УПРАВЛІННЯ ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1.УПРАВЛІННЯ ЯК СУСПІЛЬНЕ ЯВИЩЕ.

Управління є необхідною умовою розвитку суспільства, спільної праці людей для досягнення певних цілей у відповідних сферах і галузях діяльності. Ця діяльність здійснюється людьми — суб’єктами управління й може бути охарактеризована як цілеспрямована сукупність дій, що забезпечують погодження і координацію спільної праці з метою досягнення суспільно значущих цілей та розв’язання поставлених завдань.

Різноманітність об’єктів управління дозволяє виділити ос􏰀 новні його види: соціальне, технічне та біологічне.

Соціальне управління — діяльність людей, їх громадських і державних об’єднань, управління людини людиною, в цілому суспільством.

Технічне управління пов’язано зі створенням людьми, їх об’єднаннями машин і механізмів і використання їх з метою полегшення умов праці.

Біологічне управління спрямовано на використання об’єктив􏰀 них законів природи, що відкриваються біологічними науками для створення нових сортів рослин і порід тварин.

Слід відзначити, що технічне й біологічне управління здійснюються в межах соціального, оскільки всі види управління пов’язані з об’єднанням зусиль людей для досягнення відповідних цілей, але мають різну спрямованість (об’єкт).

Для правильного розуміння управління як соціального явища слід виходити із змісту управлінської діяльності як функції організованих систем, створених для забезпечення взаємодії елементів, що їх складають, які підтримують необхідний режим роботи з метою досягнення поставлених цілей та завдань внутрішнього й міжсистемного характеру.

Управління має своїми основними елементами суб’єкт і об’єкт (який діє на засадах самоорганізації), що взаємодіють на різних щаблях ієрархії шляхом управляючого (керуючого) впливу суб’єкта на об’єкт.

2.ПОНЯТТЯ ТА ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ.

В адміністративно-правовій науці найпоширенішим є поняття державного управління як самостійного виду державної діяльності, що має організуючий, виконавчо-розпорядчий, підзаконний характер, особливої групи державних органів (посадових осіб) щодо практичної реалізації функцій і завдань держави в процесі повсякденного й безпосереднього керівництва економічним, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом.

Принципи державного управління :

Принцип відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою випли􏰀 ває зі змісту статей 3, 17, 19 Конституції України тощо.

Згідно зі ст. 3 Конституції держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Органи виконавчої влади відповідальні перед Президентом України, підконтрольні й підзвітні Верховній Раді України в межах, передбачених статтями 85, 87 Конституції України, органам виконавчої влади вищого рівня, а також районним і обласним радам у межах, установлених законом. Рішення ви􏰀 щих органів є обов’язковим для нижчих згідно з розподілом їх повноважень. Взаємовідносини вищих і нижчих органів вико􏰀 навчої влади здійснюються на основі субординації.

Принцип верховенства права в Україні закріплений у ст. 8 Конституції. Відповідно до нього Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України й повинні відповідати їй.

Принцип законності безпосередньо пов’язаний з принципом верховенства права і з нього випливає, а також базується на положеннях Конституції України, згідно з якими Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Законність повинна бути реальною. Закон став в Україні основним джерелом права, прийнятим відповідно до Конституції. Реальність законності гарантовано насамперед обов’язком державних органів та їх посадових осіб додержуватися її, відповідальністю перед народом України, а також судовим контролем (у тому числі з боку Конституційного Суду України), прокурорським наглядом, контролем з боку спеціально створених органів виконавчої влади (інспекцій, адміністрацій, комісій, комітетів) і правом громадян на звернення в державні та громадські органи, в тому числі суд.

Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати й бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. У здійсненні функцій державного управління громадяни беруть участь шляхом об’єднання в політичні партії та громадські організації. Через такі об’єднання громадяни здійснюють захист своїх прав і свобод, задовольняють по􏰀 літичні, економічні, соціальні, культурні та інші інтереси.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Вони мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Обмеження на участь у державному управлінні встановлюються виключно законом (засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, недієздатні).

Принцип гласності в державному управлінні пов’язано насамперед з вільним доступом громадян до інформації про діяльність органів виконавчої влади всіх рівнів, окрім відомостей, які є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею. Кожному гарантовано право вільного доступу до інформації про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Таку інформацію ніким не може бути засекречено (ст. 50 Конституції).

Кожному гарантовано право знати свої права і обов’язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом, а недоведені є нечинними.

Стаття 32 Конституції гарантує кожному судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

3.ПОНЯТТЯ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ТА ДЕРЖАВНА ВИКОНАВЧА ВЛАДА: СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ.

Відповідно до ст. 6 Конституції державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Сутність виконавчої влади зводиться до такого.

1. Виконавча влада є відносно самостійною гілкою (формою, видом) єдиної державної влади в Україні — атрибутом державно-владного механізму, побудованого на засадах поділу влади, й здійснюється поряд із законодавчою та судовою в тісній взаємодії.

2. Виконавча влада є самостійною лише у зв’язку з практичною реалізацією Конституції, законів України в загально-державному та функціонально-компетенційному масштабі. На неї покладено найбільшу частину загальнодержавних функцій.

3. Виконавча влада має державно-правову природу, наділена владними повноваженнями, що виявляється в її можливостях впливати на поведінку і діяльність людей, їх об’єднань, праві й можливостях підкоряти своїй волі інших.

4. Виконавчу владу здійснюють на засадах поділу державної влади на гілки не на всіх рівнях, а лише на вищому, оскільки на місцевому рівні відсутні законодавчі органи. На рівні району в місті є судові органи, в той же час відсутні органи виконавчої влади (державного характеру), крім Києва та Севастополя. Немає їх і на рівні села, селища, міста. Управління на цьому рівні здійснюють органи місцевого самоврядування.

5. Виконавча влада не може ототожнюватися з виконавчою діяльністю, оскільки така діяльність є формою реалізації виконавчої влади, видом державної діяльності відповідної ком􏰀 петенційної та функціональної спрямованості.

6. Виконавча влада здійснюється системою спеціально створених суб’єктів — органами виконавчої влади різних рівнів, які наділено виконавчою компетенцією, що не властиво органам законодавчої та судової влади. Через систему цих органів — виконавчої влади — здійснюють державне управління, виконавчу й розпорядчу діяльність.

Співвідношення :

Виконавча влада не ототожнюється з державним управлінням, яке характеризується як вид державно-владної діяльності. Питання про їх співвідношення постає у зв’язку з тим, що державне управління розглядають як виконавчо-розпорядчу діяльність, яка здійснюється системою органів виконавчої влади. Зазначимо також, що на сьогодні з практики державного будівництва нормотворчої діяльності (змісту нормативно-правових актів) майже зникли терміни «виконавчо-розпорядча діяльність» і навіть «державне управління».

Розглядаючи співвідношення виконавчої влади й державного управління, слід виходити з того, що категорія «виконавча влада» є політико-правовою, а категорія «державне управління» — організаційно-правовою. Єдине, що їх об’єднує, це виконавча спрямованість.

Сутність проблеми співвідношення виконавчої влади й державного управління характеризується низкою чинників, які свідчать про те, що в деяких випадках вони мають як спільні риси, так і відрізняються за деякими важливими ознаками. Так, виконавчу владу та державне управління здійснюють виконавчі органи. Однак до органів управління належить також адміністрація державного підприємства чи установи, яка не є виконавчим органом, бо інакше її слід було б включити до числа суб’єктів виконавчої влади тощо. Разом з тим, поняття «суб’єкт виконавчої влади» й «орган виконавчої влади» є тотожними.

4.ПРЕДМЕТ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА.

Адміністративне право створює певний правовий режим для здійснення управлінських ф-ій, що є найважливішою умовою впорядкованості сфери держ-ного управління

Адміністративне право - це галузь права, норми якої регулюють суспільні відносини управлінського характеру, що виникають у зв’язку із здійсненням виконавчої і розпорядчої діяльності органами виконавчої влади держави, а також у зв’язку із здійсненням іншими державними органами внутрішньо організаційної управлінської діяльності.

Предметом правового регулювання адміністративного права України є суспільні відносини управлінського характеру, що складаються переважно у сфері державного управління в процесі організації і практичного здійснення, насамперед виконавчої і розпорядчої діяльності органів виконавчої влади держави.

Предмет адміністративного права:

відносини державного управління у сфері економіки, фінансів;
управлінські відносини у системі державних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування;
управлінські відносини, що складаються у процесі внутрішньої організації діяльності органів, підприємств, установ, організацій;
управлінські відносини, пов’язані з реалізацією повноважень і функцій виконавчої влади, делегованих державою органам місцевого самоврядування;
відносини, що виникають у зв’язку із забезпеченням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування прав і свобод громадян, надання їм різних управлінських послуг;

відносини у сфері адміністративної юстиції;

5.МЕТОД АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА.

Метод адміністративного права –це сукупність загальних і спеціальних способів, що використовуються законодавцем для забезпечення регулюючої дії норм адмін права. Прийоми, які містяться у адміністративно-правових нормах:

приписи, тобто вказівки обов’язкового вчинення певних дій;
дозволи, надання можливостей вчинити певні дії або ж утриматися від їх вчинення на свій розсуд;
заборони, тобто покладення юридичного обов’язку утримуватися від вчинення певних дій.

Особливості методу адм.-ного права:

найпоширенішими є приписи;
односторонність волевиявлення одного з учасників відносин;
приписи підлягають застосуванню незалежно від того, з чиєї ініціативи виникли адміністративні правовідносини;
владність та односторонність приписів не виключають можливості застосування дозвільних засобів регулювання адміністративних правовідносин;

категоричність

6. ПРИНЦИПИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА.

Звертаючися до розуміння принципів адміністративного права, зазначимо, що це вихідні, об’єктивно зумовлені основоположні засади, відповідно до яких формується й функціонує система та зміст цієї галузі права.

Звертаючись до системи принципів адміністративного права України та їх характеристики, зазначимо, що в сучасних умовах йдеться, по-перше, про внутрішні закономірності самого права як певного формально-змістовного юридичного явища, а по-друге, — про зовнішні вимоги, що висувають до організації і функціонування адміністративного права, без чого не􏰀 можливе формування останнього.

Внутрішні принципи :

Принцип відповідності норм адміністративного права положенням Конституції України. Реалізація цього принципу формування та функціонування адміністративного права України дозволяє надійно забезпечити вираження волі та інтересів українського народу, підготувати і прийняти справедливі правові закони й тим самим належним чином урегулювати певні сторони виконавчої діяльності держави, надати їй необхідної ефективності та стабільності.

Принцип верховенства адміністративно-правового закону в системі актів, які містять адміністративно-правові норми. Реалізація зазначеного принципу формування й функціонуван􏰀 ня норм адміністративного права України сприяє дійсному забезпеченню прав і свобод громадян, встановленню мінімально необхідних повноважень органів державної виконавчої влади, витісненню й обмеженню сфери дії відомчих нормативних актів. Верховенство закону виражається насамперед у врегулюванні його положеннями визначальних сторін виконавчої діяльності Української держави.

Принцип наявності власного підґрунтя формування й розвитку. Розвиток адміністративного права України має здійснюватися на підставі Конституції та шляхом прийняття відповідного кодифікаційного законодавчого акта (актів). Його відсутність у системі чинного законодавства знижує ефективність діяльності виконавчої влади, не дозволяє створити струнку, логічно завершену систему адміністративного права.

Принцип спеціалізації. Сутність спеціалізації як одного з принципів формування й розвитку адміністративного права України полягає в тому, що в ньому ніби має відбуватися «поділ праці», в результаті якого закон усе більше буде диференціюватися й поділятися на певні види. Такий поділ, з одного боку, сприятиме економії законодавчого матеріалу, а з іншого — забезпечуватиме необхідну якість регулювання тих чи інших сторін виконавчої влади в державі.

Принцип відповідності адміністративного права України положенням міжнародно-правових актів. Реалізація цього виключно вагомого принципу дозволить створити соціально справедливе адміністративне право, позбутися ще наявних у ньому необґрунтованих заборон і обмежень.

Зовнішні принципи :

Служіння державної адміністрації суспільству й людині. Цей принцип відбиває головне, найсуттєвіше в адміністративному праві України, відзначає його основне соціальне призначення, систему визначальних цілей. Усі норми адміністративного права мають виходити з того, що суспільні інтереси реалізуються через права й законні потреби окремих соціальних груп і громадян. Служити суспільству — значить, служити людині.

Обмеженість втручання адміністрації в громадянське й особисте життя людини. Сутність цього принципу полягає в закономірному встановленні тієї межі, до якої втручання органів державної виконавчої влади у відповідну діяльність продиктовано в існуючих історичних умовах інтересами наро􏰀 ду України, після чого це втручання не є необхідним, оскільки воно сковує дію механізмів соціальної регуляції, порушує нор􏰀 мальні процеси, що відбуваються в громадському суспільстві, й знижує ефективність виконавчої влади.

Повнота прав і свобод громадян у адміністративно􏰀пра􏰀 вовій сфері. Даний принцип означає надання громадянам мак􏰀 симально широкого кола відповідних прав і свобод. У сучасних умовах повнота прав і свобод громадян у адмі􏰀 ністративно􏰀правовій сфері має викликати до життя справді новий рівень і захищеність їх інтересів.

Принцип взаємної відповідальності розкриває залежність між апаратом державної виконавчої влади, його державними службовцями та особистістю. Демократична держава не може існувати без чітких і конкретних заходів юридичної відпові􏰀 дальності державних службовців. За кожною невиконаною справою (нерозв’язаним питанням) стоїть конкретний служ􏰀 бовець або група осіб, і без їх реальної відповідальності не мож􏰀 на розраховувати на підвищення ефективності діяльності органів виконавчої влади.

Визначення мінімально необхідних повноважень органів державної виконавчої влади. Реалізація зазначеного принципу забезпечується тим, що адміністративне право України покли􏰀 кано встановити мінімально необхідні повноваження органів державної виконавчої влади, а не максимально посилені.

Оптимальне доповнення й урівноваження державно􏰀влад􏰀 них повноважень органів виконавчої влади з повноваженнями органів місцевого самоврядування. Сутність цього принципу — в наданні органам місцевого самоврядування максимально можливої свободи, в закріпленні за ними, наприклад, права оспорювати рішення, прийняті органами державної виконав􏰀 чої влади, в тому числі в суді, брати безпосередню участь у здійсненні державної політики (ініціатива в нормотворенні, пропозиції, подання тощо).

Реалізація цього принципу оберігає суспільство та його членів від різних деформацій у діяльності апарату державної виконавчої влади, що знайшло своє відбиття, зокрема, в За􏰀 коні України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 р. No 280/97􏰀ВР1, положення якого суттєво розширили межі діяльності місцевого самоврядування, наділили його органи необхідним обсягом повноважень.

7. СИСТЕМА ТА ДЖЕРЕЛА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА.

Система адміністративного права — це сукупність адміністративно-правових норм та інститутів, об’єднаних єдиним предметом і методом, принципами й цілями та розташованих у певній логічній послідовності. Вона складається з двох частин: загальної і особливої.

Норми загальної частини адміністративного права мають універсальний характер і розраховані на застосування в усіх галузях і сферах функціонування органів виконавчої влади, інших уповноважених здійснювати управлінську діяльність суб’єктів.

Особливу частину адміністративного права складають норми, призначені для регулювання відносин, що виникають у окремих галузях управління.

8.ПОНЯТТЯ, ОСОБЛИВОСТІ ТА СТРУКТУРА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОЇ НОРМИ. ВИДИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ НОРМ.

Адміністративно-правові норми – це встановлені, санкціоновані або ратифіковані державою, формально визначені, юридично обов’язкові, охоронювані засобами державного примусу правила поведінки учасників суспільних відносин у сфері реалізації виконавчої влади та управлінської діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, які забезпечують умови реалізації цими учасниками своїх прав та виконання покладених на них обов’язків.

Класична модель будь-якої правової норми передбачає обов’язкову наявність трьох взаємозв’язаних елементів- гіпотези, диспозиції, та санкції

Гіпотеза --- частина норми, яка вказує на фактичні умови, за яких дана норма застосовується та повинна виконуватись

Диспозиція – елемент, в якому формулюється саме правило поведінки

Санкція – містить вказівку на заходи адмін-правового примусу або заходи дисциплінарної в-ті.

Особливості санкції:

специфічне коло суб’єктів, які уповноважені застосовувати санкції(органи виконавчої влади та їх посадові особи)
містяться не у всіх адмін-пр-х нормах

У найбільш систематизованому вигляді перелік адмін-пр- санкцій , що передбачені чинним законодавством України , закріплено у ст. 24 КпАП (попередження, штраф, виправні роботи , адмін арешт).

Види адміністративно-правових норм :

За предметом регулювання:

1-матеріальні міст. обов і прав учасників управлінських відносин

2-процесуальні -встановлюють порядок реалізації обов і прав

Залежно від того, які відносини регулюють процес норми АП :

1-адмін-процедурні норми; 2-адмін-юрисдикційні ;

За формою припису:

1-зобов’язуючі 2-забороняючі 3-упоноважуючі

4-стимулюючі 5-рекомендаційні

За обсягом регулювання :

1-Загальні 2-Міжгалузеві 3-Галузеві 4-Місцеві

За повнотою викладених приписів :

1-Визначені 2-Відсилочні 3-Бланкетні

За порядком дії у часі:

1-тимчасові, 2-постійні(безстрокові) 3-надзвичайні

9. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН.

У процесі управління виникають організаційні зв'язки між учасниками цих відносин, багато з яких потребують правового регулювання. Таке регулювання здійснюють за допомогою адміністративно-правових норм і таким чином перетворюють їх у адміністративно-правові відносини.

Адміністративно-правові відносини — це суспільні відносини в сфері державного управління, учасники яких виступають носіями прав і обов'язків, урегульованих нормами адміністративного права.

Адміністративно-правові відносини є різновидом правових відносин, а тому характеризуються їх загальними ознаками. Складовими частинами адміністративно-правових відносин є: суб'єкти, об'єкти та юридичні факти. Учасники адміністративно-правових відносин мають конкретні права та обов'язки і є суб'єктами правовідносин.

Виходячи з положень чинного законодавства України, до суб'єктів адміністративно-правових відносин можна віднести: державні органи (органи законодавчої, виконавчої та судової влади, прокуратури, адміністрації державних підприємств і установ); структурні підрозділи органів держави, посадових осіб державних органів; власника (представника, менеджера, уповноваженого власника); об'єднання громадян, кооперативи, органи самоврядування, самодіяльні організації; громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства.

Передумовою вступу названих суб'єктів у конкретні адміністративно-правові відносини є наявність у них правоздатності та дієздатності.

Адміністративна правоздатність — це спроможність суб'єкта адміністративних правовідносин мати права та нести юридичні обов'язки в сфері виконавчої влади.

Адміністративна дієздатність — це здатність своїми діями набувати та реалізовувати права й обов'язки в сфері управління.

Особливість адміністративної правоздатності та дієздатності полягає в тому, що вони означають можливість бути суб'єктом адміністративно-правових відносин.

Підставою виникнення, зміни або припинення адміністративно-правових відносин є юридичні факти. Це дії та події.

Під діями розуміють факти, які виникають за волею людей. Вони можуть бути як правомірними, так і неправомірними.

Діапазон управління, здійснюваний виконавчою владою, є багатоаспектним. Відносини, що виникають у результаті управлінської діяльності, відрізняються між собою окремими ознаками, що є підставою для їх класифікації.

Адміністративно-правові відносини поділяють на види: залежно від елемента юридичної норми; за змістом; за характером дій зобов'язаного суб'єкта; залежно від розподілу прав і обов'язків між сторонами; за характером зв'язків між сторонами.

Залежно від елемента юридичної норми (диспозиції або санкції), адміністративні правовідносини поділяють на регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини — це правове регулювання організаційних, управлінських відносин у суспільстві, пов'язаних із реалізацією позитивних завдань виконавчої влади.

Охоронні правовідносини пов'язані з регулюванням правоохоронної діяльності шляхом встановлення правових заборон і застосування до порушників адміністративного примусу.

За змістом адміністративно-правові відносини поділяються на матеріальні та процесуальні.

Матеріальні адміністративно-правові відносини виникають на основі матеріальної норми.

Адміністративно-процесуальні відносини — це відносини, що складаються у зв'язку з вирішенням індивідуальних справ у сфері управління та регулюються адміністративно-процесуальними нормами .

За характером дій зобов'язаного суб'єкта адміністративно-правові відносини можуть бути активними, тобто зобов'язаний суб'єкт повинен вчинити певні дії (громадянин, якому виповнилося 16 років, зобов'язаний одержати паспорт, з отриманням повістки з'явитися у військкомат), або пасивними — зобов'язаний суб'єкт мусить утриматися від вчинення певних дій (від вчинення правопорушення: дисциплінарного, адміністративного).

Залежно від розподілу прав і обов'язків між сторонами адміністративно-правових відносин, вони можуть бути як односторонні, так і двосторонні (взаємно обумовлені права й обов'язки суб'єктів правовідносин).

За характером зв'язків між сторонами адміністративно-правових відносин останні поділяють на вертикальні та горизонтальні.

Вертикальні адміністративно-правові відносини — це відносини субординаційного характеру. Вони мають місце там, де одна сторона підпорядкована іншій. Це взаємовідносини, які існують між органами виконавчої влади, що стоять вище відносно органів, які стоять нижче (наприклад, відносини Міністерства освіти і науки України з управлінням освіти обласної державної адміністрації). Горизонтальні адміністративно-правові відносини є відносинами, що виникають між непідпорядкованими органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами, громадянами. Іншими словами, це відносини, учасники яких не перебувають у підпорядкуванні один одного (наприклад, відносини, що виникають між органами виконавчої влади.

10. СУБ’ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА.

Суб'єкти адміністративного права — це учасники суспільних відносин, які мають суб'єктивні права та виконують юридичні (суб'єктивні) обов'язки, встановлені адміністративно-правовими нормами.На відміну від суб'єкта адміністративних правовідносин суб'єкт адміністративного права має лише потенційну здатність вступати у правовідносини. У конкретному випадку він може і не бути їх учасником.

  Якщо суб'єкт адміністративних правовідносин — це фактичний носій правових зв'язків, тобто він обов'язково в них бере реальну участь, то суб'єкт адміністративного права є, так би мовити, претендентом на цю участь.
   Суб'єктами адміністративного права є громадяни, іноземці, особи без громадянства. Причому правове становище суб'єктів однієї категорії неоднакове. Якщо проаналізувати адміністративну правосуб'єктність громадян, то виявиться, що вона відрізняється залежно від статі, віку, стану здоров'я (наприклад, не всі можуть призиватися на військову службу, вступати до вищих навчальних закладів тощо). Серед іноземців особливим адміністративно-правовим статусом наділяються біженці (згідно із Законом України “Про біженців”).
   Суб'єктами адміністративно-правових відносин є органи держави, насамперед органи виконавчої влади, а також внутрішні частини їх апарату, органи громадських організацій, діяльність яких регулюється правом, адміністрація підприємств, установ, організацій, а також органи місцевого самоврядування. Суб'єктами цих відносин треба визнати і структурні підрозділи підприємств, установ, організацій (наприклад, цех, факультет, відділення в лікарні тощо).
   Суб'єктами адміністративно-правових відносин є також різноманітні господарські структури. Зокрема, на них, як і на всі інші організації, нормами адміністративного права покладено обов'язок додержувати пожежних, санітарних та інших загальнообов'язкових норм і правил (витрата електричної енергії, сплата оренди і т. ін.).
   Взагалі для адміністративного права характерна велика кількість суб'єктів з різними повноваженнями, структурою і правовими характеристиками. Цим зумовлене й існування різних варіантів їх класифікації. Так, суб'єктів адміністративного права можна поділити на: державні організації та їх представники і недержавні організації та їх представники; суб'єкти колективні та індивідуальні; фізичні, юридичні особи і колективні суб'єкти без статусу юридичної особи тощо.
   Найбільш поширене виділення таких основних видів суб'єктів адміністративного права:
   - фізичні особи — громадяни України, іноземці, особи без громадянства;
   - юридичні особи — органи виконавчої влади, будь-які інші державні органи, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, підприємства, установи, організації (в особі їхніх керівників, які очолюють органи управління цих підприємств, установ, організацій);
   - колективні суб'єкти (утворення), які не мають ознак юридичної особи, але тією чи іншою мірою наділені нормами адміністративного права певними правами і обов'язками: структурні підрозділи державних і недержавних органів, підприємств, установ, організацій, деякі інші громадські утворення (на кшталт загальних зборів громадян за місцем проживання).

11.АДМІНІСТРАТИВНА ПРАВОСУБ’ЄКТНІСТЬ

Адміністративно-правове становище суб'єктів адміністративного права визначається обсягом і характером їх правосуб'єктності, яку визначають адміністративна правоздатність і дієздатність.

Під адміністративною правосуб'єктністю необхідно розуміти потенційну здатність суб'єкта мати права та обов'язки (адміністративна правоздатність) у сфері державного управління і їх реалізовувати в зазначеній сфері (адміністративна дієздатність).

Адміністративна правоздатність - це здатність суб'єкта мати права й обов'язки у сфері державного управління. Правоздатність з'являється з моменту виникнення суб'єкта (народження, створення та державної реєстрації), припиняється - з моменту зникнення суб'єкта (з моменту ліквідації - щодо юридичної особи або смерті - фізичної особи).

Адміністративна дієздатність - це здатність суб'єкта самостійно реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов'язки у сфері державного управління. Складовою дієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб'єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність. Тобто вона означає, що фізична особа буде нести адміністративну відповідальність, а юридична буде нести відповідальність в адміністративному порядку, включаючи матеріальну.

Суб' єктивні права у сфері державного управління - це надана і гарантована державою, а також закріплена в адміністративно-правових нормах міра можливої (дозволеної) поведінки у правовідносинах, яка забезпечена обов'язком іншого суб'єкта правовідносин.

Таким чином, суб'єктивні права реалізуються в такому:

- надається можливість певної поведінки особі, яка має адміністративну правосуб'єктність, з метою задоволення її інтересів у сфері державного управління і вирішення завдань, що стоять перед нею;

- поведінка реалізується у правовідносинах;

- поведінка здійснюється у певних рамках (межах) (порушення цих меж (міра можливої поведінки) є зловживання правом;

- реалізація прав гарантується державним примусом;

- права існують тільки у зв'язку з відповідним юридичним обов'язком з боку іншого суб'єкта правовідносин.

Суб'єктивні адміністративно-правові обов'язки у сфері державного управління реалізуються в такому:

- забезпечується необхідна, належна поведінка особи, яка наділена праводієздатністю в інтересах інших осіб правовідносин;

- обов'язки не можуть існувати поза зв'язком із суб'єктивними правами у сфері державного управління;

- їх реалізація забезпечується державним примусом;

- обов'язки повинні мати свої межі і міру.

Відмінності між суб'єктивними правами й обов'язками полягають у тому, що: а) права реалізуються в інтересах власника, а обов'язки в інтересах інших осіб; б) права - це міра можливої поведінки, а обов'язки - міра належної поведінки.

12.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ФІЗИЧНОЇ ОСОБИ

Під фізичною особою в Україні розуміють громадян України, іноземців та осіб без громадянства.

Зміст адміністративно-правового статусу фізичної особи, становить комплекс її прав і обов'язків, закріплених нормами адміністративного права, реалізація яких забезпечуються певними гарантіями.

Громадяни України

Адміністративно-правовий статус громадян є частиною їх загального правового статусу, визначеного Конституцією і законами України, зокрема Законом України «Про громадянство України», міжнародними договорами, а також іншими актами законодавства України.

Основою адміністративно-правового статусу громадян України є їхня адміністративна правоздатність. Це здатність мати права і виконувати обов'язки адміністративно-правового характеру. Вона виникає в момент народження громадянина і припиняється з його смертю.

Адміністративна правоздатність не може бути відчужена. Громадянин не може навіть добровільно відмовитися від своєї правоздатності, така відмова не має законної сили. І лише на основі вироку або постанови суду адміністративна правоздатність може бути обмежена при вчиненні злочину або адміністративного проступку.

Наприклад, в особливій частині другого розділу Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП) встановлені норми, що передбачають відповідальність за окремі проступки у вигляді позбавлення прав на управління транспортним засобом або права полювання (ст. 130,85).

Сукупність конкретних прав, які особа може мати відповідно до закону, слід класифікувати на три групи: особисті, політичні та соціально-економічні.

Особисті права і свободи громадянина — це можливості задоволення їх особистих потреб. До особистих прав належать: право на повагу до гідності, право на свободу та особисту недоторканність, свободу пересування, право вільного вибору місця проживання, право вільно залишати територію України; право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; право на спростування недостовірної інформації про себе і членів своєї сім'ї тощо.

Політичні права і свободи громадян виражаються в їх можливостях реалізувати свої волевиявлення щодо об'єднання в політичні партії, проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій, про що завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування, та інші права і свободи.

Соціально-економічні права громадян також стають можливими у зв'язку з використанням норм адміністративного права. Це забезпечення можливості заняття підприємницькою діяльністю, реалізації права на працю, відпочинок, соціальний захист, достатній життєвий рівень, освіту і здоров'я (ст. 42-49, 53 Конституції України).

До змісту адміністративно-правового статусу входять також обов'язки. Це обов'язки захисту незалежності й територіальної цілісності України, несення військової служби, шанування державних символів України, не шкодити природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки, подавати щорічно до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про особистий майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом, та сплачувати податки і збори. Кожен зобов'язаний неухильно додержувати Конституції та законів України, не посягати на права й свободи, честь і гідність інших людей (ст. 64—68 Конституції України).

Конституційно визначені права, свободи й обов'язки громадян розвиваються і доповнюються в інших правових актах, зокрема законі України «Про громадянство України» тощо.

Реалізація суб'єктивних прав і обов'язків громадян здійснюється в межах їх адміністративної дієздатності. Зокрема, своїми неправомірними діями громадяни створюють для себе відповідні, часто небажані обов'язки, наприклад, обов'язки нести адміністративну відповідальність за вчинене правопорушення. Так, відповідно до вимог ст. 8 КпАП особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, підлягає відповідальності на підставі законодавства, що діє під час і за місцем вчинення правопорушення.

Іноземці за своїм правовим статусом несуттєво відрізняються від осіб без громадянства. Обсяг прав і обов'язків цих суб'єктів вужчий, ніж у громадян України, але за загальним правилом вони користуються тими ж правами й на них покладено ті ж обов'язки, що й на громадян Украхни. Відмінності пов'язані з відсутністю громадянства в розглядуваної категорії осіб, яке є найважливішим компонентом адміністративно-правового статусу особи.

Правосуб'єктність цих осіб виникає з моменту прибуття в Україну й завершується з часу залишення її території.

Адміністративно-правовий статус іноземців регламентовано Законом Украни «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 р., а також міжнародними угодами.

Для іноземних громадян і осіб без громадянства обов'язковими є норми Конституції та інших законів України, загальнообов'язкові правила стосовно охорони природи, санітарії, пожежної безпеки, громадського порядку, користування транспортними засобами, в'їзду та виїду. Разом з тим, ці особи не користуються частиною прав і обов'язків, що становлять групу виключних прав і обов'язків громадян України (виборче право, право мати паспорт громадянина України тощо).

У цілому основні обмеження для іноземців і осіб без громадянства зводяться до таких: 1) вони не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування; 2) вони не можуть брати участь у референдумах; 3) ці особи не можуть мати статус державного службовця; 4) не можуть входити до політичних партій; 5) не можуть перебувати на військовій службі; 6) для іноземних громадян і осіб без громадянства разом з загальними видами відповідальності встановлено особливі види відповідальності: скорочення терміну перебування в Україні та видворення за межі України.

При регулюванні правового статусу іноземців Україна виходить з принципу взаємності, що застосовується в стосунках з іншими державами. Адміністративно-правовий статус осіб, які мають дипломатичні привілеї, визначається, крім законодавства України, міжнародними правилами та міжнародними угодами України.

