній Армії була одним із основних способів просування соціальними сходами.
В армії, передусім, вчили читати: мільйони безграмотних селян закінчи ли різні курси, створені в частинах. Там же вчили «правильно думати», за своюючи основи пової ідеології. Армія була головним постачальником кад рів для комсомолу, який па третину в 1920 р. складався з колишніх військо вослужбовців. Саме в армії більше всього вступали в партію: восени 1919 р. після проведеної ідеологічної кампанії в партію записалися 40 тис. чоловік. Більшість новоспечепих партійців потім поповнила кадри радянської адмі ністрації, особливо в селах і невеликих містах. У 1921 р. біля 2/3 голів сільсь ких Рад були з колишніх бійців Червоної Армії. Вони відразу ж починали нав'язувати своїм підлеглим армійський стиль керівництва. Проникнення військових у всі сфери культурного, економічного, соціального і політично го життя країни спричинило «огрубіння» (Р.Петібрідж) суспільних відносин.
2. Націоналізація та мобілізація економіки
«Огрубіння» зачепило й економічні відносини. Після трьох із полови ною років війни та вісьми місяців революції економіка країни знаходилася в руїнах. З-під контролю більшовиків відійшли найбільш багаті райони: Укра їна, Прибалтика, Поволжя, Західний Сибір. Економічні зв'язки між містом і селом вже давно були розірвані. Страйки і локаути підприємців довершили розкладання економіки, породжене війною. Остаточно відмовившись від досвіду робітничого самоврядування, приреченого на невдачу в умовах еко номічної катастрофи, більшовики зробили ряд надзвичайних заходів. Вони продемонстрували авторитарний, нейтралістський державний підхід до еко номіки. У радянській історії сукупність цих заходів отримала назву «військо вого комунізму». У жовтій 1921 р. Ленін писав: «На початку 1918... ми зро били ту помилку, що вирішили зробити безпосередній перехід до комуністи чного виробництва і розподілу».
Той «комунізм», який, за Марксом, повинен був швидко привести до зникнення держави, навпаки, дивним образом гіпертрофував державний ко нтроль над усіма сферами економіки. Після націоналізації торгового флоту (23 січня) і зовнішньої торгівлі (22 квітня) уряд 28 червня 1918 р. приступив до загальної націоналізації всіх підприємств з капіталом понад 500 тис. руб лів. Відразу після створення з грудні 1917 р. ВРНГ, вона зайнялася націона лізацією, але спочатку експропріації проходили безладно, з ініціативи на мі сцях і частіше за все як репресивна міра проти підприємців, які намагалися чинити опір зловживанням робітничого контролю. Декрет від 28 червня був непідготовленим і кон'юнктурним засобом, його прийняли в поспіху, щоб піти від виконання одного з пунктів Брест-Литовського договору, де гово рилося, що починаючи з 1 липня 1918 р. будь-яке підприємство, вилучене у підданих Німеччини, буде повернено їм у тому випадку, якщо це майно не було вже експропрійоване державою або місцевою владою. Такий прийом із націоналізацією («що йде за зазделегідь розробленому планом», як було те леграфовано радянському послу в Берліні, щоб додати декрету більше пере конливості в очах німців) дозволив радянському уряду замінити передачу сотень заводів «справедливою компенсацією». До 1 жовтня 1919 р. було на ціоналізовано 2500 підприємств. У листопаді 1920 р. вийшов декрет, який розповсюдив націоналізацію на всі «підприємства з числом робітників більш десяти або більше п'яти, за умови використання механічного двигуна», яких виявилося біля 37 тис. Із них 30 тис. не фігурували в основних списках ВРНГ.
Подібно декрету від 28 червня 1918 р. про націоналізацію, постанова від 13 травня 1918 р., яка надала широкі повноваження Народному комісаріату з продовольства (Наркомпрод), звичайно вважається актом, з якого почала ся політика «військового комунізму». У ньому держава проголосила себе головним розподільником ще до того, як стала головним виробником. В еко номіці, де розподільні зв'язки були підірвані як на рівні засобів виробництва (різке погіршення стану транспорту, особливо залізничного), так і на рівні причинно-слідчих відносин (відсутність промислових товарів не спонукала селян збувати свою продукцію), життєво важливою проблемою стало забез печення постачання і розподіл продуктів, особливо зерна. Перед більшови ками постала дилема: відновити подобу ринку в умовах економіки, що роз валювалася на очах або вжити примусових заходів. Вони обрали друге, оскі льки були впевнені, що посилення класової боротьби в селі вирішить про блему постачання продовольством міста і армії. 11 червня 1918 р. були ство рені комітети селянської бідноти (комбіди), які в період розриву між більшо виками та лівими есерами (які ще контролювали значне число сільських Рад) повинні були стати «другою владою» і вилучити надлишки сільськогоспо дарської продукції у заможних селян. З метою «стимулювання» бідних селян (що визначалися як «селяни, що не використовують найману робочу силу і не мають надлишків») передбачалося, що частина вилучених продуктів буде поступати членам цих комітетів. їх дії повинні були підтримуватися части нами «продовольчої армії» (продармія), яка складалася з робітників і біль-шовиків-активістів. У кінці липня 1918 р. в продармії було 12 тис. чоловік (потім їх число збільшилося до 80 тис). З них добру половину складали робі тники петроградських заводів, яких «заманили» оплатою натурою пропор ційно кількості конфіскованих продуктів. Після розпуску цих загонів у кінці громадянської війни багато хто з учасників цієї кампанії пішов в адміністра тивний і партійний апарати і мало хто з них повернувся на заводи.
Створення комбідів свідчило про повне незнання більшовиками селян ської психології. Вони уявляли, згідно з примітивною марксистською схе мою, що селяни були розділені на антагоністичні класи куркулів, середняків, бідняків і батраків. Насправді селянство, передусім, було єдине в протисто янні місту як зовнішньому світу. Коли прийшов час здавати «надлишки», в повній мірі виявилися громадський і урівшоючий рефлекси сільського сходу: замість того, щоб покласти тягар поборів тільки на заможних селян, його розподіляли більш-менш рівномірно, в залежності від можливостей кожно го. Від цього постраждала маса середняків. Виникло загальне невдоволення: в багатьох районах спалахнули бунти; на «продовольчі загони» влаштову валися засідки - насувалася справжня партизанська війна. 16 серпня 1918 р. Ленін відправив телеграму всій місцевій владі, де закликав їх «припинити переслідувати середняка». Кампанія з продрозкладки влітку 1918 р. закінчи лася невдачею: було зібрано всього 13 млн. пудів зерна замість 144 мли., як було заплановано.
Проте, це не перешкодило владі продовжити політику продрозкладки до весни 1921 р. Декретом від 21 листопада 1918 р. встановлювалася моно полія держави на внутрішню торгівлю. Вже з початку року багато які мага зини були «муніципалізовані» місцевою владою, часто на прохання грома дян, роздратованих до межі відсутністю продуктів і зростанням цін, причина яких бачилася їм у діях «спекулянтів» і «перекупників». У листопаді 1918 р. комітети бідноти були розпущені і поглинені новообраними сільськими Ра дами. Власті звинуватили комбіди в малоефективності і нагнітанні «напру женості» в селянському середовищі, в той час як новий режим потребував встановлення тосіиз уїуєпсіі з усім селянством, оскільки воно постачало ве лику частину солдат для Червоної Армії.
З 1 січня 1919 р. безладні пошуки надлишків були замінені централізова ною і плановою системою продрозкладки. Кожні область, повіт, волость, кожна селянська громада повинні були здати державі зазделегідь встановле ну кількість зерна та інших продуктів, в залежності від передбачуваного уро жаю (який визначався дуже приблизно, за даними передвійськових років, оскільки тільки за ці роки була більш або менш правдоподібна статистика).
Крім зерна, здавалися картопля, мед, яйця, олійні культури, м'ясо, сметана, молоко. Кожна селянська громада відповідала за своє постачання. І тільки коли все село їх виконувало, власті видавали квитанції, які давали право на придбання промислових товарів, причому в кількості набагато меншій, ніж було потрібно (в кінці 1920 р. потреба в промислових товарах задовольняла ся на 15-20%). Асортимент обмежувався лише товарами першої необхіднос ті: тканини, цукор, сіль, сірники, тютюн, скло, гас, зрідка інструменти. Особ ливо відчувалася нестача сільськогосподарського інвентарю. Що стосується оплати продрозкладки девальвованими грошима (до 1 жовтня 1920 р. рубль втратив 95%> своєї вартості по відношенню до золотого рубля), то це, приро дно, селян не задовольняло. На продрозкладку і дефіцит товарів селяни від-реагували скороченням посівних площ (на 35-60%) в залежності від району) і поверненням до натурального господарства.
Держава заохочувала створення бідняками колективних господарств (у жовтні 1920 р. їх було 15 тис. і вони об'єднували 800 тис. селян) за допомо гою урядового фонду. Цим колективним господарствам було надане право продавати державі свої надлишки, але вони були такими слабкими (колекти вне господарство мало в середньому в своєму розпорядженні 75 десятин ор ної землі, які оброблялися приблизно півсотнею чоловік), а їх техніка такою примітивною, що ці колективні господарства не могли виробити значну кі лькість надлишків. Тільки деякі радгоспи, організовані на базі колишніх ма єтків, забезпечували серйозний внесок у постачання першорядної важливос ті (призначені для армії). До кіпця 1919 р. в країні нараховувалося усього кілька сотень радгоспів.
Продрозкладка, налаштувавши проти себе селянство, в той же час не задовольнила й городян. У 1919 р. за планом планувалося вилучити 260 млн. пудів зерна, але насилу було зібрано тільки 100 мли. (38,5%). У 1920 р. плай був виконаний лише па 34%. Городян поділили па п'ять категорій, від робіт ників «гарячих професій» і солдат до утриманців, враховувалося й соціальне походження. Через нестачу продуктів навіть найбільш забезпечені отриму вали лише чверть передбаченого раціону. Отримуючи півфунта хлібу па день, фунт цукру на місяць, півфунта жирів і чотири фунти оселедця (така була в березні 1919 р. норма петроградського робі пінка «гарячого цеху»), прожити було немислимо. «Утриманці», інтелігенти й «колишні» забезпечувалися про дуктами в останню чергу, а часто і зовсім нічого не отримували. Крім того, що система забезпечення продовольством була несправедливою, вона до того ж була надзвичайно заплутаною. У Петрограді існувало щонайменше 33 види карток з терміном дії не більше місяця!
За таких умов розквітав «чорний ринок». Уряд марно намагався зако нодавчо боротися з мішочниками. їм було заборонено пересуватися на поїз дах. Місцеві власті та сили правоохорони отримали наказ арештовувати будь- яку людину з «підозрілим» мішком. Весною 1918р. застрайкували робітники багатьох петроградських заводів. Вони вимагали дозволу на вільне прове зений мішків «до півтора пуду» (24 кг). Цей факт свідчив про те, що не одні селяни приїжджали потай продавати свої надлишки, не відставали від них і робітники, які мали рідних в селі. Всі були зайняті пошуками продуктів. По частішали самовільні відходи з роботи (у травні 1920 р. прогулювали 50% робітників московських заводів), робітники кидали роботу і в міру можли вості поверталися в село. Уряд протиставив цьому ряд заходів, символізую чих «нове мислення»: введення славнозвісних суботпиків (комуністичних суб от) - «добровільна» праця у вихідні дні, розпочата членами партії, яка стала потім обов'язковою для всіх. Були вжиті такі примусові заходи, як введення трудової книжки (червень 1919 р.) з метою зменшити плинність робочої сили і «загальна трудова повинність», обов'язкова для всіх громадян від 16 до 50 років (29 січня 1920 р.). Найбільш екстремістським способом вербування тру дящих була пропозиція перетворити Червону Армію на «трудову армію» і мілітаризувати залізниці. Ці проекти були висунепі Троцьким і підтримані Леніним. У районах, що знаходилися під час громадянської війни під без посереднім контролем Троцького, і раніше робилися спроби здійснити ці плани: на Україні були воєнізовані залізниці, а будь-який страйк розцінюва вся як зрада. Після перемоги над Колчаком 3-я Уральська армія стала 15 січ ня 1920 р. Першою Революційною Трудовою армією. У квітні в Казані була створена Друга Революційна Трудова армія. Результати виявилися гнітючи ми: солдати-селяни були абсолютно некваліфікованою робочою силою, вони поспішали повернутися додому і зовсім не горіли бажанням працювати. За лізничників, звиклих до того, що їх права захищає профспілка, дратувала необхідність підкорятися військовим. «Військовий комунізм», народжений марксистськими догмами в умовах економічного краху і нав'язаний країні, втомленій від війни і революції, виявився повністю неспроможним. Але на далі його «політичним досягненням» було уготоване довге життя.
3. Встановлення політичної диктатури
Роки «військового комунізму» стали періодом встановлення політичної диктатури, яка завершила двоєдиний процес, що розтягся на роки: знищення або підкорення більшовикам незалежних інститутів, створених протягом 1917 р. - ради, заводські комітети, профспілки), і знищення небільшовистсь-ких партій.
Цей процес (до якого трохи пізніше додалася заборона на внутрішньо партійні фракції) проходив поетапно і різноманітно. Згорталася видавнича діяльність, заборонялися пебільшовистські газети, проводилися арешти ке рівників опозиційних партій, які потім оголошувалися поза законом, постійно контролювалися і поступово знищувалися незалежні інститути, посилю вався терор політичної поліції - ВНК, насильно були розпущені «непокірні» Ради (в Лузі і Кронштадті). Всі ці заходи проводилися іноді з ініціативи ВНК або її місцевих органів, іноді з санкції вищих партійних ешелонів. Але, зага лом, вони завжди йшли в одному напрямку.
Ми вже простежили за тим, як з'їзд Рад, а потім і його керівні органи були усунені від влади, як автономія і повноваження заводських комітетів підпали під опіку профспілок. У свою чергу профспілки, значна частина яких не підкорилася більшовикам (залізничники, листоноші, службовці, робітни ки шкіряних заводів), були або розпущені за обвинуваченням у «контррево люції», або приручені, щоб виконувати роль «привідного ременя». Пробле ма незалежності профспілок від радянської держави була піднята на тому самому І з'їзді профспілок (січень 1918 р.), який завершився втратою незале жності заводськими комітетами. Більшовики завжди вважали «нейтральність» профспілок «буржуазною» концепцією. Оскільки новий режим «виражав ін тереси робітничого класу», то, зі слів Зинов'єва, профспілки «поступово вхо дять складовою частиною в загальний механізм державної влади, стають одним із органів робітничої державності, підкоряючись Радам, як історично даній формі диктатури пролетаріату». Той же з'їзд відкинув пропозицію ме ншовиків, які наполягали на праві на страйк, заявивши (ця теза повторюва лася тепер на кожному кроці), що Республіка Рад - робітнича держава і було б абсурдним робітникам страйкувати протії самих себе. Трохи пізніше, щоб посилити залежність профспілок, більшовики поставили їх під прямий конт роль партії. Всередині профспілок комуністи повинні були об'єднуватися в осередки, які підкоряються безпосередньо партії, і, отже, бути насамперед членами партії, а вже у другу чергу - членами профспілки. Ці дії проти неза лежності профспілок зазнали суворої критики з боку деяких більшовиків, що організували так звану «робітничу опозицію» всередині партії.
Що ж до небільшовистських політичних партій, то вони послідовно зни щувалися різними способами. 28 листопада 1917 р. кадетів оголосили «воро гами народу». Ліві есери, які підтримували більшовиків до березня 1918 р.. розійшлися з ними по /двох пунктах: терору, зведеному в ранг офіційної полі тики, і Брест-Литовському договору, який вони не визнавали. Після трьох місяців «легальної» опозиції ліві есери спробували здійснити державний пе реворот (6-7 липня 1918 р.), який закінчився невдачею. Більшовики скорис талися цим, щоб видалити лівих есерів з тих органів (наприклад, сільських Рад), де їх позиції були ще дуже міцними. Але, незважаючи на суди, амністію. потім нові арешти (в лютому 1919 і в березні 1921 р.), загалом доля лівих есерів виявилася менш трагічною, ніж інших партій. У 1921 р. всього лише 26 лівоесерівських керівників були розстріляні більшовиками, кілька десятків заслані, більшість же обернулася в «більшовистську віру» і багато з них по чали працювати в НК.
Інші есери ще в жовтні оголосили себе непримиренними ворогами біль шовиків. Вірні своїм принципам, вони мали намір одночасно розібратися і з більшовиками, і з білими. Але це бажання здійснити було неможливо у зв'я зку з крайньою слабкістю їх організації. Із складу ВЦВК Рад, на засіданнях якого есери зрештою погодилися бути присутніми, їх видалили (14 червня 1918р.) одночасно з меншовиками за «сівбу смути». Почалося переслідуван ня, газети есерів були закриті. Від імені Засновницьких зборів, де есери були в більшості, вони спробували створити тимчасовий уряд (влітку - восени 1918 р. в Самарі, потім в Уфі). Але їхній план провалився, оскільки есери виявилися між більшовиками і монархічною контрреволюцією. Вони дуже боялися, «б'ючись з комуністами, мимовільно допомогти приходу до влади реакційної диктатури» (Л.Шапіро). Крах тимчасового уряду спричинив роз вал партії есерів. Деякі з них, об'єднавшись навколо Вольського, відмовили ся застосовувати проти більшовиків силу. За це вони дістали право видавати газету «Справа народу», заборонену в січні 1918 р. Ця «свобода» продовжи лася дев'ять днів (20-28 березня 1919 р.). Велика частина есерів емігрувала разом з Авксентьєвим та Зепзіповим. Після закінчення громадянської війни більшовики організували великий публічний процес над есерами (8 червня-25 липня 1922 р.), щоб покласти на них провину за замах на Леніна 30 серпня 1918 р. і довести, що, публічно відмовившись від озброєної боротьби в черв ні 1919 р., керівники цієї партії тільки прикривали свою істинну політику змов, тероризму і співпраці з білими. Практика «амальгами» в політичних проце сах використовувалася не вперше в історії. 9 липня 1919 р. ЦК більшовиків закликав своїх активістів «викривати та арештовувати кадетів, меншовиків та есерів, спільно діючих проти радянського уряду, тобто в підтримку Дені-кіна».
Меншовики, об'єднавшись навколо своїх керівників Дана і Мартова, спробували організуватися в легальну опозицію в рамках законності. Якщо в жовтні 1917 р. вплив меншовиків був незначним, то до середини 1918 р. він неймовірно зріс серед робітників (друкарі, металурги, працівники текстиль ної та хімічної промисловості). З літа 1918 р. меншовиків почали поступово видаляти з Рад. Проте, в січні 1919 р. їм вдалося обрати біля 60 делегатів (з 430) на II з'їзд профспілок. До 1921 р., незважаючи на арешти, заборону мен-шовистських газет і махінації на виборах, у них ще були представники в Ра дах. За винятком грузинських соціал-демократів, які порвали з іншою части ною і підтримували втручання союзницьких держав, лише б не допустити більшовистської інтервенції, основна частина меншовиків не займалася не легальною діяльністю. На початку 1921 р. вони завоювали велике число при хильників у профспілках, пропагуючи заходи з лібералізації економіки, які потім були перероблені Леніним і ознаменували собою початок непу. У лю тому - березні 1921р. більшовики провели останній наступ на меншовиків: за кілька тижнів було проведено 2 тис. арештів, в тому числі були арештовані всі члени ЦК. Десяти членам ЦК було дозволено виїхати за кордон, де вже знаходився Мартов, інші були заслані в Сибір. Що ж до анархістів, які один час разом з лівими есерами були «попутниками» більшовиків, то з ними вчи нили, як із звичайними карними злочинцями. ВНК провів кілька крупнома-сштабних операцій проти трьох основних анархістських об'єднань («Голос труда» в Петрограді, «Вільний труд» в Москві і «Набат» на Україні). У Мо скві 12 квітня 1918р. внаслідок серйозних збройних конфліктів загонами ВНК було вбито біля 40 анархістів. Приблизно 500 чоловік зазнали арешту. Поді бна ж операція мала місце в Петрограді 23 квітня. Українські анархісти про довжували опір: на Україні сталося велике селянське повстання під керуван ням Махно.
Напередодні жовтня Ленін говорив, що, взявши владу, більшовики її не упустять. Сама концепція партії, з березня 1918 р. званої комуністичною, не допускала розділення влади: ця організація нового типу вже не була полі тичною партією в традиційному розумінні, оскільки її компетенція розпо всюджувалася на всі сфери: економіку, культуру, сім'ю, суспільство. За цих умов будь-яка спроба перешкодити партійному контролю за суспільним і політичним розвитком розцінювалася як саботаж.
Правда, в конституції, прийнятій 10 липня 1918 р., не говорилося, що комуністична партія керує, управляє та відає всім державним апаратом; інші політичні утворення не заборонялися, але в 23 статті було записано, що, ке руючись інтересами усього робітничого класу, РРФС'Р позбавляє окремих громадян і соціальні групи прав, які воші можуть використати па шкоду со ціалістичній революції. Це узаконювало будь-яке свавілля влади. Проголо шуючи в преамбулі знищення експлуатації людини людиною і встановлення соціалізму, при якому не буде ні розподілу на класи, ні державної влади, Кон ституція 1918 р. затверджувала рівність націй, обов'язковий для всіх труд і воїнську повинність, загальне виборче право. Однак вона ж створювала ка тегорію знедолених «позбавленців», які не мали права голосувати і бути об раними. У цю категорію підпадали «тунеядці», священики, колишні «бур жуї», «дворяни» і ті, хто отримував прибутки не тільки від своєї праці, - тоб то багато мільйонів людей, які стали об'єктом всіляких підозр Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби із контрреволюцією, спекуляцією і сабота жем (ВНК), вищої зброї здійснення волі пролетаріату, створеної 7 грудня 1917 р. за пропозицією ФДзержинського, який став її першим головою. Спо чатку ВНК задумувалася як орган розслідування і її репресивні заходи зво дилися до конфіскації майна та продовольчих карток. Задача по організації такої поліції покладалася на місцеві Ради. Місцеві НК швидко привласнили собі право після короткого суду розстрілювати арештованих. Більшовистсь-кі керівники, і особливо Ленін, вітали зростаючий «народний терор», гото вий захлеснути всю країну. «Треба заохочувати енергію і масовидність теро ру», писав Ленін 26 червня 1918 р. За роки громадянської війни чисельність ВНК збільшилася з 1 тис. чоловік у квітні 1918 р. до 37 тис. в січні 1919 р. Весною 1921 р. в її рядах нараховувалося вже 233 тис. чоловік. Декрет від 6 червня 1918 р. відновив смертну кару. Але чекісти не дочекалися цього зако ну, щоб розправитися із своїми політичними противниками. Правда, масо вий характер страти придбали тільки після замахів на Леніна та Урицького ЗО серпня 1918 р. Ось тоді й почався справжній «червоний терор»: 3 вересня в Петрограді було розстріляно 500 заложників та підозрілих осіб. У вересні 1918 р. місцеві НК (приблизно 400) отримали від Дзержинського розпоря дження, де уточнювалося, що у своїх діях, тобто обшуках, арештах і стратах. НК абсолютно незалежні, але після їх проведення чекісти повинні направля ти звіти в Раднарком. Одиночні страти тепер в розрахунок не бралися. Зви чайно ж, лютували не тільки чекісти, але й білогвардійці, які «вогнем і ме чем» наводили свій порядок у «червоних районах».
ВНК ввела два каральні заходи, які до революції в Росії не застосовува лися: взяття заложників і трудові табори - структура, яка отримала згодом величезний розвиток. Троцький першим приклав серйозні зусилля до ство рення таборів (наказ від 4 червня 1918 р.). Туди були поміщені білочехи, що відмовилися здати зброю. У серпні в Муромі та Арзамасі було організовано два табори для «провокаторів, контрреволюційних офіцерів, саботажників, паразитів і спекулянтів». 5 вересня 1918 р., в розпал «червоного терору», Ра днарком схвалив створення таборів і визнав, «що необхідно убезпечити Ра дянську Республіку від класових ворогів шляхом ізолювання їх у концентра ційних таборах». 15 квітня 1919 р. уряд своїм декретом схвалив цю структу ру, в якому детально були розроблені умови примусової роботи в таборах, що знаходяться у веденні НКВС (Народного комісаріату внутрішніх справ). Функціонували два види таборів: одні були у веденні НКВС (туди прямува ли люди, вже осуджені трибуналом), інші -ВНК (там знаходилися «потенцій ні класові вороги», «ворожі елементи», «паразити», арештовані про всякий випадок в адміністративному порядку). Дані щодо кількості ув'язнених в таборах під час громадянської війни дуже неточні. Пошлемося на відомості самих репресивних органів. 1 січня 1921 р. в 107 таборах НКВС нараховува лася 51 тис. ув'язнених, в таборах ВНК - 25 тис. Один із керівників ВНК, Лацис, на сторінках «Ізвєстій» б лютого 1920 р. писав, що в 1918-1919 рр. політична поліція арештувала 128 тис. чоловік. 54500 з них були звільнені, 9641 - страчені. Цифри, без сумніву, одночасно занижені і перебільшено точ ні, тим більше, що сотні місцевих НК діяли без узгодження з центральним органом. Конквест, а потім Леггетт приводять цифру в 140 тис. жертв ВІІК за 1917-1922 рр., але й вона, зі слів Леггетта, залишається «дуже сумнівною».
4. Кінець громадянської війни: чому більшовики перемогли?
Рік 1919 був для більшовиків вирішальним. Вони створили надійну і по стійно зростаючу армію. їх противники, активно підтримувані колишніми союзниками, об'єдналися між собою. Заколот адмірала Колчака (18 листо пада 1918р.) поклав кінець безладним діям антибільшовистської коаліції, куди вже не входили есери. Колишні союзники вирішили уточнити цілі інтервен ції: «ізолювати більшовизм - нове і жахливе явище... за допомогою санітар ного кордону, який... примусив би його загинути від виснаження; створити центри союзницьких сил, навколо яких змогли б об'єднатися під егідою Ан танти здорові елементи Росії з метою оновлення своєї країни».
Протягом 1919 р. білогвардійці провели три грандіозних, але погано скоординованих наступи проти більшовиків, які контролювали центр Росії. У березні адмірал Колчак почав широким фронтом наступати від Уралу до Волги. Після перших успішних операцій, замість того щоб просуватися на з'єднання з арміями Денікіна, які наближалися до Саратова, і погодити свої дії з південними арміями, він вирішив наступати на схід і першим увійти в Москву. Це дало більшовикам можливість направити проти його військ свої ударні сили, щоб потім повернути їх проти білої армії, що рухалася з півдня. Розбитий Колчак вимушений був відступати в найважчих умовах, оскільки сибірські селяни повстали проти свого уряду, який підписав наказ про пове рнення землі колишнім власникам. 1 Ісреслідуванип партизанами, Колчак був взятий у полон і розстріляний в Іркутську в лютому 1920 р.
Почавши своє просування з Кубані, генерал Депікіп внаслідок наполег ливих боїв (кінець 1918-літо 1919 р.) зрештою, встановив контроль над пере важною частиною України. Він зломив опір 1 Іетлюри, ватажка Української Директорії, яка захопила владу після відходу німців, і розгромив більшови ків, підтримуваних у той момент прихильниками анархіста Махно. У червні 1919 р., зібравши армію в 150 тис. чоловік, Денікін почав наступ на Москву по всьому 700-кілометровому фронту від Києва до Царицина. У вересні його війська дійшли до Воронежа. До столиці залишалося менше 400 км. У цей час війська генерала Юденіча виступили з боку Прибалтики. Цей наступ, під триманий латвійськими та естонськими частинами, а також англійськими танками, було зупинено в кінці жовтня менш ніж в 100 кілометрах від Петро града. Денікінські війська вимушені були залишити Орел і Воронеж. Черво на Армія перейшла в наступ. Білі відступили до Криму, де Денікін передав командування армією (в якій залишилося менше 40 тис. чоловік) барону Вра-игелю, який чинив опір до листопада 1920 р.
У кінці 1919 р. перемога більшовиків не викликала більше сумнівів. Іно земні війська поверталися додому: після повстання, піднятого 6 квітня в їх частинах, французи почали евакуацію з Одеси. 27 вересня англійці залишили Архангельськ. Восени 1919 р. інтервенти вимушені були піти з території Ка вказу (в Батумі вони залишалися до березня 1921 р.) і Сибіру. Лише японці, які сподівалися зберегти позиції на Далекому Сході, не вивели звідти свої війська. За кілька місяців більшовикам вдалося поправити своє положення, яке серйозно похитнулося. Цей несподіваний успіх (великі держави були впевнені, що більшовистський режим протримається не більше кількох міся ців) пояснювався не стільки здатністю більшовиків мобілізувати свої сили і створити досить надійну армію, скільки безупинними політичними помил ками їх противників.
У 1919 р., незважаючи на велику кількість дезертирів, Червона Армія стала реальною силою. Нею командували відомі воєначальники (Тухачевсь-кий, Фрунзе, Блюхер, Єгоров, Будьонний і багато інших), вона користувала ся всіма економічними привілеями (країна насамперед годувала й одягала армію) і своїм стратегічним розташуванням в центрі країни, тобто єдиній її частині, де досить густа мережа залізниць дозволяла переміщувати війська на будь-яку дільницю фронту, щоб досягти тимчасової, але вирішальної пе реваги.
Політичні прорахунки білих сил виявилися для них фатальними. Кол-чак і Денікін відмінили жовтневий декрет про землю, настроївши проти себе селян саме в той момент, коли ті були незадоволені більшовистським режи мом і політикою продрозкладки. Але з двох зол - першого, що здавалося їм тимчасовим, і другого, що представлялося остаточним поверненням до ми- нулого, селяни вибрали менше. У тилу колчаківської та денікінської армії почалася партизанська війна, яка серйозно ускладнила їх відступ. Крім того, білогвардійці виявилися нездатними на переговори з демократичною опози цією і помірними соціалістами. Були заборонені профспілки і просоціалісти-чні партії. Свавілля білих, при яких було звершено багато каральних опера цій, особливо погромів (тільки в липні 1919 р. на Україні було організовано біля 50 погромів, направлених в основному проти євреїв), позбавило їх під тримки широких верств міського населення, які ніяк не бажали приєднувати ся до більшовиків. Лозунг Денікіна «Росія буде великою, єдиною, неподіль ною» не залишав ніякої надії інородцям, прагнучим до автономії і незалеж ності. Союзники запропонували білогвардійцям падати фінам і полякам не залежність, а Прибалтиці і Кавказу автономію. Білі відмовилися від таких «операцій», що загрожували єдності «Великої Росії». Тому восени 1919 р. у вирішальний момент спільного наступу Денікіна та Юденіча вони втратили підтримку Естонії, Фінляндії і Польщі. Пілсудський, який чудово знав, що польські національні домагання напевно не будуть задоволені білими генералами, яким він міг би надати велику допомогу, вважав за краще чекати їх поразки, перш ніж почати наступ на радянську державу. Білі втратили й до віру кавказьких народів, готових задовольнитися статусом федерації. Упер тість Денікіна, а потім Врангеля по відношенню до вимог козаків позбавило білих довіри і їх найбільш вірних союзників.
На чолі білої армії стояли професійні військові, але нікчемні політики. Роз'єднані особистими амбіціями, вони обмежувалися єдиною непопулярною програмою - реставрацією старих порядків.
Більшовики, навпаки, з надзвичайною спритністю оволоділи мистецт вом пропаганди в найрізноманітніших формах. Відкривалися курси політг-рамоти, там, де це було можливо, використовувалося кіно, по країні курсу вали агітпоїзди, мільйонними тиражами випускалися революційні плакати, листівки, брошури, газети, які розповсюджували ленінські ідеї. Іноземна ін тервенція в підтримку білих дозволила більшовикам представити себе захис никами Батьківщипи-матері: вони охороняли землі Росії від іноземних за гарбників, спільники яких всередині країни могли вважатися тільки «воро гами народу».
Крім цього, більшовики були сильні тим, що кожному, хто приєднався до них надавалася можливість увійти в новий державний апарат, який тільки створювався і відкривав принадну кар'єру в майбутньому суспільстві. За роки громадянської війни чисельність партії значно зросла (від 200 тис. в кінці 1917 р. до 750 тис. в березні 1921 р.). Звичайно ж, усі нові члени партії, напо ловину робітники та солдати-селяни, та інші «різні» елементи (в основному дрібні службовці), не могли одразу отримати просування по службі. Однак паралельно з кардинальними змінами в соціальній сі рук турі партії (більшо-вистська «стара гвардія», яка складалася в основному з вихідців із «дрібної буржуазії» та інтелігенції, витіснялася народними і люмпеп-пролетарськими елементами різних політичних відтінків) зароджувалася нона, особлива сис тема висунення. За роки громадянської війни для колишніх членів солдатсь ких комітетів, делегатів Рад, активістів районних і заводських комітетів, чер-воногвардіпців, профспілкових діячів, робітників, що перебували в «продо вольчій армії», «червоних офіцерів» (в переважній більшості молодих людей, які вступили в партію) звільнилося багато вакансій в партійному апараті, політичній поліції, армії, громадських організаціях (профспілках), політич них і адміністративних установах (Радах). Цю тенденцію ілюструють два приклади. Перший стосується однієї групи петроградських робітників (2 тис. чоловік) - членів партії, влітку 1918 р. закликаних до «продзагонів». Що з ними стало через три роки? Тільки 22% повернулися па підприємства, лише 8% - в села, деякі (9%) відновили навчання, всі інші пішли па «адміністратив ну» роботу. Другий приклад такого переміщення-просування: згідно з част ковим переписом комуністів в жовтні 1919 р., існувала дивна диспропорція між їх соціальним походженням і професійною діяльністю. 52% були вихід цями з робітничих сімей, 18% - з селян, 30% - іншого соціального походжен ня; при цьому 11% залишалися робітниками, 3% - селянами, 25% служили в Червоній Армії, а 61% - знаходилися на «адміністративній» роботі.
На початку 1920 р. тільки Врангель продовжував безнадійно битися в Криму. Вища рада союзницьких країн вирішила зняти економічну блокаду, ідо, проте, не означало відновлення торгового обміну з Радянською країною. До цього часу Фінляндія, Польща і Прибалтика отримали незалежність, а Грузія, Вірменія і Азербайджан збиралися від'єднатися. Підписавши в 1920 р, мирний договір з Естонією, радянський уряд спробував нормалізувати свої відносини з Польщею. Він запропонував Варшаві розв'язання питання про кордони, більш вигідне в порівнянні навіть із варіантом східних кордонів лорда Керзона після укладення Версальського договору, яким фактично са нкціонувалося відродження польської держави. Однак ці пропозиції були від хилені. Глава польської держави Ю.Пілсудський сподівався відновити «ве лику Польщу» в колишніх кордонах (до розділів Польщі), щоб вона очолила об'єднання країп-союзппків, куди б увійшли Україна, Білорусь, Литва і ра йони мешкання козацтва. У квітні 1920 р., уклавшії союз із Петлюрою, який переховувався в Галичині, польська армія окуновала Україну. Цю операцію підтримала Франція, яка мріяла про як можна більш сильну Польщу, що протистояла б Росії і 1 Німеччині. Поляки просувалися стрімко: 8 травня був взятий Київ. Однак Червоній .Армії вдалося оволодіти ситуацією, піднявши селян на боротьбу з вічними «гнобителями-феодалами» і, додавши війні пат ріотичного забарвлення. 13 червня поляки залишили Київ. У липні Червона Армія просувалася по 20 км. на день і до кінця місяця досягла лінії Керзона. Питання про те, чи переслідувати ворога на території Польщі, обговорюва лося керівництвом партії. На відміну від позиції по Брест-Литовську, цього разу Ленін виступив за продовження революційної війни. Троцький був про ти, вважаючи, що якщо війна стане визвольною для Польщі, то вона тільки укріпить авторитет Пілсудського. Ленін же сподівався, що звитяжний вступ Червоної Армії в Польщу спричинить повстання польського робітничого класу.
Насправді Ленін розраховував на більше: революція в Польщі могла викликати революційні виступи в Німеччині. Довгоочікуваній і такій важли вій німецькій революції можна було б допомогти силами Червоної Армії. Наприкінці липня 1920 р. радянські війська вступили на територію Польщі. У Білостоці Червона Армія підтримала створення Тимчасового революцій ного комітету, який складався з поляка Мархльовського і голови ВНК Дзер-жинського. Комітет звернувся до трудящих із лозунгом: «Земля - селянам, влада - Радам!» Революційний оптимізм більшовиків підігрівався багатообі-цяючими фактами. Німецькі робітники Данцига - головного порту, звідки надходила західна допомога Польщі, - застрайкували, не бажаючи більше доставляти зброю польської армії, їх підтримали англійські докери. Цей про летарський інтернаціоналізм, однак, різко пішов на спад, коли в середині сер пня Червона Армія під командуванням Тухачевського і Будьопного перейш ла Віслу і підійшла до воріт Варшави. Патріотичні настрої робітничого кла су Варшави дозволили Пілсудському в останній момент мобілізувати 80-ти-сячну армію. Франція направила в Польщу в якості військового радника ге нерала Вейгана. Тепер Червона Армія сприймалася вже не як «пролетарська армія», а як загарбницькі війська заклятого ворога. Вантаж історії і націона лізму працював проти більшовиків всім своїм тягарем. Ситуація на театрі військових дій знову круто змінилася: Червону Армію витіснили з Польщі за кілька тижнів. Цього разу внаслідок перемир'я східний кордон Польщі про ліг по лінії Керзона, що було для неї менш вигідно, ніж пропозиція Москви в 1920 р. Через кілька місяців цей кордон був узаконений мирним договором, підписаним у Ризі 18 березня 1921 р. Закінчення війни з Польщею дозволило Червоній Армії остаточно розібратися з останньою білою армією барона Врапгеля, який, поки більшовики займалися «поширенням революції» на Заході, добився в Криму тимчасового успіху. Революція на Заході не вдала ся, і розгром Врангеля в листопаді 1920 р. ознаменував собою кінець інозем ної інтервенції, а потім і громадянської війни.
5. Народження Комінтерну
У Росії перемогли більшовики. Правда, вони вважали, що така відстала країна зможе побудувати соціалізм тільки за умови його перемоги у великих капіталістичних розвинених країнах. З моменту краху 11 Інтернаціоналу і початку війни Ленін був переконаний у необхідності відновити Інтернаціо нал, але на новій основі, порвавши з реформізмом. Каталізатором і трамплі ном для створення нової організації повинна була стати перемога більшови-стської революції, яку більшовики вважали прелюдією до світової револю ції. У 1918 р. внутрішні задачі зміцнення пової впади і налагодження зв'язків, зруйнованих війною, а також ізоляція Росії ускладнили роботу з утворення Інтернаціоналу. Поразка у війні і революція в 1 Німеччині, створення Німець кої комуністичної партії, підготовка до з'їзду в Берні партій II Інтернаціона лу - все це спонукало більшовиків терміново скликати 1 конгрес по заснуван ню Комінтерну (6-9 березня 1919 р.). Незважаючи на заперечення німецько го делегата Еберлейна, який висловився від імені своєї партії проти створен ня такої організації, вважаючи його передчасним (Німецька комуністична партія, вірна в цьому відношенні заповітам Рози Люксембург, убитої в січні 1919 р., побоювалася, що Інтернаціонал буде узурпований компартією Росії; Роза Люксембург багато разів критикувала її падцептралізовапу структуру військового типу, стримуючу «творчу активність» маси і внутрішню демок ратію). 34 делегати (ЗО з них жили в Москві і працювали в комісаріаті закор донних справ, двоє - випадкові гості, і тільки у двох були мандати) більшіс тю голосів схвалили це рішення. На І конгресі Комінтерну до Виконавчого комітету були обрані в основному росіяни, українці та латиші. Виражаючи свою вдячність російському пролетаріату та його керівній партії, у своєму першому ж документі Комуністичний Інтернаціонал закликав всі трудящих чинити тиск на свої уряди, в тому числі революційними засобами, щоб ті припинили інтервенцію проти Республіки Рад.
Якщо на І конгресі було тільки зареєстроване створення Комінтерну (II Інтернаціонал ніяк не міг відродитися), то на II конгресі, який проходив у Москві з 19 липня по 9 серпня 1920 р., панувала обстановка загального на тхнення. Червона Армія наступала на Варшаву. Йшла побудова «нового сві ту». Конгрес проходив в месіанському очікуванні розквіту класової бороть би. Учасники конгресу (200 делегатів з 35 країн) вважали, що існують усі не обхідні об'єктивні умови для світової революції. Єдине, чого не вистачало, -партій, здатних скористатися цими умовами і створити суб'єктивні переду мови для її остаточної перемоги. Головною перешкодою на шляху до пере моги залишався вплив реформістів і соціал-демократів на робітничий клас. Тому основна задача II конгресу полягала в поглибленні розриву із соціал-демократією. Комінтерн повинен був стати бойовим органом міжнародного пролетаріату, єдиною комуністичною партією з філіями в кожній країні. Від чуваючи себе великими переможцями, Ленін і Троцький висунули двадцять одну драконівську умову для вступу в Комінтерн. Ці умови передбачали змі цнення єдності вчення, єдність дій і єдину владу даної організації, ядром якої як і раніше була Москва, але тепер положення Москви стало більш міцним, ніж коли-небудь.
V. КРИЗА «ВІЙСЬКОВОГО КОМУНІЗМУ»
1. Економічна відсталість і соціальна деградація
На початку 1921 р. громадянська війна закінчилася, радянська влада зміцнилася. Однак положення в країні ставало все більш катастрофічним. Політика «військового комунізму викликала хвилю обурення в селі. Всере дині самої партії намітився розкол. Навіть ті, хто знаходився в авангарді Жовтневої революції - моряки та робітники Кронштадта, і ті підняли повс тання. Для нового ладу це було найсуворішим вироком.
Експеримент «військового комунізму» був проведений на економіці, яка повністю розклалася, і привів до нечувапого спаду виробництва: на початку 1921 р. обсяг промислового виробництва становив тільки 12% довоєнного, а випуск заліза і чавуну - 2,5%. Створений у лютому 1920 р. центральний пла новий орган (Держплан) і ВРНГ виявилися нездібними до крупномасштаб-ного планування й управління. Значна частина начебто націоналізованих підприємств не піддавалася ніякому державному контролю, кожне підпри ємство діяло своїми силами, як могло, збуваючи свою мізерну продукцію на чорному ринку. Держава, яка привласнила собі монополію на розподіл, мо гла запропонувати селянам для «обміну» дуже мізерний асортимент промис лових товарів. У 1920 р. їх вироблялося на суму 150 млн. руб. золотом. Ціна вирощеного зерна перевершувала цю суму в 20 разів, і складала менше 64% довоєнного рівня. Крайня нестача товарів, їх дорожнеча не стимулювали се лянина виробляти продукти на продаж, тим більше що будь-які надлишки тут же вилучалися. У порівнянні з довоєнним періодом об'єм продуктів, що йшли на продаж, скоротився на 92%. Дроблення великих володінь, зрівню-вальщина, що нав'язувалася сільською владою, руйнування комунікацій, розрив економічних зв'язків між містом (де вже не було ні робочих місць, ні продуктів) і селом, продрозкладка - все це призвело до ізоляції селянства і поверненню до натурального господарства. Замкнувшись у собі, селянство легше, ніж інші класи, пережило неймовірні соціальні потрясіння, породжені світовою війною, революцією і громадянською війною. Воно увібрало в себе нокидаючих міста городян, більшість з яких ще зберегли зв'язки з рідним селом. Після революції Росія виявилася більш аграрною і селянською, ніж до війни.
Продовження політики продрозкладкн, за рахунок якої державна скар бниця поповнювалася па 80%, було для селянства нестерпним тягарем (вона у два рази перевищувала земельні податки і виплати 1913 р.), і це як і раніше було головною причиною невдоволення в селах. У 1918 р. радянська статис тика зареєструвала 245 селянських бунтів проти більшовнетської влади. У 1919 р. цілі райони перейшли під контроль повсталих селян, організованих у загони, що нараховували тисячі, іноді десятки тисяч чоловік. Вони билися то з червоними (в білоруському Поліссі, в Поволжі), то з білими (в тилу Колча-ка, в Сибіру і на Уралі). Боротьба Махно спочатку проти білих, потім проти червоних була яскравим тому прикладом як по термінах (вона тривала май же три роки), розмаху (50 тис. партизан складали цілу армію), різнорідності соціального складу (серед бійців армії Махно були селяни, залізничники, слу жбовці різних національностей, що населяли Україну, - євреї, греки, росіяни, козаки), гак і по своїй політичній анархістський програмі. «Ми за більшови ків, але проти комуністів», - говорив Махно. Це означало: за більшовиків, що схвалювали захоплення земель селянами, але проти комуністів, що вилу чали надлишки, що насаджували колгоспи і забирали владу в свої руки, при криваючись Радами. Махно вважав, що ніяка влада не може диктувати масі свою волю. Структура політичного життя повинна ґрунтуватися па існуванні вільних об'єднань, у всьому відповідних «свідомості і волі самих трудя щих». Незважаючи на те, що Махно бився разом із червоними проти Петлю ри, переслідував відступаючі війська Денікіна, відбивав наступ Врангеля, він був оголошений більшовиками поза законом. У серпні 1921 р., після виснаж ливих боїв, що тривали кілька місяців, Махно і залишки його армії перетну ли румунський кордон.
Після розгрому білих зникла загроза повернення великих власників. Селянські повстання проти більшовиків спалахували з новою силою. Взим ку 1920/21 р. організувалися десятки «повстанських армій», в тому числі у Західному Сибіру, Тамбовській і Воронезькій губерніях. У січні 1921 р. се лянська армія під керівництвом есера Антонова, яка нараховувала 50 тис. чоловік, захопила всю Тамбовську губернію. Програма цього повстання, прийнята в травні 1920 р. селянським губернським з'їздом у Тамбові, вклю чала в себе повалення комуністичної партії, скликання Засновницьких збо рів на основі загальних виборів, владу Тимчасового уряду, що складається з представників усіх партій та організацій, які боролися проти більшовиків, передачу землі тим, хто її обробляє, припинення продрозкладки, скасування розподілу народу «на класи і партії». У травні 1921 р. генерал Тухачевський, який раніше, в період радянсько-польської війни дійшов з Червоною Армією майже до Варшави, на чолі 35 тис. чоловік, посилених загонами спеціальних військ ВНК, що мали на озброєнні сотні артилерійських знарядь, броньови ки і літаки, виступив па придушення антонівського заколоту. Червоній Ар мії знадобилося кілька місяців, щоб «утихомирити» область. «Виселяли» цілі села.
Весною і влітку 1921 р. па Волзі вибухнув страшний голод. Після конфі скації попередньою осінню надлишків у селян не залишилося навіть зерна для наступного посіву, до цього додалися сильна засуха і руйнівні наслідки громадянських і «селянських» воєн. Незважаючи на прийняті (дуже пізно!) заходи створення Всеросійського комітету допомоги голодуючим і звернен ня до міжнародної допомоги (організованої «Амерікен Реліф Адміністрейшн «АГА»), від голоду загинуло більше 5 млн. чоловік. До цієї цифри потрібно додати 2 млн. померлих від тифу в 1918-1921 рр., 2,5 млн. убитих в першій світовій війні і мільйони жертв громадянської війни (за різними підрахунка ми, їх число коливається від 2 до 7 мли.).
На початку 1921 р. положення в місті було не кращим, ніж на селі. Як і раніше дуже не вистачало продовольства. Наслідки неврожаю позначилися і в промисловості: продуктивність праці в деяких галузях знизилася па 80% в порівнянні з довоєнним рівнем. Багато які заводи закрилися через нестачу палива. У лютому 1921 р. зупинилися 64 найбільших заводи Петрограда, в тому числі Путилівський. Робітники виявилися на вулиці, деякі з них поїхали в рідні села в пошуках прожитку. До 1921 р. Москва втратила половину своїх робітників, Петроград - 2/3. У 1921 р. російський промисловий пролетарі ат складав всього біля 1 млн. чоловік. 600 тис. фабрично-заводських робіт ників служили в армії, 180 тис. з них були убиті, 80 тис. перебували в «про-дзагонах», дуже багато хто почав працювати в «апараті» і органах нової дер жави.
За роки громадянської вітай різко поменшало число міських жителів (які складали в 1913 р. лише 18% населення). Більшість із 2 млн. російських еміг рантів були городянами. В основному це були люди із заможних класів ста рої Росії, а також представники вільних професій та інтелігенція - найбільш «європеїзований» прошарок російського суспільства. У 1917-1921 рр. великі міста не тільки спорожніли, але й змінилися по своїй соціальній структурі. Демографічні дані по Москві та Петрограду 1920 р. кажуть про зниження рівня економічної та культурної еліти, скорочення числа робітників, змен шення кількості торговців і ремісників і одночасно з цим про дивну вижива ність таких маргінальних категорій, як лакеї, кур'єри, посередники та інші, яким було на руку пануюче безладдя і які наживалися на невеликих і великих операціях чорного ринку. Лише одна соціальна категорія дійсно збільшила ся: стало більше державних службовців, оскільки основним роботодавцем була держава. До цієї категорії долучилася «робітнича інтелігенція», безліч дрібних чиновників із дореволюційних установ, а також представники коли шніх правлячих класів, яким вдалося завдяки своїй освіті знайти роботу і хоч би тимчасовий притулок. Для більшовистського режиму ця категорія служ бовців була ненадійною через її «пепролетарське» походження. Згодом воно етапе для цих людей причиною великих прикрощів. Тавро з «колишніх» сте рти було неможливо.
2. Зміни і криза в партії
У 1919-1920 рр. в партії почалися розкол і внутрішні розбіжності, які ві дображали розчарування багатьох більшовиків невдачею «військового ко мунізму». Після Жовтня партія значно збільшилася: іуди вступило багато тих, кого в 1918 р. журнал «Комуніст» визначив як «папівіптелігентів» (роз сильні в лавках, секретарі, дрібні чиновники та інші), хто при старому режи мі не міг навіть і думати про яку-небудь кар'єру і висунувся завдяки револю ції. Цей прошарок, як відмічалося в «Комуністі», грав роль консервативної соціальної групи, що з недовірою відноситься до робітничої маси. Щоб пере шкодити притоці в партію елементів, які сприяють її «бюрократизації», на VIII з'їзді керівництво партії вирішило провести «чистку» своїх рядів. Кам панія «ідеологічного контролю» продовжувалася півроку. Біля 150 тис. ко муністів (третина всього складу) або вийшли з партії, або були виключені (частіше за все за кар'єризм, політичну пасивність, незнання статуту і програми, пияцтво, віру в бога і за інші дії, «несумісні з чесним ім'ям комуніс та»). На цьому ж з'їзді керівництво партії виробило принципи вступу в пар тію (діяли до кіпця 30-х рр.), згідно з якими прийняття в партію істинних про летарів було єдиним засобом проти «бюрократизації» її апарату. Селяни були кандидатами «другого порядку», вступ інших було обмежено. У той же час керівництво усвідомлювало, що істинних пролетарів обмаль (Ленін і Буха рці довго розробляли тезу про «декласування» пролетаріату) і їхньої компе тенції недостатньо, щоб займати відповідальні посади. Ця принципова про блема була частково вирішена в 30-і рр., коли внаслідок широкої кампанії професійного навчання робітників-комушстів чистота соціального походжен ня почала відповідати рівню освіти, що дозволило найкращим бути одноча сно «комуністами і фахівцями». Тим часом, незважаючи на чистку 1919 р., в партію продовжували вступати люди «непролетарського» походження. У березні 1921 р. робітники-комупісти становили тільки 40% членів паріїї (і то ці цифри завищені, оскільки кожний вступаючий старався приписати собі «істинно» пролетарське походження). Що стосується більшовистської «ста рої гвардії» (тобто тих, що вступили в партію до лютого 1917 р.), то вона ще займала більшість відповідальних постів, але складала менше 2% всіх кому ністів (12 тис. із 750 тис).
На фоні економічних і соціальних труднощів зростало напруження між робітниками, що жили як ніколи погано (на свою зарплату вони могли при дбати тільки половину прожиткового мінімуму), і «добре нагодованими і добре одягнутими» керівниками. «Ми відчуваємо до них класову ненависть», - писав у листопаді 1920 р. один робітник в «Петроградській правді». Розбі жності, що наростали всередині партії з 1919 р., проявилися до кінця 1920 р. Лідери першого опозиційного руху («робітнича опозиція»), профспілкові ді ячі Шляпников, Лутовинов і Кисельов, до яких прилучилася Коллон гай, за жадали передати управління промисловістю профспілкам, створити для цьо го на їх основі спеціальний виборний орган. На кожному підприємстві кері вництво повинне були заснувати робітничі комітети, що підкорялися б тіль ки вищестоящому профспілковому органу. Така політика вела до ліквідації керівництва місцевих і центральних партійних органів. Однак в тезах «робі тничої опозиції» не було статті, яка б указувала на те, що в майбутніх всемо гутніх профспілках влада повинна належати не тільки комуністам, які в 1921 р. складали в профспілках меншину і впливом не користувалися. У них говори лося тільки про те, що робітникам надається право вільно обирати своїх пред ставників з будь-яких партій.
На відміну від «робітничої опозиції» Троцький прагнув, з одного боку, до найшвидшого злиття профспілок із державним апаратом, а з іншого - до введення так званої «виробничої демократії», ідея якої полягала в тому, щоб збільшити прошарок робітничої аристократії в рамках мілітаризованої промисловості, покликаний замінити бюрократію партійних функціонерів. 1а армійським зразком зміцнилися б центральна партійна влада і робітнича дисципліна, при цьому найбільш відданим рядовим комуністам давалася б можливість просунутися по службі.
У серпні 1920 р. за пропозицією Троцького замість профспілки залізни чників була створена Центральна транспортна організація Цептран. Проти «поліцейської диктатури Центрану, який тероризує залізничників за допо могою буржуазних спеціалістів» (Зинов'єв), повстали не тільки профспілкові керівники па чолі з Томським і членами «робітничої опозиції», але й Зино в'єв, який на сторінках «Петроградської правди» розгорнув дискусію про свободи і необхідну демократизацію партії. Вій вважав, що час повернутися до принципу виборності всередині робітничо-селяпської демократії. Такої ж думки дотримувалися з 1919 р. «демократичні централісти» па чолі з Обо-ленським, Сапроновим і Максимовським.
Протягом трьох місяців (грудень 1920 - лютий 1921 р.) ці різні позиції були об'єктом безперервних публічних дебатів, що свідчило про розбіжності в керівництві партії. З питання про профспілки Ленін виробив компромісне рішення («платформа десяти»), що поставило па одну дошку «робітничу опо зицію» і Троцького, якого критикували за те, що він допустив «виродження централізму і мілітаризованих форм роботи в бюрократизм, самодурство, казенщину».
Напередодні відкриття X з'їзду партії, який повинен був початися 8 бе резня 1921 р., коли йшло обговорення всіх запропонованих платформ, ста лася подія, яка остаточно вирішила долю всіх форм внутрішньопартійної опозиції: повстали моряки і робітники Кронштадта.
3. Кронштадтське повстиннії
У лютому економічне становище в Петрограді погіршилося: закрилися десятки заводів, хлібна норма робітників була знову урізана. Робітники ви магали можливості вільно запасатися продуктами в селі, не боячись бути арештованими як мішочники. Власті їм відмовили. Почалися демонстрації, потім страйки. 24 лютого партійні власті Петрограда оголосили надзвичай ний стан і арештували всіх меншовиків, які ще знаходилися на свободі та есерів, запідозрених у підтримці робітничих заворушень. ЦК партії дозво лив робітникам їздити в село за продовольством, що зняло напруження в Петрограді. Тим часом заворушення досяглії Кронштадта. Ще влітку 1917 р. моряки цієї військової бази зарекомендували себе як найбільш неспокійний елемент більшовистської партії. У «липневі дні» вони в своїх діях пішли далі, ніж партійне керівництво. Спочатку вони були прихильниками терору, по тім зблизилися з анархістами (деякі з них були родом з України, в топ час захопленої Махно) і почали критикувати «диктатуру більшовистських комі сарів». 28 лютого 1921 р. екіпаж броненосця «Петропавловськ» проголосу вав за резолюцію, яка повинна була стати хартією повстання. Основними вимогами були: переобрання Рад таємним голосуванням із попередніми дис кусіями та вільними виборами; свобода слова і друку на користь «робітни ків, селян, а також анархістів і лівих соціалістів»; звільнення всіх політв'яз нів; зрівнювання пайків для всіх, крім «робітників гарячих цехів»; припинен ня насильних конфіскацій, вільний труд ремісників, які не використовують найманих робітників; для селян - повна свобода «робити із своєю землею все, що бажаєш... і вирощувати худобу, при умові, що вони не застосовують най ману робочу силу».
Ці вимоги, що виходили відразу від усіх соціалістичних і анархічних угру повань, а не від якої-небудь окремої партії, в якійсь мірі повторювали тези Зинов'єва, надруковані в «Петроградській правді». Дізнавшись про прийн яття резолюції моряків «Петропавловська», у Кронштадт виїхав Калінін, голова ВЦВК. Його випровадили звідти під улюлюкання 12 тис. моряків, до яких приєдналася, щонайменше, половина з 2 тис. комуністів Кронштадта. Центральний Комітет партії поспішив затаврувати повстання, як контрре волюційну змову, підбурювану із Заходу білогвардійцями, керовану царсь ким генералом і підтримувану кадетами, меншовиками та есерами. 2 березня бунтівники організували Тимчасовий революційний комітет, який повністю складався з матросів робітничого або селянського походження. Комітет очо лив Петриченко - писар із «Петропавловська». Обидва військових комісари Кронштадта зазнали арешту, цим акти насильства обмежилися. Кілька вій ськових офіцерів, які знаходилися на базі, не були згодні з Тимчасовим комі тетом, і вже тим більше вони не стояли на чолі повстання, як затверджував ЦК партії. Офіцери хотіли б негайно встановити зв'язок із материком, щоб повстання перекинулося на столицю. Комітет із свого боку, наївно впевне ний у правоті своєї справи, відмовлявся від застосування зброї, за винятком оборони у разі атаки. Радянський уряд направив Тимчасовому комітету уль тиматум, в якому кожному, хто готовий був здатися, гарантувалося життя.
Для партії ситуація була дуже серйозною. Заклик повсталих до «третьої революції», яка «вигнала б узурпаторів і покінчила б із режимом комісарів», міг бути з радістю підтриманий не тільки петроградськими робітниками, але й на Україні і в центрі Росії, де ще не були придушені селянські бунти Махно й Антонова. Троцький доручив генералу Тухачевському придушити повс тання. Для того, щоб стріляти в народ, герой польської кампанії набрав мо лодих курсантів із військової школи, які не мали «революційного досвіду», і солдат із спеціальних військ ВНК. Військові дії почалися 7 березня, а через десять днів Кронштадт пав. Після захоплення морської військової бази реп ресій зазнали тисячі людей. Офіційний процес над ними так і не відбувся.
4. X партійний з'їзд - вирішальний поворот
Коли війська Тухачевського придушували кронштадтський заколот, у Москві почав роботу X з'їзд партії (8 березня 1921 р.). На з'їзд були винесені два найважливіших питання: перше - про заборону фракцій всередині партії (постанова з цього питання потім ще довго визначала політичне життя в СРСР), і друге - про заміну продрозкладки, яка три роки тяжіла над селяна ми, продподатком - мірою на перший погляд обмеженою, але наслідки якої було важко відразу передбачити і з введення якої почалася нова економічна політика (неп).
Основоположні документи приймалися майже поспішно, в останній день з'їзду, після довгих дискусій про профспілки (представлення і обговорення заходів, що вводять неп, займають усього 20 сторінок із 330 в повному ви данні стенографічного звіту з'їзду). Після з'їзду резолюція по продовольчо му податку повинна була бути доповнена іншими економічними заходами. Один узаконював свободу внутрішньої торгівлі, інший - надання концесій приватним підприємцям. У травні 1921 р. було дозволено створювати дрібні приватні підприємства, в липні денаціоналізовувалися підприємства, де за наймом працювало менше 21 людини. Тільки за один рік більше 10 тис. підпри ємств було віддано приватним особам, що іноді були власниками, на термін від двох до п'яти років за 10-15% продукції, що вироблялися ними. Частина з них стали змішаними підприємствами з участю іноземних фірм. Робітники дістали право перейти із заводу на завод, зріс авторитет інженерів і техніч них кадрів.
Чи було введення непу викликано подіями в Кронштадті? Навряд чи. Ідея змінити політику по відношенню до селянства, про яку давно говорили меншовики, вже витала у повітрі. У кіпці 1920 р. Ленін в опублікованій зго дом бесіді з Кларою Цеткін визнав «помилковість політики продрозклад ки». 17 і 23 лютого в «Правді» з'явилися дві статті, де говорилося про можли вість введення продовольчого податку, який натхнув би селян на збільшення посівних площ. Кронштадтський заколот і весняна сівба, що наближалася, прискорили прийняття рішення, яке, очевидно, обдумувалося протягом всього лютого. Можна легко пояснити обачність, виявлену Леніним, який вживав цих заходів «під шумок» і в кілька етапів. Серед комуністів вони не могли не викликати глибокого здивування. Так само як при укладенні Брест-Литов-ського миру, їм здавалося, що радянська влада відмовляється від своїх прин ципів і законності і що це веде до «реставрації капіталізму». Тисячі комуніс тів вийшли з партії. Звикнувши вважати примус єдиною можливою формою відносин з непокірливим селянством, нижні партійні чини, чия кар'єра поча лася в армії, так і не змогли позбутися звичок, набутих ними протягом пер ших років радянської влади.
Для Леніна нова економічна політика не була лише тимчасовою, кон'ю нктурною мірою. «Знадобляться цілі покоління, - пояснював він на з'їзді, -щоб перебудувати сільське господарство і змінити селянську психологію». На його думку, досягти цієї мети можна було тільки через розвиток індустрі алізації, електрифікації, кооперації, союзу робітників і селян. «Пролетаріат керує селянством, але цей клас не можна так вигнати, як вигнали і знищили поміщиків і капіталістів. Потрібно довго і терпляче і з великими позбавлен нями його переробляти».
Після чотирьох років революції і громадянської війни Ленін, здавалося, прийшов до поглядів, близьких тим, яких дотримувалися в 1917 р. майже всі марксисти, які сперечалися з ним, - до розуміння того, що для переходу до соціалізму необхідний час, що до перемоги соціалізму пройде не одна зміна поколінь. Оскільки форма держави є відображенням економічної ситуації, існування різних економічних укладів, визнане, нарешті, непом, повинне було, слідуючи марксистській логіці, привести до співіснування різних політичних формувань, що представляли б протилежні інтереси суспільних груп, особ ливо робітничого класу і селянства. Однак заміси, того, щоб зробити полі тичне життя більш демократичним, комуністичне керівництво посилило пар тійну диктатуру.
Одним із перших наслідків введення непу стало остаточне знищення ме ншовиків, не із страху перед їх можливим опором новим заходам, а через те, що вони довели правильність своїх прогнозів і аналізу ситуації, оскільки вже давно вимагали введення такої політики.
Неп сприяв появі опозиції серед самих комуністів: деякі заявили про «ре формістський», навіть «буржуазний» ухил керівництва, що спонукало Лені на запропонувати з'їзду дві резолюції, які гарантували єдність партії. Згідно з першою, було потрібно негайно розпустити всі групи, утворені на власних платформах, під загрозою виключення з партії. В одній статті, що залишала ся неопублікованою до жовтня 1923 р. цією резолюцією Центральний Комі тет наділявся владою для здійснення цієї міри. Друга резолюція засуджувала погляди «робітничої опозиції», особливо на роль і місце профспілок. У резо люції говорилося: «Марксизм вчить, що тільки політична партія робітничо го класу, тобто Комуністична партія, спроможна об'єднати, виховати, орга нізувати такий авангард пролетаріату і всієї трудящої маси, який один спро можний протистояти неминучим дрібнобуржуазним коливанням цієї маси, неминучим... рецидивам професіоналістської вузькості або професіоналіст-ських забобонів серед пролетаріату». Те розуміння ролі партії, яке Ленін сфо рмулював у 1902 р., було зведене в ранг однієї із складових частий марксист ського вчення. Положення «робітничої опозиції» ставали, таким чином, «ан-тимарксистськими». Ці дві основні резолюції були прийняті майже без обго ворення переважною більшістю за кілька годин до закриття з'їзду. Приголомшена їх несподіваністю, більшість членів «робітничої опозиції» проголосу вала «за». Нав'язлива ідея зберегти єдність партії спонукала її керівників до всіляких компромісів і зречень.
Після X з'їзду пішло згуртування партії, яке проявилося в повій «чист ці», зміцненні влади і повноважень скороченого апарату, а також пильності, що зросла по відношенню до виникнення будь-яких політичних течій, які загрожували б єдності партії.
З серпня 1921 р. всі члени партії повинні були пройти нову перевірку, що розтяглася на багато місяців, після якої біля чверті всіх комуністів виявилися виключеними з партії (в основному за тими ж причинами, що й під час «чис тки» 1919 р.) або вийшли з неї за власним бажанням. У березні 1922 р. XI з'їзд прийняв чіткі правила прийому в партію, які змінювалися в залежності від соціальної приналежності вступаючого: в партію легше всього було всту пити робітникам, а селянам - легше, ніж «іншим». Незважа'ючи на ці заходи, партія не стала більш пролетарською за своїм складом: в 1922 р. приблизно 15 тис. робітників, незадоволепих «буржуазним переходом» до непу, вийшли з її рядів. Як і раніше вступ в партію означав можливість зайняти новий пост в партійній адміністративній системі, в профспілках або іншій «громадській організації», і тому багато хто прагнув стати комуністами. Кордон між кері вниками і підлеглими залишався нестабільним і відкритим. На фоні зруйно ваної економіки, коли майже не створювалося нових робочих місць, весь час ріс «апарат», що підживлювався десятками тисяч демобілізованих військо вих. Під час громадянської війни і! партії встановився «командний стиль» керівництва, введений колишніми офіцерами і солдатами, які вважали, що вони просто «мобілізовані» па інший фронт. Стало звичним, що місцеве на чальство призначається зверху. Низові організації, потребуючи керівників, відразу ж зверталися в спеціальні відомства ЦК, що займалися розподілом кадрів. З квітня 1920 р. по березень 1921 р. ці відомства зробили 40 тис. при значень па різні посади.
Ця практика продовжувалася і в мирний час. Значно зросла роль Орг бюро, що відало всіма організаційними партійними питаннями, і Секретарі ату, який контролював усі відомства Центрального Комітету. У Секретаріа ті, створеному одночасно з Політбюро в березні 1919 р. під егідою Централь ного Комітету, який складався спочатку з п'яти чоловік та міг ухвалювати термінові рішення, не дожидаючись чергового засідання ЦК, вже в 1921 р. працювало більше 600 чоловік. На чолі Секретаріату стояв Свердлов, потім Крестинський. Після XI з'їзду партії генеральним секретарем ЦК партії став Сталін, а Молотов і Куйбишев - його заступниками. Цей начебто формаль ний пост дозволяв Сталіну тримати під контролем усі посади і забезпечувати собі надійну підтримку в апараті. До розширення влади і компетенції апара ту додався ще більш жорсткий контроль за низовими організаціями і поліцейський нагляд за членами фракцій, засуджених на X з'їзді. Правда, цей контроль ще не був довершеним, оскільки в березні 1922 р. не існувало до кладного досьє на кожного комуніста. Позбавившись права голосу, «робіт нича опозиція» вимушена була звернутися («Декларація 22-х», лютий 1922 р.) до Комуністичного Інтернаціоналу з висловленням заклопотаності «Дикта турою апарату», яка панує в робітничому і профспілковому середовищі, від сутністю «пролетарської демократії» в країні. Контроль над профспілками посилився: з грудня 1921 р. тільки досвідчені члени партії з великим стажем, що не перебували до цього ні в якій іншій партії, крім комуністичної, могли стати профспілковими лідерами.
Вживання цих заходів завершило «перетворення більшовизму на держа вну структуру» (М.Ферро), яке почалося в жовтні 1917 р. розгоном інакоми слячих політичних партій, позбавленням Рад їх повноважень, опікою над профспілками і заводськими комітетами. При такій жорсткій політичній ди ктатурі в нову систему, проте, проникала певна частина «маси», не настільки пролетарська, як цього хотілося б радянській владі. Така «колонізація» но вих установ елементами плебсу, що різко відрізнялися від перших більшови ків, вплинула на саму природу радянської влади, на напрями і можливості розвитку, зберігаючи на час відкритими і нечіткими кордони між керівника ми і керованими.
Розділ V
Роки непу (1921-1928)
І. УТВОРЕННЯ СРСР: НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ І
КУЛЬТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ
1. Право на самовизначення: теорія і реальність
Союз Радянських Соціалістичних Республік виник 30 грудня 1922 р. від повідно до договору, який об'єднав Російську Радянську Федеративну Соці алістичну Республіку (РРФСР) з Україною, Білорусією та Закавказькою фе дерацією. Утворення СРСР завершило довгий та неймовірно складний про цес, коли після іноземної інтервенції, вдалих і невдалих спроб самовизначен ня та об'єднання окремих республік в рамках федерації, форми якої змінюва лися в залежності від обставин і співвідношення сил, Російська імперія посту пово розповзалася по швах.
Право на самовизначення, визнане в Декларації прав народів Росії, в перші роки радянської влади здійснювалося по-різному через особливості умов життя кожної нації. Багато що залежало від географічного положення, значення для нової держави даного регіону, міжнародного оточення, масш табу національного руху. /Деякі народи - поляки, фіни, литовці, латиші, есто нці - завоювали свою незалежність в основному завдяки підтримці європей ських країн, які прагнули уберегтися від «більшовпстської зарази» за допо могою «кордону», спорудженого па західних околицях Росії. Інші авгономії виявилися менш міцними, наприклад українська. Будучи справжньою «екс периментальною лабораторією» противників радянської влади, зробивши ставку почергово па переможену Німеччину, далеку Францію і Польщу, яка щойно програла Росії, і, що найголовніше, будучи найбільш багатою части ною Російської імперії, Україна втратила незалежність, здавалося отриману після Брест-Литовської угоди. Білорусія, навпаки, дуже бідна, де національ ний рух перебував у зачатковому стані, набула статусу суверенної республі ки з розрахунком на те, що вона, з одного боку, покаже зразок зближення з Росією, до якого всі інші республіки віднеслися без натхнення, а з іншого -допоможе «здобути» Л итву. У лютому 1919 р. на з'їздах Рад Білорусії та Ли тви з ініціативи місцевих більшовиків, переважно росіян, був проголошений союз двох республік. Це дозволяло зробити Литву, яка завжди прагнула до незалежності, частиною штучно створеної білорусько-литовської спільноти, де більшість населення благоволила до Росії (білорусів там було набагато більше, ніж литовців). Здійсненню цього задуму перешкодила Польща, яка окупувала дані території.
Коли більшовики прийшли до влади, ситуація в Закавказзі була склад ною не тільки через міжнаціональні конфлікти, відмінності в релігії, культу рі, економічних інтересах, але й через близькість Туреччини до кордонів Гру зії та Вірменії. Одностороннє рішення центральної влади віддати Туреччині, згідно з Брест-Литовським договором, Батум, Каре і Ардаган спричинило відділення Закавказзя. 25 квітня 1918 р. була проголошена Закавказька рес публіка. Через місяць вона розвалилася під тиском національних розбратів на три незалежних держави, кожна з яких очолювалася певною політичною партією: меншовиками - в Грузії, дашнаками - у Вірменії, мусаватістами - в Азербайджані. Влітку 1918 р. вірменська та азербайджанська незалежність були втрачені на кілька місяців внаслідок наступу турецьких військ. Грузії вдалося відстояти свою свободу завдяки підтримці іноземних держав: споча тку Німеччини (договір з нею був підписаний 28 травня 1918 р.), потім - Ан глії. До 1920 р. внутрішній і міжнародний стан змушували більшовиків до обережності у відносинах із Закавказзям. Наприкінці громадянської війни відхід англійців із цього економічно багатого і тому життєво важливого для Радянської держави регіону дав можливість більшовикам знову його завою вати. Азербайджан був завойований дуже швидко: в квітні 1920 р. пробіль-шовистсько налаштований Військовий революційний комітет позбавив вла ди мусаватистський уряд і закликав Росію на допомогу. Такий прийом став згодом розхожим. Він полягав у тому, що завжди і скрізь знаходилися біль-шовики-«інородці», які бажали союзу з Росією і яких центральні власті вва жали партією революційної законності. Від їхнього імені Червона Армія ви ступала проти прихильників незалежності. Доля Вірменії була остаточно вирішена тільки в листопаді 1920 р., оскільки оголошенню її Радянською ре спублікою заважала боротьба за владу в Туреччині. Протягом цього часу (1920 р.) меншовистській Грузії вдавалося зберегти свою автономію. 7 трав ня вона навіть підписала із РРФСР договір, який визнавав незалежність Гру зії. Підписання договору свідчило про тимчасово несприятливе міжнародне положення для центральної більшовистської влади, яка вела війну з Поль щею. До того ж грузинський уряд набув певного міжнародного авторитету та симпатію європейських соціалістів. Проте, Грузія відчувала подвійний тиск: зсередини з боку грузинської компартії (секретна стаття договору від 7 трав ня змушувала грузинську державу узаконити її діяльність), і ззовні, з боку Кавбюро (Кавказьке бюро) і Червоної Армії, яка знову захопила Баку і піді йшла до кордонів Грузії. 12 лютого 1921 р. під приводом припинення «між національних конфліктів» між грузинами та вірменами Червона Армія всту пила в Грузію і 25 лютого в Тифлісі була проголошена радянська республіка.
В історичному ланцюгу вдалих або невдалих спроб самовизначення про стежуються певні закономірності: продовжуючи заявляти про прано пародій на самовизначення, нова влада підпорядкувала це право інтересам соціаліс тичної держави, життєвій необхідності зберегти в цьому випадку українське зерно, нафту і рудні родовища Кавказу.
«Визнання права на розлучення, - говорив Ленін, - не виключає агітації в тому або іншому випадку проти розлучення».
2. Спроби союзного об'єднання
Декларація прав народів Росії, яка формально поставила проблему вну трішньої політичної організації нової держави (буде вона централізованою або федеративною?), але не дала на неї відповіді, визнавала, що як альтерна тива розколу існує «добровільний і чесний союз народів Росії», які, як було заявлено, рівні між собою. Незважаючи на те, що Ленін був проти федералі зму, перед загрозою розвалу колишньої Російської імперії він вирішив засну вати нову, радянську державу на принципі федерації. У другій статті Декла рації прав працюючого та експлуатованого народу говорилося: «Радянська Російська республіка засновується па основі вільного союзу вільних націй, як федерація Радянських національних республік». Крім усього іншого, в документі уточнювалася процедура приєднання до Росії: рішення про це по винне було прийматися на з'їзді Рад кожної національності. Однак федера ція мислилася як перехідний етап напередодні світової революції, як обов'яз ковий крок на шляху до злиття і подолання національних відмінностей. У березні 1918 р. Ленін писав, що федерація націй - це «перехід до свідомої та більш тісної єдності трудящих». Перша радянська конституція, прийнята в липні 1918 р., умовчувала про політичне наповнення цього союзного устрою та його функціонування.
3 1918 по 1922 р. розвиток Союзу іішов у двох напрямах:
- входження республік і автономних областей в Російську Федеративну Республіку,
- двосторонні договори між теоретично незалежними республіками і Російською Федеративною Республікою,
У березні 1918 р., коли дуже ослаблена радянська влада шукала підтри мки, Наркомнац (Народний комісаріат з національностей, який очолював Сталін) спробував створити першу дослідну автономію в рамках федерації. 23 березня 1918 р. він опублікував декрет, підготовлений за допомогою Сул тана Галієва і Мулли нур Вахітова - двох представників нещодавно створе ного Центрального мусульманського комісаріату, - де частина території Пі вденного Уралу і Середньої Волги оголошувалися Татаро-Башкирською Ра дянською Республікою, яка входить у Російську Радянську Федеративну Соціалістичну Республіку. Незважаючи на навмисно неясні формулювання, обіцянка створити на такій величезній території національну мусульманську республіку втілювала в життя давню мрію всіх мусульман Росії: створити нарешті, автономну мусульманську державу. Але Султан Галієв прагнув до більшого: він вважав, що Татаро-Башкирська Республіка повинна стати во гнищем, революційні іскри якого потрапили б у саме серце Сходу. Однак цим мріям не дано було збутися. У травні 1918 р. Сталін нагадав про кордо ни «радянської автономії», заснованої, на відміну від «націоналістської бур жуазної автономії», не на расових або релігійних принципах, а на класових позанаціональних критеріях. Усвідомлюючи необхідність мати власні кад ри, щоб затвердити самостійність нової республіки, Султан Галієв вирішив організувати нову адміністративну структуру, мусульманську організацію РКП(б) - «орган усіх революціонерів-мусульман, хто більш або менш при ймає програму РКП(б)», і мусульманську Червону Армію (в основному з та тар), яка становила б приблизно половину Червоної Армії, що билася на Східному фронті проти Колчака.
Стривожені зростанням татарського націоналізму, центральні власті від-реагували негайно. VIII з'їзд партії (березень 1919 р.) проголосував за скасу вання всіх комуністичних національних організацій. Відтепер нони повинні були бути напряму пов'язані з РКГІ(б). Новий декрет від 22 травня 1920 р. значно обмежував автономію Татаро-Башкирської Республіки, надану в бе резні 1918 р. Побоюючись ідей пантюркізму, центральний уряд розділив ре спубліку і замість великої мусульманської держави створив дві маленькі ав тономні республіки, чия компетенція обмежувалася місцевими адміністрати вними питаннями. Самостійність, надана в 1920-1922 рр. іншим народам -киргизам, марійцям, дагестанцям, бурятам, монголам, калмикам, кримським татарам і т.д., - була такою ж нікчемною. Виключення складав Туркестан, який отримав більш широку автономію. Сильна національна буржуазія, мо гутній націоналістичний рух (особливо в Бухарі та Хіві), дуже строкатий ет нічний склад, значна питома вага російського населення - все це змушувало центр дуже обережно розмежовувати сфери впливу місцевої і центральної влади.
Позицію Султана Галієва, першого великого комуністичного діяча, аре штованого в травні 1923.р. за «націоналістичний ухил», засудив з'їзд народів Сходу, який пройшов у вересні 1920 р. в Баку під егідою Комінтерну. Прихи льники Султана Галієва мали намір перетворити Казань на столицю східно го комунізму, використати велику Татаро-Башкирську державу як плацдарм для революційної експансії в Азії. Бакинський з'їзд повинен був дати поштовх початку великої визвольної боротьби пригноблених народів Сходу проти Заходу. Для радянських і європейських керівників Комінтерну звернення до Сходу потрібне було лише для того, щоб тимчасово допомогти західному промисловому пролетаріату в його боротьбі з буржуазією та ослабити євро пейські колоніальні держави. Визнання бакинським з'їздом першорядного значення революції на Заході зруйнувало надії татарських комуністів на «пе рманентну революцію» в Азії, яка дозволила б їм зіграти головну роль посе редників між Комінтерном і революційними рухами Сходу. Обережні мос ковські керівники вважали за краще позбавити голосу пантюркізм і забезпе чити собі контроль над периферійними областями колишньої імперії, надав ши їм обмежену автономію.
Другий шлях до союзного об'єднання лежав через двосторонні відноси ни між РРФСР і незалежними радянськими республіками. Складна система двосторонніх договорів поступово прив'язала ці республіки до РРФСР і зву зила сферу їх компетенції. Так, підписані 30 листопада 1920 р. договори між РРФСР і Азербайджаном передбачали, що в дуже короткі терміни обидві республіки повинні були об'єднати свої зусилля в наступних шести галузях: оборона, економіка і зовнішня торгівля, продовольство, залізничний і річко вий транспорт, пошта і телеграф, фінанси. Договір між РРФСР та Україною від 28 грудня 1920 р. принаймні на папері зберігав незалежність України, у неї ще залишався свій комісаріат закордонних справ. Після трьох років неза лежного політичного життя не можна було не рахуватися з національними особливостями, і, крім того, український президент Раковський, як надто сильна особистість, не підходив на пост глави маріонеткової держави. У січ ні 1921 р. подібний договір повинен був бути підписаний між РРФСР та Бі лорусією, до якої завжди, принаймні формально, відносилися як до привіле йованого партнера. У Грузії російські більшовики повинні були діяти ще більш делікатно, оскільки під час лютневого (1921 р.) «повторного завою вання» центральна влада і, головне, Ленін втратили ініціативу, підпавши під тиск військових і політичних діячів Закавказзя. 2 березня 1921 р. Ленін спеці ально направив у Грузію Орджопікідзе па пошуки «прийнятного компромі су для блоку з Жорданія або подібними йому грузинськими меншовиками, які ще до повстання не були абсолютно ворожі до думки про радянський лад у Грузії на відомих умовах». Ленін писав, що «і внутрішні і міжнародні умо ви Грузії вимагають від грузинських комуністів не застосування російського шаблону, а вмілого і гнучкого створення своєрідної тактики». Незважаючи на ці здорові думки, центральні власті підштовхували всі три кавказькі рес публіки до найшвидшого об'єднання в Закавказьку республіку, яка в свою чергу підписала б договір з РРФСР. Грузинські комуністи - Махарадзе, Ора-хелашвілі, Мдівапі - різко чинили опір такому союзному об'єднанню, нав'я заному зверху Москвою і Кавбюро, яке було знаряддям центру проти націо нальних комуністичних партій. Однак під тиском Орджопікідзе і Кавбюро на конференції, скликаній 11-12 березня 1922 р. в Тифлісі, був створений Союз республік Закавказзя, у ведення якого переходили зовнішні стосунки, оборона, фінанси, зовнішня торгівля, весь транспорт та економіка трьох респуб лік. Ряд додаткових договорів, підписаних у наступні тижні, повинен був включити Закавказьку федерацію в економіку РРФСР і уповноважити остан ню представляти кавказькі республіки на міжнародній арені. Літом 1922 р. радянські керівники завершили об'єднання територій, до цього протягом п'я ти років не пов'язаних між собою, у систему республік-планет, які оберта ються навколо РРФСР. Залишалося тільки визначити принципи відносин всередині нової федерації. Це питання стало причиною серйозного конфлік ту між Леніним і Сталіним.
3. Яким бути Союзу?
У 1920 р. свою позицію з питання про майбутні відносини між радянсь кими республіками Ленін визначив так: «Федерація, яку ми вводимо... по служить найважливішим кроком до найбільш міцного об'єднання різних на ціональностей Росії в єдиний демократичний центр - Радянську державу». Але якщо деякі республіки (наприклад, Білорусія) були готові розвивати ці зв'язки і згодні з таким розумінням федерації та її динаміки, то інші (напри клад, Грузія) саботували спільну діяльність. У Грузії розділення комуністич ної партії на прихильників і противників федерації призвело до розриву до говірних зв'язків, які насильно підтримувалися з центру. Тривалий кавказь кий конфлікт, труднощі па Україні спонукали Леніна прискорити процес федералізації. 10 серпня 1922 р. для підготовки проекту федеративної держа ви була створена комісія на чолі із Сталіним. Федерацію представляли Куй-бишев, Молотов, Орджонікідзе, Раковський, Сокольников, а республіки -Огли (Азербайджан), М'ясникова (Вірменія), Черв'яков (Білорусія), Петро-вський (Україна), Мдівані (Грузія). Представлений 10 вересня проект, відо мий як проект «автономізації», насправді означав поглинання республік РРФСР, уряд якої ставав на чолі федерації. Вірменія, Азербайджан і Білору сія прийняли цей проект, але українці, підтримані Раковським, і особливо грузини повністю його розкритикували. ЦК Компартії Грузії відкинув про ект, наполягаючи на бажанні зберегти незалежність республіки. Ленін хво рів і дізнався про проект і викликані ним суперечки лише наприкінці вересня. Засудивши «дуже поспішні» дії Сталіна, він відкинув ідею автономізації і за пропонував абсолютно інший варіант, згідно з яким у федерацію об'єднува лися рівні республіки, а не підлеглі РРФСР. Для того, щоб ця рівність стала реальною, федеративні органи влади потрібно було поставити над республі канськими. Сталіну довелося переробити свій план згідно з ленінськими вка зівками. 6 жовтня новий текст був схвалений Центральним Комітетом. Всім республікам гарантувалися рівні права всередині Союзу Радянських Соціа лістичних Республік і кожній теоретично надавалося право вільного виходу із Союзу. Цей проект прийняли всі національні партії. Проте, грузинські ке рівники зажадали, щоб їхня республіка увійшла до Союзу самостійно, а не в складі Закавказької федерації, Сталін і його представник у Тифлісі Орджоні кідзе чинили опір прямому входженню Грузії до Союзу, посилаючись на скла дну національну обстановку на Кавказі взагалі і в кожній з республік зокре ма, щоб виправдати федеративну структуру цього регіону, необхідну для зняття міжнаціональної напруженості. Під час суперечок пристрасті так роз горілися, що Орджонікідзе вдарив одного із своїх співрозмовників. Дізнав шись про цей випадок і обурившись поведінкою Сталіна й Орджонікідзе, Ленін написав 30 грудня 1922 р. великого листа грузинським комуністам, де він оголошував війну великоруському шовінізму. За кілька днів до того, як хвороба остаточно усунула Леніна від політичної діяльності, він встиг від правити два листи. Один - Троцькому (від 5 березня 1923 р.), де він писав: «Я дуже просив би Вас узяти на себе захист грузинської справи на ЦК партії. Справа ця зараз знаходиться під «наглядом» Сталіна і Дзержинського, і я не можу покластися на їх неупередженість», і другий (від 6 березня 1923 р.) - до керівників грузинської компартії Мдівані та Махарадзе, в якому повідом ляв, що всією душею стежить за їхньою справою. Того ж дня він повідомив Сталіну, який кілька місяців тому грубо повів себе з Надією Костянтинівною Крупською, що пориває з ним усі особисті стосунки.
Однак Політбюро і ЦК не звертали уваги на грузинський опір. 30 груд ня 1922 р. 1 з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію і Договір про утворення СРСР, підписані чотирма республіками (РРФСР, Україною, Біло русією, Закавказзям). Кожна республіка вже мала власну конституцію. Од нак створення Союзу робило необхідним прийняття спільного документа, підготованого протягом 1923 р. конституційною комісією на чолі з Каліні-ним і остаточно схваленого 11 з'їздом Рад СРСР 31 січня 1924 р. Конституція 1924 р. формально узаконювала союз рівноправних і суверенних націй. Вона проголошувала право республік на відділення і входження в СРСР нових соціалістичних республік, створених всередині країни або поза нею. У другій половині 20~х років сталися численні територіальні зміни. Утворилося кіль ка автономних республік і три союзні (Туркменія і Узбекистан, що до цього входили до складу РРФСР, і Таджикистан, який у 1929 р. відділився від Узбе кистану). Значну частину своїх повноважень ці республіки передали союз ним органам: міжнародне представництво, оборона, перегляд кордонів, вну трішня безпека, зовнішня торгівля, планування, транспорт, бюджет, зв'язок, гроші і кредити. Які ж органи були союзними?
Передусім, це був з'їзд Рад Союзу. Його вибори проходили на основі посереднього виборчого права з обмежувальними цензами, встановленими державою. Місцеві Ради обиралися безпосередньо чоловіками і жінками ста ршими 18 років. Виключення складали деякі категорії осіб, усунені від участі у виборах ще в 1918 р. За пірамідальною системою кожна Рада обирала по тім делегатів (від міста у п'ять разів більше, ніж від села) в більш велику Раду - району, області, республіки, а потім на з'їзд Рад Союзу, який скликався раз на два роки. Останній у свою чергу передавав повноваження Центральному Виконавчому Комітету (ЦВК), що складався з двох законодавчих палат: Ради Союзу (приблизно 400 чоловік, які представляли союзні республіки пропор ційно їх населенню) і Ради Національностей (приблизно 130 чоловік, по 5 від автономних або союзних республік і по одному від автономного округу, що компенсувало чисельну перевагу РРФСР в Раді Союзу). Збираючись три рази на рік, ЦВК передавав свої повноваження двом постійним паралельним ор ганам: Президії ЦВК (що спочатку складалася з 21 чоловіка) і Раді Народ них Комісарів (Раднаркому), виконавчому і адміністративному органу, на діленому ще й деякими законодавчими функціями. Народні комісаріати ке рували галузями народного господарства. За Конституцією були створені три види комісаріатів: союзні (закордонних справ, армії та флоту, зовніш ньої торгівлі, шляхів сполучення, зв'язку); союзно-республіканські, існуючі одночасно па союзному і республіканському рівнях (економічні і соціальні питання); і республіканські, які розглядали справи, що не входили в компете нцію Союзу і об'єднаних органів (внутрішні справи, юриспруденція, народ на освіта та іпш.). Державне політичне управління (ДНУ), що замінило ВНК в 1922 р., мало статус союзного комісаріату.
Незважаючи на аванси, надані республікам, Конституція 1924 р. «заохо чувала» постійне втручання центральної влади у справи республік (розділ IV, статті з 13 по 29). Рішення виходили з центру, він же контролював пери ферійні власті. Навіть при тому, що не було формально заявлено про тимча совий характер союзної структури, введеної Конституцією 1924 р., стало ясно, що вона була задумана як тимчасова конструкція, як «навчання, школа ін тернаціоналізму» (Елен Каррер д'Анкосс). Радянська союзна структура, яка була тимчасовою поступкою відсталій суспільній свідомості, повинна була створити умови для самостійного занепаду.
4. Як створити «новий соціум смільної долі»?
Яким чином можна було забезпечити цей процес в такому неоднорідно му об'єднанні, як СРСР? У 20-х роках було випробувано багато досить супе речливих підходів до створення «нового соціуму спільної долі», який знищив би місцевий сепаратизм, знайшов би компроміс між комуністичними плана ми загального об'єднання і національними традиціями, породив би нову куль туру - «пролетарську за змістом і національну за формою» (Сталін). Це пе редбачало вкорінення і проникнення національних комуністичних партій у місцеві умови; знищення культурних традицій неслов'янського населення, все більша одноманітність умов життя і соціальних структур; перевага окремих мов і культур за рахунок інших, щоб не допустити об'єднань навколо націо нальних рухів (наприклад, татар і казахів); послідовну інтеграцію місцевої промисловості в державну.
У 1921-1922 рр. більшість національних комуністичних партій були ви чищені від «підозрілих елементів». У Туркестані місцеві партійні організації втратили 75% комуністів, в Грузії 38%, у Вірменії 27%. Росіяни становили 55% від числа тих, хто вступив до компартії України у 1922 р. У 20-і роки заохочувалося поповнення політичних кадрів за рахунок місцевого населен ня. Результати такої політики незабаром проявилися на Україні (в 1927 р. 72% керівників були українцями), в Білорусії, на Кавказі. У Середній Азії вони відчувалися менше (у 1929 р. місцеві жителі становили лише 16% пар тійної адміністрації Узбекистану).
У той же час, бажаючи знищити традиції неслов'янського населення, центральні власті почали активно боротися законодавчо і на практиці з «пе режитками феодального і первісного ладу». Ряд декретів встановлював міні мальний вік для вступу в шлюб, необхідність згоди нареченого і нареченої, відміняв калим, викрадення нареченої, багатоженство, левірат. У противагу релігійним і світським судам створювалися народні суди. Центральні власті спробували - правда, без особливого успіху - залучити молодь і жінок до гро мадських організацій (комсомол, жінвідділи), щоб розірвати пута сім'ї та зви чаїв. Що стосується релігії, то до мусульман спочатку відносилися з більшою терпимістю, ніж до православних. У грудні 1917 р. уряд гарантував мусуль манам, що їх не будуть переслідувані, як при царському режимі. їм надава лася свобода віри і гарантувалася недоторканість культових споруд і пред метів, що підтверджувалося республіканськими конституціями у 1922-1923 рр., за якими служителі культу наділялися рівними з усіма правами. Однак у них нічого не говорилося про антирелігійну пропаганду. Проте, у другій половині 20-х років власті змінили свою позицію: коифісковували майно, що належало мечетям і медресе, у 1927-1928 рр. знищили традиційні суди і склепіння законів звичайного права, почали закривати медресе. Роз почавши загальний наступ на релігію, культурні і соціальні традиції, успад ковані від минулого, центральні власті провели справжню «революцію в пи семності» (десятки тюркських мов перейшли па латинський алфавіт), розши рили мережу шкіл, сприяли поширенню друкованих органів на місцевих мо вах. За всіма цими заходами переховувалася й політична підоснова: крім впро вадження нової ідеології і пролетарської культури, переслідувалася мета роз витку однієї народності (башкирів, каракалпаків, чий діалект отримав ста тус літературної мови, киргизів, що адміністративно відділилися від казахів, хоча в культурному відношенні вони складали єдине ціле) за рахунок інших (татар, казахів, узбеків), чиє стрімке зростання викликало побоювання у центру.
Нарешті, союзний уряд здійснив важливу сільськогосподарську рефор му (в Узбекистані, наприклад, 66 тис. бідних сімей отримали 320 тис. га зем лі). Була введена зрівняльна система розподілу води, організовані комітети бідних селян, яким належало вести класову боротьбу на селі.
5. Політика в області культури та релігії
Звичайно неп вважається періодом культурної, ідеологічної, соціальної та економічної розрядки між двома дуже напруженими епохами. Загалом ця оцінка є вірною, хоч і з деякими обмовками, для більшої частини країни, де відбувалися незначні і поступові зміни. Для неслов'янського населення, і зо крема для мусульман, особливо з 1925 р. неп був періодом «худжума» («на ступу по всіх фронтах») в рамках спільної стратегії розриву з минулим. Нова влада прагнула до одноманітності і хотіла вирівняти різні рівні розвитку ре гіонів всередині СРСР.
Започатковані у 1921 р. поступові і помірні зміни сприяли розгортанню суперечливої культурної політики, яка поєднувала репресії по відношенню до «ухильницьких» ідеологій з відносним нейтралітетом стосовно художньої творчості і літератури (звичайно, не аптимарксистських за змістом) і як і ра ніше примусовою освітою маси, менш догматичною, але, як з'ясувалося не забаром і менш «ефективною».
6 червня 1922 р. декрет визначив компетенції Главліту (цензура), зобо в'язаного здійснювати попереджувальний і репресивний контроль за воро жими випадами проти марксизму і культурної революції, за пропагандою національного та релігійного фанатизму, поширенням помилкових відомос тей і порнографії. Наступного року до Главліту додався Главрепертком для контролю за репертуаром театрів. Наприкінці серпня 1922 р. 160 діячів куль тури, яких було визнано «особливо активними контрреволюційними елеме нтами», за наказом ДПУ були вислані з СРСР або відправлені у Сибір. У перші роки непу особливих репресій зазнали священослужителі. 23 січня 1918 р. радянська влада обнародувала закон про відділення церкви від дер жави і школи від церкви, згідно з яким церква вже не була «юридичною осо бою», не мала права на власність, права отримувати субсидії і вести навчан ня в державних і приватних школах. Вона могла безкоштовно користувати ся культовими спорудами і предметами, а також вільно відправляти релігій ні обряди, якщо вони не порушували громадського порядку. Кожний грома дянин був вільним у виборі релігії, яку він міг сповідувати або не сповідува ти. Ієрархи церкви визнали цей закон (що має певні аналогії з французьким законом 1905 р.) неприйнятним. Патріарх Тихон піддав комуністів анафемі.
Священослужителі були оголошені «класовими ворогами» і стали жертвами репресій, оскільки під час громадянської війни вони часто надавали під гри мку контрреволюціонерам.
По закінченні громадянської війни власті вжили нових заходів проти церкви. У лютому 1922 р. держава конфіскувала у церкви коштовності на боротьбу з голодом. Опір сб-їщєників і віруючих викликав заворушення, за якими пішли процеси і страти. У липні 1922 р. група священиків, готових співробітничати з радянською владою, сформувалася в течію «живої церк ви», її представники провели в 1923 р. Собор, який відмінив патріаршество і рекомендував церкві наблизитися до потреб народу. Цей розкол змусив кож ного священика зробити для себе вибір. 28 червня 1923 р. патріарх Тихон визнав законність радянської влади. Проте, більшовики були непохитними по відношенню до церкви і розгорнули антирелігійну кампанію. У 1925 р. в неї включився «Союз безбожників», заснований О.Ярославським. Держава всіляко підтримувала видання різноманітної атеїстичної літератури (видав ництво «Атеїст», ілюстрована газета «Безбожник», тираж якої до кіпця 20-х років досяг 500 тис. примірників, псевдонаучний журнал «Антирелігіозник»), Антирелігійна пропаганда велася різними шляхами, висміюючи віру і звичаї (комуністичний Великдень, паради і карнавали під час релігійних свят) і пра гнучи показати перевагу науки і розуму. Після смерті патріарха Тихона у квітні 1925 р. вибори нового патріарха не відбулися. Його обов'язки взяв на себе митрополит Петро, висланий в 1926 р. в Сибір, а потім митрополит Сер гій, який закликав у червні 1927 р. «підкоритися законній владі Росії». Проти цього виступила група священиків, що об'єдналися навколо митрополита Іосифа (багато з них були відправлені па Соловки). У той час як церква роз ділилася у відношенні до влади, остання посилила контроль місцевої влади за ще існуючими приходами, видавши 8 квітня 1929 р. відповідний декрет. Введення в серпні 1929 р. 'тривалого робочого тижня (5 робочих днів, один день вихідний), по суті, скасовувало неділі та релігійні свята. Розпочався по вий виток репресій, пов'язаних із селянськими заворушеннями, які супрово джували колективізацію села починаючи з 1928-1929 рр.
«Методи марксизму - не методи мистецтва... Область мистецтва не така, де партія покликана командувати. Вона може п повинна надавати умовний кредит своєї довіри різним художнім угрупованням, які щиро прагнуть бли жче підійти до революції, щоб допомогти її художньому оформленню», - пи сав Троцький. У 20-і роки радянська влада ще не визначила чіткого відно шення до «лефівців» («Лівий фронт»), авангардистів, футуристів, пролетку-льтівців (вони відкидали «буржуазне» мистецтво і проповідували самостій ну пролетарську культуру, яка відкидала як зв'язок із минулим, так і партій ну опіку) і попутників (що не прираховували себе ні до якого напряму). У цьому значенні неп був періодом виняткового розквіту всіх областей духов ного життя.
Різко контрастуючи із блискучим інтелектуальним життям інтелігенції, культурний рівень маси піднімався дуже повільно. У березні 1922 р. Ленін писав: «У нас була смуга, коли декрети служили формою пропаганди. Це був час, це була смуга... Але ця смуга минула, а ми цього не хочемо зрозуміти». Як і в інших статтях останніх років (1922-1923 рр.), Ленін відмежовувався від тієї концепції «освіти маси», що переважала під час громадянської війни. Тоді «освіта» частіше за все зводилася до поверхневої ідеологічної обробки і до поспішного і неглибокого охоплення зачатків культури, в основному в армії. Ленін вважав за необхідне взяти від культурної спадщини Росії все «прогре сивне» і зайнятися навчанням мас на більш широкій основі. Тільки підняття загального культурного рівня могло покінчити з відсталістю країни і довес ти до свідомості людей політичні задачі. У той же час Ленін відкидав будь-яку ідею самостійного і незалежного розвитку народної культури. Як це по велося з 1917 р., навчанням маси повинні були керувати власті, визначаючи, яку потрібно вибрати учбову програму або книгу для читання.
Із введенням непу вибір книг став різноманітнішим, слабшав політич ний контроль. Держвидав уже не володів монополією па книговидавиицьку справу. Знову виникли приватні видавництва, які випускали твори російсь ких, радянських і зарубіжних авторів. Двадцяті роки були унікальним часом в історії Радянської держави, коли тираж книг частково визначався запита ми читачів. Кількість політичної літератури різко скоротилася. У 1927 р. її частка склала менше 15% усіх друкарських видань (не враховуючи газет).
Навчання грамоті не рухалося з місця, незважаючи на зусилля, які до кладалися в армії і суспільством «Геть неписьменність». Із самого початку ця організація добровольців виявилася нежиттєздатною через відсутність кош тів. Мета була настільки грандіозна, що навчання доводилося вести вибірко во. У 1924 р. у Смоленській області (2,5 млн. жителів, з них 58% безграмот них) тільки 4500 - в основному молоді робітники - навчалися грамоті. За пе реписом 1926 р. з'ясувалося, що 55% сільського населення старшого 9 років (сільські жителі складали більше 4/5 населення) не вміли читати. Зрозуміло, що в таких умовах ідеологічний вплив ускладнювався. Про це красномовно свідчило поширення газет на селі: в залежності від району одна газета припа дала па 200 або 1000 дорослих. За винятком великих міст, друковане слово займало нікчемне місце в свідомості величезної більшості радянських людей. Політична неписьменність як наслідок загальної неписьменності, особливо серед тих, хто повинен був бути посередником між владою і народом, ускла днювала поширення політичного впливу: більше 90% членів партії в кіпці 20-х років мали лише початкову освіту; 70% з них взагалі не читали газет. Таке положення не могло не позначитися на ході політичних суперечок.
II. «СОЮЗ РОБІТНИКІВ І СЕЛЯН»
На думку Леніна, сутністю непу повинен був стати союз робітників і се лян, оскільки тільки він міг вирішити проблему економічної відсталості кра їни. Економіка Росії була слабо розвиненою, вільного капіталу не вистача ло, сподівання на допомогу іноземного капіталу були тепер безнадійними. Вирішити насущні задачі можна було одним із двох взаємовиключаючих способів: або поліпшити постачання села засобами виробництва і таким чи ном підвищити продуктивність праці в сільському господарстві (при цьому потрібно було врахувати відтік капіталів з промисловості і сповільнення її розвитку), або всі кошти направити на індустріалізацію, щоб створити робо чі місця поза сільським господарством. В останньому випадку постражда-лою стороною ставали селяни. Царський уряд свого часу пропонував піти іншим шляхом. Ленінська концепція непу заперечувала можливість розвит ку тільки промисловості або тільки сільського господарства і неминучість ущемлення (прямого або непрямого) одного іншим як єдиного джерела еко номічного зростання. Промисловість і сільське господарство повинні були допомагати одне одному і розвиватися одночасно, за слідуючою схемою «ви робничого союзу»: відновлення важкої промисловості, орієнтованої, перед усім на те, щоб забезпечити сільське господарство засобами виробництва; заохочення дрібних сільських підприємців; імпорт сільськогосподарської тех ніки в обмін на сировину, яку радянська промисловість ще не могла оброб ляти. Швидке поліпшення технічної бази сільського господарства спричини ло б негайне збільшення його продуктивності і приріст сільськогосподарсь кої продукції, яка буде направлена па рийок. Таким чином, місто буде наго доване і країна знову зможе експортувати сільськогосподарську продукцію, отримуючи натомість машини і обладнання для промисловості. В той же час надлишки цієї продукції стимулювали б розвиток внутрішнього ринку і до зволили б промисловості накопичити нові коші п, необхідні для подальшого розвитку народного господарства.
Що ж залишилося від цього чудового проекту через шість років після введення непу? Якщо взяти тільки цифри зростання виробництва, то вони кажуть про відносний успіх. У порівнянні з 1913 р. загальне промислове ви робництво збільшилося в 1927 р. на 18%. Однак в період з 1924 по 1927 р. виробництво зерна скоротилося на 10% у порівнянні з довоєнним часом. За галом було відновлене поголів'я худоби, за винятком коней, чисельність яких поменшала на 15% у порівнянні з 1913 р. Збільшення площ під промислови ми культурами було певною мірою причиною того, що загальний обсяг сіль ськогосподарського виробництва виріс на 10% у порівнянні з 1909-1913 рр. Але, незважаючи на ці цифри загального характеру, ленінська програма була ще далекою від реалізації. Той факт, що в 1927 р. сільське господарство і про мислове виробництво наблизилися до рівня 1913 р., не міг приховати цілого ряду економічних і соціальних проблем, які ставили під загрозу майбутнє нової економічної політики. Наведемо тільки одну ключову цифру, по якій можна судити про масштаби аграрних труднощів. У 1926 р. кількість зерна для продажу па внутрішньому ринку було в два рази меншою, ніж у 1913 р. Мало того, що країна, яка в 1905-1914 рр. експортувала в середньому 11 млн. т зерна на рік, більше його не продавала, але тепер кожного року поставало питання про постачання міст, оскільки селяни наполегливо не хотіли торгу вати з державою і тим самим сильно гальмували розвиток всієї економіки.
Таке становище витікало як із слабкості структури сільського господар ства після семи років війни і революції, так і з серйозних помилок, допуще них урядом у внутрішній політиці в роки непу.
1. Неп у сільському господарстві
Спочатку революція па селі полягала у зведенні всіх господарств до єди ного економічного рівня і загальмування соціальної диференціації. Знищен ня великих володінь та їх розподіл дали кожнії! селянській сім'ї в середньому по 2 га придатної для обробки землі (приблизно 0,5 га на одну дорослу люди ну). Це було нікчемно мало, але все-таки дозволило багатьом вийти за межу бідності. Найбільш бідним безземельним селянам (12% в 1913 р. іЗ%в 1926 р.) дістався чисто символічний шматочок землі, найбільш багатим - тим, хто обробляв площі більше 10 га, - довелося повернути частину своїх земель під час перерозподілу 1918-1921 рр., коли відроджена сільська громада почала боротьбу за зрівнялівку. Наступні переділи землі все більше дробили наділи, число яких за час революції виросло з 16 млн. в 1914 р. до 24 млн. в 1924 р. Зникнення великих землевласників і значне ослаблення заможних селян спри чинило зменшення виробництва зерна, призначеного на продаж, оскільки до війни саме ці дві категорії виробників постачали 70% товарного зерна. У 1926-1927 рр. селяни споживали 85% власної продукції. Із 15% зерна, що йшло на продаж, 4/5 виготовлялося в господарствах бідняків та середняків. Курку лі, які становили 3 - 4% сільського населення, продавали 1/5 частину зерна. Все це не полегшувало роботу державних органів, які скуповували сільсько господарські надлишки.
Ще одним наслідком революції на селі була «архаїзація» селянства. Вона проявилася, передусім, у різкому падінні продуктивності праці - наполовину в порівнянні з довоєнним періодом. Це пояснювалося постійною недостачею знарядь виробництва і нестачею тяглових коней. У 1926-1927 рр. 40% орних знарядь складали дерев'яні сохи; третина селян не мали коней, основного «знаряддя виробництва» в селянському господарстві. Не дивно, що урожаї були найнижчими в Європі. Ця «архаїзація» проявилася також у замкненості селянського суспільства на самому собі, в поверненні до натурального гос подарства і зупинці механізму соціальної мобільності. 20-і роки стали пері одом розквіту сільської громади - органу дійсного селянського самовряду вання. Вона відала всіма питаннями колективного життя, але вже не здійс нювала, як раніше, дріб'язкової адміністративної опіки за кожним селяни-ном-члепом громади, ця функція перейшла до сільради та місцевих партій них осередків. Громадські традиції, живі, як ніколи, відбивали бажання ста вати повноправними незалежними господарями своїх наділів навіть у най більш заповзятливих (в основному молодих селян, що повернулися з армії). У 20-і роки менше 700 тис. селян вийшло із громад. До революції сезонні роботи були клапаном, який знімав напруження, що нагніталося перенаселе ністю села. У 20-і роки ця проблема залишалася як і раніше гострою. При загальному скороченні продуктивності праці надлишок сільського населен ня становив 20 млн. чоловік. Однак тепер вибір шляху його стоку значно обмежився. Якщо до війни приблизно 10 млн. селян щорічно йшли із села і займалися господарськими роботами на лісозаготівлі, або йшли в місто, то в 1927 р. ця цифра становила всього 3 млн. Труднощі, породжені сильним ско роченням відходництва, переважували економічні вигоди, принесені рево люцією селянству, що складалися з незначного розширення наділів і знижен ня непрямих податків та орендної плати.
У порівнянні з дореволюційним періодом селяни програли в дуже важ ливій області - в товарообміні, і зобов'язані цим вони були економічній полі тиці держави. Промислові товари були дорогими, поганої якості і, головне, важкодоступпими. У 1925-1926 рр. сечо переживало страшну пес гачу сільсь когосподарського обладнання (яке не оновлювалося з 1913 р.). Державні ж закупівельні ціни на зерно були дуже низькими і часто не покривали навіть його собівартості. Вирощувати худобу і технічні культури було набагато вигідніше. Цим і займалися селяни, ховаючи зерно до кращих часів, коли їм могла представитися можливість продані його приватним особам за більш високою ціною. Навіть неминуче за таких умовах зростання закупівельних цін на вільному ринку не надихало селян на продаж продуктів державі. Дефі цит товарів і занижені закупівельні ціпи, що робило для селян невигідним продаж зерна, примусили їх прийняти єдино логічну економічну позицію: вирощувати зернові, виходячи тільки з власних потреб і купівельних можли востей. Ця тактика селян пояснювалася, крім усього, згубним досвідом «вій ськового комунізму» і спогадами про продрозкладку. Селянин, таким чи ном, виробляв стільки зерна, скільки було йому необхідно для прожитку і можливих покупок, але при цьому відмінно розуміючи, що варто владі помі тити у нього найменший достаток, як він відразу буде прирахований до «класу куркулів». Насправді ці «сільські капіталісти» дуже постраждали під час революції. Щоб виявитися в «класі куркулів», досить було найняти сезонного робітника, мати сільськогосподарську техніку, трохи менш примітивну, ніж звичайний плуг, або тримати двох коней і чотири корови (куркулі станови ли приблизно 750 тис. -1 млн. сімей). Самі критерії (частіше за все невизначе-ні) приналежності до куркульства («ворогів радянської влади») говорили про дуже неміцне положення цих землевласників, заможних хіба що за мірками російського села. «Небезпека з боку куркульства» пояснювалася наділі край нім напруженням між владою і селянами, яке виникало кожної осені, коли державні відомства та кооперативи не справлялися з планом по закупівлі на ринку зерна для міста й армії. Оскільки заможні селяни виробляли 1/5 зерна для продажу, власті зробили висновок, що закупівельні кампанії зриваються через куркулів, яким вдається виплачувати податки за рахунок технічних культур і продукції твариннш ггва і які приховують надлишки зерна, для того щоб продати їх весною за більш високими цінами. Насправді невдача закупі вельної кампанії (кількість зерна меншала з кожним роком: в 1926/27 м. було закуплено 10,6 млн. т, в 1927/28 м. - 10,1 мли. т, а в 1928/29 м. - 9,4 млн. т) пояснювалася ворожим відношенням не тільки куркулів, а всього селянства, пезадоволеного умовами купівлі-продажу і політикою влади.
У 1926-1927 рр. стало очевидним, що «союз робітників і селян» па грані розпаду. Прорахунки влади не обмежувалися пезбалансованою політикою цін. Уряд без уваги віднісся до різних форм кооперації, починаючи з артілей, і закінчуючи «товариствами по спільній обробці землі», які виникли стихій но і до 1927 р. вже об'єднували біля 1 млн. селянських господарств. Абсолю тно занедбаними виявилися радгоспи. Це здається тим більше дивним, що радгоспи були рідкими острівцями державного сектора на селі. Однак вони не могли бути зразком для дрібних землевласників, оскільки були дуже бід ними. Що ж до селекції насіння, поліпшення культури землекористування, сівозміни, укрупнення господарств, поширення агрономічних знань па селі, навчання агрономів та механіків - все це було записано в рішеннях і докуме нтах, що приймалися на найвищому рівні. Однак частіше за все такі рішення залишалися на папері.
2. Неп у промисловості
Всупереч ленінському плану промисловість не забезпечувала селян не обхідними товарами. Судячи по конфліктах, що виникали між керівниками ВРНГ, промислова політика 20-х років була непослідовною. Заступник го лови ВРІІГ з 1923 р. П'ятаков, талановитий адміністратор, але нікчемний економіст, виступав за централізовану індустріалізацію, яка планується при абсолютному пріоритеті важкої промисловості,! яка позбавляла б трести, що з'явилися під час непу, їх фінансової незалежності, заснованої на умовах ринку. У 1924-1926 рр. П'ятаков спробував встановити контроль за прибутком і амортизаційними фондами трестів легкої промисловості, щоб створити ін вестиційні фонди для важкої промисловості. На відміну від П'ятакова, який почав здійснювати з 1926 р. свої грандіозні задуми прискореної індустріалі зації, розраховані на найближчу десятирічку, Дзержинський, що очолив у 1924 р. ВРНГ, ратував за розвиток легкої промисловості, який приніс би дер жаві тимчасові, але швидкі прибутки і частково задовольнив би запити се лян. Однак мова йшла про виробництво досить обмеженого асортименту товарів, в основному текстилю, і селяни, що потребували головним чином інвентарю і техніки, не могли цим задовольнитися. У липні 1926 р. стався конфлікт між Дзержииським і П'ятаковим відносно економічної орієнтації ВРНГ. Після смерті Дзержинського (в липні 1926 р.) головою ВРНГ став Куйбишев - людина, абсолютно некомпетентна в області економіки, але бли зька до Сталіна. Курс на «надіндустріалізацію», запропонований П'ятако вим (незабаром зміщеним із своєї посади за зв'язки з Троцьким), був продо вжений новими керівниками, серед яких тепер переважали «сталшці» - Косі-ор, Межлаук та інші.
У занепаді знаходилася і дрібна сільська промисловість, яка могла за безпечити хоч би частину селянських потреб. Відсутність кредитів і податко вий гніт унеможливили практично розвиток цього сектора, який процвітав до революції. Рівень забезпеченості сільськогосподарською технікою в 1925-1926 рр. впав до найнижчої відмітки в порівнянні з 1913 р. Якою до 1926 р. у промисловості вже закінчувався відбудовний період, то в сільському госпо дарстві, особливо в його технічному оснащенні, погрібно було починати з нуля. Цього року поновилася робота існуючих промислових підприємств і загалом був досягнутий рівень 1913 р. Повинен був розпочатися повий, на багато складніший період. У 1926 р. перед промисловістю постала серйозна проблема: було потрібне кардинальне оновлення промислового обладнан ня, яке використовувалося ще з довоєнних років. Модернізація передбачала не тільки спорудження нових виробничих потужностей, але й набагато біль ші капіталовкладення, ніж було потрібно на відновлення існуючих промис лових структур. Необхідно було ухвалювати термінові рішення.
Уповільнені темпи промислового зростання в 20-і роки викликали по стійно зростаюче безробіття (і млн. городян в 1923-1924 рр. і більше 2 млн. у 1927-1928 рр.). Безробіття, викликане кризою ремісничого виробництва і непродуманим розподілом малокваліфіковапої робочої сили, насамперед ударило по молоді. Після розрухи 1917-1921 рр. під час економічного підйо му 1923 р. в промисловість в основному наймали досвідчених робітників.
Незважаючи па встановлене профспілками правило, згідно з яким під приємства зобов'язувалися брати на роботу певне число молодих людей, останні становили тільки 20% від загального числа найнятих. Крім того, цій погано навченій робітничій молоді довелося витримувати конкуренцію сіль ських робітників, згодних на меншу зарплату. Безробіття все більше усклад нювало соціальний та моральний клімат міста. Кожний четвертий дорослий був безробітним.
3. Суспільне невдоволення
Перед молоддю на довгий час постала проблема реальних перспектив і соціального просування. Незважаючи на боротьбу з неписьменністю, яка охопила більше 5 млн. чоловік, 40% сільських дітей від 8 до 12 років залиша лися поза школою. Асигнування на культуру були мізерними: реальна зар плата викладачів була вдвічі меншою, ніж до революції. На XV з'їзді партії нарком освіти Луначарський говорив, що радянська влада виділяє школам коштів менше, ніж царський уряд. Можливість дістати освіту як і раніше була дуже малою і в місті, незважаючи на робітничі університети (робітфаки) - 50 тис. учнів і фабрично-заводські училища (ФЗУ) - 90 тис. В інститутах (120 тис. студентів) чверть місць виділялося для «рекомендованих» від партії або профспілок. Таке положення не могло загасити зростаюче невдоволення мі ської молоді, що розчарувалася в нені.
Почуття незадоволення особливо виражалося через «розбещеність» в особистому житті: законодавчо проводилася лінія на руйнування сімейного укладу (дозвіл абортів, брак «сіє ґасіо» був прирівпений до законного браку, розлучення стало можливим за усною заявою одного з подружжя, без рішен ня суду). Починаючи з 1921 р. в Москві та Петрограді середня тривалість шлюбів не перевищувала восьми місяців, число розлучень у період з 1922 по 1928 р. зросло в шість разів. На одне народження дитини доводилося три офіційно зареєстрованих аборти. У 20-і роки справи про встановлення бать ківства і виплату аліментів збільшилися одночасно з кількістю розлучень і досягли в 1929 р. 200 тис.
Ще одним свідченням хвороби суспільства стала корупція, породжена існуванням цілого прошарку посередників, дрібних спекулянтів і приватних торговців, які укладали угоди з продажними чиновниками. У суспільстві іс нували дві ієрархії і два шляхи для кар'єри: один (що вже відмирав) заснову вався на багатстві (загалом, дуже відносному) - шлях непмаиів, підприємців і торговців, інший (на зльоті) визначався місцем у державному або партійно му апараті. У суспільстві, де економічне зростання не забезпечувало зайня тості населення, величезний бюрократичний апарат - більше 3,5 млн. держа вних службовців, - бездіяльний, корумпований і малокваліфіковапий (в 1928 р. на всю країну нараховувалося тільки 233 тис. фахівців з вищою освітою і 228 тис. із закінченою середньою спеціальною), залучав до себе всіх, хто мріяв про малостомлюючу роботу або про частинку влади.
Існування паразитичної бюрократії, культурний застій, корупція, «роз бещеність», неможливість просунутися по службі, безробіття загрожували радянській владі. У країні, відсталій майже у всіх галузях народного госпо дарства, суспільство, про яке мріяли більшовики, придбавало вигляд соціу му, де заправляли тунеядці, паразити, спекулянти та продажні чиновники. Щодня збільшувалося провалля між незбутньою ідеєю та реальністю. Зага льне «нехлюйство» і «соціальна деградація» за поблажливого потурання вла ди призвели до того, що в кінці 20-х років перевалена більшість комуністів висловилася за необхідність «великого стрибка» уперед, який означав би, як у часи «військового комунізму», повернення до першоджерела і чистоти ре волюційного вчення, «перекрученого» новою економічною політикою.
4. Суперечки про шляхи розвитку країни
Проблеми, викликані різними труднощами, і все більш явна невдача ідеї «союзу робітників і селян» викликали жваві внутрішньопартійні суперечки протягом усіх 20-х років. Зіткнулися два напрями: «лівий», що найбільш по слідовно відстоювався Троцьким, Преображенським і П'ятаковим, який про водив цю лінію через ВРНГ, і «правий», головним теоретиком якого був Бу харці, а провідником цих ідей в ВРН Г - Дзержинський. Ще на XII з'їзді партії в 1923 р. Троцький наполягав на встановленні «диктатури промисловості». «Ножиці» між високими цінами па промислові товари і низькими закупіве льними сільськогосподарськими цінами відразу проявили нездатність про мисловості виробляти дешеві товари. Однією з головних задач стало зни ження собівартості і збільшення продуктивності праці. Троцький вважав, що ці задачі можуть бути вирішені тільки особливими зусиллями пролетаріату, оскільки він володіє командними важелями держави і повинен бути готовий до того, щоб падати кредит своїй державі, якщо ця держава в даний момент не може виплачувати йому повну зарплату. У подальші роки він часто пове ртався до думки про те, що «товарний голод» загрожує економічному бала нсу. Однак нарівні з проблемою зростання промислового виробництва по ставало найважливіше питання про інвестиції. У книзі «Нова економіка», яка вийшла в 1926 р., Преображенський знову повернувся до питання про «первинне соціалістичне накопичення», піднятого Троцьким у 1923 р. В умо вах ворожого міжнародного оточення і економічної відсталості країни кош ти, необхідні для індустріалізації, могли бути отримані тільки за рахунок їх «перекачки» з приватного сектора (в основному сільського господарства) в державний (соціалістичний). Це «переміщення капіталів» можна було зроби ти за рахунок оподаткування селянства (в основному заможного) і нерівного товарообміну. Таке «соціалістичне накопичення», що природно могло ви кликати невдоволення великої маси дрібних селянських виробників, дозволяло збільшити обсяг промислового виробництва в рамках одного плану і знизити ціни на промислові товари, що згодом повинне було переконати се лян в правильності такої політики.
Бухарін вважав, що така політика «вбивала курку, яка несе золоті яйця» і позбавляла «союз робітників і селян» останньої надії на майбутнє. На його думку, потрібно було, передусім, забезпечити потреби селян, переконати їх у вигідності виробляти більше продуктів і послідовно розвивати ринкову еко номіку. Про це він говорив у своєму знаменитому виступі 17 квітня 1925 р., де закликав селян «збагачуватися, не боячись ніяких репресій». Щоб якимось чином ліквідувати технічне відставання, у селян залишався один вихід: об' єднуватися у виробничі і розподільні кооперативи, підтримувані державою. Завдяки цим кооперативам селянська економіка поступово вийшла б на рі вень державного сектора, надавши йому потрібні кошти для того, щоб він «черепашачими кроками» рухався до соціалістичної економіки. Бухарін вва жав, що цей процес повинен продовжуватися кілька десятків років, але все ж це було менш небезпечно, ніж різкий розрив відносин із селянством, який неминуче стався б через дуже високі темпи індустріалізації, здійснюваної за рахунок села.
У інших партійних керівників - Сталіна, Каменева, Зииов'єва - не було чіткої позиції в питанні про шляхи економічного розвитку країни. У своїх рішеннях вони керувалися поточною політичною стратегією, метою якої була боротьба за владу. Так, до 1924 р. Зипов'єв і Каменєв підтримували Сталіна проти Троцького, але, починаючи з 1925 р. вони перейшли на «ліві» позиції і виявилися на одній стороні з Троцьким проти Сталіна та Бухаріна. Сталін же умів майстерно лавірувати і вставати в позу неупередженого судді між тими й іншими, щоб забезпечити за собою політичну перемогу і завоювання влади.
III. ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА
1. «Остання ленінська битва»
25 травня 1922 р. Ленін переніс перший приступ хвороби з подальшим правостороннім паралічем та афазією. До роботи він зміг повернутися, хоч і не в повній мірі, лише наприкінці вересня. До того як 16 грудня його уразив другий приступ, а потім 10 березня 1923 р. - третій, після якого він остаточно був усунений від всякої політичної діяльності, Ленін написав кілька важли вих статей, де по багатьох пунктах висловлював незгоду зі своїми колегами, особливо із Сталіним, і де він виявляв занепокоєння відносно майбутнього партії. Перший конфлікт між Леніним і Сталіним виник у зв'язку з тим, що Сталін запропонував відмовитися від монополії зовнішньої торгівлі. Другий, набагато більш серйозний, стосувався національного питання. 11 ід час хвороби Ленін продиктував замітки і статті про можливих наступників, про необхідну, на його думку, реорганізацію партійного апарату і про перспек тиви непу. У трьох основних статтях (від 23-31 грудня 1922 р. і 4 січня 1923 р.), часто помилково званих «ленінським заповітом», Ленін дав оцінку шести найближчим своїм соратникам. Він вважав головною небезпекою для стабі льності і єдності партійного керівництва суперництво Сталіна і Троцького. Перший «зосередив у своїх руках неосяжну владу», і Ленін не був упевнений, що Сталін «зуміє завжди досить обережно користуватися цією владою». Дру гий - «мабуть, найбільш здібна людина в справжньому ЦК», але «виділяєть ся надзвичайною самовпевненістю і надмірним захопленням чисто адмініст ративною стороною справи». Ленін вважав, що Каменеву та Зинов'єву не можна докоряти в їх помилках під час революції, але, проте, це, «звичайно, не було випадковістю». Кілька слів було присвячено Бухаріпу і П'ятакову: Ленін називав їх «найбільш видатними силами (із наймолодших сил)». «Бу харін не тільки найцінніший і найбільший теоретик партії, він також закон но вважається улюбленцем всієї партії, але його теоретичні переконання дуже з великим сумнівом можуть бути віднесені до цілком марксистських». Що стосується П'ятакова, то він був «людиною, безсумнівно, видатної волі і ви датних здібностей, але дуже захопливою... адміністраторською стороною справи, щоб на нього можна було покластися в серйозному політичному пи танні». Через десять днів Ленін додав кілька критичних рядків про Сталіна: «Сталін дуже грубий, і цей недолік, цілком терпимий в середовищі і в спілку ванні між нами, комуністами, стає нетерпимим на посаді генсека. Тому япро-понуго товаришам обдумати спосіб зміщення Сталіна з цього місця...»
