Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
26. Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР. 1963
27. Створення в Києві відділення організації Української гельсінкської групи
9 листопада 1976
28. Початок Афганської війни 1979
29. М. Горбачова обрано Генеральним секретарем ЦК КПРС
1985
30. Аварія на Чорнобильській АЕС 26.05.1986
26. Фарцо́вщик (разг. от англ. for sale — «для продажи») — в СССР 1950—1980 годов — тот, кто добывал и/или спекулировалвещами («фирмо́й»), выменянными или перекупленными у приезжих иностранцев, которые в СССР у простого гражданина не было возможности приобрести или за которыми необходимо было выстаивать огромные очереди.
27. Холо́дна війна́ — глобальна геополітична, економічна та ідеологічна конфронтація міжРадянським Союзом і його союзниками, з одного боку, і США та Західною Європою і їх союзниками — з іншого, що тривала з середини 1940-х до початку 1990-х років.
28. Відли́га — неофіційна назва періоду історії СРСР, що розпочався після смерті Й. Сталіна (друга половина 1950-х р. — початок1960-х р.). Його характерними рисами були певний відхід від жорсткої Сталінської тоталітарної системи, спроби її реформування в напрямку лібералізації, відносна демократизація, гуманізація політичного та громадського життя.
29. Цензу́ра (лат. censura) — контроль власти за содержанием и распространением информации, печатной продукции, музыкальных и сценических произведений, произведенийизобразительного искусства, кино и фото произведений, передач радио и телевидения, веб-сайтов и порталов, в некоторых случаях также частной переписки, с целью ограничения либо недопущения распространения идей и сведений, признаваемых этой властью вредными или нежелательными[1][2].
30.
26.
Зародження дисидентського руху в СРСР: форми діяльності дисидентів, їх політичні вимоги та боротьба за національне визволення
Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.
У 60—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.
Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вражаючою рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продуктрадянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім'ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.
Першими організаціями інакодумців України стали:
27. Політико-ідеологічна криза системи. Неосталінізм та Україна (1965−1985 pp.)
У жовтні 1964 року замість М. Хрущова першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. Брежнєв. Зміни в керівництві означали поворот від реформаторства до консерватизму. Спочатку Л. Брежнєв виправив лише деякі так звані «волюнтаристські» наслідки діяльності М. Хрущова. Згодом стало очевидним, що гасло стабільності, яке висунув Л. Брежнєв, насправді означає звичайну відмову від будь-яких радикальних змін. Брежнєвський період історії України був періодом часткової реанімації сталінської командно-адміністративноїсистеми, періодом суспільного й економічного застою.
Неосталінізм політики Л. Брежнєва супроводжувався в Україні новими хвилями політичних репресій проти інакодумців, передусім поборників ідей національної свідомості й суверенності Української держави. Вже в серпні 1965 року в ряді міст України відбулися масові арешти, під час яких затримано близько трьох десятків інтелігентів-шістдесятників. Проти більшості з них висувалося традиційне звинувачення в «антирадянській агітації і пропаганді», а навесні 1966 року за «антирадянщину» в мордовських таборах опиняються брати Михайло та Богдан Горині, Михайло Осадчий, Валентин Мороз, Панас Заливаха, Іван Гель, Анатолій Шевчук та ін. Водночас з відкритими репресіями в Україні з другої половини 60-х pp. активізувалася «профілактична робота» з представниками вільнодумної інтелігенції. Під час цієї кампанії в республіці повсюдно пройшли відкриті партійні збори з участю громадськості. На них засуджувалися злочинні дії «відщепенців» та їхніх захисників. За найменший вияв прихильності до дисидентів звільняли з роботи, виключали з партії й комсомолу, виганяли з інститутів.
Зазначені події супроводжувалися відчутними змінами і в ідеологічній сфері. Українські засоби масової інформації були переповнені статтями, спрямованими проти «буржуазної ідеології» та «українського буржуазного націоналізму». Активізується цензура, відбувається справжня чистка редакцій газет, журналів, видавництв, академічних інститутів гуманітарного профілю.
