Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

Подписываем
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
УДК 94: 930.1 (477)
ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
В УКРАЇНСЬКОМУ ВІЛЬНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ (1921-1991)
07.00.06 історіографія, джерелознавство
та спеціальні історичні дисципліни
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ
Дисертацією є рукопис
Робота виконана на кафедрі новітньої історії України
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Науковий керівник кандидат історичних наук, доцент
ЧЕРЕВИЧНИЙ ГЕННАДІЙ СЕМЕНОВИЧ,
доцент кафедри новітньої історії України
Київського національного університету
імені Тараса Шевченка
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
ПІНЧУК ЮРІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ,
старший науковий співробітник відділу
української історіографії та спеціальних
історичних дисциплін
Інституту історії України НАН України
кандидат історичних наук
ДАНИЛЕНКО ОЛЕКСАНДР ВІКТОРОВИЧ,
доцент кафедри української історії
та етнополітики Київського національного
університету імені Тараса Шевченка
Захист відбувся 17 грудня 2007 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради
Д 26.001.20 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного університету Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).
Автореферат розісланий 16 листопада 2007 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук, доцент О.Г.Сокірко
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Структура дисертації відповідає поставленій меті та розвязанню основних завдань дослідження. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, додатків. Її обсяг становить 228 сторінок, з них основного тексту стор., списку джерел та літератури стор. (515 позицій).
Актуальність теми. При розбудові будь-якої держави велике значення має дослідження її минулого. Особливо гострими та актуальними проблеми минувщини є в країнах, що зявилися на політичній мапі внаслідок реформаційних процесів у великих імперіях, як це мало місце у ХІХ-ХХ ст. Політичне керівництво нових держав завжди усіляко підкреслювало легітимність та історичну традицію надбання власної незалежності. Україна є чи не зразковим прикладом подібної генези.
У появі сучасної України, як незалежної держави, та теоретичного обгрунтування цього процесу, як логічного та закономірного, зіграло роль чимало чинників. Не останнє місце займала і багаторічна діяльність українських товариств і закладів за кордоном, що проводили не лише політичну, а й виховну та наукову діяльність, поступово створюючи базу, яка стала в нагоді після 1991 р. Поважне місце серед цих закладів займав Український Вільний Університет (далі УВУ, який був створений українськими емігрантами у 1921 р. і діяв спочатку у Відні, потім у Празі, а з 1945 р. існує у Мюнхені). Чимало його вчених, зокрема істориків, здобули європейське та світове визнання, як фахівці із світової та української історії.
Творчість істориків Українського Вільного Університету невідємна складова української історіографії. Тому обєктивне відтворення історії України не буде повним, якщо до цього процесу не буде залучена наукова спадщина вчених УВУ. Однак вона, внаслідок багатьох субєктивних і обєктивних причин, досі достатньою мірою не вивчена і не узагальнена. Старе наукове знання про Мюнхенську школу історії вже повністю виявило свою некомпетентність, а нове ще й досі не виокремилося до розвинутих форм історичного дослідження. Отже, дослідження наукового спадку вчених УВУ, щодо історичного минулого України, має актуальне наукове та практичне значення.
Звязок дисертації з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження виконане в рамках комплексної науково-дослідної теми “Історія формування і розвитку Української держави” (державний реєстраційний номер 01 БФ 04601), що включена до тематичного плану Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі вивчення наукових праць співробітників Українського Вільного Університету у галузі культурного, релігійного, етнічно-національного, військового, правового характеру, матеріалів преси, епістолярної спадщини, мемуарної літератури, архівних джерел, частина яких вперше вводиться автором у науковий обіг, здійснити системне та послідовне виявлення головних напрямків науково-дослідної діяльності Українського Вільного Університету. Для реалізації цієї мети автор дисертаційного дослідження поставив перед собою наступні завдання:
Обєктом дисертаційного дослідження є науковий доробок української наукової спільноти, яка через трагічні історичні події опинилася за межами рідної землі і попри низку суперечностей та проблем еміграційного буття за кордоном зуміла організуватися в окремий науково-дослідницький заклад та займатися науковою діяльністю в рамках поставлених перед собою завдань, повязаних з історією українського державництва та сподіваннями на його відродження.
Предметом дослідження стали основні напрями та зміст наукової роботи вчених Українського Вільного Університету щодо таких проблем, як початок східно-словянської спільноти, історія українського середньовіччя, розвиток козацько-гетьманської України та теоретичне обгрунтування української державності у ХХ-му ст., що знайшли своє відображення у наукових статтях, листах, виступах, монографіях дослідників університету.
Хронологічні рамки дисертаційного дослідження охоплюють період від 1921 до 1991 року. Включають в себе часи появи університету у Відні, переїзд закладу до Праги та остаточне розташування УВУ у Мюнхені. Кінцева дата обумовлена проголошенням незалежності України та, відповідно, зміною статусу і призначення Українського Вільного Університету в нових умовах.
Географічні межі дослідження охоплюють території, на яких здійснював свою діяльність Український Вільний Університет. На сучасній політичній мапі вони локалізуються як землі Австрії, Чехії та Німеччини.