У січні - лютому 1923 р. Ленін продиктував ще п'ять статей, де знову повертався до двох питань першорядної важливості, вже порушених у груд ні. Перше стосувалося реформи урядового апарату. Це питання непокоїло Леніна з початку 1922 р., коли він особисто наполягав на тому, щоб в основ них великих містах Росії був проведений облік радянських чиновників. До кумент був готовий до осені, але за наказом Сталіна до Леніна він так і не дійшов. Усвідомлюючи, що відбувається бюрократизація партії і зростання впливу таких установ, як Секретаріат, Політбюро та Оргбюро, Ленін запро понував посилити авторитет ЦК, подвоївши число його членів (за рахунок партійців пролетарського походження), обрати нову Центральну Контроль ну комісію (яка засідала б разом із Центральним Комітетом), яка також скла далася з «істинних пролетарів», і, нарешті, значно скоротити величезний (12 тис. чоловік) апарат Робітничо-селянської інспекції, з 1919 р. очолюваної Сталіним, довівши його до кількох сотень непідкупних людей «хорошого» соціального походження (тобто пролетарського). Однак цих пропозицій було недостатньо, щоб позбавити Секретаріат, і зокрема Генерального секретаря, тієї неосяжної влади, яку він отримав після заборони в березні 1921 р. фрак цій, що ослабило авторитет партійного з'їзду. Було передбачено, що члени ЦКК будуть тепер не виборними, а призначатися Оргбюро. За таких умов контроль партійних органів за викликаючими підозру бюрократичними стру ктурами дуже обмежувався.
Всі останні ленінські пропозиції будувалися на одному ідеалістичному постулаті: хороші особисті якості людей здатні перемогти будь-які трудно щі. Ленін не розумів, що в суспільстві, послабленому революцією, інертному, іноді відкрито ворожому по відношенню до нової влади, вплив бюрократії стає величезним. Інша проблема, що непокоїла Леніна, про яку він говорив у останніх роботах, стосувалася майбутнього російської революції, що відбу лася, всупереч усій марксистській логіці, в економічно відсталій країні, яка стояла на півдорозі між капіталістичною Європою та Азією, в країні, якій не вистачало культури, щоб відразу перейти до соціалізму. Ленін визнавав, що більшовики захопили владу за наполеонівським принципом: «Спочатку тре ба вплутатися в серйозний бій, а там вже видно буде», не рахуючись із відсу тністю для цього соціальних та економічних передумов. Комуністи встано вили диктатуру пролетаріату, коли пролетаріат складав меншість населен ня, створили робітничу партію, де робітники складали меншину; почали від новлювати капіталізм (неп) після революції, званої «соціалістичною». Яким могло бути майбутнє революції, яка виходить із помилкових посилань? Ле нін вважав, що революції загрожують дві серйозні небезпеки: розвал єдності партії і «союзу робітників і селян». Першої небезпеки можна було позбутися, негайно реорганізувавши ешелони влади і усунувши від керівництва Сталі на. Боротьба з другою вимагала політичної обережності і часу. Ні в якому разі не можна «нести відразу чисто і вузькокомуністичні ідеї в село», вважав Ленін. Тільки довга і послідовна «культурна революція» могла б справитися з «напівазіатським неуцтвом маси» і в майбутньому відкрити шлях до соціа лізму. Цій «культурній революції» повинна була допомагати кооперація. «Зараз усе, в чому ми маємо потребу, - це в тому, щоб організувати населен ня в кооперативи в широких масштабах». По цьому пункту (як і по багато яким іншим) Ленін займав тепер позицію, протилежну тій, якої раніше до тримувався. Ленін завжди вважав систему кооперативів «буржуазною» дія льністю, тепер же він роз'яснював, що «при суспільній власності на засоби виробництва і з перемогою пролетаріату над буржуазією система цивілізо ваних кооператорів стає системою соціалізму». Ставка па «союз робітників і селян» і «особисті якості» виявилася помилковою.
2. Перші битви за владу
Через кілька тижнів після третього приступу, що знову вразив Леніна, відбувся XII з'їзд РКП(б). З'їзд ухвалив пропозиції Леніна про розширення складу ЦК і злиття Робітничо-селянської інспекції з Центральною контроль ною комісією. Керував нею Куйбишев - людина, особисто віддана Сталіну. Доповідь з національного питання не викликала особливої критики, незва жаючи на виступи грузинських комуністів, які заявили, що безглуздо вести мову про яку-небудь автономію республік, коли все вирішує центральна вла да. Троцький вирішив не виступати з національного питання із замітками, переданими йому Леніним. У них різко критикувалася політика Сталіна, Дзержинського та Орджонікідзе в Грузії, що робило позицію Сталіна в цьо му питанні особливо хиткою. Пізніше Троцький пояснював, що він не обна родував ленінські вказівки, побоюючись, що подібний виступ міг бути ви тлумачений як бажання розпочати боротьбу за ленінську спадщину ще за його життя. Мовчання Троцького, без сумніву, пояснювалося також боязню похитнути єдність партії та її апарату в той момент, коли катастрофічна еко номічна ситуація в країні посилювала вплив «робітничої опозиції», що вже виявлялася в численних страйках і створенні підпільних груп («Робітнича правда», «Робітнича група»). Ці об'єднання, які зуміли розповсюдити свої листівки навіть серед делегатів з'їзду, викривали «нову буржуазію» - партій них функціонерів - і закликали до створення достовірно робітничих органі зацій у партії та профспілках, які могли б допомогти пролетаріату знайти класову самосвідомість, необхідну для оволодіння владою.
Замість того, щоб виступити з національного питання, Троцький гово рив на з'їзді про економічну кризу. Нін блискуче визначив «кризу ножиць» і добився прийняття резолюції про необхідність поліпшити планування про мислового виробництва. І Іезважаючи па зусилля 1 Гятакова, який намагався реалізувати резолюцію через ВРНГ, протягом кількох років це залишалося лише благим наміром. У результаті побоювання зруйнувати єдність партії зіграли на руку Сталіну, який отримав найбільшу вигоду від цього вичікува льного з'їзду.
Уявна єдність, продемонстрована XII з'їздом, продовжилася недовго. На вересневому пленумі ЦК 1923 р. відбулася дискусія з проблеми «ножиць»: невеликою перевагою голосів було прийняте рішення про пониження цін на промислові товари. З питання про «партійну дисципліну» думки також роз ділилися. Доповідач від підкомітету з «партійної дисципліни» Дзержинський запропонував деякі заходи по зміцненню ідеологічної єдності партії: напри клад, зобов'язати кожного комуніста передавати ДПУ будь-які відомості про існування фракцій і ухилів. Ця пропозиція, сприйнята багатьма як справжня провокація, була подібна до рішення Троцького відправити 8 жовтня лист у ЦК, де він звинувачував «диктатуру апарату» в економічних труднощах у країні, а також в огидній обстановці всередині партії і оголошував про свій намір публічно висловитися про це на зборах активістів. Через тиждень ті ж ідеї з'явилися в платформі, адресованій Центральному Комітету і підписаній 46 ветеранами революції (Преображенським, Серебряковим, Бубновим, Сапроновим, П'ятаковим, Мураловим, Антоновим-Овсієнко та інш.). «Плат форма 46-ти» звинувачувала «фракцію більшості в Політбюро» в гострій економічній кризі. Вона пояснювала «кризу партії» розривом, що постійно збільшується між верхівкою Секретаріату і рядовими членами, між чиновни ками, призначеними зверху, і масою, яка не бере участі в партійному житті, вважала хибною практику призначення відповідальних осіб усіх рівнів ра дянської ієрархії. Для Політбюро не склало труднощів затаврувати «декла рацію 46-ти» як «акт фракційності» переважною більшістю голосів, викори ставши загальне здивування тим, що Троцький, відомий своєю авторитарні стю і бажанням підпорядкувати суспільство жорсткій дисципліні, раптом перетворився на «головного демократа». В той же час Політбюро вислови лося за «демократизацію» партії, «яка затрималася виключно через грома дянську війну» і «низький політичний рівень» комуністів. Протягом місяця сотнями публікувалися резолюції первинних партійних організацій про спо соби подолання цих недоліків. 5 грудня 1923 р. Політбюро закрило вміло організовану дискусію, прийнявши документ, який повинен був задовольни ти опозицію і в економічній, і в політичній областях. Не зовсім довіряючи цій заяві, складеній із суцільних загальних фраз, Троцький спробував закли кати первинні парторганізації домогтися справжньої демократизації. 11 гру дня була опублікована стаття «Новий курс», де Троцький пояснював, що ні яка демократизація не може статися «зверху». Партія повинна взяти під кон троль свій апарат, перетворивши його у виконавця колективної волі, і при брати тих, хто не виносить ніякої критики. До того ж тільки демократизація дозволила б партії забезпечити дійовий контроль над роботою підприємств. Втручання в цю роботу партійного апарату, який не знає ні реального поло ження справ, ні місцевих умов, може тільки дезорганізувати виробництво. З появою статті Троцького дискусія поновилася у засобах друку і партійних осередках.
XIII партконференція (16-18 січня 1924 р,), на якій Троцький був відсут ній через хворобу, беззастережно засудила Троцького й опозицію, звинува тивши їх в антибільшовистському ревізіонізмі та антиленінському ухильни цтві. Щоб довести, що керівництво партії не потерпить ніякого вияву інако мислення, з ініціативи Сталіна конференція обнародувала сьомий пункт ре золюції про «Єдність партії», який був прийнятий на X з'їзді і до того часу залишався в таємниці: «З'їзд дає ЦК повноваження застосовувати в разі по рушення дисципліни або відродження або допущення фракційності всі заходи партійних стягнень аж до виключення з парти, а по відношенню до членів ЦК переведення їх у кандидати і навіть, як крайню міру, виключення з пар тії». Виключення загрожувало й тим, хто буде розповсюджувати необі'рум товані чутки і заборонені документи (натяк на «ленінський заповіт», текс і якого, як і раніше, не був офіційно оголошений). Нарешті, конференція при йняла резолюцію про еконо?,пчну політику, яка відкидала «індустріалістсь-ку» орієнтацію Троцького. Найбільш послідовних його прихильників висла ли із столиці або відправили за кордон із дипломатичними місіями (Іоффе - в Китай, Крестинського - в Німеччину, Раковського - в Англію).
3. Ленінська спадщина
Ленін помер 21 січня 1924 р. Сталін як Генеральний секретар партії очо лив організацію похоронів. За кілька тижнів по всій країні виник справжній культ особи Леніна. Він розпочався із створення «Комісії з увічнення пам'яті В.І.Ульянова», якій доручалося здійснити обряд поховання Великої Люди ни, чиє муміфіковане тіло повинне було покоїтися в мавзолеї на Червоній площі. Л.Красіну було доручено організувати бальзамування тіла. Культ Леніна виражався в будівництві численних пам'ятників вождеві, відкритті численних музеїв, «червоних кутків» навіть в найдрібніших установах, лави ні публікацій, починаючи від тоненьких брошур з життєписом Леніна, закін чуючи повними зборами його творів.
Сталін спробував, і небезуспішно, монополізувати право на ленінську спадщину, представившії себе єдиним законним поясшовачем його ідей. У квітні 1924 р. в Комуністичному університеті ім.Свердлова Сталін прочитав серію лекцій, виданих потім під назвою «Основи ленінізму». Основні поло ження, взяті ним із ленінського вчення, - необхідність дисципліни і єдності партії- авангарду і лідера маси. 1 Іопулярпе видання «Основ ленінізму» пови нне було стати першою обов'язковою для прочитання «теоретичною» робо тою для 203 тис. нових членів партії «ленінського призову». Через десять днів після смерті Леніна ЦК розгорнув широку кампанію по набору в партію мо лодих людей, переважно робітників, з метою значно змінити соціальний склад, середній вік і політичний рівень партії. Під скороспішпий «ленінський за клик» потрапили в основному політично малограмотні робітники. За заду мом організаторів набору вони повинні були підтримати боротьбу більшос ті Політбюро проти опозиції - хоч вони й були кандидатами, а не повнопра вними членами партії, їх всупереч Статуту допустили до виборів делегатів на XIII з'їзд у квітні 1924 р. Як і попередній, XIII з'їзд партії (23-31 травня 1924 р.) пройшов у атмосфері зовнішньої одностайності. Напередодні від криття ЦК ухвалив рішення не розбурхувати учасників з'їзду і не зачитувати їм «заповіт» Леніна, на чому наполягала Крупська. З його текстом ознайомилися тільки глави делегацій. З'їзд, таким чином, пройшов без особливих ексцесів. Знову був розширений ЦК (з 57 до 87 чоловік). З'їзд підтвердив своє рішення продовжувати економічну політику, засновану на дбайливому від ношенні до селянства і подальшому зниженні цін на промислові товари. Од нак кожний залишився при своїй думці: Сталін повторив, що оголошення війни апарату означає руйнування партії; Троцький, наполягаючи на деяких своїх позиціях, уперше ввів поняття «принципової самокритики».
4. Розкол «трійки»
Після закінчення з'їзду тактичний союз Сталін, Зинов'єв і Каменєв, що виник на початку 1923 р., почав тріщати по швах. Сталін розкритикував «те оретичні помилки» Зинов'єва (який начебто сплутав «диктатуру партії» з «диктатурою пролетаріату») і Каменева (який, співставивши «непманську» і «соціалістичну» Росію, насмілився припустити, що в Росії немає соціалізму). Цей неміцний союз («трійка») на час знову згуртувався в кінці серпня 1924 р. через меншовистське повстання в Грузії, швидко придушене, і, передусім, у відповідь на видану в жовтні 1924 р. книгу «УрокиЖовтня»Троцького. При-водячи різні історичні аналогії, Троцький розвивав тему, що стала основною в подальших його роботах: революція зраджена «правими». Особливо він обрушувався на Зинов'єва та Каменева, які в жовтні 1917 р. не зрозуміли, що революцію треба було починати в той момент, про який говорили Ленін і Троцький. Шість років потому, тепер уже разом із Сталіним, Зинов'єв та Каменєв знову продемонстрували свій «правий» ухил, не вірячи в успіх рево люції в Німеччині. Після цього їх не можна вважати ленінцями. Для Троць кого полеміка на історичні теми, які легко інтерпретувати в залежності від бажання, була ходінням по лезу бритви. Суперечка була нерівною і в полі тичному, і в практичному відношенні (чого не враховував Троцький): в той час як «Уроки Жовтня» зникали із обігу, вся пропагандистська партійна ма шина була мобілізована на критику вирваних з контексту уривків із цієї «не гожої» роботи. Каменєв, не вагаючись, звинуватив Троцького в його мен-шовистському минулому. Сталін став заперечувати роль Троцького в Жовт невій революції і громадянській війні. У цій суперечці народилася сталінська теорія «соціалізму в окремо взятій країні», джерело якої- зауваження Леніна, що промайнуло в одній із статей, написаних в 1915 р., де він говорив, що за виняткових історичних обставин революція може статися не одночасно в де кількох країнах, а в одній, окремо взятій країні. На цьому хиткому підмурів ку Сталін розвинув теорію про можливість побудови повноцінного соціаліс тичного суспільства в окремо взятій радянській країні на основі людських і природних ресурсів, і військової сили, яку потрібно зміцнювати у зв'язку з капіталістичним оточенням, очікуючи на більш сприятливі для світової революції обставини. Ця примітивна теорія тішила націоналістичні почуття і була прекрасно пристосована до психології рядового члена партії, втомле ного очікуваннями світової революції та остаточної побудови соціалізму (11 ід-твердженпя цьому я знайшов у архівах Смоленська. - Н.В.). Значення цієї теорії полягало ще й у тому, що вона парирувала аргументацію Троцького. який докоряв своїм противникам у відсутності революційного пориву, вони ж відповідали, що його мрії про світову революцію лише свідчать про невіру в сили своєї країни і комуністичну партію.
Преса обрушила на Троцького град обвинувачень, проти нього були направлені сотні резолюцій, прийнятих на партійних зборах, його позицію засудив січневий пленум ЦК 1925 р. У зв'язку з цим йому довелося передати пост військового наркома М.В.Фрунзе, однак Сталін наполіг на тому, щоб Троцький залишився в ГІолітбюро, тоді як Каменєв та Зинов'єв вимагали виключення його з партії.
Розгром Троцького зумовив долю «трійки». У 1925 р. почав намічатися конфлікт між центром і ленінградською партійною організацією. XIV парт-конференція, однак, пройшла без особливих зіткнень. Завдяки наполегли вим зусиллям Бухаріна (який незадовго до того висунув свій знаменитий ло зунг: «Збагачуйтеся!») на конференції був прийнятий ряд заходів на користь селянства (зниження промислових цін і земельного податку, пільги на орен ду землі і наймання робочої сили). Незабаром після конференції, на якій Ста лін повністю підтримав тези Бухаріна, Зинов'єв, глава ленінградської парт-організації, різко засудив цю політику «поступок куркульству». Свої погля ди він виклав у роботі «Ленінізм», де по-своєму трактував ленінські ідей. Зинов'єв нагадував, що Ленін завжди вважав неп стратегічним відступом, а не еволюцією, і, отже, не можна йти до соціалізму, коли підтримка селян ве деться не соціалістичними методами, і що теорія «побудови соціалізму в окре мо взятій країні» помилкова з точки зору ленінізму. 5 вересня Зинов'єв, Ка менєв, Сокольников і Крупська підписали «платформу чотирьох», яка в ос новних положеннях повторювала роботу Зинов'єва. У Ленінграді намітила ся нова опозиція, очолювана Зинов'євим. Все літо «Ленінградська правда» полемізувала з центральною пресою, намагаючись довести не тільки те, що саме вона є єдиною спадкоємицею дореволюційної «Правди», але й те, що Ленінград - «цитадель пролетарської диктатури в країні» і ленінградський пролетаріат - «творець трьох революцій» і «сіль землі пролетарської». Зино в'єв писав, що ленінградський пролетаріат складається з потомствених робі тників, серед яких дуже великий відсоток комуністів; московський пролета ріат, навпаки, дуже нестабільний, оскільки в ньому багато недавніх вихідців із села. Виходило, що пролетарська партійна організація Ленінграда на чолі із Зипов'євом гідна ленінської спадщини більше, ніж будь-хто. Конфлікт за гострився, коли Секретаріат ЦК усунув від роботи Залуцького, заступника Зинов'єва. У відповідь у Ленінграді були усунені з посад усі комуністи, що розділяли позицію Москви. Передвиборні конференції, на яких обиралися делегати на XIV з'їзд партії, проходили дуже бурхливо. Аж до того, що 10 грудня ленінградська партконференція направила лист московській органі зації, де звинувачувала її в «ліквідаторській невірі у перемогу соціалізму». За три дні до відкриття з'їзду (15 грудня) більшість у Політбюро запропонувала ленінградській організації «перемир'я»: не виносити на з'їзд розбіжності між організаціями, відновити на посадах усунених ленінградських секретарів і ввести до складу Секретаріату представника Ленінграда. Зинов'єв розцінив це, як пропозицію про «капітуляцію» і категорично відкинув її.
XIV з'їзд партії (18-31 грудня 1925 р.) відкрився в дуже напруженій об становці. Сталін представив звітну доповідь. Він узяв на себе роль пеупере-дженого посередника між «правими» і «лівими», між Бухаріним і Зинов'є-вим. Зинов'єв у дуже делікатній формі, без яких-небудь випадів проти Сталі на відкинув припущення, що основна загроза виходить від «лівих». Обста новка розжарилася, коли Крупська, виступаючи від імені опозиції, навела як зразок Стокгольмський з'їзд (1906 р.), де більшовики виявилися в меншині, і сказала, що більшість не завжди є правою. Загальне обурення викликав Ка менєв, який звинуватив Сталіна в «диктаті» та заявив, що той не здатний здійснювати єдність більшовистського керівництва і що він «проти ідеї вож дя». У одному із своїх риторичних виступів на з'їзді Сталін підтвердив, що тільки колективне керівництво може привести партію до мети. Звітна допо відь Сталіна була прийнята 559 голосами проти 65 (ленінградська опозиція). Знову був збільшений склад ЦК і Політбюро, куди увійшли Молотов, Воро-шилов і Калінін.
Відразу після з'їзду Політбюро доручило комісії під головуванням Мо лотова навести порядок в ленінградській партійній організації. «Обробив ши» місцеві партійні організації, зробивши кадрові переміщення відповіда льних працівників, скориставшись повноваженнями, наданими їй з'їздом, комісія за один місяць добилася майже одноголосного (96%) схвалення ле нінградськими комуністами лінії, прийнятої на XIV з'їзді. Зинов'єва усунули від керівництва ленінградською партійною організацією і замість нього при значили Кірова, якого викликали з Баку.
5. «Об'єднана опозиція»
Невдовзі за розпадом «трійки» (квітень 1926 р.) пішло створення нової, дуже різнорідної опозиції, до якої увійшли Зинов'єв, Каменєв, Троцький та їхні прихильники - Радек, Преображенський, Серебряков, П'ятаков, Соколь-ников, Аптопов-Овсієнко, Муралов та інші, активісти з «робітничої опози ції» (Шляпников) і з групи «демократичних нейтралістів» (Сапронов). Об'єднання було дуже неміцним, оскільки всі ці люди, які сварилися один з од ним з особистих і теоретичних мотивів, були єдині тільки в своїй неприязні до Сталіна. За останні роки більшість із них втратила свої пости і політич ний вплив. Зинов'єв більше не керував партійною організацією Ленінграда, Троцький - «Бонапарт без армії» - більше не був військовим наркомом. На прикінці 1925 р. він позбавився головної ідеологічної зброї проти Сталіна, публічно спростувавши автентичність ленінського «заповіту», опублікова ного в Сполучених Штатах Максом Істманом. Ідеї опозиції не доходили до первинних організацій через численні «фільтри» й перепони, що стояли на шляху інакомислення. Крім того, патологічний страх перед «фракціями», що проник вже і в первинні організації, позбавляв майбутнього будь-які дії мен шини проти «робітничої держави». Всяка боротьба з апаратом була зазделе-гідь приречена на невдачу, і опозиції залишалося тільки спробувати аргуме нтовано переконати масу. Троцький висунув тезу про те, що революція зра джена бюрократами і що країна знаходиться напередодні нового термидору, який приведе до перемоги бюрократії над пролетаріатом. Єдиним виходом була радикальна зміна політичного курсу: швидкий розвиток важкої проми словості, поліпшення умов життя робітників, демократизація партії, бороть ба із збагаченням куркулів. Як тільки була вироблена система аргументації, яка могла торкнутися певного прошарку робітників-комуиістів, опозиція опинилася перед необхідністю розповсюдити ці ідеї в масі. Опозиціонери (їх було кілька тисяч) почали створювати підпільні організації та виступати на зборах партійних осередків деяких підприємств, намагаючись налаштувати їх проти партійного керівництва. 1 Іаралельпо з цим керівники опозиції під готували заяву, представлену па липневому пленумі І ЦК 1926 р. Дискусії були настільки лютими, що в розпал засідання у Дзержнпського (голова ВРНГта ДІІУ) стався серцевий приступ, який спричинив його смерть. 1 Іолітбюро було перетасовано на догоду Сталіну: Зинов'єв замінений Рудзутаком, з'явилися нові кандидати в члени Політбюро: люди, близькі Сталіну - Мікоян, Апдрє-єв, Каганович, Орджонікідзе та Кіров. Обидва заступники Зинов'єва - Євдо-кимов і Лашевич - були зміщені зі своїх постів.
У подальші місяці окремі опозиціонери намагалися продовжити про пагандистську роботу в первинних партійних організаціях, на підприємст вах і в інститутах Москви та Ленінграда. Тепер за їх діяльністю невідступно стежило ДПУ, а Секретаріат і ЦК посилали на місця загони «інструкторів». Дискусії часто заходили у глухий кут. Боячись, що їх обиїдуть «екстремісти» з «робітничої опозиції», і побоюючись накликати на себе гнів всієї партії, шість найвпливовіших діячів опозиції - Троцький, Зинов'єв, Каменєв, Соко-льников, Євдокимов і П'ятаков 16 жовтня 1926 р. опублікували справжнє покаяння, де вони визнавали неправильність своєї фракційної боротьби і давали зобов'язання надалі підкорятися партійній дисципліні. Через кілька днів відбувся пленум ЦК (23-26 жовтня 1926 р.), який суворо засудив керів ників опозиції, дискредитованих своєю заявою. Троцького і Каменева ви ключили із складу Політбюро, Виконкому Комінтерну було запропоновано усунути Зинов'єва з посади голови, і в грудні його замінив Бухарін. На XV партійній конференції (27 жовтня - 3 листопада 1926 р.) розбита опозиція не мала ні права голосу, ні можливості висувати свої пропозиції. Капітуляція Крупської (яка вирішила, що опозиція зайшла надто далеко в критиці розко лу між апаратом і масою) ще більше ослабила її позиції. Стінограма цього засідання, де виступи опозиціонерів перериваються практично без кінця, не піддаються прочитанню, свідчить про погіршення відносин всередині партії, зниження рівня політичної культури і культури поведінки делегатів, про зро стаючу нетерпимість. «Тези» Сталіна про «побудову соціалізму в одній, окре мо взятій країні» були прийняті одноголосно. Випущені сотнями тисяч при мірників, вони озброїли «більшість» примітивною аргументацією, зрозумі лою низовому партійному пропагандисту, оскільки в її основі лежала націо нальна честь і віра в сили народу, який першим проклав дорогу до соціаліз му. Резолюція XV парткопференції не тільки засудила опозицію, але й зажа дала від неї публічного визнання своїх помилок.
Протягом кількох місяців повалена опозиція не подавала ознак життя. Придушення китайських комуністів у Шанхаї в травні 1927 р. дало привід 48 опозиціонерам 25 травня підписати декларацію, де вони викривали бездар ність і пепролетарський характер уряду, який виявляв довіру Чан Кайши. Справа була дуже делікатною, оскільки Великобританія щойно порвала ди пломатичні відносини з СРСР, і «більшість» під приводом загрози війни клей-мила будь-яку форму опозиції у зв'язку із складним міжнародним станови щем. Липневий пленум вирішив виключити із складу ЦК Троцького і Зино в'єва. Але рішення було відкладене після того, як обидва лідери погодилися черговий раз публічно покаятися і «беззастережно підкоритися владі ЦК». Однак восени 1927 р., усвідомлюючи реальний стан речей, знаходячись під постійним контролем ДПУ, опозиція, на яку щодня обрушувалися на десят ках партзборів (часто висуваючи аргументи антисемітського глузду: «Мож ливо, походження Троцького заважає йому повірити в можливості російсь кого народу?»), вирішила дати останній бій. У вересні вона представила про граму реформ і зажадала, щоб наступний ЦК, обраний на XV з'їзді, був тісно пов'язаний з масою і не залежав від апарату. Оскільки ЦК заборонив розпо всюджувати цю програму серед делегатів з'їзду, опозиція спробувала надру кувати її підпільно. ДПУ використало цей привід, щоб знищити всю органі зацію. Пленум ЦК, який відбувся 21-23 жовтня, вивів із свого складу Троць кого та Зинов'єва. Через два тижні Троцький відкрито завдав останнього удару: 7 листопада, в 10-у річницю Жовтневої революції, під час святкової демонстрації його сподвижники (Зинов'єв і Радек у Ленінграді, Раковський в Харкові, Преображенський і сам Троцький в Москві) розгорнули лозунги із своїми закликами. 14 листопада Троцького та Зинов'єва виключили з парі її, а Каменева і Раковського - з ЦК. Ще 93 видних діяча опозиції були виключе ні з партії на XV з'їзді. Деякі з опозиціонерів - Каменєв, Зинов'єв і ще біля 20 чоловік - покаялися в надії відновитися в партії після піврічного випробува льного терміну, більшість же (Троцький та його прихильники) відмовилися від такого публічного приниження. 19 січня 1928 р. «Правда» повідомила про «від'їзд» з Москви Троцького і ще 30 опозиціонерів. Насправді за два дні до цього вони були заслані в Алма-Ату.
6. Роздуми над невдачею
Через десять років, аналізуючи причини розгрому опозиції, Троцький пояснював його «перемогою сталінської бюрократії над масою». Подібне пояснення не витримує перевірки фактами: «маса» була на стороні опозиції в 1926-1927 рр. не в більшій мірі, ніж на початку 20-х років, тобто до «перемо ги сталінської бюрократії». Насправді в структурі партії (по визначенню, даному їй на X з'їзді), де меншина зобов'язана було підкорятися більшості, щоб уникнути обвинувачення у фракційності, зміна напрямів була справою випадку. Вона залежала від змін у складі партії; умов, у яких велися політич ні спори в первинних організаціях, і від того, кому належали важелі управ ління і структури влади всередині партії. У 20-і роки всі ці три чинники були проти опозиції і грали набагато важливішу роль, ніж тактичні прорахунки різних діячів опозиції.
Через десять років після Жовтневої революції в партії нараховувалося 1 мли. 300 тис. членів і кандидатів. Число «старих» більшовиків постійно ско рочувалося (в 1927 р. залишилося всього 8 ніс. чоловік, що вступили в пар тію до жовтня 1917 р.). Одночасно з цим йшов процес «плебеїзації» та оселя-нення партії. «Плебеїзація» - не те ж, що «опролетарювання». Незважаючи на масові кампанії по залученню робітників у партію («ленінський призов» 1924 р., «жовтневий набір» 1927 р.), тільки третину комуністів складали ро бітники, 60% членів партії займалися частіше за все некваліфікованою, але не фізичною працею в гігантському державному бюрократичному апараті. Так само як і на початку 1920-х років, вступ у партію був основним способом піднятися соціальними сходами. Ось деякі характеристики партії, що розви валася та набирала силу: великий відсоток молоді (85% комуністів молодші 40 років), нестача політичного досвіду (лише 2% секретарів парторганізацій вступили в партію до революції), низький освітній рівень (тільки 1% закін чив вищі учбові заклади). Низький політичний рівень - переважна більшість членів партії на відміну від «старих» більшовиків ніколи не читала класиків марксизму (щонайбільше вони знайомилися з популярними теоретичними роботами на зразок «Азбуки комунізму» Бухаріна і Преображенського або «Основ ленінізму» Сталіна) - значно полегшував ідеологічну обробку пер винних організацій райкомами та обкомами.
Стінограма звичайних партзборів, яка збереглася в Смоленському пар-тархіві, каже про те, що в 20-і роки рядовий комуніст не мав ніякого уявлен ня про суть ідеологічних розбіжностей в партії. Відгуки суперечок, які стря сали керівні кола, доходили до партосередків у спотвореному, навмисно спро щеному вигляді, через подвійний фільтр курсів політграмоти і присланих зверху «інструкторів». Так, судячи із стінограми, суперечка між Сталіним і Троцьким зводилася до того, що перший хотів будувати соціалізм в СРСР, а другий не хотів. Коли в 1930 р. секретаря партосередку попросили дати ви значення «правої позиції» Бухаріна, він дав наступну відповідь, дивну за своїм неуцтвом і наївністю: «Праве ухильництво - це ухил праворуч, ліве ухильни цтво - це ухил ліворуч, а сама партія прокладає дорогу між ними». Сила ста лінської позиції була в ідентифікуванні її з «центризмом», крайній простоті та неймовірному схематизму, що робило її доступною більшості неосвічених партійців. Будь-яка політична суперечка зводилася до боротьби «генераль ної лінії» центру, рупором якої був ЦК, з різними ухилами. Комуністам по стійно нагадували про загрозу капіталістичного оточення і, отже, про небез пеку для радянської влади будь-якого конфлікту в керівництві партії, викли каного політичними суперечками. Партії потрібно було згуртуватися навко ло «генеральної лінії», яка визначалася не внаслідок дискусій, а Централь ним Комітетом, єдиним гарантом єдності партії. Щоб зберегти його, партія повинна була бути не місцем дебатів, а полем дії. Якщо немає інструкцій -виникають «анархія» і «дискусії». Термін «дискусія» придбавав все більш принизливе забарвлення, по-перше, як протиставлення конструктивним і конкретним діям і, по-друге, внаслідок тієї концепції поняття «політична боротьба», яка склалася у низових комуністів. Десять років більшовистської влади не притупили гостроти внутрішнього і зовнішнього протистояння. Боротьба проти внутрішніх і зовнішніх ворогів партії і держави завжди за лишалася насущною задачею комуністів, а політичним суперечкам відводи лося дуже незначне місце. Дискусія завжди «нав'язувалася», до неї «приму шували» опозиція та які-небудь ухильники. Розглянути яке-небудь політич не питання означало, передусім, навішати ярлик на опонента (в 30-і роки - на «ворога»). Якщо суперечки не можна було уникнути, вона ретельно готува лася і планувалася. Кожний новий напрям або зміна лінії партії ще до обго ворення в осередках пояснювався і коментувався «інструкторами» і «пропа гандистами», які на попередніх зборах або курсах політграмоти роз'яснюва ли, хто правий, хто винен.
У 20-і роки посилився контроль вищестоящих організацій за низовими: під час обговорення важливих питань на зборах був присутнім представник райкому з функціями фіскала, якому було доручено стежити за найменшими відхиленнями від «генеральної лінії». В особливо «важких» випадках па міс це присилали інструкторів з Оргрозподілу, що підкорювався безпосередні,о Секретаріату. Оргрозподгл був створений в 1924 р. внаслідок злиття Оргбю ро і Навчрозподілу і перетворився у головний відділ Секретаріату, на який покладалися обов'язки по управлінню партійними органами і призначенню
кадрів.
У 1926 р. вийшла нова постанова, яка встановлювала порядок призна чення на той або інший партійний пост. Кандидати на 5500 найбільш важли вих партійних посад (загальна кількість партійних постів становила 25 тис.) призначалися безпосередньо Оргрозподілом і ЦК. Інші рекомендувалися райкомами та обкомами, які мали власну номенклатуру. Теоретично всі від повідальні пости вважалися виборними, але насправді ці вибори завжди «го тувалися» інстанцією, якій був підпорядкований цей пост. Партійні власті спробували скласти досьє на всіх комуністів. Це досьє (неповне і з великими труднощами) було зібране тільки до кінця 30-х років. У 20-х роках почала набирати силу Центральна контрольна комісія, на чолі якої стояли соратни ки Сталіна: до 1926 р. її очолював Куйбишев, потім Орджонїкідзе. За Стату том 1924 р. функції ЦКК і місцевих контрольних комісій полягали в послідо вній боротьбі проти всіх угруповань і фракційних рухів всередині партії, си стематичному спостереженні за нездоровими явищами в області ідеології, чистці ідеологічно шкідливих або морально розбещених елементів. Кожний рік контрольна комісія викликала 4-6% комуністів за різними мотивами, в основному за пияцтво (25-30%), політичну пасивність (25%) - частіше, ніж за «активну опозицію» (5-6%), за різні вияви кар'єризму, зловживання владою, бюрократизм (18-20%), неприкриту крадіжку (10%), віру і! Бога (5-6%), при належність до соціально далекого класу (2-4'/,)- Пр" непі контрольні комісії обмежувалися «легкими чистками» (попередженнями, осудом, рідко - виклю ченнями: в 1924-1927 рр. щорічно виключався тільки 1% усіх комуністів), ста раючись зберегти більш або менш гідний образ партії і караючи тільки за найбільш волаючі порушення. Однак з 1927 р. нами пнися зміни, які потім призвели до чисток всієї партії і державного апарату 1929-1932 р. Цього разу під лозунгом «ідеологічної монолітності» ставало біліли суворим відношен ня до політичної опозиції (тисячі троцькістів були виключені з партії наступ ного дня після закінчення роботи XV з'їзду). Зв'язки між ДПУ і контрольни ми комісіями, що стежили за найменшими відхиленнями в будь-яку сторону, стали більш тісними.
IV. КІНЕЦЬ НЕПУ
1. Зима 1927-28 р., хлібозаготовча криза
XV з'їзд підвів підсумки багаторічної боротьби з троцькізмом і заявив про його ліквідацію. Суперечки про визначення економічної полі гики були короткими. У резолюціях з'їзду намітилася поки ще погано сформульована тенденція до зміни політичного курсу «ліворуч». Це означало «посилення ролі соціалістичних елементів на селі» (делегати мали на увазі розвиток рад-госпів-гігантів, наприклад радгосп ім. Шевченко в Одеській області, про до свід якого писали годі всі газети); обмеження діяльності куркулів і непманів шляхом значного підвищення податків; заохочувальні заходи відносно най-біднішого селянства; переважний розвиток важкої промисловості. Виступи партійних діячів свідчили про глибокі розходження; Сталін і Молотов були особливо вороже настроєні протії куркулів-«капіталістів», а Риков і Бухарін попереджали делегатів з'їзду про небезпеку дуже активної «перекачки» кош тів із сільського господарства в промисловість. 1, проте, всі вони лише фор мулювали загальні задачі. 'З'їзд не прийняв ніякої конкретної програми. Зда валося, що майбутнє непу ще попереду.
Гпм часом, як тільки закінчився з'їзд, власті зіткнулися із серйозною кри зою хлібозаготівель. У листопаді постачання сільськогосподарських проду ктів державі сильно скоротилися, а в грудні положення стало просто катаст рофічним. Партія була захоплена зненацька. Ще в жовтні Сталін публічно заявив про «прекрасні відносини» із селянством. У січні 1928 р. довелося по глянути правді в очі: незважаючи на хороший урожай, селяни поставили тіль ки 300 мли. пудів зерна (замість 430 мли., як у попередньому році). Експорту вати було нічого. Країна виявилася без валюти, необхідної для індустріаліза ції. Більше того, продовольче постачання міст було поставлене під загрозу. Зниження закупівельних цій, дорожнеча і дефіцит промтоварів, зниження податків для найбідніших селян (що позбавляло їх від необхідності продава ти надлишки), плутанина на пунктах здачі зерна, чутки про початок війни, поширювані па селі. - все це незабаром дозволило Сталіну заявити про те, що в країні відбувається «селянський бунт».
Для виходу із цього становища Сталін і його прихильники в Політбюро вирішили вжити термінових заходів, які нагадували продрозкладку часів громадянської війни. Сам Сталін відправився у Сибір. Інші керівники (Анд-рєєв, Шверппк, Мікоян, Постишев, Косіор) роз'їхалися по основних зерно вих реї іонах (Поволжя, Урал. Північний Кавказ). Партія направила в село «оперуповноважених» і «робітничі загони» (було мобілізовано 30 тис. кому ністів), їм було доручено провести чистку в ненадійній і непокірній сільраді і партосередках, створити на місцях «трійки», яким належало знайти сховані надлишки, заручившись допомогою бідняків (за що отримували 25% зерна, вилученого у більш заможних селян) і використовуючи 107 статтю Карного кодексу, згідно з якою будь-яка дія, «що сприяла підняттю ціп», каралася позбавленням волі терміном до трьох років. Почали закриватися ринки, що вдарило не лише по заможних селянах, оскільки велика частина зерна па продаж знаходилася, природно, не тільки у «куркулів», але й у середняків. Вилучення надлишків і репресії посилили кризу. Звичайно, власті зібрали зерна майже стільки ж, як у 1927 р. Але наступного року селяни зменшили посівні площі.
Хлібозаготовча криза зими 1927-28 р. зіграла вирішальну роль в пода льшому: Сталін зробив ряд висновків (у багатьох його виступах в травпі-червні 1928 р.) про необхідність змістити акцент з кооперації, яка раніше га ряче захищалася Леніним, на створення «опор соціалізму» в селі - колгоспів-гігантів і машиино-тракторних станцій (МТС). Завдяки значним можливос тям цих «опор» по виробництву сільськогосподарської продукції для прода жу на ринку передбачалося, що вони дадуть державі 250 мли. пудів зерна (одну третину дійсних потреб), що дозволить забезпечити постачання клю чових галузей промисловості та армії, а також вийти на внутрішній і зовніш ній ринок, тим самим змусивши селян продавати надлишки державі. Почи наючи з 1927 р. почала складатися система «контрактації» (контракт перед бачав, що в обмін на продукцію, яку селяни постачають державі, вони отри мують від неї необхідну техніку), що дозволяло державі покращити конт роль за продовольчими надлишками. Влітку 1928 р. Сталін вже не вірив у неп, але ще не прийшов остаточно до ідеї загальної колективізації. За планом подальшого розвитку народного господарства (який був складений на неве ликий термін: три-чотпрп роки) приватний сектор повинен був існувати й надалі. У той же час набирала силу політична боротьба з «правою опозиці єю».
2. Розгром «правої опозиції»
На квітневому пленумі ЦК 1928 р. було висловлене невдоволення полі тикою продрозкладки, яка знову почалася, що нагадувало про часи грома дянської війни. На одному із засідань стало відомо також про промисловий саботаж у тресті «Донвугілля» (Шахтинский район Донбасу), де для роботи залучалися буржуазні фахівці і підтримувалися зв'язки із західними фінансо вими колами. Через кілька тижнів розпочався публічний процес проти 53 чоловік, (останній раз подібний суд відбувся над есерами в 1922 р.). Цей по казовий процес, якому належало згуртувати комуністів у боротьбі проти опозиціонерів, ухильників та інших ворогів, укріпив міф про «найманих са ботажників» (услід за ним з'явилися міфи про «куркульську загрозу» і «небезпеку праворуч»). Незважаючи на дуже напружену обстановку, у квітні 1928 р. більшість членів ЦК ще не була готова слідувати за Сталіним. У резо люціях, прийнятих на пленумі, підкреслювалася важливість ринкових відно син, засуджувалися перегини по відношенню до заможних селян. Був знехту ваний законопроект про новий сільськогосподарський Статут, де довічне землекористування дозволялося тільки членам колгоспів. Суперечки між прихильниками і противниками непу велися одночасно в ЦК, Політбюро (де Сталін, підтримуваний Куйбишевим, Молотовим, Рудзутаком і Ворошило-вим, мав у своєму розпорядженні незначну більшість; Калінін коливався, а Риков, Томський і Бухарін складали «праву опозицію») і в установах, що займалися плануванням. Економісти Держплапу розробили план помірного промислового зростання, де темпи накопичення капіталу співвідносилися з темпами зростання сільськогосподарського виробництва в рамках непу. Зі свого боку економісти з ВРНГ на чолі з Куйбишевим запропонували план більш швидкого зростання (135% за п'ять років), заснований головним чи ном на вірі в ентузіазм радянських людей і па положеннях економіста Стру-міліна, що розробив теорію, згідно з якою «задачею більшовиків було пере будувати економіку, а не вивчати її. І Іемає такої фортеці, яку більшовики не могли б узяти штурмом... Питання темпів промислового зросту вирішується за допомогою людської волі».
На пленумі ЦК, який відбувся з 4 по 12 липня 1928 р., сталося зіткнення різних точок зору. У промові Сталіна, опублікованій лише через кілька ро ків, підкреслювалося, що політика непу зайшла у глухий кут, що озлоблення класової боротьби пояснюється все більш відчайдушним опором капіталіс тичних елементів, що селянству доведеться витратитися на потреби індустрі алізації. Останнє з цих положень Сталін запозичив у Преображенського, не прийнявши, однак, ні обмовок, ні сумнівів останнього. Проте, у своїх резо люціях пленум не пішов за Сталіним. Бухарін за його власним висловом «при йшов у жах» від висновків, які, як вій вважав, доведуть країну до терору, громадянської війни і голоду, був упевнений, що Сталін буде маневрувати з метою добитися переваги на наступному пленумі і вирішив перенести поле міку в маси. Раніше піхто, навіть делегати VI конгресу Комінтерну (Москва, 17 липня -1 вересня), не були інформовані про розбіжності в керівництві пар тії. ЗО вересня Бухарін публікує в «Правді» «Замітки економіста», в яких ви кладає економічну програму опозиції. Згідно з автором статті, криза в країні була викликана ущербністю планування, помилками в політиці ціноутворен ня, дефіцитом промислових товарів, неефективністю допомоги сільськогос подарській кооперації. Курс ще можна було змінити, але тільки за рахунок певних поступок селянству (відкриття ринків, підвищення закупівельних цін на хліб, а при необхідності і купівля хліба за кордоном). Таким чином, Буха рін виступав за повернення до економічних і фінансових заходів впливу на ринок в умовах непу. Створювати колгоспи належало тільки в тому випад ку, коли вони виявлялися більш життєздатними, ніж індивідуальні господар ства. Індустріалізація необхідна, але тільки якщо вона буде «науково спла нована», провести її треба з урахуванням інвестиційних можливостей країни і в тих межах, в яких вона дозволить селянам вільно запасатися продуктами.
Незважаючи на високий науковий рівень, стаття Бухаріна викликала мало відгуків. Тим часом Сталін, передбачливо не розкриваючи імен (хто б повірив, що Бухарін або голова Совнаркому Риков стоять на чолі «небезпе-чеіого ухилу»?), виковував міф про «опозицію праворуч», про небезпечний ухил у партії, кінцева мета якого - створення умов для реставрації капіталіз му в СРСР. У листопаді 1928 р. пленум ЦК одноголосно засудив «правий ухил», від якого відмежувалися Бухарін, Риков і Томський. І цього разу вони керувалися бажанням зберегти єдність партії. Пригрозивши відставкою, до бившись незначних поступок, вони все ж в ім'я збереження єдності партії проголосували за сталінські резолюції, які суперечили їх принципам про не обхідність наздогнати і перегнати капіталістичні країни завдяки прискоре ній індустріалізації і розвитку величезного соціалістичного сектору в сільсь кому господарстві. Така поведінка лідерів опозиції, по суті справи, закріп лювала їх поразку. Взявши фактичну участь в одностайному голосуванні в Політбюро і ЦК, які засудили все ще анонімний «правий ухил» і схваливши нову лінію партії, вони не могли висловлювати свої думки без ризику бути звинуваченими в двоєдушності і фракційності. Протягом кількох наступних тижнів «права опозиція» втратила два бастіони: московську парторганіза-цію, перший секретар якої, прихильник Бухаріна Угланов, був знятий із сво го поста, і профспілки. VIII з'їзд профспілок, порушивши обіцянку ввести семигодинний робочий день, схвалив сталінські течи про прискорену індуст ріалізацію. Вплив голови профспілок Томського було значно послаблено введенням у президію п'яти сталіиців (в тому числі Кагановича) і встанов ленням більш жорсткого контролю Політбюро над керівництвом профспі лок. Бажаючи попередити можливу угоду між опозиційними угруповання ми, Сталін, нарешті, вирішився видворити засланого в Алма-Ату Троцького за межі СРСР.
Проте, «ліва опозиція», ослаблена розрізненістю її активістів і розгубле на у зв'язку з прийняттям нової лінії партії - на перший погляд близької «лі вій ідеї», - небезпеки більше не являла. Коли Троцький зважився (21 жовтня 1928 р.) закликати комуністів усіх країн на боротьбу з планами Сталіна, По літбюро, скориставшись цим, звинуватило його в створенні нелегальної «ан-тирадяпської партії». 21 січня 1929 р. Троцький був висланий у Туреччину. У той же день, у п'яту річницю смерті Леніна, Бухарін повторив свою концеп цію, опублікувавши статтю в «1 Іравді», присвячену «Політичному заповіту Леніна». Він показав різницю між ленінським планом кооперації - «мирним, поступовим і добровільним» внаслідок справжньої «культурної революції» -і сталінським проектом колективізації, заснованим на примушенні. Висно вок: третьої революції бути не повинно. Призначена, як і «Замітки економіс та», для обізнаного читача, ця стаття не викликала особливої реакції Сталі на. А ось повідомлення, які з'явилися наступного дня, що 11 липня 1928 р. мали місце контакти Бухаріна і Сокольникова з Каменевим, значно підірва ли престиж лідерів опозиції. Тепер вони повинні були пояснюватися перед ЦКК і вислуховувати обвинувачення в «дворушництві» і «фракційності». Квітневий пленум ЦК партії 1929 р. завершив розгром нарешті публічно ви критої опозиції. У ході його засідання, яке відкинуло останню пропозицію «правих» (дворічний план, задуманий з метою поліпшити становище у сіль ському господарстві), Сталін в не опублікованій тоді промові затаврував минулі та нинішні помилки Бухаріна: від ного опозиції Леніну в 1915 р. до «підтримки куркуля».
На XVI партконференції (квітень 1929 р.) опозиція вже не виступала про ти п'ятирічного плану у варіанті, запропонованому ВРНГ, який передбачав колективізацію 20% селянських господарств протягом п'яти років і приско рену індустріалізацію. Незабаром Бухаріп був знятий з посади головного редактора «Правди», а потім (3 липня) усунений від керівництва Комінтер ном. На чолі профспілок став Шверник. Риков подав у відставку з поста Го лови Раднаркому. ЦКК зробила загальну перевірку і чистку рядів партії, яка за кілька місяців призвела до виключення 170 тис. більшовиків (11% партск-ладу), причому третина з них - із формулюванням «за політичну опозицію лінії партії». Протягом літа 1929 р. проти Бухаріна та його прихильників розгорнулася рідкісна за своєю силою кампанія в пресі. їх щодня звинувачу вали у «посібництві капіталістичним елементам» та у «змові з троцькіста-ми». На листопадовому пленумі ЦК повністю дискредитована опозиція під дала себе публічній самокритиці. Бухарін був виключений із Політбюро.
3. Уперед без оглядки
У той час, як у вищих ешелонах влади один за одним розгорталися епі зоди боротьби прихильників і противників непу, країна все глибше й глибше занурювалася в економічну кризу, яка посилювалася непослідовними захо дами, в яких відбивалося «бродіння» в керівництві і відсутність певної полі тичної лінії. Показники сільського господарства в 1928-29 р. були катастро фічними. Незважаючи на цілий ряд репресивних заходів по відношенню не тільки до заможних селян, але й в основному до середняків (штрафи та ув'я знення у разі відмови продавати продукцію державі за закупівельними ціна ми, в три рази меншими, ніж ринкові), взимку 1928-29 р. країна отримала хліба менше, ніж рік тому. Обстановка в селі стала дуже напруженою: друк зазначив біля тисячі випадків «застосування насильства» по відношенню до «офіційних осіб». Поголів'я худоби поменшало. У лютому 1929 р. в містах знову з'явилися продовольчі картки, відмінені після закінчення громадянсь кої війни. Дефіцит продуктів харчування став загальним, коли власті закри ли більшість приватних лавок і кустарних майстерень, кваліфікованих як «капіталістичні підприємств,.». Підвищення вартості сільськогосподарських продуктів призвело до загального підвищення цін, що відбилося на купіве льній спроможності населення, зайнятого у виробництві. В очах більшості керівників, і насамперед Сталіна, сільське господарство несло відповідаль ність за економічні трудноті ще н том\. що в промисловості показники зро стання були цілком задовільними. Однак уважне вивчення статистичних да них показує, що всі якісні характеристики: продуктивність праці, собівар тість, якість продукції - йшли по низхіднії"!. Цей насторожуючий феномен сві дчив про те, що процес індустріалізації супроводжувався неймовірною роз тратою людських і матеріальних ресурсів. Це призвело до падіння рівня жит тя, непередбаченої недостачі робочої сили і розбалансованості бюджету у бік витрат.
Видиме відставання сільського господарства від промисловості дозво лило Сталіну оголосити аграрний сектор головним і єдиним винуватцем кри зи. Цю ідею він, зокрема, розвинув на пленумі ЦК у квітні 1929 р. Сільське господарство необхідно було повніємо реорганізувати, щоб воно досягло темпів зростання індустріальної о сектора. 1а думкою Сталіна, перетворення повніші були бути більш радикальними, ніж передбачені п'ятирічним пла ном, затвердженим XVI партконференцією а потім і з'їздом Рад (квітень -травень 1921) р.). При всій своїй сміливості - варіаіп ВР! !Г май намір збіль шити капіталовкладення в чотири рази в порівнянні з періодом 1924-1928 рр., домогтися за п'ять років зростання промислового виробництва на 135%, а національного прибутку на 82%, що й привело до його остаточної перемоги над більш скромним варіантом Держплапу, - п'ятирічний план все ж засно вувався на збереженні переважаючого приватного сектору, співіснуючого з обмеженим, але високопродуктивним сектором державним і колективним Його автори розраховували на розвиток спонтанного кооперативного руху і на систему договорів між кооперативами та селянськими товариствами. Нарешті, план передбачав, що до 1933-1934 рр. приблизно 20% селянських господарств об'єднаються в товариства по спільній обробці землі, в яких усу-спільнення торкнеться виключно земель, які обробляються та обслуговують ся «тракторними колонами», без скасування прпва пюї власності і без колек тивного володіння худобою. Поступова й обмежена колективізація повинна була будуватися виключно на добровільному принципі, з урахуванням реа льних можливостей держави постачати техніку і фахівців.
На думку Сталіна, критичне положення на сільськогосподарському фро нті, яке призвело до невдачі останньої хлібозаготовчої кампанії, було викли кане діями куркулів та інших ворожих сил, що прагнули до «підриву радян ського устрою». Вибір був простий: «або сільські капіталісти, або колгос пи». Мова тепер йшла не про виконання плану, а про біг наввипередки з часом.
Щойно прийнятий план зазнав численних коректувань у бік підвищен ня, особливо в області колективізації- Спочатку передбачалося усуспільнити до кінця п'ятирічки 5 мли. селянських господарств. У червні Колгоспцентр оголосив про необхідність колективізації 8 мли. господарств тільки за один 1930 р. і половини селянського населення до 1933 р. У серпні Мікоян загово рив вже про 10 млн., а у вересні була поставлена мета усуспільнити в тому ж 1930 р. 13 млн. господарств. У грудні ця цифра виросла до 30 млн.
Таке роздування показників плану свідчило не тільки про перемогу ста лінської лінії. Воно живилося ілюзією зміни стану речей на селі: той факт, що, починаючи із зими 1928 р. сотні тисяч бідняків під впливом закликів і обіцянок об'єдналися в ТОЗи, щоб за під гримкії держави хоч якось підвищи ти свій добробут, в очах більшості керівників свідчив про «загострення кла сових протиріч» у селі і про «невблаганну ходу колективізації». 200 «колгос-пів-гігаптів» і «агропромислових комплексів», кожний площею 5-Ю тис. га, ставали тепер «бастіонами соціалізму». У червні 1929 р. друк повідомив про початок нового етану «масової колективізації». Всі парторганізації були ки нуті владою на виконання подвійної задачі: заготовчої кампанії та колекти візації. Всі сільські комуністи під загрозою дисциплінарних заходів повинні були показати приклад і вступити в колгоспи. Центральний орган управлін ня колективними господарствами - Колгоспцентр - отримав додаткові пов новаження. Органи сільгоспкооперації, власники нечисленної техніки, зобо в'язувалися надавати машини тільки колгоспам. Мобілізація охопила проф спілки і комсомол: десятки тисяч робітників і студентів були відправлені в село у супроводі партійних «активістів» і співробітників ДПУ. У цих умовах насильна заготовча кампанія прийняла характер реквізиції, вираженої ще яскравіше, ніж під час двох попередніх. Восени 1929 р. ринкові механізми були остаточно зламані. Незважаючи на посередній урожай, держава отримала більше 1 млрд. пудів зерна, тобто на 60% більше, ніж у попередні роки. По закінченні кампанії сконцентровані в селі величезні сили (біля 150 тис. чоло вік) повинні були приступити до колективізації. За літо частка селянських господарств, об'єднаних у ТОЗи (у переважній більшості це були бідняки), склала в окремих районах Північного Кавказу, Середньому та Нижньому Поволжі від 12 до 18% від загального числа. З червня по жовтень колективі зація зачепила, таким чином, 1 млн. селянських господарств.
Натхнені цими результатами, центральні власті всіляко спонукали міс цеві парторганізації змагатися у завзятті і встановлювати рекорди колекти візації. За рішенням найбільш завзятих партійних організацій кілька десят ків районів країни оголосили себе «районами суцільної колективізації». Це означало, що вони приймали на себе зобов'язання в найкоротші терміни усу спільнити 50% (і більше) селянських господарств. Тиск на селян посилював ся, а в центр йшли потоки тріумфальних і нарочито оптимістичних звітів. 31 жовтня «Правда» закликала до суцільної колективізації. Через тиждень у зв'язку з 12-ю річницею Жовтневої революції Сталін опублікував свою стат тю «Великий перелом», засновану на в корені помилковій думці, що «серед няк повернувся обличчям до колгоспів». Не без обмовок листопадовий (1929 р.) пленум ЦК партії прийняв сталінський постулат про корінну зміну відношення селянства до колективних господарств і схвалив нереальний план зростання промисловості і прискореної колективізації. Це був кінець непу.
Розділ VI
Тридцяті роки. Вирішальне десятиріччя
І. «ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛОМ» (1929-1933)
І. Колективізація
У доповіді Молотова на листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК відмічало ся: «Питання про темпи колективізації в плані не стоїть... Залишається лис топад, грудень, січень, лютий, березень - чотири з половиною місяці, протя гом яких, якщо добродії імперіалісти на пас не нападуть, ми повинні здійсни ти рішучий прорив в області економіки та колективізації». Рішення пленуму, в яких прозвучала заява про те, що «справа побудови соціалізму в країні про летарської диктатури може бути проведена в історично мінімальні терміни», не зустріли ніякої критики з боку «праних», які визнали свою беззастережну капітуляцію.
Після завершення пленуму спеціальна комісія, очолювана новим нарко мом землеробства Яковлевим, розробила графік колективізації, затвердже ний 5 січня 1930 р. після неодноразового перегляду і скорочень планових те рмінів. На скороченні термінів наполягало Політбюро. Відповідно до цього графіка Північний Кавказ, Нижнє й Середнє Поволжя підлягали «суцільній колективізації» вже до осені 1930 р. (найпізніше до весни 1931 р.), а інші зер нові райони повинні були бути повністю колективізовані на рік пізніше. Пе реважаючою формою колективного господарювання визнавалася артіль, як більш передова в порівнянні з товариством по обробці землі. Земля, худоба, сільгосптехніка в артілі усуспільнювалися.
Інша комісія на чолі з Молотовим займалася вирішенням долі куркулів. 27 грудня Сталін проголосив перехід від політики обмеження експлуататор ських тенденцій куркулів до ліквідації куркульства як класу. Комісія Моло това розділила куркулів на 3 категорії: до першої (63 тис. господарств) увійш ли куркулі, які займалися «контрреволюційною діяльністю», до другої (150 тис. господарств) - куркулі, які не чинили активного опору радянської вла ди, але були в той же час «великими експлуататорами і тим самим сприяли контрреволюції». Куркулі цих двох категорій підлягали арешту і виселенню у віддалені райони країни (Сибір, Казахстан), а їх майно підлягало конфіска ції. Куркулі третьої категорії, визнані «лояльними по відношенню до радян ської влади», засуджувалися на переселення в межах областей з місць, де по винна була проводитися колективізація, на пеоброблені землі.
З метою успішного проведення колективізації власті мобілізували 25 тис. робітників (так званих «двадцятип'ятитисячників») в доповнення до вже на правлених раніше в село для проведення хлібозаготівель. Як правило, ці нош мобілізовані рекомендувалися на пости голів новостворених колгоспів. Ці лими бригадами їх відправляли по центрах округів, де вони вливалися у вже існуючі «штаби колективізації», що складалися з місцевих партійних керів ників, міліціонерів, начальників гарнізонів і відповідальних працівників ДПУ. Штабам ставилося в обов'язок стежити за неухильним виконанням графіку колективізації, встановленим місцевим партійним комітетом: до певного чи сла необхідно було колективізувати встановлений відсоток господарств. Члени загонів роз'їжджалися по селах, скликали загальні збори і, перемежа-ючи загрози всякого роду обіцянками, застосовуючи різні способи тиску (аре шти «призвідників», припинення продовольчого і промтоварного постачан ня), намагалися схилити селян до вступу в колгосп. І, якщо навіть незначна частина селян, піддавшись на умови і погрози, записувалася в колгосп, «то колективізованим на 100%» оголошувалося все село.
Розкуркулення повинне було продемонструвати всім неподатливим не похитність влади і безглуздість всякого опору. Проводилося воно спеціаль ними комісіями під наглядом «трійок», що складалися з першого секретаря партійного комітету, голови виконавчого комітету і керівника місцевого від ділу ДПУ. Складанням списків куркулів першої категорії займався виключ но місцевий відділ ДПУ. Списки куркулів другої і третьої категорій склада лися на місцях з урахуванням «рекомендацій» сільських активістів та органі зацій сільської бідноти, що відкривало широку дорогу різного роду зловжи ванням і зведенню старих рахунків. Кого віднести до куркулів? Куркуль «дру гої» або «третьої» категорії? Колишні критерії, над розробкою яких у попе редні роки трудилися партійні ідеологи та економісти, вже не годилися. Про тягом попереднього року сталося значне збідніння куркулів через постійно зростаючі податки. Відсутність зовнішніх виявів багатства спонукала комі сії звертатися до податкових списків, що зберігалися в сільраді, часто заста рілих і неточних, а також до інформації ДПУ та до доносів.
В результаті розкуркулення зазнали десятки тисяч середняків. У деяких районах від 80 до 90% селян-середняків були осуджені як «підкуркульиики». їхня головна провина полягала в тому, що вони ухилялися від колективіза ції. Опір на Україні, Північному Кавказі і на Дону (туди навіть були введені війська) був більш активним, ніж у невеликих селах Центральної Росії. Кіль кість виселених на спецпоселення в 1930-1931 рр. склала, за архівним дани ми, виявленими В.Н.Земськовим, 381 026 сімей загальною чисельністю і 803 392 чоловік.
Одночасно з «ліквідацією куркульства як класу» небаченими темпами розверталася сама колективізація. Кожну декаду в газетах публікувалися дані про колективізовані господарства в процентах: 7,3% на 1 жовтня 1929 р.; 13,2%) на 1 грудня; 20,1% на 1 січня 1930 р.; 34,7%. на 1 лютого, 50%, на 20 лютого; 58,6% на 1 березня... Ці відсотки, роздуті місцевою владою з бажання проде монструвати керівним інстанціям виконання плану, насправді нічого не озна чали. Більшість колгоспів існували лише на папері. Результатом цих процен тних перемог стала повна й тривала дезорганізація сільськогосподарського виробництва. Загроза колективізації спонукала селян забивати худобу (по голів'я великої рогатої худоби поменшало на чверть в період між 1928-1930 рр.). Недостача насіння для весняної сівби, викликана конфіскацією зе рна, передвіщала катастрофічні наслідки.
У своїй статті «Запаморочення від успіхів», яка з'явилася в «Правді» 2 березня 1930 р., Сталін засудив численні випадки порушення принципу доб-ровольності при організації колгоспів, «чиновницьке декретування колгосп ного руху». Він критикував зайву «завзятість» у справі розкуркулення, жерт вами якої стало багато середняків. Усуспільнення часто зазнавала дрібна худоба, птиця, інвентар, споруди. Необхідно було зупинити це «запаморо чення від успіхів» і покінчити з «паперовими колгоспами, яких ще немає на справді, але про існування яких є купа хвалькуватих резолюцій». У статті, однак, абсолютно була відсутня самокритика, а вся відповідальність за до пущені помилки покладалася па місцеве керівництво. І Іі в якій мірі не поста вало питання про перегляд самого принципу колективізації. Ефект від стат ті, слідом за якою 14 березня з'явилася постанова ЦК «Про боротьбу проти викривлення партійної лінії в колгоспному русі», позначився негайно. Поки місцеві партійні кадри перебували у повній паніці, почався масовий вихід селян з колгоспів (тільки в березні 5 мли. чоловік). До 1 липня колективізова ними залишалися не більше 5,5 млн. селянських господарств (21% загально го числа селян), або майже в 3 рази менше, ніж на 1 березня.
Відновлена з новою силою до осені 1930 р. кампанія хлібозаготівель спри яла зростанню напруженості, яка тимчасово спала весною. Виключно сприя тливі погодні умови 1930 р. дозволили зібрати прекрасний урожай у 83,5 мли. т (на 20%. більше, ніж в попередньому році). Хлібозаготівлі, здійснювані пе ревіреними методами, принесли державі 22 мли. т. зерна, або в два рази біль ше, ніж вдавалося отримати в останні роки непу. Ці результати, досягнуті насправді ціною величезних поборів із колгоспів (що доходили до 50-60%) і навіть до 70%, урожаю в найбільш родючих районах, наприклад на Україні), могли тільки спонукати власті до продовження політики колективізації. На селян Ліону різними засобами чинився тиск: районам, які чинили опір колек тивізації, відмовлялося у промтоварному постачанні; колгоспам віддавали ся не тільки конфісковані куркульські землі, але й усі пасовища та ліси, що знаходилися в загальному користуванні селян; нарешті, прокотилася нова хвиля розкуркулення, що охопила на Україні 12-15% селянських господарств.
Реакція селян на цей грабіж серед біла дня була запеклою: під час хлібозаго тівель 1930-1931 рр. відділи ДПУ зареєстрували десятки тисяч випадків під палів колгоспних споруд. Незважаючи на це, до 1 липня 1931 р. відсоток ко лективізованих господарств повернувся до рівня 1 березня 1930 р. (57,5%).
Відібране у селян зерно призначалося для вивозу, переважно в Німеччи ну. Ця країна зобов'язалася в рамках торгової германо-радянської угоди. підписаної в квітні 1931 р., надати Радянському Союзу значні кредити (біль ше 1 млрд. марок). В обмін на необхідну для індустріалізації техніку (з 1931 по 1936 р. половина всієї техніки, що ввозилася в СРСР була німецького по ходження) радянська сторона брала зобов'язання забезпечувати Німеччину сільськогосподарською сировиною та золотом. Видобуток цього металу з початку 30-х років досяг небувалих розмірів, передусім на Колимі і в райо нах Крайньої Півночі, де як робоча сила використовувалися ув'язнені - в ос новному розкуркулені селяни.
До кінця літа 1931 р. хлібозаготівлі почали давати збої: знизилося над ходження зернових. Власті вирішили направити в село 50 тис. нових уповно важених, як підкріплення місцевому апарату. Через неврожай у східних ра йонах країни особливо суворому обкладенню піддали Україну. Тисячі кол госпів залишилися повністю без кормів і майже без насіння. Незважаючи на дуже посередній урожай (69 млн. т), під час хлібозаготівлі була вилучена ре кордна кількість зерна (22,8 млн. т), з них 5 млн. т пішли на експорт в обмін на техніку. Насильне вилучення однієї третини (а в деяких колгоспах до 80%) урожаю могло лише остаточно розладнати виробничий цикл. Доречно нага дати, що при непі селяни продавали всього від 15 до 20% урожаю, залишаю чи 12-15%) на насіння, 25-30% - па корм худобі, а інші 30-35%) - для власного споживання. Уряд, окрилений успіхами хлібозаготівлі, намітив на 1932 р. план в 29,5 млн. т. А на Україні тим часом з'являлися перші ознаки «критичної продовольчої ситуації». Цей евфемізм, вжитий українським ЦК, насправді означав голод.
Назрівав і ставав неминучим конфлікт між тими селянами, що йшли на всілякі прийоми в ім'я збереження частини урожаю, з одного боку, і владою, зобов'язаною будь-якою ціною виконати план по хлібозаготівлі, - з іншого. Заготівля 1932 р. протікала дуже повільно. З початком нових жнив селяни, часто в змові зі своїми керівниками, прагнули пустити у вживання або при ховати все, що тільки можна. Власті негайно ж обурилися з приводу «розба зарювання народного багатства». 7 серпня 1932 р. був виданий закон, що дозволяв засуджувати до висилки терміном до 10 років за збиток, нанесений колгоспу. Восени 1932 р. уряд мав намір завдати рішучого удару по колгосп никах, які, зі слів Сталіна, цілими загонами виступали проти Радянської дер жави. Згідно із законом від 7 серпня і статтею 58 Карного кодексу (яка дозво ляла засудити всякого, хто здійснив будь-яку дію, спрямовану на підрив радянської влади) десятки тисяч колгоспників були арештовані за самовільне зрізання невеликої кількості колосся жита або пшениці. Про розмах репресій може свідчити секретний циркуляр, датований 8 травня 1933 р. У ньому вка зувалося на необхідність навести порядок у проведенні арештів, що здійсню ються ким попало, розвантажити місця ув'язнення і протягом двох місяців знизити загальне число ув'язнених з 800 до 400 тис. чоловік. Репресій зазна вали не тільки рядові колгоспники, але й голови колгоспів. Тільки за 1932 р. 36% з них були зміщені з посад, і майже всім було пред'явлене звинувачення в антидержавній діяльності, направленій на саботаж хлібозаготівлі. Чистка торкнулася й партійців - приблизно третина з них постраждала. Продзаго-ни, що проводили заготівлю, здійснювали справжні каральні експедиції, пе редусім в зернових районах. У своїх діях вони не зупинялися навіть перед вилученням усього колгоспного зерна, в тому числі виділеного на насіння і оплату за роботу.
Результатом цих дій був страшний голод, від якого загинуло, головним чином на Україні, від 4 до 5 млн. чоловік. На відміну від 1921 р., коли голод був офіційно визнаний і власті звернулися за міжнародною допомогою, на цей раз існування «критичної продовольчої ситуації» в українському селі повністю заперечувалося урядом. Відомості про масовий голод переховува лися навіть всередині країни. У найбільш потерпілих районах військові під розділи стежили за тим, щоб селяни не залишали свої села. У результаті ма сового відходу з сіл, як в 1921-1922 рр., не сталося.
Після цієї катастрофи уряд визнав необхідність перегляду методів про ведення заготівель. Були зроблені кроки по централізації і об'єднанню розрі знених органів у єдиний Комітет по заготівлі (Комзаг), що підкорявся безпо середньо Раді Народних Комісарів. Цими діями керівництво визнало першо рядну значущість щорічної хлібозаготовчої кампанії, що була, із слів Кіро ва, концентрованим вираженням всієї політики в селі, пробним каменем на шої сили і слабкості, сили і слабкостей наших ворогів. Були проведені також зміни в структурі органів управління. Створювалися політвідділи, що скла далися з перевірених людей, які мали всі підстави «гордитися» своїм багатим досвідом роботи, частіше за все в органах держбезпеки або в армії. Політвід діли керували діяльністю машинно-тракторних станцій, що були основними органами контролю за сільськогосподарським виробництвом, а також «на глядали» за місцевими партійними інстанціями, які вважалися занадто лібе ральними по відношенню до селян.
І (арешті, згідно з Постановою від 19 січня 1933 р. заготівлі ставали скла довою частиною обов'язкового податку, що стягується державою і не підля гає перегляду місцевою владою. Ця міра в принципі повинна була захистити колгоспи від безконтрольних багаторазових обкладень, які довільно призна чалися місцевою владою. Але насправді, не знижуючи розміру відрахувань на користь держави, постанова лише обтяжувала долю селян. У додачу до податку колгоспники зобов'язувалися оплачувати натурою послуги, надані їм через МТС. Цей дуже значний збір давав в 1930-і роки мінімум 50% хлібо заготівлі. Зверх того держава повністю брала на себе контроль за розмірами посівних площ і урожаю в колгоспах, незважаючи на те, що вони, як перед бачалося за їх статутом, були соціалістичними кооперативами і підкорялися тільки загальним зборам колгоспників. Розмір державного податку при цьо му визначався виходячи із бажаного результату, а не з об'єктивних даних.
Нарешті, щоб закрити будь-яку лазівку, через яку продукція могла б піти з-під контролю держави, в березні 1933 р. була видана постанова, згідно з якою, поки район не викопає план з хлібозаготівлі, 90% намолоченого зерна віддавалося державі, а 10%, що залишалися, розподілялися серед колгоспни ків як аванс за роботу. Відкриття колгоспних ринків, легалізованих з літа 1932 р. з метою пом'якшення катастрофічної ситуації з продовольством в містах, також залежало від того, чи справлялися колгоспи району з виконан ням плану. Для встановлення повного контролю держави над селом залиша лося колективізувати 5 мли. одноосібних господарств, які збереглися ще до початку 1934 р.. На липневому (1934 р.) пленумі ЦК існування цих 5 млн. «спекулянтів» було визнано неприйнятним. Власті оголосили про встанов лення виключно високого грошового обкладення селян-приватників. Крім того, розмір державного податку був збільшений для них на 50%) і в такому вигляді значно перевищував рівень платоспроможності дрібних виробників. Для приватників залишалося тільки три виходи з цієї ситуації: піти в місто, вступити в колгосп або стати найманим робітником у радгоспі. На Другому з'їзді колгоспників (по суті, колгоспних активістів), що проходив в лютому 1935 р., Сталін гордо заявив, що 98% усіх земель, що обробляються в країні вже є соціалістичною власністю.
У тому ж 1935 р. держава вилучила у села більше 45% всієї сільськогос подарської продукції, тобто в три рази більше, ніж в 1928 р. Виробництво зерна при цьому знизилося, незважаючи на зростання посівних площ, на 15% у порівнянні з останніми роками непу. Продукція тваринництва ледве стано вила 60% від рівня 1928 р.
За п'ять років державі вдалося провести «блискучу» операцію по здирс тву сільгосппродукції, купуючи її за сміхотворпо низькими цінами, які ледве покривали 20% собівартості. Ця операція супроводжувалася небувало ши роким застосуванням примусових заходів, які сприяли посиленню поліцей сько-бюрократичного характеру режиму. Насильство по відношенню до се лян дозволяло відточувати ті методи репресій, які пізніше були застосовані до інших суспільних груп. У відповідь на примушення селяни працювали все гірше, оскільки земля, по суті, їм не належала. Державі довелося уважно сте жити за всіма процесами селянської діяльності, які у всі часи і у всіх країнах дуже успішно здійснювалися самими селянами: оранкою, сівбою, жнивами, обмолотом і т.д. Позбавлені всіх прав, самостійності і всякої ініціативи, кол госпи були приречені на застій. А колгоспники, переставши бути господаря ми, перетворювалися на громадян другого сорту.
2. Перша п'ятирічка: Індустріалізація. Культурна і соціальна революція
XVI партійна конференція (квітень 1929 р.), а потім V з'їзд Рад СРСР (травень 1929 р.) затвердили після неодноразового перегляду у бік підвищен ня «оптимальний варіант» першого п'ятирічного плану. Цей план, який кри тикувався «правими», що вважали його виконання нереальним, передбачав зростання промислової продукції на 136%, продуктивності праці на 110%, зниження собівартості промислової продукції на 35%. Великі будівництва, розпочаті в 1927-1928 рр. - передусім Дніпрогес і Турксиб, - повинні були бути завершені до 1930 р. Планувалося будівництво більш ніж 1200 заводів (зі слів одного з делегатів V з'їзду Рад, при затвердженні цих планів створю валося враження, що Риков сидить па величезній скрині з грошима і роздає їх усім бажаючим). За планом пріоритет віддавайся важкій промисловості, яка отримувала 78% усіх капіталовкладень. їх об'єм повинен був зрости з 8,4 до 16,2% валового національного продукту. 11а початку 1930 р. планові по казники були ще раз переглянуті і збільшені: тепер вже мова йшла про видо буток до кінця п'ятирічки від 120 до 150 млн. т вугілля (замість 75 мли. т, передбачених спочатку), про виплавку 17-20 млн. т. чавуну (замість 10 мли. т), про видобуток 45 млн. т нафти (замість 22 млн. т), про виробництво 450 тис. тракторів (замість 55 тис), про будівництво більше 2 тис. нових заводів.
Газети в січні - лютому створювали міф про безгрошову соціалістичну економіку, в якій безпосередній обмін між виробниками замінить торгівлю. Наступав час колгоспів-гігантів і трудових комун на промислових підприєм ствах, прибутки яких повинні були розподілятися порівну між працівника ми.
XVI з'їзд партії (червень - липень 1930 р.) схвалив дії прихильників при скорення темпів соціалістичного будівництва (п'ятирічку за чотири роки!). 11а цьому з'їзді Куйбишев заявив, що необхідно кожний рік подвоювати об' єм капіталовкладень і збільшувати виробництво продукції на 30%! «Темпи вирішують усе!» Плани перетворювалися на свого роду «виклики», які пере дові підприємства повинні були приймати, висуваючи зустрічний план, здій снюваний через соціалістичне змагання між бригадами ударників.
Мові збільшені плани не відповідали реальним можливостям виробниц тва, а сприяли його дезорганізації. Будівництво сотень об'єктів було розпо чате і не завершене через нестачу сировини, палива, обладнання, робочої сили.
До кінця 1930 р. 40% капіталовкладень в промисловість були заморожені в незавершених проектах. Вони паралізували безліч матеріальних ресурсів, нестача в яких відчувалася в інших областях економіки. Невиконання планів зумовило ланцюгову реакцію розвалу економіки: один невиконаний проект служив перешкодою для виконання іншого і т.д. З метою подолання недоста чі матеріальних ресурсів (проте, відносної, оскільки вона існувала лише по відношенню до явно нездійсненних показників першого п'ятирічного плану) постачання підприємств поступово повністю переходило в руки адміністра тивних структур. Вони намагалися забезпечити централізований розподіл основних ресурсів і робочої сили, необхідних у промисловості, виходячи з ними ж визначеної важливості того або іншого підприємства. Діяльність під приємств виявилася, таким чином, в сильній залежності від черговості отри мання асигнувань, порядок якої визначався значенням підприємства. Систе ма пріоритетів в розподілі сировини, обладнання, робочої сили розповсю джувалася, передусім, на кшька ударних об'єктів, які ставилися в приклад всій країні (металургійні комбінати в Кузнецьку та Магнітогорську, тракто рні заводи в Харкові та Челябінську, автомобільні заводи в Москві та Ниж ньому Новгороді), Недостача ресурсів все зростала, і відповідно зросло чис ло пріоритетних підприємств. Дуже скоро система пріоритетів привела до конфліктів між підприємствами, що викликало необхідність введення систе ми надзвичайної черговості. Так адміністративний спосіб (спочатку тільки розподілу ресурсів) згодом підмінив собою планування, і йому призначено було па довгі роки стати однією з найважливіших особливостей радянської економіки.
Система пріоритетів була результатом імпровізації. Вона, правда, до зволила уникнути повного паралічу, яким загрожувала недостача ресурсів, що різко збільшилася в найбільш важливих галузях виробництва. Але в дія льності підприємств, які не увійшли в число «першорядних», вона тільки по силила анархію. Ця система являла собою напівміру, яка дозволила ненадо вго відстрочити вияв негативних наслідків тих протиріч, які існували між плановими показниками і реальною можливістю їх виконання. Ці протиріч чя неминуче вели до значного посилення тиску як на економічні, політичні, культурні структури, так і на окрему людину. Не випадково зусилля, напра влені на здійснення індустріалізації, підносилися як справжня революція. Все редині країни це була «культурна революція», «війна класів» («... наші кла сові вороги існують. І не тільки існують, але ростуть, намагаючись виступа ти проти Радянської влади», стверджував Сталін в травні 1928 р.) і боротьба за виживання соціалізму в міжнародному масштабі («Ми відсталії від пере дових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за десять ро ків. Або ми зробимо це, або нас зімнуть», - говорив Сталін в лютому 1931 р.).
Всі направлені на здійснення індустріалізації зусилля робилися в рамках двох взаємопов'язаних тенденцій: з одного боку, здійснювалася нейтраліза ція і ліквідація старих кадрів і фахівців, що не вступили в партію і скептично настроєних по відношенню до «великого перелому»; з іншого боку, робили ся зусилля по висуненню «нової технічної інтелігенції», яка підтримувала радикальні зміни, викликані індустріалізацією, тому що вона отримувала від них найбільшу вигоду.
'Заява квітневого (1928 р.) пленуму ЦК про розкриття на шахтах Донба су організованого «буржуазними фахівцями» саботажу знаменувала собою кінець розпочатого в 1921 р. періоду залучення на сторону радянської влади досвідчених фахівців - вихідців із старої інтелігенції. У постанові містився, з одного боку, заклик до посилення пильності по відношенню до фахівців, а з іншого - заклик до масового висунення на відповідальні пости робітників. У 1928 р. величезна більшість фахівців на підприємствах і в державних устано вах все ще складалася з представників дореволюційної інтелігенції. І лише нікчемно мала частина з них (2%) були членами партії. Значення Шахтинсь кої справи, організованої якраз напередодні прийняття п'ятирічного плану, ставало абсолютно ясним: скептицизм і байдужість по відношенню до вели кої справи, зробленої партією, неминуче ведуть до саботажу. Сумнів вже озна чав зраду. У 1928-1931 рр. була розгорнута широка кампанія проти «буржу азних фахівців». Протягом 1928-1929 рр. тисячі співробітників Держплану, ВРНГ, Народного комісаріату землеробства, ЦСУ, Народного комісаріату фінансів були звільнені під приводом правого ухилу (занадто м'яке оподат кування куркулів і пепманів) або приналежності до ворожого класу (з'ясу валося, що 80% вищого керівництва з фінансових органів служили ще при старій владі). Загальне число взятих під контроль службовців за чотири роки становило 1256 тис. чоловік і, як вже говорилося, 138 тис. із них (11%) були усунені від виконання службових обов'язків (23 тис. з числа усунених були прираховані до «першої категорії» - «вороги радянської влади) і позбавлені громадянських прав. До 1933 р. було усунено ще біля 153 тис. службовців.
Введення нового законодавства на підприємствах поклало кінець розді ленню влади між «червоним» генеральним директором (обов'язково членом партії, але, як правило, некваліфікованим: у 1929 р. 89% «червоних» дирек торів мали тільки початкову освіту) і технічним директором («буржуазним фахівцем»). Управлінський трикутник, що складався із секретаря парткому, «червоного» директора і голови профкому, скасовувався. Відтепер вся влада на підприємстві належала виключно генеральному директору.
Манія саботажу, яка виникала всякий раз, коли відбувався нещасний випадок або пс викопувався план, робила положення кадрових працівників і «буржуазних фахівців» дуже нестійким. Тільки на підприємствах Донбасу в 1930-1931 рр. половину кадрових працівників було звільнено або арештовано. На транспорті протягом перших шести місяців 1931 р. було «викрито» 4500 «саботажників». Відбулися численні судові процеси. Одні проходили за закритими дверима (процеси над фахівцями ВРНГ, над членами Селянської трудової партії). Інші були відкритими (процес над Промпартією, в ході яко го вісім обвинувачених «зізналися» у створенні великої підпільної організа ції, що складалася з 2 тис. фахівців, які ставили своєю метою вести за вказів кою іноземних посольств підривну діяльність в економіці). Ці процеси закрі плювали міф про саботаж і виконували потрійну функцію. По-перше, був знайдений «винуватий» за зриви в економіці. По-друге, примушували мов чати кадрових працівників, які пс підгримували політику прискореної індус тріалізації. І по-третє, воші ставили в приклад іншим пильність та ефектив ність нових пролетарських кадрів.
Одночасно з веденням боротьби проти старих кадрів уряд розвернув лі том 1928 р. широку кампанію по висуненню на відповідальні пости робітни-ків-комуністів і формуванню в найкоротші терміни нової, «червоної» техніч ної інтелігенції, добре підготовленої і пролетарської за духом. Вона була на правлена на створення у деякої частини робітничого класу, і, передусім у наймолодших його представників, розчарованих повою економічною полі тикою, яка не знищила безробіття і не відкрила досить широких можливос тей для зросту, відчуття, що країна, нарешті, вступила в нову еру і простому трудящому відкриті всі дороги. Кілька цифрових даних кажуть про розмах цієї висуванської кампанії, що ставила однією із своїх цілей популяризацію політики прискореної індустріалізації. Між 1928 та 1932 рр. число місць на робітфаках збільшилося з 50 тис. до 285 тис. Більше 140 тис. робітників «від станка» були висуиені на керівні технічні та управлінські пости. До кінця першої п'ятирічки «практики» становили 50% керівних кадрів у промисло вості. Біля 660 тис. робітників-комуністів (тобто велика їх частина) покину ли цехи і перетворилися на службовців та управлінців або пішли на навчан ня. На початку 1932 р. біля 233 тис. колишніх робітників проходили стажу вання або який-небудь курс навчання, яке повинне було дозволити їм згодом швидко просунутися службовими сходами. Загальне число робітників, вису-нених таким способом під час першої п'ятирічки, досягло, щонайменше, 1 мли. чоловік. Студенти й учні технічних училищ - кілька десятків тисяч мо лодих комуністів - складали основний контингент висуванців. Вони являли собою майбутню «народну інтелігенцію», яка прийшла згодом, в 1936-1937 рр., на зміну знищеним під час чисток колишнім «буржуазним фахів цям» і представникам «старої гвардії більшовиків», які всього лише на 15 років були старшими за них.
Політика висунення нових кадрів приводила до корінної зміни складу робітничого класу і його соціальної поведінки. Він міняв своє класове об личчя. Заводи втратили найбільш досвідчених робітників, які могли б допомогти мільйонам новачків отримати належну професійну підготовку. За пе ршу п'ятирічку кількість робітників у промисловості і в будівництві збіль шилася з 3,7 мли. до 8,5 млн. чоловік. Безробіття серед робітників було лікві доване протягом двох років. Значна частина нових робітників являла собою селян, які ще вчора ухилялися від колективізації. У 1930 р. в містах влашту валося 3 млн. селян. У 1931 р. їх було вже більше 4 млн. У тому ж році ще 7 мли. селян «поглинули» сезонні будівництва. Підприємства, із слів Орджопі-кідзе, часто нагадували гігантські табори кочовиків. Не маючи ні коріння, ні кваліфікації, часто знаходячись на нелегальному положенні (йшли з колгос пів без дозволу), нові пролетарі у пошуках кращих умов праці, більш високо го заробітку і кращого харчування без кінця змінювали роботу. Заводські цехи заповнювалися безграмотними робітниками. їх потрібно було навчити користуватися технікою, привчити до незвичайної для них організації труда, навчити грамоті, прищепити їм повагу до влади, змінити їх поняття про час і привчити користуватися хоч би найпростішими атрибутами міського жит тя. Все це вело до величезного соціального травматизму, розхитувало моно літність робітничого класу і спричиняло сильне напруження між владою та субпролетаріатом, який прийшов із зневажуваного та приреченого на зник нення середовища (доколгосппого села).
Болючий процес адаптації нових пролетарів спричиняв за собою цілий ряд негативних явищ. Почастішали невиходи на роботу, посилилася плин ність кадрів, збільшилася кількість випадків хуліганства та поломок техніки, випуску бракованої продукції, різко виросли виробничий травматизм, алко голізм і злочинність. Ці явища в не меншій мірі, ніж завищені плани і перебої в постачанні, посилювали дезорганізацію промислового виробництва в роки першої п'ятирічки. Три роки пролетаризації, культурної революції і, зреш тою, соціалістичної утопії, відмічені наступом на старі кадри, прискореним висуненням па відповідальні пости робітників-комуністів, напливом мільйо нів нових пролетарів, змусили керівництво партії визнати, що така політика вела до соціальної нестабільності, здатної викликати руйнівні наслідки для економіки. Підрив авторитету кадрів означав підрив авторитету і дисциплі ни на виробництві. Дуже поспішне просування службовими сходами великої кількості робітників приводило, з одного боку, до виникнення кризи проле тарської самосвідомості в середовищі робітничого класу, а з іншого - до фо рмування погано підготовлених кадрових працівників. Застосування зрів-иювального принципу в оплаті праці означало скочування в «дрібнобуржу азну зрівнялівку», не дуже сприятливу для ідеї соціалістичного змагання.
23 червня 1931 р. Сталін висунув свої знамениті «шість умов», які факти чно поклали кінець форсованому здійсненню культурної революції. Він при пинив висунення робітників, засудив зрівнялівку, «спецеїдство» і закликав до більшої турботи про фахівців старої школи, які остаточно вступили в союз із робітничим класом. Через кілька тижнів 40 тис. недавно висунеппх па кч-рі вні пости робітників були знову відправлені на виробництво. Була відмінена велика частина стипендій, а також щоденні дві години для робітників-учпів, що надавалися за рахунок підприємств. Були переглянуті розміри заробітної плати і відмінені дискримінаційні заходи по відношенню до старих кадрів. які виражалися, передусім в обмеженні доступу їх дітей до вищої освіти. Згі дно із законом, виданим у липні 1931 р., об'єм соціальних благ був поставле ний у пряму залежність від безперервності стажу на підприємстві. У вересні 1932 р. були введені обов'язкові трудові книжки, які підлягали пред'явленню робітниками на підприємствах. У них відмічалися всі колишні місця роботи. З метою зменшення плинності робочої сили була введена система прописки (діюча й понині). Нез'явлення на роботу суворо каралося згідно із законом від 15 листопада 1932 р., що передбачав негайне звільнення, позбавлення продовольчих карток і звільнення наданої житлової площі.
Заходи, спрямовані на збільшення продуктивності праці (що знизилася в 1928-1930 рр. па 28%), не обмежувалися цими діями. Значно розширювали ся повноваження директорів підприємств. Була введена нова система оплати праці - відрядна, розміри якої залежали від виробітку і від темпів праці. За Марксом, ця система оплати являла собою найпримітивнішу форму капіта лістичної експлуатації.
Всі ці вищеназвані заходи відкривали новий період - період «відновлен ня порядку». Вони знаменували собою перехід до політики захисту в соціа льній сфері (названий соціологом М.Тимашевим «великим відступом»). Ме тою нової політики була стабілізація та консолідація розбитого соціального організму, що перетворився, за визначенням Моше Левіна, на «суспільство сипучих пісків». її здійснення повинне було відбуватися шляхом впровадження в суспільство таких соціальних цінностей, як дисципліна, влада, законослух няність, патріотизм.
На початку 1933 р. було заявлено, що п'ятирічний план виконаний че рез 4 роки і 3 місяці після його затвердження. Підводячи підсумки, Сталін лукаво оперував цифрами первинного варіанту плану, прийнятого в квітні -травні 1929 р., а не затвердженого трохи пізніше (в 1930 р.) набагато сміливі шого варіанту. Фахівці досі по-різному оцінюють підсумки першої п'ятиріч ки. У різних дослідників показник щорічного приросту продукції коливаєть ся від 10,5 до 21%, в залежності від того, чи обчислюється він по об'єму або по вартості (в останньому випадку важливо також встановити, про які ціни йде мова: про оптові або роздрібні). Однак, ие вдаючись глибоко в полеміку з приводу цифр, можна сказати, що сьогодні більшість як західних, так і ро сійських вчених сходиться в оцінках за наступними пунктами:
Зростання виробництва обладнання, напівфабрикатів важкої промис ловості, видобутку сировини і виробництва електроенергії було досить значним, але не досягало показників, запланованих в 1929 р. (вугілля - 64 млн. т замість 75; чавун - 6,2 млн. т замість 10 млн. т за планом 1929 р. або 17 млн. т за планом 1930 р.; електроенергія - 14 млрд. кВт/год замість 20).
Виробництву товарів легкої промисловості і народного споживання не приділялося належної уваги (план був виконаний приблизно на 70%).
Були зроблені величезні капіталовкладення в промисловість (об'єм ка піталовкладень у промисловість по відношенню до валового національного продукту за п'ять років збільшився в 3,5 рази). Правда, за рахунок зниження рівня життя народу.
Необхідність капіталовкладень в соціальну і культурну сфери постійно ігнорувалася.
Індустріалізація проводилася екстенсивними методами, з величезними витратами. Вона супроводжувалася високого інфляцією (збільшення грошо вої маси на 180% за п'ять років, зростання па 250-300% роздрібних цін на промислові товари), що привело до зниження приблизно на 40% купівельної спроможності робітників.
Продуктивність праці, яка за планом повинна була збільшитися на 110%, залишилася па колишньому рівні і (за даними Р.В.Деі'шіса і ('.Г.Віткрофта) знизилася па 8%, що саме по собі вже говорить про те, наскільки великими були труднощі першої п'ятирічки і якш'і опір зустрічали проекти прискоре ного розвитку.
Безладна, «вакханальна» (за висловом М.Ясного) індустріалізація, під владна нескінченним імпровізаціям («переломи» квітня - травня 1929 р., січ ня - лютого 1930 р., червня 1931 р.), навантажила країну в перманентний стан загальної, як на війні, мобілізації і напруження, тому що плани, як правило, були нездійсненними. Вона посилювала ступінь економічного хаосу і суспі льного безладдя. Вона викликала все більшу необхідність політичного кері вництва економічною сферою. Адміністративно-командна система заміню вала собою закони ринкової економіки. Риси, властиві цій системі, спосіб її функціонування і система економічних пріоритетів, які затвердилися в ході першої п'ятирічки і підлеглі постулату побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні, дають про себе знати досі.
3. Партія і «великий перелом»
Після розгрому правої опозиції, завершеного на листопадовому (1929 р.) пленумі І (К, політика «великого перелому», здавалося, отримала одноголо сну підтримку. У привітаннях Сталіна з приводу його п'ятдесятиріччя (гру день 1929 р.) він називався не тільки найвидатнішим теоретиком ленінізму, але й - уперше - «Леніним наших днів», генієм, чудові якості якого були необ хідні робітничому класу. До цього часу більшість колишніх лівих опозиціоперів, виключених із партії в 1927 р., домоглися відновлення і приєдналися до політичної лінії Сталіна, яку вони визначили як близьку тій, яку нони за хищали в попередні роки. Безсумнівно, їх позиція була зумовлена також ін шими міркуваннями, викладеними, зокрема, П'ятаковим, першим великим опозиціонером, що перейшов до сталінського табору в лютому 1928 р.: для комуніста немає життя без партії. «Абсолютно ясно, - писав П'ятаков 23 гру дня 1929 р. в газеті «Правда», - що неможливо одночасно бути за партію і виступати проти її нинішнього керівництва, бути за ЦК і проти Сталіна».
Проте, політика насильної колективізації зустріла опір - хоч переважно пасивний - з боку нечисленних сільських партосередків, кожний п'ятий член яких був згодом виключениіі з партії під час чистки 1929 р. за пасивність, за зв'язок з ворожими елементами або за викривлення партлінії (тобто частіше за все за відмову вступити в колгосп). З іншого боку, перерва у проведенні колективізації, декретована статтею Сталіна від 2 березня 1930 р., викликала невдоволення багатьох місцевих партробітників, які обурювалися з приводу обвинувачення їх у допущенні перегинів і у викривленні політики партії. Ке рівники місцевих організацій висловили здивування у так званих «Дискусій них трибунах», що публікувалися «Правдою» в травпі-червні 1930 р., під час підготовки до XVI з'їзду. Деякі з них навіть натякали на те, що зроблений Сталіним відступ мав характер правого ухилу. 27 травня 1930 р. «Правда» у своїй передовиці заявила, що такі оцінки являли собою тактику, направлену па дискредитацію ленінського партійного керівництва.
XVI з'їзд ІЖП(б), на якому обговорювалися питання подальшого розюрт;.....я колективізації і прискорення темпів індустріалізації, проходив без яких побудь ознак існування орі лінчованої опозиції. І Ірлві опозиціонери зно ву були засуджені, а І'пкон і Томський примушені до розкаяння, па цей раз ще більш прп низ її пвої о, пік піт час ішстопадового пленуму 1929 р. З'їзд схва лив масове вигнання сіарпх профспііікоипх кадрів, які звинувачувалися в тому, що воші провидінні опортуніст іншу і тред іопіопістську політику, не сумісну з будівництвом сощл иізму. І'езоіпоція по профспілках перетворюва ла їх па простий іпсі румспі виконання плану Ста і іі і, відмітивши в політич ній доповіді, що непрозрілі троці.кісти, ям переро шлися «в типових дрібно буржуазних контрреволюціонерів, перетворившись па ділі в інформаторів капіталістичного друку у справах НК'ІІ(б)», розвинув ідею, відповідно до якої різні відхилення розглядалися як відлуння «опору відживаючих класів». «... Неможливо, - резюмував вій, - розвернути справжню боротьбу з класовими ворогами, маючи в тилу їх агентуру...» Ухильники, таким чином, були впер ше названі зрадниками. Був пройдений важливий рубіж в ідентифікації во рога, хоч поки ще співвідношення сил у І Іолітбюро не дозволяло Сталіну і найближчим його соратникам відразу ж перейти до практичних дій, витіка ючих із формули: ухильник - ворог.
Лунали, однак, поодинокі голоси з критикою позиції генерального сек ретаря з питань темпів індустріалізації. Це зробив Риков, останній представ ник колишньої правої опозиції. Пізніше, в грудні 1930 р., він буде виключе ний зі складу Політбюро, а на його місце висунуть Орджонікідзе, близького соратника Сталіна.
Офіційне засудження всіх ухилів і уявна одностайність, що настали на вколо Сталіна, не означали, однак, що було покінчено з усіма опозиційними настроями. У грудні 1930 р. Сирцов, кандидат у члени Політбюро, та Ломі-надзе, секретар Закавказької парторганізації, були виведені із складу ЦК. Першому поставили в провину скептицизм з приводу темпів індустріаліза ції, другому - обвинувачення партії і Рад у феодальному відношенні до робі тників і селян. Висловлювання Сирцова і Ломінадзе, їх контакти з іншими членами партії були кваліфіковані як змова. Все було відповідним чином висвітлено у пресі, розглянуто у всіх парторганізаціях і додано до інших справ про саботаж у народному господарстві. Ця справа була в якійсь мірі етап ною з точки зору статутних принципів партії. Вперше члени ЦК були виклю чені не на пленарному засіданні ЦК, яке тільки й могло за статутом виріши ти це питання, а па спільній сесії Політбюро і Центральної контрольної комі сії (тобто невеликою групою вищих керівних працівників).
Влітку 1932 р. була відкрита справа Рютіна, відомого московського пра-воухильницького лідера. Він підготував і розповсюджував документ, який покладав на Сталіна особисту відповідальність за згубну політику колекти візації, і вимагав його зміщення. Цей документ, виявлений ДПУ, був негайно ж оголошений платформою опозиції. Сталін наполягав па арешті і смертно му вироці Рютіпу, але несподівано стикнувся з опором більшості членів По літбюро, котрі поки що не допускали застосування вищої міри покарання до ухильників. Рютін був засланий, Зинов'єва та Каменева, які вступали з ним у контакт, знову виключили з партії і також заслали в Сибір. Кількома місяця ми пізніше, якщо вірити листу, відправленому Троцькому його сином Л.Сєдовим, був сформований, хоч і досить ефемерний, блок опозиції. Цей блок, створений, передусім для обміну інформацією, включав у себе різних представників як правої, так і лівої опозиції.
Спроби створення організованої опозиції робилися на фоні дуже напру женої соціальної та економічної ситуації (значне зниження життєвого рівня в містах, голод на Україні) і справжньої кризи віри в свої сили, яка охопила партію. Ця криза досягла кульмінації до осені 1932 р., коли здавалося, що катастрофа в сільському господарстві загрожувала обернутися повним кра хом всієї системи.
Сталінська політика в цей час починала викликати невдоволення з боку кадрових народногосподарських працівників - директорів підприємств і го лів колгоспів. Ці фахівці, призначені на свої пости недавно, були погано підготовлені і відчували на собі щоденний тиск з боку вищого керівництва, яке вимагало виконувати непосильні задачі. Вони були затиснуті в лещата не здійсненних вимог, з одного боку, і пасивного опору своїх підлеглих - з іншо го. Потоки критики обрушувалися на них за невміння освоїти нову техніку. Загроза обвинувачення в саботажі нависала над ними кожного разу, як тіль ки кероване ними підприємство або галузь не справлялися з планом. За цих умов молода, ще недосвідчена й незміцніла бюрократія вчилася вишукувати засоби захисту від посягання державної машини, подібно тому, як навчилися чинити опір селяни, стараючись працювати як можна менше на колективізо ваних землях, подібно тому, як робітники відповідали на погіршення умов життя низькою продуктивністю праці і частою зміною робочих місць. У слу жбовців також з'являлися свої методи захисту. Вони навчилися приховувати дійсний стан речей, допомагали один одному в пошуках нових, більш пре стижних місць, знали, як захистити своє невелике «сімейне коло», як зберег ти зв'язки та клієнтуру.
Починаючи з 1931 р. кадри підприємств відчували все більшу підтримку з боку заступника голови Радпаркому Орджонікідзе - прихильника більш помірних темпів індустріалізації. Не без його впливу стався вже згаданий вище «перелом» літа 1931 р., внаслідок якого політика партії по відношенню до фахівців змінилася. Позиції помірного крила ще більше зміцнилися до літа 1933 р., коли значно зросли труднощі економічного і соціального плану, що були викликані кризою наднакопичеиня (об'єм капіталовкладень перевищив всі реально допустимі існуючими ресурсами розміри).
Це вплинуло і па цифри другого п'ятирічного плану, розробленого в 1933 р. і затвердженого XVII з'їздом партії (26 січня - 10 лютого 1934р.). Намічені показники були більш помірними і здавалися більш здійснимими, ніж показники першого п'ятирічного плану. Крім того, повий план приділяв помітно більше уваги потребам населення. У політичній сфері також спосте рігалася деяка розрядка. Помітно знизилася у порівнянні з попередніми ро ками кількість випадків застосування найбільш жорстоких репресивних за ходів - розстрілів і виселення. На політичну сцену повернулися колишні опо зиціонери, такі, як Каменєв та Зинов'єв, в черговий раз помилувані після чер гового покаяння, і Бухарін, що опублікував численні статті з обгрунтуван ням необхідності покласти кінець жорстокості «революції зверху» і розпоча ти новий період. Деякі сучасні дослідники зв'язують цю відносну лібераліза цію з існуванням опозиційної течії, очолюваної Кіровим. Незважаючи на правдоподібність цього припущення, все ж факт існування такої течії ніколи не був переконливим образом доведений. Ця течія, якщо вона й існувала, не мала ніякої організації і ніякого офіційного друкованого органу (із страху перед вироками, що виносилися будь-якій групі, яку можна було назвати «фракцією»). До того ж не можна вважати, що Кіров був противником Сталша, хоч його погляди після XVII з'їзду партії іноді розходилися із сталінсь кими.
1933 р. був відмічений значною чисткою в партії, оголошеною на січне вому (1933 р.) пленумі ЦК і розгорнутою в травні. Постанова ЦК від 28 кві тня визначала, які категорії членів партії підлягали виключенню: класово чужі та ворожі елементи; дворушницькі елементи, що під прикриттям брех ливої клятви у вірності намагаються зірвати на ділі політику партії; відкриті і приховані порушники залізної дисципліни партії і держави, які піддають сумніву і дискредитують рішення і встановлені партією плани базіканням про їх «нереальність» і нездійсненність; переродженці; кар'єристи; шкурники і морально розкладені особи; політично малограмотні, не знайомі з програ мою, статутом і основними рішеннями партії.
Масштаби чистки, яка тривала півтора року замість намічених спочат ку п'яти місяців і завершилася виключенням 18% комуністів (в той час як 15% членів «вийшли» з партії добровільно), цілком відповідали масштабам кри зи, що охопила партійну організацію внаслідок надмірно швидкого її зрос тання у попередні роки. Протягом 1928-1932 рр. кількість членів партії збі льшилася з 1,5 до 3,7 мли. чоловік. 11 ід час масових прийомів цих років чисе льний склад партії збільшився більш ніж на 2 мли. чоловік. Більшість їх скла дали робітники, частіше за все ідеологічно не підготовлені. Серед них були як щирі ентузіасти «великого стрибка уперед», гак і обачливі кар'єристи, яким партійний квиток відкривав широкі можливості для досягнення успіху в про фесійній та суспільній сферах. У реальності партія була дуже далека від обра зу, який створювався офіційною ідеологією і не була монолітною та дисцип лінованою організацією, здатною очолювати бурхливі суспільні і економіч ні процеси, які відбувалися в країні. Вона все більше перетворювалася на окремий суспільний організм, що ставав все менш монолітним і об'єднував людей з різними переконаннями, різними рівнями освіти, неоднорідною іде ологією. Деякі з них - приблизно один з шести - були «мертвими душами», чиї імена тільки значилися в картотеках. Багато рядових членів партії, при голомшених тим, що вони побачили, що зробили або вимушені були робити в попередні роки (масове виселення селян, голод, погіршення умов життя), стали, якщо вживати офіційну термінологію, пасивними членами.
Неоднозначним було відношення до партії і в середовищі посадових пар тійних працівників, в тому числі тих, що займали невисокі пости (в 1933 р. нараховувалося більше ЗО тис. звільнених працівників). Деякі з них, відверті пристосуванці, утворювали справжні мафіозні угруповання (звані в офіцій ній термінології «сімейними гуртками»). Єдине, до чого вони прагнули, - збе реження своєї вотчини, в якій вони, приховані від очей центральної влади, безкарно господарювали. Інші, особливо недавні висуванці, вважали своїм обов'язком беззаперечно виконувати накази зверху. їх психологія була пронизана бюрократичним духом і раболіпством перед владою, прагненням іа йняти більш високі пости. Вони, не задумуючись, викривали істинні або учи ні помилки своїх керівників під час розв'язаної вищим партійним керівні!ці вом кампанії по викриттю саботажу серед партійно-господарськнх кадрів По рівню ідеологічної підготовки ці члени партії сильно відрізнялися від і і .і рих більшовиків і комуністів покоління громадянської війни, які аж до І (М > 1937 рр. все ще зберігали ключові пости в партії і чиє минуле дозволяло їм якщо не висловлювати відкрито критичні думки з приводу рішень партійно го керівництва, які вважалися незаперечними, то хоч би виявляти деяку гну чкість у виконанні нереалістичних директив, що виходили з центру. 1 Іа пра к тиці це означало приховування істинного положення справ, що допомаї ал<> дещо ослабити тиск на простих трудівників і рядових членів партії.
Отже, до кінця першої п'ятирічки партія виявилася в самій гущавині пап гостріших соціальних протиріч і являла собою неповоротку, хаотичну конс трукцію, примхливий і незавершений інструмент влади - організацію, в якій росло внутрішнє напруження і з'являлися паростки розколу.
II. РОЗРИВ І ЗМОВА (1934-1939 рр.)
1. XVII з'їзд партії. Початок розриву
26 січня 1934 р. відкрився XVII партійний з'їзд, який повинен був підве сти підсумки «великого перелому» і затвердити планові показники другої п'ятирічки (через рік після її початку). Здавалося, що цей, зі слів Кірова, «з'їзд переможній» продемонстрував повернення до єдності і перемогу Сталіна. Під час з'їзду був розіграний спектакль повернення до партійної лінії кількох видних діячів колишньої опозиції- Бухаріиа, Рикова, Томського, П'ятакова. Зипов'єва, Каменева. Піддавши себе спочатку більш або менш заслуженій самокритиці, копи перейшли потім до славослів'я па адресу Сталіна, прого лошуючи його вождем світового пролетаріату, незрівнянним генієм епохи або, просто, найбільшою людиною всіх часів і народів. У цьому злагоджено му хорі підлабузників не прозвучало жодного голосу, який засумнівався б у правилі.пості гігантських планів, що були прийняті в 1929-1930 рр. і привели до відомих результатів. Оратори вважали за краще повернутися спиною до реального 'життя і, користуючись свого роду закодованою мовою, вносили свій внесок у створення міфу. Вони викривали тих комуністів, які не здатні були втілити в життя завжди непогрішні директиви вищого партійного кері вництва.
І все ж плани другої п'ятирічки стали на з'їзді предметом жвавих супере чок. В результаті численних дискусій курс на прискорену індустріалізацію (19% щорічного росту виробництва), запропонований Сталіним і підтрима ний Молотовим, було відкинуто. Взяв гору більш помірний напрям (16% росту), підтриманий Кіровим, Орджонікідзе та переважною більшістю керів ництва народним господарством, яке прагнуло дещо ослабити ту напруже ність, що виникла в ході реалізації прискореного курсу. На з'їзді, як не пара доксально, виявилося деяке ослаблення позицій Сталіна. Одне з новітніх ра дянських джерел повідомляє, що під час виборів нового ЦК, які проводилися таємним голосуванням, Сталін отримав менше голосів, ніж багато які інші кандидати. Кіров, дуже тепло зустрінутий з'їздом, отримав найбільшу кіль кість голосів, а багато колишніх, опозиціонерів (П'ятаков, Бухарін, Риков, Томський) знову були обрані до складу Центрального Комітету партії.
Однак ніхто на з'їзді не насмілився піддати сумніву ні основи самої сис теми, ні правильність планів періоду «великого перелому». У результаті Ста лін не тільки зумів за допомогою витонченої аргументації запобігти можли вої критики на адресу його методів керівництва країною починаючи з 1929 р., але й намітив деякі передумови майбутньої політики терору і репресій. Він заявив про перемогу партійної лінії в побудові соціалізму. «Якщо на XV з'їз ді ...мусили ще доводити правильність лінії партії і нести боротьбу з відоми ми антилепіпськими угрупованнями, а на XVI з'їзді - добивати останніх при хильників цих угруповань, то па цьому з'їзді - і доводити нічого, та, мабуть -і бити нікого». «після того, як надана правильна лінія, після того, як надане правильне розв'язання питання, успіх справи залежить від організаційної роботи, від організації боротьби за проведення в життя лінії партії...» «... Організаційна робота вирішує все, в тому числі п долю самої політичної лі нії...» Висновки, що виходять з доповіді Сталіна, були ясні: оскільки лінія партії вірна, то існуючі проблеми пояснюються розривом між директивами партійного керівництва і тим, як вони виконуються. Цей розрив виник вна слідок організаційних слабкостей, поганого підбору кадрів, відсутності са мокритики, бюрократизму і злочинної недбалості місцевих органів, які спо творюють політику партії, ігноруючи її директиви. Сталін розробив цілу класифікацію винуватців: «непоправні бюрократи», що обманюють своє ке рівництво і зривають виконання вказівок партії; чесні говоруни, віддані ра дянській владі, але нездібні керувати, нездібні що-небудь організувати; «люди з відомими заслугами в минулому, люди, що стали вельможами, люди, які вважають, що партійні та радянські закони пишуться не для них, а для дур нів». Дев'яносто відсотків усіх труднощів, на думку Сталіна, виникали з від сутності організованої системи контролю за виконанням прийнятих рішень.
Ідея розриву дозволяла розвивати ідею змови. Адже насправді дуже скла дно було провести грань між нездійсненністю плану та умисним саботажем. Поява ідеї розриву і змови була результатом жахливої політичної сліпоти, відмови від аналізу дійсних причин невдач і труднощів у виконанні наміче них задач. Відмовившись від цього аналізу, власті все більше вступали на шлях міфотворчості. Прагнення піти від дійсності проявилося і в появі в мові своєрідного кліше і штампів, патетичних за звучанням, але які мало відпові дали істині. Це містифікування було направлене на перетворення будь-якого партійного рішення на непорушну істину. Таким чином, партійна лінія ста вала догмою. Сумнів у ній вже означав зраду.
Таким чином, одержувала право на існування ідея змови, що легко пояс нювала весь нелад і швидко впроваджувалася в свідомість маси. Про це яск раво свідчать, зокрема, скарги населення, витягнуті із справ непідчищеного Смоленського архіву, який зберігся в недоторканості. Як видно із цих скарг, прості громадяни ніколи не піддавали сумніву основ самої системи, а винних у своєму важкому, часто нестерпному існуванні шукали серед конкретних особистостей - частіше за все серед місцевих партійних і радянських праців ників, з якими їм звичайно доводилося мати справу. Це було причиною їх глибоко ворожого відношення до бюрократів - кадрових працівників, чиї кар'єризм, продажність, неробство і «панські привілеї» викликали глибоку ненависть у простих трудівників. Антибюрократичні установки Сталіна но сили чисто популістський характер, пояснюючи труднощі моменту темними махінаціями «лжекомуністів». Вони були прийняті в низах і сприяли зміц ненню союзу між народом і їх вождем.
1934 р., межі якого - XVII з'їзд партії (26 січня - 10 лютого) і вбивство Кірова (1 грудня), характеризувався суперечливими тенденціями. З одного боку, спостерігалося посилення репресивних заходів, що нагадувало найбільш похмурі роки першої п'ятирічки. - завершена колективізація останніх 5 млн. індивідуальних селянських господарств, проведені численні арешти голів колгоспів, виданий закон про відповідальність сімей репресованих. З іншого боку, сталися деякі очевидні послаблення. Нулі і частково амністовані спец-переселеіщі - переважно розкуркулеш селяни, - чесніш труд яких і лояльне відношення до радянської влади бралися до у на і п. Сталася деяка лібераліза ція виборчого режиму, внаслідок якої кількість «позбавленців», тобто осіб, позбавлених громадянських прав, знизилася з 4 до 2,5% від загальної чисе льності населення. Було оголошено про майбутнє з 1 січня 1935 р. скасуван ня карткової системи. Недавно прийнятий зразковий статут колгоспів пе редбачав збільшення площі присадибних ділянок.
Відображенням цих суперечливих тенденцій з'явилася череда перетво рень в органах держбезпеки. 10 липня було розпущено ДПУ. Питання дер жавної безпеки і іереходили у ведення Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС), очолюваного Г.Ягодою. Ці органи позбавлялися своїх юридичних повноважень і права виносити смертні вироки. Над їх діяльністю встанов лювався прокурорський нагляд. На жаль, всі ці заходи не здобули тієї дії, на яку розраховували прихильники менш твердої політики. У листопаді були встановлені особливі наради НКВС, які володіли такими ж повноваженнями, що й колишні юридичні колегії ДПУ. Що стосується процедури видачі ордерів на арешт, здійснюваної з санкції прокурора, то необхідність у ній відпала. Генеральний прокурор Вишинський, який зайняв цей пост в червні 1933 р., надав органам безпеки повну свободу дій. Суперечність цих заходів легко пояснювалася наявністю в керівних партійних органах двох тенденцій: однієї - сталіністської, направленої на проведення жорсткої лінії, та другої -більш помірної, підтримуваної Кіровим. Як зазначалося вже вище, думки деяких радянських істориків, висловлені незабаром після XX з'їзду КГІРС, про існування опозиційної течії на чолі з Кіровим, не є переконливими. Нічо го тут не міняє й виступ Кірова, опублікований 19 липня у «Правді», в якому він піддав критиці політику здирства і зловживань по відношенню до селян ства під час хлібозаготівель. Така політика, зі слів Кірова, лише підривала розвиток сільського господарства, а в більш широкому значенні і побудову соціалізму взагалі.
2. Вбивство Кірова. Втілення ідеї змови
1 грудня 1934 р. С.Кіров був убитий із коридорі Смольного молодим комуністом Л.Ніколаєвим, який зумів пробратися із зброєю в штаб-кварти ру ленінградської партійної організації- Власті негайно ж вжили надзвичай них заходів. Увечері того ж дня був підготовлений документ, який дозволяв скорочувати термін слідства у справах державної важливості до десяти днів, розглядати їх за відсутності обвинувачених і присуджувати смертну кару, що не підлягає оскарженню і перегляду. Протягом короткого часу було предста влено декілька незв'язних і суперечливих офіційних версій у справі про вбив ство. 4 грудня газети сповістили про арешт тридцяти семи «білогвардійців», що ніби проникли в країну з метою організації терористичних актів. 22 гру дня ТАРС повідомило, що цей «мерзотний злочин» - справа рук «ленінград ського центру», до складу якого входили, крім Ніколаєва, тридцять колиш ніх зінов'євців. 28-29 грудня проходив закритий процес над членами цього «центру». Усі вони були засуджені до смертної страти і вирок негайно приве ли у виконання. Розкриття «ленінградського центру» дозволило виявити та кож існування «московського центру», 19 членів якого (в тому числі Зинов'єв та Каменєв) звинувачувалися в «ідеологічному посібництві» вбивцям Кіро ва. Під час суду над ними (16 січня 1935 р.) Зинов'єв та Каменєв визнали, що колишня діяльність опозиції могла внаслідок ряду обставин сприяти етично му падінню злочинців. Визнання в цьому дивному «ідеологічному посібниц тві» після стількох випадків публічного розкаяння цих двох лідерів дало мо тив зробити з них «козлів відпущення» під час однієї з майбутніх пародій на правосуддя. А поки воно коштувало їм відповідно п'яти та десяти років по збавлення свободи. 23 січня розпочався ще один процес, пов'язаний з убивством Кірова, - процес над дванадцятьма керівниками ленінградського шдді лу НКВС. їм було пред'явлене обвинувачення в тому, що вони мали в своєму розпорядженні інформацію про замах, який готувався на Кірова, допустили злочинну недбалість і не зробили ніяких дій для його запобігання. 1 Іезважа ючи на тягар обвинувачення, покарання виявилося відносно м'яким. Вперше на цей дивний вирок звернув увагу Троцький в опублікованому в 1935 р дослідженні «Сталінська бюрократія і вбивство Кірова». У ньому він висло вив думку про те, що Ніколаєв діяв не один і що організатором вбивства був не хто інший, як сам Сталін, який отримував від цього найбільшу вигоду Кількома роками пізніше це припущення було підтримане агентами радян ських секретних служб В.Кривицьким та А.Орловим, які перебігли на Захід їх заяви були зустрінуті скептично. Скепсису, проте, поменшало після проз рінь Хрущова на закритому засіданні XX з'їзду партії 25 лютого 1956 р.
Нічого принципово нового, однак, ці прозріння не містили. Вони обме жувалися тими інтригуючими подробицями, на які свого часу звернув увагу Троцький: арешт Ніколаєва і швидке звільнення його з-під варти за кілька тижнів до замаху і загадкова загибель в дорожній пригоді охоронця Кірова наступного дня після вбивства. Але вже сама уміло піднесена констатація того факту, що в обставинах вбивства Кірова багато неясного і підозрілого, примушувала задуматися над тим, що Сталін, можливо, зіграв в цій справі далеко не останню роль. Теза про безпосередню причетність Сталіна до вбив ства Кірова недавно була піддана сумніву деякими західними вченими (А.Б.Улам, Дж.А.Гстті). Нона, однак, знаходить останнім часом все більше поширення серед радянських істориків і публіцистів. Але нічого принципово нового до цієї справи вони недодали. Сьогоднішній об'єм відомостей з цьо го питання не дозволяє нам випести остаточної думки. Єдине, що можна за тверджувати з упевненістю, - вбивство Кірова у величезній мірі сприяло ма теріалізації ідеї змови.
Це вбивство згодом важким тягарем давило па політичну обстановку в країні. Воно використовувалося вищим керівництвом для нагнітання атмос фери кризи та напруженості, могло в будь-який момент послужити конкре і ним доказом існування таємної організації, яка загрожувала країні, її керів никам, зрештою, соціалізму. А існування такої організації дозволяло знахо дити зручні пояснення слабкостям системи. Адже якщо труднощі в крани постійно зростали, а життя ставало все важчим (в той час як воно повніше було, зі слів Сталіна, бути «веселим і щасливим»), винні в цьому вбивці Кіро ва.
3. Рік 1935-й, вирішальний
У 1935 р. спостерігалося зміцнення позицій Сталіна та його прихильни ків. Одночасно була розгорнута широка кампанія антибюрократичного і популістського характеру проти тих діячів, на яких покладалася відповіда льність за спотворення партійної лінії при її втіленні в життя. Після лютнево го пленуму 1935 р. на багато які ключові посади були призначені прихильни ки Сталіна - Мікоян введений до складу Політбюро, Жданов і Хрущов при значені відповідно першими секретарями Ленінградської і Московської парт-організацій. Начальник управління кадрів Секретаріату ЦК Єжов був пере ведений на пост голови Центральної контрольної комісії та обраний секре тарем ЦК. За кілька місяців він провів рішучу чистку комісії. Ще в свою бут ність начальником управління кадрів він відрізнявся «антибюрократичною пильністю», жертвами якої стали, передусім, представники низового партій ного апарату, керівники підприємств і фахівці, які підозрювалися в різних ухилах, корупції і навіть у саботажі. Призначення Маленкова заступником Єжова, а Вишинського - генеральним прокурором поставило крапку в про цесі зайняття найбільш важливих носіїв у партійному та державному керів ництві вірними прихиль.....<ами Сталіна. Логічним завершенням цих пере творень явилося прийняття кількох нових законодавчих актів, які посилили тоталітарний характер системи.
Найбільш яскравим прикладом нових віянь був прийнятий 9 червня 1935 р. закон, відповідно до якого будь-який радянський громадянин за вте чу за кордон засуджувався до смертної страти. Тюремний вирок загрожував також всякій особі, яка не донесла про цей «акт зради».
У 1935 р. розпочався рішучий наступ сталіністів на історичну науку, що ставив своєю метою «одержавлення» пам'яті про минуле. Історія, що визна чає законність будь-якої влади, була повністю переглянута, перероблена і перетворена на «конкретну науку», «об'єктивну істину», на «грізну зброю в боротьбі за соціалізм», за визначенням Сталіна. У березні 1935 р. твори Троць-кого, Зинов'єва та Каменева, як і велика кількість інших «застарілих» і не угодних книг політичного або історичного змісту, були вилучені з бібліотек. 25 травня постановою ЦК було скасовано Товариство старих більшовиків. Місяцем пізніше було ліквідоване Товариство колишніх політкаторжан. Цим двом організаціям ставилося в провину, що вони клопоталися про скасуван ня смертної страти для членів опозиції і дуже старалися в культивуванні ре волюційного духу колишніх років - іншими словами, зберігали пам'ять про минуле партії. І Іапрпкішді липня в «Правді» за підписом першого секретаря Закавказької партійної організації Л.Берії був опублікований перший фраг мент з єдиної дозволеної роботи по історії більшовизму на Кавказі. Цей по вий історичний «твір» являв собою справжній панегірик Сталіну, видавав його за фундатора й організатора більшовистського руху па Кавказі. Ще через кілька місяців Сталін опублікував свої «Замітки» про підручники істо рії, привласнивши собі, таким чином, роль головного історика. Ці «Замітки» поклали початок фундаментальному перегляду історії відносин Росії з перо сійськими народами і стали основою для створення «нової» історичної 11 а у ки. її головна мета полягала я обґрунтуванні законності влади Сталіна. Ста лін уособлював собою партію. Партія уособлювала пролетаріат. Пролетарі ат в свою чергу був уособленням ідей прогресу. Фальсифікування подій і під тасовування фактів дозволяли побудувати логічний ряд наступників: Маркс. Енгельс, Ленін, Сталін. Історія партії перетворювалася в історію боротьби прихильників правильної лінії на чолі з Леніним, а потім Сталіним проти різного роду ухильників.
XVII з'їзд партії оголосив, що головна мета нової влади - побудова соці алізму - досягнута, а, отже, існуючі труднощі лише результат некомпетент ності або свідомого шкідництва тих, хто повинен був проводити в життя пар тійну лінію. Така постановка питання дозволила вищому партійному керів ництву розвернути, починаючи з літа 1934 р. широку кампанію по посилен ню контролю за діяльністю партійного апарату з метою підняти оргапіза ційну роботу на рівень правильної політичної лінії.
20 серпня був оголошений обмін партійних квитків. Згідно з офіційною точкою зору, цей захід проводився з метою урегулювання проблем адмініст ративного і технічного порядку. Масова притока нових членів привела до невимовного безладдя в партійних картотеках. Па думку центрального кері вництва, потрібно було уточнити членство понад 200 тис. комуністів. Тільки протягом двох попередніх років було видано більше 220 тис. дублікатів парі -квитків. 47 тис. партквитків зникли безслідно.