13.СИСТЕМА ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ. УЧАСТЬ ВИЩИХ ОРГАНІВ ДЕРЖАВИ У ФОРМУВАННІ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

Систему органів виконавчої влади України формують:

1) вищий орган виконавчої влади – Кабінет Міністрів України (уряд);

2) центральні органи виконавчої влади – міністерства, служби, агентства, інспекції, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (згідно з Указом Президента України «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» від 09.12.2010 р. та Законом України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011 р.);

3) місцеві органи виконавчої влади, які, у свою чергу, розподіляються на: а) місцеві органи загальної компетенції (Рада міністрів АРК, обласні, Київська та Севастопольська міські, районні державні адміністрації); б) місцеві органи спеціальної компетенції, які безпосередньо підпорядковані відповідним центральним органам виконавчої влади, перебувають у підпорядкуванні місцевим державним адміністраціям.

Всі структурні елементи системи органів виконавчої влади формують свої взаємовідносини на засадах:

1) субординації (підпорядкованості між органами вищого і нижчого рівнів);

2) координації (узгодження дій, рішень між органами одного рівня);

3) розподілу компетенції: а) галузеві органи – здійснюють публічну діяльність в одній чи кількох галузях (міністерства); б) функціональні органи – зосереджують свою діяльність на реалізації однієї чи декількох функцій публічної адміністрації (агентства, служби, інспекції); в) цільові – створюються для вирішення конкретних програм, проблем важливого характеру (органи виконавчої влади зі спеціальним статусом);

4) підвідомчості (режим відносин між органами виконавчої влади різних рівнів) – вертикальної (між органами виконавчої влади вищого і нижчого рівнів), горизонтальної (між органами одного рівня);

5) підпорядкованості, або підлеглості (обов’язковість виконання органами вик влади нижчого рівня рішень органів ВВ вищого рівня). Буває адміністративна (організаційна, стосовно всієї діяльності), функціональна (в межах окремої або кількох функцій), пряма (між безпосередньо підлеглими органами ВВ), опосередкована (між безпосередньо не підпорядкованими органами ВВ) підпорядкованість;

6) підконтрольності (перевірка діяльності органів ВВ іншим уповноваженим органом ВВ);

7) підзвітності (звітування підпорядкованими органами ВВ перед іншими);

8) відповідальності.

Участь вищих органів держави у формуванні виконавчої влади:

Верховна Рада України:

1) надає згоду на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;

2) розглядає і приймає рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

3) приймає резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України;

4) затверджує загальну структуру, чисельність Міністерства внутрішніх справ України;

5) надає згоду на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України.

Президент України:

1) призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку;

2) призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;

3) призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України;

4) утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.

14.КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ ЯК ВИЩИЙ ОРГАН ДЕРЖАВНОЇ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує та координує роботу цих органів. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 07.10.2010 р., іншими законами України, а також актами Президента України. Кабінет Міністрів України затверджує Регламент Кабінету Міністрів України, який визначає порядок проведення засідань Кабінету Міністрів України, підготовки та прийняття рішень, інші процедурні питання його діяльності.

Чинне законодавство наділяє Кабмін трьома основними функціями адміністрування – спрямування, координації та контролю. Кабмін забезпечує державний суверенітет та економічну самостійність України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина; забезпечує проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробляє і виконує загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм; спрямовує та координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України є колегіальним органом. Кабінет Міністрів України приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр України, три віце-прем'єр-міністри та міністри України.

Членами Кабінету Міністрів України можуть бути громадяни України, які мають право голосу, вищу освіту та володіють державною мовою. Не можуть бути призначені на посади членів Кабінету Міністрів України особи, які мають судимість, не погашену і не зняту у встановленому законом порядку. Члени Кабінету Міністрів України не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Прем'єр-міністр України призначається на посаду Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України. Члени Кабінету Міністрів України призначаються на посаду Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

В межах своєї компетенції Кабмін видає постанови і розпорядження, які включаються до Єдиного реєстру нормативно-правових актів України. Публікуються в Офіційному віснику України. Акти Кабміну підписує Прем’єр-міністр. Президент може скасувати акти Кабміну з мотивів невідповідності Конституції.

Для забезпечення діяльності Кабміну створюється постійно діючий орган – Секретаріат Кабінету Міністрів України. Для попереднього розгляду проектів НПА, концепцій, інших документів, поданих на розгляд Кабміну, утворюються урядові комітети. Для забезпечення здійснення своїх повноважень Кабмін може утворювати постійні, тимчасові консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи.

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України. Члени Кабміну мають право заявити Президенту про свою відставку. Відставка Прем’єр-міністра має наслідком відставку всього складу Кабміну.

Відставка Кабінету Міністрів України настає внаслідок: прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України; прийняття Президентом України рішення про відставку Кабінету Міністрів України; відставки Прем'єр-міністра України; смерті Прем'єр-міністра України.

Член Кабінету Міністрів України (крім Прем'єр-міністра України) може бути звільнений з посади Президентом України:

1) за рішенням Президента України;

2) шляхом прийняття відставки члена Кабінету Міністрів України за поданою ним заявою про відставку.

Рішення Президента України про звільнення з посади члена Кабінету Міністрів України приймається у формі указу Президента України.

Член Кабінету Міністрів України звільняється з посади з дня видання Президентом України указу про звільнення з посади члена Кабінету Міністрів України.

У разі смерті члена Кабінету Міністрів України його повноваження вважаються припиненими з дня його смерті, засвідченої свідоцтвом про смерть.

15.МІСЦЕВІ ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ

Місцевими органами виконавчої влади є: а) обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; б) місцеві (територіальні) органи центр органів вик влади.

Особливість адмін.-правового статусу місцевих органів ВВ: поєднання принципів централізації та децентралізації у здійсненні публічного адміністрування.

Виконавчу владу в областях, районах, районах АРК, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Вони діють на підставі Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 09.04.1999 р. Місцеві державні адміністрації є єдиноначальними органами загальної компетенції.

Основні завдання МДА:

1) забезпечення виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня;

2) забезпечення додержання прав і свобод громадян;

3) забезпечення виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин – програм їх національно-культурного розвитку;

4) підготовка та виконання відповідних бюджетів, звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

5) забезпечення взаємодії з органами місцевого самоврядування.

Голови МДА призначаються на посаду і звільняються Президентом за поданням Кабміну. Голови МДА відповідальні перед Президентом і Кабміном, підзвітні та підконтрольні органам вик влади вищого рівня. МДА також підзвітні та підконтрольні місцевим радам у частині делегованих їм цими радами повноважень.

Склад МДА формують їх голови, вони ж визначають структуру МДА. Примірні переліки структурних підрозділів адміністрацій, а також положення про них затверджуються Кабміном.

Організаційні питання діяльності МДА регулюються регламентами, затвердженими головами відповідних адміністрацій. Питання організаційно-правового, матеріально-технічного та ін. забезпечення адміністрації вирішує її апарат.

В межах своїх розпоряджень голова МДА видає розпорядження, обов’язкові для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, організаціями, посадовими особами та громадянами. Керівники структурних підрозділів видають накази.

В управлінні МДА можуть перебувати об’єкти держ власності, а в разі делегування їм повноважень районними чи обласними радами – об’єкти спільної власності територіальних громад. В цілому повноваження МДА можна поділити на галузеві (в галузях соціально-економічного розвитку територій, бюджету, управління майном, спортом тощо) та функціональні (охорона прав, свобод, законних інтересів громадян і тд).

В АРК, областях, м Києві та Севастополі, районах, районах у містах, містах обласного, республіканського значення та як міжрегіональні територіальні органи можуть створюватися територіальні органи міністерств та інших центр органів ВВ, що діють на підставі Типового положення про територ. органи міністерства та іншого центр органу ВВ, затвердженого постановою Кабміну від 25.05.2011 р.

16.ОСОБЛИВОСТІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОКРЕМИХ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ

Існує мережа органів, які безпосередньо наділені значним обсягом владних повноважень у сфері публічної адміністрації, їх рішення є обов’язковими для певних органів виконавчої влади, ОМС, громадян, що дає можливість говорити про їх самостійну участь в адміністративних правовідносинах, при тому, що вони до системи органів виконавчої влади не входять.

Рада національної безпеки і оборони України — орган при Президентові України. Як самостійне структурне утворення, вона передбачена ст. 107 Конституції України. Відповідно до неї Рада є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України, суб'єктом державно-управлінського впливу на органи виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.

Формами такого впливу з боку Ради визначені координація діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони і контроль за їх діяльністю у зазначеній сфері. Також вносить пропозиції Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони.

Головою Ради є Президент України. За Конституцією України до її складу входять Прем'єр-міністр, Міністр оборони, Голова Служби безпеки, Міністр внутрішніх справ, Міністр закордонних справ. У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України. Відповідно до Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 05.03.1998 р. її членами можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади.

Компетенція Ради у мирний час і в умовах воєнного, надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій різна.

У мирний час Рада розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання щодо визначення стратегічних національних інтересів України, концептуальних підходів та напрямів забезпечення національної безпеки і оборони у політичній, економічній, соціальній, воєнній, науково-технологічній, екологічній, інформаційній та інших сферах; здійснює поточний контроль за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України відповідні висновки та пропозиції; ініціює розробку нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони, узагальнює практику їх застосування та результати перевірок їх виконання.

В умовах воєнного, надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій компетенція Ради значно розширюється. Вона додатково координує і контролює переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки країни на роботу у відповідному режимі; координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану; координує та контролює діяльність органів виконавчої влади щодо відбиття збройної агресії, організації захисту населення та забезпечення його життєдіяльності, охорони життя, здоров'я, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтримання громадського порядку в умовах воєнного та надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України.

Національний банк України є особливим органом державного управління. Його юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації визначаються Конституцією України, Законом України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 р., іншими законами України. Він підзвітний Президенту України та Верховній Раді в межах їх конституційних повноважень.

Національний банк видає нормативно-правові акти, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.

До важливих функцій Національного банку належить державне регулювання діяльності банків (здійснюється як безпосередньо, так і через створений ним орган банківського нагляду); зберігання та управління державними цінними паперами й іншими цінностями; управління у сфері валютних операцій (видача та відкликання ліцензій, здійснення планових і позапланових перевірок, застосовування заходів відповідальності до банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів) за порушення правил валютного регулювання і валютного контролю).

Національний банк є суб'єктом розгляду справ про адміністративні правопорушення. Він розглядає справи, пов'язані з порушенням банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку, здійсненням ризикових операцій, які загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, порушенням порядку подання фінансової звітності та ведення бухгалтерського обліку при ліквідації юридичної особи.

Центральна виборча комісія є постійно діючим колегіальним державним органом, який діє на підставі Конституції України, ЗУ «Про Центральну виборчу комісію» від 30.06.2004 р. та інших законів України і наділений повноваженнями щодо організації підготовки і проведення виборів Президента України, народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів, всеукраїнського і місцевих референдумів. Члени Комісії, керівник та інші посадові особи секретаріату Комісії є державними службовцями.

Комісія здійснює консультативно-методичне забезпечення виборів до місцевих рад, сільських, селищних, міських голів і проведення місцевих референдумів та очолює систему виборчих комісій, які утворюються для підготовки і проведення зазначених виборів та всеукраїнського референдуму.

Ознаками Центральної виборчої комісії як суб'єкта адміністративного права є наявність у неї низки повноважень владно-розпорядчого характеру. Так, її рішення підлягають обов'язковому розгляду і виконанню організаціями і посадовими особами, яких вони стосуються, у строки, встановлені Комісією. На зазначені організації і посадових осіб покладено обов'язок повідомити Комісію про результати розгляду її рішень і вжиті заходи. Невиконання, неналежне, несвоєчасне виконання рішень Комісії, вимог її посадових осіб тягне за собою юридичну відповідальність, встановлену законами України.

Комісія має право заслуховувати повідомлення центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з питань, пов'язаних з підготовкою та проведенням виборів. Вона розглядає звернення, заяви і скарги щодо рішень, дій або бездіяльності окружних та дільничних виборчих комісій, приймає по них рішення.

Комісія формує кошторис, розподіляє кошти, що виділяються з Державного бюджету України на фінансове забезпечення підготовки та проведення виборів і всеукраїнського референдуму, діяльності окружних, дільничних виборчих комісій, комісій з всеукраїнського референдуму, контролює правильне та цільове використання зазначених коштів, залучає до проведення перевірок працівників Міністерства фінансів України та органів Державної податкової служби України. Вона встановлює порядок використання коштів на проведення виборів Президента України і розподіляє їх по виборчих комісіях та відповідних радах, сприяє забезпеченню виборчих комісій приміщеннями, транспортом, зв'язком, розглядає інші питання матеріально-технічного забезпечення виборів.

17.ОРГАНИ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В СФЕРІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

Місцеве самоврядування в Україні конституційно визначено як право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення, котре здійснюється нею як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи (ст. 140 Конституції України). Регулюється ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р.

Правове становище органів місцевого самоуправління як суб'єктів адміністративного права характеризується їх адміністративно-правовим статусом. Це означає, що органи місцевого самоврядування мають визначену нормами адміністративного права компетенцію — предмети відання, права і обов'язки (повноваження), несуть відповідальність за дії або бездіяльність в межах власної чи делегованої компетенції, виконують організаційні, дозвільно-реєстраційні, забезпечувальні, контрольні функції, беруть участь в адміністративних правовідносинах регулятивного чи охоронного характеру.

Предметами відання органів місцевого самоуправління є питання місцевого значення.

ОМС як суб’єкти адміністративного права реалізують свої власні, визначені законодавством, повноваження, а також делеговані повноваження, надані органами виконавчої влади.

Матеріально-фінансовою основою діяльності органів МС є комунальна власність, місцеві фінанси і об’єкти спільної власності територіальних громад, що перебувають в управлінні районної і обласної рад.

В узагальненому вигляді компетенція ОМС поширюється на управління комунальною власністю, затвердження місцевих бюджетів та програм соціально-економічного та культурного розвитку, здійснення контролю за їх виконанням та діяльністю комунальних підприємств, організацій і установ, встановлення місцевих податків та зборів, утворення, реорганізацію та ліквідацію комунальних підприємств, організацій і установ, забезпечення проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів, сприяння здійсненню інвестиційної діяльності, охорона, реставрація та використання пам’яток історії і культури, природних заповідників, статистичний облік громадян, що постійно проживають на певній території, облік житлового фонду, забезпечення доступності медичного обслуговування, навчання, розгляд справ про адм. правопорушення, віднесені до їх відання і тд.

Адміністративно-правовий характер мають і обов'язки органів місцевого самоврядування. Зокрема, загальним обов'язком органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб є обов'язок діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Певні обов'язки встановлюються поточним законодавством та статутами територіальних громад. Так, Закон про місцеве самоврядування передбачає обов'язок органів і посадових осіб діяти в інтересах територіальної громади, поєднуючи їх з інтересами держави, звітувати територіальній громаді про свою діяльність, управляти об'єктами комунальної власності так, щоб не «ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування», не «зменшувати обсяг та не погіршувати умови надання послуг населенню» та ін.

Своєрідність статусу ОМС полягає у тому, що вони мають виступати як суб’єкт, наділений владними повноваженнями щодо інших, і як такий, щодо якого інші суб’єкти також наділені владними повноваженнями.

ОМС також можуть делегувати частину своїх повноважень до районних та обласних адміністрацій. В межах своїх повноважень ОМС приймають рішення, обов’язкові на їх території.

Адміністративно-правовий статус органів місцевого самоврядування гарантується державою, охороняється державними органами, які можуть вжити заходів щодо захисту прав органів місцевого самоврядування, наприклад, при зверненні цих органів до Кабінету Міністрів, Президента України.

18.ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОБ’ЄДНАНЬ ГРОМАДЯН

Адміністративно-правові статуси об'єднання громадян відрізняються в залежності від виду та статусу об'єднання.

Відповідно до ст. 9 Закону "Про об'єднання громадян" вони утворюються і діють із всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом.

До всеукраїнських об'єднань громадян належать такі об'єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей.

До місцевих об'єднань належать об'єднання, діяльність яких поширюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об'єднанням громадян.

Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави. Політичні партії в Україні створюються і діють лише із всеукраїнським статусом. Забороняється створення і діяльність політичних партій, керівні органи чи структурні осередки яких знаходяться за межами України.

Умовою виникнення адміністративно-правового статусу є відповідна його легалізація.

Легалізація є функцією органів державної виконавчої влади і здійснюється органами, що чітко встановлені у чинному законодавстві. До таких органів належать: Міністерство юстиції України, місцеві органи державної виконавчої влади, виконавчі комітети сільських, селищних та міських рад. Діяльність об'єднання відповідно до ст. 14 Закону "Про об'єднання громадян" має бути легалізована шляхом реєстрації чи повідомлення.

Реєстраційні відносини мають обов'язковий характер для політичних партій та міжнародних громадських організацій. Така реєстрація відбувається у Міністерстві юстиції України. Крім цього, обов'язковій реєстрації підлягають місцеві осередки зареєстрованих всеукраїнських та міжнародних об'єднань громадян, якщо така реєстрація передбачена їх установчими документами, а також благодійні організації та професійні спілки. Слід зазначити, що об'єднання громадян відповідають за протиправні дії незалежно від того, зареєстровані вони чи ні.

Громадські організації та їх спілки мають право легалізувати своє створення шляхом письмового повідомлення відповідних органів влади.

Основне значення в статусі об'єднань громадян як суб'єктів адміністративно-правових відносин мають їхні взаємовідносини з державою, її органами та посадовими особами. Конституційне розуміння взаємовідносин об'єднань і держави зводиться до свободи діяльності об'єднань і добровільності членства в них.

Реєстраційні відносини виникають також і у випадку, коли легалізована громадська організація, що виступила засновником або стала членом міжнародної організації, або іншим шляхом поширила свою діяльність на територію іноземної держави. У цьому випадку вона повинна у місячний термін подати необхідні документи для перереєстрації у Міністерство юстиції як міжнародна. В інших випадках при внесенні змін у статутні документи об'єднання громадян повідомляє реєструючий орган у п' ятиденний термін про зміни, що сталися. Державній реєстрації, порядок якої визначається Кабінетом Міністрів України, також підлягає символіка об' єднань громадян.

Об'єднанню громадян може бути відмовлено у реєстрації лише у випадку, коли його статутні, або інші документи, подані для реєстрації, суперечать чинному законодавству. Рішення про відмову у реєстрації має бути письмовим і містити обґрунтовані підстави такої відмови. Відмову у реєстрації може бути оскаржено в суд.

Для здійснення цілей та завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані об'єднання громадян мають такі права: представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів у державних та громадських органах; брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо); ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об'єднання громадян, надавати допомогу в їх створенні; створювати установи та організації; одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей та завдань; вносити пропозиції до органів влади і управління; поширювати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі; засновувати засоби масової інформації. Крім цього, об'єднання громадян мають право засновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей, здійснювати господарську та іншу комерційну діяльність у порядку, передбаченому законодавством.

Щодо визначення обов'язків об'єднань громадян, то це – обов'язок об' єднань громадян регулярно обнародувати свої основні документи, склад керівництва, дані про джерела фінансування та витрати; обов' язок політичних партій щороку публікувати свої бюджети для загального відома; обов’язок вести оперативний та бухгалтерський облік, статистичну звітність, зареєструватись в органах державної податкової інспекції та вносити до бюджету платежі у порядку і розмірах, передбачених законодавством. Крім цього, легалізована громадська організація, що виступила засновником, стала членом міжнародної організації або іншим шляхом поширила свою діяльність на територію іноземної держави, зобов'язана в місячний термін подати необхідні документи для перереєстрації в Міністерство юстиції як міжнародна.

Адміністративно-правові відносини виникають також у процесі здійснення контрольних повноважень органами державної виконавчої влади, що проводять легалізацію об'єднань громадян, за відповідністю діяльності об'єднань їхнім статутним цілям. У цьому випадку передбачено не лише право органів, що здійснюють контроль, витребувати необхідні документи об' єднань, одержувати пояснення, але й обов'язок останніх надавати їх, а також відповідальність об'єднань у зв'язку з порушеннями законодавства.

Закон передбачає й інший метод реалізації органами влади своїх контрольних повноважень. Такі органи "мають право бути присутніми на заходах, що проводяться об'єднаннями громадян". Але органи державної влади вправі і зобов'язані контролювати лише заходи, що здійснюються керівними і контрольно-ревізійними органами об'єднань, оскільки саме тут вирішуються всі питання діяльності об'єднань як суб'єктів публічно-правових відносин. Посадові особи державних органів вправі брати участь у засіданні керівного органу, запитувати необхідну інформацію про прийняті ним рішення тощо.

Нагляд за виконанням та додержанням законності об'єднаннями громадян здійснюють органи прокуратури.

Контроль за джерелами та розмірами надходжень, сплатою податків об'єднань громадян здійснюють відповідно фінансові органи та державні податкові інспекції. Об'єднання громадян у встановленому порядку повинні подавати фінансовим органам декларації про свої доходи та витрати. Щорічно на підставі фінансових декларацій у газеті "Голос України" публікуються списки осіб, пожертвування яких на користь політичних партій перевищують розмір, що встановлюється Верховною Радою України.

Посадові особи легалізуючих органів та громадяни за порушення законодавства про об'єднання несуть дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність.

Адміністративна відповідальність полягає у застосуванні до об'єднань громадян таких стягнень, як попередження, штраф, тимчасова заборона (зупинення) окремих видів діяльності, тимчасова заборона (зупинення) діяльності, примусовий розпуск (ліквідація).

Попередження накладається відповідним легалізуючим органом у письмовому вигляді при вчиненні об'єднанням громадян правопорушення, що не тягне за собою обов'язкового застосування іншого виду стягнення.

У випадку грубого або систематичного вчинення правопорушень за поданням легалізуючого органа або прокурора на об'єднання громадян накладається штраф у судовому порядку.

Законом передбачено два випадки застосування санкцій до об' єднань громадян, що вчинили протиправні дії: 1) виявлення порушення законодавства; 2) вчинення дій, що суперечать їхнім статутним цілям.

Призупинення діяльності об'єднання громадян і його ліквідація являють собою дві взаємозалежні процесуальні дії, що відрізняються за змістом правовідносин, що виникають. Повноваження у сфері призупинення діяльності об'єднань мають легалізуючі органи і прокуратура, які звертаються з відповідним поданням до суду.

У першому випадку, при тимчасовій забороні окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян, після усунення причин, що стали підставою для тимчасової заборони, за клопотанням об' єднання громадян його діяльність може бути відновлена судом у повному обсязі.

При ліквідації (примусовому розпуску) суд одночасно вирішує питання про припинення випуску друкованого засобу масової інформації об' єднання, що розпускається. Рішення про примусовий розпуск всеукраїнських та міжнародних об'єднань громадян на території України приймається Конституційним судом.

У випадку призупинення діяльності об'єднання громадян зберігає деякі повноваження юридичної особи, зокрема воно вправі використовувати грошові внески в банках, призначені для фінансування господарської діяльності і зобов' язань по трудових договорах. Таким чином, призупинення діяльності об'єднання не тягне за собою заборони підприємницької або виробничо-творчої діяльності, тоді як факт ліквідації означає втрату всіх повноважень юридичної особи.

До політичних партій може бути вжито таких заходів, як попередження про недопущення незаконної діяльності та заборона політичної партії.

Припиняють свою діяльність політичні партії також шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску), а також у разі заборони діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва. Останнє застосовується у таких випадках. По-перше, якщо політичною партією порушено вимогу про подання відомостей про банківську установу, в якій вона відкрила рахунок. Подруге, при виявленні протягом трьох років з дня реєстрації недостовірних відомостей у поданих на реєстрацію документах. По-третє, не висування політичною партією своїх кандидатів на виборах Президента України та виборах народних депутатів України протягом десяти років. Інші підстави для анулювання реєстраційного свідоцтва не допускаються.

19. ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ

Державна служба органічно пов'язана з державою, її роллю та місцем у житті суспільства. В діяльності державних службовців реалізуються завдання та функції держави, оскільки кожна посада — це коло службових повноважень, які складають частину компетенції відповідного органу, вона невідривно пов'язана з його структурою і в той же час має на меті організацію особового складу державного органу чи його апарату — державних службовців. Таким чином, якщо державну службу розглядати з огляду на місце, яке вона посідає в державній організації, то вона починається там, де встановлюється посада. Встановлення посад завершує організацію державних органів та їх апарату.

Слід зазначити, що державну службу, в свою чергу, залежно від форми діяльності, поділяють на види: державна служба в апараті законодавчих органів, державна служба в органах виконавчої влади (органах державного управління та їх апараті), державна служба в судових органах і органах прокуратури. Цим підкреслюється, що державна служба, будучи завжди органічно пов'язаною з державою, в реальній дійсності втілюється у виконання певних завдань і функцій держави — законодавчих, виконавчих, судових, прокурорсько-наглядових; її напрями фактично відповідають основним формам державної діяльності. Державна служба певною мірою відбиває факт суспільного поділу праці, відзначає різноманітність її видів.Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті з метою практичного виконання завдань і функцій держави й одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.Поняття державної служби поєднує найголовніші елементи змісту службової діяльності: а) державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті; б) вона є частиною або однією зі сторін організаційної діяльності держави; в) цю організаційну діяльність спрямовано на комплектування особового складу державних органів та інших організацій і правове регулювання роботи державних службовців; г) зміст діяльності державних службовців полягає в практичному виконанні завдань і функцій держави; ґ) особливість державної служби пов'язано з оплатою праці осіб, що на ній перебувають, з державних коштів.Закон України «Про державну службу», прийнятий у грудні 1993 р.1, встановлює основні принципи державної служби, розвиває конституційне положення про рівне право громадян на доступ до державної служби (ч. 2 ст. 38). У ст. 4 цього Закону зазначено, що право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального й майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту й професійну підготовку та пройшли в установленому порядку конкурсний відбір або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. В Законі нічого не говориться про можливість і порядок перебування на державній службі в Україні іноземних громадян, досвід яких широко використовують у різних галузях управління.Основними принципами державної служби є: служіння народу України; демократизм і законність; гуманізм і соціальна справедливість; пріоритет прав людини й громадянина; професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі; персональна відповідальність за виконання службових обов'язків, дисциплінованість; дотримання прав і законних інтересів органів місцевого самоврядування, прав підприємств, установ.

20. ДЕРЖАВНІ СЛУЖБОВЦІ

Закон «Про державну службу» не дає розгорнутого поняття державних службовців, констатуючи, що до них належать особи, які займають посади в державних органах та їх апараті й мають відповідні службові повноваження. Наведене поняття звужує коло осіб, що належать до державних службовців.

У спеціальній літературі державні службовці розглядаються й у широкому розумінні. Відповідно до цього державним службовцем визнають особу, яка в порядку, встановленому правовим актом, займає посаду в державній організації — органі державної влади, на підприємстві, в установі, організації (тільки б вони були засновані на державній власності).

В теорії адміністративного права та практиці державного управління найпоширенішою є класифікація державних службовців на види за владними повноваженнями, які закріплюються як у законодавчих актах, так і в інших правових документах — положеннях, статутах, рішеннях тощо.

За такою класифікацією виділяють: допоміжний (технічний) персонал, спеціалістів, посадових осіб і представників адміністративної влади.

Діяльність допоміжного персоналу пов'язано з виконанням матеріально-технічних дій (операцій), які не тягнуть за собою юридичних наслідків, але мають велике значення в управлінській практиці, оскільки в процесі такої діяльності готуються умови для здійснення юридично значущих дій. До складу допоміжного персоналу входять: секретарі, діловоди, архіваріуси, лаборанти, стенографісти та ін.

До спеціалістів належать службовці, які мають професійні знання в окремих галузях і здійснюють професійну діяльність. Це лікарі, вчені, агрономи, юрисконсульти тощо. Їх посади не пов'язано з керівною діяльністю й не породжують юридичних наслідків. Лише в окремих випадках їх дії можуть створювати юридичні наслідки, наприклад, викладач приймає іспити, лікар видає лікарняний листок тощо.

До посадових осіб, як уже було зазначено, належать ті службовці, на яких покладено здійснення організаційно-розпорядчих і контрольно-дорадчих функцій. Їх дії, пов'язані з виконанням цих функцій, завжди тягнуть за собою юридичні наслідки. Вони своїми діями створюють юридичні акти, здатні породжувати, змінювати, припиняти конкретні юридичні відносини.

До представників адміністративної влади належать службовці, чиї дії поширено на осіб, їм не підпорядкованих (працівники міліції, державних інспекцій, державної контрольно-ревізійної служби тощо). Вони наділені правом застосовувати адміністративний примус, а деякі з них — і адміністративні стягнення за адміністративні правопорушення.

21. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УПРАВЛІНСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють цілі та функції державного управління за допомогою управлінської діяльності.

Управлінська діяльність — сукупність вироблених історичним досвідом, науковим пізнанням і талантом людей навиків, умінь, способів, засобів доцільних вчинків і дій людини у сфері управління.

Управлінська діяльність вирізняється інтелектуальним характером, що виражається в її спрямованості на вироблення, прийняття та практичну реалізацію управлінських рішень, покликаних змінювати у бажаному напрямі стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку і діяльність людей. Вона має бути здатною відображати соціальну дійсність і все, що відбувається в ній, розкривати наявні в ній ресурси, засоби і резерви, знаходити оптимальні способи її удосконалення і переведення на новий рівень.

За своїм предметом, з яким вона нерозривно пов'язана, управлінська діяльність є інформаційною. Інформаційний характер управлінської діяльності виявляється в необхідності постійного одержання, осмислення, систематизації, зберігання, видачі спеціальної і перш за все управлінської інформації.

Управлінська діяльність є складним соціально-психологіч-ним явищем з чітко вираженою домінантою волі. Кожна людина, що зайнята нею, практично постійно здійснює розумові та вольові операції аналізу, оцінювання, прогнозування, вибору, прийняття рішення, підпорядкування і виконання, команди і контролю тощо. Це створює в колективах органів державної влади й органів місцевого самоврядування особливий соціально-психологічний мікроклімат, що активно впливає на свідомість, почуття, життєві орієнтації людини і формує певний тип поведінки і діяльності.

Управлінська діяльність завжди виступає колективістською, оскільки здійснюється в колективі певного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування та одночасно передбачає взаємодію з колективом людей в інших органах по вертикалі й по горизонталі. У ній має місце спеціалізація за певними предметами, змістом і видами, яка вимагає кооперації з метою досягнення комплексної реалізації компетенції органу і в цілому функцій державного управління.

Управлінська діяльність багатогранна за своїми проявами. Це і люди, і знання, й інформація, і технічні засоби, які утворюють складне комплексне явище. Тільки зважене, збалансоване залучення в дію всіх елементів управлінської діяльності здатне надавати їй раціональності та ефективності.

Рисами державної управлінської діяльності також є: юридична заданість, чіткість і виразність. Тобто це діяльність, яку відповідні органи державної влади і посадові особи повинні здійснювати, причому так, як вимагається для реалізації компетенції кожного конкретного органу, а в ньому — кожної посади державного службовця. Тому більшість елементів управлінської діяльності не тільки юридично описуються, а й «прив'язуються» до конкретних органів, закріплюються в їх правовому статусі у вигляді процесуальних норм.

22.ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ.

Під функціями державного управління слід розуміти основні завдання, які виконують державні органи, їхні структурні підрозділи та посадові особи в процесі здійснення керівництва державою і суспільством. До функцій державного управління відносяться: планування, організація, комплектація кадрів, мотивація і контроль. Планування передбачає визначення стану суспільства в певній політичній ситуації (де ми перебуваємо?), векторів і мети майбутнього розвитку (куди ми прямуємо?), правових, організаційних, ресурсних засобів, їх координацію та коригування щодо запланованої мети (з допомогою яких засобів ми досягнемо мети?). До державного планування слід віднести такі напрями державної діяльності: урядові програми, концепції різноманітних напрямів суспільного розвитку і реформування, формування державного бюджету, директивні та індикативні перспективні плани, президентські послання тощо.. Поняття "організація" охоплює структуру і функції державних органів, а також пряме виконання ними державних рішень. Основною організаційною структурою на державному рівні є бюрократія, сутність якої грунтується на професіоналізмі управління та ієрархічному розподілі службових повноважень. Процес виконання управлінських рішень передбачає визначення змісту роботи і розподіл посадових повноважень, коригування структури і функцій організації відповідно до суспільних змін. Комплектація кадрів включає декілька систем кадрової політики за: принципом покровительства (партійного або бюрократичного), коли керівник на власний розсуд призначає службовців, та принципом заслуг, коли добір кадрів здійснюється на основі здібностей, знань і навичок в умовах відкритого змагання (конкурсу); процедурою формування і перспективою службової кар'єри (кадрова, що передбачає призначення на державну посаду на постійній основі, здачу конкурсних екзаменів, наявність управлінської елітарної освіти, залежність просування по службі від вищих керівних органів; наймана — набір на посаду за контрактом, здебільшого на тимчасовій основі, із застосуванням спеціалізованих тестів, персональна відповідальність керівника за кадрову політику; змішана, яка поєднує кадрову і найману системи); ступенем соціальної мобільності і доступу до неї (відкрита і закрита). До мотивів державної служби відносяться: владні (кратичні), престиж, перспектива просування по службі, матеріальна винагорода і певні привілеї, прагнення реалізувати свої професійні надбання для суспільної мети, політичні переконання, зворотний зв'язок між керівниками і підлеглими. У державній службі контроль виявляється у таких видах: конституційний контроль, підконтрольність органів держави законам, адміністративне судочинство, прокурорський нагляд, контроль фінансово-ревізійних органів, громадський контроль через опозиційні партії, пресу, групи тиску, референдуми, вибори тощо.

23. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ РЕЖИМИ

Адміністративно-правовий режим — це певне поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, що виявляється в централізованому порядку, імперативному методі правового впливу та юридичній нерівності суб'єктів правовідносин.

До числа основних елементів адміністративно-правового режиму належать:

1) метод правового регулювання, який у адміністративному праві ґрунтується на централізованому засобі та імперативному типі регулювання й виражається в юридичній нерівності суб'єктів правовідносин;

2) особливі адміністративно-правові засоби встановлення та форми виникнення прав і обов'язків, способів юридичного впливу, захисту прав, процедурно-процесуальні форми тощо, до яких слід віднести акти, скарги, службову або функціональну підпорядкованість, контроль або нагляд, адміністративний примус, протоколи, постанови, клопотання, адміністративну відповідальність та ін.;

3) принципи, загальні положення адміністративного права, такі як участь громадян в управлінні державними справами, забезпечення та захист прав і свобод людини, інтересів держави; здійснення органами влади своїх повноважень у межах, установлених Конституцією та відповідно до законів України; підзвітність, підконтрольність, відповідальність органів виконавчої влади та їх посадових осіб перед суспільством за свою діяльність тощо;

4) особливість адміністративного законодавства, яке характеризується наявністю великої кількості правових норм, що регулюють значний обсяг різноманітних соціальних відносин, пов'язаних із державним управлінням;

5) встановлення поряд із загальногалузевим правовим режимом внутрішньогалузевих правових режимів: режиму секретності, митного режиму, режиму державного кордону, режиму вільних економічних зон, режиму здійснення певних видів підприємницької діяльності, паспортного режиму та ін.

Адміністративно-правові режими забезпечують функціонування не тільки галузевих інститутів адміністративного права, таких як державна служба, адміністративна відповідальність, а й багатьох інститутів інших галузей або міжгалузевих інститутів, наприклад, права власності, підприємництва тощо.

Правові режими класифікують за масштабом волі громадян і організацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб'єктивних прав; глибиною змін у конституційному статусі громадян і організацій; часом і територією їх дії; окремими об'єктами; видами діяльності та ін.

За масштабом волі громадян і організацій у використанні своїх можливостей для реалізації суб'єктивних прав виділяють пільгові та обмежуючі режими. Перші надають громадянам і організаціям додаткові права й свободи або пільги під час здійснення ними певних прав чи свобод, наприклад, пільги для учасників бойових дій. Другі, навпаки, запроваджують особливі права використання громадянами й організаціями своїх прав і свобод або встановлюють заборону на здійснення ними певних прав і свобод, наприклад, ліцензування окремих видів підприємницької діяльності.

За глибиною змін у конституційному статусі громадян і організацій розрізняють звичайні та надзвичайні режими. Перші не змінюють конституційного статусу громадян і організацій; другі суттєво обмежують їх права й свободи, вводять особливий порядок здійснення окремих видів конституційних прав і свобод.

За часом дії виділяють постійні (паспортний режим) або короткочасні, ситуаційні (надзвичайний стан) режими.

За територією дії розрізняють режими, що діють на всій території України або в окремих її регіонах чи місцях (режим прикордонної зони).

За окремими об'єктами виділяють режими заповідників, вогнепальної зброї, отруйних речовин тощо.

За видами діяльності розрізняють режими оперативно-розшукової діяльності, окремих видів підприємницької діяльності та ін.

24.ПОНЯТТЯ І ВИДИ ФОРМ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ.

Форма управління — це зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюють органи виконавчої влади для реалізації поставлених перед ними завдань.

Термін «форма» означає вид, будь-який зовнішній вияв певного змісту. Якщо функції управління розкривають основні напрями цілеспрямованого впливу суб'єктів управління на об'єкти управління, то форми управління — це шляхи здійснення такого цілеспрямованого впливу, тобто форми управління показують, як практично здійснюється управлінська діяльність.

Процес реалізації завдань і функцій юридично виявляється у відповідних формах. Форми управлінської діяльності визначають характер відносин у сфері управління. Вони складаються в процесі здійснення виконавчої та розпорядчої діяльності. Управлінська діяльність викликає різні наслідки: одні дії зумовлюють юридичні наслідки, інші — ні.

Прийнято розрізняти чотири форми управлінської діяльності:

1) видання нормативних актів управління;

2) видання індивідуальних (ненормативних, адміністративних) актів управління;

3) проведення організаційних заходів;

4) здійснення матеріально-технічних операцій.

1)Видання нормативних актів управління є особливою формою діяльності органів виконавчої влади, яка передбачає розпорядчу діяльність, спрямовану на виконання закону шляхом встановлення певних правил у сфері державного управління. Встановлення норм права підзаконного характеру в процесі діяльності органів виконавчої влади — це адміністративна нормотворчість, яку здійснюють органи виконавчої влади у формі видання нормативних актів управління. Це викликано тим, що загальні норми та правила поведінки, сформульовані в законах, не в змозі охопити всі аспекти життя суспільства, відрегулювати суспільні відносини в усіх подробицях. Тому виникає необхідність у конкретизації та деталізації норм на стадії їх застосування. Конституція та чинне законодавство України є правовою основою для видання актів управління. Відповідно до п. 31 ч. 3 ст. 106 Конституції Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази й розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.

2)Видання індивідуальних (ненормативних, адміністративних) актів управління близьке до нормативного, але не тотожне йому. Відмінність між ними полягає в тому, що індивідуальні акти управління встановлюють, змінюють або припиняють конкретні адміністративні правовідносини. Вони відрізняються від нормативних тим, що звернені до конкретних суб'єктів управлінських відносин і їх дія припиняється після здійснення встановлених у них прав і обов'язків, тобто після одноактного їх застосування. Індивідуальними актами є, наприклад, видання наказу про призначення державного службовця на посаду, видача дозволу на носіння зброї, на полювання, на управління транспортними засобами тощо.

Індивідуальним актам управління, так само як і нормативним, притаманні владність і підзаконність, вторинність відносно закону. Видання нормативних та індивідуальних актів — це основні правові форми здійснення виконавчої влади.

3)Проведення організаційних заходів є однією з форм управлінської діяльності. Організаційні дії складають необхідний чинник управлінської діяльності в усій системі органів виконавчої влади держави. Ці заходи здійснюються систематично, постійно й спрямовані на забезпечення чіткої та ефективної роботи відповідних систем управління. Їх не пов'язано з виданням правових актів і здійсненням юридично значущих дій. Організаційні заходи не породжують, не змінюють і не припиняють адміністративних правовідносин. Різноманітність конкретних форм здійснення організаційних заходів визначається сферою або галуззю управління, особливостями керованих об'єктів, їх специфічним правовим статусом. Щодо органів виконавчої влади безпосередніми організаційними діями можуть бути: а) роз'яснення змісту й мети законодавчих та інших правових актів або тих чи інших заходів; б) інспектування роботи та інструктування нижчих органів (посадових осіб); в) розроблення програм, підготовка та проведення нарад, конференцій тощо.

4)Здійснення матеріально-технічних операцій є найоб'ємнішою частиною діяльності апарату виконавчої влади з боку як її кількості, так і різноманітності. Матеріально-технічні операції носять допоміжний характер, їх основне призначення — обслуговування самого процесу управління, всіх інших форм управлінської діяльності. Вони створюють умови для використання інших форм роботи органів виконавчої влади. В узагальненому вигляді матеріально-технічні операції — це підготовка матеріалів для видання юридичних актів, проведення організаційних заходів, провадження діловодства, складання довідок, звітів тощо. Зараз під час здійснення матеріально-технічних операцій ширше використовують різноманітні засоби організаційної техніки, для державних потреб створюють комплексні інформаційно-аналітичні системи із застосуванням комп'ютерних систем.

25.ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ АКТІВ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ. КЛАСИФІКАЦІЯ АКТІВ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ.

Акт державного управління — це офіційний припис, заснований на законі, прийнятий суб'єктом управління на будь-якому рівні державної ієрархії в порядку одностороннього волевиявлення й у межах його компетенції з додержанням встановленої процедури та форми, й тягне за собою певні юридичні наслідки.

Акти управління є різновидом управлінських рішень, за допомогою яких здійснюють управління народногосподарським комплексом, соціально-культурним будівництвом і адміністративно-політичною діяльністю держави.

Акт державного управління — це підзаконний акт. Підзаконний характер актів державної виконавчої влади полягає в їх точній відповідності закону. Видання актів управління є частиною управлінської діяльності й одним із видів правових актів держави.

Акти управління спрямовано на досягнення конкретного, оперативного керівництва. За їх допомогою реалізують норми права в процесі управлінської діяльності, забезпечують необхідну поведінку учасників адміністративних правовідносин. Акти управління є основою виникнення відповідних правових відносин.

Акти управління встановлюють певні правила поведінки — приписи, дозволи, заборони. Їх норми спрямовано на захист прав і законних інтересів громадян, державних і недержавних організацій, охорону державної безпеки й громадського порядку тощо. В актах державного управління містяться обов'язкові до виконання приписи, якими на громадян, державні та недержавні організації, посадових осіб покладаються певні правила поведінки: їх права, обов'язки, відповідальність.

Акти управління є односторонньо вольовими актами. Владність цих актів полягає в тому, що згода на їх виконання з боку тих чи інших осіб або організацій, яким їх адресовано, не потрібна. Але це не означає, що всі акти управління носять імперативний характер. Багато в чому адміністративні правовідносини характеризуються тим, що праву однієї сторони відповідає обов'язок іншої, і навпаки. В сучасних умовах наявна значна кількість актів виконавчої влади, що містять приписи науково обґрунтованих рекомендацій.

Акти державного управління приймають суб'єкти управління тільки в межах їх компетенції і в певній формі.

Акти управління, залежно від їх зовнішнього вияву, є усними, письмовими та конклюдентними. Акти, розраховані на багаторазове застосування, мають письмову форму.

Акти управління мають юридичну природу і є обов'язковими для тих, кому їх адресовано. Виконання актів управління гарантується авторитетом виконавчої влади, а в разі необхідності забезпечується примусовою силою держави.

Акти управління, незалежно від змісту, мають носити творчий характер, спрямований на розбудову України як суверенної, незалежної, демократичної, соціальної та правової держави.

Акти органів, виконавчої влади діють у системі юридичних актів України. Тому виникає потреба з'ясувати відмінність актів державного управління від інших юридичних актів — законів, актів правосуддя, прокурорських актів, актів, що діють у сфері цивільно-правових відносин, актів громадських об'єднань тощо.

Акти управління відрізняються від цивільно-правових актів за юридичною природою та підставами прийняття. Цивільно-правові акти (двосторонні чи односторонні) завжди є результатом взаємного волевиявлення учасників правовідносин, тоді як акти управління — це односторонні владні волевиявлення, що не вимагають згоди іншої сторони. В разі незаконної угоди відповідальність перед державою несуть обидві сторони, а за незаконне прийняття акта державного управління відповідальність несе той, хто його прийняв.

За суб'єктами права видання актів їх класифікують на акти, які видають Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади. Суттєвою особливістю управлінських рішень є їх юридичне оформлення. Це означає, що всі рішення виконавчої влади втілюються у відповідну форму, набувають певної юридичної сили та доводяться до виконавців за встановленими каналами інформації. Форму актів виконавчої влади передбачено в нормах Конституції України та інших прийнятих на її основі актах.

На підставі чинного законодавства можна виділити такі основні форми актів виконавчої влади: укази, постанови, розпорядження, рішення, накази, інструкції.

Укази — це акти Президента України, видані в межах його компетенції на основі та на виконання Конституції і законів України. Укази можуть бути як нормативні, так і індивідуальні.

Постанови — акти управління переважно нормативного характеру, які приймають на вищому й центральному рівнях виконавчої влади в колегіальному порядку з важливих питань державного будівництва.

Розпорядження — це, як правило, індивідуальні акти управління, які приймають одноособово на всіх рівнях управлінської ієрархії держави. Юридична сила розпоряджень залежить від характеру питання, що розв'язують, і правового становища конкретного носія розпорядження.

Рішеннями називаються акти управління, які приймає Рада міністрів АРК (ст. 135 Конституції України), місцеві державні адміністрації (ст. 118) та органи місцевого самоврядування (ст. 144) в межах їх повноважень. Вони приймаються колегіально й можуть бути як нормативними, так і індивідуальними. Рішення приймають з важливих питань діяльності місцевих органів виконавчої влади. Різновидом актів управління є рішення, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність відповідно до ст. 5 КпАП. Рішення приймають також на рівні центральних органів виконавчої влади (наприклад, колегії міністерств, відомств).

Накази — це акти управління, видані в процесі здійснення єдиноначальності відповідними посадовими особами органів виконавчої влади. Наказ є найкатегоричнішою регламентуючою формою передачі рішення. Він зобов'язує підлеглих точно виконати передане рішення в установлені строки й може передбачати можливі санкції в разі його невиконання. Наказ може вказувати, як слід діяти, а як не слід. Перший тип наказу можна назвати приписом, другий — забороною. Припис, виданий усно, і з негайним строком виконання (наприклад, у ситуації надзвичайного стану, в армії, органах Служби безпеки) має характер команди. Накази видають керівники єдиноначальних органів управління: міністри, голови державних комітетів, голови державних департаментів, державних служб, начальники головних управлінь, завідувачі відділів і управлінь державних адміністрацій, керівники державних (недержавних) підприємств і установ тощо. Накази, залежно від характеру питань, що ними регулюються, можуть бути як нормативними, так і індивідуальними.

Інструкціями називаються акти управління, що визначають порядок здійснення певних дій, робіт тощо. Вони видаються й діють у зв'язку з виданням закону або акта управління, що потребують встановлення порядку їх виконання. Інструкції можуть бути більш або менш докладними. Вони мають не обмежуватися визначенням засобів і способів дій, а визначати кінцеві цілі таким чином, щоб виконавці могли в разі необхідності творчо їх інтерпретувати відповідно до задуму того, хто видав інструкцію. Необхідний ступінь деталізації інструкції здебільшого залежить від ступеня кваліфікації тих, кому її адресовано. Інструкції видають міністри та керівники багатьох єдиноначальних органів управління.

26.АДМІНІСТРАТИВНИЙ ДОГОВІР.

Адміністративний договір — угода двох чи більше суб'єктів адміністративного права, один із яких завжди є суб'єктом виконавчої влади. Це багатосторонній акт, за допомогою якого виникають, змінюються або припиняються взаємні права й обов'язки сторін.

У системі державного управління адміністративний договір застосовують у господарській, соціальній, духовній і адміністративно-політичній сферах діяльності держави. Це означає, що в процесі своєї діяльності органи державного управління можуть здійснювати власні повноваження шляхом не тільки видання актів управління, а й укладання адміністративних договорів.

Юридична природа адміністративного договору полягає в тому, що він є актом застосування норм права, в результаті чого реалізуються функції виконавчої влади за деякими винятками.

Адміністративний договір, базується переважно на адміністративно-правових нормах, але багато адміністративних договорів мають комплексний характер і регулюються нормами декількох галузей права: цивільного, фінансового, екологічного, трудового. Наприклад, з владними повноваженнями пов'язаний трудовий договір (державне регулювання праці, договірне регулювання праці) або договір про платне навчання в державному навчальному закладі відповідного рівня.

Адміністративний договір є різновидом публічно-правового договору. В системі правових зв'язків він посідає проміжне місце між адміністративним актом (одностороннє волевиявлення державного органу влади) й договором приватноправового характеру. Виконавча влада для забезпечення своєї діяльності застосовує трудові та цивільно-правові договори. Адміністративний же договір — це один із договорів, за допомогою якого державна адміністрація здійснює управлінські функції.

Адміністративний договір забезпечує координацію роботи різних управлінських структур у випадках, коли суб'єкти управління певними сторонами своєї діяльності є юридично рівноправними й виникає потреба в координації їх діяльності. Наприклад, одним із основних завдань Міністерства інформації України є координація діяльності державних засобів масової інформації. Міністерство також координує міжнародне співробітництво в галузі телебачення та радіомовлення шляхом укладення угод. Практикуються угоди про спільне видання міністерствами (відомствами) правових актів або їх узгодження.

Адміністративні та цивільно-правові засоби регулювання розвиваються паралельно, доповнюючи одні одних на відповідних рівнях. Типовим є те, що елементи договору стосовно управлінської діяльності можуть слугувати передумовою акта управління, а на підставі законів бути й прямою формою такої діяльності, як у наведеному прикладі Закону України «Про державний матеріальний резерв».

Суб'єктом адміністративного договору є державний орган, посадова особа або суб'єкт з делегованими повноваженнями. В адміністративному договорі державний орган виступає як суб'єкт, що здійснює виконавчу владу й має владні повноваження.

Особливість адміністративних договорів полягає і в тому, що вони є договорами організаційного характеру, як і сама діяльність виконавчої влади. Для сторін адміністративного договору свобода вступати чи не вступати в договірні відносини не має характеру абсолютного принципу, що властиво приватному праву. Укладення адміністративного договору з боку державного органу є одночасно правом і обов'язком (предметна компетенція). Можливість на власний розсуд під час укладення адміністративних договорів обирати певний варіант поведінки є обмеженішою, ніж при укладенні цивільних чи трудових договорів. Це обумовлено імперативним характером адміністративно-правових норм. Правом контролювати виконання адміністративних договорів наділено органи виконавчої влади. Спірні питання, пов'язані з укладенням і виконанням адміністративних договорів, вирішують у адміністративному порядку або шляхом розгляду в судах загальної юрисдикції. Для адміністративних договорів, як правило, передбачено письмову форму.В юридичній літературі, незважаючи на дискусійний характер питання щодо класифікації адміністративних договорів за предметним критерієм, наводять їх перелік: договори про компетенцію (розмежування або делегування повноважень і предметів відання); договори в сфері управління державною власністю; договори, що забезпечують державні потреби (державні контракти (договори); контракти з державними службовцями, студентами; фінансові та податкові угоди; договори про взаємодію, співпрацю; концесії та інвестиційні угоди; договори про надання деяких послуг приватним особам, наприклад, охорона громадського порядку та майна, перевезення в громадському транспорті, комунальні послуги тощо.

27.ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ МЕТОДІВ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ.

Методи ДУ – це способи, прийоми і засоби цілеспрямованого впливу органів управління на свідомість, волю і поведінку громадян.

Фіксуються в нормативно-правових актах.

Особливості:

- реалізуються в процесі держуправління;

- виражають керівний вплив суб’єктів управління;

- в методах є керівна воля держави;

- мають форму і зовнішнє вираження.

Основними методами державного управління є методи переконання, заохочення й примусу.

Гарантією правильного поєднання методів переконання, заохочення й примусу є визнання головної ролі методів переконання і заохочення як методів психічного впливу на свідомість, а через неї — на поведінку людей. Ці методи виявляються в системі заохочувальних, виховних, пояснювальних, рекомендуючих заходів, що забезпечують правочинність вчинків і дій учасників управлінських відносин.

Переконання й заохочення як всеохоплюючі методи становлять основу функціонування апарату державного управління.

Примус належить до найбільш жорстких засобів впливу, тому в діяльності органів управління та їх посадових осіб примус застосовується, як правило, у поєднанні з іншими управлінськими прийомами.

Важлива (хоч і не єдина) функція державного примусу — правоохоронна. Вона полягає в локалізації, нейтралізації, недопущенні правопорушень.

На цих підставах виділяють: кримінальний, цивільно-правовий, адміністративний примус.

Адміністративний примус — це владне, здійснюване в односторонньому порядку і в передбачених правовими нормами випадках застосування від імені держави до суб'єктів правопорушень, по-перше, заходів попередження правопорушень, по-друге, запобіжних заходів щодо правопорушень, по-третє, заходів відповідальності за порушення нормативно-правових положень.

Переконання, заохочення й примус у сфері державного управління застосовуються для того, щоб забезпечити:

1) цілеспрямованість управлінської діяльності;

2) правомірність поведінки учасників управлінських відносин;

3) функціонування й захист режиму, встановленого державою, режиму за якого б неухильно виконувались правові приписи усіх ланок управлінської системи;

4)нормальні взаємовідносини усіх учасників управлінських відносин.

28.ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА СПОСОБІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ В ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ.

У загальнотеоретичному розумінні "законність" розглядається як специфічний державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується загальнообов'язковість юридичних норм у суспільстві і державі. Її суть полягає в обов'язковості виконання приписів правового характеру.

У сфері функціонування виконавчої влади, у діяльності органів державного управління ця вимога проявляється особливо суворо. Вона міститься у багатьох нормативних актах, починаючи з Конституції України, і формулюється, як правило, згідно із законом і заснована на ньому. Юридичні норми є обов'язковими для всіх і доти, поки вони не змінені або не відмінені, всі державні і недержавні структури, їх представники, формування громадськості, громадяни України та іноземці зобов'язані суворо їх дотримуватися.

Таким чином, законність, по-перше, передбачає наявність законів, що виражають волю народу і відображають пізнані об'єктивні закономірності суспільного розвитку, по-друге, означає одноманітне розуміння, застосування, безумовне і точне виконання законів і заснованих на них інших правових актів усіма державними органами, посадовими особами, громадянами, громадськими формуваннями.

Законність у сфері державного управління ґрунтується на таких принципах:

1) загальнообов'язковість законів для всіх без винятку органів, закладів, організацій, посадових осіб, громадян тощо. Саме в цьому проявляється загальність приписів, які містяться у законах і підзаконних актах;

2) єдності законності, тобто одноманітному розумінні і заснуванні законів на всій території держави;

3) неприпустимості протиставлення законності і доцільності. Це означає, що сам закон є вищим ступенем прояву доцільності.

Даний принцип не виключає творчого розуміння закону і законності, а саме передбачає, що будь-який варіант рішення при застосуванні закону повинен обов'язково здійснюватися в рамках правових приписів.

Законність у діяльності державного апарату виявляється у такому:

1) всі рішення, що приймаються державним органом, повинні відповідати чинному законодавству;

2) рішення, що приймаються державним органом, не повинні виходити за межі повноважень цього органу, тобто вони можуть прийматися тільки з питань, що віднесені до його компетенції;

3) усі рішення державних органів приймаються у такому порядку і таких формах, які відповідають нормативним приписам;

4) взаємовідносини державних органів з недержавними структурами, громадянами та їх об'єднаннями, а також іншими громадськими формуваннями (органи самоорганізації населення) здійснюються у межах взаємних прав і обов'язків, які визначені на законних підставах.

Послідовна і сувора реалізація законності передбачає наявність відповідної системи її гарантій. В ній розуміють, по-перше, загальні умови або передумови законності; по-друге, спеціальні юридичні або організаційно-правові засоби забезпечення режиму законності.

До загальних належать політичні, економічні, організаційні, ідеологічні умови, що існують у державі. Найважливішими політичними передумовами законності є: а) режим демократії; б) широка гласність. Досвід багатьох країн свідчить, що демократія і гласність можуть реально існувати тільки в умовах незалежного від держави громадянського суспільства, політичного плюралізму, свободи друку, поділу влади.

Тільки реальний поділ влади, існування не залежних від правлячої партії, держави засобів масової інформації, партій, децентралізація державних структур можуть стати справжніми гарантами режиму законності.

До економічних передумов законності можна віднести як досягнутий рівень добробуту і наявність у держави необхідних ресурсів, так і фактичну гарантованість прав громадян, організацій, їхню економічну свободу, багатоукладність економіки, існування ринку товарів, капіталів, трудових ресурсів, послуг тощо.

Велике значення для існування законності і правопорядку має правова культура посадових осіб та громадян, правосвідомість, засновані на визнанні абсолютної цінності основних прав людини. Велике значення має добре здійснюване переконання, а також вміло організоване заохочення.

На стан законності в управлінні суттєво впливають такі організаційні фактори, як структура апарату, кваліфікація службовців, ефективність функціонування системи підготовки персоналу, чіткий і раціональний поділ повноважень тощо. Не остання роль для створення умов по зміцненню і підтримці режиму законності належить організаційним заходам щодо зменшення рівня таємності, створення відомчих центрів інформації і зв'язків з громадськістю, вдосконалення дозвільної системи, ліквідації апаратних надмірностей та ін.

Спеціальні юридичні засоби забезпечення законності в основному концентруються у сфері виконавчої влади і виражаються в функціонуванні особливого державно-правового механізму, який складається з: а) організацій-ноструктурних формувань; б) організаційно-правових методів.

Організаційно-структурні формування — це ті органи держави і недержавні структури, на які покладено обов'язок по підтриманню і зміцненню режиму законності.

Організаційно-правові методи — це види діяльності організаційно-структурних формувань, практичні прийоми, операції, форми роботи, які ними використовуються для забезпечення законності.

В юридичній теорії і практиці ці організаційно-правові методи прийнято називати способами забезпечення законності.

Залежно від змісту, характеру, особливостей застосування, юридичних наслідків розрізняють такі способи забезпечення законності: а) контроль; б) нагляд; в) звернення до державних органів із заявами, пропозиціями, скаргами з питань забезпечення законності.

Практика свідчить про те, що застосування перелічених способів є надійною гарантією забезпечення законності в управлінській системі держави.

29. КОНТРОЛЬ ТА ЙОГО ВИДИ

Контроль є одним з найпоширеніших і дієвих способів забезпечення законності. Його сутність полягає в тому, що суб'єкт контролю здійснює облік і перевірку того, як контрольований об'єкт виконує покладені на нього завдання і реалізує свої функції.

У юридичній теорії та практиці прийнято класифікувати контрольну діяльність за видами. Підхід до вирішення цього питання залежить від вибору критерію, на підставі якого здійснюється класифікація. Вибір критерію багато в чому зумовлений потребами практики. Саме тому відомо досить багато класифікацій контрольної діяльності.

Найчастіше пропонуються такі класифікації:

а) залежно від суб'єкта (що здійснює контроль) в системі державного управління виділяють такі види контролю: 1) контроль з боку органів законодавчої влади (парламентський контроль); 2) контроль з боку Президента України та його апарату (президентський контроль); 3) контроль з боку Кабінету Міністрів України (урядовий контроль); 4) контроль з боку центральних органів виконавчої влади; 5) контроль з боку місцевих органів виконавчої влади; 6) контроль з боку органів судової влади; 7) контроль з боку органів місцевого самоврядування; 8) контроль з боку громадськості (громадський контроль);

б) залежно від належності суб'єкта до державних або громадських структур виділяють: 1) державний контроль; 2) громадський контроль;

в) залежно від адміністративно-правової компетенції суб'єкта виділяють: 1) загальний контроль; 2) відомчий контроль; 3) надвідомчий контроль;

г) залежно від управлінської стадії, на якій здіснюється контроль, виділяють: 1) попереджувальний контроль; 2) поточний контроль; 5) наступний контроль;

д) залежно від спрямованості контролю виділяють 1) зовнішній контроль; 2) внутрішній контроль;

е) залежно від призначення контролю виділяють: 1) загальний, що охоплює всі напрями діяльності суб'єкта, що контролюється; 2) цільовий контроль окремого напряму роботи.

30. ЗВЕРНЕННЯ ГРОМАДЯН ЯК СПОСІБ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ Й ДИСЦИПЛІНИ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ

Одним із найважливіших заходів щодо забезпечення законності й дисципліни в державному управлінні є право громадян на звернення до державних органів влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій різних форм власності, громадських об'єднань.

Звернення громадян становлять сукупність активних вольових дій фізичних осіб. Їх особливість полягає в тому, що не всі звернення громадян можна віднести до заходів, які забезпечують законність і дисципліну в державному управлінні. Тільки скарги й заяви про порушення чинного законодавства та недоліки в роботі тих чи інших осіб, державних і недержавних структур ініціюють компетентні органи (повноважних осіб) на проведення контрольно-наглядових дій з метою усунення порушень і недоліків.

Скаргу на протизаконні дії або рішення відповідних органів та їх посадових осіб подають у порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі, що не позбавляє громадянина права на звернення в суд відповідно до закону, а в разі відсутності такого (вищого) органу або незгоди громадянина з прийнятим за скаргою рішенням — безпосередньо в суд.

Отже, захищаючи свої законні права й свободи, громадяни звертають увагу компетентних органів на порушення законодавства й таким чином захищають наявні в державі та суспільстві правовідносини. Такий контроль у деяких випадках називають ще індивідуальним.

31. АДМІНІСТРАТИВНА ЮСТИЦІЯ - ПРОВІДНИЙ ЗАСІБ СУДОВОГО ЗАХИСТУ ГРОМАДЯН У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ.

Інститут адміністративної юстиції характеризується наявністю спеціалізованих адміністративних судів, відділених від загальних судів цивільної і кримінальної юрисдикції, а також особливих процедур розгляду скарг на неправомірні адміністративні акти й дії (бездіяльність). Мета адміністративної юстиції - захист "суб'єктивних публічних прав громадян", "самого об'єктивного порядку", тобто правопорядку, "забезпечення законності управління", гарантування самостійності й незалежності виконавчої, адміністративної влади. Головна характерна особливість адміністративної юстиції - те, що вона являє собою правосуддя, тобто уособлює судову, а не виконавчу гілку влади.

Адміністративну юстицію характеризує незалежність від адміністративних органів. Адміністративний характер справ, що вирішуються, диктує спеціалізацію судів і високий ступінь професіоналізму суддів. Статус суддів з адміністративних справ має певну особливість - більш тісний зв'язок, ніж у суддів загальних судів, з адміністративним апаратом, підтримуваний сформованою системою і переходом судових та адміністративних службовців із судової структури в адміністративну і навпаки.

Отже, адміністративна юстиція - це особливий порядок вирішення адміиістративно-правових спорів судами та іншими уповноваженими на ге державними органами.

32. ПОНЯТТЯ ТА ЮРИДИЧНИЙ СКЛАД АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ

Поняття адміністративного правопорушення в законодавстві України визначено ст.9 КУпАП, яка розкриває його сутність, юридичну природу, зміст та найважливіші ознаки. Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність (стаття 9 КУпАП). У цьому визначенні названо три характерні ознаки правопорушення (проступку): протиправність, винність та адміністративна караність. У теорії адміністративного права крім цих трьох ознак визнається ще й суспільна шкідливість (суспільна небезпечність, антигромадська спрямованість).

Якщо поняття правопорушення (проступку) офіційно визначено в адміністративному законодавстві України, то визначення його юридичного складу існує лише в теорії права. Склад адміністративного проступку можна визначити як сукупність встановлених законом об'єктивних і суб'єктивних ознак, які характеризують діяння як адміністративне правопорушення.

Ці ознаки традиційно об'єднуються у чотири групи — ознаки, які характеризують:

- об'єкт проступку;

- об'єктивну сторону:

- суб'єкт проступку;

- суб’єктивну сторону.

Адміністративний проступок неможливий, якщо відсутній об'єкт, проти якого він спрямований. Об'єктом адміністративного проступку є суспільні відносини, тобто відносини, які складаються в різних галузях діяльності людей. Розрізняють такі об'єкти: загальний; родовий; безпосередній. Загальним об’єктом адміністративних проступків служать відносини в сфері виконавчо-розпорядчої діяльності держави. Родовий об’єкт - це групи тотожних, однорідних суспільних відносин, які в сукупності складають загальний суб’єкт, охороняються комплексом адміністративно-правових норм і містяться в Особливій частині Кодексу України про адміністративні правопорушення. Безпосередній об'єкт - це конкретні суспільні відносини, поставлені під охорону закону, яким спричиняється шкода певним правопорушенням.