Методологічною основою дисертації виступають принципи історизму та обєктивності. Реалізація цих методологічних засад відбувається на базі таких методів історичного дослідження, як: проблемно-хронологічний та порівняльно-аналітичний. Важливе значення має єдність логічного викладу матеріалу, що спонукало автора зосередитися на висвітленні теми у проблемній послідовності.
Наукова новизна праці полягає в тому, що вона є однією із перших спроб конкретного спеціального дослідження з зазначеної проблеми. В дисертаційному форматі розкривається питання, яке не отримало всебічного та обєктивного висвітлення в історичній науці. Робота виконана на основі різноманітної джерельної та історіографічної бази з предмета дослідження. Особлива увага приділяється розгляду державотворчих періодів історії України в розумінні їх дослідниками із УВУ. Вперше систематизовано й проаналізовано історіографію проблеми, вивчено увесь наявний обсяг документальних джерел у межах обраної теми, що зберігаються в архівних установах Києва та Мюнхенського архіву УВУ.
Варто зазначити, що значна частина використаних документів досі не є описаною, що змушувало автора вводити власну систему опису документів. Крім цього, вперше було використано матеріали з архіву УВУ, а не просто надано перелік документів, що зберігаються в Мюнхені. Дисертант, враховуючи сучасний стан історичних розробок в Україні та на основі використаних архівних джерел, газетних публікацій, статей, мемуарної та наукової літератури, дійшов до висновку, що дослідники УВУ при розкритті загалом проблем історії України можуть бути виділені в окремий сегмент української історіографії із власними науковими здобутками та недоліками.
Практичне значення дослідження полягає в тому, що основні висновки, елементи та узагальнення наукової роботи можуть бути використані для подальшої розробки питань, повязаних з історією України, Українського Вільного Університету, еміграції, історії української державності, при підготовці лекційних та семінарських занять з курсу історії України, архівознавства та інших українознавчих курсів на спеціалізованих факультетах університетів.
Пропоноване дослідження може стати основою для підготовки підручників і посібників з історії України та політології для вищих і середніх навчальних закладів, складання програм, планів, методичних порад. Матеріали дисертації можуть використовуватися для вивчення широкого кола питань, повязаних з історією створення і функціонування українських вищих навчальних закладів за межами України.
Наукова апробація роботи. Основні положення дисертації оприлюднені у доповідях на наукових конференціях, зокрема Науковій конференції “Історія України: історія вивчення, сучасний стан і перспективи досліджень” до 215-ї річниці від дня народження автора першої історії України Д. Бантиш-Каменського (20травня 2003 р. м. Київ), Науковій конференції молодих вчених та аспірантів “Україна і світ: історія, сьогодення, майбутнє” (26 листопада 2003 р. м. Київ), Міжнародній науковій конференції, присвяченій 170-літтю від заснування Київського університету ім. Т. Шевченка “Розвиток науки в університеті за
років очима молодих вчених та студентів” (27 квітня 2004 р. м. Київ), Науковій конференції “Німці в історії Київського університету” (25-26 травня 2004 р. м. Київ), Третій Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, присвяченій 60-річчю Великої Перемоги “Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку” (10-11 березня 2005 р. м. Київ) та на “Сьомих джерелознавчих читаннях, присвячених 40-річчю Українського історичного товариства” (4 жовтня 2005 р. м. Київ).
У вступі обгрунтовано актуальність теми, визначено обєкт і предмет, окреслено хронологічні рамки, сформульовано мету і завдання, наукову новизну і практичне значення дисертації, здійснено огляд історіографії та джерельної бази, відображено рівень апробації її результатів.
У першому розділі дисертації “Історіографія та джерельна база” проаналізовано ступінь історіографічного розроблення проблеми, дано характеристику джерел, використаних для вирішення поставлених у дисертації мети та завдань.
Загальний стан розробки проблеми свідчить про відсутність цілісних наукових робіт, безпосередньо присвячених аналізу творчого доробку вчених-істориків Українського Вільного Університету. Разом із цим, наявний комплекс історіографічного матеріалу із цієї тематики можна розділити на два напрями.
Перший напрям представлено діаспорними дослідженнями, що проводилися переважно в межах самого УВУ. Інформація щодо цього міститься у наукових збірниках та записках УВУ, матеріалах наукових конференцій, збірниках на пошану видатних діячів університету, на шпальтах “Українського історика”, “Записках НТШ”, окремих науково-популярних працях2.
Серед авторів, що репрезентують школу української історіографії в УВУ важливу роль відіграють Д. Дорошенко та О. Оглоблин. Наприклад Д. Дорошенко, у власному курсі лекцій “Огляд української історіографії”, вперше виділив та систематизував українську історіографію, як окрему від польської та російської.
Фундаментальним історіографічним дослідженням О. Оглоблина є “Українська історіографія 1917рр.”3, у якій вчений наводить список істориків-науковців УВУ та українських державознавців, які працювали в університеті, та наводить основний список їх наукових праць.