Незабаром після вбивства Кірова ЦК розіслав усім партійним організа ціям закритий лист «Про наслідки подій, пов'язані з лиходійським убивст вом товариша Кірова». У листі констатувалося існування змови, яку ніби організували троцькісти та Зінов'єви]. У ньому містився заклик до вірних членів партії вишукувати та виганяти з її рядів усіх, хто виявляє співчуття Троцькому, Зинов'єву та Каменеву. В офіційній версії вбивства Кірова по відомлялося, що воно скоєне людиною, яка проникла у Смольний з фальшп вим партквитком. Тому не доводилося сумніватися у величезному політпч йому значенні кампанії по перевірці партквитків. Лист уточнював, що шука ти ворогів, які просочилися в ряди партії слідувало там, де панували бюрок ратична плутанина, злочинна недбалість, і особливо там, де існували більш або менш незалежні центри влади.
У більшості місцеві партійні керівники досить мляво відреагували на пси документ і обмежилися лише звичайною перевіркою партійних картотек Менше за все вони були схильні давати широкий хід цьому заходу. Суворіш облік нових членів партії, централізований контроль за їх просуванням, а також необхідність неухильного виконання всіх наказів Москви могли б си льно обмежити їх повноваження, а деяким загрожували втратою влади над цілою мережею «клієнтів» і підлеглих. Більш ефективний контроль з боку центру багатьох позбавляв поля для маневрів, завдяки якому досі їм вдава лося дотримуватися інтересів «низів», представляючи центральній владі оп тимістичні звіти. Знадобилися триразові заклики ІДК до порядку, а також створення влітку 1935 р. мережі обласних відділів очоленого Єжовим Голо вного управління кадрів, щоб примусити секретарів 19 місцевих парторгані-зацій провести більш або менш серйозну чистку серед членів партії. 25 груд ня 1935 р. Єжов представив Центральному Комітету звіт про результати пе ревірки партквитків, який абсолютно не задовольнив центральне керівницт во. Обмін квитків розпочався на півроку пізніше запланованого терміну і продовжувався утроє довше, ніж передбачалося. Перешкоди створювала зна чна група «збюрократілих елементів», які виконували свої обов'язки з не дбалістю, що межувала із саботажем. У результаті перевірка охопила тільки 81% членів партії. З них 9% було виключено. Установка керівництва на ви гнання троцькістів і зіпов'євців не була викопана. Тільки 3% загального чи сла виключених належали до цієї групи. І Іеревірка з усією очевидністю пока зала, в якій мірі процвітала кругова порука серед співробітників місцевих партійних органів. Вона створювала величезну перешкоду центральному керівництву у встановленні дійового контролю над становищем у країні, а, отже, і в будь-яких починаннях.
Одночасно з кампанією по обміну квитків, організованою для наведен ня порядку в структурі партійного апарату, під лозунгом боротьби з бюрок ратією, анархією та викривленням партійної лінії був розгорнутий широкий наступ на представників народногосподарських і інженерно-технічних кад рів - директорів підприємств, інженерів, техніків та інших фахівців, обвину вачених у приховуванні реального виробничого потенціалу. Сигналом до наступу послужила промова Сталіна, виголошена 4 травня 1935 р. У рішучо-популістських тонах він засудив «печувано нелюдяне відношення збюрокра тілих кадрів» до простих людей, трудівників, «цього найбільш дорогоцінно го капіталу». Робкори отримали завдання освітлювати в пресі всі приклади зловживань по відношенню до трудівників, які сприяють збудженню невдо волення робітників і, відповідно, саботують творчі здібності трудящої маси.
У такій обстановці в кінці літа 1935 р. виник стаханівський рух. Все по чалося з того, що шахтар О.Стаханов довів денну норму видобутку вугілля до 102 т, що в 14 разів перевищувало норму. 8 вересня він домігся результату в 175 т. Незабаром ще один ударник, М.Ізотов, встановив новий рекорд у 240 т. Ця ініціатива була підхоплена і в інших галузях. Незабаром почали надходити повідомлення про рекорди М.Сметаніна у взуттєвій промисловості, О.Бусигіпа в автомобілебудуванні, сестер Виноградових у текстильній промисловості. На самому початку цей рух, який зародився серед невелико го числа кваліфікованих робітників, був вираженням їх трудової ініціативи, що виникла як відповідь на можливість отримувати винагороду за труд від повідно до рівня їх здібностей. Існуюча до цього часу система розподілу була скасована, і високі заробітки стахановців дозволяли їм придбавати необхід ні товари, що з'явилися у вільному продажу.
Однак дуже скоро стаханівський рух виявився під контролем влади, яка вирішила використати його для розгортання широкої кампанії по нарощу ванню продуктивності праці. У листопаді в Москві відбулася конференція робітників - передовиків виробництва. У своєму виступі Сталін підкреслив глибоко революційний характер цього руху, вільного від консерватизму ін женерів, техніків і керівників підприємств. В умовах гнітючого стану радян ської промисловості нова кампанія могла призвести тільки до катастрофіч них наслідків. Проведення днів, тижнів або декад стаханївської праці надов го вибивало виробничий процес із нормального ритму. Витрачені запаси сировини не поповнювалися, обладнання занепадало, число нещасних випа дків на виробництві росло, а «рекорди» супроводжувалися тривалими пері одами спаду виробництва. Атмосфера рекордоманії сприяла зростанню рі зного роду порушень на виробництві. Найбільш поширеним з них було збі льшення тривалості робочого дня. У додаток до всього були збільшені пла нові норми. Все це разом узяте посилювало невдоволення робітників, сприя ло зростанню напруженості у відносинах між керівництвом, стаханівцями і простими трудівниками.
Перше півріччя 1936 р., оголошеного стаханівським, характеризувалося зростанням економічних труднощів. По мірі того, як стаханівський рух все більше вгрузав у «трясовині консерватизму та чиновництва», преса знову обрушилася з нападками на кадрових працівників народного господарства. Передовиця «Правди» від 26 березня закликала направити вогонь па сабота жників стаханівського руху. Деякі парторганізації скористалися моментом, щоб виявити пильність і законослухняність. В результаті багато представни ків народногосподарських кадрів були зміщені або звільнені з підприємств. Ці заходи вели лише до ще більшої дезорганізації виробництва. Напередодні пленуму ЦК партії, наміченого на 1-4 червня 1936 р., стало очевидно, що на ступ на кадрових працівників у тому вигляді, як він проходив, не просто ма лоефективний, а загрожує існуванню всієї системи. Життя вимагало внесен ня коректив.
4. Значення першого Московського процесу
Весь наступний після пленуму тиждень передовіші «Правди» були при свячені роз'ясненню нових задач. Критика кадрових працівників відійшла на другий план, відтепер «під обстріл» потрапили троцькісти та зінов'євці. 11 червня «Правда» нагадала про існування троцькістсько-зінов'євських груп і контрреволюційні підступи недобитого ворога, що як і раніше продовжу ються.
В такій обстановці готувався перший з відомих відкритих Московських процесів. Очолюваний Ягодою НКВС отримав завдання переглянути спра ву про вбивство Кірова і підготувати відкритий процес, оголосившії про при четність до справи колишніх опозиціонерів. Весь комплекс обвинувачень будувався на факті ефемерного існування в 1932 р. «блоку опозицій». Конта кти сина Троцького Л.Сєдова з деякими колишніми троцькістами та зінов'є-вцями підносилися, як широко розгалужений, законспірований терористич ний троцькістсько-зінов'євський центр. Для цього було залучено свідчення інформаторів (Ольберга, Фриц-Давида, М. і Н.Лурьс), які відповідно до отри маних інструкцій заявили, що перебували в контактах не тільки з членами блоку, але і з Троцьким, від якого ніби отримали завдання вбити Кірова, Сталіна та інших партійних діячів. Залишалося знайти головних обвинува чених і домогтися від них визнання провини. «Козлами відпущення» були обрані члени зінов'євської групи - сам Зинов'єв, Камепєв, Євдокимов і Бака-єв, вже осуджені в січні 1935 р. за своє «етичне посібництво» вбивству Кіро ва. З троцькістів, крім Смирнова, були обрані діячі менш великого масштабу (Мрачковський, Ваганян, Дрсйтцер та інш.). Знадобилося кілька тижнів жо рстоких допитів, чергування фізичного і морального тиску і обіцянок збере гти життя, щоб вирвати у них повне зізнання.
29 липня, за три тижні до початку процесу, Секретаріат ЦК розіслав усім партійним організаціям секретний циркуляр, який закликав виявити «біль-шовистську пильність» і боротися з діяльністю «контрреволюційного троць-кістсько-зінов'євського блоку». Уміння завжди розпізнати ворога партії, як би вправно той не маскувався, визнавалося основною якістю більшовика. 19 серпня після відповідної підготовки громадської думки пресою, процес від крився. За три дні засідань все 16 обвинувачених, підібраних відповідно до давно відомого принципу амальгами (ветерани старої більшовистської гвар дії знаходилися в камерах разом із провокаторами з НКВС), підтвердили свої зізнання, що складали єдину основу для обвинувачення. Вони навіть «нада ли» генеральному прокурору Вишинському деякі доповнення і уточнення. Всі зізналися не тільки у своїх ідейних помилках, але - всупереч всякій прав доподібності - і у зв'язках з Троцьким, який знаходився за кордоном, в участі у вбивстві Кірова, в змові проти Сталіна та інших керівників. Вони свідчили на інших опозиціонерів - Томського, Бухаріна, Рикова, Радека, П'ятакова, Сокольникова, Серебрякова, - що ті ніби також залучені до контрреволю ційної діяльності. 24 серпня всім обвинуваченим був винесений смертний вирок, негайно приведений у виконання. 26 серпня Томський покінчив жит тя самогубством.
Добре розіграний процес-спектакль дав мотив для надзвичайної ідеоло гічної мобілізації, яка повинна була яскраво продемонструвати нерозривну єдність народу із своїм вождем. На нескінченних мітингах і зборах прийма лися численні резолюції, що звеличували Сталіна і таврували ганьбою «ска жених собак» і «троцькістську тварюку». Події належно освітлювалися пре сою. Цей шумний політичний процес (гак само як і ті, що пішли за ним) яв ляв собою чудовий механізм соціальної профілактики. Він підтверджував іс нування змови - відправного моменту у формуванні офіційної ідеології. Він сприяв зародженню у народу почуття міфічної причетності до управління державою і відчуття близькості до свого вождя.
Однак результати процесу не для всіх виявилися безперечно однознач ними. Протягом кількох тижнів після його закінчення деякі присвячені сум нівалися, яким буде його остаточний підсумок.
НКВС в особі Ягоди спробував обмежити політичні наслідки процесу. Він звів злочинну діяльність «банди вбивць», ніяк не пов'язаних з партійни ми кадрами, до простого тероризму. Зрада розкрита, процес відбувся, винні покарані, ворог в особі незначної троцькістсько-зінов'євської групи виявле ний, а значить, справа не вимагає подальшого розвитку. Єжов же, навпаки, прагнув розширити коло обвинувачених, викриваючи їх, «як би добре вони не замаскувалися», і вдарити по партійних і народногосподарських кадрах, запідозрених у створенні перешкод виконанню директив центра. Сталін ви рішив спірне питання па користь Єжова.
5. Єжовщина. Боротьба з бюрократією, терор та економічна криза
23 вересня серія вибухів потрясла кілька кемеровських шахт. Сталін, Жданов і Єжов, незадоволені політичними підсумками літнього наступу на опозицію, негайно ж постаралися використати ці події для розгорнення но вої кампанії проти народногосподарських кадрів, що як завжди підозрюва лися в саботажі. 25 вересня Сталін і Жданов, які знаходилися в Сочі, напра вили телеграму на адресу Політбюро. У ній говорилося про крайню необхід ність терміново призначити товариша Єжова наркомом внутрішніх справ у зв'язку з тим, що Ягода виявився не здатним викрити троцькістсько-зіно в'євський блок. Зміщення Ягоди і призначення наркомом внутрішніх справ Єжова сталося 30 вересня. Єжовщині належало продовжитися майже два роки.
У жовтні був арештований П'ятаков, заступник Орджонікідзе на посту наркома важкої промисловості. Разом із ним були арештовані інші колишні троцькісти (Сокольников, Серебряков, Радек), а також деякі відповідальні працівники транспорту та вугільної промисловості. Арешт П'ятакова озна чав наступ на помірний курс економічного розвитку, а заодно й на ціле по коління народногосподарських кадрів, що прийшли «від станка» ще до ши рокої висуванської кампанії 30-х років.
23 січня 1937 р. розпочався другий Московський процес. 17 чоловік зви нувачувалися у створенні «троцькістсько-зінов'євського центру», поданого наступником попереднього. Цей «центр» ніби намагався скинути радянсь кий уряд, організовуючи замахи на його членів з метою відновити в СРСР капіталізм при посібництві іноземних держав, передусім Німеччини та Япо нії. Троцький і члени «центру» звинувачувалися в тому, що, роблячи ставку па поразку СРСР у майбутній війні з імперіалістичними державами, пообіця ли агентам цих держав значні економічні і територіальні поступки (Німеччи ні - Україну, а Японії - Східний Сибір). А щоб підірвати економічну та війсь кову потужність країни, вони взялися до організації масового саботажу. Як і під час першого процесу, звинувачувальний висновок будувався па основі «повного визнання» обвинувачених. Процес тривав тиждень і закінчився вироком 13 обвинувачених до смертної страти і 4 до тривалого ув'язнення.
Відразу ж стало ясно, що політичні наслідки цього процесу, розіграного за сценарієм відомства Єжова, набагато «вигідніші», ніж попередні. Заголо вною темою його була ідея саботажу. Саботажу загального, в багатьох ра йонах країни, в багатьох секторах економіки, на всіх рівнях, від простого інженера до заступника наркома. Найбільш поширені, щоденні на сотнях радянських підприємствах того часу випадки - випуск бракованих виробів, помилки в плануванні, нещасні випадки і поломка обладнання через недо тримання елементарних правил - були оголошені актами саботажу. З цієї точки зору в саботажі міг бути звинувачений будь-який працівник.
Другий процес відкрив шлях до розправи над народногосподарськими, а потім і партійними кадрами. Створення образу фахівця-саботажника і впро вадження його в масову свідомість попутно переслідувало й інші цілі: для простих трудівників цей образ міг служити поясненням труднощів їх повсяк денного життя і заохочував найбільш войовничо настроєних розкривати помилки керівників своїх підприємств, направляючи тим самим роздрату вання народу в потрібне русло. Створення цього образу цілком закономірно вписувалося в рамки грандіозного популістського наступу на фахівців і кад рових працівників, розгорнутого Сталіним і його соратниками ще півтора року тому. Орджонікідзе, який залишався, незважаючи на ослаблення своїх позицій, серйозною перешкодою в здійсненні цієї кампанії, через кілька днів після розправи над П'ятаковим покінчив життя самогубством (або був дове дений до самогубства).
З 25 лютого по 5 березня 1937 р. проходило засідання пленуму ЦК пар тії, який вплинув великим чином на подальший розвиток подій. Під час пле нуму були арештовані Бухарін та Риков. Сталін, повідомивши, що країна виявилася в надзвичайно небезпечному положенні через підступи численних саботажників, шпигунів і диверсантів, з обуренням обрушився на «безтурбо тних, добросердих і наївних керівних товаришів», що перебували, з його слів, у надзвичайному самовдоволенні і втратили здатність розпізнавати істинне обличчя ворога. Він піддав нищівній критиці всіх тих, хто штучно породжує велике число незадоволених і роздратованих, створюючи тим самим цілу резервну армію для троцькістів, тих, хто старається «не винести сміття з хати» і, прикриваючи один одного, шле в центр безглузді і обурливі звіти про ніби досягнуті результати. Цим відповідальним партійним працівникам ставили ся в приклад рядові члени, які могли підказати «правильне рішення». Про мови, виголошені Сталіним З і 5 березня, провіщали наростання репресій. І не тільки тому, що вони закликали до посилення пильності і до донесення, але й тому, що в них було відсутнє чітке визначення ворога. Відтепер воро гом міг виявитися кожний - і той, хто покривав злочинну діяльність, і той, хто викривав її (а раптом це робилося для того, щоб приховати ще більш небезпечних ворогів?), і той, хто відкрито критикував владу, і той, хто міг приховувати своє істинне відношення до неї в потоку славослів'я і підлабуз ницьких лестощах.
Весь рік - від лютнево-березпевої о пленуму ЦК 1937 р. аж до третього Московського процесу (березень 1938 р.) - був відмічений зміщеннями та аре штами десятків і навіть сотень тисяч народногосподарських і партійних кад рових працівників, на місце яких негайно ж призначалися висуванці часів першої п'ятирічки (покоління Брежнєва, Косигіна, Патолічева, Установа, Громико та інш., тобто покоління Політбюро ЦК КПРС зразка 70-х років). Репресії, що хвилями розповсюджувалися від спочатку невеликого числа пі дозрюваних, перекочуючись з однієї людини на іншу, захлеснули в результа ті безліч простих людей. їх підтримувала атмосфера викриттів і донесень, яка культивувалася в країні, а також службове завзяття співробітників ИКВС, З політичної точки зору єжовщина носила антибюрократичний, популістсь кий характер, а основною її метою була боротьба проти народногосподар ських і партійних кадрів.
Наступ на кадри розвертався в два етапи. У березні-квітні центральне партійне керівництво затіяло кампанію з переобрання місцевих і районних комітетів партії. Рядовим членам наказувалося викривати бюрократичні зло вживання свого місцевого керівництва. 1 Іезважаючи на пряме заохочення до донесення, цей намір провалився - на рівні обласних і районних партапаратів було оновлено тільки біля 20% керівного складу. У ході щорічних район них партконференцій керівники цих організацій були в основному переобра ні на свої пости. Центральному керівництву довелося констатувати нездат ність позбутися від партійних вельмож, що міцно засіли у своїх вотчинах, використовуючи законні засоби і заохочуючи масу сприяти цьому заходу. За таких умов усю ініціативу по чистці партійних організацій повністю взяв на себе (починаючи з травня-червня 1937 р.) НКВС - «караючий меч диктатури пролетаріату», ця «плоть від плоті» і «кров від крові» всієї країни. 11 червня преса повідомила про те, що секретне засідання військового трибуналу при судило до смертної кари звинуваченого у шпигунстві і зраді головного ініці атора модернізації Червоної Армії, заступника наркома оборони маршала М.Тухачевського, чиї постійні розбіжності із Сталіним ще з часів польської війни 1920 р. переросли у відкрите протиборство. Разом з ним смертний ви рок був винесений семи іншим найвидатнішим військовим діячам, в тому числі Якіру, Уборевичу, Ейдеману, Путнє, Кірку. За два подальших роки чистки армії зникло 11 заступників наркома оборони, 75 із 80 членів Вищої військо вої ради, вісім адміралів, двоє (Єгоров і Блюхер) з чотирьох маршалів, що залишалися до цього часу, 14 із 16 генералів армії, 90% корпусних армійсь ких генералів, 35 тис. з 80 тис. офіцерів.
17 червня перший секретар партійної організації Західної області Рум'я-нцев, пов'язаний із генералом Уборевичем, був арештований як «ворог на роду». Його арешт спричинив цілу хвилю арештів його підлеглих. Усі пар тійні та народногосподарські структури області зазнали чистки. У наступні тижні за цим же сценарієм розгорталися події і в інших районах країни. З центру у всі області прямували уповноважені в супроводі підрозділів НКВС, щоб, за образним висловом «Правди», «викурити й розорити гнізда троцькі-стсько-фашистських клопів». Берія був направлений в Грузію, Каганович - у Смоленськ та Іваново, Маленков - у Білорусію та Вірменію, Молотов, Єжов і Хрущов - на Україну. У найбільшій мірі чистки торкнулися кадрів націона льних республік.
Сильніше за інших постраждала Україна. Ще з середини 20-х років бага то відповідальних партійних працівників України підозрювалися в націона лістичному ухилі. У1926 р. нарком освіти Шуйський був звинувачений у надто поспішній українізації республіканських кадрів і в опорі «російській культу рі взагалі та її головному досягненню - ленінізму». Під час голоду 1932 р. значна частина республіканських кадрів (щонайменше, половина секретарів обласних комітетів партії) була знята зі своїх постів за непокору нереалісти чним з їх точки зору вимогам Москви по виконанню плану хлібозаготівлі. 7 липня 1933 р. Скрипник, один із фундаторів української компартії, нещодав но призначений па пост заступника голови Раднаркому України, покінчив життя самогубством, доведений до цього кроку обвинуваченням у тому, що він став «знаряддям в руках буржуазно-націоналістичних елементів». У 1937-1938 рр. був замінений весь склад апарату українського ЦК.
Керівники вірменської компартії були репресовані після того, як була розкрита «змова» таємної організації дашнаків. І Іодібне відбувалося і в ін ших республіках.
Знищення вищого народногосподарського і пар гійного керівництва мало на меті позбавити республіки їх національної еліти, яка виросла з національ них" рухів 1917-1921 рр., і відкрити дорогу новому поколінню, більш поступ ливому по відношенню до центрального керівництва. Чистки повністю зу пинили процес становлення національних компартій, що намітився після масових закликів 30-х років. Протистояння «центр - околиці» (а ще точніше, російський центр - національні околиці) складало одну з найхарактерніших особливостей єжовщини.
Як на околицях, так і в центрі репресії торкнулися кадрових працівників усіх рівнів. Були знищені члени Політбюро Чубар, Ейхе, Косіор, Рудзутак, Постишев. 98 із 139 членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б) були арештовані і майже всі розстріляні. Із 1966 делегатів XVII з'їзду партії 1108 зникли під час чистки. Повністю заміненими виявилися штати наркоматів. Були ареш товані і розстріляні численні співробітники різних рангів від послів Крестинського, Сокольникова, Богомолова, Юренєва, Островського (відповідно в Берліні, Лондоні, Пекіні, Токіо, Бухаресті) до дрібних службовців нарко мату верстатобудування. Весь управлінський апарат цього наркомату, всі директори підприємств (крім двох) і переважна більшість інженерів і техніч них фахівців галу ;і були арештовані. Те ж саме відбувалося і в інших галузях промисловості - в авіабудівпицтві, суднобудуванні, в металургійній промис ловості (ті галузі, по яких є хоча б деякі дані). У своїй доповіді на XVIII з'їзді партії Каганович заявив «що до 1937-1938 рр. керівний складу наркомату важкої промисловості був оновлений, а замість викритих саботажників на керівні пости призначені тисячі нових людей. У деяких галузях, з його слів, заміну треба було проводити цілими пластами. «Ми маємо зараз кадри, які викопають будь-яку задачу партії, ЦК, Радянської влади, будь-яку задачу товариша Сталіна», - заявив він. Насамперед репресії були направлені проти партійних і народногосподарських кадрів, але це зовсім не означало, що вони обійшли стороною інші соціальні групи, зокрема наукову і творчу інтеліген цію. Хвиля репресій захлеснула всі області науки і мистецтва. Причому дуже часто обвинувачення в світоглядних і політичних помилках служило при криттям для задоволення особистих амбіцій і для зведення рахунків із супер никами. В історичній науці переслідування зазнали послідовники М.Покровського, який помер у 1932 р., у мовознавстві - противники М.Марра, в біології - суперники Т.Лисенко. Багато видатних письменників, публіцистів, театральних діячів (серед них Вс.Мейєрхольд, О.Мандельштам, Б.Пільняк, М.Кольцов та інш.), були звинувачені в пропаганді ворожих і чужих марксизму поглядів, у відхиленні від принципів соціалістичного реа лізму, були арештовані і вислані.
Трохи пізніше репресій зазнали і революціонери-інтернаціоналісти, спів робітники Комінтерну. їм ставилася в провину приналежність до різних ухи лів, а також прагнення до надмірної незалежності. Серед репресованих були німець Нейман, угорець Бела Кун, югослав Горкіч, майже всі (за винятком двох) члени ЦК компартії Польщі, фінські, латиські, естонські, румунські, італійські революціонери.
Загальна кількість постраждалих в цей час не піддається точному підра хунку. Число репресованих членів партії, якщо брати до уваги відсутність точних відомостей по підсумках наборів 1934-1939 рр., коливається, за різ ними оцінками, від 180 тис. (Дж.Гетті) до 1 млн. 200 тис. (А.Сахаров). Деякі західні історики (Л.Шапіро, З.Бжезінський, Т.Ріджбі) кажуть про 850 тис. виключених з партії (частіше за все за виключенням слідував арешт) за про міжок між 1936 і 1939 р., що становило 36% партскладу 1935 р. При визна ченні загального числа репресованих цифри носять ще більш гіпотетичний характер. Кількість ув'язнених у нормах і таборах в 1939-1940 рр. визнача ється цифрами від 3,5 млн. до 10 мли. чоловік.
20 грудня 1937 р. у Великому театрі дуже пишно відмічалася 20-а річни ця органів безпеки. Країна на цей час знаходилася на грані економічного та суспільного хаосу. Новоспечені кадри, побоюючись, що їх дії будуть кваліфі ковані як «ворожі підступи», повністю втратили ініціативу. Підсумки розви тку народного господарства СРСР у другій половині 1937 р. були катастро фічними, що свідчило про кризу економіки. Французький дослідник Ш.Бетгельхейм, характеризуючи цей період, говорить про кризу наднакопи-чеиня, для якої характерне падіння продуктивності праці, значний надлишок робочої сили в місті, внаслідок чого село вперше виявилося перед загрозою недостачі робочих рук, що загрожувало функціонуванню колгоспної систе ми.
У 1937 р. сталася також зміна суті стаханівського руху, що дуже переко нливо довів французький дослідник Ж.Сапір. Об'єм благ, які надавалися пе редовикам, значно скоротився. На фоні різкого погіршення рівня життя в країні стаханівський рух перетворився на інструмент тиску на робітників. Погіршення умов життя привело до зростання плинності робочої сили, що в свою чергу негайно позначилося на продуктивності праці і якості продукції. В обстановці напруженості і пануючої плутанини була проведена серія анти-кризових заходів, однак неузгоджених і суперечливих.
19 лютого 1938 р. керівником сильно розхитаного чистками Держплану був призначений типовий представник нового покоління технократичної ін телігенції сталінського періоду М.Вознесепський. Це призначення могло свідчити про те, що вище керівництво країни почало усвідомлювати необхід ність реформ органів планування. Довгі роки ці органи обмежували свою діяльність розробкою системи пріоритетів, що забезпечувало функціонуван ня найбільш важливих підприємств. Відразу ж після свого призначення Воз-несенський почав реорганізацію статистичного апарату і спробував створи ти нову, децентралізовану систему найму робочої сили. Він постанні! питан ня про децентралізацію системи управління (колишнії! наркомат важкої про мисловості розпадався на 17 окремих наркоматів) і про падання більшої не залежності підприємствам. Однак керівництво, побоюючись ще більше роз хитати і так сильно ослаблену чистками систему управління економікою пе ред обличчям зростаючої загрози міжнародного конфлікту, загальмувало боязкі спроби реформ.
На початку 1938 р. були зроблені й деякі дії по виправленню політичної ситуації з метою запобігання повному безладдю в країні. Пленум ЦК партії, що проходив з 11 по 20 січня, ухвалив постанову «Про помилки парторгані-зацій при виключенні комуністів з партії, про формально-бюрократичне від ношення до апеляцій виключених з ВКП(б) і про заходи по усуненню цих недоліків». Це «виправлення» не означало, однак, припинення репресій. Нова кампанія носила подвійний характер. З одного боку, направлена проти кля узників, кар'єристів - цих «ворогів», що переховувалися, створюючи атмос феру недовіри в партії, звинувачуючи чесних комуністів в нестачі пильності і в стосунках з ворогами, з іншого боку, вона вдарила по частині співробітни ків НКВС, прокуратури і судових органів, поклавши па них відповідальність за «помилки», допущені в 1937 р.
Саме в цій обстановці невпевненості і замішання проходив з 2 по_13 бе резня 1938 р. третій Московський процес. Як і під час попередніх, обвинува чені (21 чоловік) являли собою неоднорідну групу осіб різних поглядів. Се ред них були відомі в минулому керівники більшовистського руху - колишні лідери «правої опозиції» Бухарін та Риков, колишній троцькіст Крестинсь-кий (всі троє за часів Леніна - члени Політбюро) і відомий діяч європейсько го революційного руху Раковський. Поруч з ними на лаві підсудних знахо дилися четверо колишніх наркомів, керівники Узбекистану Ікрамов та Хо-джаєв, кілька лікарів та... Ягода, колишній шеф НКВС і головний режисер першого Московського процесу. Основні пункти обвинувачення також пред ставляли велику різноманітність: вбивство Кірова, отруєння Куйбишева та Горького, змова проти Сталіна та його найближчих сподвижників, саботаж у промисловості (колишній парком фінансів ніби наказував директорам під приємств виплачувати зарплату робітникам пізніше терміну; колишній нар ком землеробства віддавав накази своїм підлеглим винищувати велику рога ту худобу і т.п.), шпигунство на користь Німеччини, Японії, Великобританії, Польщі, розробка українськими, білоруськими, закавказькими і середпьоазіатськими націоналістами при посібництві вищеназваних держав планів розчленування Радянського Союзу.
Під час слухань Крестинський, звинувачений у шпигунстві на користь Німеччини, зробив спробу відмовитися від свого попереднього свідчення. Бухарін, визнаючи за собою в принципі «загальну відповідальність», запере чував конкретні обвинувачення, зокрема неправдоподібну спробу замаху на Леніна в 1918 р. Це, однак, не вплинуло на загальний хід процесу. Всі обви нувачені підтвердили свої зізнання, які знову, як і в попередніх процесах, були єдиною основою для їх засудження. Процес завершився виголошенням смер тного вироку вісімнадцяти обвинуваченим; трьох було засуджено до тюрем ного ув'язнення.
Як і обидва попередніх, цей процес переслідував кілька цілей: передусім він повинен був підтримувати в людях відчуття високого драматизму моме нту, необхідності боротьби з підступами підпільної ворожої організації, що йде корінням ще в дореволюційне минуле, оскільки багато які обвинувачені були свого часу «агентами царської охранки». У величезному звинувачува льному висновку Вишипський постарався належним чином продемонстру вати масі, наскільки відчутно позначалися наслідки існування змови на по всякденному житті радянських людей. Він заявці!: «У нашій країні, багатій всілякими ресурсами, не могло й не може бути такого становища, коли який би то не було продукт виявився в дефіциті. Саме тому задачею всієї цієї шкі дницької організації було - домогтися такого положення, щоб те, що у нас є в надлишку, зробити дефіцитним... Тепер ясно, чому тут і там у нас перебій, чому раптом у нас при багатстві і достатку продуктів немає того, немає ін шого, немає десятого».
Ще один важливий урок процесу, прихований від широкої публіки, але абсолютно очевидний для зацікавлених, полягав у тому, що нове покоління партійних кадрів не мало нічого спільного з «осучасненим» зображенням ворога. Вороги як група колишніх опозиціонерів, агентів охранки, зрадни ків, що вели боротьбу проти партії протягом вже десятків років, - визначен ня, немислиме ще кількома роками раніше, напередодні широкої кампанії по переписуванню історії. Таке трактування повинне було заспокоїти недавніх висуванців, що вступили в партію у тридцятих роках. Серія зроблених відра зу ж після процесу заходів була направлена якраз на те, щоб продемонстру вати новим працівникам лояльне до них відношення і прагнення до деякої стабілізації кадрів як до необхідної умови будь-якого економічного почину.
На відміну від попереднього цей процес не був сигналом початку нової хвилі репресій. Основна історична мета його була досягнута: засудження, остаточне п театралізоване, ідей Бухаріна, що якийсь час на кінці 20-х рр. представляли альтернативу сталінізму. Дуже символічним представлявся факт обвинувачення Бухаріна, «улюбленця всієї партії», «нашого Бухарчика» (зі слів Леніна) у найтяжчому із злочинів - спробі «батьковбивства». Зі слів ге нерального прокурора, Бухарін брав безпосередню участь в контрреволю ційній змові лівих есерів у липні 1918 р. і був замішаний в замаху на Леніна. Засудження Бухаріна, а разом з ним і тієї течії, яку він представляв, повинне було узаконити перед обличчям історії діяльність Сталіна, сприяти визнан ню його як єдиного продовжувача справи Леніна.
6. XVIII з'їзд партії. Початок розрядки?
Чистки партії не припинилися із закінченням третього Московського процесу. Однак ознаки деякого відносного послаблення ставали все більш відчутними протягом 1938 р. Поменшала кількість виключень із партії, і од ночасно збільшився прийом нових членів (більше 500 тис. в 1938 р.). Була звільнена невелика кількість ув'язнених. Тисячі офіцерів, репресованих в 1937 р,, були повернені в армію. У серпні Єжов був призначений наркомом річкового флоту, що можна розглядати як перший крок до його поступового усунення від справ. 8 грудня в «Правді» з'явилося повідомлення про те, що він «за власним проханням» був звільнений від виконання обов'язків нарко ма внутрішніх справ і замінений на цьому посту Бєрією. Останній раз Єжов згадувався в пресі 22 січня 1939 р.
Тенденція до послаблення підтвердилася на XVIII з'їзді партії, який про ходив з 10 по 21 березня 1939 р., більш ніж через 5 років після попереднього. Новий склад з'їзду (з 1966 делегатів XVII з'їзду тільки 35 були присутніми на нинішньому) був здатний лише па те, щоб співати дифірамби Сталіну. На з'їзді не було ні обговорень, пі суперечок, пі критики всього того, що відбу лося за минулі п'ят:, років. Сталін дозволив собі визнати, що чистки 1933-1936 рр., загалом неминучі і такі, що благотворно позначилися па. стані пар тії, супроводжувалися, однак, «численними помилками». Він заявив, що в нових чистках необхідності не виникло. Жданов усю відповідальність за «по милки» поклав на місцеві партійні органи. З'їзд затвердив попу, більш «де мократичну» редакцію партійного статуту. Умови прийому і час кандидат ського терміну ставали надалі єдиними для всіх і не залежали від соціально го походження вступаючих. Ждапов заявив, що колишня дискримінація ін телігенції втратила значення, оскільки тепер не була інтелігенція абсолютно нового типу: діти робітників і селян, самі вчорашні робітники й селяни, які досягли командних висот. Новий статут узаконював право на оскарження, а, отже, і па відновлення в партії. Масові чистки були засуджені. У той же час посилювалася централізація партійної структури. Управління кадрів ЦК пар тії повинне було пильніше стежити за новими призначеннями, а Політбюро отримувало додаткові переваги в порівнянні з іншими органами партійного управління (передусім з Центральним Комітетом). З'їзд ввів до складу Політбюро Жданова і Хрущова, кандидатами в члени Політбюро - Берію і Шверника, а Маленков, який здійснював чистки партії в Білорусії, став на чолі управління кадрів.
III. ПІДСУМКИ ВИРІШАЛЬНОГО ДЕСЯТИРІЧЧЯ
1. Становлення моделі економічного розвитку
Саме в 30-і роки в країні сформувалася модель економічного розвитку, основні риси якої дожили до наших днів. У другому і третьому п'ятирічних планах намічалися майже без змін ті ж підходи і встановлювалися ті ж пріо ритети, що і в першому, приймалися такі ж нездійсненні і не відповідаючі реальним можливостям урівноваженого економічного розвитку планові по казники. Здійснювалося короткострокове адміністративне планування вико ристання ресурсів. В обстановці постійного дефіциту отримувала подальший розвиток система пріоритетів, яка розхитувала промисловість. Економічний розвиток йшов екстенсивним шляхом і супроводжувався значним зростан ням інфляції. Величезний об'єм капіталовкладень в пріоритетні галузі - ма шинобудування, добувну промисловість, виробництво електроенергії- здій снювався за рахунок зниження рівня життя населення, оскільки виробницт во товарів народного споживання відсувалося па другий план. Все ж планові завдання другої п'ятирічки були трохи ближчими до реальності, ніж першої. Як наслідок «показники виконання» другого п'ятирічного плану, оголоше ного в промисловості виконаним до 31 березня 1937 р., були більш високи ми, ніж показники попереднього. У середньому в промисловості цей показ ник становив 102% - цифра, безсумнівно, завищена, тому що підрахунок про водився на основі не об'єму, а вартості виробленої продукції і «роздувався» через значне зростання цін.
Цей середній відсоток не відображав дійсного положення справ в окре мих галузях. У деяких з них дійсно були досягнуті дуже високі результати, наприклад в металургії (15,7 млн. т сталі в 1937 р. проти 5,9 млн. т в 1932 р.) і в електроенергетиці (36 млрд. кВт.год в порівнянні з 14 млрд. кВт.год в 1933 р.). Були освоєні передові технології у виробництві спеціальних спла вів, синтетичного каучуку, розвивалися сучасні галузі машинобудування, був побудований московський метрополітен (московське метро, урочистий пуск якого відбувся в 1935 р., стало одним із найважливіших досягнень другої п'я тирічки). У протилежність цим досягненням процент виконання плану в лег кій промисловості, розвитку якої не приділялося належної уваги і в першій п'ятирічці, коливався в залежності від галузі від 40 до 85% і був набагато нижчим від запланованих показників, так само як і від рівня потреб населен ня. Об'см капіталовкладень в 1936 р. у п'ять разів перевищив рівень 1928 р. що обумовило значний стрибок у нарощуванні виробництва в 1928-1937 р. Показник щорічного зростання виробництва складав від 10,5 до 16% (в за лежності від того, вівся підрахунок в цінах 1928 або 1937 рр.). Одним з осно вних предметів гордості плановиків і економічних керівників було значне зростання продуктивності праці, яка після зниження на 8% за першу п'ятирі чку зросла у другій на 64%. Т.. ке зростання стало можливе в основному тому, що на робітничий клас чинився иайсильніший тиск з боку управлінського апарату і профспілок.
У виробництві сільськогосподарської продукції, незважаючи на чудо вий урожай 1937 р., результати залишали бажати кращого. Точні цифрові показники навіть сьогодні не піддаються підрахунку, оскільки комісія з уро жайності зернових займалася обліком не реально зібраного, а оцінювала уро жай «на корені» і, вже виходячи з цього, призначала колгоспам і радгоспам норми постачання. Якщо виробництво технічних культур зросло в порівнянні з кінцевим періодом непу приблизно на 30-40%, то виробництво зернових, незважаючи на більш високий рівень механізації і збільшення на 17% посів них площ, залишалося на рівні, досягнутому в переддень першої світової вій ни. Річне виробництво зерна між 1931-1939 рр. не перевищувало (за винят ком 1937 р.) 70 млн. т, в той час як середній урожай 1909-1913 рр. становив 72,5 млн. т на рік. Після того, як під; час колективізації була знищена полови на поголів'я великої рогатої худоби, виробництво тваринницької продукції досягло рівня 1913 р. тільки у 1937 р. Рівень 1927-1928 рр. був перевищений тільки па початку 50-х років.
Третій п'ятирічний план, затверджений XVIII з'їздом партії, намітив дуже сміливі цілі: наздогнати і перегнати по рівню виробництва надушу населен ня розвинені капіталістичні країни, не зменшуючи при цьому витрат на озбро єння. Виробництво сільськогосподарської продукції повинне було збільши тися на 52%, промислової продукції - на 92%. Особлива увага приділялася розвитку хімічної промисловості, виробництву алюмінію та енергоустатку вання. Національний прибуток повинен був подвоїтися, а рівень споживан ня на душу населення зрости на 75%. Всі ці плани, звичайно ж, виконані не були: в 1937-1941 рр. темпи зростання промислового виробництва не пере вищували 3-4% па рік. Характерне ще для першої і другої п'ятирічок перева жне вкладання капіталу у виробництво засобів виробництва і порушена ма совими репресіями попередніх років діяльність підприємств привели еконо міку в гарячковий стан. За три роки виробництво чавуну і сталі збільшилося тільки на 3%, виробництво прокату - на 1%, видобуток нафти па 9%, дуже помітно виріс обсяг виробництва військової продукції. Але це зростання за безпечувалося за рахунок зменшення виробництва металоємних галузей не військової промисловості, що ще більше розбалансувало економіку напере додні війни. Продуктивність праці протягом третьої п'ятирічки росла дуже низькими темпами (6% на рік), і зростанню її не сприяли навіть численні реп ресивні заходи, направлені на зміцнення дисципліни в промисловості.
2. Суспільство зруйнованих структур
Насильна колективізація і прискорена індустріалізація викликали в кра-і'ні величезну міграційну активність і високу міру соціальної мобільності (як висхідної, так і низхідної). На якийсь час радянське суспільство перетвори лося на гігантський «табір кочовиків», стало «суспільством сипучих пісків». У селі суспільні структури і традиційний уклад були повністю знищені. Од ночасно оформлялося молоде міське населення, представлене бурхливо зро стаючим робітничим класом, який майже повністю складався із вчорашніх селян, що ухилялися від колективізації, повою технічною інтелігенцією, сфо рмованою з робітників і селян - висуванців, бюрократичним прошарком, що складався з дрібних службовців, і, нарешті, владними структурами з ще до сить крихкою ієрархією чинів, привілеїв і високих посад. Соціальне досяг нення успіху одних супроводжувалося зміщенням інших, що ставали «воро жими елементами» і відправлялися в ГУТЛБдля збільшення чисельності його населення (ще одна з форм міграції).
Перша міграційна хвиля у 30-і роки була пов'язана з масовим переселен ням селян в міста. З 1926 по 1939 р. міське населення збільшилося па ЗО мли. чоловік, з яких 23, а можливо, і 25 мли. були селянами, що пішли з початком колективізації із села. У роки першої п'ятирічки приплив переселенців тільки в Московську і Ленінградську області склав по 3,5 мли. чоловік у кожну. Розростання молодих промислових центрів було ще значнішим: населення Дніпропетровська і Сталіна (нинішній Донецьк) на Україні, Челябінська і Свердловська на Уралі, Новосибірська і Кузпецька в Сибіру збільшилося за кілька років у п'ять-шість разів.
Надмірне, хаотичне, неплановане зростання міст, яке привело до того, що житлова проблема набула масштабів катастрофи (у Москві, наприклад, кількість квадратних метрів житла на одну людину знизилася з шести в 1928 р. до чотирьох в 1939 р.). Наслідки цього були настільки глибокі, що дають знати про себе ще й сьогодні, а розв'язання проблеми в найближчому майбу тньому не уявляється можливим. Подібна ситуація в містах неминуче спри чиняла за собою зростання негативних явищ у суспільстві, що було позбав лене свого коріння і сильно травмоване постійними «струсами». Зростаюча напруженість у сімейних відносинах породжувала нову хвилю (перша хвиля прийшлася па 20-і роки) розлучень, абортів і зниження рівня народжуванос ті. Оселянепия міст, і насамперед робітничого класу, приводило до зниження дисципліни праці, поломки техніки та інвентарю, зростання хуліганства, ал коголізму і правопорушень, погіршення якості продукції, плинності робочої сили. Така ситуація зберігалася до кінця 30-х років, поки керівництво країни терміново не провело в кінці 1938 р. цілий ряд репресивних заходів, направ лених проти найменших порушень дисципліни праці.
Початок було покладено опублікованим 11 грудня 1938 р. в «Правді» листом свердловського стахановця, який висловлював у ньому обурення з приводу «ледарів і симулятів». Далі події розвивалися за сценарієм, який став класичним на довгі часи. Відразу ж після публікації листа преса загост рявша статтями, автори яких гнівно засуджували падіння дисципліни і тав рували ганьбою прогульників (хоч насправді кількість прогулів у 1938 р. зна чно скоротилася в порівнянні з 1932-1933 рр.). 20 грудня було ухвалено рі шення про введення трудових книжок, які видавалися робітникам і службов цям і були обов'язковими для пред'явлення при переході па іншу роботу. Ці книжки були подібні тим, що нациста ввели у 1935 р. в Німеччині. Постано вою від 8 січня 1939 р. будь-яке спізнення більш ніж па 20 хвилин прирівню валося до невиправданої відсутності, а повторне спізнення вело до звільнен ня. 26 червня 1940 р. вийшла нова постанова, яка передбачала значне збіль шення тривалості робочого часу (семиденний робочий тиждень і восьмиго динний робочий день замість колишніх шестиденного тижня і семигодинно го робочого дня). За цією постановою будь-який випадок невиправданої від сутності на роботі підлягав розгляду в народному суді, а порушника засу джували до виправних робіт па робочому місці терміном до шести місяців, утримуючи при цьому до 25"/і заробітку. Ці постанови діяли до 1956 р.
Посилення репресивних заходів супроводжувалося зміною суспільної ролі профспілок, що позбавлялися з цього часу повноважень, які і іони мали в своє му розпорядженні у часи непу (активна участь у розробці колективних дого ворів). Відтепер роль повністю підлеглих державі профспілок зводилася до розв'язання питань соціального забезпечення і до кой тролю за дотриманням інструкцій по збільшенню продуктивності праці і дотриманню трудової дис ципліни. Одночасно розширялися повноваження керівники! підприємств. Вони ставали повними господарями підприємств, але, з іншого боку, їх доля цілком залежала від вищестоящих інстанцій, оскільки вони одні несли відпо відальність за невиконання плану. А оскільки план, як правило, був явно нездійсненний, вони вимушені були щодня вдаватися до незаконних дій і «зло чинних потурань» по відношенню до робітників, яких не вистачало.
Швидке чисельне зростання робітничого класу (за 10 років утроє) вна слідок масової притоки в місто вихідців із села (міські робітники презирливо називали їх «селюками») привело до ще більшого руйнування і без того сла бких внутрішніх зв'язків всередині нього. Відбувалося також глибоке соціа льне розшарування робітничого класу, викликане змінами в технологічному процесі і в ще більшій мірі залежністю заробітної плати від результатів, дося гнутих в боротьбі за підйом продуктивності праці. Оснащення підприємств повою технікою породило, з одного боку, попит на кваліфіковану робочу силу, а з іншого - привело до появи нових, більш вузьких спеціалізацій всере дині традиційних професій, які, таким чином, втрачали своє значення. Пере важна більшість робітників, і без того слабокваліфікованих, не могли освої ти нову техніку. До кінця 30-х років 91% робітників мали тільки початкову освіту. Щоб підняти продуктивність їх праці, були збільшені ножиці між ма ксимальним і мінімальним рівнем зарплати. Для цього майже повсюдно по чала застосовуватися відрядна оплата праці, набували поширення премії і всякого роду заохочення для тих, хто перевищував норми виробітку, - удар ників і стахановців. У 1928-1931 рр. відбувалося інтенсивне висунення най більш заслужених робітників «від станка» на посади майстрів, техніків і на віть інженерів (практики), а також направлення на навчання у вищі учбові заклади (висуванці).
Величезне розшарування в середовищі робітничого класу (заробітки уда рників у 8-10 разів перевищували заробітки чорноробів) неминуче вело до збільшення напруженості у відносинах між робітниками. Серед них було від сутнє взаєморозуміння, ще) не дозволяло їм робити які-пебудь узгоджені дії, направлені па зміну умов життя, які сильно погіршилися. У більшої частини робі ціпків, які не отримали підвищення або не стали ударниками і стахано-вцями, мотивів для невдоволення було більше шж досить. І Іеидоволсппя ви кликало і збільшення норм виробітку і тривалості робочого часу, і погіршен ня житлових умов, і зменшення реальної заробітної плати (за десять років на 40%), і все зростаюча нерівність. На ці біди робітники реагували частою змі ною робочих місць і дуже низьким рівнем трудової активності. Висока плин ність кадрів, безсумнівно, представляла одну з форм протесту і замінювала собою заборонені страйки.
Таке ж становище створилося й у сільському господарстві. Колгоспни ки, які вважали себе обдуреними, обкраденими і підневільними, висловлю вали свій протест тим, що ухилялися від колективної праці. Виробництво сільськогосподарської продукції протягом 30-х років залишалося майже на одному рівні. У той же час частина урожаю, відчужувана у селян в ході хлібо заготівель, постійно збільшувалася і становила до кінця десятиріччя майже половину урожаю. Розрахунок із колгоспниками за поставлене таким чином державі зерно проводився за цінами, які протягом усіх 30-х років (і навіть до 1953 р.!) залишалися майже незмінними, в той час як ціни на промислові то вари зросли в 10 разів. Розмір оплати за роботу на колгоспних полях визна чався кількістю трудоднів і залежав від розміру колгоспного прибутку. Роз мір же прибутку визначався тією часткою урожаю, яка залишалася в колгос пі після розрахунку з державою і з МТС. Прибуток, як правило, був дуже незначним і абсолютно недостатнім для забезпечення прожиткового мініму му. У 1937 р. в благополучних колгоспах норма виплати досягала 5 ц зерна і приблизно 100 руб. на дорослу людину на рік, а в неблагополучних - тільки 2 ц зерна без будь-яких грошових виплат. Нагадаємо, що на початку століття прожитковий мінімум на одного селянина становив 2,5 ц зерна без урахуван ня продуктів тваринництва.
Аби дещо виправити положення, в 1933 р. селянам було дозволено мати невеликі присадибні ділянки 'площею не більше півгектара) і займатися роз веденням дрібної худоби. Ця поступка була надто незначною, щоб задоволь нити потреби селян, але достатньою для того, щоб дозволити їм більш або менш забезпечити свої насущні потреби. У 1938 р. присадибні ділянки, які займали тільки 3,9% всіх посівних площ, давали 45% усієї сільськогосподар ської продукції. Ці ділянки покривали селянським господарствам більше половини їх зернових потреб, майже повністю забезпечували їх продуктами тваринництва та овочами, давали від 70 до 85% грошового прибутку за ра хунок продажу деяких «надлишків» на колгоспному ринку. Ці невеликі при садибні господарства давали більше 70% м'яса і молока і біля 45% вовни!
Стає абсолютно ясно, чому колгоспники ухилялися від колективної пра ці. Колгоспник відчував себе пригнобленим двічі - і як виробник, і як грома дянин другого сорту, позбавлений громадянських прав, який піддається дис кримінації і «військово-феодальній експлуатації» (зі слів Бухаріна, що перед бачив її торжество у разі перемоги сталінської лінії ще в 1928 р.). Колгоспни ки вимушені були виконувати також обов'язкові державні трудові повинно сті (будівництво доріг, вирубка лісу і т.д.), а, починаючи з 1937 р., після при йняття 17 березня закону, який забороняв селянам залишати колгоспи без підписаної адміністрацією трудової угоди з майбутнім роботодавцем, вони втрачали право па пересування. і юридичної точки зору колгоспник, що не мав паспорта, був прив'язаний до колгоспу так само, як колись кріпак до землі свого господаря. Всі обмеження розповсюджувалися і па членів сімей колгоспників і, якщо, наприклад, дочка селянина виходила заміж за городя нина, то поїхати до нього вона могла не інакше, як діставши від адміністра ції колгоспу право на від'їзд - своєрідну «відпускну грамоту». Незважаючи на ці перешкоди, мільйони найбільш заповзятливих і найбільш пригнобле них селян йшли в місто без дозволу. Тим самим вони ставили себе поза зако ном, що робило їх положення на ринку робочої сили дуже вразливим. Багато хто з них, постійно переміщаючись з метою ухилення від «реєстрації», зреш тою потрапляли під арешт за бродяжництво або за дрібні правопорушення і закінчували таборами.
Селяни, що залишалися в колгоспах, покірно влаштовувалися на клап тиках присадибної землі, що дозволяло їм вести більш або менш стерпне іс нування, і замикалися у віковій підозрілості російського селянина по відно шенню до зовнішнього світу, міста, городян, до держави з її чиновниками, суддями, міліцією.
Сталін і Жданов на XVIII з'їзді партії заявили, що радянське суспільст во після ліквідації в ньому капіталістичних елементів, складається з трьох дружніх класів, які не мають між собою антагоністичних протиріч: робітни чого класу, колгоспного селянства і нової інтелігенції, сформованої з кра щих робітників і дітей робітників, з кращих колгоспників і дітей колгоспни ків. Таким чином, ніби сама собою зникала необхідність дискримінації інте лігенції. «Нова народна інтелігенція», яка поставила партії біля половини її членів (44% в 1936-1939 рр., 70% в 1939-1941 рр.), стала елітарною суспіль ною групою. За даними статистики, до цієї суспільної групи належало в 1939 р. біля 11 мли. чоловік. її елітарність, однак, була відносною. Незважаючи на величезне зростання числа студентів (170 тис. у 1928 р. і 810 тис. у 1940 р.), тільки біля 2 млн. фахівців мали закінчену вищу або середню спеціальну осві ту. Основну масу «народної інтелігенції» складали рядові службовці - від ра хівника до співробітника НКВС, число яких росло у всіх сферах економічно го і культурного життя. Вони представляли найнижчий прошарок державної бюрократії. У промисловості, наприклад, число «службовців» з 1928 по 1939 р. зросло у вісім разів.
У складі «народної інтелігенції» виділялися дві найбільш значні групи: одна з них була представлена службовцями з народногосподарського ком плексу - техніками, інженерами, фахівцями, управліннями, інша - звільнени ми партійними працівниками. Ці дві групи виявилися найбільш потерпілими в ході чисток. Нові висуванці отримували, таким чином, ще більш широкі можливості для росту. Із 170 тис. студентів, які отримали освіту за роки пер шої п'ятирічки, 152 тис. виявилися до 1940 р. на високих відповідальних по стах. Із 370 тис. інженерно-технічних працівників, які отримали освіту в роки другої п'ятирічки, керівні пости в 1940 р. займали 266 тис. Оновлення пар тійного керівництва також відбувалося дуже швидко на всіх його рівнях. Кі лькість звільнених партійних працівників до кіпця 30-х років перевалила за 100 тис. Інтенсивне призначення молодих фахівців, частіше за все інженерно-технічних працівників, на високі народногосподарські і партійні пости було об'єктом посиленої політичної пропаганди, яка прагнула продемонструвати життєздатність і силу суспільства, що насправді задихалося під страшним тягарем безпрецедентних за розмахом репресій. У зв'язку з цим символічне значення придбавав опублікований на першій сторінці «Правди» перелік призначень для 12 520 випускників вузів у 1937 р. - якраз у той час, коли про ходив третій Московський процес. Більше 2 тис. із них, «кращих із кращих», майже всіх інженерів, призначалися на високі пости в міністерствах, у систе мі народногосподарських і партійних органів. Цей бурхливий вихід на сцену нового, брежпєвського покоління виправдовував (якщо в цьому була ще не обхідність) сталінські заходи щодо чистки і оновлення суспільства. 30-і рр. були періодом найсильніших соціальних потрясінь, спровокова них і нав'язаних вищим керівництвом. Це десятиріччя бачило кілька хвиль «класової війни», які закінчувалися, як правило, відторгненням від суспіль ного організму мільйонів людей. Форми цього відторгнення були найрізно манітніші: від позбавлення громадянських прав, пірати робочого місця, усу нення з посади до заслання, в'язниці, таборів або «вищої міри соціального захисту» - смертної страти. Можна виді шіп три найбільш значних хвилі цієї «класової війни».
Перша була пов'я (апа з проведенням конектипізації і прискореної індус тріалізації. Вона торкнулася насамперед куркулів, «ліквідованих як клас», а також значного числа середи ям в, що відмовлялися всі у па ш в колгоспи. Вона в основному припала на 1928-1931 рр. Ча різними оцінками, и цеп час було вислано з місць проживання від 250 тне. до І мли. сімей, а їх майно конфіско ване. Офіційний термін заслання частіше за все визначався п'ятьма роками, але насправді тривав набагато більше, оскільки заслані після відбуття пока рання практично не могли отримати дозволу повернутися в своє село. Бага то розкуркулених селян відбувало покарання на гігантських ударних будів ництвах, де як робоча сила використовувалися і ув'язнені (Біломоро-Балтій-ський канал, на будівництві якого трудилося біля 200 тис. ув'язнених, канал ім. Москви, залізниця Караганда - Балхаш, хімічний комбінат в Березняках, нові міста: Комсомольск-на-Амурі, Магадан, Норильськ, Воркута та інш.). Інші використовувалися як робоча сила там, де одночасно застосовувався вільний труд. У Магнітогорську, наприклад, від 30 до 40% робітників були так звані «спецпереселенці».
Ллє куркулі - не єдина жертва «антикапіталіепічної революції» початку 30-х рр. Сильного гоніння зазнало духовенство, передусім, сільські священи ки (90% церков було закрито в 1929-1932 рр.), які також були визнані експлу ататорськими елементами і засуджені до висилки. Всі ті, хто в роки непу був зайнятий у приватному секторі - дрібні торговці, ремісники, представники вільних професій, - або ті, кого відносили до класу «заможних» при старій владі, визнавалися «чужими, декласованими, дозвільними елементами» і, як мінімум, позбавленими громадянських прав (в 1932 р. ((позбавленці» стано вили 3,5% від загального числа виборців, тобто біля 3 млн. чоловік). Позба влення прав супроводжувалося звичайно іншими дискримінаційними захо дами (втрата права на житло, медичне обслуговування, продовольчі карт ки). Півмільйона дрібних торговців були визнані капіталістичними підпри ємцями, незважаючи на те, що 98% з них не мали жодного найманого робіт ника, їх майно також конфісковувалося. Велика частина цих «небажаних елементів» була виселена з міст і відправлена в заслання якраз напередодні введення паспортів і системи прописки (кінець 1932 р.). Однією із сторін цієї «класової війни» був наступ на «буржуазну інтелігенцію», розгорнений відразу після Шахтинської справи. Тисячі фахівців були звільнені з роботи і пі сля суду над ними (а часто і без суду) відправлені в табори, де почали з'явля тися так звані «шараги» - спеціальні табірні заклади, де вчені могли продов жувати наукові дослідження.
Друга хвиля особливо сильно торкнулася простих трудівників, робітни ків і селян, які не бажали підкорятися суворим вимогам дисципліни в колго спах і на заводах. У промисловості вона почалася відразу ж після того, як були ослаблені репресії по відношенню до фахівців. Кульмінаційний момент цієї хвилі на заводах і будівництвах припав на 1939-1940 рр., коли правові відносини на виробництві стали регламентуватися ледве не карним законо давством. У селі найбільш суворі часи припали на 1932-1933 рр., коли зазна ли арештів десятки і навіть сотні тисяч селян, звинувачені в розбазарюванні народного багатства.
Третя хвиля пройшлася по народногосподарських, партійних, держав них, військових і науково-технічних кадрах і. в більш широкому значенні, по залишках старої творчої інтелігенції. Справи цих нових «ворогів» повинні були розглядатися в принципі па засіданнях відділені, військової колегії Вер ховного суду. Ллє більшііі частіші обвинувачених нирок виносили адмініст ративні структури - особливі відділи ІІКВС. Обвинувачення виносилося по одному з численних пунктів 58 статті Карного кодексу, де була представлена ціла добірка контрреволюційних злочинів. Вирок прирікав осуджених па п'ять, десять, двадцять п'ять років табірного ув'язнення. Кожному десятому з арештованих в 1936-1938 рр. присуджувався смертний вирок.
У 1949 р. в Парижі вийшло дослідження Д.Далліна і Б.Ніколаєвського «Виправні роботи в Радянській Росії», де вперше була зроблена спроба під рахунку кількості ув'язнених у таборах наприкінці 30-х рр. Відтоді видані десятки історичних або літературних трудів (найвідоміший з них - роман О.Солженіцина «Архіпелаг ГУТАБ»), в яких приводяться нові цифри. Відсу тність будь-яких достовірних статистичних даних по карних справах, закри тий досі доступ до архівів партії та НКВС, змушують фахівців користувати ся свідоцтвами колишніх ув'язнених і колишніх співробітників НКВС, які перебігли на Захід. Використовуються також рідкі доступні статистичні дже рела (перепис 1939 р.), в яких є дані про професійну зайнятість населення, про число осіб, позбавлених громадянських прав. Береться до уваги і число тих, хто вступили в партію. Зіставляючи всі ці дані, можна прийти до висно вку, що цифри свідчать про перерви в рості населення. Якби приріст населен ня постійно відбувався такими ж темпами, що і в 20-і роки, то до 1939 р. насе лення Радянського Союзу було б на 10млн. чоловік більшим. Пояснення цього факту тільки одним зниженням народжуваності явно недостатньо. Причина, очевидно, криється в підвищеній смертності, викликаній голодом 1932 р., і переміщенням великої кількості людей в табори. Про це ж свідчать і «лакуни» в даних, які визначають кількість активного населення (у різних дослід ників вони коливаються від 3 до 7 мли. чоловік).
Зрештою, після сорока років дискусій кількість ув'язнених в Радянсько му Союзі в кінці 30-х років як і раніше визначається цифрами від 3.5 млп. чоловік (М.Тимашев, М.Ясний, А.Бергсон, С.Віткрофт) до 9-10 мли. чоловік (Д.Даллін, Р.Конквест, М.Аьторханов, С.Розфілд, О.Солженіцин). Деякі до слідники (Байков, Лорімер, Ізон) вважають, що інформація, доступна на сьо годнішній день, позбавляє будь-які цифрові підрахунки всякого значення.
3. Демонізм, «соціалістична законність», націоналізм і повернен ня до етичних підвалин
Масові репресії - справжнє полювання па «ворогів народу», - що приве ли навіть до відторгнення мільйонів людей від суспільного організму, здійс нювалися паралельно із затвердженням соціалістичної законності. У самий розпал терору і свавілля ідея законності виявилася рятівною для простого народу, оскільки допомагала йому ідентифікувати себе з системою і була зру чною для влади, забезпечуючи регулярне відправлення функцій держави. У народній свідомості ідея законності в деякому розумінні доповнювала тра диційно присутню в ньому ідею «нечистої сили»: біди і невдачі пояснювали ся підступами ворога, зрадою. У цьому значенні широкі публічні процеси по виявленню ворогів, зі своїми героями (партійні і державні керівники) і свої ми демонами (зрадники, саботажники, шпигуни), являли собою справжні ритуали по вигнанню «нечистої сили» і тому з великою легкістю засвоюва лися свідомістю простого народу, заплутаної о і позбавленого свого корін ня, яке втрачало грунт під ногами в жорстокому і мінливому світі. Витоки ідеї демонізму, «нечистої сили» йшли корінням у цілий комплекс релігійних і міфологічних вірувань . Ця «сільська демонологія» засновувалася на досто вірно маніхейському баченні світу, що як і раніше складало серцевину світо гляду простих людей, яких раптово відірвали від вікових культурних підва лин. Але, як справедливо відмітив Моше Левін, ідея демонізму, яка мешкала глибоко в підсвідомості народу, вправно використовувалася напівграмот ною бюрократичною верхівкою у своїх цілях. Контури змови ясно вимальо вувалися в точці перетину політичних спрямувань керівництва і культурно-психологічних особливостей народу, що перебував у стані важкої кризи ети чних цінностей.
Одночасно і народна, маса, і партійно-державні кадри - всі відчували зро стаючу необхідність у соціальному захисті, який міг бути забезпечений тіль ки ретельно розробленою системою правопорядку, засіюваною на законно сті і конституційності, який би формальний характер вони не носили. Торже ство «соціалістичної законності» підтвердив VIII з'їзд Рад, прийнявши 5 грудня 1936 р. нову конституцію - «найдемократичнішу у світі» (зі слів Сталіна). Новий основний закон країни знаменував собою перемогу соціалізму - «по чаткової стадії комунізму». Протягом п'яти місяців на нескінченних зборах проходило всенародне обговорення нової конституції, в якому, за даними офіційної статистики, взяло участь 45 млн. чоловік. У порівнянні з конститу цією 1924 р. змінювалася виборча система, структура центральних представ ницьких органів, адміністративно-територіальний розподіл країни. Замість неповного виборчого права, яке здійснювалося посереднім голосуванням, вводилися загальне виборче право і пряме таємне голосування. Обмеження і нерівність у виборчих правах ліквідовувалися. Але повсюдно поширена прак тика висунення єдиного кандидата в депутати, підібраного партійними ор ганами, зводила всі нововведення «на півець». Формальний характер носи ли й перетворення у центральних представницьких органах. З'їзд Рад і Центра льний виконавчий комітет замінили Верховну Раду СРСР, що складалася з двох палат - Ради Союзу і Ради Національностей і обиралася всім населен ням кожні чотири роки. Кількість республік, що складали Радянський Союз збільшилася з семи до одинадцяти: дні автономні республіки - Казахстан та Киргизія - отримали статус союзних, а замість Закавказької республіки були створені три нові союзні республіки - Вірменська, Грузинська та Азербай джанська. Дуже несподіваними і навіть містичними виявилися ті статті пової конституції, в яких йшла мова про права особистості і громадянські свобо ди. У самий розпал беззаконня, що творилося в країні, ці статті урочисто оголошували про введення принципу відвертості всіх судових процесів, під тверджувалося право обвинувачених на захист, проголошувалася свободу друку і зборів, недоторканість особистості, житла і листувань.
Конституція закріпляла існування Радянської держави вже не як перехі дну і відкриту політичну форму, а як деяку дапість, деяку цілісність, яка за ймає місце в просторі й часі. У цих змінах вгадувалося прагнення реабіліту вати ідею держави, що в принципі суперечило марксистській тезі про її від мирання. У 1936 р. ця теза, що помилково приписується теоретику держави й права Пашуканісу і класичний характер якої відтепер заперечується, була охарактеризована Вишинським як «троцькістська і контрреволюційна». У березні 1939 р. Сталін роз'яснив на XVIII з'їзді партії, що в умовах соціаліз му, який переміг в одній, окремо взятій країні, що знаходиться під загрозою військового нападу ззовні, необхідно мати досить сильну державу для захис ту її завоювань.
Така сильна держава все більше асоціювалася з державою російською. Все більш настирливо впроваджувалася в суспільну свідомість ідея тотожно сті марксизму-леніпізму і патріотизму. У 1934-1935 рр. була розгорнута ши рока кампанія по перегляду історії, мета якої полягала в узаконенні спадко ємності сталінського і ленінського вчень, а також в переоцінці російського минулого та історії відносин різних народів, які входили до складу Радянсь кого Союзу. Потужність і величезне значення колишньої російської держави відтепер представлялися як позитивні чинники російської і світової історії в її русі до революції. Кіно та офіційна пропаганда оспівували «справжніх ге роїв», що об'єктивно сприяли розвитку країни, - Олександра Невського (про славленого в 1939 р. фільмом С.Ейзенштейна), Дмитра Донського, Петра Великого, О.Суворова, М.Кутузова (125-я річниця Бородінської битви була урочисто відсвяткована в 1937 р.). Зазначимо, що до початку 30-х років офі ційно визнавалося, що Російська імперія була «в'язницею народів», а марк систська історична школа М.Покровського засуджувала колоніальну полі тику Російської держави. Але в 1937 р. з'явився «Короткий курс історії СРСР», який абсолютно інакше висвітлював історію відносин Росії з неросійськими народами. Колонізація не представлялася вже «абсолютним злом», а вважа лася «відносним благом» завдяки цивілізаторській ролі російської держави. Радянська держава, яка об'єднала всі народи в «добровільній» федерації, розглядалася як наступник цієї великої місії.
Відродження російського націоналізму було чинником, що вів до консо лідації значної частини російської громадської думки. Але це був не єдиний елемент у відроджуваній системі традиційних етичних підвалин, який вияви вся рятівним для суспільства, охопленого соціальними бурями, заплутаного і дуже збудженого. Всупереч революційним ідеалам загальної рівності, всу переч духу жертовності, що культивувався раніше в ім'я повного загального звільнення, прпдбавала значення і починала все більше цінуватися ідея осо бистого досягнення успіху, яка лягла в основу пової ієрархії посад і привілеїв і сприяла створенню пової еліти. Ця еліта, вільна від всяких комплексів, при миряла, нарешті, прагнення до матеріального добробуту і соціалістичну до брочесність. Вона, по справедливому зауваженню В.Дуихам, засвоїла всі сте реотипи мислення і образ життя дрібного буржуа.
Одним із найбільш важливих моментів відродження колишніх етичних підвалин була соціальна реабілітація сім'ї. Теоретик сім'ї В.Вольфсон заявив у 1936 р., що вона не зникає при соціалізмі, а змінюється. І Іезабаром - одно часно із засудженням «лівацької фразеології», яка, па думку влади, сприяла сильному збільшенню числа абортів (в Москві три аборти па одне народження в 1934 р.), розлучень (48 розлучень па 100 браків в 1935 р.), зростанню дитя чої злочинності (особливо в тих сім'ях, де батько переховувався і ухилявся від якої-небудь участі у вихованні дітей), - був прийнятий ряд заходів, напра влених на зміцнення сім'ї. Постанова від 27 червня 1936 р. забороняла абор ти та їх пропаганду, збільшувала допомоги матерям і ускладнила розлучен ня (обов'язкова присутність обох людей, записи в паспорті, суворий конт роль за виплатою аліментів). Надалі сім'я розглядалася як осередок радянсь кого суспільства. Такі погляди отримали ще більший розвиток у зв'язку з війною.
Розділ VII
Зовнішня політика Радянської держави
(1921-1941)
І. НОВА КОНЦЕПЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Починаючи з 1920 р. великі світові держави відмовилися від планів по валення радянського режиму. Поступово була знята економічна блокада, а закріплення рядом угод нових державних кордонів - які, можливо, і не роз глядалися сторонами як остаточні - означало необхідний Радянській Росії перепочинок. По закінченні громадянської війни та іноземної інтервенції, після переходу до непу ідея світової революції для багатьох більшовистських керівників відійшла на другий план. III конгрес Комінтерну (червень-липень 1921 р.), передбачившії попе глобальне загострення міжімнеріалістичних про тиріч, які в «найближчому майбутньому створять сприятливі умови для ре волюційного вибуху», проте, визнав спад революційного руху в Європі. Очіку ючи нового підйому, Ленін визнав визначальною задачу мирного будівниц тва Радянської держави.
У 20-і рр. Радянська країна нормалізувала свої міжнародні відносини, поступово входячи до світової спільноти. Важливо, що цей процес відбував ся на умовах Радянської держави, яка, з одного боку, відмовилася платити борги царського уряду, але не відмовилася від ролі світового центру револю ційного руху - з іншого. Витікаюча з цього подвійність радянської зовніш ньої політики означала справжній переворот у нормах і правилах міжнарод них відносин.
Як потрібно було оцінювати зовнішню політику країни, яка встановила дипломатичні і торгові відносини з іншими державами і в той же самий час контролювала через Комінтерн діяльність національних компартій, які про голосили своєю кінцевою метою дестабілізацію і повалення існуючих урядів, з якими Радянська держава підтримувала «нормальні» відносини? Звичайно, радянська дипломатія заперечувала цю другу сторону своєї політики, ствер джуючи, що Комінтерн являє собою міжнародну організацію «приватного характеру», діяльність якої ніяким чином не залежить від радянського уряду, однак ця подвійність існувала і ставила радянський уряд перед обличчям не розв'язної дилеми. З одного боку, Радянська країна більш ніж будь-яка інша велика держава потребувала міжнародного миру і стабільності, необхідних для відновлення зруйнованої за сім років війни і революцій економіки і стабілізації своєї політичної системи. Але в той же час будь-яка стабілізація на міжнародній арені зменшувала шанси світової революції на успіх і віднімала у Радянської держави можливість грані на міжімперіалістичних протиріч чях. Протягом 20-х рр. такі видатні більшовистські теоретики, як Троцький і Бухарін, постійно обговорювали можливість загострення між Францією та Великобританією і навіть Великобританією та США на ґрунті їх прагнення до світового панування. Такі конфлікти, па їх думку, були б тільки на благо Радянській державі і міжнародному комуністичному руху. У кінці 20-х рр. Сталін дав розгорнуте визначення цілей і змісту радянської зовнішньої полі тики, виходячи з неминучості в майбутньому глибокої кризи капіталізму, яка привела б до загострення «міжімперіалістичних протиріч» і виникнення ре волюційної ситуації.
Дуалізм зовнішньої політики Радянської держави, зумовлений існуван ням в ній двох пріоритетів - державних інтересів країни та інтересів світово го революційного руху, притому, що ті та інші інтереси могли не співпадати, - привів після смерті Леніна до гострої дискусії між Сталіним, прихильником теорії «побудови соціалізму в одній країні», і теоретиком всесвітньої «перма нентної революції» Троцьким. Потрібно відзначити, що позиції цих лідерів були куди більш складними і витонченими, ніж їх звичайно відображають. Спочатку незначні розходження у поглядах на співвідношення інтересів Ра дянської держави як такої і інтересів різних комуністичних течій за кордо ном посилювалися по мірі того, як все більш запеклою ставала політична боротьба цих лідерів між собою, щоб, зрештою, постати антагоністичними і взаємовиключаючими концепціями. В той же час блискуче організована ка мпанія по дезінформації дозволила Сталіну переконати більшість членів партії в тому, що Троцький не вірить у можливість побудови соціалізму в одній країні.
Насправді ж Троцький (особливо якщо судити по його доповіді в берез ні 1926 р., присвяченій політиці, яку потрібно було проводити в Китаї), рату-вав за проведення дуже обачної зовнішньої політики, яка переслідувала б, передусім державні інтереси СРСР, - нехай навіть на шкоду революційним силам, у цьому випадку в Китаї.
На фоні цієї дилеми - інтереси Радянської держави або інтереси міжна родного комуністичного руху - кожна поразка, кожна упущена можливість (невдалий виступ німецьких робітників у 1923 р., підтримка Чан Кайши в 1926-1927 рр., яка спричинила розгром комуністів у Шанхаї в квітні 1927 р.) приводила до політичних конфліктів і взаємних обвинувачень у зраді ідеалів інтернаціоналізму, або, навпаки, в авантюризмі і принесенні вищих держав них інтересів країни в жертву фетишам резолюції.
Після розгрому «лівої», а потім і «правої» опозиції Сталін вирішив цю дилему, підпорядкувавши інтереси національних компартій і міжнародного комуністичного руху інтересам Радянської держави. З трибуни VI конгресу Комінтерну (липень - вересень 1928 р.) він заявив, що тільки той є істинним революціонером, хто готовий беззастережно, відкрито, безумовно, захища ти Радянський Союз. У 1929-1930 рр. Комінтерн, де провідні позиції займали політичні діячі з ідеями, часто відмінними від сталінських (Бухарін, Зинов'єв, Радек, Сокольников), надійно взяли у свої руки такі переконані сталіністи. як Мануїльський та Молотов. У другій половині 30-х рр. з особливою жорс токістю проходила чистка Комінтерну. Вона супроводжувалася затверджен ням все більш відвертої націоналістичної ідеології, яка остаточно посіла міс це проголошуваних раніше інтернаціоналізму і прагнення «роздмухати по жежу» світової революції.
Так же радикально в 1929-1930 рр. був оновлений апарат Наркомату закордонних справ. М.Чичерін був замінений на посту наркома М.Литвиновим, який керував радянською дипломатією до травня 1939 р. Разом із Чичеріним багато які дипломати, особливо ті, хто раніше співробіт ничав із Троцьким (А.Іоффе, Л.Карахан та інш.), були або звільнені з НКЗСу або направлені послами за рубіж. Деякі з них через кілька років виявилися серед обвинувачених на московських процесах.
1929-1930 рр., коли був зроблений вибір між інтересами Радянської дер жави і міжнародного комуністичного руху, ознаменували перший поворот у радянській зовнішній політиці після 1921 р. Другий стався наприкінці 1933 р., коли радянське керівництво, усвідомивши небезпеку з боку нацистів, що при йшли до влади в Німеччині, зважилося почати перегляд одного з постулатів своєї зовнішньої політики, згідно з яким всяке посилення міжнародної на пруженості, всяке загострення «міжімперіалістичних протиріч» зрештою, було вигідним для СРСР. Протягом шести років Радянська держава робила став ку на нейтралітет в міжнародних відносинах та ідею «колективної безпеки». Після невдачі цієї політики, в умовах зростання міжнародної напруженості та імовірності виникнення світового конфлікту радянська дипломатія, від мовившись від усіх принципів, за винятком все більш послідовного націона лізму, дозріла для третього повороту: альянсу з нацистською Німеччиною, втіленого в радянсько-німецькому пакті від 23 серпня 1939 р.
II. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РАДЯНСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ В РОКИ НЕПУ (1921-1928)
3. Німеччина як головний партнер у Європі
До 1934 р. Рапалльськич договір, укладений Радянською державою з Німеччиною 16 квітня 1922 р., залишайся найважливішою із міжнародних угод, підписаних радянським керівництвом. Протягом десятиріччя відноси ни з Німеччиною були стержнем радянської дипломатичної діяльності її Єв ропі. Перші військові і торгові контакти мЬі* двома країнами були встанов лені ще в квітні 1921 р. Радянська держава розраховувала за допомогою ні мецьких капіталів і технології! зробити рекопстр\ кцію свого народного гос подарства. Представники німецьких військових кіл па чолі з генералом фон Сектом сподівалися розмістити в Радянськії! країні секретні військово-учбові центри, заборонені в Німеччині Версальським договором; зі свого боку вони були готові співробітничати в підготовці кадрів для Червоної Армії.
Переговори з цих питань розпочалися в той момент, коли СРСР безуспі шно (за винятком підписаної ним у березні 1921 р. торгової угоди з Велико британією) намагався нормалізувати свої економічні та дипломатичні від носини з провідними європейськими країнами. Головною перешкодою для відновлення цих відносин була проблема виплати боргів царського уряду. Радянський уряд заявляв про принципову згоду їх сплатити в тому випадку, якщо держави-кредиторп нададуть йому економічну допомогу шляхом на дання на вигідних умовах кредитів і позик і розвитку з ним торгових відно син, а також оголосять про його офіційне визнання. 28 жовтня 1921 р. радян ський уряд направив великим державам поту з пропозицією скликати міжна родну конференцію для обговорення цих питань і вирішити питання про юридичне визнання Радянської держави. Ця пропозиція була прийнята, і конференція, що зібрала представників біля тридцяти держав і присвячува лася питанням економічного відродження Центральної та Східної Європи, відбулася в Генуї.
Однак із перших же днів переговори зайшли у глухий кут. Пуаикаре зна ходив неприйнятними радянські пропозиції відносно виплати боргів, оскіль ки сума, що вимагалася Чичеріним як. відшкодування збитку, заподіяного Радянській Росії іноземною інтервенцією під час громадянської війни, пере вищувала царські борі п. Саме за цих умов радянські представники, що при були до Генуї в на. пї ро іірвати дипломатичну, економічну і торгову блокаду країни, і німецькі, що прагнули зменшити розміри репарацій, підписали 16 квітня 1922 р. Рапалльський договір. Цією угодою обидві сторони відмовля лися від взаємних претензій з питань про борги, про відшкодування збитку і націоналізованого майна, надавали один одному режим найбільшого сприяння в торгівлі і поновлювали дипломатичні та консульські відносини. Під писавши цей договір, Радянська Росія і Німеччина, виключені із світової спі льноти і пригноблені нею, одночасно виходили із дипломатичної ізоляції; обидві сторони відкидали Версальський договір, нав'язаний «імперіалістич ними бандитами» з метою «колонізації Німеччини» (терміни, що вживалися в Комінтерні). Внаслідок підписання договору рейхсвер отримував можли вість розмістити в Радянській країні свої центри військової та учбової підго товки, отримувати або проводити там за участю своїх фахівців знаряддя, яке Німеччині заборонялося мати за умовами Версальського договору. Ця спів праця Радянської держави з правими мілітаристськими силами Німеччини продовжувалася до 1933 р.
Незважаючи па такий багатообіцяючий початок, радянсько-німецькі відносини пережили в 20-і рр. кілька напружених періодів. їх причиною були, з одного боку, дуже тісні зв'язки Німецької компартії з Комінтерном, а з ін шого - постійні побоювання радянської сторони, що навіть незначне поліп шення германо-французьких відпоєнії приведе до створення антирадянсько-го фронту капіталістичних держав. Так, у серпні 1923 р., під час формування уряду Штреземапа, який повинен був подолати кризу, викликану франко-бельгійською окупацією па початку цього року Рурської області, Комінтерн (в якому німецькими питаннями спеціально займався К.Радек) закликав ні мецьких комуністів виступити проти уряду соціал-демократів. Комуністи, в рядах яких не було ні єдності, пі рішучості, ні упевненості в тому, що Радян ський Союз дійсно допоможе, змогли лише підняти повстання в Гамбурзі, яке було придушене протягом двох днів.
Ця поразка викликала гострі внутрішні розбіжності в керівництві РКГІ(б): Сталін не втратив нагоди піддати критиці «троцькістських авантюристів». Троцький же в свою чергу звинуватив керівництво партії в зраді інтересів німецького робітничого класу. Прийняття в серпні 1924 р. Німеччиною пла ну Дауеса було розцінено Комінтерном як крок до перетворення Німеччини і навіть всієї Західної Європи на «американську колонію» і викликало глибо ке занепокоєння радянської дипломатії, яке ще більше посилилося після під писання Локарнських угод. Ці угоди мали важливе значення для політичної стабілізації в Європі, оскільки беззастережно визнавали Німеччину, допуще ну в Лігу Націй, великою державою. Тим самим вони викликали у Радянсь кого Союзу дуже великі побоювання відносно відтворення єдиного фронту капі талістичпих держав. У них умовах радянська сторона зажадала у Штре земапа доказів вірності Німеччини угодам, підписаним у Рапалло. Німеччи на, бажаючи зберегти радянську карту па той випадок, якщо знадобиться вчинім н тиск па Великобританію або Францію, 12 жовтня 1925 р., не дожи даючись закінчення переговорів в Локарпо, уклала нову торгову угоду з Ра дянським Союзом. За цією угодою слідувало підписання 24 квітня 1926 р. в
Берліні договору про дружбу і взаємний нейтралітет, який на п'ять років про довжував дію Рапалльського договору. Коли у вересні 1926 р. Німеччина була прийнята в Лігу Націй, Штреземан заявив, що вона засудить будь-яку агре сію проти Радянського Союзу. У випадку ж, якщо проти СРСР будуть засто совані «санкції», які Німеччина визнає необгрунтованими, вона зобов'язу ється не допустити пропуску через свою територію військ, направлених для здійснення цих санкцій. У подальші роки продовжувала розширятися радян сько-німецька торгівля: в 1927-1928 рр. па Німеччину доводилося 30% зовні шньоторговельних оборотів СРСР.
2. Складності в радянсько-британських і радянсько-фрашіузьких відносинах
При постійному зміцненні зв'язків СРСР з Німеччиною відношення Ра дянської держави з іншими великими державами Європи, навпаки, протягом усіх 20-х рр. залишалися дуже напруженими, незважаючи на те, що багато європейських країн під враженням економічних успіхів Радянської держави в роки непу, а також тієї обставини, що хвороба, а потім смерть Леніна не привели до падіння радянської влади, протягом 1924 р. визнали СРСР де-юре. Визнання Радянської держави було одним із перших кроків і лейборист ського уряду Великобританії, що прийшов до влади на чолі з Р.Макдональдом. Після цього були розпочаті переговори з метою урегулю вання розбіжностей з приводу боргів царського уряду, внаслідок яких 8 сер пня 1924 р. був підписаний новий торговий договір. Ця угода, однак, не була ратифікована, оскільки в кінці 1924 р. до влади знову прийшли консервато ри. В успіху па виборах відому роль зіграла антпрадяпська спрямованість їх передвиборної кампанії, тим більше що «червона загроза» придбала в очах британської громадської думки цілком реальне значення через так званий «Лист Зинов'єва», який ніби направив 15 вересня 1924 р. Комінтерн англій ським комуністам і який закликав їх готувати повстання в армії. Лише наба гато пізніше стало відомо, що «Лист» був фальшивкою, сфабрикованою ро сійськими емігрантами в Берліні. Однак мета була досягнута: консерватори, що перемогли на виборах, відмовилися ратифікувати торгову угоду.
У і 926-1927 рр. радянсько-бритапські відносини продовжували погір шуватися. У відповідь па значну грошову допомогу радянських профспілок учасникам загального страйку 1926 р. в Англії британський уряд звинуватив радянську сторону у втручанні у внутрішні справи Сполученого Королівст ва {лютий 1927 р.). У травні 1927 р. лондонська поліція зробила обшук у при міщенні радянського торгового представництва і фірми «Аркос Лтд», запі дозреної у шпигунстві на користь СРСР. Вилучені при обшуку документи не містили нічого сенсаційного, але, незважаючи на це, були використані британським урядом як підстава для розірвання всіх торгових угод. Розірвані одночасно з цим дипломатичні відносини з СРСР були відновлені тільки в жовтні 1929 р.
Дипломатичні відносини з Францією були встановлені після перемоги на виборах у травні 1924 р. «Блоку лівих сил» і формування уряду Ерріо. 28 жовтня 1924 р. було заявлено про офіційне визнання СРСР, оскільки «радян ська влада була визнана народом». Проте, протягом ряду подальших років радянсько-французькі відносини залишалися напруженими. Суперечки на вколо боргів, що продовжувалися протягом 1925 -1927 рр., так і не привели до підписання будь-якої угоди з цього питання. Ще однією причиною тертя була політика Франції у Східній Європі. Особливо енергійно СРСР протес тував проти угод, укладених між Францією, Польщею і Румунією, які роз глядалися Радянським Союзом як направлені, передусім проти його інтере сів. І дійсно, франко-румунський та італо-румунський договори 1926 р. явля ли собою додаткові перешкоди для СРСР в його прагненні повернути собі Бессарабію - основний предмет радянсько-румунських розбіжностей.
Однак, незважаючи на всі проблеми, радянське керівництво продовжу вало політику інтеграції СРСР в міжнародне співтовариство. Завершуючи підготовку до радикальної зміни внутрішньополітичного курсу, Сталін і його оточення були зацікавлені в розрядці міжнародної напруженості, продовжу ючи при цьому у відповідності зі своїми цілями нагнітати в країні тривогу з приводу загрози з боку «капіталістичного оточення».
Незважаючи на те, що СРСР не був членом Ліги Націй, починаючи з 1925 р. він брав участь у роботі Підготовчої комісії до конференції по роз зброєнню. У 1927 р. Литвинов представив туди план всеосяжної ліквідації збройних сил і військового виробництва (який не отримав схвалення), а по тім програму часткового і поступового роззброєння (1928-1929 рр.). У серп ні 1928 р. Радянський Союз висловив готовність приєднатися до пакту Бріа-на - Келлога, зміст якого полягав у відмові від війни як засобу національної політики.
3. Китай як головний партнер в Азії
Якщо в Європі головним партнером СРСР, що прагнув не допустити утворення єдиного антирадянського фронту капіталістичних держав, висту пала Німеччина, то на Сході основним об'єктом радянських зовнішньополі тичних зусиль був Китай - країна, яка в досить близькому майбутньому лег ко могла б виявитися в соціалістичному таборі. Для цього необхідно було, щоб пролетаріат, об'єднавшись з «революційними елементами буржуазії», зумів підняти убогий і принижений народ цієї країни проти панування полі тиканствуючих генералів, продажних ділків і іноземних імперіалістів і привести до влади коаліційнії!! перехідний уряд. Однак будь-яку політику було дуже складно провести в Китаї, який був позбавлений справжнього уряду, роздирався громадянською війною і знаходився під постійною загрозою на паду з боку свого могутнього сусіда - Японії. Будь-які плани повинні були виходити з існування в Китаї не одного, а трьох центрів політичних сил, що знаходилися в стані безпощадної війни між собою: офіційного уряду в Пекі ні; Національної партії Ки гаю (Гоміпьдап), очолюваної Сунь Ятсеном, а пі сля його смерті в березні і925 р. його двоюрідним братом генералом Чан Кайши, і Комуністичної партії Китаю, заснованої в 1921 р. Спочатку радян ська політика по відношенню до Китаю, здійснювана по традиційних дипло матичних каналах і одночасно через Комінтерн, була досить успішною. Од нак в 1927-1928 рр. вона потерпіла відчуту поразку, що викликало в біль-шовистській партії найбільш гострі розбіжносі і з приводу радянської зовні шньої політики з часів Брестського миру.
До кінця 1921 р. головна задача радянської дипломатії на Далекому Сході полягала в поверненні тієї частини території Сибіру, яка була частково оку пована Японією. Успішним кидком Червона Армія в 1921 р. зайняла Зовні шню Монголію, що викликало рішучий протест китайського уряду в Пекіні. Після З'їзду трудящих Далекого Сходу, який відбувся 21-31 січня 1922 р. в Москві (блідої подоби Бакинського з'їзду 1920 р.), в якому брало участь біля 100 делегатів від комуністичних партій або «національно-революційних» рухів Китаю, Кореї, Японії, Індії, Монголії та Індонезії, радянський уряд в серпні 1922 р. направив па Далекий Схід свою першу велику дипломатичну місію на чолі з А.Іоффе. Ця місія повніша була вирішити з пекінським урядом пи тання про Зовнішню Монголію, одночасно надані підтримку гоміпьданівсь-кому руху, центр якого знаходився в Кап топі, в його боротьбі проти Пекіну і встановити дипломатичні відносини з Японією. Після невдачі переговорів з урядом в Пекіні Іоффе попрямував до 1 Іівденпого Китаю, де підписав з гла вою Гоміпьдану Сунь Ятсеном угоду, що передбачала створення незалежно го, орієнтованого на СРСР і керованого Гоміньданом Китаю. Іоффе завірив свого співрозмовника, що Радянська Росія ніяким чином не має намірів екс портувати комунізм у Китай. Зі свого боку Сунь Ятсен дав згоду на входжен ня китайських комуністів в Гоміпьдап в індивідуальному порядку. Радянсь ка держава також зобов'язалася надавати фінансову та військову допомогу Гоміпьдану в його боротьбі за владу в Китаї. З цією метою в Кантон була направлена місія радянських радників, в тому числі генерал В.Блюхер і пред ставник Комінтерну М.Бородіп, який протягом кількох років грав ключову роль у складних відносинах між КПК та Гоміньданом. У задачі місії входили реорганізація гоміньданівських озброєних формувань і спостереження за вхо дженням компартії до складу Гоміпьдану відповідно до рішення IV конгресу Комінтерну про підтримку «політики народного фронту, одо об'єднує членів КІ1К і представників революційно настроєної буржуазії в боротьбі проти азіатських та європейських імперіалістів». У той же самий час інший радян ський посланник Л.Карахан, вів у Пекіні переговори з урядом Китайської республіки щодо укладення договору про взаємне визнання, який і був під писаний 31 травня 1924 р. Умови цього договору були дуже вигідні Радянсь кій державі, яка зберегла контроль над КСЗД та Зовнішньою Монголією.
У 1923-1925 рр. під неослабним керівництвом М.Бородіна сталося помі тне посилення впливу комуністів всередині Гоміпьдану. Придушення бри танськими військами студентських виступів у Шанхаї в травні 1925 р. приве ло до посилення антиімперіалістичної спрямованості руху, що поступово виростав у добре організовану масову політичну партію, якій все успішніше вдавалося використовувати у своїх цілях численні вияви соціального невдо волення і національного безладдя. Після смерті Сунь Ятсена на чолі Гоміпь дану міцно став генерал Чан Кайши, який дістав військову освіту в Москві і тому користувався великою підтримкою Бородіна. На початку 1926 р. керів ництво КПК, зростанню впливу якої сприяли все більш значні робітничі за ворушення і страйки у великих містах, звернулося до Комінтерну за дозво лом відновити свою самостійність по відношенню до Гоміньдану. Той відпо вів відмовою і, навпаки, запропонував приєднати до Комінтерну і Гомінь-дан як «співчуваючу партію». У той час (лютий - березень 1926 р.) і Троць-кий, і Сталін прагнули загальмувати загострення ситуації в Китаї, оскільки після підписання Локарнських угод вся їх увага була направлена на те, щоб не допустити утворення єдиного фронту капіталістичних держав проти СРСР.
Троцький, якому Політбюро доручило спільно з Чичеріним і Вороши-ловим представити аналіз надзвичайно складної ситуації в радянсько-китай ських відносинах, в доповіді 26 березня 1926 р. наполягав на необхідності для Радянського Союзу проводити в Китаї дуже обережну політику, навіть якщо вона буде затримувати розвиток революційного руху в країні. Будь-який необдуманий виступ Гоміньдану або КПК проти іноземних інтересів в Китаї або проти Японії загрожував обернутися, на думку доповідача, ство ренням аптирадяпського фронту капіталістичних держав. За цих умов СРСР повинен був «підтримувати лояльні відносини з усіма існуючими в Китаї уря дами». До часу обговорення в Політбюро доповіді Троцького, політична ситуація в Китаї різко змінилася. 20 березня Чан Кайши вжив заходів по по силенню своєї особистої влади в Гоміньдані. Він наказав арештувати велике число комуністів і наказав різко скоротити їх представництво у всіх органах Гоміньдану. Після цього Чан Кайши провів рішучий наступ па північ. Успіх наступу був значно полегшений завдяки сприянню китайських комуністів, яким Москва наказала не тільки залишатися в складі Гоміньдану, але й до помагати Чан Кайши всіма можливими засобами. (Наприклад, гасячи, у разі необхідності, робітничі та селянські заворушення.) Радянський Союз намагався використати для досягнення своїх цілей «вну трішні протиріччя» в Гоміньдані. У жовтні 1926 р., коли націоналістичні го-міньданівські війська зайняли Ухань, Бородіи інспірував «відкол» віл Гомі ньдану кількох ііого діячів, які утворили свій уряд, так званий «лівий 1 'оміпь-дан», до якого увійшли і два міністри-комупісти. У міру того як «політична гра» в Китаї приймала все більш заплутаний характер, відносини Радянсько го Союзу з Чан Кайши швидко погіршувалися. Гоміньданівське керівництво було повне рішучості розгромити китайських комуністів і позбулися москов ських «радників». Ситуація ускладнювалася тим, що, виступаючи 5 квітня 1927 р. перед московськими комуністами, Сталін мав необережність розкри ти плани радянського керівництва по відношенню до «правого» Гоміньда ну, згідно з якими представників останнього погрібно було використати, а потім позбутися їх.
Чан Кайши вирішив випередити події і вже через кілька днів (12 квітня) віддав наказ арештувати і стратити тисячі комуністів у Шанхаї. 14 квітня Комінтерн виступив із розгорненим протестом, звинувативши імперіалісти чні кола в руйнуванні єдності Гоміньдану і підкупі Чан Кайши, який зрадив революцію і китайський народ. Радянське керівництво, проте, як і раніше робило ставку на «лівий Гоміньдан», у ряди якого повинні були проникати китайські комуністи. З критикою цієї політики виступила ліва опозиція па чолі з Грецьким, які вважали, що в Китаї наступив відповідний момент для створення Рад. Протягом кількох місяців, аж до скликання в грудні 1927 р. XV з'їзду партії, «китаііське питання» продовжувало залишатися в центрі політичних дебатів у СРСР, в яких «шанхайським розстріл», спровокований безвідповідальною заявою ( таліна, став одним з «ударних» аргументів лівої опозиції.
У кінці 1927 р. «лівий Гоміньдан» розпався. У грудні комуністи підняли повстання в Кантоні, за придушенням якого послідував розрив дипломатич них відносин між СРСР і Китаєм. Поразка китайських комуністів співпала за часом з розгромом троцькістської опозиції па XV з'їзді партії. У 1928 р. Комінтерн і керівництво ВКП(б) виступили з лозунгом опозиції про «ство рення Рад у Китаї». Але час вже був упущений, вилив Гоміньдану стрімко ріс, Чан Кайши зайняв Пекін, і об'єднання Китаю під ііого владою здавалося цілком реальним.
На VI конгресі Комінтерну більшовистське керівництво, незважаючи на повний крах політики, що здійснювалася їм з початку 1926 р. відносно Ки таю та її катастрофічні наслідки як для радянської дипломатії і Комінтерну, гак і для китайських комуністів, не визнало своїх помилок. Навпаки, в кулу арах конгресу Сталін заявив, що «ми були праві», «ми йшли по стопах Лені на» і що біті ви в Кантоні дозволили роздрібнити сили імперіалізму, ослабити його і, таким чином, забезпечити розвиток і процвітання осередку світо вої революції - Радянського Союзу.
III. БОРОТЬБА ПРОТИ «СОЦІАЛ-ФАШИЗМУ» І «ЗАГОСТРЕННЯ КАПІТАЛІСТИЧНИХ ПРОТИРІЧ» (1928-1933)
1. VI конгрес Комінтерну: крутий поворот
Розроблена під безпосереднім керівництвом Сталіна і схвалена VI кон гресом (липень - вересень 1928 р.) стратегія Комінтерну визначила основні напрями радянської зовнішньої політики в період з 1928 по 1933 р. Цей кон грес (який співпав з початком наступу сталінського керівництва на Бухарі-на) був відмічений глибокими розходженнями в оцінках міжнародної ситуа ції і у поглядах на тактику Комінтерну в найближчі роки. Бухарін, в той час ще генеральний секретар Комінтерну, захищав точку зору, згідно з якою си туація в світі відрізнялася достатньою стабільністю, а розвиток економічної кризи у ведучих капіталістичних країнах безпосередньо не вів до революцій ної ситуації. На його думку, в той момент всю увагу потрібно було зосереди ти на забезпеченні сдиості в робітничому русі (профспілок, соціалістичних і комуністичних партій) і на боротьбі із сектантством. Повністю протилежні погляди розвивав у своїх виступах Сталій. Драматизуючи ситуацію, вій стве рджував, що через навислу над ведучими капіталістичними країнами загро зу найглибшої економічної кризи і революційні потрясіння напруженість між народних відносин досягла своєї межі. У зв'язку з цим висувалися наступні тактичні установки:
- відмова від усякої співпраці з соціал-демократами (які підносилися як «головні вороги робітничого класу»);
- боротьба проти реформістських впливів серед робітничого класу, що передбачало відхід із існуючих профспілкових структур і створення нових, революційних профспілок;
- очищення комуністичних партій від усіх невпевнених, особливо від «пра вих ухильників».
І Ірийпяті конгресом після гострих дискусій резолюції означали серйоз ну поразку Бухаріпа. Більшість висунених ним тез не знайшла підтримки навіть з боку його однодумців, і в них були внесені виправлення в дусі сталін ських установок. Соціал-демократія була визнана «найпебезпечпішим воро гом робітничого руху». Гірке розчарування після китайських подій привело до того, що п національні рухи були прираховані до носіїв антиреволюцій-пої ідеології. Особливо була підкреслена необхідність очищення компартій від усіх «невпевнених елементів» і встановлення «залізної дисципліни» не тіль ки всередині партії, але й у відносинах між компартіями різних країн, що повинне було виражатися в підкоренні інтересів кожної партії рішенням ке рівництва Комінтерну.
Під час конгресу або відразу після нього була «напоумлена» більшість компартій, причому особлиго це торкнулося компартії Німеччини, генера льним секретарем якої був нав'язаний Е.Тельман, раніше одностайно усуне ний від виконання цих обов'язків її Центральним Комітетом. Підкорення специфічних інтересів кожної партії інтересам більшовиків перетворювалося в одну з основ комуністичної ідеології. Справжнім революціонером визнава вся лише той, хто був готовий беззастережно захищати Радянський Союз. Ті ж, хто вважали можливим захищати світовий революційний рух без Радян ського Союзу або всупереч йому, розглядалися як вороги революції, псевдо-революціонери, які рано чи пізно перейдуть в табір ворогів революцій. Ло зунг «солідарності трудящих» (комуністів і соціалістів) однієї країни був за мінений вимогою безмежної відданості Радянському Союзу, його комуністи чній партії та його вождеві.
2. Міф про «капіталістичне оточення»
X пленум Виконкому Комінтерну, який відбувся в квітні 1929 р., довів до логічного кіпця прийняту роком раніше установку: соціал-демократія була оголошена «соціал-фашнзмом». У спільній доповіді Д.Мануїльського та О.Куусінепа стверджувалося, що цілі фашистів і соціал-демократів ідентич ні, різниця ж полягає в тактиці і головним чином в методах, і по мірі свого розвитку «соціал-фашнзм» все більш буде ставати схожим па «чистий фа шизм».
До кінця 1933 р., оголосивши пріоритетною боротьбу із соціал-демок ратією, Комінтерн і радянське керівництво закривали очі на небезпеку стрі мко зростаючого німецького націонал-соціалізму. В уяві Москви посилення Німеччини, що символізувало життєву силу фашизму, було направлене про ти Великобританії та Франції (названої Сталіним в промові 27 червня 1930 р. на XVI з'їзді партії «иайагресивнішою мілітаристською країною з усіх агре сивних і мілітаристських країн світу») і було позитивним чинником у розви тку міжнародних відносин, оскільки сприяло загостренню протиріч між про відними капіталістичними державами.
Період стабілізації капіталізму закінчується, заявив Сталін у згаданому виступі. Світова економічна криза дійшла до тієї межі, де вона вступає у на ступний етап - політичної кризи, головними рисами якої будуть, по-перше, фашизація внутрішньої політики капіталістичних держав, по-друге, нарос тання загрози пової імперіалістичної війни і, по-третє, підйом революційних рухів. З 1929 по 1933 р. компартія Німеччини неухильно слідувала затвер дженій Комінтерном лінії і вела боротьбу насамперед із соціал-демократією, що немало сприяло паралічу політичних установ Веймарської республіки. Участь комуністів на боці нацистів 9 серпня 1931 р. у невдалому референдумі за розпуск еоціал-демократичного ландтагу в Пруссії, віталася газетою «Пра вда» як «найсильніший удар, що був коли-небудь нанесений робітничим кла сом по соціал-демократії». Ні прихід до влади Гітлера, ні арешти тисяч кому ністів, ні підпал рейхстагу і оголошення компартії поза законом - ніщо не змінило тактику Комінтерну, який повністю втратив здатність до самокри тики. 1 квітня 1933 р. президія Виконкому Комінтерну прийняла резолюцію, яка стверджувала, що політика керованої Тельманом німецької компартії завжди була «абсолютно правильною». У травні 1933 р.. до великого задо волення радянського керівництва, нацисти ратифікували протоколи про по новлення дії Берлінського договору 1926 р., який підтверджував силу Рапалль-ських угод. Військова співпраця між СРСР і Німеччиною продовжувалася ще кілька місяців.
3. Розширення радянської диплома пічної діяльності
Тези про загострення протиріч капіталізму і про постійну загрозу СРСР від оточуючих «агресивних і мілітаристських» країн, безперечно, грали важ ливу роль в сталінських планах радикального перетворення країни. Приско рення темпів колективізації та індустріалізації знаходило виправдання в не обхідності діяти якнайшвидше, доки «пани імперіалісти не вчинили прямого нападу на Радянський Союз». Однак, продовжуючи нагнітати атмосферу «обложеної фортеці» і грати на протиріччях, що реально існували між вели кими державами з тим, щоб не допустити створення їх єдиного фронту проти СРСР, радянські керівники чудово усвідомлювали (як в 1926 р., коли обго ворювалося китайське питання, так і в 1929 р.), що Радянському Союзу абсо лютно необхідно всіма способами уникати будь-яких конфліктів і провока цій, оскільки країна переживала період найглибших економічних і соціаль них потрясінь і була ними на якийсь час значно ослаблена. Тому одночасно з переважним розвитком відносин з Німеччиною радянська дипломатія напра вила свої зусилля на розширення відносин з іншими державами, сподіваю чись па збільшення торгового обміну з ними, необхідного для виконання планів економічного будівництва і забезпечення безпеки країни.
9 лютого 1929 р. СРСР розширив сферу дії пакту Бріана - Келлога про загальну відмову від війни, до якого він приєднався кількома місяцями рані ше. Була підписана угода, відома як «Протокол Литвинова», з Латвією, Ес тонією, 1 Іольщею, Румунією, а трохи пізніше з Литвою, Туреччиною і Персі єю, яка передбачала відмову від застосування сили в урегулюванні територіальних суперечок між цими державами та СРСР. У жовтні 1929 р. були від новлені відносини з Великобританією, де пост прем'єр-міністра знову зайняв Макдональд.
Починаючи з 1931 р. радянська дипломатична діяльність стала ще більш активною. Внутрішні проблеми спонукали Радянський Союз приділяти бі льше уваги зміцненню свого зовнішньополітичного становища. У той же час і індустріальні країни виявляли все більшу цікавість до поліпшення своїх від носин з Радянським Союзом, який розглядайся ними як величезний потен ційний ринок. Нарешті, зростання правого екстремізму та націоналізму в Німеччині спонукало країни, що піди пса.) пі Версальськпй мирінні договір і зацікавлені в збереженні післявоєнного статус-кво, розвивати дипломатичні відносини з Радянським Союзом. Розпочаті і'. 1931 р. рядом країн перегово ри йшли, однак, з великими труднощами. Проте, вже в 1932 р. СРСР почав збирати плоди своїх дипломатичних зусиль, підписавши серію пактів про ненапад: з Фінляндією (21 січня), з Латвією (5 лютого), з Естонією (4 травня), з Польщею (25 липня).
Після довгих коливань 29 листопада 1932 р. французький уряд на чолі з Ерріо підписав франко-радяпський договір про ненапад, розраховуючи та ким чином нейтралізувати можливі наслідки подальшого зближення між СРСР і Німеччиною. Крім статті про ненапад договір містив зобов'язання у разі нападу на одну з них третьої країни не надавати ніякої допомоги агресору.
Якщо в Європі радянська дипломатія, прагнучи забезпечити безпеку
СРСР, домоглася значних успіхів за столом двосторонніх переговорів, під писавши цілий ряд договорів про нейтралітет і ненапад, то па Далекому Сході ситуація ставала все більш напруженою. Вторгнення Японії в Маньчжурію (1931 р.) прямо загрожувало радянським інтересам у цьому регіоні. У 1931-1933 рр. радянській дипломатії з великими труднощами вдавалося лавірува ти між трьома сторонами, що брали участь у конфлікті: Японією, Гоміньда-ном і китайськими комуністами. У відносинах з Японією радянське керівни цтво то вдавалося до демонстрації сили, збільшуючи радянський військовий контингент, розміщений на Далекому Сході під командуванням Блюхера, то виступало з ініціативами, направленими на примирення (пропозиція про продаж Китайсько-Східної залізниці). Одночасно, прагнучи не допустити зближення між Японією і Гоміньдаиом, Радянський Союз терпляче обгово рював можливості відновлення дипломатичних відносин з урядом Чан Кай-ши, який, починаючи з 1927 р. розглядався як «найпідступніший ворог кому нізму». Відносини з Гоміньдаиом були відновлені в грудні 1932 р. Чан Кай-ши пішов па цей крок, оскільки тільки Радянський Союз міг надати йому військову допомогу в боротьбі проти японських агресорів, тоді як інші вели кі держави виявилися здатні лише па чисто символічне моральне засудження Японії. У той же час Радянський Союз намагався підштовхнути китайських комуністів, які на чолі з Мао Цзедуном проголосили Китайську Радянську Республіку, на оголошення війни Японії. Оскільки області, контрольовані комуністами знаходилися .далеко від окупованих Японіє ю Маньчжурії і Пів нічного Китаю, такий крок безпосередньо не вів до конфлікту; однак він зо бов'язував Чан Кайши прийняти виклик і включитися в загальнонародну боротьбу проти загарбників.
Радянська дипломатична діяльність, як на Далекому Сході, так і в Євро пі відображали складність міжнародної ситуації, що безперервно загострю валася, в якій все більшу роль грала агресивна і динамічна політика двох держав - Німеччини і Японії. Здавалося, що в 1933 р. цілі, сформульовані ра дянською дипломатією ще в 1919-1920 рр., були майже досягнуті. Встановле ний «нав'язаним імперіалістичними розбійниками» Версальським договором європейський порядок безсоромно і систематично порушувався відтоді, як Німеччина здійснила переозброєння своєї армії. Ліга Націй, з якої вийшли Японія, а потім і Німеччина, демонструвала свою повну безпорадність. Не баченої сили економічна криза 1929-1933 рр. стрясала весь капіталістичний світ. Здавалося, що зростання напруженості в світі ось-ось приведе до виник нення широкомасштабних міжнародних конфліктів.
Однак такий довгоочікуваний радянським керівництвом розвиток по дії! па ділі виявився, зрештою, несприятливим і навіть заі розливим для СРСР. Замість того, щоб сприяти поширенню комунізму, криза привела до зміцнен ня сил агресії. «Загострення міжімперіалістичштх протиріч» не посилило по зицій «батьківщини соціалізму», а привело до розвитку мілітаристської, ре ваншистської і націоналістичної ідеології в Німеччині і Японії, що перетво рювалися на потенційних противників Радянського Союзу.
У другій половині 1933 р. радянські керівники вимушені були відмови тися від прийнятої ще в 1919-1920 рр. аксіоми радянської зовнішньої політи ки, відповідно до якої всяке посилення міжнародної напруженості було тіль ки на користь СРСР, а всякий елемент міжнародної політичної стабільності (наприклад, зростання авторитету Ліги Націй, відродження європейської економіки) апріорі мав негативний для Радянського Союзу вплив.
IV. РАДЯНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ І «КОЛЕКТИВНА ЬЕЗГЇЕКА» (1934-1939)
1. «Новіш курс» радянської дипломатії
Погіршеппя радянсько-німецьких відносин протягом літа 1933 р. стало першою ознакою зміни зовнішньополітичної орієнтації радянського керівництва. У червні СРСР заявив Німеччині про те, що військова співпраця двох країн, яка продовжувалася десять років, з вересня буде припинена. Таким чином, були поховані і «дух Рапалло», і надії на широкомасштабний спіль ний радянсько-німецький економічний розвиток, заснований на поєднанні величезних ресурсів робочої сили і сировини в Радянському Союзі, з одного боку, і передової німецької технології - з іншого.
Проте, зміна відношення до нацизму йшла повільно. Дуже швидкий пе регляд його міг би внести ще більшу паніку в ряди Комінтерну, який і без того розбурхували часті заклики Троцького до утворення єдиних фронтів соціалістів і комуністів і до засудження «злочинної» політики, що проводи лася з 1928 р. Сталіним і Комінтерном відносно нацизму і привела до розгро му і заборони компартії Німеччини.
На XVII з'їзді ВКП(б), який відбувся в січні 1934 р., Бухарін присвятив велику частину свого виступу роз'ясненню того, що ідеологія німецького фашизму, цього «звіриного обличчя класового ворога», викладена Гітлером в його книзі «Майн кампф», надзвичайно небезпечна, що гітлерівська ідея захопити «життєвий простір на Сході» означає відкритий заклик до знищен ня Радянського Союзу. На відміну від Бухаріна Сталін продемонстрував до сить спокійне відношення до приходу Гітлера до влади. Він підкреслив, що, оскільки в Німеччині ще аж ніяк не перемогла нова політична лінія, «яка на гадує в основному політику колишнього німецького кайзера», у СРСР немає ніяких підстав докорінно змінювати відносини з Німеччиною. «Звичайно, -заявив Сталій, - ми далекі від того, щоб захоплюватися фашистським режи мом у Німеччині. Ллє справа тут не у фашизмі, хоч би тому, що фашизм в Італії не перешкодив СРСР встановити найкращі відносини з цією країною».
29 грудня 1933 р. у промові на IV сесії ЦВК СРСР Лптвинов виклав нові напрями радянської зовнішньої політики па найближчі роки. Суть їх поляга ла в наступному:
- ненапад і дотримання нейтралітету в будь-якому конфлікті. Для Радян ського Союзу 1933 р., надламаного страшним голодом, пасивним опором десятків мільйонів селян (призовний контингент у разі війни), чистками пар тії, перспектива виявитися втягнутим у війну означала б, як дав зрозуміти Литвинов, справжню катастрофу:
- політика заспокоєння відносно Німеччини та Японії, незважаючи на агресивний і аптирадянський курс їх зовнішньої політики в попередні роки. Цю політику погрібно було проводити доти, доки вона не етапе доказом сла бкості; в будь-якому випадку державні інтереси повинні були переважати над ідеологічною солідарністю: «Ми, звичайно, маємо свою думку про німець кий режим, ми, звичайно, чутливі до страждань наших німецьких товаришів, але менше всього можна нас, марксистів, докоряти в тому, що ми дозволяє мо почуттю панувати над нашою політикою»; - вільна від ілюзій участь в зусиллях по створенню системи колективної безпеки з надією на те, що Ліга Націй «зможе більш ефективно, ніж в попере дні роки, грати свою роль у запобіганні або локалізації конфліктів»;
- відвертість відносно західних демократій - також без особливих ілюзій, враховуючи те, що в цих країнах, у зв'язку з частою зміною урядів, відсутня будь-яка спадковість у сфері зовнішньої політики; до того ж наявність силь них пацифістських і пораженських течій, що відображали недовіру трудя щих цих країн правлячим класам і політикам, була здатна викликати те, що ці країни могли «пожертвувати своїми національними інтересами на догоду приватним інтересам пануючих класів».
За два роки (кінець 1933 - початок 1936 р.) «новий курс» дозволив ра дянській зовнішній політиці досягти деяких успіхів. У листопаді 1933 р. від бувся візит Литвиїюва у Вашингтон, де його переговори з Ф.Рузвельтом і К.Халлом завершилися визнанням Радянського Союзу Сполученими Шта тами і встановленням між двома країнами дипломатичних відносин. У черв ні 1934 р. Радянський Союз визнали Чехословаччина і Румунія. У вересні СРСР був прийнятий (тридцятьма дев'ятьма голосами проти трьох при семи, що утрималися) до Ліги Націй і відразу ж став постійним членом її Ради, що означало його формальне повернення як великої держави в міжнародне спів товариство, з якого вій був виключений шістнадцятьма роками раніше. Прин ципово важливо, що СРСР повертався в Лігу Націй на своїх власних умовах: всі суперечки, і, передусім з приводу боргів царського уряду, були вирішені фактично на його користь.
Укладений 26 січня 1934 р. договір Німеччини з Польщею був розціне ний радянським керівництвом як серйозний удар по всій попередній співпра ці Радянського Союзу з Німеччиною. Ставало все більш очевидним, що ан-тибільшовизм Гітлера був не тільки чинником ідеології і пропаганди, але й дійсно складав основу його зовнішньої політики. Перед обличчям німецької загрози радянські керівники прихильно віднеслися до пропозицій, сформу льованих наприкінці травня 1934 р. міністром закордонних справ Франції Луї Варту. Перша з них передбачала справжній «східний Локарно», що об' єднало б у багатосторонньому пакті про взаємний ненапад усі держави Схі дної Європи, включаючи Німеччину та СРСР; друга полягала у підписанні договору про взаємодопомогу між Францією і Радянським Союзом. Першо му, занадто сміливому проекту призначено було піти в небуття зі смертю його головного автора, убитого разом із королем Югославії Олександром хорватськими терористами 9 жовтня 1934 р. в Марселі. Що ж до другого проекту, вже значною мірою підготовленого, то він отримав підтримку Ла-валя, який став міністром закордонних справ після Варту, і, незважаючи па стримане відношення до нього частини французьких політиків, був заверше ний підписанням 2 травня 1935 р. в Парижі франко-радянського договору про взаємодопомогу у разі будь-якої агресії в Є'вропі. Прийняті сторонами взаємні зобов'язання наділі були малоефективними, оскільки на відміну від франко-російського договору 1891 р. цей договір не супроводжувався яки-ми-небудь військовими угодами. Л аваль під час свого візиту в Москву 13-15 травня 1935 р. ухилився від відповіді на прямо поставлене йому Сталіним з цього приводу питання. У свою чергу Сталін запропонував французьким комуністам голосувати за військові кредити і публічно висловив повне розу міння і схвалення політики державної оборони, що проводиться Францією з метою підтримки своїх збройних сил па рівні, відповідному потребам її без пеки. Ця заява сприяла крутому повороту у внутрішній політиці Французь кої компартії і привела до утворення двома місяцями пізніше альянсу кому ністів із соціалістами та радикалами, який був необхідною умовою перемоги па виборах наступного року Народного фронту.
На перший погляд урочисте проголошення пової стратегії «загального фронту», покликаного перегородити дорогу фашизму, було основною ме тою VII (і останнього) конгресу Комінтерну. Насправді ж об'єднані в «крам ничці», як презирливо називав Комінтерн Сталін, компартії, зібрані під при водом необхідності посилення «антифашистської та антикапіталістичгюї бо ротьби», отримували наставляння, як «боротися за мир і безпеку Радянсько го Союзу». Незважаючи на кардинальну зміну відношення до «соціал-фаши-зму», VII конгрес довів до логічного завершення ті установки, які були за тверджені на попередньому конгресі. З цих позицій СРСР поставав як «дви гун світової пролетарської революції», «база загального руху пригноблених класів, осередок світової революції, найважливіший чинник всесвітньої істо рії». Повне підкорення діяльності національних компартій політиці Радянсь кого Союзу було підтверджене всіма делегатами конгресу. «У кожній країні, - заявив генеральний секретар Комінтерну Г.Дімітров, - боротьба за мир і безпеку Радянського Союзу може протікати в тій або іншій формі». Францу зькі комуністи, наприклад, повинні були голосувати за військові кредити, а інші компартії, навпаки, - посилити боротьбу проти «мілітаризації молоді». Одна із задач конгресу полягала в тому, щоб для кожного конкретного випа дку уточнити тактику, якій необхідно було слідувати, щоб уникнути будь-яких - «правих» або «лівих» - ухилів. Звісно, що тактика «загального фрон ту» не означала пі встановлення компартіями контактів з «троцькістськими елементами», ні підтримки так званим «хворим демократіям». І вже, звичай но, компартії не повинні були згладжувати «гостроту міжімперіалістичних протиріч», яка (як із задоволенням констатували всі делегати) перешкоджа ла формуванню єдиного антирадянського блоку.
На початку 1936 р. договір із Францією залишався основним козирем радянської дипломатії в боротьбі проти небезпеки єдиного фронту капіталі стичних держав. Однак ратифікація цього договору затримувалася і відбулася лише 28 лютого 1936 р., через дев'ять місяців після підписання. Така повільність свідчила про розвиток серед частини представників правлячих кіл і широкої громадськості Франція сильної антибільшовистської течії, яка ще більш посилилася після перемоги Народного фронту. «Протягуючи руку Москві, - заявив маршал ГІстен, - ми простяглії її комунізму... Ми дозволили комунізму стати в ряд прийнятних доктрин» і нам, ймовірно, скоро предста виться нагода про це пожаліти». Остаточно ця течія затвердилася після того, як Французька компартія відмовилася брати участь в уряді, керованому Ле-оном Блюмом, а країну захлеснула хвиля страйкового руху.
Ратифікація радянсько-французького договору послужила приводом для ремілітаризації Рейнської області. 7 березня 1936 р. Гітлер заявив: «На по стійні численні запевнення Німеччини в дружбі і миролюбстві Франція від повіла альянсом із Радянським Союзом, направленим виключно проти Ні меччини, що є прямим порушенням угод по Рейнській області і відкриває ворота Європи більшовизму».
Ремілітаризація Рейнської області, на яку Франція та Великобританія відповіли лише усним протестом, сильно змінила військово-політичиу ситу ацію в Європі. Військові гарантії, надані Францією її східним союзникам, ставали нездійсненними: у разі війни з Німеччиною, яка виявилася тепер на дійно захищеної рейнськими укріпленнями, французька армія була нездатна більше швидко прийти на допомогу якій-небудь країні Нейтральної та Схід ної Європи. Положення ускладнювалося відмовою Польщі пропускати че рез свою територію іноземні війська. Ця нова політична реальність, коли за хідні демократії і Ліга Націй виявилися безсилі протистояти грубій силі, та кій, наприклад, як ремілітаризація Рейнської області або агресія Італії в Ефі опії, а Версальський договір втрачав свою силу, - ця реальність наочно про демонструвала радянським керівникам усю крихкість європейської рівнова ги і необхідність збереження в інтересах власної безпеки повної свободи рук.
2. СРСР і війна в Іспанії
Громадянська війна в Іспанії сильно ускладнила політичну гру радянсь кої дипломатії. Спочатку Радянський Союз якийсь час намагався обмежити свою участь в іспанських подіях. Як і інші великі держави, в серпні 1936 р. він оголосив про політику невтручання, па якій особливо наполягали Франція та Великобританія. Лише в жовтій СРСР відкрито заявив про свою підтрим ку Іспанської республіки. Інтернаціоналізація громадянської війни, нароста юче втручання в неї фашистських режимів Німеччини та Італії па стороні путчистів поставили перед СРСР складну дилему: з одного боку, залишити ліві сили в Іспанії без своєї підтримки означало не просто відкрити свої фла нги перед троцькістською пропагандою, яка звинувачувала сталінське керівництво в зраді справі соціалізму, але й дозволити розгорітися, особливо в Каталонії, першому великому вогнищу єресі під керівництвом Всесвітньої об'єднаної робітничої партії (ВОРП) - іспанської секції троцькістського IV Інтернаціоналу - в союзі з анархістами; з іншого боку, пряма інтервенція ра дянських військ в Іспанію означала б для європейських країн прагнення Ра дянського Союзу експортувати в Іспанію комуністичну революцію, що зро било б неможливою будь-яку спробу зближення із західними демократіями. У листі, направленому в грудні 1936 р. Сталіним, Молотовим і Ворошило-вим прем'єр-міністру Іспанії Л.Кабаллеро, містився пристрасний заклик «вжи ти всіх заходів, щоб вороги Іспанії не змогли зобразити її комуністичною республікою».
Спробуємо простежити особливості радянської участі в іспанських по діях, яка здійснювалася поступово і була обмеженою. В обмін на дуже значну кількість золота Радянський Союз надав республіканському уряду військову техніку (якість якої часто була незадовільною, а кількість не досягала й деся тої частини німецької допомоги військам Франко). Крім техніки, Радянсь кий Союз направив в Іспанію три тисячі «радників» (серед яких були не тіль ки військові фахівці, але й політробітники, і представники органів держбез пеки). Незначна, по суті, військова допомога республіканській армії являла собою лише один з аспектів радянського втручання. Другим - і головним -його аспектом була боротьба проти інакомислячих в середовищі лівих сил: антисталіиських елементів, анархістів, апархо-синдікалістів, прихильників ВОРП, істинних або уявних троцькістів. Оскільки троцькісти, які співробіт ничають з фашистами, все більше проникають в ряди республіканців, - гово рилося в заяві президії Комінтерну від 14 квітня 1937 р., - політика всіх кому ністів повинна бути направлена на повну і остаточну поразку троцькізму в Іспанії як непорушну умову перемоги над фашизмом. Керуючись цими поло женнями, сталінські «радники» посилили провокаційну діяльність, а потім сприяли арешту (в червні 1937 р.) як контрреволюціонерів головних керівни ків ВОРП. Андрес Нін був також арештований, але спроба радянського кері вництва організувати в Іспанії судові процеси і вирвати у арештованих пуб лічні «зізнання», які б підтверджували «правдивість» процесів, що пройшли в Москві, не увінчалася успіхом.
3. Крах політики «колективної безпеки»
Московські процеси, чистка в рядах Червоної Армії переконали як нім ців, гак і французів, і англійців, що Радянський Союз переживає серйозну внутрішню кризу (загалом погано зрозумілу), яка на якийсь час позбавляє його можливості грати вирішальну роль на міжнародній арені. Викладаючи 5 листопада 1937 р. перед генеральним штабом свої плани відносно Австрії та Чехословаччини, Гітлер категорично відкинув всяку можливість військо вої реакції на це Радянського Союзу у зв'язку з пануючим в країні хаосом, викликаним чисткою військових і політичних кадрів. На думку повіреного у справах Німеччини в Парижі, французький уряд також висловлював серйоз ні сумніви відносно міцності радянського режиму і боєздатності Червоної Армії. «Військові і політичні кола Франції, - писав він на початку 1938 р., -все більше задаються питанням про користь від такого союзника і про дові ру до нього». У той час як французьке керівництво все більше переконувало ся, що, підписавши договір з СРСР, воно, за висловом, П.Гаксотта, «придба ло ніщо», пасивність Заходу перед обличчям німецької агресії ще більше по силила недовіру Радянського Союзу по відношенню до європейських демок ратій.
17 березня 1938 р. радянський уряд запропонував скликати міжнародну конференцію для розгляду «практичних заходів проти розвитку агресії і не безпеки нової світової бойні». Ця пропозиція була знехтувана Лондоном як така, «що посилює тенденцію до утворення блоків і підриває перспективи встановлення миру в Європі». Зустрівши таке відношення, Радянський Союз почав шукати зближення з Німеччиною і в березні 1938 р. підписав з нею нові економічні угоди, відкликавши при цьому посла СРСР в Германії Я.Суріца - єврея і тому неугодного нацистам. Новому послу, О.Мерекалову, Гітлер зробив 4 липня наступну заяву: «Я із задоволенням ознайомився з де кларацією, що викладає принципи, якими Ви будете керуватися в Ваших зу силлях по встановленню нормальних відносин між Німеччиною та Радянсь ким Союзом».
