Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Більше згоди у науковців щодо появи на українських землях людини у ашельську епоху (1,5 млн. до 150 тис. рр. до н. е.). Вона збігається з наступом на Україну льодовика (зникають теплолюбні тварини, людина переселяється в печери, гроти, з шкір робить одяг).В цей час з’явились архантропи, що утворювали “первісне людське стадо”, виготовляє ручні рубила з каменю, знаряддя з кістки, рогів деревини, займається полюванням та збиральництвом, широко використовує вогонь Знайдено біля 30 ашельських стоянок, одна з найдавніших біля с. Королеве на Закарпатті на березі річки Тиса, що знайдено на глибині 12м від сучасної поверхні, с. Амвросіївна на Донбасі, с. Лука-Врублевецька на Житомирщині.
Наступна доба — Муст'єрська, - середній палеоліт(150 тис.- 35 тис. р. до н.е.).,
припадає на найбільше зледеніння в Україні (живуть мамонти, шерстисті
носороги, зубри, дикі коні, північні олені, ведмеді, гієни тощо). В цей період з’являються палеоантропи,або неандертальці ( від р.Неандер, у Німеччині, де вперше було знайдено її череп). Відбувається вдосконалення техніки обробки каменю, ручні рубила замінюють наконечники, скребла, вміння здобувати вогонь, використання кісток тварин як голок, вил, використання для варення черепи тварин, житла людини в землянках (Молодове на Дністрі Чернівецька обл..). За цієї доби вперше констатовано ритуальні поховання мерців, здебільшого в самих селищах. При покійниках ставили їжу та різне знаряддя. Неандертальська людина вже відчувала існування вищої сили, що керує життям, і намагалася привернути до себе її увагу та прихильність. Близько 35 тис. рр. до н. е. з’явилися люди сучасного типу “homo sapiens” чи “людина розумна”, в Європі їх називають кроманьйонцями, за назвою грота Кро-Маньйон (Франція). Людина стає виробником знарядь праці( різці, вістря стріл, кістяні гарпуни), будує землянки. Вона володіла мовою Починає панувати родова община зі зв’язками по материнській лінії (матріархат). Виникають давні форми релігійних вірувань: анімізм- - культ предків, магія – віра у можливість впливу на події через заклинання та обряди, тотемізм – віра у предка зі світу тварин, фетишизм – поклоніння предметам неживої природи. Найдавніші пам’ятки мистецтва передісторичної людини на території України відносять до доби пізнього палеоліту(25_15 тис. років тому). До пізньопалеолітичного часу належать широко відомі зразки прикладного та образотворчого мистецтва. Так, розкопки біля с. Мізин (Чернігівська обл.) виявили прекрасні браслети, вирізані з бивня мамонта. До творів мистецтва слід також віднести розфарбовані кістки мамонтів із мізинських помешкань та скульптури у формі невеликих статуеток, які відображали образ матері у родовій громаді. Наша уява про духовний світ людини пізнього палеоліту доповнюється знахідками музичних інструментів – кістяних сопілок. Отже, крім образотворчого мистецтва, в пізньопалеолітичну добу набули певного розвитку й інші види мистецтва — музика, обрядовий танок тощо. Малюнки на камені й кістці, глибоко вирізані загостреним кам’яним предметом, часто складають враження легких замальовок олівцем В Україні відомо близько 500 поселень цієї доби.Тодішні людські колективи трималися берегів річок.
У мезоліті відбулися кардинальні зміни в сфері виробництва знарядь праці. Були винайдені лук і стріла. Це в свою чергу спричинилося до важливих зрушень в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині. Нестача м'ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке поклало початок рослинництву. Індивідуалізація виробництва і споживання піднесла роль парної сім'ї, хоча вона ще й не стала економічним осередком суспільства. Таким осередком залишалася община, яку називають кланом, або ранньородо-вою общиною. Період характеризується подальшим розвитком техніки обробки каменю. Кам’яна Могила розташована у степу поблизу с. Терпіння Мелітопольського району Запорізької області. Зараз вона має вигляд великого піщаного пагорба, заваленого кам’яними брилами. Колись давно це був кам’яний моноліт, під яким у ґрунті були прокопані печери. У гротах Могили виявлена велика кількість різноманітних зображень: схематизовані фігури людей, тварин, знаки у вигляді геометричних фігур тощо. На його стелі зображені фігури чотирьох биків, які утворивши коло, спрямовують свої роги у різні боки. Дослідники вважають, що Грот Мамонта відігравав роль своєрідного храму мисливської магії.
Доба неоліту, яка датується VІ_ІІІ тис. до н. е., була добою величезних змін у розбудові людської цивілізації. Досягнення людства у неоліті називають “неолітичною революцією”, бо в цей час первісні люди перейшли від присвоювального характеру господарства (полювання, збиральництво, рибальство) до відтворювальних форм господарства, тобто до виробництва їжі, одягу. Неоліт знаменитий тим, що люди почали приручати диких травоїдних тварин і перейшли до скотарства, вирощування їстивних рослин. У неоліті вдосконалюються кам’яні знаряддя і виникають нові. У техніці обробітки каменю застосовуються нові прийоми – шліфування, пиляння, свердлування, що підвищувало продуктивність праці, археологічним критерієм якої є найдавніший глиняний посуд. У мистецтві зникають притаманні палеоліту реалістичні зображення, воно набуває рис схематизму та геометризму. Можна докладніше уявити собі релігію людини. Поширюється культ жіночого божества. У похованнях видно вже певний ритуал. Покійника часто скорчують, навіть зв'язують. Його посипали червоною вохрою, що символізувало кров або вогонь. З покійником ховають зброю, прикраси, їжу в горщиках — усе, що йому потрібно на тому світі.
2 На початку 90-х років XIX ст. В.Хвойка висунув припущення, що слов'яни і неолітична людність середнього Подніпров'я — це один етнос. Ця умовна назва походить від с.Трипілля під Києвом, де 1893 р. видатний київський археолог Вікентій Хвойка уперше виявив рештки культури, яка проіснувала з другої половини ІV до кінця ІІІ тис. до н.е. поширеної від Південно-східного Прикарпаття до Дніпра. Вона була частиною великої трипільсько- кукутенської спільноти, що займала лісостеп Правобережжя, Молдови та Румунії. За своїми типологічними ознаками і географічно-просторовим тяжінням трипільська культура була споріднена з тогочасними пам’ятками Дунайського басейну, Балканського півострова, острівного Східного Середземномор’я та Малої Азії, що дає підставу зараховувати її до циклу культур, які лягли в основу європейської середземноморської цивілізації.