Другий напрям представлено дослідженнями, що проводилися на території України. Він більш складний, розгалужений та потребує власної класифікації у вигляді підгруп.
До першої підгрупи належать праці, що залишилися у спадок від радянських часів. Коротка дефініція їх звучить так: “У науковому закладі, що є буржузно-націоналістичним, за визначенням, не можуть відбуватися обєктивні студії з історії України, а можуть проходити лише сфальсифіковані студії”4.
Друга підгрупа повязана з початком політичного реформування в СРСР у другій половині 80-х років ХХ ст., коли з друку почали виходити публікації, що вже закликали до діалогу між західними вченими та радянськими5.
Після 1991 р. зявляються дослідження, в яких автори намагаються систематизувати науковий спадок вчених УВУ за окремими історичними періодами, що дозволяє класифікувати ці роботи до третьої підгрупи6.
До четвертої підгрупи відносимо поодинокі дослідження сучасних українських авторів, в яких висвітлюєься роль персоналій УВУ в українській історіографії7.
Вагомим доробком сучасної історіографії з досліджуваної проблеми є роботи
Я. Калакури та І. Монолатія8, в яких була здійснена спроба комплесного аналізу у розкритті зазначеного питання. Це пята підгрупа.
Важливе місце в розумінні методології проблеми займають дисертації. Відносимо їх до шостої підгрупи. У дисертації В. Потульницького розглядається наукова діяльність Р. Лащенка, О. Шульгіна, С. Шелухіна та інших представників УВУ через призму концепцій української державності9. Поважне місце у розумінні історіографії державницького напрямку займає дисертація О. Яся10, де зосереджується увага на проблемах державницької традиції в українській зарубіжній історичній науці. Аналізується науково-дослідницька діяльність вчених УВУ. Цінними в розумінні процесу формування державницької школи історії України в УВУ є дисертації В. Андрєєва, Т. Бублик, О. Вагіної, С. Віднянського, О. Даниленка, М. Мандрик,
Л. Сакади.
Подана до захисту дисертація забезпечена значною джерельною базою, що представлена архівними та друкованими матеріалами, які є різноманітними за характером, походженням, формою та змістом.
Джерельну базу склали документи та матеріали з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВОУ): “Статті з газет та журналів про УВУ...” (ф. 3695), “Фонд УВУ” (ф. 3859), “Особистий фонд професора Олександра Петровича Оглоблина” (ф. 3561); фондів Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського НАН України (ІР НБУВ): “Макаренко М. проф. В. Щербаківський... (ф. Х, №17679), “Л. Окіншевич…” (ф. Х. № 17872-17881), “Лист Дорошенка…” (ф. 170), фонду неописаних документів з УВУ (ф.381) та Архіву УВУ у м. Мюнхені. (При використанні матеріалів із мюнхенського архіву дисертант використав власну описову систему, бо архів університету досі не є впорядкований та описаний.)
Відповідно до методології та логіки наукового дослідження джерела варто розділити на такі групи: І. Наукові праці вчених університету та рецензії на них: а) друковані праці;
б) рецензії (друковані та архівні); в) конспекти лекцій (друковані та архівні); г) бібліографічні матеріали. ІІ. Джерела особистого походження: а) спогади (мемуари) (друковані та архівні);
б) листування (друковане та архівне). ІІІ. Офіційні документи (друковані та архівні).
IV. Матеріали преси.
Серед рецензентів та рецензуємих часто зустрічаємо прізвища поважних вчених11, що дозволяє попередньо зрозуміти науковий рівень рецензованих праць, зважаючи на науковий авторитет рецензентів та їх висновки.
Заслуговують на увагу лекційні матеріали, що розробляли вчені університету12. Важливим джерелом щодо розуміння проблеми вивчення історії в УВУ є “Програми викладів” “Index lectionum”, що видає УВУ на кожен наступний академічний рік. В програмах можна дістати інформацію щодо прізвищ дослідників, які викладали в університеті.
Елементом джерельної бази є наукові роботи, що були захищені в УВУ в галузі української історії. Переважно це дисертації, але разом із ними викликає цікавість кількість захищених дипломних робіт. Особливо це стосується робіт яскравих постатей української історіографії. Серед них виділяємо Л. Винара, В. Косика13.
Розглядаючи мемуарну літературу вчених університету, слід згадати праці
Г. Васьковича, В. Кубійовича, Н. Полонської-Василенко, В. Яніва14. В їх спогадах описано труднощі, які постійно супроводжували дослідників університету та заважали науковому пошуку.
Важливою складовою є листування науковців університету щодо формування академічних курсів із історичної тематики та наукові характеристики істориків, які можуть викладати або викладають в університеті15.
Офіційна канцелярія закладу представлена рядом документів, що дозволяють розкрити роль УВУ як наукової установи. Наводяться документи, що регламентують науковий статус УВУ в сучасній Україні.