Після окупації Німеччиною Чехословаччини Радянський Союз розпро щався з останніми ілюзіями щодо ефективності політики колективної безпе ки. До того ж Франція та Великобританія, уряди яких Литвинов марно на магався переконати в тому, що СРСР спроможний викопати свої зобов'язан ня, виражали сильний сумнів з приводу боєздатності Червоної Армії, спусто шеної чистками, і не бачили, яким чином радянські війська зможуть брати участь у бойових діях через відмову Польщі і Румунії пропустити їх через свої території. Радянський Союз, безумовно, взяв би участь у міжнародній конференції, але йому навіть не було запропоновано підписати Мюнхенські угоди29вересня 1938 р. ПідписанийЖ.Бонпеі І.РІббенгроном6грудня 1938 р. в Парижі між Францією та Німеччиною договір про ненапад був розцінений в Москві як крок, який в тій або іншій мірі розв'язав Гітлеру руки на Сході.
До кіпця 1938 р. зовнішньополітичне становище СРСР здавалося більш крихким, ніж коли-небудь, а загроза створення єдиного «імперіалістичного фронту була цілком реальною. У листопаді 1936 р. ця загроза конкретизува лася після підписання Німеччиною та Японією «Аптикомінтернівського па кту», до якого потім приєдналися Італія та Іспанія. У такій ситуації радянське керівництво вирішило піти па примирення з Чан Кайши і переконати ки тайських комуністів в необхідності створення єдиного фронту з націоналіс тами для боротьби проти японської агресії. У серпні 1937 р. СРСР і Китай уклали договір про ненапад. Влітку 1938 р. почалися озброєні дії між Японі єю та Радянським Союзом. Запеклі битви відбулися в серпні 1938 р. в Схід ному Сибіру в районі озера Хасан, а потім в Монголії, де ще тривали кілька місяців наземні і повітряні бої в районі Халхін-Голу і закінчилися перемогою радянських військ під командуванням Г.Штерпа та Г.Жукова. 15 вересня 1939 р. було укладено перемир'я. Перед обличчям загрози капіталістичного оточення Радянський Союз ухвалив рішення про подальше зближення з Ні меччиною, не відмовляючись при цьому від переговорів із західними демок ратіями.
V. ЕРА РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОГО ПАКТУ ТА ЙОГО НАСЛІДКИ (1939-1941)
1. Радянсько-німецький пакт
Напередодні вступу німецьких військ в Прагу Сталін направив своє пер ше «послання» нацистській Німеччині. 10 березня 1939 р. він заявив делега там XVIII з'їзду ВКП(б), що якщо Захід має намір вселити Радянському Союзу думку про наміри Гітлера захопити Україну, щоб тим самим спровокувати конфлікт з Німеччиною, то СРСР не дасть себе обдурити і не має наміру для «паліїв війни» (під якими малися па увазі західні демократії) «тягати з вогню каштани». Лише з дуже великими коливаннями СРСР через кілька днів пого дився з ідеєю приєднання до декларації про «безумовні гарантії», надані Ве ликобританією та Францією Польщі. Однак глава МЗС Польщі полковник Бек відкинув можливість будь-якої угоди, яка б допускала присутність ра дянських військ на польській території. 17 квітня 1939 р., СРСР запропону вав Великобританії та Франції укласти трьохстороппю угоду, військові га рантії якої розповсюджувалися б на всю Східну Європу від Румунії до приба лтійських держав. У той же день радянський посол в Берліні поставив до ві дома фон Вайцзекера, статс-секретаря німецького міністерства іноземних справ, про бажання радянського уряду встановити найкращі відносини з Німеччиною, незважаючи па обопільні ідеологічні розходження.
Через два тижні був зміщений М.Литвинов, який очолював НКЗС СРСР і приклав немало зусиль для забезпечення колективної безпеки, а його пост був переданий голові Раднаркому Молотову. Ця акцій була справедливо роз цінена як сигнал про зміну курсу радянської зовнішньої політики у бік по кращення радянсько-німецьких відносин. У травні німецькому послу в Москві Шуленбургу було доручено зайнятися підготовкою переговорів з Радян ським Союзом у зв'язку з рішенням Німеччини окупувати Польщу. Бажаючи поторгуватися, радянська дипломатія одночасно продовжувала вести пере говори з Францією та Великобританією. У кожного з учасників переговорів були свої приховані цілі: західні країни, прагнучи, передусім, перешкодити радянсько-німецькому зближенню, затягували переговори і намагалися в той же час з'ясувати наміри Німеччини. Для СРСР головним було досягти гаран тій того, що прибалтійські держави не виявляться, так чи інакше, в руках Німеччини, і отримати можливість у разі війни з нею перекидати свої війська через територію Польщі і Румунії (оскільки СРСР і Німеччина не мали спіль ного кордону). Однак Франція та Великобританія як і раніше ухилялися від розв'язання цього питання.
З наростаючою тривогою Радянський Союз стежив за підготовкою захі дними демократіями нового Мюнхену, що тепер вже приносив у жертву Поль щу і разом з тим відкривав Німеччині шлях на Схід. 29 червня «Правда» опу блікувала статтю, підписану Ждановим, яка під/давала різкій критиці неба жання англійського та французького урядів укласти рівноправний договір з СРСР. Через два дні західні уряди дали згоду включити балтійські держави в сферу дії «східної гарантії» за умови, хоч і ілюзорної, «західної гарантії» від носно Швейцарії, Голландії і Люксембургу. СРСР відмовився від такої уго ди: ні па Заході, ні на Сході згадувані в ній держави не бажали таких «гаран тій».
Розуміючи, що переговори зайшли у глухий кут, англійці і французи погодилися на обговорення військових аспектів угоди з СРСР. Однак від правлені 5 серпня морем представники Англії та Франції прибули в Москву тільки 1 і серпня. Радянська сторона, представлена наркомом оборони Воро-шиловим і начальником генштабу Шапошниковим, була незадоволена тим, що їх партнерами виявилися чиновники низького рангу, з дуже туманними повноваженнями (особливо англійці), які виключали переговори з таких ва жливих питань, як можливість проходу радянських військ через території Польщі, Румунії і прибалтійських країн, або зобов'язання сторін по конкре тній кількості військової техніки і особистого складу, що підлягає мобіліза ції у разі німецької агресії.
21 серпня радянська делегація перенесла переговори на більш пізній тер мін. До цього часу радянське керівництво вже остаточно зважилося піти на укладення договору з Німеччиною. З кіпця липня поновилися переговори німецьких і радянських представників на різних рівнях. Дізнавшись про на правлення до Москви французької і британської місій, німецька сторона дала зрозуміти, що угода з Німеччиною по ряду питань територіального та еко номічного характеру відповідала б інтересам радянського керівництва. 14 серпня Ріббептроп повідомив про свою готовність прибути в Москву для кладення повноцінної політичної угоди. Наступного ж дня радянський уряд дав принципову згоду на цю німецьку ініціативу, разом з тим зажадавши внести до німецьких пропозицій деякі уточнення. 19 серпня німецький уряд відповів підписанням торгової угоди, яка обговорювалася з кіпця 1938 р.. дуже вигідної для Радянського Союзу (вона передбачала кредит у 200 мли. марок під дуже незначний відсоток), а також виявив свою готовність зажада ти від Японії припинення військових дій проти СРСР і розмежувати «сфери інтересів» Німеччини і Радянського Союзу у Східній Європі. Увечері того ж дня радянське керівництво підтвердило згоду на приїзд Ріббентропа в Моск ву для підписання пакту про ненапад, текст якого, вже підготовлений радян ською стороною, був негайно переданий в Берлін. Намічене па 26 серпня прибуття Ріббентропа було прискорене за наполегливим проханням Гітле-ра. Ріббентроп, наділений надзвичайними повноваженнями, прибув до Мос кви у другій половині дня 23 серпня і вже наступного дня текст підписаного тієї ж ночі договору про ненапад був опублікований. Договір, дія якого була розрахована на 10 років, набирав чинності негайно.
Договір супроводжував секретний протокол, фотокопія якого була піз-ніиіе виявлена в Німеччині, але існування якого в СРСР, проте, заперечува лося аж до літа 1989 р. Протокол розмежовував сфери впливу сторін у Схід ній Європі: в радянській сфері виявилися Естонія, Латвія, Фінляндія, Беса рабія; в німецькій - Литва, Доля Польської держави була дипломатично обі йдена мовчанням, але при будь-якому розкладі білоруські та українські те риторії- включені до її складу за Ризьким мирним договором 1921 р., а також частина «історично та етнічно польської» території Варшавського і Люблін ського воєводств повинні були після військового вторгнення Німеччини в Польщу відійти до СРСР.
Звістка про підписання радяпсько-німецького пакту викликала справж ню сенсацію у всьому світі, особливо в тих країнах, чия доля безпосередньо залежала від даної угоди. Широка громадськість цих країн, абсолютно него това до такого розвитку подій, розціпила їх як справжній переворот в євро пейському порядку.
Через вісім днів після підписання договору нацистські війська вирушили на Польщу.
2. Секретний протокол в дії
9 вересня, перед тим, як опір польської армії був остаточно зломлений, радянське керівництво сповістило Берлін про свій намір невідкладно окупу вати ті польські території, які відповідно до секретного протоколу від 23 сер пня повинні були відійти до Радянського Союзу. 17 вересня Червона Армія вступила в Польщу під приводом надання «допомоги українським і білоруським братам по крові», які виявилися в небезпеці внаслідок «розпаду поль ської держави». Однак така версія не влаштовувала Німеччину, яка предста вила цей крок як ініціативу виключно Радянської держави. Внаслідок досяг нутої між Німеччиною та СРСР угоди 19 вересня було опубліковано спільне радянсько-німецьке комюніке, в якому говорилося, що мета цієї акції (затри мка з якою, безсумнівно, дала б більше переваг Німеччині) полягала в тому, щоб «відновити мир і порушений внаслідок розпаду Польщі порядок». На ступ радянських військ майже не зустрів опору польської армії. Радянські війська захопили 230 тис. військовополонених (серед яких було 15 тис. офі церів); лише 82 тис. з них дожили до 1941 р. і після нападу Німеччини на СРСР змогли влитися або в армію Андерса, сформовану польським урядом в Лон доні, або в армію Берлінга, створену в СРСР з радянської ініціативи. Ідея створення буферної Польської держави була відкинута, що поставило делі катну проблему встановлення радянсько-німецького кордону. 22 вересня у Варшаві була досягнута домовленість про її проведення по Віслі. Потім, піс ля візиту Ріббентропа до Москви 28 вересня, вона була відсунута па схід до Бугу, що все ж залишало Радянському Союзу трохи більше простору, ніж знаменита лінія Керзона в 1920 р. В обмін па цю «поступку», яка порушува ла положення секретного протоколу від 23 серпня, Німеччина передала в радянську сферу впливу Литву. В опублікованому по завершенні візиту Ріб бентропа до Москви спільному комюніке повідомлялося, що польське пи тання було «врегульоване остаточно», а значить, для війни з Францією і Ве ликобританією більше не було причин (якщо ж ці країни не припинять воро жих випадів, то «Німеччина і Радянський Союз вимушені будуть розглянути питання про вживання необхідних заходів»). Радянський Союз, який ще в серпні виступав як арбітр, з'являвся тепер як один із союзників Німеччини.
Поки ж угода з Німеччиною дозволила Радянському Союзу приєднати до себе величезну територію в 200 тис. кв. км. з населенням в 12 мли. чоловік (7 млн. українців, 3 млн. білорусів і 2 млн. поляків). У подальші місяці сотні тисяч жителів приєднаних територій були депортовані на схід як «ворожі і нелояльні елементи». 1 та 2 листопада, після спектаклю «народних зборів», ці колишні польські території були включені до складу Української та Біло руської радянських республік.
Услід за цим Радянський Союз, відповідно до положень секретного про токолу, повернув свій погляд у бік прибалтійських країн. 28 вересня 1939 р. радянське керівництво нав'язало Естонії «договір про взаємодопомогу», за умовами якого вона «надавала» Радянському Союзу свої військово-морські бази. Через кілька тижнів подібні договори були підписані з Латвією та Ли твою.
31 жовтня радянський уряд висунув територіальні претензії Фінляндії, яка звела вздовж кордону, що проходив по Карельському перешийку, в 35км від Ленінграду, систему могутніх укріплень, відому як «лінія Машіергей ма». СРСР зажадав провести демілітаризацію прикордонної зони і перенес ти кордон на 70 км від Ленінграда, ліквідувати військово-морські бази на Ханко і па Аландських островах в обмін на дуже значні територіальні посту пки на півночі. Фінляндія відкинула ці пропозиції, але погодилася вести пе реговори. 29 листопада, скориставшись незначним прикордонним інциден том, СРСР розірвав договір про ненапад з Фінляндією. Наступного дня були розпочаті військові дії. Радянська преса сповістила про створення «народно го уряду Фінляндії» під керівництвом Куусінена, який складався з кількох фінських комуністів, здебільшого співробітників Комінтерну, які давно про живали в Москві. Слідством радянської агресії стало виключення СРСР з Ліги Націй. Громадська думка Франції та Великобританії була цілком на боці Фінляндії. Розглядалося навіть питання про спільні військові дії Фран ції та Великобританії, однак здійсненню цих планів перешкоджав нейтралі тет скандинавських країн.
Червона Армія, яка протягом кількох тижнів так і не зуміла подолати лінію Машіергейма, несла важкі втрати. Лише в кінці лютого радянським військам вдалося прорвати фінську оборону і оволодіти Виборгом. Фінлянд ський уряд запросив миру і за договором 12 березня 1940 р. поступився Ра дянському Союзу всім Карельським перешийком з Виборгом, а також надав йому на 30 років свою військово-морську базу на Ханко. Ця коротка, але дуже дорога війна (яка обійшлася радянським військам в 50 тис. убитих, бі льше І 50 тис. поранених і зниклих безвісні) продемонструвала Німеччині, а також найбільш далекоглядним представникам радянського військового командування слабкість і непідготовленість Червоної Армії.
У червні 1940 р., під час переможного наступу німецьких військ у Фран ції, Радянський Союз підтвердив свої наміри виконати всі положення секрет ного протоколу від 23 серпня 1939 р. Звинувативши балтійські країни в по рушенні договорів про «взаємодопомогу», які прив'язували їх до Москви. радянський уряд зажадав створення в них коаліційних урядів, що контролю валися б радянськими політичними комісарами (Деканозов у Литві, Вишин -ський в Латвії, Жданов в Естонії) і підтримувалися б Червоною Армією. Пі сля створення цих «народних урядів» були проведені «вибори» в сейми Лит ви і Латвії і в Державну Раду Естонії, в яких брали участь лише кандидати, висунуті місцевими компартіями і перевірені НКВС. Обрані таким чином парламенти звернулися з проханням про прийняття цих країн до складу СРСР. На початку серпня це прохання було «задоволене» рішенням Верховної Ради СРСР, яка сповістило про утворення трьох нових радянських соціалістичних республік. У той час як десятки тисяч «ненадійних елементів» депортувалися в Сибір, «Правда» писала (8 серпня 1940 р.): «Сталінська конституція проникас глибоко в серця робітників і селян. Вона полонить розуми кращих пред ставників інтелігенції».
Через кілька днів після вступу Червоної Армії в Прибалтику радянський уряд направив ультиматум Румунії, зажадавши негайного «повернення» Ра дянському Союзу Бессарабії, яка раніше входила до складу Російської імпе рії і також згадувалася в секретному протоколі. Крім того, він зажадав та кож передати СРСР Північну Буковину, що ніколи не входила до складу цар ської Росії і питання про яку не ставилося в протоколі. Залишена Німеччи ною без підтримки, Румунія була вимушена підкоритися. На початку липня 1940 р. Буковина і частина Бессарабії були включені до складу Української РСР. Інша частина Бессарабії була приєднана до Молдавської РСР, утворе ної 2 серпня 1940 р. Незадовго до цього Молотов, виступаючи перед Верхо вною Радою, узагальнив тріумфальні підсумки радянсько-німецької згоди: протягом одного року населення Радянського Союзу збільшилося на 23 мли. чоловік.
3. Погіршення радянсько-німецьких підноснії
Зовні радянсько-німецькі відносини розвивалися сприятливо для обох сторін, які продовжували обмінюватися сердечними посланнями. У грудні 1939 р. Сталін, відповідаючи на поздоровлення німецького уряду з приводу свого 60-річчя, заявив: «Дружба народів Німеччини і Радянського Союзу, скріплена кров'ю, має всі підстави бути тривалою і міцною». Радянська пре са і пропаганда весь 1940 р. продовжували представляти Німеччину як «ве лику миролюбну державу», що стримує французьких та англійських «паліїв війни».
Відповідно до вимог радянської зовнішньої політики Комінтерн вважав війну, яка йшла в Європі імперіалістичною, а Францію та Великобританію -агресорами. Компартіям цих країн було запропоновано поводитися відпові дним чином: французькі комуністи, наприклад, після того як вони, вставши на «патріотичні» позиції, вже проголосували раніше за військові кредити і заявили про свої антигітлерівські позиції, тепер, після вторгнення радянсь ких військ у Польщу, повинні були перейти на позиції СРСР і Комінтерну і вимагати від свого уряду припинення війни з Німеччиною.
Радянський Союз ретельно виконував всі умови радянсько-німецької економічної угоди, підписаної 11 лютого 1940 р. За шістнадцять місяців, аж до нападу Німеччини, він поставив в обмін на технічне і військове споря дження (часто застаріле) сільськогосподарської продукції, нафти і мінераль ної сировини на загальну суму біля 1 млрд. марок. Відповідно до умов угоди СРСР регулярно забезпечував Німеччину стратегічною сировиною і продо вольством, закупленими в третіх країнах. Економічна допомога і посереднишво СРСР мали для Німеччини першорядне значення в умовах оголошеної їй Великобританією економічної блокади.
У тон же час Радянський Союз з неспокоєм і побоюванням стежив за блискучими перемогами вермахту. СРСР, залишаючись вірним своїй ідеї загострення міжімперіалістичних протиріч, які могли, зрештою, зіграти йому па руку, був зацікавлений у продовженні війни. У цих умовах раптова капі туляція Франції звільняла значний контингент німецьких військ, який відте пер міг бути використаний в інших місцях У серпні - вересні 1940 р. сталося перше погіршення радянсько-німецьких відносин, викликане наданням Ні меччиною після радянської анексії Бессарабії і Північної Буковини зовніш ньополітичних гарантій Румунії. Німеччина також виступила арбітром в уре гулюванні суперечки між Румунією та Угорщиною з приводу Трансільванії. Вона підписала серію економічних угод з Румунією і направила туди дуже значну військову місію для підготовки румунської армії до війни проти СРСР. У вересні Німеччина направила свої війська у Фінляндію. Намагаючись про тистояти німецькому впливу в Румунії та Угорщині (яка після того, як її ви моги до Румунії були задоволені, приєдналася до фашистської коаліції), СРСР направив свої сили на відродження ідей панславізму та активізацію політич них і економічних відносин з Югославією.
Незважаючи на викликану цими подіями зміну ситуації на Балканах, восени 1940 р. Німеччина зробила ще кілька спроб, покликаних покращити германо-радянські дипломатичні відносини. Незабаром після підписання 27 вересня 1940 р. Троїстого пакту між І Іімеччиною, Італією та Японією Ріббе-нгроп звернувся до Сталіна з пропозицією направити в Берлін Молотова, щоб Гітлер міг «особисто» викласти йому свої погляди па відносини міждвома країнами і на «довгострокову політику чотирьох великих держав» по розме жуванню сфер їх інтересів у більш широкому масштабі.
Під час візиту Молотова в Берлін, що відбувся 12-14 листопада, були проведені дуже насичені переговори відносно приєднання СРСР до Троїсто го пакту. Однак 25 листопада радянський уряд вручив німецькому послу Шуленбургу меморандум, який викладав умови входження СРСР до цього союзу: 1) території, розташовані південніше за Батумі і Баку в напрямі до Персидської затоки, повинні розглядатися як сфера радянських інтересів; 2) німецькі війська повинні бути виведені з Фінляндії; 3) Болгарія, підписавши з СРСР договір про взаємодопомогу, переходить під ного протекторат; 4) на турецькій території в зоні Проток розміщується радянська військова база; 5) Японія відмовляється від своїх домагань на острів Сахалін.
Вимоги Радянського Союзу залишилися без відповіді. За дорученням Гітлера генеральний штаб вермахту вже вів (з кінця липня 1940 р.) розробку плану блискавичної війни проти Радянського Союзу, а в кінці серпня було розпочато перекидання на схід перших військових з'єднань. Невдача берлінських переговорів з Молотовим привела Гітлера до прийняття 5 грудня 1940 р. остаточного рішення відносно СРСР, підтвердженого 18 грудня «Директи вою 21", що призначила на 15 травня 1941 р. початок здійснення плану «Ба-рбаросса». Вторгнення в Югославію і Грецію примусило Гітлера 30 квітня 1941 р. перенести цю дату на 22 червня 1941 р. Генерали перекопали його, що звитяжна війна продовжиться не більше 4-6 тижнів.
Одночасно Німеччина використала радянський меморандум від 25 лис топада 1940 р., щоб вчинити тиск на ті країни, чиї інтереси були в ньому за чеплені, і, передусім на Болгарію, яка в березні 1941 р. прилучилася до «Пак ту трьох держав». Радянсько-німецькі відносини ще погіршилися весною 1941 р., особливо у зв'язку з вторгненням німецьких військ в Югославію че рез кілька годин після підписання радянсько-югославського договору про дружбу. СРСР не відреагував на цю агресію, так само як і на напад на Гре цію. У той же час радянській дипломатії вдалося досягти великого успіху, підписавши 13 квітня договір про ненапад з Японією, який значно знижував напруженість на далекосхідних кордонах СРСР.
Незважаючи на насторожуючий хід подій, СРСР аж до початку війни з Німеччиною не міг повірити в неминучість німецького нападу. Радянське постачання Німеччини значно зросло внаслідок поновлення 11 січня 1941 р. економічних угод 1940 р. Щоб продемонструвати І Іімеччппі свою «довіру», радянський уряд відмовлявся брати до уваги численні повідомлення, що над ходили з початку 1941р. про напад, який готується на СРСР і не вживав не обхідних заходів на своїх західних кордонах. Німеччина як і раніше розгля далася Радянським Союзом «як велика дружня держава». Саме тому, коли вранці 22 червня Шуленбург зустрівся з Молотовим для вручення йому ме морандуму, де повідомлялося, що Німеччина вирішила направити свої збройні сили на радянську територію у «зв'язку з очевидною загрозою» агресії з боку СРСР, глава радянської дипломатії, розгублено вимовив: «Це війна. Ви вва жаєте, що ми це заслужили?»
Розділ VIII Радянський Союз у війні (1941 - 1945)
І. нацистське Нашестя
1. План «Барбаросса»: успіх і невдача «бліцкригу»
Скориставшись затишшям на Заході, фашистська Німеччина зосереди ла проти СРСР 70% своїх збройних сил, а також війська своїх союзників: Угорщини, Румунії, Фінляндії. Загалом армія агресора нараховувала біля 5 млн. чоловік, зведених у 190 дивізій, 4 тис. танків і 5 тне. літаків. Розрахова ний на «блискавичну війну», план «Барбаросса» засновувався на узгодже них діях чотирьох армійських груп. Фінляндське угруповання під команду ванням генерала фон Дітля і фінського фельдмаршала Маннергейма було націлене на Мурманськ, район Білого моря та Ладогу. Задачею групи «Пів ніч» (командуючий - генерал-фельдмаршал фон Леєб) було взяття Ленінгра да. Найбільш потужна група «Центр» на чолі з генералом-фельдмаршалом фон Боком наступала безпосередньо на Москву. Задачею групи «Південь» під командуванням генерала-фельдмаршала фон Рундштедта була окупація України. Дислоковані в західних військових округах частини Червоної Ар мії значно поступалися за чисельністю, були набагато гірше підготовлені й оснащені. Наступаючі перевершували їх по живій силі в 1,8 рази, по танках -в 1,5 рані, по артилерії - в 1,3 і по сучасних літаках - в 3,2 рази. Радянські війська були розтягнуті по величезному фроп ту довжиною в 4500 км при від даленні від передових рубежів до 400 км. Щільність військ в цій смузі була дуже нерівномірна, а оборонні лінії мали широкі розриви. Велика частина військ, і, передусім танкові підрозділи, розташовувалася на відстані від 80 до 300 км від кордону. На необладнаних аеродромах базувалася авіація. Нероз виненість комунікацій і недостача транспортних засобів посилювали ураз ливість оборонних позицій.
Здійснення плану «Барбаросса» розпочалося на світанку 22 червня 1941 р. бомбардуванням з повітря і наступом сухопутних військ. Панування люфт-ваффе було повним; за першу добу війни вона знищила 1200 літаків, з них 800 на землі. За лічені дні німецькі армії просунулися на кілька десятків кіло метрів; вже 28 червня пав Мінськ. Знищивши охоплюючим маневром біло-стоксько-мінський виступ і взявши у полон 320 тис. радянських бійців і ко мандирів, війська фон Бока вийшли на підступи до Смоленська. На північ но-західному напрямі в середині липня фон Леєб досяг Ковно і Пскова. Гру па фон Рундштедта на південно-західній дільниці зім'яла війська Будьонного, яким довелося здати Львів і Тернопіль, Загалом за три тижні боїв німець кі війська просунулися на 300-600 км у глибину радянської території, окупу вали Латвію, Литву, Білорусію, правобережну Україну і майже всю Молда вію. Німецький наступ було припинено лише в районі Смоленська, де радян ські війська тримали оборону з 16 липня по 15 серпня. Смоленська битва принесла тимчасову, але дуже важливу стратегічно і психологічно затримку в реалізацію плану «блискавичної війни» на центральній дільниці радянсь-ко-німецького фронту. Радянське командування отримало можливість роз горнути частини, що підходили з глибокого тилу, маючи на увазі, передусім зміцнення оборонних рубежів Москви. У цей момент важливу роль зіграло рішення Гітлера не кидати всі сили проти радянської столиці: 23 серпня фю-рер зажадав від своїх військ не лише взяття Москви, але й оволодіння еконо мічними ресурсами України та Кавказу.
Незважаючи на заминку в центрі, німецький наступ швидко розвивався на флангах. На північному заході були взяті Тихвип і Виборг, 9 вересня був блокований Ленінград. 11а південному заході Iе) вересня був оточений Київ. Через відмову Сталіна дозволити військам генерала Кирпоноса відступити від міста, в полон потрапило більше 650 тис. чоловік. Взявши Київ, німецькі армії розгорнули наступ па Донбас і Крим і 3 листопада підійшли до Севас тополя.
24 вересня командуючий групи армій «Центр» вніс останні корективи до плану операції «Тайфун» - наступу, який повинен був завершитися штурмом і взяттям Москви. Для проведення цієї операції фон Бок мав у своєму розпо рядженні 75 дивізій, в тому числі 14 танкових, і приблизно 1500 літаків. Пер ша лінія радянської оборони була прорвана між Ржевом і Вязьмою 5 жовтня; наступного дня був взятий Брянськ. У боях під Вязьмою був знищений цвіт московської інтелігенції, який бився у дивізіях народного ополчення. Просу вання німців на кілька днів затримала друга лінія оборони під Можайськом - за цей час до Москви з резерву були терміново перекинуті сибірські дивізії. 10 жовтня командуючим Західним фронтом був призначений Г.Жуков. Піс ля того, як 12 жовтня німці зайняли Калугу, уряд, почав евакуацію в Куйби-шев органів державного управління і дипломатичного корпусу. 14 жовтня частини вермахту увійшли до Калініпа. Почуття приреченості Москви поро дило паніку, яка охопила багатьох жителів столиці і досягла своєї кульміна ції 16 жовтня, десятки тисяч москвичів намагалися в безладній втечі покину ти Москву. Деяка подоба порядку відновилася, коли населенню стало відо мо, що Сталін і уряд як і раніше в Москві. 19 жовтня в місті було введено облоговий стан.
Німецькому наступу, що поновився 16 листопада протистояло вже все населення, від малого до старого, яке піднялося в єдиному пориві, що нага дував героїчні години 1812 р. І хоча німецьким військам вдалося 28 листопада форсувати канал Москва - Волга і 5 грудня вийти до московського перед містя Химкп. намічені терміни операції були зірвані. Діями партизан була порушена доставка необхідної кількості спорядження і зимового одягу. 1 Іід-сумком операції «Тайфун» стала повна і дуже важка (160 тис. убитих, пора нених і взятих в полон) її невдача: 6 грудня радянські війська перейшли у контрнаступ, спираючись на свіжі резерви і нові формування створених у вересні гвардійських частин. На півдні від Москви радянські війська повер нули Калугу та Орел; на півночі - Калінін. На деяких дільницях фронту про сування досягло 120 км тільки за грудень. Наступ, який продовжувався весь січень, захлинувся в наступному місяці, частково через перебої з постачан ням. До березня фронт стабілізувався по лінії Великі Луки - Гжатськ - (Зка.
Битва за Москву означала невдачу і кінець «бліцкригу»: Німеччина зро зуміла, що її очікує виснажлива війна. Гнів Гітлера обручишся па генералів, у грудні - січні були зміщені 35 з них, в тому числі фон Рундштедт і Гудеріан. Проте, положення СРСР залишалося важким: військова катастрофа перших п'яти місяців війни привела до окупації ворогом життєво важливих регіонів, в яких у мирний час проживало 40% населення країни, вироблялося 68% ча вуну, 58% - сталі, 40% - залізничного обладнання, 65% - вугілля, 84% - цукру і 38% зерна.
2. «Розстріляна Червона Армія»
Сьогодні, як ніколи раніше, у величезній кількості радянських публіка цій піднімається доигпіі час заборонене питання про причіпні катастрофи перших місяців нійпп. Всі попи підтверджують ге, що писав у 60-х рр. А.Некріч («І'озсгріняпа Червона Армія»): вся відповідальність за військові поразки СРСР в 1941 р. нежить па керівництві партії, і, передусім па Сталіні.
11,іо відповідальність становлять наступні чотири аспекти: військові кон цепції, що повністю не відповідали ситуації ; глобальна помилка в оцінці нацистської загрози в червні 1941 р.; збиткова (дуже відстаюча і неповна) полі тика в області озброєнь; глибока дезорганізація командного складу вна слідок чисток 1937 - 1938 рр.
Військові концепції Сталіна будувалися, виходячи з трьох ідей: Радянсь кому Союзу ніколи не доведеться вести бойові дії на своїй території; готува тися слід до паступальпої війни; будь-яка агресія проти СРСР буде негайно зупинена загальним повстанням західного пролетаріату. Як наслідок, вся радянська військова тактика і розташування військ виходили із задач насту пальної війни. Так, прикордонні укріплення па лінії 1939 р. (так звана «Ста лінська лінія») були демонтовані, хоча новий кордон був ще не готовий. Вій ська були розквартировані за багато сотень кілометрів від кордону. Все це дозволило німцям із перших днів війни дуже швидко просуватися вглиб ра дянської території.
Одним із найважливіших прорахунків Сталіна, визначаючих його від повідальність, була відмова приймати всерйоз численні донесення, які з по чатку 1941 р. попереджали пр'о швидке фашистське вторгнення вСРСР. Одні з них надходили від радянських військових, що повідомляли Сталіну про зосередження на західному кордоні 120 німецьких дивізій (доповідь Геншта бу від 6 червня), про порушення повітряного простору СРСР німецькими лі таками (більше 150 з січня по червень). Інші приходили від секретних агентів (таких, як Зорі є, який, починаючи з 15 травня «видавав» з Токіо дату 22 чер вня), з британських (13 квітня Черчілль попередив по дипломатичних кана лах Сталіна про неминучість німецького нападу) і американських джерел. До самого вторгнення Сталін перебував в упевненості, що ці повідомлення були не чим іншим, як англійськими «провокаціями», направленими на те, щоб примусити його відкрити другий фронт і полегшити тим самим поло ження Англії у війні. Чутки про агресивні наміри Німеччини відносно СРСР оголошувалися в зробленій за його вказівкою заяві ТАРС (14 червня) «вига дкою кіл, зацікавлених у розширенні війни» та «абсолютно позбавленими піде гав» .
До останнього моменту Сталін відмовлявся дати наказ про приведення в бойову готовність і перегрупування військ, про початок мобілізації, на яких наполягало вище військове керівництво. Навіть прифронтові мости не були заміновані. У день вторгнення командуючі атакованих прикордонних війсь кових округів протягом кількох годин не отримували відповідей па свої за пити. Тільки через чотири години після початку агресії нарком оборони, на решті, дав необхідний наказ про обмежені дії у відповідь. Поширенню плута нини і паніки в чималій мірі сприяли суперечливі накази і туманні, вичікува льні вказівки, що віддавалися в ці вирішальні години. Увечері 22 червня, коли німецька армія, форсувавши Німан, оточила Брест і рухалася на Львів, ко мандування РСЧА(Робітпичо-Селянська Червона Армія) направило у війсь ка директиву про «перехід у наступ» - самогубний наказ, який посилав у не минуче оточення сотні тисяч чоловік. Німецьке нашестя - в цьому одностайні всі свідоцтва, - здавалося, повністю позбавило Сталіна волі і дієздатності. Лише через дванадцять днів, 3 липня, він виявився спроможним виступити із зверненням до народу. На цілий тиждень навіть ім'я його зникло з газетних смуг. Створювалося враження, що реально па чолі держави, яка втратила управління в ті дні знаходилися нарком оборони С.Тимошенко та начальник генштабу Г.Жуков.
Незважаючи па досягнутий у 30-і рр. безперечний прогрес, оснащення Червоної Армії сучасним озброєнням страждало через відсутність продума ної політики в ній сфері. Постійне втручання Сталіна в питання вибору ноних типів озброєнь часто призводило до негативних результатів. Нехай па ві і ь військовий бюджет виріс з 1934 по 1939 р. в 7 разів - армія за цей період ібііц.шилася з 900 тис. до 5 мли. чоловік після прийняття закону про загаль нії]"! військовий обов'язок. Що ж до військової промисловості, то до кінця 1941 р. перевага в ній віддавалася масовому виробництву морально застарі-ної техніки, «поставленої в план» багато років тому (винищувачі 1-16, що сильно поступалися німецьким Ме-109, легкі танки БТ-5, БТ-7, Т-26 і Т-27, середні - Т-28, важкі - Т-35). Все це були моделі «вчорашнього дня», що й довели перші дні війни. Тільки в першому півріччі 1941 р., під впливом уро ків фінської кампанії, виробництво нових зразків почало рости, - передусім, завдяки тиску Жукова і зампаркома оборони Шапошпикова. Запізпілі зу силля принесли лише частковий ефект: сучасними винищувачами (Як-1, Лаг-З, Миг-3; випуск останніх становив 84 штуки в 1940 р. і 1950 - в першій поло вині 1941 р.) і танками (середні Т-34, важкі КВ) вдалося озброїти всього 15% авіаційних і 25% танкових частин. У своїх мемуарах військові керівники зга дують, що відмовив Сталін і в підтримці, необхідній для виробництва ряду створених кращими конструкторами нових видів озброєнь, таких, як реак тивний міномет Костикова.
Неможливо також нехтувати тією роллю, яку в розгромі 194! р. зіграла дезорганізація командного складу РСЧА після чисток 1937-1938 рр. Місце знищених репресіями досвідчених воєначальників зайняли молоді команди ри, під начало яких у перші місяці війни були поставлені ті з «вичищених», кого звільнили з таборів, щоб кипу пі в пекло битв. У результаті па команд них посадах в армії часто виявлялися або свіжоспечепі випускники приско рених курсів військових шкіл (на початок війни менше 10% командирів мали вищу військову освіту, 75% з них, включаючи поли робі гііпків, займали свої пости менше року), або люди, фізично і психологічно зламані.
3. Евакуація і перебудова країни на військовий лад. Солідарність союзників
Військова катастрофа 1941 р. і окупація ворогом величезної території відразу ж поставили фундаментальну економічну проблему: щоб продовжу вати опір, необхідно було врятувати вцілілий промисловий потенціал і до приходу ворожих військ евакуювати в тил основні виробництва і частину населення. З перших днів війни евакуація і перехід підприємств на військове виробництво відбувалися відносно організовано. Незважаючи на розгубле ність, вже через два дні після вторгнення уряд приступив до дій по збережен ню промисловості, яка виявилася під загрозою. 24 червня було створено очо лену Л.Кагановичем, а потім М.Шверником Раду по евакуації, яка повинна була забезпечити евакуацію населення, промислових і продовольчих ресурсів, а з 25 грудня до її ведення була віднесена і координація транспортних перевезень вантажів, що підлягали евакуації. Перебазування промисловості на схід було здійснене Радою за угодою з Держпланом у два етапи: літо -осінь 1941 і літо - осінь 1942 рр. Найбільш важливим і важким був перший етап, коли органи, що керували евакуацією, ще не мали необхідного досвіду і, крім того, були вимушені постійно змінювати свої плани відповідно до вій ськових дій, розвиток яких Червона Армія не контролювала. Операції по евакуації в Білорусії були перервані вже в серпні через повну окупацію рес публіки. У Ленінградській області евакуація, яка почалася в липні, була зу пинена у вересні блокадою. З липня по жовтень продовжувалося перекидан ня промислових підприємств України. Операції по переміщенню цілих заво дів та їх пуску на новому місці були виключно складними (тільки для переве зення металургійного комбінату «Запоріжсталь» з Дніпропетровська в Маг нітогорськ було потрібно 8 тис. вагонів). Введення в дію заводів, багато з яких були перепрофільовані (наприклад, ленінградський завод ім. Кірова і харківський завод по виробництву дизелів були злиті з челябінським тракто рним для випуску танків), у Поволжі, Сибіру, Казахстані та Середній Азії, на Уралі, який став арсеналом Червоної Армії, здійснювалося в надзвичайно важких умовах: евакуйовані робітники працювали по 13-14 годин на добу, вимушені до того ж тулитися в поспішно збитих бараках і миритися з пога ним постачанням. Загалом, увівши в дію чверть рухомого складу залізниць, керівництво країни зуміло за п'ять місяців, в липні - грудні 1941 р., перебазу вати в інші райони 1530 великих підприємств.
З театру військових дій і з прифронтових районів було евакуйовано біля 7 млн. чоловік в 1941 р. і 4 млн. в 1942 р. Всі працездатні евакуйовані, здебі льшого жінки, були негайно залучені до роботи па виробництві. Цим багато в чому був зумовлений вражаючий підйом радянської промисловості, що повністю перейшла на випуск озброєння, який розпочався з 1942 р. Хоча ді яльність Рада з евакуації не перешкодила німцям захопити безліч заводів, які вони використали або зруйнували, все ж його зусилля істотно скоротили втра ти в промисловому потенціалі СРСР.
Всі державні інститути і структури - наркомати, армія і навіть партія, працювали під керівництвом Державного Комітету Оборони (ДКО) - над звичайного органу, який володів всією повнотою влади, здатного оператив но приймати рішення з будь-яких державних і господарських питань, пов'я заних із веденням війни. Створений 30 червня за подобою до встановленої Леніним в період громадянської війни Ради робітпичо-селяиської оборони, ДКО очолювався безпосередньо Сталіним; в нього спочатку входили також Молотов, Берія, Маленков і Ворошнлов. Затверджені'ДКО документи (біль ше 10 тис. за чотири роки війни) мали силу закону. ДКО не мав свого апарату, здійснюючи свої владні функції через усі існуючі урядові органи. Інформацію з військових питань ДКО отримував від утвореної 10 липня Ставки Верховного головнокомандування, що включала в себе Сталіна, Молотова і пайвидніших воєначальників: Тимошенко, Ворошилова, Будьонного, Ша-пошпикова, Жукова. Зайнявши пости наркома оборони (19 липня) і Верхов ного головнокомандуючого (8 серпня), Сталін, таким чином, зосередив у своїх руках всю владу.
З перших же часів радянсько-німецької війни стало ясно, що розрахунки Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР не виправдалися. У день початку фа шистської агресії Черчілль, незважаючи на своє категоричне неприйняття комунізму, заявив:
«Всякий, хто б'ється проти Гітлера, - друг Англії; всякий, хто воює па його стороні, - ворог Англії». Переговори радянського уряду з Великобрита нією та США завершилися підписанням 12 липня 1941 р. радяпсько-англій-ської угоди про співпрацю, згідно з якою обидві сторони зобов'язалися не укладати сепаратний мир з Німеччиною. 16 серпня додалася економічна уго да про торгівлю і кредити. Першими спільними діями стала окупація Ірану, а також тиск на Туреччину і Афганістан, з метою домогтися їх доброзичливо го нейтралітету. У вересні Сталін звернувся до Англії з проханням про пряму військову допомогу: відкритті у Франції другого фронту або навіть направ ленні в Архангельськ 25-30 дивізій! На необхідності відкриття життєво важ ливого для СРСР другого фронту Сталін наполягав від самого початку пере говорів із західними державами; згодом ця вимога стане все більш наполег ливою і перетвориться для Сталіна і радянського народу па пробний камінь їх ставлення до західних союзників. Підкреслюючи, що мільйони радянських солдат загинули на «єдиному справжньому фронті цієї війни», Сталін пере творив вимогу другого фронту з визнання власної слабкості в елемент торгу: через небажання задовольнити Радянський Союз у військовому плані, Анг лія і Америка намагалися задовольнити Сталіна економічно, а потім і полі тично. Першим об'єктом і жертвою цього заспокоєння призначено було ста ти Польщі. Вже в липні 1941 р. британський уряд дав зрозуміти, що для цієї країни він не буде вимагати повернення кордонів 1939 р. Президент Рузвельт, за підсумками поїздки в Москву свого радника Гопкіпса і згідно із законом про ленд-ліз, дав згоду надати СРСР першу безпроцентну позику в 1 млрд. долл. 1 жовтня 1941 р. Гарріман, Бівербрук і Молотов підписали в Москві трьохстороигно угоду про постачання в СРСР озброєнь, військового споря дження і продовольства. Постачання (400 танків, 500 літаків щомісяця, а та кож стратегічна сировина, зокрема алюміній) почалося відразу ж. Перші та нки і літаки західного виробництва з'явилися па фронті в кіпці листопада, в розпал битви під Москвою. Допомога союзників доставлялася головним чином північними морськими конвоями під охороною королівського ВМФ. Хоча дуже багато кораблів було потоплено німцями, з жовтня 1941 р. по червень 1942 р. СРСР отримав 3 тис. літаків, 4 тис. танків, 20 тис. різних транс портних засобів. Щоб показати своє щире бажання співробітничати з демо кратичними державами в післявоєнному урегулюванні, Радянський Союз приєднався до Атлантичної хартії і Декларації 26 держав (названих Об'єдна ними Націями), підписаної 1 квітня 1942 р. у Вашингтоні. Радянський уряд уклав також угоди з представниками окупованих нацистами країн, які пере бували в Лондоні. 18 липня 1941 р. радянський посол в Англії Майський під писав з Бенешем радянсько-чехословацький договір про взаємодопомогу, який анулював мюнхенську угоду. Після непростих переговорів польський генерал Сикорський дав 30 червня своя згоду на укладення радянсько-поль ського договору про взаємодопомогу, доповненого 14 серпня військовою конвенцією про створення в СРСР польської армії під командуванням гене рала Андерса. Декларацію «про досягнення міцного і справедливого миру» Молотов і Сикорський підписали 4 грудня у вже натягнутій атмосфері, за тьмареній відомостями про зникнення 15 тис. польських офіцерів, інтернова них Червоною Армією в 1939 р. (в лютому 1943 р. німці знайдуть у ровах поблизу Катинського лісу 4 тис. трупів). У Лондоні Майський увійшов у ко нтакт і з французьким Комітетом національного визволення, який 27 верес ня 1941 р. був офіційно визнаний СРСР.
II. ПОВОРОТ У ВІЙНІ (літо 1942 - літо 1943)
1. Військові поразки СРСР влітку 1942 р.
Навесні 1942 р. Сталін, здійснивши нову помилку в оцінці ситуації, ди рективою від 8 квітня наказав командуючим ряду фронтів перейти у наступ, примусити вермахт витратити свої резерви і забезпечити, таким чином, пере могу над Німеччиною вже в 1942 р. Однак розрахунки на швидке виснажен ня німецьких військ виявилися повністю необгрунтованими, а тактика Гене рального штабу, побудована на поєднанні оборони і наступу одночасно на кількох напрямах, привела до катастрофічних результатів. З квітня по жов тень 1942 р. Червона Армія зазнала серії важких поразок. У квітні - червні радянські війська не змогли, незважаючи на неодноразові спроби, розблоку вати Ленінград. У травні німецький наступ на Керч прийняв драматичний оборот для радянських військ, які безладно відступили на Таманський півос трів, втративши 175 тис. чоловік полонених і велику кількість техніки. Не компетентність генерала Козлова і політкомісара Мехліса (одного з основ них винуватців дезорганізації Червоної Армії в 1937 р.) дозволила германо-румунським військам під командуванням фон Манштейна зосередити свої сили проти Севастополя, який було взято 2 липня 1942 р. після восьмимісяч-пого опору, який затримав німецьке просування на Кавказ. У той момент, оли німці рушили на Керч. Сталін ухвалив авантюристичне рішення про наступе районі Харкова з метою розбити німецьку армію на південному крилі радяпсько-німецького фронту. Незважаючи на те, що при обговоренні пла ну цієї дуже небезпечної операції, яка створювала ризик обходу радянських військ противником з флангів і їх оточення, в Генеральному штабі були ви словлені критичні зауваженню. Сталін відкинув усі заперечення і схвалив за дум командуючого Південно-Західним фронтом Тимошеико. Наступ розпо чався 12 травня. Вже 17 травня стала очевидною необхідність негайно зупи нити просування на Південно-Західному фронті через прорив німців на Пів денному фронті. Проте, Сталін вирішив продовжувати наступ, незважаючи на попередження Хрущова, члена Військової ради Південно-Західиого фро нту. У результаті німецьким дивізіям, які атакували з півночі і з півдня вда лося в кінці травня об'єднатися і замкнути кільце оточення, до якого потра пили 240 тис. бійців і командирів Червоної Армії. Оволодівши стратегічною ініціативою, 28 червня німці почали великий наступ на схід від Курська, пра гнучи оточити і знищити війська Брянського, а потім Півдешго-Західпого і Південного фронтів і тим самим розчистити собі шлях до кавказької нафти. 2 липня радянська оборона була прорвана на стику Брянського і Півдешю-Західного фронтів на глибину до 80 км. 12 липня німці зайняли Воронезьку область, а 19 липня увійшли до Ворошиловграду. Інша лінія оборони Черво ної Армії була прорвана 15 липня між Доном і Північним Донцем. 24 липня радянські війська залишили Ростов і відійшли за Дон. Таким чином, за кіль ка тижнів німецькі війська просунулися на відстань біля 400 км. Наслідком військових невдач Червоної Армії стало різке падіння порядку у військах. Порушення дисципліни і паніка набули таких масштабів, що командування було вимушене видати за підписом Сталіна знаменитий наказ № 227 від 30 липня «Ні кроку назад!». Цей наказ закликав до опору і засуджував широко розповсюджену тезу про те, що величезні простори Росії надають широкі можливості для відступу. Він вимагав, нарешті, відновити залізну дисциплі ну у військах.
Тим часом сп'янілий від перемог Гітлер повторив помилку, зроблену ним під час наступу на іМоскву, призначивши своїм арміям (директива № 45 від 12 липня) два головних напрями удару: Каспій і Кавказ, з одного боку, і Ста-лінград - з іншого. (Це місто німецьке командування розраховувало взяти без особливих зусиль, а потім розвинути наступ вниз по Волзі до Астрахані). У серпні німці зробили стрімкий кидок па кавказькому напрямі через Ку бань, де не зустріли серйозного опору. 5 серпня вони зайняли Ставрополь, 11 - Краснодар, !4 - Новоросійськ. Продовжуючи наступ, передові частини вер махту досяглії Великого Кавказького хребта і встановили прапор зі свасти кою на вершині Ельбрусу. Зупинити їх вдалося тільки на лінії від Туапсе на Чорному морі до Орджонікідзе і Грозного, взяти який німці так і не змогли.
2. Сталінград і Курськ: дві вирішальні перемоги СРСР
Однак основний удар німецька армія зробила в напрямі Волги, де метою номер один був Сталінград. Користуючись своєю перевагою, передусім у повітрі, німецькі війська за підтримки румунських та італійських частин про довжили наступ у липні та серпні, атакуючи одночасно з південного заходу і північного заходу. 23 серпня шоста армія фон Паулюса вийшла до Волги з північного заходу, отримавши можливість тримати Сталінград під своїм во гнем. У цій критичній ситуації - втрата міста дозволила б німцям міцно за кріпитися по лінії Волги - для керівництва і координації дій в Сталінград був направлений Жуков, призначений заступником Верховного Головнокоман дуючого; таким чином, уперше військовий став другою особою в державі. Це висунення, цілком імовірно, було пов'язане з літніми поразками, які ще раз показали некомпетентність політичних комісарів типу Мехліса, що час то приводили до грубих промахів і ставили військове командування у скрут не становище. 9 жовтня інститут політичних комісарів в армії був скасова ний і відновлено єдиноначальність.
12 жовтня німці розпочали операцію, яка, як вони сподівалися, повинна була стати вирішальним штурмом Сталінграду. Однак, бої продовжувалися кілька місяців. Битви йшли за кожний будинок, за кожний заводський цех -спочатку в окраїнних кварталах, потім в центральній і південній частинах міста; в листопаді в центральній частині міста лінія фронту проходила менш ніж в двох кілометрах від Волги. 15 жовтня німці вийшли до ріки з півдня, втративши 70 тис. чоловік і не маючи в своєму розпорядженні вже переваги в танках і літаках. Через три дні німецьке командування було вимушене дати своїм військам наказ до приходу підкріплень перейти до оборони.
Тепер вже радянські війська мали очевидну перевагу в артилерії і тан ках, велика частина яких була сконцентрована в бронетанкових частинах. Дуже розтягнуті комунікації німецьких військ (як і в грудні 1941 р. під Моск вою) ускладнювали організацію зв'язку і постачання. Розроблений Жуко-вим план розгрому німецьких військ враховував слабкість їх позицій між Доном і Волгою, тоді як радянські війська утримували стратегічні висоти і плацдарми на південному березі Дону. Він передбачав використання сил трьох фронтів - Південно-Західного, Сталінградського і Донського - для оточення німецьких армій між Волгою і Доном.
Відповідно до плану «Уран» 19 листопада, повністю використавши ефект раптовості, радянські війська розпочали наступ. Прорвавши 23 листопада позиції гітлерівців, вони взяли в кільце шосту і частину четвертої танкової армії загальною чисельністю 330 тис. солдат і офіцерів. З 12 по 19 грудня було зупинено наступ армійської групи Гота, яка намагалася в райо ні м.Котельниково розірвати кільце оточення. Після відмови фон Паулюса ід капітуляції почалося знищення німецьких військ, деморалізованих і зму чених голодом і холодом. Незважаючи на заборону Гітлера, 2 лютого 1943 р. 100 тис. із 330 тис. оточених здалися в полон, інші загинули. Загалом кілька місяців Сталінградської битви коштували державам «осі» 800 тис. чоловік.
Розгром німців під Сталінградом надихнув радянських людей па фронті і в тилу, зміцнив престиж військового командування і політичного керівниц тва, а також особистий авторитет Сталіна, який поспішив привласнити зна чну частину військової слави. Весь пропагандистський апарат був мобілізо ваний для прославляння організаторського генія Сталіна і партії, проявле ного в перемозі, отриманій в місті, що носить ім'я вождя.
Перемога радянських військ під Сталінградом швидко переросла в зага льний наступ на величезному фронті від Ленінграда до Кавказу, де німецькі армії, щоб не бути в свою чергу оточеними, відійшли па 600 км па захід від Ростова, звільненого 14 лютого. Протягом місяця радянським військам вда лося повернути Воронеж, Курськ, Бєлгород, Харків і велику частину Донба су. Звільнення 17 січня Шліссельбурга дозволило створити десятикілометро вий коридор, який розірвав блокаду Ленінграда, за час якої загинуло 800 тис. чоловік, в основному від голоду і виснаження. Війська Західного фронту підійшли до Смоленська.
Незважаючи на важкі поразки в березні 1943 р., німецьке верховне ко мандування вирішило знову оволодіти ініціативою. Ця мета повинна була бути досягнута знищенням «курського виступу» радянсько-німецького фро нту, для чого було сконцентровано 50 дивізій, 2000 танків (половина всіх, що були у вермахту), 900 літаків. Чисельність військ, зосереджених на цій діль ниці фронту, становила 900 тис. чоловік. Тривала підготовка до операції, названої «Цитадель», дозволила радянській стороні створити могутню обо ронну систему і зосередити перевершуючі сили: 1330 тис. чоловік, 3600 тан ків, 2400 літаків. На світанку 5 липня почалася Курська битва. У ході її німці зазнали нищівної поразки в найбільшій танковій битві другої світової війни під Прохорівкою, недалеко від Курська, де на невеликому просторі в бій з обох сторін вступило 1500 бойових машин. 23 липня німецький наступ було зупинено на всьому фронті, а 3 серпня радянські війська перейшли в контр наступ по лінії Орел - Курськ - Бєлгород. Курська битва, в якій були знищені німецькі бронетанкові дивізії, озброєні танками найсучасніших моделей («тигр», «пантера»), ознаменувала корінний поворот у війні. Німецьким вій ськам більше не вдавалося оволодіти стратегічною ініціативою до кіпця вій ни.
III. РОЗДУМИ ПРО КРУТИЙ ПОВОРОТ
І. Конверсія радянської економіки та її наслідки
Неможливо зрозуміти радянські перемоги кінця 1942 і літа 1943 р., не розказавши про титанічні зусилля по перебудові радянської економіки, яка була повністю переорієнтована до 1942 р. на виробництво озброєння за ра хунок скорочення випуску цивільної продукції. У листопаді 1941 р. промис лове виробництво, дезорганізоване німецькою окупацією найважливіших економічних районів і перебазуванням більше 1500 заводів на схід, впало до 52% від рівня листопаду 1940 р. Однак, по завершенні другого етапу евакуа ції промислового потенціалу (літо 1942 р.) визначився явний підйом еконо мічних показників. Важливу роль у цьому зіграла діяльність Комітету по обліку і розподілу трудових ресурсів, на який була покладена задача забез печення перебазованих підприємств робочою силою. Гострота проблеми визначалася тією обставиною, що 11 млн. чоловік знаходилося в рядах Чер воної Армії. За цих умов у лютому 1942 р. уряд провів мобілізацію міського населення, а в листопаді розповсюдив цю міру і па сільських жителів. Протя гом тільки цього року 3 мли. чоловік, в тому числі 830 тис. юнаків і дівчат, які щойно закінчили школу, були в обов'язковому порядку направлені в про мисловість і будівництво. Крім того, щоб замінити кваліфікованих робітни ків, які пішли на фронт, 1 млн. 800 тис. дорослих та юнаків пройшли приско рений курс навчання у фабрично-заводських училищах (ФЗУ). Ці заходи су проводжувалися широкою кампанією «соціалістичного змагання» і «курсу на рекорди», як у кращі часи стахаиівського руху, а також введенням більш жорстких умов праці і трудової дисципліни (укази від 26 червня 1941 р. про збільшення робочого дня, від 26 грудня 1941 р. про обмеження плинності кадрів і т.д.). У більш широкому плані якісний склад зайнятого в народному господарстві населення зазнав за роки війни двох глибоких трансформацій. Частка жінок в народному господарстві стала переважаючою, збільшившись з 37 до 53% від загальної чисельності працюючих. Жінки виконували майже весь об'єм сільськогосподарських робіт, освоїли безліч професій у промисло вості, будівництві і на транспорті. Друга зміна полягала в оновленні робіт ничого класу, майже такому ж значному, як у 30-і рр. Враховуючи масові призови в армію в 1942 р. (З млн. чоловік) і те, що заводи втратили 2,8 млн. робітників, які пішли на фронт або не встигли евакуюватися з окупованих районів, в кіпці 1942 р. па виробництві, ймовірно, залишалося не більше тре тини робітників з довоєнним стажем. З І943 по 1945 р. З мли. чоловік попов нили ряди робітничого класу. З 9,5 мли. робітників в 1945 р. не більше 2,5 млн. працювали в промисловості з 1940 р. Незважаючи на такі масштаби оновлення, кваліфікація робочої сили, здається, тіе тільки не постраждала, ле, швидше, навіть поліпшилася завдяки діяльності ФЗУ та інших професій но-технічних установ. За чотири роки війни продуктивність праці у промис ловості завдяки зусиллям робітників збільшилася на 40%. Оновлення радян ського робітничого класу - друге після того, що відбулося в 1928 - 1935 рр. -зіграло важливу суспільно-політичну роль і мало два наслідки: з одного боку. цей процес унеможливив формування колективної пам'яті у робітників, які вважалися «класом-гегемоном» радянського суспільства; з іншого - через численні можливості просування він надихнув механізми мікросоціальної інтеграції па індивідуальному рівні, що лежали в основі соціального консен сусу в сталінському Радянському Союзі.
У кінці 1942 р. СРСР значно випередив Німеччину у випуску бойової техніки не тільки в кількісному (2100 літаків, 2000 танків щомісяця), але ба гато в чому і в якісному відношенні (модернізований '1-34/85 перевершував німецького «тигра», а аналога штурмовика Іл-2, прозваного «винищувачем танків», німецькій промисловості взагалі не вдалося створити). Свого мак симального рівня виробництво озброєнь досягло в 1944 р. Пріоритет у ньо му, мабуть, віддавався масовому виробництву, що жорстко обмежувало впро вадження нових зразків, яке вимагало тривалого освоєння, що викликалося необхідністю підтримки загального технологічного паритету з противником. Важливу роль в промисловому виробництві грало використання пращ ув'я знених: враховуючи географічне положення більшої частини таборів, можна передбачити, що на них припала чимала частина роботи по розвитку необ хідної для евакуйованих підприємств інфраструктури.
2. Роль допомоги союзників
У Радянському Союзі завжди існувала тенденція до недооцінки союзни цького постачання за ленд-лізом. Якщо вірити «Військовій економіці СРСР в період Великої Вітчизняної війни» голови Держппану СРСР М.Вознесенського, що вийшла в 1948 р. і містить дані, якими досі користу ються радянські історики, це постачання у вартісному виразі склало не біль ше 4% від загального обсягу виробництва в СРСР під час війни. Американ ські ж джерела оцінюють допомогу союзників в 11-12 млрд. доларів (427 тис. вантажівок, 22 тис. літаків, 13 тис. танків, 2,6 млн. т нафтопродуктів, 720 тис. т кольорових металів, 4,5 млн. т продовольства і т.д.). Проблема постачання викликала постійне листування на найвищому рівні, тон якої часто був ко лючим. Союзники звинувачували СРСР у «невдячності», оскільки в своїй пропаганді він повністю обходив мовчанням іноземну допомогу. Зі свого боку Радянський Союз підозрював союзників у намірі підмінити матеріальним внеском відкриття другого фронту. Так, «другим фронтом» радянські солдати жартома прозвали американське тушковане м'ясо, яке, щоправда, сподо балося їм.
Насправді ж постачання за ленд-лізом готових виробів, напівфабрика тів і продовольства зіграли економічно дуже важливу роль - в тій мірі, в якій вони дозволили радянській економіці зменшити негативні наслідки спеціалі зації на військовому виробництві, а також не боятися порушення економіч них взаємозв'язків через неможливість збалансованого зростання.
3. Нацистські звірства і невдача «східної політики»
Не менш істотно, ніж підкорення усього народногосподарського потен ціалу потребам фронту і матеріальна допомога союзників, на корінну зміну обстановки влітку 1943 р. на користь СРСР вплинуло варварство гітлерівців на окупованих територіях. Навіть в тих регіонах і республіках, які в 30-і рр. жорстоко постраждали від радянського режиму, встановлені нацистами по рядки бентежили і виключали найменші наміри до співпраці з окупантами. Почуття патріотизму, загострене звірствами і підтримуване спогадами про дійсне поліпшення матеріальних і культурних умов життя, яке відбувалося при радянській владі, стало найважливішим чинником духовної єдності ра дянського народу, тієї суспільної згоди, яка зіграла головну роль у боротьбі за виживання СРСР. Немає ніяких сумнівів у тому, що в 1944 р. суспільні механізми функціонували набагато чіткіше, ніж в 1937-1938 рр.
Вторгнення в СРСР не було, за задумом Гітлера, просто військовою опе рацією. Воно переслідувало особливі цілі, чітко визначені його баченням майбутнього Німеччини: знищивши більшовизм і зруйнувавши Радянську державу, завоювати на сході життєвий простір для німецьких колоністів. Ці цілі обґрунтовувалися переконанням Гітлера у специфічно єврейській при роді більшовизму і його глибокою ненавистю до всіх слов'янських націй. Ві ковий, на думку Гітлера, конфлікт між Німеччиною і слов'янським світом робив Росію, незалежно від її політичного устрою, постійним джерелом за грози для німців. Нарешті, його переконання в неповноцінності слов'янської раси служило ще одним доводом за безповоротне знищення в Росії будь-яких форм політичної організації. У рабів не буває держави.
А.Розенберг, теоретик «східної політики», який очолив з 17 липня 1941 р. міністерство у східних справах, що управляло окупованими територіями на Сході, вносив у ці міркування певний нюанс. Прибалт за походженням, він знаходив глибокі расові і культурні відмінності між народами СРСР і розра ховував на їх невдоволення політикою інтеграції націй в унітарну державу, яка проводилася більшовиками. Розенберг пропонував ізолювати росіян па їх «історичній території» в межах Московії за допомогою кордону неросій ських націй (Україна, Прибалтика, Кавказ), дозволивши останнім державні структури, жорстко контрольовані Німеччиною. Нарівні з точкою зору Гіт лера, який відкидав будь-які поступки якому б то не було з народів СРСР, і «селективною політикою» Розенберга в адміністрації і дипломатії Німеччи ни існувала третя тенденція, що мала протягом деякого часу успіх завдяки підтримці генерала Йодля. На думку її прихильників, потрібно було відділи ти радянську владу від народу і використати проти режиму політичне і соці альне невдоволення громадян, і, передусім селян. З цими трьома підходами до проблеми «східних територій» нацисти експериментували почергово і не послідовно.
Перші місяці війни, відмічені стрімким просуванням німецьких армій, укріпили Гітлера в переконанні, що швидка перемога робить зайвою які б то не було пошуки підтримки населення. Відносно доброзичливе відношення, зустрінуте у населення перших завойованих районів, якими стали приєднані до СРСР в 1939 р. області України і Білорусії, захоплення мільйонів полоне них, що розгубилися в перших боях, здавалося, цілком підтверджували тезу, згідно з якою Схід був населений неповноцінними людьми, звиклими підко рятися насильству з боку переможця. Та ж ідея «освячувала» фанатичні акції по масовому знищенню євреїв і комуністів, які здійснювалися айнзацгрупа-ми - спеціальними командами, створеними для цієї мети в 1941 р. Єврейське населення, особливо численне в Білорусії і деяких районах України, методи чно знищувалося в концентраційних таборах або на місці (50 тис. трупів були виявлені у ровах Бабиного яру під Києвом). Радянські євреї склали одну з найчисленніших (1050 тис.) груп із 6 мли. євреїв, знищених фашистами в різ них країнах. Негайного розстрілу всіх політробітииків вимагав «наказ про комісарів». Полонені комуністи опинялися перед дилемою: зізнатися в своїй партійній приналежності і бути відразу страченими або ж приховати її, а по тім тримати відповідь перед партією. Радянські військовополонені (не мен ше 70 тис. за перші три тижні війни; більше 2 млн. до кінця 1941 р.; 5,75 млн. з початку війни до 1 травня 1944 р., згідно з німецькою статистикою) зазна вали особливо жорстокого ставлення. Біля 3,3 млн. з них загинули внаслідок масового винищування і голоду в таборах зі значно гіршим режимом, ніж для полонених з інших країн.
Управління окупованих територій, затверджене літом 1941 р., також ві дображало відмову Гітлера розглядати будь-яке розв'язання проблеми, крім «повної колоніалізації». Практикувалися три форми адміністративної орга нізації захоплених районів СРСР: приєднання до інших держав (район Біло-стоку в Західній Білорусії був приєднаний до Східної Пруссії; Західна Укра їна - до «Польського генерал-губернаторства»; «Трансістрія», між Дніпром і Бугом, - до Румунії); цивільна адміністрація (Остлапд - прибалтійські держа ви, Білорусія і Україна); військова адміністрація. Під владою останньої зна ходилися всі захоплені території Росії, Криму і Кавказу. У будь-якому випадку на всі адміністративні пости призначалися представники окупаційної влади. У районах з цивільною адміністрацією колишні структури управлін ня були збережені тільки в сільській місцевості на рівні села й повіту. Ніякого розширення їх прав не передбачалося навіть після закінчення війни.
Невдача «бліцкригу», що відсунула закінчення війни на невизначений термін, зробила необхідним внесення деяких коректив у гітлерівську політи ку «повної колоніалізації». Однак через жорстокість окупантів і реквізицій ний характер економічної політики, що проводилася ними, зроблені поступ ки - дуже обмежені - не принесли бажаного ефекту. Дуже показово у зв'язку з цим їх відношення до захоплення селянами колгоспних земель і худоби, що відбулися в багатьох місцях після відходу радянської влади. Ідея заохочення цього процесу руйнування колгоспів видалася деяким фашистським ідеоло гам цілком відповідною їх ідеї руйнування радянського режиму зсередини. 26 лютого 1942 р. німецька адміністрація обнародувала аграрний закон, який відміняв все радянське законодавство в цій області і перетворював колгоспи по типу традиційної громади. Природно, німецька адміністрація залишала за собою право встановлювати обсяги постачання, за виконання яких гро мада несла колективну відповідальність. Застосування цього закону в різних регіонах не було однаковим. Так, на Україні німці утрималися навіть від най менших спроб деколективізації із страху дезорганізувати різкими змінами виробництво в цій найбагатшій аграрній області країни. У Білорусії, яка грала другорядну роль у виробництві сільськогосподарської продукції, приватна власність була поступово відновлена. В окупованих районах Росії зміни най частіше обмежувалися збільшенням індивідуальних наділів при збереженні колгоспних структур. У гірських районах Кавказу, де переважало скотарст во, німецькі власті відразу ввели приватну власність. Однак диференційова не застосування аграрних реформ не справило на селянство очікуваного ефе кту. Його стриманість пояснювалася не тільки безперечним патріотизмом, але й зростаючими масштабами грабежів, яким німецькі власті піддали сіль ські райони. З осені 1942 р. продовольчі реквізиції німців постійно зростали, а довільні і абсолютно нереалістичні квоти, що призначалися Берліном, на гадували селянам про найгірші часи першої п'ятирічки; непослідовні кроки по деколективізації, що робилися окупантами, губилися на цьому фоні. До економічного грабежу додався грабіж людських ресурсів: зростаючі потреби рейху в робочій силі привели до масової примусової відправки працездатно го населення в Німеччину (більше 4,2 млн. чоловік в 1942-1944 рр., згідно з німецькою статистикою). Щоб не бути відправленими у Німеччину, багато селян йшло в партизани. З осені 1942 р. аграрна політика Німеччини на оку пованих територіях потрапила у безвихідь. «Реформи» послабили і навіть знищили в деяких районах структури колективного господарювання, але вони не створили пової системи - цілісної і здатної задовольнити селянство, та не поліпшили сільське господарство. Виробництво зернових поменшало в по рівнянні з попереднім роком вже в 1942-1943 рр. і наполовину впало в 1943-1944 р., тоді як німецькі реквізиції збільшилися вдвічі.
Невдача цієї політики, яку можна було передбачувати вже влітку 1942 р., на якийсь час (літо 1942 - початок 1944 рр.) надихнула прихильників «східної політики» Розенберга, заснованої на етнічному роздробленні СРСР. Кілька народів різної чисельності стали випробувальним полігоном для ідей Розен берга. Прибалтійські країни, де німецька культура завжди була в пошані, вирішено було залучити до німецької долі. Однак умови цього возз'єднання не були сприятливими для національного розвитку прибалтів, які вважалися частково русифікованими та євреїзованими (особливо литовці). Це означа ло, що значну частину населення Латвії та Литви потрібно було перемістити па схід і замінити німецькими колоністами. Прибалтійське населення під час війни все ж користувалося привілейованим статусом, який допускав існуван ня національних урядів, природно, прогерманських, але підтримуваних час тиною населення, що бачило в них хоч якийсь захист від окупантів. На по чатку 1944 р. місцеві власті домоглися від німців, які бажали знайти в цих районах добровольців для своєї армії, поступок в культурній та національ ній областях. Однак ці поступки, які залишали без відповіді основне питання про політичну автономію, не могли за великим рахунком задовольнити спо дівання прибалтійських народів, які були сильно прив'язані до своєї історич ної традиції, а з іншого боку, розуміли, що вони не зможуть звільнитися від радянського напування, не спираючись па Німеччину.
На Кавказі німців цікавили, передусім, нафтові ресурси, а не можливості колонізації. У довгострокових планах нацистів цьому регіону була відведена роль проміжного плацдарму для подальшої експансії в напрямі нафтонос них районів Іраку та Ірану. Німеччина намагалася уникнути опору з боку кавказьких народів і навіть привернути їх па свою сторону, розробивши з цією метою досить ліберальну політику, яка залишала можливість місцевої ініціативи. Остання проявилася у зв'язку з відходом Червоної Армії в формі антирадянських повстань трьох гірських мусульманських народів: карачаїв ців, кабардинців та балкарців. Німецька армія визнала права місцевих комі тетів, які отримали релігійну, політичну та економічну автономію. Кавказь кий досвід укріпив в Берліні «мусульманський міф», використовуючи який інший мусульманський народ - кримських татар - одержав підтримку від ні мців і зміг створити в 1942 р. в Сімферополі Центральний мусульманський комітет. Проте, німці навідріз відмовилися від падання кримським татарам автономії, якою користувалися кавказькі горці, із страху перед відроджен ням паптюркістського руху, зломленого радянською владою на початку 20-х рр. Цей неспокій був тим більше обґрунтованим, що па ділі основним результатом нацистської політики в Криму було відродження татарських наці ональних організацій.
За задумом теоретиків «східної політики», підтриманими українськими емігрантами і націоналістами, в національному розпаді СРСР найважливі шу роль могла зіграти Україна - за умови визнання Німеччиною українських національних сподівань. Однак, враховуючи життєву важливість цього ра йону для економічних інтересів рейху і великогерманського колоніального проекту, Гітлер не став перетворювати Україну на дослідну лабораторію для перевірки ідей Розенберга. У цьому регіоні, який доброзичливо (принаймні. в його західній частині) зустрів німецькі війська, окупація, покликана ство рити умови для майбутньої германізації цієї території, населеної, передусім слов'янами, прийняла дуже жорсткі форми. Численні втрати понесла місцева інтелігенція, запідозрена в пропаганді націоналізму. Переслідування євреїв здійснювалося з такою жорстокістю, що спричинило засудження у населен ня, традиційно настроєного швидше антисемітськії. Вже до 1942 р. німці майже втратили там усяку довіру.
4. Патріотизм, пом'якшення режиму і соціальний консенсус
Непослідовна, розірвана різнонаправленими тенденціями, незмінно іг норуюча інтереси місцевого населення - за винятком відношення до кавказь ких горців - гітлерівська «східна політика» терпіла крах. Розвиток партизан ського руху свідчив про рішучість чинити опір окупації у населення, яке мало багато причин для невдоволення радянським ладом (особливо в сільських районах, що пройшли через примусову колективізацію і викликаний нею голод). До відносної стабілізації фронту після битви за Москву опір на оку пованих територіях був дуже слабким. Населення зайняло вичікувальну по зицію, і бійці, які залишилися у ворожому тилу і уникли полону, виявилися в цих районах, приголомшених масштабом поразок, в ізоляції.нПерші парти занські загони, що стихійно сформувалися з цих солдат і комуністів, які піш ли в підпілля, почали діяти в Тульській та Калінінській областях взимку 1941-1942 рр. До ЗО травня 1942 р., коли в Москві був створений Центральний штаб партизанського руху, опір на окупованих територіях залишався здебі льшого поза всяким контролем з боку не тільки радянського військового командування, але й партії. Жорстокість окупантів, відправлення населення в Німеччину посилили партизанський рух, який у великій мірі залежав від ставлення до нього місцевого населення. Починаючи з осені 1942 р., парти зани встановили контроль над рядом районів, передусім в Білорусії, північ ній частині України, в Брянській, Смоленській і Орловській областях. До цього часу Центральний штаб партизанського руху, прагнучи встановити тісну взаємодію між партизанами і регулярною армією, налагодив перекидання в німецький тил зброї і організував підготовку кількох сотень коман дирів партизанських загонів. Значення партизанських операцій зросло до кінця 1942 р., коли німецькі комунікації виявилися сильно розтягнутими. Для їх охорони і боротьби з партизанським рухом тільки в жовтні 1942 р. з фрон ту були зняті 22 німецькі дивізії. Діючи як допоміжні сили Червоної Армії, партизанські групи здійснили за шість вирішальних місяців, з жовтня 1942 по березень 1943 р., 1,5 тис. диверсій на залізницях, значно сповільнивши доставку німецької бойової техніки на фронт. До осені 1943 р. з ладу було виведено більше 2 тис. км залізничних шляхів. Німці зробили марну спробу за допомогою масштабної каральної операції з участю десяти дивізій знищи ти білоруських партизанів (яких нараховувалося до 100 тис. чоловік), що базувалися в лісах півдня республіки. Не зумівши розгромити партизанську армію, гітлерівські карателі спалили кілька тисяч білоруських сіл, прагнучи позбавити партизанський рух його бази.
Незважаючи на незаперечний військовий внесок партизан, що відволі кали на себе до 10% німецьких сил на Східному фронті, військово-політичне керівництво так і не змогло повністю відмовитися від недовіри до руху, який певний час розвивався без усякого контролю і до того ж був неспростовним свідком політичного вакууму, створеного в 1941 р. в цілих районах безлад ною втечею радянської цивільної та військової влади. Коли регулярна армія увійшла в «партизанські краї», партизани, що чекали негайного зарахуван ня в її ряди, були замість цього відправлені в тил для належного «перевихо вання».
Поразки перших місяців війни, численні спроби німців дестабілізувати радянський режим, використовуючи політичне, національне і соціальне не вдоволення населення, безумовна необхідність впливу на патріотичні почут тя не могли не вплинути на деякі аспекти сталінської ідеології. Російські цін ності, національні і патріотичні, реабілітовані у другій половині 30-х рр., з новою силою прозвучали в промові Сталіна, переданій по радіо 3 липня 1941 р. Відмовившись від слова «товариші», яке звучало дуже по-революцій-ному, Сталін обрав традиційне звернення до народу, яке протягом віків за кликало до національного єднання: «Брати і сестри! Смертельна небезпека нависла над Вітчизною». Посилання на великий російський народ «Плеха-нова й Леніна, Бєлінського й Чернишевського, Пушкіна й Толстого, Глінки й Чайковського, Горького й Чехова, Семенова й Павлова, Рєпіна й Сурико ва, Суворова й Кутузова» міцно зайняли своє місце в ідеологічному контекс ті «священної війни». Приймаючи 7 листопад;! 1941 р. парад військ, які від правлялися прямо на фронт, Сталін закликав їх надихатися в битвах «мужні ми образами наших великих предків - Олександра Невського, Дмитра Дон ського, Кузьми Мініна й Дмитра Пожарського, Суворова й Кутузова». Від новлення традиційних цінностей в армії, остаточна відмова від інституту політкомісарів на користь принципу єдиноначальності були кроками в тому ж напрямі. Разом з тим послідовно проводилася думка про те, що саме російсь кий народ - перший серед рівних - несе основний тягар Великої Вітчизняної війни. Щоб нейтралізувати адресовану неросійським меншинам нацистську пропаганду, підкреслювалися історичні зв'язки, що об'єднували Росію з ін шими народами, прославлялися такі історичні особистості, як Богдан Хме льницький, який приєднав Україну до Росії. У радянських і партійних апара тах республік у ці роки знову почали просуватися національні кадри.
Другий аспект ідеологічної еволюції режиму за роки війни полягав у збли женні з Російською православною церквою, нерозривно пов'язаною з націо нальною історією. Поворот значною мірою був викликаний позицією, за йнятою самою церквою. У перший же день війни митрополит Сергій у своє му пастирському посланні благословив народ на «захист священних рубежів Батьківщини». Реакція радянської влади не примусила себе чекати: у вересні 1941 р. були закриті антирелігійні періодичні видання, розпущений «Союз войовничих безбожників». У 1942 р. митрополити Олексій та Микола були запрошені до участі в роботі Комісії з розслідування фашистських злочинів. 9 листопада 1942 р. «Правда» опублікувала вітальну телеграму митрополи та Сергія Сталіну: «Я вітаю в Вашій особі богообрапого вождя... який веде нас до перемоги, до процвітання в мирі і до світлого майбутнього народів...» 4 вересня 1943 р. три вищих ієрархи Російської православної церкви були прийняті Сталіним у Кремлі, що підвело рису під роками розриву між держа вою та церквою (в цьому випадку, як і в інших, поворот у війні дозволив Сталіну відступити від своєї політики так, що ніхто не запідозрив його в ка пітуляції перед обличчям безвихідної ситуації). Під час зустрічі Сталін дав згоду на обрання патріарха, який би зайняв престол, що був порожнім з 1924 р. Скликаний через три дні Помісний собор - перший з 1917 р. - обрав патріар хом митрополита Сергія, який фактично очолював церкву протягом сімнад цяти років. В наступному місяці урядом була створена Рада у справах релігій під головуванням Г.Карпова. Після смерті патріарха Сергія 15 травня 1944 р. патріарший престол зайняв ленінградський митрополит Олексій, обраний 2 лютого 1945 р. па соборі, який одночасно ухвалив нове Положення про управ ління Російською православною церквою. У серпні 1945 р. церкві було до зволено придбавати будівлі та предмети культу. Зближення з православ'ям супроводжувалося заходами по урегулюванню відносин з ісламським духо венством. У жовтні 1943 р. в Ташкенті було створене Центральне управління мусульман. Впровадження муфтія, що засвідчило в очах правовірних добру волю радянської влади відносно ісламу, порушило німецькі плани в Криму і на Кавказі.
Враховуючи німецькі прагнення до деколективізації - дуже обережної -сільського господарства, радянський уряд постарався забезпечити собі підтримку селянства. Ця задача була особливо важкою. Якими б не були наміри держави, їй було необхідно вилучати (що, природно, владі популярності не додавало) все більшу частину урожаю в економічній обстановці, яка сильно ускладнилася через скорочення числа колгоспників, реквізиції армією біль шої частини коней, повне припинення виробництва тракторів та іншої сіль ськогосподарської техніки, що привело до падіння продуктивності праці в сільському господарстві майже на 40%. Для компенсації неймовірно низьких закупівельних цін, які не покривали й чверті собівартості майже всієї проду кції колективних господарств, скорочення розмірів натуральної оплати пра ні колгоспників до 75%, місцевій владі, сильно ослабленій до того ж відхо дом на фронт більшої частини з 200 тис. сільських комуністів, довелося до зволити велику свободу в реалізації селянами продукції їх підсобних госпо дарств. В умовах карткової системи і зростаючої нестачі продуктів колгосп ний ринок помітно активізувався, забезпечуючи 50% споживання продово льства городян (проти 20% напередодні війни) і 90% грошових прибутків колгоспників. У такій ситуації байдужість селян до колективної праці не мо гла не рости, і участь селянства у спільних зусиллях країни забезпечувалася за допомогою ставки на особисті інтереси колгоспника. Це було визнанням слабкості політики, що проводилася з початку 30-х рр. і великою поступкою селянству.
Ослаблення політичного та ідеологічного контролю заради економіч ної ефективності спостерігалося і на промислових підприємствах. Припинення різного роду «політичних зборів» в робочий час супроводжувалося переда чею організаційних і кадрових питань у виняткове ведення технічних керів ників. Подібним чином, хоч і з деяким запізненням, події розвивалися і в ар мії після ліквідації інституту політичних комісарів. На службу патріотичній і національній пропаганді були мобілізовані всі літературні і художні форми. Ідеологічний контроль був пом'якшений, багато які письменники, поети і композитори, до війни вимушені мовчати, отримали можливість публікува ти свої твори при дотриманні єдиного критерію - їх патріотичної спрямова ності. Відоме послаблення політичного та ідеологічного контролю прояви лося також в масовому залученні в партію з серпня 1941 р. «усіх, хто відзна чився на полі бою». За роки війни в партію вступили 4 млн. радянських гро мадян, в основному військові з діючої армії, приваблені лозунгами патріоти зму і боротьби за свободу Батьківщини. На початку 1945 р. ВКП(б) нарахо вувала більше 5,7 млн. членів.
Затвердження ідеології, що великою мірою робить с гавку на ідеї патріо тизму і народності, супроводжувала зростаюча персоніфікація вищої влади на вершині державної ієрархії. Початок цьому процесу поклала концентра ція всіх повноважень, цивільних і військових, в руках Сталіна. Замінивши 6 травня 1941 р. Молотова на посту голови Ради Народних Комісарів, Сталін уперше з 1917 р. об'єднав традиційно розділені партійну і державну владу. З початком війни він очолив ДКО, Ставку Верховного Головнокомандування і Народний комісаріат оборони, а потім надав собі титули Маршала та Гене ралісимуса. Виправляючи положення, яке спочатку сильно похитнулося (ба гато в чому через власні помилки), Сталін зумів, завдяки перемогам Черво ної Армії, особливо під Сталінградом, і зростанню своєї популярності на між народній арені, стати втіленням новознайденої національної гордості. Його особистість ототожнювалася з вищою цінністю - Батьківщиною, і солдати йшли в бій з криком: «За Батьківщину, за Сталіна!» Не побувавши жодного разу у військах на фронті або в тилу, він зумів примусити народ повірити в свою непогрішимість, розсіяти сумніви і гіркоту попередніх років, звалити на підлеглих відповідальність за довершені помилки.
Нарешті, останній аспект еволюції в ідеологічній і політичній сфері, який привернув в той час загальну увагу, полягав в очевидному відмежуванні ра дянського керівництва від ідеї світової революції і в скасуванні Комінтерну -основного знаряддя підривної політичної діяльності СРСР, що одностайно засуджувався в передвоєнні роки міжнародним співтовариством. 15 травня 1943 р. Сталін розпустив цю організацію, яка, як він пояснив, «виконала свою місію». Цей акт був покликаний позбавити ґрунту твердження нацистської пропаганди про прагнення Москви втручатися в життя інших держав і на віть більшовизувати їх, об'єднуючи різні течії руху опору в окупованих кра їнах. Через кілька місяців революційна пісня «Інтернаціонал», що з 1917 р. служила гімном СРСР, була замінена гімном у славу Батьківщини і Сталіна. Розпускаючи Комінтерн, Сталін, звичайно, поступався тиску, який чинився на нього союзниками, але разом з тим він вже думав про післявоєнну перспе ктиву і прагнув усунути з шляху європейських компартій, які стояли в бага тьох країнах перед реальною перспективою приходу до влади, перешкоду, якою могло б стати обвинувачення в тому, що вони є агентами Москви.
Ідеологічним змінам, що відбулися в роки війни, було призначене більш або менш тривале життя. Так, нові відносини між державою і Російською православною церквою, упор на всенародну єдність навколо ідеї радянської Батьківщини, спадкоємиці великої російської держави (ця тема вже визначи лася до війни), зростаюча персоніфікація влади стануть стійкими елемента ми ідеології в післявоєнний період. У інших аспектах еволюція виявилася більш ефемерною, наприклад, в ослабленні ідеологічного контролю над ін телігенцією і економічного - над селянством. Війна примусила частково від мовитися від волюнтаристських методів у господарській сфері, що прояви лося в зростанні ролі вільного ринку і терпимості по відношенню до дрібно товарного виробництва. Цьому «дрейфу у бік консенсуального правління» (Ж.Сапір), який склав нарівні з націоналізмом і патріотизмом один із основних елементів національної згоди під час війни, було призначено закінчити ся з поверненням до миру.
IV. ДО ПЕРЕМОГИ (ліго 1943 - травень 1945 р.)
1. Тегеранська конференція
У кінці 1943 р., після перелому на радянсько-німецькому фронті, що від бувся під Курськом, висадки англо-американського десанту в Італії і пова лення фашистського режиму Муссоліпі, почалася радикальна зміна політич ної і військової обстановки у світі. Тепер, коли перемога стала реальною пе рспективою, союзники вирішили посилити координацію своїх дій і визначи тися в намірах відносно післявоєнного устрою Європи. З цією метою для під готовки зустрічі глав трьох держав у жовтні 1943 р. в Москві була проведена нарада міністрів закордонних справ. Три союзні держави підтвердили свою рішучість вести війну до беззастережної капітуляції противника і продовжи ти в мирний час співпрацю, що почалася в 1941 р. Було вирішено створити Консультативну комісію для визначення умов капітуляції противника і Кон сультативний комітет по Італії. Радянська сторона, яка визнала генерала де Голля як «представника всіх вільних французів», домоглася виключення з обговорення проекту, згідно з яким звільнена французька територія повинна була керуватися Командуванням союзних військ. Незважаючи па свої коли вання, Великобританія дала згоду па зміцнення радяпсько-чехословацьких відносин, яке виразилося в укладеній доі овору про співпрацю, підписаного з Бепешем 12 грудня 1943 р. в Москві. З цієї пагоди Сталін відмітив, що соліда рність слов'янських народів завжди була присутньою в історії Росії.
На Тегеранській конференції, що проходила з 28 листопада по 1 грудня 1943 р., Черчілль, Рузвельт і Сталін, який погодився нарешті, виїхати на кі лька днів за межі СРСР, вперше зібралися разом. Вже на цій зустрічі, за п'ят надцять місяців до більш відомої Ялтинської конференції, почалося визна чення майбутнього післявоєнної Європи. Вправно граючи на почутті прови ни західних союзників з приводу давно обіцяного відкриття справжнього другого фронту, що постійно відкладався і на розбіжностях між США та Ве ликобританією, Сталін домігся потрібних йому рішень з ключових питань:
- обіцянки англо-американської висадки у Франції не пізніше іранця 1944 р.;
- перенесення кордонів Польщі па захід до Одеру і визнання, нехай для початку неофіційного, західними союзниками «лінії Керзопа» як майбутньо го східного кордону Польщі;
- визнання радянських домагань на Кенігсберг, який ніколи в історії не належав Росії;
- визнання анексії прибалтійських держав як акту, зробленого «згідно з волею їх населення».
В обмін на ці поступки СРСР погодився оголосити війну Японії не пізні ше, ніж через три місяці після закінчення війни в Європі.
2. Великий наступ 1944 р.
Після цього дипломатичного успіху Радянський Союз, збройні сили якого відтепер перевершували вермахт у всіх відношеннях, розпочав у січні 1944 р. новий наступ, у ході якого 27 січня була остаточно знята блокада Ленінгра да, що тривала майже 900 днів. У місті залишалося не більше 550 тис. жите лів, число ж жертв перевалило за мільйон, дві третини якого склали померлі від виснаження. У січні ж був звільнений Новгород. У лютому лінія фронту проходила вже в 250 км па захід від Ленінграда. У ході весняного наступу, який розпочався 15 березня, на Півдеішо-Західному фронті в квітні-травні були звільнені вся правобережна Україна і Крим. На півдні 30 березня радян ські війська вийшли до Чернівців і румунського кордону. 10 червня Червона Армія розгорнула повий наступ па Північному фронті, зайняла Виборг і на початку липня перейшла фінський кордон. 23 червня широкомасштабний наступ на захід розпочався під командуванням маршала К.Рокоссовського відразу па трьох фронтах. 4 липня був звільнений Мінськ, а наступного дня радянські війська перейшли польський кордон 1939 р. За кілька тижнів Чер вона Армія зайняла біля чверті польської території і 1 серпня вийшла до пе редмістя Варшави на правому березі Вісли, пройшовши за п'ять тижнів 600 км.
Виявлення в квітні 1943 р. катипьського поховання привело до розриву відносин між СРСР і польським урядом в Лондоні, який після смерті Сикор-ського внаслідок нещасного випадку (липень 1943 р.) очолював Миколай-чик. У відповідь Сталін сприяв створенню на території СРСР польського корпусу під командуванням генерала Берлшга і Союзу польських патріотів, також прорадянської орієнтації. Домігшись у Тегерані згоди на визнання по закінченні війни «лінії Керзона» як радянсько-польського кордону, Сталін вимагав тепер більшого: не тільки анексованих ним в 1939 р. польських те риторій, але й утворення польського уряду, який у своїй більшості складався б з прорадянських діячів. З цією метою він сприяв створенню 21 липня в Любліні Національного Комітету Звільнення на чолі з комуністом Болесла-вом Берутом, якому радянські власті доручили цивільне управління на за йнятій Червоною Армією частині країни. СРСР не переставав повторювати, що рух Опору, який діяв в окупованій німцями Польщі і дійсно користувався таємною підтримкою переважної більшості населення, існував виключно в уяві «лондонських поляків». Польський уряд у вигнанні, бажаючи покласти кінець цим інсинуаціям, пішов на дуже необачний крок, давши наказ про загальне повстання у Варшаві, до якої вже наближалися радянські війська. Варшав'яни виступили 1 серпня і 62 дні трималися проти кількох німецьких дивізій. Посилаючись на розтягнутість комунікацій і втому солдат, команду вання Західного фронту відмовилося дати наказ своїм частинам на форсу вання Вісли, щоб прийти на допомогу повсталим. Тільки у вересні, коли ша нси повстання на успіх були повністю втрачені, радянська авіація доставила повсталим деяку кількість зброї, щоб нейтралізувати зростаючу критику з боку частини західної громадської думки, обуреної пасивністю радянських військ. Останні повстанці здалися 2 жовтня. Варшава була майже повністю зруйнована, а Армія Кранова - крило польського Опору. - орієнтована на уряд в Лондоні, понесла величезні втрати.
Замість того, щоб сконцентрувати всі сили для прямого кидка через Поль щу на Берлін, радянське Верховне Головнокомандування восени 1944 р. на правило значну частину своїх військ на Балкани, в Угорщину і Австрію, щоб випередити в цій частині Європи англо-американців, які повільно просува лися в Італії. У кінці серпня 1944 р. Червона Армія зайняла Румунію. Король Міхай наказав арештувати свого прем'єр-міністра І.Антонеску і оголосив війну Німеччині. Проте радянські війська увійшли в Бухарест як завойовни ки. 12 вересня Румунія підписала перемир'я, згідно з яким вона отримувала анексовану Німеччиною Трансільванію і поступалася СРСР Бессарабією та Північною Буковиною. Ще 5 вересня про перемир'я попросила Болгарія. 18 вересня прорадянськи орієнтований Вітчизняний фронт узяв владу в Софії. В Угорщині адмірал Хорті робив зусилля звільнитися від німецької опіки, одночасно ведучи подвійну гру. 1 І вересня направлена ним в Москву делега ція підписала перемир'я. Дізнавшись про це, Гітлер віддав наказ про арешт Хорті і ввів додаткові німецькі війська в Угорщину. Частини Червоної Армії під командуванням маршала Малшювського взяли в жовтні Дебрецен, де розташувався дружній СРСР уряд. Однак спроби радянських військ оволоді ти Будапештом, що переслідували цілі, швидше політичні ніж чисто військо ві, незважаючи на дуже важкі втрати, протягом двох місяців не досягли успі ху; гарнізон Будапешту капітулював тільки 11 лютого 1945 р. На початку вересня 1944 р. після візиту до Москви Тіто радянські війська увійшли в Югославію, де об'єдналися з югославськими партизанами. На протилежно му кінці фронту перемир'я попросила Фінляндія, яка 2 вересня прийняла ра дянські умови, до речі, враховуючи «особливий інтерес», проявлений США до цієї країни, дуже помірні: передача Карелії і Петсамо - територій, вже при єднаних СРСР в 1940 р.
Таким чином, вже в жовтні 1944 р. велика частина Східної Європи пере йшла під радянський контроль. У той час як Рузвельт присвятив себе підго товці до майбутніх виборів, Черчілль визнав, що настав момент відвідати Москву і представити Сталіну план (шифрований!) розділу сфер впливу в Європі. Сталін і Черчілль запропонували Миколайчику погодитися з кордо нами, які вже були прийняті для Польщі Люблінським комітетом (лінія Ней-се на заході, «лінія Керзона» на сході), і розпочати формування уряду націо нальної єдності. Черчілль визнав включення до сфери впливу СРСР Румунії. Болгарії та Угорщини. У свою чергу Сталін відмовився від домагань на Гре цію і, отже, від всякої підтримки комуністів з Народно-визвольної армії. Не-вирішеною залишалася проблема югославського режиму. У грудні 1944 р. Сталін прийняв нарешті генерала де Голля і Жоржа Бідо. Внаслідок перего ворів, які часто ставали напруженими (французькі представники відмовля лися визнати законність Люблінського комітету), сторони уклали договір про союз і співпрацю на 20 років.
3. Ялтинська конференція і перемога
На початку 1945 р., коли близькість перемоги над Німеччиною вже не викликала сумнівів, союзники вирішили зустрітися, щоб у світлі пової полі тичної і військової ситуації остаточно визначити основні риси післявоєнно го світового устрою. Ці питання стали предметом переговорів па Ялтинській конференції (4-11 лютого 1945 р.), під час якої, як і в Тегерані, Сталін вправ но грав на протиріччях між англійцями та американцями і на довірі, яку від чував до нього Рузвельт. Протягом тижня був вирішений, частіше за все на користь СРСР, ряд фундаментальних питань, що передусім стосувалися прин ципів діяльності ООН, засновницька конференція якої повинна була відкри тися 25 квітня у Сан-Франциско. Радянський Союз, який вимагав для себе протягом усіх попередніх переговорів про формування цієї нової міжнарод ної організації, що проходили в Думбартон-Окс, 16 місць (по числу союзних республік), заявив, що задовольняється чотирма, а потім і трьома місцями (РРФСР, Україна та Білорусія). Він також погодився з американською про позицією про те, що «жоден постійний член Ради Безпеки не може користу ватися правом вето при розгляді конфлікту, в якому він бере участь». На думку Рузвельта, радянська позиція «була великим кроком уперед, який буде позитивно сприйнятий народами всього світу». В обмін на ці поступки, не значні в очах Радянського Союзу, але важливі для американського президе нта, що бажав до кіпця довести свій проект ООН як найважливішого елеме нт а нової рівноваги, реалістичного і мирного, для післявоєнного миру, ра дянська сторона домоглася бажаних результатів майже по всіх інших пунк тах:
- Східний кордон Польщі пройде по «лінії Керзона». Люблінський комі тет, до якого будуть додані «інші демократичні польські лідери в Польщі і за кордоном», складе ядро майбутнього уряду національної єдності. Цей уряд займеться найшвидшою організацією вільних виборів. Весь процес буде здій снюватися під наглядом - з Москви - комісії, що включає в себе Молотова і послів США та Великобританії в СРСР.
- Не викликав великих суперечок принцип військової окупації Німеччи ни. За пропозицією Черчілля Сталін погодився на виділення французької зони за рахунок англійської і американської окупаційних зон. Навпаки, питання про майбутнє Німеччини, про її можливе розчленування, по якому були роз біжності між Рузвельтом (за розділ) і Черчіллем (проти розділу), було пере дане на розгляд спеціальної комісії.
- Побоюючись можливого затягнення війни з Японією, Рузвельт запро понував Сталіну дуже вигідні умови в обмін па відкриття СРСР військових дій проти Японії через три місяці після капітуляції Німеччини: приєднання до СРСР Курильських осі ровів і південного Сахаліну, право па оренду Порт-Артура, інтернаціоналізація порту Дайрен і експлуатація залізничного ком плексу Маньчжурії.
- Нарешті, західні союзники визнали обґрунтованість пред'явлених СРСР вимог по репараціях: 10 млрд. долл. (половина загального об'єму репарацій з Німеччини), отримання яких складалося б із вивозу товарів і капіталів, ви користання робочої сили. Однак надалі міжсоюзницька комісія, яка працю вала в Москві, не змогла досягти угоди на цій основі.
За три тижні до відкриття Ялтинської конференції радянські війська роз горнули свій останній наступ, виручивши таким чином західних союзників, яких несподіваний німецький контрнаступ в Арденнах захопив зненацька. З перших же днів радянського наступу німецька оборона була прорвана на широкому фронті. На початку лютого Червона Армія зайняла Сілезію, а 10 березня форсувала Одер. Прикритий військами Рокоссовського на півночі і військами Конєва на півдні, Жуков 12 квітня кинув двохмільйонне угрупо вання на штурм берлінського укріпленого району, який захищали 1 мли. ні мецьких солдат. 25 квітня сталася зустріч радянських та американських військ на Ельбі. 30 квітня два радянських розвідники встановили Червоний прапор над рейхстагом. 2 травня генерал Чуйков прийняв капітуляцію берлінського гарнізону. За межами Німеччини останні значні бої сталися в Богемії. Оскі льки Сталін домігся від американців, що їх війська не підуть далі Пльзені, радянські частини увійшли до повсталої Прати, яку щойно залишили німці. За кілька годин до цього в Берліні в присутності радянських, англійських, американських та французьких представників фельдмаршал Кейтель підпи сав Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини.
Розділ IX
Тріумфальний сталінізм
І. ПОВЕРНЕННЯ ДО ДОВОЄННОЇ МОДЕЛІ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ
1. Дискусія про основні напрями
Повернення до мирного життя передбачало, передусім, відновлення еко номіки та її переорієнтацію на мирні цілі. Нанесені війною людські й матері альні втрати були дуже важкими. їх масштаб визначався не тільки жорстокі стю нацистів по відношенню до населення, що складалося, на їх думку, з пред ставників нижчих рас, грабежем величезних територій, що знаходилися під німецькою окупацією в окремих випадках до трьох років, але й помилками радянського командування, які привели до загибелі й полону мільйонів сол дат. Відносно людських втрат підсумок війни може бути визначений тільки приблизно, шляхом зіставлення різних статистичних викладень. Відмовляю чись, як і раніше, від публікації докладних даних, радянські власті останнім часом оцінюють загальні втрати убитими приблизно в 27 мли. чоловік. Це число включає в себе солдат і офіцерів діючої армії, військовополонених, осіб, відправлених на примусові роботи, і жертви серед цивільного населення. У 1946 р. населення СРСР (172 мли. жителів) ледве перевищувало рівень 1939 р. напередодні включення до Радянського Союзу територій з населенням біля 23 мли. чоловік. Втрати становили шосту частину активного населення, в якому частка жінок після війни досягла 56%.
Втрати в економічному потенціалі були підраховані більш точно: 32 тис. зруйнованих підприємств, 65 тис. км виведених з ладу залізничних шляхів, скорочення поголів'я коней па 50%, свиней - па 65%, великої рогатої худоби - на 20%. 35 мли. чоловік залишилися без даху внаслідок руйнування 1700 міст і селищ, 70 тис. сіл. У вересні 1945 р. сума прямих втрат, заподіяних вій ною, була оцінена в 679 млрд. рублів, що в 5,5 разів перевищувало націона льний прибуток СРСР в 1940 р.
Крім величезного руйнування війна обумовила повну перебудову народ ного господарства на військовий лад, а її закінчення - необхідність нових зусиль для його повернення до умов мирного часу. З цим було пов'язане і глибоке перетворення суспільства, яке протягом деякого часу відчувало, як і на початку 30-х рр., етап підвищеної мобільності, сприятливий для соціаль ного просування багатьох її членів. Суспільні зміни виявилися передусім в оновленні робітничого класу, збільшенні притоки жінок в народне господарство, в пріоритеті технічної і професійної компетентності навіть за раху нок політичної «правовірності» (особливо для військових і господарських керівників).
В економічних відносинах війна привела до деякого обмеження волюн таристської практики: контроль держави над різними формами вільного рин ку був дещо послаблений; як ласлідок, в районах, що уникли окупації, підви щилися прибутки сільських жителів; заохочувалося дрібнотоварне виробни цтво. Пом'якшення заходів економічного примушення, безсумнівно, зіграло свою роль у патріотичному єднанні, яке дозволило режиму витримати ви пробування війною. Повернення до мирних умов передбачало необхідність не тільки відновлення економіки, але й вибору шляхів цього процесу: чи під тримати напрями еволюції, що намітилися у час війни або ж відкинути їх і повернутися до моделі розвитку 30-х рр.
Ці найважливіші питання стали предметом напруженої дискусії при роз гляді в 1945-1946 рр. проекту четвертого п'ятирічного плану. Дискусія завер шилася перемогою прихильників повернення до довоєнної моделі економіч ного розвитку. На вибір шляхів відновлення економіки істотно впливала оцінка міжнародного стану. Серед прихильників більш урівноваженого еко номічного розвитку, деякого пом'якшення волюнтаристських методів були такі різні люди, як А.Жданов, секретар ЦК ВКП(б); М.Вознесенський, голо ва Держплапу; М.Родіопов, голова Ради Міністрів РРФСР. На їх думку, з установленням миру капіталістичні країни повинні були відчути жорстоку економічну і політичну кризу. Враховувалася іі можливість конфлікту між імперіаііісгпч пі їм 11 державами через переділ колоніальних імперій, - конфлі кту, в якому насамперед зі ткнулися о СІ 1ІЛ та Вели кобрі і та пі я. Через деякий час це бачення міжнародних підноснії може зда гпся неймовірним, але н кон тексті Ялтинської конференції, де Рузвельт рішуче висловився проти британ ського колоніалізму, воно сприймалося радянськими людьми, вихованими на вірі в «міжімперіалістичні протиріччя», як більш або менш реалістичне. Згідно з цим баченням, для СРСР не існувало в той момент ніякої загрози з боку «фронту» західних держав. Крім того, Радянський Союз мав у своєму розпорядженні реальні можливості для маневру, оскільки міг виступити як рийок збуту для економіки капіталістичних країн, охоплених кризою. На такого роду міркуваннях засновувалася, наприклад, пропозиція Молотова, стосовно зобов'язання замовити в США товари на 6 млрд. долл. в обмін на визнання Люблінського комітету. В умовах відносно сприятливого міжна родного клімату не було ніякої необхідності продовжувати політику приско реного розвитку важкої промисловості.
Навпаки, прихильники повернення до моделі економічного розвитку 30-х рр., серед яких головну роль грали Маленков та Берія, підтримані кері вниками важкої промисловості, посилалися на дослідження економіста Є.Варги, який в грудні 1944 р. почав публікацію важливих фрагментів своєї праці, присвяченої проблемам світового капіталізму, спричиненних наслід ками другої світової війни.
Варга заперечував теорію неминучої кризи капіталізму і підкреслював, навпаки, його чудову здібність до пристосування. Маленков, Берія та їх при хильники робили з цього висновок про те, що здатність капіталізму справля тися зі своїми внутрішніми протиріччями робила міжнародне становище дуже тривожним, тим більше що володіння атомною бомбою давало імперіаліс тичним державам явну військову перевагу над СРСР. При такому погляді прискорений розвиток військово-промислової бази країни являвся абсолют ним пріоритетом.
Маніпуляція зростаючою міжнародною напруженістю в 1946-1947 рр., утворення фронту консервативних керівників промисловості, неврожай 1946 р., який послужив приводом для посилення контролю над селянством, -ось чинники, які пояснюють невдачу прихильників більш збалансованого розвитку народного господарства і деякого скорочення ролі волюнтарист ських методів і примусових заходів в економічному житті.
2. Нездійсненна сільськогосподарська реформа
Прийнятий Верховною Радою СРСР в березні 1946 р. «План реконстру кції» не вніс остаточної ясності в питання вибору того або іншого шляху. Затверджені ним показники економічного зростання вражали, при цьому на перший погляд здавалися більш реалістичними, ніж цифри довоєнних планів (в порівнянні з рівнем 1940 р. передбачалося збільшення продукції сільсько го господарства на 27%, промислової продукції - па 38%, продуктивності праці - па 36%, національного прибутку - на 38%). Вже восени 1946 р., внаслідок неврожаю (менше 40 млн. т), зумовленого частково жахливою засухою, а частково катастрофічною невдачею досвіду «дробового управління» (кож ний колгосп, підлеглий з початку 1946 р. одночасно Раді у справах колгоспів і трьом міністерствам, повинен був вирощувати багато різних культур, що не завжди відповідало місцевим можливостям), уряд вирішив знову «прибрати до рук» селянство, контроль над яким в роки війни був до відомої міри по слаблений. Була розгорнута широка кампанія по розвитку в колгоспах мере жі партійних осередків. Одночасно Комісія із справ колгоспів, створена 19 вересня 1946 р. і керована А.Апдреєвим, який проводив у 30-х рр. колективі зацію на Кавказі, а з І943 по 1946 р. був наркомом землеробства, отримала завдання вжити «всіх заходів для ліквідації порушень колгоспного статуту». Тільки за один 1946 р. 4,7 млн. га земель, «незаконно привласнених колгосп никами», було повернено в колгоспний фонд. З 1947 по 1949 р. таким же чи ном було відібрано ще 5,9 млн. га. Ці заходи повністю зруйнували досить хитку довіру до уряду, яка вини кла на селі під час війни та відразу після неї. У 1947-1948 рр. у відношенні колгоспників уряд прибіг до заходів примушення, які нагадали їм про найгі рші часи першої п'ятирічки: два укази, прийняті 4 червня 1947 р. і близькі по духу і букві до знаменитого закону від 7 серпня 1932 р., передбачали від п'я ти до двадцяти п'яти років таборів за всяке «посягання на державну або кол госпну власність». У 1948 р. колгоспникам було настійно рекомендовано продати державі дрібну худобу, яку їм було дозволено тримати колгоспним статутом. Як наслідок, за півроку було потай забито більше 2 млн. голів ху доби. Були сильно підвищені збори й податки з прибутків від продажу па вільному ринку. До того ж торгувати па ринку можна було тільки при наяв ності спеціального дозволу, який підтверджував, що відповідний колгосп повністю виконав свої зобов'язання перед державою. У той час як розмір обов'язкового постачання кожний рік зростав, ціпи, які держава платила колгоспам за сільськогосподарську продукцію, залишалися аж до 1952 р. нижчими за рівень 1940 р. і відшкодовували, наприклад у разі виробництва зернових, тільки одну сьому собівартості. Грошова реформа грудня 1947 р., що полягала в обміні банківських білетів (10 старих рублів за один новий), проходила па умовах, більш вигідних для вкладників ощадних кас (1 за 1 до З тис. рублів, 3 за 2 від 3 тис. до 10 тис. рублів, 2 за 1 для внесків понад 10 тис). Саме тому виключно сильно реформа ударила по селянах, які зберіга ли гроші, виручені під час війни і особливо в 1945-1946 рр., коли ціни на віль ному ринку були особливо вигідними, у себе, а не в ощадкасах, оскільки не насмілювалися заявити про свої накопичення. Успіх цієї акції засвідчив той факт, що біля третини грошової маси не було представлено власниками в державні банки. Всі ці заходи стимулювали масовий стік селян в міста: біля 8 млн. сільських жителів покинули свої села в 1946-1953 рр.
Наприкінці 1949 р. економічне й фінансове становище колгоспів насті льки погіршилося, що уряду довелося розробити ряд реформ. У 1950 та 1951 рр. були проведені дискусії про сільськогосподарську політику і заходи, яких було необхідно прийняти. Андреєв, що відповідав за аграрну політику, був замінений іншим «фахівцем» з сільського господарства - М.Хрущовим, який до призначення в 1949 р. першим секретарем Московського обкому ВКГІ(б) і секретарем ЦК партії займав пости першого секретаря ЦК Компа ртії України (1938-1949) і голови Ради Міністрів УРСР (1944-1947). 19 люто го 1950 р. «Правда» опублікувала статтю, присвячену фундаментальному питанню про те, яка форма організації праці колгоспників краща - ланка або бригада? Обговорення було гострим, оскільки ставилося питання про всю організацію колгоспного виробництва, що існувала з 1939 р. З кінця 30-х рр. власті перебували в упевненості, що ланка - маленька бригада, яка в більшо сті випадків складалася з членів однієї сім'ї, - є найбільш ефективною - в людському і технічному планах - структурною одиницею в умовах недостатньо механізованого сільського господарства, коли особиста ініціатива залиша лася вирішальним чинником прогресу. Всупереч цьому стаття «Правди» стве рджувала, що ланка відроджувала повністю помилкову концепцію, яка вела, передусім, до зміцнення індивідуалізму та сімейної солідарності в збиток «ко лективній свідомості». З весни 1950 р. колгоспна адміністрація поклала кі нець самостійності лапок, черговий раз викликавши глибоке невдоволення селянства і дезорганізувавши сільськогосподарські роботи.
8 березня 1950 р. Хрущов опублікував у «Правді» план укрупнення кол госпів, який виходив з тих же цілей, що й реорганізація внутрішньоколгосп-ної виробничої структури: посилити політичний та економічний контроль на селі. Міри, прийняті одразу за постановою від ЗО травня 1950 р. по укруп ненню колгоспів були проведені дуже швидко: за один рік кількість колгос пів скоротилася з 252 тис. до 121 тис. ідо 94 тис. до кінця 1952 р. Вони супро воджувалися новим і значним зменшенням індивідуальних наділів селян. Власті скоротили також натуральну оплату, яка становила значну частину колгоспного «заробітку» і вважалася великою цінністю, оскільки давала се лянам можливість продавати надлишки продуктів на ринках за високими цінами.
Якщо скасування ланок та укрупнення колгоспів частково вирішували проблему забезпечення сільського господарства кадрами, особливо політич ними (в 1952 р. три чверті «укрупнених» колгоспів мали партійні організації, тоді як після закінчення війни партосередки були тільки в одному колгоспі із семи), то з економічного боку ці заходи були погано обґрунтовані. У відста лих районах з нечисленним населенням (від Білорусії до Верхньої Волги) вони лише посилили невдоволення і опір селян, що робило ілюзорним всякий про грес сільського господарства. Ініціатор цих реформ Хрущов розраховував закінчити розпочату ним справу радикальною - і утопічною - зміною всього укладу селянського життя. 4 березня 1951 р. «Правда» опублікувала проект створення «агроміст», викладений Хрущовим наприкінці січня в одному з виступів. Агромісто мислилося справжнім містом, в якому селяни, переселені із своїх хат, повинні були вести міське життя в багатоквартирних будинках вдалині від своїх індивідуальних наділів. Схилені до нового, міського образу життя комфортом і комунальними послугами селяни в той же час розпроща лися б зі своєю такою живучою індивідуалістичною психологією і стали б звичайними трудящими, включеними в колектив. Таким чином, цей проект вирішував відразу дві проблеми: трансформуючи селянську свідомість, він знищував селянина як такого; одночасно стиралася різниця між сільською та міською працею, між селянином і робітником, реалізовуючи таким чином довгождану єдність пролетаріату, основи соціалістичного суспільства. На ступного дня після опублікування проекту «Правда», однак, виступила з уточпенням, в якому зазначалося, що в попередньому номері мова йшла не про проект, а про початок дискусії. На деякий час Хрущов був усунений від кері вництва сільським господарством, за яке він знову енергійно прийметься пі сня смерті Сталіна.
3. Повернення до передвоєнної політики
Повернення до примусових і вольових методів у промисловості почало-і я в !946 р., коли через труднощі переходу на мирну продукцію спад проми слового виробництва в порівнянні з попереднім роком досяг 17%. Відразу після закінчення війни помітно зросла плинність робочої сили на підприємс твах, як і в 30-х рр. У 1946 р. було прийнято кілька постанов, що намагалися закріпити на підприємствах робітників, які в пошуках кращих умов праці переходили з місця на місце, користуючись нестачею робочої сили. У тому ж році був офіційно підтверджений принцип відрядної оплати праці; що ж до норм виробітку, то вони були кілька разів довільно збільшені. У 1947 р., під бадьорений хорошими економічними результатами, уряд вирішив збільши ти ряд показників п'ятирічного плану. 1948 рік був ознаменований появою нових грандіозних проектів, в тому числі «Сталінського плану перетворення природи» (що передбачав серед іншого створення штучного моря в Західно му Сибіру і дамби через Тихий океан, щоб відвести холодкі течії від сибірсь ких берегів), і проектів будівництва ряду великих гідростанцій. Після смерті Жданова, зняття Вознесенського, незабаром без суду розстріляного (1950 р.), пройшов перегляд четвертого п'ятирічного плану і прийняття надволюита-ристських установок економічного зростання. Якщо група Вознесенського намагалася створити відносно збалансований план, в рамках якого економі ка могла б розвиватися гармонійно, то їх наступники повернулися до випро буваної в 30-х рр. політики пріоритетів, яка надавала перевагу окремим «ве ликим проектам» і галузям (передусім важкої промисловості), консервуючи низький рівень життя населення.
у 1947/48-1952/53 рр. були відтворені ті ж економічні явища і той же цикл, що і в 30-х рр. Спочатку вибухоподібне зростання інвестицій, які досягали в середньому за рік 22% національного прибутку проти 17% в довоєнний пері од, далеко виходячи за передбачені планом показники. Як і під час першої п'ятирічки, величезне число анархічно розпочатих новобудов залишилися незавершеними. Інвестиційний бум, що роздмухувався більше директорами підприємств, ніж плануючими органами, супроводжувався інфляційними явищами, пов'язаними з дефіцитом, труднощами в постачанні і перекосами в і шпаті праці, а також дуже високим зростанням попиту на робочу силу з боку підприємств, більше стурбованих максимальним збільшенням числа працю ючих і парку обладнання, ніж створенням умов для підвищення продуктивності праці. У результаті кількість працюючих збільшилася на 8,5 млн. чоло вік, в той час як план передбачав прибавку в 4,8 млн. Прийом на роботу в промисловості у 70 випадках із 100 відбувався «біля воріт підприємств», що недвозначно свідчило про невдачу Централізованої і «планової» системи в області зайнятості. Як і до війни, більшість нових робітників (60% із 7 млн.) були вихідцями з села. Притока некваліфікованої робочої сили привела до кризи в організації праці, яка багато в чому нагадувала ту, що вибухнула в країні в роки двох перших п'ятирічок. її виявами стало дуже обмежене зрос тання продуктивності праці (в середньому 6% на рік за четверту п'ятирічку), такі «негативні явища», як збільшення числа прогулів, плинність робочої сили, проблема виробничої дисципліни і т.д. Як і в 1935-1937 рр., був ініційований підйом стаханівського руху. «Стахановим четвертої п'ятирічки» став О. Філіппов - каменяр, учасник соціалістичного змагання за відновлення міст, зруйнованих під час війни. Як і в 1935-1937 рр., цей експеримент зустрів опір не тільки інженерів і техніків, які розуміли, що всякий рекорд веде до дезор ганізації виробництва, але й простих робітників, для яких черговий «трудо вий подвиг» обертався довільним і загальним підвищенням норм виробітку.
Оновлення робітничого класу за рахунок притоки сільських жителів су проводжувалося помітним соціальним просуванням кваліфікованих робіт ників і молодих городян. З 1947 по 1953 р. біля 4 млн. чоловік отримали вищу та середню спеціальну освіту. З них 1,5 мли. були робітники, що пішли з ви робництва для отримання освіти в профтехучилищах або вузах. Для цих ро бітників особисте просування частково компенсувало життєві труднощі. Від носна недостача робочої сили, у зв'язку із зменшенням внаслідок війни акти вного населення на одну шосту, привела до зростання номінальної зарплати протягом всього періоду 1945-1953 рр., що становило 8% нарік в 1945-1950 рр. і 2,3% на рік в подальшому. Однак, враховуючи найсильніший дефіцит, про який свідчила значна різниця між ринковими і державними цінами, і виходя чи з того, що державна роздрібна торгівля не покривала всі потреби, зрос тання вартості життя значно випереджало збільшення зарплати. Аналіз спо живання показує, що в містах рівень життя 1928 р. (що ледве наблизився до рівня 1913 р.) був досягнутий тільки в 1954 р., а рівень 1940 р. (більш низь кий, ніж в 1928 р.) - в 1951 р.
Спробуємо підвести підсумки. У сільському господарстві, після катаст рофи 1946 р. і вражаючого ривка 1947 р., в подальшому темпи зростання за лишалися дуже скромними. Хронічні труднощі села були викликані головним чином антиселяиською політикою уряду, яка придушувала будь-яку ініціа тиву і штовхала найбільш заповзятливих до втечі в місто, незважаючи на дуже жорстке законодавство, яке суворо карало селян, що фактично були громадянами другого сорту, за їх «відступництво».
У промисловості фаза швидкого зростання (1947-1948 рр.) і навіть «пе рі-1 ріпу» (1949-1950 рр.) потім змінилася фазою явного сповільнення, що три пало до 1954 р. Починаючиз 1948 р. промисловість у повній мірі зазнала тру-щіоїцін, викликаних падволюнтаристським переглядом показників четвер тю п'ятирічного плану. Це нагадувало динаміку загострення економічних і а соціальних конфліктів 30-х рр.: розпилення капіталовкладень на догоду інімогам директорів підприємств, дезорганізація виробництва через всілякий дефіцит, розлад фінансів, зростання незавершеного будівництва, відсутність цінового контролю за діяльністю директорів (внаслідок чисток, що обруши-іпіся на Держплан в 1948-1949 рр.), напруженість в середовищі робітничого к пасу.
Повернення, іноді навіть в карикатурній ([юрмі, до схеми розвитку 30-х рр. були теоретично обґрунтовані Сталіним у ного останній роботі «Еко номічні проблеми соціалізму в СРСР». Виходячи з традиційної тези, згідно з якою розпад капіталізму робить останній агресивним і небезпечним, Сталін стверджував, що переважний розвиток важкої промисловості і прискорення процесу перетворення сільського господарства в бік все більше одержавле-пих і «соціалістичних» форм власності і організації праці (радгоспи) повинні були залишатися двома пріоритетами радянської економічної політики. Ста лін спеціально уточнював, що колгоспи - перехідна структура - не повинні, хоч вони цього й бажали, отримати можливість викупити МТС і володіти своєю власною технікою. Якби це сталося і вони стали б власниками своїх засобів виробництва, це означало б крок назад в «мірі колективізації» сіль ського господарства! Виступаючи проти прихильників того, щоб ціпи (особ ливо на сільгосппродукти) засновувалися па реальній вартості, Сталін запе речував будь-які поступки ринку, звеличував заміну грошових платежів про дуктообміном і систематичне зниження роздрібних ціп, що прирікало колго спи, які, до речі, не звільнялися від необхідності капіталовкладень, на збит ковість.
Повернення до моделі розвитку 30-х рр. викликало значні економічні потрясіння, що різко погіршили в 1951-1953 рр. всі господарські показники, і серйозну напруженість у суспільстві. До останньої додалися посилення по літичних та ідеологічних заходів, а також посилення міжнародної напруже ності на фоні складного переплетіння взаємодіючих сил. Період 1945-1953 рр., який відрізнявся великою цілісністю, сприймається сьогодні як логічне заве ршення, підсумок економічної та політичної лінії, що проводилася після від мови від непу.
II. ПОСИЛЕННЯ КОНТРОЛЮ У ВСІХ СФЕРАХ
1. Обмеження національностей
Якщо в економічній області війна привела до обмеження волюнтарист ської практики, то в ідейно-політичній сфері вона спричинила ослаблення нагляду, збільшила число неконтрольованих ідейних рухів, особливо серед тих, хто протягом кількох років знаходився за межами системи (в окупова них районах або в полоні), в національному середовищі та інтелігенції.
З поверненням до мирного життя власті спробували, діючи частіше за все жорстко, відновити контроль над розумами. Поводження з військовопо лоненими, репатрійованими в СРСР, вже з літа 1945 р. свідчило про посилен ня режиму. Загалом тільки біля 20% з 227 тис. репатрійованих військовопо лонених отримали дозвіл повернутися додому. Більшість же колишніх війсь ковополонених були або відправлені в табори, або засуджені до заслання мінімум на п'ять років або до примусових робіт по відновленню розорених війною районів. Таке ставлення було продиктоване підозрою, що розповіді репатрійованих про пережите будуть дуже різнитися від того, що офіційно видавалося за правду. Показово, що в червні 1945 р. сільські органи влади отримали інструкцію встановити в селах па видному місці щити з написами, які б попереджували, що не треба вірити розповідям репатрійованих, оскіль ки радянська реальність незмірно перевершує західну. Це повідомлення мало па меті морально ізолювати репатрійованих і примусити людей підозрювати їх у зраді.
Повернення до складу СРСР територій, включених до його складу в 1939-1940 рр., які залишалися в окупації протягом майже всієї війни, під час якої там розвинулися національні рухи противників СРСР, викликало ланцюго ву реакцію озброєного опору, переслідування і репресивних заходів. Опір анексії! колективізації був особливо сильним в Західній Україні, Молдавії та Прибалтиці. Перша радянська окупація Західної України (вересень 1939-че-рвень 1941 р.) викликала до життя досить могутню підпільну озброєну орга нізацію - ОУН (Організація українських націоналістів). Після приходу туди німецьких військ її лідери зробили безуспішні спроби створити незалежні українські уряди у Львові та Києві. Члени ОУН часто добровільно вступали в підрозділи СС (такі, як дивізія «Галичина») для боротьби проти євреїв і комуністів. У липні 1944 р., коли Червона Армія вступила в Західну Україну, ОУН створила Вишу раду звільнення України. Лідер ОУН Р.Шухевич став командуючим Української повстанської армії (УПА), чисельність якої дося гла осінню 1944 р., згідно з українськими джерелами, 20 тис. чоловік. З липня 1944 р. по грудень 1949 р. радянські власті сім разів пропонували повстан цям скласти зброю, обіцяючи їм амністію. У 1945- 1946 рр. сільські райони Західної України, її «глибинка», знаходилися в основному під контролем повстанців, які користувалися підтримкою селянства, що категорично від кидало саму ідею колективізації. Сили УПА діяли в районах, що межували з Польщею та Чехословаччиною, переховуючись в цих країнах від операцій у відповідь Радянської Армії. Про масштаби цього руху можна судити по тому, що СРСР був вимушений підписати в травні 1947 р. угоду з Польщею та Че хословаччиною про координацію боротьби проти українських «банд». Згід но з нею польський уряд перемістив українське населення на північний захід країни, щоб позбавити повстанців їх міцної бази. Голод 1947 р., що приму сив десятки тисяч селян із східної частини України бігти в західну, менш по терпілу, дозволив повстанцям протягом ще деякого часу поповнювати свої ряди. Остаточно Західна Україна була підкорена тільки в 1950 р., після прове дення там колективізації, переселення цілих сіл, депортації, заслання або аре штів біля 300 тис. чоловік (з 1945 по 1950 р.). Ця цифра включала тих, хто співробітничав з німцями, повстанців і простих селян, які чинили опір колек тивізації або підтримували партизан з УПА. Судячи за визнанням міністра внутрішніх справ УРСР в грудні 1949 р., «повстанські банди» набиралися не тільки із селян. Серед різних категорії! «бандитів» цей документ згадував також «молодих людей, що втекли із заводів, донецьких шахт і з фабрично-заводських училищ».
Повернення Західної України до складу СРСР супроводжувалося пере слідуванням уніатів. Після смерті в листопаді 1944 р. митрополита Західної України Шептицького Уніатській церкві було рекомендовано злитися з Ро сійською православною церквою. Незабаром новий митрополит Сліпий та кілька інших ієрархів були арештовані і осуджені іа співпрацю з німцями. У березні 1946 р. в Києві відбувся об'єднувальний Синод, на якому головував патріарх Олексій. У 1951 р., після вбивства Закарпатського єпископа Ром-ши, уніати цього регіону були також приєднані до Російської православної церкви.
