Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
2. ПОНЯТТЯ ТА СУТЬ ЮРИДИЧНОЇ ОСОБИ
Центральною категорією корпоративного права є юридична особа. Тому без з'ясування суті цього явища неможливо зро зуміти особливості корпоративних відносин.
Природа юридичної особи досліджувалася неодноразово та у різні часи. Не претендуючи на повноту викладу, вважаю за необхідне звернути увагу читача на наступне.
Виникнення ідеї юридичної особи. Зміст суспільних відносин, які охоплюються категорією юридичної особи, як і будь-якої іншої правової категорії, залежить від стану розвитку суспільства, тих конкретних процесів, які в ньому відбуваються. Залежно від необхідності виконання тих чи інших суспільних функцій зміст та суть правових категорій можуть змінюватися, а назва їх може залишатися. Не кожне соціальне утворення, яке сьогодні визнається юридичною особою, було б таким століття тому. Змінність права походить з самого його призначення — регу лювання суспільних відносин. Якщо змінюються суспільні відносини, то це неодмінно супроводжується і відповідними змінами у їх правовому регулюванні.
Виникнення категорії юридичної особи було зумовлено цілою низкою суспільних потреб. Головними умовами, які спричи нили появу юридичної особи, бути наступні:
виникнення і розвиток товарного виробництва і форму вання товарно-грошових відносин;
формування колективів осіб, об'єднаних однією метою, єдиним інтересом;
формалізація суспільного життя;
необхідність концентрації майна, призначеного для задо волення наперед визначених потреб та його відокремлення від власників з метою участі у суспільних (в першу чергу майнових) правовідносинах.
Формування поняття юридичної особи відносять до числа найважливіших здобутків римського права, хоча юридичні особи в Римі великого значення не мали. На цьому сходиться біль шість дослідників римського права, але не всі. Так, Н.Л. Дювер-нуа зазначає, що римське право не знало розподілу правоздат них суб'єктів на осіб фізичних і не фізичних (юридичних). Всі правоздатні суб'єкти охоплювалися одним поняттям — "особа" (регкопа). Для потреб практики було достатньо констатувати,
що певні колективи (міста, колегії) функціонують так само, як окремі люди1.
Римське право не містило терміна "юридична особа". Для позначення об'єднання осіб (в сучасному розумінні — кор порації) застосовувалися різні поняття — "со11е§іа", "зосіаіііаіез" тощо. Названі об'єднання почали створюватися спочатку для поклоніння певному богу-покровителю. Колективний характер божественних культів породжував необхідність об'єднання людей, оскільки одноосібно неможливо було здійснити боже ственні дійства.
За законами XII таблиць члени колегії або содалітету мали право самостійно створювати собі статути (расііо), якщо вони не суперечили загальному праву2.
Розвиток корпорацій та їх значний політичний вплив на імперію призвів до посилення законодавчого регулювання ство рення корпорацій в кінці республіканського періоду. В 64 р. до Різдва Христового сенатусконсульт скасовує колегії, існування яких суперечить державному благу, в 55 році з'являється закон про заборонені корпорації (Ьех Ілсіпіа сіє зоааіісш), в якому слово "косіаіііаз" набуло значення антидержавного політичного клубу. Більшість корпорацій, крім "давніх та законних", була знищена імператорами Цезарем та Августином, які бачили у корпораціях політичну загрозу. Виникнення нових корпорацій залежало від дозволу сенату та імператора.
В перший період імперії найбільш поширеними корпораціями були: 1) колегії ремісників, об'єднуючим фактором яких були вже не релігійні обряди, а спільні ремісничі інтереси; 2) погре бальні колегії; 3) суто релігійні колегії; 4) літературні та ар тистичні колегії; 5) колегії для надання допомоги (наприклад, колегії трубачів, які позичали своїм членам гроші для переїзду через море)3.
Для колегій першого періоду Римської імперії характерною є значна пов'язаність членів. Всі вони підлягали обліку у спе ціальних списках (аІЬит), і за законом вважалися один для одного такими самими близькими, як родичі. З часом про мислові колегії, існування яких становило державний інтерес, були перетворені в примусові. Між членами колегії існувала кругова порука, держава слідкувала за повнотою складу членів,
ніхто не міг вийти з колегії, звання члена колегії переходило за спадком. Разом з тим для примусових колегій характерним було встановлення певних пільг та привілеїв. Колегії попов нювалися примусовим шляхом: за спадком або за обранням, обумовленим примусовими заходами.
Сама ідея про юридичну особу як засіб юридичної техніки для введення в обіг майна, відокремленого від майна фізичних осіб, що її складають, була висловлена римським правом чітко. Однак юридичні особи в Римі не були юридичними особами в сучасному розумінні. Основна відмінність юридичних осіб рим ського періоду від сучасних юридичних осіб полягає в тому, що спільне майно корпорацій розглядалося як майно, належне кожному з її учасників в певній частині, або ж як майно, на лежне одному з учасників, який веде справи об'єднання та відповідає перед його членами. Юридична особа в римському праві пояснювалася за допомогою спільної часткової власності. Функція відокремлення майна від учасників корпорації була реалізована лише частково, оскільки режим спільної часткової власності членів корпорації на майно такої корпорації не за безпечував учасникам відокремленої від корпорації майнової відповідальності. Визнання кожного з членів корпорації влас ником частини її майна не сприяло стабільності майнових від носин корпорації. Лише згодом з'явилася думка про відмову окремому члену корпорації в праві на виділення йому в будь-який момент його частки в майні корпорації.
Першим чітким виразом ідеї юридичної особи було правове положення, яким Римська держава, включаючи міські общини (муніципії) до свого складу та наділяючи їх мешканців римсь ким громадянством, надавало самоуправління та самостійність. Претор визнав за муніципіями право позивати та відповідати в суді через спеціальних представників, що призначалися для кожної окремої справи декретом муніципальної ради. Тим самим муніципія була визнана таким же суб'єктом майнових прав, як і ргіуаіае регеопае. Були визнані процесуально правоздатними також і приватні корпорації1. Саме необхідність визнання за об'єднаннями осіб права на позов (тобто можливості бути учасником цивільних процесуальних відносин) і викликала не обхідність визнання за певними об'єднаннями процесуальної правосуб'єктності.
Результатом римського розвитку категорії юридичної особи були наступні положення:
Разом з тим римські юристи відкидали відповідальність юри дичної особи за шкоду, завдану деліктами їх представників. Діяльність корпорації ототожнювали з діяльністю окремих осіб, а тому і майнова відповідальність покладалася на конкретну приватну особу, незважаючи на те, що вона діяла від імені та в інтересах корпорації.
Формування категорії юридичної особи розпочалося від кор порацій, тобто об'єднань осіб. Визначення юридичної особи як об'єднання осіб тривалий час зберігало характер чи не най істотнішої її ознаки. І лише в середині XX століття намітився певний відхід від традиційного сприйняття юридичної особи як об'єднання.
Спочатку корпорації виникали вільно з ініціативи тих, хто їх створює. Потім, при Августі, було запроваджено дозвільний порядок виникнення корпорацій. Дозвіл на створення корпо рації видавав сенат. Дозволивши виникнення корпорації, сенат тим самим визнавав і її правосуб'єктність, тобто визнавав юри дичною особою. Таким чином, корпорації не могли не бути юридичними особами, а саме поняття корпорації включало в себе, охоплювало поняття юридичної особи.
Значно пізніше від корпорацій, в першу чергу завдяки роз витку християнства, в римському праві з'явилася категорія юридичних осіб, які нині називаються установами1. Якщо ос новною функцією корпорації було об'єднання осіб і майна (капіталу) для використання в спільних інтересах, то основною функцією установи було відокремлення майна від власника заради певної, суспільно корисної, публічної цілі.
Суть юридичної особи пояснювалася римським правом з позиції фікції. Римські юристи розуміли, що юридична
особа — це ніби персона, але насправді такою не є. Вона лише прирівнюється до персони. Застосування юридичних припу щень характерне для юридичної техніки римського періоду.
Таким чином, основним здобутком римських юристів у розробці категорії юридичної особи було створення самої ідеї наділення правосуб'єктністю об'єднань осіб, їх прирівняння до приватної персони. Ця ідея стала ефективним засобом юри дичної техніки для введення в обіг майна, відокремленого від майна фізичних осіб, що складають корпорацію. Були вироблені поняття правоздатності, принцип незалежності від фізичних осіб, основні види юридичних осіб. Це повною мірою було достатнім для задоволення потреб римського суспільства.
Ознаки юридичної особи, сформульовані в Римі, тривалий час залишалися визначальними і вплинули на подальшу роз робку категорії юридичної особи. Подальші дослідження цього явища здійснювалися з позицій зіставлення римського бачення юридичної особи з існуючими суспільними відносинами. А це неодмінно повинно було призвести до трансформацій цього поняття в силу залежності права від розвитку суспільних від носин. Разом з тим категорія юридичної особи не набула своєї логічної завершеності, оскільки не було сформовано деяких допоміжних конструкцій, які забезпечують функціонування юридичних осіб, зокрема не створено поняття органу юри дичної особи і внаслідок цього не закріплено розмежування майнової відповідальності між представником і самою юри дичною особою.
Основні теорії юридичної особи. Внаслідок рецепції рим ського права, що відбувалася протягом XVI—XVIII століть, ідея визнання цивільної правосуб'єктності за певними організаціями була сприйнята законодавством більшості країн феодальної Європи. Подальший розвиток категорії юридичної особи, обу мовлений в першу чергу розвитком економічних відносин, призвів до створення нових концепцій, які намагалися пояс нити її суть. Вони увійшли в правову науку під загальною назвою "теорій юридичної особи". Кожна теорія юридичної особи — це система поглядів та ідей, спрямованих на пояснення природи її правоздатності, місця та значення у суспільних право відносинах. Всі теорії виходять з того, що юридична особа — це відокремлена організаційна та майнова єдність, яка виступає в обігу як самостійний носій прав та обов'язків'. Але обгрунту ванням цього положення вони відрізняються.
В юридичній науці усталеним вважається поділ теорій юридичної особи на фікційні та реальні. Щодо критерію їх розмежування Л. Дюгі писав, що або колективи не мають власної волі, і тоді вони не можуть бути суб'єктами права, а закон не може зробити так, щоб неіснуюча річ — існувала (тому засто совує фікцію) або ж колективи володіють дійсною волею, від мінною від волі своїх членів, самі по собі є суб'єктами права та втручання законодавця є зайвим: ні до чого їм давати те, чим вони вже володіють1.
До фікційних теорій належать всі ті, які заперечують існу вання певного реального суб'єкта з властивостями юридичної особи. Всі вони пояснюють юридичну особу як витвір законо давця, як реально не існуючу абстрактну категорію, що ство рюється та утримується правом. Внаслідок цього юридична особа не має ні власної волі, ні інтересів, відмінних від інте ресів тих, хто її складає. Основними різновидами фікційних теорій є теорія фікції, цільового майна, інтересу, посадового і товариського майна, колективної власності. До цієї ж групи часто відносять позитивістську та нормативістську теорії. Проте, як зазначає С.М. Братусь, ці теорії хоч і близькі до фікційних, але відрізняються від них тим, що взагалі не визнають існу вання юридичної особи та вважають, що суб'єктами права є лише люди2.
Спільним для реалістичних теорій є визнання юридичної особи соціальною реальністю, яка має самостійну волю та інте реси, відмінні від волі та інтересів тих осіб, які її складають. Основною реалістичною теорією є органічна теорія.
Основний розвиток теорій юридичної особи припадає на другу половину XIX століття. Це була одна з найулюбленіших тем в цивілістичній літературі. Саме в цей час було створено основні теорії. Найбільшу пошану викликає праця німецьких дослідників. Вони створили і сам термін "юридична особа". У Т.В. Кашаніної з посиланням на В.Б. Єльяшевича зустрічаємо, що автором терміна вважається Нейзе, який в 1807 р. позна чив цим терміном різні види колективних суб'єктів, що беруть участь у господарському житті3. Значення німецької правничої науки в дослідженні проблеми юридичної особи давало підстави
навіть для висновків про те, що література інших країн є прос тим відображенням чи передруком німецьких теорій1.
Перше комплексне дослідження категорії юридичної особи було здійснене в середині XIX ст. німецьким правознавцем Ф.К. фон Савіньї у праці "Система римського права" (1840). Концепція Савіньї мала широке розповсюдження і тривалий час була панівною не лише в Німеччині. За його теорією міцно закріпилося найменування "теорії фікції". її суть полягає в тому, що юридичні особи — це штучні, допущені в силу звичай ної правової фікції суб'єкти. Вони є недієздатними, оскільки не мають власної волі, а тому з точки зору свого правового статусу повинні прирівнюватися до неповнолітніх та божевіль них. Органи юридичної особи мають для неї таке саме значення, як опікуни для неповнолітніх. Юридична особа — творіння закону, юридично-технічний засіб, який використовується для того, щоб певна сукупність людей могла розглядатися як одна особа2.
