Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
4 білет
1. Як і в Гомеровій «Іліаді», основний задум твору не в описові подій протягом походу, а в тому, що похід змінив світогляд князя Ігоря — «від свавільного гніву до розуміння об'єднавчої ролі держави». В епілозі твору князь Ігор іде до церкви Пирогощої «країни заради» — «страни ради». Твір присвячено «землі Трояні» (назва — образ України) і її військовому оплоту — військовим дружинам — «стадам лебединців», «галицім стадам», «копіям» та «дівицям», які перейшли за Дунай. Князь Ігор йшов до Дону, щоб там «копіє приломити» — «відновити кордон землі на річці Дон» та «пошукати града Тьмуторокані». Цей самовільний вчинок князя Ігоря був невдалий і саме на прикладі цієї невдачі автор закликає князів до солідарності. Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князяІгоря Святославича на половців навесні 1185 р., а вже у 1187 році об'єднані дружини князів здійснили успішний похід. Військовий похід князя Ігоря автор відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за те що ставили особисте над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна[2], який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі, щоб об'єднати славів (слави — славяни). Після описів готування до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слова…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, приходом князя до церкви Святої Богородиці Пирогощої — Державної Богоматері. Автор віддає належне походу князя Ігоря. Твір завершується прославою спершу «старим князям» — Ігореві та Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником бувВолодимир Ігоревич.
Мова і поетика[ред.]
Мова, якою написано «Слово о полку Ігоревім», це тогочасна літературна моварусинів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами народної. Більшість дослідників припускають, що автор «Слова…» був або киянин або чернігівець, інші (Орлов, Юґов) доводять, що він мусив бути галичанином («карпаторус»). Є припущення, що копію поеми XVI ст., котру відкрив Мусін-Пушкін, вже значно окнижили переписувачі, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болгарський правопис. До того ж вона могла бути не зі старого списку, а з інших копій, які й витворили так звані «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, десь понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тільки українській мові, в «Слові…» є архаїзми, збережені в українськихговірках, є також впливи інших мов.
Порівнявши мову «Слова» з сучасною українською мовою, можна виявити досить багато спільного. В перекладі, зробленому для Катерини II, було вказано, що оригінал містить у собі велику кількість «южнорусских» та польских слів, незрозумілих російському читачеві. Слова мають властиві для сучасної українскої мови закінчення. Незвичні для сучасної російської мови «и» в багатьох словах звучать по-українському, якщо їх змінити на «ы». В тексті присутня велика кількість характерних малоросійсьских фраз: «а мої ті Куряни свідомі кмети, под трубами повиті, под шеломи взлеліяні, конець копія вскормлені, путі їм відоми, яруги їм знаєми, луки в них напряжені, тулі отворені, саблі ізострені, самі скачють як сіриї волки в поле…».
Особливо багаті епітети «Слова…», порівняння й метафори, метонімії й гіперболи. Автор персоніфікує природу, робить її живою істотою, яка або співчуває, або шкодить людині. Досконалість поетичних образів доводить, що, побіч літописів, мусила існувати й багата народна і дружинна поезія зі складною та високорозвиненою поетикою.
Справа ритміки «Слова…» — одна з найсуперечливіших. Спроби відтворити його ритмічну структуру якимось правильним віршем не мали успіху: теорія сканд. вірша Р. Абіхта (1901), ритм 4/4 Ф. Корша (1909), теорія візант.- церк. канонів В. Бірчака (1910), теорія «летючих ударів» Є. Сіверса (1926), вплив старогебрейського вірша, котрий добачав митр. Іларіон (1949). М. Максимович зв'язував ритміку «Слова…» з пізнішими думами, П. Житецький підкреслив речитативний характер «Слова…», за яким кожний вірш-речення, незалежно від кількості складів, творить цілість зі своїми власними ударами. Ф. Колесса зв'язав ритм «Слова…» з голосіннями, що стояли й в основі дум. Цей тип вірша має дуже широкий діапазон вислову, в нього можна було вплітати різні ритми, відповідно до теми, настрою і поетичної традиції. Опис бою князя Всеволода — зразок дружинної бойової пісні, але її ритміка зовсім покривається з деякими весільними й обжинковими піснями, що є доказом тісного зв'язку дружинної поезії з народною.
Питання про авторства.