Характерною особливістю суспільно-політичного життя України брежнєвського періоду були також вияви так званої інерції «відлиги», що знайшли своє відображення в масових акціях протестів шістдесятників. Наприклад, у вересні 1965 році в київському кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з різким осудом репресій, що відбува лися в Україні, виступили Юрій Бадзьо, Іван Дзюба, Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл. Сот ні відомих українських діячів культури й нау ки, рядові службовці, робітники й студенти різ ко засудили політичні процеси 1965-1966 pp. у колективних листах-протестах, адресованих ке рівництву республіки. Ці документи друкували ся у самвидаві, потрапляли за кордон.
Яскравим виявом наслідків «відлиги» стали події 22 травня 1967року в Києві. Зі стихійним протестом проти заборони відзначення річниці пам'яті Т. Шевченка біля пам'ятника Великому Кобзареві виступили представники столичної інтелігенції та студентства.
Партійне керівництво республіки на чолі з П. Шелестом, підтримуючи в цілому політику Москви, було не проти використати щирі прагнення української національно-свідомої інтелігенції у власних цілях — боротьбі з союзним центром за розширення обсягу своєї влади. Позитивні зрушення в цьому напрямку простежуються після низки заходів, спрямованих на підвищення статусу української мови й упровадження її в навчальний процес вузів республіки. Не виключено, що саме з ініціативи керівництва республіки в листопаді 1966 року на V з'їзді письменників України гостро порушено мовну проблему.
Україна та міжнародні процеси «застійної» доби
Зовнішньополітична лінія компартійно-радянського керівництва була спрямована на досягнення трьох основних цілей: по-перше, нормалізувати відносини з країнами Заходу; по-друге, усунути загрозу розпаду "соціалістичного табору" в Європі; по-третє, активно підтримувати рухи "соціалістичної орієнтації" в усьому світ
Нормалізація відносин з країнами НАТО була необхідною хоча б тому, що альтернативи мирному співіснуванню двох наддержав не існувало. Гонка озброєнь призвела до того, що нагромаджений для знищення противника потенціал багатократно перевищував реально необхідний. Можливість для обох сторін десятикратного знищення всього живого на планеті перетворювала в абсурд саму ідею війни між США та СРСР, НАТО і Варшавським блоком. Крім того, економіка СРСР чим далі, тим більше не могла обходитися без світового ринку, який контролювався країнами Заходу, а точніше - був способом їхнього існування. Щоб перетворити свої невичерпні природні багатства у валютні надходження, без яких було неможливо підтримувати життєдіяльність власного населення і здійснювати наступальну політику в усьому світі, ставало гостро необхідним посередництво глобального ринку. Нарешті, нормалізація відносин з країнами НАТО ставала необхідною внаслідок звуження до європейських рамок побудованого Сталіним "соціалістичного табору" і перетворення "братнього" Китаю на серйозного супротивника.
Нормалізація відносин з країнами Заходу почалася з Франції, яку генерал Шарль де Голль вивів у березні 1966 р. з військової організації НАТО. Лінія на розрядку напруженості між Сходом і Заходом продовжилася новою "остполітикою" федерального канцлера Віллі Брандта. Останній уклав договори з СРСР (серпень 1970 р.) і з Польщею (грудень 1970 р.), в яких ФРН визнавала післявоєнні кордони в Європі, у тому числі кордон між Польщею і НДР. Цей крок зробив можливим укладення угоди чотирьох великих держав по Західному Берліну, яка підтверджувала статус-кво (у тому числі наявність Берлінської стіни) і гарантувала вільний доступ в Західний Берлін. ФРН і НДР встановили між собою дипломатичні відносини. Для країн РЕВ відкрився динамічний німецький ринок, який гарантував доступ до прогресивних західних технологій.
Під час візиту президента Р.Ніксона в Москву у травні 1972 р. була започаткована політика "розрядки". Оскільки СРСР наздогнав США за кількістю поставлених на бойове чергування міжконтинентальних ракет, стали можливими переговори про синхронне скорочення озброєнь. 26 травня СРСР і США уклали тимчасовий (на п'ять років) договір про граничну кількість міжконтинентальних ракет і ракет на озброєнні підводних човнів. В період між візитом Р.Ніксона в Москву і візитом Л.Брежнєва у Вашингтон (червень 1973 р.) було підписано більше двох десятків угод про співробітництво двох країн в різних сферах - щодо захисту оточуючого середовища, використання ядерної енергії в мирних цілях, спільної космічної програми тощо. Різко збільшилися обсяги радянсько-американської торгівлі.