Теорія фікції створена на Грунті протиставлення явищ різного порядку: людини — природної істоти, юридичної особи — соці ального явища. Вона мала великий вплив на формування законо давства європейських країн (Кодексу Наполеона, Німецького цивільного уложення) і сьогодні домінує в країнах англосак сонської системи права. В США вона дістала вияв у відомому прецеденті, створеному в XIX столітті головою Верховного Суду США Д. Маршаллом у справі "Довірителі Дартмос Коледж до Вудварда": корпорація — це штучне утворення, невидиме, не відчутне та існуюче лише з точки зору закону3.
В сьогоднішніх умовах теорія фікції вже не видається такою беззаперечною та всеосяжною, як це було в середині XIX ст. За її допомогою важко обґрунтувати явочний порядок виник нення більшості юридичних осіб, який був запроваджений у європейських країнах ще в XIX ст., їх самостійну майнову відповідальність, вона не придатна для пояснення суті установ.
Другою за часом виникнення стала "теорія персоніфікова ного майна", основні положення якої сформульовані Алоїзом Брінцем в роботі "Пандекти" (1873). Він стверджував, що ви знавати існування особливого фіктивного суб'єкта права поряд з реальною особою є зайвим. Але існують безсуб'єктні права,
коли майно або певна мета самі групують навколо себе юри дичні відносини, виявлення та використання яких в ім'я цієї мети покладається на певних осіб1. Словосполучення "юри дична особа" — це синонім комплексу майна, призначеного для досягнення певної мети.
Розуміння юридичної особи за А. Брінцем подібне до су часного розуміння суті підприємства як цілісного майнового комплексу. Він вперше акцентував увагу на значенні майнових ознак для існування юридичних осіб, сформулював висновок про те, що право лише визнає особу, не створюючи її. У моди фікованому вигляді ця теорія застосовується і в сучасних умовах. Про це свідчить тенденція визнання підприємств суб'єктами права, характерна для окремих країн Західної Європи2. Проте вищезгадана теорія неспроможна пояснити природу усіх юри дичних осіб. З самої її назви очевидно, що вона не може бути застосована до юридичних осіб, створення та існування яких допускається й без майна. Серед таких політичні партії, гро мадські організації, професійні спілки, навіть деякі види під приємств. З позицій цієї теорії важко також пояснити суть юридичних осіб, які мають загальну правоздатність, а отже і не мають чітко визначеної мети. Нарешті, існування безсуб'єк тних прав не відповідає сучасному розумінню суб'єктивного права як юридично захищеного інтересу конкретної особи (суб'єкта).
Подальшим кроком у розвитку вчення про юридичну особу стала "теорія інтересу", найбільш яскравим представником якої буй IV фон Ігріиг. Він виходив з того, що справжнім суб'єктом може бути лише гой, в чиїх інтересах існує право. Суб'єктивне прано і іпхищепий юридично інтерес і його суть полягає в користуванні певними благами. Саме тому суб'єктами права можуть буї'и лише живі люди, інтереси яких захищаються за коном. Але оскільки користувачі благ змінюються, то законо давство створило абстракцію, названу юридичною особою, яка являє собою лише форму відношення користувачів до інших осіб в цивільному обігу3. Юридична особа — лише спосіб існування правових відносин справжніх суб'єктів. Такими є ті реальні особи, в інтересах яких існують пов'язані з юридичною особою правовідносини. В корпораціях такими є члени, в ус-
тановах — ті, для кого вона створена. Цілі юридичних осіб — це ті самі інтереси людей, тільки спільні для певної групи, їх діяльність — це діяльність членів юридичної особи або їх пред ставників, їх воля — це воля окремих особистостей. У зв'язку з цим тотожні інтереси групи осіб розглядаються як одне ціле, як один інтерес, а сама група — як один суб'єкт, юридична особа. Правосуб'єктність юридичної особи — це лише техніч ний прийом, що спрощує взаємовідносини зацікавлених при цьому осіб1.
Погляд на цю категорію крізь призму інтересів тих чи інших груп осіб дозволяє найбільш чітко визначити її соціальну суть, розгледіти тих осіб, які отримують певні вигоди від її діяль ності. Одна з основних тез теорії про те, що мета юридичної особи обумовлена цілями її членів, залишилася неспростова-ною. Ієрінг показав залежність юридичної особи від осіб, які її складають, пов'язав її з інтересами конкретних людей, а тому найбільш правильно розкрив її соціальну суть.
Має ця теорія і слабкі місця. Правий Д. Мейєр, який вбачає основну помилку цієї теорії в тому, що суб'єктом прав визна ється не той, кому ці права приписуються, а той, хто ними користується2. Ієрінг, як і Савіньї, реальність суб'єкта тлумачив з натуралістичних позицій, вважаючи лише людину єдиним справжнім суб'єктом. Саме тому його теорія належить до фік ційних.
У розвиток теорії інтересу виникла "теорія посадового і това риського майна", основоположниками якої вважають Е. Гельдера і Ю. Біндера. Теорія посадового майна пояснювала суть установ, теорія товариського майна — підприємницьких товариств. Гельдер виходив з того, що здійснювати юридичну владу можуть лише дієздатні особи, посадові особи, а тому майно уста нови — посадове майно, що перебуває в управлінні керів ництва установи. Свою владу останні використовують не в своїх інтересах, а в інтересах інших осіб3.
На відміну від майна установ, майно підприємницьких кор порацій — спільне товариське майно її членів, а не індивіду альне майно кожного з них. Майно юридичної особи належить особам, які є органами цієї юридичної особи. Воно відокремлене
від їх особистого майна. Права, які походять з цього майна, використовуються лише в тих цілях, для яких створена юри дична особа. Отже, суб'єктом права є не сама юридична особа, а її представники — органи, оскільки лише вони можуть виражати волю, а суть суб'єктивного права полягає саме у волевиявленні. Як зазначає С.М. Братусь, юридична особа за Гельдером — технічний засіб для позначення посадового або товариського майна, персоніфіковане юридичне відношення1. Отже, і тут має місце фікція.
Теорія посадового і товариського майна сфокусувала свою основну увагу на поясненні суті установ. Основним її недоліком є застосування різних підходів до пояснення природи това риств та установ. Цю теорію можна поділити на дві окремі. Вони хоч і об'єднані єдиними засадами, але пояснюють при роду різних видів юридичних осіб. Через таку подвійність ця теорія не може вважатися повноцінною. Існує у ній і внутрішня суперечність: майно установ є посадовим і управляється її керівниками, натомість у товариствах, в яких також є органи управління (керівники), власниками визнаються не вони, а члени товариств. Це свідчить про те, що в сучасних умовах теорія посадового і товариського майна неспроможна пояснити суть юридичної особи.
Французька юридична наука збагатила вчення про юридичну особу "теорією колективної власності", основними представ никами якої є Планіоль, Бертелемі. Як зазначає С.М. Братусь, суть юридичної особи вони вбачали у природі власності, що покладена в її основу. На відміну від часткової власності, яка є різновидом приватної, колективна власність є особливим станом власності, заснованим на добровільному чи примусовому об'єд нанні фізичних осіб. Юридична особа — лише засіб, покликаний спростити управління цим майном, форма (прийом) колектив ного володіння майном2.
Теорія Планіоля базується на висновках Ієрінга, оскільки так само виходить з примату інтересів осіб, для яких функціонує юридична особа, так само справжнім суб'єктом вважає лише людину, а тому є фікційною. Заслугою Планіоля можна вважати обгрунтування особливої природи майна юридичної особи. Ідея колективної власності, створена представниками буржуазної, як колись говорили, юридичної науки, знайшла застосування і в радянській правовій системі. Більше того, вона настільки міцно
в ній вкорінилася, що колективну власність почали вважати вітчизняним здобутком. З переходом економіки на ринкові засади всі правові інститути радянської системи почали докорінно переглядатися. Не оминули і колективну власність. Термін "колективна" для власності юридичних осіб не завжди виправ даний, особливо тих, які не створюються колективом, але потреба в існуванні спеціального режиму власності юридичних осіб без заперечна.
Незважаючи на позитивні сторони, теорія колективної влас ності не може бути використана для пояснення суті усіх тих юридичних осіб, які створюються одним засновником. Як і теорія цільового майна, теорія колективної власності не підхо дить для юридичних осіб, створення та існування яких не пов'язується з майном.
На відміну від інших фікційних теорій, "позитивістська теорія", автором якої вважається Рюмелін, не намагається пояснити суть юридичної особи. Як зазначає С.М. Братусь, вона розглядає юридичну особистість як створений правопо рядком центр прив'язки прав та обов'язків. На думку Рюмеліна, права та обов'язки можуть бути поєднані з будь-яким поняттям та ім'ям. Поняття юридичної особи полягає в тому, що воно є самостійним опорним пунктом, з яким майно знаходиться в певному зв'язку1. З точки зору позитивістської теорії, юридич на особа — лише назва, з якою закон пов'язує певні майнові права та обов'язки. Позитивісти відмовляються від пояснення соціальної суті суб'єкта права.
Цінним у позитивістській теорії є акцентування уваги на значенні закону для існування юридичної особи. Якщо Савіньї та його послідовники вважали юридичну особу фікцією, то позитивісти — правовим поняттям.
У розвиток позитивістської концепції виникла "нормати-вістська теорія", основоположниками якої вважаються Кельзен, Ганс Вольф. Для Кельзена юридична особистість — це лише штучний розумовий засіб, персоніфікація норм, які регулюють поведінку однієї людини або багатьох людей. Реальними є лише індивідуальні людські волі та інтереси, оскільки вони є психічними станами. Тому фіктивним є тлумачення юридичної особи як реального явища, прирівнювання індивідуально-психо логічної волі органу юридичної особи до юридично "спільної волі", ототожнення сукупності осіб, зведення їх в єдність, пере-
творення їх на особистість. Як стверджує Вольф, юридична особа — не фікція і не реальна особистість, а юридична конст рукція, ідеальний, розумовий зв'язок юридичних фактів, від носин, норм. Вона не є ні фікцією, ні створінням держави. Юридична особа — завжди суб'єкт в юридично-технічному сенсі слова, але жодна з її ознак не може виправдати її аналогії з людьми як суб'єктами права1.
Нормативістська теорія не пояснює соціальної суті юридич ної особи, не досліджує, які відносини вона виражає, зводячи її зміст до комплексу норм.
Другу групу теорій складають реалістичні, найбільш яскра вою серед яких є "органічна (теорія соціальних організмів)". Основна ідея цієї теорії була закладена в працях Безелера, про те до цілісного рівня його погляди були розвинуті німецьким вченим Отто Гірке та французами Р. Салейлем, Л. Мішу. З точки зору органічної теорії, юридичні особи — не фікції, а живі соціальні організми, які наділені своєю особливою, самос тійною волею, почуттями, бажаннями, корпоративною честю2. О. Гірке зазначав, що всі колективні утворення, що задоволь няють відомим фактичним умовам, є юридичними особами, суб'єктами права, тому що право визнало їх. Як суб'єкт права юридична особа здатна формувати та виявляти самостійну волю, яка визначається метою, заради якої створена юридична особа. Воля союзної особи виражається індивідами, які є її органами. Між колективним утворенням та її органом немає жодного прлнонідношення, оскільки вони становлять єдину особу. Це представлення цілого через частину3.
О. Гірке чітко підкреслив, що субстратом юридичної особи г люди, що знаходиться н певних відносинах між собою. Тому юридична особа гак само реальна, як і особа фізична. З точки зору органічної теорії, юридичній особі надають властивості суб'єкта права не тому що прирівнюють її до людини, а в силу того, що юридична особа — існуючий організм зі своєю особли вою волею, що виражається через його органи. Вчення О. Гірке обгрунтувало явочний порядок виникнення юридичних осіб та визнання їх загальної правоздатності.
Основний недолік вчення О. Гірке полягає у біологізації реальної союзної особи. Це побачили і виправили його послідов-
ники — Мішу та Салейль, які юридичну особу розглядали як суспільне утворення. Критикувалася органічна теорія і з тих позицій, що юридична особа може визнаватися і там, де немає соціального організму: університет залишається юридичною особою без студентів і викладачів; для створення установи достат ньо великої пожертви або урядового дозволу1. Дійсно, виникнен ня і припинення юридичної особи не завжди залежить виключно від людського субстрату. Тому органічна теорія не може пояснити усі прояви існування юридичних осіб.