Риси трипільської культури:
- основа життєдіяльності було землеробство і скотарство(рала, мотики, рогові або дерев’яні серпи з крем’яними вкладишами, скребачки, ножі, сокири, шила, мотики, зернотерки, Розводили велику рогату худобу, свиней, овець, кіз, коней),
- соціальним осередком була велика сім’я з кількох парних сімей, характерним стало спільне володіння майном та знаряддями праці,
поселення зводилися на відкритих місцях без оборонних споруд; житло споруджувалося по колу, одне біля одного, середина залишалася порожньою; хати будувалися каркасні; проміжки між стовпами заплітали лозою й обмазували ззовні та зсередини товстим шаром глини; розміри будівель становили 100 — 140 м2; стіни розписували яскравими фарбами, різнокольоровим орнаментом. Житло ділилося на кімнати, в яких, напевно, жили окремі члени родини. Помешкання опалювалося піччю, складеною з глиняних вальків. За підрахунками, у такому будинку мешкало 20 осіб, отже поселення налічувало близько 500 — 600 осіб. Очолювала таку родину жінка, оскільки, як засвідчують пам'ятки, це був час
матріархату. Більшість статуеток, знайдених в ареалі цього періоду, присвячено жінці. Центр селища використовувався як загін для громадської худоби (Майданецьке, Доброводи, Тальянки на Черкащині -1600-2700 будівель та 10-20 тис. мешканців) населені пункти були обнесені ровами,
- У поселеннях були будівлі ритуального призначення, святилищах(Сабатинівка у басейні Південного Бугу), де містились глиняний вівтар, “рогате крісло”, жіночі фігурки
- трипільці поклонялися богині родючості, “Великої Матері” (антропоморфні зображення Великої Матері знаходять при розкопках мало не кожного трипільського поселення),а орнаментальні композиції на глечиках свідчать очевидно про триярусну картину світу, з розкопок поховань можна припустити, що вони вірили у загробне життя.
3. А). Кіммерійці
Перші з таких племен це кіммерійці, що жили в Причорномор’ї у 9-7 ст. до н.е. Матеріальна культура, господарство і побут кіммерійців відомі головним чином за похованнями, над якими часто ставили кам’яні стели. Панівне становище серед них займали кінні воїни, озброєні луком, кинджалом, мечем, кам’яним чи бронзовим молотком. За Геродотом кіммерійців очолювали царі, однак в Причорномор’ї їх не виявлено.У мистецтві типовим було створення кам’яних антропоморфних статуй, на яких зображувалася військова амуніція. За мовою вони вірогідно були іранцями. Своїх померлих родичів кіммерійці ховали під курганами, у гробницях із дерева. В гробницю клали зброю та особисті речі небіжчика. Кіммерійці першими на території України почали виплавляти з болотяної руди залізо, а в Х ст. до н.е. винайшли горн і оволоділи виготовленням сталі, перетворившись на неперевершених майстрів залізоробного і ковальського ремесла, що символізувало прихід останньої стародавньої епохи перед новою ерою – залізної.
Для релігійного світогляду кіммерійців характерні віра в душу та життя після смерті. На побутування у них культу Богині - матері вказують стели із зображенням жінки, які мали культовий характер. Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер. Складні орнаменти прикрашали руків’я кинджалів, деталі вузди, наносилися на посуд. Основу декору становили різноманітні геометричні фігури — спіралі, ромби, квадрати.
Основні характеристики життя скіфів:
- Скіфське суспільство поділялось на основні верстви: воїнів (символ бойова сокира), жреців (чаша), рядових общинників( землеробів та скотарів _ плуг з ярмом). Держава поділялась на округи (поми), якими управляли вожді, призначені царями,
- У скитів було широко розвинене ганчарство: вони виробляли прекрасний
різноманітний посуд, за зразками грецького. Мали простий глиняний посуд, часто
величезного розміру, високий, стрункий, так звані «амфори» — в них зберігали воду,
зерно.
- Скити підтримували торговельні зносини з грецькими колоніями, постачали їм
продукти свого господарства і діставали від греків вино, посуд, прикраси, зброю. Таким чином, до скитських степів потрапляли високомистецькі вироби грецької індустрії, вироби з золота, срібла. Скити підтримували торговельні зносини з грецькими колоніями, постачали їм продукти свого господарства і діставали від греків вино, посуд, прикраси, зброю. Серед таких виробів треба згадати мистецькі вази, знайдені в Куль-Обському та Чортомлицькому курганах, у кургані Солоха та інших.
- Скити вірили в позагробне життя. Своїх мерців вони ховали в могилах, при бідних клали горщик з їжею, злиденний інвентар, кам'яні речі. Багатих ховали у глибоких могилах у формі будинку, над ними насипали високі кургани та одягали їх у розкішний одяг, з золотими оздобами, клали коштовну зброю, посуд. Забивали й ховали разом з мерцем жінку, коней. Одним із найбільших скіфських курганів вважається Чортомлицький поблизу м. Нікополя Дніпропетровської області. Його висота досягала 20 м, а окружність 350 м. У великих камерах-катакомбах були поховані цар, цариця, шість воїнів та 11 бойових коней. Біля похованих лежала велика кількість коштовних речей, мечі, сагайдаки зі стрілами, головні убори і одяг з золотими і срібними прикрасами,золотий, срібний посуд та інші предмети. Шедевром скіфського мистецтва є золота пектораль, знайдена при розкопках Товстої Могили. Діаметр прикраси — 30 см, вага —1150 грамів. Три її яруси мають вигляд півмісяця, між витими джутами — чудові витвори образотворчого мистецтва. У середньому ярусі розміщені скульптурки птахів, рослинні мотиви. На двох інших — зображення сцен боротьби звірів та сюжети з скіфського життя. У центрі верхнього фриза — двоє роздягнених до пояса скіфів, які шиють сорочку із овечої шкіри, розтягнувши її за рукава. Біля них знаходяться горити з луками і стрілами. Праворуч і ліворуч від цієї сценки зображені тварини. Молодий скіф, присівши, доїть вівцю, інший —сидить біля неї, тримаючи в руках амфору. За своїми художніми якостями виріб не має собі рівних серед знахідок степової Скіфії.
- Образотворче мистецтво мало зооморфний характер “звіриний стиль”, а монументальне представлене антропоморфними кам’яними стелами.