Об'єктивна сторона адміністративного проступку - це сукупність зовнішніх ознак проступку, які визначають акт зовнішньої поведінки правопорушника. Це система передбачених нормою адміністративного права ознак, які характеризують зовнішній бік правопорушення. Вона дає характеристику суспільної шкідливості проступку, його спрямованості, містить ряд ознак, які прийнято поділяти на основні та факультативні.

Суб'єктом проступку виступають фізичні, осудні особи - громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які вчинили ті чи інші проступки, і які досягли встановленого законодавством віку адміністративної відповідальності. Згідно зі ст.12 КУпАП адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент скоєння правопорушення 16-річного віку.

Суб'єкти бувають двох видів:

1. Загальні — усі громадяни, які проживають або перебувають на території України.

2. Спеціальні - службові особи, неповнолітні, військовослужбовці та військовозобов'язані, працівники органів внутрішнім справ, народні депутати України та деякі інші.

Наступним елементом складу адміністративного проступку є суб'єктивна сторона, під якою необхідно розуміти психічну діяльність особи, пов'язану із вчиненням ним суспільне шкідливого діяння. Суб'єктивна сторона - це внутрішній бік проступку, це психічні процеси, які відбуваються в свідомості суб'єкта, що характеризують його волю, викривають думки, наміри.

Суб'єктивна сторона включає з себе:

- вину (основна ознака);

- мету вчинення проступку;

- мотив.

33. АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ТА АДМІНІСТРАТИВНІ СТЯГНЕННЯ

Адміністративна відповідальність — вид юридичної відповідальності. Підставою для А. в. є адміністративне правопорушення. Питання порядку застосування А. в. регулюються Кодексом України про адміністративні правопорушення (КпАП). До порушників застосовуються адміністративні стягнення (попередження, штраф, оплатне вилучення предмета, конфіскація, позбавлення спеціального права, громадські роботи, виправні роботи, адміністративний арешт). Виняток передбачений ст. 21 КпАП, згідно з якою орган, уповноважений розглядати справи про адміністративні правопорушення, з урахуванням характеру вчиненого правопорушення і особи правопорушника може звільнити його від А. в., передавши матеріали на розгляд громадськості для вжиття заходів громадського впливу. Суб'єктами А. в. можуть бути фізичні особи, які досягли 16-річного віку. Законодавством встановлено певні обмеження А. в. для неповнолітніх, службових осіб, іноземців, які згідно з міжнародними договорами користуються імунітетом щодо адміністративної юрисдикції в Україні.

Адміністративне стягнення – це захід юридичної відповідальності, що застосовується з метою виховання особи, яка скоїла адміністративний проступок, а також попередження скоєння нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Кодексом України про адміністративні правопорушення встановлені такі види адміністративних стягнень:

1. Попередження, тобто письмове або в іншій формі офіційне застереження уповноваженою посадовою особою громадянина про недопустимість скоєння ним адміністративних проступків.

2. Штраф, тобто грошове стягнення, вилучення у порушника певної грошової суми у дохід держави.

3. Оплатне вилучення предмета, який став засобом чи безпосереднім об’єктом адміністративного проступку, полягає у примусовому вилученні предмета та наступній його реалізації та поверненням вилученої суми колишньому власнику за вирахуванням витрат, пов’язаних з реалізацією даного предмета.

4. Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення чи грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета чи грошей у власність держави. Як правило, конфіскованим може бути лише предмет, який є приватною власністю порушника. Конфіскація здійснюється лише за вироком суду.

5. Позбавлення спеціального права (права управління транспортним засобом, права полювання), наданого громадянинові, застосовується за систематичне або грубе порушення порядку користування цим правом на строк до трьох років.

6. Виправні роботи на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, що скоїла адміністративний проступок, з утриманням до 20% її заробітку в дохід держави. Призначаються місцевим судом.

7. Адміністративний арешт на строк до 15 діб призначається місцевим судом у виняткових випадках. Не застосовується до вагітних жінок; жінок, що мають дітей, які не досягли 12 років; неповнолітніх осіб; інвалідів першої та другої груп. За умов, передбачених Законом «Про надзвичайний стан», адміністративний арешт встановлено терміном до 30 діб.

34. ПОНЯТТЯ, ЗМІСТ ТА ПРИНЦИПИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ

Поняття "адміністративний процес" в адміністративно-правовій науці прийнято розглядати в широкому й вузькому значеннях. У широкому значенні адміністративний процес - це встановлений законом порядок розгляду й рішення індивідуально-конкретних справ, що виникають у сфері державного керування, судами (загальної юрисдикції або спеціально створеними) або спеціально уповноваженими на те органами (посадовими особами). У вузькому значенні адміністративний процес розглядається як виробництво по справах про адміністративні правопорушення й застосування до правопорушників адміністративних стягнень. Іноді поняття адміністративного процесу у вузькому значенні тлумачать не тільки як розгляд справ про адміністративні правопорушення й застосування адміністративних стягнень до винних, але і як розгляд справ із застосуванням мер адміністративного примуса.

Головним змістом адміністративного процесу у широкому його розумінні виступає те, що він розглядається як система дій (адміністративних актів, управлінських рішень), що здійснюються органами управління з використанням установленої компетенції та спрямовані на рішення поставлених завдань і досягнення управлінських цілей. Разом з тим, сутність адміністративного процесу не зводиться лише до забезпечення додержання відповідних правил належного поводження суб'єктів і здійснення позитивної управлінської діяльності. У необхідних випадках вживають і примусових заходів, передбачених санкціями матеріальних норм, які встановлюють адміністративну відповідальність за вчинення правопорушень. Таким чином, саме широке розуміння адміністративного процесу відповідає сучасним напрямам розвитку правової науки, втіленим у Концепції адміністративної реформи, принципам трансформації державного управління в дієвий інструмент реалізації громадянами своїх прав і свобод, захисту людини від неправомірних дій і адміністративних актів з боку органів управління і їхніх службовців.

З'ясуванню сутності адміністративного процесу значною мірою сприяє аналіз його принципів, тобто вихідних, основних ідей, відповідно до яких здійснюється адміністративно-процесуальна діяльність:

1) Принцип законності; 2) Принцип правової рівності базується на конституційних положеннях про рівність громадян перед законом. Згідно ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права й волі й рівні перед законом; 3) Принцип охорони інтересів особистості й держави. Найважливішим завданням діяльності державних органів є охорона конституційного ладу нашої держави, установленого порядку керування, державного й громадського порядку. Це завдання реалізується з метою охорони інтересів держави, однак при цьому в демократичному, правовому суспільстві забезпечення охорони інтересів держави служить підставою дотримання інтересів всіх законослухняних членів цього суспільства; 4) Принцип офіційності адміністративного процесу виражається в закріпленні обов'язку державних органів, їхніх посадових осіб здійснювати розгляд і дозвіл індивідуально-конкретних справ і пов'язані із цим дії (збір необхідних матеріалів і доказів) від імені держави й, як правило, за державний рахунок; 5) Принцип об'єктивної істини спрямований на повне виключення із процесу проявів суб'єктивізму, однобічності в аналізі дій суб'єктів процесу, покликаний забезпечити встановлення й оцінку реальних фактів, які мають значення для ухвалення обґрунтованого рішення по конкретній адміністративній справі. 6) Принцип гласності. Втілення в життя цього принципу обумовлено необхідністю широкої поінформованості суспільства про діяльність державних органів, їхніх посадових осіб по здійсненню адміністративно-процесуальних функцій; 7) Принцип презумпції невинності й правомірності дій громадян. Дотримання цього принципу може служити основною передумовою для ходу й результатів юрисдикционного адміністративного процесу. 8) Принцип швидкості й економічності процесу обумовлений оперативністю виконавчо-розпорядницької діяльності державних органів. Визначення конкретних, порівняно невеликих строків розгляду й рішення адміністративної справи служить фактором, що, з одного боку, виключає зволікання, а з іншого боку - дозволяє впорядкувати рух справ, увести процес у певні тимчасові рамки.

35. СТРУКТУРА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕССУ

Однією з найважливіших особливостей адміністративного процесу є коло охоплюваних ним суспільних відносин. Ця обставина значною мірою передбачає структуру адміністративного процесу. В цілому адміністративний процес становить собою систему проваджень, що співвідносяться з ним як категорії загального та особливого.

Виділення окремих проваджень у межах адміністративного процесу обумовлено низкою чинників. Насамперед кожному провадженню притаманні свої мета й коло завдань, які розв'язують для досягнення цієї мети. Справді, мета провадження в справах про адміністративні правопорушення одна, а провадження за заявою громадянина — зовсім інша. Згідно з цим слід розрізняти й завдання названих проваджень.

За функціональною ознакою в структурі адміністративного процесу можуть бути виділені: а) провадження, що носять установчий характер (провадження по утворенню державних органів, суб'єктів підприємницької діяльності); б) провадження, що мають правотворчий характер (провадження по відпрацюванню та прийняттю нормативних актів); в) правоохоронні провадження (провадження в справах про адміністративні правопорушення, провадження по скаргах громадян); г) правонаділяючі провадження (провадження по реалізації контрольно-наглядових повноважень).

Виділяють звичайне та прискорене провадження. При цьому прискорене провадження (наприклад, провадження в справі про адміністративне правопорушення) характеризується спрощеною процесуальною регламентацією, мінімальною кількістю процесуальних актів, певною «спресованістю» стадій.

У загальному вигляді під час класифікації за індивідуально-конкретними справами систему адміністративних проваджень, що складають структуру адміністративного процесу, може бути подано таким чином: 1) провадження по відпрацюванню та прийняттю нормативних актів; 2) провадження по прийняттю індивідуальних актів управління; 3) провадження по оскарженню рішень, дій або бездіяльності органів і посадових осіб, що порушують права громадян; 4) провадження по зверненнях громадян; 5) провадження по застосуванню адміністративно-попереджувальних заходів і заходів адміністративного припинення; 6) провадження в справах про адміністративні правопорушення; 7) дисциплінарне провадження; 8) провадження по реалізації контрольно-наглядових повноважень; 9) реєстраційно-дозвільне провадження; 10) провадження по приватизації державного майна; 11) діловодство; 12) установче провадження.

36. ВИДИ ТА СТАДІЇ АДМІНІСТРАТИВНИХ ПРОВАДЖЕНЬ

Однією з найважливіших особливостей адміністративного процесу є значно ширше порівняно з кримінальним та цивільним процесом коло охоплюваних суспільних відносин. Це зумовлює структуру адміністративного процесу як сукупність окремих проваджень, кожне з яких становить певну єдність послідовно здійснюваних дій і процедур, спрямованих на розгляд і вирішення індивідуально-конкретних (адміністративних) справ. Вони мають назву адміністративних проваджень.

Класифікація проваджень можлива за різними критеріями (підставами). Залежно від характеру індивідуально-конкретної (адміністративної) справи можна виділити:

- неюрисдикційні адміністративні провадження;

- юрисдикційні адміністративні провадження.

Залежно від ступеня врегульованості процесуальної форми можна виділити звичайне и спрощене (прискорене) провадження. Прискорене (провадження, наприклад, у справі про адміністративне правопорушення у випадках, коли штраф стягується на місці здійснення правопорушення) характеризується спрощеною процесуальною регламентацією, мінімальною кількістю процесуальних актів, певною «спресованістю» стадій. Залежно від виду органів, які здійснюють адміністративне провадження, розрізняють три види провадження:- адміністративне - судове; - таке, що здійснюється громадськими організаціями. Можлива класифікація проваджень і з точки зору інстанційності розгляду справ. Важливими органічними елементами, що властиві структурі кожного з адміністративних проваджень і відповідно адміністративному процесу в цілому, є процесуальні стадії, етапи, окремі процесуальні дії.

Процесуальна стадія — це відносно уособлена, відділена часом і логічно пов'язана сукупність процесуальних дій, спрямованих на досягнення певної мети та розв'язання відповідних завдань конкретного адміністративного провадження, що характеризується колом суб'єктів і закріплюється в процесуальних актах. Виділяють такі стадії адміністративно-процесуальної діяльності.

Стадія аналізу ситуації, в ході якої збирають та фіксують інформацію про фактичний стан справ, реальні факти, оцінюють перспективу подальшого руху справи, приймають рішення про необхідність такого руху. Фактично ця стадія становить собою порушення адміністративної справи.

Стадія прийняття рішення у справі, в ході якої дають юридичну оцінку зібраної інформації, повно та всебічно досліджують матеріали справи з метою встановлення об'єктивної істини, приймають конкретне рішення.

Стадія оскарження або опротестування рішення у справі, що носить факультативний характер.

Стадія виконання прийнятого рішення, в ході якої логічно завершується діяльність у адміністративній справі. Важливість цієї стадії обумовлено тим, що без неї все провадження у справі фактично втрачає сенс, набуваючи чисто формального характеру.

У свою чергу, в стадіях адміністративно-процесуальної діяльності є ще більш низько рівневі елементи — процесуальні етапи та процесуальні дії. Кожна стадія адміністративно-процесуальної діяльності складається з певних проміжних фрагментів. Так, у стадії порушення провадження в справі про адміністративне правопорушення можна виділити етап припинення правопорушення та застосування відповідних заходів, що забезпечують провадження в справі, наприклад, адміністративного затримання.

Процесуальним етапам притаманна наявність своїх безпосередніх цілей і завдань, а також кола суб'єктів їх здійснення (складання протоколу про правопорушення).

37. ПРОВАДЖЕННЯ В СПРАВАХ ПРО АДМІНІСТРАТИВНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

Провадження в справах про адміністративні правопорушення - це особливий вид процесуальної діяльності, врегульована нормами адміністративно-процесуального права діяльність уповноважених органів, яка спрямована на притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які вчинили адміністративні правопорушення.

Йому притаманні наступні особливості:

1) виникає у зв’язку із вчиненням проступку та необхідністю проведення адміністративного розслідування;

2) реалізується тільки визначеним колом суб’єктів особливе місце серед яких посідають органи виконавчої влади;

3) процесуальні акти цього провадження мають певну специфіку;

4) за допомогою даного провадження реалізуються норми адміністративної відповідальності;

5) здійснюється, як правило, у позасудовому порядку;

6) з усіх видів адміністративного процесу воно найбільш подібне до юрисдикційних проваджень в інших галузях права (зокрема, кримінально- процесуального).

Завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, повне і об'єктивне з’ясування обставин кожної

справи, вирішення її точній відповідності із законодавством, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян в дусі додержання законів, зміцнення законності (ст. 245 КУпАП).

Таким чином, провадження у справах про адміністративні правопорушення - це комплекс взаємопов'язаних та взаємообумовлених

процесуальних дій, спрямованих на своєчасне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законодавством, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян в дусі додержання законів, зміцнення законності, які здійснюються спеціально уповноваженим органом або посадовою особою державних органів з метою охорони прав та законних інтересів громадян, охорони власності, виконання завдань з охорони громадського порядку і громадської безпеки.

Провадження по справах про адміністративні правопорушення складається із чотирьох стадій: 1) порушення справи про адміністративне правопорушення; 2) розгляд справи про адміністративне правопорушення й винесення в справі постанови; 3) оскарження (або опротестування) постанови в справі про адміністративне правопорушення (виникає в тих випадках, коли особа, приваблювана до адміністративної відповідальності, або потерпілий не згодні з винесеним у відношенні їхньою постановою. Постанова в справі може опротестувати прокурор); 4) виконання постанови про накладення адміністративного стягнення.

38. ЛІЦЕНЗІЙНІ ПРОВАДЖЕННЯ

Провадження по винесенню конструктивних актів: дозвільного чи розпорядницько-уповноважуючого характеру. Зокрема, до цієї групи проваджень належить і ліцензійне провадження, оскільки ліцензія за своєю юридичною природою є документом-дозволом, який уповноважує його власника здійснювати визначений в ньому вид господарської діяльності, тобто вона підтверджує факт надання особі відповідного правового статусу.

Ліцензійне провадження, як і інші види проваджень, є самостійною формою процесуальної діяльності, а тому йому притаманні наступні ознаки:

а) носить державно-владний характер (оскільки ліцензування здійснюється виключно уповноваженими на те державою органами);

б) опосередковане нормами процесуального права;

в) має свої принципи, чітко визначені цілі й завдання;

г) спрямоване на досягнення юридичного результату - вирішення питання про правовий статус суб’єкта ліцензійної діяльності.

Разом з тим, ліцензійне провадження має і свої особливості, які характеризують його як особливий вид проваджень. Зокрема, ліцензійне провадження характеризується такими особливостями:

1. Може бути порушено тільки з ініціативи невладного суб’єкта, що звертається до наділеного владними повноваженнями органа виконавчої влади з проханням про надання йому спеціального правового статусу (ліцензіата).

2. Є правовою формою державної контрольної діяльності і поєднує в собі два провадження: по наданню визначеного права (провадження по видачі ліцензій) і контрольне провадження у вузькому розумінні цього поняття - за дотриманням ліцензіатом адміністративно-обов’язкових ліцензійних вимог і умов.

3. Його результатом, як правило, є конструктивний, правоформуючий акт управління.

4. На підставі такого акта особа наділяється спеціальною правосуб’єктністю або їй надаються права-виключення, якими не наділені інші суб’єкти.

5. Юридичні наслідки такого акта поширюються не тільки на власника ліцензії, але і на органи управління, що зобов’язані визначити умови та порядок його реалізації, здійснювати контроль за їх виконанням і застосовувати примусові заходи впливу у випадку їх порушення.

6. Це провадження характеризується великою кількістю владних [41] і невладних суб’єктів, що беруть у ньому участь і має свою особливу структуру.

39.РЕЄСТРАЦІЙНІ ПРОВАДЖЕННЯ

   Важливе місце серед неюрисдищійних адміністративних проваджень посідають реєстраційні провадження. Можна виділити кілька груп реєстраційних проваджень. Частина з них пов'язана з реєстрацією певних фактів. Прикладом можуть бути провадження з реєстрації актів цивільного стану (фактів народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу) і видачі громадянам відповідних посвідчень, а також провадження з реєстрації колективних договорів і угод.
   Значна частина проваджень пов'язана з реєстрацією певних суб'єктів. Зокрема, до них належать:
   - державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності;
   - реєстрація комерційних банків;
   - реєстрація місцевих об'єднань громадян, органів територіальної самоорганізації населення;
   - реєстрація об'єднань співвласників багатоквартирних будинків, реєстрація житлово-будівельних і гаражних кооперативів;
   - державна реєстрація друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств;
   - реєстрація адвокатських об'єднань і т. ін.
   Окремі реєстраційні провадження зв'язані з реєстрацією певних об'єктів. Наприклад, може бути виділена:
   - реєстрація відповідно до закону об'єктів нерухомого майна;
   - реєстрація автомототранспортних засобів;
   - реєстрація цивільних повітряних суден, аеродромів, аеропортів і присвоєння повітряним судам, внесеним до державного реєстру, державних і реєстраційних розпізнавальних знаків;
   - реєстрація річкових і морських суден під прапором України і т. ін.
   У відповідних випадках здійснюється реєстрація певних прав, зокрема, права власності, використання землі й договорів оренди землі. До числа реєстраційно-дозвільних проваджень можна віднести провадження з легалізації, а також провадження з нострифікації (визнання актів) і установлення вірогідності актів. Наприклад, провадження з нострифікації дипломів і атестатів, виданих громадянам України в інших країнах, а також провадження з встановлення вірогідності сертифікатів про походження товарів з України.

Особливе місце серед реєстраційних проваджень посідає провадження з державної реєстрації нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади.

40. СПІВВІДНОШЕННЯ ПОНЯТЬ ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ТА ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ У СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

Під державним регулюванням розуміють лише загальне впорядкування суспільних відносин в конкретній сфері економіки, що провадиться відповідно до вимог законодавства шляхом прямого впливу на господарську діяльність суб'єктів економічних відносин — встановлення загальних правил, нормативів, стандартів того чи іншого виду діяльності, що їх повинні дотримуватися рівною мірою всі учасники суспільних відносин у даній сфері, так само як і правових засад відповідальності за їх порушення, контролю за їх виконанням і реального притягнення порушників до відповідальності; розміщення державних замовлень на засадах рівноправної конкуренції суб’єктів державного і недержавного секторів економіки, створення та забезпечення ефективного функціонування фінансової та податкової систем, тарифного і позатарифного регулювання товарообігу, обмеження монополізму, залагодження конфліктів і т. ін. — з метою забезпечення стабільного функціонування та послідовний розвиток тієї чи іншої регульованої сфери економіки у напрямку розширення виробничих потужностей, впровадження новітніх технологій та інформатизації виробничого процесу, створення позитивних гарантій здійснення соціально-економічних прав людини (як такі виступають, наприклад, збільшення кількості робочих місць та забезпечення гідних умов праці) — і найсуттєвіше — більш широкого і якісного задоволення потреб споживачів продукції — товарів, робіт, послуг.

У межах системи конкурентної економіки ринок має менше обмежень, ніж за планової економіки. Виробництво товарів відповідає споживчому попиту і вимірюється спроможністю громадян платити за них гроші, які є безособовим посередником за будь-якого обміну. В умовах ринкової конкуренції в економічних операціях бере участь величезна кількість покупців і продавців. І жодна з фірм не має влади, яка дозволила б їй диктувати ціну товару або вирішувати, у якій кількості його виробляти[3].

Але складна, багатоукладна економіка містить у своєму складі і державний сектор, який відіграє у її функціонуванні не останню роль. Перебування майна у державній власності передбачає необхідність існування відповідної розгалуженої системи органів державного управління, на які покладаються виконавчі і розпорядчі функції щодо використання цього майна, управління ним. Тут держава реалізує всі свої повноваження, як власник майна, застосовуючи як економічні, так і позаекономічні, адміністративні методи.

41.ОРГАНИ УПРАВЛІННЯ В СФЕРІ ЕКОНОМІКИ

Кабінет Міністрів України відповідно до ст. 116 Конституції України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України,проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, рівні умови розвитку всіх форм власності, організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України тощо. Міністерство економічного розвитку і торгівлі України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики економічного і соціального розвитку, цінової, промислової, інвестиційної, зовнішньоекономічної політики, державної політики у сфері торгівлі, державної регіональної політики, державної політики з питань розвитку підприємництва, технічного регулювання та захисту прав споживачів, а також міжвідомчої координації з питань економічного і соціального співробітництва України з Європейським Союзом. Мінекономрозвитку України очолює Міністр, якого призначає на посаду за поданням Прем’єр-міністра України і звільняє з посади Президент України. Основними завданнями Мінекономрозвитку України є: формування та забезпечення реалізації: – державної політики економічного і соціального розвитку; – державної цінової політики; – державної промислової політики, науково-технічної політики в промисловості; – державної політики у сфері торгівлі; – державної регіональної політики; – державної політики у сфері розвитку підприємництва;

Мінекономрозвитку України відповідно до покладених на нього завдань:

аналізує стан та тенденції економічного і соціального розвитку України, секторів та галузей економіки, адміністративно-територіальних одиниць, розробляє пропозиції щодо пріоритетних напрямів розвитку та реформування економіки, ураховуючи принципи сталого розвитку, здійснює державне прогнозування економічного і соціального розвитку України та підготовку відповідних планів і програм, складає прогнозні зведені національні рахунки для економіки в цілому, в тому числі таблиці "витрати-випуск" (міжгалузеві баланси), забезпечує координацію роботи органів виконавчої влади із зазначених питань, розробляє структуру прогнозних та програмних документів економічного і соціального розвитку, методичні рекомендації щодо їх підготовки, відповідає за впровадження сучасних методологічних підходів до прогнозування та розроблення планів і програм економічного і соціального розвитку;готує разом із Фондом державного майна України, Антимонопольним комітетом України, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, а також Національним банком України прогнози економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди, проект Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період;визначає економічні засади демографічного і соціального розвитку, розробляє прогнози чисельності населення України за статево-віковою структурою; погоджує прогнози розвитку галузей економіки на середньо- та короткостроковий періоди, проекти програм розвитку галузей економіки;

Міністерство аграрної політики України та продовольства України,

Міністерство аграрної політики та продовольства України (Мінагрополітики України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мінагрополітики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань формування та забезпечення реалізації:

державної аграрної політики, політики у сфері сільського господарства та з питань продовольчої безпеки держави;

державної політики в галузях рибного господарства та рибної промисловості, охорони, використання та відтворення водних живих ресурсів, регулювання рибальства та безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства, ветеринарної медицини, безпечності харчових продуктів, у сферах карантину та захисту рослин, охорони прав на сорти рослин, земельних відносин та топографо-геодезичної і картографічної діяльності, лісового та мисливського господарства, нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі. 3. Основними завданнями Мінагрополітики України є формування та забезпечення реалізації:

державної аграрної політики, спрямованої на розвиток агропромислового комплексу та забезпечення продовольчої безпеки держави;

державної політики у сферах сільського господарства, тваринництва, садівництва, насінництва, розсадництва, виноградарства, харчової і переробної промисловості (далі - галузі агропромислового виробництва), інженерно-технічного забезпечення агропромислового комплексу та сільськогосподарського машинобудування, сільськогосподарської дорадчої діяльності;

Мінагрополітики України відповідно до покладених на нього завдань:

1) визначає пріоритетні напрями, стратегію та механізм розвитку у відповідних сферах та галузях;

2) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до компетенції Мінагрополітики України, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України;

3) здійснює аналіз діяльності та прогнозує розвиток галузей агропромислового виробництва з урахуванням їх зонального розміщення, кон'юнктури аграрного та продовольчого ринку, а також необхідності насичення продовольчого ринку продуктами вітчизняного виробництва; 4) вживає заходів, спрямованих на техніко-технологічне переоснащення галузей агропромислового виробництва, розвиток сільськогосподарського машинобудування, енергозбереження, координацію інноваційних проектів;

5) забезпечує підтримку підприємств галузей агропромислового виробництва, особистих селянських і фермерських господарств, сільськогосподарської кооперації;

6) готує пропозиції щодо формування та розвитку ринкових схем і принципів забезпечення підприємств аграрного комплексу технічними засобами, обладнанням, у тому числі для виробництва біопалива, запасними частинами, паливно-мастильними матеріалами та іншими енергоресурсами;

7) здійснює нормативно-правове забезпечення у визначених сферах та галузях

8) розробляє технічні регламенти, стандарти та інші нормативні документи, забезпечує реалізацію державної політики у сфері стандартизації та метрології;

Міністерство енергетики та вугільної промисловості,

Міністерство енергетики та вугільної промисловості України (Міненерговугілля України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Міненерговугілля України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому, вугільно-промисловому, торфодобувному та нафтогазовому комплексах

Основні Завдання та функції Міністерства енергетики та вугільної промисловості.

Основними завданнями Міненерговугілля України є формування та реалізація державної політики у паливно-енергетичному комплексі.

.Міненерговугілля України відповідно до покладених на нього завдань:

1)визначає пріоритетні напрями розвитку паливно-енергетичного комплексу;

2) забезпечує нормативно-правове регулювання у паливно-енергетичному комплексі;

3) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України;

4) інформує та надає роз'яснення щодо здійснення державної політики у паливно-енергетичному комплексі;

5) формує прогнозний баланс електроенергії об'єднаної енергетичної системи України;

6) затверджує державне підприємство, яке здійснює функції диспетчерського (оперативно-технологічного) управління об’єднаною енергетичною системою України;

7) формує та реалізує заходи щодо здійснення енергетичного нагляду та дотримання якості вугільної продукції;

Міністерство промислової політики України(Міністе́рство промисло́вої полі́тики Украї́ни (Мінпромполітики) — є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. ), КерівництвоМіністр — очолює міністерство, призначається Верховною Радою України в установленому законодавством порядку.

Заступники Міністра — підзвітні Міністру, призначаються і звільняються з посади відповідно до законодавства.

Структура:Машинобудівний комплекс,Металургійний комплекс,Деревообробний комплекс.Комплекс легкої промисловості.

Завдання:

Підготовка пропозицій щодо формування державної промислової політики, а також розроблення механізмів її реалізації

Розроблення пропозицій щодо вдосконалення механізму державного регулювання функціонування промислового сектору економіки

Розроблення та реалізація державних програм розвитку промисловості України

Визначення напрямів розвитку науково-технічного потенціалу промислового сектору економіки

Розроблення прогнозів виробничо-технічного та фінансово-економічного розвитку промислового виробництва

Творення сприятливих умов для розбудови високорозвинутого промислового сектору економіки

Участь у формуванні та реалізації державної регіональної промислової політики

Забезпечення реалізації державної інноваційної політики у сфері промисловості

Міністерство інфраструктури України.

Міністерство інфраструктури України (Мінінфраструктури України) є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сферах авіаційного, автомобільного, залізничного, морського і річкового, міського електричного транспорту та у сферах використання повітряного простору України, туризму, діяльності курортів, метрополітенів, дорожнього господарства, забезпечення підготовки та реалізації в Україні інфраструктурних проектів для виконання завдань і заходів з підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу, інших міжнародних спортивних подій, забезпечення безпеки руху, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства (центральний орган виконавчої влади у сфері транспорту, дорожнього господарства, туризму та інфраструктури).

Міністерством керує Віце-прем'єр-міністр України — Міністр інфраструктури України. Через нього Кабінет Міністрів України спрямовує і координує діяльність таких центральних органів виконавчої влади:

Державна авіаційна служба України

Державна автотранспортна служба України

Державна служба автомобільних доріг України

Державна служба зв'язку України

Державна служба морського та річкового транспорту України

Національне агентство з питань підготовки та проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу та реалізації інфраструктурних проектів

Структура

Керівники структурних підрозділів (прізвища, телефони)

Департаменти, управління та служби Міністерства транспорту та зв'язку України

Сектор аналітичного забезпечення роботи Міністра та колегії (Патронатна служба)

Сектор з питань взаємодії з ЗМІ та громадкістю

Управління персоналу

Департамент економіки та фінансів

Департамент політики розвитку інфраструктури транспорту та туризму

Департамент безпеки

Департамент державної політики в галузі залізничного транспорту

Департамент державної політики в галузі морського та річкового транспорту

Департамент стратегічного розвитку автомобільних доріг

Департамент правового забезпечення

Департамент міжнародного співробітництва

Департамент державної власності

Управління фінансового контролю та запобігання економічним правопорушенням

Управління контролю та діловодства

Відділ бухгалтерського обліку та звітності, бюджетного фінансування

Режимно-секретний сектор

Сектор мобілізаційної роботи

Крім галузевих міністерств, повноваження щодо управління (галузевого та міжгалузевого) економікою мають також деякі інші центральні органи виконавчої влади: Державний комітет статистики України, Державний комітет України з державного матеріального резерву, Національне космічне агентство України та інші.

Повноваження щодо міжгалузевого управління економікою також мають окремі міністерства та деякі центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом: Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Антимонопольний комітет України.

42.ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІІ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМИ ФІНАНСАМИ

Фінансова сфера охоплює відносини, які складаються в процесі акумулювання, розподілу та використання державних грошових коштів і забезпечує єдність усіх її компонентів (кредитної, податкової систем та інших складників державних фінансіві фінансового ринку). Їй притаманно імперативне законодавче закріплення вимог до учасників управлінських відносин, спрямованих на виконання розпорядницької, контрольної та стимулюючої функцій у процесі фінансової діяльності держави.

Відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України встановлюють: Державний бюджет України та бюджетну систему України; систему оподаткування, податки й збори; основи утворення й функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також іноземних валют на території України; порядок утворення й погашення державного внутрішнього та зовнішнього боргу; порядок випуску й обігу державних цінних паперів, їх види та типи. Бюджетним кодексом України1 врегульовано різні групи фінансових відносин, які виникають у процесі складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів і звітування про їх виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України й місцевих бюджетів; кредитування, державних боргових зобов’язань, позичок, інвестицій тощо.

43.ПОВНОВАЖЕННЯ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ У СФЕРІ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМИ ФІНАНСАМИ

Стаття 116 Конституції України покладає на Кабінет Міністрів України забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; розробку проекту закону про Державний бюджет України й забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, надання Верховній Раді України звіту про його виконання.