Доповненням джерельної бази виступають періодичні джерела. За основним масивом повідомлень періодику можна розділити на три сегменти. Перший матеріали “української західної (діаспорної) періодики”, інформацію з якої поступово збирав до окремої збірки
П. Гой16. Другий українська періодика періоду незалежної України17. Третій сегмент це статті з газет та журналів про УВУ, що зберігаються в ЦДАВОУ18.
У другому розділі “Дослідження давньої та середньовічної історії України” досліджуються проблеми походження східних словян, концепції ранньої Русі, виникнення терміну “Україна”, розглядається процес християнизації Русі та роль Галицько-Волинського князівства в українській історії.
Серед вчених УВУ, що піднімали проблему походження словян, були не лише професійні історики. Зазначене питання турбувало і філологів, і юристів, і культурологів, що працювали в університеті, або співробітничали із установою. До списку університетських “славістів” можна включити таких дослідників як М. Андрусяк, О. Домбровський,
Д. Дорошенко, В. Косик, П. Курінний, М. Міллер, Л. Окіншевич, Я. Пастернак, Н. Полонська-Василенко, Я. Рудницький, С. Смаль-Стоцький, О. Субтельний, П. Цимбалістий, М. Чубатий,
В. Щербаківський, А. Яковлів19. Разом із цим, найкращими фахівцями із славістичного напрямку в УВУ є, очевидно, лише Я. Пастернак та В. Щербаківський, а знавцем славістичної історіографії П. Курінний. Домінуючою в університеті стала теорія автохтонного походження словян. Наголошувалося, що словяни були ізольовані від великих середземноморських цивілізацій більше, ніж греки, ілірійці та кельти в тих часах, і тому, аж до занепаду Західно-Римської імперії, в грецьких та римських історичних джерелах були тільки випадкові, скупі відомості про них.
Русь характеризується вченими УВУ переважно як територія, яка споконвічно була населена пращурами українців автохтонів. З часом предки українців підійшли до етапу утворення держави. Новоутворена державність носила самостійний і незалежний характер та займала чільне місце в своєму регіоні, а згодом і на європейській міжнародній арені. Існували й інші теорії.
Прихильником норманської теорії походження Русі в УВУ був М. Міллер. Він стверджував, що ця назва первісно пішла від одного із племен норманів. На захист власних поглядів дослідник наводив низку історичних прикладів.
Оригінальних поглядів дотримувався С. Смаль-Стоцький. Він вказував на те, що термін “Русь” не є етнографічною одиницею. Під Руссю варто розуміти лише державно-політичну організацію.
Нестандартним розумінням щодо походження Русі характеризуються дослідження
С. Шелухіна, який у своїх роботах постійно доводив кельтсько-французьке походження цієї титулатури
Проблему локалізації терміну “Україна” найгрунтовніше розглядали
М. Андрусяк, С. Рудницький, В. Січинський, С. Шелухін. Погляди вчених розділилися на дві основні течії. М. Андрусяк наголошує, що “Україна” це “окраїна”, але проти цього виступили С. Шелухін та В. Січинський, які доказували, що “Україна” вживається як синонім слова “країна”, який згодом еволюціонував в слово “Україна”, що значить рідний край, рідна земля20.
Прийняття християнства чи не єдина подія в українській історії, стосовно якої дослідники Українського Вільного Університету мінімально полемізували із представниками радянської історіографії21. Разом із цим, в стінах УВУ, не було єдності в проголошенні теорій походження християнства на Русі. Вчені університету виділяють кілька напрямків проникнення нової релігії на руські землі. Умовно їх можна розділити на: південний, північний та західний напрямки.
Щодо ролі Галицько-Волинських земель в українській історії, то варто зазначити, що навіть у сучасній історіографії досі не припинилася полеміка, який термін правильніше або доцільніше використовувати “князівство” або “держава”. Російсько-радянська історіографія
(М. Карамзін, М. Погодін, В. Пашуто, В. Сєдов) та українсько-радянська історіографія
(М. Брайчевський, І. Крипякевич, П. Толочко) використовує термін “князівство”. Представникам УВУ більш привабливим та правильнішим здавався термін “держава” (М. Андрусяк,
О. Домбровський, В. Гришко, С. Томашівський).
У третьому розділі “Висвітлення проблем нової та новітньої історії України” розкрито позиції істориків університету щодо козацько-гетьманської України, характеризується визвольна боротьба українців під проводом Б. Хмельницького та угода 1654 р., надається критика окремих питань періоду визвольних змагань української революції 1917рр., висвітлюється трактування українського націоналізму та теоретичного обгрунтування моделей державного устрою української держави дослідниками закладу.
Козацько-гетьманську Україну розглядали у своїх дослідах М. Андрусяк,
Л. Винар, О. Вінтоняк, П. Гой, Д. Дорошенко, П. Ісаїв, П. Курінний, Б. Крупницький, Т. Мацьків,
І. Мірчук, Р. Млиновецький, О. Оглоблин, Л. Окіншевич, Я. Падох, Н. Полонська-Василенко,
М. Стахів. Хоча найкращими фахівцями з історії козаччини безумовно були Б. Крупницький22 та Т. Мацьків23. Варто зазначити, що Б. Крупницький у своїх наукових дослідженнях більше орієнтувався на персоналії, а Т. Мацьків присвятив себе пошуку та дослідженню невідомих документів козацької доби.