Збірна назва союзу іраномовних кочових племен, що витіснили скіфів, –сармати 3 ст до н.е. – 3 ст. н. е. (від іранськ. саоромант – підперезаний мечем). Поволі просуваючись з давнішого місця проживання – Степового Поволжя й Приуралля – на захід, сармати в ІІІ ст. до н.е.освоюють степи між Доном та Дніпром, згодом проникають до південного Бугу та Дунаю. Сарматська спільнота об’єднувала ряд племінних угрупувань, як алани, язиги, сіраки та ін. (одне з них – роксолани – стане у ХVІ ст. поетичним синонімом назви Русі). утвердилися в степах Північного Причорномор’я, а в першому столітті нової ери союз сарматських племен, очолений роксоланами, зруйнував Ольвію і досяг Середнього Дунаю, звідки не без успіху чинив набіги на римську провінцію Мезію.
На відміну від скіфів, сармати не створили спільного “царства”, так і не подолавши родо-племінної відособленості. Однак у спадок від античних географів, які на мапах слово Скіфія просто замінили словом Сарматія, остання назва перейшла в нові часи ніби в державно-географічному сенсі. Птолемей (ІІ ст. н.е.) перший поділив Сарматію на азіатську і європейську, визначивши за межу між ними річку Дон.
Одне з сарматських племен, алани, почало відігравати визначну ролю у ІІ ст. по Р.
Х. і поступово ім'я їх витіснило ім'я сарматів. Алани утворили союз, який сягав до Аральського моря. Вони жили переважно над Меотидою (Озівським морем), між Дніпром та Міюсом. Вони робили напади на береги Дунаю, вдерлися на Потисея (в Угорщині). Розбиті гунами, алани поділилися на окремі групи. Одну з них називали ясиши чи язигами. Вови подалися до Північного Кавказу й стали предками осетинців. Друга група оселилася в Криму.
Що стосується сарматської культури, то в цілому вона була типологічно споріднена зі скіфською. Вони вели кочовий спосіб життя, займалися скотарством, ремеслами (бронзоливарним, ковальським, шкіряним), вели торгівлю (везли до Танаїсу сарматської столиці на р.Дон ,китайський шовк, кавказький кришталь, напівкоштовне каміння з Ірану та Індії), захоплювало полонених. Особливою войовничісто вирізнялися жінки. Нововведенням, котре увійшло в звичаї інших кочових етносів, а далі й варварських народів Європи та середньовічного європейського рицарства, був спосіб кінного бою, вперше застосований сарматами. Саме вони винайшли важкоозброєну кінноту, що йшла в атаку з довгими тяжкими списами перед себе, збиваючи противника з коней, а також вступаючи з ним у поєдинок довгими прямими мечами, пристосованими для удару з коня. Сарматські жінки справляли значний вплив на суспільне життя. У Миколаївській обл. знайдене багате поховання сарматської жриці І ст. н.е. Вона була вбрана в найдорожчий одяг з шовкової пурпурної тканини, вкрита прозорим серпанком. Одяг її був прикрашений різнокольоровими намистинами, золотими бляшками, золотою вишивкою. Чобітки теж були розшиті золотими бляшками. Поруч лежала велика кількість речей з коштовним камінням, сріблом, золотом. Участь жінок у військових діях разом з чоловіками породила у греків міф про амазонок (грецьке “а мазос” – без груді). За переказами сарматські дівчата відрізали собі праву грудь, щоб не заважала діяти у бою мечем і луком. Поховання сарматських жінок зі зброєю виявлені на південному сході України. Унікальну колекцію прикрас знайдено у Криму в похованні заможної сарматки. Прекрасні золоті браслети, діадеми, персні, вкриті перлами, мініатюрні золоті флакони для парфумів — все це вражає своєю вишуканістю. Найбільше враження справляє застібка-фібула, зроблена у вигляді дельфіна. Тулуб виготовлено з прозорого гірського кришталю, а голівка та хвіст — золоті. Обов’язковими в жіночих похованнях були дзеркала — бронзові або білонові (сплав міді й срібла). У II ст. до н. е. — І ст. н. е. це були невеличкі дископодібні люстерка в дерев’яних футлярах.
4Відомостей про культуру стародавніх слов'ян дуже мало, а джерела її вивчення обмежені і в ряді випадків сумнівні. Часто буває важко встановити, які фрагменти в стародавніх історичних творах є вірогідними, а які є пізніми вставками різних переписувачів. Деякі автори робили довільні вставки, не турбуючись про достовірність висвітлення історичних фактів. Необхідно зважати й на те, що духовна культура стародавніх слов'ян виражалася в ранніх релігійних віруваннях і міфології.
Стародавні історики та філософи, особливо християнської орієнтації, ставились до так званої поганської культури зневажливо і тенденційно. Християнство, наприклад, знищило дохристиянську релігійну культуру. Ситуація ускладнилась і тим, що християнські письменники розглядали дохристиянську культуру як поганську, і про неї "неетично" було писати. Джерела про культуру стародавніх слов'ян нерідко ігнорувались.
Походження слов'ян та їх культури проблема досить складна і суперечлива. Слов'яни — це один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився в сферу тих історичних подій. Ці події, як відомо, більш-менш повно висвітлені в літературних джерелах. Однак в історіографії, як відомо, існує чимало припущень відносно прабатьківщини слов'ян та походження їх культури. Власне, можна умовно виділити чотири концепції.
Перша і найдавніша концепція пов'язана з ім'ям літописця Нестора. У "Повісті врем'яних літ" він писав, що "по довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов'ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, в залежності від того, де сиділи, на котрому місці". Ця концепція дістала назву дунайської і увійшла в літературу як карпато-дунайська теорія.
Друга концепція пов'язана з іменами польських вчених Ю. Костишевського та М. Рудницького, які пов'язують походження слов'ян з приморсько-підкльошовою і пшеворською культурами, що існували на території Польщі. Ця концепція дістала назву вісло-одерської теорії.
Прихильники третьої концепції намагаються розширити межі території можливого проживання стародавніх слов'ян між Дніпром і Віслою. Матеріали археологічних розкопок підтверджують належність ряду культур цього регіону до слов'янського типу. Але ця подібність не виходить за межі першого тисячоліття н. е.