44.МІНІСТЕРСТВО ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

1. Міністерство фінансів України (Мінфін України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінфін України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної фінансової, бюджетної, податкової, митної політики, політики у сфері державного фінансового контролю, казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку, випуску і проведення лотерей, організації та контролю за виготовленням цінних паперів, документів суворої звітності, видобутку, виробництва, використання та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, їх обігу та обліку, у сфері запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму. Основними завданнями Мінфіну України є:

- формування та забезпечення реалізації державної фінансової, бюджетної, податкової і митної політики;

-формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку, випуску та проведення лотерей, організації та контролю за виготовленням цінних паперів, документів суворої звітності, видобутку, виробництва, використання та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння, їх обігу та обліку, у сфері запобігання і протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму;

формування і забезпечення у межах повноважень реалізації державної політики у сфері державного фінансового контролю, координації та спрямовування діяльності органів виконавчої влади, уповноважених на проведення контролю за дотриманням бюджетного законодавства; забезпечення концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних

напрямах соціально-економічного розвитку України; здійснення заходів із підвищення ефективності управління державними фінансами; проведення разом з іншими органами виконавчої влади аналізу фінансово-економічного стану держави, перспектив її дальшого розвитку; розроблення разом з іншими центральними органами виконавчої влади проекту Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період; розроблення в установленому порядку проекту закону про Державний бюджет України; організація роботи, пов'язаної зі складанням та управлінням виконання Державного бюджету України, координація діяльності учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету; розроблення в установленому порядку прогнозу Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди; удосконалення міжбюджетних відносин; забезпечення управління державним та гарантованим державним боргом; удосконалення методів фінансового і бюджетного планування; здійснення державного регулювання бухгалтерського обліку та фінансової і бюджетної звітності в Україні, розроблення стратегії розвитку національної системи бухгалтерського обліку, визначення єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку та складання фінансової і бюджетної звітності, обов'язкових для всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування (крім банків), адаптація законодавства з питань бухгалтерського обліку в Україні до законодавства Європейського Союзу та запровадження міжнародних стандартів фінансової звітності;

Мінфін України відповідно до покладених на нього завдань:

1) розробляє проект Основних напрямів бюджетної політики на наступний бюджетний період; 2) здійснює прогнозування та аналіз доходів бюджету; 3) складає та уточнює прогноз Державного бюджету України нанаступні за плановим два бюджетні періоди; 4) визначає основні організаційно-методичні засади бюджетного планування, які використовуються для підготовки бюджетних запитів і розроблення проекту Державного бюджету України та прогнозу Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди, загальний рівень доходів, видатків і кредитування бюджету, дає оцінку обсягу фінансування бюджету для складання проекту Державного бюджету України; 5) розробляє і доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів на плановий і наступні за плановим два бюджетні періоди для підготовки проекту Державного бюджету України та прогнозу Державного бюджету України на наступні за плановим два бюджетні періоди, встановлює термін та порядок їх подання; 6) здійснює оцінку відповідності бюджетному законодавству бюджетних запитів, паспортів бюджетних програм, проектів зведених кошторисів для складання розпису державного бюджету; 7) здійснює аналіз бюджетного запиту, поданого головним розпорядником бюджетних коштів, стосовно його відповідності меті, пріоритетності та ефективності використання бюджетних коштів; 8) здійснює оцінку виконання результативних показників бюджетних програм та відповідності звітності головних розпорядників бюджетних коштів показникам, установленим законом про Державний бюджет України; 9) складає проект закону про Державний бюджет України та готує відповідні матеріали, що до нього додаються; 10) здійснює підготовку аналітичних матеріалів до закону про Державний бюджет України;

45. ПРАВОВИЙ СТАТУС ДЕРЖАВНОГО КАЗНАЧЕЙСТВА УКРАЇНИ ЯК УРЯДОВОГО ОРГАНУ УПРАВЛІННЯ В СКЛАДІ МІНІСТЕРСТВА ФІНАНСІВ УКРАЇНИ

1. Державна казначейська служба України (Казначейство України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України (далі - Міністр). Казначейство України входить до системи органів виконавчої влади та утворюється для реалізації державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів. Казначейство України є учасником системи електронних платежів Національного банку України. 2. Казначейство України у своїй діяльності керується Конституцією ( 254к/96-ВР ) та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства фінансів України (далі - Мінфін України), іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України і Міністра. 3. Основними завданнями Казначейства України є:

1) внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів;

2) реалізація державної політики у сфері казначейського

обслуговування бюджетних коштів.

Казначейство України відповідно до покладених завдань:

1) здійснює через систему електронних платежів Національного банку України розрахунково-касове обслуговування розпорядників, одержувачів бюджетних коштів та інших клієнтів, операцій з коштами бюджетів, спільних із міжнародними фінансовими організаціями проектів; 2) управляє ліквідністю субрахунків єдиного казначейського рахунка; 3) за погодженням із Мінфіном України залучає на поворотній основі кошти єдиного казначейського рахунка для покриття тимчасових касових розривів місцевих бюджетів, Пенсійного фонду України та для надання середньострокових позик місцевим бюджетам; 4) здійснює відкриття та закриття рахунків поточного бюджетного періоду, а також відкриття рахунків наступного бюджетного періоду; 5) здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду; 6) здійснює безспірне вилучення коштів із місцевих бюджетів відповідно до Бюджетного кодексу України ( 2456-17 );

7) здійснює повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету, за поданням органів, що контролюють справляння надходжень бюджету; 8) нараховує штрафи за неповне або несвоєчасне повернення коштів надміру сплачених податків відповідно до законодавства;

Казначейство України для виконання покладених на нього завдань має право в установленому порядку:

1) відкривати поточні рахунки в іноземній валюті та рахунки для видачі готівки в Національному банку України та інших уповноважених банках; 2) розміщувати за рішенням Міністра, погодженим із Національним банком України, тимчасово вільні кошти єдиного казначейського рахунка та кошти валютних рахунків державного бюджету на депозитах або шляхом придбання державних цінних паперів; 3) складати протоколи про порушення бюджетного законодавства учасниками бюджетного процесу та на підставі цих протоколів у межах наданих законодавством повноважень зупиняти операції з бюджетними коштами, а також ініціювати зупинення бюджетних асигнувань;

4) списувати позички, надані місцевим бюджетам, відповідно до законодавства; 5) вимагати від посадових осіб міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій дотримання установленого порядку казначейського обслуговування державного та місцевих бюджетів, ведення бухгалтерського обліку, складення звітності; 6) порушувати питання про притягнення до відповідальності за допущення порушення бюджетного законодавства згідно з законами України; 7) звертатись до суду, в тому числі у разі виявлення порушень бюджетного законодавства; 8) залучати до виконання окремих робіт, участі у вивченні окремих питань учених і фахівців, у тому числі на договірній основі, працівників центральних та місцевих органів виконавчої влади; 9) одержувати інформацію, документи і матеріали від державних органів та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності та їх посадових осіб; 10) скликати наради, створювати комісії та робочі групи; 11) проводити конференції та семінари з питань, що належать до компетенції Казначейства України; 13) брати участь у діяльності міжнародних організацій відповідно до міжнародних договорів, учасниками яких є Україна, атакож відповідно до угод між Казначейством України та казначейськими службами інших держав за погодженням із Кабінетом Міністрів України;

46.Повноваження місцевих органів центральної виконавчої влади в сфері управління державними фінансами

47.СИСТЕМА ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОГО ФІНАНСОВОГО КОНТРОЛЮ

У сфері державного управління фінансами важливе значення має державний фінансовий контроль за формуванням дер_

жавних доходів та їх раціональним використанням. Система фінансового контролю складається з: 1) державних органів контролю загальної компетенції (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, місцеві державні адміністрації); 2) державних органів спеціалізованого фінансового контролю Рахункова палата, Мінфін України, Державне казначейська служба України, Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державна контрольно-ревізійна служба в Україні, Державна податкова адміністрація України, Національний банк України та інші); 3) аудиту.

Верховна Рада України здійснює фінансовий контроль уході розгляду проектів і затвердження Державного бюджету України, під час його виконання; приймає рішення щодо звітупро його виконання. Серед органів фінансового контролю провідне місце займає Рахункова палата як постійно діючий орган контролю, що утворює Верховна Рада України, підпорядкований і підзвітний їй. Основними завданнями Рахункової палати є контроль: засвоєчасним виконанням видаткової частини Державного бюджету України, витрачанням бюджетних коштів (у тому числізагальнодержавних цільових фондів, за обсягами, структуроюта їх цільовим призначенням); за утворенням і погашеннямвнутрішнього й зовнішнього боргу України; за фінансуванням загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й національно-культурного розвитку; за дотриманням законності щодо надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам, міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України; за законністю й своєчасністю руху коштів Державного бюджету України та коштів позабюджетних фондів в установах Національного банку України та уповноважених банках. Для виконання зазначених завдань Рахункову палату наділено, зокрема, такими повноваженнями: проводити фінансові перевірки, ревізії в апараті Верховної Ради України, органах виконавчої влади, Національному банку України, Фонді державного майна України, Антимонопольному комітеті України, інших державних органах і установах, а також на підприємствах і в організаціях, незалежно від форм власності. Рахунко_ва палата має право контролювати також місцеві державнідміністрації та органи місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації, банки, кредитні установи, господарські товариства, страхові компанії, інші фінансові устано_ви та їх спілки, асоціації та інші об’єднання, незалежно від формвласності, об’єднання громадян, недержавні фонди та інші недержавні комерційні громадські організації у тій частині їхдіяльності, яка стосується виконання коштів Державного бюджету України, тощо.Державний фінансовий контроль здійснюють також уповноважені центральні органи виконавчої влади спеціальної компетенції та контрольно-ревізійні підрозділи, що функціонують у структурі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади.

Державна контрольно-ревізійна служба в Україні. Головнимїї завданням є державний контроль за витрачанням коштів іматеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірні_стю бухгалтерського обліку й звітності в міністерствах, відом_ствах, державних комітетах, державних фондах, бюджетнихустановах, а також на підприємствах і в організаціях, які отри_мують кошти з бюджетів усіх рівнів і державних валютних фондів (ст. 2 Закону України «Про державну контрольно_реві_зійну службу в Україні»)1. Державна контрольно_ревізійнаслужба складається з Головного контрольно-ревізійного управ_ління України, контрольно_ревізійних управлінь в АР Крим,областях, містах Києві та Севастополі, контрольно_ревізійнихпідрозділів (відділів, груп) у районах, містах і районах у містах.Державна контрольно-ревізійна служба здійснює контроль у формі ревізій і перевірок. За виявлення порушень законо_давства з питань використання державної власності та фінансіворгани контрольно_ревізійної служби мають право: вилучати до бюджету приховані й занижені валютні та інші платежі,ставити питання про припиненнябюджетного фінансуванняй кредитування; стягувати в дохід держави кошти, одержаніміністерствами, відомствами, державними комітетами, державними фондами, підприємствами, установами й організаціямиза незаконним угодами, без установлених законом підстав і зпорушенням законодавства; накладати на керівників та іншихслужбових осіб підприємств, установ і організацій адміністративні стягнення; застосовувати до підприємств, установ, організацій та інших суб’єктів підприємницької діяльності фінансові санкції, передбачені п. 7 ст. 11 Закону «Про державну податкову службу в Україні», тощо.

Завданнями органів державної податкової служби в Україні

є здійснення контролю за додержанням податкового законо_давства, правильністю обчислення, повнотою й своєчасністюсплати до бюджетів, державних цільових фондівподатків ізборів (обов’язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством (ст. 2 Закону України «Про дер_жавну податкову службу в Україні»)1. До системи органів дер_жавної податкової служби належать: Державна податкова ад_міністрація України, державні податкові адміністрації в АРКрим, областях, містах Києві та Севастополі, державні подат_кові інспекції в районах, містах, районах у містах. До складуорганів державної податкової служби належать відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушен_нями — податкова міліція.

Органи державної податкової служби мають, зокрема, право: перевіряти грошові документи, бухгалтерські книги, звіти,кошториси, декларації, товарно_касові книги, показникелек_тронних контрольно_касових апаратів і комп’ютерних систем,що використовують під час розрахунків за готівку зі спожива_чами, та інші документи; вимагати від керівників та інших по_садових осіб підприємств, установ, організацій, а також від громадян, діяльність яких перевіряють, усунення виявлених по_рушень податкового законодавства, контролювати їхвиконання, а також припинення дій, які перешкоджають здійсненню повноважень посадовими особами органів держав_ної податкової служби; застосовувати до підприємств, установ,організацій і громадян фінансові санкції; застосовувати до юридичних і фізичних осіб суб’єктів підприємницької діяльності, які в установлений законом строк не повідомили про відкрит_тя або закриття рахунків у банках, а також до установ банківштрафні санкції у розмірі двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; стягувати до бюджетів і держав_них цільових фондів суми недоїмки, пені та штрафних санкцій;накладати адміністративні стягнення на посадових осіб і громадян, винних у порушенні податкового законодавства, таздійснювати інші дії. Метою банківського нагляду, який здійснює Національнийбанк України та його регіональні органи, є стабільність банківської системи й захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання грошових коштів клієнтів на банків_ських рахунках (ст. 67 Закону України «Про банки і банківську діяльність»)1. Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх підрозділи на території Україний за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а такожінших юридичних і фізичних осіб у частині дотримання вимогзакону щодо здійснення банківської діяльності. У разі порушення банками та іншими особами банківсько_го законодавства Національний банк України адекватно вчиненому порушенню має право застосувати заходи впливу, дояких, зокрема, відносяться: обмеження, зупинення чи припи_нення здійснення окремих видів банківських операцій; накла_дання штрафів на керівників банків і банки; тимчасове відсторонення посадової особи банку від посади в разі грубого чисистематичного порушення цією особою вимог законодавства.З метою підвищення ефективності використання державних фінансів Кабінет Міністрів України затвердив Стратегію роз_витку системи державного фінансового контролю, яку здійснюють уповноважені органи виконавчої влади й контрольно_ревізійні підрозділи, що функціонують у структурі міністерств,інших центральних органів виконавчої влади. Зокрема, визна_чено такі складники реалізації державної політики в сфері державного фінансового контролю: 1) формування цілісної систе_ми контролю; 2) розвиток нормативно_правової бази діяльностісуб’єктів державного фінансового контролю; 3) удосконаленнянаукового, науково_технічного та кадрового забезпечення.

До системи фінансового контролю входить аудит — перевіркапублічної бухгалтерської звітності, обліку первинних документівта іншої інформації щодо фінансово_господарської діяльностісуб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти й відповідності чинному зако_нодавству та встановленим нормативам (ст. 2 Закону України«Про аудиторську діяльність»)1. Аудит здійснюють незалежніособи (аудитори), аудиторські фірми, які уповноважено суб’єктами господарювання на його проведення. Аудитори мають право: самостійно визначати форми й методи аудиту на підставі чинного законодавства, існуючих норм і стандартів, умов договору із замовником, професійних знаньі досвіду; отримувати необхідні документи й пояснення від керівництва та працівників замовника; перевіряти наявність май_на, грошей, цінностей, вимагати від керівництва господарюю_

чого суб’єкта проведення контрольних оглядів, замірів вико_наних робіт, визначення якості продукції, щодо якихздійснюють перевірку документів.

Аудитори й аудиторські фірмі зобов’язані: належним чиномнадавати аудиторські послуги, перевіряти стан бухгалтерсько_го обліку й звітності замовника, їх достовірність, повноту та

відповідність чинному законодавству й установленим нормати_вам; повідомляти власників, уповноважених ними осіб, замов_ників про виявлені під час проведення аудиту недоліки веденнябухгалтерського обліку й звітності; зберігати в таємниці інфор_мацію, отриману під час проведення аудиту та виконання іншихаудиторських послуг. Не розголошувати відомості, що становять предмет комерційної таємниці, та не використовувати їх усвоїх інтересах або в інтересах третіх осіб; обмежувати своюдіяльність наданням аудиторських послуг та іншими видамиробіт у формі консультацій, перевірок або експертиз.

За наслідками проведення аудиту складають аудиторськийвисновок, який господарюючі суб’єкти подають до відповідноїподаткової інспекції не пізніше десяти днів після закінченняперевірки. В разі неподання або несвоєчасного подання вис_новку відповідним податковим інспекціям з вини господарю_ючого суб’єкта до нього застосовують фінансові санкції та ад_міністративні штрафи, передбачені чинним законодавством.

49. ПРАВОВІ ЗАСАДИ БАНКІВСЬКОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА БАНКІВСЬКОГО НАГЛЯДУ ЯК ФУНКЦІЙ НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

Специфічними формами управління банківською системою є банківське регулювання і банківський нагляд. Згідно із Законом про НБУ (п. 8 ст. 7), однією з функцій Національного банку України є здійснення банківського регулювання та нагляду НБУ здійснює регулювання та банківський нагляд відповідно до положень Конституції України ( 254к/96-ВР ), Закону України «Про банки і банківську діяльність», Закону України "Про Національний банк України" ( 679-14 ), інших законодавчих актів України та нормативно-правових актів Національного банку України.

Банківське регулювання - одна з функцій НБУ, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства. Головною метою банківського регулювання і нагляду є безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Зміст поняття "банківське регулювання" включає в себе більш вузьке за змістом поняття "банківський нагляд".

Банківський нагляд (ст. 1 Закону про НБУ) - система контролю та активних упорядкованих дій Національного банку України, спрямованих на забезпечення дотримання у процесі їх діяльності законодавства України і встановлених нормативів, з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників. Сферою наглядової діяльності НБУ фактично є нижній рівень банківської системи. Нагляд поширюється на всі банки, їх підрозділи, афілійованих та споріднених осіб на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання Закону України "Про банки і банківську діяльність" щодо здійснення банківської діяльності. НБУ здійснює банківський нагляд на Індивідуальній та консолідованій основі і застосовує заходи впливу за порушення законодавства щодо банківської діяльності.

50. ПОРЯДОК СТВОРЕННЯ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ, ВІДКРИТТЯ ФІЛІЙ, ПРЕДСТАВНИЦТВ ТА ВІДДІЛЕНЬ

Основні засади створення та ліцензування комерційних банків закріплені у Законі України “Про банки і банківську діяльність”, які потім конкретизуються у відповідних нормативно-правових актах Національного банку України. Порядок державної реєстрації банків регламентується Положенням «Про порядок реєстрації та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів», затвердженим постановою Правління Національного банку України від 08.09 2011. №306.

Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів. Власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан.

Вся діяльність по створенню банку здійснюється в кілька етапів. На першому етапі засновники або їх організаційна група готують проекти всіх документів, необхідних для реєстрації. При цьому визначається організаційно-правова форма діяльності майбутнього банку, тобто вид господарського товариства, у вигляді якого він буде функціонувати. Далі засновники визначають розмір статутного фонду, необхідного для забезпечення нормальної діяльності комерційного банку і достатнього для запланованого обсягу операцій. Розмір статутного фонду не може бути меншим за мінімальну величину, встановлену НБУ.Національний банк України встановлює мінімальний розмір статутного фонду комерційного банку. Статутний фонд банку формується за рахунок власних коштів акціонерів або пайових внесків засновників банку у грошовій формі.

Після визначення розміру статутного капіталу виконуються безпосередні операції щодо його формування шляхом проведення відкритої або закритої підписки на акції чи паї згідно з обраною для
банку формою господарського товариства. Після нагромадження необхідної суми статутного капіталу, визначеної установчою угодою, засновники комерційного банку скликають установчі збори, за рішенням яких оформляють всі належні документи, необхідні для реєстрації банку.

Державна реєстрація юридичної особи, яка має намір здійснювати банківську діяльність, проводиться відповідно до законодавства з питань державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом. Юридична особа набуває статусу банку і право на здійснення банківської діяльності виключно після отримання банківської ліцензії та внесення відомостей про неї до Державного реєстру банків.

Банк має право відкривати відокремлені підрозділи (філії, відділення, представництва тощо) на території України у разі його відповідності вимогам щодо відкриття відокремлених підрозділів, встановленим нормативно-правовими актами Національного банку України. Банк зобов'язаний повідомити НБУ про відкриття відокремленого підрозділу. НБУ включає відомості про відокремлені підрозділи банку до Державного реєстру банків на підставі письмового повідомлення банку.

51. НАДАННЯ ДОЗВОЛІВ ТА ЛІЦЕНЗІЙ НА ЗДІЙСНЕННЯ БАНКІВСЬКИХ ОПЕРАЦІЙ

Правові засади ліцензування банків та небанківських фінансових установ викладені у Законі України “Про банки і банківську діяльність” та конкретизовані у відповідних нормативно-правових актах Національного банку України. Відповідно до зазначеного Закону банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії. Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно із законами України.

Банківська ліцензія надається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують:

- наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється цим Законом;

- забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп'ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями відповідно до вимог Національного банку;

- наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.

Національний банк України може відмовити у наданні ліцензії, якщо зазначені умови не виконані банком протягом одного року з дати державної реєстрації банку. В такому разі державна реєстрація банку скасовується і банк ліквідується. Рішення про надання банківської ліцензії чи про відмову у її наданні приймається Національним банком України протягом одного місяця з дня отримання повного пакета визначених документів. Банківська ліцензія не може передаватися третім особам.

Порядок ліцензування банків конкретизований у Положенні про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженому постановою Правління Національного банку України від 17 липня 2001 р. № 275. У цьому Положенні визначено, що філії банків здійснюють банківські та інші операції згідно з положенням про філію, на підставі банківських ліцензій та письмових дозволів, отриманих банками, і лише за умови наявності та у межах письмового дозволу, наданого банком.

Письмовий дозвіл на здійснення окремих операцій видається банку за таких умов:

1. Наявність банківської ліцензії.

2. Рівень регулятивного капіталу банку відповідає вимогам Національного банку, що підтверджується незалежним аудитором.

3. Банк не є об'єктом застосування заходів впливу:

- протягом усього періоду діяльності — для банків, які отримали банківську ліцензію менше ніж за шість місяців до часу звернення до Національного банку з клопотанням про видачу письмового дозволу;

- протягом шести місяців, що передують зверненню банку до Національного банку з клопотанням про видачу письмового дозволу — для банків, які здійснюють банківську діяльність на підставі банківської ліцензії більше ніж за шість місяців.

4. Банк подав план (бізнес-план) щодо певних операцій, на право здійснення яких банк бажає отримати письмовий дозвіл, і цей план схвалено Національним банком. Процедура схвалення плану (бізнес-плану) вважається виконаною у разі відсутності зауважень з боку Національного банку при прийнятті відповідного рішення про видачу банку письмового дозволу на здійснення операцій.

5. Банк має достатні фінансові можливості для здійснення такої діяльності.

6. Наявність підрозділів, які виконуватимуть відповідні операції згідно з поданим банком планом (бізнес-планом), служби внутрішнього аудиту, а також підрозділу з питань аналізу та управління ризиками, що має відповідати за встановлення лімітів щодо окремих операцій, лімітів ризиків контрпартнерів, структури балансу відповідно до рішень правління (ради директорів) з питань політики щодо ризикованості та прибутковості діяльності банку.Тощо

Національний банк видає небанківській фінансовій установі ліцензію на здійснення окремих банківських операцій у разі дотримання нею таких обов'язкових умов:

- включення небанківської фінансової установи до Державного реєстру фінансових установ;

- отримання небанківською фінансовою установою ліцензії Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг на провадження діяльності з надання фінансових послуг;

- наявність регулятивного капіталу в сумі, еквівалентній не менше ніж 1 млн євро;Тощо

Філія небанківської фінансової установи має право здійснювати окремі банківські операції згідно з положенням про філію та за умови видачі їй небанківською фінансовою установою — юридичною особою дозволу на здійснення визначених у цьому дозволі окремих банківських операцій, погодженого з територіальним управлінням Національного банку.

52. ПРОВЕДЕННЯ ДИСТАНЦІЙНОГО КОНТРОЛЮ ТА ІНСПЕКТУВАННЯ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ В УКРАЇНІ

Правові засади проведення інспекційних перевірок комерційних банків в Україні закріплені у Законі України “Про банки і банківську діяльність”. Відповідно до статті 71 цього Закону кожний банк є об'єктом перевірки на місці інспекторами Національного банку України чи аудиторами, призначеними Національним банком України.

Перевірки здійснюються з метою визначення рівня безпеки і стабільності операцій банку, достовірності звітності банку і дотримання банком законодавства України про банки і банківську діяльність, а також нормативно-правових актів Національного банку України.

Перевірка банків здійснюється відповідно до плану, затвердженого Національним банком України. Планова перевірка здійснюється не частіше одного разу на рік. Про проведення планової перевірки Національний банк України зобов'язаний повідомити банк не пізніше, ніж за 10 днів до його початку.

Банки зобов'язані забезпечити інспекторам Національного банку України та іншим уповноваженим ним особам вільний доступ до всіх документів та інформації з дотриманням правил цієї статті, а при перевірці на місці — можливість вільного доступу в робочий час у всі приміщення банку.

Керівництво банку призначає компетентного представника для надання необхідних документів та пояснень і забезпечує приміщенням для роботи працівників служби банківського нагляду Національного банку України.

Національний банк України може прийняти рішення про проведення позапланової перевірки банку при наявності обгрунтованих підстав. Таке рішення має бути підписане Головою Національного банку України або уповноваженою ним особою.

Для здійснення своїх повноважень щодо нагляду Національний банк України має право безоплатно одержувати від банків інформацію про їх діяльність та пояснення з окремих питань діяльності банку.

Не допускається надання матеріалів перевірки третім особам у разі, якщо в матеріалах перевірки відсутні дані про факти порушень законодавства.

У ході перевірки банку Національний банк України має право перевіряти будь-яку звітність афілійованої особи банку щодо взаємовідносин з банком з метою визначення впливу відносин з афі-лійованою особою на стан банку. Для цілей перевірки афілійовані особи надають Національному банку України сприяння відповідно до положень цієї статті у тому ж порядку, що застосовується до банків.

У статті 72 Закону України “Про банки і банківську діяльність” визначено коло осіб, на яких поширюється наглядова діяльність Національного банку України. Згідно з цією статтею Національний банк України має право здійснювати перевірку осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю Національного банку України, з метою дотримання законодавства щодо банківської діяльності. При здійсненні перевірки Національний банк України має право вимагати від цих осіб подання будь-якої інформації, необхідної для здійснення перевірки. Інспектовані особи зобов'язані подавати Національному банку України затребувану інформацію у визначений ним строк.

До осіб, які можуть бути об'єктом перевірки Національного банку України, відносяться:

1) власник істотної участі у банку, якщо Національний банк України вважає, що він не відповідає вимогам, встановленим цим Законом щодо істотної участі, або негативно впливає на фінансову безпеку і стабільність банку;

2) особа, що придбала істотну участь у банку без письмового дозволу Національного банку України.

Об'єктом перевірки Національного банку України може бути також особа, щодо якої є достовірна інформація про здійснення цією особою банківської діяльності без банківської ліцензії.

53. ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ПІДПРИЄМНИЦТВА

Підприємництво як одне з фундаментальних засад державницької політики полягає в реалізації конституційного права громадян на підприємницьку діяльність. Відповідно до ст. 42 Конституції України кожен громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Насамперед, це право базується на свободі підприємницької діяльності, яка полягає в здійсненні на власний розсуд і ризик особою господарської діяльності, не забороненої законом, з метою одержання прибутку.

Водночас конституційне право громадян на підприємницьку діяльність породжує і відповідні обов’язки щодо інших учасників господарських відносин. За Конституцією України використання будь-ким своєї власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41).

Тобто такі взаємовідносини передбачають дотримання певних правил поведінки як суб’єктів господарювання, так і державних органів, уповноважених здійснювати функції, які регулюють та контролюють, забезпечувати прозорість та конкурентоспроможність у сфері ринкових відносин.

Базисом, на якому сформувалося правове регулювання господарської діяльності та відповідно до якого ця діяльність потребує юридичної регламентації, є конституційні основи правопорядку у сфері господарювання. Правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.

Держава є суб’єктом економічних відносин, компетенції та можливості якої щодо створення сприятливих умов для започаткування і здійснення підприємницької діяльності є найширшими. Від ефективності економічної політики органів державного управління залежить можливість формування сприятливого та передбачуваного правового поля для розвитку підприємництва і реалізації права на неї, що у свою чергу є невід’ємним компонентом соціально–економічного розвитку та економічної безпеки держави, пріоритетною функцією органів державного управління в умовах ринкової економіки, реалізація якої необхідна для демократизації суспільства, забезпечення добробуту громадян, формування цивілізованого конкурентного середовища, економічного розвитку держави, особливо в умовах прискорення процесів євроінтеграції та вступу до СОТ.

Адміністративно-правове регулювання підприємницької діяльності здійснюється різними способами. Нормативні правові акти передбачають використання для цієї мети таких інструментів:

1) норми, нормативи (наприклад, норми амортизаційних відрахувань);

2) ліміти (наприклад, викидів забруднюючих речовин у природне середовище);

3) розміри ставок податків, інших обов’язкових платежів;

4) квоти (наприклад, при експорті товарів);

5) коефіцієнти (наприклад, зміна регульованих цін або тарифів);

6) резерви (наприклад, встановлення сум, що резервуються комерційними банками);

7) розміри капіталів і фондів (наприклад, установлення мінімального розміру статутного капіталу).

У статті 12 Господарського кодексу України, що визначає засоби державного регулювання господарської діяльності, вказується, що держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного та соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської-діяльності.

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання є:

1) державне замовлення, державне завдання;

2) ліцензування, патентування і квотування;

3) сертифікація та стандартизація;

4) застосування нормативів та лімітів;

5) регулювання цін і тарифів;

6) надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

7) надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.

Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються ГК, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюються відповідно до ГК та інших законів.

Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законом.

54. РЕЄСТРАЦІЯ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ І ФІЗИЧНИХ ОСІБ-ПІДПРИЄМЦІВ.

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців здійснюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (далі - Закон).

Стаття 5 р.1 Закону:Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи – підприємця.

Порядок реєстрації:Для проведення реєстрації юридичної особи державному реєстратору подаються документи, які він перевіряє на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи, згідно ч. 1 ст.27 Закону.Якщо таких підстав немає, державний реєстратор до реєстраційної картки вносить ідентифікаційний код заявника та робить запис до Єдиного державного ре¬єстру про державної реєстрації юридичної особи.

Дата внесення до Єдиною державного реєстру запису є датою державної реєстрації юридичної особи.

Строк не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження до¬кументів для проведення державної реєстрації юридичної особи.

Документи:- паспорт;- заповнена реєстраційна картка(форма № 1);

- копія рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;- два примірники установчих документів;- документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації.Реєстраційний збір за проведення державної реєстрації юридичних осіб -170 гри.Для внесення до Єдиною державного реєстру запису про рішення щодо припинення юридичної особи засновники (учасники) юридичної особи або уповноважені ними орган чи особа повинні подати (надіслати рекомендова¬ним листом з описом вкладення) державному реєстратору такі документи:- нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) або уповноваженого ними органу щодо припинення юридичної особи;- документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття засновниками (учасниками) або уповноваженим ними органом рішення щодо припинення юридичної особи у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації.

Реєстрація фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності.

Порядок.

Для проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця, державному реєстратору подаються документи для їх перевірки на відсутність підстав для відмови у проведенні реєстрації, які передбачені ч.1 ст. 44 Закону.

Якщо таких підстав немає, реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця на підставі відомостей реєстраційної карт».

Дата внесення до Єдиного державного реєстру є датою державної реєст¬рації фізичної особи-підприємця.

Строк реєстрації не повинен перевищувати два робочих дні з дати надхо¬дження документів і не пізніше наступного дня фізична особа-підприємець отримує свідоцтво про державну реєстрацію, яке має бути оформлено державним реєстратором і видано заявнику не пізніше наступного робочого дня з дати державної реєстрації фізичної особи-підприємця.

Державний реєстратор не пізніше наступного робочого дня з дати держа¬вної реєстрації фізичної особи-підприємця зобов'язаний передати відповід¬ним органам статистики, державної податкової служби, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування повідомлення про реєстрацію фізи¬чної особи-підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру та відомості з реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця для взяття його на облік.

Документи:- паспорт;- заповнена реєстраційна картка (форма №10);- копія договору про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів;- документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.За проведення державної реєстрації - підприємця - оплачується збір 34 гривні.Документом, що підтверджує внесення реєстраційного збору, є копія квитанції, виданої банком, або копія платіжного доручення з відміткою банку.Для державної реєстрації документи подаються заявником особисто, реєстратору й додатково пред'являється паспорт.