У прибалтійських країнах радянські власті, перш ніж приступити до ко лективізації, провели депортацію «класово ворожих» елементів, конфіскува ли землі великих власників, які були розподілені серед бідних селян, подави ли опір анексії з боку озброєних груп партизан (ГН5-1948 рр.). У 1948 р. пи тома вага колективізованих господарств не перевищувала 2,4% в Латвії, 3,5% - в Литві і 4,6% в Естонії. Насильна колективізація була проведена в два роки (1949-1950 рр.). У 1950 р. в цих республіках було ю иіективізовано відповідно 90,8, 84 і 76% господарств по тій же моделі, що й в усій країні в 1929-1933 рр.: ліквідація форм добровільної кооперації, що охоп. пова.ла в цих районах три чверті селянських господарств, розкуркуленпя, економічний і поліцейський тиск на селян, що змушувало їх забивати свою худобу і вступати в колгоспи.
26 червня 1946 р. «Ізвєстія» опублікували указ про висилку за колектив ну зраду чеченців, інгушів і кримських татар, ліквідацію Чечено-Інгушської автономної республіки, а також «розжалування» Кримської автономної рес публіки в Кримську область. Насправді депортація цих та інших, не назва них в указі народів, була проведена вже за кілька років до цього. Указ від 28 серпня 1941 р. оголосив про «переселення» німців Поволжя під приводом наявності серед них «диверсантів» і «шпигунів». З жовтня 1943 по червень 1944 р. за «співпрацю з окупантами» були депортовані в Сибір та Середню Азію шість інших народів: кримські татари, чеченці, інгуші, калмики, кара чаївці, балкарці, усього за архівними даними, приведеними Земськовим, бі льше 700 тисяч чоловік. Протягом приблизно десяти років депортовані на роди офіційно ніби не існували. У липні 1949 р. нараховувалося більше двох з половиною мільйонів спецпереселенців. З них німці складали основний ко нтингент (1,1 мли.), «колишні куркулі» - невелику частку репресованих (5% від загального числа).
Політика репресій проти деяких національностей і відмови від задово лення їх національних сподівань у відомому значенні була продовжена в «про мові Перемоги», вимовленій Сталіним 24 травня 1945 р. Піднімаючи тост не за радянський, а за російський народ, Сталій пояснив, що останній - «прові дна сила Радянського Союзу» - зіграв вирішальну роль у війні. Своїм «ясним розумом», «стійким характером» і «терпінням» він заслужив право бути ви знаним вождем «найбільш видатною нацією з усіх націй, що входять до скла ду Радянського Союзу».
Промова Сталіна означала відмову від колишньої концепції російсько го народу як першого серед рівних на користь його дореволюційного бачен ня як народу-просвітителя і заступника. Разом з тим, Сталін, по суті, лише повернувся до ідей, які він відстоював всупереч Леніну в 1922 р. у своєму проекті автономізації, де Росія грала роль центру системи. Ця концепція була «історично обґрунтована» у другій половині 40-х рр. прославлянням мину лого російського народу і ревізією історії його відносин з іншими народами СРСР. Як і в 30-х рр., до створення нової історії країни партія підключилася неповоротко і грубо. У 1946 р. був закритий «Історичний журнал», визнаний нездатним розробити новий підхід до історії. Створені замість нього «Пи тання історії» в свою чергу в 1949 р. зазнали жорстокої чистки. Історикам було настійно рекомендовано «уникати недооцінки впливу Київської Русі на Західну Європу» і «показувати дійсно прогресивний аспект історичного вне ску російського народу в розвиток людства».
До роботи були залучені і представники природознавства. Сесія Акаде мії наук СРСР, що відбулася 5-10 січня 1949 р. в Ленінграді і була присвячена 225-й річниці заснування Російської Імператорської Академії Наук, «остато чно» довела історичну перевагу російської науки. їй був приписаний пріоритет наступних відкриттів: радіо, лампа розжарювання, трансформатор, лі га к, парашут, передача електроенергії. Таким же чином Ломоносов став пер шовідкривачем закону збереження енергії. Якщо російське минуле звеличу валося у всіх своїх аспектах (стародавність заселення, рівень цивілізації, до сягнення в області мистецтва й науки, військові перемоги, просвітницька ді яльність), то політичні і культурні звершення, які відносилися до далекого минулого неросійських народів, повинні були затушовуватися на фоні воз величень наданого росіянами благодіяння. Дореволюційна історія цих наро дів зображалася як безперервно міцніюча дружба між ними та російським народом, а царська імперія подавалася аж ніяк не «в'язницею народів», а ти глем, в якому виплавлялася єдність народів, зібраних разом завдяки їх коло нізації російським народом, який відкрив до того ж перед інородцями рево люційну перспективу. У рамках цього нового бачення національні рухи опо ру царизму, що колись визнавалися «прогресивними», могли тільки засуджу ватися. Після чотирьох років пожвавлених дискусій імам Шаміль, ватажок руху за незалежність Кавказу в першій половині XIX в., був визнаний «анг лійським шпигуном», а рух - «реакційним». Наслідком цієї «історичної» дис кусії, проведеної Інститутом історії АН СРСР, стала глибока політична кри за в Грузії. 1 квітня 1952 р. Пленум ЦК КП(б) Грузії, проведений в присутно сті спеціально прибулого з Москви Берії, змістив усе керівництво республі ки, що перебувало при владі з 1938 р. Нове керівництво на чолі з А.Мгеладзе почало крупномасштабні чистки, які торкнулися більше ніж 400 секретарів міськкомів та райкомів партії, переважної більшості партійних кадрів на мі сцях. У 1951 р. критиці з центру був підданий національний епос мусульман ських народів: азербайджанська епопея «Деде Коркут», узбецька «Альпа-миш», казахський епічний цикл «Бр Саїн», «Шора Батир» і «Кобланди Ба тир», киргизький епос «Манас», які були осуджені за їх «клерикальну й анти народну» спрямованість і заборонені. У більшості мусульманських респуб лік національна інтелігенція мовчки прийняла цей удар по культ.урній спад щині. Виключення склала Киргизія: навіть в партійних організаціях бурхли ва полеміка з приводу заборони «Манасу» продовжувалася кілька місяців.
2. Жданівщина
Одночасно з «обмеженнями» неросійських народів в 1946 р. була розго рнута кампанія по відновленню дещо ослабленого під час війни контролю за інтелектуальним життям країни, Інтелігенція сподівалася, що тенденції, які намітилися в роки війни, отримають подальший розвиток у мирний час. Однак надії ліберальних сил були швидко розвіяні. Літом 1946 р. влади роз горнули широкий наступ проти будь-якого вияву інтелектуальної творчості, де виявлялися так звані «закордонний вплив», «західне занепадництво», «метафізичні тенденції», «антиросійський партикуляризм», «дрібнобуржуазний індивідуалізм» і «мистецтво для мистецтва». Ідеологічне керівництво цією кампанією здійснювалося особисто Ждановим з таким завзяттям, що вона була охрещена її жертвами «жданівщиною». Однак і після смерті Жданова ця кампанія продовжувалася з не меншою, а можливо, і більшою жорстокіс тю аж до 1953 р. Якщо причини, з яких інтелігенція «прибиралася до рук», були зрозумілі в умовах, коли власті взяли курс на всіляке вихваляння Сталі на, на остаточне створення культу його особи і легенди про нього, то пояс нення вибору конкретного моменту для розгортання наступу викликає певні труднощі. Схоже, однак, що саме серйозна економічна криза літа 1946 р., що знову привела до голоду (особливо сильному на Україні, в Молдавії і Ниж ньому Поволжі), підштовхнула власті до рішення примусити інтелігенцію мовчати. У СРСР, який недавно вийшов переможцем з війни, інтелігенти, звичайно, не повірили б, що засуха - єдина причина голоду в країні, і перед обличчям цього обурливого явища - з кінця XIX ст. голод незмінно віднов лював громадянську свідомість освічених кіл проти влади - критика з боку інтелігенції неминуче перейшла б па економічну політику уряду, відповіда льного в не меншій, а можливо, п більшій мірі, ніж засуха, за катастрофічно низький урожай 1946 р. Першою ознакою зміни в духовному кліматі суспі льства було рішення про створення 1 серпня 1946 р. нового журналу «Пар тійне життя», покликаного контролювати розвиток інтелектуального, нау кового і художнього життя, позначеного з часу перемоги «ідеологічною мля вістю, появою нових ідей та іноземних впливів, які підривають дух комуніз му».
14 серпня ЦК партії обрушився на журнали «Зірка» та «Ленінград» (пе рший отримав догану, а другий був закритий) за те, що вони стали провідни ками «ідеології, чужої духу партії», особливо за публікації творів поетеси А.Ахматової та сатирика М.Зощенко. Через кілька днів останні були виклю чені з Союзу письменників на зборах, де Жданов довго пояснював, що в роз повіді «Пригоди мавпи» (більше, ніж будь-яка інша, поставленій в провину Зощенко) «зображення життя радянських людей, свідомо потворне, карика турне й вульгарне, знадобилося Зощенко для того, щоб вкласти у вуста мав пи паскудненьку, отруєну антирадянську сентенцію щодо того, що в зоопар ку жити краще, ніж на волі, і що в клітці легше дихається, ніж серед радянсь ких людей». Фадєєву, призначеному першим секретарем правління Союзу письменників, було доручено навести порядок в цій організації. 4 вересня нова постанова ЦК піддала критиці «безідейні», тобто без ідеологічних лозунгів, фільми. У ньому були названі три фільми: «Велике життя», оповідання про життя донецьких шахтарів, звинувачене в тому, що в ньому «фальшиво зо бражені партійні працівники», відсутній показ «сучасного Донбасу з його передовою технікою і культурою, створеною за роки сталінських п'ятирічок»; «Адмірал Нахімов» Пудовкіна і друга серія «Івана Грозного» С.Ейзенштейна. Славнозвісний режисер зазнав критики передусім за те, що створив помил ковий образ (як «безхарактерної людини» «типу Гамлета») царя, який фігу рував відтепер серед великих будівників російської держави поруч з Петром Великим і... Сталіним.
Новий тижневик «Культура й життя» отримав завдання перевірити, чи дійсно наука, література, мистецтво, кіно, радіо, музика, преса, музейна справа «поставлені па службу комуністичного виховання маси». У кінці 1946 р. «Культура й життя» почала кампанію проти «декадентських тенденцій» в театрі і зажадала виключити з репертуару всі п'єси зарубіжних драматургів. 24червня 1947 р. Жданов провів нараду філософів, на якійдобився засудження «Історії західної філософії» Г.Алексапдрова, який керував до цього Агітпро пом і став у 1946 р. лауреатом Сталінської премії. Згідно із Ждановим, Алек-сандров виявив надмірну терпимість у своїх думках про ідеалістичну, буржу азну і декадентську філософію, «що надихала» боротьбу імперіалістичних держав проти СРСР (за цю відсутність полемічного завзяття його порівняли із «беззубим вегетаріанцем»).
Ще через кілька місяців жданівщипа добралася до музики - сфери, якої вона до нього не торкалася. Приводом послужило виконання в грудні 1947 р. трьох творів, замовлених до тридцятиріччя Жовтневої революції: «Шостої симфонії» Прокоф'єва, «Поеми» Хачатуряна та опери Мураделі «Велика дружба». 10 лютого 1948 р. ЦК ВКП(б) ухвалив постанову «Про декадентсь кі тенденції в радянській музиці», що засуджувала оперу Мураделі, який «не хтував кращими традиціями й досвідом класичної опери взагалі та особливо російської класичної опери, яка відрізняється внутрішньою змістовністю, багатством мелодій і широтою діапазону, народністю, витонченістю, краси вою, ясною музичною формою, що зробила російську оперу кращою оперою в світі». Мураделі, затверджувалося далі, допустив у лібрето опери «історич но фальшиве» трактування відносин між росіянами, з одного боку, і грузина ми та осетинами, з іншого, під час «боротьби за встановлення радянської влади і дружби народів на Північному Кавказі в 1918-1920 рр.». Не менш гострої критики зазнали композитори, «що дотримувалися формалістсько-го, антинародного напрямів»: Прокоф'єв, Шостакович, Хачатурян, М'ясков-ський та інші, які «знизили високу суспільну рочь музики і звузили її значен ня, обмеживши його задоволенням перекручених смаків естетствуючих інди відуалістів». Наслідком постанови стала чистка п Союзу композиторів, «Ан-тиформалістська» кампанія велася протягом усього 1948 р. з великою рішу чістю: майже всі відомі інтелектуали та діячі мистецтва були осуджені, ви ключені з творчих асоціацій і вимушені припинити свою діяльність. Разом з тим на відміну від практики 30-х рр., які, правда, не знали такого в'їдливого контролю за кожною областю духовного життя, більшість підданих остракізму інтелектуалів та діячів мистецтва не були арештовані або відправлені в табори,
З кінця 1948 р. критику «формалістських» тенденцій затьмарило відкрит тя нового шкідливого ухилу: «космополітизму». Проте, формалізм і космо політизм були двома сторонами одного й того ж «підлабузництва перед За ходом». Заборона на контакти і вступ у шлюб радянських громадян з інозем цями стала першим антикосмополітичним заходом. Критика космополітиз му швидко набувала все більш відвертого антисемітського характеру. Газе ти змагалися одна з одною у виявленні «справжніх імен» осуджених космо політів. Кампанія була направлена насамперед проти інтелігентів-євреїв, зви нувачених у «індивідуалістичному і скептичному відособленні», «антиросій-ському космополітизмі», «сіоністській діяльності в інтересах імперіалізму». За таємничих обставин у дорожньому випадку загинув художній керівник Єврейського театру С.Міхоелс. Переслідування почалися після того, як ра дянські євреї продемонстрували свою підтримку створенню держави Ізраїль і вітали приїзд до Москви його першого посла Голди Меїр. Єврейський ан тифашистський комітет, який в роки війни займався збором серед єврейсь ких громад в різних країнах, головним чином в ЄША, фінансових коштів для підтримки Радянського Єоюзу, був розпущений, а його періодичні ви дання, включаючи «Ейпикайт», в якому співробітничали пайвидатніші пред ставники єврейської інтелігенції СРСР і культурні організації - заборонені. Кілька сотень інтелігентів були арештовані. Деякі з найвідомішиих (Фейфер, Перец Маркиш, Бергельсон, Квітко) були відправлені в Сибір і в 1952 р. роз стріляні за обвинуваченням у намірі зібрати євреїв у Криму, звідки були ви селені кримські татари, і організувати там акти саботажу. Оголошення про розкриття в січні 1953 р. «змови вбивць у білих халатах», в якій підозрюва лися кілька медичних світил єврейського походження, остаточно деморалі зували радянських євреїв, що протягом кількох тижнів із дня на день чекали рішення про загальну депортацію.
Ідеологічний контроль був поширений па всі сфери духовного життя. Так же упевнено, як в історії і філософії, партія виступала як законодавець і в мовознавстві, біології та математиці, засуджуючи деякі науки як «буржуаз ні». Гака доля спіткала хвильову механіку, кібернетику та психоаналіз.
У 1950 р. Сталін взяв особисту участь в дискусії про мовознавство, ви ступивши зі статтею «Марксизм і проблеми мовознавства» проти теорій М.Марра. Сталін намагався довести, що мова є сукупністю словесних по дразників, які дозволяють направлено викликати у людини відповідні психі чні реакції та дії. Лінгвістичні проблеми були лише приводом, щоб підняти питання взаємовідносин між надбудовою та базисом радянського суспільст ва, що дозволило Сталіну ще раз заявити про абсолютну необхідність непо рушної та всесильної держави в СРСР. Через два роки в «Листі товаришеві Холопову», опублікованому в «Правді» 2 серпня 1952 р., він повернувся до цієї теми, відкрито оголосивши неправильною висунену Енгельсом в «Анти-Дюрінгу» тезу про відмирання держави після революції, оскільки капіталіс тичне оточення не було знищене, а соціалістична революція реально перемо гла тільки в одній країні.
Зовсім інше значення носила дискусія про біологію. Вона була пов'язана з економічними, насамперед сільськогосподарськими, труднощами країни і торжеством псевдонаучної теорії про спадковість шарлатана Т. Лисенко, який обіцяв Центральному Комітету «і особисто товаришеві Сталіну» в мінімаль ні терміни забезпечити достаток сільськогосподарських продуктів. Кар'єра Лисенко почалася в лютому 1935 р. па II з'їзді колгоспників-ударників, де він, тоді молодий агробіолог, обручишся па «куркулів від науки». Дуже шви дко він був призначений президентом Всесоюзної академії сільськогосподар ських наук імені В.І.Леніна, звідки вигнав справжніх генетиків, своїх науко вих опонентів, і домігся в 1940 р. арешту знаменитого генетика й ботаніка М.Вавилова, який помер у в'язниці в 1943 р. Війни та переслідування генети ків та біологів, розпочаті напередодні, були з подвоєною енергією відновле ні в 1947-1948 рр. Під впливом Лисенко ЦК нав'язав таку інтерпретацію ро зуміння мінливості, яка з'єднувала марксистський детермінізм із визнанням можливості впливати на людську природу. Сесія сільськогосподарської ака демії, скликана в серпні 1948 р., послужила сигналом/для переслідування всіх генетиків та біологів-«менделістів» (серед яких було багато євреїв). Академі ки А.Жебрак, П.Жуковський, Л.Орбелі, О.Сперанський, І.Шмальгаузен та їх учні - загалом кілька сотень дослідників - були звільнені з Академії та зі своїх факультетів. У країні була заборонена генетика Мепделя, а також всі галузі знання, які розглядали ту або іншу форму невизначеності: квантова фізика, теорія ймовірності, статистичний аналіз в соціології і т.д.
Лисенківщина була вираженням політики партії по відношенню до всього наукового знання, тріумфом тієї волюнтаристської псевдонауки, яка дозво ляла керівництву країни, що знаходиться на грані голоду, стверджувати, що радянське сільське господарство в найближчому майбутньому чекає вража ючий підйом. Лисенківщина надихала абсурдні «сталінські плани перетво рення природи», а також «плани перетворення людини», під якими «фахівці з психології» типу академіка К.Викова розуміли систематичне застосування теорій Павлова для створення «нової людини».
3. Апогей системи концтаборів
Ідеологічне і політичне посилення 1945-1953 рр. привело до розростан ня репресивних органів і концентраційної системи. З 1946 р. діяльність з охо рони порядку і придушення інакомислення здійснювалася двома органами, чиї права та обов'язки залишалися туманними і не регламентувалися ніяким законом: Міністерством внутрішніх справ (МВС) та Міністерством держав ної безпеки (МДБ). Численні перестановки в їх керівництві, які відбулися в ці роки, відображали складні перипетії тієї боротьби за владу, якою в політич ному плані був відмічений кінець сталінської ери. У 1946 р., залишаючись заступником Голови Ради Міністрів та членом Політбюро, Берія поступився керівництвом МВС генералу Круглову. МДБ, могутність, якого постійно росла, відійшло до одного з підлеглих Бери Абакумова, заступником якого Круглов працював протягом деякого часу. У листопаді 1951 р. Абакумов був замінений Ігнатьєвим, ставлеником Сталіна. Якщо вірити деяким свідоцт вам, Сталін перестав тоді довіряти Берії і поставив політичну поліцію під посилений контроль «спеціального сектора» свого Секретаріату.
Враховуючи чисельність нових категорій засуджених до таборів (коли шні військовополонені, «ворожі елементи» з регіонів, недавно включених в СРСР, підсобники окупантів, представники народностей, що зазнали масо вої депортації), потрібно визнати, що в післявоєнні роки радянська концент раційна система досягла свого апогею, коли багато які засуджені в 1937-1938 рр. до десяти років таборів без суду отримали повий термін на основі адміністративного рішення. З іншого боку, є підстави вважати, що й смерт ність серед ув'язнених після 1948 р. значно скоротилася завдяки усвідомлен ню владою необхідності «берегти» економічно вигідну робочу силу. Частко ве відкриття архівів ГУТАБу дозволило ряду російських дослідників уточ нити число «населення ГУТАБу», оцінка якого коливалася в історичній та мемуарній літературі від 3 до 15 млн. чоловік. Дані ГУТАБівської бюрокра тії говорять про 2,5 млн. ув'язнених в ВТТ/ВТК на початку 50-х рр., в роки апогею табірної системи. До цієї цифри треба додати ще 2,5 млн. спецпересе-лепців. Що ж до цифри розстріляних або тих, що не «дійшли до пункту при значення» (померлих у «транзиті»), вона залишається досі невідомою.
У порівнянні з попередніми роками організація концентраційної систе ми відрізнялася раціоналізацією використання ув'язнених, створенням для політв'язнів спеціальних таборів і зростанням числа серйозних спроб повс тань ув'язнених.
Можна вважати, що на відміну від післясталінського ГУТАБу, якщо ін формація про насиченість європейської частини СРСР таборами не була си льно зменшена, основна частина таборів знаходилася тоді в найвіддалені-ших і суворих районах нового освоєння - від безводних пустель Середньої Азії до полюса холоду в Якутії. У кінці 40-х рр. радянська концентраційна система мала вже чвертьвікову історію. Місцем, де почалося її формування, були Соловецькі острови. Досить символічним є те, що центром, навколо якого стала створюватися в 1923 р. структура архіпелагу ГУТАБ, послужив великий монастир на цих островах, який до революції був стратегічною фортецею. а потім в'язницею. У кінці 20-х рр. «населення» Соловків було роз кидане по будівництвах залізниць і лісоповалах Карелії, Мурманської, Ар хангельської та Вологодської областей. Першим великим сталінським будів ництвом з використанням ув'язнених стала прокладка Біломоро-Балтійсь кого каналу (1931-1933 рр.). У той же час було розпочато поетапне будівни цтво «Північно-Східної дороги», вздовж якої були розкидані більш або менш постійні табори. Ця транспортна артерія, що бере початок від стратегічного Котласського перехрестя, просувалася зі своїми рейками, лісосіками та руд никами спочатку до Усгь-Вимі, а потім до Ухти, Печори і Воркути. Вона ділилася на дві гілки: одна па Північний Урал, у район Солікамська, а інша -в арктичні райони (Салехард, потім Норильськ), куди в 1939 р. були переве дені останні соловецькі в'язні. У другій половині 30-х рр. ув'язнені почали будувати ще одну лінію від Південного Уралу до Кузбасу, Байкалу (група таборів Озертаб) і Амуру (група таборів Бамтаб). У той же період, принайм ні, центральна частина Казахстану і Колима також покрилися мережею та борів.
Повністю ізольована - дістатися туди можна було тільки морем - Коли ма стала регіоном-символом ГУТАБу. її адміністративний центр і порт при йому ув'язнених - Магадан був побудований ними самими, як і життєво важ ливе Магаданське шосе, яке з'єднувало тільки табори. Видобуток золота в надлюдських умовах, пізніше детально описаних колишніми в'язнями, скла дав основний вид їх занять. У Казахстані ув'язнені почали розробку родо вищ вугілля та мідної руди в районі Караганди. Звідти табори розповсюди лися в Джезказгаи та Екібастуз, що отримали відомість завдяки повстанням, які там сталися в 1953 р. Трохи північніше сільськогосподарське освоєння степів забезпечував Стептаб, що нараховував в 1949 р. 200 тис. ув'язнених.
У складній системі таборів ув'язнені були зайняті переважно на лісопо валі («летючі табори» в тайзі пересувалися разом з лісосіками), в гірничодо бувній промисловості, головним чином (за винятком вугільних шахт Ворку ти й Караганди) в галузях з високою мірою ризику для життя (видобуток урану, свинцю, азбесту, золота, алмазів - більшість цих рудникових таборів, де смертність була особливо високою, відносилася до ПСВТТабу, який роз кидав по величезній території від Якутська, Ногаєвої бухти до гирла Коли ми з центром в Магадані), на будівництві залізниць (залізниця Байкал - Амур, прокладка якої велася ув'язненими з БАМТабу, що нараховував в своїх трьох десятках «табпунктів» кілька сотень тисяч ув'язнених; арктична залізниця Салехард - Ігарка довжиною 1200 км, так і не введена в дію), на будівництві великих дамб (Усть-Кам'яногорськ, Братськ), міст (Комсомольск, Находка, Магадан, Братськ, Норильськ, Воркута, Балхаш, якщо називати тільки най більші), на реалізації таких престижних проектів, як Волго-Донський канал, будівництво якого закінчилося в 1952 р. У 1948 р., в обстановці загальної недостачі робочої сили через понесені у війні втрати, коли особливо постраждало населення найбільш працездатно го віку, власті розпорядилися використовувати ув'язнених більш «економ но» і «рентабельно». У 1945-1948 рр. особливо високою була смертність се ред ув'язнених, відправлених в табори за перебування в німецькому полоні. Цим слабким і хворим людям не вдавалося виконувати норму виробітку бі льше, ніж на 30-40%, за що їм відповідно урізалося харчування. Тому «дохо-дяги», як їх називали на табірному жаргоні, швидко вмирали. Щоб стимулю вати продуктивність праці, з 1948 р. власті дозволили видачу додаткової зар плати «ударникам», також були збільшені пайки для тих, хто виконував но рми виробітку. Економічна рентабельність ГУТАБу дістала різні оцінки: де які (О.Солженіцин, С.Розенфельд) підкреслюють неймовірну дешевизну цієї робочої сили, «оплачуваної» з розрахунку забезпечення її відтворювання; інші (Амальрик, Буковський) наполягають на широкому поширенні всякого роду «приписок», дуже низькій продуктивності табірної робочої сили і величез них витратах на утримання численного і корумпованого табірного персона лу. Як би там не було, «населення» ГУТАБу внесло основний вклад в освоєн ня нових районів, ресурси яких могли б експлуатуватися вільною найманою робочою силою, як це робиться в цей час, правда з дуже великими економіч ними витратами.
У 1948 р. були створені табори «спеціального режиму», в яких у дуже важких умовах містилися особи, засуджені за «антирадянські» або «контрре волюційні акти», у цих людей не залишалося ніяких ілюзій відносно системи. Вони, як правило, пройшли військову службу, вміли поводитися із зброєю і мали абсолютно інший життєвий досвід і світосприймання в порівнянні з «ворогами народу» 30-х рр. - інтелігентами, партійними функціонерами і господарниками, переконаними в тому, що їх арешт - результат жахливого непорозуміння. Здатні чинити опір тиску «карних злочинців», які при посіб-ництві адміністрації завжди тероризували «політичних», ці «нові ув'язнені» перетворили деякі «спецтабори» на справжні осередки повстання і політич ного опору. Саме 1948-1954 рр. були відмічені кількома повстаннями ув'яз нених. Найвідоміші з них сталися в Печорі (1948 р.), Салехарді (1950 р.), Екі бастузі (1952р.), Воркуті і Норильську (1953 р.). Бродіння в таборах, особли во «спеціальних», досягло дуже високого рівня після смерті Сталіна і відсто ронення Берії, тобто навесні і влітку 1953 р. і в 1954 р. Очолений, як і біль шість попередніх заколотів, колишніми військовими, цей рух прийняв від крито політичний характер.
Повстання ув'язнених дали підставу окремим авторам (передусім К.Лефору) стверджувати, що «населення» ГУТАБу складало деякий «соціа льний клас», що особливо експлуатувався і гнобився правлячим класом. Для Солженіцина ГУТАБ був територією особливої «зеківської нації» зі своєю власною культурою, своїми кодексами і законами, мовою, суспшьсвом, стру ктуро ваним у робітничі бригади, для яких призначалася колективна норма виробітку і де застосовувалися принципи колективної відповідальності; сус пільством, розділеним на «політичних» і «карних злочинців», зі складною ієрархією наглядачів, зеків, призначених майстром «сачків», яким вдалося, завдяки тому, що вони володіли якою-небудь рідкою і потрібною спеціальні стю, добитися від адміністрації звільнення від спільних робіт, всесильних блатних («злодіїв у законі» на табірному жаргоні), що зневажали люмпеном-пролег аріатом, «внутрішніх рабів», часто перетворених на пасивних гомосе ксуалістів.
Існування цієї паралельної «нації» не було тільки результатом репресив ної політики, що проводилася відносно окремих осіб і груп, підозрюваних у політичній опозиційності. Воно відображало загальну криміналізацію соці альної поведінки. Всупереч солженіцинському зображенню ГУТА Ву, симво лом якого є інтелігент-дисидент, «політичні» складали меншину табірного населення. У той же час більшість ув'язнених все ж не були «карними злочи нцями» в звичайному розумінні цього слова. Частіше за все в табір попадали звичайні люди за порушення одного із незліченних репресивних законів. Мета законодавства полягала в тому, щоб примусити працювати і дисциплінува ти масу, яка не горіла бажанням брати участь у продовженні функціонуван ня системи і її відтворюванні.
ІІІ. СРСР У ПІСЛЯВОЄННИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ
Міжнародне положення СРСР після війни, в якій він переміг ціною вели ких втрат, було вкрай парадоксальним. Країну було розорено. У той же час її лідери мали законне право претендувати на провідну роль у житті світової спільноти. Безперечно, на Радянський Союз тоді працював своєрідний «ефект Сталінграда» як в суспільній свідомості, так і серед еліти країн-союзників. Але все ж співвідношення сил було для СРСР мало не найгіршим за весь час його існування. Так, він отримував вигоду з окупації величезної території більшої частини Європи, і його армія була за чисельністю на першому місці у світі. У той же час в області деяких видів військової технології і СНІ А, і Вели кобританія далеко обігнали СРСР, промисловий потенціал якого в західних регіонах до того ж поніс величезні втрати.
Таким чином, в наявності була гостра суперечність між видимою ситуа цією і реальним розкладом сил. Радянські керівники ясно усвідомлювали це становище, що примушувало їх переживати сильне почуття уразливості, не зважаючи на те, що СРСР став однією з великих держав. Тим самим вклю чення Радянського Союзу в міжнародну сферу характеризувалося великою нестабільністю. У цій ситуації були можливі два підходи: перший передбачав зусилля по збереженню «великого альянсу», створеного в роки війни, і отри мання перепочинку для реконструкції і розвитку економіки; другий робив ставку на придбання «гарантій безпеки» за допомогою розширення сфери радянського впливу. Ці два взаємовиключаючі підходи, які передбачали про тилежне сприйняття «інших», відбивалися в позиціях, що дискутувалися в партійному керівництві. Перший з них, який захищався в 1945 р. групою Жданова - Вознесенського, виходив з традиційної тези про неминучість роз витку в мирний час «міжімперіалістичних протиріч», передусім між Велико британією та США, які дозволили б СРСР вести, як і в довоєнні роки, вито нчену дипломатичну гру в багатополюсному світі і перешкоджати утворен ню «єдиного імперіалістичного фронту». Другий підхід, підтримуваний Ма-ленковим і Сталіним, виходив з припущень про неминучу кризу, яка змете капіталістичну систему, але відсував її прихід у віддалене майбутнє, визна вав існування можливості урегулювання відносин у двополюсному світі між соціалістичним табором па чолі з СРСР та імперіалістичним табором па чолі з США і підкреслював небезпеку швидкої конфронтації між ними.
Через деяку пасивність західних держав другим підхід, що безпосеред ні,о виражайся у політиці придбання «гарантій безпеки», взяв гору в перші ж місяці після Ялтинської конференції, - [імовірно, за особистого сприяння Ста ліна, який повністю підтримував концепцію зон впливу, був підбадьорений успіхами в Польщі, Румунії та Чехословаччині і бажав домогтися остаточно го визнання СРСР в якості наддержави.
В умовах все більш поляризованого світу ця політика привела в подаль ші роки до утворення блоків, конфронтації, насамперед щодо німецького питання, і до справжньої війни в Кореї. Після поодиноких зіткнень 1945-1946-рр. «холодна війна» увійшла в свою активну фазу влітку 1947 р., коли світ розколовся на два антагоністичних блоки. Проте, посилення напруже ності завжди уміло дозувалося і з одного, і з іншого боку в залежності від того, як кожний табір бачив свою сферу впливу і оцінював свою волю до опору. Так, СРСР виявляв велику обережність і навіть несміливість (Сталін визнає це через кілька років) у своїй політиці по відношенню до китайських комуністів в 1945-1948 рр., вважаючи, що американці розглядають цей регі он як частину своєї сфери впливу. Наштовхнувшись на тверду позицію СІНА та Англії, він відмовився від своїх претензій на Іран і Туреччину. Навпаки, зрозумівши буквально заяву Рузвельта в Ялті про те, що американські війсь ка протягом двох років будуть виведені з Європи, Радянський Союз пішов на ризик у Берліні і виявив непохитну рішучість суворо контролювати, чого б це не коштувало, режими, які він створив па своїх східноєвропейських ру бежах.
1. Нове співвідношення сил в Європі: від Потсдаму до Паризької конференції
Незабаром після Ялтинської конференції Захід був поставлений радян ською стороною перед кількома фактами, що здійснилися:
у Польщі «поляки з Лондону» отримали в «коаліційному уряді» лише другорядні міністерські портфелі; передбачені ж рішеннями конференції ви бори проведені не були;
у Румунії король Міхай був вимушений створити уряд, в якому доміну вали комуністи;
у Чехословаччині Бенешу, після ного візиту в березні 1945 р. до Моск ви, довелося включити в уряд кілька комуністів.
На Потсдамської конференції, що відбулася 17 липня - 2 серпня 1945 р., західні учасники поступилися спільному тиску СРСР та Польщі і погодилися з тим, що польсько-німецький кордон пройде по лінії Одер - Нейсе. Питання про репарації було також вирішене на користь СРСР, який дістав право ви возити не тільки все, що побажає, із своєї окупаційної зони, але й забрати чверть обладнання в західних зонах. США та Великобританія із здивуван ням виявили появу нових радянських вимог: перегляд укладеної в Монтре Конвенції про режим чорноморських проток; повернення СРСР Карського та Ардаганського округів, які межували з Радянською Вірменією і відійшли в 1921 р. до Туреччини; отримання військово-морської бази в Дедеагачі (Фра кія) на Егейському морі.
Лондонська нарада міністрів закордонних справ п'яти країн - членів Ради Безпеки ООН у вересні 1945 р. виявила нові джерела напруженості між СРСР та Заходом. Західні країни поставили Радянський Союз до відому, що вони не підпишуть мирні договори з Румунією та Болгарією до проведення там вільних виборів. Радянська сторона витлумачила цю позицію як відмову від угод, укладених з Черчіллем в жовтні 1944 р., про сфери впливу у Східній Європі. До того ж СРСР продемонстрував на цій нараді набутий «комплекс великої держави», зажадавши виключення Китаю та Франції з усіх перегово рів про мирні договори і надання собі протекторату над Тріполітанією з тим, щоб, як годиться великій державі, забезпечити свою присутність у Середзем ному морі. Після трьох тижнів переговорів СРСР і західні учасники були ви мушені констатувати свою незгоду з більшості питань і домовилися знову зустрітися в грудні у Москві.
У Москві міністри закордонних справ трьох великих держав прийшли до компромісу з питання про Болгарію та Румунію після того, як СРСР пого дився на проведення там нових виборів, тим самим неявно визнавши, що попередні, які дали «вітчизняним фронтам» більшість в 90%, були фальсифіковані. Радянський Союз погодився також на участь «малих країн» у Мир ній конференції, яка повинна була відбутися в Парижі літом 1946 р.
Проте, кількома тижнями пізніше радянська дипломатія підтвердила свій намір вирішувати великі міжнародні проблеми тільки з США (показово, що з кінця 1945 р. контакти між Сталіним та Еттлі, який змінив Черчілля на по сту прем'єр-міністра Великобританії, ставали все більш епізодичними). У лютому 1946 р. Молотов, зокрема, заявив, що СРСР - одна з двох найбіль ших країн світу і ніяке міжнародне питання не може бути вирішене без його участі.
Зберігаючи свою прихильність політиці розділу сфер впливу, протиста вленої американському проекту колективної безпеки, який відводив ООН центральне місце в урегулюванні конфліктів, СРСР постарався зміцни ти свої позиції в Ірані, оскільки до цього моменту політика отримання «га рантій безпеки» приносила свої плоди.
З 1941 р. Іран знаходився під спільною окупацією Великобританії та СРСР, що зобов'язалися вивести свої війська протягом шести місяців після закінчення війни. Однак Радянський Союз виявляв явний намір надовго вла штуватися н Ірані. У вересні 1944 р. він безуспішно спробував створити змі шану радяпсько-ірапську нафтову компанію. У той же час Радянський Союз підгримував партію Гуде, яка об'єднувала значну частину противників існу ючого режиму, і сепаратистські рухи курдів і азербайджанців, маючи на меті або послабити центральну владу в Тегерані і поставити її в повну залежність від Туде, або анексувати північні провінції, що межували з радянським Азер байджаном. У грудні 1945 р. за радянської підтримки на півночі Ірану були проголошені Автономна Республіка Азербайджан і Курдська Народна Рес публіка. Не домігшись у Раді Безпеки, де розглядалося це питання, прийнят ного для себе рішення, Великобританія направила додаткові військові кон тингенти на південь Ірану. В обмін на створення змішаної радянсько-іран ської нафтової компанії Радянський Союз погодився вивести свої війська (тра вень 1946 р.). Наприкінці 1946 р. Іран денонсував договір про нафтовидобу ток, відновив контроль над північною частиною своєї території, придушив ши курдських та азербайджанських сепаратистів, на що СРСР вважав за кра ще не реагувати, щоб не втягуватися в цьому районі в силовий конфлікт із США та Англією.
Коли іранська криза досягла своєї кульмінації (початок березня 1946 р.), Черчілль виголосив у Фултоні (Міссурі) в присутності президента Трумена свою знамениту промову про «залізну завісу». Ця промова, основні поло ження якої розділялися на Заході далеко не всіма, особливо англійськими лейбористами, які знаходилися тоді у влади, проте, свідчила про початок нового й важливого етапу в усвідомленні Заходом реальності загрози «ра дянського експансіонізму». Перед обличчям цієї небезпеки тільки тверда політика - така, до якої Великобританія прибігла в наступні тижні в Ірані мала шанси виявитися результативною.
Паризькі конференції квітня 1946 р. і Мирна конференція, що проходи ла у французькій столиці з 29 липня по 15 жовтня 1946 р., були присвячені головним чином урегулюванню німецької проблеми. Вони не привели пі до якого зближення західних і радянських позицій, за винятком питання при репарації. Тим часом держсекретар США Бірнс оголосив у Штутгарті, що на думку американського уряду, настав момент передати німецькому народе відповідальність за ведення своїх власних справ, надати Німеччині можли вість знайти самостійність в економічній області. Бірнс далі навіть заявив що «велика трійка» не приймала на себе в Потсдамі ніяких остаточних зоби в'язань про західний кордон: Німеччини. Зі свого боку СРСР приступив дп активної «денацифікації» своєї окупаційної зони, аграрної реформи, пащо налізації промислових підприємств і створення змішаних радянсько-німець ких підприємств, які працювали виключно па СРСР (після плутанини, етво реної вивозом обладнання з німецьких заводів, перевага була віддана цьому варіанту). Хоча СРСР незмінно підтверджував свою прихильність ідеї воз з'єднання демократизованої та демілітаризованої Німеччини, зростаюча не відповідність політичних та економічних структур в західних і радянських окупаційних зонах робила цю операцію все більш ілюзорною.
Після невдачі Мирної конференції відносини між західними країнами та СРСР ще більше погіршилися через пряму допомогу, що надавалася Ют славією, Болгарією та Албанією, які знаходилися в зоні радянського вплину, комуністичному партизанському руху в Греції, і через тиск СРСР на Туреч чину, від якої Радянський Союз вимагав разом з ним взяти участь в охороні проток, «щоб перешкодити їх використанню іншими державами в цілях, по рожих причорноморським державам». США енергійно відреагували па це. направивши вражаючу військово-морську армаду в східний сектор Серед земного моря. Рішучість Трумена, яка була підтримана Парижем і Лоидо ном і спиралася на американську атомну монополію, принесла той же ефек і що й жорстка позиція Великобританії в іранському питанні. Зрештою, і ре цька і турецька кризи зіграли в історії «холодної війни» роль, яка далеко перевершила ставки, що були зроблені конфліктуючими сторонами. По су 11 вони послужили прямим джерелом доктрини Трумена, яка стала першим кроком до оформлення американських зобов'язань відносно Європи, до сню рення НАТО.
Щоб спробувати врегулювати невирішені Мирною конференції ю про блеми, нова нарада міністрів закордонних справ зібралася в Москві 1(1 пере зня 1947 р., напередодні викладу Труменом конгресу своєї доктрини скопо мічної допомоги «вільним народам, що чинять опір спробам закабапеїпіч і боку озброєної меншості, або зовнішньому тиску» (першими отрпмали американську допомога Туреччина і Греція). У Москві дискусія розвернулася з кількох фундаментальних питань німецької проблеми. Молотов відкинув американську пропозицію про укладення договору про нейтралітет Німеч чини. Генерал Маршалл, якого Трумен щойно поставив на чолі держдепар таменту, відхилив нове радянське прохання про репарації. Америка, заявив він, проти політики перетворення Німеччини на «притулок для бідних у центрі Європи». Сторони не прийшли до згоди і з питання про державний устрій майбутньої Німеччини. З невдачі московської конференції американці зро били для себе безперечний висновок про необхідність без гаяння часу пов'я зати західні окупаційні зони із західноєвропейськими державами економіч ними і навіть політичними угодами. 5 червня Маршалл виклав у Гарварді основні напрями економічного плану, покликаного «допомогти європейцям знову знайти економічне здоров'я, без якого неможливі стабільність та мир». У червні в Парижі була проведена конференція, відкрита для всіх країн, в тому числі і СРСР. Абсолютно несподівано для всіх 26 червня у французьку столицю прибув Молотов у главі делегації, кількість членів якої і їх ранг да вали привід для оптимістичних прогнозів. Однак через три дні радянські пред ставники висловили свою принципову незгоду з американським проектом: вони погоджувалися па двосторонню допомогу без попередніх умов і конт ролю, але заперечували проти колективного підприємства, здатного поста вити під сумнів винятковий вплив СРСР у Східній Європі та збільшити здіб ність Західної Європи до опору. У той же час вони постаралися зменшити психологічний ефект, викликаний пропозицією Маршалла, шляхом порів няння величезних потреб післявоєнної Європи і обмежених можливостей США. Зрештою, 2 липня Молотов перервав переговори, заявивши, що «по ставлені під контроль» європейські країни втратять ради задоволення «по треб і бажань деяких великих держав» свою економічну і національну неза лежність. Тим часом деякі східноєвропейські країни, в тому числі Польща і Чехословаччина, прийняли запрошення на міжнародну конференцію, скли кану 12 липня в Парижі для обговорення плану Маршалла.
Однак через кілька днів під тиском СРСР спочатку Польща, а потім і Чехословаччина оголосили, що вони не будуть представлені в Парижі. У Чехословаччині комуністи вже контролювали, крім поста Голови Ради Мі ністрів, міністерства внутрішніх справ і національної оборони і могли в будь-який момент захопити всю владу в державі. Та й громадська думка в країні після Мюнхену більше довіряла слов'янському старшому брату, ніж захід ним демократіям. 10 липня чехословацький уряд пояснив, що його участь у конференції могла бути витлумачена «як акт, направлений проти СРСР». 11 липня Румунія, Угорщина, Албанія і Фінляндія також заявили про свою від мову; таким чином, саме липнем 1947 р. потрібно датувати розкол Європи: з одного боку - «клієнти» США, з іншого - сателіти Радянського Союзу.
2. Біполяризація світу і «холодна війна».
Погіршення міжнародного клімату продовжувалося протягом усього 1947 р., відміченого все більш помітним втягуванням східноєвропейських країн в орбіту СРСР. У 1947 р. оформлення режимів «народної демократії» вступило у свою другу фазу: після інтермедії «коаліційних урядів» (1945-1946 рр.) влада переходила до комуністів. У Румунії в грудні король Міхай відрікся від престолу па користь Народної республіки. У Болгарії, де колиш ній керівник Комінтерну Дімітров, повернувшись з СРСР, створив у листо паді 1946 р. уряд з комуністичною більшістю, влітку 1947 р. була прийнята Конституція, скопійована з радянської. У кінці серпня був страчений лідер Аграрної партії Болгарії Н.Пєтков, герой антифашистського Опору. У Поль щі сформований у 1945 р. коаліційний уряд пішов у відставку після виборів у січні 1947 р.; комуніст Берут став президентом республіки, а Гомулка зайняв пост Генерального секретаря комуністичної партії. Вибори в Угорщині (сер пень 1947 р.), майстерно проведені комуністом - міністром внутрішніх справ Л.Райком, завершилися поразкою Селянської партії. Комуністи вирішили, що отримані на виборах 22% голосів, які робили їх першою партією в країні, дали їм право захопити всі ключові пости в уряді, що вони й зробили. Тільки Чехословаччина, хоч і поступилася радянському тиску з питання про план Маршалла, продовжувала, здавалося, чинити опір встановленню комуніста ми повного контролю над державою.
Наступну фазу формування «блоків» пройшло наприкінці вересня 1947 р., коли представники шести компартій країн Східної Європи і двох наймогут-ніших західноєвропейських комуністичних партій (Франції та Італії) зібра лися з ініціативи СРСР в замку Шклярська Пореба (Польща), щоб створити Комінформ - спільне інформаційне бюро із штаб-квартирою у Белграді, по кликане забезпечити обмін досвідом і, у разі необхідності, координацію дія льності компартій на основі взаємної згоди. На Заході звістка про створення Комінформу була, природно, сприйнята як відродження Комінтерну. На ділі ж є серйозні підстави вважати, що, за задумом Сталіна, цей крок вже тоді готував «відлучення» Югославії, сіючи сім'я розбрату між її представника ми, спеціально поставленими на друге місце в ієрархії міжнародного комуні зму, та всіма іншими.
Як би там не було, радянський блок виглядав вражаючим монолітом, а народження Комінформу - оголошенням війни західній цивілізації. До речі, саме таким чином заява, яка була опублікована по закінченні зустрічі і по вторювала основні тези доповіді Жданова, представляла міжнародне стано вище. Згідно з ним, у світі сформувалися два табори: з одного боку, імперіа лістичний і антидемократичний табір, з іншого, антиімперіалістичний і де мократичний табір, основна мета якого полягає в ослабленні імперіалізму, в посиленні демократії і ліквідації залишків фашизму. Заява різко критикува ла тих соціалістичних лідерів, які «приховували розбійницький характер ім періалістичної політики під маскою соціалістичної фразеології». Теорія «двох таборів» поховала спроби Бенеша та Масаріка зберегти хороші відносини з обома сторонами. Парламентські вибори в Чехословаччині повинні були від бутися в травні 1948 р. Всі чекали відступу комуністів, на яких значна части на громадської думки покладала відповідальність за важку продовольчу кри зу. Усвідомлюючи навислу над ними загрозу, комуністи постаралися ще більш зміцнити своє панування у профспілках, армії та поліції. На початку лютого 1948 р. міністр внутрішніх справ комуніст Нозек призначив кількох комуніс тів на вищі пости до органів державної безпеки. На знак протесту і з метою примусити уряд провести дострокові вибори 12 міністрів із помірних подали у відставку. Голова Ради Міністрів комуніст Готвальд звернувся за допомо гою, погодивши цей крок із заступником міністра закордонних справ СРСР Зоріпим, який знаходився тоді в Празі, до робітничої озброєної міліції, чий виступ забезпечив остаточну перемогу комуністів. 25 лютого Беиеш посту пився тиску вулиці, піддашші комуністам усі важливі пости в уряді, за винят ком портфеля міністра закордонних справ, залишеного за Я.Масаріком (але той покінчив життя самогубством 10 березня). На виборах, що відбулися 30 травня за єдиним списком, перемогли комуністи. 8 червня Бенеш подав у від ставку. Хоч «празька операція» і не внесла яких-пебудь значних змін в геопо-літичну ситуацію, вона отримала величезний резонанс у світі. 5 березня 1948 р. генерал Клей відправив із Берліна телеграму, дуже характерну для тривож ної обстановки, що панувала в той момент: «Вже кілька тижнів я відчуваю, що в радянській позиції відбуваються приховані зміни, які примушують мене думати, що війна може вибухнути з драматичною раптовістю». Центрально му розвідувальному управлінню США було потрібно десять днів, щоб підго тувати для Трумена доповідь із висновком про неможливість виникнення вій ни в найближчі 60 днів.
Конфронтація СРСР і Заходу піднялася ще на один рівень влітку 1948 р. через події, пов'язані з блокадою Берліна. Невдача конференції «останнього шансу» з німецької проблеми (Лондон, листопад - грудень 1947 р.) приско рила процес утворення Західної Німеччини. На знак протесту проти рішення західних держав про організацію виборів у західнонімецькі засновницькі збо ри, маршал Соколовський, радянський представник у міжсоюзницькій Раді по контролю за Берліном, 20 березня вийшов із цього органу, що привело до ліквідації чотиристоронньої адміністрації Берліна. Була збережена тільки комендатура, яка управляла муніципальною діяльністю. 31 березня радянсь ка сторона встановила контроль за комунікаціями між Західним Берліном і Західною Німеччиною, щоб примусити західні держави залишити колишню столицю - аванпост капіталізму, який М.Хрущов через тринадцять років по рівняє з «раковою пухлиною».
Західні країни відповіли на це випуском нової грошової одиниці - мар ки, загальної для їхніх трьох зон. У свою чергу СРСР через кілька днів увів нову грошову одиницю в своїй зоні, заявивши, що вона буде мати ходіння у всьому Берліні. Наступного д»їя (24 червня) радянська сторона повністю бло кувала західні зони в Берліні. Маршал Соколовський відкрито заявив, що «технічні труднощі» в пересуванні між Берліном і Західною Німеччиною збе режуться доти, доки Вашингтон, Лондон і Париж не відмовляться від свого проекту створення «трьохзонного» уряду. Захід був вимушений організува ти «повітряний міст», яки і і забезпечував місто біля року, до 12 травня 1949 р., коли блокаду було, нарешті, знято. На Раді чотирьох міністрів закордонних справ, що проходила в Парижі з 22 травня по 20 червня ! 949 р., Вишинський, який замінив Молотова на посту керівника радянської дипломатії, відкинув проект самостійності трьох західних зон. У відповідь па створення 23 травня Федеративної Республіки Німеччини скликані в Східному Берліні Народні збори прийняли Конституцію «демократичної неподільної Німеччини». Че рез кілька місяців, 7 жовтня 1949 р., була проголошена Німецька Демократи чна Республіка, якій Радянський Союз передав усі громадянські правомоч ності.
3. Радянеько-югославськиії розрив та його наслідки
У світі, що розвивався, здавалося, у бік створення монолітних «блоків», раптовий розрив між СРСР та Югославією, про який стало відомо весною 1948 р., виявив наявність сильної напруженості і розходження інтересів все редині «соціалістичного табору». Радяпсько-югославська злагода, дуже тіс на в момент закінчення війни, яка символізувалася Договором про дружбу та взаємодопомогу від 11 квітня 1945 р., з кінця 1947 р. почала давати тріщи ни. Сталіна дратувала незалежність Тіто, чия сильна індивідуальність конт растувала із сірою безликістю інших комуністичних лідерів Східної Європи. Не був позбавлений Тіто й певних амбіцій. Він не тільки заперечував прина лежність Трієсту Італії, півдня Карінтії - Австрії і частини Македонії - Греції, але й домігся того, що Албанія майже повністю перебувала під його впли вом. Тіто розраховував на створення балкапської федерації, яка об'єднала б для початку Югославію та Болгарію. У разі успіху задуму і приєднання ін ших країн до федерації, виникла б реальна можливість того, що Тіто стане її безперечним лідером. Все це викликало підозру у Сталіна. У кіпці 1947 р, Тіто та Дімітров оголосили у Бледе про своє рішення розпочати поетапне здійснення ідеї федерації. 28 січня 1948 р. «Правда» опублікувала статтю, де затверджувалося, що вищеназваним країнам не потрібна ніяка, в будь-якому випадку помилкова і штучна, федерація. 10 лютого Сталін скликав радянсь-ко-болгаро-югославську нараду, на якій, зайнятий позицію, протилежну висловленій два тижні тому «Правдою» думці, наполягав па створенні бол-гаро-югославської федерації, безсумнівно розраховуючи, що за допомогою більш піддатливих болгар він отримає можливість краще контролювати дії Белграда. 1 березня Югославія відхилила радянську пропозицію про ство рення федерації з Болгарією. З березня по червень криза, яка супроводжува лася обміном секретними нотами, продовжувала загострюватися: Тіто вивів з уряду двох прорадянських міністрів і відмовився з'явитися як обвинуваче ний перед Комінформом; Сталін у свою чергу відкликав із Югославії радян ських фахівців і пригрозив припинити економічну допомогу. Нарешті, 29 червня був опублікований документ, в якому інші члени Комінформу, зібра вшись у Бухаресті, засуджували Комуністичну партію Югославії. Спільна заява особливо підкреслювала нетерпимість «ганебного, чисто турецького терористичного режиму» Тіто і закликала «здорові сили» КПЮ примусити своїх керівників «відкрито й чесно визнати свої помилки і виправити їх», у разі ж відмови - «змінити їх і висунутії нове інтернаціоналістичне керівницт во КІНО». Однак, югославські комуністи зберегли єдність і пішли за своїм лідером. І Іаслідки розриву були важкими для Югославії, оскільки всі її еко номічні угоди із східноєвропейськими країнами були анульовані і вона ви явилася в блокаді. Проте, па V з'їзді КИЮ, який відбувся в липні 1948 р.. радянські обвинувачення були одностайно знехтувані, а політика Тіто отри мала повну підтримку. Розуміючи, що його надії па капітуляцію не виправ довуються, в серпні 1949 р. Сталін вирішив денонсувати договір, укладений в квітні 1945 р. Тепер югославський уряд на чолі з «гітлерівсько-троцькістсь-ким агентом» розглядався як «противник і ворог». 25 жовтня 1949 р. дипло матичні відносини між СРСР і Югославією були розірвані.
Обвинувачення у «тітоїзмі» зіграли - як і «холодна війна» - важливу роль у згуртуванні радянського блоку, рості виключень із партій і процесів проти комуністів, багато з яких були учасниками руху Опору, звинувачених у наці оналізмі. «Відношення до СРСР - пробний камінь для кожного комуніста», -заявив у грудні 1949 р. Сланський, Генеральний секретар Компартії Чехос-ловаччини. З 1949 по 1952 р. в країнах народної демократії під контролем або за прямою участю «радників» із сталінського МДБ пройшли дві хвилі чисток. Перша була направлена проти «національних» політичних лідерів, замінених «москвичами» - людьми, своїм минулим більш тісно пов'язаними з СРСР. Друга, в якій «космополітизм» був головним критерієм для засу дження й арештів, ударила по комуністах переважно єврейської національ ності; їх основний злочин полягав у тому, що, будучи в минулому членами інтербригад або працюючи в Комінтерні, вони були свідками сталінських методів «чистки» кінця 30-х рр., застосованих тепер у комуністичних партіях східноєвропейських країн.
Під час першої хвилі (літо 1948-1949 р.) були «вичищені»: в Польщі -Гомулка, замінений на посту Першого секретаря Компартії Берутом; в Уго рщині - Райк (страчений) і Кадар (ув'язнений ); в Болгарії - Костов (страче ний); в Словаччині - Клементіс (страчений). Друга хвиля «вичистила»: в Че-хословаччині - Сланського (страчений з тринадцятьма іншими обвинуваче ними, з яких одинадцять були євреї, після відкритого процесу, який нагаду вав московські); в Румунії - видну діячку Ганну Паукер, єврейку за націона льністю, незважаючи на те, що в попередні роки вона користувалася актив ною підтримкою Москви і зіграла головну роль в боротьбі проти Тіто. Що денна критика «гітлерівсько-фашистського тітоїзму», полювання за ухиль никами всіх мастей, що велася з таким же істеричним озлобленням, як і боро тьба з троцькізмом у 30-х рр., повинні були показати неможливість будь-якого іншого шляху до соціалізму, крім обраного СРСР.
4. Апогей «холодної війни».
1949-1950 рр. стали, безсумнівно, кульмінацією «холодної війни», озна менованої підписанням 4 квітня 1949 р. північноатлантичного договору, чий «відкрито агресивний характер» невпинно викривався СРСР, війною в Ко реї та переозброєнням Німеччини. 1949-й був «дуже небезпечним» роком, оскільки СРСР вже не сумнівався, що американці надовго залишаться в Єв ропі. Але він же приніс радянським керівникам і задоволення: успішне ви пробування першої радянської атомної бомби (вересень 1949 р.) і перемога китайських комуністів.
На відміну від своєї політики, яка проводилася в інших районах світу, на Далекому Сході СРСР з 1945 р. діяв дуже обережно. Вступ Червоної Армії у війну проти Японії в серпні 1945 р. дозволив йому відновити в цьому регіоні позиції, втрачені в 1905 р. царською імперією. 15 серпня 1945 р. Чан Кайши погодився з радянською присутністю у Порт-Артурі, Дайрені та Маньчжу рії. За радянської підтримки Маньчжурія стала автономною комуністичною державою, яку очолив Гао Ган, який, очевидно, був тісно пов'язаний із Ста ліним. Наприкінці 1945 р. останній закликав китайських комуністів пороз умітися з Чан Кайши. Ця позиція була кілька разів підтверджена в 1946-1948 рр. Той факт, що, починаючи з літа 1947 р., політична й військова си туація змінилася на користь китайських комуністів, загалом не змінив стри маного відношення радянського керівництва до китайських комуністів, які не були запрошені па нараду, присвячену заснуванню Комінформа. Цій стри маності можна дати кілька пояснень: розуміючи американські наміри відно сно Японії, радянське керівництво розглядало Далекий Схід як переважну сферу впливу США (на відміну від Європи). Але чи не побоювалося воно також, що у разі перемоги китайських комуністів виникне новий полюс ко мунізму? У цьому значенні потрібно визнати непослідовність політики, на правленої проти Тіто, що дозволяло Мао Цзедуну зміцнювати свою незале жність. Показово, що радянська преса майже не помітила вирішальний на ступ китайських комуністів влітку 1949 р., оскільки була дуже зайнята звіта ми про викриття незліченних «гітлерівсько-троцькістсько-тітоїстських» змов у Східній Європі.
Ентузіазм СРСР з приводу «китайських братів по зброї» проявився тіль ки після остаточної перемоги Мао Цзедуна. 23 листопада 1949 р. СРСР вста новив дипломатичні відносини з Пекіном і Вишинський заявив в ООН, що тепер його країна не визнає націоналістичний Китай. Після важких двоміся чних переговорів 14 лютого 1950 р. в Москві Мао Цзедун підписав із Сталі ним Договір про взаємодопомогу терміном на тридцять років. Радянський Союз зобов'язався відмовитися у дворічний термін від усіх своїх прав у Ма ньчжурії і протягом п'яти років повернути Дайрен і Порт-Артур, надати Китаю позику в 300 мли. доларів, освоїти Синьцзяп силами змішаних фірм з переважанням радянського фінансового і технічного капіталу. Тривалість переговорів, скромна сума кредиту, термін, передбачений для передачі Ма ньчжурської залізниці і портів, підкріплюють гіпотезу, згідно з якою Моск ва, перш ніж прийняти на себе більш серйозні зобов'язання, хотіла побачити, яку політику обере Мао. Спільна ворожість по відношенню до США була, безсумнівно, одним із основних чинників згоди. Те, що це так, було відкрито підтверджено кількома тижнями пізніше: коли Рада Безпеки відмовилася виключити націоналістичний Китай з ООН, СРСР вийшов з усіх її органів (до серпня 1950 р.).
Саме завдяки відсутності СРСР Рада Безпеки змогла 27 червня 1950 р. прийняти резолюцію про введення американських військ до Кореї, де північ ні корейці за два дні до цього перетнули 38-у паралель. Згідно з деякими су часними версіями, до цього кроку Північну Корею підштовхнув Сталін, який не вірив в можливість дій у відповідь США після того, як вони «покинули» Чан Кайши, і хотів скласти конкуренцію Мао на Далекому Сході. Проте, коли Китай у свою чергу вступив у війну на боці Північної Кореї, СРСР, наштовхнувшись на тверду позицію США, постарався зберегти локальний характер конфлікту. Після зміщення войовничого генерала Макартура на пруженість навколо корейських подій зменшилася. 23 червня 1951 р. постій ний представник СРСР в ООН Малік, який за два роки до цього вів перего вори з питання про блокаду Берліна, запропонував, щоб «воюючі сторони почали дискусію про припинення вогню і досягнення перемир'я». Перегово ри з цього питання увінчаються успіхом тільки через два роки, після смерті Сталіна.
У більшій мірі, ніж конфлікт у Кореї, «головним болем» радянської зов нішньої політики на початку 50-х рр. було питання про інтеграцію ФРН у західну політичну систему та її переозброєння. Використовуючи глибокі роз ходження між західними державами з цієї проблеми, радянська дипломатія мала можливість вправно маневрувати. 23 жовтня 1950 р. міністри закордон них справ східноєвропейсько-о табору, що зібралися у Празі, запропонува ли підписати мирний договір із Німеччиною, який передбачав її демілітари зацію і виведення з неї усіх іноземних військ. У грудні західні країни в прин ципі погодилися на зустріч, але зажадали, щоб на ній були обговорені всі проблеми, по яких мало місце протистояння Заходу та Сходу. Переговори, які продовжувалися з 5 березня по 21 червня 1951 р. в Парижі, не привели сторони до угоди. Причиною неуспіху стало досить другорядне питання: Радянський Союз наполягав на тому, щоб мова йшла і про Атлантичний пакт, чому противилися країни Заходу. Наступного року СРСР зробив ще одну спробу. 10 березня 1952 р., через кілька днів після Лісабонської конференції керівників країн НАТО, на якій був прийнятий перший план переозброєння Європи, в тому числі і ФРН, Радянський Союз направив західним державам ноту, яка містила пропозицію укласти мирний договір з демілітаризованою та нейтральною Німеччиною. У порівнянні з попередніми проектами - як радянськими, так і західними - цей плай містив нові моменти, які повинні були спокусити німців (дозвіл Німеччині мати необхідні для оборони націо нальні збройні сили, загальна амністія для всіх офіцерів вермахту і функціо нерів НСДАП, за винятком винних у військових злочинах). Неможливо було більш відверто запропонувати повернення до політики Рапалло, за якою ра дянська дипломатія відчувала ту ж ностальгію, що й за часами, коли існуван ня багатополюсного миру дозволяло СРСР грати на «міжімперіалістичних протиріччях». Однак, щоб спокусити німців у 1952 р., Москві потрібно було заплатити більше: передусім відмовитися від вимоги визнати як попередню умову кордон по Одеру - Нейсе і погодитися з утворенням нового загально-пімецького уряду за підсумками вільних виборів. У цій ситуації західні дер жави заявили, що укладення мирного договору передбачає створення уряду, повноважного його підписати, отже, для початку необхідно домовитися про організацію вільних виборів. Грубість радянської реакції у повній мірі відо бразила перенесене СРСР розчарування.
У своїй останній роботі, опублікованій у вересні 1952 р., Сталін розви вав ідею, яка полягала в тому, що якщо в теорії «суперечності» між капіталі стичними країнами є менш сильними, ніж між капіталістичними і соціалісти чними країнами, то не обов'язково справа йде так і па практиці. Звідси сліду вало, що, «всупереч думці деяких товаришів», війни між капіталістичними країнами були неминучі і в тих умовах.
У багатьох тоді створилося враження, що ця теза була плодом розумо вого розладу автора. Але чи не провіщав він стратегічний поворот: відмова від концепції двох таборів, щоб зіграти на «протиріччях імперіалізму»? Пе редбачити можливу еволюцію в цьому напрямі протягом 1953 р. дозволяє інтерв'ю Сталіна, опубліковане 24 грудня 1952 р. в «Нью-Йорк тайме», в яко му генералісимус, хоч і не давши ясної відповіді на це найважливіше питання радянської зовнішньої політики, виявив готовність до співпраці в можливій дипломатичній акції, виходячи з того факту, що «СРСР бажає, щоб Корейсь кій війні був покладений кінець», і до зустрічі з Ейзепхауером. Проте, Ейзен-хауер дочекався смерті Сталіна, щоб, кажучи словами президента СНІ А, «зро бити перші кроки до створення взаємної довіри, заснованої на спільних зу силлях».
V. «РОЗВИНЕНИЙ» СТАЛІНІЗМ
1. Специфіка структур влади
Політичпе життя СРСР у післявоєнні роки було відмічене не тільки іде ологічним посиленням контролю над суспільством, але також і приходом структур влади до специфічних форм, які демонстрували відмову від деяких ленінських норм, і зверненням до його спадщини і очевидну спадкоємність з практикою (чистки) і політичним примушенням (передусім відносно ключо вого питання оновлення і ротації партійних кадрів) 30-х рр.
У післявоєнні роки Сталін постарався зміцнити підмурівок своєї влади за допомогою ультранаціоиалістичної ідеології, відмови від традиційних, встановлених Леніним, принципів функціонування партійних органів і без межного розвитку культу Верховного Вождя, який став маршалом, генералі симусом і Головою Ради Міністрів.
Саме тоді «культ особи» досяг апогею. У кожному селищі споруджував ся свій пам'ятник Сталіну. Святкування в грудні 1949 р. сімдесятиріччя вож дя дозволило культу особи перейти всі мислимі кордони. Протягом тижнів газети перелічували тисячі подарунків, надісланих Сталіну у знак вдячності з усіх кінців світу. Тисячі послань, сповнених безкрайнього поклоніння й за хоплення, стікалися до Великої Людини. Вищі церковні ієрархи публічно за вірили його в своїй найглибшій вдячності і в тому, що вони підносять гарячі молитви, відчуваючи безприкладні мудрість і велич, з якими він управляє Батьківщиною.
Незважаючи па весь хор славослів'я і рабських запевнень у вірності, ні коли ця людина не була так самотня. Свідоцтва його близьких, дочки, Хру щова і М.Джіласа одностайні в цьому. Ізолювавшись через свою підозрілість від усіх, уникаючи церемоній і прийомів, знаючи про життя країни тільки по прикрашених картинках офіційних доповідей, старіючий Сталін проводив тепер більшу частину часу на своїй дачі в Кунцево, звідки приїжджав на кіль ка годин у Кремль. На дачу він викликав старих членів партійного керівниц тва, змушуючи їх, якщо вірити спогадам Хрущова, з будь-якого приводу пити ночі безперервно до повної знемоги. Підкреслюючи значення цих застіль, наближені Сталіна того періоду відмічають його рідке уміння сплутати кар ти і, застосовуючи свою улюблену тактику, підбурити між собою своїх віро гідних наступників, доручивши їм розв'язання найголоволомніших проблем, щоб потім, вставши вище конкретних особистостей і розбіжностей, взяти на себе роль арбітра й продовжити зміцнення політичної системи, в якій ленін ські традиції грали все меншу роль, тобто сталінізму.
Радикальний розрив з ленінською спадщиною здійснювався на кількох рівнях:
- На рівні символів, що виражалося у відтворенні цивільних і військових звань, які були скасовані Леніним, оскільки втілювали, на його думку, тра диційну державу (так, в 1946 р. народні комісари перетворилися на «мініст рів»); в примітному перейменуванні, покликаному знаменувати перехід до нового етапу в історичному розвитку народу і держави (Робітничо-селянсь-ка Червона Армія була перейменована в Радянські Збройні Сили, а більшо-вистська партія в 1952 р. стала Комуністичною партією Радянського Союзу -КПРС).
- На теоретичному рівні йшла прихована критика ленінської концепції партії. Так, в промові, проголошеній 9 лютого 1946 р., Сталін заявив про те, що єдина різниця між комуністами і безпартійними полягає в тому, що перші є членами партії, а другі ні.
- На більш глибокому рівні реального здійснення влади розрив із леніні змом виражався в послідовному ігноруванні керівних органів партії: трина дцять з половиною років, з березня 1939 по жовтень 1952 р., не скликалися з'їзди, і п'ять з половиною років, з лютого 1947 по жовтень 1952 р., - пленуми ЦК. Навіть Політбюро (10 членів і 4 кандидати в члени) майже ніколи не збиралося в повному складі через введену Сталіним практику «малих комі сій» (повністю незаконної з точки зору Статуту) з розпливчатими повнова женнями: Комісія П'яти, Комісія Шести, що займалася в принципі закордон ними справами, але також і деякими питаннями внутрішньої політики, Комі сія Семи. Як правило, Сталін вважав за краще приймати членів Політбюро індивідуально або невеликими групами з питань, пов'язаних зі «спеціальніс тю» кожного. Сталін, який страждав від гострої шпигуноманії, незмінно ви ключав із цих зустрічей, особливо в останні роки життя, деяких членів По літбюро, підозрюваних у переході на службу тієї або іншої іноземної держа ви. Це сталося із Ворошиловим, запідозреним у співпраці з Інтеллідженс Сервіс (але не арештованим, що досить ясно говорить про справжні мотиви цієї так званої немилості); потім, після XIX з'їзду партії, - з Молотовим та Мікояном. Хрущов залишив вражаючі розповіді про епізодичні засідання Політбюро, де найважливіші рішення, наприклад про п'ятий п'ятирічний план, прийма лися без усякого обговорення за кілька хвилин учасниками, які відчували паніку тільки від однієї думки, що вони можуть висловити точку зору, яка зіпсує настрій Вождеві. Тим часом Сталін робив усе, щоб сконцентрувати владу у створених ним структурах, непідконтрольних обраним у 1939 р. ке рівним партійним інстанціям. Роль його особистого Секретаріату та Спеціа льного сектора Секретаріату ЦК під керівництвом Поскрьобишева, очевид но, постійно зростала, полягаючи в нагляді над усім Секретаріатом ЦК - ре альним центром прийняття рішень і контролі за їх виконанням. Кожний із головних соратників Сталіна в післявоєнні роки (Маленков, Жданов і Хру щов) займав у той або інший момент один з чотирьох постів секретарів ЦК партії.
При тих - дуже уривчастих - знаннях про механізм прийняття рішення на найвищому рівні, які ми маємо в своєму розпорядженні, неможливо дати вичерпну відповідь па питання про реальну владу в післявоєнному СРСР. Чи дійсно Сталін був самодержцем, описаним Хрущовим та Джіласом? Або ж лідером меншості в Політбюро, оточеним ворогуючими групами, які вини кали в передбаченні швидкого розподілу спадщини і чиї позиції відобража ли реальні тенденції у виборі рішень з ключових питань того моменту? Ці дві гіпотези не виключають одна одну. Вони дозволяють оцінити складність і витонченість політичної гри Сталіна, якому вдалося так же надійно прибра ти до рук вищих воєначальників, овіяних славою Перемоги, як і обернути собі па користь суперництво та амбіції своїх політичних колег, відволікаючи таким чином увагу від соціальних протиріч і відцентрових ідеологічних тен денцій, які виявляться після того великого дня, коли його не стане.
2. Політичні конфлікти і альтернативи
Першою конфліктною ситуацією, в якій Сталін взяв на себе роль арбіт ра, був спор Маленкова і Жданова, які вважалися після закінчення війни його потенційними спадкоємцями. Сходження обох почалося ще в довоєнні роки. У 1939 р. Маленков був призначений секретарем ЦК і начальником управ ління кадрів ЦК. Завдяки своїм безперечним організаторським здібностям він отримав під час війни нові відповідальні призначення. Член ДКО, у 1943 р. Маленков був поставлений на чолі Комітету з відновлення звільнених райо нів. У 1944 р. він очолив Комітет з демонтажу німецької промисловості, який займався отриманням із Німеччини репарацій на користь СРСР. У той час як Маленков, після блискучої партійної кар'єри підіймався все вийде у сфері дер жавного управління, Жданов не менш успішно просувався в структурі партійного апарату. Будучи з 1934 р. секретарем ЦК, членом Оргбюро ЦК і спад коємцем Кірова на посту першого секретаря ленінградської партійної орга нізації, він зіграв видну роль в чистці місцевих партійних і господарських кадрів в 1936-1938 рр. На XVIII з'їзді партії в березні 1939 р. він був обраний членом Політбюро.
Суперечка між Маленкозим, підтримуваним Берією, Кагановичем і ке рівниками важкої промисловості, з одного боку, і Ждановом, на боці якого були голова Держплану Вознесенський, Доронін, Родіонов, Ковальов і деякі воєначальники, з іншого, одночасно торкалася, як ми вже бачили, міжнаро дного становища, а також темпів і шляхів економічного розвитку СРСР в післявоєнні роки. Політичний конфлікт між Маленковим і Ждановом розви вався з кінця 1945 р. навколо суто приватного питання: Жданов і Вознесен ський атакували Маленкова у зв'язку з його політикою вивозу німецької промисловості, яка приводила, згідно з їх уявленнями, до жахливого розба зарювання коштів. Мікоян, посланий Сталіним розібратися на місці, повер нувся з дуже несприятливою доповіддю, яка свідчила про необхідність від мовитися від політики демонтажу на користь створення змішаних фірм, які б організовували в Німеччині виробництво продукції для СРСР. Сталін під тримав групу Жданова, зняв Маленкова з посади, одночасно вивівши його з Секретаріату ЦК. Протягом двох років Жданов і його помічник М.Суслов, призначений в червні 1947 р. керівником Агітпропу (замість близького до Маленкова Г.Александрова), користувалися довірою Сталіна, очолюючи ідеологічне придушення інтелігенції, національних рухів і згуртування євро пейських компартій навколо КПРС. Разом з тим у політичному відношенні група Жданова - Вознесенського виявилася дуже різношерстою, об'єднуючи і «жорстких» ідеологів типу Жданова, і таких економістів-реформаторів, як Вознесенський, місцеву володарюючу еліту (ленінградська партійна органі зація, першим секретарем якої був Жданов) і керівників, які бажали б відно вити деяку форму - звичайно, дуже специфічну - законності шляхом «повер нення до принципів» перед обличчям ультранаціоналістичного, неленінсь-кого дрейфу сталінської влади. Плани цієї групи в області економіки зазнали поразки з ряду причин, зумовлених як катастрофічним погіршенням продо вольчого становища в 1946-1948 рр., що дало привід для відновлення жорст кого контролю над селянством, утворенням консервативного фронту керів ників промисловості, так і спекуляціями у внутрішньополітичних цілях між народною напруженістю. Ймовірно, відносно стратегії економічного розви тку Сталін солідаризувався з прихильниками повернення до волюнтаристсь кої схеми 30-х рр.
У 1945-1946 рр. Сталін дуже майстерно маневрував по відношенню до іншої групи, яка могла б перетворитися на самостійну суспільно-політичну силу, здатну якшо не зібрати разом тих, хто хотів змін, то, принаймні, створити противагу цивільній владі і навіть виступити арбітром у спірних питан нях: щодо ставлення до армії. Хоча в російській історії не існувало путчист ської традиції і феномен 1937 р. повинен був, швидше усього, додати впевне ності цивільній владі, все ж, і не беручи влади, армія кілька разів, передусім в 1917 р., активно сприяла зміні політичної системи. У 1945 р. радянське керів ництво на чолі із Сталіним усвідомлювало, що, стикнувшись із зовнішніми по відношенню до системи реаліями і випробувавши на собі вакуум і неком петентність цивільної влади в 1941 р. армія могла стати центром кристаліза ції ідей, небезпечних для режиму. До того ж, користуючись величезним пре стижем, воєначальники, особливо Жуков, який взяв Берлін, були, принайм ні, не менш популярні, ніж цивільні керівники - армія могла вселяти побою вання цивільній владі. Тому вже до 1945 р. були вжито деяких засобів, щоб попередити можливу загрозу з боку військових: ідеологічна інтеграція армії в партію, немилість відносно військових керівників, знеособлення історії вій ни.
У першому випадку активно проводилася політика масового залучення до партії тих, «хто відзначилися на полі бою»: в кінці 1945 р. демобілізовані військові, що вступили в партію в діючій армії, складали більше 40% загаль ної чисельності ВКП(6) - 2,5 з 5,7 мли. (усього в партію за час війни вступило біля чотирьох мільйонів нових членів). Велика частка фронтовиків мала два суперечливих наслідки: з одного боку, вона свідчила про те, що партії вдало ся забезпечити собі широку присутність в армії; з іншого - мала на увазі, що й армія спроможна впливати на установки партії, якщо воєначальники вирі шать мобілізувати своїх «ветеранів», що були розкидані по країні і поверну лися до мирного життя. Тому вже до кінця 1945 р. найвидніші воєначальни ки отримали призначення у віддалені регіони і були майже повністю усунені з політичного життя. Найбільш популярний з них - Жуков - був відправле ний командувати спочатку Одеським військовим округом, потім Уральсь ким, і з 1946 р. про нього майже не писали. 4 травня 1948 р. радянська преса не згадала навіть його імені в матеріалах, присвячених річниці взяття Берлі на. Вся заслуга розробки плану вирішального штурму Берліна була, природ но, приписана Сталіну. Відсторонення воєначальників супроводжувалося знеособленням історії війни, що стало очевидним уже в 1946-1947 рр. У чис ленній «військовій літературі» на першому плані стояли безіменний солдат і партія, що виступала як натхненник і організатор військових операцій, яку ніщо і ніколи не заставало зненацька.
Влітку 1948 р. після дворічної немилості Маленков був повернутий Ста ліним до складу Секретаріату ЦК. Через кілька тижнів, 31 серпня 1948 р., раптово помер Жданов, залишивши своїх прихильників беззахисними перед Маленковим, який у співпраці з Берією, керівником всесильного МДБ Аба-кумовим і, безсумнівно, з благословення Сталіна організовував найбільшу чистку, направлену проти Вознесенського, співробітників з Держплану і парт-лпарату Ленінграда - міста, яке завжди було у Сталіна під підозрою. Возне-сепський був зміщений і в 1950 р. без суду розстріляний. Загалом «ленінград ська справа» коштувала життя кільком сотням партробітників, більшість з яких своєю кар'єрою в цьому місті були зобов'язані Жданову; вона також дозволила усунути інших керівників, які підтримували свого часу Жданова, в числі яких був Голова Радміну РРФСР Родіонов. Всі ці відповідальні пра цівники були звинувачені у спробі «розвалити соціалістичне господарство методами міжнародного капіталізму» (явний натяк на економічні розходжен ня між Маленковим і Вознесенським в 1945-1946 рр.) і в «змові з прихильни ками Тіто, направленій на повалення радянської влади». На перший погляд Сталін не брав участі в цих заходах, однак навряд чи це було дійсно так, враховуючи його могутність і пильний контроль за течією життя країни. Можливо, що саме від Сталіна виходила ініціатива чистки партапарату Ле нінграда - міста, чиї боязкі наміри до самостійності вселяли центральній вла ді побоювання, які ставали мотивом для репресій. Готувалася й «московська справа» у зв'язку із звільненням Г.М.Попова з посади секретаря МК ВКП(б). Але вона не була доведена до «логічного» кінця.
Повернення Маленкова в групу перших осіб країни, усунення Вознесен ського та його колег із Держплану співпали з переорієнтацією четвертого п'ятирічного плану у бік надволюнтаристського економічного росту. Одно часно відбувався перехід до децентралізованого і ще більш причепливого контролю різних галузей економіки. Відділ кадрів Секретаріату ЦК, визна ний надзвичайно централізованим і тому неефективним, був скасований, а його функції передані галузевим відділам (важкої промисловості, плануван ня, фінансів і торгівлі, транспорту, сільського господарства і т.д.), поклика ним дати більш раціональне кадрове забезпечення кожної конкретної галузі. Ці заходи, що означали повернення до практики другої половини 30-х рр., виражали тверду рішучість партії ретельно стежити за підприємствами, коли визначилося поновлення довоєнної волюнтаристської практики. Хоча Ма ленков і виглядав як спадкоємець, призначений самим Сталіним, однак остан нії"! в той же час сприяв просуванню Хрущова, який отримав у 1949 р. пости першого секретаря Московського обкому партії і секретаря ЦК після нетри валої і відносної немилості, викликаної голодом на Україні в 1946-1947 рр. Виступи Хрущова із сільськогосподарських питань, його проекти реформ, плити, якщо вони й не знаходили загальної підтримки (проект агроміст був відразу ж знехтуваний), створили йому репутацію «найкомпетентнішого» практика в цій найважливішій галузі.
3. Повна трансформація партії
Суперництво на вищому рівні, безсумнівно, живилося існуванням різ них груп всередині зовні монолітної, але насправді дуже неоднорідної партії. У 1945 р. ВКП(б), в яку за роки війни вступило величезне число фронтови ків, що частіше за все не мали ніякої політичної освіти і твердих ідеологічних переконань, нараховувала більше 5,7 млн. членів і кандидатів. Комуністів, що вступили в партію до війни, було не більше 2 млн. У цій оновленій на дві третині партії можна виділити кілька різних груп:
- Перша складалася з комуністів, що вступили у ВКП(б) до війни і про довжували справно виконувати свої функції на територіях, які уникли оку пації (біля 1 млн. чоловік).
- Друга група також складалася з комуністів з довоєнним стажем (при близно 500 тис. чоловік), евакуйованих із зайнятих ворогом областей і при фронтової смуги. Ці люди, повернувшись у свої рідні місця, повинні були влитися в нові парторгаиізації, створені після звільнення цих районів Черво ною Армією.
- Третя група включала в себе членів партії (переважно цивільних, знач ну частину яких складали жінки), спішно прийнятих на місцях (приблизно 1 млн. чоловік). Розподіл постів і посад між ними і комуністами, що поверну лися, відбувався, ймовірно, не без тертя.
- Четверта група була чисельно невелика, але мала сильну підтримку в народі, вона складалася з комуністів-підпільників окупованих територій, пов'язаних із населенням спільно принесеними жертвами і надто незалежних з точки зору центральної влади. Ці комуністи повинні були «повернутися на своє місце», заново навчитися дисципліні, визнати владу цивільних керівни ків, чию невдачу вони бачили в 1941 р.
- П'ята група, безсумнівно, найбільша за чисельністю (2,5 млн.), об'єдну вала військових, що вступили в партію на фронті, які отримали партквиток і можливість просування завдяки своїм подвигам на полі бою або рекоменда ції вищестоящого воєначальника.
- Шоста група включала комуністів, що вступили в партію після війни. У 1946-1952 рр. прийом, як і в 1938-1941 рр., орієнтувався па «кращих», тоб то представників так званої народної інтелігенції - техніків, інженерів, служ бовців, студентів. З 1,5 млн. нових членів, прийнятих у ці роки, більше двох третин належали до цих категорій.
Для деякої кількості цих «нових» комуністів, чий вік не перевищував тридцяти років і які бажали зробити кар'єру в швидко зростаючому партій ному апараті (що нараховував в 1952 р. біля 200-220 тис. звільнених праців ників), на початку 50-х рр. існувала реальна проблема просування: переваж на більшість відповідальних постів (як на рівні міськкомів і райкомів, так і в
324
центральних органах) були зайняті комуністами «брежнєвського покоління», тобто досить молодими людьми (40-45 років на початку 50-х рр.), які висуну лися завдяки чисткам 1936-1938 рр У післявоєнні роки відмічалася досить висока стабільність партійних кадрів: 61% делегатів XIX з'їзду (1952 р.) за тринадцять років до цього були учасниками попереднього з'їзду, що свідчи ло, беручи до уваги природні смерті і втрати у війні, про примітну спадкоєм ність. Ротація перших секретарів р;і іікомів в РРФСР не перевищувала за рік 12-15% від їх загального числа, що було, безумовно, нижчим за показники 30-х рр. Вимушене топтання на місці і нетерпіння цілого покоління людей з дуже різним життєвим досвідом, серед яких було немало працівників, здат них справитися з новими і більш складними задачами, що постали перед пар тією, являли собою реальну проблему. У гой же час, як і в 30-х рр., кадри відповідальних працівників залишалися дуже вразливими, оскільки були вимушені вдаватися до хитрощів, приховування і приписок, щоб виконати, незважаючи на пасивність маси і скрутне економічне становище, непосильні, як правило, задачі або, принаймні, рапортувати про їх виконання. Ця ситуа ція, тупикова відразу в економічному, політичному і соціальному планах, змушувала Сталіна, за відсутністю іншого рішення, здатного порвати із сис темою, встановленою із закінченням непу, розглядати можливість нової чис тки, яка дозволила б, як у кінці 30-х рр., не торкаючи основ, оновити полі тичні, адміністративні, господарські та інтелектуальні кадри держави.
Саме з цієї точки зору погрібно розглядати зміни, зроблені наXIX з'їзді парі п в жон і пі 1 952 р.
4. Остання «змова».
У вересні 1952 р. серія газетних статей попередила комуністів про «про никнення імперіалістичних агентів у ряди партії». Ці статті вінчали розгор ну і у в кіпці 1951 р. широку кампанію в пресі проти «злочинної недисциплі нованості», «кумівства», «бюрократичного переродження» деяких працівни ків. У цій напруженій атмосфері 5 жовтня 1952 р. відкрився XIX з'їзд ВКП(б). Учасники вітали Сталіна одностайною овацією, який, однак, доручивши зро бити основні доповіді своїм найближчим сподвижникам, обмежився семи-хвилинним заключним словом. Звітна доповідь ЦК була зроблена Маленко-вим, який повідомив про створення в СРСР атомної бомби і оптимістично оцінив внутрішню обстановку в країні. Обійшовши мовчанням чистки 1948-1949 рр., Маленков зробив акцент на «чудових» економічних результатах п'ятирічного плану, як у промисловості, так і в сільському господарстві. Його і дині критичні зауваження стосувалися перегинів у реорганізації колгоспів і проектів агроміст. Хрущов виступив з доповіддю про Статут партії, в якій він обрушився на різні форми бюрократичного та антидемократичного переродження. Обидві ці доповіді не відкривали, по суті, ніяких нових перспек тив ш в економічному розвитку, ні в подоланні соціальної напруженості. Основні нововведення полягали в зміні політичних структур на вершині пар тійної ієрархії, тобто в самому центрі влади, і були зроблені з особистої ініці ативи Сталіна. На чолі КПРС (яка втратила своє визначення «більшовиків») Полі і бюро було замінено значно більш громіздкою Президією, яка нарахо вувала 36 чоловік (25 членів та 11 кандидатів). Така ж «інфляція» торкнулася Секретаріату ЦК, чия чисельність була збільшена з 5 до 10 членів, і самого ЦК, склад якого подвоївся, досягши 232 чоловік. На XX з'їзді КПРС Хрущов так пояснив значення цих змін: замінивши Політбюро більш широким орга ном, Сталін відповідно зменшив вплив своїх колег, які тепер були оточені «новаками», більш молодими, менш досвідченими і легше керованими. (Цей процес нагадував еволюцію ЦК в 30-і рр. При Леніні ЦК був нечисленним і активним органом. Згодом його склад був збільшений, щоб ослабити пози ції старих більшовиків, які входили в нього і перемістити владу в нові струк тури, де їх не було.) Очевидну неповороткість Президії Сталін зміг ще раз обернути собі на користь, продублювавши його більш вузьким органом -Бюро Президії, дев'ятьох членів якого він призначив особисто. На ділі ж в останні місяці свого життя - як і в попередні роки, - Сталін вирішував усі питання в тісному колі, яке складалося, як правило, з Маленкова, Хрущова, Берії та Булганіна. У результаті Президія, здається, так ніколи й не зібралася в повному складі.
13 січня 1953 р. «Правда» оголосила про викриття «терористичної гру пи лікарів», у складі якої були названі спочатку дев'ять, а потім п'ятнадцять відомих медиків, з них приблизно половина були євреї. Лікарям було пред'яв лене обвинувачення в тому, що, скориставшись своїм високим положенням в Кремлі, вони убили в 1948 р. Жданова і робили замах на життя великих воє начальників (маршали Конєв та Василевський, генерал Штеменко), викону ючи наказ Інтелліджеис Сервіс і єврейської добродійної організації Амері-кен Джойит Дістрібьюшен Коміті. У той час, як лікар Тимашук, яка викрила їх. в урочистій обстановці отримувала орден Леніна, обвинувачені, відповід ним чином оброблені, зізнавалися у всіх гріхах. Як і в 1936-1937 рр., учасни ки тисяч мітингів вимагали покарання винних, розширення слідства та пове рнення до справжньої «більшовистської пильності». «Справа лікарів», закрита після смерті Сталіна, безсумнівно, не стільки продовжувала кампанію проти «космополітів» (що зачепила й кілька східноєвропейських країн), скільки свідчила про виникнення більш важливого руху до нової радикальної чист ки партійних і господарських кадрів та інтелігенції. Після розкриття «змо ви» преса повернулася до тону і лозунгів 1936-1938 рр., вимагаючи «покін чити із злочинною безтурботністю в рядах партії і остаточно ліквідувати вся кий саботаж».
Тим часом слідство, що велося під керівництвом Ігнатьєва та його за ступника Рюміна, займалося фактами, які сталися до їх приходу в МДБ. Отже, воно могло покласти відповідальність за «втрату пильності» на колишнього керівника держбезпеки Абакумова та його заступника Берію. Проведена в 1951 -1952 рр. в Грузії чистка торкнулася великої кількості мінгрельських ка дрів. (Нагадаємо, що сам Берія був мінгрелом і оточував себе земляками.) Висловлена у зв'язку з викриттям «змови лікарів» гіпотеза про міжнародну єврейську змову також могла бути використана проти Берії, який під час вій ни створив разом з Міхоелсом Єврейський антифашистський комітет для встановлення зв'язків із міжнародними єврейськими організаціями. Отже, очевидно, що в цьому випадку Берія не тільки не брав участь у підготовці чергової чистки, але й міг стати однією з її жертв разом з іншими керівника ми, які були предметом особливої турботи Сталіна, в тому числі Молотовим (його дружина-єврейка була депортована), Ворошиловим та Мікояном. Од нак, поки ідея широкої змови інтелігентів, євреїв, військових, вищих керів ників партії і економіки, партійно-господарської еліти з неросійських респу блік, що нагадувала про гірші часи єжовщини визрівала, в ніч на 1 березня 1953 р. у Сталіна стався крововилив у мозок. 6 березня ТАРС повідомив, що серце геніального продовжувача справи Леніна, вождя Комуністичної партії та усього радянського народу перестало битися 5 березня в 21 годину 50 хви лин. Тіло Сталіна було перевезене з Кунцева до Будинку Союзів, де перед труною пройшли тисячі людей. Після вимовлених Маленковим, Берією та Молотовим промов труну було встановлено в Мавзолеї, поруч із ленінським саркофагом.
Розділ X
Хрущовські роки (1953-1964)
І. БОРОТЬБА ЗА СТАЛІНСЬКУ СПАДЩИНУ І ПОЧАТОК ХРУЩОВСЬКИХ РЕФОРМ (1953-1957)
1. Реорганізація владних структур
Смерть Сталіна сталася в той час, коли створена в 30-і рр. політична та економічна система, вичерпавши можливості свого розвитку, породила сер йозні економічні труднощі, соціально-політичну напруженість у суспільстві. Головні соратники Сталіна повинні були одночасно забезпечити спадковість соціально-політичного курсу, поділити між собою найважливіші державні пости, знайшовши рівновагу між перевагою - нехай ослабленою - одного й принципом колегіальності, враховуючи амбіції кожного, розстановку сил, і в той же час здійснити деякі зміни, про необхідність яких у правлячій верхів ці існував безперечний консенсус. Проте, злагода в цьому була дуже невизна-ченою. Всі скільки-небудь значні питання: перегляд економічних і бюджет них пріоритетів, пом'якшення репресивної системи, масштаб і характер пе ретворень у суспільстві, новації у зовнішній політиці - виявилися предметом дискусії. У недемократичній системі, в якій вирішальну роль грали угрупо вання, конституйовані відносинами особистої відданості, ця дискусія вирі шальним образом залежала від розвитку і результату боротьби за владу.
Вже 6 березня наближені Сталіна приступили до першого розділу керів них постів. Вони скоротили обрану XIX з'їздом партії Президію до 10 членів і 4 кандидатів, усунувши, таким чином, сталінських висуванців останніх мі сяців, з яких членами Президії залишилися тільки Сабуров та Первухін - оби два господарські керівники. Вісім інших могли, завдяки своєму минулому, розглядати себе законними спадкоємцями. Перше місце в новій ієрархії за йняв Маленков, який отримав пост Голови Ради Міністрів і Першого секре таря ЦК КПРС. У Радміні у нього було чотири заступники, двоє з яких мог ли живити значні надії: Керія, близький соратник Маленкова, який знову очолив возз'єднане МВС, що поглинуло МДБ; Молотов, який повернувся на пост міністра закордонних справ. Два інших пости заступників голови Ради Міністрів займали Булгапін та Каганович. Ворошилов був поставлений на пост формального глави держави - головою Президії Верховної Ради. Хру щов не мав ніяких державних посад, але займав друге місце в ЦК КПРС.
Цей розподіл керівних постів, здійснений в страшному поспіху наступ ного дня після смерті Сталіна, безсумнівно, давав трійці Маленков - Берія - Молотов найбільші переваги і був визнаний іншими членами Президії не справедливим. Вже 14 березня Маленков, який не встиг навіть легімітизува-ти свої повноваження, був поставлений перед необхідністю вибору між кері вництвом урядом і керівництвом Секретаріатом ЦК. Він обрав перше, що означало передачу Секретаріату ЦК Хрущову, який, викликаючи у своїх ко лег так же мало підозр, як у і 422 р. Сталій, відтепер зайняв ключовий пост, завдяки якому контролював діяльність і кар'єру секретарів обкомів партії, справжніх «баронів» системи, які складали опору і основний контингент Центрального Комітету.
З перших же днів нове керівництво зробило кроки, направлені проти зловживань минулих років. Особистий секретаріат Сталіна був розпущений. 27 березня Верховна Рада СРСР оголосила амністію для всіх ув'язнених, чий термін не перевищував п'яти років. Амністія передбачала звільнення непов нолітніх і матерів, які мали дітей у віці до десяти років, а також всіх осудже них, незалежно від величини терміну, за хабарництво, економічні злочини, адміністративні та військові правопорушення, велику частину яких здійсни ли господарники та партробітпики, що стали жертвами останніх кампаній 1951-1952 рр. Головним результатом указу про амністію, який не торкнувся політичних ув'язнених, що незмінно отримували терміни більше ніж п'ять років, стало звільнення великого числа карних злочинців (біля 900 тис. за березень - червень 1953 р.), які, вийшовши з тюрем, створили в містах, і осо бливо в Москві, таку небезпечну обстановку, що доводилося тримати в стані підвищеної готовності численні підрозділи МВС, щоб протистояти тим, кого Гінзбург іронічно назвала «любими Берії друзями народу». 4 квітня 1953 р. «Правда» оголосила, що «лікарі-вбивці» стали жертвами провокації, а їх так широко підхоплені пропагандою визнання були насправді отримані шляхом застосування «недопустимих і суворо заборонених радянськими законами прийомів слідства». Це повідомлення було опубліковано керованим відте пер Берією МВС, тобто тією самою інстанцією, яка несла відповідальність за те, що відбулося.
Події отримали ще більший резонанс завдяки прийнятій через кілька днів постанові ЦК КПРС, в якій мова йшла про «порушення законності органа ми держбезпеки». З неї слідувало, що справа «лікарів-убивць» не була одини чним випадком, що держбезпека, привласнивши собі непомірні права, тво рила беззаконня і що партія, відкрито викриваючи її, відкидає ці методи і засуджує всевладдя політичної поліції. Породжена цими документами надія викликала потік сотень тисяч прохань про реабілітацію, який захлеснув ор гани прокуратури. Ув'язнені ж, і особливо ті, що знаходилися у «спецтабо-рах», були обурені вибірковою амністією 27 березня і відчували невпевне ність охорони і нестійкість системи загалом. Вже влітку 1953 р. вони підняли повстання у Воркуті, на Ігарці та багатьох інших місцях. Розгубленість населення зросла, коли з'ясувалося, що боротьбу за відновлення «соціалістичної законності» очолив сам Берія. Відразу ж після смерті Сталіна, якщо вірити його виступу на похоронах, він перетворився на «ліберала». Саме з ініціати ви Берії, який мав чудову можливість звалити провину за «справу лікарів» на арештованих за його наказом Ігнатьєва та Рюміна, було опубліковане по відомлення 4 квітня. Протягом наступних тижнів він розповсюдив свій «лі бералізм» на різні сфери. Підкреслюючи, на відміну від своїх колег, «різно манітність» і «рівноправність» народів, він сприяв просуванню національ них кадрів в надії забезпечити собі їх підтримку в майбутньому. Особливо ретельно Берія вичистив від прихильників Сталіна Компартію Грузії, а на чолі республіки поставив кількох своїх численних неросійських сподвижни ків. Берія навіть пропонував певною мірою пом'якшити колективізацію, а у зовнішньополітичній сфері виступив як головний поборник розрядки між народної напруженості.
Побачивши зліт Берії, який розповсюджував свій вплив і розставляв свої креатури далеко за межами всемогутнього апарату політичної поліції, інші керівники об'єдналися, використовуючи підтримку військових. 10 липня преса повідомила про арешт Берії, звинуваченого у тому, що він був англійським шпигуном і ярим ворогом народу. За офіційними повідомленнями, суд, що присудив смертну кару, і страта Берії відбулися в грудні 1953 р.; за іншими ж версіями, які виходили, зокрема, від Хрущова, він був розстріляний відразу ж після арешту. Суспільство мало всі підстави задуматися над прихованим значенням повалення Берії. Звичайно, його попередники Ягода та Єжов були так само раптово арештовані і страчені за тими ж обвинуваченнями. Але 1953 рік все ж відрізнявся від 1938-го. Чи не означало усунення Берії повернення до «незаконної практики»? Або ж воно було, навпаки, ще одним кроком, зробленим на шляху до законності і пом'якшення поліцейського режиму? Дійсно, ця подія виявилася такою ж двозначною, як і роль, зіграна Берією після смерті Сталіна, і в рівній мірі пояснювалася як боротьбою за владу, так і тим, що починалася «відлига».
Обставини усунення Берії, розстріл після уявного слідства без справж нього суду, фантастичні обвинувачення в кращих сталінських традиціях, ви сунеш проти нього, свідчили про складність Політичної обстановки влітку 1953 р. і труднощі переходу до системи, де беззаконня поступилося б місцем законності. Могутність держбезпеки не залишала противникам Берії іншого виходу, крім змови і негайної його страти, яка дозволяла запобігти можли вій спробі його прихильників організувати контрзаколот. Але, враховуючи розширення опору владі Берії, його реальний авторитет і те, що система під креслювала відтепер свою прихильність законності, противники Берії не мо гли визнати, що вони просто ліквідували грізного шефа політичної поліції, до того ж «респектабельного та ліберального політика». Приховуючи обставини смерті Берії і прикриваючись уявним дотриманням законності, його противники піклувалися, передусім, про власну безпеку і одночасно затвер джували свою легітимність. Щоб розвінчати позитивну репутацію, яка поча ла складатися у Берії, вони вдалися до перевіреного методу колективних пе тицій і масових мітингів проти «мерзотного зрадника».
Усунення Берії знову підняло роль армії, яка зіграла в цьому ключову роль, і позбавило її від пригноблюючого стеження з боку держбезпеки. Остан ня зазнала серйозної реорганізації. На чолі МВС був поставлений Круглов, який тримав себе досить скромно. Були скасовані «трійки» - особливі трибу нали, через які проходили справи, що відносилися до ведення політичної по ліції. У МВС відібрали також управління таборами, передавши ГУТАБ у систему міністерства юстиції. У березні 1954 р. політична поліція була пере творена на самостійну організацію, що отримала назву Комітету державної безпеки (КДБ), керівництво яким було покладено на генерала Сєрова, якого відносили до прихильників Хрущова. Дуже широкі права по контролю за її діяльністю були надані прокуратурі. У політичному плані «відновлення со ціалістичної законності» було прямо пов'язане з внутрішньополітичною бо ротьбою. Так, розстріл колишнього шефа МДБ Абакумова та його заступ ників у грудні 1954 р. нагадав, що ініціатива «ленінградської справи», що ставилася їм в провину, належала Маленкову. Втім, двома місяцями пізніше останній втратив велику частину своїх постів.
Кількість звільнених ув'язнених залишалася незначною (кілька десятків тисяч) до вересня 1955 р., коли були амністовані осуджені за співпрацю з нім цями під час Вітчизняної війни (одночасно з німецькими військовополоне ними, що залишалися в СРСР ). Більшість же осуджених за «контрреволю ційні злочини» були звільнені тільки після XX з'їзду партії. Тим часом в та борах відбувалися численні повстання, найбільше з яких спалахнуло у Ким-гирі в травні-червні 1954 р.
2. Економічні та політичні дискусії: народження хрущовських реформ
Після усунення Берії між Маленковим та Хрущовим почалися конфлік ти, які стосувалися двох основних аспектів: економіки та ролі суспільства у виникаючих змінах. Що стосується економіки, то тут протистояли стратегія розвитку легкої промисловості, за яку ратував Маленков, та «союз» сільсь кого господарства і важкої промисловості, який пропонувався Хрущовим. Наполягаючи на розвитку виробництва і зниженні цін на товари широкого споживання, Маленков виступав, передусім, як захисник середніх та вищих службовців, тобто всіх тих, хто завдяки соціальній мобільності 30-х рр. склав прошарок, який для простоти можна було б назвати «середнім». Парадоксальним чином Маленков використав ідеї, пов'язані з поняттям збалансовано го розвитку, вис/нені за кілька років до цього Вознесенським, якого він без жалісно переслідував.
Зі свого боку Хрущов, дуже стурбований становищем у сільському гос подарстві і величезними проблемами цієї галузі, наполягав на необхідності першочергової допомоги селу, розуміючи значення нормального постачан ня городян. Ця політика передбачала значне підвищення державних закупі вельних цін на продукцію колгоспів, що знаходилися на грані розорення; швидке розширення посівних площ, що було єдиним способом забезпечити високі темпи росту сільськогосподарського виробництва. Освоєння цілин них земель повинне було стати не тільки дешевим способом негайно збіль шити виробництво, але й вагомим аргументом - внаслідок необхідності збі льшення парку сільхозмашин і тракторів, якого вимагав цей задум - на ко ристь підкорення цій програмі значних секторів важкої промисловості, що знаходилася з кіпця війни під особливою опікою Маленкова. Відстоюючи цю політику, Хрущов отримував можливість подати себе захисником інтере сів більшості населення і в тон же час розпочати маневр, направлений на ослаблення його головного політичного противника.
Прийнятий у серпні бюджет на 1953 р. передбачав великі дотації на ви робництво товарів широкого споживання, ціпи на які були значно знижені, і в харчові галузі (в кінці 1953 р. хліб коштував у три рази дешевше, ніж в 1948 р.). Як і потрібно було чекати, зниження цін на промислові товари су проводжувалося зростанням дефіциту. Тоді поточний план був перегляну тий; показники росту по споживчих товарах були подвоєні; вже в 1953 р. ріст виробництва товарів широкого споживання (13%) повинен був обігнати збі льшення випуску засобів виробництва (11%). На вересневому (1953 р.) пле нумі ЦК Хрущов намалював дуже похмуру картину сільськогосподарської ситуації, яка дійсно була катастрофічною, одночасно розкривши й помилки, і брехню своїх політичних суперників, передусім Маленкова, який на XIX з'їзді заявив, що «проблему хлібу вирішено». Хрущов добився для колгоспів істотного підвищення державних закупівельних цін (в 5,5 разів на м'ясо, в два рази на молоко та масло, на 50% на зернові), необхідного для запобіган ня повного краху сільського господарства. Підвищення закупівельних цін супроводжувалося зменшенням обов'язкового постачання, списанням бор гів колгоспів, зниженням податків з присадибних дільниць і з продажу на вільному рийку. Після довгого періоду падіння прибутки колгоспників знач но підвищилися і продовжували рости до 1957-1958 рр.
Розширення посівних площ, освоєння цілинних земель Північного Ка захстану, Сибіру, Алтаю та Південного Уралу складали другий пункт про грами Хрущова, прийняття якої він домагався на лютневому (1954 р.) плену мі ЦК. За подальші три роки 37 млн. га, що було в три рази більше наміченого в лютому 1954 р. і становило приблизно 30% всіх земель СРСР, що оброб лялися в той час, були освоєні сотнями тисяч мобілізованих. Більшість із них складали комсомольці, але використовувалися й ув'язнені. За своїм задумом ця програма була покликана в стислі терміни вирішити проблему виробниц тва зернових. Враховуючи низький рівень виробництва мінеральних добрив в 1953 р., дійсно мало сенс нз деякий час ввести в оборот потенційно дуже багаті землі. У цьому, однак, був і відомий ризик: зони виробництва зерно вих все більше віддалялися від районів споживання, що загострювало важку проблему, так і не вирішену в СРСР, - проблему транспорту. Крім того, ці зони знаходилися в області ризикованого землеробства і відрізнялися вели кою уразливістю ґрунтів відносно ерозії. Проте, цей ризикований намір, піс ля одного поганого урожаю, викликаного засухою 1954-1955 рр., протягом кількох років приносив позитивні результати. У рекордному урожаї зерно вих 1956 р. (125 млн. т) частка цілинного хліба становила 50%. Несподіваний успіх зіграв не останню роль в затвердженні Хрущова як незаперечного ліде ра на XX з'їзді партії. Але загалом стабілізація сільськогосподарської ситуа ції виявилася незрівнянно більш важкою задачею, рішення якої вимагало ве ликих капіталовкладень і значного збільшення виробництва добрив. Кліма тичний ризик завжди залишався високим і час від часу приводив до катаст роф, як, наприклад, в 1963 р.
На пленумі ЦК, який відбувся в січні 1955 р., Хрущов використав усе своє красномовство, щоб показати переваги вирощування кукурудзи, яка розглядалася їм, як ключ до розв'язання гострої продовольчої проблеми. За два роки кукурудзою були засіяно 18 млн. га, - часто в районах, які зовсім не підходили для цієї культури. Вже тоді для здійснення того або іншого проек-ту-фетишу починали застосовуватися безладні акції та поспішні мобілізації, що свідчило про незмінність волюнтаристських методів управління економі кою.
Спираючись на перші результати реформ у сільському господарстві (за три роки виробництво сільськогосподарської продукції збільшилося на 25%), Хрущов намагався стимулювати соціальну активність, покликану виявити «невичерпні резерви продуктивності» радянських трудящих і подолати вну трішні труднощі економічного проекту, який базувався на трьох цілях: під вищенні рівня споживання, високих темпах економічного зростання і напра вленні великих капіталовкладень у важку промисловість, яка завжди розгля далася як основа подальшого розвитку народного господарства. 1 Мален ков, і Хрущов бачили необхідність реформування соціальних зв'язків. Для першого відмова від примушення як принципу організації суспільних відно син вимагала раціоналізації існуючих політичних механізмів, обережної пе редачі влади на більш низькі рівні адміністративного апарату, підвищення ролі директорів підприємств і господарських кадрів, визнання важливості їх технічної і професійної компетентності. Ці установки виключали всяке втру чання або участь народної маси. Навпаки, Хрущов пропонував більш дина мічний і новаторський підхід популістського глузду, що визнавав певну зда тність широкої маси до ініціативи і впливу на розвиток подій. Розуміючи, що глибина реформування визначалася лише мірою страху керівництва пе ред важкою соціальною кризою, Хрущов заохочував запити населення, які породжували цей страх. У той же час він старався пробудити в масі соціаль ну активність, звертаючись через голову партапарату безпосередньо до гро мадян, заявляючи, наприклад, наступне: «У нас дуже багато таких людей, які не носять в кишені партійного квитка, але всією своєю істотою, своєю безза-вітною працею на благо суспільства виражають більшовистську партійність». Однак на відміну від сталінських закликів до «маленьких людей», до «прос тих трудівників», хрущовська політика, звернена «до всіх громадян», не міс тила в собі ні явної вказівки на суспільного «ворога», ні зневаги до «закон них» методів контролю й управління. Популізм Хрущова не провіщав нових чисток, будучи лише однією з граней політики Першого секретаря ЦК КПРС, який старався створити собі одночасно дві опори: одну - в населенні, пред ставляючи себе як керівника, який піклується про підвищення рівня життя людей і про те, щоб повернути їх у політичне життя, а іншу - в середовищі керівництва і кадрів партії, затверджуючись як єдиний лідер, здатний відвес ти загрозу соціальної кризи за допомогою реформування (обмеженого) сус пільних відносин. Ця популістська політика передбачала активізацію не тіль ки партії, але й інших громадських організацій (передусім профспілок), від мова від найбільш жорстоких форм примушення, виведення трудових відно син із сфери дії карного права. Всі ці заходи повинні були приглушати соціа льні конфлікти на підприємствах і в колгоспах, стимулювати ініціативу та продуктивність трудящих.
Цілком виразно нові віяння в суспільній свідомості проявилися на XIX з'їзді профспілок (7-14 червня 1954 р.) - першому після закінчення війни. У виступах на з'їзді профспілкові лідери критикувалися за те, що ніколи не за хищали трудящих, не боролися проти надмірної різниці зарплат, що довіль но призначалися директорами підприємств, проти практики незаконних зві льнень по волі адміністрації, проти зневаги технікою безпеки. Констатував ши глибоке розчарування трудящих у профспілках, з'їзд закликав останні виявляти відтепер пильність у захисті прав трудящих. Серед намічених змін на першому плані фігурували упорядкування норм виробітку, посилення нагляду за понаднормовими роботами і контролем за матеріальним заохо ченням, особливо в натуральних формах, оскільки в цій області, наприклад в розподілі житла, рішення частіше за все приймалися виходячи з особистих симпатій та антипатій. Незабаром були відроджені скасовані в кінці 20-х рр. «виробничі наради». У комісіях, скликаних для поліпшення роботи підприємств і установ, були об'єднані представники адміністрації та фахівці. Однак труднощі, з якими зіткнулися профспілки в здійсненні їх нової ролі, виявили ся дуже значними (свідченням цього було вже саме збільшення числа віднов лених структур), і критика керівництва профспілок за незадовільний захист інтересів трудящих продовжувалася до кінця 50-х рр.
Одночасно зі спробами надихнути громадські організації, влади вивели із сфери карного права трудові відносини, передусім, відмінивши «драконів ські» закони 1938-1940 рр. і розпочавши перегляд трудового законодавства з метою відновлення більш гуманних положень Кодексу 1922 р. (ця реформа, однак, не була завершена). Основним результатом скасування передшйсько-вих законів став значний ріст плинності робочої сили. За деякими даними, в 1956 р. поміняла місце роботи приблизно третина робітників. Проте, за п'я тиріччя (1953-1958 рр.) сталося істотне поліпшення матеріального станови ща міських трудящих як в області заробітної плати, яка підвищувалася в се редньому на 6% за рік, так і в споживанні, яке виросло по овочах і фруктах у 3,4 рази, по молочних продуктах на 40%, м'ясу на 50%, рибі па 90%. Ці успіхи мали істотне значення для росту авторитета Хрущова, якому вдалося персо ніфікувати в своїй особи цю нову політику, направлену па підвищення рівня споживання, швидкий ріст виробництва і пом'якшення практики примушен ня, яка до 1953 р. визначала все суспільне життя.
Маленков, чиї позиції були послаблені розстрілом Абакумова, звинува ченого у фабрикації - за підтримки Маленкова - «ленінградської справи», зазнав суворої критики па пленумі ЦК партії, що відбувся 25 січня 1955 р., як за свої помилки в сільськогосподарськії! політиці початку 50-х рр., так і за «праве ухильництво». Напередодні головний редактор «Правди» Шепілов виступив проти «вульгаризаторів марксизму» та «ревізіоністів», які під при водом переважного розвитку легкої промисловості і виробництва товарів широкого споживання відродили «справедливо осуджені правоухильницькі ідеї». 8 лютого Маленков був вимушений виступити перед Верховною Ра дою із заявою про відставку і визнати, що у зв'язку з його управлінською недосвідченістю і помилками в області економіки необхідно доручити його функції «іншому товаришеві, більш досвідченому в державній роботі». Кері вництво урядом перейшло до Булганіна, який у свою чергу поступився по стом міністра оборони Жукову. Ці перестановки були для Хрущова безпере чною, але ще не повною перемогою: його власні функції залишалися тими ж, що і раніше. Маленков же, який став заступником голови Ради Міністрів, залишився членом Президії та зберіг можливих союзників (Первухін, Сабу-ров та Мікоян стали першими заступниками Голови Ради Міністрів разом з Молотовим і Кагаповичем). Здавалося б, задумані Хрущовим реформи мог ли бути реалізовані тільки за допомогою консерваторів, таких, як Молотов і Кагаиович. Однак незабаром, вже в березні 1955 р., Каганович був усунений від керівництва плануванням у промисловості. Що стосується Молотова, який не приховував свого ворожої о відношення до примирення з Югославією і договору з Австрією, він був вимушений визнати свої помилки на пленумі ЦК в липні 1955 р. і в жовтні того ж року зайнятися публічною самокрити кою на сторінках журналу «Комуніст» з приводу своєї заяви про те, що в СРСР були створені «тільки основи» соціалізму. Хрущов же вважав, що СРСР вже знаходився на стадії переходу від соціалізму до комунізму.
3. «Відлига» у зовнішній політиці
Теоретичні розходження в оцінці розвитку СРСР мали, як звичайно, конк ретно-політичне відображення, передусім в області міжнародних відносин і зовнішньої політики СРСР, в якій після смерті Сталіна протиборствували дві стратегії. Перша з них, яка захищалася міністром закордонних справ Молотовим, в принципі визнаючи необхідність «паузи» в «холодній війні», виходила з того, що загальний курс радянської зовнішньої політики, засно ваної на ідеї безперервної і неминучої боротьби між блоками, повинен був залишитися колишнім. СРСР, в якому були тільки закладені основи соціалі зму, залишався вразливим, навіть незважаючи па успішне випробування во дневої бомби влітку 1953 р. Звідси витікала необхідність більшого, ніж коли б то не було, затвердження керівної ролі СРСР у соціалістичному таборі. Друга стратегія, підтримувана Хрущовим і Мікояном, виходила з більш оптиміс тичних оцінок, наполягаючи на сприятливому співвідношенні сил для СРСР, і обіцяла велику самостійність для країн соціалістичного табору - і навіть фактичний плюралізм в ньому, - визнавала можливість мирного співіснуван ня двох блоків, а також «зони миру» в особі країн третього світу, до яких радянська дипломатія, починаючи з 1954-1955 рр. стала проявляти більшу увагу. Наявність цих двох стратегій в період боротьби за владу всередині керівної верхівки СРСР пояснює невпевнені, незв'язні, методом проб і поми лок дії радянської дипломатії, яка бачила як тупики «холодної війни», так і необхідність шукати нові засоби маневрування на міжнародній арені.
У 1953-1956 рр. радянська зовнішня політика була відмічена поступо вим встановленням нових відносин з двома соціалістичними країнами - Ки таєм та Югославією, досвідом пошуку розрядки у відносинах з Заходом і переоцінкою уявлень про нейтралітет третього світу.
Нові радянські керівники усвідомлювали, що смерть Сталіна позбавила соціалістичний табір харизматичного лідера і загрожувала викликати гли боку кризу в його керівництві. Примітно, що через кілька днів після кончини вождя «Правда» вмістила фотографію Маленкова разом з Мао Цзедуном, яка, як з'ясувалося, була змонтована без відому Маленкова. Ця маніпуляція мала не тільки анекдотичний характер: правляча верхівка відчула необхід-
ність використати престиж Мао для затвердження свого авторитету та ідео логічної легітимності, як в СРСР, так і в міжнародному комуністичному русі. Китайський лідер скористався цим для задоволення інтересів Китаю по ши рокому колу питань, насамперед економічних. Вже 26 березня 1953 р. угоду про торгівлю з СРСР, переговори про яку протягом кількох місяців стояли на місці, було укладено на вигідних для Китаю умовах. СРСР зобов'язався надати йому значну допомогу для будівництва 146 великих промислових об'єктів. У жовтні 1954 р. Хрущов, Булганін і Мікоян відправилися в Пекін, де доповнили цю угоду наданням нових великих кредитів. Радянські керів ники зобов'язалися вивести війська з Порт-Артуру та Дайрену, відмовитися на користь Китаю від усіх економічних інтересів у Маньчжурії і ліквідувати радянсько-китайські змішані компанії з їх передачею у виняткову власність Китаю. Компартія Китаю домоглася від КПРС визнання свого роду кондо мініуму в міжнародному комуністичному русі: попереднє узгодження з пи тань, які представляють взаємний інтерес, і свого роду «розподіл праці» у зовнішній політиці (Китай вважав, що за своїм геополітичнпм положенням він може ефективніше підтримувати національно-визвольні рухи в третьому світі).
СРСР та Китай тісно і на рівних правах співробітничали у вирішенні двох важких міжнародних криз: війни в Кореї та війни в Індокитаї. У кінці березня 1953 р. Радянський Союз та Китай прийняли угоду про полонених під час війни в Кореї - пункт, в який протягом двох років впиралися перего вори, - що відкрило дорогу до підписання 27 липня 1953 р. перемир'я в Пха-нмунджомі. Женевська конференція по Індокитаю стала другим кроком в зменшенні «міжнародної напруженості. Бажаючи досягти успіху в перегово рах, у критичні моменти конференції СРСР та Китай спільно стримували в'є тнамську делегацію. Це нове відношення до Китаю, як до привілейованого союзника, безсумнівно, сприяло оздоровленню радянсько-китайських відно син, які надалі вже ніколи не були такими хорошими, як в період 1954-1956 рр.
Це ж бажання оздоровити відносини СРСР з соціалістичним табором лежало в основі радянсько-югославського примирення 1955 р. - події, яка мала незрівнянно більший ефект, ніж без шуму проведене урегулювання відносин між СРСР та КНР. Розрив із сталінською спадщиною був різким і раптовим. Вже влітку 1954 р. Хрущов почав, незважаючи на опір Молотова, готувати зближення з Югославією. 23 травня - 3 червня 1955 р. Хрущов, Булганін і Мікоян здійснили візит до Белграда, під час якого Хрущов виразив «щирий жаль» з приводу розбіжностей, що виникли раніше, відповідальність за які він переклав на «нині викритих ворогів народу: Берію, Абакумова та інших... які сфабрикували фальшиві матеріали проти югославських керівників». До кіпця тижня напружених переговорів усі вимоги Тіто були задоволені. Опуб лікована 2 червня спільна заява не тільки містила визнання, що політика військових блоків посилює міжнародну напруженість, і шо розвиток мирного співіснування передбачає співпрацю всіх держав, незалежно від ідеологічних та соціальних відмінностей, але й проголошувала, що питання внутрішньої організації, суспільного устрою та різних форм соціалістичного розвитку від носяться до виняткового ведення народів цих країн. Югославія отримала також значну економічну допомогу. Зі свого боку вона не зробила ніяких значних поступок, залишившись на позиціях нейтралітету. Радянсько-юго славське примирення привнесло в східний блок практичний плюралізм, в чому полягав серйозний ризик: приклад міг виявитися заразливим і привести до ерозії авторитету СРСР. Для держав Східної Європи, яким радянська модель була нав'язана як єдино можливий соціалістичний шлях у надзвичайно скру тних умовах, навіть обережне визнання Радянським Союзом законності юго славського шляху створювало небезпеку перегляду ряду принципових поло жень, що незабаром і сталося.
Хоча внутрішньополітичні зміни в соціалістичному таборі виявилися в середньостроковому плані найзначнішими, нові радянські керівники вважа ли більш насущним перегляд відносин з капіталістичними країнами, оскіль ки їх стан представляв куди більш серйозну небезпеку для перепочинку, не обхідного новому керівництву для найшвидшого затвердження свого авто ритету і влади у власній країні. Ми вже зазначили його готовність покласти кінець війні в Кореї, яка викликала безпрецедентну хвилю аптнрадянських проявів у СШЛ, і прагнення забезпечити успіх переговорів у Женеві по Індо китаю. Головним питанням відносин між Сходом та Заходом залишалося переозброєння Німеччини. Західні проекти створення європейського оборон ного співтовариства, що передбачало об'єднане командування європейських армій і до якого була б інтегрована Західна Німеччина, особливо непокоїли Москву, яка боялася, що в цих нових європейських збройних силах Федера тивна республіка займе домінуюче положення і тим самим під загрозою ви явиться не тільки Східна Німеччина, але й Польща і (в меншій мірі) Чехосло-ваччина - дві держави, чиї західні кордони ФРН відмовлялася визнати оста точними. Хоча через протидію Франції і на велику радість Москви плани європейського оборонного співтовариства не були здійснені, Паризькі уго ди жовтня 1954 р. закріпили включення Західної Німеччини у військову ор ганізацію НАТО. Для обговорення нової ситуації в листопаді 1954 р. у Мос кві була скликана нарада представників європейських соціалістичних країн, на яку зі статусом спостерігача був запрошений Китай, що стало ще одним доказом його тювого привілейованого положення. Проголошена Молото вим па нараді промова була однозначно направлена проти продовження розрядки і закликала до колективної відсічі у разі ратифікації Паризьких угод. Оскільки широка кампанія протесту, розгорнута у час і після зустрічі, не змо гла перешкодити цій ратифікації, в травні 1955 р. у Варшаві була проведена нова нарада, яка розглянула питання про створення Організації Варшавсь кого Договору. Тим часом Маленкова було усунено зі своїх постів і значно послаблено вплив Молотова в правлячій групі, де відтепер домінували Хру щов і прихильники розрядки. їх стараннями створення організації Варшав ського договору супроводжувалося обережностями, які повинні були ясно показати небажання СРСР посилювати напруженість у відносинах між Схо дом та Заходом. З цих же міркувань, щоб створити сприятливі умови для можливих переговорів з німецького питання, було відстрочене включення Східної Німеччини в систему Об'єднаного командування. Договір являв со бою відповідь, визнану необхідною, але досить стриману за тоном і змістом. Хоч у військовому плані створення ОВД відчутно не змінило співвідношення сил в Європі, воно сприяло інституціоналізації відносин між СРСР та східно європейськими країнами, які до цього спиралися тільки на незаперечний ав торитет Сталіна та двосторонні угоди, а також надовго легалізовувало при сутність радянських військ у Східній Європі, яким належало відтепер грати вирішальну роль в моменти внутрішніх криз у цьому регіоні.
15 травня 1955 р., наступного дня після укладення Варшавського дого вору, СРСР, США, Великобританія та Франція підписали договір з Австрі єю. СРСР погодився вивести свої війська з Австрії в обмін на деякі незначні поступки. У відповідь на зобов'язання Австрії дотримуватися суворого ней тралітету, вона була прийнята в ООН та Раду Європи. Цей договір став важ ливим етапом у пом'якшенні напруженості між Сходом та Заходом. Однак невдача наради на вищому рівні - першої зустрічі такого масштабу після Потсдаму, - яка зібрала в липні 1955 р. в Женеві Хрущова (до радянської делегації входили також Молотов, Жуков і Булганін), Ейзенхауера, їдена та Фора, показала, що загальна й тривала угода між двома таборами ще зали шалася недосяжною. Разом з тим ця зустріч залишила після себе «дух Жене ви», який закликав до більш тісних і регулярних контактів і залишав відкри тими двері до переговорів. Візит до Москви у вересні 1955 р. канцлера Аде-науера, в ході якого були встановлені дипломатичні відносини між Радянсь ким Союзом і ФРН, зміцнив ці умонастрої, що відрізнялися прагматизмом і не супроводжувалися новими теоретичними побудовами, яким належало бути сформульованими тільки на XX з'їзді КПРС.