Згідно з четвертою концепцією на рубежі III—II тис. до н. е. з індоєвропейської етнічної спільноти виділилася германо-балто-слов'янська група, яка обіймала територію в межиріччі Одри і Дніпра. Ця праслов'янська спільнота, на думку багатьох вчених, представлена тщинецько-комарівською культурою. Б.О. Рибаков пов'язує подальшу диференціацію праслов'ян у першому тисячолітті до н. е. з лужицькою і поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі та скіфськими землеробськими культурами лісостепового регіону України. За такого становища є лише один шлях вивчення старослов'янської культури: реконструкція культури слов'янських племен на основі вивчення літописів, стародавніх історичних хронік, спогадів купців і мандрівників, фольклору, мови, археологічних даних, стародавньої історичної літератури тощо. Найдавніші писемні джерела, в яких слов'яни виступають під своїм власним ім'ям (етнонімом), належать до VI ст. н.е. (твори візантійських авторів-Йордана, Прокопія Кесарійського, Псевдо-Кесарія, Іоана Ефеського, Менандра Протиктора, Феофілакта Сімокатти). Більш-менш вірогідно етнічна присутність слов'ян може бути реконструйована в творах римських авторів рубежу перших століть н.е. (Плінія Старшого, Тацита, Птолемея). Повисть минулих літ
5. Культи. До реліктів давньослов'янських вірувань, що пов'язані із традиціями міфологічного мислення, належать і численні залишки загальнопоширених К. Одним із головних був К. вогню. Українці вірили в небесне походження вогню, який Бог передав людям через громові стріли. Звідси й віра у святість домашнього вогнища. З К. вогню пов'язані різноманітні обряди та магічно-ритуальні дії. Так, витопивши піч, господиня ставила в неї горня з водою та кидала трошки дров — своєрідне жертвоприношення домашньому вогнищу. Важливого значення надавалося і ритуально-очисній функції вогню (обкурювання димом, символічне спалювання, переведення через вогонь, аби позбутися хвороби, відвернути злих духів тощо). З цією ж метою вогонь використовувався у купальських, весільних та інших обрядах. Забобони. Важливе місце у світорозумінні українців займали численні вірування, пов'язані із пересторогами, обмеженнями, табу тощо. Ворожіння — різні способи вгадувати долю, передрікати майбутнє. Демонологія — сукупність міфічних уявлень, заснованих на вірі в духів-демонів, які шкодять або сприяють людині в її справах.
Язичництво — первісна релігія східних слов'ян, сутність якої полягала в обожненні сил природи й культі предків. Єдиним найвищим богом. богом«громовиком», був Перун. Уособленням неба взагалі був Сварог. Інші вищі боги вважалися його синами — Сварожичами: сонце і вогонь — Дажбог і Хоре, Велес — «скотій бог». У волинян найвищим богом вважався ще Святовит — Триглав. Імена цих богів дійшли до нас із фольклору — народних казок і пісень, сутність яких зводиться до боротьби світлих сил природи з темними: родючості з неродючістю (безплідністю), літа із зимою, життя зі смертю. Східні слов'яни (русини) уявляли собі весь кругообіг пір року як безперервну боротьбу й чергування перемог світлих і темних сил природи. Висхідним пунктом цього кругообігу є новий рік — народження нового сонця (Ярила); відзначали також початок весни й літнє сонцестояння (Купала). Із цими уявленнями тісно пов'язані уявлення про потойбічне життя й культ предків. Вважалося, що душі померлих перебувають у країні, де знаходиться сонце. В цю країну померлого потрібно споряджати, що й виявлялося в належному обряді поховання. Якщо ж належного обряду не здійснено, душа небіжчика нібито приречена на вічне поневіряння (напр., душі дівчатутоплениць — русалки, мавки). Щоб полегшити померлому шлях до країни вічного спочину, вдавалися до обряду спалення: вогонь очищав душу, відокремлював її від тіла. Душі предків ставали домашніми богами, охоронцями домашнього вогнища, сім'ї й роду (Род, Чур, Діддомовик). Космогонічні уявлення — система народних міфологічних вірувань та поглядів на сутність і походження небесних тіл Сонячної системи та зірок. Серед традиційних К. у. подибуємо залишки давнього поділу Всесвіту на три зони: небо, землю, підземний світ. Небо уявлялося як дах землі, збудований з якоїсь білої маси. Вважалося також, що небо вогняне і воно розкривається лише на свято Воскресіння та під час грози. Пізніше широкого побутування набула версія суто християнського забарвлення: на небі знаходиться рай, куди Бог допускає лише святі душі.
Дослідники стародавньої культури відзначають, що первісні релігійні вірування мали характер практичний тісно пов´язані з навколишнім світом. Ранні релігії стародавніх слов´ян були анімістичними та вірили у фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство Міфологічна свідомість не знала розподілу світу на природний і надприродний. Світ поділявся на «свій» і «чужий» і вважався упорядкованим, коли був оцінений по семи координатах: схід — південь — захід — північ і верх — центр — низ. Цей світ сприймався невід’ємним від людини, що освоює його, встановлюючи у ньому порядок.. Слов’яни вірили в існування у тілі людини її двійника — душі, що здавалася цілком реальною істотою — чоловіком у зіниці ока, пташкою у грудях, кров’ю тощо. Слов’яни теж були сонцепоклонниками. Є відомості, що в давнину сонцю приносили пожертви У святковому ритуалі слов’ян було багато сонячних емблем: білий кінь, що біжить по небу, яйце—джерело зародження, як і сонце, Андріївська «калита» тощо Дуже рано люди пізнали силу вогню і обожнили його. Домове вогнище зберігає щастя в домі. Вогонь святий праведний, тому в давні часи ним здійснювався суд Божий. Ці вірування перейшли й до християнства і були поширені за середньовіччя, бо люди вірили, що невинний не згорить у вогні. Блискавку вважали небесним вогнем, який посилається на кару людям, Слов’яни вважали землю найвірнішим свідком, тому на доказ правди годилося їсти або цілувати землю. Вода у слов’ян була символом розмноження й парування, тому шлюби вони часто брали над водою. Обряди купання, обливання, збирання роси тощо дуже старі й різноманітні. Вірили також у віщу силу води, тому використовували її при ворожінні. В українських казках, піснях, поговірках дуже поширена персоніфікація дерев. З глибокої давнини відоме вшанування різноманітного зілля. Стародавні пам’ятки згадують про божків, яких почитали давні слов’яни. Таких божків було дуже багато, вони населяли весь різноманітний світ навколишньої природи – русалки, водяники, упирі Численні боги, які опікували певне родоплемінне об’єднання, відтіснялися на другий план володарями природи і суспільності — богами неба, землі (Рожанці), ремесел війни тощо. Такими й були Перун богом війни та воїнів бога родючості., Стрибог (сварог) вважався богом неба, вогню, заліза, ковальства і шлюбу. За легендою саме він викував першого плуга і золоту обручку., Даждьбог богом сонця, який на зиму ховає живильні промені, а весною знову посилає їх на землю.. Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т.д., такі місця називалися капищами. Необхідно звернути увагу на значення культу предків, землеробського культу і наявність у слов’ян добре розробленого релігійного календаря, що охоплював увесь господарський цикл.
