Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Становлення права Європейського Союзу в 90–х роках: Маастрихтський договір.
2. Конференції щодо інституційної реформи та прийняття Амстердамського 1986 р. та Ніццького договорів 2001 р.
3. Проект Договору про затвердження Конституції для Європи та проблеми його ратифікації державами-членами ЄС.
4. Лісабонський договір 2007 р. та його наслідки для розвитку права Європейського Союзу.
1. Маастрихтський договір (формально, Договір про утворення Європейського Союзу), також відомий, як договір про Європейський Союз (ДЄС), був підписаний 7 лютого 1992 року в місті Маастрихт (Нідерланди) між членами Європейської спільноти і набрав чинності 1 листопада 1993. Це призвело до утворення Європейського Союзу. Договір став результатом окремих консультацій стосовно політичного і валютного союзів. Маастрихтський договір передбачав запровадження спільної валюти євро та засновану на трьох стовпах структуру ЄС. Європейський Союз об’єднав Європейські спільноти та дві інших підвалини політичної співпраці: спільну зовнішню та безпекову політику і співпрацю у сфері правосуддя та внутрішніх справ. Також договором запроваджувалась посада європейського омбудсмена, Комітет регіонів, узгоджувалась процедура спільного ухвалювання рішень, а також розширювалась сфера застосування процедури голосування кваліфікованою більшістю. Ратифікація Договору про ЄС наразилася на значні перешкоди. Зокрема, референдум у Данії 1992 року відкинув її; лише повторний референдум наступного року відкрив шлях до ратифікації Угоди. Початково регулювання в межах Європейських спільнот стосувалось переважно питань у сфері економіки та торгівлі. Серед владних інституцій найширші владні повноваження отримали Європейська Комісія та Європейський суд, обидва формально незалежні від урядів країн цієї спільноти, маючи багато повноважень всередині країн-членів. Європейський парламент обирається безпосередньо громадянами членів Європейської спільноти. Засновники Європейського Союзу в задекларували наміри щодо подальшого делегуваня організації ширших повноважень у зовнішній політиці, військовій галузі і судочинстві, що знайшло вияв у подальшій еволюції ЄС . Дані наміри зіштовхнулись із необхідністю тривалих узгоджень із національними урядами. Положеннями Маастрихтського договору визначено:
-критерії, які повинні виконати держави-члени ЄС для входження до ЕВС,
-реалізацію національних фіскальних політик,
-принципи роботи Європейського Центрального Банку,
-графік створення ЕВС,
-процедури прийняття рішень інституціями Співтовариства .
Договір не передбачав проведення спільної економічної політики. Проте, держави-члени ЄС зобов'язалися визнати реалізацію економічної політики предметом спільного зацікавлення і координації. Багато місця у Договорі присвячено бюджетній політиці. Європейському Центральному Банку та національним центральним банкам забороняється кредитувати інституції чи органи Співтовариства, органи центральної, регіональної, місцевої чи іншої влади, державні організації чи підприємства держав.
2. Амстердамський договір є результатом міжурядової конференції, яка розпочала свою роботу на засіданні Європейської Ради в Турині 29 березня 1996 р. Договір ухвалено на засіданні Європейської Ради в Амстердамі 16-17 червня 1997 р.; 2 жовтня 1997 р. його підписали міністри закордонних справ п'ятнадцяти держав-членів. Набрав чинності 1 травня 1999 р. після ратифікації в усіх державах-членах згідно з національними конституційними вимогами. З юридичного погляду вносить поправки у деякі положення Договору про ЄС, Договору про створення Європейської Спільноти та інших відповідних актів. Маастрихтський договір обумовлював, що після створення ЄС повинна бути скликана міжурядова конференція, яка повинна критично розглянути, наскільки Маастрихтська угода втілюється у життя і наскільки вона відповідає реальності. Тому на початку 1996 року була скликана Міжурядова конференція ЄС (МК ЄС), яка розпочала роботу 29 березня 1996 року. МК ЄС завершилася 17 червня 1997 року, але остаточний договір, який став результатом її роботу було підписано 2 жовтня 1997 року в Амстердамі.
Основними принципами цього договору були:
Амстердамський договір мав вступити в силу 1 січня 1999 р., якщо всі країни-члени його ратифікують. У трьох країнах-членах (Ірландія, Португалія та Данія) ратифікація договору здійснювалась через референдум.
Ніццький договір (англ. Treaty of Nice) - змінює окремі положення Договору про Європейський Союз, Договору про заснування Європейської Спільноти та деяких пов’язаних з ними законодавчих актів. Ухвалили в грудні 2000 року на засіданні Європейської Ради в Ніці; підписали 26 лютого 2001 року. Ніццький договір є результатом роботи міжурядової конференції, що відкрилася у лютому 2000 року, і завданням якої було підготувати європейські інституції до розширення.
Головні зміни полягають в обмеженні складу Комісії, розширенні сфери застосування кваліфікованої більшості, визначенні нової ваги голосів у Раді міністрів, реформування процедури тіснішої співпраці. Окрім цих чотирьох ключових питань, велику увагу приділено спрощенню договорів, розподілові повноважень, леґітимізації Хартії основних прав та визначенню ролі національних парламентів. До договору додається Декларація про майбутнє Союзу (Ніццька декларація), де визначено подальші кроки інституційної реформи.