Піком політики "розрядки" стало підписання у серпні 1975 р. керівниками європейських країн, США і Канади в Гельсінкі Заключного акта Конференції з безпеки та співробітництва в Європі. Радянський Союз досяг мети, якої добивався від завершення Другої світової війни: Захід визнав територіальний і політичний порядок, встановлений у Східній Європі. В обмін на це країни Заходу добилися згоди радянського керівництва на включення в Заключний акт Конференції з безпеки та співробітництва в Європі статей про захист прав людини, свободу інформації та пересування. Конкретні форми реалізації цих свобод не встановлювалися. Але принципове визнання свобод тоталітарною державою не могло не позначитися на її суспільно-політичному житті. В Радянському Союзі виник правозахисний рух.
Політика "розрядки" була знищена радянською авантюрою в Афганістані. 29 грудня 1979 р. радянські спецпідрозділи захопили палац афганського правителя і поставили на чолі країни маріонеткову фігуру. Радянська 40-а армія увійшла в країну і окупувала міста. Почалася війна з партизанами-моджахедами. Спочатку вона була успішною, тому що противник не мав сучасного озброєння. Дуже скоро, однак, арабські країни профінансували, а США поставили моджахедам сучасну зброю. Радянський Союз, подібно американцям у В'єтнамі, став зазнавати поразку за поразкою. В цій війні загинуло 14453 радянських громадян, у тому числі до 2,5 тис. - з України. Понад 100 тис. осіб повернулися хворими. Воїни -"афганці" дістали жахливий життєвий досвід і стали для суспільства серйозною соціальною проблемою. Серед них було близько 150 тис. уродженців України.
Авантюристична політика провадилася радянським керівництвом і в країнах Африки. Варто було якому-небудь африканському правителю заявити про свою прихильність до соціалістичних ідей, як він здобував моральну і матеріальну підтримку Кремля. Політика СРСР в Африці не відзначалася послідовністю. Наприклад, спочатку надавалась допомога озброєнням і військовими фахівцями Сомалі, а потім - ворогуючому з цією країною режиму в сусідній Ефіопії.
Першорядне значення для Кремля мав контроль над Центрально-Східною Європою. Однак і тут він зустрічався з викликами різної природи. По-перше, діючі в них комуністичні режими не завжди погоджувалися терпіти диктат Кремля (Югославія, Албанія, Румунія). По-друге, Кремлю доводилося оберігати від знищення насаджені ним політичні режими в Угорщині, Польщі, Чехословаччині. Цілковиту лояльність щодо Кремля зберігали тільки правителі НДР і Болгарії.
Після кривавих подій в Угорщині 1956 р. Я.Кадару ціною істотної лібералізації політичного режиму вдалося послабити напруженість в суспільстві. Комуністична диктатура залишалася непохитною, але в економічному житті і в сфері культури були зроблені істотні послаблення. Це забезпечило істотно кращі порівняно з іншими країнами РЕВ умови життя і заспокоїло інтелігенцію.
Навпаки, у Польщі і Чехословаччині постійно наростало соціальне напруження. В КПЧ сформувалася впливова група реформаторів, готових будувати "соціалізм з людським обличчям". У січні 1968 р. керівництво в партії перейшло до реформаторів на чолі з О.Дубчеком. Демократизація порядків всередині КПЧ призвела до її швидкого і неконтрольованого перетворення зі знаряддя диктаторської влади у звичайну політичну партію з плюралізмом думок, вільними виборами керівників всіх ланок. Така еволюція сильно стурбувала комуністичних вождів Східної Європи. Події в Чехословаччині, названі "празькою весною", турбували керівників ЦК КПРС можливістю ланцюгової реакції. В ніч на 21 серпня 1968 р. війська п'яти країн Варшавського договору з різних сторін перетнули кордон і за кілька годин окупували Чехословаччину. Керівники ЦК КПЧ на чолі з О.Дубчеком були заарештовані і через два дні відправлені в Москву на переговори. Процес "нормалізації" затягнувся в Чехословаччині на роки.