Незважаючи на недоліки, О. Гірке чітко сформулював положення, які згодом набули загального визнання і навіть трансформувалися в норми права. До основного здобутку його вчення слід віднести визнання юридичної особи як реально існуючої організації. В працях О. Гірке також вперше здійснена спроба аналізу взаємовідносин між юридичною особою та її членами (корпоративні правовідносини), правове становище органів юридичної особи, умови їх діяльності, відмінності ор ганів від представників. Органічна теорія вперше визнала, що не лише людина є суб'єктом прав. Суб'єкт права, як фізична, так і юридична особа, — соціальна, а не органічна реальність. З таких позицій категорія суб'єкта права розуміється і в сучасній юридичній науці. Тому органічна теорія, на наш погляд, є найбільш обґрунтованою концепцією юридичної особи, хоч і не може бути застосована з причин, що наводилися вище.
Особливе місце у вченні про юридичну особу посідає радян ська правова наука. Правову природу юридичної особи об ґрунтовували різні теорії, серед яких теорія колективу2, теорія держави3, теорія директора4, теорія організації5, теорія соціальної реальності6, теорія соціальних зв'язків7, деякі інші. Спільна їх
риса в тому, що основна увага присвячувалася правовій природі державного підприємства (організації) як юридичної особи, а не юридичної особи як такої. Висновки, отримані при досліджен ні державного підприємства (організації) згодом поширювали на всі види юридичних осіб. Цю тенденцію відзначали і спра ведливо критикували у вітчизняній літературі. Суть радянських теорій юридичної особи достатньо викладена у вітчизняній літературі, тому більш докладний їх аналіз в межах цієї книги недоцільний.
Сучасні погляди на суть юридичної особи. Із зміною суспільно-політичного та, насамперед, економічного ладу в державах, що утворилися на території колишнього СРСР, категорія юридичної особи знову опинилася у центрі уваги. Були здійснені спроби пояснити її суть в нових умовах, не обтяжених ідеологічними обмеженнями. В роботах "нового часу" можна знайти подібність до багатьох класичних теорій юридичної особи.
Однією з перших була робота Є.А. Суханова "Система юри-дических лиц"1, який став на позиції теорії персоніфікованого майна. У питанні тлумачення суті юридичної особи автор пропо нує перенести акценти з організаційних на майнові ознаки. На його думку, юридична особа — це не стільки людський субстрат, скільки персоніфіковане майно, виділене засновниками під приємства для його самостійної комерційної діяльності. Таке майно є матеріальною основою самостійної діяльності підпри ємства і самостійної відповідальності підприємства за своїми боргами. Основною ознакою юридичної особи Є.А. Суханов вважає ступінь майнової відокремленості. Залежно від цієї озна ки пропонується здійснювати класифікацію юридичних осіб.
До позиції Є.А. Суханова подібна позиція В.Ф. Попондопула. Він ішажас, що юридична особа є необхідною правовою формою підприємства, завдяки якій відбувається "персоніфікація майна" підприємства та обмеження підприємницького ризику власника (власників) лише розмірами майна, персоніфікованого (відокрем леного, вкладеного) в створюваній ним (ними) юридичній особі. В цьому полягає основне службове призначення юридичної особи2. На думку В.Ф. Попондопула, юридична особа типу корпорації — своєрідний спосіб управління майном, що нале жить учасникам корпорації. Це наближує його погляди до теорії
колективної власності Планіоля. Подібної точки зору дотри мується і В.А. Тархов, який вважає, що юридична особа — це одна з форм діяльності власника1. В.Ф. Попондопуло є при хильником збереження різних теорій юридичної особи для обгрунтування існування різних видів юридичних осіб: теорії фікції — для установ та теорії соціальної реальності — для юридичних осіб типу корпорацій. З цим важко погодитися, оскільки не може існувати двох правильних концепцій одного правового явища.
Найбільш оригінальні роботи останнього часу, присвячені правовій суті юридичних осіб, належать Ю.Б. Фогельсону. У своїх статтях "О реальносте юридических лиц"2 та "О консти-туционной защите прав юридических лиц"3 він обстоює думку, що діяльність юридичних осіб — це форма економічної діяль ності громадян, що виділяється з-поміж інших форм діяль ності громадян трьома властивостями: соціально-цільовою зв'язаністю, незалежністю від персонального складу громадян, що її здійснюють, відсутністю майнової відповідальності гро мадян, які здійснюють таку діяльність, за її результати. На його думку, юридична особа — це правовий інструмент для включення в господарський обіг майна, призначеного для до сягнення певної мети, незалежно від тих людей, які діють для досягнення цієї мети. Якщо для досягнення мети немає необ хідності в майні, немає і юридичної особи.
В поглядах Ю.Б. Фогельсона мені імпонує взаємозв'язок юридичних осіб з певним людським субстратом, а також засто сування нестандартних методів пояснення юридичних явищ. Разом з тим не можу повністю погодитися з деякими його висновками. На мій погляд, функції юридичної особи в сучас ному суспільстві різноманітні, а тому обмежувати її призна чення лише введенням в господарський обіг певного майна для досягнення визначеної мети неправильно.
У 1997 р. опубліковано роботу Є.В. Богданова "Сущность и ответственность юридического лица"4. її автор доходить виснов ку, що головна та визначальна ознака юридичної особи — самос-
тійна майнова відповідальність. Сучасна юридична особа — це персоніфікована відповідальність суб'єкта, спеціально створе ного для цієї мети правовим шляхом. Є.В. Богданов пропонує відмовитися від визначення юридичної особи через категорію організації. Юридична особа, на його думку, це створений у встановленому порядку суб'єкт, що відповідає юридично закріпленим за ним майном та виступає в цивільному обігу від власного імені. Такі ознаки, як майнова відокремленість, органі заційна єдність, мета, та й сама юридична особа для нього — фікція. Основне завдання юридичної особи — перенесення тя гаря відповідальності з фізичних осіб на юридичних. Погляди Є.В. Богданова близькі до теорії фікції.
У 1997 р. захистив дисертацію, присвячену поняттю юри дичної особи, казахський вчений І.П. Грешніков. На його думку, юридична особа — це абстрактна правова конструкція, що дозволяє включити різні організованості до кола суб'єктів ци вільного права та одержати їм статус суб'єкта права1. В основі такого визначення — теорія фікції.
На думку білоруського вченого І.А. Маньковського, суть юридичної особи полягає у наданій фізичним особам законо давством можливості задовольнити свої матеріальні потреби правомірним шляхом, тобто шляхом створення юридичних осіб і виробництва продукції (робіт, послуг), а також їх реалізації з метою систематичного одержання прибутку. Іншими словами, суть юридичної особи дістає вияв у здатності його засновників задоіюльняти власні економічні інтереси2. Названий автор об межує застосування інституту юридичної особи економічними інтересами, що, на мій погляд, неправильно.
Серед представників вітчизняної правової науки новизною поглядів вирізняється Я.М. Шевченко. На її думку, головним у визначенні природи та причини виникнення такого феномена, як юридична особа, є те, що вона існує і повинна існувати, маючи ознаки суб'єкта права. Я.М. Шевченко виступає проти будь-яких персоніфікацій і пропонує виходити передусім з тих суспільних потреб, для задоволення яких виникає юридична особа, насамперед потреби обслуговування цивільного обороту. Юридична особа — це самостійний правовий вид оформлення спеціальних зв'язків людей у ринковому суспільстві. Вона являє
собою спосіб вияву певних інтересів людей у процесі еконо мічного обороту, є специфічним відбиттям їх стосунків, хоча сама ці стосунки не створює, а лише певним чином регулює1. На мій погляд, Я.М. Шевченко вірно пояснює суть юридичної особи в сучасних умовах. Разом з тим, видається спірним її висновок, що юридична особа виникає тоді, коли фізична особа (інша юридична особа) має головною своєю метою підвищення прибутку2, адже юридичні особи можуть мати різні цілі і не лише сферою підприємницької діяльності вичерпується вико ристання цієї категорії.
Таким чином, існують різні теорії юридичної особи, але жодна з них повною мірою не відповідає умовам сучасного цивільного обігу.
Юридична особа в системі суб'єктів права. Суб'єкти — на ріжний камінь будь-якої правової системи. Без них не можуть існувати жодні правовідносини. Юридична особа — один з видів суб'єктів права. Тому належне правове регулювання ство рення, діяльності і припинення юридичних осіб, особливостей їх участі в суспільних відносинах має, насамперед, важливе практичне значення. Важливість цього питання в сучасному суспільстві невпинно зростає, оскільки основними учасниками економічного життя є саме юридичні особи. Базовим для правильного розуміння цієї категорії є визначення місця юри дичної особи в системі суб'єктів права.
Юридична особа — один з видів суб'єктів права, особа, визнана носієм прав та обов'язків. Суб'єкт права — соціальна категорія, природні властивості не є для цього необхідною пе редумовою. З точки зору С.С. Алєксєєва, яка є домінуючою, для суб'єкта права характерні дві основних ознаки. По-перше, це особа, учасник суспільних відносин, яка за своїми власти востями фактично може бути носієм суб'єктивних юридичних прав та обов'язків. Для цього вона повинна володіти: а) зовніш ньою відокремленістю; б) персоніфікованістю; в) здатністю ви робляти, виражати та здійснювати персоніфіковану волю. По-друге, це особа, реально здатна брати участь у правовідносинах, яка набула властивості суб'єкта права в силу юридичних норм3. Внутрішні властивості, притаманні особі (фактична здатність
бути носієм прав та обов'язків), та зовнішнє визнання (в силу юридичних норм) — ось необхідні риси будь-якого потенцій ного суб'єкта права.
Суб'єктами права визнаються індивіди (люди) та групи інди відів (колективи). Люди є основою суспільства. Саме завдяки ним і заради них виникають та існують будь-які соціальні явища, до яких належить і право, і держава. Людей найлегше визнати суб'єктами. Вони фактично здатні бути ними — мають власну волю, автономне фізичне існування.
Складніше визнати наявність необхідних ознак суб'єкта у групах індивідів. Які з них є суб'єктами права, як розмежу вати тих, які є суб'єктами права, і тих, які такими бути не можуть, — ці питання вирішують неоднаково.
Одні науковці серед груп індивідів (колективних суб'єктів) виділяють державно-територіальні утворення, їх населення, ор ганізації1; другі — державні, громадські, приватні організації та державу в цілому2, треті — державні організації (підприємства, установи, суд, інші органи держави), громадські організації, державу в цілому3, четверті — державу, державні органи, юридичних осіб, громадські об'єднання4, п'яті взагалі не засто совують поділу суб'єктів на індивідуальних та колективних, класифікуючи їх за наявністю праводієздатності на фізичних осіб, юридичних осіб та державу в цілому5.
Незважаючи на значні відмінності у вищенаведених позиціях, всі вони колективними суб'єктами вважають не просто групи індивідів, а певні соціальні утворення, соціальні спільності. Одним з таких утворень є юридична особа. Але не кожна соціальна спільність є юридичною особою. Отож чим же від різняються юридичні особи від інших соціальних утворень?
Людські об'єднання утворюються з різних об'єктивних і суб'єктивних причин. Об'єктивні причини покладені в основу таких об'єднань, як нація, народ, громада, трудовий колектив, родина тощо. Ці групи виникають самі по собі як результат історичних, соціальних, економічних, природних та інших об'єк-
тивних процесів. Вони можуть мати права, а відтак — бути учасниками окремих правовідносин. Так, народ має право на самовизначення, територіальна громада — право комунальної власності на майно, трудовий колектив — право на участь в моральному і матеріальному стимулюванні продуктивної праці. Другий тип об'єднань виникає як результат свідомої діяль ності людей. В їх основі — суб'єктивні причини. Об'єднання цього виду називаються організаціями. їх соціальна природа досліджується в соціології. Однак серед представників цієї науки немає єдиної думки щодо суті організації. Так, за М. Вебером, організацією є сукупність соціальних відносин — закритих або з обмеженим доступом ззовні, в якій регулювання здійсню ється особливою групою людей: керівником і, можливо, адміні стративним апаратом, що володіє, як правило, представницькою владою. А. Стінчкомб визначає організацію як систему стійких соціальних відносин, що свідомо формуються з чітко вираженим та безперервним прагненням на досягнення певних специфіч них цілей та завдань1. За Г. Сайменом, організація — це система взаємозалежної поведінки певного кола осіб2. В. Радаєв вважає, що організацією є система соціальних відносин, орієнтована на досягнення спільної мети, володіє власними ресурсами, внутрішньою нормативною та статусною структурами, в межах яких члени організації за відповідну винагороду виконують відведені їм функціональні ролі3. З точки зору соціологічних досліджень, будь-яка організація володіє наступним комплексом обов'язкових ознак:
виражає спільну мету, що не зводиться до індивідуаль них цілей членів організації;
має набір ресурсів та певних способів їх захисту (почи наючи від огорожі та службової охорони і закінчуючи можли вістю виправдання правомірності свого існування);
являє собою систему офіційно затверджених норм пове дінки та форм контролю за їх дотриманням; ;/
має структуру стійко відтворюваних статусів (відносно постійне керівництво);
специфічний розподіл праці між своїми членами;
— наявність винагород та покарань за участь (неучасть) у справах організації1.