Схема двополюсного миру, розділеного на два антагоністичних табори, не залишала державам третього світу, які щойно отримали незалежність, можливості грати скільки-небудь самостійної ролі в геополітиці. їх незалеж ність розглядалася як чисто формальна, і, навіть якщо вони оголошували про свій нейтралітет, радянське керівництво бачило в цьому прийом, покли каний приховати їх проімперіалістичну орієнтацію. Так відбувалося, напри клад, з Індією, прем'єр-міністр якої Перу незмінно кваліфікувався як «лакей британського імперіалізму». Однак з 1954-1955 рр. радянська дипломатія почала визнава ги деяку цінність політики нейтралітету. Оскільки баланс сил двох таборів не дозволяв розраховувати на швидке розширення світової со ціалістичної системи, здавалося розумним підтримувати прагнення до неза лежності нейтральних країн, що відмовлялися від приєднання до військових блоків, які прагнули створити США. Під час поїздки Хрущова і Булганіна восени і 955 р. до Індії, Бірми та Афганістану вони не тільки позитивно оці нили політику нейтралітету і внесок даних країн у справу миру, але й надали їм великі кредити на економічний розвиток (наприклад, більше 135 мли. долл. на будівництво могутнього металургійного комплексу в Індії), що виявилося свого роду «винагородою» нейтралітету країн третього світу. Для цих країн хороші відносини з СРСР могли стати засобом тиску і пред'явлення більш жорстких вимог до США. З іншого боку, для СРСР ця політика відкривала нові можливості розширення його присутності на міжнародній арені і ство рення в багатополюсному світі цілої системи союзів, центром якої він міг би стати. Але для і іього СРСР було необхідно знайти дипломатичні, економічні та військові інструменти світової політики і, забезпечивши динамізм свого економічного та соціального розвитку, стати прикладом для численних кра їн, перед якими стояли ті ж проблеми розвитку та індустріалізації. У відноси нах з цими країнами СРСР незабаром стикпувся з конкуренцією Китаю. Останній зіграв першорядну роль в Бандунзькій конференції (квітень 1955 р.), скликаній групою країн, «що не приєдналися» (в тому числі Індією, Індонезі єю та Бірмою), чиї дипломатичні зусилля сприяли перемир'ю в Кореї та успі ху Женевської конференції, і до чиїх намірів входило посилення впливу дер жав Азії та Африки на світову політику. Однак безпосередньо в той момент збіг радянських і китайських інтересів брав верх над суперництвом за вплив. Так, хоча СРСР, який вважав себе й азіатською державою, не був запроше ний на Бандунзьку конференцію, Чжоу Еньлаєм там були встановлені хоро ші контакти з Насером, які виявилися корисними для розвитку радянсько-єг ипетських зв'язків. Прискорення процесу деколонізації у другій половині 50-х і на початку 60-х рр. незабаром відкрило нове поле діяльності для ще раз переглянутої радянської зовнішньої політики.
4. XX з'їзд: початок керованої десталінізації
14 лютого 1956 р. в Кремлі у присутності представників 55 «братських партій» відкрився XX з'їзд КПРС, який зібрав 1436 делегатів, здебільшого досвідчених апаратників. Скликаний за вісім місяців до статутного терміну у зв'язку з насущною необхідністю підвести підсумки змін, які відбулися після смерті Сталіна і дискусії про вибір курсу, з'їзд завершився знаменитою «сек ретною доповіддю» Хрущова. Ця доповідь була проголошена за закритими
дверима тільки перед радянськими делегатами і відкрила дорогу керованій десталінізації.
Звітна доповідь ЦК, представлена з'їзду Хрущовим, безперечно, підтве рдила зміну політичного курсу, розрив з численними сталінськими постула тами та традиціями, здійснений протягом трьох попередніх років, як в обла сті міжнародних відносин, так і у внутрішній політиці, соціальній та еконо мічній. При всій своїй глибині цей розрив не був раптовим, а зміна курсу не означала повної відмови від колишніх уявлень. Хоча в історії партії і раніше траплялися круті повороти, в ході яких переглядалися принципи, що здава лися непорушними, початок з'їзду і звітна доповідь ніяк не провіщали того, що сталося через десять днів.
Затверджуючи як лейтмотив доповіді захист справжнього ленінізму, Хрущов почав з того, що підкреслив важливість міжнародної розрядки, за явивши не тільки про те, що зіткнення блоків не є історичною неминучістю, але й про те, що мирне співіснування повинне стати генеральною лінією зов нішньої політики СРСР. На його думку, завдяки новому, сприятливому для соціалізму співвідношенню сил у світі, завоювання влади в «буржуазних кра їнах» могло відтепер відбуватися конституційним шляхом.
Хрущов далі заявив - і це також було принциповим розривом із сталін ської теорією та практикою, - що методи побудови соціалізму можуть видо змінюватися в залежності від конкретних умов кожної країни. Таким чином, нав'язування радянської моделі, як обов'язкового зразку, поступалося міс цем визнанню різноманіття шляхів до соціалізму. Перейшовши до економі ки, доповідач виклав основні напрями шостого п'ятирічного плану, розроб лені відповідно до хруїцовського «економічного проекту». Особливу увагу план приділяв сільському господарству, становище якого залишалося три вожним, виробництву предметів споживання випереджаючими темпами в порівнянні із засобами виробництва, а також житловому будівництву.
В ідейно-політичному плані доповідь Хрущова була досить обережною. Перший секретар ЦК КПРС обмежився короткою згадкою злочинів, вчине них «клікою Берії», та кількома критичними зауваженнями на адресу Моло това, Маленкова і Сталіна (не називаючи його імені), проте згладженими визнанням заслуг покійного вождя в боротьбі проти «ворогів народу» та апологією принципу колегіальності керівництва. Відновити й зміцнити ле нінський принцип колективного керівництва - таким був політичний лейт мотив більшості виступів на з'їзді. Колективному керівництву оратори про тиставляли «культ особи», як правило, стараючись по можливості уникати імен, і пропонували наступні рішення: демократизувати партію, перестати жити в світі ілюзій та брехні. Найбільш серйозний виступ проти «культу осо би Сталіна» і «порушень соціалістичної законності» на відкритих засіданнях належав Мікояну, який піддав критиці неправильні висновки і перекручення, що містилися в «Короткому курсі історії ВКП(б)» 1938 р. (особливо з при воду революції 1917 р. і громадянської війни), а також економічні теорії, ви-сунені Сталіним в 1952 р.
24 лютого Булганін як глава уряду представив економічну доповідь, а потім, як і належить перед закриттям з'їзду, були проведені вибори керівних органів партії. Перш ніж представити з'їзду список членів нової Президії, обраний Першим секретарем ЦК КПРС Хрущов повідомив радянським де легатам, що ввечері, після офіційного закриття з'їзду, вони повинні з'явитися на закрите засідання, куди іноземні учасники не будуть допущені.
У ніч з 24 на 25 лютого Хрущов протягом чотирьох годин зачитував делегатам «секретну доповідь», яка показувала розвиток і зміцнення «куль ту особи», його вияви і наслідки за минулі 20 років. Як і звітна доповідь, «секретна доповідь» Хрущова закликала до вірності Леніну, а детально опи сана ленінська прихильність принципу колегіальності служила точкою від ліку і прикладом, який особливо наочно показував порушення ленінських традицій Сталіним.
Із «секретної доповіді» учасники з'їзду дізналися про «заповіт» Леніна, існування якого доги заперечувалося партією. Доповідь аналізувала пере кручення Сталіним принципу демократичного централізму, розказувала про чистки та «незаконні методи слідства», за допомогою яких у тисяч комуніс тів були вирвані абсолютно неймовірні визнання. Розвінчавши міф про Ста ліна як «спадкоємця» і «геніального продовжувача» справи Леніна, доповідь атакувала і міф про Сталіна-«воєначальника», зруйнувавши канонічний об раз генералісимуса і створивши вигляд нерішучої і некомпетентної людини, відповідальної за нищівні поразки 1941-1942 рр. Доповідь також показала відповідальність Сталіна за депортацію кавказьких народів, огульно звину вачених у співпраці з німцями, за конфлікт з Тіто, фабрикацію фальшивих змов у 1949 р. («ленінградська справа»), 1951 р. («мінгрельська справа») і 1953 р. («справа лікарів-убивць»). Доповідь Хрущова малювала новий об раз Сталіна - образ тирана, який день у день створював свій культ, образ некомпетентного диктатора, який не бажав нікого слухати, «відірваного від народу» і відповідального за катастрофічне економічне становище країни в 1953 р.
Доповідь була насичена деталями, які шокували аудиторію, але в той же час їй, безумовно, не вистачало чіткості, а інформація, яка містилася в ній часто була приблизною і неповною. Загалом доповідь виявилася дуже вибо рчою і поверхневою в засудженні сталінізму і не ставила під питання жоден із довершених партією з 1917 р. поворотів. Вибірковий характер виявлявся в тому, що початок сталінського «відхилення» від ленінського курсу, незважа ючи на принциповий конфлікт з Леніним ще за життя останнього, визначав ся 1934 р., що виключало з числа помилок і злочинів колективізацію, голод 1932-1933 рр. і крайнощі, пов'язані з індустріалізацією. Про те ж свідчив і вибір жертв «культу особи», до яких були віднесені тільки комуністи, які до тримувалися чіткої сталінської орієнтації, але не опозиціонери і не прості громадяни. Звужуючи рамки незаконних репресій до одних тільки комуніс тів, що стали жертвами особистої диктатури Сталіна, доповідь обходила ключове питання про відповідальність перед суспільством партії загалом. Досі в історії цієї доповіді ще залишається багато неясностей, а основним джере лом є спогади самого Хрущова, які вимагають максимально обережного до себе ставлення. Проте, навіть якщо Хрущов і схильний перебільшувати своє значення, очевидно, що він особисто дійсно зіграв, як це доведуть подальші події, вирішальну роль у викритті - вибірковому і контрольованому - злочи нів Сталіна, пішовши на політичний ризик, який визначався ще й тим, що переважна більшість учасників з'їзду зробили кар'єру саме в період «культу особи Сталіна».
Зі слів Хрущова, керівники партії виявилися після арешту Берії перед обличчям такої кількості прозрінь про діяльність апарату політичної поліції (в дуже великій мірі автономного і виведеного з-під контролю «звичайних» інстанцій партії) і фальсифіковані змови, що всі вони, в тому числі Хрущов, прийшли до висновку про необхідність отримати більш повну інформацію. З цією метою була організована слідча комісія, діяльність якої трималася в таємниці, на чолі з директором Інституту Маркса - Енгельса - Леніна - Сталі на Поспєловим - одним із головних теоретиків партії, який відповідав за під готовку «Короткого курсу історії В КП(б)» 1938 р. Напередодні відкриття XX з'їзду партії комісія закінчила свою роботу і представила численні матеріа ли. Згідно з Хрущовим, створення комісії частиною Президії, передусім Мо лотовим, Ворошиловим і Кагановичем, було зустрінуте без особливого ен тузіазму. Під час з'їзду після бурхливого засідання Президії при трьох голо сах проти (вищеназваних осіб) Хрущов ніби добився згоди доповісти з'їзду висновки; замість вільної дискусії все ж було вирішено провести закрите засі дання. У поспіху, викликаному прийняттям рішення в останній момент, до повідь була представлена «робочим документом», підготовленим Поспєло вим, якому було доручено терміново переробити його на промову. Насправ ді ж доповідь (яка супроводжувалася досьє з 18 невиданих документів, що проливали світло на протистояння Леніна і Сталіна), поширена між делега тами на вечірньому засіданні 24 лютого, швидше за все, була підготовлена заздалегідь. Керівництво партії було, безсумнівно, готове піти далі промов, зачитаних під час «офіційної частини» з'їзду, але продовжувало коливатися відносно форми викриттів. Саме тут вирішальну роль зіграла особиста ініці атива Хрущова. Показово, що саме йому було доручено прочитати доповідь і особисто зустріти непередбачувану реакцію учасників з'їзду, Відразу ж після закінчення з'їзду текст доповіді був виданий у вигляді маленької червоної книжки. Спочатку передбачалося, що вона буде доступ на тільки членам партії; відповідальні партійні працівники повинні були, кожний на своєму рівні, зачитати її підлеглим. Але вже в кінці березня за вказівкою Хрущова вона була відкрита для всіх громадян. Для знайомства з нею повсюдно були проведені збори, в тому числі і в школах для учнів стар ших 14 років. У результаті за кілька тижнів десятки мільйонів радянських людей почули те, що 24 лютого було повідомлено тільки найвидатнішим і досвідченим членам партії. Про існування доповіді скоро стало відомо за кордоном. Вже 16 березня «Нью-Йорк тайме» помістила відповідну інфор мацію, а 4 червня держдепартамент США опублікував текст, автентичність якого СРСР відмовився визнати. Ймовірно, витік стався через польських комуністів, які переживали викликаний смертю Берута період внутрішньо партійної боротьби, після того, як за наполяганням Хрущова вони, як і інші делегації іноземних компартій, що були присутніми на XX з'їзді, ознайоми лися з доповіддю (25 лютого кожному з них був виданий примірник російсь кого тексту із зобов'язанням повернути його наступного дня). Хоча радянсь кі власті не визнали, однак вони іі не спростували текст, опублікований в США. Перед обличчям цієї двозначної політичної лінії кожна компартія по ступала у відповідності зі своєю власною політичною стратегією і мірою сво єю скомпрометовапості прихильністю сталінізму. Деякі відкинули цей текст, як грубу підробку американського уряду; ФКП вжила ухильне формулюван ня («доповідь, що приписується...»), що звільняло їївід необхідності дискуту вати про текст, автентичність якого не була визнана; ІКП вирішила винести всі проблеми на публічне обговорення. У країнах Сходу, в найбільшій мірі зачеплених сталінізмом, доповідь посіяла сім'я інакомислення, якому нале жало дати рясні сходи.
5. Від XX з'їзду КПРС до усунення антипартійної групи
Хрущов, якого вітали «бурхливими й тривалими аплодисментами, що переходили в овацію», отримав на XX з'їзді часткову, але безперечну пере могу. Хоча йому й не вдалося змінити склад членів Політбюро, він зумів вве сти туди як кандидатів кілька своїх прихильників, які увійшли також до Сек ретаріату ЦК (Жуков, Брежнєв, Шепілов, Фурцева). Центральний Комітет (225 членів і кандидатів) був значно оновлений і наполовину складався з но вих членів, зобов'язаних своїм недавнім висуненням Хрущову. Однак по мірі того, як проходив шок XX з'їзду і в суспільстві росло бажання отримати від повіді на численні запитання, в партії почав організовуватися опір десталіні-зації. Більшість партробітників, які зробили кар'єру при Сталіні, правильно розуміли, що процес десталінізації буде важко втримати в рамках викриттів, зроблених на з'їзді. Кожний з них боявся, що одного разу у нього спитають, яку роль - активну або пасивну - він грав у чистках та «культі».
ЗО червня 1956 р. члени Центрального Комітету партії на черговому пле нумі ухвалили постанову «Про подолання культу особи та його наслідків», яка була великим кроком назад у порівнянні з «секретною доповіддю». Аж до XXII з'їзду цей документ зберігав своє значення і служив ідеологічною базою післясталінського консерватизму. Сталін характеризувався в ньому як «людина, яка боролася за справу соціалізму», а його злочини - як «деякі обмеження внутрішньопартійної і радянської демократії, неминучі в умовах запеклої боротьби з класовим ворогом». Так, культ особи визнавався однією з меж сталінського періоду, однак це явище розглядалося виключно як наслі док особистих недоліків Сталіна. Заслуги Сталіна явно переважували його слабкості, які не мали вирішального значення і не змогли звернути партію з правильного шляху.
Протягом літа 1956 р. ця консервативна позиція була підтверджена і те оретично розвинена в кількох статтях, опублікованих, зокрема, в журналі «Комуніст». Головною мішенню для останнього став журнал «Питання істо рії», який з початку року став центром глибоких роздумів про джерела куль ту особи і про фальсифікації радянської історії (статті Бурджалова про рево люції 1917 р. і роль Сталіна в них). «Комуніст» стверджував, що, бажаючи показати коливання, розходження у поглядах і навіть помилки того або ін шого керівника партії в той або інший момент, автори журналу ризикували забути про фундаментальну єдність партії, правильність і непогрішність лі нії, яка проводилася нею, яка відбивала хід історії. Через кілька місяців, в грудні 1956 р., широко відзначене сторіччя Плеханова дало можливість тим, хто відчував ностальгію по сталінізму (в цьому випадку академіку Мітіну, члену ЦК з 1939 р., якому було доручено зробити офіційну доповідь про пер шого російського марксиста), нагадати про монолітну єдність партії і затав рувати як «фракціонерів» тих, хто під приводом пошуку історичної правди намагається дискредитувати партію, зменшити її роль і грандіозні досягнен ня, підірвати непорушну єдність партії і радянського народу.
Цей наступ консерваторів стався після пов'язаної з десталінізацією в СРСР важкої кризи, яка в жовтні - листопаді 1956 р. приголомшила Польщу та Угорщину і поставила під загрозу єдність «соціалістичного табору». У Польщі викриття XX з'їзду і визнання керівництвом КПРС різноманіття шляхів до соціалізму викликали кризу в суспільній свідомості, як в партії, так і в країні загалом; смерть Берута до того ж відкрила можливість лібера лізації керівництва. У червні 1956 р. сталися антисталінські та антирадянські виступи в Познані. У цій країні, де ставлення до східного сусіда здавна було складним і неоднозначним, оформлялася справжня й радикальна десталіні-зація. У середині жовтня Е.Ошаб, який змінив на чолі партії Берута, був вимушений під тиском громадськості поступитися своїм постом В.Гомулці, що став символом опору радянському тиску і виразником «польського шляху до соціалізму». 19 жовтня, коли ЦК партії зібрався для затвердження цієї заміни в керівництві, Хрущов у супроводі Молотова, Мікояна і Булганіна без за прошення прибув до Варшави, щоб спробувати виправити ситуацію. Не зва жуючись вдатися до сили проти країни, де в народі не переставала наростати напруженість, яка мала чіткий антирадянський характер, Хрущов і його ко манда, наказавши спочатку танковим частинам рухатися до Варшави, вирі шили, зрештою, домовитися з Польщею, що стояла на грані повстання. Піс ля дуже напружених дискусій радянські керівники прийняли польські вимо ги, що стосувалися національного суверенітету країни, повернення в СРСР Рокоссовського та радянських радників, аби тільки не була поставлена під сумнів приналежність Польщі до соціалістичного табору.
Ще більш важка криза вибухнула в Угорщині, де компромісу досягти не вдалося. Сталінський ставленик, Перший секретар ЦК Угорської партії тру дящих Ракоши повернувся з XX з'їзду КПРС повним рішучості відстояти ста лінізм у своїй країні і дочекатися усунення Хрущова, яке, за його прогноза ми, повинне було статися в найближчому майбутньому. У липні 1956 р. Ра коши був замінений на Е.Гере. Однак сліпе проходження радянської моделі десталінізації не могло задовольнити суспільство, повне рішучості отримати всі уроки з критичного аналізу сталінізму і діяльності партії. 22-24 жовтня 1956 р. угорці, натхненні польським прикладом, повстали, зажадавши вста новлення демократичного режиму і виведення з Угорщини Радянської Ар мії. Після першого, обмеженого, втручання військ СРСР, викликаних угор ським урядом, що втратив контроль над ситуацією для придушення повстан ня, Мікоян і Андропов (тоді посол СРСР в Будапешті) провели переговори, в результаті яких І.Надь очолив уряд, а Я.Кадар - керівництво партією. Але народний рух, який був одночасно антикомуністичним і антирадянським, швидко підпорядкував собі уряд Надя, якому не залишалося нічого іншого, як встати на чолі цієї революції. Поступившись вимогам революційних комі тетів, 1 листопада уряд оголосив про відновлення політичного плюралізму, вихід Угорщини з Варшавського пакту і проголосив нейтралітет своєї краї ни. Підтриманий всіма країнами соціалістичного табору (в тому числі Юго славією та Китаєм, з якими Хрущов провів консультації по узгодженню по зиції відносно Угорщини), 4 листопада після кривавих боїв (20 тис. убитих серед повсталих) СРСР знову ввів свої війська у Будапешт. Надь, який знай шов спочатку притулок в югославському посольстві, був 21 листопада ареш тований і вивезений в Румунію, де радянський військовий трибунал засудив його до смерті. Генеральна Асамблея ООН засудила радянську інтервенцію, але західні держави, зайняті в той момент суецькою кризою, залишилися па сивними, їх невтручання в угорські події показало, що вони негласно визнавали розділ Європи і не бажали втягуватися до міжусобиць соціалістичного табору. Загалом трагедія, що сталася в Угорщині, дала аргументи противни кам десталінізації в СРСР. Останні зробили в подальші місяці все можливе для того, щоб обмежити її масштаби і потім відкрито виступити проти тих, хто в їх очах був винен в необдуманому ініціюванні небезпечного процесу.
Після угорської кризи позиції Хрущова послабшали. Повернення Мо лотова в уряд свідчило про коливання радянського керівництва у визначенні політичного курсу. Молотов, якому 1 червня довелося залишити міністерст во іноземних справ, вже 20 листопада був призначений міністром державно го контролю. Ця посада давала йому право перевіряти діяльність будь-яких цивільних і військових організацій, які він прийнявся захищати від «нігіліст ської критики політично незрілих людей». У грудні 1956 р. пленум ЦК, озна йомлений із труднощами у виконанні шостої п'ятирічки, зменшив показни ки росту виробництва і продуктивності праці (частково задовольнивши, та ким чином, робітничу середу, в якій висловлювалося невдоволення з приво ду різкого збільшення норм виробітку) і схвалив створення нового планую чого органу - Державної комісії з економіки, покликаної координувати роз робку найближчих планів, тоді як за Держпланом було залишено довгостро кове планування. Очолена Первухіпим Комісія повинна була в двомісячний термін представити пропозиції по «вдосконаленню організації промислово сті». Створення цієї Комісії вело до посилення централізації всупереч схемам Хрущова, яким заохочувалося більш децентралізоване управління. На пле нумі ЦК партії, що відбувся 13-14 лютого 1957 р., Хрущов виклав свій про ект децентралізації економіки, який повністю суперечив пропозиціям Комі сії. Відмовляючи їй у ведучій ролі, проект Хрущова перетворював Комісію на просту передавальну ланку і, залишаючи реальне прийняття довгостро кових рішень за Держпланом, передавав конкретну розробку останніх регіо нальним органам в особі раднаргоспів. Проект передбачав також ліквідацію промислових міністерств, скорочення і децентралізацію дуже численних центральних відомств. Лютневий пленум не наважився зробити остаточний вибір між ідеями грудня 1956 р. та хрущовськими тезами і переніс дискусію в пресу, а Перший секретар ЦК КПРС тим часом виступав в різних містах СРСР із промовами, не приховуючи наявності розбіжностей в керівництві.
10 травня 1957 р. Хрущов досяг великої перемоги: за його пропозицією Верховна Рада проголосувала за створення раднаргоспів і ліквідацію десяти промислових міністерств. 22 травня в Ленінграді їм була виголошена важли ва промова, що ознаменувала початок волюнтаристської політики «кидка уперед», яка супроводжувалася подальшою децентралізацією. Економічна політика, сприйнята як безладна череда суперечливих ініціатив, об'єднаних тільки різкою антибюрократичною спрямованістю, відразу ж викликала ор ганізований опір.
Скориставшись візитом Хрущова до Фінляндії, його колеги вирішили скликати Президію. На засіданні 18 червня 1957 р. сім з одинадцяти її членів (Булганін, Ворошилов, Каганович, Маленков, Молотов, Первухін і Сабуров) зажадали відставки Хрущова. Залишившись у меншості (незважаючи на те, що чотири з п'яти кандидатів у члени Президії і секретарі ЦК, що також бра ли участь в засіданні, прийняли його сторону), Хрущов послався па ленінські принципи демократичного централізму і зажадав, щоб конфлікт в Президії був переданий на розгляд Центрального Комітету - вищої партійної інстан ції, - із складу якого формувалася Президія. Завдяки вирішальній підтримці Жукова, який організовував доставку військовими літаками розкиданих по всій країні членів ЦК, Центральний Комітет зміг зібратися вже 22 червня. ЦК, опинившись у ролі арбітра і усвідомлюючи значущість, яку він отримав завдяки ініціативі Хрущова, був, природно, настроєний на користь Першого секретаря. Після кількох днів дебатів Центральний Комітет відмінив голосу вання Президії і засудив «фракційну діяльність антипартійної групи». Моло тов, Каганович, Маленков і Сабуров були виключені з Президії ЦК, а Пер вухін переведений у кандидати. Нова Президія була розширена до 15 за ра хунок переводу в члени Президії колишніх кандидатів (Жукова, Брежнєва, Шверника та Фурцевої) і секретарів ЦК (Аристова, Бєляєва), які підтримали Хрущова.
Червнева криза 1957 р., яка завершилася важливим успіхом на шляху десталінізації, узаконила кардинальний розрив з колишньою політичною практикою. Незважаючи на тягар обвинувачень, переможені не були позба влені пі життя, ні свободи (Маленков став директором електростанції в Сибі ру, а Молотов направлений послом у Монголію). Більше того, ЦК КПРС повернув собі всю повноту влади.
Вирішальна роль, яку відіграв у врегулюванні червневої кризи 1957 р. Жуков, не могла не викликати негативної реакції у Хрущова і цивільної вла ди. Пам'ятаючи про те, що в 1953 р. допомога армії дозволила усунути Бе-рію і в 1955 р. забезпечила перемогу Хрущова, останній скористався візитом маршала за кордон, щоб поставити перед Президією питання про «культ осо би Жукова і його схильність до авантюризму, що відкриває шлях до бонапа ртизму». Пленум ЦК, який зібрався наприкінці жовтня, вирішив вивести Жукова із Президії та ЦК партії. На пост міністра оборони був призначений маршал Р.Малиновський, який провів численні перестановки і нові висунен ня. У березні 1958 р. Хрущов усунув Булганіна і зайняв ного місце на чолі держави.
Повернення Хрущова до сталінської практики 1940-1953 рр. поєднання керівництва партією та урядом поклало кінець колегіальності, незважаючи на те, що па XX з'їзді її політичні переваги були урочисто підтверджені поси ланнями на ленінські традиції. Але, якщо Хрущов і виглядав як носій влади, що фактично не поступалася тій, якою зловжив Сталін, його роль, як у внут рішньополітичному, так і в міжнародному плані не означала повної спадко ємності з амбіціями і практикою свого попередника. Про це свідчила вже доля переможених ним противників і велика роль, яку відтепер став грати Центральний Комітет КПРС.
II. МЕЖІ ТА ПЕРЕГИНИ ХРУЩОВСЬКИХ ПРОЕКТІВ (1958-1964)
1. «Наздогнати та перегнати Америку!».
22 травня 1957 р. на зборах представників колгоспників Хрущов кинув свій знаменитий лозунг: «Наздогнати та перегнати Америку!» Мова в цьому випадку йшла про змагання з цією країною в двох конкретних областях: у виробництві м'яса та молочних продуктів. Разом з тим цей виступ став поча тком волюнтаристської політики «стрибка уперед», небезпеку якої показала радянська історія тридцяти попередніх років. Висунення нездійсненних ці лей, широка кампанія по пропаганді хрущовського проекту, що виходив із швидкого росту споживання, який відкриває шлях до суспільства достатку, тобто до комунізму, поставили серйозну проблему не тільки в економічному плані, але й в області суспільних відносин. Вони свідчили про силу і постій ність волюнтаристських методів мобілізації продуктивних сил, що породжу вало примушення. Але як можна було сумістити ці методи, прямо успадкова ні від 30-х рр., із прагненням підняти суспільну активність? Бажання досягти максимально швидко і з найменшими витратами вражаючих результатів на основі відносин і методів, які безпосередньо витікали із сталінської практи ки, скоро породило все більш авантюристичні ініціативи, непродумані адмі ністративні реформи, економічні та соціальні перегини, які виявили межі хру щовського проекту і привели до серйозної економічної та соціальної кризи початку 60-х рр.
1957-1959 роки були відмічені серією адміністративних реформ і «кам паній» («кукурудзяна лихоманка», «м'ясна кампанія в Рязані», «молочні ре корди» і т.д.), покликаних поліпшити функціонування економічної системи. Ми вже згадували про створення раднаргоспів, створених для зміцнення го ризонтальних зв'язків між підприємствами за рахунок традиційних вертика льних зв'язків у структурі управління радянською економікою, у виконання ленінського принципу, згідно з яким центр ваги оперативного керівництва промисловістю і будівництвом повинен був знаходитися на місцях. Згідно із законом від 10 травня союзні промислові міністерства з 1 липня 1957 р. були замінені сотнею раднаргоспів, які на регіональному рівні управляли підприємствами та повинні були встановлювати прямі зв'язки між собою. Ця рефо рма принесла мало позитивних економічних результатів. Звичайно, вона полегшила розвиток деяких галузей місцевої промисловості, які були в заго ні на той час, коли все керівництво здійснювалося із центру, але затруднило функціонування ряду секторів великої промисловості. Головним же резуль татом стало збудження невдоволення десятків тисяч міністерських чиновни ків, вимушених відправитися з Москви у провінцію.
За відсутності продуманої інвестиційної політики в аграрному секторі (проблема його фінансування залишалася невирішеною, оскільки держава не наважувалася перенести на роздрібні ціни надбавку, отриману виробни ками з 1953-1954 рр.) підвищенню ефективності сільського господарства по винні були сприяти дві адміністративні реформи. Перша полягала в ліквіда ції МТС і передачі техніки (тракторів та сільхозмашин) у,власність колгос пів, що передбачало її краще використання. З економічної точки зору ця міра, безсумнівно, дозволила багатьом колгоспам поліпшити організацію і підня ти продуктивність праці; однак для інших був більш вигідний прокат облад нання, оскільки забезпечував велику гнучкість. Разом з тим реформа нав'я зала всім колгоспам негайний викуп парку МТС, що поглинуло фінансові ресурси колгоспів, які утворилися з 1954-1955 рр. завдяки підвищенню заку півельних ціп. Якщо деякі «колгоспи-мільйонери» і отримали вигоду з цієї реформи, то найбідніші колгоспи, яких була переважна більшість, потрапи ли в критичне положення. Негайна і обов'язкова ліквідація МТС мала й інші негативні наслідки, насамперед від'їзд у міста більшості технічних фахівців, які боялися втратити свій статус і виявитися прирівненими до колгоспників, і вслід за цим швидкий вихід з ладу обладнання, що залишилося без кваліфі кованого обслуговування. У 1958-1961 рр. - уперше з кінця 20-х рр. - сталося скорочення парку сільськогосподарських машин.
Друга реформа полягала в новому укрупненні колгоспів (83 тис. в 1955 р., 68 тис. в 1957 р., 45 тис. в 1960 р.), що повинне було привести до утворення могутніх «колгоспних союзів», здатних стати початком справжньої індустрі алізації сільського господарства. Цей проект, який відроджував ідею агро-міст і прагнення прискорити соціальне перетворення села через розвиток «со ціалістичних» аспектів образу життя, вимагав великих капіталовкладень, в яких колгоспи намагалися не брати участь через нестачу коштів, викликану викупом МТС. Це стало причиною невдачі першої серйозної спроби досягти реальної інтеграції колгоспного сільського господарства.
Реформи, породжені бажанням швидко і з найменшими витратами отри мати істотні результати, супроводжувалися сильним тиском на місцевих пар тійних працівників і голів колгоспів, які в свою чергу тиснули на колгоспни ків. Практичним вираженням цього стала кампанія проти присадибних під собних господарств, які розглядалися як приватновласницький пережиток.
Для політичних і господарських керівників всяка інтенсифікація колектив ної праці передбачала обмеження праці індивідуальної на своїй ділянці. На ділі ж ця кампанія, не кажучи вже про її непопулярність, мала негативний вплив на все сільськогосподарське виробництво.
Наочним прикладом катастрофічних наслідків прихильності до волюн таристських методів примушення, пов'язаних із «погонею за рекордами», стала «рязанська катастрофа». Поштовхом до неї послужила виголошена 22 травня 1957 р. в Ленінграді промова, в якій Хрущов запропонував за три роки потроїти виробництво м'яса в країні. Перші півтора роки принесли дуже скромний приріст (8%), що спричинило крайнє роздратування Хрущова, по ставленого перед необхідністю визнати, що його проект насправді нездійс ненний. Наприкінці 1958 р. обкомам партії була розіслана вказівка про вжи вання «рішучих заходів» для збільшення виробництва м'яса в 1959 р. Пер ший секретар Рязанського обкому О. Ларіонов виступив з амбіційною заявою, пообіцявши за один рік потроїти державні заготовки м'яса в області. Обіця нки, незважаючи на їх нереальність, були затверджені обласною партійною конференцією, а згодом за наполегливою рекомендацією Хрущова і всупе реч думці Сільськогосподарського відділу ЦК КПРС опубліковані в «Прав ді». На «виклик» відповіли кілька інших областей. Рязанська область не всти гла ще приступити до реалізації своєї грандіозної програми, як на неї поси палися нагороди. У лютому 1959 р. вона отримала орден Леніна, а сам Ларі онов через кілька місяців став Героєм Соціалістичної Праці. Щоб стримати обіцянку, обком партії розпорядився забити весь приплід 1959 р., а також велику частину молочного стада й племінних виробників, «додавши» під розписку всю худобу, вирощену колгоспниками у своїх господарствах. Од нак навіть цих заходів було недостатньо, у зв'язку з чим була організована закупівля худоби в сусідніх областях за рахунок коштів із суспільних фондів, призначених для придбання машин, будівництва шкіл і т.д. «М'ясний пода ток» ударив не тільки по всіх колгоспах і радгоспах області, але й по всіх міських установах; м'ясо, що здавалося державі (за чисто символічними ці нами) зникло з продажу. 16 грудня місцеві власті урочисто рапортували про стовідсоткове виконання плану: область «продала» державі 150 тис. т м'яса, в три рази перевищивши постачання попереднього року; зобов'язання ж на 1960 р. бралися ще більш високі - 180 тис. т! Однак в 1960 р. заготовки не перевищили 30 тис. т: після масового забою попереднього року поголів'я зменшилося в порівнянні з 1958 р. на 65%. Колгоспники, у яких під розписку «тимчасово» вилучили худобу, відмовлялися обробляти колгоспні землі, що привело до падіння виробництва зерна на 50%. Наприкінці 1960 р. прихову вати катастрофу далі стало неможливо і Ларіонов покінчив життя самогубс твом. Застосування «рязанських методів», більш або менш карикатурно по ширених в багатьох регіонах, привело до катастрофічних результатів: в 1964 р. виробництво м'яса поступалося рівню 1958 р. Все це завдало серйозного уда ру по престижу Хрущова; лозунг «Наздогнати та перегнати Америку!» неза баром міцно перекочував до анекдотів. Предметом жартів стало й захоплен ня Хрущова кукурудзою, з допомогою якою він сподівався вирішити про блему кормів. Відведені під цю культуру площі були подвоєні: 18 млн. га в 1955 р., 37 млн. га в 1962 р. Вирощування кукурудзи нав'язувалося й тим ре гіонам, де кліматичні умови явно не підходили для цієї культури (особливо в Білорусії та Прибалтиці). Урожаї 1957, 1959, 1960 і 1962 рр. були низькими.
Хороший урожай зерна, отриманий в 1956 р. па цілині, надихнув керів ництво на продовження експерименту. Спроба закріпити заходи, що задуму валися як тимчасовий вихід із становища, як постійні, в середньостроковому плані мали плачевні наслідки. Надмірна експлуатація районів нового осво єння привела до падіння середньої врожайності та подорожчання зерна, яке вирощувалося на цих територіях. Крім того, практично повністю припинив ся розвиток традиційних зернових регіонів. Освоєння цілинних земель, пере творене з тимчасової міри на постійне джерело отримання біля половини товарного хліба, могло б бути менш ризикованим, якби кліматичні умови там були стійкими, а господарство велося постійним селянським населенням на основі раціональної сівозміни. Ллє нормальне сільське господарство було несумісне з регулярними мобілізаціями робочої сили і машин, які па період жнив прямували туди з усієї країни на один-два місяці, і з екстенсивною зер новою монокультурою, яка стала джерелом ерозії нестійких грунтів. Все це, зрештою, привело до екологічної та економічної кризи 1962- 1963 рр.
До кінця 50-х рр. авантюрні ініціативи Хрущова, наслідкам яких нале жало повністю виявитися тільки після 1960 р., в очах громадської думки ком пенсувалися прийнятими в 1955-1959 рр. численними заходами по поліпшен ню умов життя населення, головним чином міського. 25 квітня 1956 р. був відмінений антиробітпичий закон 1940 р., який прикріпляв трудящих до їх підприємств. Відтепер робітники могли міняти місце роботи, повідомивши про це адміністрацію за два тижні (зазначимо у зв'язку з цим, що з колгосп никами продовжували поводитися, як з громадянами другого сорту; вони все ще не мали паспортів, без яких не могли за своїм розсудом і легально покинути свій колгосп). Мінімальна заробітна плата в державному секторі була підвищена приблизно на 35% і звільнена від податку. Розмір пенсій майже подвоївся; пенсійний вік був знижений до 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Колгоспники ж і в цій області виявилися обділеними: лише в 1964 р. вони дістали право на пенсію, а пенсійний вік наступав для них на п'ять років пізніше, ніж для інших категорій трудящих. Тривалість робочого тижня була скорочена з 48 до 46 годин (для металургів - 42 години, для шахтарів і підлі тків - 36). Відпустка за вагітністю (скорочена при Сталіні до 70 днів) стала знову стодванадцятиденною. Уряд обіцяв не вдаватися більше до обов'язко-
вих державних позик (по яких до цього забиралося біля 6% річних заробіт ків), але на 20 років заморозило виплату по попередніх позиках. Нарешті, широкий розвиток отримало житлове будівництво. Дуже вигідними умова ми держава заохочувала будівництво коопера гивних квартир. За десять ро ків, з 1955 по 1964 р., міський житловий фонд збільшився на 80%. Проте, піс ля напливу в міста на початку 30-х рр. десятків мільйонів сільських жителів відставання в цій області було таким великим, що, незважаючи на досягнуті успіхи, загалом житлову кризу подолати не вдалося. Власті часто викорис товували цю ситуацію для тиску па громадян, бездоганна поведінка дозво ляла сподіватися на більш або менш швидке отримання квартири. Навпаки, будь-яке відхилення, маргінальна поведінка або протест спричиняли перемі щення в кінець черги на житло, в якій у середині 60-х рр. у Москві стояло більше 2 млн. чоловік, і навіть втрату права па житло. Загалом же друга по ловина 50-х рр. залишилася в колективній пам'яті суспільства як час, коли матеріальне положення, особливо положення із житлом, почало поліпшува тися.
Звичайно, найбільш відчутно життя змінилося для всіх тих, хто після XX з'їзду КПРС був звільнений із таборів (до 1956 р. число,звільнених залиша лося дуже незначним; дуже багато часу віднімала сама процедура реабіліта ції, пов'язана з проходженням справ через Верховний суд СРСР або його «вій ськову колегію»). З метою прискорення процедури після XX з'їзду в табори були направлені спеціальні комісії з перегляду справ, які дістали право вирі шувати питання на місці і негайно звільняти реабілітованих. Результатом їх діяльності стало звільнення в 1956 р. - році «повернення», чудово описаному В.Гроссманом в його романі «Все тече», - кількох мільйонів чоловік. Це ма сове повернення, яке одночасно нагадувало про те, що мільйони людей ніко ли не повернуться, не могло не викликати паніки в розумах і стало найваж чою соціальною і моральною травмою, народженою трагічною зустріччю, передбаченою А. Ахматовою: «Тепер арештанти повернуться, і дві Росії гля нуть одна одній в очі: та, що саджала, і та, яку посадили».
Лютий 1957 р. приніс реабілітацію народам, депортованим в 1944-1945 рр. У рідні місця було дозволено повернутися чеченцям, інгушам, бал карцям, карачаївцям і калмикам, однак нічого не було зроблено для німців Поволжя і кримських татар, оскільки території, які їх змусили покинути, були заселені росіянами та українцями.
У 1956-1958 рр. були реабілітовані - також вибірково - деякі партійні і військові керівники, що сталії жертвами чисток. Серед них особливо багато було військових (Тухачевський, Якір, Блюхер та інш.), оскільки з 1953 р. ар мія була серед основних сил, що підтримували Хрущова, а також керівних партробітників, частіше за все другорядних і тих, що дотримувалися сталін ської лінії (Ейхе, Рудзутак, Постишев, Косіор, Чубар та інш.), згаданих у «секретній доповіді». Ці часткові реабілітації, які не торкнулися великих істори чних фігур більшовизму, тих, що відстоювали політичні альтернативи сталі нізму (Бухарці, Троцький) або тих, що відкрито виступали проти Сталіна (Зинов'єв, Каменєв, Риков та інш.), не послужили імпульсом для серйозних роздумів про природу сталінізму, масових репресій і відповідальності за них партії загалом.
У той час як система таборів (перейменованих у «виправно-трудові ко лонії») зазнала реорганізації, а в КДБ сталася зміна керівництва (генерал Сєров поступився своїм постом колишньому першому секретареві ЦК ВЛКСМ Шелепіну, сорокарічному апаратнику, який не був замішаний у чи стках і твердо керувався партійними установками), радянські юристи в ім'я «зміцнення соціалістичної законності» відмовилися від традицій, укорінених при Вишинському. 25 грудня 1958 р. Верховна Рада прийняла нові «Основи карного законодавства», які повинні були стати базою для відповідних Ко дексів союзних республік. Відмінялися найбільш волаючі норми в карному законодавстві сталінської епохи: було скасоване поняття «ворог народу»; з 14 до 16 років був підвищений вік настання карної відповідальності; було заборонено вдаватися до загроз і насильства для отримання визнання; обви нувачений повинен був обов'язково бути присутнім на процесі, разом з по вністю ознайомленим з його справою адвокатом ; за деякими винятками, судові засідання стали відкритими.
«Дух XX з'їзду», здавалося, виправдовував найсміливіші надії, переду сім інтелігенції. Насправді ж політика влади по відношенню до інтелігенції незабаром показала двозначний і обмежений характер лібералізації «під по силеним наглядом».
2. Межі культурної відлиги
Відлига у сфері культури передувала лібералізації в політиці. Якщо об межитися тільки відомими іменами, то вже в 1953-1956 рр. критик В.Померанцев в есе «Про щирість в літературі», І.Еренбург в романі з симво лічною назвою «Відлига» і В.Дудінцев у романі «Не хлібом єдиним» пос ґа вили цілий ряд найважливіших питань: що потрібно сказати про минуле, в чому місія інтелігенції, які її відносини з партією, яка роль письменників або художників у системі, в якій партія через контрольовані нею «творчі» Союзи визнавала (чи ні) ту або іншу особу письменником або художником (як ска зав Померанцев: «Я чув, що Шекспір взагалі не був членом союзу, а непога но писав»), як і чому правда всюди поступалася місцем брехні. На ці «блюз нірські» питання (які раніше обійшлися б тим, хто їх поставив, щонайменше, кількома роками таборів) власті, які ще не визначилися у своїй політиці, від-реагували невпевнено, вагаючись між адміністративними заходами (відсторішення поета Твардовського, який опублікував есе Померанцева, від керів ниці на «Новим світом») і попередженнями на адресу міністерства культури, що не супроводжувалися, однак жодними санкціями.
і'їзд Союзу письменників (грудень 1954 р.) пройшов у досить відвертих дискусіях (сам Шолохов висловив жаль з приводу «брудного потоку безли кої і посередньої літератури», породженої офіційними замовленнями і відмі ченої державними преміями) і приніс кілька реабілітацій в літературному світі (Ьулгакова, Тинянова). З'їзд не виніс ніяких серйозних обвинувачень на ад ресу «інакодумців». У той же час, викликавши стільки надій, XX з'їзд КПРС дуже розчарував інтелігенцію підносно творчих перспектив, які відкривали ся перед нею. Викриття культу особи принципово нічого не змінило в уяв-ііспиях про «функції» гуманітаріїв у соціалістичному суспільстві. Згідно з Хрущовим, історія, література та інші види мистецтва повніші були відобра жати роль Леніна, а також грандіозні досягнення комуністичної партії та радянського народу. Директиви були чіткими: інтелігенція повинна була пристосуватися до «нового ідеологічного курсу» і служити йому. Однак з'їз дівські викриття призвели до болісної переоцінки цінностей серед людей, які особливо скомпрометували себе при Сталіні. Через два місяці після з'їзду покінчив із собою О.Фадєєв, перший секретар Союзу письменників. Інтелі генція розкололася на два табори: консерваторів, на чолі з Кочетовим, і лібе ралів, де визнаним лідером був Твардовський. Хрущов балансував між цими двома таборами, проводячи подвійну і приречену на невдачу політику. Кон серватори отримали журнали «Жовтень», «Нева», «Література й життя»; лі берали - «Новий світ» і «Юність». В області музики та живопису влади також дали зітхнути трохи вільніше. Не відмовляючись від того, щоб керувати сві том мистецтв і тримати його в рамках дозволеного, вони, не задумуючись, звалили всю провину за минуле на Берію та Ждапова. Шостакович, Хачату-ряп та інші композитори, піддані критиці в 1948-1949 рр., відновили своє положення. Що ж до літератури - мистецтва більш «чутливого», - то Хрущов неодноразово сам намагався визначити міру й кордони свободи письменни ків. Свобода розповсюджувалася головним чином на форму, відверті поси лані ія на канони «соціалістичного реалізму» почали відходити на другий план. У гой же час були збережені всі обмеження, що витікали з принципу «партій-посі і», покликаної «надихати» письменника.
«Справа Пастернака» наочним образом показала межі десталіпізації у відносинах між владою та інтелігенцією. У 1955 р. Пастернак закінчив ро ман «Доктор Живаго». Оскільки в радянських літературних журналах вида ні роман було неможливо, він вийшов у світ за кордоном. Його миттєвий успіх погіршив і без того натягнуті відносини письменника з владою. При сій» пня в 1958 р. Пастернаку Нобелівської премії довело невдоволення вла ди до пароксизму. Пастернака примусили відмовитися від премії. Щоб уникнути висилки з СРСР, йому довелося направити в «Правду» заяву (5 листо пада 1958 р.), в якій він пояснював, що відмовився від премії з власної ініціа тиви і звинувачував Захід у використанні його твору в політичних цілях. Власті озлобилися на автора не тільки за зміст його твору, що всім своїм духом протистояв світорозумінню, яке намагалася насадити партія; крім цьо го, «справа Пастернака» ставила два інших важливих питання: про відро дження традиційної ролі російського письменника, носія правди, який не потурає політичнії! владі, а також питання про відносини із зовнішнім сві том: посилка роману для видання за кордон підривала монополію на право спілкування із зовнішнім світом, яку власті мали намір зберегти за собою. «Справа Пастернака» показала межі десталінізації з різних точок зору: мало місце не тільки ставлення влади до «інтелігента», якому пред'являвся цілий набір обвинувачень (антирадянщина, презирство до російського народу, не простиме схиляння перед Заходом через матеріальну користь і т.д.), що вико ристовувалися ще чверть віку всякий раз, коли власті гикали пальцем у диси дента, але також і поведінка самої інтелігенції загалом. Коли зіткнення між Пастернаком і владою змусило інтелігенцію відкрито зробити вибір, остан ня здалася. Більшість письменників, скликаних 27 жовтня 1958 р., щоб вирі шити питання про виключення Пастернака із Союзу письменників, зустріли оплесками обвинувачення, висловлені проти Нобелівського лауреата першим секретарем ЦК комсомолу Семичастиим, який звинуватив Пастернака в тому, що «він напаскудив там, де їв, він напаскудив тим, чиїми трудами він живе й дихає».
«Справа Пастернака» породила серйозну кризу в свідомості російської інтелігенції, яка показала себе нездібною відкрито протистояти тиску влади. Ця криза для багатьох переросла в почуття постійної глибокої провини і в той же час стала початком етичного відродження. Задоволений результатом «справи» Хрущов, зі свого боку, зупинив свій наступ на лібералів. Більше того, зроблений в 1958-1960 рр. ряд кроків засвідчив тенденцію до відомої лібералізації: Твардовському було повернуте керівництво «Новим світом»; III з'їзд Союзу письменників, що пройшов у травні 1959 р., завершився від ходом Суркова, який виявив особливе завзяття в кампанії проти Пастерна ка, місце якого в керівництві Союзу зайняв Федін - представник більш помі рної течії. Нарешті, призначення міністром культури О.Фурцевої спочатку також здалося поступкою новим віянням.
Проте, ці заході! виявилися недостатніми, щоб згладити у пам'яті інтелі гентів гнітюче враження, викликане «справою Пастернака». Наприкінці 50-х рр. виник «самвидав». Цим словом були названі машинописні журнали, що народилися в середовищі молодих поетів, письменників, філософів, істо риків, які по суботах зустрічалися на площі Маяковського в Москві. Від дня відкриття пам'ятника поету 29 липня 1958 р. площа стала улюбленим місцем зустрічі молодого покоління московської інтелігенції. Всі спроби комсомолу підпорядкувати собі цей рух і направити його в спокійне русло «революцій ною романтизму» не мали успіху. Коли через кілька місяців власті заборо нили збори, було вже пізно, нове покоління примусило прислухатися до сво го голосу. Після заборони публічних виступів воно звернулося до підпільних видань. Молодим поетом О.Гінзбургом був заснований перший «самвида-нівський» журнал «Синтаксис», в якому побачили світ раніше заборонені твори Б.Ахмадуліної, В.Некрасова, Б.Окуджави, Є.Пнзбург, В.Шаламова. Коли в 1960 г. О.Гінзбург був арештований і засуджений до двох років табо рів за агітацію, направлену на ослаблення радянської системи, естафету при йняли інші представники молодого покоління, які виступили з новими жур налами. На авансцену вийшло перше покоління дисидентів: Галансков, Бу-ковський, Бакштейн. Ковальов.
Поява цих маргінальних для радянської системи рухів співпала з прове денням радикальної реформи у системі освіти, яка викликала серйозне не вдоволення широких верств населення, і передусім інтелігенції. Ця реформа, яка надихалася хрущовською ідеєю «зробітниченпя», в теоретичному плані переслідувала мету «укріпити зв'язок школи і життя», а на практиці повинна була допомогти заповнити зростаючу недостачу кваліфікованої робочої сили і боротися проти неприязного відношення всього суспільства до фізичної праці і технічних професій, від яких відвернулася молодь усіх верств населен ня. Закон від 24 грудня 1958 р. змінював колишню систему шкільної освіти, яка передбачала два рівні - обов'язкову семирічну освіту з подальшим вихо дом на виробництво і повну десятирічну освіту - єдиною восьмирічною, по завершенні якої випускники були зобов'язані три роки проробити на заво дах або в сільському господарстві, одночасно продовжуючи вчитися, якщо вони цього хотіли. Вступ до вузу тепер повністю залежав від роботи на виро бництві і зумовлювався не блискучими результатами в середній школі, а ви робничим стажем, суспільним «обличчям» і політичними критеріями. Крім цього, вузи повинні були залишати все більше число місць «трудящим» і бу дувати складну систему посередніх ланок між підприємствами та учбовими закладами. Ця реформа викликала загальне невдоволення. Інтелігенція і при вілейовані прошарки суспільства повставали проти неї тому, що вона позба вляла їх дітей вирішальних переваг для отримання вищої освіти. Інші обурю валися тим, що успіхи їх дітей у школі, які вони вважали достатніми для по дальшого просування, були дискредитовані недоречним «зробітииченням» і вихвалянням виробництва, яке всі тільки й мріяли покинути. Керівники під приємств, які вже стикнулися з плинністю кадрів (якою вони були також зо бов'язані Хрущову), були потривожені перспективою зростаючого безладдя через наплив робгпшків-студентів або «транзитних» робітників на шляху у вуз. У свою чергу приймальні комісії для підтримки рівня навчання старалися фільтрувати різнорідну студентську масу, що поставлялася їм реформою. Задумана, щоб ліквідувати у суспільстві, вступаючому у комунізм, протиле жність між фізичною і розумовою працею - давня мрія всіх утопістів, - рефо рма на ділі вилилася в карикатурні і абсурдні кампанії за «злиття школи й життя», «життя й наук». Сотні тисяч представників молоді відправилися на «напівканікули» на цілинні землі, на будівництва в Братськ, Красноярськ або на Волгу, а вчені та взагалі люди інтелектуальної праці використовувалися на фізичних, непродуктивних роботах на овочевих базах, на прибиранні і т.д. на шкоду їх професійній діяльності. Хрущовська «культурна революція», якщо й не була такою екстремістською, як китайська, харчувалася тими ж ілюзіями. її головним результатом стала втрата, передусім в середовищі ін телігенції, значної частини кредиту, отриманого Хрущовим після XX з'їзду.
3. Економічні «пробуксовки» та міф про комунізм
1958 р. відрізняє кінець періоду колегіального керівництва, перемогу Хрущова у п'ятирічній боротьбі за владу і разом з тим - важливий рубіж у надзвичайно багатому змінами і зламами першому післясталіпському деся тиріччі. Це підтверджує і погляд з економічної точки зору. Ж.Сапір виділяє дві фази хрущовського періоду: фазу, «коли реформи ефективно змінили еко номічні та соціальні механізми» (1953-1958 рр.), та другу фазу, коли «пробу-ксовка в подальшому русі призвела до відтворення взаємовідносин сталінсь кої, волюнтаристської моделі управління». У суворо політичному значенні 1958 р. поставив крапку після довгого періоду невизначеності, з економічної ж точки зору 1958 р. є тією віхою, минувши яку хрущовський проект, який здійснювався з 1953 р., і який так і не зламав основ волюнтаристського управ ління, покотився під гору.
Труднощі, з якими стикнулася реалізація хрущовського проекту, при звели і у внутрішній політиці, і у зовнішній до все більш авантюрних ініціа тив, до розквіту міфу про «перехід радянського суспільства до комунізму», до множення всякого роду «кампаній» (типу згаданих вище «рязанської спра ви», «кукурудзяної кампанії», «наступу на цілину»), покликаних у найкорот-ші терміни досягти вражаючих результатів, а також до повернення в еконо міку починаючи з 1958-59 рр. явищ, які багато в чому нагадували становище кінця 40-х - початку 50-х рр.
У промисловості 1958/59-1964/65 рр. були відмічені:
- значним збільшенням капіталовкладень і швидким ростом кредитів, які перевищували можливості державного бюджету;
- різким і неконтрольованим ростом промисловості, яка виробляла за соби виробництва;
- непередбаченою масовою притокою низькокваліфікованої робочої сили із сільської місцевості, що посилило плинність кадрів, яку так і не вдалося подолати ухваленим у 1960 р. законом проти «літунів»;
- відчутним зниженням темпів економічного зростання;
- збільшенням дефіциту, пов'язаним із зниженням інтенсивності розвит ку промисловості засобів споживання.
Для пояснення все більшої недостачі найнеобхіднішого власті вдалися до класичного маневру, обрушившись на «спекулянтів». У 1961 р, звинува чених в «економічних злочинах» почали засуджувати до смертної страти, яка за два роки була застосована більше 160 разів.
У сільському господарстві також сталося зниження темпів росту (сільсь когосподарське виробництво зростало в середньому на 1,5% в рік в період 1959-1964 рр. проти 7,6% в 1953-1958 рр.; те ж - 3% проти 9% - мало місце і відносно росту продуктивності праці), в і 959-1964 рр. середньорічне вироб ництво зернових на душу населення ледве перевищувало рівень 1913 р.
Особливо поганим був урожай 1963 р., що багато в чому було наслідком проведеної в 1962 р. «кампанії по ліквідації пар», тому засуха 1963 р. переро сла на справжню катастрофу. Інтенсивна монокультурна експлуатація цілин них земель привела до їх найсильніоіої ерозії, внаслідок чого ефективність їх обробітку впала у порівнянні з першими урожаями на 65%. Щоб уникнути голоду, уряд був вимушений закупити за кордоном більше 12 млн. т зерна, що обійшлося в 1 млрд. долл.
Труднощі, що переживалися сільським господарством, безпосередньо відбилися на міському населенні. Переслідуючи похвальну мету наблизити ціпи до реальних витрат, уряд одночасно з оптовими цінами (20-30%) навес ні 1962 р. підвиищв і роздрібні ціпи. 1 червня 3 962 р. «Правда» опублікувала постанову про підвищення цін на м'ясо (па 30%) і масло (на 25%). що викли кало велике невдоволення населення. Цей крок супроводжувався заморожу ванням заробітної плати і відмовою від поступового скасування прибутко вого податку. У справжній бунт переріс народний протесі на підприємствах Новочеркаська: для відновлення порядку в місті були використані війська, які застосували зброю, що привело до десятків жертв серед маніфестантів. Заворушення в менш гострих формах (страйки, мітинги протесту) прокоти лися по інших містах.
Більше, ніж власне кліматичними причинами, криза в сільському госпо дарстві була викликана соціально-економічними формами організації сіль ського господарства, відсутністю скільки-небудь глибокої реформи колгос пного ладу, принципи якого (ціноутворення, виробничі відносини, плану вання), орієнтовані, зрештою, на вилучення, унеможливлювали розширене відтворювання.
Початком описуваного економічного періоду став позачерговий XXI з'їзд КПРС, скликаний 27 січня 1959 р., спеціально для схвалення нового се мирічного плану. Цей план замінював собою шостий п'ятирічний план, який був прийнятий у 1956 р. і зазнав численних змін.
Новий амбіційний план (згідно з ним протягом семи років передбачало ся забезпечити ріст важкої промисловості на 85%, легкої - на 62%, сільського господарства - на 70%, національного прибутку - на 65%, реальної заробіт ної плати на 40%!) повинен був дозволити Радянському Союзу «наздогнати та перегнати» Сполучені Штати і до 1965 р. вийти на перше місце в світі, як за абсолютним обсягом виробництва, так і за виробництвом на душу насе лення. XXI з'їзд став свідком народження нового міфу - про перехід СРСР до комунізму. Будівництво соціалізму було проголошено завершеним, і мова відтепер йшла про те, щоб приступити до «створення в країні комуністично го суспільства», яке на рубежі 80-х рр. забезпечить повний достаток і щастя кожного радянського громадянина.
Після того, як на XX з'їзді КПРС були зроблені перші кроки до визнан ня злочинів минулого і реально існуючих проблем, XXI з'їзд, здавалося, зно ву повернувся спиною до дійсності. Повернення до міфології було зустрінуте населенням, яке відчувало повсякденні поневіряння, зі скептицизмом. Чи не свідчив новий міф, який став джерелом гірких анекдотів («Комунізм вже на горизонті - А що таке горизонт? - Це лінія, яка віддаляється по мірі набли ження до неї»), про нездатність влади зважитися на радикальні зміни в еко номіці?
4. XXII з'їзд КПРС та його наслідки
Труднощі в економіці, яка стрясалася «реформами» та «кампаніями», посилення міжнародної напруженості сприяли активізації противників Хру щова після XXI з'їзду. їм вдалося досягти деяких успіхів у боротьбі за обме ження децентралізації, яка посилювала позиції місцевої бюрократії та посла блювала контроль центру за господарськими керівниками на місцях, відпо відальними за здійснення тих або інших хрущовських ініціатив. Найбільш виразно це проявилося у створенні в 1960 р. в кожній з найбільших республік - Росії, Україні, Казахстані - республіканських раднаргоспів. У сукупності ці три раднаргоспи контролювали 80% обласних раднаргоспів, помітно дева львуючи, таким чином, ідею децентралізації, яка лежала в основі реформи 1957 р.
З іншого боку, частина ліберальної інтелігенції все частіше почала звер татися до заборонних тем. У січні 1961 р. І.Еренбург під час вручення йому Ленінської премії скористався цим урочистим випадком, щоб знову підняти тему антисемітизму в СРСР, збереження його і в період десталінізації. Услід
за ним до тієї ж теми звернувся поет Євтушенко, опублікувавши 19 вересня 1961 р. в «Літературній газеті» велику поему «Бабин Яр», яка намалювала страшну картину знищення євреїв нацистами під Києвом. Поема викликала широку дискусію в пресі не тільки з питання антисемітизму, але й з таких гострих проблем, як націоналізм, соціалістичний реалізм, роль письменника у радянському суспільстві, «буржуазна» ідеологія та її вплив на молодь. Кон сервативний літературний журнал «Література й життя» звинуватив Євту шенко в тому, що «його душа так само вузька, як його брюки», - натяк на «небезпечну» моду, що прийшла із Заходу і полонила радянську молодь.
У контексті постійних економічних труднощів, фронди інтелігенції і кон сервативної опозиції, у верхньому ешелоні якої особливо виділялися секре тарі ЦК Ф.Козлов та М.Суслов, і проходив з 17 по 31 жовтня 1961 р. XXII з'їзд КПРС. Підготовка до з'їзду прийняла форму широкої пропагандистсь кої кампанії, яка тривала весь 1961 р. Партія оголосила про розробку нової програми і нового статуту, проекти яких були надруковані в липні і повинні були обговорюватися влітку 1961 р. Документи, що приймаються, повинні були відповідати новому етапу, в який вступила країна: переходу від соціалі зму до комунізму. Порядок дня з'їзду передбачав, передусім, прийняття цих важливих документів. Однак на ділі з'їзд, зібраний з ініціативи Хрущова для розгляду перспектив на майбутнє, зайнявся обговоренням проблем минуло го і увійшов в історію як з'їзд ще більш радикальної десталінізації, ніж та, яку було розпочато п'ятьма роками раніше на XX з'їзді.
Ніколи раніше з'їзди не збирали такого числа делегатів:
в 1956 р. їх було 1430, а в 1961-м - 4800, хоча чисельний склад партії збі льшився лише на 28%. Збільшення чисельності делегатів більше, ніж в три рази, велика кількість нових осіб, які висунулися після смерті Сталіна, відо бражало прагнення до демократизації, бажання повернутися до традицій ленінських з'їздів, на яких були присутні дуже багато делегатів, і в той же час підготовку зміни складу ЦК, який обирався з делегатів з'їзду, і дійсно в ре зультаті сильно оновленого.
Прийняття нової програми партії викликало мало дискусій. Текст про грами викладав способи переходу до комунізму, що навряд чи могло стати предметом для гарячого обговорення. Згідно з програмою, для досягнення мети було потрібно двадцять років, з яких десять (1961-1971) відводилося на «створення матеріально-технічної бази комунізму» і ще десять (1971-198!) на вступ у комунізм. Успіхи економіки, засновані на «подальшому розвитку важкої індустрії», на базі якої належало «технічно переозброїти всі інші га лузі народного господарства», повинні були привести до створення безкла сового суспільства з єдиною формою власності па засоби виробництва, з поступовою передачею функцій держави органам самоврядування трудящих, із справжньою соціалістичною рівністю і т.д. Звільнена від тиску матеріальної необхідності, людина комуністичного суспільства, проте, представляла ся відповідно до точної моделі: вона повністю розділяла всі цінності цього суспільства і працювала тому, що відчувала в цьому потребу, у світі, вільно му від антагонізмів між колективом та особистістю. Таким чином, ця про грама повністю слідувала канонам засновників марксизму-ленінізму.
Прийняття нового статуту мало набагато більш важливі і відразу ж по мітні політичні наслідки. Цей документ, який надихався ленінськими прин ципами революційної легальності, внутрішньою демократією, народним ко нтролем і колективним керівництвом, підкреслював необхідність періодич ного оновлення кадрів і керівних органів на всіх рівнях від первинного осе редку до Президії ЦК. На кожних виборах заміні підлягала половина членів виборних органів до райкому включно, третина складу - на обласному і рес публіканському рівнях, чверть - в ЦК та його Президії. Це оновлення було підкріплене додатковим правилом, яке забороняло обиратися до тих самих органів більше певного числа разів. Однак, не допускаючи виключень для первинних та регіональних організацій, ці правила передбачали виключення для ЦК та Президії. Члени вищих органів партії, «авторитет яких був одно стайно визнаний», могли залишатися на своїх постах більш довгий період, якщо при голосуванні три чверті голосів подавалися «за». Ці нові правила, покликані забезпечити оновлення і омолоджування партійних кадрів, досяг лії лише часткового успіху. Насправді швидка ротація кадрів на нижчих рів нях приводила до ослаблення їх авторитету і ставила в ще більшу залежність від представників вищестоящих інстанцій, які міцно сиділи на своїх місцях . Що ж до ієрархів, то можливість залишатися у верхах мало не безмежний термін тільки зміцнювала їх владу. З іншого боку, щоб набрати більшість у три чверті голосів, що дозволило б зберегти свої пости, вони, будучи, приро дно, зацікавлені у зміцненні особистої відданості пижчестоящої номенклату ри, йшли назустріч вимогам останньої.
У результаті реформа зміцнювала відносини особистої відданості і за стій у верхах, одночасно ставлячи під загрозу кар'єри молодих і середніх ка дрів. Вона виявилася нездібною ні покінчити з консервативним опором у вер хах, ні залучити на сторону Хрущова, головного автора реформи, симпатії армії апаратників на місцях.
Після двох днів найсерйознішого обговорення з'їздом Статуту і Програ ми КПРС 19 жовтня Підгорний, Куусінеи, інші оратори з числа наближених Хрущова перевели дискусію на, здавалося б, забуту тему - десталінізацію, відновивши викриття злочинних сталінських спільників, у перших рядах яких фігурували члени «антипартійпої групи» Молотов, Каганович, Маленков, Ворошилов (щойно обраний в президію з'їзду). Перед обличчям свідоцтв про злочини Сталіна та сталіністів Ворошилов був вимушений виступити з пока зною самокритикою в стилі публічних сповідей 30-х рр. 27 жовтня Хрущов привселюдно повторив відносно Сталіна те, що він сказав п'ятьма роками раніше за закритими дверима. Але цього разу він пі шов далі проголошених у 1956 р. слів про культ особи. Тепер він у подроби цях викривав сталінські злочини і недвозначно натякнув на те, що тиран убив Кірова, а головне, нагадав, що масові репресії розповсюджувалися не тільки па комуністів, але й на всіх радянських громадян. Проте, Хрущов не піддав сумніву правильність основних напрямів діяльності партії, передусім прийн ятих в 1928-1930 рр. рішень і установок. Було обійдене стороною й питання про відповідальність партії загалом; довершені ж злочини приписувалися гелер не одному Сталіну, як в 1956 р., а досить вузькому колу «сталінців», яке майже співпадало з уже викритою «антипартійною» групою. У знак по каяння Хрущов запропонував спорудити пам'ятник комуністам - жертвам сталінізму. (Хіба визнання масового характеру репресій, їх спрямованості проти усього радянського народу не перетворювало цеп меморіал на пам'ят ник «невідомому зеку», використовуючи вислів Солженіцина?) 30 жовтня бі льшість делегатів висловилося за те, щоб тіло Сталіна було винесене з Мав золею. Стара більшовичка Лазуркіна, що пройшла сталінські табори (член партії з 1902 р.) оголосила приголомшеним делегатам з'їзду, що Ленін явив ся їй у сні і сказав: «Мені неприємно бути поряд із Сталіним, який стільки бід приніс партії!» Після такої заяви з'їзд проголосував за негайне перепохован-ня тіла Сталіна «за його злочини та масові репресії проти чесних радянських громадян».
Сам хід з'їзду свідчив про досить складну політичну ситуацію. Під ви глядом уявної імпровізації Хрущов та його прихильники провели ретельно підготовлений наступ не тільки на Сталіна, але також і на своїх політичних ворогів. Використовуючи тему викриття «сталінців», Хрущов сподівався викликати емоційний відгук і повести за собою політично недосвідчену біль шість делегатів, яка до 1953 р. знаходилася на нижчих рівнях радянської по літичної системи і не була замішана в злочинах сталінізму; ця аптиконсерва-тивна сила повинна була змести опозицію Першому секретареві ЦК КПРС. У той же час обрана Хрущовим тактика відображала відому слабкість його позицій перед противниками у керівництві партії, проти яких він не насмі лювався відкрито виступити, і розкривала його наміри на майбутнє.
Опір десталінізації продовжував залишатися наполегливим. Після дра матичного поновлення процесу десталінізації з 27 по ЗО жовтня представлені 31 жовтня з'їзду резолюції здавалися недостатніми. Доля членів «антипар тійпої» групи була ввірена для «вивчення» Центральній контрольній комісії, хоча більшість делегатів вимагала їх негайного виключення із партії. Була згладжена резолюція, присвячена десталінізації: з неї зниклії пропозиції спо рудити пам'ятник жертвам «чисток», згадки про масштаб злочинів і масових репресій сталінізму, мова йшла лише про «помилки» та «відхилення». Нарешті, всупереч підкресленій у доповіді Хрущова 27 жовтня необхідності про довжити вивчення цих питань, резолюція стверджувала, що «партія сказала народу всю правду про зловживання влади в період культу особи». Цим фо рмулюванням резолюція ясно вказувала, на те, що справа закрита і дебати припинені.
Незавершеність нового наступу Хрущова проти спадщини сталінізму перешкодила йому змінити на свою користь баланс сил у Президії. ЦК був, звичайно, сильно оновлений (були замінені 60% з 330 його членів), однак його нові члени, хоч вони у багатьох випадках були зобов'язані своїм вису ненням Хрущову, не були безумовними прихильниками десталінізації.
Після XXII з'їзду Хрущов спробував обійти опір консерваторів за допо могою інтелігенції, з якою він, проте, не дуже-то церемонився на з'їзді, закли каючи її ще більше згуртуватися в ім'я побудови комунізму. Восени 1962 р. він підтримав публікацію двох творів, які внесли паніку в консервативний табір: поеми Євтушенко із зухвалою назвою «Сталінські спадкоємці», на друкованої 21 жовтня в «Правді», і великої повісті «Один день Івана Денисо вича» невідомого тоді автора, до того ж колишнього зека, Олександра Сол-жепіцина, яка з'явилася в листопадовій книжці «Нового світу». Підтримка цих публікацій, що проклали дорогу потоку творів, які піхто до цього не насмілився б надрукувати і навіть запропонувати, залишилася одиничним актом. Хрущов не коливався у виборі між ліберальною інтелігенцією, яка мала намір взяти па себе поглиблення десталінізації і по-своєму продовжува ти своє «моральне відродження», не прагнучи розгадувати наміри Першого секретаря ЦК КПРС, і партійним апаратом, рішуче настроєним взяти інтеле ктуальне життя під свій контроль. Вже в грудні Твардовський був попере джений, що тема репресій стає «нав'язливою». Вимушений після кубинської кризи захищати свою політичну лінію взагалі, Хрущов пішов у сфері культу ри на деякі поступки консерваторам. Поводом для нового повороту в цій області стала реакція Хрущова під час відвідування виставки абстракціоніс тів 20 грудня. Хрущов доручив тоді голові Ідеологічної комісії ЦК КПРС Іллічову закликати інтелігенцію до виконання її обов'язків. Різкої критики в пресі зазнали І.Еренбург і В.Некрасов; сам Хрущов у виступі 18березия 1963 р. особисто закликав інтелігенцію керуватися у своїй творчості принципом пар тійності. Цей заклик поклав кінець короткому періоду останньої відлиги хру-щовського правління.
У листопаді 1962 р., коли Хрущов, який починав новий наступ проти консерваторів, ще шукав підтримки у ліберальної інтелігенції, відбувся пле нум ЦК. Хрущов прийняв, вірніше, примусив прийняти більшістю голосів ряд змін в організації планування і управління економікою, які йшли врозріз з колишньою політикою децентралізації. Число регіональних раднаргоспів було скорочено до 47, а їх діяльність повинен був контролювати Раднаргосп
СРСР, покликаний забезпечити виконання державного плану, оскільки фун кції Держплану обмежувалися розробкою основних напрямів. Трохи пізні ше, в березні 1963 р., відтворення централізованої структури було завершене утворенням Вищої ради народного господарства, поставленої над усіма ор ганами управління економікою, включаючи Держгшан, Держбуд та інші держ-комітети, що замінили скасовані в 1957 р. міністерства.
Пленум провів також важливу партійну реформу, проект якої Хрущов подав у Президію ЦК 10 вересня 1962 р. Ця реформа змінила структуру пар тії, розділивши її надвоє: одна половина повинна була займатися промисло вістю, інша - сільським господарством. Всі партійні організації, від район них до центральних, також були розділені і перетворені на органи, спеціалі зовані в керівництві однієї з двох частин економіки і очолювані відповідаль ною особою. За своєю суттю реформа скасовувала районні партійні органі зації. Розв'язання всіх питань на цьому рівні переносилося у «виробничі зони», які керувалися районними відповідальними особами. Ті ж принципи були застосовані відносно комсомолу та інших громадських організацій. Пред ставлена, як чисто технічна реорганізація, ця реформа партійної структури була новою ілюзорною спробою прийти до більш ефективного управління економікою. Вона відображала і очевидпиіі розрив з багатьма ленінськими принципами, такими, як авангардна роль партії, стирання відмінностей між містом і селом, органічна єдність комуністичного суспільства, - ідеями, зо всім недавно підтвердженими в прийнятій XXII з'їздом КПРС Програмі пар тії. Природно, що доктринери у партії піддали критиці і засудили замах на «союз робітників і селян» і профанацію ролі партії, зведеної до розв'язання економічних проблем. Численні недоліки у зробленій реорганізації знайшли й прагматики: ріст бюрократії, роз'єднання секторів, які мали спільні про блеми, розвал у «забутих» секторах (торгівля, охорона здоров'я, освіта, куль тура), загальну дезорганізацію. Невдоволення росло на всіх рівнях апарату. Члени Президії побоювалися, що їм доведеться вирішувати конкретні еконо мічні задачі, що знизить їх престиж і разом з тим покладе відповідальність (і можливі обвинувачення) за невдачу в тому або іншому випадку. Регіональні кадри, які заправляли у всіх сферах життя у величезних місцевостях, бачили, що їх влада розділена, а діяльність зведена до контролю одного лише еконо мічного життя. Численні ж кадри районних партійних структур через рефор му виявилися під загрозою скорочення. Хрущовські почини все більше й бі льше ставали судорожними спробами втекти від дійсності в ілюзорній надії досягти консенсусу або всередині оновленої партії, або поза нею.
5. Волюнтаризм зовнішньої політики
Зроблені Хрущовим у 1953-1954 рр. зовнішньополітичні акції зіграли важливу роль у завоюванні ним положення керівника першого рангу. Зару біжні візити (що поривали із сталінською звичкою майже не виїжджати з країни) маловідомого ще Першого секретаря ЦК КПРС значно укріпили позиції Хрущова у боротьбі всередині керівництва напередодні XX з'їзду КПРС. Починаючи з XX з'їзду стала очевидною тенденція радянських керів ників привести свою зовнішню політику в більшу відповідність з новими ре аліями сучасного світу. Наближений до Хрущова в ті роки Мікоян скаржив ся, що більшість радянських теоретиків задовольняються тим, що «повторю ють і перефразовують старі цитати і формулювання» і не можуть запропону вати нічого нового у своїх дослідженнях сучасного світу. Відразу ж після XX з'їзду при Академії наук СРСР був створений Інститут світової економіки і міжнародних відносин (ІСЕМВ), який поклав початок новим підходам, осо бливо у вивченні країн третього світу, і користувався особливою прихильні стю Хрущова та його оточення. У цей же період, у квітні 1956 р., був розпу щений Коміпформ, який перестав бути ефективним інструментом зовнішньої політики.
У 1956-1964 рр. Хрущов різко активізував зовнішню політику, додавши їй, за пізнішим твердженням групи керівників, яка усунула його від влади, «волюнтаристський» характер. Три основні, тісно пов'язані між собою про блеми визначали зміст зовнішньополітичних зусиль хрущовського періоду: відносини із Заходом (зведеш переважно до відносин із Сполученими Шта тами, які виступали привілейованим партнером), розкол всередині «соціалі стичного табору», який стикнувся з подвійною кризою (внутрішньою, що почалася подіями осені 1956 р., якій радянські керівники намагалися запобі гти, стараючись залучити країни Східної Європи в реформи, ідентичні тим, що проводилися в СРСР, і кризою керівництва, пов'язаною з неприйняттям китайськими комуністами змін в політиці КПРС, а потім і із запереченням ними її керівної ролі), нарешті, вихід на міжнародну арену «національно-де мократичних» країн третього світу, на розвиток яких Радянський Союз на магався вплинути своїм чином. З урахуванням потужності Радянського Со юзу і «соціалістичного табору» ствердження Хрущова, що прозвучало на XX з'їзді про те, що генеральною лінією зовнішньої політики СРСР повніше від тепер стати мирне співіснування, представлялося цілком реалістичним.
Починаючи з 1957 р., коли Радянський Союз завершив роботу по ство ренню міжконтинентальних ракет, здійснив запуск перших супутників, тим самим обігнавши Сполучені Штати (лише на час і то тільки в області баліс тики), оптимізм Хрущова отримав новий імпульс. Радянський керівник міг тепер дозволити собі бравірувати загрозою масованої відповіді Сполученим Штатам, якщо ті зважаться на ядерну атаку. Якщо па XX з'їзді він стверджу вав, що Радянський Союз досить сильний, щоб переконати імперіалізм стри матися від війни проти нього, то тепер він вважав, що Радянський Союз мас засоби спонукати Сполучені Штати відмовитися «експортувати контррево люцію». За цих умов, і якби соціальні процеси в кожній країні розвивалися так, як це їм наказував марксистський детермінізм, перемога соціалізму в світі була б забезпечена в найближчому майбутньому. Різні чинники (передусім процес деколонізації) дозволяли говорити про безповоротність руху людст ва до соціалізму, який Радянський Союз був покликаний надихати і приско рювати, активізуючи свою політику в третьому світі.
У хрущовській діалектній економічне змагання та мирне співіснування йшли рука об руку, спираючись па досягнуті Радянським Союзом рубежі. Динамізм радянського суспільства, підкріплений на XXI з'їзді партії теорією переходу від соціалізму до комунізму, гарантував би мирне співіснування різних країн. У свою чергу воно повинне було забезпечити сприятливі умови для економічного розквіту Радянського Союзу, дозволивши скоротити вій ськові витрати па деякі види звичайної зброї і направити кошти в інші секто ри економіки. Все більш міцніюча економіка дозволила б надавати економі чну допомогу третьому світу, зміцнюючи його незалежність і скорочуючи «сферу впливу імперіалізму».
Політика мирного співіснування, ця задумана нова форма протидії За ходу, майстерно чергуючи тиск із компромісами і не доводячи справу до вій ни, пояснює складне па перший погляд переплетіння суперечливих ініціатив радянської дипломатії в період 1956-1964 рр., яка поєднувала загрози з про позиціями розрядки напруженості.
Прийнята відносно Заходу політика передбачала насамперед повне ви знання їм підсумків другої світової війни і завоювання «соціалістичного та бору». У цьому аспекті основною турботою радянського керівництва став Берлін, статус якого постійно ставив під сумнів положення НДР як держави. Відкрите місто, вітрина Заходу в самому серці НДР, Західний Берлін був, за висловом В.Ульбріхта, «раковою пухлиною», яка точила зсередини західний кордон «соціалістичного табору». У листопаді 1958 р. радянський уряд звер нувся до західних держав з пропозицією переглянути статус Берліна, який повинен був стати вільним і демілітаризованим містом. Радянський Союз надавав Заходу шестимісячний термін для переговорів з НДР, після закін чення якого СРСР підписав би з цією країною сепаратний договір про мир. який давав йому повну владу над Східним Берліном, що поставило б Захід ний Берлін у скрутне становище. Для проведення переговорів з німецької проблеми Хрущов висловив побажання скликати конференцію чотирьох «ве ликих держав». Діставши відмову від Заходу, який не побажав прийняти його пропозицію, Хрущов погодився відсунути встановлені ним терміни, сподіваючись досягти бажаної зустрічі. Принципова домовленість була досягнута після візиту Хрущова до Сполучених Штатів у вересні 1959 р.
Перший в історії візит глави Радянського Союзу в Сполучені Штати мав для Хрущова величезне значення. Візит зміцнював міжнародний престиж Радянського Союзу, до якого Сполучені Штати повинні були відтепер відно ситися майже як до рівного партнера. Протягом усього турне по США Хру щов звеличував вигоди співпраці обох країн, а також ідею мирного співісну вання, яке, на його думку, природним і спокійним чином повинне було при вести до перемоги комунізму («Ваші онуки, - заявив він у виступі по амери канському телебаченню, - будуть жити при комунізмі саме завдяки мирному змаганню»).
З переговорів Хрущова з Ейзенхауером у Кемп-Девіді радянський керів ник виніс враження, що американський президент готовий піти на поступки відносно Берліну. Було вирішено скликати конференцію чотирьох у травні 1960 р. в Парижі.
Менше ніж за два тижні до відкриття конференції Хрущов оголосив, що радянська ППО збила американський літак У-2, який із шпигунськими ціля ми вторгся у повітряний простір СРСР. Проте, Хрущов поїхав у Париж, де 16 травня, па самому початку роботи конференції, зажадав, щоб Ейзенхауер приніс публічні вибачення і негайно дав розпорядження про припинення роз відувальних польотів американських літаків. Американський президент, під триманий де Голлем, відмовився задовольнити вимогу Хрущова. Конферен ція не відбулася. Американська сторона у своїх численних заявах давала зро зуміти, що Сполучені Штати не були готові піти на поступку відносно Берлі ну. Невдача конференції зміцнила, крім іншого, позиції Пекіна, на думку якого радянська політика розрядки напруженості ніяк не сприяла тому, щоб імпе ріалізм ставав більш «свідомим».
Невдачею закінчилася і зустріч Хрущова з новим американським прези дентом Дж.Кеннеді в червні 1961 р. у Відні. Хрущов, натхненний фіаско під триманої американцями висадки антикастрівських сил у затоці Кочинос 17 квітня 1961 р., звернувся до Кепнеді з войовничою промовою і висунув но вий ультиматум з берлінського питання, оголосивши, що СРСР укладе мир ний договір з НДР до кінця року.
5 серпня 1961 р. Рада Варшавського Договору закликала НДР вжити заходів обережності проти «підривноїдіяльності» Західного Берліну (наспра вді, передусім проти масової еміграції східних німців). 19 серпня уряд НДР спорудив у Берліні знамениту «стіну», порушившії цим чотиристоронній Потсдамський договір, який гарантував вільне пересування по місту. Здава лося, повернулися часи «холодної війни». У вересні Радянський Союз розі рвав укладену із Сполученими Штатами угоду про мораторій на ядерні ви пробування в атмосфері і зробив серію могутніх вибухів. На початку жовтня Сполучені Штати повідомили Радянський Союз, пред'явивши у підтверджен ня фотоматеріал, про встановлений ними факт наявності у СРСР значно ме ншої кількості ракет, ніж припускалося, і про дуже велику перевагу США в цій області. Після цього можливості Радянського Союзу «перестерігати» ви явилися значно меншими. Мабуть, саме з цієї причини Хрущов спустив кри тичну ситуацію на гальмах, виступивши з трибуни XXїї з'їзду з публічною заявою, що встановлений для урегулювання статусу Берліна термін (31 груд ня 1961 р.) не остаточний.
Між тим розбіжностям великих держав з берлінського питання належа ло відійти на другий план у загальній картині міжнародних відносин, оскіль ки назрівала нова і найбільш глибока після 1945 р. криза, ініційована розмі щенням радянських ракет па Кубі. Незважаючи па запевнення Кастро про соціалістичний, а потім і «марксистсько-леніпський» характер кубинської революції, радянські керівники в 1960-1961 рр. були дуже стримані з питання щодо включення Куби в соціалістичний табір. Визнати цю маленьку і легко вразливу країну, розташовану поблизу побережжя США, соціалістичною, означало для СРСР взяти на себе нову стратегічну відповідальність, до якої він, на думку радянських керівників, ще не був готовий. У кризовій ситуації 1961 р. соціалістична Куба мала всі шанси стати найбільш хворобливою то чкою соціалістичного табору, чимось на зразок «Берліну навиворіт». Тільки в квітні 1962 р. під натиском Кастро і, як завжди, у погоні за показними, на віть авантюрними ініціативами у зовнішній політиці Хрущову вдалося дося гти згоди радянського керівництва визнати соціалістичний характер кубин ського експерименту. Безсумнівно, саме завдяки цьому трохи пізніше було прийняте рішення про встановлення на території Куби ядерних ракет серед ньої дальності. Підстави, що лягли в основу цього рішення Радянського Со юзу, отримали надалі різні інтерпретації та оцінки. Згідно з думкою одних (М.Татю), ракети на Кубі розміщувалися, швидше усього, з тим, щоб вирів няти стратегічний баланс між СРСР та США після того, як виявилася амери канська перевага. На думку інших (Ж.Левек), включення Куби в соціалісти чний табір привело до необхідності активно захищати острів проти будь-якої американської інтервенції. Присутність ядерних ракет була могутнім чинником залякування, особливо якби вдалося поставити Вашингтон перед фактом, що здійснився, після того як ракети були розміщені та приготовані до дії. В обох випадках така операція за умови її швидкого здійснення могла виявитися вигідною.
22 жовтня 1962 р., через кілька днів після того, як Сполучені Штати діз налися про роботи по встановленню радянських ракет, Кепнеді оголосив морську блокаду Куби і зажадав в пайкоротші терміни демонтувати та виве зти ракети. Американська адміністрація чекала аналогічної відповіді з боку Радянського Союзу відносно так же вразливого Берліна, однак її не було.
Радянський Союз обмежився бурхливим протестом. Пересвідчившись у рі шучості американців, 25 жовтня Хрущов направив Кеннеді послання, в яко му повідомив про свою згоду вивести ракети під контролем ООН, якщо Спо лучені Штати назавжди відмовляться від захоплення Куби. 27 жовтня Хру щов направив друге послання, яке містило додаткову вимогу до США про виведення американських ракет із Туреччини. Кеннеді вирішив прийняти умови першого послання і проігнорував друге. Радянському Союзу нічого не залишалося, як задовольнитися цим, поклавши, таким чином, кінець кри зі.
Наслідки кубинської кризи були серйозними. Незважаючи на приєднан ня до соціалістичного табору нової держави і шумливу пропаганду заслуг Радянського Союзу в збереженні миру у всьому світі, СРСР зазнав глибоко го приниження і його престиж був сильно підірваний. Впали й політичні ак ції Хрущова, який зіграв вирішальну роль у цій справі. Ракетна криза приму сила його задуматися не тільки про небезпеку, але й про межі своїх можливо стей у досягненні цілей шляхом конфронтації і загроз із сумнівних позицій сили. Ядерний паритет не був панацеєю - не менше значення мала наявність сил для інтервенції і залякування в тому або іншому регіоні. У роки після кризи Радянський Союз приклав немало зусиль, щоб розвинути цю частину збройних сил (морських, наприклад), якій досі через захоплення Хрущова «всім ядерним» виявлялася явно недостатня увага.
Загальне прагнення запобігти небезпеці тотальної війни, яка стала за вдяки цій кризі очевидною, проявилося в подальші місяці в установці прямої лінії зв'язку між Кремлем та Білим домом для попередження можливих по милок тієї та іншої сторони в аналізі і трактуванні подій. Нарешті, 15 серпня 1963 р. був підписаний договір про часткову заборону ядерних випробувань, перша формальна угода по контролю над озброєннями, що була укладена «великими державами» і стала вирішальним етапом у їх відносинах і встано вленні форм співіснування.
Кубинська криза завершила розкол в китайсько-радянських відносинах, який визрівав з 1956-1957 рр., коли Мао Цзедун приписав «ревізіонізму» не вдачу своєї «кампанії Ста кольорів». На думку Мао, ревізіонізм, оголоше ний відтепер ворогом № 1, мав дві причини: внутрішню (постійний «буржуа зний вплив») і зовнішню («капітуляцію» перед імперіалізмом). Ця теза стала теоретичною основою китайської опозиції радянській політиці мирного спі віснування. Ця опозиція не мала па увазі, однак, негайного зіткнення, оскіль ки Мао сподівався вплинути на радянське керівництво шляхом переконання. На конференції комуністичних і робітничих партій, яка відбулася у Москві в листопаді - грудні 1957 р., китайський керівник витлумачив перевагу Радян ського Союзу в області ракетних озброєнь як загальну перевагу соціалістич ного табору над імперіалізмом і оголосив, що відтепер «вітер зі Сходу сильпіший за вітер із Заходу». Із цього слідував висновок про необхідність згур тувати ряди навколо Радянського Союзу і примусити імперіалізм відступи ти. На конференції Мао пояснював, що, звичайно, краще уникнути третьої світової війни, але боятися її не варто, оскільки в результаті її «багато сотень мільйонів людей перейдуть на сторону соціалізму і настане кінець імперіалі зму».
Потім, коли спроби Хрущова знайти форми співіснування з імперіаліз мом стали очевидними, радянсько-китайські відносини почали гіршати. На думку китайських керівників, розрядка напруженості в радянсько-американ ських відносинах могла принести китайським інтересам тільки шкоду. За кі лька днів до від'їзду Хрущова до Сполучених Штатів між Індією та Китаєм вибухнула гостра прикордонна криза. Радянський Союз виступив із декла рацією, в якій висловлював жаль з приводу конфлікту між двома дружніми йому країнами. Для Китаю ця декларація була рівнозначна заяві про нейтра літет в конфлікті між соціалістичною державою і буржуазною, і свідчила про розрив із принципами пролетарського інтернаціоналізму. Відразу після сво го візиту до Сполучених Штатів Хрущов попрямував у Пекін на зустріч з Мао, під час якої відкрито захищав вигоди розрядки напруженості, аж до тверджень про дійсну зацікавленість Ейзенхауера в мирі. Кількома місяцями пізніше, у квітні 1960 р., Мао відповів на доводи Хрущова публікацією вели чезної передовиці з нагоди 90-річчя від дня народження Леніна, яку він на звав «Хай живе ленінізм!». Під маскою критики ревізіонізму в Югославії стат тя викривала принциповий відхід всієї зовнішньої політики СРСР від марк-сизму-ленінізму, пролетарського інтернаціоналізму і революції, і схиляння її в ревізіонізм. Тим часом Хрущов повідомив китайським керівникам, що спі льні роботи по створенню атомної бомби будуть припинені. Влітку 1960 р. Москва несподівано відкликала тисячі радянських експертів і фахівців, які допомагали Китаю у створенні його промислової бази, перервавши здійс нення багатьох проектів. Були також скорочені або затримані постачання сировини, обладнання та запасних частин. Пізніше Радянський Союз зажа дав повернення кредитів, наданих починаючи з 1950 р.
Разом з тим міжнародна конференція, що пройшла з 10 листопада по З грудня 1957 р. у Москві, в якій взяли участь представники 81 партії, показала падіння авторитету Радянського Союзу в комуністичному світі. Партії ряду країн (Албанії, Північної Кореї, Індонезії) перейшли на сторону Китаю. Хру щову все ж вдалося провести па конференції радянські тези; китайці ж, бажа ючи зберегти міф про єдність соціалістичного табору, погодилися підписати заключний документ, з багатьма пунктами якого вони були незгідні. Кубин ська криза прискорила розрив. Радянсько-американська угода про виведен ня була оцінена китайцями як повторення мюнхенської змови. У лютому і березні 1963 р. китайська преса виступила з чотирма статтями, які викривали «капітулянтство» Хрущова, а також «нерівні договори», нав'язані царсь кою Росією Китаю. За статтями пішла нота з 25 пунктів, передана в радянсь ке посольство у Пекіні в червні 1963 р. Це був вичерпний і провокаційний звинувачувальний документ, направлений проти усіх основних установок радянської політики. СРСР відповів на неї в липні в тому ж тоні. Китайські дипломати були вислані з Москви за антирадянську пропаганду. Після цих інцидентів пленум ЦК КПРС, що відбувся в лютому 1964 р. схвалив допо відь М.Суслова, який звинуватив Пекін в імперіалістичних спрямуваннях, прихованих за його політикою допомоги народам, що борються проти ко лоніалізму. Зі свого боку китайське керівництво у все більш категоричній формі наполягало на своїх територіальних домаганнях. У липні 1964 р. Мао заявив, що висунуті японцями претензії відносно Курильських островів ціл ком «справедливі» і що Радянський Союз повинен повернути Китаю захоп лені у нього території.
Одночасно з цим головним конфліктом в серці соціалістичного табору в 1963-1964 рр. затвердилося протистояння між СРСР та Румунією. Його без посередньою причиною став радянський план кооперації національних еко номік країн Східної Свропп в рамках Ради Економічної Взаємодопомоги. Аж до смерті Сталіна існування цієї організації мало у великій мірі формаль ний характер. Якщо вслід за Радянським Союзом НДР і Чехословаччина висловилися наприкінці 50-х рр. за прискорення і поглиблення процесу еко номічної спеціалізації, то Румунія, яка побоювалася, що їй буде запропоно вано зосередитися переважно на сільському господарстві, була проти. Рішу чість радянського уряду форсувати економічну інтеграцію східноєвропейсь ких країн, що проявилася саме в 1961-1962 рр., не в останню чергу була ви значена кризою у радянсько-китайських відносинах і «відступництвом» Ал банії. Економічна інтеграція стала одним із засобів боротьби проти відцент рових політичних тенденцій. Плани радянських і румунських керівників при йшли в непримиренну суперечність, оскільки румуни були рішуче настроєні па продовження політики індустріалізації, яка, здавалося, вже принесла де які результати. Опинившись під тиском радянської сторони, румунське кері вництво пом'якшило свою критику на адресу Китаю та Албанії. Зрозумів ши, що продовження тиску па Румунію на руку китайцям, Хрущов перегля нув свої позиції, і на сесії РЕВ 24-26 липня 1963 р. в Москві вимоги Румунії були задоволені.
Проте, в квітні 1964 р., коли напруженість у радянсько-китайських від носинах піднялася па повий рівень, Румунія дала зрозуміти, що не буде бра ти участь у жодній міжнародній конференції, на якій буде відсутнім Китай. Румунське дисидентство з економічної сфери переходило в політику і, зверх того, ставало відкритим. Розуміючи посилення відцентрових тенденцій, Хру щов у липні 1964 р. вирішив провести міжнародну конференцію всіх комуністичних і робітничих партій 15 грудня, в ході якої передбачалося засудити китайський, албанський і румунський ухили. Задуманій конференції не при значено було відбутися, оскільки Хрущов був знятий зі своїх постів. Однією з найважливіших причин відставки Хрущова в жовтні 1964 р., безумовно, стало його керівництво соціалістичним табором, який знаходився в стані розпаду і дезорганізації.
Радянська політика відносно третього світу також не принесла до 1964 р. очікуваних результатів. Разом з тим вона сприяла розробці Інститутом сві тової економіки та міжнародних відносин нових політичних підходів, які ві дображали тенденції до більшої помірності і поступовості відносно постав лених цілей. Міжнародна конференція комуністичних і робітничих партій (листопад - грудень 1960 р.) схвалила запропоноване радянською стороною поняття «держава народної демократії». Віднесеним до цього типу незалеж ним державам третього світу відводилася вирішальна роль в період «третьої фази загальної кризи капіталістичної системи». Згідно з журналом «Кому ніст», тільки п'ять держав відповідали встановленим критеріям (захист еко номічної та політичної незалежності, аграрна реформа та економічний роз виток, який виключає яке б то не було проникнення іноземного капіталу, політичне керівництво з боку «прогресивних сил»): Куба, Гвінея, Гана, Малі та Індонезія. І дійсно, незважаючи на всі зусилля радянської дипломатії, ні Об'єднана Арабська Республіка (яка отримала від СРСР кредит в 100 млн. долл. на будівництво Асуанської дамби і в той же час продовжувала переслі дувати комуністів), ні Ірак (де революція 1958 р. покінчила з британським впливом, не привівши, однак, до встановлення радянського), ні Конго (на захист цілісності якого Хрущов виступив в ООН у вересні 1960 р., викликав ши скандал тим, що під час виступу стукнув черевиком по столу) не увійшли в клан держав «народної демократії». Хрущовський волюнтаризм, не здат ний запропонувати цим країнам привабливу модель розвитку, вів їх у глу хий кут.
6. «Законна» відставка
15 жовтня 1964 р. опубліковане в радянських газетах коротке комюніке повідомило, що «пленум ЦК, який відбувся напередодні, задовольнив про хання т.Хрущова М.С. про звільнення його від обов'язків Першого секрета ря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР у зв'язку з похилим віком та погіршенням стану здоров'я». Через два дні «Пра вда» виступила з критикою «чужих партії прожектерства, скороспілих ви сновків і поспішних, відірваних від реальності і дій, хвастощів і просторіку вання, захоплення адмініструванням, небажання рахуватися з тим, що вже виробили наука й практичний досвід». Хоча імені Хрущова не згадувалося, всім було ясно, про кого йде мова.
Відставка Хрущова була результатом змови за всіма правилами. ЗО ве ресня, послухавшись поради своїх колег по керівництву країною, Хрущов, який провів протягом 1964 р. 135 днів в офіційних зарубіжних поїздках, від правився в Сочі на відпочинок. Скориставшись його відсутністю, колеги Хрущова скликали 12 жовтня засідання Президії, а 13-го - пленум ЦК КПРС. Після повернення 13 жовтня до Москви Хрущов відразу ж з'явився перед Президією, від імені якої з вимогою відставки Першого секретаря ЦК КПРС виступив Суслов. Хрущов, можливо, ще сподівався відновити своє положен ня через Центральний Комітет, як це було в червні 1957 р., але ЦК вже засі дав, і його рішенням стало усунення Хрущова прямо з наступного дня з усіх посад, які були негайно передані людям: Брежнєв зайняв пост Першого сек ретаря ЦК КПРС, а Косигін очолив уряд. Вперше питання спадкоємності влади були заздалегідь і ретельно продумані. Це було успадкування підгото влене та узаконене, яке до того ж спиралося па очевидні правила, схвалені внаслідок змови у вищих партійних інстанціях, коротше кажучи, успадку вання «по праву», факт якого показував радикальні зміни, які відбулися за вдяки Хрущову після 1953 р. в політичній практиці.
Відставка Хрущова завершила дворічний період, протягом якого його авторитет і політика, що проводилася ним у все більшій мірі виявлялися під питанням. Престиж Хрущова помітно похитнувся після кубинської кризи, коли його колеги стали вже відкрито виступати проти нього з критикою. У червні 1963 р. Хрущову довелося погодитися па створення Комісії з реорга нізації промисловості. У липні 1964 р. Брежнєв поступився місцем Голови Верховної Ради Мікояну, щоб повністю зосередитися на роботі в Секретарі аті. Основна увага була приділена контролю й керівництву за діяльністю вищих партійних кадрів, що складало головну задачу і привілей Першого секретаря і чим Хрущов, захопившись міжнародним турне, став нехтувати. У жовтні 1964 р. якщо він ще й вважався номінально відповідальним за Сек ретаріат, то насправді цей орган був уже в руках Брежнєва. Суспільство ж, -як інтелігенція, так і «простий народ» - зустріло відхід Хрущова на пенсію байдуже, а багато хто і з радістю.
Ліберальна інтелігенція ніколи не приховувала своє зневажливе відно шення до цього «неотесаного українського мужлана», яким був у її очах Хру щов. Так, вона вітала викриття, зроблені на XX та XXII з'їздах КПРС, як і роль Хрущова в публікації «Одного дня Івана Денисовича», однак після «за морозків» у сфері культури, що почалися весною 1963 р., вже не спокушалася діями Першого секретаря ЦК КПРС. Віруючі побоювалися нових антирелі гійних кампаній, а національна еліта - наслідків заяв Хрущова про «зроста юче прагнення неросійських народів до оволодіння російською мовою, яка стала фактично другою рідною мовою для народів СРСР», про те, що розви ток національних мов «повинен вести не до посилення національних перего родок, а до зближення націй». Більшість же населення країни бачила, що умови життя з початку 60-х рр. стали помітно погіршуватися: зниження тем пу житлового будівництва, підвищення цін на продукти харчування, ріст податків, обмеження розмірів присадибних дільниць (у селян), проект вве дення робітничих паспортів (для робітників), з очевидною метою обмежити свободу руху робочої сили в промисловості, що викликало тривогу - всі ці непопулярні заходи щодня вступали в суперечність з обіцянками «райдуж ного комуністичного майбутнього» і фанфарами «кукурудзівника», який ре гулярно закликав «наздогнати та перегнати Америку». Проте, в Радянсько му Союзі зростання соціального невдоволення не могло привести до відста вки керівника. Не враховуючи змови спів товаришів Хрущова, вирішальною причиною його відставки стала опозиція частини партійно-господарських кадрів, стурбованих його нескінченними реформами, які постійно загрожу вали їх кар'єрі, стабільності положення та привілеям.
Лише на початку апарат підтримував діяльність Хрущова по проведен ню реформ та десталіпізації, що поклала кінець періодичним чисткам, вста новила більш або менш стабільну - у зв'язку з відмовою від репресій - систе му, досить відкриту для можливого сходження по її рівнях без страху за своє життя. Однак реформи, що пішли незабаром одна за одною, зруйнували цю ідеальну схему. Розпочата в 1957 р. реформа радпаргоспів торкнулася ви щих кіл і відправила тисячі московських службовців у провінцію. Реформи 1961 і 1962 рр. посилили невдоволення, яке охопило й дуже багатьох членів ЦК, які займали ключові пости секретарів обласних і республіканських комі тетів партії і опинилися перед загрозою позбавитися їх. Наштовхнувшись на фронду партійної номенклатури, що відвернулася від нього, Хрущов, почи наючи з 1961-1962 рр. все більше й більше став звертатися до «технократів» економічного апарату, яким він дозволив брати участь у прийнятті рішень, запрошуючи на «розширені пленуми» ЦК. І в цій сфері хрущовські реформи породили незадоволених, - особливо в середовищі плановиків, основною за дачею і прагненням яких був розподіл матеріальних і фінансових ресурсів між представниками регіонів. Проте, неозорі почини Хрущова відновили проти нього й екопомістів-реформаторів, серед яких найвідомішим тоді тео ретиком був Ліберман. Хрущовські ініціативи викликали також невдоволен ня численних місцевих кадрів, господарських керівників, які через неможли вість практично «наздогнати та перегнати Америку» повинні були подавати шпору «теоретично» встановлені та зафіксовані в планах результати, що вело до нагромадження обману і приписок. Нарешті, цілий ряд кроків Першого секретаря ЦК КПРС настроїв проти нього і частину військових. Вирішальну роль в цьому зіграли немилість Жукова (1957 р.) і різке скорочення армії. Воно відбувалося відповідно до ідей Хрущова про «всеядерне» майбутнє, зворотною стороною якого було скорочення звичайних збройних сил.
У своїй сукупності невдоволення иайрізніших соціальних верств суспі льства стало для Хрущова фатальним. Не стільки змова проти Першого сек ретаря ЦК КПРС вузького кола осіб, скільки невдачі у політиці, бунт апара ту на фоні байдужості суспільства та інтелектуальної еліти привели його до поразки.
Розділ XI
Епоха «розвиненого соціалізму»
або «роки застою» (1965-1985)?
І. ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРОМІС: ВІДСТАЛІСТЬ І КОНСЕРВАТИЗМ
1. Політичний консерватизм та економічна реформа
Безсумнівно, відставка Хрущова означала відмову від енергійного про ведення реформ, і в цьому значенні вона могла видатися успіхом консервати вних сил. Згода в групі керівників, які усунули Хрущова, грунтувалася па необхідності зберегти колективну владу і контроль вищих партійних органів за всіма сторонами життя суспільства, покласти кінець «реформаторству» Хрущова, яке породжувало нестабільність у партійних кадрах, забезпечити нормальне функціонування політичних і державних структур. Це прагнення до стабільності і збалансованості супроводжувалося поигуком відповідних ефективних заходів; потрібно було знайти рішення, які стабілізували б адмі ністративну систему, роздроблену боротьбою за владу між галузевими та територіальними органами управління, а також поліпшити контроль за кад рами.
Досягнутий на основі консервативних політичних цінностей консенсус всередині керівництва не дозволяв йому все ж відмовитися, принаймні, від деяких змін, проведених у середині 50-х рр., насамперед від лінії на підви щення рівня життя (альтернативою якій могло бути тільки повернення до терору як методу управління державою) і від підтримки високих темпів роз витку. Ці дві задачі не могли бути здійснені без проведення економічних ре форм, і саме для усунення нестабільності, що постійно породжувалася цими реформами, потрібно було твердо провести кадрову політику, яка б затвер джувала стабільність (передусім у вищих ешелонах влади), давала б партій ним кадрам впевненість у своїй значущості, у своєму майбутньому, яка б спри яла просуванню пової зміни партійних працівників.
У перший рік після відставки Хрущова (кінець 1964 - кінець 1965 р.) за ходи, здійснені групою, що прийшла до влади, проявили два несумісних ас пекти її діяльності, а саме: послідовну консервативну ідеологічну політику, з одного боку, і економічну реформу та, грубо кажучи, технократичні цінності - з іншого.
Відставка Хрущова спричинила мало кадрових переміщень (не врахову ючи засобів масової інформації, які керувалися наближеними колишнього Першого секретаря ЦК КПРС) і санкцій. Пленум ЦК, який зібрався в листо паді 1964 р. звільнив від роботи Полякова, секретаря ЦК з аграрних питань, і схвалив висунення ряду керівників, що зіграли важливу роль у «змові» 14 жовтня 1964 г. М.Підгорний, який був першим секретарем Харківського об кому, став секретарем ЦК і отримав у своє ведення кадрові питання; П.Шелест та О.Шелепін увійшли до складу Президії, причому останній залишився сек ретарем ЦК, головою Комітету партійного контролю і заступником Голови Ради Міністрів. Ці три особи також увійшли до пової правлячої верхівки, ядро якої складали Л.Брежнєв - Перший секретар ЦК КПРС, О.Косигш -Голова Ради Міністрів і М.Суслов - член Президії, відповідальний за ідеоло гічну сферу. Заслухавши М.Підгорного, який виклав наслідки розділу парт-організацій на промислові та сільські, пленум ЦК ухвалив рішення віднови ти єдину партійну організацію на всіх рівнях, а також єдність радянських, профспілкових і комсомольських структур. Починаючи з грудня 1964 р. були відновлені регіональні, обласні та районні комітети. Нове керівництво пови нне було вирішити нелегке питання: кою поставити на чолі возз'єднаних організацій? Обираючи серед усунених Хрущовим апаратників, нове керів ництво ризикувало загальмувати просування «новобранців» і залишити себе без відданого оточення. Партійна верхівка майстерно маневрувала, протя гом ряду років поволі проводячи заміну місцевих кадрів, що прийшли в хру-щовський період, з тим, щоб дати хід «молодим» (20-х рр. народження) і більш «компетентним» функціонерам. Аналіз змін у складі секретарського корпусу на місцях в 1965-1980 рр. вказує на серйозні зміни, які відбулися на початку цього періоду (1965-1970 рр.), і на явну стабілізацію відразу після XXIV з'їз ду КПРС (1971 р.), що привело до старіння місцевих кадрів (середній вік яких досяг в 1980 р. 59 років у порівнянні з 49 роками в 1971 р.). У 1981 р. середнє «політичне довголіття» секретарів регіональних парторганізацій дорівнювало десяти рокам в РРФСР, але тільки чотирьом в Узбекистані і трьом у Казах стані, де партійні кадри виявлялися частіше й більш глибоко, ніж в інших республіках, залучені до «скандальних» історій. Треба сказати, що всі кадро ві перестановки протягом другої половини 60-х рр. ніскільки не відбивалися на кар'єрі та стабільності становища представників партноменклатури. їм забезпечувалося місце в адміністративно-господарських органах або перевід у столичне міністерство, іноді навіть місце в посольстві за кордоном. Кампа нія по оновленню кадрів у великій мірі відбувалася й за рахунок постійного розширення Центрального Комітету: число його членів і кандидатів було збільшено з 300 у 1966 р. до 420 і більше, тобто приблизно на 40% за десять років. До 70-х рр. склад партійних керівників на місцях (які завжди складали ядро армії партійців) досяг, нарешті, стабільності, про яку вони мріяли ще мри Сталіні. Кожному була забезпечена можливість планувати розвиток своєї кар'єри. Центральні власті займалися місцевим набором. Всі ці процеси спри яли вкоріненню відносин особистої відданості і затвердженню системи цін ностей, в якій вірність патрону переважала над компетентністю та «ідеологі чною витриманістю». У цьому значенні 70-і рр. були апогеєм «сімейності» і сівого роду «радянського феодалізму», проти чого без втоми воювали Ста лін, а за ним і Хрущов, перший - державним терором, другий - законними засобами. У той же час особиста відданість як головний засіб досягнення ста більності була навряд чи сумісна із вдосконаленням самої системи, як і з сис темою технократичних цінностей, породжених економічною реформою.
Реформа почалася в 1965 р. з проведення нової адміністративної центра лізації, скасування раднаргоспів і відновлення центральних промислових мі ністерств, ліквідованих Хрущовим. Були створені також великі державні ко мітети (Держкомцін, Держпостач і Держкомітет з науки і техніки). Разом з тим підприємства отримували деяку автономію. Те, що в радянській термі нології визначалося поняттям «госпрозрахунок», не мало на увазі, однак, ні реабілітації ринкових відносин, ні переходу до «соціалістичного ринку», що проповідувався тоді чеськими та угорськими економістами, і ще менше озна чало самоврядування за югославським зразком.
Реформа господарської діяльності підприємств, яка готувалася протя гом ряду років групою економістів під керівництвом Лібермана, була, наре шті, викладена у двох документах, обнародуваних 4 жовтня 1965 р. Це були постанови про поліпшення планування та стимулювання виробничої еконо міки і про державне виробниче підприємство при соціалізмі. Ці документи, здавалося, свідчили про бажання розширити автономію підприємств. Число обов'язкових показників було зведене до мінімуму. Паралельно із збережен ням валових показників, незважаючи на їх визнану недосконалість (яка по лягала в тому, що підприємства домагалися високих показників, використо вуючи найбільш дорогу сировину і, продовжуючи, таким чином, марнотрат-ствувати), були введені нові: вартість реалізованої продукції (для того, щоб спонукати підприємства до скорочення випуску продукції, що не користу ється попитом і підвищення якості), загальний фонд заробітної плати, зага льна сума централізованих капіталовкладень. Щоб стимулювати ініціативу підприємств, частіша прибутків залишалася в їх розпорядженні. Величина її визначалася за суворими нормами, щоб перешкодити директорам підпри ємств домагатися прибутку будь-яким шляхом, а міністерствам - вилучати більше встановленого.
Для того, щоб стимулювати прийняття «завищених» планів, було вирі шено збільшувати премії у разі запланованого перевиконання планів. Це передбачало, що відтепер кожне підприємство буде більш вільно поводитися з п'ятирічним планом. Навпаки, вищестоящі органи не могли змінювати план в період його виконання, за винятком особливих випадків. У цьому значенні реформа була спробою надати більш широкі можливості тим відповідаль ним особам, які приймали рішення у сфері народного господарства. Цьому відповідало зростаюче значення п'ятирічного плану за рахунок річного, який ефективно виконувався, що було зміною уявлень, які склалися в 30-і рр. про планування як визначення пріоритетів, коли власне план зазнавав нескінчен них змін.
Фонди стимулювання, що замінили собою ті, якими раніше розпоряджа вся директор, були розділені на три частини: фонд матеріального заохочен ня, розподіл якого контролювався загальними зборами трудового колекти ву, фонд «соцкультпобуту», призначений головним чином для будівництва житла, і фонд самофінансування для потреб оновлення виробництва.
Практика реалізації реформи показала, що проблеми, пов'язані з приро дою економічних показників і з «відомчістю», залишилися невирішеними. Нові показники вводилися через силу. Заохочувальні фонди не змогли нале жно стимулювати інтенсифікацію праці: призначені робітникам премії ста новили всього лише 3% від зарплати, що було недостатньо для того, щоб викликати інтерес до підвищення ефективності виробництва; що ж до фонду на соціальні потреби, то його використанню заважало те, що план не перед бачав забезпечення будівельними матеріалами. Нарешті, фонди самофінан сування не могли бути ефективно використані внаслідок слабкої координа ції між науковими дослідженнями та промисловістю (від розробки до випус ку першого пробного зразка і освоєння масового виробництва проходило в середньому шість-вісім років).
Головною причиною постійних збоїв в економіці залишалася «відом-чість» - давнє явище, про яке із скорботою часто писалося в пресі. Ця «хворо ба» виникла ще в 30-і рр. як наслідок затвердження принципу вертикального підкорення в системі міністерського планування й управління. Замкнені «на Москву» ієрархічні піраміди безпосередньо управляли підприємствами та організаціями, розкиданими по всій території Радянського Союзу. Кожний нижчестоящий орган взаємодіяв тільки з тією інстанцією, яка стояла безпо середньо над ним у тому ж міністерстві. Не існувало практично ніякого сер йозного прямого зв'язку між сусідніми підприємствами та організаціями, якщо вони належали різним міністерствам. Саме відсутність горизонтальних зв'я зків стала причиною багатьох труднощів, які збереглися до наших днів.
Вже з перших кроків проведення реформи стало ясно, що вона являє со бою набір розрізнених і суперечливих заходів. Дійсно, чи могло поєднувати ся розширення дозволеної самостійності підприємств із посиленням адмініс тративних та економічних повноважень міністерств, цих маленьких князівств?
Створення Держпостача також суперечило проголошеній самостійності підприємств, які, як і раніше, не могли вільно обирати постачальника та споживача. Навіть у разі «прямих зв'язків» між давніми партнерами укладені ними договори затверджувалися у верхах. Тяганина, що виникала через ад міністративні затримки та необов'язковість постачальників, які звикли вста новлювати свої закони на «ринку продавців», приводила до того, що поста чання не забезпечувалося і було низької якості, а тому й випуск продукції залишався нерегулярним, пов'язаним із постійними простоями та авралами.
Протиріччя реформи відображали глибокі розходження між очолюва ними Брежнєвим прихильниками обмеженої децентралізації при збереженні в недоторканості ролі політико-адміністративної системи у функціонуванні економіки та прихильниками часткових ринкових реформ, які об'єдналися навколо Косигша.
Ці протиріччя, які швидко проявилися між політичним консерватизмом, заснованим на прагненні стабілізувати систему через насадження відносин особистої відданості і навіть створення «феодальної вотчини», і принципом економічної реформи, що передбачав пріоритет технократичних цінностей, накладалися на інші розходження, стосовно темпу і глибини проведення ре форми і суперечливого підходу до вирішальної проблеми розподілу влади.
2. Консенсус і розбіжності
Значні розходження всередині нової керівної групи, які ховалися за ви явленою по відношенню до Хрущова одностайністю, обумовили її спроби вести «центристську» політику, врівноважувати різнонаправлені тенденції, які в умовах концентрації реальної влади в руках невеликої групи осіб неми нуче оберталися персоналізацією політичних розбіжностей. Оскільки ж офі ційно нова ситуація представлялася як послідовне повернення до практики колегіального керівництва, залишалося лише вдатися до класичного в таких випадках прийому, яким є компроміс.
Бажаний компроміс повинен був мати довге життя, оскільки незалежно від тих розходжень, що існували між членами керівництва, всі вони прагну ли стабілізувати й балансувати потенціал та інтереси різних бюрократичних структур і намагалися як можна довше втримати свою колективну владу, виключаючи будь-які альтернативи їй. Це означало відмову від розгляду проблем, спроможних викликати конфлікт, від принципових суперечок, озна чало культ прагматизму, зведеного в систему, і, зрештою, - застій.
Консенсус в основному - політична стабільність і утримання влади - не виключав, як ми бачили, ні розходжень, ні приглушених конфліктів. Ці кон флікти вирішувалися «за закритими дверима», не встигаючи розростися у велику політичну кризу. Головним джерелом розходжень і потенційних кон фліктів було різне розуміння значення економічної реформи: захисники де централізації в рамках колишньої адміністративно-командної системи знаходилися в різкій опозиції по відношенню до прихильників пожвавлення ри нкових відносин. На думку Ж.Брезлауера, обов'язковість консенсусу між ке рівниками виключала справжнє розв'язання таких важливих проблем, як під вищення ефективності аграрного виробництва, випереджальних темпів роз витку легкої промисловості і сільського господарства, розрив у рівні життя міста й села, питання поєднання моральних та матеріальних стимулів праці, вдосконалення політико-адміністративної системи і місця ринку.
До середини 70-х рр. головними протагоністами у виборі економічної стратегії були Брежнєв та Косигін. Перший сприймав пріоритети в наступ ному порядку: сільське господарство, важка індустрія, оборона (після 1972 р. до них додалося «освоєння Сибіру»). Другий віддавав перевагу легкій про мисловості - основі підвищення рівня життя громадян. Чехословацька криза (яка примусила задуматися над зв'язком між економічними реформами, що сприяли підвищенню добробуту народу, і кризою політичної системи радян ського типу), ескалація американської інтервенції у В'єтнамі (що сприймала ся як потенційна загроза) сприяли затвердженню починаючи з 1970-1971 рр. більш консервативних економічних тенденцій, які виражалися Брежнєвим, і саме в той момент, коли правляча верхівка визнала його верховенство. Та кий вибір зумовлював ряд інших, не менш важливих рішень. Вони стосува лися самостійності, яку потрібно було надавати тим, хто був дійсно компете нтний в питаннях управління економікою та державою. Для вивчення цих питань з ініціативи Косигіна в 1970 р. був заснований Інститут управління народним господарством, на чолі якого став його зять, Гвішиані. Підбір спів робітників і слухачів здійснювався тут по конкурсу, на основі їх компетенції, сприяючи, таким чином, зростанню нової категорії керівників економіки, які знаходилися у повній згоді з радянською системою, знали тенденції в світо вій економіці, керівників діяльних, які розбиралися в тонкощах адміністру вання та галузях, інтереси яких вони представляють. їх природною схильні стю було вирішувати політичні проблеми, виходячи з прагматичних мірку вань, залишаючи збоку аспекти, що відносяться до доктрини та ідеології. Брежнєв, який протистояв цій «технократичній» тенденції, і ще більше Сус лов, пильний вартовий чистоти ідеології, не переставали підкреслювати ве дучу роль «партійності» - «першої умови, необхідної для заняття відповіда льної посади в будь-якій області».
Найбільш консервативні тенденції, що проповідувалися Брежнєвим і Сусловим, переважали з 1972-1973 рр. і остаточно затвердилися у другій по ловині цього десятиріччя, після XXV з'їзду КПРС в березні 1976 р., не приві вши, однак, до відставки Косигіна. Ослаблення позицій Підгорного і Шеле-піпа, які до кіпця 1965 р. втратили ряд своїх функцій, було пов'язано з особи стим суперництвом (особливо між Підгорним та Брежнєвим) і зіткненням амбіцій. Проте, Підгорний, призначений на почесний пост голови Президії
Верховної Ради, як і Шелепін, що став головою Центральної ради профспі лок, були усунені від справжньої державної влади без зайвого шуму й драма тизму (остаточна відставка Підгорного відбулася лише через 12 років - в 1977 р.!). Незмінність і значущість інтересів, які об'єднали правлячу верхів ку, незважаючи на всі розходження, дозволили додати політичній боротьбі проти окремих осіб, які видаляються з того або іншого приводу, мирний та офіційний характер. Інші зміни у складі вищих партійних органів здійснюва лися також без шуму під час пленумів ЦК, а не на з'їздах. Як правило, відста-вникам приписувалися ті або інші «помилки», політичні або адміністратив ні. Так, наприклад, Шелест поплатився за спою терпимість, до речі, дуже від носну, до українського «націоналізму», Полянський - за невдачу сільського сподарської політики. Найбільш помітною тенденцією оновлення Гіолітбю ро і Секретаріату став наплив представників з регіональних «питомих кня зівств». Ці зміни мали більше значення, ніж вважали в середині 70-х рр., оскі льки через десять років після відставки Хрущова в Гіолітбюро залишилося усього лише сім - правда найстарших і пайвпливовіших, - із 17 членів і канди датів жовтня 1964 р. Особливо помітним було просування тих керівників, кар'єра яких найтіснішим чином була пов'язана із зміцненням становища лі дера нової партійної верхівки Брежнєва (який став на XXIII з'їзді в квітні 1966 р. Генеральним секретарем ЦК КПРС). Це було, в основному, «дніпро петровське угруповання», з міста, де ще до війни з Німеччиною Брежнєв роз почав свою політичну кар'єру. До нього входили Кирилеико (який змінив в 1966 р. в Секретаріаті ЦК Підгорного), Черненко, Купаєв, Щербицький, Щолоков.
Потенційним джерелом напруженості в державній системі, яка претен дувала на справедливе відображення та примирення інтересів різних бюрок ратичних структур і груп тиску, були відносини між армією та партією. Пра влячій групі, проте, було під силу, вживаючи прийнятий вислів, «організову вати й надихати» діяльність Збройних Сил через армійські політоргани, які залежали від відповідного відділу Секретаріату ЦК, а також завдяки майсте рній політиці балансування між прихильниками звичайних озброєнь і бор цями за розширення сфери застосування ядерної зброї. Переслідуючи власні інтереси, армія активно підтримувала прихильників пріоритету важкої про мисловості, військово-промислового комплексу та оборонних галузей, тоб то Брежнєва та Суслова, хоч останні її схвалили контроль партії над армією. На XXIII з'їзді КПРС Суслов заявив, що «час жертв» ще не минув, оскільки об'єктивна дійсність вимагає продовжувати політику першочергової уваги до потреб оборони. На початку 1966 р. військові досягли ряду успіхів: пар тійне керівництво повернулося до розгляду раніше оголошеного скорочення військових витрат; генерал Установ був уведений до Секретаріату і в Гіоліт бюро ЦК (як кандидат); XXIII з'їзд став початком більш жорсткого зовнішньополітичного курсу, який підняв значення військових: на з'їзді було заяв лено, що, якщо мирне співіснування й допустиме між Сходом та Заходом, проте, відносини між двома таборами є більш напруженими, ніж будь-коли. (Насамперед мався на увазі революційний процес у країнах третього світу, тісно пов'язаний з долею соціалістичного табору). Після смерті в березні 1967 р. міністра оборони маршала Малиновського військові наполягли на призначенні на цей пост маршала Гречко. Вони були проти кандидатури ге нерала Установа, якого підтримували партійні керівники; Гречко ж не ском прометував себе в очах військових причетністю до «цивільного апарату» (як це було у випадку з Установим, який отримав генеральське звання, працюю чи в оборонній промисловості). І тільки після смерті Гречко в квітні 1976 р. міністром оборони був призначений Устинов. 7 травня 1976 р. Брежнєв став Маршалом Радянського Союзу. Одягаючись у військову форму, вища пар тійна особа урочисто оголосила про збіг, більше того, про симбіоз комуніс тичних та військових інтересів, перемішавши ідеали армії з соціальними іде алами партії. У той же час для партії це був засіб використати військовий престиж у своїх цілях і затвердити себе політичним представником армійсь ких інтересів. Станіни зразком соціальної організації (у той момент, коливій-ськовопатріотичниіі пафос був направлений на те, щоб затушувати прозаїч ні трудності буден) і зміцнивши своє становище завдяки пріоритету, віддано му військовим витратам (що дозволяло країні вести міжнародну політику наддержави), армія, як і раніше, залишилася під владою цивільних осіб - тих, хто зробив свою кар'єру в політичному апараті, але захищав вимоги, інтере си та привілеї військових.