"Нормалізація" становища в Чехословаччині ще не завершилася, коли почалися події в Польщі. Підвищення цін на продовольство у 1970 р. викликало масові стихійні хвилювання, особливо серед робітничих колективів в балтійських портах. Керівництво ЦК ПОРП на чолі з Е.Гереком намагалось справилося з фінансовою кризою за допомогою кредитів, що брались одночасно і від Радянського Союзу і від країн Заходу. За десять років зовнішня заборгованість досягла критичних величин. Польські комуністи у 1980 р. змушені були підняти ціни на товари народного споживання, щоб мати можливість погашення попередніх кредитів. У відповідь знову піднялася хвиля робітничих протестів. У Гданську утворилася незалежна профспілка "Солідарність". У лавах "Солідарності" опинилася більшість робітничого класу.У жовтні 1981 р. першим секретарем ЦК ПОРП став генерал В.Ярузельський, котрий 13 грудня запровадив у країні надзвичайний стан. Осередки "Солідарності" змушені були піти в підпілля, але зберегли свою організаційну структуру і вплив на населення. Поряд з костьолом ця профспілка залишалася могутньою опозиційною силою, з якою ПОРП повинна була рахуватися. Проте Ярузельський досить толерантно ставився до нелегальної діяльності "Солідарності", щоб не загострювати й надалі становища в країні.
28. Наростання економічної кризи. Особливості індустріального розвитку України
Адміністративно-командна система управління, що домінувала як в СРСР, так і в Україні в період неосталінізму, у цілому згубно впливала на економічний розвиток країни. Разом з тим не можна заперечувати, що в її умовах усе ж робилися спроби розв'язатискладні економічні проблеми, зробити економіку дієздатнішою і ефективнішою.
У 1965 році з ініціативи голови Ради міністрів СРСР Олексія Косигіна в країні розпочалася економічна реформа. Зміст і програма її були досить суперечливими. З одного боку, за рахунок господарського розрахунку вона створювала можливості для розширеннясамостійності підприємств, сприяла розвитку ініціативи. Місцевим органам влади навіть дозволялося вносити зміни до святині радянського економічного розвитку — п'ятирічного плану. З другого боку, економічна реформа повинна була зміцнити позиції союзних органів управління, зокрема ліквідовувалися створені М. Хрущовим раднаргоспи й знову відновлювалася діяльність понад 40 союзних міністерств і відомств. Крім цього, у країні утворювалися такі могутні відомчі монстри, як державні комітети з цін, постачання та ін. Фактично косигінська економічна реформа була новим етапом надцентралізації економіки країни.
Наслідки реформи були також неоднозначними. До її безсумнівних здобутків треба зарахувати активний і поступальний розвиток промисловості республіки в 1966-1970 pp., який виявився одним з найрезультативніших за роки радянської влади в Україні. За цейперіод виробництво промислової продукції зросло на 50%, продуктивність праці в промисловій галузі на 28%, національний дохід — на 38% . Ці показники стали наслідком нової системи господарювання, на яку перейшла більшість промислових підприємств республіки.
Під час економічної реформи прискорюється розвиток паливно-енергетичного комплексу республіки. Стали до ладу Запорізька, Вуглегірська, Криворізька, Придніпровська та ряд інших потужних теплових електростанцій. У 1980 році були введені в експлуатаціюдва останні агрегати Дніп-рогесу-2 в Запоріжжі. Помітних успіхів досягли нафтовики та газовики, завдяки яким у середині 70-х pp. на території України почалася експлуатація 26 нових нафтових і газових родовищ. Позитивні зрушення відбулися також і в гірничорудній, вугільній та металургійній промисловостях. Швидкими темпами розвивалися машинобудівна, металообробна, хімічна та нафтохімічна галузі. На Харківському турбінному заводі освоєно серійне виробництво турбін потужністю 500 тис. кіловат. У республіцірозпочалося виробництво досконалих тепловозів, потужних тракторів Т-150, буряко- та кукурудзозбиральних комбайнів, новітніх літаків і морських суден, які не поступалися найкращим зарубіжним аналогам 60-70-х pp.
Українські науковці налагодили конструювання й виробництво електронно-обчислювальної техніки, новітніх приладів і засобів автоматизації. Наприклад, Інститут кібернетики АН УРСР завершив розробку електронно-обчислювальних машин нового покоління «Мир-2», «Дніпро-2», а науковці Інституту електрозварювання ім. Є. Патона впровадили у виробництво близько 300 високоефективних винаходів.