Говорячи про суть організації, А. Пригожий зазначає: орга нізація — це цільова спільність2. Отже, визначальною рисою організації як такої є її орієнтованість на досягнення певної мети. Все інше — власні ресурси, структура, функціональний розподіл — підпорядковані меті організації і нею визначають ся. Організація — це система взаємозв'язків між особами, а не звичайне їх об'єднання. В такому значенні цей термін вжива ється в соціології.
Термін "організація" використовується також і в юриспру денції. Легальне поняття юридичної особи безпосередньо визна чається через цю категорію. Але на відміну від соціології, спеціальним дослідженням цього поняття юриспруденція не займається. Видається, що термін "організація" повинен мати однакове значення як в соціології, так і в інших науках, в тому числі в юриспруденції. Для цього є всі підстави. Тому виснов ки щодо організацій, зроблені соціологами, можна перенести і в правову площину.
В юридичній науці досить поширеним є тлумачення органі зації як певним чином організованого колективу. Коли ж за конодавство поступово почало допускати існування, а потім і створення юридичних осіб однією особою (компаній однієї особи), як західні, так і вітчизняні вчені стикнулися з необхід ністю перегляду критерію колективності як однієї з головних ознак юридичної особи.
Законодавець не визначає терміна "організація" і тим більше не пов'язує його з колективом. Існують організації, що не мають статусу юридичної особи (наприклад, філії комерційних банків), а також юридичні особи, що не мають ознак організації в тра диційному розумінні (приватні підприємства). Отже, юридична особа не завжди проявляється через колектив.
Вважаю, що організація виникає не тоді, коли відбувається об'єднання осіб (утворюється колектив), а тоді, коли визнача ється її мета та форма. При створенні акціонерного товариства однією особою законодавець допускає потенційну можливість збільшення кола акціонерів за рахунок придбання акцій іншими особами. Мета та форма цієї організації при цьому залишаються незмінними і визначаються не кількістю засновників, а обраною формою організації.
В свою чергу, форма організації — це спосіб взаємодії заці кавлених в її діяльності осіб, їх права та обов'язки, порядок управління, внутрішній устрій. Кількість осіб, які входять до складу організації, може змінюватися, але її форма від цього не залежить.
Таким чином, організація — це створена для досягнення певної мети форма взаємодії зацікавлених осіб. Таке визначення відповідає колективній природі більшості організацій, оскіль ки об'єднання осіб як раз і свідчить про те, що така взаємодія відбулася.
Кожна юридична особа завжди є організацією, тому що в будь-який момент свого існування вона має визначену мету, заради якої зацікавлені особи об'єднуються відповідно до відомої всім їм форми цієї організації. Організаційна структура (органі заційна єдність) юридичної особи (поділ на підрозділи, посади) є похідною і визначається потребами управління та обраною формою.
В основі будь-якої організації, на відміну від інших видів груп (об'єднань), завжди лежить суб'єктивний фактор — мета, яка формується під впливом потреб та інтересів. Ці інтереси досить різноманітні, що зумовлює існування великої кількості організацій. Не всі вони визнаються суб'єктами права, а лише ті, які мають правомірні (легальні) цілі. Нелегальні організації, хоч і є реальними учасниками суспільних відносин, суб'єктами права не визнаються. Закон не охороняє права таких органі зацій, як не охороняє і окремий протиправний інтерес (або сукупність інтересів) її членів.
Всі організації, які існують в суспільстві, залежно від їх узгодженості з правопорядком можуть бути поділені на легальні і нелегальні. Легальні організації переслідують правомірну ме ту, тобто таку, що не суперечить правопорядку. Нелегальні організації — це організації, котрі переслідують неправомірні цілі. Як наслідок, всі дії, спрямовані на досягнення такої мети, будуть неправомірними, незалежно від способу об'єктивного вираження таких дій. Зовнішньо правомірні дії, спрямовані на досягнення неправомірної мети, є неправомірними.
Прикладами нелегальних організацій можуть бути злочинні угруповання, банди, незаконні воєнізовані формування, орга нізації, що ставлять за мету зміну суспільного ладу антикон-ституційними шляхами тощо. Такі організації є учасниками суспільних відносин, проте знаходяться поза законом. Мета їх діяльності суперечить закону, вони реалізують протиправний інтерес (або сукупність інтересів) своїх членів. Як наслідок,
такі організації не можуть бути визнані суб'єктами правовідно син, за ними не визнається правосуб'єктність.
Легальні організації можуть створюватися в усіх сферах суспільного життя і для реалізації будь-якого правомірного інте ресу. Різноманітність суспільних відносин зумовлює і різнома нітність організацій. Залежно від конкретної сфери суспільних відносин визначаються організації, які є домінуючими їх учас никами. Наприклад, організаціями — учасниками політичних суспільних відносин є трудові колективи, політичні партії, гро мадські рухи. Учасниками релігійних суспільних відносин є церква, церковні громади тощо. Учасниками економічних суспільних відносин є юридичні особи (підприємства, господар ські товариства тощо), органи державного управління, держава.
Легальність організації не залежить від дотримання якихось юридичних процедур. Важливо лише, щоб мета організації не суперечила закону.
В свою чергу, серед легальних організацій можна виділити два їх типи: нелегалізовані і легалізовані. Нелегалізовані ле гальні організації — організації, які переслідують правомірні цілі, але в силу закону не потребують легалізації (легалізації не передбачено) або члени таких організацій не вбачають за не обхідне вдаватися до процедури легалізації. Прикладом таких організацій можуть бути релігійні громади, страйкові комітети, комісії, секції, різні неформальні об'єднання (організації при хильників певного виду мистецтв, спорту). їх існування є правомірним, легальним і без легалізації.
Законодавством можуть передбачатися випадки, коли певний тип легальних організацій повинен бути обов'язково легалізо ваний. Так, ст. 14 Закону України від 16 червня 1992 р. "Про об'єднання громадян" передбачає, що діяльність об'єднань громадян, які не легалізовані, є протизаконною. Ця норма вста новлює не лише обов'язок легалізуватися, але й презумпцію протизаконності діяльності нелегалізованого об'єднання, яка, на мій погляд, є безпідставною і суперечить конституційному праву на свободу об'єднань. Фактично, встановлюючи таку пре зумпцію, держава виходить із припущення про протиправність мети людей, які об'єдналися. Це не відповідає сучасним реалі ям, потребам розвитку громадянського суспільства і свідчить про поліцейський характер цієї норми.
Вважаю, що уникнення легалізації не робить саму організа цію нелегальною. Вона лише не визнається державою учасником суспільних правовідносин, внаслідок чого не набуває право-суб'єктності. Проте організація залишається організацією в тому
розумінні, що залишається спільний для членів організації правомірний інтерес, який вони можуть реалізовувати в тій сфері суспільних відносин, яка не вимагає наявності право-суб'єктності, або яка правом не регулюється. Шляхи реалізації мети такої організації не можуть мати правовий характер.
Якщо мета організації може бути досягнута лише шляхом участі у суспільних правовідносинах, легалізація необхідна. Вона є передумовою участі організації у таких відносинах. У випадку уникнення легалізації організація не зможе реалізувати мету, заради якої вона створювалася.
З наведеного можна зробити такі висновки. По-перше, ле галізації підлягають лише легальні організації, тобто ті, які переслідують правомірну мету.
По-друге, легалізації підлягають організації, які можуть реалізувати свою мету лише шляхом вступу у правовідносини з іншими особами, які не належать до кола членів цієї організа ції. Для взаємовідносин між членами організації і організацією взагалі (внутрішні взаємовідносини) наявність у організації правосуб'єктності не відіграє істотного значення.
По-третє, в більшості випадків легалізація пов'язується з визнанням за організацією статусу юридичної особи. Це чітко прослідковується у ст. 87 ЦК: юридична особа вважається ство реною з моменту її державної реєстрації. Такий взаємозв'язок реєстрації і статусу юридичної особи містить і ч. 2 ст. 14 Закону "Про об'єднання громадян": у випадку реєстрації об'єднання громадян набуває статусу юридичної особи. Легалізація відбу вається шляхом повідомлення про заснування або шляхом здій снення державної реєстрації. Статус юридичної особи виникає у організації лише в другому випадку. Це свідчить про те, що засновники організації вправі самостійно визначати, в якій сфері суспільних відносин і якими шляхами буде діяти організація, чи потрібний створюваній ними організації статус юридичної особи.
По-четверте, змістом легалізації є не надання правосуб'єкт ності, а визнання правосуб'єктності за організацією. Не дер жава визначає зміст правосуб'єктності організації. Вона лише стверджує її, контролює правомірність задекларованої мети ор ганізації та шляхів її здійснення. Джерелом правосуб'єктності організації є її засновники.
Кожна легальна організація утворюється навколо правомірно го інтересу, для спільної (колективної) реалізації цього інтересу. Інтерес є визначальним при аналізі процесу створення будь-яких організацій. Інтерес — саме та сила, першопричина, яка
зумовлює об'єднання людей. В свою чергу, об'єднання осіб є лише формою реалізації належного їм інтересу (права). Коло можливих правомірних інтересів особи широке і не вичерпу ється лише тими, які закріплені законодавством. Законодавство закріплює лише основні з них.
Створюючи легальну організацію, її засновники, так би мови ти, "проектують", переносять частину своїх прав на організацію. Причому не всіх, а лише тих, які пов'язані із реалізацією спіль ного для всіх інтересу. Організація завжди буде обмежена метою свого створення, яка була визначена засновниками. Вона не матиме іншої правосуб'єктності, крім тієї, якою її наділили засновники, її існування завжди буде підпорядковане визначе ній меті. Як вдало висловилася Г. Пронська, підприємства мають службове призначення щодо своїх засновників1.
Цей висновок у свій час був обгрунтований в радянській юридичній літературі щодо добровільних об'єднань громадян, але мені видається, він має загальний характер. Сутнісна ознака об'єднання — те, що через нього громадяни реалізують свої права, наявність та гарантування яких визначається радянською демократією. Силою, що приводить в рух весь механізм органі зації, є спільний інтерес та внутрішня організаційна дисципліна, що базується на ньому2. Таким чином, правий Ю.Б. Фогельсон говорячи, що діяльність організацій, в тому числі юридичної особи — це така діяльність людей, за якої утворюється єдність актів поведінки людей для досягнення певної мети, або інакше: діяльність організацій — одна з форм діяльності людей3.
Правозастосовна практика останніх років підтверджує правильність таких висновків. Все частіше практичні органи ро илядаїоті. правовий статус організацій, насамперед юридичних осіб, і точки зору конституційних норм про права та свободи людини. Конституції окремих держав прямо поширюють права і свободи людини на юридичних осіб. Вперше це було зробле но у Конституції ФРН, ст. 19 якої проголосила, що основні права поширюються також на юридичних осіб ФРН, якщо ці права, по суті, можуть бути до них застосовані4. Схожу норму
містить ст. 9 Конституції Естонської республіки: права, свободи та обов'язки поширюються на юридичних осіб остільки, ос кільки це узгоджується із загальними цілями юридичних осіб та суттю таких прав, свобод та обов'язків"1.
Більшість конституцій ще не містять подібної норми, але тлумачення змісту основних прав та свобод людини і громадяни на здійснюється, в основному, на користь поширення цих прав і на юридичних осіб. Показовим у цьому плані є рішення Конституційного Суду Російської Федерації від 17 грудня 1996 р. При розгляді скарги учасників товариства з обмеженою відповідальністю "МКМ ЛТД" стосовно стягнення з юридичної особи недоїмок, штрафів у безспірному (позасудовому) порядку, суд повинен був відповісти на питання: чи поширюється на юридичних осіб глава 2 Конституції Російської Федерації "Права та свободи людини і громадянина". Суд дійшов висновку, що конституційне право людини та громадянина поширюється на юридичні особи у тій мірі, в якій це право за своєю природою може бути до них застосовано. Вони були створені громадянами спеціально з метою спільної реалізації конституційних прав"2.