3. Персоналізація влади та інституційний плюралізм
Одним із найпримітніших фактів дуже тьмяного радянського політич ного життя кінця 60-х - початку 70-х рр. було піднесення всередині правлячої групи Брежнєва, і зародження справжнього - і разом з тим комедійного - куль ту особи останнього. До цього часу Брежнєв пройшов довгий політичний шлях - спочатку при Сталіні, потім при Хрущові. Типовий представник по коління «висуванців», зобов'язаних своєю кар'єрою масовим чисткам другої половини 30-х рр., Брежнєв був з 1937 р. на радянській і партійній роботі, в роки війни - політробїтником в різних частинах діючої армії, в 1946-1950 рр. секретарем Запорізького, потім Дніпропетровського обкомів КП(б) Украї ни. Обраний в 1950 р. першим секретарем ЦК КЩб) Молдавії, а на XIX з'їзді КПРС (1952 р.) - секретарем ЦК, він досяг меж можливого для регіонального партфункціонера. Після смерті Сталіна Брежнєв успішно проявив себе на посаді першого секретаря Компартії Казахстану (1955-1956 рр.). Кандидату члени Політбюро (Президії) ЦК КПРС (1952-1953, 1956-1957 рр.), після викриття «антипартійної групи» (1957 р.) він став повноправним членом По літбюро. Будучи з 1960 р. Головою Верховної Ради СРСР, у вирішальний момент (літо 1964 р.) Брежнєв зосередився на керівництві вищими партійни ми кадрами на ключовому посту в Секретаріаті ЦК. Висування Л.Брежнєва на перший план всередині «колегіального керівництва» почалося відразу пі сля XXIII з'їзду КПРС, коли па пленумі ЦК він був обраний Генеральним секретарем ЦК КПРС (до цього вищою партійною посадою був пост Пер шого секретаря), і затвердилося на початку 70-х рр., коли він зайняв місце Косигіна на найважливіших міжнародних конференціях Сходу та Заходу (в попередній період Брежнєв займався виключно відносинами всередині «со ціалістичного табору»). Московська зустріч у верхах у травні 1972 р. Бреж нєва та Ніксона підтвердила першість Генерального секретаря. Як і в епоху Хрущова, зовнішня політика зіграла вирішальну роль у зміцненні авторите ту першого керівника країни. Після цього старіючий правитель міг спокійно «спочивати на лаврах», купаючись в почестях і лестощах, які підігрівали його старечу пристрасть до титулів і орденів. Брежнєв отримав сім орденів Леніна і п'ять зірок Героя Радянського Союзу і Соціалістичного праці. Крім цього він був удостоєний золотої медалі ім.Карла Маркса за «винятковий внесок у розвиток марксистсько-ленінської теорії і в наукове дослідження актуальних проблем розвитку соціалізму і всесвітньо-історичпої боротьби за комуністи чні ідеали»; Ленінської премії миру і («за проханням трудящих») Ленінської премії з літератури за три брошури: «Мала земля», «Відродження» та «Ціли на» (випущених тиражем більше 15 мли. примірників кожна). У цих брошу рах від першої особи розказувалося про подвиги Брежнєва під час війни і потім на «промисловому та сільськогосподарському фронтах». Для Генера льного секретаря була сфабрикована блискуча військова кар'єра: до 30-річ-чя Перемоги йому було присвоєне звання генерала армії (квітень 1975 р.), а через рік (!) Маршала Радянського Союзу (7 травня 1976 р.). Через два дні жителі Дніпропетровська були присутніми на відкритті імпозантного мону менту свого знаменитого співвітчизника. Нарешті, 16 червня 1977 р. Бреж нєв зайняв також і почесний пост Голови Президії Верховної Ради СРСР. Цей град почестей та поєднання найважливіших державних постів не можна, однак, інтерпретувати як просте повернення до культу особи сталінського типу. Брежнєв не вирвав владу у своїх соратників внаслідок запеклої бороть би і усунення суперників, вони самі віддали її в його руки. Концентрація вла ди не порушила політичної стабільності. Брежнєв виступив як представник політичної касти, як втілення консенсусу та солідарності коаліції, з якою він ніколи не мав наміру поривати.
Персоналізація влади всередині старіючої коаліції (середній вік членів Політбюро в 1980 р. становив 71 рік) убезпечувала збереження стабільного становища еліти та враховувала інтереси різних бюрократичних апаратів, вона йшла паралельно з формально-юридичним упорядкуванням функціо нування політичних механізмів і на фоні процесу юридичної і конституцій ної легітимізації, що привело до прийняття в 1977 р. пової Конституції. Пар тійні з'їзди регулярно і без зривів збиралися тепер кожні п'ять років. Прого лошувалося, що задача з'їздів полягала у визначенні генеральної лінії у зов нішній політиці і встановленні основних напрямів п'ятирічних планів. На справді з'їзди частіше за все виявлялися ретельно зрежисованим спектаклем одностайного схвалення директив, вироблених керівними органами апарату влади. Політичні зміни у складі Політбюро або Секретаріату, як вже відмі чалося, завжди відбувалися не на з'їздах, а на пленумах ЦК. Згідно з Е.Карер д'Анкос, друга половина 60-х рр. була справжнім «золотим віком» ЦК. Про тягом цього періоду він, здавалося, дійсно придбав деякий вплив і проявляв досить значну політичну активність. Це, безсумнівно, було пов'язано з необ хідністю в той момент для керівної групи укріпити відносини особистої від даності після «хрущовських часів смути» .
Однак, з початку 70-х рр. значення ЦК партії у прийнятті рішень почало падати, а його функції перейшли до бюрократичних структур 25 секторів Секретаріату, в яких політичне управління на центральному рівні жваво здій снювалося півтора тисячами високопоставлених партійних чиновників. Пле нуми ЦК, як і раніше, збиралися двічі на рік, але ставали все більш коротки ми (займаючи в середньому два дні), і, головне, вони мали все менший вплив на прийняття важливих рішень як у внутрішній, так і в зовнішній політиці. Проте, ЦК зберігав своє значення як орган, в якому були представлені різні бюрократичні апарати країни.
Постійне розширення ЦК партії, що дозволяло висувати кадри і в той же час зберігати місця за тими, хто вже потрапив до цього престижного орга ну, йшло паралельно з ретельним відбором і дозуванням представників від різних бюрократичних структур (республіканських і союзних, від апарату самої партії, від членів уряду, військових, КДБ, зовнішньополітичних відом ств). Аналізуючи це явище, Дж.Хоф висловив думку про появу свого роду «інституційного плюралізму», який відображав головну зміну в порівнянні з попереднім періодом: відтепер вищі партійні органи представляли інститути влади, громадські організації і навіть інтереси деяких окремих республік.
На думку М.Ферро, термін «інституційний поліморфізм» був би більш правомірним у специфічному контексті радянської політичної системи, для якої стала характерною практика ротації партійних кадрів, переводу відпо відальних осіб з однієї установи в іншу. Тертя, викликане суперництвом уста нов або функціонерів, не було постійним або пов'язаним з відмінним світо глядом або особливим статусом. Не було й непереборних бар'єрів між різни ми ієрархічними структурами, про що свідчать різноманітні та мінливі ка р'єри представників радянської номенклатури. Поєднуючи консерватизм і пристосовництво, радянська бюрократія аж ніяк не була інертним і закам'я нілим утворенням. У набагато більшій мірі, ніж прийнято вважати в загаль них теоріях тоталітаризму або «керованого суспільства», їй були властиві незалежність та здатність до саморегулювання. Як показав Дж.Хоф у своїй праці «Радянські префекти», аналіз владних структур на місцях дозволяє зро бити висновок, що перші секретарі партійних комітетів були зовсім не «паси вними виконавцями», а посередниками між вищими ешелонами влади та масою, важливими проміжними інстанціями, в яких зустрічалися одночасно директиви, що спускалися зверху та вимоги суспільства, коротше кажучи, «місцем, де конфлікти могли знаходити початок свого вирішення». Зрештою, резюмує Дж.Хоф, «ніяке суспільство не може утриматися, якщо потоки те чуть в одному напрямі, з вершини до основи, і для радянського суспільства це так само вірно, як і для будь-якого іншого».
4. Брежнєвська конституція
На XXII з'їзді партії Хрущов заявив про необхідність підготувати нову конституцію, яка відобразила б перехід країни до комунізму і створення в СРСР «загальнонародної держави». У 1962 р. була створена Конституційна комісія, однак знадобилося 15 років, щоб виробити нову конституцію, хоча її основний зміст був взятий з конституції і 936 р. Тим часом радянські керів ники встигли відмовитися від міфу про швидкий перехід до комунізму і від мирання держави, ввівши нове поняття «розвиненого соціалізму», що було відсутнім у творах класиків марксизму-ленінізму.
Це нове поняття дозволяло зменшити розрив між теорією та життям, пояснювало необхідність економічної реформи, яка могла допомогти «не гайно» заповнити постійно виникаючі в країні проблеми дефіциту, і відсува ло в далеке майбутнє ідею відмирання держави. Немало уваги було приділе но відновленню суворих норм законності, підвищенню згуртованості грома дян, яких закликали «активно включитися» в управління суспільними спра вами «загальнонародної держави» (яка представляла всі визнані соціальні верстви - робітників, селян-колгосппиків та інтелігенцію, під якою малися на увазі всі особи з вищою освітою і не зайняті фізичною працею), а також зро станню ролі «громадських організацій». При цьому визначення «соціалісти чний», яке завжди стояло поруч із «законністю» та «демократією», недвозна чно вказувало, що мова зовсім не йде про правову державу в західному зна ченні слова, тобто державу, засновану на пріоритеті прав особи.
Конституція 1977 р. більш рішуче в порівнянні з попередніми затверд жувала провідну роль Комуністичної партії. Вона й формально узаконюва ла КПРС як керівну та направляючу силу радянського суспільства, ядро його політичної системи, державних і громадських організацій. У той же час, підкреслюючи важливість участі суспільства і затверджую чи принцип комуністичного самоврядування за допомогою розвитку справ жньої демократії («трудові колективи беруть участь в обговоренні та вирі шенні державних і суспільних справ»), Конституція визнавала зростання ролі громадських організацій. Існування громадських організацій і збільшення числа мікроосередків самоврядування, здатних «діяти, володарювати та здій снювати внутрішній обмін» між відповідними організаціями (М.Ферро), - такі головні особливості соціального життя «брежнєвського періоду».
Природно, ці явища не повинні розглядатися у відриві від таких специ фічних тенденцій життя суспільства, як швидка урбанізація та підвищення загального освітнього рівня населення в ці роки. У цей період самоврядуван ня проникло у багато які області радянського життя: місцеве життя та міське управління (в 1980 р. у Ради всіх рівнів було обрано 2270 тис. осіб, які тепер називалися «народними депутатами» - відповідно до уявлення про «загаль нонародну державу», яка замінила собою «диктатуру пролетаріату»). При чому, якщо влада місцевих Рад і була обмеженою, то контроль центральних органів за сотнями рад, які виникли в селищах навколо міст або на периферії (особливо в Сибіру), часто був чисто символічним.
Число громадських організацій зросло і в інших сферах, на перший по гляд далеких від політики: в культурному житті, у спортивному русі і т.д. Часто, спираючись саме на них, і розцвіли в період «перебудови» й «гласно сті» тисячі «неформальних об'єднань». Центральні власті заохочували, наре шті, «народний контроль» громадян над підприємствами та адміністратив ними органами. Для цього була створена широка мережа (біля 250 тис.) ко мітетів народного контролю, до яких входили, з одного боку, трудящі-кому-ністи, з іншого - всі бажаючі, не обов'язково члени КПРС, але рекомендовані парторганізаціями. Ця паралельна структура воскрешала у пам'яті «робіт-пичо-селянську інспекцію», створену Леніним і скасовану в 1934 р. Сталіним, і незабаром охопила всю країну: Комітет народного контролю, який тісно співробітничав з Радами, перетворився на справжню армію контролю, в якій брала участь кожна шоста доросла людина. Якою б формальною вона не була, ця структура управління стимулювала добровільну участь у житті сус пільства, все більше залучаючи людей з освітою.
Ця інституціоналізація суспільного життя, яка виникла значно раніше, але була закріплена тільки Конституцією 1977 р., - будь то реальне зростан ня політичного впливу громадян або просто один із прийомів режиму, - без сумнівно, знаходилася у прямому зв'язку з несподіваним сплеском спонтан ної суспільної активності, характерної для даного періоду.
5. Консервативні тенденції та невдала спроба реформ
Стабільна та спаяна правляча верхівка, до того ж швидко старіюча -свого роду «олігархія недоумкуватих дідуганів». - утримувала владу, як було вже показано, завдяки згоді в головному: прагненні інституціоналізувати владні відносини, захистити інтереси бюрократичних структур і зберегти колективне керівництво, зосереджене в оточенні однієї людини-символу. Чималу роль у цьому грав безперервний і все паралізуючий компроміс між несумісними загальними установками і такою ж суперечливою практикою як у центрі, так і на місцях Політичний консерватизм або економічна рефо рма, стабільність кадрів або висунення нових поколінь функціонерів, особи ста відданість або компетентність, жорстке адміністрування або допущення елементів ринку, пріоритет важкої та оборонної промисловості або легкої, «партійність» або технократичні цінності, керівна роль партії або активність «маси» в громадських організаціях, які більш або менш надійно контролю ються, - всі ці фундаментальні проблеми, вирішення яких передбачало вибір, ніколи не доводилися до кінця через острах порушити консенсус, торкнув шись суті речей.
Такий підхід до справи приводив до гальмування, а потім і невдачі бага тьох спроб реформ, які виникали з бажання вирішити проблеми, не торкаю чись причини їх виникнення: централізації, бюрократизму органів управлін ня, волюнтаризму 30-х рр.
У той же час більш пильний аналіз показує очевидне зростання «консер вативних» і «консервуючих» тенденцій. Безсумнівно, у 1972-1976 рр. стався перехід від «просвіченого консерватизму» до «судорожного», за висловом Ж.Сапіра. Дійсно, саме в період з кіпця 1972 до кінця 1973 р. пріоритети, які захищалися Брежнєвим в економіці - важка промисловість, оборона, сільсь ке господарство, освоєння Сибіру - остаточно взяли верх над тенденціями 1965-1972 рр., коли під впливом Косигіна особлива увага приділялася розви тку легкої промисловості. Помалу промови технократів і реформаторів, які виступали під знаменами «науково-технічної революції», змінилися промо вами, просоченими «партійністю» та військово-патріотичним духом, які ви магали від трудящих мобілізувати всі сили, підвищити активність, посилити контроль, зміцнювати трудову дисципліну і патріотизм, відроджувати ста-ханівський рух і, які містили в той же час майже неприкриті загрози па адре су «винних у розхлябаності». Ці, безумовно, реакційні по своїй суті виступи відкрито закликали до міфічного минулого. Схвалений в лютому 1976 р. XXV з'їздом КПРС десятий п'ятирічний план (1976-1980 рр.), незважаючи на опо зицію, яка проявилася в деяких висловлюваннях Косигіна, затвердив пово рот, розпочатий в кінці 1972 р. Основні зусилля були спрямовані на розви ток оборонної промисловості, енергетики, сільського господарства та Сибіру. Першочерговою задачею стало, враховуючи сприятливу кон'юнктуру, яка склалася у світовому виробництві енергоносіїв, якнайшвидше і в можливо більшому об'ємі знайти надлишки експортованих енергоносіїв і сировини, і тим самим зняти необхідність реформ, направлених на підвищення якості продукції та інтенсифікацію виробництва. За рахунок цього країна змогла використовуючи розрядку напруженості і потепління в міжнародних відно синах 1972-1973 рр., широко ввозити машини (дійсно, з 1972 по 1976 р. ім порт західного обладнання виріс у чотири рази). Масова закупівля іноземної техніки для підвищення ефективності виробництва розглядалася керівницт вом країни як альтернатива дійсній реформі та змінам у суспільних відноси нах. Великі інвестиції}' сільське господарство, запуск інфляційних процесів у поєднанні з новою адміністративною централізацією економіки, з посилен ням контролю стали тією «легкою доріжкою», якою пішла старіюча правля ча верхівка, відмовившись, а вірніше, виявившись нездібною вирішити про блеми структурної перебудови економіки, а також з остраху порушити ба ланс сил бюрократичних структур.
У цих умовах безперервно вихолощувана реформа не могла не прийня ти чисто косметичний характер. Саме таким було створення нових структур («промислових», «виробничих», «пауково-виробпичих» об'єднань, «терито ріальних виробничих комплексів») в безуспішному прагненні раціоналізува ти управління підприємствами - дуже розкиданими, погано координовани ми і цілком залежними від неефективних вертикальних структур. 1 Іе принес ли бажаних результатів і спроби збалансувати нерівномірність економічно го розвитку, яка часто визначалася зовнішніми обставинами, такими, як зриви постачання або аномалії в оптових цінах. Проте, ні встановлення цін, ні за гальне керівництво виробництвом, ні збут продукції не були надані самим підприємствам. Навпаки, постанова ЦК КПРС, що вийшла в липні 1979 р. і Радміну СРСР тільки посилила опіку з боку центральних органів. «Дух 1965 року» був уже забутий, навіть якщо новий документ і розглядався як «уточ нення» прийнятої в 1965 р. програми.
Вже сама назва («Про поліпшення планування і посилення впливу гос подарського механізму на підвищення ефективності виробництва і якості роботи») постанови свідчила про той глухий кут, у який зайшла «реформа» кіпця 70-х рр., що так і не принесла очікуваних результатів: поліпшення яко сті продукції, зростання рентабельності, всенародного руху за економію та бережливість, підвищення продуктивності праці, більш раціонального вико ристання виробничих потужностей.
«Грандіозні» новації, піднесені в постанові як «основоположні», поляга ли у введенні нових нормативів, якими тепер повинні були керуватися під приємства. Мова йшла про проект глобальної стандартифікації управління підприємствами, який повинен був дозволити помістити всю виробничу, комерційпу і фінансову їх діяльність в систему суворих нормативів і правил. Реалізація постанови передбачала встановлення і подальший контроль за дотриманням величезної кількості виробничих і фінансових нормативів: за пасів по видах сировини, використання сировини па одиницю продукції (бі-мі.ше 200 тис. видів!), використання обладнання, витрати енергії і т.д.
Особлива увага приділялася головній категорії нормативів, пов'язаній з витратами робочої сили, а значить, і заробітної плати на одиницю продук ції і яка дозволяла обчислити коефіцієнт «нормативно-чистої продукції», показник, що прийшов на зміну «показнику валової продукції», який повні стю дискредитував себе. Введення нового показника ще більш ускладнило встановлення оптових ціп, які призначалися центром. Відтепер на кожний продукт призначалося дві ціни: звичайна оптова ціна і «нормативна». Ці за ходи викликали страшну плутанину, то вилилася в загальний перерахунок усіх внутрішньодержавних розрахунків, якніі тривав весь 1982 р., але який ніяк не наблизив розв'язання головних задач: поліпшення керівництва під приємствами і підвищення продуктивності праці.
Зрушення до кращого повинні були, в принципі, бути досягнуті завдяки іншому нововведенню постанови від 12 липня 1979 р., яке полягало в пропа ганді і впровадженні «бригадного підряду», названого «методом Злобіна» по прізвищу будівника, що прославився завдяки його реалізації. Ідея була проста: група трудящих брала па себе зобов'язання виконати доручену їй роботу до певного числа, як правило, з випередженням «нормативного» тер міну, не допускаючи браку і збільшення вартості робіт. Роботу та її оплату бригада розподіляла за своїм розсудом. На деяких підприємствах введення цього методу (вперше застосованого па Щокінському хімічному комбінаті поблизу Тули) підвищило продуктивність праці, дозволило збільшити зар плату і зменшити плинність робочої сили. У вищих інстанціях новій формі організації праці надавалося велике значення. Це привело до прийняття в 1983 р. «Закону про трудовий колектив». До кінця 1983 р., в країні нарахову валося 1,5 мли. бригад, які об'єднали 17 мли. трудящих, однак тільки 12% з них працювали на основі внутрішнього самоврядування. Проте, залишалися дві істотні проблеми, що ставили під сумнів успіх цієї «новації»:
- нерішучість директорів підприємств при розв'язанні питання про зві льнення вивільнених робітників. Відсутність докладної інформації про зага льну ситуацію з робочою силою (як і раніше набір робітників частіше за все відбувався безпосередньо «біля воріт»), тенденція до скорочення її припливу спонукала велику частину директорів підприємств зберігати резерв робочої сили, щоб справлятися з труднощами через неритмічність роботи підприєм ства;
- суперечність між принципом диференційованої оплати праці, який грав важливу роль у бригадному підряді, і зрівнялівкою, що міцно увійшла в суспільне життя та свідомість людей. Щоб заробити передбачувану бригадним підрядом зарплату, було потрібно докласти немало зусиль, в той час як зви чайна зарплата йшла, так би мовити, автоматично. Так чи варто було на пружуватися?
Вибір легких рішень, віддання переваги консервативним заходам, від мова від радикальних перетворень, гальмування, а потім і невдача реформи, жоден з варіантів якої ніколи не діставав одностайної оцінки в керівництві партії, - все це обумовило вповзання радянської економіки в кризу, яка в по вній мірі проявилася з другої половини 70-х рр. Вона стала безперечним і неспростовним фактом, визнаним керівниками, що прийшли до влади в 1985 р., найважливішою причиною, яка викликала необхідність глибинної «перебудови», проголошеної повою революцією.
II. КРИЗА «РОЗВИНЕНОГО СОЦІАЛІЗМУ»
У кіпці 50-х рр. Хрущов поставив перед народним господарством СРСР грандіозну задачу: наздогнати та перегнати американську економіку. Коман да, що змінила «кукурудзівника» біля керма СРСР, виявила більш скромні амбіції: побудова комунізму була відсунута па невизпачепі терміни; задачі, поставлені у п'ятирічних планах періоду «розвішеного соціалізму», були більш реальними. Загалом вони передбачали підтримку темпів зростання промис лового виробництва на рівні 7-9% на рік, не впадаючи в ілюзії відносно при росту обсягів сільськогосподарської продукції (4% на рік). Однак, навіть ці, дуже скромні для радянської держави цілі не були реалізовані: в 1970-1985 рр. намітилося падіння темпів росту як в промисловості (з 8,4% у другій полови ні 60-х рр. до 3,5% в 1981-1985 рр.), так і в сільському господарстві (з 4,3 до 1,4%>), в продуктивності праці (з 6,3 до менше 3%), в об'ємах капіталовкла день (з 7,5 до 1,8%). У середині 70-х рр. зниження всіх показників стало різко рости. На думку Ж.Сапіро, справжній перелом у процесах деградації радян ської промисловості стався в 1976 р. До спроб пояснити це явище численни ми структурними та кон'юнктурними чинниками ми ще повернемося. Зараз зазначимо тільки те, що ця криза розвивалася в нових для країни демографі чних і соціально-економічних умовах. Починаючи з другої половини 70-х рр. економіка дійсно вичерпала резерви вільної робочої сили. Приріст працезда тного населення впав приблизно з 2 до 0,25% на рік. Таким чином, на ринку праці сталися зміни, зумовлені, з одного боку, перетворенням СРСР на силь но урбанізовану країну, яка переживала вже не відносну, а абсолютну демо графічну кризу, і, з іншого боку, кіпцем періоду будівництва гігантів індуст рії. Уперше з початку 30-х рр. промисловість перестала «правити бал» у сфе рі зайнятості. З цього моменту економіка не могла вже дозволити собі, як в 1930-1950 рр., компенсувати чисельністю робочої сили недоробки та помил ки сталінських, а пізніше хрущовських проектів.
1. Труднощі в сільському господарстві
Сільське господарство залишалося найбільш слабкою галуззю в радян ській економіці. Починаючи з 70-х рр. його зростання було незначним. До 1-ого ж протягом п'ятнадцяти років країна пережила вісім найсильніших не врожаїв (1969, 1972, 1974, 1975, 1979, 1980, 1981, 1984 рр.), які власті намага лися виправдати кліматичними причинами. Безумовно, внаслідок політики освоєння цілинних земель велика частина зернових районів СРСР опинила ся в зонах, де кліматичні умови були значно менш стабільними, ніж на Укра їні або в Середньому та Нижньому Поволжі. Проте клімат в районах нового освоєння (Казахстан, Західний Сибір) не був більш нестійким, ніж у багатьох районах Північної Америки, які давним-давпо не відчували подібних «бід». Пояснення наявних проблем тільки кліматичними умовами не може бути визнано достатнім. Більш переконливими представляються ті пояснення, що вказують на об'єми втрат, викликані перевезеннями та поганими умовами зберігання продукції па складах (в 1976-1980 рр. вони досягали 13,5% зібра ного урожаю). Ці втрати, зокрема, відбувалися через погану організацію праці комбайнерів та шоферів, яких направляли в цілинні райони, що постійно стра ждали через недостачу робочих рук. Хоча па початку 80-х рр. па збір уро жаю притягувалося більше 20% активного населення, проте, спроби адмініс тративними методами форсувати розвиток сільського господарства в мало-населених районах могли привести тільки до серйозних проблем у відношен ні як трудових, так і матеріально-технічних ресурсів. За цих умов уряду дове лося вдатися до масового ввезення (головним чином з Північної Америки) зернових, що в 1979-1984 рр. досягло в середньому біля 40 млн. т па рік.
Важливо, що ці проблеми постали на повний зріст, починаючи з другої половини 60-х рр. - саме в той період, коли уряд здійснив масштабні інвести ції в сільське господарство. Як пише про це А.Ноув, «у противагу тим часам, коли сільське господарство експлуатувалося в інтересах промисловості, при Брежнєві воно стало важким тягарем для всієї економіки».
Банкрутство сільськогосподарської програми Хрущова поставило нове керівництво країни з самого початку його правління перед необхідністю пе регляду аграрної політики. Перші зроблені в цій області кроки були багато-обіцяючими.
У березні 1965 р. був послаблений контроль над колгоспами, до яких тепер доводився розрахований на п'ять років план продажу продукції за ста більними цінами. Понадплановий продукт міг здаватися до державних при ймальних пунктів за підвищеними (не менше ніж на 50%) цінами. Крім того, ціни на сільськогосподарську продукцію були підняті в середньому на 20% в 1965 р.,потім на25%в 1970,на 12% в 1979іна 16% в 1984 р. Це досить значне зростання цін виявилося все ж недостатнім, щоб забезпечити самофінансу вання колгоспів, оскільки ціни на сільськогосподарські машини й добрива росли ще швидше і не покривалися субсидіями. Оплата колгоспників по тру доднях була замінена щомісячною зарплатою, яка була авансом в рахунок майбутніх колгоспних прибутків. Колгоспники отримали право на пенсію, соціальне страхування і, нарешті, на громадянський паспорт. Ці заходи, які поклали кінець тій юридичній дискримінації, яка, починаючи з 30-х рр. три мала колгоспників у положенні «громадян другого сорту», не змогли, однак, зупинити все більш масову втечу населення із сільської місцевості. У таких регіонах, як північний схід Росії, ця проблема мала для колективних госпо дарств без перебільшення катастрофічні наслідки.
Як вже відмічалося вище, Брежнєв був активним поборником політики великих капіталовкладень в аграрний сектор, які перевищили п'яту частину всіх інвестицій. У результаті в цьому відношенні сільське господарство впер ше зайняло почесне місце серед пріоритетних галузей народного господарст ва, обігнавши навіть легку промисловість. Разом з тим, незважаючи на знач ні фінансові витрати, результати виявилися набагато скромнішими, ніж очі кувалося. Тоді уряд вирішив зайнятися самою структурою сільського госпо дарства, і насамперед ключовим питанням «особистих підсобних госпо дарств». Були зняті деякі обмеження по господарюванню на присадибних ділянках; в 1977 р., а потім в 1981 р. був прийнятий ряд заходів па підтримку приватного сектора, частка якого в загальному об'ємі сільськогосподарсь кого виробництва залишалася значною: від 25 до 30%. м'яса, молока, яєць, вовни. Вдвічі була збільшена земельна площа присадибної ділянки, зняті обмеження на поголів'ї худоби, колгоспникам було дозволено брати креди ти для облаштування своїх господарств і т.д. Проте, нова політика центру не могла переламати негативні тенденції в розвитку цієї галузі доти, доки в дер жаві панував принцип колективного господарства, націленого не на забез печення розвитку виробництва, а на вилучення додаткового продукту. У цьому відношенні показовою була поведінка місцевої влади: як і раніше, вони продовжували, незважаючи на численні заклики центру, чинити перешкоди індивідуальному господарству, розраховуючи таким чином примусити кол госпників більше працювати на колгоспних землях. Приватний сектор і ко лективне господарство залишалися абсолютно несумісними.
У надії підвищити ефективність сільського господарства уряд вдався до численних реформ, направлених па реорганізацію управління колгоспним виробництвом, щоб, передусім, зміцнити зв'язок сільського господарства з комплексом галузей по виробництву продуктів харчування. Зближення сіль ського господарства з харчовою промисловістю повинне було виправити одну з найгрубіших помилок системи, встановленої Сталіним в 30-х рр. У той пе ріод, коли сільськогосподарська праця стала практично безкоштовною, се-іі я нам була заборонена будь-яка діяльність, пов'язана з переробкою сільгосп-продуктів, а відповідні підприємства будувалися у великих містах, вдалині шд місця їх виробництва, тому швидкопсувні продукти залишалися на міс цях, а інші - значною мірою пропадали на складах або під час перевезення. І Іочипаючи з 1977-1978 рр. в країні почали створюватися «виробничі об'єд нання», покликані підвищити спеціалізацію у виробництві і покращити пе реробку сільгосппродуктів. Вони об'єднували колгоспи, радгоспи, підпри ємства харчової промисловості і, по можливості, науково-дослідні лабора торії. У 1982 р. жалюгідне становище в аграрному секторі призвело до більш радикальних заходів, серед яких виділялося створення агропромислових ком плексів (АПК). Радгоспи, колгоспи, машинобудівні та хімічні виробництва, що працювали для потреб сільського господарства, підприємства з перероб ки сільськогосподарської сировини, розташовані па одній території, були об'єднані в регіональний АПК. Ця реорганізація повинна була, нарешті, за безпечити інтеграцію сільського господарства в найширшому розумінні сло ва і покінчити з безвідповідальністю, в якій працівники сільського господар ства часто й справедливо звинувачували організації, покликані їх обслуго вувати. Однак за всі роки свого існування АПК так себе й не виправдали, залишившись, передусім адміністративним об'єднанням і не ставши життє здатним економічним організмом.
Як і в промисловості, основним результатом «реформи» стало виник нення нових адміністративних структур з ризиком ще більш обтяжити бюро кратичне управління сільським господарством. Щоб зменшити цю небезпе ку і в надії зацікавити колгоспників у їх праці заохочувалося створення бри гад, працюючих на колективному договорі. Члени бригад несли відповіда льність за всі сільськогосподарські культури, вирощувані па відведених діль ницях, а їх праця оплачувалася за досягнутими результатами.
Бригадний метод, який не ніс в собі нічого революційного, зустрів опо зицію з боку багатьох керівних працівників АПК на місцях, стурбованих від родженням всередині колгоспного ладу ніби «сімейних» господарств, оскіль ки більшість членів бригад знаходилися між собою в родинних відносинах.
Цей опір на місцях виразно проявив міцність умонастроїв, укорінених в період насильної колективізації села. Зі свого боку колгоспники також були навчені не довіряти державі, яка грабувала й обманювала їх. Саме існування колективного господарювання, силою насадженого в 30-х рр. і потім суспі льно-економічного контролю, підтримуваного відповідною системою, ста вило перешкоди підвищенню ефективності сільськогосподарського вироб ництва вже в психології та образі поведінки як селян, так і їх керівників.
Брежнєвська стратегія, яка консервувала колишні структури шляхом значних фінансових ін'єкцій у сільське господарство, не змогла вирішити його глибинної проблеми: відчуження селянина від землі. Аграрна політика цього періоду сприяла лише зростанню витрат і марнотратства. Якщо після смерті Сталіна сільське господарство в СРСР перебувало в поганому стані, але ви трати на нього були мінімальними, то після смерті Брежнєва сільське госпо дарство залишалося таким же слабким, але суспільству доводилося витрача ти на нього величезні капіталовкладення.
2. Криза організації праці
Така ж відмова від розв'язання структурних проблем у промисловості зіграла вирішальну роль у справжній кризі радянської індустрії, яка почала ся з середини 70-х рр. у системі, в якій тепер, здавалося б, була присутня вся сукупність рис промислово розвиненої економіки. Про кризу свідчив ряд сим птомів: різке падіння темпів промислового росту, продуктивності праці (на фоні погіршеної демографічної ситуації), зниження віддачі від капіталовкла день, інвестиційний бум і зростання незавершеного будівництва, зменшення споживання...
Таке становище було результатом різних довгострокових тенденцій і тієї специфічної економічної політики, проаналізованої памп вище, яка саме з середини 70-х рр. придбавала все більш консервативний, навіть реакційний зміст.
Серед довгострокових тенденцій важливу роль грали:
- несприятлива демографічна ситуація, передусім у зв'язку із зменшен ням частки працездатного населення. Починаючи з 1975 р. стало вже немож ливо будь-якими засобами підтримувати економічне зростання, вдаючись, як раніше, до масового залучення нової робочої сили. Економіка наштовх нулася на демографічний бар'єр і тепер темпи її зростання залежали тільки від зростання продуктивності праці (темпи якого весь час знижувалися). За цих умов уряд вирішив піти «обхідним шляхом», який полягав у масовому імпорті іноземної техніки та технологій в надії швидко підняти продуктив ність праці. Такий шлях приваблював керівництво більше, ніж реформа ор ганізації праці, від якої можна було чекати лише повільних та імовірних ре зультатів; виснаження традиційної сировинної бази та постійне зміщення добув ної промисловості, передусім паливно-енергетичного комплексу, на схід, що вело до зростання собівартості сировини, а також загострювало становище з транспортом - ще однією серйозною проблемою в СРСР;
- фізичний знос і моральне старіння обладнання й основних фондів:
- зростання питомої ваги військових витрат, що безпосередньо відбива лося на розвитку цивільного виробництва ;
- криза організації праці, що привело до гальмування й невдачі рефор ми, яка безупинно перекроювалася, а також консервативний ухил політики правлячої верхівки, який дехто розцінював як «неосталінізм».
Безсумнівно, останній чинник виявився для існуючої кризи вирішаль ним, на що ще в 1983 р. вказувала академік Т.Заславська в своїй знаменитій тепер «Новосибірській доповіді» (яка прозвучала в той час лише на закритих зборах Академії наук та на партійних нарадах, а потім «таємно» потрапила на Захід). На думку Т.Заславської та її співробітників (більшість яких об'єд нувалася навколо журналу «Еко», що видавався новосибірським Інститутом економіки та організації промислового виробництва), причина кризи корі нилася в нездатності існуючої системи забезпечити ефективне використання людських ресурсів та інтелектуального потенціалу суспільства. Система за лишалася по суті тієї ж самою, що й при її виникненні в 30-і рр., незважаючи на проведені після смерті Сталіна реформи: надмірна централізація, дирек тивне планування, відсутність ринкового ціноутворення та організації вико ристання ресурсів, контроль усіх засобів матеріального стимулювання тру дящих центром, обмеження або просто заборона всіх видів індивідуальної трудової діяльності населення у виробництві, сфері послуг, торгівлі. У цьому полягала принципова вада системи загалом: трудящі могли розраховувати тільки на діяльність в громадському секторі. Будь-яка особиста ініціатива вважалася нелегальною і відносилася до тіньової економіки, невизнаної офі ційно, якою б корисною економічно вона не була. Суспільний сектор був до того ж абсолютно несприйнятливий до індивідуальної творчої ініціативи трудящих. Теоретично віталася всяка ініціатива, але різні форми участі тру дящих в управлінні підприємствами завжди стикалися з обмеженістю прав самих підприємств: як брати участь в управлінні, якщо єдине, що дозволено, - це «обігнати план»? Бригадний експеримент засновувався на допущенні дуже обмеженого самоврядування крихітним відрізком загального процесу виро бництва, але навіть на цьому рівні вияв ініціативи повністю залежав від виді лених бригаді коштів. Таким чином, якщо й передбачалося, що трудящі по винні безпосередньо діяти в інтересах суспільства, то у будь-якій особистій позиції та відповідальності в цьому відношенні їм було відмовлено. Той, хто «добре» працював, щонайбільше отримував «премії», які в той же час все менше залежали від реальних результатів, індивідуальних або колективних. В основному вони нараховувалися автоматично, що зводило їх стимулюючу роль до нуля. Не менш істотне значення в підриві матеріальної зацікавлено сті грав постійний дефіцит товарів, який робив безглуздим прагнення до більш високого заробітку. Запаморочливе зростання заощаджень в ощадних касах було переконливим свідченням неможливості для величезної більшості насе лення задовольнити свої потреби.
Ці протиріччя, робила висновок Т.Заславська, не були чимось новим. Але навіть якщо існуюча система працювала - економічно і соціально - в 30-40-х рр., навіть в 50-х, коли робітники та службовці підкорялися військовій дисципліні, а селяни були загнані в колгоспи, позбавлені паспортів і права переїхати в місто, то в 70-80-их рр. через глибокі зміни, що відбулися в само му суспільстві, вона стала нетерпимою.
Академік Заславська не залишала вибору: щоб вийти з кризи, виклика ної передусім провалом системи організації праці, яка була введена в 30-х рр. і відтоді зберігалася в головному й основному, було необхідно допустити приватну ініціативу, визначивши оптимальну, з точки зору суспільства, сфе ру її прикладення. Що ж до перспектив суспільного сектору, то найбільш радикальні економісти на чолі з академіком А.Аганбегяном, який керував журналом «Еко», прогнозували в 1982-1984 рр. можливість трьох варіантів реформ. Перший варіант зводився до свого роду програми «стабілізації» ста новища в економіці: передбачалося домогтися поліпшення без кардиналь них змін, - наприклад, розширюючи прана підприємств, розвиваючи прямі зв'язки між ними і створюючи міжгалузеві проекти. Другий варіант являв собою «помірну» реформу, внаслідок якої була б скорочена більшість галу зевих міністерств. Нарешті, третім варіантом була «радикальна» реформа із скасуванням усіх «економічних» міністерств. Компетенція Держплану була б обмежена виключно плануванням макроекономічних співвідношень; підпри ємства отримали б иайширшу самостійність в управлінні. По суті, в остан ньому варіанті малася на увазі економічна модель угорського типу.
ІІІ. ЗМІНИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ
1. Демографічні зміни
«Поки Брежнєв дрімав, його країна переживала справжню соціальну революцію», - писав у 1986 г. М.Уокер в роботі, присвяченій аналізу заро дження перебудови. Дійсно за два десятиріччя - з 1965 по 1985 р. - в радянсь кому суспільстві сталися глибокі зміни, що перетворили і форми функціону вання економіки, і зміст відносин між суспільством та владою.
Ми вже згадували про дуже важливу зміну, яка істотно вплинула на еко номіку: зменшення припливу в народне господарство нових трудових ресур сів через зниження народжуваності на 25% і збільшення смертності на 15% за період з 1960 до кіпця 70-х рр. До того ж відбувалася зміна в структурі зайня тості трудящих на користь сфери обслуговування за рахунок сільського гос подарства. У довгостроковому плані найбільш важкі наслідки були пов'язані з поглибленням розриву в темпах приросту населення по регіонах. Так, протягом всього цього періоду неслов'янське населення збільшувалося знач но швидше. Загалом мусульманське населення, яке нараховувало в 1959 р. 22,5 млн. чол. (або 10,7% від загального числа), до 1979 р. зросло до 42 мли. жителів, що становило вже 16%. Потрібно зауважити, що ісламська культу ра продовжувала сильно впливати па деякі радянські народи, навіть якщо їх національна самосвідомість визначалася насамперед приналежністю до пев ної етнічної групи, а вже потім укоріненням мусульманських традицій. Важ ливо було, однак, і те, що протягом десятиріч відбувалося «вростання» мусу льманської еліти в соціальну систему радянського суспільства за допомогою просування ієрархічними сходами, оволодіння російською мовою (перепис населення 1979 р. показав, наприклад, що молоде покоління середньоазіат ських республік все краще й краще володіло російською мовою як необхід ною умовою успіху), а також певною солідарністю перед зовнішнім світом, що контрастувало з етнічними протиріччями, які залишалися гострими, а останнім часом ще й посилилися.
2. Урбанізація та її наслідки
Інші важливі соціальні зміни, «основоположні», за визначенням М.Левіна, пов'язані з урбанізацією та її неминучим наслідком у вигляді під вищення загального рівня освіти. Якщо в 1939 р. в містах проживало 56 мли. радянських громадян, то на початку 80-х рр., городян було вже більше 180 млн. Статистика констатувала збільшення числа міст, причому великі центри займали особливе місце в цьому процесі: за 20 років число міст, населення яких перевищувало 1 млн. жителів, виросло з 3 до 23; на сьогоднішній день в них проживає більше чверті радянського населення. Таким чином, в період з початку 60-х до середини 80-х рр. в місто мігрувало більше 35 млн. жителів.
Цей новий міський соціум, вважає М.Левін, був, передусім, новою робо чою силою. До кінця 50-х рр. переважна більшість міського населення (біля 70%) була зайнята в промисловості, будівництві та на транспорті. У більшо сті випадків види виконуваних робіт не вимагали високої кваліфікації і були цілком до снаги вчорашнім селянам, які, ставши робітниками, продовжува ли займатися фізичною працею, тільки іншою. Однак, робітничий клас, який «асимілював» селянство, мав у своєму розпорядженні дуже невелику кіль кість справжніх майстрів. Потрібно також зазначити, що в 1956 р. 69% дире кторів заводів і 33% головних інженерів підприємств були «практиками», які мали в основному початкову або неповну середню освіту. У 60-70-і рр. соці альна структура міста сильно змінилася, стала більш складною і диференці йованою в професійному відношенні. На початку 80-х рр. «спеціалісти» з вищою або середньою спеціальною освітою становили вже 40% міського паселення. За останнім даними, серед 35,5 млн. «фахівців» 13,5 млн. мають вищу і більше 18 млн. - середню спеціальну освіту.
У середині 80-х рр. більше 5 млн. студентів навчалися у вищих учбових закладах, прослуховуючи курси півмільйоиної армії викладачів. Таким чи ном, підвищення професійного та освітнього рівнів, початок якому був по кладений в 30-і рр., саме за два-три останніх десятиріччя привело до карди нальної зміни самого поняття «інтелігенція». Інтелігенція, яка ще вчора була елітою, перетворилася сьогодні на величезну масу людей, до складу якої вхо дили численні соціальні групи і категорії: інженерів, адміністративно-управ лінського персоналу, вчених, артистів, викладачів, політиків. Радянські со ціологи Л.Гордои та В.Кемеровський виділяють три покоління, які наприкі нці 70-х рр. складали активне міське населення: особи, народжені біля 1910 р.. які вступили у трудове життя в 30-і рр. і оволоділи професійною майстерніс тю в 50-і рр.; їхні діти, що народилися в 30-і рр., почали свій трудовий шлях в 50-і рр. і досягли свого кращого професійного рівня до 70-х; їхні онуки, що народилися в 50-і рр. і почали трудове активне життя в 70-і. Від покоління до покоління все менше людей працювало руками і більше третини кожного покоління підіймалося па кілька сходинок вгору соціальпо-професійними сходами (чи не в цьому полягає одна з головних умов підтримки деякого соціального «консенсусу»?).
Такий підхід дозволяє краще зрозуміти відносини між поколіннями та конфлікти, якими супроводжується їх зміна. Перше покоління здійснило ін дустріалізацію країни. Це люди, які займалися важкою фізичною працею, робітники традиційного типу, серед яких було багато селян. Навіть досягши до 50-х рр. вершини своєї кар'єри, 80% з них залишилися на фізичній роботі. Друге покоління мало в своєму розпорядженні великі можливості для просу вання. Воно було першим поколінням, представників якого в промисловості було більше, ніж в сільському господарстві; першим, в якому число кваліфі кованих робітників порівнялося з числом робітників некваліфікованої руч ної праці. Що ж до третього покоління, то в ньому істотно виросло число зайнятих у сферах обслуговування та інформації і ще більше поменшала час тка робітників некваліфікованої ручної праці. З самого початку своєї кар'є ри в два рази більше число представників цього покоління виконує інтелек туальну роботу. Воно живе в іншому соціальному оточенні: його можливості досягти кращого становища через освіту дуже широкі, в той же час станови ще, яке склалося в економіці і виробничі відносини його більше не задоволь няють. На думку Гордона та Комаровського, в наявності була суперечність між існуючою соціопрофесійною структурою, адекватною потребам науко во-технічної революції, і системою виробничих відносин, яка склалася в ми нулу технологічну епоху, і держава робила все, щоб втримати першу в рам ках останньої.
За відсутності справжньої реформи значне зростання рівня утворення і професіоналізму не могло не спричинити соціальної кризи. її виявами з дру гої половини 70-х рр. стало загальне невдоволення своєю роботою молодих фахівців, які отримали хорошу освіту і високу професійну підготовку; нездо ровий «соціально-психологічний клімат» (якщо вживати радянський вислів) на багатьох робочих місцях; використання не за спеціальністю інженерів і вчених, вимушених виконувати роботу техніків та обслуговуючого персона лу через недостачу останніх; і, навпаки, висунення на відповідальні пости «сірих», некомпетентних людей. Чи не розгубило в результаті третє поколін ня своїх можливостей?
3. «Міський мікросвіт» і «неформальні с груктури».
Одним із важливих наслідків розвитку урбанізації соціолог О.Яницький вважає виникнення «міських мікросвітів». З його точки зору, «розвиток нау ково-технічної революції та урбанізації базується та нерозривно пов'язаний з принципом активності, самодіяльності особистості, спілкування індивідів як індивідів».
Не обмежуючись різними формами соціального життя в малих групах: сім'я, друзі, різного роду гуртки, - розвиток «міських мікросвітів» дуже шви дко призвів до виникнення мережі неформальних об'єднань, які в свою чергу почали грати важливу роль у формуванні громадської думки у власному зна ченні слова. Протягом довгого часу існування неформальних об'єднань за перечувалося як радянською політичною наукою, так і західною радянологі-єю, що виходили з принципів ідеологічного детермінізму, який виключає можливість будь-яких спонтанних соціальних процесів. На практиці ж зна чення громадської думки визнавалося, хоча й неявно, вже з початку 60-х рр., коли хрущовський проект реформи системи освіти зустрів такий широкий опір впливових верств населення, що від нього довелося відмовитися.
У 70-80-1 рр. розвиток міської субкультури, підвищення загального рів ня освіти породили значно складнішу суспільну структуру, що відрізнялася цілою гаммою «неформальних утворень», «мікросвітів» та куточків «само врядування» зі своєю соціальною базою, культурою та «контркультурою». дослідниками і вченими, молодіжними групами, професійними та міжпрофе-сійними асоціаціями. Це «неформальне» життя помалу примушувало при слухатися до своєї думки та своїх вимог. Пробним каменем (або дослідним полем) для цих перших спонтанних виявів громадської думки частіше за все служило культурне життя. У цьому значенні показовий приклад В.Висоцького (помер в 1980 р. у віці 42 років), який став справжнім суспільним явищем, що дозволило вийти на поверхню не тільки паралельній культурі, але й нефор мальним об'єднанням, які охопили значно ширшу масу людей, ніж традиційні гуртки інтелігенції. Відношення влади до співака було ворожим (за життя вийшла всього одна його платівка), оскільки його пісні, які йшли врозріз із загальною тенденцією, були звернені до народу, говорили мовою народу, викривали вади системи. Висоцький став виразником всіх обійдених і знедо лених верств радянського суспільства, його слухали десятки мільйонів лю дей усіх категорій, потай розмножували мільйони магнітофонних касет. Він мав можливість виступати тільки в місцях, що надавалися йому «неформаль ними об'єднаннями», перед публікою, яка без будь-яких оголошень заздале гідь знала про концерт. У день його похоронів десятки тисяч людей зібрали ся перед театром на Таганці, актором якого він був. Ця демонстрація, яка виникла стихійно, була найзначнішою в радянській столиці після смерті Іоф-фе в 1927 р.
Чи не було це явище свідченням народження в 70-80-і рр. дійсно грома дянського суспільства? Ця гіпотеза була висловлена, зокрема, М.Левіним, який вважає, що «під громадянським суспільством ми розуміємо сукупність структур та інститутів, які або існують та діють незалежно від держави, або виходять з неї, самостійно виробляючії свою точку зору з питань приватного або загального значення, потім намагаються переконати в її правоті своїх членів, потім малі групи і, зрештою, владу. Ці соціальні об'єднання необов'я зково знаходяться в опозиції до держави, вони є як би противагою по відно шенню до офіційно визнаних державних установ і користуються деякою ав тономією.
Незалежні тенденції та неформальні групи з'явилися також і в самому серці бюрократії радянської держави. Суспільні умонастрої проникли до дер жавних та партійних установ. Поняття громадянського суспільства, що цир кулює в самому серці бастіону державності - в широких прошарках чиновни ків, аж до партійного апарату та політичних лідерів, - відкрито кидає виклик уявленням, що склалися про радянську державу. Але це нове поняття припу стиме лише стосовно нової ситуації».
4. Заохочення і контроль суспільної активності
Ця нова ситуація не залишилася повністю поза контролем з боку влади. Усвідомлюючи необхідність охопити й контролювати області нових мікро-автономій, державні структури намагалися додати суспільному життю офі ційно оформлений характер і поліпшити, за допомогою самого суспільства, контроль за виявами його активності. З того моменту, як ця діяльність стала узаконеною, власті почали закликати до участі в ній і заохочення громадські організації, аж до випадків передачі останнім, зокрема професійним союзам, функцій державних органів. Саме поняття «загальнонародна держава», а також зміцнення «соціалістичної демократії» з властивим їй ритуалом виборів, покликаних сприяти згуртуванню радянського суспільства (більше 20 мли. чоловік залучалося до організації виборчої кампанії в країні) і пропонувати йому соціальні програми, подані кандидатами; розширення мережі коміте тів «народного контролю» і «народних дружин»; активізація діяльності Рад (хоча здебільшого й контрольованих зверху) - все це б\ ло не чим іншим, як заохоченням участі в суспільному житті суспільства. КІІРС залишалася го ловною структурою, яка залучала людей до суспільної о життя. За п'ятнад цять років - з 1965 по 1980 р. - число її членів виросло па 42% (щорічно в партію вступало півмільйона чоловік), і до початку 80-х рр. партія нарахо вувала 17 мли. комуністів. Значно виросла частка членів КПРС з вищою осві тою: до кінця 70-х рр. більше чверті членів партії мали вищу освіту, серед тих, хто вступали в неї, з вищою освітою було вже більше 45%. Партійний квиток ставав все більш і більш корисним «доповненням» до диплому, спри яючи кар'єрі і накладаючи лише мінімальні й формальні зобов'язання на його власника. Вони полягали головним чином у «повазі до правил гри», що озна чало не критикувати відкрито режим, закривати очі на протиріччя між полі тичними промовами і реальним життям, в якому панували апатія, цинізм і корупція і, в більш загальному плані, переважання особистих інтересів над суспільними. У цих умовах комуніст жив з «подвійною мораллю», лояльно служачи режиму і не поділяючи при цьому в глибині душі переконань, що виражаються привселюдно.
Із 17 млн. комуністів майже чверть займала виборні посади в 400 тис. первинних партійних організацій. Ці 4 млн. комуністів, які з великим перебі льшенням називалися «активом», складали свого роду «політичний віварій», в якому відбувався подальший відбір приблизно 400 тне. вивільнених пра цівників апарату. Насправді шлях сходинками виборних посад, який забез печував висунення активістів з низових організацій (комуністи з профспілок, Рад, різних громадських організацій, первинних партійних організацій), все рідше приводив до бажаних постів, що входили до союзної, республікансь кої, регіональної номенклатури. Кандидати на такі посади, все більш тісно пов'язані з адміністративними та політичними функціями, все частіше підби ралися і призначалися безпосередньо у вищестоящих організаціях. 70-80-і рр. були відмічені міцною стабілізацією еліти і припиненням її поповнення зни зу. Система ставала замкненою та закритою.
Номенклатура - поняття, що увійшло в повсякденні розмови після успі ху однойменної книги М.Восленського, - являла собою справжню касту з чисельністю, яка важко піддавалася оцінці (кілька сот тисяч сімей або кілька мільйонів, якщо враховувати більш або менш широку «периферію» цього ієрархічного співтовариства) і особливим місцем в радянському суспільстві. Політична стабільність брежнєвського періоду дозволила розцвісти могут ній еліті, впевненій у собі, у своїх правах та привілеях, у можливості самовідтворення. Однак вкорінення цією, немов перенесеною із феодального суспі льства еліти зі своєю ієрархією, територією і двором, входило у все більшу суперечність з іншою стороною політики влади, яка полягала в залученні маси у суспільне життя: чи варто було прагнути до активної участі в ній, якщо досяжним був лише формально почесний статус, але не реальна прина лежність до обраних?
За умов, коли номенклатура змикала свої ряди, коли все глибше ставало провалля між партійною елітою та пересічними громадянами, заохочувана владою участь у нових суспільних об'єднаннях, які могли б скласти грома дянське суспільство, ставала все більш і більш формальною.
5. Форми незгоди й відсторонення
У цій ситуації було неминучим повільне, але неспинне зростання виявів протесту. За межами країни особливу увагу набув феномен дисидентства -найбільш радикального, помітного й мужнього вираження незгоди. Його символом став виступ 25 серпня 1968 р. проти радянської інтервенції в Чехо-словаччину, який відбувся па Червоній площі. У ньому брало участь вісім чоловік: студентка Т.Баєва, ліні віст К.Бабицький, філолог Л.Богораз, поет В.Делопе, робітник В.Дремлюга, фізик П.Литвинов, мистецтвознавець В.Файпберг і поетеса Н.Горбаневська. Однак існували й інші, менш відверті форми незгоди, які дозволяли уникнути адміністративного й навіть карного переслідування: участь у товариствах захисту природи або релігійної спад щини, створення різного роду звернень до «майбутніх поколінь», без шансів на публікацію тоді та виявлених сьогодні, нарешті, відмова від кар'єри - скі льки молодих інтелігентів 70-х рр. вважали за краще працювати двірниками або опалювачами. Поет і бард Ю.Кім писав недавно у зв'язку зі своїм остан нім спектаклем «Московські кухні», який пройшов з великим успіхом, що брежнєвський час залишиться у пам'яті московських інтелігентів як роки, проведені на кухні, за бесідами «у своєму колі» про те, як переробити світ._ Хіба не були свого роду «кухнями», нехай іншого рівню, університет в Тар ту, кафедра професора В.Ядова в Ленінградському університеті, Інститут економіки Сибірського відділення Академії наук та інші місця, офіційні та неофіційні, де анекдоти про убозтво життя і про заїкання генсека перемежа-ли суперечки, в яких передбачалося майбутнє?
Найбільш активні форми протесту були характерними головним чином для трьох прошарків суспільства: творчої інтелігенції, віруючих і деяких на ціональних меншин. Творча інтелігенція, розчарована непослідовністю Хру щова, байдуже зустріла його падіння. Нова правляча верхівка, в якій роль головного ідеолога виконував Суслов, з перших же днів не приховувала сво го бажання остаточно покінчити з епохою культурної відлиги. У вересні 1965 р. були арештовані письменники А.Синявський та Ю.Даніель за те, що видали за кордоном, під псевдонімами, свої твори, які потім вже в надруко ваному вигляді були ввезені до Радянського Союзу. У лютому 1966 р. воли були засуджені до кількох років таборів. Це був перший відкритий політич ний процес у післясталінський період. Він був задуманий як приклад і попе редження; його головне значення полягало, передусім, в тому, що обвинува чені були письменниками, засудженими за статтею 70, прийнятого при Хру щові Карного кодексу, яка визначала склад злочину як «агітацію або пропа ганду, що проводиться з метою підриву або ослаблення Радянської влади... поширення з тією ж метою наклепницьких вигадок, що паплюжать радянсь кий державний та суспільний устрій». Згодом ця стаття широко застосовува лася для переслідування різних форм дисидентства. Реакція в колах інтеліге нції на процес Спнявського та Даніеля свідчила про великий шлях, пройде ний нею після «справи» Пастернака: 63 члена Союзу письменників, до яких приєдналися 200 інших представників інтелігенції, звернулися з листом до ХХШ з'їзду КПРС і в Президію Верховної Ради СРСР, вимагаючи звільнити письменників і віддати їх на поруки. Проте, за процесом Синявського та Даніеля пішли інші арешти і засудження. Зокрема, були арештовані: А.Гіпзбург, який склав «Білу книгу» з протестів проти лютневого процесу
1966 р., П.Литвинов і Ю.Галанськов, засновник «самвидавівського» журна лу «Фенікс», А.Марчеико, автор першої книги про табори хрущовського періоду («Моє свідчення»), широко розповсюдженої у «самвидаві». З квітня 1968 р. дисидентському руху вдалося розпочати видання «Хроніки поточних подій», яка підпільно виходила кожні два-три місяці, повідомляючи про зазі хання влади па свободу. Обезголовлена хвилею арештів у жовтні 1972 р., ре дакція журналу насилу відновлювалася, і журнал став виходити епізодично.
У кінці 60-х рр. основні течії дисидентів об'єдналися в «Демократичний рух» з дуже розмитою структурою, яка представляла три «ідеології», що ви никли в післясталінський період і були швидше програмами: «справжній ма-рксизм-ленінізм», представлений, зокрема, Роєм та Жоресом Медведєвими; лібералізм в особі А.Сахарова; «християнська ідеологія», яку захищав О.Солженіцин. Ідея першої програми полягала в тому, що Сталін спотворив ідеологію марксизму-ленінізму і що «повернення до джерел» дозволило б оздоровити суспільство; друга програма вважала можливою еволюцію до демократії західного типу при збереженні суспільної власності; третя пропо нувала цінності християнської моралі як основу життя суспільства і, слідую чи традиціям слов'янофілів, підкреслювала специфіку Росії. «Демократич ний рух» був все ж дуже нечисленним і нараховував усього кілька сотень при хильників із середовища інтелігенції. Однак завдяки діяльності двох видат них особистостей, що стали свого роду символами - О.Солженіцина і А.Сахарова, - дисидентство, ледве помітне й ізольоване в своїй власній країні, знайшло визнання за кордоном. За кілька років (1967-1973) питання про права людини в Радянському Союзі стало міжнародною проблемою першої величини, яка довгі роки визначала непривабливий образ СРСР в світі (по казово, що діяльність Наради по безпеці та співпраці в Європі, що розпоча лася в 1973 р., значною мірою була присвячена цій проблемі). Таким чином. 70-і рр. відмічені:
- рядом очевидних успіхів КДБ («створеного самим суспільством для свого самозахисту від підступів імперіалістичних розвідок і дій ворожих еле ментів» і «який будує свою роботу на принципах соціалістичної демократії», зі слів його глави Ю.Андропова, сказаних у грудні 1967 р.) в боротьбі проти всіх форм дисидентства: арешт членів Комітету на захист громадянських прав, заснованого в 1970 г. А.Сахаровим, членів Групи спостереження за виконан ням Хельсінкських угод, створеної в 1975 р. з ініціативи Ю.Орлова і учасни ків національних рухів України, Вірменії, Грузії та Прибалтійських респуб лік;
- безперервним падінням міжнародного престижу СРСР внаслідок репре сій, про які переважна більшість радянських людей не підозрювала, таких, як: поміщення дисидентів у психіатричні клініки («справа» Григоренко (1969 р.), «справа» Плюща (1972 р.), «справа» Щарапського (1978 р.)); заслан ня і потім вигнання Солженіципа (лютий 1974 р.), що відбулися після виклю чення його із Союзу письменників (листопад 1969 р.) і присудження Нобелів ської премії з літератури (жовтень 1970 р.); заслання Сахарова в Горький (1980 р.). Істотне значення мали й скандали, викликані «зрадою» радянських артистів, які залишилися під час гастролей за кордоном і були позбавлені радянського громадянства (Ростропович, Лгобимов та інш.).
Крім досить вузьких кіл інтелігенції активний, хоч і широко не відомий протест виражали інші верстви суспільства, серед яких були:
- католицькі кола Литви;
- радянське єврейство: питання про все більше обмеження в період 1970-1985 рр. прав євреїв на еміграцію з СРСР стало найбільш гострим в радянсь ко-американських відносинах;
- деяка частина національної інтелігенції, особливо на Україні, в Грузії, Вірменії, Прибалтиці, стурбована масовою міграцією в республіки (особли во в Естонію й Латвію) з Росії та інших регіонів СРСР і політикою русифіка ції, що полягала у введенні російської мови як другої національної мови і обов'язковості її вивчення для здачі деяких екзаменів у вищій школі.
У країні, в якій будь-яка влада, будь то влада колективу на нижчому рівні, бюрократична па середньому або деспотична на верхньому, завжди залишалася ворожою до вільного висловлення думок, які йшли врозріз із прийнятими установками і проти самої природи цієї влади; до того ж в умо вах репресій дисидентство як вираження радикальної опозиції та альтернативної політичної концепції, що захищала перед державою права особи, не могло охопити широких верств суспільства. Невдоволення й незадоволення проявлялися в радянській дійсності по-різному. У цьому значенні показове робітниче середовище. Дві спроби створити незалежну профспілку (спочат ку інженера Клебанова, в кінці 1977 р., потім учасників правозахисного руху, які організовували СМОГ - Союз міжпрофесійних об'єднань трудящих) за вершилися невдачею, так і не зібравши у своїх рядах більше кількох сотень чоловік. Страйковий рух, ще зовсім нечисленний, вже не був, однак, винят ковою формою дій: в 1975-1985 рр., за різними джерелами, сталося біля 60 великих страйків. Невдоволення робітників проявлялося головним чином у пасивних та прихованих формах, які широко розповсюдилися з 30-х рр.: ни зька продуктивність праці, плинність кадрів, прогули, низька якість продук ції, зростаючий алкоголізм. Те ж можна сказати й про численні об'єднання, які користувалися деякою автономією і виступали за соціальио-економічні зміни, про що згадувалося вище. .Як у самій політичній сфері, так і поза нею, в області культури, в деяких суспільних науках почали виникати дискусії, зароджуватися різного роду діяльність, яка, якщо й не була відверто «диси дентською», то, принаймні, свідчила про явні розходження з офіційно визна ними нормами та цінностями. Серед виявів такого роду незгод найбільш зна чними були:
- протест великої частини молоді, привабленої зразками західної куль тури (зокрема, «поп»-, а потім «рок»-музикою);
- екологічні кампанії (проти забруднення озера Байкал, що проводилася під керівництвом Залигіна, а також проти повороту сибірських рік в Серед ню Азію);
- критика деградації економіки молодими «технократами», які часто працювали у престижних наукових колективах, віддалених від центра (на приклад, в Сибіру);
- створення творів нонконформістського характеру у всіх областях інте лектуальної та художньої творчості (які чекали свого часу в ящиках письмо вих столів або в майстернях їх авторів).
Всі ці напрями і форми протесту отримають визнання і розцвітуть в пе ріод «гласності».
IV. СРСР У СВІТІ
Починаючи з 1945 р. зовнішня політика СРСР здійснювалася на кількох рівнях: дипломатія радянської держави як така, взаємовідносини ВКП(б) -КПРС із зарубіжними комуністичними та робітничими партіями, СРСР -країни соціалістичного табору і країни соціалістичного табору - інший світ.
Взаємозв'язок цих різних аспектів зовнішньої політики залежав від ба гатьох змінних, і насамперед - від пануючих тенденцій та протиріч внутрі шньої політики Радянського Союзу. У жовтні 1964 р., коли нове керівництво взяло владу в свої руки, в «пасиві» волюнтаристської зовнішньої політики Хрущова були наступні доробки: єдність соціалістичного табору похитну лася через розкол з Китаєм та румунською фрондою; відносини між Сходом та Заходом загострилися внаслідок Карибської кризи; німецька проблема залишалася невирішеною; нарешті, Радянський Союз так і не досяг відчут них результатів політики відносно країн третього світу.
Брежнєвська група поставила три пріоритетні задачі:
- усунути загрозу розпаду соціалістичного табору і ще тісніше об'єднати його в політичних, військових та економічних відносинах;
- нормалізувати відносини між Сходом та Заходом («співіснування у спів праці»). Цей курс, проте, був взятий тільки після загострення на початку 70-х рр. конфлікту з Китаєм і початку зближення останнього із Сполученими Штатами, коли радянські керівники відчули виникнення нової небезпеки;
- послідовно проводити політику підтримки «прогресивних» рухів і ре жимів у всьому світі. Ця політика була особливо активною (іноді перероста ючи в пряму інтервенцію) відносно країн, які знаходилися в безпосередній сфері впливу СРСР (наприклад, Афганістан).
Реалізація цих задач може бути проілюстрована трьома найважливіши ми подіями у зовнішній політиці 1965-1985 рр.: радянська інтервенція в Че-хословаччину, підписання двох перших угод про обмеження стратегічних озброєнь під час візиту Ніксона до Москви у травні 1972 р., вторгнення Ра дянського Союзу в Афганістан. Очевидно, що не всі ці події сприяли розряд ці міжнародної напруженості, однак вони були тісно пов'язані між собою. Протягом довгого часу у протиріччях зовнішньої політики СРСР багато хто намагався побачити результати зіткнень всередині правлячих кіл між «яст рубами» та «голубами». Насправді ж в основі цих дій, які здавалися на пер ший погляд повністю несумісними, була своя логіка, що виникала з існуван ня трьох аспектів зовнішньої політики СРСР: соціалістичний табір, відноси ни між Сходом та Заходом і відносини з усім іншим світом.
1. СРСР і соціалістичний табір
Зміцнити позиції Радянського Союзу, що похитнулися в соціалістично му таборі і серед компартій країн третього світу, було першою зовнішньопо літичною турботою наступників Хрущова. У цьому напрямку вони діяли дуже обачно (принаймні, до чехословацької кризи), в основному методом проб і помилок, але все ж домагаючись відчутних результатів.
Нові керівники почали з миролюбного жесту у бік Пекіна, припинивши полеміку і відклавши конференцію компартій, яку Хрущов мав намір скли кати в грудні 1964 р. Примирливі настрої, які допускали можливість деяких поступок, переважали й у відношенні до Румунії, яка відстояла свій економі чний вибір і форми своєї участі в РЕВ. Зміцнення радянських позицій сталося й серед комуністичних партій Латинської Америки, які зібралися в грудні 1964 р. на конференцію в Гавані. СРСР схвалив результати конференції та підтримав озброєну боротьбу в багатьох країнах Латинської Америки, про демонструвавши тим самим тверду рішучість нового керівництва Радянсь кого Союзу не поступатися районами озброєних дій китайському впливу. Ця позиція сприяла зближенню з Кубою та погіршила відносини з Китаєм, який після «історії» з радянськими ракетами па Кубі зміцнив свої позиції в третьому світі. СРСР надав велику економічну та військову допомогу Півні чній Кореї та Північному В'єтнаму, які були швидше «клієнтами» Китаю. Завдяки цій допомозі обидві країни зайняли позицію суворого нейтралітету по відношенню до радянсько-китайського конфлікту.
Компроміс, на який пішов Радянський Союз з Ф.Кастро з питання про озброєну боротьбу в Латинській Америці, як і допомога Ханою в момент посилення американського втручання у В'єтнам вказували на те, що СРСР віддавав перевагу налагодженню відносин із соціалістичним табором - на віть па шкоду своїм відносинам із Сполученими Штатами.
Прийняті на ХХШ з'їзді КПРС в березні 1966 р. рішення підтвердили тенденцію до більш жорсткої зовнішньої полі тики у післяхрущовський пері од. Мирне співіснування вже не розглядалося як «генеральна лінія зовніш ньої політики Радянського Союзу». Ця ідея, звісно, залишалася у відносинах між Сходом та Заходом, але у всіх інших випадках «змагання між двома та борами було як ніколи активним». Якщо мирне співіснування й залишалося метою радянської політики, воно, проте, перестало бути грандіозним заду мом урегулювання різноманітних аспектів еволюції міжнародної системи. Посилення американського військового втручання у В'єтнамі, яке довело Радянському Союзу, що він не може утримати Сполучені Штати від «експо рту контрреволюції», напряму стосувалося переоцінки радянським керівни цтвом ідеї «мирного співіснування». В цьому контексті зміцнення соціалісти чного табору набувало незаперечного пріоритету
Незважаючи на безперечні успіхи радянських керівників у прагненні від новити повний контроль над соціалістичним табором, їм належало долати й певні складності, особливо у відносинах з кубинцями, китайцями і, незаба ром, із чехами та словаками. На ХХШ з'їзді КПРС] делегат Куби виступив із прямим докором на адресу Радянського Союзу, який, на його думку, не йшов «на необхідний ризик у своїх відносинах із В'єтнамом». Радикалізм кубинсь кої опозиції міг підштовхнути в тому ж напрямку інші латиноамериканські компартії, тим більше за умов,, коли Че Гевара закликав «створити два, три, багато В'єтнамів, щоб позбавити Сполучені Штати їх могутності».
Треба зазначити, що у в'єтнамському конфлікті радянський уряд діяв обережно. Він утримувався, наприклад, від надання Ханою деяких видів зброї, які могли б відразу різко загострити конфлікт (неядерні ракети «земля - море», які могли б вражати великі кораблі 7-го американського флоту, з яких про водилося бомбардування Північного В'єтнаму). Китай, який хоч і не прийн яв у 1965 р. радянських пропозицій щодо надання спільної військової та еко номічної допомоги Ханою, не утримався від того, щоб затаврувати «радян ське боягузтво» перед обличчям американської агресії. У 1965 р. він зажадав від своїх союзників викривати позицію Радянського Союзу. Однак «культу рна революція», що почалася в 1966 р. в Китаї «майже повністю виключила його з міжнародного життя на велику радість Радянського Союзу. На цей час Китай перестав відносити такі країни, як Куба, Північна Корея та Півні чний В'єтнам, до «соціалістичних». Військовий переворот в Індонезії восени 1965 р. обезголовив могутню компартію цієї країни, найчислениішу поза межами соціалістичного табору, і позбавив Китай головного союзника як в його азіатській політиці, гак і в комуністичному русі (у полеміці Китаю з Радянським Союзом індонезійські комуністи займали сторону Китаю).
У Східнііі Є!вропі радянському керівництву вдалося стабілізувати ситуа цію та ліквідувати наслідки подій 1956 р. Безпрецедентним прикладом гнуч кого наведення порядку стала «кадаризація» в Угорщині: політичне життя, звісно, продовжувало залишатися під абсолютним контролем партії, однак у сфері культури була допущена деяка свобода, а головне, тямуща економічна політика забезпечувала Угорщині виняткові для комуністичної Східної Єв ропи умови життя. Становище в Угорщині сильно контрастувало із ситуаці єю в Чехословаччині, найбільш розвиненій країні Центральної Європи у пе редвоєнний період. Суворий політичний режим, економічні зриви, які особ ливо важко переносилися через те, що країна знала кращі часи, народжували дух опору, який вже не обмежувався інтелігентськими гуртками, проникаю чи в саму партію. У червні 1967 р. з ініціативи письменників-комуністів від крито виступив проти керівництва партії З'їзд письменників. До осені, після масових студентських демонстрацій та страйків, опозиція владі ще більше посилилася. У січні 1968 р. Новотпий був вимушений поступитися керівниц твом партією Дубчеку. З цього моменту події почали набувати все більш стрі мкого характеру. Щоб завоювати довіру, нове партійне керівництво вирі шило негайно провести ряд реформ. В атмосфері свободи й скасування будь-якої цензури розвивалася політична діяльність; КПЧ погодилася провести вибори своїх керівників; дрібні партії всередині Народного фронту змогли повернути колишню самостійність і розпочати відстоювати особисті точки зору, постало навіть питання про можливість існування дійсно опозиційної партії соціалістичного напрямку, яка суперничала б із комуністичною. В еко номічному плані була підготовлена реформа, яка передбачала в рамках пла нування, не стільки директивного, скільки ініціативного, самостійність під приємств і ринкові умови їх господарювання. Самостійність підприємств дозволяла трудящим зробити й ряд кроків для переходу до самоврядування.
Зміни, які відбулися в керівництві Компартії Чехословаччини і спочатку були доброзичливо зустрінуті в Москві, здавалося, вели в умовах дуже шви дкої і неконтрольованої еволюції партії до справжньої політичної кризи ра дянської системи в Чехословаччині. Ця криза характеризувалася переходом, з одного боку, від економічних реформ до політичних і, з іншого, від опози ційного руху інтелігенції і робітників до кризи всередині самої партії. При клад міг стати заразливим, і керівники НДР та Польщі вже виявляли певну наполегливість на конференціях компартій Східної Європи в Дрездені (бере зень 1968 р.), потім у Варшаві (липень 1968 р., за відсутності Чехословаччи ни, яка, зазнавши різких нападок у Дрездені, відмовилася брати участь у цій конференції).
Зустріч Брежнєва й Дубчека в Черні та нарада «шести» 3 серпня у Брати славі привели тільки до зовнішнього примирення, оскільки чехословацькі комуністи вирішили не відмовлятися від розпочатих ними реформ. Нарешті, після досить тривалих коливань і під тиском керівництва НДР, радянська сторона наважилася розпочати інтервенцію - «на прохання чеських товари шів». У ніч з 20 па 21 серпня 1968 р. війська п'яти країн - учасниць Варшавсь кого Договору вступили у Чехословаччину. Ставлення до цієї акції населен ня країни переконало радянське керівництво в необхідності «перехідного періоду»: 26 серпня в Москві була прийнята угода про «нормалізацію стано вища», а 16 жовтня у Празі укладена угода про «тимчасове знаходження військ Варшавського Договору» в Чехословаччині. Однак триваючі демонстрації протесту проти окупації привели радянське керівництво до рішення усунути Дубчека та його оточення від керівництва країною і поставити па чолі КПЧ Г.Гусака (17 квітня 1969 р.). Провівши в країні широку чистку «ворожих» елементів, Гусак підписав 6 травня 1970 р. новий договір про союз із СРСР і змусив ЦК КПЧ схвалити радянську інтервенцію.
Як представляється, ця акція СРСР переслідувала дві мети: перша була продиктована стратегічними міркуваннями зовнішньої політики; друга, без перечно більш істотна, внутрішнім положенням у Чехословаччині та еволю цією її комуністичної партії.
Разом з Польщею та НДР Чехословаччина утворювала те, що називало ся «залізним трикутником» Варшавського Договору. Чехословаччина, яка прикривала країни Договору з південного флангу, була головним плацдар мом СРСР. Радянських лідерів та їх союзників не могли не стривожити деякі заяви вищих керівників Чехословаччини (генерала Пршліка, наприклад), які вимагали перегляду положень Варшавського Договору, щоб зменшити кері вну роль Радянського Союзу на користь східноєвропейських країн. З іншого боку, в атмосфері «празької весни» сильно слабшала звичайна сторожкість чехословацького керівництва по відношенню до ФРН, нове керівництво зби ралося нормалізувати свої відносини з цією країною, яка зі свого боку, зда валося, була готова надати Чехословаччині солідний кредит. Це зовсім не влаштовувало НДР, найбільш вороже настроєну до «празької весни» східно європейську державу. Нарешті, встановлення особливих відносин між Юго славією, Румунією та Чехословаччиною (незадовго до радянської інтервен ції, 9 серпня Тіто, а 20 - Чаушеску був влаштований тріумфальний прийом у Празі) не могло не непокоїти Москву, яка побоювалася відновлення нової «малої Антанти», що об'єднувала ці три країни в період між світовими вій нами. Комуністичну «малу Антанту» могло об'єднувати тільки бажання по слабити гегемонію Радянського Союзу в Східній Європі.
Еволюція чехословацької компартії непокоїла радянських керівників не менше, а можливо, й більше, ніж геополітичні проблеми. Скасування цензу ри, як і процес демократизації партії примушували їх побоюватися «соціал-демократизації» КПЧ. На початок вересня 1968 р. був уже призначений пар тійний з'їзд, на якому повинні були бути внесені зміни в статут і у формулю вання принципів демократичного централізму. Саме щоб перешкодити КПЧ зробити рішучий крок у цьому напрямку, 21 серпня іі була здійснена військо ва інтервенція. (Ще в середині липня, по закінченні варшавської зустрічі п'я ти компартій, її учасники звернулися в ЦК КПЧ із загрозливим листом, в якому затверджували: «Або ви втратили контроль над ситуацією, або ви не хочете нічого робити, щоб її контролювати»).
Дійсно, на відміну від подій 1956 р. військова інтервенція в 1968 р. була викликана швидше передчуттям небезпеки, ніж конкретними обставинами. Глибоко консервативна радянська верхівка не могла дозволити ситуації ви йти з-під її контролю.
«Нормалізація» становища в Чехословаччині прискорила процес інтег рації, який розпочався наприкінці 50-х рр., як військової, так і економічної Східної Європи та СРСР. Крім Варшавського Договору та РЕВ Радянський Союз виступив ініціатором створення близько 30 міждержавних установ, призначених координувати роботу промисловості й транспорту, розподіл енергії, хімічне виробництво та виробництво озброєнь. Для цих установ була характерною тенденція до швидкого розширення сфери їх діяльності і поси лення в результаті контролю Радянського Союзу над економічним життям «братських держав». Так па ділі реалізовувався принцип «обмеженого суве ренітету», або гак звана «доктрина Брежнєва». Цей процес, однак, спричи нив опір, і найбільш наполегливим він був від Румунії, яка перешкодила в 1974 р. Радянському Союзу встановити ще більш тісну координацію війсь кового командування країн Варшавського Договору.
Пробити найбільш серйозний пролом у, здавалося б, замкненій системі східноєвропейських режимів було призначено Польщі. Різке підвищення цін в 1970 р. викликало масові заворушення робітників її балтійських портів. Гомулка вимушений був поступитися керівництвом партією і країною Тере ку. Протягом подальших десяти років польські власті проводили економіч ну політику, засновану на широкому імпорті, що дозволило обійтися без не гайного проведення структурних реформ, але збільшило й так уже виключно велику зовнішню заборгованість країни. Результатом стала необхідність під вищення цін на продукти харчування, що в свою чергу викликало нову хви лю страйків, на цей раз ще більш численних, могутніх та послідовних, які досягли свого апогею літом 1980 р. у Гданьську. Уряд опинився перед необ хідністю визнання незалежної профспілки «Солідарність», мережа організа цій якої протягом кількох тижнів покрила всю країну. Політичний рух у Польщі не був зобов'язаний партії, і в цьому була його головна відмінність від Будапешту або Праги. Після празьких репресій і невиконання другої обі цянки Герека в 1970 р. пом'якшити режим у поляків вже не було ілюзій відно сно реформ зверху, і польський рух розвивався абсолютно самостійно, ство рюючи власні організаційні форми. Не претендуючи на встановлення будь-яких форм самоврядування підприємств, «Солідарність» проте, виконувала роль противаги офіційної влади і, спираючись на основні вимоги польсько го суспільства, ставила під сумнів багато які аспекти діяльності єдиного пар-тійио-державного організму. Враховуючи ці абсолютно нові обставини, ра дянське керівництво лише ціною великих зусиль могло безпосередньо втру титися в польські справи без ризику пролиття крові. Тому «нормалізація» становища в країні була доручена поляку, генералу Ярузельському, і в цьому полягала головна відмінність від подій 1968 р. Проте, і за відсутності прямо го втручання Радянського Союзу проведена «нормалізація» (відразу за вве денням в країні 13 грудня 1981 р. Ярузельским військового становища) була занесена міжнародною громадськістю до чорного списку справ, звершених Радянським Союзом. Результатом цього була безперервна девальвація імі джу Радянського Союзу, дії якого все більше асоціювалися із зневаженням прав людини як всередині СРСР, так і в сусідніх країнах.
2. Розрядка напруженості та її межі
Початок 70-х рр. був відмічений радикальним поворотом у бік реальної «розрядки» напруженості між Сходом та Заходом. До цього часу військове втручання Сполучених Штатів у В'єтнамі та пріоритет, відданий Радянсь ким Союзом соціалістичному табору з метою його згуртування, заважали укласти скільки-небудь важливий і прямий договір між двома великими дер жавами (не враховуючи підписаної 1 липня 1968 р. угоди про непоширення ядерної зброї). Тому Радянський Союз задовольнявся тим, що намагався про водити політику «периферійної» співпраці із союзниками Сполучених Шта тів, спочатку з Францією, а потім з ФРН. Через три місяці після виходу Франції з військової організації НАТО, в березні 1966 р., генералу де Голлю була вла штована тріумфальна зустріч у Москві. Цей візит поклав початок встанов ленню особливих відносин між Францією та СРСР, підтверджених створен ням спільної комісії, покликаної активізувати відносини між двома країна ми. Радянська сторона чекала, що зближення з Францією буде сприяти роз в'язанню німецького питання, яке залишалося для СРСР одним із головних. Дійсно, ще в 1965 р. де Голль висловив думку, що возз'єднання Німеччини повинне було статися тільки внаслідок тривалого процесу, який привів би до розрядки напруженості та діалогу між державами, які мають різні соціально-економічпі системи, але належать до одного, по суті, європейського співто вариства, від Атлантики до Уралу. Де Голль відмовлявся, таким чином, від підтримки офіційної західнонімецької політики, згідно з якою об'єднання Німеччини було першою умовою нормалізації відносин між Сходом та Захо дом. Радянським керівникам хотілося б, звичайно, щоб де Голль довів свою політику до кінця і формально визнав би НДР, але він відмовився зробити цей крок, щоб уникнути відкритого зіткнення з ФРН. Проблема вирішилася завдяки громадській думці самої Федеративної республіки. Віллі Брандт, який став у жовтні 1969 р. федеральним канцлером, вирішив налагодити нові від носини зі Сходом, розпочавши свою «остполітику». Переговори з Радянсь ким Союзом у Москві 12 серпня 1970 р. привели до укладення договору, в якому сторони відмовлялися від застосування сили у відносинах між собою. Важливим пунктом цього договору було визнання кордону по Одеру-Нейсе. Це рішуче просування уперед було підкріплене іншими угодами: договором між ФРН та Польщею, завдяки якому були визнані післявоєнні польські кордони (3 грудня 1970 р.); чотиристоронньою угодою великих держав по Західному Берліну, яка підтверджувала існуюче становище й гарантувала свободу доступу в Західний Берлін; двосторонньою угодою про взаємне ви знання між ФРН та НДР (21 грудня 1972 р.).
Нормалізація відносин із Західною Німеччиною була для СРСР важли вим політичним і дипломатичним успіхом. Угоди були підписані на умовах, яких безупинно протягом довгих років домагався й вимагав Радянський Союз, а саме: визнання післявоєнних кордонів і політичного порядку, встановлено го ним у Східній Європі, - прийняттю яких чинила опір ФРН. З боку ж СРСР нормалізація не вимагала серйозних поступок. Одним із перших наслідків потепління радянсько-німецьких відносин було відчутне пожвавлення еко номічного обміну між цими країнами. Для радянських керівників, які розраховували на масовий імпорт західної технології, щоб підвищити продуктив ність праці в радянській промисловості, не вдаючись до структурних реформ, швидке налагодження обміну із найбільш економічно динамічною європей ською країною мало величезне значення. Угоди, які були укладені на почат ку 70-х рр. і зіграли роль мирного договору, зробили, нарешті, можливим і скликання конференції по безпеці в Європі, якої так домагався Радянський Союз.
1972 р. був роком важливого повороту в радянсько-американських від носинах. Починаючи з візиту Ніксона до Москви в травні 1972 р. і аж до 1975 р. світ жив у атмосфері «розрядки» напруженості і «згоди» між Сполу ченими Штатами та Радянським Союзом. Каталізатором тут виявилася не сподівана заява, зроблена одночасно в 1 Іекіні та Вашингтоні в липні 1971 р., про намічений на початок наступного року візит Ніксона в Китай. Це стало можливим внаслідок радикальних змін у зовнішній політиці Китаю, керів ництво якого відмовилося від установок періоду «культурної революції», яка майже повністю ізолювала Китай на міжнародній арені.
У кінці 60-х рр. відбулися жорстокі зіткнення на радянсько-китайсько му кордоні, найбільш серйозні - в березні 1969 р., коли загинуло більше і тис. чоловік. Радянські керівники навіть пустили чутку про свій намір завдати превентивного удару по китайських ядерних установках. Таким чином, для Китаю Радянський Союз перестав бути тільки політичним противником, пе ретворившись на реальну загрозу, велику навіть у порівнянні із Сполучени ми Штатами. У цих умовах в 1970-1971 рр. Чжоу Епьлай розвернув активну діяльність по встановленню дипломатичних контактів із Заходом, яка увін чалася сенсаційним запрошенням президента США відвідати Китай в липні 197! р. Взятий КНР курс на зближення із Сполученими Штатами викликав у Радянського Союзу найсерйозніші побоювання, що два його головних про тивника об'єднаються проти нього. Щоб запобігти такому розвитку подій, радянські керівники поспішили запросити Ніксона до Москви, майже відра зу ж після того, як було оголошено про його майбутній візит у Китай.
За зустріччю у верхах між Ніксоном та Брежнєвим у травні 1972 р. піш ло укладення ряду радянсько-американських угод. У період між зустрічами в Москві та Вашингтоні, який Брежнєв відвідав у липні 1973 р., було підписа но 23 угоди про співпрацю двох країн у різних сферах, починаючи із захисту навколишнього середовища до використання ядерної енергії в мирних цілях, не кажучи вже про спільну космічну програму. Власне ж політика «розряд ки» складалася з двох компонентів: економічних угод і угод про обмеження ядерних озброєнь.
У 1971-1976 рр. загальний об'єм радянсько-американської торгівлі збі льшився у вісім разів при зростанні товарообігу загалом між Сходом та За ходом у п'ять разів. Не маючи можливості негайно компенсувати імпорт рівним обсягом експортного постачання, СРСР вдався до довгострокових кре дитів та крупномасштабних угод про співпрацю із західними фірмами. Ра дянські керівники віддавали перевагу ввезенню останніх зразків техніки, до ручаючи іноземним фірмам будівництво цілих заводів. Для американської адміністрації розвиток такого обміну повинен був мати політично вигідні наслідки: реальне включення Радянського Союзу в світову економіку сприя ло б зміцненню існуючого світового порядку; «економічна розрядка» могла мати своїм наслідком і політичну лібералізацію в СРСР. Проте, Радянському Союзу не вдалося досягти режиму найбільшого сприяння. З ініціативи сена тора Джексона американський конгрес пов'язав падання цього статусу із зо бов'язанням радянського уряду зняти обмеження на еміграцію радянських громадян єврейської національності. Радянське керівництво визнало вимогу неприйнятною. Однак цей інцидент мав лише символічне значення для еко номіки, оскільки митні перешкоди не грали важливої ролі для країни, де ціни на експортну продукцію призначалися незалежно від її собівартості. У той же час ввезення сучасної техніки в Радянський Союз сильно гальмували спи ски КОКОМ, які забороняли постачання стратегічної зброї і компонентів до неї в країни соціалістичного табору. Радянсько-американський торговий обмін розвивався головним чином за рахунок масової закупівлі Радянським Союзом зерна. Незважаючи на численні плюси від розвитку обміну між Схо дом та Заходом (який дозволяв «обхідним шляхом» і з найменшими витрата ми підняти запущену економіку), в СРСР зазвучали голоси проти політики «розрядки». Опозиційна «новому курсу» течія, очолювана, мабуть, Шелепі-ннм, заявила про себе вже в 1974 р. І все ж орієнтація на радянсько-амери канське зближення, яка захищалася Брежнєвим (і поєднувалася з консерва тивною внутрішньополітичною лінією, як ми вже це бачили), взяла гору.
З усіх укладених між СРСР та США в період «розрядки» угод найбільш новаторською була угода про обмеження стратегічних озброєнь. Досягну тий СРСР в 1969 р. паритет по числу міжконтинентальних ракет спонукав до переговорів по їх обмеженню. Тимчасовий договір, укладений 26 травня 1972 р. в Москві на п'ять років і названий ОСО-1 (Обмеження стратегічних озброєнь), обмежував для обох сторін число міжконтинентальних ракет і ракет, що запускаються з підводних човнів. Дозволені рівні були для Радян ського Союзу вищими, ніж для Сполучених Штатів, в тій мірі, в якій Радян ський Союз ще відставав від американських систем, що дозволяли одній ра кеті нести боєголовку з кількома ядерними зарядами, які можуть спрямову ватися на різні цілі. Таким чином, досягнутий СРСР паритет був досить від носним. Оскільки ж договір ОСО-1 стосувався тільки числа ракет з бойови ми частинами, що розділяються, а не числа ядерних зарядів, СРСР мав право удосконалити свою військову техніку і наздогнати США. ОСО-1 не зупиняв, отже, гонки о іброєнь; це був тільки перший успіх, який, однак, явно прові щав подальший рух.
У політичному плані ця угода означала для Радянського Союзу визнан ня Сполученими Штатами його статусу великої держави і клала, таким чи ном, кінець тривалому періоду нерівності в радянсько-американських відно синах. Обидві держави визнавали свою взаємну уразливість та необхідність у підтримці певного балансу в збройних силах. У листопаді 1974 р., під час зустрічі у Владивостоці між новим американським президентом Дж.Фордом та Л.Брежнєвим, була досягнута принципова домовленість, яка повинна була привести до угоди ОСО-2. Цей новий договір повинен був на період Ї977-1985 рр. охопити більше число видів озброєнь (стратегічні бомбардувальни ки, боєголовки, що розділяються). Це було б значним кроком уперед, однак договір не був укладений, як передбачалося, в 1977 р., головним чином вна слідок чергового «ривка» американської технології, що створила новий тип озброєнь, який зробив справжню революцію в цій області, - крилаті ракети.
Отримавши цей козир, американці відмовилися враховувати нову зброю при узгодженні рівнів озброєнь і без того дуже високих (2400 носіїв, з яких І 300 - з головними частинами, що розділяються). Щоб виправдати своє рі шення, вони послалися на відмову СРСР включити в угоду свій новий бом бардувальник, відомий на Заході як «Бекфайр». Погіршення радянсько-аме риканських відносин, що почалося з І975 р. з причин, що лежали поза цими відносинами як такими, висвітило обмеженість ОСО-2: з одного боку, уяв лення про вартість, про «військовий бюджет», про «частку витрат, що на правляються па озброєння» не співпадали на Заході і в Радянському Союзі, де військово-промисловий комплекс був засекречений і користувався знач ною фінансовою та економічною самостійністю; з іншого боку, все більш швидкий розвиток озброєнь робив розрахунок на військову рівновагу між двома великими державами дуже проблематичним, і всяка перевага одного табору створювала загрозу іншому.
Ніяка угода не може бути досягнута, якщо немає мінімуму довіри з обох боків. Зрештою, ОСО-2 був підписаний в 1979 р. Брежнєвим і президентом Картером, але так і не був ратифікований американським конгресом: по-пе рше, через вторгнення Радянського Союзу в Афганістан, по-друге, через опір адміністрації Рейгана, яка вважала угоду невигідною. Незважаючи на це, договір ОСО-2 все ж ставив гонку озброєнь в деякі рамки, що дотримували ся обома сторонами, і в цьому була його заслуга.
«Розрядка» напруженості, яка виявилася найбільш глибокою в 1972-1975 рр., була закріплена важливою міжнародною угодою: 1 квітня 1975 р. керівники європейських країн, до яких приєдналися Сполучені Штати й Ка нада, підписали в Хельсінкі Заключний акт Конференції з безпеки та спів праці в Європі. Це було великим успіхом радянської дипломатії. Радянський Союз, нарешті, досяг мети, яку вже давно переслідував: урочисте визнання територіального й політичного порядку, встановленого ним у Східній Євро пі. В обмін на це визнання західні учасники наполягли на включенні в Акт, незважаючи на опір радянської сторони, статей п ро захист прав людини, сво боду інформації та пересування.
Хоча конкретні форми реалізації цих свобод не були встановлені, сторо ни підтвердили право людини знати свої права й обов'язки в цій сфері та діяти відповідно до них. Саме на основі цього принципу в СРСР організува лись групи дисидентів (яких, незважаючи на це, переслідували не менше, ніж раніше).
Одночасно з Конференцією в Хельсінкі, але поза прямим зв'язком із нею, починаючи з 1973 р. поновилися переговори між представниками країн Вар шавського Договору і НАТО про скорочення збройних сил в Європі. Неза баром ці переговори зайшли в глухий кут через жорстку позицію представ ників Варшавського Договору, який мав перевагу у звичайних озброєннях в Європі. Дисбаланс ще більше збільшився в середині 70-х рр. у зв'язку з уста новкою в Східній Європі нових радянських ракет середньої дальності СС-20 (що не підпадали під угоди по ОСО). У грудні 1979 р. НАТО вирішив закри ти це «вікно уразливості» (Г.КІссінджер), ухваливши «подвійне рішення»: продовжувати переговори по ОСО, але у разі їх невдачі встановити у Захід ній Європі до кінця 1983 р. як міру у відповідь крилаті ракети «Круїз» та ракети «Першинг» (572 одиниці), здатні досягати території Радянського Со юзу.
Такий розвиток відносин означав втрату взаємної довіри, - якщо вона й мала коли-небудь місце - між Заходом та Радянською державою.
3. Радянська присутність у світі та кінець «розрядки».
По суті, в основі «розрядки» лежало глибоке непорозуміння. Заходу вона представлялася «глобальною», він визнавав існуюче в Східній Європі стано вище (щонайбільше вимагаючи поваги прав людини - без особливих на те ілюзій), розраховуючи, що у відповідь на це СРСР утримається від участі у конфліктах в інших країнах. Для радянської ж сторони «розрядка» обмежу валася зобов'язанням не втручатися у справи Заходу (наприклад, через ком партії, які після виникнення «єзрокомунізму» були все менше схильні сліду вати вказівкам Москви). Ці зобов'язання у жодній мірі не означали, однак, що радянська зовнішня політика, в якій перепліталися військова стратегія, міркування ідеологічного характеру та внутрішні проблеми, буде направле на па сповільнення «ходу історії» та відмову від «класових відносин» з краї нами, які ведуть «боротьбу проти імперіалізму». У другій половині 70-х рр., слідуючи генеральній лінії, обраній в післясталіпський період, Радянський Союз продовжував глобалізацію своєї зовнішньої політики, беручи на себе псе нові зобов'язання, особливо на Ближньому Сході та в Африці.
Гак, СРСР надихав кубинську інтервенцію в Анголі, допомагав Народ ному фронту звільнення Мозамбіку, потім безпосередньо втрутився у конф-нікт в районі Африканського Рогу, спочатку на боці Сомалі, потім, поверпу-нпшеь до союзу з Ефіопією, - генерала Менгісту і підтримав його у війні в Огадене. Завойовані Радянським Союзом позиції в Африці відкрили нові можливості експансії його військово-морської потужності, яка в 70-і рр. зна-чиозросла.
Не обмежуючись захистом своїх морських кордонів, флот СРСР, керую чись запропонованою адміралом Горшковим новою стратегією, демонстру вав свою присутність і чинив політичний тиск в акваторії Світового океану.
У цих умовах факт існування не тільки країн-союзниць Радянського Союзу, але й тих країн, на чолі яких стояли марксистсько-ленінські партії, які «свідомо здійснють експансію соціалізму» в зонах, стратегічне значення яких прочиняло безліч потенційних можливостей в регіональній політиці, ставав дуже важливим. Хіба Радянський Союз не міг чинити тиск з побереж жя Анголи на морські шляхи навколо південноафриканського мису? І біль ше того, хіба присутність Радянського Союзу в Ефіопії та в Південному Ие-мені, тобто на обох берегах Червоного моря, не давала йому можливість дати відчути зростаючу вагу його військово-морських сил в цьому життєво важ ливому для Заходу регіоні? Ці сприятливі перспективи відносилися головним чином до політичної та дипломатичної переваги Радянського Союзу і зумо влювалися його здатністю демонструвати силу своїм реальним і потенцій ним союзникам. У цьому значенні Ангола та Ефіопія були важливими віха ми в процесі, який у другій половині 70-х рр. призвів до краху радянсько-американської «розрядки».
Смертельний удар «розрядці» був нанесений радянською інтервенцією в Афганістані в грудні 1979 р. Коли радянські керівники ухвалювали рішення ввести війська в Афганістан, вони, звичайно, не могли уявити собі, які серйо зні наслідки спричинить ця їх «ініціатива» і як вона відіб'ється на відносинах між Сходом та Заходом. Вже протягом кількох років Афганістан знаходився у залежності від Радянського Союзу. Державний переворот у квітні 1978 р., внаслідок якого до влади прийшли афганські комуністи на чолі з Таракі, ще більше зміцнив це становище й додав йому безповоротного характеру. Оскі льки Захід не прореагував па події 1978 р., радянська сторона, намагаючись втримати завойовані позиції і не бажаючи допустити падіння дружнього їй режиму, вирішила, що може діяти безкарно. Хіба не схожа військова інтерве нція грудня 1979 р. на операцію внутрішніх військ, та ще й у зоні впливу, на яку ніхто не претендував? Насправді, на протязі попередніх років міжнарод на політична кон'юнктура в цьому регіоні різко змінилася.
Якщо державний переворот квітня 1978 р , який зміцнив радянський вплив в Афганістані, не викликав ніякої реакції з боку американців, то тіль ки тому, що в Тегерані влада була в іранського шаха. Вторгнення ж в Афга ністан сталося менше ніж через рік після катастрофічної поразки Сполуче них Штатів, якої вони зазнали, втративши після повалення шаха такого важ ливого союзника, як Іран, в регіоні, що мав особливо важливе стратегічне значення. В обстановці нищівної невдачі в регіоні, нафтового психозу і, зверх того, захоплення американських заложників у Тегерані в листопаді 1979 р. інтервенція Радянського Союзу сприймалася приголомшеною Америкою як агресія, непрямо направлена й проти неї. Довершена відразу після конфлікту в Анголі та Ефіопії, після підтриманого Радянським Союзом вторгнення В'є тнаму в Камбоджу, інтервенція в Афганістані, здавалося, була апогеєм без прецедентного розмаху радянської експансії. Завдяки реакції, викликаній цією інтервенцією в США, перемогу на виборах восени 1980 р. отримав Р.Рейган. а його зовнішня політика стала головною перешкодою для радянської дип ломатії 80-х рр.
Захоплення Радянським Союзом Афганістану з усією очевидністю під твердило поступово поширену па Заході з другої половини 70-х рр. думку про те, що «розрядка» була «вулицею з одностороннім рухом», сильно нага дуючи шахрайство на ринку. Економічна співпраця між Сходом та Заходом не тільки не сприяла конвергенції двох систем, про яку мріяв Л.Сахаров, вона ніскільки не знизила військової загрози з боку Радянського Союзу, а можли во, навіть непрямо сприяла її зростанню більш або менш легальним поста чанням новітньої техніки. Афганська «справа» поклала, таким чином, поча ток новому періоду глибокої недовіри, навіть протистояння двох наддержав, яке виражалося в постійних обвинуваченнях, в символіці, яка навмисно чор нила противника («СРСР - це імперія зла», як висловлювався Р.Рейган), у демонстративних акціях (відмова американської, а потім і радянської сторо ни від участі в Олімпійських іграх відповідно в Москві та Лос-Анджелесі).
Протягом трьох років (1981-1983 рр.) основні зусилля радянської дип ломатії були направлені на те, щоб перешкодити розгортанню американсь ких євроракет, які радянські керівники сприймали як спробу США обійти встановлений ОСО-2 рівень і порушити стратегічну рівновагу, зафіксовану ними.
Радянський Союз намагався залучити па свою сторону пацифістський рух, який особливо сильно розвернувся у ті роки в ФРН, Великобританії та Нідерландах, і направити його проти розміщення євроракет. Ця спроба Ра дянського Союзу потерпіла крах, частково через невдоволення пацифістів ходом «нормалізації» становища у Польщі, яка здійснювалася за радянської підтримки, а також через репресії КДБ проти дисидентів - проблема, яка ні кого не залишала байдужим.
Отже, на початку 80-х рр. зовнішня політика СРСР, що проводилася «олігархією дідуганів», приносила переважно невтішні результати, які пере креслювали плоди «розрядки». Період, який безсумнівно сприяв Радянсько му Союзу, як в дипломатичних, так і в,економічних відносинах, закінчився, і тепер Радянський Союз задихався в гонці за ядерним і технологічним пари тетом.
У Східній Європі «Солідарність», незважаючи на переворот 13 грудня 1981 р., пробила пролом у радянському блоці значно більший, ніж «празька весна». У третьому світі досягнуті Радянським Союзом успіхи були дуже від носними. У Латинській Америці сандіпистський режим зазнавав наростаю чих труднощів; економічна допомога Ф.Кастро обходилася все дорожче. В'є тнам, союзник СРСР у Швдешю-Східиій Азії, зав'яз у безперспективній війні і камбоджійською опозицією, яку підтримував Китай. В Африці економічна катастрофа в Ефіопії, громадянська війна в колишніх португальських коло ніях вже не залишали ніяких надій па успіх радянської політики.
Нарешті, війна в Афганістані, яка стала безоднею, що безперервно по глинала і людей, і матеріальні ресурси. Двохсоттисячний експедиційний кор пус вів брудну війну, дуже непопулярну в Радянському Союзі через тисячі загиблих і ще більше число поранених та покалічених молодих людей, знедо лених та озлоблених.
Результати зовнішньої політики Радянського Союзу в країнах Західної Європи були не набагато кращими: незважаючи на введення американцями наступного дня після перевороту в Польщі ембарго на постачання в СРСР енергетичного обладнання, економічний обмін із західноєвропейськими кра їнами продовжувався. Починаючи з другої половини 70-х рр. розширення обміну, завдяки, передусім, великим і довгостроковим контрактам в області енергетики (таким, як угода про постачання сибірського газу по новому га зопроводу, який з'єднав Сибір із Західною Європою), сприяло, як би там не було, формуванню взаємозалежності в економіці, якої нелегко було позбути ся.
V. «МІЖЦАРІВ'Я».
12 листопада 1982 р., через два дні після смерті Брежнєва, ЦККГІРС од ностайно призначив його наступником Ю.Андропова. Незважаючи на те, що повернення Андроиова в Секретаріат ЦК (він вже був секретарем ЦК в 1962-1967 рр.), де він замінив померлого в лютому 1982 р. Суслова, зробило його на шість останніх місяців «брежнєвської ери» «головним ідеологом» (Ж.Медведєв) і тим самим дозволило стати конкурентом призначеного Бре жнєвим «спадкоємцем престолу» К.Черненко (впливового члена «дніпропе тровського угруповання»), більшість іноземних оглядачів задавалися питанням про істинні причини, які примусили радянське керівництво віддати пе ревагу людині, кар'єру якої, будь то в дипломатії (Апдропов був послом в Угорщині під час подій 1956 р.) або на чолі відділу ЦК, який займався відно синами із соцкраїнами, і, нарешті, протягом п'ятнадцяти років на чолі КДБ (1967-1982 рр.) не відповідала традиційним критеріям вибору на пост голови партії та держави.
Правда, його конкуренти були або старші за нього, або хворі, або прос то дуже «сірі». На загальну думку, Ю.Андропов був компетентний, і його інтелектуальні якості, знання становища всередині країни, яке він придбав за роки роботи в КДБ, його обізнаність в питаннях економіки, а також репута ція прихильника наведення порядку - все це забезпечило йому підтримку тих, хто ратував за перехід до більш ефективної економіки і за необхідні зміни.
Призначення Андропова було незвичайним також своєю швидкістю («Уолл-стріт джорнел» писала 12 листопада 1982 р.: «Представники адмініс трації Рейгана вважають, що боротьба за успадкування престолу Л.Брежнєва продовжиться місяці, а можливо, н рік...») і викликало якщо не надію на нову «розрядку», то, принаймні, безліч питань. Чи можна вважати це призначен ня ознакою радикальних змін? Чи буде Радянський Союз проводити нові економічні реформи? Чи не поставить КДБ під сумнів законність керівницт ва партії з її корумпованим і недієздатним, старіючим апаратом?
М.Татю писав з цього приводу на початку 1983 р., що не КПРС тепер доручає своїм людям встановити контроль над діяльністю політичної полі ції, а, швидше, остання починає займатися партійними та державними спра вами... Чи не вдалося Ю.Андропову те, в чому Берія, а за ним і Шелепін (ще один честолюбний керівник, який розраховував через керівництво КДБ ста ти на чолі партії) потерпіли невдачу? Таким питанням цілком законно мо жуть задаватися багато які апаратники. Тепер очевидно, що подібні мірку вання про «зміни» у зв'язку з приходом до влади Андропова виявилися пус тими. Якщо можна говорити про зміни, то початок їм був покладений не 12 листопада 1982 р., а через двадцять дев'ять місяців, 11 березня 1985 р., в мо мент обрання на пост Генерального секретаря партії М.Горбачова, що стало кіпцем, так би мовити, «міжцарів'я». Весь цей період був відмічений сабота жем усіх спроб реформ, оголошених Андроповим, а потім, після його рапто вої смерті в лютому 1984 р., абсолютним застоєм, втіленим К.Черненко, про веденим, нарешті, після невдалої спроби в листопаді 1982 р. на пост, який він займав усього лише рік, будучи абсолютно хворим.
1. Внутрішні аспекти
У час «міжцарів'я» жодна серйозна проблема ні внутрішньої політики (економічна криза, соціальна апатія), пі зовнішньої (криза у відносинах між Сходом та Заходом), успадкована від 1 -і років консервативної політики «олі гархії дідуганів», не була вирішена хоч би частково. Проте, в перші місяці після приходу Андропова до влади створилося враження, що він має намір здійснити ряд змін, морально очистити партію, приступити до економічних реформ. У своїй першій промові він всі ановив термін у два роки, щоб прове сти ряд змін, які дозволили б приступи ти до виконання наступної п'ятирічки в кращих умовах. У нього не вистачило на це часу, оскільки він був при владі всього п'ятнадцять місяців, однак, враховуючи його перші кроки, можна за сумніватися в результатах, до яких привели б його реформи у майбутньому.
У внутрішній політиці коротке перебування Андропова у влади було від мічене, передусім, спробою покінчити з найбільш волаючими проявами ко рупції, яка розповсюдилася у свого роду «сімейних колах» партії через стабі льність становища й абсолютну безкарність при Брежнєві величезного числа місцевих партійних керівників. Будучи керівником КДБ, Андропов мав усю інформацію про численні справи, пов'язані із сімейністю та корупцією, які творилися у феодальних володіннях «радянських князьків», особливо у дру гій половині 70-х рр., коли «тіньова» економіка розрослася до того, що про никла у всі сфери економічної діяльності. У зв'язку з поширенням цього яви ща у вересні 1980 р. ЦК партії прийняв ряд заходів, направлених на бороть бу з корупцією. Вказівки з цього питання були розіслані до місцевих партій них організацій у вигляді секретного листа. Правляча верхівка усвідомлюва ла, що проблема носила настільки загальний характер, що краще було піді йти до неї як можна обережніше, «розбираючи» тільки найбільші зловжи вання і закриваючи очі па інші. У 1981-1982 рр. прогриміло кілька «сканда льних справ», розкритих КДБ під керівництвом Андропова (які Захід трак тував як справжнє «оголошення війни КДБ брежнєвській мафії», за висло вом «Обсервер» від 7 березня 1982 р.): «скандал із сервізом Катерини II» -справа члена Політбюро Г.Романова, який «взяв напрокат» в Ермітажі без цінний сервіз, щоб відсвяткувати весілля своєї дочки; «велика ікорна спра ва», до якої був замішаний міністр рибного господарства О.Ішков, старий друг О.Косигіна; «скандал у ВВІРі» у Москві; і, нарешті, «діамантова істо рія», в якій безпосередньо були замішані дочка Брежнєва Галина та його зять Ю.Чурбанов, заступник міністра внутрішніх справ.
На похоронах батька дочка Брежнєва була в щільному кільці працівни ків КДБ. На Галину вже був виписаний ордер на затримання, після арешту 9 листопада її близького друга, директора найзнаменитішого продуктового магазина в Москві (Єлисєєвського гастроному). Відразу після смерті Бреж нєва газети почали багато писати про корупцію вищих чиновників.
Андропов заявив, що потрібно «більш жорстко боротися проти пору шень партійної дисципліни». Журнал «Комуніст» засудив «кар'єристів, що намагаються проникнути в ряди партії, горлохватів, нероб, порушників порядку». Е.Шеварднадзе, Перший секретар Компартії Грузії та член Політ-бюро, виступив у «Правді» із звинувачувальною статтею проти сімейності та корупції і оголосив про усунення з посади більше 300 відповідальних осіб у Грузії. Нарешті, 11 грудня «Правда» несподівано опублікувала звіт про останнє засідання Політбюро, присвячене обговоренню безлічі листів робіт ників і селян, незадоволених погіршенням умов праці, фальсифікацією ста тистичних даних, порушеннями в розподілі житла, розкраданням грошових коштів та іншими порушеннями законності й справедливості. Цим повідом ленням, за яким пішли пропозиції посилити санкції відносно корупції, сімей ності, розкрадання і хабарництва, уряд демонстрував свій намір енергійно боротися з усіма видами злочинної діяльності на всіх рівнях, щоб оздорови ти моральний клімат у суспільстві. Ці заходи не були чимось небаченим у радянській історії: популістські кампанії проти корупції «високопоставлених князьків», які вважали, що радянські закони не для них, а для простих людей, неодноразово робив Сталін. При Андропові ці акції були результатом, як відмічає Ж.Медведєв, могутнього тиску знизу. Корупція охопила всі рівні, і багато хто вважав, що погіршення становища з продовольством і промтова рами викликане їх перерозподілом в інтересах номенклатури, яка щедро за безпечувалася високоякісними продуктами через магазини для обраних, і що завдяки широкій мережі таких магазинів-розподільників та системі індиві дуальних пайків проста людина може розраховувати тільки на хліб.
Кампанія проти корупції скоро затихла. її основним результатом стало оновлення керівної еліти. Цей процес носив, однак, обмежений характер, і міністри, що з пошаною йшли на пенсію, поступалися місцями своїм першим заступникам. Слідчі органи припинили розслідування великих скандалів, у яких були замішані високі партійні керівники, пов'язані із справжньою «ра дянською мафією», і зайнялися боротьбою з більш скромними формами ті ньової економіки: лівими приробітками, дрібною спекуляцією, щоб, зреш тою, перейти до боротьби за зміцнення дисципліни. «Потрібно рішучіше по вести боротьбу проти будь-яких порушень партійної, державної та трудової дисципліни», - заявив Андропов у своєму виступі на пленумі ЦК КПРС 22 грудня 1982 р., будучи цілком переконаний в тому, що «хоча й не можна все зводити до дисципліни, починати треба... саме з неї». Поліпшити управлін ня, підвищити ефективність економіки, піднявши продуктивність праці, - та кими були основні цілі його «програми економічних реформ». Що ж до спо собів їх досягнення, то, згідно з Андроповим, після довгих міркувань про розширення самостійності виробничих об'єднань, підприємств, колгоспів і радгоспів настав час практично приступити до розв'язання цих проблем, однак діяти в цій області потрібно обачно, враховуючи й досвід братських країн. В очікуванні підйому'самоврядування Андропов запропонував найпростіший і найдешевший спосіб припинення падіння продуктивності праці: боротьбу з марнотратством і підвищення дисципліни праці.
Боротьба з марнотратством у сільському господарстві, промисловості та на транспорті протягом кількох місяців стала основною темою для обго ворення в пресі. Для зміцнення дисципліни були вжито небачених раніше за ходів. Тільки вони й залишилися, як нам здається, у пам'яті людей від корот кого перебування Андропова у влади. Ці заходи зводилися до наступного: нагляд за старанністю трудящих, перевірка посвідчень особи в магазинах (з метою виявлення тих, хто пішов туди в робочий час), нальоти міліції в бані, кінотеатри (з тією ж метою), зміна розпорядку роботи магазинів для того, щоб дати можливість населенню зробити покупки не в робочий час.
Уряд посилив санкції відносно порушників партійної дисципліни і знач но підвищив ціни на продукти харчування. Всі ці заходи нагадували не стіль ки угорську модель, скільки військове становище у Польщі. Після незначно го підвищення в першому півріччі 1983 р. продуктивності праці в промисло вості все повернулося на свої місця.
2. Зовнішні аспекти
У зовнішній політиці в період «міжцарів'я» напруження між Сходом та Заходом досягло свого апогею. 21 грудня 1982 р., прагнучи запобігти розго ртанню американських євроракет, Андропов пішов на серйозні поступки від носно ракет середньої дальності: він запропонував скоротити число СС-20 в Єврош до 162 (кількість аналогічних французьких і британських ракет), пе ремістивши інші на азіатську частину території СРСР. Сполучені Штати від мовилися від цього варіанту, розсудивши, що, з одного боку, у разі необхід ності ці ракети можуть бути без великих зусиль повернуті в Європу, а з іншо го - переміщені в Азію СС-20 змінили б стратегічну ситуацію там, створивши загрозу іншим союзникам Сполучених Штатів, особливо Японії.
26 серпня 1983 р., розуміючи, що переговори про ракети середньої даль ності близькі до провалу, Андропов оголосив, що Радянський Союз готовий демонтувати всі СС-20, що перевищують число французьких і британських ракет, відмовляючись від їх переміщення в східну частину країни. Однак че рез кілька днів нова радянська пропозиція була перекреслена знищенням 1 вересня радянським винищувачем «Боїнга-747" південнокорейської цивіль ної авіакомпанії. Ця акція, яка, здавалося, підтверджувала правоту тих, для кого СРСР був суспільством, повністю підлеглим військовій касті, стала ве ликою політичною катастрофою для Радянського Союзу, який намагався стверджувати, що він нічого не знає про долю літака. Перед фактом числен них доказів своєї провини Радянський Союз наважився, нарешті, формально визнати 6 вересня, що літак був збитий радянською ППО. США використали цю трагедію як підтвердження їх уявлень про істинну природу Радянсько го Союзу, країни з варварським режимом, якою керують брехуни та шахраї. Впіймані на гарячому і поставлені перед необхідністю оборонятися, радянсь кі керівники почали стверджувати, що з самого початку політ «Боїнга» був «витонченою провокацією, організованою спецслужбами США». Радянсь ко-американські відносини, і без того погані, ще більше погіршилися. 28 ве ресня Андропов особисто висловив свою думку з приводу кризи, додавши своєму виступу форму урочистої заяви, яка була передана по всіх радянських інформаційних каналах. Тон цієї заяви був безпрецедентним за своєю уїдли вістю. Радянські керівники, мабуть, років двадцять не дозволяли собі подіб них одповідей. Андропов звинуватив американську адміністрацію у викори станні нею провокації з «Боїнгом» для продовження «нестримної» і «безпре цедентної» гонки озброєнь.
24 листопада СРСР перервав переговори в Женеві по євроракетах і ого лосив про намір розмістити в Європі нові СС-20. Починаючи з цього момен ту були припинені всі переговори між Сходом та Заходом, що стосувалися озброєнь. Ніколи ще після закінчення другої світової війни ситуація на між народній арені не була такою напруженою.
Вона залишалася такою ж напруженою і під час короткого перебування у влади К.Черненко, оскільки радянська зовнішня політика як і раніше була в руках Громико.
Влітку 1984 р. стало ясно, що Р.Рейган буде в листопаді переобраний на новий термін. Тому радянські керівники визнали більш розумним поступити так, щоб переобрання Рейгана на пост президента не сталося виключно за рахунок напруженості радянсько-американських відносин, і вирішили від повісти на пропозицію американської сторони повернутися до діалогу між Сходом та Заходом. 28 вересня Громико відправився у Вашингтон на зустріч з Р.Рейганом. За цією зустріччю пішли контакти Громико з держсекретарем Шульцем в Женеві 7 січня 1985 р., тепер вже з ініціативи радянської сторони, стурбованої новим технологічним ривком американців, який дозволив роз почати роботи над програмою «стратегічної оборонної ініціативи», відомою під назвою «зоряних воєн».
Загострення відносин між Сходом та Заходом у період «міжцарів'я» мало серйозні наслідки відносно вибору пріоритетів у радянській економіці. Ра дянські військові бачили в напружених відносинах між СРСР та США пере дусім можливість добитися великих асигнувань на оборону. Але становище в країні було настільки важким, що збільшення військових витрат сильно відбилося б на і без того низькому рівні повсякденного життя людей, на ат мосфері в суспільстві, яка стала більш напруженою з моменту андроповсь-ких ініціатив «по зміцненню дисципліни».
6 вересня 1984 р. начальник Генерального штабу Збройних Сил СРСР маршал М.Огарков був усунений з посади без будь-яких пояснень. Ця від ставка показувала ступінь напруженості, викликаної як міжнародним ста ном, так і проблемою пріоритетів в економіці країни. В останньому випадку рішення диктувалися безпосередньо кризовими явищами в економіці, про які довго вмовчувалося, хоч вони цілком розвинулися вже у другій половині 70-х рр. Ці явища, згідно Ж.Сапіру, свідчили «одночасно про виснаження мож ливостей існуючого режиму і про невдачу процесу оновлення форм соціаль ного життя, які дозволили б сформуватися новому типу суспільно-економіч них відносин».
Розділ XII
Революція Горбачова
Менш семи років пройшло від обрання М.Горбачова на пост Генераль ного секретаря ЦК КПРС до зняття їм з себе повноважень президента СРСР у зв'язку з формально-правовим припиненням існування цієї держави, що відбулося всупереч його волі. За короткий проміжок часу грандіозні ідеоло гічні, політичні, економічні, соціальні зміни приголомшили найбільшу краї ну світу, не тільки перевернувши зверху до низу всю сукупність державних та економічних структур, що затвердилися після жовтня 1917 р., але й докорін но змінивши європейський і навіть всесвітній порядок, підтримуваний з кін ця другої світової війни і знівечений непримиренним антагонізмом капіталі стичного Заходу та соціалістичного Сходу.
Говорячи про обмеженість і невдачі хрущовського проекту, про відтор гнення системою спроб провести економічну реформу, іноземні оглядачі спо чатку були дуже скептично налаштовані відносно реформаторських намірів Горбачова. Сумніви викликала сама можливість проведення яких би то не було серйозних змін у системі, яка майже одностайно сприймалася як закос теніла, з повністю вичерпаним потенціалом і приречена щонайбільше на три валу стагнацію.
Така оцінка була природним наслідком глибоко антиісторичного під ходу до феномена «радянської держави», характерного для прихильників «тоталітарної школи». На їх думку, головними рисами такої держави є полі тичні структури, позбавлені соціальної основи, нерухомі, схильні до застосу вання терору; покірне й позбавлене внутрішніх соціальних зв'язків суспільс тво; панування всюдисущої і згуртованої бюрократії; планова та надцентра-лізована економіка; всюдисущий ідеологічний контроль в умовах монополії держави на засоби масової інформації і охоплюючий всю «державу, яка па нує над усіма іншими сферами життя і навіть над самою історією» (М. Левін).
Зміни, якщо припустити можливість таких, у цьому суспільстві могли б носити лише поверхневий характер; припущення ж, що така держава сама здібна виступити ініціатором серйозних реформ, здавалося немислимим. Тривалий період політичної відсталості і консерватизму, в умовах яких Ра дянський Союз прожив 20 років (1965-1985 рр.), здавалося, підтверджував правоту цієї точки зору. З одного боку, «олігархія дідуганів», які ототожню вали власне реакційне правління зі «змістом історії», впевнений в собі апа рат, освячений і натхненний «науковим марксизмом»; з іншого - купка диси дентів, нерозсудливих опозиціонерів, осуджуваних і гнаних. А між ними -аморфна напівосвічена маса індивідів, звиклих до подвійної моралі. У якомусь значенні в наявності була дивна схожість між картинами, які малюва лися радянською пропагандою і тими, що пропонувалися домінуючою тен денцією в західній радянології; єдина різниця була в їх дзеркальній протиле жності. Обидві схеми ігнорували ті самі явища: існування багатої та складної соціальної тканини з властивою їй постійною еволюцією; наявність «контр-культури» та різних субкультур, що сприяли формуванню умонастроїв, пра гнень і очікувань поза і всупереч пропаганді засобів масової інформації; роз виток самодіяльних об'єднань і «неформальних» організацій, в яких точили ся суперечки про майбутнє. В результаті і радянологи, і апологети ідеологіч ної чистоти були захоплені зненацька раптовим народженням реформи, іні ціатором якої став Горбачов.
Ця реформа народилася не на пустому місці. її основні напрями широко обговорювалися спочатку в приватному і неофіційному порядку, потім в надрах керівних партійних інстанцій, що підтверджує, зокрема, доля «Ново сибірської доповіді». Ті, хто в березні 1985 р. взяли керівництво державою та партією у свої руки, не могли не знати про глибоку кризу радянської еконо міки і про пов'язане з ним ослаблення міжнародних позицій країни, коли між народна напруженість досягла свого піку. Масштаб кризи, сама його приро да вимагали справжнього «струсу» всієї країни. Реформа вже не могла бути, як при Хрущові в середині б()-хрр., справою маленької групи «реформато рів», які намагалися шляхом часткових змін поліпшити функціонування сис теми. Тепер задачі були значно ширшими. Мова йшла про те, щоб докорінно змінити умови виробництва і методи управління економікою, відношення до СРСР на міжнародній арені, позбутися спадщини сталінізму та оковів «адмі-ністративно-комаидної» системи, насадженої в 30-і рр. У відомому значенні, вказував Б.Керблей, спочатку ці зміни можна було порівнювати із скасуван ням кріпацтва (1861 р.) внаслідок шоку, пережитого після поразки в Кримсь кій війні.
Якщо порівнювати період 1985-1990 рр. з 60-ми рр. або ж, як деякі, з періодом І928-1933 рр. - у всіх випадках реформи проводилися зверху. Рефо рма Г'орбачова почалася під трьома лозунгами: «гласність», «прискорення», «перебудова». «Гласність» можна було б визначити таким чином: зробити надбанням людей те, що досі переховувалося (або ж відкрито сказати те, про що «багато хто думав, знав і говорив тільки в своєму колі); визнати, нарешті, після десятиріч самовдоволення й брехні, наявність не тільки «проблем», але й загальної кризи системи: економічної кризи, кризи партії, яка стала по вною копією міністерської бюрократії, частиною економічного апарату, яка давно вже перестала бути дійовою силою, здатною запропонувати і здійсни ти справжню політичну реформу; нарешті, кризи ідеологічної системи, від якої не залишилося нічого, окрім певної «суконної мови», яка вже нікого не переконувала.
Услід за гласністю, яка від самого початку була не тільки лозунгом, але й обіцянкою пом'якшити цензуру і полегшити доступ до інформації, нове керівництво висунуло лозунг «прискорення» (щоправда, швидко забутий), який, на перший погляд, виглядав дуже традиційно - як заклик до приско рення темпів розвитку економіки. Вінчала ж усе «перебудова», яка визнача лася як справжня «реконструкція» всієї будівлі радянського суспільства зага лом, але на ділі призвела до руйнування і розпаду системи.
Ще ніколи й ніде декрети та лозунги не були здатні радикально змінити стан речей і хід подій. Нові цінності затверджувалися лише за умови їх під тримки досить могутніми соціальними силами. Однак у середині 80-х рр. со ціальна криза була такою глибокою, що заклик до реформи негайно знай шов відгук у сподіваннях «низів», виношених протягом двох попередніх де сятиріч. Разом з цим заклик до реформи викликав хвилю невдоволення та опору, що змусило прихильників змін, і, передусім Горбачова, постійно при стосовувати свої програми до вимог і специфічного ритму руху, які визнача лися діалектикою реформування, а також ініційованим звільненою пресою «різнобоєм» в рецептах розв'язання соціальних і національних проблем. Роз початий рух все важче ставало втримувати в намічених спочатку межах. По мірі того як процеси оновлення прискорювалися та набували розмаху й гли бини, «архітектор перебудови» перетворювався па підмайстра, не здатного ефективно управляти ходом подій і постійно вимушеного більш або менш вправно лавірувати між прихильниками реформ та прихильниками повер нення до старого. Помалу - але особливо помітно з 1990 р. - відмовляючись від скільки-небудь цілісної, певної та рішучої програми реформ, Горбачов був вимушений, незважаючи на міжнародне визнання його історичної ролі натхненника перебудови, поступатися владою тому, хто, скочивши на ходу на поїзд історії, сьогодні (наприкінці 1991 р.) в очах дуже багатьох є «добрим генієм», останнім, здатним запобігти приходу економічного хаосу та держа вного розпаду, обраному президенту Росії Б.Єльцину.
І. РОЗКРІПАЧЕНЕ СЛОВО
1. Гласність і десталінізація
«Спочатку було Слово». Горбачовська революція розпочалася дуже скро мно: із звільнення історичної пам'яті, друкованого слова, живої думки. Сьо годні, коли СРСР занурюється в хаос державно-правової анархії та економі чної розрухи, головним, якщо не єдиним досягненням семи минулих років, безперечно, є завоювання свободи слова.
На зорі і орбачовського експерименту для багатьох гласність, перші па ростки якої дали про себе знати лише починаючи з літа 1986 р., у час і після з'їзду Союзу кінематографістів, була не більш ніж майстерно розіграний Гор бачовим та його радниками спектакль. Хіба не сам Генеральний секретар ЦК КПРС визначав і не раз ту територію, на якій мала право на існування гласність? Гласність була для Горбачова здоровою критикою існуючих не доліків, але не підривом соціалізму та його цінностей. У свою чергу XIX пар тійна конференція підтвердила на початку липня 1988 р., що «гласність не повинна завдавати шкоди інтересам держави, суспільства і правам людини».