Однак, починаючи з 1972 року, темпи реформи та її ефективність поступово вщухають. Консервативні сили на чолі з Л. Брежнєвим почали гальмувати, а згодом і зовсім згорнули реформаційні процеси.
У 70-80-х pp., після переходу економіки на екстенсивний шлях розвитку, економічний стан республіки стає відверто кризовим. Він характеризується прямою залежністю від центру, повним ігноруванням національних інтересів України. У республіці насаджувався так званий «азіатський спосіб виробництва», який базувався на «валовій економіці» й тотальному підкоренні людини інтересам виробництва. Прикладами такої економічної політики були малорентабельні Байкало-Амурська магістраль, «рукотворні» моря на Дніпрі, «найбільші в Європі» теплові електростанції та інші гігантські новобудови, які були шкідливими й небезпечними для навколишнього середовища. Така «гігантоманія» в поєднанні з прихованою інфляцією перевищувала вартість таких об'єктів у середньому на 25-50%. Це примушувало спрямовувати значні сили й коштина завершення будівництва найважливіших об'єктів, залишаючи при цьому цілу низку незавершених довгобудів.
У республіці в цей період високими темпами розвивалася атомна енергетика, зокрема розгорнулося будівництво потужних АЕС у густонаселених та маловодних Південно-Західному й Південному економічних регіонах. У межиріччі Дніпра й Прип'яті поруч з Києвом, усупереч думкам українських науковців, швидкими темпами споруджувалася Чорнобильська атомна електростанція. У республіці, що займала лише 2,6% території СРСР, побудовано 40% його атомних енергоблоків. При цьому вироблена ними електроенергія використовувалася не для власних потреб, а постачалася, як правило, за кордон. На території України з ініціативи союзного центру розміщувалися особливо шкідливі виробництва, зокрема 1 тис. хімічних заводів.
Значна частина фінансових, матеріальних і людських ресурсів, спрямованих на освоєння величезних просторів Сибіру та Далекого Сходу, викачувалися з України. Для роботи в цих регіонах мобілізовано велику кількість найдієздатнішого населення республіки.Унаслідок цього нині тільки в Тюменській області Російської Федерації мешкає більш як півмільйона українців.
Результатом такої економічної політики стало хронічне невиконання п'ятирічних завдань з більшості показників. Якщо з деяких промислових нормативів (виробництво електроенергії, цементу, вугілля тощо) удалося хоч наблизитися до запланованого, то сільське господарство так і залишалося найвідсталішою галуззю економіки республіки.
Здавалося, що саме в 70-х pp. в Україні піднесенню сільськогосподарського виробництва приділено максимум зусиль і уваги. На селі запроваджувалися глобальні програми механізації, хімізації та меліорації земель. Упродовж десятиліття в сільськогосподарську галузь спрямовано 27% від усіх республіканських капіталовкладень. Проте ці заходи в підсумку виявилися малоефективними, зокрема механізація на практиці перетворилася на звичайне постачання господарствам низькоякісної малопродуктивної техніки; «хімізація» спричинила забруднення українського чорнозему й отруєння сільськогосподарської продукції шкідливими хімікатами, меліорація поглинула 16 млрд. крб., виснаживши родючі землі й серйозно порушивши економічний баланс республіки. До всього треба додати малу ефективність використання людських ресурсів, низький рівень переробки та зберігання сільськогосподарської продукції, унаслідок чого щорічні втрати одержаних урожаїв становили 30-33% .
Складними залишалися умови життя й праці на селі. У селах не вистачало шкіл, дитсадків, клубів, упорядкованих доріг, закладів медичного та побутового обслуговування населення. Колишні методи примусового прикріплення селян до землі вже не спрацьовували й тому починається масовий переїзд мешканців сіл до міст. Протягом 1966-1985 pp. туди виїхало 4,6 млн. осіб. Унаслідок такої активної міграції в Україні в 1972-1986 pp. зникли як «неперспективні» 1 502 села. У селах, як правило, залишалися пенсіонери та люди, які не могли наважитися розпочати нове життя в місті. Ці зміни зумовили відчутну нестачу людських ресурсів на селі, що спричинило традиційні сезонні «мобілізації» працівників інших секторів народного господарства на збирання врожаїв. Зрозуміло, що таке примусове залучення міського населення до сільськогосподарської праці не сприяло підвищенню її продуктивності і якості.