Аналогічна справа, що розглядалася Конституційним Судом України, була вирішена протилежно. Своїм Рішенням від 4 лютого 1999 р. № 1-рп/99 у справі за конституційним звернен ням Національного банку України щодо офіційного тлумачен ня положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) суд оголосив, що ч. 1 ст. 58 Конституції Укра їни, яка передбачає, що правові акти не мають зворотної дії, не поширюється на юридичних осіб. Обґрунтовується таке рішення тим, що ст. 58 міститься у розділі II Конституції "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина", в якому закріплені кон ституційні права, свободи і обов'язки насамперед людини і громадянина та їх гарантії. Про це свідчить як назва цього розділу, так і системний аналіз змісту його статей та ч. 2 ст. З Конституції. Положення окремих статей Конституції, в яких насамперед визначається правовий статус церкви і релігійних організацій в Україні (ст. 35), політичних партій та громад ських організацій (ст.ст. 36, 37), гарантують їх діяльність через реалізацію прав та свобод людини і громадянина, а саме —
права на свободу віросповідання і світогляду, права на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації. Тому Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 1 ст. 58 Конституції про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосу ється фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб.
Таке Рішення Суду викликало справедливу критику з боку юридичної громадськості. Рішення і основне — аргументація Конституційного Суду Російської Федерації — видаються більш правильними. Воно відповідає і практиці Європейського Суду з прав людини: діяльність, яка користується захистом, якщо нею займається окрема особа, також користувалася захистом, якщо вона здійснюється колективно1.
До легалізованих легальних організацій належать організації, які пройшли легалізацію і набули правосуб'єктності у певній сфері суспільних правовідносин. До більшості легалізованих легальних організацій традиційно застосовується поняття юри дичної особи. За законодавством України юридичними особами є і підприємства, і міністерства, і релігійні організації, і об'єд нання громадян, тощо. Однак постає питання: чи є обгрунтова ним застосування категорії юридичної особи до всіх можливих сфер суспільних правовідносин, учасниками яких можуть бути організації? Для чого легальній організації необхідний статус юридичної особи?
В першу чергу статус юридичної особи надає організації право від свого імені набувати та здійснювати права та обов'яз ки, реалізовувати свою мету шляхом участі у суспільних право відносинах, тоГуго робить організацію правосуб'єктною. На-иипісп. власної правосуб'єктності — головний сенс існування поняття юридичної особи. Юридична особа — це, так би мови ти, правосуб'ектна організація.
Сфера застосування поняття "юридична особа". Суспільні правовідносини є різними. Цим і визначається різноманітність потенційних суб'єктів цих відносин. Суб'єктами трудових правовідносин є працівники, роботодавці, трудові колективи, професійні спілки. Але чи потрібний трудовому колективу ста тус юридичної особи, щоб бути визнаним суб'єктом трудових правовідносин? Чи потрібний адміністративній комісії статус
юридичної особи, щоб накладати адміністративні стягнення? Ні, статус юридичної особи не визначає положення цих орга нізацій як суб'єктів суспільних правовідносин. Вони мають певні права не в силу того, що вони є юридичними особами, а тому, що законодавець визначив їх як суб'єктів певних, кон кретно визначених суспільних правовідносин.
Вважаю, що статус юридичної особи необхідний лише тим організаціям, мета яких досягається шляхом участі у цивіль них правовідносинах. Статус юридичної особи, незалежно від того, яка саме організація його має, забезпечує цій організації лише одне: можливість від свого імені брати участь у цивіль них правовідносинах, самостійно набувати прав та обов'язків, тобто цивільну правосуб'єктність. У зв'язку з цим юридична особа — це цивільно-правова категорія.
Застосування категорії юридичної особи в сучасному законо давстві не враховує її цивільно-правового характеру і не обме жується лише сферою цивільного права. Візьмемо для прикладу різноманітні органи влади: ради, міністерства, комітети та ін. За діючим законодавством більшість з них є юридичними особами. Нормативні акти, які визначають їх правовий статус, досить часто починаються або завершуються словами "є юри дичною особою, має печатку з зображенням державного герба України". Юридичними особами є міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, суди, палати, комісії, служби, агентства, комітети тощо.
За законодавством усі вони є юридичними особами. Однак правовий статус цих організацій залежить не від того, чи визнані вони юридичними особами. Вони мають права та обов'язки в силу закону; виконання функцій держави не потребує їх оформ лення в юридичну особу.
Основні відмінності між юридичними особами і органами влади та управління (суб'єктами влади) полягають в наступному.
№ „ _ Органи державного
гаї °знака Юридичні особи управління
Виконання функцій
1 Мета існування Реалізація інтересів держави
засновників (територіальної
громади)
2 Підстава створення Правочин Адміністративно-
правовий акт
3 Необхідність Потрібна Не потрібна
легалізації
4 Момент виникнення 3 моменту державної 3 моменту створення
правосуб'єктності реєстрації
5 Засновник Будь-яка особа Лише державний
орган
Вільно визначається Обмежена функціями
Сфера діяльності засновником держави і визначеною
6 і обмежується компетенцією
його волею
7 Основні джерела Прибуток, кошти Бюджетні кошти
існування засновника
Правові форми Цивільно-правовий Адміністративно-
о впливу на поведінку договір правові норми
інших суб'єктів
Метод впливу на Імперативність
0 поведінку інших Диспозитивність
суб'єктів
Участь в цивільних В інтересах держави
10 правовідносинах У власних інтересах (територіальної
громади)
Можливість зміни Може бути змінений Не може бути
| засновника змінений
Наведені відмінності між органами державного управління і юридичними особами зумовлюють необхідність визначення різного правового статусу цих суб'єктів. Органи державного управління є суб'єктами цивільного права вже в силу того, що їх правосуб'єктність визнана державою. Для визнання за ними права на участь в цивільному обороті не потрібно з'ясовувати наявність чи відсутність ознак юридичної особи.
Слід погодитися з В.П. Грібановим, який зауважив, що дер жавні госпрозрахункові установи є юридичними особами, а державні бюджетні установи — користуються правами юри дичної особи. Вони лише користуються правами юридичної особи для здійснення певних чітко визначених дій. І лише в цьому сенсі можна говорити про державні бюджетні установи як про юридичні особи1.
Особлива природа органів державного управління зумовлена природою держави як особливого суб'єкта цивільних право відносин. Серед усіх її ознак найважливіше значення має сувере нітет. Суть держави як особливої організації влади не змінюється залежно від характеру відносин, в яких вона бере участь. В
цивільних правовідносинах вона діє в публічних інтересах, з метою ефективного виконання функцій, які визначаються потребами усього суспільства. Участь органів державного уп равління в цивільному обороті є формою реалізації наданих їм державних повноважень. При цьому не має значення чи позна чені вони як юридичні особи. Важливо, щоб вони мали відпо відні повноваження, сукупність яких є їх компетенцією. Ком петенція органів державного управління істотно відрізняється від правоздатності юридичних осіб. Вона являє собою сукупність правомочностей, які одночасно збігаються з обов'язками. Суб'єкт, наділений компетенцією, може реалізувати її лише у випадку настання визначеного законом юридичного факту чи складу, з яким закон пов'язує право (обов'язок) вчинити певну дію. Його власна воля обмежена. Компетенція органу держав ного управління реалізується, в основному, в сфері адміністра тивної діяльності. Виконання функцій держави не потребує визнання її органів юридичними особами. В цивільні право відносини орган державного управління вступає лише тоді, коли це обумовлено потребами реалізації його компетенції. Від іме ні органів державного управління діють їх керівники та інші посадові особи. В кінцевому рахунку, саме їх свідомість і воля дозволяють державі діяти як суб'єкту права.
Органи державного управління мають для держави те саме значення, що й органи для юридичної особи? Основна відмін ність між органом юридичної особи і органом держави полягає у тому, що останні самі переважно визнаються юридичними особами. В цивільному обороті вони можуть діяти від власного імені (наприклад, коли є стороною договору купівлі-продажу меблів, канцтоварів та ін.) і від імені держави (коли реалізують свої владні повноваження, наприклад, територіальне відділення Антимонопольного комітету України звертається до суду з ви могою про стягнення штрафу з порушника антимонопольного законодавства). Тут немає дилеми. Так само фізичні особи — органи юридичних осіб можуть діяти від власного імені і від імені юридичної особи. У тих випадках, коли державні органи діють від імені держави, їх подібність до органу юридичної особи очевидна. Але і тоді, коли вони діють від свого імені, вони діють в інтересах держави. Органи державного управління не мають власних інтересів, про що йшлося вище. В цивільних правовідносинах їх потрібно розглядати як органи держави, за аналогією з органами юридичних осіб.
Органи державного управління покликані виконувати певні державні функції, а тому є суб'єктами публічних правовідносин.
їх участь в цивільних правовідносинах епізодична, обумовлена реалізацією покладених на них державою завдань. В тих ви падках, коли органи державного управління беруть участь в таких правовідносинах, вони лише прирівнюються до юридич них осіб, користуються цією правовою маскою. Бути юридич ною особою і мати права юридичної особи — не те саме. їх підпорядковують загальним правилам з метою спрощення право вого регулювання цивільного обігу.
Отже, слід розмежовувати юридичних осіб і організації, що користуються правами юридичної особи. Відмінність між ними полягає у тому, що юридичні особи мають необхідні конститу тивні (сутнісні) ознаки, а юридичні особи, які не є такими за своєю суттю, наділяються правами юридичної особи в силу закону. Ці другі стають правосуб'єктними організаціями не за своєю природою, а виключно через використання законодавцем моделі (або фікції) юридичної особи'.
Таким чином, інститут юридичної особи — це явище, в першу чергу, цивільно-правове. На це вказував ще у 1947 р. С.М. Братусь, стверджуючи, що поняття юридичної особи має теоретичну і практичну цінність лише як цивільно-правове по няття2. Незважаючи на те, що більшість цивілістів поділяє точку зору про цивільно-правову природу інституту юридичної особи, комплексного наукового дослідження цієї проблеми ні в Укра їні, ні на теренах колишнього СРСР не було. Наслідком цього стало широке застосування категорії юридичної особи для визна чення статусу різних за своєю суттю організацій, зокрема й органів влади та управління. Для обороту це зручно. Поступово конструкція юридичної особи переросла своє цивільно-правове призначення і на даний час використовується законодавцем як універсальна форма для визначення правового статусу різно манітних організацій. Однак забувати справжнє призначення цієї категорії не можна.
Соціальна суть юридичної особи. Аналізуючи соціальну при роду організацій, акцентую увагу на суб'єктивних інтересах засновників. Саме заради їх реалізації виникають організації. Ці інтереси можуть бути реалізовані різними шляхами. Деколи для цього вистачає узгоджених дій засновників (членів) орга-
нізації (наприклад, кінологічне товариство проводить виставку собак), але в більшості випадків мета може бути досягнута лише шляхом вступу організації у відносини з іншими особами. Тобто залежно від мети організації визначаються і відповідні способи її досягнення.
Вступаючи у відносини з іншими особами, організація певною мірою впливає на них, але і сама від цих осіб зале жить. Наприклад, підприємство, маючи на меті отримання при бутку, виробляє ліки, які рятують життя, фінансує наукові дослідження у галузі медицини, а тому задовольняє також і суспільні інтереси у галузі охорони здоров'я. Хворі залежать від ліків, а отже і від їх виробника. З іншого боку, підприєм ство не зможе досягти своєї мети, якщо хворі не купуватимуть ліки. Тому воно залежить від споживачів. Такий взаємозв'язок організації та її контрагентів особливо характерний для юри дичних осіб, оскільки вони створюються для самостійної участі в цивільному обігу. Це дає підстави стверджувати, що юри дична особа — це організація, мета якої може бути реалізована шляхом її безпосередньої участі у цивільних правовідносинах. її соціальна природа проявляється через взаємодію мети і спосо бів її досягнення. Мета визначається засновниками виходячи зі своїх інтересів. Способи реалізації мети зумовлюються суспіль ними інтересами. Суспільні інтереси, в свою чергу, визначаються потребами окремих людей.
Співвідношення понять "організація" і "юридична особа". Роз мірковуючи над співвідношенням реального і абстрактного у такому явищі, як юридична особа, мені видається, що існуючі спори багато у чому викликані змішуванням і ототожненням понять "організація" і "юридична особа".