Існує певна переконаність, що «Слово…» написав учасник чи свідок походу. Хоча хто він, на сьогодні вважають невідомим. Так, наприклад, деякі вчені схильні думати, що твір написав великий київський князь Святослав, бо й «золоте слово» цього героя, й ідейна позиція автора збігаються. Дехто з науковців приписує авторство поеми Біловодові Просовичу, якого згадано в Київському літописі якраз там, де йдеться про похід князя Ігоря. Інші вважають за автора легендарного Ходина, ім'я якого присутнє в самому тексті. Російський же дослідник Борис Рибаков стоїть на тому, що автором пам'ятки є київський тисяцький Петро Бориславович. Іван Вагилевич та Василь Яременко наполягають, що автором міг бути старець Ян, він же — чернець Вишатич. Але найпереконливішою треба вважати гіпотезу Леоніда Махновця та Степана Пушика, які вважають, що автор "Слова… не хто інший, як брат княгині Ярославни, — галицький князь Володимир Ярославович. Але це все лише припущення. Безперечно, автор — спостережлива людина, яка неодноразово бувала в ратних походах. Серед можливих авторів дослідники «Слова…» називали й давньоруського книжника з Галича, Тимофія, співця Митусу, що вцілів після поразки дружини князя Ігоря.
Не викликає сумнівів те, що автор «Слова…» — людина високоталановита, освічена, чудово знає історію, легко орієнтується в політичних перипетіях як свого часу, так і часу минулого, цінує світову літературу й духовну спадщину власного народу, докладно називає всі подробиці військового побуту, обізнана з тактикою ведення бою, зброєю. Одне слово, фахівець військової справи. Автором «Слова» без сумніву можна вважати Ольстина Олексича, який у 1177 році був наказним (січовим) гетьманом у Великого Київського князя Святослава, а у 1185-87 роках воєводою князя Ярослава Чернігівського. Це про автора «Слова» говорено у вислові «Рек Боян і ходина Святослава, пестворця старого часу Ярослава». Старожитнє «боян» — наказний гетьман (казанець), «ходина» — посол (дипломат), «пестворця» (латина «pes» — ходя, шлях) — драгоман (воєвода).
Останніми роками набула другого дихання гіпотеза про те, що «Слово» є підробкою кінця XVIII століття. Новочасний неоскептик Едвард Кінан вважає автором фальсифікації чеха Й. Добровського[3], але його докази не витримують культурно-історичної верифікації та етно-психологічного аналізу[4]
2.. Збірка поезій Івана Франка "Зів"яле листя" створювалась понад десять років і побачила світ у 1896 році. Вона складається з трьох циклів, названих "жмутками". "Зів"яле листя" містить інтимну лірику, і якій висловлено глибокі почуття палкого, але нещасливого і нерозділеного кохання. Мотиви туги і страждань викликані тяжкими роками невдач і розчарувань. Появі сумних мотивів певною мірою сприяло і те, що соціальні перепони розлучили його з коханою дівчиною Ольгою Рожкевич, з якою він мріяв поєднати свою долю.
Інтимна лірика "Зів"яле листя" своєю красою, глибоким почуттям належить до найкращих зразків світової поезії. У рефераті "Іван Франко" Михайло Коцюбинський писав: "Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народу. У Франка є прекрасна річ - лірична драма "Зів"яле листя". Це такі легкі, ніжні вірші з такою широкою гамою почуттів і розумінням душі людської, що, читаючи їх, не знаєш кому віддати перевагу: чи поету боротьби, чи поетові -лірику, співцеві кохання і настрою.
До найкращих віршів збірки належать: "Ой ти, дубочку, кучерявий", " Ой ти, дівчино, з горіха зерня", "Чого являєшся мені у сні?" та інші. Поезія "Чого являєшся мені у сні?" є однією з найкращих у збірці. У ній хвилююче відтворено ніжну, палку, але нерозділену любов ліричного героя. Таким чином, у ліричній драмі "Зів"яле листя" Франко проспівав гімн чистому і зворушливому коханню, яке облагороджує душу.
3. Українська література в четверте десятиліття XX століття увійшла фізично знекровленою, естетично збіднілою і морально розгубленою. Десятки найталановитіших митців було репресовано й знищено. Ті, що врятувалися еміграцією (Ю. Клен, І. Багряний, Т. Осьмачка, В. Барка), фактично опинилися поза вітчизняним літературним процесом.
Друга світова війна "вивільнила притлумлені більшовизмом сили української літератури, попустила пута народного духу, що один тільки й міг зарадити в цій трагедії".
Поезія першою з-поміж інших літературних жанрів стала виразником народного духу в один з найтяжчих періодів нашої історії. І кров, і сльози народу закарбувалися у слові, яке кликало до бою, зрікалося шаблонних фраз і хвалебних од Країні рад.
Розвинулися всі поетичні жанри, збагатилися виражальні засоби, розкрилися нові проблемні обшири.
За чотири роки війни українська поезія пройшла шлях від Москви до Берліна. Поети старшого покоління — П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, В. Сосюра — творили в евакуації, виступали перед народом у пресі, на радіо, молодші — І. Нехода, Л. Дмитерко, П. Дорошко, М. Шеремет, В. Швець — воювали і писали на фронті. М. Шпак, Ф. Швиндін, І. Кульська, П. Артеменко — у підпіллі, П. Воронько, С. Щуплик — у партизанських загонах, О. Теліга, О. Ольжич — у лавах національного підпілля. Багато талановитих митців не повернулися з війни (О. Гаврилюк, К. Герасименко, М. Шпак, Л. Зимний, Д. Надіїн, П. Артеменко, В. Булаєнко, Ф. Швиндін, М. Шуть).