Язичники були переконані, що світ поділений на певні етнічні території, кожною з яких править те чи інше етнічне божество (сам термін язичництво в перекладі з церковнослов’янської означає ″народна″ або ″етнічна″ віра). Якщо язичник перебуває не на своїй землі, він повинен молитися і приносити жертву тому ″богові″, на території владарювання якого він в даний момент потрапив. Війна двох племен вважалася космічною війною богів цих народів. На перше місце було поставлено Перуна — бога-громовержця. Далі йшли боги місяця (Хорс), сонця (Дажбог), вітру, а можливо, і війни (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине божество жіночої статі (Мокош) — покровителька домашнього вогнища, любові і розмноження. Двоє з названих Нестором богів, Хорс і Симаргл, вважаються за походженням іранськими богами. Це підтверджує думку про те, що населення Давньої Русі мало поліетнічний характер, тому в пантеоні слов´янських богів були й неслов´янські, в даному випадку іранські. Богинею — матір´ю світу була Лада, ім´я якої часто зустрічається в українському фольклорі. Разом з віруванням у різних богів древні слов´яни обожнювали різних духів та сили природи: сонце, місяць, зірки, град, повітря, вітер та ін. Щороку 25 грудня пишно відзначалося слов´янами Різдво Всесвіту — час, коли народилась тріада світил: Сонце, Місяць і Зоря. Головним божеством тріади виступав Місяць, назва якого Дідух (в іранців Дадвах — бог-творець). Народний звичай зберігає святкування Щедрого вечора — свята народження Місяця, коли ліпилися пироги як жертовна страва богові, влаштовувались посівання і співання щедрівок, тобто величальних гімнів богові як володареві води, рослинного і тваринного світу.
Творцем Всесвіту в українській міфології виступає один з богів під назвою Род. Він жив на небі, їздив на хмарах, дарував життя всьому живому, проливав дощ на посіви жита і пшениці, дарував людині долю. Він єднав усю родину: померлих предків, живих нащадків і майбутні покоління. Йому відповідало жіноче божество Рожаниця, що була покровителькою плодючості і мала таємний зв´язок з зірками. Стародавні слов´яни уявляли душу як іскру небесної зорі, яку запалює бог при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Міфологічні погляди стародавніх слов´ян включають міфи про створення світу з яйця-райця. Сонце в цих міфах зображене в образі Жар-птиці, яку хоче викрасти злий чарівник (Зимовий холод). Жар-птиця встигає знести золоте яйце, яке стає навесні новим джерелом світла і тепла, пробудження і воскресіння природи. Воно опромінює, зігріває землю, розганяє тумани, викликає рясні дощі. Внаслідок цього настає весна, а потім літо. З яйця-райця з´являється все живе на Землі Міфологія стародавніх слов´ян включає погляд на походження людини. Первісним матеріалом, з якого створено людину, було дерево. Це перш за все дуб, ясен, бук або просто пеньок. Але для оживлення потрібна жива іскра, небесний вогонь. Тому міфологія слов´ян, як і інших народів, пов´язує оживлення з блискавкою. Слов´янський Дажбог таємно зійшов на землю і своєю життєдайною іскрою в чудесний спосіб запліднив дочок Отця Русі. У належний час дочки народили потомство. Бог земного достатку Велес прийняв пологи і забезпечив дітям щасливий добробут. У міфі відображено ідею єдності духовного (небесного) і матеріального (земного), яка була характерна для світогляду стародавніх слов´ян. З тих пір, згідно з міфом, слов´яни стали вважати себе дітьми Дажбога.
6. Основою культури Київської Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство - підсічно-вогневе в поліській зоні й орне - у лісостепу.
Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля - одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.
Досить високого рівня досягло до Х віку і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. У Київській Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну “змійових валів” - оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні – понад 2000 км, датуються І тисячоліттям до н.е. – І тисячоліттям н.е.). У Х ст. майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: “Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі”.
Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожум’як - людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час в давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом: мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготувати свій виріб від початку до кінця, кожний з майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.
Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис "Повість временних літ" свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатоженство зустрічалося рідко. Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися "гради", які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських "градах" споруджувалася зі зрубів - колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.
Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей, але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний орнамент, на відміну від геометричного візантійського.
Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування, інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з напаяних дрібних металевих кульок).
7. Запровадження християнства в Київській Русі в 988 р. перш за все сприяло зміцненню давньоруської державності, створенню церковнослов’янської мови і поширенню писемності, формуванню нового менталітету. Зближення з християнською Візантією забезпечило поширення в Київській Русі кам’яного будівництва, розвиток монументального живопису (фреска, мозаїка), іконописання, музичного мистецтва. Тим не менш у процесі поширення й утвердження християнство на Русі поступово втрачало чисту візантійську форму, активно вбираючи в себе елементи місцевих слов’янських звичаїв, ритуалів, естетичних вимог. Також поступово пристосовувались до традицій давньоруського етносу візантійські церковні канони.
Київським мислителям довелося створювати відповідні літературні форми, спираючись на народну історичну свідомість, на фольклор, який був і залишався переважно язичницьким, з деякими вкрапленнями християнства.
Звідси активна взаємодія християнства і язичництва, характерна для давньоруської культури майже протягом усього її існування. Поступово склався світоглядний синкретизм, відбулося злиття народної релігії та церковного християнства при визначальній ролі першої. Вплив народного світобачення на розуміння християнських догматів особливо вражаюче виявився в тому, що на Русі, водночас з культом місцевих святих, який склався на грунті родоплемінного шанування ідолів, першорядного значення набуває культ Богородиці, в основу якого лягли слов´янські уявлення про благодійну жіночу істоту, предка українського народу — Рожаницю. Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. При церквах та монастирях засновувалися і діяли школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи. Духівництво впливало на все суспільне життя: єпископи брали участь у радах князів, а князі шанували їх за великий розум і кмітливість.
8. До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав«янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам»ятники світської літератури («Слово о полку Ігоревім»).
Жанри літератури Київської Русі:
- героїчний билинний епос, до Х ст. - ХI-XIII ст. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. Оратай Микула Селянинович, Микита Кожум'яка, Ілля Муромець, галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня, новгородець Садко.