Організація — це реальне соціальне явище. Вона створю ється людьми або іншими організаціями, за якими в кінцевому підсумку теж стоять люди. Організації так само реальні, як і люди. Вони існують у суспільстві паралельно з іншими со ціальними явищами, такими, наприклад, як держава і право. Організації, так само як і люди, можуть існувати незалежно від права, а деколи навіть наперекір йому. Усі держави світу борються із терористичними організаціями, але навряд чи комусь спаде на думку, що насправді противником є щось абстрактне. Ні, це реальні соціальні утворення, котрі об'єднують живих людей і роблять реальні справи.
Коли організація вступає у сферу, врегульовану правом, вона повинна враховувати ті вимоги, котрі право їй ставить. До організацій, котрі мають намір вступити у сферу цивільного
обороту, право ставить одну вимогу — бути (стати) юридич ною особою. Це та єдина форма існування організації, яка робить можливою її участь у цивільних правовідносинах. Виз наючи організацію юридичною особою, право не створює її, а лише констатує наявність у існуючої організації певних ознак, які роблять можливою її участь у цивільному обороті.
Юридична особа — це та "шкіра", яку мусить "вдягнути" організація, щоб стати учасником цивільних правовідносин. Юридична особа — це одна з форм існування організації у праві, але не єдина. Це явище принципово іншого характеру, ніж організація. Воно немислиме без права. Поза правом юри дичних осіб не існує; навіть поняття таке б не виникло. Отже, юридична особа — це створіння права, таке саме абстрактне, як і все право. Це термін, за допомогою якого у праві позначають суб'єктів певного виду.
Те саме можна сказати про співвідношення термінів "люди на" і "фізична особа".
Таким чином, поняття "організація" і "юридична особа" не тотожні. Організація — це реальне соціальне утворення. Юри дична особа — це встановлена правом абстрактна форма існу вання організації у цивільних правовідносинах.
Юридична особа — це один із засобів, за допомогою якого законодавець регулює цивільні правовідносини, інструмент в руках нормотворця, такий самий як правочин, договір, відпо відальність та інші.
Відносини за участю організацій можна було б врегулювати і без застосування цього інструменту. Візьмемо для прикладу відносини між товариством і його постачальником. Усі фізичні особи, які є учасниками товариства, могли б укласти з поста чальником договір купівлі-продажу, але з умовами про об межену майнову відповідальність покупців, про оплату при дбаного товару учасниками у певних частках, про їх спільну часткову відповідальність перед постачальником в межах їх внесків та ін. І так слід було б робити з усіма контрагентами. Натомість форма юридичної особи дозволяє більш ефективно регулювати ці відносини. Кілька суб'єктів, котрі мають одну мету і узгоджені між ними принципи взаємодії, законодавець сприймає як одне ціле, як окрему особу.
Класифікація ознак юридичної особи. Ознаками юридичної особи є сукупність об'єктивних властивостей організації, які характеризують її як суб'єкта права. Вони є незмінними про тягом усього часу існування юридичної особи, стосуються всіх її видів і проявляються в усіх правовідносинах з її участю.
У ст. 80 ЦК юридична особа визначається як організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і діє здатністю, може бути позивачем і відповідачем в суді.
Поняття юридичної особи порівняно із ЦК 1963 р. спрос тилося. Воно розкривається через три ознаки: 1) юридична особа — це організація; 2) юридична особа створюється у вста новленому законом порядку; 3) юридична особа повинна бути зареєстрована у встановленому законом порядку. Після держав ної реєстрації організація набуває ще дві ознаки: 1) цивільну правоздатність і дієздатність; 2) можливість бути позивачем та відповідачем в суді.
Вчені давно зауважили, що ознаки юридичної особи є неод норідними. Д.М. Гєнкін запропонував їх поділ на передумовні і якісні. Одні з ознак юридичної особи мають значення пере думов визнання організації юридичною особою, а інші — значення якостей юридичної особовості організацій. Організа ційна єдність та відокремлене майно — це передумови, участь в цивільному обороті від свого імені та самостійна майнова відповідальність — якісні ознаки юридичної особовості юри дичної особи1.
О.А. Красавчиков поділяє ознаки на матеріальні і правові. До перших він відносить внутрішню організаційну єдність і зовнішню автономію, економічну єдність і відокремленість майна, керівну та функціональну єдність. Правовими ознака ми, на його думку, є законність утворення юридичної особи, здатність організації від власного імені брати участь в цивільних правовідносинах, нести самостійну майнову відповідальність, наявність статуту (положення)2.
В.В. Баранєнков поділяє усі ознаки юридичної особи на статусоутворюючі і похідні від статусу. Статусоутворюючі — це такі ознаки, наявність яких необхідна і достатня для визнання організації юридичною особою (організаційна єдність та авто номія, майнова відокремленість, державна реєстрація). Ознаки, похідні від статусу, виникають у організації внаслідок наділення її статусом юридичної особи (самостійна майнова відповідаль-
ність, цивільна дієздатність, процесуальна правоздатність). Озна ки другої групи організація набуває в момент державної реєстра ції. Ці ознаки є вторинними, вони є не підставою, а наслідком визнання організації юридичною особою. Це не ознаки, а влас тивості юридичної особи1.
І.А. Маньковський пропонує поділ ознак на основні і додат кові. Основні мають вирішальне значення для допуску однієї особи або групи осіб до участі у підприємницькій діяльності як самостійного, відокремленого від них суб'єкта. Додаткові ознаки є похідними від основної групи ознак2.
В. Примак теж виділяє дві групи ознак, називаючи одну з них конститутивними (ознаки організаційної єдності та май нової відокремленості)3.
Доводилося зустрічати думку про поділ ознак на обов'язкові та факультативні. Обов'язковою визнається легалізація. Всі інші ознаки — факультативні, оскільки можуть мати різне значення залежно від виду юридичних осіб. Основним аргументом для такого поділу є обумовлений в законі момент виникнення статусу юридичної особи, який пов'язується з державною реєст рацією. Однак така позиція видається хибною. Не береться до уваги, що до державної реєстрації засновник вчиняє юридичні дії організаційного характеру, які в сукупності називаються створенням юридичної особи. Слід розрізняти формальні дії — підготовка установчих документів, їх затвердження, оплата реєстраційного збору, якщо такий передбачений, і змістовні (сутнісні) — прийняття рішення про створення юридичної особи, наділення її відокремленим майном, надання власного найме нування, визначення статусу, організаційної форми та струк тури управління. За діючим законодавством реєструються, влас не, суб'єкти — юридичні особи, а не їх установчі документи, тому на момент реєстрації необхідно, щоб організація вже від повідала певним вимогам, за наявності яких вона може бути визнана юридичною особою. Реєстрацією лише завершується складний процес створення юридичної особи. В іншому випад ку зареєстровані у встановленому порядку документи і були б самою юридичною особою.
Окремі науковці серед ознак юридичної особи визначають найважливішу. Такий підхід часто критикується, оскільки кожна ознака є важливою. Не одна з них, а всі разом визначають юридичну особу. Саме в цьому і полягає їх значення. Якщо для окремих юридичних осіб певна риса не притаманна, вона не може мати значення ознаки. Єдність ознак для всіх видів юридичних осіб є обов'язковою. Ця критика є справедливою, коли йдеться про поняття юридичної особи. Це соціальне яви ще закріплюється у праві через дефініцію, яка в свою чергу містить (повинна містити) ознаки, властиві цьому явищу, за якими воно відрізняється від інших подібних явищ. Тому усі ознаки явища однаково важливі, адже лише усі разом вони складають поняття.
Натомість важливість тих чи інших ознак юридичної особи як суб'єкта права є різною. їх значимість залежить від того, про які саме відносини за участю юридичної особи йдеться. Так, для засновників найважливішою ознакою може бути май нова відокремленість, для кредиторів — самостійна відпові дальність, для працівників — організаційна єдність.
Класифікація ознак юридичної особи є важливою для роз криття суті цієї категорії, оскільки повинна відображати її складну природу: з одного боку, як соціальної категорії, з дру гого — як правової. З огляду на це ознаки юридичної особи доцільно поділяти на дві групи: сутнісні і правові. Одні ознаки характеризують властивості організації, необхідні для визнання її суб'єктом. Такі ознаки Д.М. Гєнкін називав передумовними, О.А. Красавчиков — матеріальними, В.В. Баранєнков — стату-соутворюючими, В. Примак — конститутивними. Сутнісними ознаками є:
Друга група ознак характеризує юридичну особу як суб'єкта права, її юридичну особистість. Це якісні, правові ознаки. Вони характеризують правові якості, які набуває організація внаслідок визнання її юридичною особою. До правових ознак належить майнова самостійність.
Обидві групи ознак характеризують юридичну особу і в сукупності є достатніми для її відокремлення від інших суб'єк тів права.
Критики такого поділу ознак відзначали, що усі ознаки є правовими, оскільки закріплюються правом. Отже, так звані сутнісні ознаки не є ознаками юридичної особи у власному розумінні цього слова. Погодитися з такою критикою можна
лише частково. Справді, усі ознаки поняття юридичної особи є правовими, юридичними. Будучи закріпленими у нормі права, вони стають ознаками правового явища, а отже набувають пра вового характеру. Але це зовсім не означає, що усі ознаки існують виключно завдяки праву. Окремі ознаки майбутньої юридичної особи формуються ще до того, як вона виникне як суб'єкт права. Критерієм поділу сутнісних і правових ознак є джерело їх походження, а не спосіб закріплення.
Організаційно-правова форма. Відповідно до ст. 80 ЦК юридичною особою є не будь-яка організація, а організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Вста новлений законом порядок передбачає вимоги як до форми організації, котра претендує на підтвердження її статусу юридич ної особи, так і до дій засновників, пов'язаних із її створенням.
Міркування щодо поняття та значення терміна "організація", котрі висловлювалися у цій роботі раніше, повною мірою від носяться і до такого виду організацій, як юридична особа. Тому можна без повторення аргументів вивести тезу, що юридична особа — це створена для досягнення певної мети форма взаємодії зацікавлених осіб.
Термін "організаційно-правова форма" у праві застосову ється давно і не лише щодо юридичних осіб. Якщо відійти від цього контексту, то організаційно-правова форма — це пе редбачена законодавством (правом) форма організації певної діяльності.
В літературі останніх років висловлено декілька поглядів на цю категорію. На думку В.П. Мозоліна, організаційно-правова форма — це типова модель, яка є основою для побудови та функціонування як внутрішньої організації підприємства, так і певною мірою його зовнішніх зв'язків1.
І. Севрюкова вважає, що організаційно-правова форма — комплекс правових норм, що визначають відносини між учас никами підприємства і всіх разом з оточуючим світом та рештою юридичних та фізичних осіб2.
А. Пилипенко, В. Щербина визначають її як передбачену або санкціоновану правом організаційну структуру, в якій діє юридична особа, вбачаючи її суть у класифікації юридичних
осіб залежно від трьох форм власності та способів розмежування в підприємствах окремих форм власності і управління майном1. Так само через форму власності визначає організаційно-правову форму В. Пєсков2. Така позиція видається спірною. Організа ційно-правова форма є безвідносною до форми власності. В сучасних умовах поняття "форма власності" має виключно економічний, а не правовий зміст, оскільки всім власникам гарантують рівні умови здійснення своїх прав. Важлива не фор ма, а хто власник, суб'єкт права власності. Тому суть організа ційно-правової форми не повинна пояснюватися через форму власності.
На думку І.М. Кучеренко, організаційно-правова форма юридичної особи — це визначена нормами права сукупність пов'язаних між собою елементів (ознак), яка дає підставу у зовнішньому прояві відрізняти один вид юридичної особи від іншого3.
Найбільш правильною видається точка зору С. Жилінського. Він визначає організаційно-правову форму як концентроване втілення сутнісних організаційних і правових ознак, які є спіль ними для юридичних осіб різних видів4. Але й ця позиція підлягає уточненню, оскільки не відображає спосіб закріплення організаційно-правової форми.
Суть організаційно-правової форми можна розкрити через її ознаки.
1. Організаційно-правова форма — це модель організації, яка визначає найбільш характерні, істотні ознаки юридичної особи певного виду. Право визнає властивості суб'єкта не за будь-якими організаціями, а лише за тими, які створені відпо відно до закріпленої в законі моделі. Закріплюючи ті чи інші організаційно-правові форми, законодавець наче інформує зас новників, які саме організації він згоден визнати юридичними особами. Якщо засновники відхиляться від вимог, зумовлених організаційно-правовою формою, у державній реєстрації юри дичної особи буде відмовлено.
Закріплення переліку організаційно-правових форм юридич них осіб пов'язується із поширенням так званого "явочного" способу їх виникнення. За дозвільним способом держава пере віряла законність організації, вивчала її побудову, відносини між учасниками і лише тоді давала дозвіл на її створення, затверджувала статут. Внаслідок такого підходу кожна нова ор ганізація могла істотно відрізнятися від попередніх. Кожна з таких організацій мала індивідуальний правовий статус, оскільки основним джерелом регулювання їх діяльності був статут.