Порівнюючи характеристику козацтва, надану представниками наукової школи Українського Вільного Університету, із радянською та сучасною українською історіографією, можна знайти багато спільного. Це стосується історичного фактажу, зокрема історії виникнення, основних періодів формування та розквіту козацької ідеї. Відмінності починаються у висновках щодо соціальної ролі козацтва в суспільстві. Представники УВУ характеризували часи козацтва на більш ідеалістичних позиціях. Як зазначав П. Феденко, в українських народних піснях молодого парубка недаром називають козаком, а козаччина в епоху свого розквіту надала свій образ та подобу усій Україні24.
Характеризуючи часи національно-визвольної боротьби українського народу в період 1648рр., варто зазначити, що у подіях, які відбувалися на українських землях, більшість вчених УВУ схильна вбачати передусім державницький елемент, який виступав своєрідним посередником державницької ідеї від часів Київської Русі до УНР, а згодом до сучасної незалежної України.
Вчені УВУ, концентруючись на проблемі гетьманства в Україні, виділяли головні риси притаманні цьому витвору українського суспільства. Надавали неоднозначні характеристики відомим постатям українського гетьманського пантеону та їх політичної спадщини. Разом із цим гетьманський інститут розглядається у тісному взаємозвязку із іншими соціальними прошарками.
Період визвольних змагань один із найважливіших в історії українського державництва. Проте увага вчених УВУ переважно була зосереджена на завжди актуальних для України питаннях: земельному, питанні освіти та причинах загибелі новітнього українського державництва.
І. Витанович наголошував, що земельна справа в часи революції виявила свою повну гостроту, яка сконцентрувала в собі чимало елементів, нагромаджених історією, та постулатів тогочасного й майбутнього політичного й соціального ладу України та її народного господарства.
Освітянська політика в часи революції проводилася, за висловом
Р. Млиновецького, як своєрідний освітній протинаступ щодо позицій російського освітянства, який вівся двома основними напрямками: проводилися дії за ступеневу українізацію російського шкільництва, яке існувало в Україні до революції і першим кроком якого було включення в програму “українознавства”, а з другого боку починалося творення власне українського приватного шкільництва.
В поразці революції Д. Дорошенко звинувачує нерішучість Центральної Ради. Він доводить, що якби ЦР та особисто С. Петлюра, як секретар з військових справ, були зацікавлені в існуванні власних збройних сил, як власної оборонної сили, то вони б їх мали мінімум у вигляді багатотисячних загонів “Вільного козацтва” та 60-тисячного українізованого корпусу
П. Скоропадського. Замість цього ж проводилася політика на знищення цих угруповань.
Загалом, подіям української революції ХХ ст. присвячені роботи таких дослідників, як
О. Бей, Ю. Бойко, І. Бочковський, Г. Васькович, Г. Ващенко, Л. Винар, І. Витанович, В. Гришко,
Г. Костюк, І. Лисяк-Рудницький, Р. Млиновецький, М. Стахів, Т-Б. Цюцюра, Б. Цимбалістий,
Л. Шанковський, О. Шульгін, О. Юрченко, В. Янів. Серед них особливо варто відзначити
Ю. Бойка, Д. Дорошенка, С. Шульгіна та Ю. Юрченка.
Невизначеність національного питання в Україні стимулювала дослідників закладу уважніше ставитися до проблем нації та націоналізму. Вчений УВУ
Ф. Слюсаренко зазначав, що питання про націоналізм в історії, як науці, належить до таких, що в них кожен історик повинен дати собі раду25. Чи не перший, хто подав теоретичні положення про формування української нації в УВУ, був Л. Ребет. Проте багато вчених закладу висловлювали власну думку на цю проблему. Часто це носило вигляд полемічного трактування. Вчені університету розглядали питання комплексно. Порівняти та повязати більшовицький інтернаціоналізм та український націоналізм намагалися М. Стахів, Ю. Юрченко. Найкращим фахівцем з історії українського націоналізму в УВУ др. пол. ХХ ст. є Ю. Бойко.
Викликає цікавість проблема теоретичного обгрунтування вченими Українського Вільного Університету державотворчих потуг в історії українського народу. І якщо період княжої України беззаперечно характеризується як самостійницький та державний, то, починаючи з часів козаччини, висновки дослідників щодо розвитку та становлення українського державництва розбігаються. При цьому зазначені державотворчі потуги позиціонуються або як абсолютно автономні від інших країн, або як союзницькі із такими країнами, як: Польща, Швеція, Литовське князівство, Кримське ханство, середньовічна Московщина або Радянський Союз.
Разом із цим, в перешкодах, що заважали реалізовувати українську державну ідею, переважна більшість науковців закладу вбачала домінантою зовнішній елемент: експасіонізм сусідів, зради союзників, Божа воля. Наприклад П. Курінний говорить, що в знищенні традицій українського державництва винні два змовники Польща та Московія.