- перекладна література. богослужебні книги — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї,
Требники тощо:
«Міне́ї че́тьї», «Четьї Мінеї» (від грец. μηυιαϊος — місячний і давньоруськ. четьє — читання; «Щомісячні читання») — церковно-релігійні збірники, в яких «житія святих», перекази, повчання тощо розміщені по днях кожного місяця, відповідно до дати вшанування церквою того чи іншго святого. Виникли у Візантії в 9 столітті. У Київській Русі вперше з'явилися в 11 столітті.
вибрані тексти зі Старого заповіту — парамійник, збірка псалмів царя Давида — псалтир, діяння апостолів — «Апостол», тлумачення біблійних текстів — палеї та ін. Біблійні книги, або «святе письмо», були обов’язковою церковною літературою. // Особливу популярність мав Псалтир, який використовувався як підручник для навчання письма. Набув поширення також Парамійник, великою популярністю користувалися новозавітні твори, зокрема Євангеліє, «Апостол», «Апокаліпсис» («Одкровення Іоанна»), які були основним джерелом утвердження християнської церковної ідеології. З них укладалися апракосні (неповні) євангелія і апостоли, які були розраховані на читання під час церковних служб у визначені дні тижня та релігійних свят. Найдавнішими апракосними євангеліями, переписаними на Русі, були кирилична частина Реймського євангелія Анни Ярославни (перша половина XI ст.), Остромирове євангеліє виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира . Архангельське євангеліє (1092 р.), Новгородські службові лінії (1095#1097 рр.) та кілька «Апостолів» другої половини XII ст.
- апокрифічні твори — апокрифи (гр. — «прихований, таємничий»). Вони уточнювали і доповнювали «святе письмо». // На зорі християнства апокрифи призначалися для людей обраних, посвячених у таємниці релігії. Згодом їх почали використовувати різні опозиційні єретичні угруповання, які вели внутрішньоцерковну боротьбу. Це спричинило перегляд таких творів ортодоксальною церквою. За тематикою апокрифи поділяють на три групи: старозавітні, новозавітні та есхатологічні. Старозавітні були найдавнішими апокрифами. Це були легенди про створення світу, про Бога і Сатанаїла, про Адама і Єву, про всесвітній потоп, ковчег Ноя, царів Давида і Соломона. Новозавітні апокрифи розповідали про життя і діяльність Ісуса Христа, про народження Христа, про діяння апостолів. І, нарешті, найпопулярні шими були апокрифи есхатологічні — про загробне життя, про кінець світу, про рай і пекло.
Найвідомішим есхатологічним апокрифом з часів Київської Русі стало «Хождєніє богородиці по муках». У процесі довготривалого переписування й редагування цей апокриф обростав соціально-побутовими елементами, образ богородиці опоетизовувався.
-— християнська література повчального змісту, яка уславлює чернецтво, аскетизм, самозаглиблення, моральне вдосконалення («Шестиднів» Іоанна Екзарха Болгарського«шестидневи», які докладно коментували біблійний переказ про створення світу за шість днів., «Повість про Варлаама та Йосафа», «Повість про Акіра Премудрого», «Александрія» тощо);
— праці енциклопедичного змісту, що містять відомості не лише з богослов'я і філософії, а й з історії, медицини, біології, географії та інших галузей знань («Ізборник Святослава 1073», «Ізборник Святослава 1076», «Палея Толкова», «Хроніки Іоанна Малали та Григорія Пісіда» та ін.);
— праці з окремих галузей знань історичні хроніки, гомілетика — урочисті "слова" на
церковні свята. (Збірка «Фізіологи», «Історія іудейської війни» Йосипа Флавія, «Християнська топографія» Кузьми Індикоплова та ін.);
- твори філософського змісту («Діалектика» Іоанна Дамаскіна, «Житіє» Костянтина (Кирила) Філософа, «Бджола», «Хроніки» Георгія Амартола, Георгія Синкела та ін.).
- житійна (агіографічна) література. (гр. — «святий» і «пишу» жанр християнської літератури, в якому описується життя святих та аскетів, а також наукова дисципліна, що вивчає історію написання житій.). Найпершими відомими в Київській Русі агіографічними творами були переклади житій Антонія Великого, Федора Студита, Іоанна Златоуста, Георгія Побідоносця. Найбільшою популярністю у києворуських землях, а пізніше і в Україні, користувалися житія Миколая та Олексія — «чоловіка божого». Важливе місце зайняли житія святих - біографії духовних і світських осіб, канонізованих церквою. Входячи до складу християнських держав, Київська Русь турбувалася про створення культу власних святих та їх життєписів. Але якщо в римській і візантійській традиції прославлялися подвиги великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників за віру, то на Русі писалися житія князів. Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є написане самим Нестором-літописцем «Житіє Феодосія Печерського», одного з фундаторів Києво-Печерського монастиря. Особливу популярність отримали патерики - збірники житіїв, складені не за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими достоїнствами відмічений «Києво-Печерський патерик» - збірник розповідей про ченців Києво-Печерської лаври.
- Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил – «Прологи» та такі ж помісячні зведення – «Мінеї». Світський характер мали збірники «золотих думок», запозичених з різних джерел, – так звані «Бджоли», а також почасти перекладні повіті «Варлаама і Йосафата», «Александрія», «Індійське царство», «Троянська війна»та ін.
- З Візантії прийшла до нас також патристика (гр. — «батько», «отець»), або ораторсько-учительська література «отців церкви» — богословів і проповідників християнства. Це були твори Іоанна Златоуста, Григорія Богослова, Василя Великого, Єфрема Сирина та ін. Твори патристики сприяли зміцненню основ християнської моралі та феодальної ідеології. Серед перекладних творів помітне місце посідали полемічні твори Василя Кесарійського, Афанасія Александрійського, проповіді Єфрема Сірина
- Видатними пам’ятками перекладної літератури візантійсько-болгарського походження є хронографи, в яких викладено епізоди всесвітньої історії. Матеріалом для історичних хронік слугували твори античних і середньовічних істориків, античні міфи, язичницькі і християнські переклади та легенди і, звичайно ж, Біблія. У Київській Русі поширення набули хроніки Іоанна Малали, Георгія Синкелла і Георгія Амартола. Хроніка Іоанна Малали була перекладена в Болгарії і складалася з передмови і вісімнадцяти невеликих книг чи розділів. У творі викладається історія Єгипту, Ассірійського царства, Вавілону, Греції, Риму, Візантії, Персії. Крім того, подаються оповіді про античних богів і героїв.