Коли організацій стало багато, а нові продовжували вини кати, стало доцільним підпорядкувати їх створення загальним правилам. Так з'явилися перші закони про компанії. Відтоді, створюючи компанію, засновники повинні були розраховувати не лише на прихильне ставлення влади, але й мали дотримува тися встановлених для заснування компанії правил.
Розвиток економічних відносин та ускладнення суспільного життя зумовили необхідність існування різних організацій. За конодавець змушений був враховувати цю різницю, а відтак встановлював різні вимоги до різних організацій. Так посту пово формувалися організаційно-правові форми юридичних осіб.
Вимагаючи створювати юридичну особу лише у певній перед баченій законом організаційно-правовій формі, законодавець у такий спосіб не допускає до участі у цивільному обороті орга нізації, які за своїми істотними ознаками не здатні (на думку законодавця) бути суб'єктами права.
2. Організаційно-правова форма — це сукупність незмінних елементів. Для закріплення організаційно-правової форми мало її лише назвати. Чи розкриває зміст поняття товариства з об меженою відповідальністю сама ця назва? Ні. Суть цього виду товариства можна з'ясувати через його ознаки, які закріплені законом. Такі ознаки, які характеризують певний вид юридич них осіб і дозволяють відрізнити їх від інших юридичних осіб, є елементами організаційно-правової форми.
Будь-яка організаційно-правова форма може бути розкрита через такі елементи:
— мета юридичної особи. За цим елементом розрізняються організаційно-правові форми комерційних і некомерційних юридичних осіб. Так, в організаційно-правовій формі акціо нерного товариства реалізується комерційна мета, а у формі політичної партії — некомерційна. Залежно від мети юридич ної особи визначається група організаційно-правових форм, в яких вона може створюватися;
склад учасників. Цей елемент характеризує мінімальну кількість засновників тієї чи іншої юридичної особи, а також вимоги до особи засновника та учасників. Наприклад, для ство рення громадської організації необхідне спільне волевиявлення не менше трьох громадян, створення казенного підприємства можливе лише за рішенням Кабінету Міністрів України;
мінімальна вартість майна юридичної особи. Цей елемент полягає у встановленні мінімального розміру статутного капіталу, порядку його формування. Так, для товариств з обмеженою відповідальністю передбачено мінімальний статутний фонд в розмірі 100 мінімальних заробітних плат і особливий порядок його формування: до моменту державної реєстрації цього то вариства його засновники повинні внести не менше 50% своїх внесків, що підтверджується довідкою, виданою банківською установою, а решта — протягом року. В свою чергу, для ство рення політичних партій такі вимоги не ставляться. Від обра ної організаційно-правової форми залежить і правовий режим майна юридичної особи. Так, майно казенного підприємства є державною власністю і належить йому на праві оперативного управління, а майно державних підприємств, хоч також є дер жавним, належить їм на праві повного господарського відання;
організація (структура) управління. Цей елемент закріп лює систему та компетенцію органів управління, порядок прий няття ними рішень. Так, у відкритих акціонерних товариствах, число акціонерів яких перевищує 50, необхідно створювати раду товариства. Для цього виду товариств закон чітко пе редбачає перелік питань, що становлять виключну компетен цію загальних зборів акціонерів. З другого боку, особливістю приватних підприємств є відсутність ревізійної комісії, невизна ченість компетенції засновника та виконавчих органів;
права та обов'язки учасників. Для кожної організаційно-правової форми юридичної особи характерне своє співвідно шення майнових та організаційних прав засновників. Так, члени політичної партії не мають прав на її майно, але мають право на участь в управлінні, а вкладники командитного товариства навпаки — мають право на отримання частини прибутку, але не можуть брати участі в управлінні справами товариства;
умови відповідальності юридичної особи та її учасників. Цей елемент визначає види майна, на яке може бути звернено стягнення кредиторів, і вид відповідальності засновників — обмежена відповідальність, додаткова, необмежена. Наприклад, в акціонерних товариствах акціонери несуть лише ризик втрати ти кошти, сплачені за акції. В повному товаристві всі учасники несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства.
Сукупність вищенаведених елементів складає організацій но-правову форму юридичної особи. Розмежування організа ційно-правових форм відбувається внаслідок різного змісту цих елементів.
3. Організаційно-правова форма є стабільною і закріплю ється законом. Організаційно-правова форма юридичної особи обирається в момент її створення і є відносно стабільною. Вона може бути змінена з ініціативи вищого органу управління або внаслідок настання обставин, що змінюють зміст того чи іншого елементу організаційно-правової форми. Тоді зміна організа ційно-правової форми може мати місце незалежно від рішень органів управління юридичної особи. Наприклад, внаслідок вибуття з командитного товариства єдиного учасника з повною відповідальністю або єдиного вкладника.
Зміна організаційно-правової форми є підставою для вне сення на розгляд вищого органу юридичної особи питання про її перетворення. В свою чергу перетворення — це один із способів припинення юридичної особи. Отже, зміна організаційно-пра вової форми можлива лише шляхом припинення юридичної особи.
Стабільність ознак юридичних осіб різної організаційно-правової форми досягається за рахунок закріплення їх у законі. Відповідно до ст. 92 Конституції виключно законами України визначаються правосуб'єктність громадян, засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян. Хоч у цій статті прямо не йдеться про організаційно-правові форми юридичних осіб, вважаю, що визначати їх іншими норматив ними актами, крім законів, було б неправильно. Міркую так: якщо правосуб'єктність громадян визначається виключно зако нами, а громадяни і юридичні особи в цивільному обороті юридично рівні, то правосуб'єктність юридичних осіб слід було б теж визначати законом.
Сукупність всіх елементів організаційно-правової форми, кожен з яких має свій особливий зміст, характеризує лише єдиний вид юридичної особи. Так, організація, яка має на меті одержання прибутку, є власником належного їй майна, утворена декількома особами, які беруть участь в управлінні та отри манні частини її прибутку і несуть обмежену відповідальність за її зобов'язаннями, має триланкову систему управління — це товариство з обмеженою відповідальністю. Жодна інша юри дична особа не має всіх цих рис в сукупності. Всі елементи організаційно-правової форми є важливими, але іноді специ фічний зміст лише одного з них є достатній для визначення
виду юридичної особи. Так, солідарна необмежена відпові дальність засновників характеризує лише один вид юридичної особи — повне товариство, комбінована відповідальність — командитне товариство. Деколи для визначення виду юридич ної особи потрібно декілька елементів організаційно-правової форми: комерційна юридична особа, створена однією фізич ною особою, може бути лише приватним підприємством. Щодо кожної юридичної особи можна виділити головний елемент, що її характеризує. Зокрема, для державних, комунальних під приємств — склад засновників; для господарських товариств — умови відповідальності, для політичних партій — мета.
Підсумовуючи наведене, можна запропонувати таке визна чення: організаційно-правова форма юридичної особи — це визначена законом сукупність вимог до організації певного ви ду, необхідних для визнання її юридичною особою.
Юридичні особи повинні визнаватися суб'єктами лише за умови їх створення в певній організаційно-правовій формі, санкціонованій законом, перелік яких має бути вичерпним1. Лише ті організації, які створені у передбаченій законом формі, можуть бути визнані юридичними особами. В цьому і полягає її правове значення.
Власне найменування. Найменування юридичної особи — це її ідентифікуюча ознака. Саме за найменуванням відрізняються одна від одної різні організації. В цивільному обороті юри дичні особи виступають від власного імені, тому без найме нування юридична особа існувати не може. Немає просто юри дичних осіб або акціонерних товариств, усі вони існують як організації зі своїм власним найменуванням, котре їм дають їх засновники.
Вимоги щодо написання найменування юридичної особи або її відокремленого підрозділу затверджені наказом Держав ного комітету України з питань регуляторної політики та під приємництва від 9 червня 2004 р. № 65.
Найменування складається з двох частин: організаційно-правової форми і назви. Організаційно-правова форма зазнача ється перед назвою. У листі від 4 грудня 2001 р. № 4-422-324/ 7208 "Щодо найменування суб'єктів підприємницької діяль ності" Держпідприємництво звернув увагу, що в найменуванні юридичних осіб повинна зазначатись лише одна, а не дві і більше організаційно-правові форми. Тому не допускаються,
наприклад, такі найменування, як "Товариство з обмеженою відповідальністю "Концерн Дрогобич".
Назва — це індивідуальна частина найменування. Назва юридичної особи може складатися з власної назви юридичної особи, а також містити інформацію щодо мети діяльності, виду, способу утворення, залежності юридичної особи та інших відо мостей згідно з вимогами до найменування окремих організа-ційно-правових форм суб'єктів господарювання, установлених ЦК та ГК та законами України. Назва юридичної особи береться у лапки та зазначається безпосередньо після організаційно-правової форми суб'єкта господарювання.
Тотожні найменування. Найменування юридичної особи не може бути тотожним найменуванню іншої юридичної особи. Оскільки найменування юридичної особи складається з орга нізаційно-правової форми та назви, то тотожним буде най менування, що збігається одночасно і в назві і в організаційно-правовій формі. Тобто, "Приватне підприємство "Північ" і "Приватне підприємство "Північ" є тотожними, а "Товариство з обмеженою відповідальністю "Північ" і "Приватне підпри ємство "Північ" не є тотожними. При порівнянні наймену вань враховуються усі символи, крім лапок. Тобто "Кафе "Свобода" і "Кафе Свобода" — тотожні назви, а "Кафе "Свобода" і "Кафе — Свобода" — ні.
Заборона створення юридичних осіб з тотожними наймену ваннями має на меті ідентифікацію суб'єктів. Законодавець прагне зробити так, щоб одну юридичну особу відрізняли від іншої. Однак за існуючих правил це не завжди вдається. На віть читач не одразу відрізнить назви "ШАНС — ПЛЮС" і "ШАНС-ПЛЮС". Вони не тотожні, тому що у першій назві використано тире, а другій — дефіс. На слух різницю взагалі не відчути. їх розрізняльна здатність мінімальна.
Практикуючі юристи вже зіштовхнулися з проблемою вибору назви юридичної особи. Усі звичайні, банальні, однослівні назви вже використано. В Україні діє кількасот підприємств з жіно чими назвами "Марія", "Ірина", "Надія", десятки "Імпексів", "Сервісів", не одна "Галичина" та ін. Засновнику, який бажав би обрати назву своїй організації, зробити це не просто. Вільну назву можна вигадати, але ніхто на це не має часу (і зайвих грошей на повторне резервування), тому одразу вигадують таку назву, що б ймовірність збігу з уже зареєстрованими була мінімальна. Для цього дають багатослівну назву, наприклад "Перша львівська приватна броварня", або додають штучне слово, наприклад "Приватна броварня "Бикарь", або викорис-
товують ускладнене написання бажаної назви, наприклад "НА-ТА-ЛЯ".
Буває й так, що засновнику важливо, щоб була певна назва і ніякої іншої він не хоче. Наприклад, бажає він назвати ресторан ім'ям свого сина Данила. Приватне підприємство і товариство з обмеженою відповідальністю з назвою "Данило" вже у Львові є. По всій Україні таких десяток. Тому до бажаної назви до даються нейтральні за значенням слова. Варіантів безліч: "У Данила", "Ресторан "Данило", "Син Данило", "Український ресторан "Данило", "Компанія "Данило", "Фірма "Данило" та ін. З точки зору законодавства усе це нетотожні, різні найме нування.
На сьогоднішній день є випадки, коли в органах державної реєстрації зареєстровані юридичні особи з тотожними наймену ваннями. Закон не надає повноважень органу державної реєст рації зобов'язувати таких суб'єктів проводити перереєстрацію, а тільки передбачає, що здійснення перереєстрації суб'єктів підприємницької діяльності в даному випадку проводиться безоплатно. Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 24 жовтня 2001 р. № 1383 "Про внесення доповнення до постанови Кабінету Міністрів України від 25 травня 1998 р. № 740" (пункт 2) встановлено, що перереєстрація суб'єктів з тотожним найменуванням повинна бути проведена до кінця 2003 р. При цьому в зазначеній постанові не передбачено, який із суб'єктів підприємницької діяльності — юридичних осіб з тотожним найменуванням повинен перереєструватись. На думку Держпідприємництва, це питання повинне вирішуватись самими суб'єктами, в тому числі і в судовому порядку, з врахуванням дати державної реєстрації. Перевагу слід віддавати тому суб'єкту, який раніше був зареєстрований.