З перших днів війни поезія звернулася до народу клятвою і закликом, бойовим маршем і похідною піснею. Всенародного звучання набуває "Клятва" М. Бажана ("Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів!"), поезія П. Тичини "За все ми відплатим тобі", М. Рильського "За землю рідну", В. Сосюри "Ми переможемо", Л. Первомайського "Я зростав на оцій непокірній землі".
До скарбниці української лірики 1941 року входять вірші В. Сосюри, "Слово про рідну матір", "Україні" М. Рильського, "Земля", Л. Первомайського, "Україно моя" А. Малишка. Набули популярності вірші-листи, адресовані воїнам, землякам, співвітчизникам ("Лист до земляків" В. Сосюри, "Відповідь бійцям на фронт" П. Тичини, "Летіть, орли" М. Бажана).
Вершинними надбаннями жанру ліро-епосу стали поеми П. Тичини "Похорон друга", М. Рильського "Жага", "Мандрівка в молодість", В. Сосюри "Мій син", "Полонянка".
Українська поезія періоду війни зафіксувала процес гуманізації суспільної свідомості, що був загальмований новими репресіями сталінської системи одразу по війні: система злякалася вільної особистості, що вийшла з полум'я війни з високо піднятою головою.
До високохудожніх здобутків української прози 1941—1945 pp. належить тогочасний доробок О. Довженка. Такі оповідання, як "Ніч перед боєм", "Мати", повість "Україна в огні", засвідчили, що в особі О. Довженка вітчизняна література здобула найсокровенніші уроки, винесені країною із поєдинку з фашизмом. Письменник уперше і відкрито заговорив про ціну тої трагедії, що її переживав народ. Новелістика письменника часів війни сповнювала читача міцною вірою у ті резерви духу, які народне буття накопичувало віками.
Особливістю літератури 40-х років є те, що в неї влилося молоде фронтове покоління — люди, обпалені боями, сповнені бажання розповісти про пережите і навіки закарбоване в серці. Серед поетичних книг другої половини 40-х років поряд з тими, що належали старшим і досвідченим майстрам пера ("Мати" М. Рильського, "І рости, і діяти" П. Тичини, "Зелений світ" В. Сосюри, "Англійські враження" М. Бажана, "Молодість брата" Л. Первомайського), — збірки поетів-фронтовиків П. Воронька, В. Швеця, О. Підсухи, Я. Шпорти, П. Дорошенка, Д. Білоуса.
109 літераторів тодішнього складу Спілки письменників України впродовж війни перебували в діючій армії та партизанських загонах. Понад 40 чоловік загинули, 19 стали Героями Радянського Союзу.
Література повоєнних років представлена творчістю Ю. Смолича, І. Ле, І. Багмута, Л. Смілянського, О. Донченка, Ю. Збанацького.
Найвидатнішим явищем української прози в перші повоєнні роки став роман-трилогія О. Гончара "Прапороносці".
У другій половині 40-х років українська проза широко відображала героїку відбудови і прагнула правдивіше окреслити основну постать тої напруженої доби — людину-сучасника, що самовіддано працювала в місті або в селі. Велику увагу критики й читачів у повоєнний час привернули перша і друга книги роману-хроніки М. Стельмаха "Велика рідня" — "На нашій землі", "Великі перемоги", роман "Хліб і сіль", повісті О. Довженка — "Зачарована Десна" (1956), "Повість полум'яних літ" (1957), "Поема про море" (1957) — цілісна ліро-епічна, героїко-романтична панорама життя українського народу XX ст.
У суспільно-політичному житті вже відчувався дух "холодної війни", атомних погроз, проливалася кров на західних землях України. Тавро політичної неблагонадійності падало на всіх, хто перебував в окупації; сталінщина зневажала людські права і свободи. Серйозними, хоч і штучно внесеними, деформаціями був позначений і літературний процес. Викривлене, часто до протилежного, трактування художніх творів, необгрунтовані звинувачення письменників, наклеювання політичних ярликів, цілі кампанії з "викриття" націоналізму — це характерні ознаки літературного процесу 40-х — 50-х pp. Шельмуванню були піддані "Слово про рідну матір" М. Рильського, романи "Жива вода" Ю. Яновського, "Вони не пройшли" Ю. Смолича, поезія "Любіть Україну" В. Сосюри. Критика кращих творів справляла шкідливий і гальмівний вплив на розвиток літератури повоєнних років.
Внаслідок усього цього в літературі відчувається слабкість дослідницьких, аналітико-психологічних спрямувань, ласування перед об'єктивною правдою дійсності, декларативність, описовість, зовнішня панорамність, приглушення особистісного начала, збідненість ліризму.