- Швидкими темпами запроваджувалася у Київській Русі література світського характеру — белетризовані воїнські повісті та романи. Серед них повість Йосифа Флавія «Іудейська війна», «Троянські діяння» Іоанна Малали, воїнський роман «Александрія», лицарський роман «Девгенієве діяння» та ін
- Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання велося у хронологічному порядку, по роках (літах). Укладачі літописних текстів не були простими фіксаторами історичних фактів. Вони намагалися подати живу панораму подій, свідками яких були самі. Звертаючись до історичного минулого слов’ян, літописці залучали фольклорні перекази, уснопоетичну народну творчість. Вони складалися разом з самою історією, їх постійно доповнювали новими фактами, а деякі історичні події переосмислювалися й висвітлювалися по-іншому.
Перше таке відоме зведення було складене в Києві наприкінці 30 років XI ст. Воно увібрало в себе окремі статті церковного характеру, записи, перекази, легенди попередніх часів. Цей літопис у науці прийнято називати найдавнішим. У ньому відображені цікаві деталі з суспільно-політичного та культурного життя Київської Русі першої половини XI ст. Наступним було давнє Новгородське зведення, доведене до 80х років XI ст., за ним — Києво-Печерське зведення і початкове Київське зведення, яке об’єднало матеріали другого і третього Зведень, а також інші джерела. Названі зведення у первісному вигляді не збереглися — вони увійшли у пізніший Початковий літопис (1093 р.), фундаментальний літопис «Повість временних літ» (1113 р.), продовжений Київським літописом (1200 р.). Вважається, що Початковий літопис був укладений ігуменом Києво-Печерського монастиря Іваном. До цього зведення увійшли «Сказання про поширення християнства» та хронологічні записи про київські події, зроблені Никоном Близько 1113 року у Печерському монастирі був створений новий літописний твір, названий за його першими словами «Повість временних літ». Одна з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об'єднав місцеві, регіональні записи «за літами» в єдиний, загальноруський літопис. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Твір мав три редакції, які не дійшли до нас у первісному вигляді. Перша належала Нестору і прославляла князя Святополка за перемогу над половцями. Другу здійснив у Видубицькому монастирі ігумен Сильвестр за князювання Володимира Мономаха. 1116 року були перероблені заключні статті Несторового твору, де уславлювався вже не Святополк, а Мономах. Третю редакцію було також здійснено у Видубицькому монастирі 1118 р. для сина Мономаха Мстислава, який намагався протиставити Києву Новгород. Саме у Видубичах, до «Повісті временних літ» був внесений і текст знаменитого «Повчання» Володимира Мономаха дітям. У цьому цікавому джерелі викладено основні віхи з життя та діяльності популярного на Русі князя. Продовженням «Повісті временних літ» стали Київський і Галицько-Волинський літописи. Київський літопис називають світським твором. Найпомітнішими оповіданнями літопису є розповіді про повстання у Києві 1113 року та про похід Ігоря Святославича проти половців у 1185 році. Ця оповідь є літописною паралеллю «Слова о полку Ігоревім»
- богословська публіцистика. Найдавнішою пам'яткою писемності Київської Русі ажається
"Ізборник Святослава", укладений 1073 та 1076 pp. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, де роз'яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин.
Твори церковно-повчального характеру: «Слово про закон і благодать» ченця Іларіона, якого князь Ярослав Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом. У цьому творі, написаному в формі урочистої проповіді, Іларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської «благодаті») над Старим Заповітом (біблійним «законом»); про світове значення хрещення Русі; високу місію князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, яка зайняла рівноправне становище серед християнських народів. В орнаментальному обрамленні богословської схоластики Іларіон проводив думку, що князь Володимир рівний за своїми діяннями Константину.
- В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославич створив знаменитий "Ізборник", присвячений проблемі, "яко подобає людині бути". Перу князя Володимира Мономаха належить «Повчання", адресоване дітям. Головна його ідея – турбота про долю Русі, яку розривали князівські усобиці, заклик до єдності
9. Головними поширеними на той час науками були богослов'я, філософія, історія.
У літописі від 972 р. вперше згадується про введення Володимиром Святославовичем шкільного навчання на Русі. Ярослав Мудрий під час свого князювання у Новгороді наказав створити школи і навчити грамоті триста дітей.Дипломатичні й торговельні зв’язки Русі з Візантією та іншими країнами вимагали від українців високої освіти з обов’язковим знанням грецької та латинської мов. З цією метою у новозбудованій Софії Київській Ярослав у 1037 р. створює школу, яка, продовжуючи кращі традиції Володимирової та візантійських шкіл, була по суті вже школою нового типу. Це, за уявами того часу, перший вітчизняний вищий навчальний заклад. Вчилися у цій школі діти найвищої знаті Русі, діти самого Ярослава, з десяток шляхетних іноземців – претенденти на корони королів. Зокрема, діти англійського короля Едмунда Залізнобокого, угорський королевич Андрій, наступник датського престолу Герман, норвезький конунг Гаральд, син норвезького короля Олаф та інші іноземці. Окрім вміння читати й писати на Русі добре знали й арифметику. Окрім знання чотирьох правил арифметики знали тоді й дроби та користувалися ними при найрізноманітніших обрахунках. У літописі розповідається про школу, відкриту онукою Ярослава Мудрого Ганною (Ганкою) Всеволодівною при Андріївському монастирі у Києві. У школі, крім грамоти, дівчата навчалися співу, шиттю, іншому рукоділлю, що для середньовічної Європи було новизною. Знала «книжне письмо» і сама писала книжки княжна Єфросінья Полоцька. Багато освічених людей було серед князів. Зокрема, Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Володимир Мономах, Ярослав Осмомисл та інші славилися як «книжні мужі», знавці декількох мов. Так, Ярослав Осмомисл знав 8 мов, а Володимир Мономах – 5.
У Київській Русі було утворено три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу, що утримувалася за рахунок князя – це прототип державного навчального закладу; школа «книжного вчення», основною метою якої була підготовка священиків і ченців; світська школа домашнього навчання, де навчалися діти ремісників і купців.
10. Архітектура. За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну У центрі поселень знаходилися "гради", які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських "градах" споруджувалася зі зрубів - колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів. Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого.