Резервування найменування. Відповідно до ст. 23 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" засновник (засновники) юридичної особи має право зарезервувати найменування юридичної особи строком на 2 місяці, а для відкритих акціонерних товариств — строком на 9 місяців.
Засновник (засновники) юридичної особи повинен вказати у заяві про резервування найменування юридичної особи повне найменування юридичної особи, під яким він (вони) мають намір її зареєструвати.
Для резервування найменування юридичної особи засновник (засновники) юридичної особи або уповноважена ним (ними) особа повинен подати (надіслати рекомендованим листом з опи сом вкладення) державному реєстратору такі документи:
заяву встановленого зразка про резервування наймену вання юридичної особи;
документ, що підтверджує внесення плати за проведення резервування найменування юридичної особи.
За проведення резервування найменування юридичної осо би справляється плата в розмірі 2 неоподатковуваних мініму мів доходів громадян.
Резервування найменування юридичної особи здійснюється протягом 3 робочих днів з дати надходження документів. У разі відсутності в Єдиному державному реєстрі найменування юридичної особи тотожного тому, яке зазначено в заяві про резервування найменування юридичної особи, державний ре єстратор вносить до Єдиного державного реєстру запис про резервування найменування юридичної особи і видає заснов нику юридичної особи або уповноваженій ним особі довідку з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи, яка дійсна протягом строку резервування.
У разі наявності в Єдиному державному реєстрі наймену вання юридичної особи тотожного тому, яке зазначено в заяві про резервування найменування юридичної особи, державний реєстратор видає засновнику юридичної особи або уповноваже ній ним особі повідомлення встановленого зразка про відмову в резервуванні найменування юридичної особи. Плата за про ведення резервування найменування юридичної особи в такому випадку не повертається.
Обмеження щодо найменування. Найменування юридичних осіб не можуть включати повного чи скороченого найменування органу державної влади (наприклад Кабмін, МВС) або органу місцевого самоврядування (наприклад, райрада, міськвиконком) або похідних від цих найменувань, або історичного держав ного найменування, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Найменування дочірніх підприємств, підприємств споживчої кооперації та підприємств об'єднань громадян або релігійних організацій можуть містити інформацію, яка вказує на залежність цих підприємств від таких юридичних осіб — засновників.
У листі від 4 грудня 2001 р. № 4-422-324/7208 "Щодо най менування суб'єктів підприємницької діяльності" Держпідп-риємництво України зазначає, що такі найменування юридич них осіб, як: Державне підприємство "Граніт" Міністерства промислової політики України; Комунальне підприємство "Ко мунальник" Чернігівського міськвиконкому не відповідають
Окремі слова можуть використовуватися у найменуваннях лише певних юридичних осіб:
— "національний" у всіх відмінках — у найменуванні закладів
(установ), які набувають статусу національного закладу (уста
нови) України згідно з Указом Президента України від 16 червня
1995 р. № 451/95 "Про Положення про національний заклад
(установу) України";
"банк" і похідні від нього — у найменування банку. Вживання у найменуванні банку слів "Україна", "державний", "центральний", "національний" та похідних від них можливе лише за згодою Національного банку України;
"страховик", "страхова компанія", "страхова організація" та похідні від них — у назві лише тих юридичних осіб, які мають ліцензію на здійснення страхової діяльності. Викорис тання слів "державна", "національна" або похідних від них у назві страховика дозволяється лише за умови, що єдиним влас ником такого страховика є держава;
"недержавний пенсійний фонд" та "пенсійний фонд" — у найменуванні пенсійного фонду, за винятком використання слів "пенсійний фонд" Пенсійним фондом України та його органами, а також підприємствами, установами й організаціями, що перебувають в управлінні Пенсійного фонду України;
"фондова біржа" або таке, в якому міститься вислів "фон дова біржа" — у фірмовому найменуванні або рекламі тільки тієї організації, що створена у порядку, визначеному в статті 34 Закону України від 18 червня 1991 р. "Про цінні папери і фондову біржу";
"кредитна спілка" — у найменуванні кредитних спілок;
"торгово-промислова палата" та утворені на її основі словосполучення — лише стосовно організацій, створених від повідно до Закону України від 2 грудня 1997 р. "Про торгово-промислові палати в Україні".
Крім цього, доцільно було б встановити заборону викорис тання деяких інших найменувань. Наприклад у Великобританії при інкорпорації заборонено застосовувати найменування, якщо:
5) воно містить слова або вирази, що викликають певні
асоціації ("чуттєві слова"), зокрема слова, які вказують на на-
ціональну або міжнародну виключність, урядову опіку або спон сорство, виключність у бізнесі або представницький статус, кон кретні цілі або функції. Для реєстрації такого найменування потрібна згода відповідного органу держави1.
Повне найменування повинно мати не більше ніж 182 сим воли, скорочене найменування — не більше ніж 38 символів.
Відповідно до ст. 37 Закону УРСР від 28 жовтня 1989 р. "Про мови в Українській РСР" офіційні назви державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і орга нізацій утворюються і подаються українською мовою. Найме нування юридичної особи викладається державною мовою.
При написанні найменування використовуються прописні букви українського алфавіту (А, Б, В, Г, Ґ, Д, Е, Є, Ж, З, И, І, ї, Й, К, Л, М, Н, О, П, Р, С, Т, У, Ф, X, Ц, Ч, Ш, Щ, Ь, Ю, Я), апостроф ('), дефіс (-), тире (—), знак "г4", а також, при необхідності, цифри: арабські (1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 0) та римські (І, II, III, IV, V, VI, VII, VIII, IX, X). Використання інших символів, розділових знаків у найменуванні юридичної особи забороняється.
Найменування юридичної особи, написане великими буквами, є тотожним найменуванню юридичної особи, написаному вели кими та малими буквами, якщо ці букви повністю збігаються.
Закон не встановлює інших вимог щодо утворення найме нування, покладається на розумність засновника. Але припус тимо, що творчість засновника у виборі назви переходить межі розумного. Як, наприклад, сприймати назву з очевидними граматичними помилками або таку, що не має жодного сенсу (наприклад, "109-АС-76-№ЩЩЩЩ"). Формально такі назви не заборонені. Отже, дозволені?
Думаю, що тут є потреба згадати про одну з визначальних засад цивільного законодавства — розумність. З огляду саме на цю вимогу використання "нерозумних" назв слід було б об межити.
Виникало питання про можливість використання в назві імен та прізвищ відомих людей. Пригадую, як хотів погодити в Реєстраційній палаті Львівського міськвиконкому провока ційне найменування: "Приватне підприємство імені Леніна." Заради цікавості перевіряв реакцію чиновників. Навести правові аргументи не змогли, але відмовили з політичних мотивів.
Відповідно до ст. 296 ЦК фізична особа має право викорис товувати своє ім'я в усіх сферах своєї діяльності. Отже, може дати своє ім'я і створюваній юридичній особі. Тому перешкод для створення приватного підприємства імені Кравчука у мене, наприклад, немає. Але крім мене, таке прізвище має ще кілька тисяч людей. їх згода потрібна? Ні, тому що я використав своє ім'я, а не їхнє, хоч вони і збігаються.
Використання імені інших осіб у назві юридичної особи є проблемним. З одного боку, норми, яка б спеціально це забо роняла, немає. З другого боку, кожна людина вправі перешкод жати використанню її імені без її згоди. Найбільш складне у цій проблемі — встановити чиє саме ім'я використовується, а отже, хто може заборонити його використання. Як, наприклад, бути у ситуації, коли усі Кравчуки проти використання цього прізвища у назві юридичної особи, а один — за?
Значення імені подекуди важливіше за саму організацію. Пригадаймо ситуацію, коли у 2002 р. на виборах народних депутатів України брали участь виборчий блок політичних партій "Блок Віктора Ющенка "Наша Україна" на чолі з В.А. Ющенком і виборчий блок політичних партій "За Ющенка!". В.А. Ющенко був проти, але довести неправомірність використання свого прізвища в назві конкуруючої політичної сили не зміг, оскільки у їх списках була особа, котра теж мала прізвище Ющенко.
Відповідно до ст. 2& ЦК ім'я фізичної особи, яка є грома дянином України, складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю наці ональної меншини, до якої вона належить. Тому використан ням імені слід вважати використання усіх його складових, а не лише прізвища.
Вважаю, що до вирішення цих проблем слід застосовувати ст. 13 ЦК, яка визначає межі здійснення цивільних прав. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Не допускаються використання цивільних прав з метою неправомірного обмежен ня конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вищезазначених вимог суд може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, визначені законом. Тому якщо буде встановлено, що використання окремих елементів імені (наприклад прізвища) іншої особи має на меті недобросовісну
конкуренцію, то суд може зобов'язати припинити таке вико ристання.
Найменування установи повинно містити інформацію про характер її діяльності. Характер діяльності установи — це сфера суспільних відносин або коло осіб, для яких створюється уста нова, її призначення. Наприклад, лікарня, бібліотека, будинок для престарілих, музей тощо.
Для окремих юридичних осіб закон встановлює додаткові вимоги до найменування:
вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить підприємство, — для комунальних підприємств (ч. 5 ст. 78 ГК);
прізвища (найменування) учасників товариства, які несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном, — для повних і командитних товариств (ч. 6 ст. 82 ГК);
слова "недержавний пенсійний фонд" або "пенсійний фонд" — для пенсійних фондів (ч. 6 ст. 6 Закону України від 9 липня 2003 р. "Про недержавне пенсійне забезпечення");
слово "банк" — для банку (ст. 15 Закону України від 7 грудня 2000 р. "Про банки і банківську діяльність").
Скорочене найменування може використовуватися поряд із повним. Вимог до скорочених найменувань немає, тому не зрозуміло, що і як слід скорочувати. Воно може утворюватися шляхом написання лише початкових літер повного наймену вання, скорочення слів назви, пропуску частини слів назви, скорочення лише частини найменування (зокрема організаційно-правової форми) або в інший спосіб.
Під час обрання скороченого найменування постає питання про співвідношення його з повним. Наприклад, чи може това риство з обмеженою відповідальністю "Високий Замок" мати скорочене найменування "ТзОВ "ВЗ" або ТзОВ "Виза"? Адже можемо припустити, що існують товариства з обмеженою від повідальністю з назвами "ВЗ" або "Виза". Закон таку ситуацію допускає.
Може виникати й ситуація, коли скорочені найменування збігаються. Так, акціонерне товариство "Торгова фірма "Львів" і акціонерне товариство "Тютюнова фабрика "Львів" можуть мати тотожне скорочене найменування: АТ "ТФ "Львів". В таких випадках державний реєстратор повинен відмовити у державній реєстрації, оскільки установчі документи суб'єкта, котрий подав документи другим, не відповідають чинному за конодавству.
Скорочене найменування слід передбачати в установчих до кументах. Якщо воно там не зазначене, юридична особа не має прав, пов'язаних із його використанням.
Юридична особа може мати лише одне повне і одне скоро чене найменування.
Найменування юридичної особи вказується в її установчих документах, змінах до них, усіх офіційних документах, і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців.
Зміна найменування — це зміна будь-якої його частини. Зміна найменування, зокрема, може мати місце у разі зміни назви, організаційно-правової форми, зміни складу учасників (наприклад у повному товаристві).
Держпідприємництво вважає, що якщо не змінюється орга нізаційно-правова форма, то зміну найменування юридичної особи необхідно проводити в порядку, визначеному ст. 29 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" без проходження процедури реорганізації шляхом перетворення (див. лист Держпідприємництва від 14 вересня 2004 р. № 6285 "Про зміну найменування юридичної особи").
Відповідно до ч. 4 ст. 90 ЦК у разі зміни свого найменування юридична особа, крім виконання інших вимог, встановлених законом, зобов'язана помістити оголошення про це в спеціалізо ваний друкований засіб масової інформації — видання спе ціально уповноваженого органу з питань державної реєстрації, в якому публікуються відомості про державну реєстрацію юри дичної особи, та повідомити про це всім особам, з якими вона перебуває у договірних відносинах. Слід зауважити, що пові домляти треба усіх контрагентів: боржників і кредиторів.
Відповідно до п. 4 ст. 22 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" повідомлен ня про зміну найменування юридичної особи повинно містити відомості про: попереднє та нове найменування юридичної особи; ідентифікаційний код юридичної особи; місцезнаход ження юридичної особи; місце та дату проведення державної реєстрації змін до установчих документів, зокрема щодо зміни найменування юридичної особи.
Порядок повідомлення контрагентів за договорами про зміну найменування законом не визначено. Однак вважаємо, що воно повинно бути письмовим.
Підставою для публікації повідомлень у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації є внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру. Повідомлення підляга-