Гласність, що була спочатку політичним лозунгом, направленим, перед усім на пожвавлення і «модернізацію» державної ідеології, що втратила вся ку довіру суспільства й країни та стала перешкодою для розвитку, допомог ла швидко звільнити сили, направлені на лібералізацію режиму, які довго, щонайменше, десятиріччя стримувалися. Вона дозволила вийти на поверх ню думкам, що існували в середовищі неформальних об'єднань та вогнищ вільнодумства, які виникли та розвинулися в попередній період.
У всіх областях культурного життя відкрито зазвучало те, що раніше обговорювалося потай, під час суперечок за чашкою чаю, на «кухні» (яку гротескно описував Зинов'єв у своїх перших книгах), як і все те, що складало культурний «авангард», підпілля 70-х рр. зі своїми естетичними течіями, іде ями і навіть формами життя.
З подальшим розвитком гласності управляти нею ставало все важче. Між скандальними викриттями, пов'язаними з прихованими до того минулим і теперішнім часом державних організацій та політичних структур, і суспіль ною реакцією, яку вони викликали, почав розвиватися достовірно діалекти чний зв'язок. Досить швидко стало очевидним, що «кількісне» перевищення певної міри в критиці і свободі вираження негайно ж спричинило «якісну» зміну: слово влади перестало бути вираженням неспростовної «наукової» іс тини. Партія вже не представлялася як одноосібна власниця монополії на істину, що складало саму основу її законності, вона перестала бути думаю чою за всіх інстанцією, органом офіційного вираження думок суспільства, втіленням Історії. Нарешті стало можливим не погоджуватися з партією. Примітно, що гласність, задумана як засіб боротьби з «недоліками соціаліз му» без «підриву його цінностей», негайно звернулася до принципових пи тань про саму законність партійної влади, до її історії, і, передусім до ключо вої проблеми природи сталінізму, вирішення якої стало випробуванням на довіру до гласності вже тому, що злочини цього періоду складали головну таємницю і найбільшу ганьбу радянської історії. У цих умовах рух за звіль нення думки та її виразу із самого початку придбав морально-етичний ви мір, і не випадково, що одним з перших явищ гласності став вихід на екрани фільму грузинського режисера Абуладзе під символічною назвою «Покаян ня». Разом з тим критика сталінізму, яка вже починалася при Хрущові і була припинена після його відсторонення, пішла значно далі випробування гласності, поставивши в центр суспільної уваги зміст і стратегію власне перебу дови. Минуле й теперішній час виявилися нерозривно пов'язаними між со бою. Без минулого, писав історик Ю.Афанасьєв, неможлива самосвідомість: значення і безглуздя теперішнього часу, його тривоги, надії та плани стають незрозумілими. Таким чином, засудження сталінізму - визначального пері оду радянської історії - у всіх його виявах привело до дослідження причин переродження влади і виникнення «адміністративно-командної системи», а також кризи, що обумовило необхідність перебудови. Ось чому політичні суперечки між прихильниками руху за оновлення і консервативними сила ми, як правило, велися на історичному ґрунті.
Підтвердженням тому став «феномен Н.Андрєєвої», один із найбільш показових епізодів політичної боротьби навколо осмислення того, що М.Горбачов назвав «білими плямами» історії.
13 березня 1988 р. газета «Радянська Росія» помістила листа своєї читач ки, ленінградського викладача хімії, Н.Андрєєвої, під назвою «Не можу по ступатися принципами». Суть публікації була у відкритому захисті Сталіна, який супроводжувався обвинуваченнями на адресу «деяких представників» інтелігенції, «духовних спадкоємців Дана і Мартова» (меншовистських кері вників) і «духовних учнів Троцького і Ягоди». Новоявлені «фальсифікатори історії» (у перші ряди яких були поставлені М.Шатров, автор численних ан-тисталінських політичних п'єс, і А.Рибаков, автор роману «Діти Арбата»), як роз'яснювала Н.Андрєєва, запозичали у Заходу свою антисоціалістичну концепцію «гласності» і, скориставшись «перебудовою», закликали до пов ного перегляду історії партії і радянського суспільства. Цей лист, названий згодом «антиперебудовним маніфестом», був передрукований багатьма га зетами. Незабаром стало ясно, що вказівка про його публікацію і розповсю дження була дана Є. Лігачовим, прихильником консервативного курсу, чле ном Політбюро і секретарем ЦК КПРС, коли Горбачова не було в Москві, а його головний соратник (навіть натхненник), який здійснював політику в сфері ідеології, О.Яковлев також був відсутній. Лише 5 квітня «Правда» від вела цілу сторінку редакційній статті, присвяченій критиці і «спростуванню» положень, що були висунені Н.Андрєєвою. Показово, що аргументація по вністю засновувалася на апеляції до історичних фактів сталінської епохи, а апологія Сталіна та його методу кваліфікувалася як реакційна опозиція пе ребудові. Установки, викладені у публікації «Правди» (підготовленій, ймо вірно, О.Яковлевим), порушували нестійку рівновагу між учасниками дис кусії па користь істинних захисників десталіпізації і підривали позиції «золо тої середини», яку зайняв і старався відстояти Горбачов у своїй розгорнутій доповіді з пагоди 70-річчя Жовтневої революції. Основні тези доповіді, які по суті справи повторювали точку зору, викладену на XX з'їзді КП РС, в умо вах, коли дискусія в засобах масової інформації і в суспільстві зайшла незрівняігао далі, ніж у 1956Л964 рр., були непереконливими не тільки теоретич но, але й фактично; а після наступу консерваторів і відсічі їм вони виявилися вчорашнім днем і в політичному плані. З цього моменту неосталінська хвиля в засобах масової інформації трьох попередніх тижнів поступилася місцем, після періоду мовчання, одностайній антисталіпській кампанії. Цей крутий поворот вказував на подвійність самого процесу реформ, в якому таке зна чення зберігалося за «командами» згори.
2. Повернення до джерел
До моменту виникнення «казусу» Н.Андрєєвої рух суспільства шляхом самопізнання досяг другого етапу, який І.Клямкін охарактеризував як «зріле бажання зрозуміти» (на відміну від першого етапу, що визначався як «підлі ткове прагнення переписати те, що було стерте»), Історія почала заповнюва тися особистостями - головним чином через літературу. Перш ніж звернути ся до аналізу процесу повернення суспільству його історії, що був відміче ний, як віхами, довгоочікуваними реабілітаціями, потрібно згадати про кро ки влади, які полегшили його розвиток. Такими стали деякі зміни в цензур ній політиці, що обмежили свавілля Главліту відносно будь-яких друкова них творів і аналогічних органів - відносно фільмів, театральних постановок і т.п-, засноване на ідеологічних, політичних, моральних та естетичних уста новках.
Починаючи з і 986-! 987 рр. роль цензури поступово була обмежена кон тролем за иерозголошенпям «державних таємниць» (поняття, по правді ка жучи, в СРСР досить широке, иіо дозволяє цензорам уникнути безробіття). Недоторканною залишалася довгий час тема Леніна. Тому, коли в січні 1988 р. в Радянському Союзі був опублікований роман В.Гроссмаиа «Життя й доля», в найбільш гострих його епізодах, наприклад у тих, де проводилися паралелі між сталінським і гітлерівським тоталітаризмом, були скорочені критичні фрази, направлені на адресу Леніна (па що негайно ж було вказано в одній із газет людиною, яка прочитала цей твір у «самвидаві»). Але вже з ! 989 р. кри тика Леніна перестала бути забороненою темою. Пом'якшала значно і цен зура фільмів і театральних п'єс. Свободі культурного життя сприяла й реор ганізація різних творчих союзів, органів преси, телебачення і театрів. На з'їз ді Союзу кінематографістів, який проходив 13-15 травня 1986 р., головою Союзу був обраний Е.Климов, а колишнє керівництво Держкіно за сімей ність на режисерських курсах, а також «затиск» режисерів-новаторів було піддано жорсткій критиці, що стало прикладом для наслідування. Невдовзі відбувся Засновницький з'їзд Союзу театральних діячів, на якому прихиль ник реформ драматург М.Шатров був обраний секретарем, і потім трохи більш скромний з'їзд Союзу письменників. Призначення головними редакторами провідних журналів людей, що активно виступали за оновлення сус пільства (С.Залигіна, який належав до кола Твардовського, в «Новий світ», Г.Бакланова в «Знамено», В.Коротича у «Вогник»), сприяло «пожвавленню» цих журналів, які грали важливу роль у період хрущовської відлиги і затихли у 70-і рр. Починаючи з осені 1986 р. ці видання буквально навперебій стали друкувати все більш і більш сміливі твори.
Свого роду сигналом стала реабілітація поета М.Гумільова, розстріля ного в 1921 р. За нею пішли інші реабілітації, зокрема письменників, які на лежать до першої хвилі еміграції (Г.Іванова, В.Ходасевича, В.Набокова), потім реабілітація авторів, репресованих у 20-30-і рр. Лише незначна части на творів цих авторів (Є.Замятіна, Б.Пільняка, А.Платонова, М.Булгакова, О.Мандельштама та інш.) була надрукована за їх життя або в період хру щовської «відлиги». Вихід у світ творів, раніше заборонених цензурою, збі льшився в 1987-1989 рр.: «Реквієм» А.Ахматової, «Софія Петрівна» Л.Чуковської, «Доктор Живаго» Б.Пастернака і т.д. Нарівні з цими твора ми, які були видані в багатьох країнах і стали класичними, було видано без ліч нерівних за якістю книг, написаних головним чином у 60-70-і рр., іноді письменниками, цілком лояльними до режиму. Частіше за все ці твори підпа дали під заборону через те, що торкалися сталінської теми. Обмежимося тут найбільш помітними з них: «Діти Арбата» А.Рибакова, «Білі одежі» В.Дудінцева, «Зубр» Д.Граніна, «Зникнення» Ю.Тріфонова, «Життя й доля» В.Гроссмана, «Ночувала хмаринка золота» А.Приставкіна і т.д. Крім худо жньої прози побачили світ численні мемуари, документи, щоденники: «Спо гади» Н.Мандельштам, щоденник К.Симонова «Очима людини мого поко ління», спогади Л.Разгона, А.Жігуліна, О.Драбкіної, І.Твардовського і т.д.
Кульмінаційною точкою процесу звільнення слова можна вважати знят тя заборони з творчості представників «третьої хвилі» еміграції, що покину ли або були вигнані з СРСР в 70-і рр., і взагалі із дисидентства. У цьому від ношенні помітною подією стало видання віршів Й.Бродського, творів О.Галича, В.Некрасова та особливо О.Солженіцина. Крім художньої літера тури у процес переусвідомлення минулого і в ідейні дискусії 1987-1990 рр. великий внесок внесли літературна критика та публіцистика, представники яких виступили з гострополемічними статтями-роздумами па політичні, со ціальні та економічні теми. Серед найбільш яскравих можна привести еконо мічне та політологічне есе М.Шмельова, Г.Попова, В.Селюніна і особливо численні нариси про шляхи соціалізму, про коріння сталінізму, про значення й зміст виникаючих перетворень І.Клямкіна, Ю.Карякіна, А.Цилко та інш.
Розпочавши з «товстих» щомісячних журналів, тираж яких виріс в кіль ка разів (принаймні, у найбільш «ліберальних»), гласність швидко розповсю дилася й па інші джерела формування громадської думки, менш елітарні та більш доступні: на тижневики, чиї вітрила наповнював «вітер змін», передусім «Московські новини» і «Вогник», па кіно (з виходом антисталінських фі льмів «Покаяння», «Завтра була війна», «Холодне літо п'ятдесят третього...», «Влада соловецька» і просто реалістичних картин, які без прикрас зобража ли повернення до звичайного життя «воїнів-іптернаціоналістів», що відвою вали в Афганістані, убогість буднів або привілеї номенклатури) і особливо на телебачення, деякі передачі якого стали дуже популярними завдяки їх від вертості та вільній манері («Дванадцятий поверх», «Погляд», «До й після опівночі», «П'яте колесо»). Ці передачі насмілилися звернутися до найбільш пекучих і найбільш трагічних тем: загубленість молоді, яка привела до росту наркоманії, алкоголізму та злочинності, екологічні катастрофи Чорнобиля, Аралу та Волги, свавілля бюрократії і т.п.
3. «Видатки» гласності
Свобода слова, яка просто увірвалася в суспільство, повинна була неми нуче привести до дискусій, протидій і численних непередбачених наслідків. Питання про сталінізм спричинило за собою й питання про його джерела. Чи не відповідало виникнення такого феномена, як сталінізм, духу «російсь кої традиції» (термін Т Самуелі), що протягом віків незмінно нехтувала де мократією (І.Клямкін, В.Селюнін)? Яка насправді роль особистості Сталіна, який відкинув правильний по суті проект Леніна і в 30-і рр. відродив «війсь ковий комунізм», узаконений міфом про обложену фортецю (М.Шатров, Р.Медведєв)? У якій мірі затвердження тоталітаризму пов'язане з «міжнаро дними силами» (під якими малося на увазі «всесвітнє єврейство»), винними в руйнуванні старої Москви при Кагановичі, в колективізації села, приписува ній Яковлеву-Епштейну, в терорі, організованому наступниками Ягоди та Єжова в НКВС, таким, як Розаль, Паукер, Берман, Рапопорт, Коган і т.д. (В.Кожінов)? У зв'язку з питанням про сталінізм постало питання про при роду суспільства, яке з нього виникло: чи соціалістичне це суспільство? Чи є різниця між соціалізмом і сталінізмом? Якщо й був соціалізм, то який? Каза-рмений, вульгарний, але все ж соціалізм, незважаючи на всі його недоліки? Третій сюжет дебатів: які цінності треба тепер визнати визначальними, щоб здійснити необхідне моральне відродження суспільства? Національні, тобто, передусім, російські, засновані на споконвічній традиції взаємодопомоги се лянських громад, на християнській моралі, або «загальнолюдські цінності», які перешкоджали б торжеству «російської ідеї», здатної виховати шовінізм та антисемітизм, прихований в народі.
Гласність, безумовно, пожвавила старі суперечки між ліберальними «за хідниками» та «слов'янофілами», що тепер іменуються «русофілами». Коли ж настав час кардинального перегляду всієї сукупності відносин між колиш німи союзними республіками, тобто, передусім, між Росією та «іншими», колишні ідейні розходження досить швидко перетворилися на політичну кон фронтацію.
«Зведення рахунків» між різними угрупованнями: «лібералами», що брали участь у минулому в офіційних структурах і розкололися на «обережних ре форматорів» та відкритих противників реформ; «русофілами», які також роз ділилися на «сталіністів» та «антисталіністів», - було ще найменшим злом гласності, яка набагато сильніше відчувалася у великих інтелектуальних центрах, ніж у маленьких провінційних містах. Як не без гумору писав один читач «Вогника» в липні 1988 р., «існує «гласність 1" в Москві, «гласність 2" у Києві, «гласність 3" в Черкасах і «гласність 4" в Миргороді або в Конотопі. Чи може така багатоступінчаста гласність вважатися гласністю?»
Проте, ось уже кілька років, як критика й гласність успішно завойову ють все нові сфери суспільного життя та засоби масової інформації (телеба чення й радіо), незважаючи на запеклу опозицію та серйозні перешкоди. Бі льше не залишилося заборонених тим, і газетні кіоски переповнені сотнями видань-одноденок, вільних від будь-якої цензури. Однак паралельно прогре сують і їх «видатки».
Поширення гласності посилило розгубленість та роз'єднаність розумів: що могли думати про соціальну справедливість трудящі, які заробляли 150 руб. па місяць, після перегляду фільму «'Заборонена зона», який у пайдрібпі-ших подробицях показав привілеї номенклатури, або думати про минуле своєї країни студенти, що стали свідками несподіваного зникнення екзамену з іс торії КПРС, який протягом десятиріч був найважливішим предметом, під тим приводом, що всі підручники повинні бути «осучаснені»?
Гласність підняла па новий рівень невдоволення існуючим порядком і заохотила найрізноманітніші форми протесту проти нього і в результаті по-літизацію та ідеологічну поляризацію все більш широких прошарків суспі льства, які відбувалися на фоні різкого погіршення умов життя та економіч ної кризи. Саме цей процес визначав соціально-політичну динаміку п'яти останніх років. Все більше невдоволення почало виникати в найрізноманіт ніших соціальних верствах: і в інтелігенції, і серед робітників. З 1986-1987 рр. гласність, яка виражалася в докладних описах одночасно привілеїв еліти та існуючих на межі з абсолютною убогістю представників «класу-гегемону», ростила почуття злості людини-трудівника проти номенклатури. Гласність і пропаганда реформ звільнили соціальні процеси, які почали трансформува ти розчинене в робітничому середовищі невдоволення на справжній, органі зований і структурований рух суспільного протесту па великий подив як уря ду, так і інтелігенції, яка довгий час вважала себе єдиною соціальною верст вою, здатною інспірувати суспільний опір владі. ї все ж найбільш приголом шуючі і, зрештою, найбільш небезпечні для горбачовського проекту перебудови вияви невдоволення виникли в націоналістичних рухах і у вогні міжна ціональних конфліктів.
У цих умовах нове керівництво повинне було розплатитися по боргах своїх попередників: за перекручення, пов'язані з «побудовою соціалізму в одній країні» і дискредитацією справжнього інтернаціоналізму; за сталінсь ку національну політику, гранично бюрократичну і репресивну: за брежнєв-ську «кадрову політику», яка намагалася знешкодити бомбу уповільненої дії національного питання, систематично спираючись на бюрократичні регіо нальні «мафії» і не бажаючи вирішувати жодної серйозної проблеми, пов'я заної з відносинами між різними республіками всередині Союзу. З початком демократизації і відновленням історичної правди напруження, нагромадже не за довгий час, розрядилося у відцентрових силах, які стрімко наростали. Так, річниця підписання радянсько-німецького пакту 1939 р. (що виявилася в центрі уваги друку уперше за багато років) стала приводом для масових маніфестацій 23 серпня 1987 р. в столицях трьох Прибалтійських республік. Ці виступи поклали початок процесу, який завершився пізніше проголошен ням незалежності цих республік.
Пов'язана з національними відносинами напруженість виникла майже у всіх республіках. Вона торкнулася найрізніших питань, від вимог визнання державного статусу національної мови (сформульованих спочатку в Приба лтійських республіках, потім на Україні, в Грузії, Молдавії, Вірменії, а, зреш тою, по мірі розширення та поглиблення руху, висуиепого і в інших респуб ліках: РРФСР, Білорусії, Азербайджані і мусульманських республіках Серед ньої Азії) до повернення на історичну батьківщину депортованих народів. Національні проблеми привели до загострення конфліктів між російськими «колонізаторами» та представниками «корінних» національностей (переду сім у Казахстані та в Прибалтиці) або між сусідніми національностями (гру зини й абхази, грузини й осетини, узбеки й таджики, вірмени й азербайджан ці і т.д.), які співіснували і мирно, і вороже по обидві сторони штучно прове дених центральною владою кордонів. Найбільш трагічних форм прийняв конфлікт між вірменами та азербайджанцями з приводу Нагорного Караба ху, який був приєднаний, незважаючи на вірменську більшість його населен ня в 1923 р. до Азербайджану. У лютому 1988 р. вірмени цієї автономної об ласті в складі Азербайджану офіційно зажадали возз'єднання з Вірменією. Через двозначну позицію союзного уряду та опір керівництва Азербайджа ну конфлікт загострився, а погром вірменів, учинений азербайджанцями в Сумгаїті, став прологом до справжньої війни між Вірменією та Азербайджа ном. Серйозність вірменської кризи полягала не тільки в конституційних питаннях, які вона зачіпала, але й у винятковому потенціалі самоорганізації маси. її наслідки були різноманітними: хвиля загальних страйків, що проко тилася протягом кількох місяців спочатку по Степанакерту, адміністративйому центру Нагорного Карабаху, потім по всій Вірменії; створення коміте тів сприяння й координації, які на рівних стали вести переговори з місцевою та центральною владою; грандіозні демонстрації, що збирали сотні тисяч людей. Вражаючі результати підтвердили уроки масових вибухів у різних країнах Східної Європи: велика частина місцевої влади встала на сторону маси, розділивши та підтримавши їх вимоги. На початку 1990 р., після того як Литва проголосила свою незалежність, а переговори про Нагорний Кара бах зайшли у глухий кут, стало очевидним, що центральна влада не в змозі використати економічні зв'язки у процесі радикального перегляду федерати вних відносин, що було єдиним способом попередити - або хоч би припини ти - розпад Радянського Союзу.
Лише через кілька років після перших скромних кроків: зміни в керівни цтві Союзу кінематографістів і публікації віршів «контрреволюціонера» Гу-мільова - гласність, висловлюючись у китайському стилі, «перевернула гори», її наслідки, які одні називають «досягненнями», а інші «гримасами», вже оче видні і яким ще належить проявитися, незліченні. Як і в 1905 або в 1917 р., звільнене слово породило справжню «революцію розумів». Однак при цьо му в тій діалектиці, яка визначала характер взаємозв'язку між поглибленням гласності і зростанням суспільної активності, «видатки» гласності мали тен денцію переважувати її «досягнення». У інтелігенції, яка більше всіх отрима ла від звільнення слова, швидко проявився феномен звикання; в 1990-1991 рр. журнали знайшли набагато менше передплатників, ніж в 1986-1987-рр. З ін шого боку, серед «простого народу» не переставало рости роздратування проти «говорунів», до яких прираховувалися як представники інтелігенції, так і політичні діячі. Гласність не поліпшила умови життя, які продовжували погіршуватися. Розповіді про здобутки (за кордоном або в колах процвітаю чої номенклатури) робили поневіряння ще більш нестерпними. «Ми пройш ли шлях, пояснював весною 199 і р. один із керівників робітничого руху Дон басу, від почуттів, викликаних трьомастами рублями місячної зарплати, до розуміння «вигоди» заробити за місяць десять доларів». Нарешті, народже ний гласністю плюралізм думок поставив фундаментальну проблему свого політичного вираження, тобто політичного плюралізму - неминучого завер шення політичних реформ, розпочатого новим керівництвом.
II ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ
В економічному плані підсумки семи останніх років представляються катастрофічними. Ситуація в народному господарстві постійно погіршува лася. Рівень життя радянських людей стрімко впав, міркування про економі чну реформу в очах населення з кожним днем все менше заслуговували на довіру. Починаючи з 1988-1989 рр. почало помітно скорочуватися сільськогосподарське виробництво, що негайно позначилося на продовольчому по стачанні. Показники приросту промислового виробництва не переставали знижуватися, досягши нульового рівня в 1989 р. і відмітивши десятивідсот-кове (за офіційними даними) скорочення в першому півріччі 1991 р. До літа 1991 р. посилилися інфляційні тенденції у зв'язку з дуже великим бюджетним дефіцитом, який перевищив вже в 1988-1989 рр. 100 млрд. руб. (11% ВНП); інфляція, офіційно оцінювана в 1990 р. приблизно в 10%, різко підскочила протягом 1991 р., досягши до його кінця 25% за тиждень. Одночасно відбу валося падіння курсу рубля: з 10 руб. за долар на початку 1991 р., до 110-120 в кінці.
Проте, в цих умовах була зроблена серія реформ і проведена величезна законотворча робота. Прийшовши до влади, Горбачов оточив себе групою економістів, соціологів, політологів, в перших рядах яких фігурували такі відомі вчені, як академіки Л.Абалкш, А.Аганбегян, Т.Заславська, проф. Ф.Бурлацький. Основні напрями передбачуваних реформ співпадали з про позиціями, сформульованими у «Новосибірській доповіді». Дуже швидко було досягнуто єдиної думки відносно необхідності розширення самостійності під приємств, які, як передбачалося, повинні були справлятися з проблемами, виходячи з принципів самооплатності та самофінансування. Значно зроста ли права трудових колективів підприємств і організацій. Нарешті, передба чалося заохочувати розгортання приватної ініціативи в тих сферах, де це уяв лялося «соціально виправданим», тобто насамперед у сільському господарс тві, у сфері іпдивідуально-трудової діяльності, у сфері послуг, об'єми яких абсолютно не відповідали попиту. Поступове відродження внутрішнього приватного сектора спричинило б відмову від монополії зовнішньої торгівлі (оскільки підприємства могли б налагоджувати прямі контакти з іноземни ми партнерами) і дало б можливість, нехай обмежену, відкрити радянський ринок іноземним інвестиціям і сприяти створенню спільних підприємств. Приватний сектор, іноземні капіталовкладення і, якщо брати ширше, більш глибока інтеграція у світовий ринок повинні були стати - в ідеалі - стимулом до розвитку і підвищення конкурентоспроможності радянських підприємств, що сприяло б здійсненню довгоочікуваної реформи економічної системи. За умов пожвавлення ринкових відносин підприємства повинні були б поліп шити своє фінансове становище, не забуваючи при цьому про спільні інтере си як в економічному плані, так і в соціальному.
1. Спроби реформ: розвиток самостійності підприємств
З початку перебудови розвиток реформи визначали дві основні тенден ції: розширення самостійності державних підприємств і розширення сфери діяльності приватного сектора. «Закон про державне підприємство» від ЗО червня 1987 р. (який набрав чинності для всіх підприємств з 1 січня 1989 р.) був покликаний забезпечити перехід на нові принципи: госпрозрахунок і са мофінансування. Якщо до 1990 р. план залишався основним стержнем, на вколо якого розверталася вся діяльність підприємства, то потім воно отри мало свободу самому планувати свою діяльність, засновуючись на запропо нованих, а не контрольних цифрах, нав'язаних відповідним міністерством, на контрактах, укладених зі своїми постачальниками і споживачами, па за мовленнях, переважно державних, на довгострокових економічних норма тивах і на обмеженому рівні централізованих інвестицій. Підприємство діс тало право встановлювати прямі «горизонтальні» зв'язки з іншими підпри ємствами, замість того щоб вдаватися до посередництва Держплану. Деяким категоріям підприємств було навіть дозволено вступати в прямий контакт з іноземними фірмами.
Насправді ж бюрократія центральних міністерств відразу стала обходи ти положення цього закону, оскільки не хотіла здавати свої позиції і відмов лятися від колишніх прерогатив. До того ж виконання цих положень із само го початку повинне було б супроводжуватися іншими радикальними захода ми (реформою ціноутворення, матеріального постачання і т.д.). У зв'язку з тим, що держава залишалася головним замовником у промисловості, вона майже повністю покривала держзамовленням виробничі потужності підпри ємств, залишаючи за ними дуже обмежені можливості для комерційної діяль ності. Держава також, крім пріоритету у визначенні номенклатури продук ції, що випускається, встановлювала ціни і ставку оподаткування. Центра льні міністерства продовжували знімати вершки з прибутків підприємств, знецінюючи, таким чином, їх «фінансову самостійність».
Встановлення економічних нормативів, утворення фондів оплати праці, фондів економічного стимулювання не тільки залишалися довільними, але часто наносили шкоди найбільш рентабельним підприємствам. Ще одним «вузьким місцем» виявилося постачання. Через відсутність оптової торгівлі підприємства так і не змогли вибирати собі постачальників, а останні у випа дку порушення договорів не несли за це відчутної відповідальності. Таким чином, сфера ринку виявилася обмеженою договорами між підприємствами, які укладалися після виконання держзамовлень, в той час як сфера централі зованого контролю, навпаки, розширилася завдяки перевірці «держприйман ням» якості виробленої продукції в момент її здачі (процедура, що застосову валася раніше тільки на військових підприємствах). Розширення державного контролю за якістю продукції на ділі привело, передусім, до фактичного ско рочення заробітків мільйонів робітників, оскільки виявлена повсюдно невід повідність виробів «стандартам якості» позбавила їх премій, що нараховува лися раніше. Від самого початку робітники відчували, що, незважаючи на галас, який чиниться навколо «фінансової самостійності» підприємств і на віть їх «самоврядування», всі рішення продовжували їм нав'язуватися бюро кратією без передачі підприємствам реальної можливості контролю. Зали шаючись під жорсткою опікою колишніх управлінських структур, підприєм ства як свого роду «компенсацією», як і раніше, продовжували користувати ся (незважаючи на без кінця проголошуваний принцип самофінансування) великими субсидіями, які тільки й дозволяли десяткам тисяч підприємств уникнути банкрутства і звільнення надлишкового персоналу (насамперед адміністративного). На думку М.Костакова, заступника директора Науко во-дослідного інституту Держплану, «тимчасове безробіття» (тобто період між втратою роботи і влаштуванням на іншу з перекваліфікацією) ризикує зачепити, якщо передбачити справжню раціоналізацію політики в області зайнятості, від 14 до 19 млн. чоловік протягом найближчих десяти років.
Реорганізація міністерств і деяких інших органів управління промисло вістю привела до скорочення протягом шести років біля 1 мли. службовців. Звичайно, велика частина «апаратників» влаштувалася в нових структурах (в тому числі у приватному секторі) завдяки системі зв'язків і навіть залучен ню капіталів громадських фондів.
Найбільш складною проблемою, зумовленою переходом до справжньої самостійності підприємств і ринкової економіки, виявилася проблема ціноу творення. При встановленні цін на основі собівартості продукції довелося б, зберігши дотації більш ніж на 70 млрд. руб., збільшити роздрібні ціни на то вари на 60 млрд. руб. У цій області давно назрілі й необхідні для продовжен ня розпочатих реформ кроки примусили себе чекані аж до весни 1991 р. За цією затримкою переховувалися численні причини: опозиція як регіональ ної, так і галузевої бюрократії, яка побоювалася, що реформа ціноутворення поставить під сумнів усю систему прибутків і привілеїв, створених грою на субсидіях, гарантованим збутом, маніпуляцією ціновими співвідношеннями, неодноразовими перепродажами, пов'язаними з дефіцитом і тіньовою еко номікою; боязнь керівників країни прийняти соціальну ціпу, яку кожний вва жав дуже високою, за послідовне визволення цін і перехід до ринкової еконо міки в обстановці загального дефіциту і відсутності владних і правових стру ктур, які б користувалися довірою та визначали обличчя правової держави.
2. Спроби реформ: розвиток приватної ініціативи
Другий напрям економічної реформи полягав у розширенні сфери діяль ності для приватної ініціативи. Прийнятим 19 листопада 1986 р. і доповне ним 26 травня 1988 р. законом приватна діяльність була легалізована більше між у 30 видах виробництва товарів та послуг. Бажаючі відкрити свою спра ву повинні були зареєструватися, а їх прибутки підлягали оподаткуванню (яке сягало 65%, поки цей дуже високий рівень не був знижений 26 травня 1988 р.). За даними весни 1991 р., більше 7 млн. громадян (5% активного на селення) були зайняті в кооперативному секторі, який бурхливо розвивався. Крім того, біля 1 млн. чоловік отримали патенти або реєстраційні дозволи на заняття індивідуальною трудовою діяльністю. Встановлення дуже висо ких цін (обід у кооперативному ресторані в Москві коштував приблизно в 10 разів дорожче, ніж у державному ресторані першої категорії) і розвиток по бічних видів діяльності (орієнтованих аж ніяк не на середнього - який відчу вав себе обдуреним - споживача, що постійно стикався з дефіцитом) привели до того, що приватний сектор, який виник протягом кількох місяців і без звертання, як правило, до банківських кредитів, став «відмивати» капітали тіньової економіки - за середніми оцінками, до 70-90 млрд. руб. на рік. При цьому приватний сектор охопив лише частину з приблизно 15 млн. чоловік, які, за радянськими джерелами, були більш або менш постійно зайняті у сфе рі тіньової економіки.
Незважаючи на заяви керівництва країни про підтримку, в роки перебу дови розвиток приватної ініціативи стикався із найрізноманітнішими труд нощами: офіційними, коли місцеві власті використовували весь свій талант, щоб обмежити діяльність кооперативів; виробничими, зумовленими загаль ним дефіцитом матеріальних ресурсів, що змушувало вдаватися до нелегаль них джерел. Нарешті, найбільш істотну роль грали ідеологічні установки та умонастрої у суспільстві. Як показували опитування громадської думки, ве лике число опитаних не приховували свою ворожість відносно розвитку ко операції. Якщо більшість радянських людей вітали розширення свобод у сфері політики та ідеології, то вони ж виявляли недовіру, коли мова заходила про свободу підприємництва (за винятком права обробляти свою дільницю зем лі, пов'язаного швидше з деяким містичним образом, ніж з ущемленням прав споживача). Для більшості громадян, які стикнулися з чотирма мережами розподілу і рівнями цін (державні, договірні, кооперативні і чорного ринку), економічна свобода з'явилася в образі падіння життєвого рівня. Десятиріччя пропаганди, направленої на викорінювання духу підприємництва і приват ної власності, а також труднощі, характерні для суспільства, яке відчуває постійну недостачу необхідного, в якому нормування споживання сусідствує з гарантованими державою цінами, сприяли розвитку у радянських людей страху перед ринком, властивого людям, економічно опікуваним; формуван ню мислення доіндустріального типу, коли споживач покладає на державу обов'язок захищати його від «спекулянтів», «хапуг» і «товстосумів» (і взага лі від усіх тих, хто «виділяється», - скільки народних приказок повчають: «сиди й не висовуйся») і гарантувати йому «справедливі» ціни.
Ці умонастрої частково пояснюють труднощі, з якими стикнувся уряд, намагаючись розширити сферу приватної ініціативи в сільському господарстві. Офіційно визнане в 1988 р. формулювання пропонувало «орендний до-і овір», згідно з яким одна або кілька сімей беруть землю в оренду на трива лий термін (до 50 років) і повністю розпоряджаються продукцією. До того ж у новому положенні про колгоспи, прийнятому в березні 1988 р., обумовлю валося, що площа індивідуальної дільниці і поголів'я худоби в особистому господарстві будуть встановлюватися колективом кожного колгоспу «в за лежності від участі його членів у загальній праці». Ці заходи на ділі принесли лише символічні результати. Колгоспи, що так і не отримали справжньої са мостійності, на яку вони могли б розраховувати з моменту їх основи, будучи «кооперативними» організаціями, так і залишилися під опікою районної вла ди, яка, як і раніше, планувала їх виробництво і постачання державі, визна чала норми площі особистих дільниць. Орендний рух не набув широкого поширення: в господарствах орендарів було до літа 1991 р. тільки 2% земель, від тих, що обробляються і 3% поголів'я худоби. Відродити одразу у селян дух підприємництва виявилося тим більше важко, що найактивніші з них пі шли з села (протягом двох останніх десятиріч міграція з села була дуже вели кою). Визнане, нарешті, право вільно орендувати землю не викликало енту зіазму селян, позбавлених сільськогосподарської техніки, як і всієї економіч ної інфраструктури, необхідної для падання продукції товарного вигляду та її реалізації. З іншого боку, місцеві власті з початку перебудови не перестава ли придушувати селянську ініціативу, як про це свідчить історія «архангель ського мужика», яка широко освітлювалася засобами масової інформації в кінці 1888 р. Селяни, які бажали працювати на умовах оренди, не могли отри мати землю на передбачені законом 50 років; частіше за все термін оренди не перевищував п'яти років, щонайбільше десяти. До того ж орендні договори могли бути розірвані владою в односторонньому порядку з повідомленням за два місяця. Вони малії силу тільки для особи, яка їх укладала і у разі її смерті не могли бути передані іншій особі. Зазначимо, нарешті, ворожість великої частини сільського населення до можливості появи «нових курку лів»,
Жодна із розпочатих в економіці реформ практично не дала позитивних результатів. З одного боку, тому, що, будучи продуктом політичного комп ромісу, воші не були досить радикальними - найбільш «хворобливі» в соціа льному плані заходи (реформа ціп, кредит і система постачання підприємств) були відстрочені; з іншого боку, вони були дуже радикальними, спричиняю чи одночасно опір населення, який відчував па собі, як погіршуються умови життя, і протидію на всіх рівнях бюрократичного апарату. Економічні рефо рми, як і гласність, представляли смертельну загрозу для всіх його привілеїв та зисків від існуючого положення. Нарешті, не можна забувати, що рефор ми намагалися змінити економіку, в якій протягом десятиріч були відсутні ринкові механізми і процвітала корупція. Ці обставини привели до непередбаченої реакції на зроблені керівництвом кроки: в державному секторі міцно запанувала мінова, бартерна економіка, а в приватному - свого роду «еконо міка казино», в рамках якої нові підприємці шукали негайної спекулятивної вигоди на шкоду розвитку з далеким прицілом виробництва товарів і по слуг. В умовах дуже нестабільної політичної ситуації мова йшла про отри мання максимального прибутку в найкоротші терміни, перш ніж у черговий раз будуть змінені правила гри. Куди виведе цей примітивний хижацький капіталізм? На це питання можливі будь-які відповіді. Якщо політична ситу ація стабілізується, і особливо якщо буде створена дійсно правова держава, цей «капіталізм казино» може послужити прологом до виробляючого капі талізму. Якщо ж ні, існує ризик, що він складе не більш ніж перехідний етап до паразитичної і корумпованої економіки, подібної до існуючих у країнах третього світу. Як виміряти шлях, який належить пройти, коли в країні від сутнє навіть урядове видання, що дозволяло б кожному в будь-який момент бути в курсі чинного законодавства!
III. ПОЛІТИЧНІ РЕФОРМИ
Політичні перетворення різко прискорилися починаючи з кінця 1990 р. (цей процес буде детально розглянутий в останній частині даного розділу). Вони зачепили до осені 1990 р. багато які рівні - те, що можна назвати «сти лем» політичного життя, найбільш дійових осіб, структури та інститути, вза ємовідносини між державою та громадянами, - вони були згодом обігнані ходом подій. Згідно з думкою одного із найближчих співробітників і натхнен ників М.Горбачова, О.Яковлева, розпочаті в процесі перебудови політичні та законодавчі перетворення повинні були зумовити радикальний поворот в російській історії. Протягом тисячі років Росія керувалася людьми, а не зако нами, і задачею перебудови було знищення колишнього порядку речей і за міна його іншим, дійсно заснованим на науковому розумінні суспільства. Іншими словами, мова йшла про те, щоб замінити тисячолітню модель дер жавної системи. Проте, бажання команди Горбачова зберегти при цьому політичну систему на чолі з КПРС і союз радянських республік в його коли шньому вигляді, заснованому на примушенні або нерозумінні національних спрямувань, обмежувало дієвість політичних реформ і прискорювало розпад системи.
Ми не будемо детально зупинятися на вражаючих змінах «стилю» по літичного життя, безпосередньо пов'язаних із розквітом гласності: короткі та безликі повідомлення про незмінно одностайні рішення Центрального Комітету і Політбюро поступилися місцем багатослівним і напруженим те левізійним трансляціям суперечливих дебатів на засіданнях нових парламен тів колишніх союзних республік - Верховних Рад і з'їздів народних депутатів.
1. Зміна дійових осіб
Після двох десятиріч непохитної стабільності і старіння партійних кад рів протягом п'яти останніх років сталося їх масове оновлення та омолоджу вання на всіх рівнях. «Чистка» Політбюро проходила поетапно, по мірі зміц нення влади нової правлячої групи; із Політбюро віддалялися (з одночасним усуненням з державних посад) найбільш консервативно настроєні діячі, по в'язані з брежнєвськими часами: Романов (липень 1985 р.), Тихонов (жов тень 1985 р.), Гришин (лютий 1986 р.), Кунаєв (січень 1987 р.), Алієв (жов тень 1987 р.), Громико, Соломенцев, Долгих (вересень 1988 р.). Одночасно Політбюро поповнювалося керівниками, що дотримувалися схожих (до ві домої міри) із Горбачовим поглядів і належали до його покоління: Шевард-надзе, Рижковим, Зайковим, Слюньковим, Яковлевим, Ніконовим. Медвє-дсвпм. У свою чергу ці керівники були в 1990-1991 рр. розметені вітром істо рії та замінені новим поколінням політиків, які були значно молодшими (35-40 років) і не мали ніякого відношення до партійного «сералю».
У Центральному Комітеті партії оновлення досягло небувалого для та кого короткого терміну розмаху - 85%. Навіть в період 1934-1939 рр. в роки масових чисток, воно становило 77%. Оновлення політичного апарату прой шло і в республіках, де зміна складу керівних працівників до кінця 1990 р. склала від 45 до 70%. Цей рух сильно позначився і на омолоджуванні облас них кадрів. Радикальні зміни, спочатку (1985-1987 рр.) повільні, потім все більш і більш стрімкі, спричинили серйозний опір місцевої партократії; в центральних органах консервативний табір після відходу старої «брежнєв-ської» гвардії очолив член Політбюро ЦК КПРС Є.Лігачов. Опозиція центру апелювала головним чином до ідеологічних доводів, систематизованих у виступі Апдрєєвої, яка знаходилася «на передовій» консервативного фрон ту. На периферії протидія «питомих князів» пояснювалася нападками па при вілеї і загрозою з боку гласності. Чим далі від Москви, тим більшу вони збе рігали владу, спираючись на відданих їм політичних, господарських і радян ських керівників. їх вплив навіть ріс - в тій мірі, в якій слабшала центральна влада (особливо в останні роки, відмічені безсиллям усіх існуючих держав них структур, що викликало асоціації з процесом, який відбувався в 1917 р.).
2. Цілі та етапи політичної реформи (1985-1990)
Як би не визначався процес оновлення політичних структур - «демокра тичний централізм» або «бюрократична колонізація», - він не був пі дійсно радикальним, ні достовірно демократичним. Проте, опір перебудові виявив ся досить серйозним для того, щоб примусити владу всі упити па шлях ради кальної політичної реформи з метою оживити інститути, які партія позбави ла їх функцій, - Ради і громадські організації (Горбачов визнав, що вони «виявилися за бортом»). На думку Генерального секретаря ЦК КПРС, було не обхідно повністю відновити роль Рад як органів соціалістичної влади і пове рнути громадським організаціям їх первинне значення. Це можна було розу міти двояко: кажучи про «споконвічні функції», Горбачов звертався до пер ших років радянського режиму, «золотого віку» ленінізму. Однак саме ці «спо конвічні функції» Рад, заводських і фабричних комітетів, профспілок, які грали найважливішу роль в лютому - жовтні 1917 р., були привласнені парті єю. Яке ж місце відводилося в горбачовському проекті реальній незалежнос ті профспілок, справжньому плюралізму?
Другою метою реформи був перерозподіл влади, але при збереженні ве дучої ролі партії. Саме з цією метою були організовані вибори з участю вели кого числа конкуруючих між собою кандидатів, з розрахунком тим самим повернути законність партійному керівництву, зганьбленому сталінізмом і «брежнєвським застоєм», і перетворити партію на силу, здатну виступати з пропозиціями перетворень і проводити їх в життя.
Реформа почалася з різного роду політичних та організаційних заходів, прийнятих на пленумі ЦК партії в січні 1987 р.: альтернативні вибори; таєм не голосування при обранні відповідальних партійних працівників; вибори кандидатів на самому підприємстві; введення нових форм і механізмів участі трудящих в управлінні підприємствами. Практичні результати цих заходів залишалися дуже скромними аж до весни 1989 р. Так, під час місцевих вибо рів 21 червня 1987 р. альтернативні кандидатури були представлені тільки у 0,4% виборчих округів; всі вони, по суті, пройшли попередній відбір у пар тійних інстанціях. Місцеві власті, за рідким винятком, поводилися відносно нововведень пасивно або влаштовували обструкцію; що ж до «маси», то вона виявила глибокий скептицизм.
Висунення XIX партійною конференцією (28 червня - 1 липня 1988 р.) важливого проекту конституційної реформи (прийнятого Верховною Радою СРСР в жовтні 1988 р.) стало другим етапом політичних перетворень, який нове керівництво розглядало як вирішальний.
Ця реформа, зрештою, привела до встановлення дворівневої представ ницької системи - З'їзд народних депутатів СРСР і Верховну Раду СРСР, об рану з депутатів з'їзду, і заснування поста президента СРСР, наділеного ши рокими повноваженнями.
Колишня Верховна Рада, псевдопарламент - декорація, позбавлена якої-пебудь влади, орган, який реєстрував партійні та урядові рішення, - був замі нений новою Верховною Радою, постійним органом, який нараховував 544 члени, обраних таємним голосуванням на з'їзді народних депутатів, що скла дався з 2250 депутатів із п'ятирічним терміном повноважень. З них 1500 де путатів обиралися населенням країни і 750 партією, профспілками та гро мадськими організаціями. У функції з'їзду входило проведення конституційних, політичних, соціальних та економічних реформ, а також обрання, нарі вні з Верховною Радою СРСР, президента країни, який керував зовнішньою політикою та обороною, призначав прем'єр-міністра і т.д.
Пропонуючи таку систему, автори реформи хотіли відкрити двері з'їзду найбільш рішучим прихильникам перебудови, намагаючись уникнути неспо діванок на виборах в округах. З іншого боку, встановивши сильну президе нтську владу в особі Генерального секретаря ЦК КПРС, законність якої від тепер залежала - хоч би непрямо - від народного волевиявлення, вони нама галися захистити його від підступів апарату. Для Горбачова, обраного 15 березня 1990 р. союзним з'їздом народних депутатів президентом СРСР, цей аспект реформи був вирішальним, оскільки дозволяв йому долати протидію, яку чинило Політбюро ЦК КПРС, де засідали ного колеги, що далеко не завжди розділяли політику генсека.
Конституційна реформа викликала критику як консерваторів, так і ра дикалів, прихильників перебудови, яких очолив Б.Єльцин. Для радикалів реформа була неповноцінною, оскільки запропонована система не була ні прямою, ні рівною і до того ж зосереджувала надто багато влади в руках президента - Генерального секретаря ЦК КПРС. Крім цього, виборчий за кон внаслідок своєї нечіткості залишав широкі можливості для різних мані пуляцій, що й довів хід виборчої кампанії в березні 1989 р. Проте, якщо апа рату і вдалося в багатьох випадках зберегти свої позиції, то використані при цьому методи, викриті рядом засобів масової інформації, сприяли приско ренню політизації радянських людей. На відміну від Горбачова Єльцин зу мів використати до своєї вигоди цю нову ситуацію і рішуче пішов демокра тичним шляхом. Обраний на загальних виборах, президент Росії зміг переве ршити відносно легітимності президента СРСР, який отримав свій пост із рук парламентаріїв, які в значній частині домоглися свого положення за до помогою політичних маніпуляцій. Загалом вибори народних депутатів в бе резні 1989 р. і потім навесні 1990 р. означали величезний розрив з політич ною практикою, встановленою після 1917 р.
Всі ці зміни відбувалися в атмосфері демократизації громадського жит тя, чому сприяли підготовка і прийняття законів з метою заснування «право вої держави» і розквіт численних «неформальних об'єднань».
3. Правова держава і політичний плюралізм
У резолюціях XIX партійної конференції було визнано, що радянське право служило не суспільству, а державі, являючись тим інструментом, який дозволяв державі проводити свою політику та захищати всемогутність його адміністрації. Прагнення подолати спадщину сталінізму, гарантувати права громадян, бажання гідно й цивілізовано виглядати в очах всього світу можна вважати першою підставою переходу до побудови правової держави. Дру гою стала необхідність створення правової бази для економічних реформ. Нове керівництво країни засудило «адміністративно-командний стиль», під давши критиці надмірну владу адміністративних органів, які постійно втор галися в діяльність підприємств, ігноруючи при цьому закони.
Нарешті, сама політика демократизації, яка привела до виникнення чи сленних неформальних об'єднань, перетворила багатотисячні мітинги та де монстрації на звичайне явище, зажадала розробки і прийняття відповідних юридичних положень і процедур. У зв'язку з цим в 1988-1990 рр. було прийн ято ряд законів та указів, розпочато підготовку інших.
Серед найбільш важливих були: закон про право громадян на судове оскарження неправомірних рішень адміністрації; постанова про періодичні переатестації фахівців; закон про державну безпеку; закон про пресу та засо би масової інформації; закон про громадські організації; закон про в'їзд і виїзд з СРСР. Було розпочато перегляд Основ карного законодавства (зок рема, відмінені статті про «антирадянську пропаганду» і т.п.), законодавст ва відносно релігії і т.д.
Лібералізація політичного клімату прискорила й перевела на новий рі вень процеси розвитку та об'єднання десятків тисяч «неформальних» груп і організацій. Хоча далеко не всі з них включилися в політичну діяльність, починаючи з 1988 р. число груп, які вважали себе «політичними», продовжу вало рости. Багато хто з них об'єднувався в союзи, асоціації або народні фронти - прообрази політичних партій. Найбільшою активністю із самого початку відрізнялися Комітет Карабаху, народні фронти Литви, Латвії та Естонії, Демократичний союз у Москві та в Ленінграді, очолені колишніми дисидентами, які прагнули, передусім відновлення справжнього плюраліз му, товариство «Пам'ять», яке об'єднало русофілів, ультранаціоналістів та антисемітів. В основі створення неформальних об'єднань не завжди лежала чітка політична програма, часом вони виникали в процесі розв'язання прак тичних проблем, пов'язаних із повсякденним життям (особливо екологічних).
Перший комітет суспільного самоврядування був створений у московсь кому мікрорайоні Братеєво, відомому своїм важким екологічним станови щем (відповідно організаторами комітету були місцеві неформальні екологі чні групи). Після створення комітет провів ряд заходів, направлених на за хист здоров'я населення, організацію культурного життя, розв'язання соціа-льпо-побутових проблем у районі. Поява тисяч незалежних «зборів трудо вих колективів», «рад підприємств» і навіть легальних «страйкових коміте тів», які, перевищуючи в деяких випадках надані новим законом про держа вне підприємство права, також стали «мікроцентрами» влади, свідчила про тиху революцію, завершенням якої стало скасування або відсторонення від реальної влади колишніх профспілкових та політичних структур. Цей процеє примушував згадати про події, що відбувалися в 1917 р: утворення «сузі р'я» автономних центрів влади, що з кожним днем робило все більш очевид ною слабкість традиційних політичних інститутів.
Виявлена в масі воля до розкріпачення соціального життя, велика кіль кість комітетів, організацій, груп, народних фронтів, які народилися у вогні нонконформізму, жарини якого тліли у період «застою», все більш явно вка зували на обмеженість та суперечність часткової, спотвореної демократиза ції. Неповноцінність останньої найбільш яскраво виражалася в прагненні до збереження однопартійної політичної системи, монополії КПРС на аналіз загальнополітичних проблем і розробку стратегічних концепцій. Але що ж залишалося «відродженим» Радам?
Починаючи з літа 1990 р. перехід до багатопартійності став питанням, яке вимагало негайного вирішення Розумінню цього у величезній мірі спри яла весняна перемога Єльцина та його вихід з партії в липні на останньому, XXVIII з'їзді КПРС . Цей демарш Єльцина був з повним правом витлумаче ний як перший крок до конституювання нової масової партії.
4. «Нове мислення» і поворот у зовнішній політиці
Особливо значні зміни в країні сталися в області зовнішньої політики. Вони супроводжувалися послідовною і всеосяжною критикою колишніх під ходів. «Критичний аналіз минулого показав, - можна прочитати в тезах, при йнятих XIX партійною конференцією, - що й на пашу зовнішню політику наклали відбиток догматизм, суб'єктивістський підхід. Було допущене її від ставання від фундаментальних змін у світі, не в повній мірі реалізовувалися нові можливості для зниження напруженості та більшого взаєморозуміння між народами. Домагаючись військово-стратегічного паритету, в минулому не завжди використовували можливість забезпечити безпеку держави полі тичними засобами і в результаті дали втягнути себе в гонку озброєнь, що не могло не позначитися на соціально-економічному розвитку країни і на її між народному становищі».
Цей крутий поворот (згідно М.Татю, «мова тут йде вже про фундамен тальний перегляд концепцій, які визначали обличчя радянської зовнішньої політики») отримав ґрунтовне «теоретичне» обґрунтування, назване «новим мисленням», зусиллями ідеологів перебудови і самим Горбачовим у його книзі «Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу», яка вийш ла в 1987 р.
Журнал «Комуніст» в № 7 за 1988 р. опублікував тези для обговорення, озаглавлені «Соціальний прогрес у сучасному світі», суть яких полягала в наступному. Три «світи» людської цивілізації - капіталістичний, соціалістич ний і третій світ - сьогодні знаходяться у глибокій взаємозалежності. Вони належать єдиному світу, в якому вже неможливо досягти переваги військо вими засобами. У рівній мірі віджила своє і практика оцінки міжнародних подій виключно через призму конфронтації між Сходом та Заходом. Ідеоло гія повинна підкоритися реальним умовам, в яких існує світова спільнота. У розв'язанні специфічних проблем, пов'язаних з протистоянням окремих кра їн та регіонів, потрібно виходити з глобальних тенденцій і залежностей. Пе ред обличчям нових задач демаркаційна лінія між силами прогресу і силами реакції більше не співпадає, в широкому розумінні, з кордонами, що істори чно склалися між країнами та блоками, і навіть між класами та партіями.
Ці малопереконливі імпровізації («рішуча ревізія марксистської теорії імперіалізму», за Е.Манделем) не могли приховати подвійну, прямо пов'яза ну з перебудовою економіки мету, поставлену перед зовнішньою політикою.
Насамперед .мова йшла про скорочення витрат на гонку озброєнь, які стали непосильними для Радянського Союзу. Друга мета «мирного співісну вання» нового типу полягала в отриманні від Заходу солідних кредитів, осо бливо важливих для забезпечення продовження імпорту зерна (біля 40 млн. т зерна в 1988 р. і 60 млн. т - в наступному), і в той же час масованого постачан ня сучасної техніки і технології.
Оновлення радянської зовнішньої політики передбачало, передусім, усу нення зі своєї посади всесильного (і непохитного) міністра закордонних справ Громико, який протягом кількох десятиріч очолював міжнародну політику Радянського Союзу. Він був призначений на почесний пост голови Президії Верховної Ради СРСР, на якому пробув до 1989 р. Пост міністра закордон них справ зайняв наближений до М.Горбачова Е.Шеварднадзе, член Політ-бюро з 1985 р., який був першим секретарем ЦК Компартії Грузії, зробив успішну кар'єру в умовах кавказького політичного життя і вже цим був під готовлений до дипломатичної роботи. Усунення А.Громико спричинило масове оновлення керівництва Міністерства іноземних справ: було замінено десять із дванадцяти заступників міністра: з 1988 р. другою особою у зовніш ній політиці став О.Яковлев, який завідував міжнародними питаннями в ЦК КПРС. Теоретики-ідеологи поступилися місцем більш схильним до прагма тизму «експертам» з різних академічних інститутів, таких, як Інститут США і Канади (керований іншим впливовим радником М.Горбачова Г.Арбатовим) та Інститут світової економіки і міжнародних відносин.
Однак не хто інший, як сам Горбачов, протягом всіх цих років виступав у ролі головного ініціатора і «патрона» нового політичного курсу. За кілька років він завоював величезний особистий авторитет на міжнародній арені, як на зустрічах «у верхах» з керівниками іноземних держав, так і під час прес-конференцій, які дозволили йому виявити свій безперечний талант спілку вання і здатності представляти новий вигляд Радянського Союзу.
Разом із своїми соратниками Горбачов визначив три основних напрями ціяльності: пом'якшення напруженості між Сходом та Заходом за допомо гою переговорів із Сполученими Штатами про роззброєння; урегулювання регіональних конфліктів (починаючи з Афганістану); визнання існуючого снігового порядку і розширення економічних зв'язків з усіма державами, не піддаючи більше переваги державам марксистсько-ленінської орієнтації (до і'оіо ж дуже нечисленним).
Після ряду зустрічей «у верхах» між Горбачовим та Рейганом (Женева, пистопад 1985 р., Рейк'явік, жовтень 1986 р., Вашингтон, грудень 1987 р.) радянська та американська сторони підписали 8 грудня 1987 р. угоду про знищення ядерних ракет середньої та меншої дальності, поклавши, таким чином, кінець періоду конфронтації. Радянська сторона взяла на себе зобо в'язання демонтувати й знищити протягом трьох років 1752 ракети, амери канська - 869. Ця угода була доповнена шістьма місяцями пізніше встанов ленням детальної системи взаємного контролю. Уперше була досягнута уго да, яка передбачала реальний процес роззброєння, а не тільки обмеження майбутнього озброєння, як це було у випадку з договором ОСО в 70-і рр.
Нове керівництво пішло також на припинення радянської інтервенції в Афганістані. Ця війна на чужій землі, яка коштувала СРСР більше 13 тис. убитих і 37 тис. поранених, була, якщо судити хоч би за реакцією латвійської молоді (фільм ГІоднієкса «Чи легко бути молодим?»), такою ж непопуляр ною в СРСР. як війна у В'єтнамі для американців. Процес урегулювання та виведення військ проходив у кілька етапів: у травні 1986 р. пішов у відставку Б.Кармаль, афганський комуністичний лідер, який «звернувся за допомогою» до Радянського Союзу в грудні 1979 р.; в лютому 1988 р. Горбачов оголосив про виведення, яке почалося 15 травня 1988 р. і було закінчене дев'ятьма мі сяцями пізніше,
Виведення радянських військ з Афганістану зробило можливим понов лення діалогу між СРСР та Китаєм, для якого припинення радянського вій ськового втручання було однією з трьох умов нормалізації відносин із своїм сусідом. Дві інші умови стосувалися скорочення чисельності радянських військ па кордоні між СРСР та КНР і відходу підтримуваних Радянським Союзом в'єтнамців із Камбоджі.
У промові, вимовленій 28 липня 1986 р. у Владивостоці. Горбачов ви словив побажання істотно поліпшити відносини, особливо економічні, між Радянським Союзом та Китаєм, підтвердивши, що перешкоди нормалізації цих відносин (Афганістан і прикордонне питання) скоро будуть усунені. Ра дянсько-китайське зближення було підкріплене візитом Горбачова у Пекін в травні 1989 р. Як справжній «символ демократії», Генеральний секретар ЦК КПРС був відповідно зустрінутий опозицією, яка саме в той момент виража ла свою незгоду з режимом, захопивши площу Тяньан-минь. Стримана реакція Радянського Союзу на репресії, що відбулися через кілька днів після візи ту Горбачова, ясно показала, що радянські керівники не збираються в ім'я прав людини заморожувати процес нормалізації радянсько-китайських від носин.
Радянське керівництво перейшло до політики заспокоєння в районах «регіональних конфліктів» - як в Південній Африці, так і в Персидській зато ці, в Південно-Східній Азії і в Центральній Америці радянська сторона до тримувалася миротворчої політики. У 1989 р. серйозні зміни сталися в соціа льно-політичній і територіальній ситуації в Європі, вперше перетворивши її післявоєнне обличчя. Не може бути сумнівів, що широкий визвольний рух не розвернувся б з такою силою і з такою глибиною, якби імпульс до змін не походив з Москви. Згода, надана радянським урядом у липні і990 р. на об' єднання Німеччини, як і його позиція відносно кризи в Персидській затоці, стали безперечними свідоцтвами його дійсно нового підходу до міжнарод них реалій.
До осені 1990 р. вже було очевидно, що після п'яти з половиною років перебудови Радянський Союз увійшов у нову стадію своєї історії і з точки зору внутрішньої політики, і в розвитку відносин з усім світом. Сталася спра вжня революція розумів, яка унеможливила повернення до колишнього ста ну. Проте -1 це було грізною небезпекою для майбутнього зробленого Гор бачовим і його командою експерименту по модернізації країни - не була ви рішена жодна з трьох ключових проблем, що постали після 1985 р.:
проблема політичного плюралізму, органічної складової частини вся кого процесу демократизації;
проблема створення ринкової економіки. Звичайно, 20 липня 1990 р. основні положення прийнятої російським урядом програми, яка отримала назву «Мандат довіри на 500 днів» і яка передбачала приватизацію держав ної власності та звільнення цін, були обнародувані в пресі. Цей «план Єльци на» був представлений як програма, альтернативна більш обережному пла ну, підготованому для усього Радянського Союзу головою РМ СРСР Рижко вим. «План Єльцина» повинен був реалізовуватися в чотири етапи: в перші сто днів були б гарантовані права власності на землю та засоби виробницт ва, за цей час були б оцінені виробничі можливості, золотий запас, вартість нерухомості та розміри боргу. На останньому етапі передбачалася відміна централізованого ціноутворення, що супроводжувалося б певний час силь ним падінням виробництва та закриттям численних низькорентабельних підприємств. Як би там не було, ця програма виявилася мертвонародженою;
проблема федеративного договору. 24 липня 1990 р. пресі був представ лений первинний проект нового союзного договору, який передбачалося восени подати на обговорення повноважним делегаціям республік. Тісно пов'язаний з переходом до ринкової економіки, новий федеративний договір повинен був розширити права республік, передусім, замінивши існуючі центральні структури та вертикальні зв'язки прямими відносинами горизон тального типу між республіками без посередництва центру. Але й тут подіям було призначено випередити законодавців.
5. Розпад Радянського Союзу (осінь 1990 - зима 1991)
Три названі вище проблеми панували в політичних дебатах останнього року існування Радянського Союзу. Саме вони послужили каталізатором політичної кризи, яка в грудні 1991 р. привела до розпаду СРСР і відставки Горбачова.
З точки зору політичного аналізу рік з осені 1990 до зими 1991 р. ділить ся на три частини:
період до підписання 23 квітня 1991 р. Горбачовим, який представляв союзний центр, та керівниками дев'яти республік (Росія, Україна, Білорусія, Казахстан, Узбекистан, Туркменія, Киргизія, Таджикистан, Азербайджан) документа, відомого як «Заява 9+1», в якій декларувалися принципи нового союзного договору. Досягнута принципова згода була найважливішою умо вою і ірипинення конфлікту, все більш гострого, між головою Верховної Ради Росії Б.Єльциним, безперечним лідером у таборі прихильників рішучого про довження реформ, і президентом СРСР М.Горбачовим, який намагався збе регти крихку рівновагу між реформаторами та консерваторами і відстояти інтереси центру перед обличчям зростаючих вимог з боку республік, які до магалися самостійності, суверенітету і навіть повної незалежності. На фоні цього протистояння між парламентами Росії та Союзу розвернулася справж ня «війна законів», яка паралізувала всяку конструктивну діяльність і з кож ним днем посилювала економічну кризу, неефективність органів управління, особливо на місцях, що загострювало все більш очевидний «вакуум влади»;
період з кіпця квітня 1991 р., відмічений свого роду «перемир'ям» у від носинах Єльцина та Горбачова, взаємно стурбованих падінням авторитету якої б то не було державної влади. Горбачов повіз більш тонку політичну гру, переставши систематично вдаватися, як це виявилося під час січневих подій в Вільнюсі, до використання консервативних сил для створення «про тиваги» Єльцину. Тим часом політичне та економічне становище з країні настільки погіршилося, що в серпні стала можливою спроба консервативних сил здійснити державний переворот;
період після невдачі путчу 19-21 серпня І99І р., коли поразка, нанесена табору консерваторів, катастрофічно прискорила розпад Союзу, привела до скасування колишніх державних структур, включаючи КДБ, припинення діяльності подальшої заборони КПРС. Менше ніж за чотири місяці на місці колишнього СРСР виникло нове і дуже нестійке геополітичне утворення: Співдружність Незалежних Держав (СНД).
Переходячи до більш ґрунтовного розгляду цих періодів, нагадаємо, що перший відкритий конфлікт між прихильниками Горбачова та Єльцина ви бухнув у жовтні 1990 р. під час обговорення альтернативних проектів еконо мічної реформи. 11 жовтня, виступаючи на пленумі ЦК КПРС, Горбачов висловився на підтримку варіанту, представленого головою Ради Міністрів СРСР Рижковим. Цей план, який передбачав, зрештою, перехід до «справж ніх» цін, звільнення заробітної плати, підвищення самостійності підприємств, соціальний захист безробітних, появу яких неминуче повніша була виклика ти його реалізація (до 2 млн. офіційно визнаних восени 1990 р. протягом року мало додатися ще 10 млн. чоловік), відразу ж зазнав критики з боку авторів конкуруючого проекту, відомого як «Програма 500 днів», який отримав під тримку Єльцина і більшості російських парламентаріїв. Г.Явлінський, засту пник голови Радміну РРФСР, і потім Б.Єльцин 17 жовтня виступили в росій ському парламенті проти «повернення до адміністративно-командної систе ми». «Програма 500 днів», схвалена народними депутатами РРФСР кілько ма тижнями раніше, заявив Єльцин, торпедована вже першими заходами, зробленими відповідно до президентського плану. Взаємовиключаючий ха рактер двох програм не викликав сумнівів. 1 листопада Єльцин закликав російський парламент проголосувати за закон, який би гарантував економі чні основи суверенітету РРФСР передачею в російську власність природних ресурсів, що знаходяться на її території. Незважаючи на докладні пояснення Горбачова, підтриманого академіками Абалкіним та Аганбегяном, що інте грація ринку на союзному рівні за допомогою міжреспубліканської коопера ції, контрольованої центром, дозволяє сумістити «здорову конкуренцію» ре спублік з їх найширшою економічною самостійністю, прихильники Єльцина відмовилися від будь-якого компромісу, переконані у швидкій невдачі пре зидентського плану.
Листопад був відмічений посиленням позицій політичних протагоністів. 14 листопада «Московські новини» опублікували адресований Горбачову «відкритий лист» визнаних прихильників перебудови під назвою «Країна втомилася чекати!». «Влада не може або не хоче лікувати хворе суспільство», - говорилася в ньому. «Пане Президент, - резюмували автори «відкритого листа», - або підтвердьте свою здібність до рішучих дій, або йдіть у відстав ку». Реакцією консерваторів був перехід у наступ. 28 листопада міністр обо рони Язов, зажадавши «відновити порядок у країні та забезпечити прове дення призову в армію», обрушився на «паціонал-екстремістів», а 12 грудня голова КДБ Крючков у телевізійному виступі пов'язав останніх з деякими радикальними течіями, «що матеріально та ідеологічно підтримуються іно земними спецслужбами». 4 грудня Горбачов зробив важливу поступку консерваторам, відправивши у відставку з посади міністра внутрішніх справ прихильника реформ В.Бакатіна і призначивши на цю посаду Б.Путо, а його першим заступником генерала Б.Громова. Перед новим керівництвом МВС була поставлена задача розгорнути боротьбу з організованою злочинністю, а також проти націоналістичних і відцентрових тенденцій. Кількома тижня ми пізніше Горбачов перекопав народних депутатів СРСР, що зібралися на свій четвертий з'їзд, обрати віце-президентом країни Г.Янаєва. Цьому сіро му апаратнику і консерватору була віддана перевага перед іншою кандида турою на цей пост - блискучим Е.Шеварднадзе. Міністр закордонних справ із скандалом пішов у відставку 21 грудня, заявивши з трибуни з'їзду про за грозу реакційного перевороту і встановлення диктатури. Незважаючи на пристрасні виступи реформаторів за надання справжньої самостійності рес публікам, більшість з'їзду проголосувала за збереження СРСР. Таким чином, в останні дні 1990 р. співвідношення сил, здавалося, різко змінилося на ко ристь консерваторів.
Насправді ж ніколи суперечність між президентськими указами та діяль ністю місцевої влади не була такою великою. Протягом усієї осені відбувало ся посилення відцентрових тенденцій. II з'їзд Українського Руху, який відбу вся наприкінці жовтня, проголосив «боротьбу за незалежність України та ненасильне відновлення незалежної і демократичної республіки». У Грузії після перемоги на виборах націоналістів із руху «Вільна Грузія» республі канський парламент під головуванням З.Гамсахурдії схвалив програму, яка передбачала «перехід до суверенної і повністю незалежної Грузії». У Нагар ному Карабасі продовжувалася ескалація збройного конфлікту між вірмен ськими формуваннями та підрозділами азербайджанської міліції, яка підтри мувалася спеціальними частинами Радянської Армії. Як і раніше, зберігала ся сильна напруженість у Прибалтиці, яку не зняли переговори між предста вниками Союзу і литовськими керівниками про поетапний перехід до неза лежності, що пройшли 4 жовтня в Москві.
23 листопада республікам був представлений черговий варіант проекту нового союзного договору. У його обговоренні взяли участь усі республіки, за винятком Прибалтійських та Грузії. Хоча з проекту зникли згадки про соціалізм та «Союз Радянських Соціалістичних Республік» поступився міс цем «Союзу Радянських Суверенних республік», вплив центра відчувався в кожній статті і цього варіанту договору. Разом з тим вже під час подання цей проект належав минулому: трьома днями раніше, 20 листопада, було укладе но двосторонню угоду між Росією та Україною, за якою дві республіки ви знали суверенітет одна одної та необхідність економічної співпраці без учас ті центру на основі рівності та взаємної вигоди. Ще через два дні аналогіч ний договір був підписаний між Росією та Казахстаном. Цими угодами, заявив Б.Єльцин, створюється модель нового Союзу і стержень, навколо якого він буде утворений.
На початку січня 1991 р., після рішення Міністерства оборони СРСР ви користати війська для проведення в Литві та Латвії призову молоді в армію, напруженість в цих республіках різко зросла. 12 січня в ході операції Радян ської Армії по захопленню будівлі литовського телебачення у Вільнюсі було вбито 16 чоловік. Ця акція, яку з ентузіазмом зустрів литовський Комітет національного порятунку, створений із противників незалежності республі ки, військових, консерваторів, і частини преси (що давно розділилася на два табори), привела до остаточного розколу інтелігенції, яка до цього в своїй більшості підтримувала Горбачова. 16 січня «Московські новини» вийшли в траурній рамці і з недвозначною «шапкою» на першій смузі: «Злочин режи му, який не хоче сходити зі сцени».
Події у Вільнюсі, повторені через кілька днів у Ризі, різко загострили конфлікт між реформаторами та консерваторами. 22 січня Б.Єльцин рішуче засудив застосування сили в Прибалтійських республіках. 26 січня союзний уряд оголосив про введення з 1 лютого спільного патрулювання міліцією та військовими вулиць великих міст під приводом посилення боротьби із зрос танням злочинності. Гуркіт чобіт роздався в атмосфері, і без того гранично напруженій після подій у Прибалтиці і «сюрпризу», піднесеного населенню урядом, який оголосив 24 січня 1991 р. про вилучення із обігу купюр номіна лом у п'ятдесят та сто рублів. Ця міра, яка викликала загальну паніку та сто впотворіння перед ощадними касами (для обміну банкнот населенню було надано усього три дні), повинна була, зі слів прем'єр-міністра В.Павлова, «завдати смертельного удару по тіньовій економіці». Насправді ж держава вилучила лише біля п'яти відсотків тієї суми, яку вона сподівалася вивести із обігу, щоб оздоровити внутрішній ринок. Негайним і, по суті, єдиним відчу тним результатом цієї операції стали обурення і зростання невдоволення на селення, замученого посеред зими нескінченними труднощами із постачан ням продуктів.
Пленум ЦК КПРС, що проходив па початку лютого, підтвердив рішу чість консервативних сил взяти реванш. Учасники пленуму звернулися до громадян країни із патетичним закликом «виступити проти антикомуністи чної істерії, яка розпалюється ворогами перебудови». Горбачов заздалегідь відмовився визнати результати підготовленого у Литві референдуму з пи тання про незалежність, оголосивши його антиконституційним (10 лютого більше 90% жителів Литви, які брали участь у референдумі, висловилися за незалежну і демократичну республіку). 21 лютого, у розпал демонстрацій та контрдемонстрацій, що захлеснули Москву, Ленінград та інші великі міста, Єльцин у виступі по телебаченню зажадав виходу Горбачова у відставку і розпуску Верховної Ради СРСР. У відповідь Горбачов звинуватив «так званих демократів» у «прагненні дестабілізувати країну» напередодні загально союзного референдуму з питання про збереження СРСР, призначеного на 17 березня. Подальші тижні були відмічені все більш запеклим протиборством між російськими реформаторами, які, отримавши в своє розпорядження те левізійний канал, з новою енергією повели боротьбу за негайну відставку Горбачова, розпуск союзного парламенту, передачу влади «Раді Федерації», яку б склали перші особи республік, за визнання референдуму 17 березня про стою формальністю, що не має реального значення, і консерваторами всього Союзу, які наполягали на фундаментальній важливості цієї «наради з наро дом», який однозначно, на їх думку, висловився за збереження цілісності Ра дянської Батьківщини. Вимоги реформаторів отримали могутню підтримку з боку ведучих організацій незалежного робітничого руху, літніх страйків, що виникли під час 1989 р. передусім у вугільних басейнах Донбасу, Кузбасу і Воркути. У 1991 р. шахтарі розпочали страйк 1 березня, вимагаючи тепер вже не тільки збільшення заробітної плати у зв'язку з оголошеним підвищен ням після 2 квітня роздрібних цін, але й відставки Горбачова, розпуску Вер ховної Ради СРСР, націоналізації майна КПРС, реальної багатопартійності, департизації підприємств та організацій. По суті, процес департизації йшов уже з осені, коли на сотнях підприємств робітники та страйкові комітети усу нули від справ парткоми та офіційні профспілкові органи і зайняли їх примі щення. Знову, як в 1917 р., стала очевидною недієздатність офіційних струк тур, у повній мірі проявився «вакуум влади» - передусім на місцях. Хаос в органах державного управління ще збільшився після референдуму 17 берез ня, який не тільки не вніс ясності в суперечки про зміст союзного договору, покликаного скріпити новий Союз, але й, навпаки, виявився позбавленим всякого значення, оскільки кожна республіка організовувала його на свій лад, додаючи за своїм розсудом нові питання, а деякі просто відмовилися від його проведення. Згідно з результатами референдуму, 80% росіян підтрима ли проведення загальних виборів власного президента, і тільки біля 50% мо сквичів та ленінградців і 40% киян висловили бажання зберегти Союз у за пропонованому вигляді.
Двозначні підсумки референдуму швидко затьмарило підвищення цін (від 2 до 5 разів), яке спричинило тим більше обурення, що заробітна плата була збільшена в середньому лише на 20-30% («мінімальна» і найпоширеніша ком пенсація була встановлена в 60 руб. на місяць). Наступного дня після введен ня в дію нових цін сотні трудових колективів приєдналися до страйкуючих шахтарів. Найбільш масові страйки пройшли в Мінську, наочно показавши, наскільки виросла й радикалізувалася після літа 1989 р. самосвідомість робі тничого класу: не обмежившись економічними вимогами, робітники висту пили проти соціально-політичної системи загалом, висунувши лозунги від ставки Горбачова й усього союзного уряду, скасування всіх привілеїв, скасування КДБ, відновлення в повному об'ємі приватної власності на землю, про ведення вільних виборів на засадах багатопартійності, департизації підпри ємств та передачі їх під юрисдикцію республік. У квітні число страйкуючих перевалило за мільйон; страйки продовжувалися протягом кількох тижнів і були припинені, лише коли власті прийняли вимоги робітників, передусім в частині переходу підприємств під республіканську юрисдикцію і припинення перерахування прибутку (особливо валютного) до союзного бюджету.
Чи була згода Б.Єльцина поставити 23 квітня в Огарьово свій підпис під «Заявою 9+1», уклавши таким чином свого роду «перемир'я» з М.Горбачовим, спробою зупинити хаос, який наростав у країні або ж у його підоснові лежа ли тактичні розрахунки, продиктовані виборами президента РРФСР, що на ближалися? У заяві представники дев'яти республік та Горбачов підкреслю вали необхідність найшвидшого укладення нового союзного договору. Чис ленні зустрічі, що відбулися в Огарьово у травні-липні виявили, однак, знач ні розходження і протиріччя: якщо одні наполягали на конфедеративних прин ципах, то інші бажали збереження більш тісних відносин, тобто федерації. Ці дві антагоністичні тенденції найбільш послідовно відстоювали, з одного боку, Росія та вслід за нею Україна, найбільш непоступлива у своїх вимогах із рес публік, а з іншого - голова Верховної Ради СРСР А.Лук'янов, переконаний прихильник політико-економічного централізму. Непоправний оптиміст, М.Горбачов прагнув на кожній зустрічі продемонструвати просування впе ред і обіцяв, що новий союзний договір буде готовий до підписання в липні, перед його візитом до Лондону на зустріч глав семи ведучих капіталістичних держав.
Тим часом увага громадської думки і засобів масової інформації була прикута до перших всенародних виборів президента РРФСР. У боротьбі за голоси виборців взяли участь шість кандидатів, однак, як писала «Російська газета», 12 червня народ Росії повинен буде зробити вибір між демократами та комуністами, між Б.Єльциним і маразмом. Навпаки, для ТАРС, що відо бражав переваги союзного уряду і М.Горбачова, який все ж утримався від участі в російських політичних дебатах, «хорошим» кандидатом був В.Бакатін, який «представляв політичну лінію президента СРСР і втілював центристську «золоту середину» між радикальним популізмом Б.Єльцина і технократичним консерватизмом М.Рижкова». Безперечна перемога Єльци на вже в першому турі, якому віддали свої голоси біля 57% виборців (другим прийшов Рижков, що зібрав лише 16%), означала отримання їм нового ста тусу, як в очах світової спільноти, так і па внутрішньополітичній арені. Пре зидентство Б.Єльцина виявлялося тим більше законним і вагомим, що його постійний опонент М.Горбачов був обраний президентом СРСР на З'їзді народних депутатів, де демократичні процедури постійно порушувалися різ ного роду маніпуляціями. Перемога Єльцина означала також нищівну поразку комуністичної партії, чка втратила за п'ять років, -.а визнанням, зробле ним Горбачовим на пленумі ЦК, який відбувся в липні, більше п'яти мільйо нів своїх членів, загальне число яких скоротилося з 2! до трохи більше 15 млн.
На початку липня ряд видних політичних діячів, у числі яких були Е.Шеварднадзе і О.Яковлсв, закликали до створення нової масової політич ної партії - «Рух демократичних реформ». Кількома тижнями пізніше на пле нумі ЦК КПРС Горбачов добився відмови від усякої зі адки в основополож них партійних документах «марксизму-ленінізму». Напередодні пленуму, 24 липня, він урочисто оголосив про те, що «робота над союзним договором завершена» і що документ «відкритий для підписання» (хоча насправді оста точний текст, поширений ТАРС тільки 14 серпня, містив більше питань, ніж відповідей). У ході новоогарьовського процесу республікам вдалося відстоя ти багато які свої вимоги, і порівняння його з попереднім варіантом, опублі кованим в кінці червня, показувало, що Горбачов повинен був піти па дода ткові поступки по ряду поліцій. Так, російська мова, залишившись «мовою міжнаціонального спілкування», перестала бути «державною мовою»; глави республіканського уряду брали участь у роботі союзного кабінету міністрів з правом вирішального голосу; підприємства військово-промислового ком плексу переходили у спільне ведення Союзу та республік. У той же час текст страждав через нечіткість формулювань багатьох принципових положень, здатну викликати можливі різночитання й конфлікти. Чи означало, напри клад, з точки зору міжнародного права визнання «суверенних держав», які виступали суб'єктами союзного договору, «повноправними членами світо вої спільноти», те, що вони можуть вступити до Організації Об'єднаних На цій і мати власні посольства? Найважливіші статті, 5-а і 6-а, які розмежову вали компетенції Союзу і республік, також рясніли протиріччями та двозна-чностями. Чи переходили у повну власність республік природні ресурси, най більш цінні й прибуткові з яких знаходилися на території РРФСР? Але якщо Росія діставала повні права на все, що видобувалося (і потім вироблялося) на її гігантській території, то що ж залишалося союзу'? Так же мало було врегу льоване й принципове питання про союзні податки. Видно, перемогла точка зору Єльцина, згідно з якою союзний бюджет повинен був формуватися за рахунок узгоджених з республіками фіксованих відрахувань із республікан ських бюджетів; однак не уточнювалося, хто буде стягувати цей податок -союзні органи або республіканські. Без вирішення залишалося й питання про статус шести республік (Вірменії, Грузії, Латвії, Литви, Молдови та Естонії), що не мали намір підписувати союзний договір. Вже напередодні офіційного представлення тексту Україна дала зрозуміти, що за будь-якого розв'язання спірних питань, що залишилися, попа пе підпише договір до прийняття своєї конституції; тим часом мусульманські республіки Середньої Азії, не ставля чи центр до відому щодо своїх намірів, уклали між собою двосторонні угоди.
Для консерваторів всі ці проекти і вже зроблені кроки означали не що інше, як «розпродаж Радянської Батьківщини» та похорони КПРС. Підписа ний Єльциним 20 липня указ про департизацію, який забороняв діяльність партійних організацій та їх комітетів на державних підприємствах і в устано вах (що узаконив ситуацію, яка фактично склалася на багатьох з них), став для консерваторів останньою краплею.
Вранці 19 серпня ТАРС передав повідомлення про створення Державно го комітету по надзвичайному стану в СРСР, до якого увійшли 8 чоловік, в числі яких були віце-президент СРСР Янаєв, прем'єр-міністр Павлов, голова КДБ Крючков, міністр оборони Язов, міністр внутрішніх справ Пуго. Заяви вши про те, що президент СРСР Горбачов, який знаходився на відпочинку в Криму, «за станом здоров'я не може виконувати свої обов'язки», комітет ого лосив про свій намір відновити порядок в країні і запобігти розвалу Союзу. Надзвичайний стан встановлювався на шість місяців, вводилася цензура. Однак, зустрівши народний опір, очолюваний президентом РРФСР Єльци ним, путч провалився. Нерішучість і розкол у військах, розгубленість путчи стів, які впали у прострацію перед обличчям непередбаченої ними реакції москвичів (а також ленінградців, жителів інших найбільших міст), десятки, а потім сотні тисяч яких стихійно зібралися перед будівлею російського парла менту, який став оплотом опору новоявленій хунті, коливання введених у Москву військ, що так і не наважилися «розметати» (термін одного з відда них ними наказів) беззбройних людей, що протистояли їм, підтримка Єльци на більшістю урядів країн світу і міжнародною громадською думкою - у сво їй сукупності всі ці чинники обумовили те, що менше ніж за три доби спроба державного перевороту була ліквідована. Увечері 21 серпня Горбачов пове рнувся до Москви, однак, до цього часу Єльцин, який вийшов головним пе реможцем із цього випробування, зі слів одного французького політичного діяча, «завоював собі погони глави держави».
Невдача спроби державного перевороту, яка продемонструвала неймо вірне зростання суспільної свідомості і політичної зрілості маси (головний чинник, проігнорований путчистами, перекопаними у своїй здатності безка рно повторній «палацовий переворот» 14 жовтня 1964р., внаслідок якого був усунений Хрущов), різко прискорила розпад СРСР, привела до втрати Горбачовим його впливу, до скасування колишніх інститутів центральної влади. У наступні за невдачею путчу дні вісім республік заявили про свою незалежність, а три Прибалтійські республіки, які вже домоглися їх визнання міжнародним співтовариством, 6 вересня були визнані й Радянським Сою зом. М.Горбачов, незважаючи на знову підтверджену ним прихильність ко муністичним ідеалам, залишив свій пост Генерального секретаря ЦК КПРС і розпустив Центральний Комітет (зі свого боку союзний парламент повернув собі надані ним раніше Горбачову особливі повноваження в економічній області). Діяльність КПРС була припинена, а через кілька тижнів і зовсім заборонена Єльциним. За рахунок вилучення з компетенції КДБ ряду важли вих функцій і управлінь ця організація була сильно скорочена. Сталося по вне оновлення політичного істеблішменту (від керівників засобів масової ін формації до членів уряду), в який прийшли реформатори та наближені Єль цина, які відразу ж закріпили нове становище рядом постанов парламенту.
Горбачов, бажаючи зберегти центр і тим самим свій пост, запропонував новий варіант союзного договору, який, щоправда дуже нагадував про ми нуле. Однак політичні позиції президента СРСР були вже дуже послаблені через путч, останній (?) натиск консерваторів, і день за днем він все більше перетворювався на «президента в лапках», президента Радянського Союзу, який більше не був єдиною державою.
1 грудня більше 80% населення України висловилося за незалежність своєї республіки. Тижнем пізніше президенти Росії, України та Білорусії, зібрав шись у Мінську, констатували, що «Радянський Союз більше не існує». Ними було проголошене утворення «Співдружності Незалежних Держав», відкри тої «для всіх держав колишнього СРСР». 21 грудня на зустрічі в Алма-Аті (куди, як і в Мінськ, Горбачов запрошений не був) до СНД приєдналися ще вісім республік, підтвердивши тим самим кончину СРСР. У цих умовах Гор бачову не залишалося нічого іншого, як оголосити про припинення вико нання ним функцій президента СРСР у зв'язку із зникненням самої держави.
1991 рік має великі шанси увійти в історію як завершення розпочатого в 1917 р. експерименту, який призвів у 1922 р. до утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Нежиттєздатність системи, яка протягом семи де сятиріч у формі СРСР була фактичною спадкоємицею колишньої царської імперії, породила більше проблем, ніж виявилася спроможна вирішити. Не зважаючи на всю невизначеність майбутнього, одне не викликає сумнівів: те, що відбувається на наших очах, визначає майбутнє не завершеного ще онов лення і, отже, новонародженої - і також дуже крихкої - демократії.
БІБЛІОГРАФІЯ
(До переліку включені тільки книги (монографії) історичного змісту. Перелік обмежений в основному тими роботами, на які посилається автор. У переліку книг, опублікованих російською мовою, упор зроблений на роботи, що вийшли в останні роки; назви наведені мовою оригіналу).
а/книги іноземними мовами:
Anweiler, О., Les Soviets en Russie, 1905—1921 (Paris, 1972). Armstrong, J. A., (éd.). Soviet Partisans in World War 11 (Wisconsin UP, 1964). Asher, A., The Revolution of 1905. Russia in Disarray (Stanford UP, 1988). Atkinson, D., The End of the Russian Land Commune (Stanford UP, 1983). Atkinson, D., Dallin, A. and Lapidus, G., (eds). Woman in Russia (Sussex, 1978). Avrich, P., La tragédie de Cronstadt, 1921 (Paris, 1975).
— Les Anarchistes russes (Paris, 1979).
Bailes, К. F., Technology and Society under Lenin and Stalin (Princeton UP, 1978). Ball, A. M., Russia's Last Capitalists. The Nepmen, 1921—1929 (Berkeley and
Los Angeles, 1987). Baynac, J., Les socialistes-révolutionnaires de mars 1881 à mars 1917 (Pans,
1979).
— La terreur sur Lénine, 1917—1924 (Paris, 1975).
Beitzell, R., The Uneasy Alliance: America, Britain and Russia (New York, 1972). Beloff, M., The Foreign Policy of Soviet Russia. 1929—1941, 2 vols (London,
1960). Bennigsen, A. et Lemercier-Quelquejay, C, L'Islam en Union soviétique (Payot,
1968). Sultan-Galiev (Paris, 1986)
Benvenuti, R, The Bolcheviks and the Red Army, 1918—1922 (Cambridge, 1987). Bergson, A., Th e Real National Income of Soviet Russia since 1928 (Cambridge,
1961). Bettelheim, Ch., Les luttes de classes en URSS, Ire période, 1923—1923 (Pans,
1974). Les luttes de classes en URSS, 2re période, 1923—1930 (Paris, 1977). Les luttes de classes en URSS, 3re période, 1930—1941,2 vols (Paris, 1983). Bettelheim, Ch., (éd.), L'industrialisation de l'URSS dans les années trente (Paris,
1982). Black, С (éd.). The Transformation of Russian Society (Harvard UP, 1967). Bonnell, V. E., The Russian Worker. Life and Labor under the Tsarist Regime
(California UP, 1983). Borkenau, R, The Communist International (Michigan UP, 1962). Bradley, J. F. N.. Civil War in Russia. 1917-1921 (London, 1975).
-162
Brinton. M., Les bolcheviks et le contrôle ouvrier, 1917—1921 (Paris, 1973). Brovkin, V., The Mensheviks after October: Socialist Opposition and the Rise of
the Bolshevik Dictatorship (Ithaca and London, 1987). Broué, P., Le Parti bolchevik (Paris, 1963).
— Trotsky (Paris, 1988).
Burbank, J., Intelligentsia ana Revolution. Russian Views of Bolshevism. 1918—
1922 (Oxford, 1986). Bushnell, J. S., Mutiny and Repression: Russian Soldiers in the Revolution of 1905—
1906 (Bloomington. 1985). Carr, E. H., The Bolshevik Revolution, 1917-1923, 3 vols (Harmondsworth, 1966).
— Interregnum. 1923—1924 (Harmondsworth, 1969).
— Socialism in One Countrv, 1924-1926, 3 vols (Harmondsworth, 1970).
— German-Soviet Relations between the Two World Wars, 1919-1939 (Baltimore,
Carr. E. H. and Davies, R. W. Foundations of a Planned Economy, 19/M—l J29, I
vols (Harmondsworth, 1971—1974). Carrer d'Encausse, H., L'URSS de 1917a 1953 (Paris, 1973).
— Le Grand défi. Bolcheviks et nations, 1917—1930 (Pans. 1987).
— Staline, l'ordre par de terreur (Paris, і979).
— Le pouvoir confisque: gouvernes et gouvernants en URSS (Pans, 1981).
— Le grand frère: l'URSS et l'Europe soviétesée (Paris, 1983).
— »V/ guerre, ni pas (Paris, 1986).
Cattell, D. T.. Communism and the Spanish Civil War (California UP 1956).
— Soviet Diplomacy and the Spanish Civil War (California UP, 1957) Chamberlin, W. H., The Russian Revolution, 2 vols (New York, 1965).
Chase, W„ Workers, Society and the Soviet State: Labor and Life in Moscow, 1918—
1929 (Urbana and Chicago, 1987). Claudin, R, La crise du mouvement communiste: du Komintem au Kominform,
vol. I (Paris, 1972). Cohen, S. F., Bukharin and the Bolshevik Revolution: a Political Biography. 1888-
1938 (New York, 1974).
— Rethinking the Soviet Experience. Politics and History since 1917 (Oxford,
1985). Conquest, R.. The Great Terror (London. 1969) __ The Harvest of Sorrow: Soviet Collectivisation and the Terror Famine (Oxford,
1986).
— Religion in the USSR (New York, 1968).
— The Nation Killers, Soviet Deportations of Nationalities (London, 1970). Coquin, F.-X., La Revolution russe (Paris, 1962).
— La Revolution de 1917 (Paris, 1974).
Coquin, F.-X. et Gervais-Francelle С, (éd.), 7905, la premiere revolution russe
(Paris, 1986). Curtiss, J. Sh., The Russian Church and the Soviet State, 1917—7950 (Boston,
1953). Dallin, D., German Rule in Russia (London, 1957).
Dallin, D., Laron T., Soviet Politics since Khrushchev (Englewood Cliffs, 1969). Daniels, R. V., Red October. The Bolshevik Revolution of 1917 (London, 1969).
— The Conscience of the Revolution. Communist Opposition in the Soviet Russia
(New York, 1969).
— The Dynamics of Soviet Politics (Cambridge, 1978).
Davies, R. W., The Industrialisation of Soviet Russia, vol. 1: The Socialist Offensive, 1929-1930; vol. 2: The Soviet Collective Farm, 1929—1930; vol. 3: The Soviet Economy in the Turmoil, 1929—7 930 (London, 1989).
Davies, R, W., (éd.). 77ге Soviet Union (London, 1978).
Dedijer, V., The Battle Stalin Lost (New York, 1972).
Desanti, D., L'Internationale communiste (Paris, 1970).
Deutscher, I., The Prophet Armed: Trotsky, 1879—1921 (New York, 1965)
— The Prophet Unarmed: Trotsky, 1921-1929 (New York, 1963).
— The Prophet Outcast: Trotsky. 1929—1940 (New York, 1963)
— Stalin, a Political Biography, rev. ed. (Harmondsworth, 1966).
— Soviet Trade Unions. Their Place in Soviet Labour Policy (London, 1950). Devilliers, P., Guerre ou peux: une interpretation de la politique exteriore soviétique
depuis 1944 (Paris, 1979). Dewar, M., Labour Policy in the USSR, 1917-1928 (London, 1956). Djilas, M., Conversations with Stalin (New York, 1962). Dobb, M., Soviet Economie Development Since 1917 (London, 1966). Dolot, M., Les affamés - Ukraine, 1929-1932 (Paris, 1986). Dunmore, T., The Stalinist Command Economy (London, 1980). Duroselle, J. В., Histoire diplomatique de 1919 à nos jours (Paris, 1970). Emmons, T., The Formation of Political Parties and the First National Elections
in Russia (Cambridge, 1983). Engelstein, L., Moscow, 1905: Working-Class Organization and Political Conflict
(Stanford UP, 1982). Erlich, A., The Soviet Industrialisation Debate, 1924—1928 (Harvard UP, 1968). Fainsod, M., How Russia is Ruled (Cambridge, MA, 1965).
— Smolensk under Soviet Rule (New York, 1958).
Ferro, M., La Révolution de 1917, t. 1: La chute du tsarisme et les origines d'Octobre (Paris, 1967); t. 2: Octobre, naissance d'un société (Paris, 1976).
— Des soviets au communisme bureaucratique (Paris, 1980).
Fischer, G., Russian Liberalism: from Gentry to Intelligentsia (Harvard UP, 1958). Fischer, L., Lénine (Paris, 1974)
Fitzpatrick, Sh., The Commissariat of Enlightment: Soviet Organisation of Education and the Arts under Lunacharsky (Cambridge, 1970).
— Education and Social Mobility in the Soviet Union, 1921—1934 (Cambridge,
1979).
— The Russian Revolution, 1917-1932 (Oxford, 1984).
Filzpatrick, Sh., (éd.), Cultural Revolution in Russia, 1928—7937 (Bloomigton,
1978). Fitzpatrick, Sh., Rabinowitch A. and Stites R., (eds.) Russia in the Era of NEP:
Explorations in Soviet Society and Culture (Bloomington, 1991). Fleming, J. E, The Cold War and it's Origins (New York, 1961). Fontaine, A., Histoire de la guerre fraude, 2 vols (Paris, 1966—1967).
— Un seul lit pour deux rêves: histoire de la «Déteinte» (Paris, 1981). Footman, D., Civil War in Russia (London, 1961).
Galai, S., The Liberation Movement in Russia, 1900—1905 (Cambridge, 1973). Garthoff, R., Soviet Military Policy: a Historical Analysis (New York, 1966).
— Detente and Confrontation: American-Soviet Relations from Nixon to Reagan
(Washington, 1985). Getty, J. A., Origins of the Great Purges. The Soviet Communist Party Reconsidered,
" 1933-1938 (Cambridge, 1985). Getty, J.A. and Manning, R. T., (eds), Stalinist Terror: New Perspectives
(Cambridge, 1993). Getzleer, L, Kronstadt, 1917-1921 (Cambridge, 1983).
Gill, G.J., Peasants and Government in the Russian Revolution (London, 1979). Girault, R. et Ferro, M., De la Russie à l'URSS (Paris, 1989, 2 éd.). Grosskopf, S., L'alliance ouvrière et paysanne en URSS, 1921—792S (Paris, 1976). Haimson, L. H., The Russian Marxists and the Origins of Bolshevism (Harvard
UP, 1955).
— The Mensheviks: from the Revolution of 1917 to the Second World War (Chicago,
1974). Haimnson,L.,(ed.), The Politics of Rural Russia, 1905—1914 (Bloomington, 1979). Hasegawa, T, The February Revolution: Petrograd 1917 (London, 1981). Haslam, J., Soviet Foreign Policy, 1930—1933 (London, 1983).
— 77ге Soviet Union and the Sttruggle for Collective Security in Europe, 1933—
1939 (London, 1984). Hoskjng, G. A., The Russian Constitutional Experiment: Government and Duma, 1907-1914 (Cambridge, 1983).
— The Awakening of the Soviet Union (London, 1990). Hough, J., The Soviet Prefects (Cambridge, 1969).
Hough, J. and Fainsod, M., Haw the Soviet Union Is Governed (Harvard UP,
Cambridge MA and London, 1979). Ingeiflom, C, Le citoyen impossible. Les racines russes du léninisme (Paris, 1988).
Inkeles, A., Social Change in Soviet Russia (Harvard UP, 1968)
Jasny, N., Soviet Industrialization, 1918-1952 (Chicago UP, 1961 ).
Katkov, G., Russia 1917: the February Revolution (New York, i%7).
Keep, J., The Rise of Social Democracy in Russia (Oxford, 1963)
The Russian Revolution: a Study in Mass Mobilisation (New York. 1976).
Kenez, P., The Birth of the Propaganda State (Cambridge, 1985).
Kerblay, В., Dm mir aux agrovilles (Paris, 1985).
Les marchés paysans en URSS (Paris, 1969).
La société soviétique contemporaine (Paris, 1980).
Kerblay, В., Lavigne M., Les soviétique des années 1980 (Paris, 1985).
Koenker, D., Moscow Workers and the 1917 Revolution (Princeton UP, 1981).
Kuromiya, H., Stalin's Industrial Revolution. Politics and Workers, 1928—1932
(Cambridge, 1988). Laloy, J., La politique extérieure de l'URSS, 1917-1975 (Paris. 1975). Lampert, N., The Technical Intelligentsia and the Soviet State (London, 1979). Lane, D., Politics and Society in the USSR (London, 1972). The Socialist Industrial State (London, 1976). State and Politics in the USSR (London, 1985).
Laran, M. et Van Regemorter, J.-L., Russie-URSS, 1870—1984 (Pans, 1985). Leggett, G„ The Cheka. Lenin's Political Police (Oxford, 1981). Leon, P., Histoire économique et sociale du monde, t.Ill—IV (Paris, 1977—1978). Leontowitsch, W., Histoire du libéralisme russe (Paris, 1986). Levesque, L, L'URSS et sa politique internationale, de Lénine à Gorbatchev (Paris,
1988). Lewin, M., Le dernier combat de Lénine (Paris, 1967)
— La paysannerie et le pouvoir soviétique, 1928—1930 (Paris, 1968).
— The Making of the Soviet System. Essays in the Social History of Interwar
Russia (New York, 1985).
— Political Undercurrents in Soviet Economics Debates (Princeton UP, 1984).
— La grande mutation soviétique (Paris, 1989).
Liebman, M., Іл révolution russe. Origines, étapes et signification de la victoire
bolchevique (Verviers, 1969). Malle, S., The Economie Organisation of War Communism, 1918—/ 921 (Cambrige,
1985). Marcou, L., Le Kominform, 1947-1956 (Paris. 1977). Mawdsley, E., The Russian Civil War (Boston, 1987). McCagg, W.O., Stalin Embattled: 1943—1948 (Detroit, 1978). McKenzie, H. E., Comintern and World Revolution, 1928—1943 (Columbia UP,
1969). Milioukov, P., Seignobos, Ch. et Eisenman, H., Histoire de la Russie, t. Il—,'//
(Paris, 1933).
Nove, A., An Economie History of the USSR (London, 1969). Nove, A., (ed.). The Stalin Phenomenon (London, 1993).
Oberlander, E., et al. (eds), Russia Enters The Twentieth Century (New York, 1971). Pethybridge, R., The Spread of the Russian Revolution. Essays of 1917 (London, 1972).
— The Social Prelude to Stalinism (New York, 1974).
— A History of Postwar Russia (London, 1974).
Philippot, R., La Russie, t. II: La Modernisation inachevée, 1855—1900 (Paris.
1974). Pipes, R., Russia under the Old Regime (London-New York, 1974).
— - Social Democracy and the St. Petersburg Labor Movement, 1885—1897
(Harvard UP, 1963).
— Struve: Liberal on the Left. 1870—1905 (Cambridge, 1970).
— Struve: Liberal on the Right, 1905—1944 (Cambridge, 1980).
— The Formation of the Soviet Union, 1917—1923 (Harvard UP, 1955); rev. ed.
(New York, 1968).
— The Russian Revolution (New York, 1990).
Pipes R., (éd.). Revolutionary Russia (Harvard UP, 1968).
Pomper, Ph., Lenin, Trotsky, and Stalin. The Intelligentsia and Power (Columbia
UP, 1990). Rabinowitch, A., Prelude to Revolution: the Petrograd Bolsheviks and the July
1917 Uprising (Bloomington, 1968).
— The Bolsheviks Come to Power: the Revolution of 1917 in Petrograd (New
York, 1976). Radkey, O., The Agrarian Foes of Bolshevism. Promise and Default of the Russian Socialist Revolutionaries (New York, 1958).
— The Unknown Civil War in Soviet Russia: a Study of the Green Movement in the
Tambov Region, 1920—1921 (Stanford UP, 1976). Raeff, M., Comprendre l'Ancien Régime. Etat et société en Russie impériale (Paris,
1982). Read, Ch., Religion, Revolution and the Russian Intelligentsia, 1900—1912. The
Vekhi Debate and its Intellectual Background (London, 1979). Remington, Th. Building Socialism in Soviet Russia. Ideology and Industrial
Organization, 1917-1921 (Pittsburgh, 1984). Riasanovsky, N.V., Histoire de la Russie des origines à 1984 (Paris, 1987). Rigby, T. H., Communist Party Membership in the USSR, 1917—1967 (Princeton
UP, 1968). Lenin's Government. Sovnarkom, 1917—7922 (Cambridge, 1985). Rittersporn, G. T., Simplifications staliennes et complications soviétique. Tensions
sociales et conflicts politiques en URSS, 1933—1953 (Paris, 1990). Robinson, G. T., Rural Russia under the Old Regime (New York, 1969).
Rogger, H., Russia in the Age of Modernisation and Revolution, 1881 -1917 (New
York, 1983). Rosenberg, W.G., Liberals in the Russian Revolution. The Constitutional
Democratic Party, 1917—1921 (Princeton UP, 1974). Rowney, D. K., Transition to Technocracy. The Structural Origins of the Soviet
Administrative State (Ithaca and London, 1989). Salisbury, H., Les 900 jours: le siège de Leningrad (Paris, 1970), Schub. D.. Lénine (Paris, 1972).
Schwarz, S., Labor in the Soviet Union (New York, 1952). Shulman, M. D., Stalin's Foreign Policy Reappraised (Cambridge, 1973). Siegeibaum. L.H., Soviet State and Society Between Revolutions. 1918—1929
(Cambridge. 1992).
— Stakhanovism and the Politics of Productivity in the USSR, 1935—1941
(Cambridge, 1988). Skirda. A., Les Cosaques de la Liberté: le Cosaque de l'Anarchie et la Guerre
civile russe (Paris, 1985). Smith, S. A., Red Petrograd, Revolution in the Factories, 19I7—1918 (Cambridge,
1983). Sorlin, P., La société soviétique (Paris, 1968).
Souvarine, В., Staline. Aperçu historique du bolchevisme (Paris, 1977). Szettel. M., The Russian Constitution of April 1906 (Bruxelles, 1976). Tucker, R.C., Stalin as Revolutionary, 1879—1929 (New York, 1973).
— Stalin in Power. The Revolution from Above, 1928—1941 (New York, 1990). Tucker, R. C, (éd.), Stalinism: Essays in Historical Interpretations (Princeton UP,
1971). Ulam, А. В., The Bolsheviks (New York, 1965).
— Expansion and Coexistence. A History of Soviet Foreign Policy, 1917—1967
(New York, 1968).
— 77ге Rivals: America and Russia since World War 11 (New York, 1971). Viola, L., The Best Sons of the Fatherland: Workers in the Vangard of Soviet
Collectivization (New York, 1987). Voline, La Révolution inconnue, 1917—1921 (Paris, 1972). Von Laue, Th., S. Witte and the Industrialisation of Russia (Columbia UP, 1963). Wade, R. A., Red Gauls and Workers ' Militsia in the Russian Revolution (Stanford
UP, 1984) Werth, A., La Russie en guerre (Paris, 1965).
— Leningrad (London, 1944).
— The Year of Stalingrad (London, 1946).
— Russia: the Postwar Years (London, 1971).
Werth, N., La vie quotidienne des paysans russes de la Revolution à la collectivisation, 1917-1939 (Vans, 1984).
— Le procès de Moscou (Bruxelles, 1987)
— Etre communiste en URSS sous Staline (Paris, 1984). White, S., Political Culture and Soviet Politics (London, 1979).
Yaney, G.L., The Systématisation of the Russian Government (Chicago and London, 1973).
— 77ге Urge to Mobilize: Agrarian Reform in Russia: 1861—1930 (Urbana, 1982). Zaleski, E., Planification de la croissance et fluctuations économique en URSS,
t.l: 1918-1932 (Paris, 1962); t. 2: 1933-1952 (Pans, 1984). Zelnik. R. A., Labor and Society in Tsarist Russia. The Factory Workers of St.Petersburg (Stanford UP, 1971).
б/ книги російською мовою:
Аврех А.Я. Столыпин и третья Дума. M., 1968.
— Царизм и третьеиюпьская система. M., 1966.
Агурский M. Идеология национал-большевизма. Париж, 1980.
Арутюняп Ю.В. Механизаторы сельского хозяйства СССР в 1929—57 гг.
М., 960.
— Советское крестьянство в годы Великой Отечественной войны. М., 1970.
— Социальная структура сельского населения СССР. M., I971. Бохапов А.Н. Крупная буржуазия в России. Конец XIX века—1914 г. М.,
1992.
Бурджалов Э.Н. Вторая русская революция. Восстание в Петрограде е феврале 1917г. М., 1967.
Вдовин А.И., Дробижев В.З. Рост рабочего класса СССР. 1917—1940. М., 1976.
Венедиктов А.В. Организация государственной промышленности в СССР. В 2 томах. Л., 1957-1961.
Вербицкая О.М. Российское крестьянство от Сталина к Хрущеву. М., 1992.
Вознесенский Н. Военная экономика СССР в период Великой Отечест венной войны. М., 1963.
Волкогонов Д.А. Триумф и трагедия. Политический портрет И. В. Ста лина. Kit. 1-4. M., 1989.
Восленскпй M. Номенклатура. Господствующий класс Советского Сою за. M., 199I.
Вылцан М.А. Завершающий этап создания колхозного строя (1935— 1937 гг.). М., 1978.
Гапоненко Л.С. Рабочий класс России в 1917 г. М., 1970.
Гимпельсоп Е. Г. Рабочий класс в управлении государством Ноябрь 1917— 7920 гг. М., 1982.
— Советский рабочий класс. 1918-1920. М., 1974.
«Военный коммунизм»: политика, практика, идеология М., 1973. Голанд Ю.М. Кризисы, разрушившие поп. М., 1991. Гордон Л., Клопов Э. Человек после работы. М., 1976.
— Что это было? Размышления о предпосылках и ито< їх того, что слу-
чилось с нами в 30—40-х годах. М., 1989. Гордон Л., Назимова А. Рабочий класс СССР. М., 198" Городецкий Е.Н. Рождение советского государства. 2 е изд. М., 1987. Гусев К.В. Крах партии левых эсеров. М., 1963.
— Партия эсеров: от мелкобуржуазной революционно ти к контррево-
люции. М., 1975.
— Эсеровская богородица. М., 1992.
Данилов В.П. Советская доколхозиая деревня: население, землепользова ние, хозяйство. М., 1977.
— Советская доколхозная деревня: социальная структура, социальные от-
ношения. М., 1979. Дробижев В.З. Главный штаб социалистической промыт іенности. ВСНХ:
1917-1932 гг. М., 1966. Дробижев В.З., Соколов А.К., Устинов В.А. Рабочий класс Советской
России в первый год пролетарской диктатуры. Опыт структурного
анализа материалов профессиональной переписи 191Н г. М., 1975. Дубровский СМ. Столыпинская аграрная реформа. М , 1963. Дякин В.С. Самодержавие, буржуазия и дворянство в 1907—1911 гг. Л.,
1978. Зырянов П.Н. Петр Столыпин: политический портрет. М., 1992. Ивницкий Н.А. Классовая борьба в деревне и ликвидация кулачества как
класса. М., 1972. Изменения социальной структуры советского общества. Вып. 1. 1917—
1920 гг. М., 1976. Вып. 2. 1921-середина 30-х годом. М., 1979. Интеллигенция и революция. XX век. М., 1985. Иоффе Г.З. Крах российской монархической контрреволюции. М., 1977.
— Колчаковская авантюра и ее крах. М., 1983.
— «Белое дело»: генерал Корнилов. М., 1989.
— Революция и судьба Романовых. М., 1992. Историки спорят. М. 1989. Исторические силуэты. М., 1991.
История Великой Отечественной войны Советского С оюза. В 6 томах.
М., 1960-1965. История и сталинизм. М., 1991. История коммунистической партии Советского Союза. В 6 томах. М..
1967-1971. История политических партий России. М., 1993.
470
История рабочего класса СССР. Серия. В 6 томах. Т. 1-5. М., 1983—1986.
История советского крестьянства. Серия, В 5 томах. Т. 1-4 М., 1984— 1986.
История СССР с древнейших времен до наших дней. В двух сериях. В 12 томах. Т. 5-11. М., 1966-80.
Кабанов В. В. Крестьянские хозяйство в условиях «военного коммунизма». М., 1988.
Кабытов П.С, Козлов В.А,, Литвак Б.Г. Русское крестьянство: этапы духовного освобождения. М., 1988.
Карр Э. История Советской России. Кн.1. Том 1 и 2. Большевистская революция. 1917-1923. М., 1990.
Клопов Э.В. Рабочий класс СССР (Тенденции развития в 60-70-е годы). М., 1985.
Козлов В.А. Культурная революция и крестьянство. М., 1983.
Корелин А.П. Дворянство в пореформенной России. 1861—1904 гг. М., 1979.
Красовицкая Т.Ю. Власть и культура. Исторический опыт государст венного руководства культурным строительством в РСФСР в 1917— 1925 гг. М., 1992.
Лацис О. Перелом. Опыт прочтения несекретных документов. М., 19^и.
Лященко П.И. История народного хозяйства СССР. В трех томах. Т.II-III. М., 1956.
Матюгип А. А. Рабочий класс СССР в годы восстановления народного хо зяйства (1921-1925 гг.). М., 1962.
Мельгунов СП. Красный террор в России. 1917—1924 гг. М., 1990.
Минц И.И. История Великого Октября. В трех томах. М., 1939—1973.
Митрофанова А.В. Рабочий класс СССР в годы Великой Отечественной войны. М., 1971.
На колени не встану. М., 1992.
Наше отечество. Опыт политической истории. В двух томах. М., 1991.
Непролетарские партии в трех революциях. М., 1989.
Никольский СА. Власть и земля: Хроника утверждения бюрократии в деревне. М„ 1990.
Новая экономическая политика: вопросы теории и истории. М., 1974.
Нэп — взгляд со стороны. М., 1991.
Октябрь 1917г.: величайшее событие века или социальная катастрофа? М., 1991.
Они не молчали. М., 1991.
Осокина Е.А. Иерархия потребления. О жизни людей в условиях сталин ского снабжения. М., 1993.
Поляков ЮЛ. Советская страна после окончания гражданской войны:
территория и население. М., 1986. Рабинович А. Большевики приходят к власти. Революция 1917 г. в
Петрограде. М., 1989. Рогачевская Л.С. Ликвидация безработицы в СССР, 1917—1930 гг. М.,
1973. — Социалистическое соревнование в СССР. Исторические очерки 1917—
1970 гг. М., 1977. Роговин В. Была ли альтернатива? «Троцкизм»: взгляд через годы. М.,
1992. Российский пролетариат: облик, борьба, гегемония. М., 1970. Россия, 1917год: выбор пути. М., 1988. Селунская В.М. Социальная структура советского общества: история и
современность. М., 1987. Семнадцатый год в Петрограде. Кн. 1-2. Л., 1967. Сидоров В.А. Классовая борьба в доколхозной деревне, М., 1978. Слесарев Г.А. Изменения социальной структуры советского общества М.,
1976. Спирин Л.М. Классы и партии в гражданской войне в России. М., 1968.
Суровая драма народа. Ученые и публицисты о природе сталинизма. М.,
1989. Тепцов И.В. Аграрная политика: на крутых поворотах, М., 1990.
Тридцатые годы: взгляд из сегодня. М., 1990.
Трифонов И.Я. Очерки истории классовой борьбы в СССР в годы нэпа
1921-1937. М., 1960. Ликвидация эксплуататорских классов в СССР. М., 1975.
Формирование командно-административной системы. Сб. статей. М.,
1992. ХлевнюкО.В. 1937-й: Сталин, НКВД и советское общество. М.,1992.
Шелохаев В.В. Партия октябристов в первой русской революции. М., 1987.
Шкаратан О.И. Проблемы социальной структуры рабочего класса. М.,1970.
Этносоциальные проблемы города. М., 1986.
Яницкий О.Н. Урбанизация, город, человек. М., 1972.
Зміст
Передмова до другого російського видання.
Передмова до українського видання.
Розділ І
Російська імперія на початку XX ст.
I. ПОЛІТИЧНІ, ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ ПРОТИРІЧЧЯ.
1. Самодержавство.
2. Особливості розвитку промисловості.
3. Особливості селянського суспільства.
4. «Робітниче питання».
II. ОПОЗИЦІЙНІ РУХИ.
1. Ліберали .
2. Революційні і національні рухи.
3. Криза 1900-1903 рр.
Розділ II
Невдача політичної альтернативи (1905-1914).
І. РЕВОЛЮЦІЯ 1905-1907 РР.: НЕВДАЧА СПРОБИ
ВСТАНОВЛЕННЯ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ МОНАРХІЇ.
1. Від російсько-японської війни до Кривавої неділі.
2. Два шляхи революції.
3. Підйом революційного руху і Жовтневий маніфест.
4. Поразка соціальної революції і повернення до консерватизму.
5. Перша Дума і кінець парламентських ілюзій.
6. Друга Дума - доказ неможливості політичного оновлення.
П. СТОЛИПІНСЬКІ РЕФОРМИ: НЕВДАЧА
ПРОСВІЧЕНОГО КОНСЕРВАТИЗМУ.
1. Основи «оновлення» країни.
2. Політичні й ідеологічні переваги.
3. Економічні переваги.
4. Помилки Столипіпа .
5. 1912-1914 рр.: політичний застій і соціальне бродіння.
Розділ ІП
Від війни до революції (1914-1917).
I. РОСІЙСЬКА ІМПЕРІЯ У ВІЙНІ.
1. Ілюзії 1914 р.
2. Нищівні поразки па фронті, розвал економіки, політичне безсилля.
3. Розкол опозиційних рухів.
II. ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ ТА ПАДІННЯ ЦАРИЗМУ.
1. Лютневі дні.
2. Встановлення «двовладдя» і зречення Миколи II.
III. РЕВОЛЮЦІЯ В РОСИ.
1. «Двовладдя» або багатовладдя?
2. «Звільнення» слова.
3. Проблема війни і квітнева криза.
4. Коаліційний уряд і зростання соціальної напруженості .
5. Криза літа 1917 р.
6. Крах державних інститутів і розпад суспільства .
7. Взяття влади більшовиками.
Розділ IV
Роки виживання і формування держави (1918 -1921).
I. ПЕРЕТВОРЕННЯ БІЛЬШОВИЗМУ
НА ДЕРЖАВНУ СТРУКТУРУ.
1. Перші декрети.
2. Робітничий контроль і початок націоналізації.
3. Витіснення Рад і розпуск Засновницьких зборів.
II. БРЕСТ-ЛИТОВСЬКИЙ ДОГОВІР ТА ЙОГО НАСЛІДКИ.
III. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА ТА ІНОЗЕМНА ІНТЕРВЕНЦІЯ.
1. На фронтах громадянської війни.
2. Іноземна інтервенція.
IV. «ВІЙСЬКОВИЙ КОМУНІЗМ».
1. Створення Червоної Армії.
2. Націоналізація та мобілізація економіки.
3. Встановлення політичної диктатури.
4. Кінець громадянської війни: чому більшовики перемогли?
5. Народження Комінтерну.
V. КРИЗА «ВІЙСЬКОВОГО КОМУНІЗМУ».
1. Економічна відсталість і соціальна деградація.
2. Зміни і криза в партії.
З'. Кронштадтське повстання.
4. X партійний з'їзд - вирішальний поворот.
Розділ V
Роки непу (1921-1928).
I. УТВОРЕННЯ СРСР: НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ
І КУЛЬТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ.
1. Право на самовизначення: теорія і реальність.
2. Спроби союзного об'єднання.
3. Яким бути Союзу?
4. Як створити «новий соціум спільної долі»?
5. Політика в області культури та релігії.
II. «СОЮЗ РОБІТНИКІВ І СЕЛЯН».
1. Неп у сільському господарстві.
2. Неп у промисловості .
3. Суспільне невдоволення.
4. Суперечки про шляхи розвитку країни.
III. ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА.
1. «Остання ленінська битва».
2. Перші битви за владу.
3. Ленінська спадщина.
4. Розкол «трійки».
5. «Об'єднана опозиція».
6. Роздуми над невдачею.
IV. КІНЕЦЬ НЕПУ.
1. Зима 1927-28 р., хлібозаготовча криза.
2. Розгром «правої опозиції».
3. Уперед без оглядки.
Розділ VI
Тридцяті роки. Вирішальне десятиріччя.
I. «ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛОМ» (1929-1933).
1. Колективізація .
2. Перша п'ятирічка: Індустріалізація. Культурна і соціальна революція.
3. Партія і «великий перелом».
II. РОЗРИВ І ЗМОВА (1934-1939 РР.).
1. XVII з'їзд партії. Початок розриву.
2. Вбивство Кірова. Втілення ідеї змови.
3. Рік 1935-й, вирішальний.
4. Значення першого Московського процесу.
5. Єжовщина. Боротьба з бюрократією, терор та економічна криза.
6. XVIII з'їзд партії. Початок розрядки?
III. ПІДСУМКИ ВИРІШАЛЬНОГО ДЕСЯТИРІЧЧЯ .
1. Становлення моделі економічного розвитку.
2. Суспільство зруйнованих структур.
3. Демонізм, «соціалістична законність», націоналізм і повернення до
етичних підвалин.
Розділ VII
Зовнішня політика Радянської держави
(1921-1941).
І. НОВА КОНЦЕПЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН.
II. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РАДЯНСЬКОЇ ЗОВНІШНЬОЇ
ПОЛІТИКИ В РОКИ НЕПУ (1921-1928).
1. Німеччина як головний партнер у Європі.
2. Складності в радянсько-британських і радянсько-французьких
відносинах.
3. Китай як головний партнер в Азії.
III. БОРОТЬБА ПРОТИ «СОЦІАЛ-ФАШИЗМУ» І «ЗАГОСТРЕННЯ КАПІТАЛІСТИЧНИХ ПРОТИРІЧ» (1928-1933).
1. VI конгрес Комінтерну: крутий поворот.
2. Міф про «капіталістичне оточення».
3. Розширення радянської дипломатичної діяльності.
IV. РАДЯНСЬКА ДИПЛОМАТІЯ І
«КОЛЕКТИВНА БЕЗПЕКА» (1934-1939).
1. «Новий курс» радянської дипломатії.
2. СРСР і війна в Іспанії.
З Крах політики «колективної безпеки».
V. ЕРА РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОГО ПАКТУ ТА
ЙОГО НАСЛІДКИ (1939-1941).
1. Радянсько-німецький пакт.
2. Секретний протокол в дії.
3. Погіршення радянсько-німецьких відносин.
Розділ VIII
Радянський Союз у війні (1941 -1945).
І. НАЦИСТСЬКЕ НАШЕСТЯ.
1. План «Барбаросса»: успіх і невдача «бліцкригу» .
2. «Розстріляна Червона Армія» .
3. Евакуація і перебудова країни на військовий лад.
Солідарність союзників.
ІІ. ПОВОРОТ У ВІЙНІ (ЛІТО 1942 - ЛІТО 1943).
1. Військові поразки СРСР влітку 1942 р.
2. Сталінград і Курськ: дві вирішальні перемоги СРСР.
III. РОЗДУМИ ПРО КРУТИЙ ПОВОРОТ.
1. Конверсія радянської економіки та її наслідки.
2. Роль допомоги союзників.
3. Нацистські звірства і невдача «східної політики».
4. Патріотизм, пом'якшення режиму і соціальний консенсус.
IV ДО ПЕРЕМОГИ (ЛІТО 1943-ТРАВЕНЬ 1945 Р.)
1. Тегеранська конференція.
2. Великий наступ 1944 р.
3. Ялтинська конференція і перемога .
Розділ ІХ
Тріумфальний сталінізм.
ПОВЕРНЕННЯ ДО ДОВОЄННОЇ МОДЕЛІ
ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ.
1. Дискусія про основні напрями.
2 Н ездійсненна сіл ьськогосподарська реформа.
3. Повернення до передвоєнної політики.
II. ПОСИЛЕННЯ КОНТРОЛЮ У ВСІХ СФЕРАХ.
1 Обмеження національностей.
2. Жданівщина.
3. Апогей системи концтаборів.
III. СРСР У ПІСЛЯВОЄННИХ
МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ
1 Нове співвідношення сил в Європі: від Потсдаму до Паризької конференції.
2. Біполяризація світу і «холодна війна».
З Радянсько-югославський розрив та його наслідки.
4. Апогей «холодної війни».
V. «РОЗВИНЕНИЙ» СТАЛІНІЗМ .
і. Специфіка структур влади.
2. Політичні конфлікти і альтернативи.
3. Повна трансформація партії.
4. Остання «змова».
Розділ X
Хрущовські роки (1953-1964).
I. БОРОТЬБА ЗА СТАЛІНСЬКУ СПАДЩИНУ І
ПОЧАТОК ХРУЩОВСЬКИХ РЕФОРМ (1953-1957).
1. Реорганізація владних структур.
2. Економічні та політичні дискусії: народження хрущовських реформ.
3. «Відлига» у зовнішній політиці .
4. XX з'їзд: початок керованої десталінізації.
5. Від XX з'їзду КПРС до усунення антипартійної групи.
II. МЕЖІ ТА ПЕРЕГИНИ ХРУЩОВСЬКИХ
ПРОЕКТІВ (1958-1964).
1. «Наздогнати та перегнати Америку!».
2. Межі культурної відлиги.
3. Економічні «пробуксовки» та міф про комунізм.
4. XXII з'їзд КПРС та його наслідки.
5. Волюнтаризм зовнішньої політики.
6. «Законна» відставка.
Розділ XI
Епоха «розвішеного соціалізму»
або «роки застою» (1965-1985)?
І. ПОЛІТИЧНИЙ КОМПРОМІС:
ВІДСТАЛІСТЬ 1 КОНСЕРВАТИЗМ.
1. Політичний консерватизм та економічна реформа.
2. Консенсус і розбіжності .
3. Персоналізація влади та інституційний плюралізм.
4. Брежнєвська конституція.
5. Консервативні тенденції та невдала спроба реформ.
II. КРИЗА «РОЗВИНЕНОГО СОЦІАЛІЗМУ» .
1. Труднощі в сільському господарстві .
2. Криза організації праці.
III. ЗМІНИ В СУСПІЛЬНОМУ ЖИТТІ .
1. Демографічні зміни.
2. Урбанізація та її наслідки.
3. «Міський мікросвіт» і «неформальні структури».
4. Заохочення і контроль суспільної активності.
5. Форми незгоди й відсторонення.
IV. СРСР У СВІТІ.
1. СРСР і соціалістичний табір.
2. Розрядка напруженості та її межі.
3. Радянська присутність у світі та кінець «розрядки».
V. «МІЖЦАРІВ'Я».
1. Внутрішні аспекти .
2. Зовнішні аспекти.
Розділ XII
Революція Горбачова.
І. РОЗКРШАЧЕНЕ СЛОВО.
1. Гласність і десталіщзація.
2. Повернення до джерел .
3. «Видатки» гласності.
II ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ.
1. Спроби реформ: розвиток
самостійності підприємств.
2. Спроби реформ: розвиток приватної ініціативи.
III. ПОЛІТИЧНІ РЕФОРМИ.
1. Зміна дійових осіб.
2. Цілі та етапи політичної реформи (1985-1990).
3. Правова держава і політичний плюралізм .
4. «Нове мислення» і поворот у зовнішній політиці.
5. Розпад Радянського Союзу (осінь 1990 - зима 1991).
БІБЛІОГРАФІЯ.