У висновках подано підсумки проведеного дослідження, викладено його основні результати, що виносяться на захист.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Публікації, які додатково відображають результати дисертації:
АНОТАЦІЯ
Гаранін О. Я. Дослідження історії України в Українському Вільному Університеті (1921-1991). Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2007.
Дисертація присвячена комплексному дослідженню наукової спадщини вчених Українського Вільного Університету стосовно окремих проблем становлення та розвитку історії українського державництва. У роботі розкриваються наукові погляди вчених УВУ щодо української минувщини, як складової та невідємної частини української історіографії. Особлива увага приділяється таким періодам української історії, як cловянські часи, виникнення та поширення Русі, християнизація українських земель, існування Галицько-Волинського князівства, історія козацько-гетьманської доби, розуміння періоду “визвольних змагань” (1917-1921). Розглядається теоретичне обгрунтування націоналізму та теоретичні розробки вчених УВУ щодо оптимальної державної організації в історії українських земель. На основі аналізу нових джерел і попередніх досліджень, зокрема порівнянню із радянською історіографією, визначено місце і роль наукової спадщини дослідників університету в загальній українській історіографії.
Ключові слова: Український Вільний Університет, українське державництво, українська історіографія, історія словян, Русь, християнизація, термін “Україна”, Галицько-Волинське князівство, козаччина, період гетьманства, український націоналізм, теорії українського державного устрою.
АННОТАЦИЯ
Гаранин А. Я. Изучение истории Украины в Украинском Вольном Университете (1921-1991). Рукопись.
Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 Историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2007.
Диссертация посвящена комплексному рассмотрению научного наследия учёных Украинского Вольного Университета относительно отдельных проблем становления и развития истории украинской государственности. В работе раскрыты научные взгляды учёных УВУ относительно украинского прошлого как составляющей и неотъёмной части украинской историографии. На основе анализа новых документов и литературы, а также ранее известных источников, конкретнее сравнения с советской и российской историографией, автор определил место и роль научного наследия исследователей университета в общей украинской историографии.
Необходимо сказать, что значительное количество исследователей УВУ, за исключением отдельных персоналий, не занимались сугубо одним историческим периодом. Поэтому одни и те же фамилии можно встретить как среди специалистов древней истории Украины, так и новейшей истории. Вероятнее всего, это было вызвано желанием учёных засвидетельствовать собственные взгляды на острые периоды прошлого. А именно периоды становления украинской государственности.
Следует отметить, что относительно проблемы происхождения восточных славян, доминирующей в университете является теория автохтонного происхождения славян. Среди наиболее известных университетских славистов выделяем П. Куринного, Я. Пастернака, В. Щербакивского.
В диссертации указано, что взгляды учёных разделились относительно локализации терминов “Русь” и “Украина”. Теория автохтонного происхождения Руси носила в университете превалирующий характер. Хотя не была чужда в УВУ и теория варяжского влияния формирования Руси (М. Миллер). Также представлены двумя направлениями теории происхождения термина “Украина”. И если М. Андрусяк утверждал, что “Украина” это “окраина”, то В. Сичинский и С. Шелухин доказывали, что “Украина” употребляется как синоним слова “краина”, что значит родной край.
Историю Галицко-Волынского княжества исследователи университета преимущественно воспринимали, как историю полноправного государства. Исключительно подчёркивая, что речь идёт именно о “державе”, а не о “княжестве” (О. Домбровский, В. Гришко, С. Томашивский). Видимо, это связано с тем, что в современном семантическом понимании термин “держава” более значим, чем “княжество”.
Сравнивая характеристику казачества и гетманства, видим, что в УВУ, по сравнению с советской историографией, значительно идеализировались эти институты. А события 1648-1657 гг. преимущественно трактовались как продолжение традиции государственности со времён Киевской Руси. Среди специалистов этого периода следует выделить М. Андрусяка,
Т. Мацькива, О. Оглоблина.
Период революции на Украине 1917-1921 гг. один из важнейших в украинской истории. При этом основное внимание университетских учёных было приковано к вечным для Украины вопросам земельному и образовательному. С особым вниманием рассматривались также причины поражения украинской революции. Среди историков этого периода выделяем
И. Вытановыча, М. Стахива, В. Янива.
В диссертации подчёркивается, что неопределённость в национальном вопросе на Украине стимулировала внимательнее относиться к вопросам национализма и в УВУ. Исследователи университета не выработали общей концепции по этой проблеме, хотя и рассматривали её комплексно. Теоретически осмыслить этот вопрос стремился Л. Рэбэт. Сравнительную характеристику украинского национализма и большевистского интернационализма приводили М. Стахив, Ю. Бойко, О. Юрченко.
Вызывает интерес проблема теоретического обоснования университетскими учёными оптимального государственного устройства Украины. Среди выводов относительно прошлого административного, территориального или политического устройства украинских земель встречаем такие характеристики: федеративное государство, автономия, уния, вассальная территория, соборное независимое государство, республика, монархия и др.