Однак, усупереч цим негативним явищам, республіка змогла не лише забезпечити свої продовольчі потреби, але й за вказівками союзних органів поставляти сільськогосподарську продукцію в інші регіони СРСР. На межі 70-80-х pp. вона виробляла 60% союзногообсягу цукру, 40% — соняшнику, 26%— тваринного масла, 23%— м'яса тощо. Проте відчуження селян від результатів їхньої праці в колгоспах і радгоспах і далі неухильно знижувало продуктивність сільськогосподарського виробництва. Якщо темпи його зростанняв 60-70-х pp. становили 4,5% , то в 1981-1985 pp. — 3,9% в середньому на рік. У другій половині 70-х pp. середньорічний приріст сільськогосподарської продукції вже становив 1,5% , а в першій половині 80-х — лише 0,5% .
Уповільнений розвиток сільського господарства пояснювався не лише кризою колгоспно-радгоспної системи. Неабияку роль у цьому відіграли загальні принципи управління економікою. Центр, розробляючи плани, нерідко ігнорував місцеву специфіку. Селянин-колгоспник був лише покірним виконавцем чужих рішень. Це породжувало незацікавленість сільських трудівників у кінцевих результатах своєї праці. Для того щоб подолати нестачу продуктів харчування, у СРСР у 1982 році була розроблена й ухвалена продовольча програма. Проте ситуація на селі не поліпшувалася й призвела до катастрофічних наслідків. З 1966 по 1985 pp. посівні площі України скоротилися більше, ніж на 1 млн. га. Зібраний урожай зернових у 1981-1985 pp. становив лише 39,3 млн. т (у 1976-1980 pp. — 43млн. т). Незважаючи на величезні капіталовкладення в сільське господарство (101 млрд. крб. у 1966-1985 pp.), його віддача залишалася низькою. Загалом продуктивність праці в сільському господарстві СРСР була вдвічі нижчою, ніж у США. Екстенсивний підхіддо його ведення засвідчив свою неефективність. Він спричинив серйозну продовольчу проблему, яка стала ознакою кризи тоталітарної системи в цілому.
29. Наростання кризових явищ в освіті, науці та культурі
Освіта
У цей час відбувається централізація управління системою освіти. Для цього в 1969 році створюється міністерство освіти СРСР, яке взяло на себе значну частину функцій республіканських міністерств, чим істотно обмежило їхні права та повноваження. Помітним виявом реформаційних процесів 60-70 pp. стала політизація навчально-виховної роботи в закладах освіти. З 1968 року відновлено військову підготовку у вузах, а з 1972 року вона стає обов'язковою в середніх школах республіки.
Зрослі народногосподарські проблеми вимагали поповнення провідних галузей економіки висококваліфікованими спеціалістами. Для розв'язання цього завдання в 60- 80-х pp. зміцнювалася матеріально-технічна база вузів. На основі Донецького, Сімферопольського й Запорізького педінститутів створюються університети. Крім цього, у республіці відкривається ряд нових інститутів, що дає змогу вдвічі збільшити кількість студентів. Унаслідок цього зростає й кількість підготовлених спеціалістів з вищою освітою:якщо в 1964 році їх нараховувалося 2,3 млн., то в 1985 році — 7,5 млн. осіб. Однак якість їхньої підготовки залишалася низькою, особливо на заочних і вечірніх відділеннях. На початку 80-х pp. у зв'язку зі зрослими вимогами науково-технічної революціїстало зрозумілим, що рівень підготовки фахівців в Україні, як і загалом у СРСР, помітно поступається світовим стандартам.
Наука
Провідним центром розвитку науки в Україні в 60-80-х pp. була Академія наук, очолювана Борисом Патоном. Вона складалася з трьох секцій: фізико-технічних і математичних, хіміко-технологічних і біохімічних та суспільних наук. Саме вони визначали головні напрями наукових досліджень у республіці. В академічних установах неухильно зростала кількість дослідників. Якщо на початку 60-х pp. їх нараховувалося 3,6 тис, то в 1985 році — 15,3 тис. осіб. За цей період кількість докторів і кандидатів наук зросла в 5,5 раза.