Ніццький договір ратифікували всі держави-члени, і вона набрала чинності 1 лютого 2003 року.
3. Європейська Конституція—проект Конституції Європейського Союзу.
Підготовлений спеціально для цього створеним Конвентом, упродовж року широко обговорювався публічно і на міжурядовій конференції, зазнав певних змін, і зрештою був ухвалений 18 червня 2004 року главами держав та урядів 25 країн ЄС. Урочисте підписання Конституційного договору відбулося 29 жовтня 2004 року в Римі; він мав набути чинності після ратифікації в усіх країнах Європейського Союзу.Конституційний договір покликаний спростити правовий доробок Європейського Союзу шляхом заміни всіх попередніх договорів єдиним, узагальнення законодавчої процедури, зменшення правових інструментів та уточнення повноважень Союзу. Серед головних нововведень Конституції – юридичний статус ЄС; запровадження посади президента Європейської Ради та міністра закордонних справ ЄС; включення до самого договору Хартії основних прав, яка, таким чином, стає обов’язковою до виконання; вдосконалення інституційної структури; подальше обмеження застосування права вето за ухвалювання рішень; залучення до ухвалювання рішень в ЄС національних парламентів тощо.Станом на кінець 2005 року Конституційний договір ратифікували: Австрія, Греція, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембурґ, Мальта, Німеччина, Словаччина, Словенія, Угорщина. Але внаслідок того, що референдуми про ратифікацію у Франції (травень 2005) і Нідерландах (червень 2005 року) дали негативний результат, доля Конституційного договору лишається невизначеною. Лісабонська угода підписана у 2007 році, але відхилена на референдумі в Ірландії, повинна була стати альтернативою Європейській конституції.
4. Лісабонський договір 01.12.2009.
13 грудня 2007 року був підписаний Лісабонський договір. Ним внесено зміни до Договору про Європейський Союз та Договору про запровадження Європейського Співтовариства. Цей договір став своєрідним виходом із конституційної кризи в ЄС [4].
20 лютого 2008 року Європейський парламент ратифікував текст цього нового акта, що, можливо, стане «конституцією» для ЄС, якщо отримає схвалення у державах — членах ЄС. Оскільки ця подія відбулася порівняно нещодавно, навколо неї точаться гострі дискусії. У політичних та наукових колах уже пролунали перші «за» та «проти» щодо цього документа, який покликаний стати дороговказом у майбутній діяльності ЄС.
Лісабонський договір у редакції, запропонованій його творцями, мало нагадував конституцію, він радше був схожий на акт про внесення змін і фактично вважався багатьма фахівцями матеріалом для «латання» чинних установчих договорів. Складається договір із семи статей, дві з яких вносять зміни до Договору про Європейський Союз та Договору про запровадження Європейського співтовариства, що є занадто об’ємними, переобтяжені технічними деталями та малозрозумілі, а решта п’ять становлять прикінцеві положення і також численні протоколи та додатки.
До речі, саме незбалансованість структури та складність сприйняття тексту і спричинили небажання деяких членів Європейського парламенту віддати свій голос за договір, що, на думку законодавців, на 90% схожий з текстом відхиленої «Конституції для Європи».
Проаналізувавши правову природу цього документа, можна припустити, що за своїм статусом та ознаками він є певною мірою наднаціональною Конституцією — документом, який одночасно поєднує в собі ознаки Конституції та міжнародного договору. Такий складний характер його зумовлений передусім природою права Європейського Союзу, що є продуктом правового синтезу і перебуває на стику міжнародного та внутрішньодержавного права.
Його «конституційна» складова полягає в тому, що документ:
– має основний, установчий характер, адже закріплює підвалини майбутнього функціонування Союзу;
– регулює широке коло суспільних відносин — політичних, соціальних, економічних, екологічних та ін. Крім того, його норми є первинним законодавством Євросоюзу та мають пряму дію для всіх держав-членів;
– має гуманістичний характер — утілює світові стандарти прав людини, прописані у Хартії основоположних прав Європейського Союзу, що містить реальний перелік прав, які мають його громадяни;
– відтворює нинішню систему суспільних відносин у Європейському Союзі.
«Договірна» складова полягає у тому, що цей документ:
– укладений державами-членами — суб’єктами міжнародного права;
– є основоположним актом, що регулює важливі сфери міжнародних відносин.
До основних інституційних змін, які вносить Лісабонський договір, належить передусім визнання Євросоюзу юридичною особою — de jure — суб’єктом міжнародного права, злиття трьох «стовпів», на яких нині побудовано Союз, що дає йому змогу бути учасником міжнародних договорів та міжнародних організацій.
Ще однією важливою інновацією для Європейського Союзу є запровадження посади Високого представника із закордонних справ та політики безпеки, який представлятиме Союз на міжнародній арені, а також «постійного» Голови Європейської Ради (яка стає інституцією ЄС), котрого обиратимуть на 2,5 року, що забезпечить більшу узгодженість зовнішньої діяльності Союзу.
Що стосується Європейського парламенту, то він, з одного боку, стає значущішим, оскільки матиме статус, рівний статусу Ради, а з другого, планується оптимізувати його діяльність, зокрема шляхом зменшення кількості депутатів до 750.