Ключевые слова: Украинский Вольный Университет, украинская государственность, украинская историография, история славян, Русь, христианизация, термин “Украина”, Галицко-Волынское княжество, казачество, период гетманства, украинский национализм, теории украинского государственного устройства.
ANNOTATION
Garanin O. Y. Investigation of the history of Ukraine in Ukrainian Free University (1921-1991). Manuskript.
Dissertation for acquiring a scientific degree of the Candidate of Historical Sciences in speciality 07.00.06 Historiography, source studies and special historical disciplines. Kyiv National Taras Shevchenko University, Kyiv, 2007.
The dissertation is devoted to a complex investigation of the scientific heritage of researches from Ukrainian Free University concerning important problems of establishment and development of Ukrainian statehood. This work reveals description of Ukrainian History by the researches from UFU as an inseparable part of Ukrainian Historiography. The special attention is addressed to such parts of Ukrainian History as Slav period, appearance and expansion of Rus, Christianization of Ukraine territories, existence of Galich-Volin princedom, History of Cossacks period, interpretation “liberating-competition” period of Ukrainian revolution 1917, theoretical argumentation of nationalism and the theoretical basis of optimal state organization for Ukrainian territories. Based on analysis of new sources, former investigations and in comparison to soviet Historiography here is defined the place and the role of the scientific heritage of researches from UFU in general Ukrainian Historiograpty.
Key words: Ukrainian Free University, Ukrainian statehood, Ukrainian historiography, History of the Slavs, Rus, Christianitization, termin of “Ukraine”, Galich-Volin princedom, Cossacks, Нetmans period, Ukraine nationalizm, Ideas of the creation of Ukrainian statehood.
2 Винар Л. Думки про “Українського історика” і сучасний стан української історичної науки // Укр. історик. 1978. № 1-3. С. 529; Омельченко В. Четверта конференція українських істориків Української Вільної Академії Наук // Укр. історик. 1965. № 3-4. С. 7579.
3 Оглоблин О. Українська історіографія 19171956 / Пер. з англ. І. Верба. К., 2003.
4 Варварцев М. Буржуазне “українознавство” знаряддя ідеологічних диверсій імперіалізму. К., 1976; Римаренко Ю. Буржуазний націоналізм та його “теорія” нації. К., 1974; Симоненко Р. Проти сучасних зарубіжних фальсифікацій історії України К., 1960.
5 Гарань О. Радянські історики і зарубіжні українознавці: необхідність діалогу // Історія України: нові підходи в історіографії та архівографії К., 1989.
6 Батюк В. Науковці Українського Вільного Університету в Мюнхені про козацьку державу часів Богдана Хмельницького // Наук. зб. УВУ. МюнхенЛьвів, 1993. Т. 16. С. 4556.; Берко П. Визвольні змагання українського народу (1917-1921) та їх висвітлення в працях вчених Українського Вільного Університету // Наук. зб. УВУ. Мюнхен-Львів, 1993. Т. 16. С. 5766; Зілганов В. Історики Українського Вільного Університету в Празі про історію України // Від наукового товариства ім. Шевченка до Українського Вільного Університету. КиївЛьвівПряшевМюнхенПарижНью-ЙоркТоронтоСідней, 1992. С. 217224.
7 Дудко О. Олександр Лотоцький: життя в еміграції (1920-1939) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія “Історія”. К., 1999. Вип. 6364. С. 7475; Григорук Н. Микола Чубатий як історик України. Тернопіль, 2003; Тетерина Д. Життя і творчість Юрія Бойко-Блохина (До 70-річчя діяльності). К., 1998.
8 Калакура Я. Українська історіографія: курс лекцій. К., 2004; Монолатій І. Державницька школа української історіографії в Українському Вільному Університеті в Мюнхені (19461991) // Український консерватизм і гетьманський рух: Історія, ідеологія, політика. Вип. 4. К., 2000. С. 409441.
9 Потульницький В. Концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці (1918-1939): Дис. … д-ра. іст. наук. К., 1992.
10 Ясь О. Державницька традиція в українській зарубіжній історичній науці 19451991 рр.:
Дис. … канд. іст. наук. К., 2000.
11 Відзив на дисертацію п. мгр-а Гоя Петра на тему: “Дипломатичні зносини України з Московщиною 1648-1951 рр.” від 04.VI.69. Проф. др. Н. Полонська-Василенко Архів УВУ. Особова справа Петра Гоя. ФФ-Ґ-1. Арк.1.; Опінія на наукову та академічну діяльність
п. Ю. Блохина-Бойка від 13.ІІI. 1951. Доктор. проф. В. Державин. Архів УВУ. Особова справа Юрія Бойко-Блохина. ФФ-Б-4. Арк.1; Крипякевич І. Рецензія на Науковий збірник Українського Вільного Університету в Празі. Т. ІІІ. Прага, 1942. 440 с. // Наші дні. 1942. № 11. С. 14.