Здобутки вітчизняної науки в цей період були вагомими. Українські вчені створили унікальну установку «Ураган» для вивчення плазми й керованої термоядерної реакції. З 1966 року вони працювали на найбільшому в Європі лінійному прискорювачі електронів.Вітчизняні генетики встановили механізм передавання генетичної інформації, що мало велике значення для вивчення проблем спадковості. В Україні були винайдені нові марки високоміцного чавуну, безнікелевої корозостійкої сталі та ін. Прискореному впровадженню найперспективніших результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в Академії наук. Найпотужнішими серед них були інститути електрозварювання, кібернетики та надтвердих матеріалів.
Розвиткові науки сприяло укладення господарських договорів науково-дослідних установ з виробничими колективами. Протягом 1970-1985 pp. у виробництво запроваджено понад 13 тис. наукових розробок Академії наук УРСР. Це дало відчутний економічний ефект.Однак значна частина перспективних наукових знахідок так і залишилася нереалізованою або згодом знайшла своє застосування за кордоном. Винятки становили лише розробки для військово-промислового комплексу й глобальні наукові дослідження, що мали беззаперечне загальнодержавне значення.
Складним і суперечливим був період 60-80-х pp. для науковців-гуманітаріїв. Процес наближення суспільних наук до історичної правди був нелегким. Адже на зміну одному культу — сталінському, прийшли нові — хрущовський та брежнєвський. На догоду кожномуз них дослідників примушували «творити» науку, що прислужливо прославляла той чи інший режим і правління. Загальнообов'язковими складовими частинами всіх «наукових досліджень» суспільствознавців того часу були так званий «класовий підхід» та критикаворожих соціалізмові буржуазно-націоналістичних поглядів і концепцій.
Проте, усупереч неослабному контролю з боку керівних ідеологічних органів і цензури, деяким українським науковцям удалося опублікувати цінні своєю об'єктивністю й правдивістю дослідження. Серед них варто назвати праці Михайла Брайчевського, присвячені походженню Русі, виникненню Києва та інших давньоруських міст. Високої оцінки заслуговує його відома полемічна праця «Приєднання чи возз'єднання?», у якій аргументовано критикується офіційна інтерпретація Переяславсько-Московської угоди 1654 року й подана обґрунтована оцінка діяльності Богдана Хмельницького. Ця робота М. Брайчевського була написана ще за часів хрущовської «відлиги», але з'явилася за кордоном тільки в 1972 році. Надзвичайно цінними для розвитку вітчизняної історичної наукибули також праці Олени Апанович, у яких правдиво розповідалося про героїчні традиції українського козацтва. У 1979 році Юрій Бадзьо завершує роботу над відомою історико-філософською працею «Лист до російських та українських істориків», що присвячена дослідженню справжніх джерел трьох східнослов'янських народів. Змістовні праці з українознавства підготували в цей час Олена Компан, Євген Пронюк, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович та інші вітчизняні історики, філософи, літературознавці та мовознавці.
Наукові колективи суспільствознавців створили багатотомні праці, як-от: «Історія Української РСР», «Історія українського мистецтвознавства», «Історія української літератури». У цей час побачили світ Українська радянська енциклопедія, Радянська енциклопедія історії України та ін. Однак не всі актуальні проблеми, події та явища знайшли.
29. Гласність в Україні
Однією із складових перебудови була політика гласності. Гласність означає своєрідний перехідний етап між довготривалим Періодом мовчазного однодумства до свободи слова. Гласність — це право знати, що відбувається в світі і в країні. Вона передбачає можливість одержувати правду і говорити правду, не боячись наслідків, її слід розуміти як право на власну думку, самостійність та оригінальність політичної культури й свободи. Але будь-яка свобода, в т.ч. й свобода слова, мислення, інформації тощо, має свої межі. Своєрідною межею гласності виступають об'єктивність, достовірність, доказовість, перевірюваність інформації, які грунтуються на чесності, порядності і відповідальності перед законом.