55. AДАПТАЦІЯ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ У СФЕРІ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ДО ЗАКОНОДАВСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ МАЛОГО І СЕРЕДНЬОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА

Завдання зближення національного законодавства із законодавством Європейського Союзу (ЄС) як складової довгострокової державної політики України актуалізувало дослідження політико-правових питань інтеграції. Серед обговорюваних тем - правові засади гармонізації законодавства ЄС, законодавче забезпечення зближення України з Євросоюзом, імплементація положень Угоди про партнерство і співробітництво, виконання міжнародних зобов'язань у сфері політико-правової реформи, політичні аспекти застосування міжнародно-правових норм, що регулюють процедуру вступу до ЄС[1-5]. Не менш важливим уявляється також детальний аналіз переговорного процесу між Євросоюзом і державами Центральної і Східної Європи (далі -ЦСЄ) із узгодження практичних питань їхнього приєднання до європейського правового простору, що, будемо сподіватись, в недалекому майбутньому постануть і перед
Україною.

Розділ щодо малого і середнього бізнесу розглядався Єврокомісією з точки зору спроможності держави-кандидата забезпечити послідовність політики розвитку малих та середніх підприємств і створити сприятливий бізнес-клімат для їхнього розвитку. Критерії, за якими підприємства було віднесено до категорії малих та середніх, мали відповідати європейським. Пізніше, в червні 2000 р. такі критерії було закріплено у прийнятій Євросоюзом Європейській хартії щодо малих підприємств. Усі держави ЦСЄ — кандидати на вступ у ході зустрічі в Мариборзі (Словенія) приєднались до цієї хартії. Відсутність проблем з узгодження розділу пояснюється також і тим, що сектор малого й середнього бізнесу в країнах центрально-східноєвропейського регіону сформувався вже в 1990-і роки, під час перехідного періоду, і законодавство з його державного регулювання розроблялося з урахуванням вимог ЄС згідно з європейськими стандартами. Такий стан національного законодавства полегшив переговорний процес з цих питань і на практиці підтвердив тезу, що впровадження прийнятих у ЄС стандартів державами-кандидатами на вступ був важливою передумовою ефективної реалізації інтеграційної політики.

Ілюстрацією даної тези виявилось і обговорення з державами люксембурзької групи правової бази розділу про економічний і монетарний союз (далі — ЕМС), яке розпочалось в вересні 1999 р. і тривало два місяці. З країнами гельсінської групи, крім Латвії, узгодження взагалі зайняло менше місяця, після чого розділ було успішно закрито. Словаччиною і Румунією було надано Позиції, розгляд яких в ході переговорів дав можливість найшвидше серед країн ЦСЄ закрити зазначений розділ — в травні 2001 р. з Словаччиною і в квітні 2002 р. — з Румунією. Зміст регуляцій щодо економічного і монетарного союзу був для держав-кандидатів новим, тому прийняття законодавство також відбувалося згідно з рекомендаціями Єврокомісії. Необхідною вимогою ЄС до цієї сфери правового регулювання було прийняття acquis communautaire повністю, без вилучень, результатом чого має бути беззастережне членство держав ЦСЄ в ЕМС після вступу. Передбачено таку процедуру заміни національної валюти на евро в цих країнах: після оцінки стану фінансового сектора з боку ЄС, яку буде проведено ще до вступу, вони мають приєднатися до механізму обмінного курсу щонайменше через два роки після набуття членства в ЕМС. Рішення про інтеграцію нових членів ЄС в зону евро буде прийнято окремо за умови їхньої повної відповідності економічним критеріям, в тому числі вимог щодо єдиного ринку і вільного руху капіталів. Процедура розширення зони евро за рахунок вступу нових членів Євросо-юзу також була предметом переговорів. Державами-кандидатами в повному обсязі були імплементовані нормативні акти цього розділу, наприклад, про незалежність центрального банку, про заборону прямих дотацій державного сектора економіки і забезпечення рівноправного доступу підприємств і установ різної форми власності до послуг, що надаються фінансовими інституціями.

56. СИСТЕМА МИТНИХ ОРГАНІВ

Митні органи України − державні органи, основним призначенням діяльності яких є сприяння реалізації громадянами та суб’єктами господарювання свого права на переміщення товарів, предметів і транспортних засобів через митний кордон, організація та здійснення контролю за дотримання ними (громадянами та суб’єктами господарювання) правил переміщення товарів, предметів і транспортних засобів та використання в межах своїх повноважень інших інструментів реалізації митної політики. До системи митних органів держави належить спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі митної справи, регіональні митниці та митниці, які разом зі спеціалізованими митними установами і організаціями становлять єдину загальнодержавну систему митної служби України. Схема організації та взаємодії центральних органів виконавчої влади, затверджена Указом Президента України “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” від 15 грудня 1999 р. № 1573/99 [409], встановлює, що митні органи належать до кола органів виконавчої влади. Являючи собою окрему підсистему в межах єдиної системи органів виконавчої влади, митні органи займають в ній своєрідне місце, що підтверджено їх спеціальним статусом. Разом з тим вони є елементом апарату державного управлінн

Особливість місця митних органів у системі органів виконавчої влади визначається, насамперед, метою створення, функціонування та характером виконуваних завдань і функцій. Саме це й обумовлює специфіку виконавчої діяльності митних органів, аналогів якої в державі немає.

57.ПОНЯТТЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В МИТНИХ ОРГАНАХ

Службовці митних органів є різновидом державних службовців, а служба в цих органах є державною службою. В ст.1 Закону України „Про державну службу”, остання визначена як „професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів”. Дйержавну службу в митних органах України визначити як спеціалізовану професійну діяльність осіб, що займають посади в державних митних органах та їх апараті, з метою реалізації митної політики в державі та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Державна служба в митних органах, з урахуванням сформульованого нами поняття, може бути охарактеризована з різних аспектів. Так, з державно-правової точки зору, державний службовець митних органів є так званим „служником” держави, наділеним нею відповідними повноваженнями. З адміністративно-правової точки зору, державний службовець є представником органу виконавчої влади, особливим (спеціальним) суб’єктом адміністративної відповідальності. З кримінально-правової точки зору, державний службовець митних органів є особливим (спеціальним) суб’єктом кримінальної відповідальності. Державний службовець є також особливим суб’єктом і з цивільно-правової точки зору при відшкодуванні шкоди, заподіяної громадянам внаслідок його неправомірних дій (бездіяльності).До особливостей державного службовця органів митної служби ми відносимо такі: 1) державний службовець митних органів – це фізична особа, громадянин України, який досяг 18-річного віку і здатний за своїми діловими і моральними якостями, освітнім рівнем і станом здоров’я виконувати покладені на митну службу України завдання; 2) він виконує свою діяльність від імені держави та за її дорученням, держава здійснює контроль за його діяльністю і у випадках, передбачених законодавством, застосовує до нього засоби примусу; 3) приймає присягу державного службовця на вірність народу України, що передбачено ст.17 Закону України „Про державну службу” або урочисте зобов’язання митної служби України; 4) як правило йому присвоюється спеціальне звання; 5) на нього покладено безпосереднє здійснення митної справи або він забезпечує таку діяльність; 6) може мати владні повноваження (керівники, інспектори тощо), так і не мати (фахівці, обслуговуючий персонал); 7) як правило, дії державного службовця митних органів тягнуть за собою певні юридичні наслідки (приймає управлінські рішення, накладає адміністративні стягнення тощо), які можуть встановлювати, змінювати чи припиняти різноманітні правовідносини; 8) діяльність державних службовців митних органів має невиробничий характер, тобто не пов’язана безпосередньо із створенням матеріальних благ; 9) одержують заробітну плату за рахунок державних коштів; 10) переважна більшість державних службовців митних органів перебуває під соціально-правовим захистом, який передбачено законодавчими актами.

Беручи до уваги вище приведене вважаємо доцільним визначити державного службовця органів митної служби як громадянина України, який обіймає у встановленому законом порядку посаду у структурі митних органів склав присягу або прийняв урочисте зобов’язання і здійснює від імені держави надані йому функції і повноваження в сфері митної справи на професійній основі за плату та за рахунок державного бюджету.

Атестація службових осіб митних органів являється одним із способів оцінки і виявлення службової відповідності кадрів зростаючим професійним і морально-етичним вимогам. Умови і процедура атестації регулюється Інструкцією про атестацію посадових осіб митних органів України.

58. ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ МИТНИХ РЕЖИМІВ

Митний режим стає однією з основних категорій російського митного законодавства. З її допомогою визначається: а) конкретний порядок переміщення товару через митний кордон в залежності від його призначення (цілі переміщення); б) умови його перебування і допустиме використання на (поза) митній території; в) права і обов'язки бенефіціара митного режиму; (Під бенефіціаром митного режиму тут і далі слід розуміти особу, яка відповідно до митного законодавства у своєму розпорядженні необхідні правомочностям (користування, розпорядження) щодо розміщеного під митний режим товару і має право використовувати в повному обсязі всі вигоди, пільги, переваги, надані регламентацією даного режиму. ) _ г) у деяких випадках також вимоги до даного товару, правовому статусу особи, що переміщує його через митний кордон.

Митний кодекс у статті 23 містить загальний перелік видів митних режимів:

Випуск для вільного обігу. Реімпорт. Транзит. Митний склад. Магазин. Переробка на митній території. Переробка під митним контролем. Тимчасове ввезення (вивезення). Вільна митна зона. Вільний склад. Переробка за межами митної території. Експорт. Реекспорт. Знищення товарів. Відмова на користь держави. Вивезення товарів для представництв України за кордоном. Вивезення окремих товарів до держав - колишні республіки СРСР.

В залежності від ролі і місця митних режимів у загальному процесі господарської діяльності їх можна умовно розділити на дві групи. Для першого характерний загальний, без будь-яких вилучень і обмежень порядок застосування митних засобів і методів регулювання. З економічної точки зору митні режими цієї групи виступають як відносно самостійні і завершені комерційні операції (випуск для вільного обігу, експорт, реімпорт, реекспорт).

Другу групу складають так звані економічні митні режими, що відрізняються більш гнучким використанням митно-правових інструментів регулювання і виступають свого роду результатом їх адаптації до різноманітних потреб учасників зовнішньоекономічної діяльності. Митні режими другої групи, надаючи певні економічні вигоди, допускають використання товару тільки в суворо визначених цілях. Дозвіл на застосування таких митних режимів видається тільки при наявності економічного обгрунтування проведення передбачуваних операцій. Таким чином, надання економічних митних режимів має цільовий та індивідуалізований характер.

У залежності від призначення, цілі використання товарів, які розміщені під економічні митні режими, розрізняють: -Режими складування (митний склад, вільний склад) (наприклад, перепакування, сортування і т.д.). -Режими переробки (переробка на (поза) митній території, переробка під митним контролем)

Режими, що передбачають користування товарами (режим тимчасового ввезення / вивезення). Більшість встановлених Кодексом митних режимів і досі чекає на ухвалення конкретного комплексного підзаконного акту. Поки вони врегульовані фрагментарно через вказівки, роз'яснення, листи ГТК.

59. ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ, ЩО БЕРУТЬ УЧАСТЬ У РЕАЛІЗАЦІЇ КОНКУРЕНТНОЇ ПОЛІТИКИ

Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб'єктів господарювання, які сприяють розвитку конкуренції, здійснюється органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського управління та контролю.

Правила добросовісної конкуренції втілює у життя Кабінет Міністрів України — реалізовуючи завдання щодо управління економічними процесами в державі, визначених Президентом та Верховною Радою України.

Міністерство економічного розвитку і торгівлі України бере участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері економічної конкуренції і обмеження монополізму, сприяє розвитку конкурентних відносин.
Центральне місце у державному захисті економічної конкуренції, обмеженні монополістичної діяльності, виявленні та припиненні порушень законодавства про захист економічної конкуренції посідає Антимонопольний комітет України. Комітет є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, мета діяльності якого — забезпечити державний захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Антимонопольний комітет України здійснює свою діяльність на підставі законодавства про захист економічної конкуренції, що ґрунтується на нормах, установлених Конституцією України і складається із Закону України «Про захист економічної конкуренції», Закону України «Про Антимонопольний комітет України», Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції», інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.

Важливу роль у реалізації конкурентної політики держави відіграють судові органи, насамперед, господарські суди, які дають можливість підприємцям захистити своє право займатися незабороненою законом діяльністю.

60. ПРАВОВИЙ СТАТУС АНТИМОНОПОЛЬНОГО КОМІТЕТУ УКРАЇНИ

Антимонопольний комітет України є державним органом із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.

Особливості спеціального статусу Антимон. комітету України обумовлюються його завданнями та повноваженнями, в тому числі роллю у формуванні конкурентної політики, та визначаються Законом України «Про Антимонопольний комітет України», іншими актами законодавства. Ці особливості полягають, зокрема, в особливому порядку призначення та звільнення Голови Антимонопольного комітету України, його заступників, державних уповноважених, голів територіальних відділень, у спеціальних процесуальних засадах діяльності Антимонопольного комітету України, наданні соціальних гарантій, охороні особистих і майнових прав працівників Антимонопольного комітету України на рівні з працівниками правоохоронних органів. Антимонопольний комітет України здійснює свою діяльність на підставі законодавства про захист економічної конкуренції, що ґрунтується на нормах, установлених Конституцією України і складається із Закону України «Про захист економічної конкуренції», Закону України «Про Антимонопольний комітет України», Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції», інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів.

Антимон. комітет України підконтрольний Президенту України та підзвітний Верховній Раді України. Антим. комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених. Державні уповноважені є членами Антимонопольного комітету України як вищого колегіального органу.

Основним завданням Антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики України, яка здійснюється за наступними напрямами:

здійснення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, запобігання, виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;
контроль за концентрацією та узгодженими діями суб’єктів господарювання;
контроль за регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами природних монополій;
сприяння розвитку добросовісної конкуренції
методичне забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції

61. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ АНТИМОНОПОЛЬНО-КОНКУРЕНТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

Залежно від характеру порушень антимонопольно-конкурентного законодавства розрізняють такі їх види: 1) недобросовісна конкуренція; 2) антиконкурентні дії (монополістичні) зловживання; 3) протидія антимонопольним органам.

За правопорушення у сфері економічної конкуренції передбачаються такі види відповідальності: господарсько-організаційні санкції, господарсько-адміністративні штрафи, господарсько-правова конфіскація (безоплатне вилучення); відшкодування шкоди.

Господарсько-організаційні санкції застосовуються у формі: 1) примусового поділу суб'єкта господарювання, що зловживає монопольним (домінуючим) становищем на ринку та застосовується антимонопольними органами за умови, якщо це можливо з організаційних, територіальних та технологічних міркувань. Реорганізація суб'єкта господарювання, що підлягає примусовому поділу, здійснюється на його розсуд протягом встановленого строку, який не може бути меншим шести місяців; 2) надання обов'язкових до виконання вказівок щодо припинення виявлених порушень (у тому числі скасування чи зміну органом влади, органом місцевого самоврядування, органом адміністративно-господарського управління та контролю прийнятого ним рішення чи розірвання угоди, визнані антиконкурентними діями зазначених органів), відновлення попереднього стану на ринку; 3) блокування цінних паперів; 4) скасування дозволу на узгоджені дії чи економічну концентрацію у разі порушення умов його надання; 5) обов'язкове спростування порушником в офіційних органах преси неправдивих, неточних або неповних відомостей (у разі встановлення факту дискредитації господарюючого суб'єкта/підприємця антимонопольні органи мають право прийняти рішення про офіційне спростування за рахунок порушника поширених ним неправдивих, неточних або неповних відомостей у строк і спосіб, визначені законодавством або цим рішенням; 6) скасування на вимогу антимонопольних органів ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності суб'єктів господарювання у разі порушення ними антимонопольно-конкурентного законодавства. Зазначені санкції застосовуються в більшості випадків антимонопольними органами чи на їх вимогу самим порушником (примусовий поділ, спростування відомостей, що дискредитують конкурента) чи іншим компетентним органом (скасування ліцензії).

Господарсько-адміністративні штрафи накладаються на суб'єктів господарювання та/або їх посадових осіб за передбачені законом порушення кваліфікована економічна законодавства. При цьому розмір штрафу залежить від: 1) виду порушення (за акти недобросовісної конкуренції - у розмірі до 3% виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг господарюючого суб'єкта за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф, - ч. 1 ст. 21 Закону "Про захист від недобросовісної конкуренції"; за монополістичні зловживання/антиконкурентні дії - до 10% доходу (виручки) суб'єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф, - ч. 2 ст. 52 Закону "Про захист економічної конкуренції); 2) розміру незаконно отриманого прибутку (у ризі наявності незаконно одержаного прибутку, який перевищує 10% зазначеного доходу (виручки), штраф при вчиненні антиконкурентних узгоджених дій та зловживання монопольним становищем на ринку накладається у розмірі, що не перевищує потрійного розміру незаконно одержаного прибутку, який може бути обчислений оціночним шляхом); 3) особи порушника - фізична чи юридична особа (розмір штрафу, що накладається на фізичну особу, зазвичай є меншим, ніж за аналогічне порушення, вчинене юридичною особою), суб'єкт господарювання чи негосподарюючий суб'єкт (різний розмір штрафів та порядку їх обчислення передбачено за акти недобросовісної конкуренції - статті 21-22 Закону "Про захист від недобросовісної конкуренції).

Рішення про накладення штрафів приймається антимонопольними органами на їх засіданнях (у розмірах понад одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян - виключно Антимонопольним комітетом України, адміністративною колегією Антимонопольного комітету України).

Безоплатне вилучення (господарсько-правова конфіскація) товарів з неправомірно використаним позначенням або копій виробів іншого господарюючого суб'єкта (підприємця) як у виробника, так і у продавця застосовується за відповідні акти недобросовісної конкуренції з дотриманням передбаченого Кабінетом Міністрів порядку.

Відшкодування шкоди як форма господарсько-правової відповідальності передбачається у разі заподіяння внаслідок порушення антимонопольно-конкурентного законодавства шкоди (як правило, майнової) учасникам конкуренції, споживачам, державі. Застосовується в судовому порядку за заявою заінтересованої особи (осіб), в інтересах держави - антимонопольних органів, прокурора. Розмір шкоди визначається за правилами ЦК (ст. 203), а у разі вчинення порушень, передбачених пунктами 1, 2, 5, 10, 12, 18, 19 ст. 50 Закону "Про захист економічної конкуренції" (антиконкурентні узгоджені дії, зловживання монопольним/домінуючим становищем; здійсненнями суб'єктами господарювання без наявності відповідного дозволу узгоджених дій; набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним чи кількома суб'єктами господарювання над іншим (іншими) суб'єктом (суб'єктами) господарювання; концентрація без отримання відповідного дозволу, якщо останній є необхідним; обмеження в господарській діяльності суб'єкта господарювання у відповідь на його звернення до антимонопольних органів з заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції; невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов'язань, якими було обумовлено рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію), - у подвійному розмірі завданої шкоди.

Притягнення до відповідальності за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства шляхом звернення до антимонопольних органів може мати місце протягом спеціальних строків позовної давності, встановлених ст. 42 Закону "Про захист економічної конкуренції" (протягом 5 років з дня вчинення порушення, а у разі тривалого порушення - з дня його закінчення, крім випадків несвоєчасного, неповного подання інформації чи подання недостовірної інформації антимонопольним органам, створення перешкод працівникам антимонопольних органів щодо виконання ними своїх повноважень, щодо яких передбачено 3-річний строк) та ст. 28 Закону "Про захист від недобросовісної конкуренції" (протягом 6 місяців з дня, коди особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав).

Застосуванню до порушників антимонопольно-конкурентного законодавства передує діяльність антимонопольних органів щодо контролю за станом ринків, виявлення монополістів, встановлення фактів та складу правопорушень, розгляд справи.

Рішення антимонопольних органів може бути:

перевірене з відповідними наслідками (зміна, скасування рішення повністю або частково і, відповідно, направлення справи на новий розгляд чи прийняття нового рішення, чи припинення провадження у справі), в адміністративному порядку до вищестоящого органу (якщо рішення приймалося територіальним відділенням або адміністративною колегією АМК);
оскаржено в судовому порядку протягом двох місяців з дня одержання рішення. Рішення АМК України, адміністративної колегії АМК України та державного уповноваженого AMК України оскаржуються до господарського суду міста Києва. Рішення адміністративної колегії територіального відділення ЛМК України оскаржуються до господарських судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (м. 2 ст. 60 Закону "Про захист економічної конкуренції").

62. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ТА РЕГУЛЮВАННЯ ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНИМ КОМПЛЕКСОМ

Існуюча система управління в паливно-енергетичному комплексі формувалась спонтанно, діяла переважно в інтересах окремих груп впливу і є недосконалою. Внаслідок цього держава втратила контроль над активами в енергетиці, відбувся відтік професійних кадрів та зниження рівня науково-технічного забезпечення галузей ПЕК.

Державне управління та регулювання ПЕК має відповідати організаційно-функціональній побудові галузі. Запланований стратегією розвиток і реформування енергетики потребує чіткого визначення та розмежування функцій державного управління та регулювання, а також уникнення впливу природних монополій на прийняття рішень відповідними державними органами.

Ключовими суб’єктами державного управління паливно-енергетичним комплексом є Кабінет Міністрів України, галузеві міністерства і відомства: Міністерство палива та енергетики України і Міністерство вугільної промисловості, Державний комітет ядерного регулювання України, Національне агентство України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів.

До повноважень Кабінету Міністрів України, як вищого органу управління, належить виконання Законів України у сфері ПЕК, затвердження енергетичної політики та умов управління державними енергетичними активами, удосконалення системи управління ПЕК. До повноважень міністерств слід віднести безпосереднє державне управління у галузях відповідно до затверджених Кабінетом Міністрів України засад.

Окремі повноваження щодо управління в енергетиці, пов’язані з розміщенням енергетичних об’єктів і формуванням соціально значимих тарифів, можуть делегуватися відповідним органам місцевого самоврядування.

Державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій та суміжних ринків в електроенергетичній, газовій і нафтовій галузях здійснюється Національною комісією регулювання електроенергетики (НКРЕ) та Міністерством будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства (у сфері теплопостачання). Основним завданням Комісії є регулювання відносин між учасниками енергетичних ринків на засадах недискримінаційності та ефективності їх роботи.

Державне регулювання підприємницької діяльності здійснюється шляхом:

· формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку і функціонування відповідних ринків;

· формування цінової і тарифної політики на ринках, які перебувають у стані природної монополії та контроль за конкурентним ціноутворенням в галузях;

· забезпечення рівних можливостей доступу споживачів на відповідні ринки;

· запобігання монополізації та сприяння конкуренції на ринках, суміжних до ринків, які перебувають у стані природної монополії;

· збалансування інтересів суб’єктів енергетичних ринків та споживачів товарів і послуг цих ринків;

· захисту прав споживачів товарів і послуг суб’єктів природних монополій та суміжних ринків щодо отримання товарів і послуг належної якості за економічно обґрунтованими цінами;

· ліцензування діяльності учасників відповідних ринків і контролю за виконанням ліцензійних умов суб’єктами підприємництва.

НКРЕ здійснює в установленому порядку перегляд умов ліцензування підприємницької діяльності із формуванням кваліфікаційних вимог до керівників підприємств, створює системи моніторингу ліцензованої діяльності, визначає механізм припинення дії ліцензій.

Основними завданнями Національного агентства України з питань забезпечення ефективного використання енергетичних ресурсів є: проведення єдиної державної політики у сфері використання енергетичних ресурсів та енергозбереження; забезпечення збільшення частки нетрадиційних та альтернативних видів палива у балансі попиту та пропонування енергоносіїв; створення державної системи моніторингу виробництва, споживання, експорту та імпорту енергоносіїв, удосконалення системи обліку та контролю за споживанням енергетичних ресурсів; забезпечення функціонування єдиної системи нормування питомих витрат енергетичних ресурсів у суспільному виробництві.

Контроль за технічним станом об’єктів, режимами енергоспоживання, дотримання вимог безпеки здійснюють відповідні державні інспекції, а також відповідні комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій, функції і повноваження яких слід чітко регламентувати законами й іншими нормативно-правовими актами для того, щоб забезпечити баланс інтересів громадян, держави і власників енергетичних об’єктів.

Основні напрями стратегічного розвитку енергозабезпечення регіонів країни, що підлягають розв’язанню органами місцевого самоврядування:

· Освоєння економічно досяжних регіональних (місцевих) покладів горючих копалин, вторинних енергетичних ресурсів, нетрадиційних і поновлюваних джерел енергії, потенціалу енергозбереження та забезпечення розвитку власних децентралізованих джерел генерації електро– та теплоенергії з досягненням необхідного рівня енергетичної та екологічної безпеки;

· ліквідація дефіциту котельно-пічного палива для комунально-побутової сфери та населення;

· ліквідація та попередження виникненню монополізму та забезпечення справедливої конкуренції у сфері постачання енергетичних ресурсів регіональним споживачам та ін.

Для реалізації зазначених напрямків розвитку місцеві (регіональні) органи розробляють та затверджують у встановленому порядку відповідні програми.

Для належної організації державного управління регіональним енергозабезпеченням передбачається законодавче врегулювання повноважень та сфер відповідальності центральних та регіональних органів влади, органів місцевого самоврядування у питаннях економічного, технологічного та господарського управління загальнодержавними і регіональними системами енергозабезпечення.

63. ОСНОВНІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ДЕРЖАВНОГО ВПЛИВУ У ПАЛИВНО-ЕНЕРГЕТИЧНІЙ СФЕРІ

Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання в паливно-енергетичному комплексі є:

1) ліцензування.

Відповідно до ч.1 та ч.2 ст. 9 ЗУ "Про ліцензування деяких видів господарської діяльності" ліцензуванню підлягають:

діяльність у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії;
виготовлення бланків цінних паперів, документів суворої звітності (згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України);
транспортування нафти, нафтопродуктів магістральним трубопроводом, транспортування природного, нафтового газу і газу (метану) вугільних родовищ трубопроводами та їх розподіл;
постачання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ за регульованим та нерегульованим тарифом;
зберігання природного газу, газу (метану) вугільних родовищ в обсягах, що перевищують рівень, встановлений ліцензійними умовами;

Також особливий порядок ліцензування діяльності підприємств у паливно-енергетичному комплексі встановлено законом "Про дозвільну діяльність у сфері використання ядерної енергії". Вона встановлює, що ліцензуванню підлягає діяльність підприємств у сферах:

переробки уранових руд;
перевезення радіоактивних матеріалів;
переробки, зберігання радіоактивних відходів;
виробництво джерел іонізуючого випромінювання;
використання джерел іонізуючого випромінювання;
підготовка персоналу для експлуатації ядерної установки (за переліком посад та спеціальностей який визначається Кабінетом Міністрів України);
підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації спеціалістів з фізичного захисту ядерних установок, ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого випромінювання.
будівництва та введення в експлуатацію ядерної установки;
будівництва сховища для захоронення радіоактивних відходів;
на експлуатації ядерної установки або сховища для захоронення радіоактивних відходів;
зняття з експлуатації ядерної установки;
закриття сховища для захоронення радіоактивних відходів.

На мою думку ліцензування було і залишається одним із основних видів регулювання діяльності у сфері паливно-енергетичного комплексу, оскільки дає змогу сприяти застосуванню в виробництві передові технології. Шляхом встановлення відповідних ліцензійних умов. В разі порушень держава може анулювати ліцензію, тим самим сприяти залучення більш технічно оснащених підприємств для здійснення господарської діяльності у сфері паливно-енергетичного комплексу.

2) сертифікація та стандартизація

Певні стандарти встановлюються державою з метою забезпечення нормального екологічного середовища. Так ЗУ "Про альтернативні джерела енергії" визначає, що метою стандартизації у сфері альтернативних джерел енергії є розроблення нормативних документів для забезпечення на об'єктах альтернативної енергетики: додержання вимог екологічного законодавства щодо забезпечення охорони довкілля, захисту життя і здоров'я людей; застосування обладнання належної якості; додержання санітарно-гігієнічних вимог та правил; додержання вимог та виконання правил безпеки праці і здоров'я людини відповідно до законодавства.

З цього робимо висновок, про мету стандартизації в Україні. 3) регулювання цін і тарифів.

Оскільки джерела енергії знаходяться у державній власності, а процес приватизації не завершено до кінця, тому саме вона займається встановленням цін і тарифів на споживання. Так держава встановлює, згідно Закону України "Про газ (метан) вугільних родовищ", тарифи на:

транспортування природного, нафтового газу та газу (метану);
вугільних родовищ магістральними трубопроводами;
транспортування природного, нафтового газу та газу (метану)
вугільних родовищ розподільними трубопроводами;
постачання природного газу та газу (метану) вугільних родовищ;
за регульованим тарифом;
закачування, зберігання та відбір природного газу, газу (метану) вугільних родовищ;
надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

Також встановлення тарифів регламентується ЗУ "Про альтернативні види енергії": встановлення тарифів на електричну енергію, вироблену на об'єктах альтернативної енергетики, а також на теплову енергію, видобуту з альтернативних джерел.

27 грудня 2008 року КМУ видана "Про реєстрацію цін на окремі види продукції", що також встановлює певні норми з регулювання цін та тарифів. Для моніторингу цінової ситуації на ринку гірничошахтного обладнання, будівельних матеріалів, нафтопродуктів, гірничорудної, вугільної і металургійної продукції та врахування його результатів під час використання коштів державного бюджету та державних підприємств

64. ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЙ

Ухвалення державної політики та законодавче забезпечення державного управління і регулювання у сфері телекомунікацій здійснює Верховна Рада України.

Стаття 13. Органи управління у сфері телекомунікацій

1. Державне управління у сфері телекомунікацій здійснюють:

Кабінет Міністрів України;

центральний орган виконавчої влади в галузі зв'язку;

інші органи виконавчої влади відповідно до закону.

Стаття 14. Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері телекомунікацій

1. Кабінет Міністрів України:

1) забезпечує проведення державної політики у сфері телекомунікацій;

2) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності у сфері телекомунікацій;

3) здійснює управління об'єктами державної власності у сфері телекомунікацій;

4) спрямовує і координує діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади у сфері телекомунікацій.

Стаття 15. Повноваження центрального органу виконавчої влади в галузі зв'язку

1. Центральний орган виконавчої влади в галузі зв'язку
(ЦОВЗ):

1) розробляє пропозиції щодо державної політики у сфері телекомунікацій і реалізує її у межах своїх повноважень;

2) розробляє проекти законів, інших нормативно-правових актів;

3) розробляє та затверджує нормативно-правові акти з питань, віднесених до його компетенції;

4) визначає вимоги щодо рівня якості телекомунікаційних послуг;

5) впроваджує технічну політику у сфері надання телекомунікаційних послуг, стандартизації, підтвердження відповідності технічних засобів телекомунікацій;

( Пункт 6 статті 15 виключено на підставі Закону N 1876-IV ( 1876-15 ) від 24.06.2004 )

7) організовує та відповідає за розроблення стандартів у сфері телекомунікацій;

8) затверджує технічні вимоги до телекомунікаційних мереж, засобів і об'єктів телекомунікацій;

9) розробляє та реалізує технічну політику у формуванні номерного ресурсу;

10) розробляє за участю національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв'язку та інформатизації, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади Концепцію розвитку телекомунікацій України, спрямовану на досягнення стратегічних інтересів та міжнародної конкурентоздатності України; { Пункт 10 статті 15 із змінами, внесеними згідно із Законом N 3610-VI ( 3610-17 ) від 07.07.2011 }

11) розробляє прогнози розвитку телекомунікаційних мереж та послуг;

12) організовує наукове забезпечення функціонування і розвитку сфери телекомунікацій;

13) організовує проведення досліджень та розробку рекомендацій щодо конвергенції комп'ютерних та телекомунікаційних технологій;

14) інформує суб'єктів ринку телекомунікацій про політику та стратегію розвитку телекомунікаційних мереж загального користування;

15) вирішує в межах компетенції питання щодо забезпечення зв'язку для потреб державної системи урядового зв'язку, національної системи конфіденційного зв'язку, органів безпеки, оборони, охорони правопорядку;

16) вирішує в межах компетенції питання щодо готовності функціонування телекомунікаційних мереж загального користування в умовах надзвичайних ситуацій та надзвичайного стану;

17) здійснює співробітництво з міжнародними організаціями та відповідними органами інших держав;

18) виконує обов'язки Адміністрації зв'язку та радіочастот України;

19) здійснює інші повноваження відповідно до законодавства.