Культові муровані споруди будувалися за системою давньоруської мішаної кладки: чергування цегли-плінфи на вапняному розчині з домішкою товченої цегли (цементівка) з шаром дикого каменю. Будівельники застосовували метод так званої «утопленої плінфи», коли ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювалися цем'янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими.
Універсальний для візантійського культового будівництва тип хрестово-купольного храму
Хрестовокупольна система (зустрічається варіант назви хрестово-купольна) — система перекриття храмів, у центрі якого знаходиться купол, що спирається на чотири стовпи, при цьому до центрального простору примикають хрестоподібно розташовані циліндричні склепіння. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Багатокупольність, якої не знала візантійська архітектура, стане згодом специфічною рисою давньоруської архітектури.
Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди — напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори). Перекривалася куполами і склепіннями. Перекриття над цт. Частиною утворювало форму хреста.
На́ва, також неф (nef, від лат. navis — корабель) — поздовжня або поперечна частина простору церкви чи громадської споруди, розташована між рядами колон, стовпів, арок або між зовнішньою стіною та поздовжньою колонадою або аркадою (синоніми — неф, корабель).
У зх. Частині був нартекс – приміщення перед входом, де часто ховали феодалів, Над ним були хори. У цт. Абсиді (півкруглі виступи) містився вівтар, у бокових підсобні приміщення.
Памятки: Десятинна церква, Спасо-Преображенський собор в Чернігові, Софії, Собор св. Михайла, Видубицький монастир, Успенська церква на Подолі, Кирилівський монастир.
Церква Успення Богородиці (Десятинна) – хрестово-купольна, з трьома нефами, оточена галереями. Храм увінчували двадцять п´ять бань. Така їх кількість пояснювалась необхідністю освітлювати великі хороми, що відкривалися у центральний підкупольний простір. Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори - золотистий і зелений - вважалися у Візантії священними. В церкві було багато мармурових деталей (одвірки, карнизи, колони, саркофаги), оздоблений мозаїкою та фресками.
11. Складовою частиною духовної культури Київської Русі була музика, що супроводжувала людину від народження до смерті. Характерною особливістю давньоруського музичного мистецтва є ідейно-художня цілісність музики і пісні. На Русі поширеними були обрядові танці, пісні, скоморошні ігри, гуслярські билинні розспіви, а також ратна музика, що супроводжувала військові походи. Музично-поетичне мистецтво відображало працю, світогляд і громадський побут наших давніх предків.
При княжих дворах існував цілий штат музикантів-умільців, як руських, так і іноземних, що застольною музикою під час бенкетів прославляли князя та його могутність. Про це свідчать такі джерела літературного походження, як «Печерський патерик», «Житіє Феодосія Печерського», «Слово про багача та Лазаря».
Сюжети з музичного життя Русі відтворені на фресках київського собору Святої Софії, де шість музикантів грають на флейті, два — на духових інструментах і трапецієподібної арфі. Сцени музичного побуту виявлено і на дорогоцінних золотих багато оздоблених речах. Поширеними інструментами в княжу добу були гуслі, лютні, гудок, смик, духові роги, труби, сурни, свірелі, сопелі, флейти та різноманітні дзвіночки і брязкальця. Найпоширенішим ударним інструментом був бубон.
Після запровадження християнства зароджується церковна музика — дзвонарство і одно- та багатоголосий церковний спів. Система давньоруських церковних наспівів називалася знаменним розспівом. Це унісонний чоловічий спів обмеженого діапазону і строго піднесеного складу. Нотної грамоти на Русі ще не знали, але відомою була крюкова (знаменна) і кондокарна нотації, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.
Старослов´янські звичаї та обряди з часом втратили своє чисто обрядове призначення і поступово перетворились у народні розважальні ігрища, що несли у собі художнє відображення праці, побуту людини, її особисті почуття. Головними носіями народного театрального мистецтва у Київській Русі були скоморохи — народні лицедії, талановиті музиканти й актори. У їх мистецтві поєдналися спів, інструментальна музика, танок, театралізована пантоміма, акробатика, дресирування звірів тощо. Мистецтво скоморохів, що вийшло з глибокої язичницької старовини, було дуже поширене на Русі. Воно відбивало ідеологію народу та суспільні настрої. У кінці XVII ст. внаслідок переслідувань з боку духовенства і державної влади а також появи шкільної драми скомороство зникає.
12. В І алицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостерігаються значні романські виливи, особ.'шво в Галичі і Володимирі на Волині. Напргтклад, звггчайиий тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середгпгі мають шість ггілонів, сюди належать церкви Володимира, Галича, Холма та ігшшх міст. Вони складені переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають виразний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пантелеймона в Галичі (1200), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. В центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад ЗО фундаментів різних будов тринавних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, західігих 1 місцевих архітектурних традицій.
Яскраву картину спорудження Данилом церкви у Холмі подає літопис, розповідаючи, що церква була "гарна і гожа". Церква мала чотири склешння і "стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем;
троє вікон прикрашені стеклами римськими".
Кам'яне зодчество у Галицько-волинському князівстві було дуже поширеним. Міські забудови, оборонні і церковні споруда виконувались досвідченими будівничими. Літопис повідомляє, що, наприклад, міські укріплення на Волині зводив "муж хитрий" Олекса. Археологічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й мистецтво в Галицьке- волинській державі.
У Галнцько-Волинському князівстві високою рівня розвитку набув живопис. Українське живописне мистецтво, як доводить, академік Айналов, виникло ще в дохристиянську добу. Істотний видів на його розвиток зробив стиль візантійського живопису, який панував у ті часи не лише в старокиївській державі, але й по всій Європі. Візантійський живопис, як відомо, виріс на ірунті античного, який у своїй основі був реалістичним. Християнський живопис порвав з реаліє гіршими традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість жгптєдіяльності стверджував аскетизм. Саме в цьому варіанті християнський живопис прийшов з Візантії в Україну. Його характерною рисою було те, що окремі постаті розмішувались на картині в небесній гармонії, а не в життєвому безладді. Це був досить високий рівень живописного мистецтва, але прийшов він у Стародавню Русь у дещо видозмінених формах, зокрема, у формі монументальною мистецтва, тобто декоративного малювання на стінах, і в формі книжкових мініатюр (рисунків і початкових літер у текстах книг). Монументальне мистецтво теж зазнало певних змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у вигляді мозаїки. Стінний розпис нашими живописцями був названий фресками. Отже, монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески.
У Галицько-Волинському князівстві оздоблення інтер'єрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Дослідники характеризують ХП століття як початок самостійної художньої творчості в Україні.