12 Окіншевич Л. Рада Старшинська на Гетьманщині. ІР НБУВ. Ф. Х. № 17881. Арк.128; Проф. Р. Лащенко. Лекції по історії українського права. Ч. 1. Княжа доба. Прага. 1923 рік. ІР НБУВ. Ф. Х . № 17878-17879. Арк. 1-5; “Вступ до словянознавства”. Архів УВУ. Особова справа Цимбалістого Петра. ФФ-Ц-1. Арк. 1.
13 Винар Л. Походи українських козаків на Молдавію у другій половині XVI ст. Мюнхен, 1954. Архів УВУ. Дисертації УВУ; Wolodymyr Kosyk. La Politique De la France a Legard de LUkraine Mars 1917 Fevrier 1918. Ete 1975. Архів УВУ. Дисертації УВУ.
14 Васькович Г. Український Вільний Університет. Передісторія створення УВУ, його осяги й нові завдання // Наук. зб. УВУ. Мюнхен, 1992. Т. 15. С.1124.; Кубійович В. Мені 85. Мюнхен: Молоде життя, 1985; Полонська-Василенко Н. Український Вільний Університет та його 50-літня активність. Архів УВУ. Загальний архів. 1970-5-Б-1971 5 Арк.; Полонська-Василенко Н. Сторінки спогадів: Український Вільний Університет // Укр. історик. 1965.
№ 3-4. С. 3947; Янів В. УВУ на порозі золотого ювілею. Архів УВУ. Загальний архів. 1970-5-Б-1971 4 Арк.
15 “Лист Л. Окіншевича до декана УВУ від 14.04.1949 р.” Архів УВУ. Особова справа Окіншевича Лева. ПФ-О-1 Арк. 1.
16 Збірка журнальних і газетних статей про діяльність УВУ, професури, градуантів і фундації. (Неповна збірка) 1970-1999 рр. в 24 томах. Архів УВУ. Публікації про УВУ.
17 Гаранін О. Про деякі напрями діяльності Українського Вільного Університету на шпальтах української періодичної преси (1992-2002) // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України 2003. № 2. С. 214220.
18 Статті з газет та журналів про Український Вільний Університет 19331937 рр. ЦДАВОУ Ф. 3695. Оп. 1. Спр. 126.
19 Андрусяк М. Етапи в розвитку української нації. Прага, 1941; Домбровський О. Проблема антів на сучасному етапі ранньоісторичних дослідів // Укр. історик. 1985. № 1-4. С. 933; Дорошенко Д. Славянський світ в його минулому й сучасному. Берлін, 1922; Курінний П. Історія археологічного знання про Україну. Полтава, 1994; Окиншевич Л. Наука історії українського права. Право державне. 1927 р. ІР НБУВ Ф. Х. Спр. 17880 Арк. 5; Рудницький Я. Вступ до словянознавства. Мюнхен, 1948; “Вступ до словянознавства” Архів УВУ. Особова справа Цимбалістого Петра. ФФ-Ц-1. Арк. 1; Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. РимНью-Йорк, 1965; Шульгін О. Нариси з нової історії Європи. Прага, 1925; Щербаківський В. Формація української нації. Прага, 1941; Яковлів А. Українське право // Укр. культура. Мюнхен, 1988. С. 236251.
20 Андрусяк М. Назва “Україна”. Чікаго, 1951; Шелухін С. Україна назва нашої землі з найдавніших часів. Прага, 1936; Січинський В. Назва України. Авгсбург, 1948.
21 Біднов В. Українська церква // Укр. культура. Мюнхен, 1988. С. 210229; Винар Л. Християнизація України і розвиток писемної культури й освіти в Києві в Х і ХІ століттях // Наук. конгрес у 1000-ліття хрищення Руси-України. Мюнхен, 1988/1989. С. 630674; Домбровський О. Наукове відзначення ювілею хрещення України // Укр. історик. 1986.
№ 1-2. С.111112; Дорошенко Д. Короткий нарис історії христіянської церкви. Виннипег, 1949; Жуковський А. Роль християнства в житті українського народу // Укр. історична наука на порозі ХХІ століття. Чернівці. Т. 1. 2001. С. 1925; Косик В. Тисячоліття Християнства в Україні (9881988). Брюссель-Лондон, 1987; Полонська-Василенко Н. Історичні підвалини УАПЦ. Мюнхен, 1964.
22 Крупницький Б. Гетьман Мазепа та його доба. Київ, 2001. 240 с.; Гетьман Пилип Орлик. Київ, 1991.
23 Мацьків Т. Україна у звітах англійського посла з Москви (1705-1710) // Укр. історик. 1972. № 3-4; С. 7284.; Гетьман Іван Мазепа в західньоєвропейських джерелах 16871709. КиївПолтава, 1995.
24 Феденко П. Вплив історії на український народній характер // Наук. зб. УВУ. Прага, 1942. Т. ІІІ. С. 375385.
25 Слюсаренко Ф. Академік В. П. Бузескул, як історик (1858-1931) // Наук. зб. УВУ. Прага, 1942. Т. ІІІ. С. 342.