66. СИСТЕМА ОРГАНІВ УПРАВЛІННЯ ТРАНСПОРТОМ ТА ЇХ КОМПЕТЕНЦІЯ.

Управління транспортом здійснюється відповідними органами державної виконавчої влади. Віщий орган загальної компетенції – Кабінет Міністрів України приймає постанови, на основі яких забезпечує загальне керівництво усіма видами транспорту.
Центральним органом виконавчої влади у цій галузі є Міністерство транспорту України.
Керівництво підприємствами транспорту та дорожнього господарства Мінтранс здійснює через департамент автомобільного транспорту. Положення про цей орган затверджено Кабінетом Міністрів України.
Завдання Мінтрансу:
- здійснення державного управління транспортним комплексом України;
- реалізація державної політики становлення та розвитку транспортного комплексу України для забезпечення своєчасного, повного та якісного задоволення потреб населення і суспільного виробництва у перевезеннях;
- забезпечення взаємодії та координації роботи усіх видів транспорту;
- створення рівних умов для розвитку господарської діяльності підприємств всіх форм власності;
- забезпечення входження транспортного комплексу України до європейської та світової транспортної системи.
Основними завданнями Укрзалізниці є:
- організація злагодженої роботи залізниць
- управління процесом залізничних перевезень
- вирішення питань ефективного використання залізничного рухомого складу;
- проведення єдиної інвестиційної та технічної політика на залізничному транспорті;
- проведення соціальної політики на залізничному транспорті.
УПРАВЛІННЯ АВІАЦІЙНИМ ТРАНСПОРТОМ
Функції упр-ня:
- забезпечення розвитку цивільної авіації
- нагляд за безпекою польотів повітряних суден
- сертифікація, реєстрація суден
- забезпечення пошуку та рятування повітряних суден
- науковий супровід діяльності авіації та забезпечення її безпеки
- сприяння зовнішньоекономічній і міжнародно-правовий діяльності цевільної авіації.
Управління морським транспортом здійснює Міністерство транспорту. Воно затверджує правила, інструкції та ін. нормат. Акти з питань торговельного мореплавства. За участю заінтересованих міністерств і відомств України, розробляє правила перевезення вантажів, пасажирів і багажу та затверджує їх.

68. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ УПРАВЛІННЯ БУДІВНИЦТВОМ І ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНИМ ГОСПОДАРСТВОМ

Державне управління будівництвом і житлово-комунальним господарством здійснюється в межах єдиної галузевої системи з урахуванням загальнодержавних інтересів, інтересів регіонів та місцевого самоврядування, що пов'язано з розмежуванням державної власності (на загальнодержавну і місцеву) і закріпленням за органами місцевого самоврядування об'єктів будівельного комплексу і житлово-комунального господарства. В діяльності по здійсненню управління сферами, що аналізуються, в нинішніх умовах господарювання відповідні органи реалізують свої функції переважно шляхом координаційних, дозвільних, контрольно-наглядових повноважень. Слід ураховувати також те, що в управлінні будівництвом і житлово-комунальним господарством переплітаються інтереси не тільки органів, які безпосередньо вирішують ці питання, а й інших, оскільки всі органи державного управління, органи місцевого самоврядування, господарюючі та інші суб'єкти ведуть будівельні роботи, а житлово-комунальне господарство в переважній більшості передано в підпорядкування місцевим ланкам виконавчої системи та системи самоуправління.

Управління будівництвом і житлово-комунальним господарством охоплює дві важливі складові частини економіки України: будівництво і житлову сферу.

Будівництво є галуззю матеріального виробництва, яка забезпечує створення і реконструкцію об'єктів виробничого, комунально-побутового, соціально-культурного та житлового призначення.

Управління будівництвом охоплює проведення єдиної технічної політики в галузі, планування і розробку організаційно-правових засад проектування і будівництва, їх матеріально-технічне та фінансове забезпечення, нормування, роботу з кадрами, організацію техніки безпеки та охорону праці, проведення заходів щодо підвищення якості архітектурних і будівельних робіт, здійснення контролю за додержанням будівельних правил, норм і стандартів та ін.

Основними завданнями в галузі будівництва в сучасних умовах є докорінна зміна інвестиційної політики, значне скорочення кількості одночасно споруджуваних об'єктів, істотне зменшення рівня незавершеного будівництва, розвиток малих і середніх населених пунктів.

Житлова сфера включає до себе управління житловим фондом і об'єктами комунального господарства, їх утримання, будівництво та ремонт.

Житловий фонд — це сукупність жилих будинків, а також жилих приміщень незалежно від форм власності. Він складається із державного житлового фонду, громадського житлового фонду, фонду житлово-будівельних кооперативів та приватного житлового фонду.

Комунальне господарство поділяється на такі групи об'єктів: а) санітарно-технічні (водоводи, канонізація, підприємства по очищенню міст); б) енергетичні (електростанції, котельні, теплові, електричні і газові мережі); в) транспортні (тролейбуси, трамваї); г) об'єкти зовнішнього благоустрою (шляховоди, зелені насадження, мостові, набережні та ін.).

Відповідно до Концепції державної житлової політики, схваленої постановою Верховної Ради України від 30 червня 1995р.[1], спорудження, реконструкція та утримання житла є одним з пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку країни, важливим фактором зниження соціальної напруженості в суспільстві.

Органи управління житлово-комунальним господарством організують виконання програм розвитку галузі, забезпечують діяльність житлово-комунальних об'єктів, підбір та розстановку кадрів, проводять єдину технічну політику, здійснюють заходи щодо вдосконалення комунального обслуговування населення, промислових та соціально-культурних об'єктів, розробку і організаційне забезпечення управлінських рішень.

Особливістю управління житлово-комунальним господарством є те, що значні повноваження по управлінню цією галуззю мають місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які, в свою чергу, приймають регіональні програми розвитку підприємств галузі і організують їх виконання. Слід відзначити, що поступово, в міру продовження економічних реформ, здійснюватиметься перерозподіл функцій між органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями у сфері будівництва, реконструкції та утримання житла з метою їх децентралізації.

Правові та організаційні засади управління будівництвом і житлово-комунальним господарством закріплені в низці актів, серед яких головними є закони України від 16 листопада 1992 р. «Про основи містобудування»[2] та від 20 травня 1999 р. «Про архітектурну діяльність»[3], а також Указ Президента України від 13 травня 1997 p. «Про пріоритетні завдання в сфері містобудування»[4].

69. ОСНОВНІ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ДЕРЖАВНОГО ВПЛИВУ У СФЕРАХ БУДІВНИЦТВА ТА ЖИТЛОВОГО ГОСПОДАРСТВА

Основними засобами державного впливу на відносини у сфері будівництва та житлово-комунального господарства є: розробка і затвердження державних стандартів, норм і правил; формування і реалізація тарифної політики; підготовка, затвердження та реалізація державних, регіональних і місцевих містобудівних програм; проведення державної експертизи проектів конкретних об'єктів; ліцензування спеціальних видів робіт; державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців; надання дозволів. Найбільш поширеними є останні три засоби, що потребують регулювання нормами адміністративного права.

Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (2000 р.) визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, та порядок їх ліцензування.

Окрім ліцензування деяких видів діяльності, у сферах будівництва та житлово-комунального господарства здійснюється також державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців у сферах будівництва та житлово-комунального господарства не відрізняється від загального порядку, який врегульований Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (2003 p.).

Наступним адміністративно-правовим засобом державного впливу у сферах, що розглядаються, є надання дозволів на будівництво об'єкта містобудування, на виконання будівельних робіт, а також на розміщення малих архітектурних форм. Ці питання регулюються ЗУ «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011.

Як засіб адміністративно-примусового характеру у сферах будівництва та житлово-комунального господарства слід розглядати притягнення до адміністративної відповідальності осіб, винних у вчиненні адміністративних правопорушень у цих сферах.

70. ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ПРАЦІ ТА СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Засади організації та управління у сфері праці та соціальної політики закріплені в Конституції України, законах Верховної Ради України, указах Президента України, постановах Кабінету Міністрів України, постановах, наказах Міністерства соціальної політики України та Пенсійного фонду України та інших нормативно-правових актах.

Мінсоцполітики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах зайнятості населення та трудової міграції, трудових відносин, соціального захисту населення, з питань сім'ї та дітей, а також захисту прав депортованих за національною ознакою осіб, які повернулися в Україну.

Мінсоцполітики України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків та спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань попередження насильства в сім'ї.

Основними завданнями Мінсоцполітики України є: формування державної політики щодо забезпечення державних соціальних стандартів та державних соціальних гарантій для населення, координація розроблення проектів прогнозів і державних програм з питань соціальної та демографічної політики; формування і реалізація державної політики щодо регулювання ринку праці, процесів трудової міграції, визначення правових, економічних та організаційних засад зайнятості населення і його захисту від безробіття; формування та реалізація державної політики у сфері пенсійного забезпечення громадян; формування основних напрямів державної політики та здійснення відповідно до закону державного нагляду у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування, проведення соціального діалогу з питань формування та реалізації державної соціальної політики, регулювання соціально-трудових відносин; формування і реалізація державної політики з питань сім'ї та дітей; формування і реалізація державної політики щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків.

Пенсійний фонд України входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики з питань пенсійного забезпечення та збору, ведення обліку надходжень від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.

Основними завданнями Пенсійного фонду України є:

реалізація державної політики з питань пенсійного забезпечення та збору, ведення обліку надходжень від сплати єдиного внеску;
внесення пропозицій Міністру щодо формування державної політики з питань пенсійного забезпечення та збору, ведення обліку надходжень від сплати єдиного внеску;
керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування;
призначення (перерахунок) пенсій, щомісячного довічного грошового утримання суддям у відставці та підготовка документів для їх виплати;
забезпечення своєчасного і в повному обсязі фінансування та виплати пенсій, допомоги на поховання, інших виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України та інших джерел, визначених законодавством;

71.ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Охорона здоров'я — це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя. Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Стаття 3 КУ наголошує, що здоров'я людини є однією з найвищих соціальних цінностей, забезпечення якої — один з головних обов'язків держави. Подальші її норми визначають, що кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, а у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно. Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає: життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини; безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище; санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; кваліфіковану медичну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій і

закладу охорони здоров'я; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я

і здоров'я населення, оскарження неправомірних рішень і дій працівників,

закладів та органів охорони здоров'я;можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної

експертизи. Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я. Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів державної виконавчої влади проводить у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України.

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і цільових загальнодержавних програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність в галузі охорони здоров'я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров'я, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я, а також в межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.

Міністерства, відомства та інші центральні органи державної виконавчої влади в межах своєї компетенції розробляють програми і прогнози в галузі охорони здоров'я, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність в галузі охорони здоров'я.

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування реалізують державну політику охорони здоров'я в межах своїх повноважень, передбачених законодавством.

Спеціально уповноваженим центральним органом державної виконавчої влади в галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я.

Міністерством керує Міністр охорони здоров'я України. Через нього Кабінет Міністрів України спрямовує і координує діяльність таких центральних органів виконавчої влади:

-Державна санітарно-епідеміологічна служба України

-Державна служба України з лікарських препаратів

-Державна служба України контролю за наркотиками

-Державна служба України з питань протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та інших соціально небезпечних захворювань

Богатирьова Раїса Василівна - Міністр охорони здоров'я України з 14 лютого 2012 року

На заклади охорони здоров'я покладено виконання експертних функцій щодо: а)експертизи тимчасової непрацездатності громадян; б) військово-лікарської експертизи; в) судово-медичної і судово-психіатричної експертизи; г) патологоанатомічних розтинів трупів.

72.АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ДОЗВІЛЬНО-РЕЄСТРАЦІЙНОЇ ФУНКЦІЇ У СФЕРІ ОХОРОНИ ЗДОРОВ'Я

Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з медичної практики

Ліцензійні умови провадження господарської діяльності з медичної практики розроблені відповідно до Законів України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" , "Про лікарські засоби", Основ законодавства України про охорону здоров'я,Господарського кодексу України, інших нормативно-правових актів. Дія Ліцензійних умов поширюється на всіх суб'єктів господарювання, що зареєстровані в установленому порядку, незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності і які провадять господарську діяльність з медичної практики.

Приймання документів, що подаються для одержання ліцензії, видача ліцензії, переоформлення та анулювання ліцензії, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ і ліцензійних реєстрів, контроль у межах своєї компетенції за додержанням ліцензіатами Ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень Ліцензійних умов проводяться МОЗ.

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити медичну практику, особисто або через уповноважену ним особу звертається до МОЗ із заявою про видачу ліцензії. Заява про видачу ліцензії та документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття документів органом ліцензування та підписом відповідальної особи. До заяви про видачу ліцензії додаються документи, передбачені статтею 10 Закону України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" та постановою КабМіну "Про затвердження переліку документів, які додаються до заяви про видачу ліцензії для окремого виду господарської діяльності", У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.У разі створення у ліцензіата нової філії, іншого нового відокремленого підрозділу, які провадитимуть вид господарської діяльності згідно з отриманою ліцензією, ліцензіат повинен подати до органу ліцензування заяву про видачу копії ліцензії. У разі втрати або пошкодження ліцензії ліцензіат зобов'язаний звернутися до органу ліцензування із заявою про видачу дубліката ліцензії.

Ліцензіат не може передавати ліцензію або її копію іншій юридичній або фізичній особі для провадження господарської діяльності з медичної практики.

При МОЗ діє Департамент інспектування та контролю якості медичних послуг.

Департамент у відповідності до покладених на нього завдань здійснює: Організацію процесу ліцензування господарської діяльності з медичної практики; Контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, шляхом планових та позапланових перевірок у встановленому порядку; підготовку розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов та рішень про анулювання ліцензій МОЗ України,Формування та ведення Ліцензійного реєстру провадження господарської діяльності з медичної практики, Узагальнення результатів роботи МОЗ України з ліцензування господарської діяльності з медичної практики, Підготовку та подачу керівництву МОЗ України пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання ліцензування, акредитації та сертифікації у межах компетенції Департаменту….

73.ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ОСВІТИ

КУ в ст. 53 закріплює право громадян України на освіту. Підставою для реалізації цього права є система освіти, яка забезпечує загальноосвітню та професійну підготовку громадян України, а також професійну підготовку іноземних громадян за міжнародними угодами чи контрактами. У сфері освіти розв’язують два основних завдання: освіта й виховання. Для громадян України повна загальна середня освіта є обов’язковою. Основним нормативним актом, який регулює освітянську діяльність у державі, є ЗУ «Про освіту» Система освіти в Україні складається із закладів освіти,наукових, науково-методичних і методичних установ, науково виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та органів самоврядування в галузі освіти.Структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту;позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту. Управління освітою в Україні здійснюється системою державних органів і органів місцевого самоврядування.

Центральним галузевим органом державного управління в галузі освіти є Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України. ( утворене 9 грудня 2010 року шляхом реорганізації Міністерства освіти і науки України та Міністерства України у справах сім'ї, молоді та спорту.) У сфері навчально-виховного процесу Міносвіти і науки України визначає вимоги до змісту, рівня й обсягу соціально необхідного державного мінімуму освіти. У сфері управління, роботи з керівними та науково-педагогічними кадрами Міносвіти і науки України вносить пропозиції про створення, реорганізацію, ліквідацію в установленому порядку закладів, організацій, підприємств освіти загальнодержавного значення; сприяє розвиткові нових навчально-виховних закладів; проводить у встановленому порядку атестацію й акредитацію освітніх закладів….

На міністерство також покладені функції ліквідованої Вищої атестаційної комісії України

Міністерством керує Міністр освіти і науки, молоді та спорту України. Через нього Кабінет Міністрів України спрямовує і координує діяльність таких центральних органів виконавчої влади:-Державна служба інтелектуальної власності України-Державна служба молоді та спорту України-Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України.

74.АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСОБИ ДЕРЖАВНОГО ВПЛИВУ У СФЕРІ ОСВІТИ

Організація ліцензійно-акредитаційних процесів є основою адміністративно-правового регулювання освітньої діяльності та забезпечення державних стандартів у галузі освіти України, Ліцензування навчальних закладів — це система державного визнання спроможності навчального закладу здійснювати освітню діяльність за заявленими обсягами підготовки відповідно до державних вимог щодо кадрового, навчально-методичного та матеріально-технічного забезпечення.

Акредитація напрямів (спеціальностей) навчальних закладів — це підтвердження здатності вищих навчальних закладів (ВНЗ) здійснювати підготовку фахівців на рівні державних вимог з певного напряму (спеціальності) — інститут державно-громадського визнання такого статусу. Акредитація навчального закладу в цілому. Її необхідною умовою повинен бути певний відсоток акредитованих за відповідним рівнем спеціальностей , при цьому повинні враховуватись спеціальності, акредитовані не раніше ніж три роки тому. Для ВНЗ різних рівнів акредитації вимоги повинні бути різні. При акредитації ВНЗ у цілому за IV рівнем мають враховуватись: загальна кількість студентів; наукова робота студентів: участь у конкурсах та олімпіадах, отримані призові місця, кількість публікацій у наукових виданнях та ін.; наукова робота професорсько-викладацького складу; міжнародні зв'язки навчального закладу; внесок у систему освіти: кількість власних видань

На виконання постанови Кабінету Міністрів України «Про ліцензування освітніх послуг» від

Важливим адміністративно-правовим засобом державного впливу у сфері освіти є встановлення державних стандартів освіти. Постановою КабМіну затверджений Державний стандарт базової і повної середньої освіти, який визначає вимоги до освіченості учнів і випускників основної та старшої школи, гарантії держави у її досягненні. Виконання вимог Державного стандарту є обов'язковим для всіх навчальних закладів, що надають загальну середню освіту.Офіційне визнання відповідності навчальних видань, засобів навчання, навчального обладнання вимогам державних стандартів освіти, навчальним програмам, іншим нормативним документам освіти реалізується МОНмолодьспорт України через процедуру надання відповідного грифа.( МОН встановлює два види грифів: • «Затверджено Міністерством освіти і науки України»; • «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України») Важливим адміністративно-правовим засобом державного впливу у сфері освіти є присвоєння вчених звань професора і доцента. Вчені звання професора і доцента присвоюються МОНмолодьспорт України. Для проведення атестації наукових і науково-педагогічних працівників у МОНмолодьспорт України утворюється атестаційна колегія, головою якої є міністр .

75.ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ НАУКИ.

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади має, зокрема, такі функції та повноваження у сфері наукової та науково-технічної діяльності:

• здійснює науково-технічну політику держави; • подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та її матеріально-технічного забезпечення;

• забезпечує реалізацію державних цільових науково-технічних програм;

• затверджує державні (цільові) науково-технічні програми відповідно до визначених Верховною Радою України пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. МОНмолодьспорт України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується КабМіном. здійснює такі функції та повноваження.

• розробляє державні стандарти освіти, здійснює контроль за їх додержанням;

• затверджує мінімальні нормативи матеріально-технічного і фінансового забезпечення навчальних закладів

• подає Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо оптимізації мережі державних вищих навчальних закладів, професійно-технічних навчальних закладів, навчальних закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дошкільних, загальноосвітніх і позашкільних навчальних закладів;

• приймає рішення щодо виконання експериментальних робочих навчальних планів, нових освітніх програм, запровадження новітніх педагогічних технологій;

• здійснює заходи, спрямовані на творчий розвиток особистості, виявлення та підтримку обдарованих дітей, талановитої молоді;

• забезпечує організацію роботи з фізичного виховання, фізкультурно-оздоровчої та спортивної роботи у навчальних закладах, здійснює науково-методичне забезпечення такої роботи;

• вживає разом з центральними та місцевими органами виконавчої влади заходів щодо працевлаштування випускників професійно-технічних та вищих навчальних закладів;

• проводить роботу з установлення еквівалентності документів про освіту і вчені звання….

Місцеві органи виконавчої влади у сфері наукової та науково- технічної діяльності відповідно до їхньої компетенції:

• забезпечують виконання державних цільових наукових та науково-технічних програм;

• розробляють та організовують виконання регіональних (територіальних) програм науково-технічного розвитку;

• створюють місцеві інноваційні фонди відповідно до законодавства України;

• сприяють розвитку технопарків, технополісів, інноваційних бізнес-інкубаторів;

• залучають відповідні наукові установи (за їхньою згодою) до розв'язання проблем науково-технічного розвитку регіону.

76.ПРАВОВИЙ СТАТУС ВИЩОЇ АТЕСТАЦІЙНОЇ КОМІСІЇ УКРАЇНИ У СФЕРІ НАУКИ.

Положення про Вищу атестаційну комісію України Вища атестаційна комісія України (ВАК України) є центральним органом виконавчої влади, підвідомчим КабМіну

ВАК України реалізовує державну політику у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, присудження наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника. ВАК України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції, розробляє пропозиції про вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України. У межах своїх повноважень ВАК України організовує виконання актів законодавства, здійснює контроль за їх реалізацією. Для розгляду найважливіших питань розвитку науки, обговорення напрямів діяльності ВАК, оперативного та узгодженого вирішення питань, що належать до компетенції ВАК, утворюється президія ВАК. До складу президії входять голова ВАК, його заступники та вчений секретар ВАК за посадами, керівники інших центральних органів виконавчої влади, а також провідні вчені — представники державних академій наук і державних вищих навчальних закладів. Склад президії затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням голови ВАК.Основними завданнями ВАК України є: -формування та забезпечення функціонування системи атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації; -участь у формуванні та реалізації разом з іншими центральними органами виконавчої влади державної політики щодо перспектив розвитку науки і техніки, кадрового потенціалу країни з урахуванням світового рівня науково-технічного прогресу; -забезпечення єдності вимог до рівня наукової кваліфікації здобувачів наукових ступенів, вченого звання старшого наукового співробітника; -координація діяльності органів виконавчої влади і керівництво роботою науково-дослідних (науково-технічних) установ та вищих навчальних закладів у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації; -проведення атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації; -керівництво роботою з присудження наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника; -розвиток міжнародного співробітництва у галузі атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації. ВАК України відповідно до покладених на неї завдань: 1) формує в установленому порядку мережу спеціалізованих учених рад для захисту дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук2) організовує і проводить періодичну атестацію спеціалізованих учених рад вищих навчальних закладів, 3) формує мережу експертних рад і за їх участі проводить експертизу дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук і атестаційних справ, 4) затверджує за погодженням з Міністерством освіти України перелік спеціальностей, за якими проводиться захист дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, 5) видає в установленому порядку дипломи кандидата наук і доктора наук; 6) скасовує рішення спеціалізованих учених рад про присудження наукових ступенів кандидата наук і доктора наук у разі порушення цими радами встановленого порядку присудження наукових ступенів; 7) розглядає апеляції на рішення спеціалізованих учених рад щодо присудження (неприсудження) наукових ступенів кандидата наук і доктора наук 8) забезпечує в межах своїх повноважень реалізацію державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням; 9) створює банки даних щодо наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації…..

77.ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ

Міністерство культури України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади щодо формування державної політики у сфері кінематографії, формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах культури та мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, а також спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин України.

Указом Президента України від 06.04.2011 р. було затверджено Положення Про Міністерство культури України.Міністерство культури України є правонаступником Міністерства культури і туризму України.Основними завданнями Мінкультури є:

– формування та забезпечення реалізації державної політики у сферах культури, мистецтв, охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин України;

– формування державної політики у сфері кінематографії;

– участь у формуванні та реалізація державної політики в галузі спеціальної освіти у сфері культури і мистецтв.

На місцевому рівні функції державного управління у сфері культури здійснюють управління культури і туризму обласної, Севастопольської міської державної адміністрації, Головне управління культури Київської міської державної адміністрації, відділ культури районної, районної в місті Севастополі державної адміністрації, управління культури і туризму районної в місті Києві державної адміністрації.

Основними завданнями управлінь є: забезпечення на відповідній території реалізації державної політики у сфері культури, з питань охорони культурної спадщини, а також національної музейної політики; здійснення відповідно до законодавства державного управління і контролю у сфері музейної та бібліотечної справи, кінематографії; забезпечення реалізації прав громадян на свободу літературної і художньої творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, забезпечення доступності всіх видів культурних послуг і культурної діяльності для кожного громадянина; сприяння захисту прав і законних інтересів вітчизняних творчих працівників та їх спілок, а також закладів, підприємств і організацій культурно-мистецької сфери, що діють на відповідній території; створення умов для розвитку соціальної та ринкової інфраструктури у сфері культури, організація її матеріально-технічного забезпечення.

Указом Президента України від 31 січня 2003 р. Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України перейменовано на Державний комітет телебачення і радіомовлення України (Держкомтелерадіо).Основними завданнями Держкомтелерадіо є:• участь у формуванні та реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах, у сфері захисту суспільної моралі;• сприяння реалізації конституційного права на свободу слова;• координація діяльності в інформаційній та видавничій сферах;• здійснення державного регулювання і контролю в інформаційній та видавничій сферах;• сприяння розвитку інформаційного суспільства, розширенню національного інформаційного простору.

Рішення Держкомтелерадіо, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форми власності та громадянами.На місцевому рівні державного управління діють управління у справах преси та інформації обласної, Севастопольської міської держадміністрації і управління преси та інформації Київської міськдержадміністрації (далі — управління), відділ (сектор) у справах преси та інформації райдержадміністрації, районної у м. Севастополі держадміністрації.Управління є структурними підрозділами відповідно обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, що утворюються головою відповідної держадміністрації, підзвітні й підконтрольні голові держадміністрації та Держкомтелерадіо. Основними завданнями управлінь є: сприяння реалізації конституційного права громадян на свободу слова та безперешкодній діяльності засобів масової інформації; участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері інформації і видавничої справи з метою повнішого задоволення потреби населення відповідної території в інформаційній та видавничій продукції; здійснення заходів щодо розвитку інформаційного простору та інформаційної інфраструктури на відповідній території.Спеціальним наглядовим та регулюючим державним органом у сфері телерадіомовлення є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.Національна рада є постійно діючим колегіальним органом, метою діяльності якого є нагляд за дотриманням законів України у сфері телерадіомовлення, а також здійснення регуляторних повноважень, передбачених цими законами. Діяльність Національної ради ґрунтується на принципах законності, незалежності, об'єктивності, прозорості, доступності для громадськості, врахування культурної, ідеологічної та політичної багатоманітності в суспільстві, врахування загальновизнаних міжнародних норм та стандартів у галузі телерадіомовлення, повноти і всебічного розгляду питань та обґрунтованості прийнятих рішень. Національна рада не може делегувати свої повноваження. Національна рада складається з восьми осіб. З них чотири члени Національної ради призначаються ВРУ і чотири члени Національної ради призначаються Президентом України. Національна рада є повноважною при призначенні не менше шести її членів.Член Національної ради набуває повноважень з дня його призначення і виконує їх протягом п'яти років, за винятком випадків, передбачених законом. Одна і та сама особа може бути повторно призначена членом Національної ради лише один раз.Для забезпечення виконання повноважень Національної ради в АРК, областях, містах Києві та Севастополі призначаються представники Національної ради.Представник Національної ради призначається на посаду Національною радою на конкурсній основі терміном на чотири роки. Умови конкурсу затверджуються рішенням Національної ради. Представник Національної ради зобов'язаний здійснювати: • нагляд за дотриманням ліцензіатами умов ліцензії;• нагляд за виконанням ліцензіатами ліцензійних умов та умов ліцензій; • моніторинг телерадіопрограм;• нагляд за дотриманням ліцензіатами визначеного законодавством порядку мовлення під час проведення виборчих кампаній та референдумів, інформування Центральної виборчої комісії, відповідних територіальних виборчих комісій, Національної ради про виявлені порушення;• подання до Національної ради про факти порушень законодавства у галузі телерадіомовлення.

Представник Національної ради зобов'язаний виконувати рішення Національної ради, розпорядження голови Національної ради, його заступників та керівника апарату Національної ради. Представник Національної ради має право отримувати від посадових осіб ліцензіатів документи і пояснення, необхідні для виконання ним своїх повноважень.

78.ЗДІЙСНЕННЯ РЕЄСТРАЦІЙНО-ДОЗВІЛЬНИХ ФУНКЦІЙ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ

Порядок заснування телерадіоорганізацій та ліцензування їхньої діяльності регулюється Законом України «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.1993 р..

В Україні забороняється створення телерадіоорганізацій органами державної влади та органами місцевого самоврядування, якщо рішення про їх створення або положення про них не передбачає повноважень засновувати телерадіоорганізації; юридичними особами, статутні документи яких не передбачають можливості створення телерадіоорганізацій; іноземними юридичними і фізичними особами та особами без громадянства; політичними партіями, профспілковими, релігійними організаціями та юридичними особами, які вони заснували; громадянами, які за вироком суду відбувають покарання у місцях позбавлення волі або визнані судом недієздатними.

Юридична особа (суб'єкт господарювання), яка має на меті отримати (продовжити) ліцензію на мовлення, подає до Національної ради заяву про видачу (продовження) ліцензії за встановленою формою. За результатами розгляду заяви Національна рада приймає рішення про видачу (продовження) ліцензії або про відмову у видачі (продовженні) ліцензії.

При проведенні конкурсу на видачу ліцензії на мовлення підставою для відмови у видачі ліцензії є перемога іншого заявника за результатами конкурсного відбору. При розгляді заяви на видачу ліцензії на позаконкурсних засадах Національна рада може відмовити у видачі ліцензії, якщо: організація-заявник не відповідає ліцензійним вимогам на заявлений вид мовлення, у тому числі вимогам щодо заснування телерадіоорганізацій,у заявника відсутні можливості (економічні, фінансові, технічні) здійснювати мовлення із заявленими характеристиками.

Рішення про видачу ліцензії на мовлення приймається Національною радою одночасно з рішенням про переможця конкурсу на отримання ліцензії. Суб'єкти господарювання, які отримали ліцензію на мовлення, підлягають державній реєстрації як суб'єкти інформаційної діяльності. Державний реєстр телерадіоорганізацій України веде Національна рада. До зазначеного реєстру вносяться дані про телерадіоорганізації, які отримали ліцензії на мовлення або зареєструвалися як суб'єкти інформаційної діяльності в порядку, визначеному законом.

Доступ до Державного реєстру телерадіоорганізацій України є вільним.

З метою обліку суб'єктів видавничої справи ведеться Державний реєстр видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції

Без внесення до Державного реєстру діяльність у видавничій справі здійснюється:

• органами законодавчої, виконавчої, судової влади — для випуску у світ офіційних видань з матеріалами законодавчого та іншого нормативно-правового характеру, бюлетенів судової та арбітражної практики;

• підприємствами, організаціями, навчальними закладами, науковими установами, творчими спілками, іншими юридичними особами — для випуску у світ і безоплатного розповсюдження інформаційних, бібліографічних, реферативних, рекламних видань, видань, що містять нормативні акти з виробничо-практичних питань, службових та методичних матеріалів, документації для потреб статутної діяльності їх видавця, а також матеріалів на правах рукопису, що розмножені за допомогою технічних засобів. Суб'єкти видавничої справи підлягають внесенню до Державного реєстру.

Важливою державною науковою установою у сфері видавничої справи та інформаційної діяльності є Книжкова палата України. Вона здійснює: державну бібліографічну реєстрацію та централізовану каталогізацію всіх без винятку видів видань, випущених в Україні; збирання та використання адміністративних даних, що характеризують динаміку та тенденції у видавничій справі; аналіз тенденцій розповсюдження видавничої продукції, вивчення книжкового ринку, його регіональних особливостей; комплектування і збереження повного і недоторканного фонду Державного архіву друку — головного сховища всіх видів видань, випущених в Україні; державну стандартизацію видавничої та бібліотечної справи, розроблення і контроль за дотриманням стандартів суб'єктами видавничої справи, а також сертифікацію баз даних….До суб'єктів діяльності друкованих засобів масової інформації належать засновник (співзасновники) друкованого засобу масової інформації, його редактор (головний редактор), редакційна колегія, редакція, трудовий колектив редакції, журналістський колектив, журналіст, автор, видавець, розповсюджувач.