Гласність в умовах сучасної України визначає: відкритість діяльності державних органів, громадських організацій, трудових колективів і асоціацій, партій і рухів; надання громадянам та їх об'єднанням інформації, необхідної для участі в обговоренні та вирішенні питань державного і суспільного життя, а також питань, які стосуються їх прав, обов'язків або закордонних інтересів; доступність організацій і закладів, а також посадових осіб для прийняття громадян, можливість безперешкодного звернення до них кожного громадянина з пропозиціями і заявами; виявлення і врахування громадської думки при розробці та прийнятті рішень; поширення прийнятих рішень і доведення до відома всіх зацікавлених осіб та організацій. Однією з найпотужніших основ гласності є свобода преси.
У другій половині 80-х — на початку 90-х років у державі, де вся інформаційна структура перебувала під найсуворішим контролем, такий проміжний етап на шляху до свободи слова, як гласність, був особливо потрібним. Завдяки гласності люди долали стереотипи й догми старого мислення, діставали змогу реально оцінювати ситуацію, користуючись об'єктивною інформацією, робити власні висновки. Суспільство стрімко політизувалося.
Але у той час як на союзному рівні відбулися важливі зміни у складі вищого керівництва, Першим секретарем ЦК Компартії України аж до осені 1989 р. залишався В.Щербицький. Відтак у перші роки перебудови гласність, проголошена в Москві, мало змінила обличчя республіканської преси. Ось чому з такою увагою стежили демократичні сили в Україні за поширенням гласності й плюралізму (плюралізм — існування кількох (чи багатьох) незалежних засад політичних знань і розуміння буття; багатоманітність, множинність думок, поглядів на ту чи іншу проблему, явище) в центральних засобах масової інформації, виступами істориків, економістів, філософів, соціологів: як і в Москві, звичайною картиною в містах України були ранкові черги в кіосках за пресою.
Перегодом гласність, ліквідація "білих плям" нашої історії, правда про минуле України приходять і в республіку. В українському суспільстві ці процеси були зустрінуті неоднозначно. Одна частина палко підтримала намагання істориків докопатися до істини, інша — до цього процесу ставилася байдуже, третя — з тривогою застерігала, що у виховних цілях не варто розкривати на сторінках преси всю правду, оскільки це може спричинити духовну кризу, крах ідеалів і врешті-решт цинізм, пасивність і нігілізм.
Роль першопроходців у захисті української культури, навколишнього середовища, "білих плям" історії відіграла Спілка письменників України та її центральний орган — газета "Літературна Україна". Широкий розголос мали виступи О.Гончара, Р.Братуня, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда та багатьох інших. Почали вертатися в Україну твори В.Винниченка, С.Петлюри, представників "розстріляного відродження", зокрема М.Хвильового, М.Куліша, М.Зерова, історичні праці М.Грушевського, М.Костомарова та інших, заборонені твори І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", М.Брайчевського "Приєднання чи возз'єднання?", репресованих у роки "застою" В.Стуса, Є.Сверстюка, Ігоря та Ірини Калинців та інших, повертається з еміграції письменник та один із засновників Української Гельсінської групи (УГГ) М.Руденко.
У республіці стали поширюватися "самвидавські" газети і журнали. Частина з них готувалася за межами України і відбивала загальносоюзні проблеми, інші готувалися в республіці. М.Чорновіл ще в 1987 р. відновив видання "Українського вісника".
Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української історії XX ст., як Центральна Рада, голодомор 1932-1933 pp., а також голод 1921-1922 pp., насильницька колективізація, сталінські репресії, ОУН—УПА, інші трагічні сторінки історії українського народу; розгорнулася дискусія про національну символіку.
Зростання інтересу до історичного минулого українського народу проявлялося в активній участі мас у святкуванні роковин подій, про які раніше офіційна історіографія писати уникала чи які висвітлювала необ'єктивно. 1990 р. між Києвом і Львовом був утворений живий людський ланцюг на честь Дня Соборності України — 71-х роковин проголошення 22 січня 1919 р. Акту З'єднання (Злуки) УНР і ЗУНР - "Українська хвиля". На початку серпня 1990 р. у Дніпропетровській і Запорізькій областях як всеукраїнське свято пройшли Дні козацької слави, присвячені 500-річному ювілею українського козацтва.
Гласність, лібералізація, повернення народові правди про його минуле підірвали радянські ідеологічні штампи, прискорили процес досягнення справжнього суверенітету України.