Друкований засіб масової інформації може видаватися після його державної реєстрації. Державній реєстрації підлягають всі друковані засоби масової інформації, що видаються на території України, незалежно від сфери розповсюдження, тиражу і способу його виготовлення.

Державній реєстрації не підлягають:• законодавчі, офіційні нормативні та інші акти, бюлетені судової та арбітражної практики, що видаються органами законодавчої, судової та виконавчої влади;• інформаційні матеріали та документація, що видаються підприємствами, організаціями, навчальними закладами і науковими установами з метою використання їх у своїй діяльності;• видана за допомогою технічних засобів друкована продукція, не призначена для публічного розповсюдження, або машинописна, розмножувана на правах рукопису.

Свобода діяльності інформаційних агентств гарантується КУ та чинним законодавством. Діяльність інформаційних агентств — це збирання, обробка, творення, зберігання, підготовка інформації до поширення, випуск та розповсюдження інформаційної продукції. Забороняється цензура інформації, поширюваної інформаційними агентствами.

Інформаційні агентства не мають права у своїх матеріалах розголошувати дані, що становлять державну таємницю, або іншу інформацію, яка охороняється законодавством, закликати до насильницької зміни або повалення існуючого конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, підриву її безпеки, вести пропаганду війни, насильства і жорстокості, розпалювати расову, національну, релігійну ворожнечу, розповсюджувати порнографію або іншу інформацію, яка підриває суспільну мораль або підбурює до правопорушень, принижує честь і гідність людини, а також інформацію, яка обмежує законні права й інтереси громадян, давати оцінку щодо винуватості осіб у вчиненні злочину, вказувати на особу, яка ніби скоїла злочин до рішення суду, публікувати матеріали, які розкривають тактику і методику розслідування.

Інформаційне агентство набуває статусу юридичної особи з моменту його державної реєстрації. Основними видами інформаційних агентств є державні та недержавні інформаційні агентства України та іноземні інформаційні агентства, які діють в Україні через свої представництва. Порядок заснування, державної реєстрації та припинення діяльності інформаційних агентств, статус суб'єктів діяльності інформаційних агентств регулюють Законом України «Про інформаційні агентства».

В частині регуляторних функцій Національна рада здійснює такі повноваження, передбачені законодавством України у сфері телерадіомовлення:• ліцензування телерадіомовлення;• ліцензування провайдерів програмної послуги;• участь у розробці та погодження проекту Національної таблиці розподілу смуг радіочастот України і Плану використання радіочастотного ресурсу України у частині смуг радіочастот, виділених для потреб телерадіомовлення;• розробку умов використання та визначення користувачів радіочастотного ресурсу, виділеного для потреб телерадіомовлення;• забезпечення і сприяння конкуренції у діяльності телерадіоорганізацій усіх форм власності відповідно до вимог законодавства, створення умов щодо недопущення усунення, обмеження чи спотворення конкуренції в телерадіоінформаційному просторі;• ведення Державного реєстру телерадіоорганізацій України.

Національна рада щорічно готує звіт про свою діяльність, оприлюднює його до 1 лютого наступного за звітним року та невідкладно надсилає звіт до ВРУ і ПУ. Звіт про діяльність Національної ради на засіданні Верховної Ради України представляє голова Національної ради.За результатами розгляду звіту Національної ради Верховна Рада України може висловити недовіру Національній раді. Якщо недовіру висловив і Президент України, це має наслідком відставку всього складу Національної ради.

Національна рада здійснює ліцензування телерадіомовлення.Ліцензія Національної ради на телерадіомовлення є єдиним і достатнім документом дозвільного характеру, що надає право ліцензіату вести телерадіомовлення. Порядок ліцензування телерадіомовлення визначається Законом України «Про телебачення і радіомовлення».

79. ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРАХ МОЛОДІЖНОЇ ПОЛІТИКИ, ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ТА СПОРТУ

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України входить до системи органів виконавчої влади і є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти і науки, інновацій та інформатизації, інтелектуальної власності, молоді, фізичної культури та спорту.

Основними завданнями МОНмолодьспорту України є формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти і науки, інновацій та інформатизації, інтелектуальної власності, молоді, фізичної культури та спорту.

МОНмолодьспорт України відповідно до покладених на нього завдань:

1) розробляє і подає в установленому порядку на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України проекти законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України;

2) погоджує проекти законів, інших актів законодавства, які надходять на погодження від інших міністерств та центральних органів виконавчої влади;

3) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України та в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України;

4) визначає перспективи і пріоритетні напрями розвитку з питань освіти і науки, інновацій та інформатизації, інтелектуальної власності, молоді, фізичної культури та спорту;

5) забезпечує розвиток освітнього, наукового, інноваційного, інформаційного потенціалу України, інтелектуальної власної, видів спорту та фізичного виховання різних груп населення;

На місцевому рівні державне управління у розглядуваній сфері в АРК, областях, містах та районах України здійснюють відповідний республіканський комітет АРК, а також відповідні управління обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, відділи районних державних адміністрацій, які співпрацюють з органами місцевого самоврядування та громадськими молодіжними організаціями.

80. СПРИЯННЯ ДЕРЖАВИ УЧАСТІ ГРОМАДСЬКОСТІ У СПРАВАХ МОЛОДІ, ФІЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ТА СПОРТУ

Особливості організаційних і правових засад утворення та діяльності молодіжних громадських організацій та державні гарантії забезпечення їх діяльності визначає законодавство України.

Молодіжні громадські організації утворюються і діють на засадах добровільності, рівноправності їх членів, самоврядування, законності та гласності, зокрема: молодіжні та дитячі громадські організації зобов'язані доводити до відома громадськості відомості про свою діяльність у формах, що не суперечать законодавству; інформація, що міститься у статутах, про склад керівних органів, про джерела матеріальних та інших надходжень, а також пов'язана з діяльністю молодіжних та дитячих громадських організацій, не є конфіденційною або іншою інформацією, яка охороняється законом.

Статус молодіжних громадських організацій і їх спілок визначається відповідно до законів України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» та «Про об'єднання громадян».

Державна підтримка молодіжних громадських організацій здійснюється у формах:

• надання молодіжним та дитячим громадським організаціям інформації про державну політику щодо дітей та молоді;

• надання методичної та організаційної допомоги з питань соціального становлення та розвитку молоді і дітей;

• сприяння створенню підприємств, установ і організацій, які надають послуги молоді та дітям або сприяють зайнятості молоді.

Молодіжні громадські організації звільняються від сплати за державну реєстрацію та збору за реєстрацію їх символіки.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» фізкультурно-спортивний рух в Україні спирається на різнобічну діяльність громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості.

Первинною гілкою самодіяльної організації фізкультурного руху є колективи фізкультури на підприємствах, в установах, організаціях, що об'єднують на засадах добровільності громадян за їх інтересами щодо участі у фізкультурно-спортивному русі.

Спортивна федерація є громадською організацією фізкультурно-спортивної спрямованості. Порядок, особливості створення та діяльності спортивної федерації визначаються відповідно до законів України «Про фізичну культуру і спорт» та «Про об'єднання громадян».

Олімпійський рух в Україні — це громадський рух, який базується на добровільному об'єднанні громадян і організацій з метою пропаганди ідей олімпізму, здорового способу життя, розвитку фізичної культури та спорту, що координується Національним олімпійським комітетом України. Національний олімпійський комітет України (далі — НОК) — незалежна, неурядова, всеукраїнська громадська організація, яка є основним координатором Олімпійського руху в Україні, розвиває та захищає його згідно з Олімпійською хартією.

81. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СФЕРИ ЮСТИЦІЇ

Юстиція –справедливість , законність. Під державним управлінням у галузі юстиції прийнято розуміти виконавчо-розпорядчу діяльність суб´єктів державного управління, яка полягає в організаційному забезпеченні функціонування судів, державного нотаріату, органів запису актів громадянського стану, судово-експертних установ та організацій адвокатів.

З позицій адміністративно-правового забезпечення необхідно вказати, що до характерних рис юстиції належать:

- багатооб'єктність (об'єктами юстиції є органи реєстрації актів громадянського стану, нотаріат, адвокатура, судово-експертні установи тощо) = > юстиція є системним утворенням, котре об'єднує значну кількість як об'єктів регулювання, так і суб'єктів державного управління.

- комплексність (за рахунок функції державної реєстрації нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади) Міністерство юстиції України є органом, який самостійно та через відповідні визначені структури здійснює державну реєстрацію нормативно-правових актів органів виконавчої влади Виходячи з того, що характер правових актів, перелік органів, які спрямовують документи на державну реєстрацію, є значним, можна говорити про комплексність діяльності органів системи Міністерства юстиції України;

- різноманітність форм і методів управління. Вказана риса випливає з попередньої та свідчить про те, що залежно від об'єкта регулювання, від повноважень суб'єкта державного управління залежить сутність впливу держави у цій сфері. Скажімо, коли стосовно державної реєстрації нормативно-правових актів у системі Міністерства юстиції України можна говорити як про значний вплив держави на цей процес, то регулювання процесу діяльності адвокатів має переважно організуючий, рекомендаційний характер, оскільки адвокати є незалежними у своїй професії;

- значні контрольні повноваження. Вони проявляються у тому, що Міністерство юстиції та відповідні органи на місцях мають виражені контрольні повноваження стосовно діяльності об'єднань громадян, а також діяльності органів та організацій, правові акти яких реєструються в органах юстиції;

- реалізація на практиці взаємодії держави та недержавних інституцій. Йдеться про те, що такі недержавні інституції, які діють у сфері юстиції (адвокати, приватні нотаріуси, незалежні експерти тощо) повинні діяти за загальними правилами, що встановлюються компетентними державними органами (Верховна Рада України, Президент, Кабінет Міністрів України, Міністерство юстиції тощо).

Система органів юстиції в Україні включає:

- Міністерство юстиції;

- Головне управління юстиції Міністерства юстиції в Автономній Республіці Крим;

- обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції;

- районні, районні у містах управління юстиції;

- міські (міст обласного значення) управління юстиції.

Державне управління у даній сфері здійснює Міністерство юстиції. Міністерство юстиції є центральним органом виконавчої влади, який утворює Президент України з метою організації здійснення державної правової політики.

82. ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЮСТИЦІЇ

Основною метою державного управління в галузі юстиції є забезпечення законності, організація захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, а також держави. До об’єктів державного впливу у галузі юстиції слід віднести систему судових установ, державного та приватного нотаріату, адвокатури, органів реєстрації громадянського стану, судово- експертні установи, органи виконавчої служби, систему правової освіти населення тощо.

Система органів юстиції в Україні включає:

- Міністерство юстиції;

- Головне управління юстиції Міністерства юстиції в Автономній Республіці Крим;

- обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції;

- районні, районні у містах управління юстиції;

- міські (міст обласного значення) управління юстиції.

Функції Міністерства юстиції:
- надання правничих послуг ( є розробником концепції державної правової політики та правових реформ, організовує вик-ння актів законодавства, розробляє і подає ПУ та КМУ пропозиції про усунення неузгодженостей між актами зак-ва…)

- в організації та забезпеченні діяльності судів ( координує роботу з реалізації судової реформи, забезпечує відбір та підготовку кандидатів у судді, здійснює орган-не та матер-технічне забезпечення суддів заг. Юрисдикції, забезпечує ведення судової статистики…)
- у забезпеченні функціонування та розвитку системи правничих послуг ( бере участь у виданні журналів і газет спец і загально правового хар-ру, видає свідоцтва про право на заняття нотаріальною діяльністю та юр. практикою, засвідчує достовірність свідоцтв про реєстрацію актів громадянського стану…)
- у веденні відповідних державних реєстрів (веде єдиний держ реєстр нормат атів; здійснює держ реєстрацію нормат актів мін-в та ін. цовв, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян; реєструє громадські об’єднання; здійснює легалізацію політ партій)
- у міжнародно-правовій співпраці ( укладає угоди про правниче співробітництво з органами іноз дер-в; готує пропозиції щодо приведення нац. Зак-ва у відповідність з принципами та стандартами Ради Європи…)
- здійснює на основі та на виконання Конституції України, законів України, актів ПУ і КМУ ін функції.

До системи органів Мінюсту входить державна виконавча служба, завданням якої є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень суддів та ін. органів. Органами державної виконавчої служби є:
Департамент державної виконавчої служби Міністерства юстиції
Відділи державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь.
Районні, міські відділи держ. виконавчої служби.

Головне управління юстиції в АР К, обласне, К-ке та Сев-ке міське Управління юстиції здійснює такі повноваження (бере участь у забезпеченні реалізації державної правової політики; здійснює держ реєстр н.п.а. мін-в і республ-х комітетів АРК, обласних, Київської, Севастопольської міських держ адмін, їх управлінь, відділів, інших структурних підрозділів; організовує роботу з кадрового забезпечення районних (міських), міжрайонних (окружних) судів; готує за рекомендаціями відповідних кваліфікаційних комісій суддів для подання до Мін’юсту матеріали щодо призначення або обрання суддів; вносить подання до відповідної кваліфікаційної комісії суддів про порушення дисциплінарного провадження щодо судців районних (міських) судів; здійснює легалізацію місцевих громадських організацій; організовує роботу установ нотаріату…)

Управління юстиції у межах своєї компетенції видає накази, організовує і контролює їх виконання. У випадках, передбачених законодавством, нормативно-правові акти управління юстиції є обов’язковими для виконання місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, незалежно від форм власності, та громадянами. Районне, районне у місті, міське (міста обласного підпорядкування) управління юстиції здійснює такі повноваження: (здійснює держ. реєстр. н.п.а. в районних, районних у містах К та Сі держ адмін, їх відділів, ін структурних підрозділів; здійснює легалізацію місцевих громадських організацій; здійснює добір кадрів управління та установ юстиції, формує резерв кадрів на відповідні посади…)

83. ОРГАНИ РЕЄСТРАЦІЇ АКТІВ ГРОМАДЯНСЬКОГО СТАНУ

Органи реєстрації громадянського стану здійснюють державну реєстрацію юридичних фактів, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення відповідних прав та обов’язків (народження, смерть,одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, переміни прізвища, імені, по батькові).

Органами державної реєстрації актів цивільного стану є:

1) центральний орган виконавчої влади у сфері державної реєстрації актів цивільного стану;

2) відділи державної реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції Міністерства юстиції України вАРК, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення), міськрайонних управлінь юстиції; 3) виконавчі органи сільських, селищних і міських (крім міст обласного значення) рад.

Діяльність органів державної реєстрації актів цивільного стану ґрунтується на принципах додержання законності, захисту прав і законних інтересів громадян та держави, додержання таємниці державної реєстрації актів цивільного стану,належного документального оформлення проведеної державної реєстрації.

Відділи державної реєстрації актів цивільного стану проводять державну реєстрацію народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті, вносять зміни до актових записів цивільного стану, поновлюють та анулюють їх; формують Державний реєстр актів цивільного стану громадян, ведуть його, зберігають архівний фонд; здійснюють відповідно до законодавства інші повноваження. ОДРАЦС видають відповідні свідоцтва про державну реєстрацію а ц с. Керівником та спеціалістом відділу реєстрації актів громадянського стану може бути призначений громадянин України, який має вищу юридичну освіту і рекомендований кваліфікаційною комісією для роботи в органах реєстрації актів громадянського стану.

Державна реєстрація актів цивільного стану проводиться шляхом складення актових записів цивільного стану. Актовий запис цивільного стану - це документ органу державної реєстрації актів цивільного стану, який містить персональні відомості про особу та підтверджує факт проведення державної реєстрації акта цивільного стану. Актовий запис цивільного стану складається у двох примірниках.

Про факт державної реєстрації акта цивільного стану органами державної реєстрації актів цивільного стану видається відповідне свідоцтво.

За державну реєстрацію актів цивільного стану справляється державне мито. У державній реєстрації актів цивільного стану може бути відмовлено, якщо: державна реєстрація суперечить вимогам законодавства України; державна реєстрація повинна проводитися в іншому органі державної реєстрації актів цивільного стану; з проханням про державну реєстрацію звернулася недієздатна особа або особа, яка не має необхідних для цього повноважень.

84. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Державне управління іноземними справами - це діяльність органів держави, спрямована на проведення зовнішньої політики України. Згідно зі ст. 18 Конституції України зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика спрямована на виконання найважливіших завдань, серед яких: затвердження і розвиток України як незалежної, демократичної держави; забезпечення стабільності міжнародного становища України; збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її кордонів; включення національного господарства у світову економічну систему для його повноцінного економічного розвитку, забезпечення громадян і підвищення добробуту народу; захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за кордоном; створення умов для підтримки контактів з зарубіжними українцями і вихідцями з України, надання їм допомоги згідно з міжнародним правом.

Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється представництвами, бере участь у діяльності впливових міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, СНД та ін) в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів.

Визначення засад зовнішньої політики України віднесено до повноважень Верховної Ради України.

Відповідно до Основних напрямів зовнішньої політики України Українська держава реалізує зовнішню політику на таких засадах: проводить відкриту зовнішню політику, прагне до співпраці з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав; будує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами і міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигідності, невтручання у внутрішні справи; Україна не є ворогом жодної держави, засуджує війну як знаряддя національної політики та ін.

85 ОРГАНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ЗАКОРДОННИХ СПРАВ.

До повноважень Верховної Ради України у зовнішньополітичній діяльності відносяться також: заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, надання у встановлений законом строк згоди на обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України та ін.Президент України виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави. Як глава держави він представляє Україну в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях;
Важливу роль у здійснені зовнішньої політики України грає Кабінет Міністрів України, який забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, реалізує внутрішню і зовнішню політику держави.
Проведенні зовнішньої політики України координація діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади та установ у сфері зовнішніх зносин покладається на Міністерство закордонних справ України. МЗС України у межах своїх повноважень видає на основі та на виконання чинного законодавства накази, організує та контролює їх виконання, а у разі необхідності видає разом з іншими центральними органами виконавчої влади спільні акти. МЗС України здійснює свої повноваження безпосередньо і через дипломатичні представництва України за кордоном, консульські установи України за кордоном, представництва України при міжнародних організаціях, представництва МЗС України на території України, організації та установи, що належать до сфері його управління.

Головними завданнями МЗС є:

участь у реалізації державного суверенітету України у сфері зовнішньополітичної діяльності, сприяння піднесенню міжнародного авторитету держави;
забезпечення в межах своїх повноважень проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України з метою всебічного розвитку політичних, економічних, гуманітарних, наукових та інших зв'язків із зарубіжними країнами; і
розробка і участь у здійсненні концепції розвитку зовнішньополітичної діяльності держави;
захист прав та інтересів України, її фізичних і юридичних осіб за кордоном;
аналіз зовнішньополітичної діяльності України, розробка і здійснення комплексу заходів, спрямованих на підвищення ефективності зовнішньополітичних зв'язків України, насамперед надання організаційно-методичної та інформаційної допомоги учасникам зовнішньополітичних відносин;
організація, координація та фінансування роботи представництв України за кордоном, а також сприяння діяльності представництв іноземних держав на території України.

До системи МЗС входять дипломатичні представництва, консульські установи, постійні представництва України при міжнародних організаціях, представництва МЗС в Україні, а також установи й організації, пов'язані з підготовкою, перепідготовкою, підвищенням кваліфікації кадрів.

Дипломатичне представництво України є постійно діючою установою України за кордоном, що покликана підтримувати офіційні міждержавні відносини, здійснювати представництво України, захищати інтереси України, права та інтереси її громадян і юридичних осіб.

Керівництво дипломатичним представництвом здійснює Міністерство закордонних справ України, діяльність дипломатичного представництва базується на положеннях Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 року, двосторонніх та інших багатосторонніх міжнародних договорів України, законодавства України та держави перебування.

Функції дипломатичного представництва України включають:

1) представництво України в державі перебування та підтримання з цією державою офіційних відносин;

2) захист інтересів України, прав та інтересів її громадян та юридичних осіб в державі перебування;

3) ведення переговорів з урядом держави перебування;

4) з'ясування всіма законними засобами становища і подій у державі перебування та інформування про них відповідних органів України;

5) поширення в державі перебування інформації про становище в Україні і події міжнародного життя;

6) заохочення дружніх відносин між Україною і державою перебування та розвиток їх співробітництва в галузі економіки, культури і науки.

Дипломатичне представництво України за дорученням Міністра закордонних справ України може виконувати і консульські функції.

Главою дипломатичного представництва України є посол або посланник, або повірений у справах. Глава дипломатичного представництва є головним представником України в державі перебування. Він здійснює загальне керівництво, координацію та контроль за діяльністю всіх установ України, спеціалістів, делегацій, посадових та інших осіб, які перебувають у цій державі.

Консульські установи України (Консульське управління МЗС України, представництва МЗС України в Україні, консульські відділи дипломатичних представництв України, генеральні консульства, консульства, віце-консульства та консульські агентства) захищають за кордоном права та інтереси України, юридичних осіб, громадян України, сприяють розвиткові дружніх відносин України з іншими державами, розширенню економічних, торговельних, науково-технічних, гуманітарних, культурних, спортивних зв'язків і туризму, а також сприяють вихідцям з України та їх нащадкам у підтримці контактів з Україною. Консул також здійснює ведення військового обліку громадян України, виконує доручення слідчих або судових органів України, обов'язки нотаріуса, реєстратора актів громадянського стану, функції охорони та розпорядження майном громадян України; контролює додержання законодавства держави перебування і договорів, укладених Україною з цією державою, та міжнародних договорів, учасниками яких є Україна і держава перебування, щодо громадян України, які перебувають під арештом, затримані чи позбавлені волі в іншій формі, відбувають покарання або пропали без вісті.

86. ДИПЛОМАТИЧНА СЛУЖБА

Дипломатична служба України – це професійна діяльність громадянУкраїни, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном. Дипломатичний працівник є державним службовцем, який виконує дипломатичні або консульські функції в Україні чи за кордоном та має відповідний дипломатичний ранг.
Основними завданнями дипломатичної служби є:
- забезпечення національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права;
- проведення зовнішньополітичного курсу України, спрямованого на розвиток політичних, економічних, гуманітарних, наукових, інших зв'язків з іншими державами, міжнародними організаціями;
- захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном;
- сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера;
- забезпечення дипломатичними засобами та методами захисту суверенітету, безпеки, територіальної цілісності та непорушності кордонів України, її політичних, торгово-економічних та інших інтересів;
- координація діяльності інших органів виконавчої влади щодо забезпечення проведення єдиного зовнішньополітичного курсу України;
- вивчення політичного та економічного становища у світі, зовнішньої та внутрішньої політики іноземних держав, діяльності міжнародних організацій;
- забезпечення органів державної влади України інформацією, необхідною для здійснення ефективної зовнішньої та внутрішньої політики;
- здійснення інших завдань відповідно до законодавства України.
Система органів дипломатичної служби:
1) Міністерство закордонних справ України (центральний орган
виконавчої влади, який забезпечує проведення зовнішньої політики держави і координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин України);
2) представництва Міністерства закордонних справ України на території України;
3) закордонні дипломатичні установи України (дипломатичні представництва та консульські установи України за кордоном є постійно діючими установами України, основними завданнями яких є представництво України в державі перебування та підтримання офіційних міждержавних відносин, захист інтересів України, прав та інтересів її громадян і юридичних осіб за кордоном.
Дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державною та іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені у довготермінове відрядження.
Для дипломатичних працівників, які працюють у закордонних дипломатичних установах України, встановлюються такі посади: Надзвичайний і Повноважний Посол України, Постійний представник України при міжнародній організації; Генеральний консул України; Радник-посланник; радник;консул України; перший секретар; віце-консул; другий секретар; третій секретар; аташе.
Однією із особливостей проходження дипломатичної служби – є ротація дипломатичних працівників. Ротація – це планове заміщення працівників дипломатичної служби у закордонних дипломатичних установах. Ротація здійснюється при направленні працівників дипломатичної служби у довготермінове відрядження.

ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАКОНІВ

ЗУ Про Кабінет Міністрів України.

Закон України "Про Кабінет Міністрів України" протягом п'яти років приймався Верховною Радою України сім разів, востаннє -17 січня 2002 p., але стільки ж раз до нього застосовувалося право вето Президента України.

Закон відповідно до Конституції України визначає організацію, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

2. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

3. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

До основних завдань Кабінету Міністрів України належать:

1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України;

2) вжиття заходів до забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і гармонійного розвитку особистості;

3) забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної і податкової політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров'я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку;

5) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності відповідно до закону;

Діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується
на принципах верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності, колегіальності, солідарної відповідальності та відкритості.

Принциповим питанням статусу членів Кабінету Міністрів України є те, що вони - державні політичні діячі (політики), а не державні службовці.

ЗУ «Про громадянство»

Цей Закон відповідно до Конституції України визначає правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб.

Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:

1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;

3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;

(пункт 3 частини першої статті 3 у редакції
Закону України від 16.06.2005 р. N 2663-IV)

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України.

Документами, що підтверджують громадянство України, є:

1) паспорт громадянина України;

2) свідоцтво про належність до громадянства України;

3) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

4) тимчасове посвідчення громадянина України;

5) проїзний документ дитини;

6) дипломатичний паспорт;

7) службовий паспорт;

8) посвідчення особи моряка;

9) посвідчення члена екіпажу;

10) посвідчення особи на повернення в Україну.

Громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу з громадянства України;

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

ЗУ "Про центральні органи виконавчої влади"

Цей Закон визначає організацію, повноваження та порядок діяльності центральних органів виконавчої влади України.

Визначення та система центральних органів виконавчої влади

1. Систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України (далі - міністерства) та інші центральні органи виконавчої влади.

Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України.

2. Міністерства забезпечують формування та реалізують державну політику в одній чи декількох сферах, інші центральні органи виконавчої влади виконують окремі функції з реалізації державної політики.

Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади поширюються на всю територію держави. Діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади ґрунтується на принципах верховенства права, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина, безперервності, законності, забезпечення єдності державної політики, відкритості та прозорості, відповідальності. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією України ( 254к/96-ВР ), цим та іншими законами України, актами та дорученнями Президента України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України.

ЗУ «Про звернення громодян»

Вводиться в дію Постановою ВР від 02.10.96

Цей Закон регулює питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України ( 254к/96-ВР ) права вносити в органи державної влади, об'єднання громадян відповідно
до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення. Громадяни України мають право звернутися до органів державної
влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних,
політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ і державної безпеки, а також особи рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України мають право подавати звернення, які не стосуються їх службової діяльності.

Особи, які не є громадянами України і законно знаходяться на її території, мають таке ж право на подання звернення, як і громадяни України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами.

Законодавство України про звернення громадян включає цей Закон та інші акти законодавства, що видаються відповідно до Конституції України та цього Закону.

ЗУ «Про державну службу»

Вводиться в дію Постановою ВР) від 16.12.93

Цей Закон регулює суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу.

Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.

Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Державна служба грунтується на таких основних принципах:

служіння народу України;
демократизму і законності; гуманізму і соціальної справедливості; пріоритету прав людини і громадянина професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;
персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;
дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;
дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.
Державний службовець повинен:
сумлінно виконувати свої службові обов'язки;
шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників,
дотримуватися високої культури спілкування;
не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам
державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного
службовця.

Право на державну службу мають громадяни України незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних
переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України.

ЗУ «Про засади запобігання та протидії корупції»

Цей Закон визначає основні засади запобігання і протидії корупції в публічній і приватній сферах суспільних відносин, відшкодування завданої внаслідок вчинення корупційних правопорушень збитків, шкоди, поновлення порушених прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав чи інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відносини, що виникають у сфері запобігання і протидії корупції, регулюються цим Законом, іншими законами і міжнародними договорами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також прийнятими на їх виконання іншими нормативно-правовими актами.

2. Дія цього Закону та передбачені ним обмеження поширюються на всіх осіб, визначених суб'єктами відповідальності за корупційні правопорушення, у межах, установлених цим Законом.

Діяльність із запобігання і протидії корупції ґрунтується на принципах:

верховенства права; законності; комплексного здійснення правових, політичних, соціально-економічних, інформаційних та інших заходів; пріоритетності запобіжних заходів; невідворотності відповідальності за вчинення корупційних правопорушень; відкритості та прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування; участі громадськості у заходах щодо запобігання і протидії корупції, державного захисту осіб, які надають допомогу у здійсненні таких заходів; забезпечення відновлення порушених прав і законних інтересів, відшкодування збитків, шкоди, завданої корупційним правопорушенням.

Суб'єктами відповідальності за корупційні правопорушення є:

1) особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування:

а) Президент України, Голова Верховної Ради України, його Перший заступник та заступник, Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр України, віце-прем'єр-міністри України, міністри, інші керівники центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, та їх заступники, Голова Служби безпеки України, Генеральний прокурор України, Голова Національного банку України, Голова Рахункової палати, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

б) народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати місцевих рад;

в) державні службовці, посадові особи місцевого самоврядування;

г) військові посадові особи Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань;

ґ) судді Конституційного Суду України, інші професійні судді, Голова, члени, дисциплінарні інспектори Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, службові особи секретаріату цієї Комісії, Голова, заступник Голови, секретарі секцій Вищої ради юстиції, а також інші члени Вищої ради юстиції, народні засідателі і присяжні (під час виконання ними цих функцій);

д) особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, державної кримінально-виконавчої служби, органів та підрозділів цивільного захисту, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, особи начальницького складу податкової міліції;

е) посадові та службові особи органів прокуратури, Служби безпеки України, дипломатичної служби, митної служби, державної податкової служби;

є) члени Центральної виборчої комісії;

ж) посадові та службові особи інших органів державної влади;

2) особи, які для цілей цього Закону прирівнюються до осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування:

а) посадові особи юридичних осіб публічного права, які не зазначені в пункті 1 частини першої цієї статті, але одержують заробітну плату за рахунок державного чи місцевого бюджету;

б) особи, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги (аудитори, нотаріуси, оцінювачі, а також експерти, арбітражні керуючі, незалежні посередники, члени трудового арбітражу, третейські судді під час виконання ними цих функцій, інші особи в установлених законом випадках);

в) посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому або судовому органі іноземної держави, в тому числі присяжні засідателі, інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства), а також іноземні третейські судді, особи, які уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному до судового;

г) посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені), а також члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна, та судді і посадові особи міжнародних судів;

3) особи, які постійно або тимчасово обіймають посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або особи, спеціально уповноважені на виконання таких обов'язків у юридичних особах приватного права незалежно від організаційно-правової форми, відповідно до закону;

4) посадові особи юридичних осіб, фізичні особи - у разі одержання від них особами, зазначеними у пунктах 1, 2 частини першої цієї статті, або за участю цих осіб іншими особами неправомірної вигоди.

1. Краткие теоретические сведения Тестирование программного обеспечения охватывает целый ряд видо
2. на тему Кадры фирмы ~ анализ потенциала
3. Контрольная работа- Классификации конфликтов в организации
4. 760 нм воспринимаемые сетчатой оболочкой зрительного анализатора
5. Ребенок и общество
6. Рынок информационных продуктов и услуг, его характеристики
7. Тема урока- ldquo;Строение НС rdquo;
8. Обучение технике чтения на английском языке в 5-6 классах средней общеобразовательной школы
9. Конспект учебника Мамонтова Основы культурологии(М, Изд РОУ, 1996)
10. ии во многом зависит от правильной работы его организации которая должна соответствовать ряду требований-.html
11. ПОЯСНИТЕЛЬНАЯ ЗАПИСКА
12. Статья- Магические ритуалы и обряды
13. на транспортных средствах городского и пригородного сообщения на открытых территориях на расстоянии менее
14. Начало говорится с акцентом Володарского
15. Особенности летной эксплуатации вертолета Ми-8Т в горных условиях
16. ЛЕКЦИЯ 1 МЕХАНИЧЕСКИЕ КОЛЕБАНИЯ
17. красных флажков.html
18. Лабораторна робота 2 Вивчення конструкції та особливостей стикових вузлів крил літаків Стиковий вузол ц.
19. эмоциональной сферы детей старшего дошкольного возраста Цель исследования- выявить особенности развития
20. Как устроен глаз

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе