Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
МИКОЛА ЛЕОНТОВИЧ
(1877 - 1921)
Серед трагічних талантів України, життя яких обірвалося передчасно і болісно, згадується й ім’я Миколи Дмитровича Леонтовича. Його творчість, зосереджена навколо, здавалось би, другорядного жанру - обробок народних пісень - засвідчує як невичерпність самого пісенного джерела, так і блискучий талант автора. Його «простенькі» обробки «регіональних», тобто поширених у певних областях, пісень здобули славу в усьому світі, і навіть у чужих країнах вони іноді залишаються побутувати майже як народні. Він прославив і підніс до рівня найвищого професійного мистецтва й обрядову пісню «Щедрик», і сумовиту за характером, історичну - «Козака несуть», і побутову, про тяжку жіночу долю - «Пряля» та десятки й сотні інших.
Він народився 1 грудня 1877 грудня в с. Монастирьок на Поділлі в родині священика. З дитинства його оточення було напрочуд музикальним. Добре грав на скрипці, віолончелі й гітарі батько, чудово співала мати, брат і сестри також мали гарні голоси, тож з них ще малим хлопцем Микола зібрав хор і диригував ним. Як і більшість хлопців із духовних родин, М.Леонтовича віддали вчитись спочатку до повітового училища в Шаргороді, а потім до духовної семінарії в губернському місті Поділля - Кам’янець-Подільському. Тут він розпочинає свої перші композиторські спроби, звертаючись одразу до обробок народної пісні.
Хто знає, чи то туга за рідним домом навіяла йому бажання звернутися до співаних із братами та сестрами пісень, чи відчував бажання перекласти улюблені мелодії для хору, прикрасити та збагатити їх, тим більше, що і в семінарії диригував хором та розучував з ним церковну музику, а поруч з тим і народні пісні? За зразок для себе М.Леонтович обирає Лисенкові в’язанки-«десятки» народних пісень, де мелодії збиралися за жанрами - веснянки, дитячі, коляди тощо. Сам він навіть не наважується спочатку називати свої скромні спроби обробками, чи самостійними композиціями, а дає назву «розкладки», тобто розподіл мелодії і супроводу поміж хоровими голосами. Але вже навіть ці перші твори охоче співалися товаришами композитора і мали успіх серед семінаристів.
У 22 роки М.Леонтович завершує навчання в семінарії і йде працювати сільським вчителем у селі Чуків, неподалік від рідного дому. Викладати йому доводилось не лише музику й співи, до чого щиро прагнула його душа, але й арифметику, географію, російську та українську мови. Його ентузіазм до музики проявився вповні й тут: молодий вчитель організував в селі не лише хор, а навіть і оркестр (!), знайшовши декількох скрипалів-самоуків серед своїх учнів, і докупивши до нього за власні мізерні кошти необхідні інструменти. Музичний гурток розучував поміж іншими й твори свого керівника. Іноді М.Леонтович писав їх, бо мусив враховувати скромні можливості своїх оркестрантів, а переробки «чужої» музики видавалися надто складними. Таким чином виникли справжні шедеври, серед них - «Дударик», «Мала мати одну дочку», «Ой, вийду я на вулицю», «Ой розвився» та інші. Виступи самодіяльного оркестру часто приурочувалися до літературно-музичних вечірок, які стали для місцевих селян справжньою подією.
Поступово в автора зібралася така значна кількість обробок народних пісень, що композитор об’єднує їх у «Першу збірку пісень з Поділля», а невдовзі розпочинає й другу. Пробувши три роки в селі, М.Леонтович у 1902 р. переїжджає до Вінниці і там стає викладачем церковно-учительської школи. Музика й надалі посідає головне місце в його житті, так само як і в Чукові, він організовує в школі хор та оркестр.
Однак, прагнення до самовдосконалення змушує його шукати шляхів до серйознішої професійної освіти: під час канікул 1903 та 1904 р.р. він виїжджає до Петербурга, щоби вдосконалюватись у найсерйознішому духовно-мистецькому осередку - Придворній півчій капелі, котра мала вікові традиції музично-хорової освіти.
Після закінчення курсу в навчальних класах капели він отримав право бути регентом церковних хорів, проте не зрадив своєму головному учительському покликанню. Не затримавшись надовго й у Вінниці, вже 1904 р. М.Леонтович переїжджає в далекий Донбас, на станцію Гришино, де знову ж викладає в школі співи. Організований ним тут хор став одним із перших провідників українського музичного мистецтва краю - в репертуарі, окрім обробок народних пісень самого диригента, найважливіше місце посідали твори М.Лисенка, проте співались і пісні інших народів: російські, польські, німецькі, єврейські, грузинські.
1908 рік застає його в невеличкому місті на рідному Поділлі, у Тульчині. Леонтович отримує посаду у єпархіальному жіночому училищі, де здобували освіту доньки священиків. Окрім традиційного вже хору, він ставить з дівчатами навіть оперу, взявши для початку «Козу-дерезу» М.Лисенка, та озвучуючи «живі картини» (популярні в кінці XIXст. - на початку XXст. театральні сценки, в яких в умовних, символічних образах показувались якісь події).
Незважаючи на всезростаючу популярність у аматорських, і навіть професійних мистецьких колах (зокрема К.Стеценко вміщує в одній зі своїх збірок декілька його «розкладок»), М.Леонтович не полишає думки про те, щоби займатись систематичною освітою. На цей раз він звертається до відомого професора-теоретика Б.Яворського, знаного, зі своїх розвідок в галузі сучасної музики. Він допоміг М.Леонтовичу звільнитися від вузьких, дещо консервативних поглядів на музично-виразові засоби, котрі виробились у нього через постійну практику хорового диригента та орієнтацію лише на церковну музику та на класичні обробки. У процесі занять з Б.Яворським композитор створює ряд найцікавіших своїх хорів, серед них славнозвісного «Щедрика», а також ряд інших, різних за жанрами і характером: «Козака несуть», «Пряля», «За городом качки пливуть» та інші.
Тяжкі революційні роки змушують М.Леонтовича покинути провінційний Тульчин та перебратися до столиці. Там він зустрічається з давніми друзями – К.Стеценком, Б.Яворським, показує їм нові обробки. Врешті його визначні творчі здобутки отримують справжнє визнання, високо оцінюються критикою та включаються до програм професійних хорових капел. Окрилений успіхом, М.Леонтович пробує свої сили в оригінальній творчості. Написані протягом останніх років життя хори «Легенда», «Льодолом», «Літні тони», «Моя пісня» стали своєрідним підсумком його багаторічної праці над своєю композиторською технікою.
В цей же час митець розпочинає роботу над оперою «На русалчин Великдень» за казкою Б.Грінченка, заохочений митрополитом Іларіоном Огієнком пише Літургію. Захоплює композитора і активна виконавська діяльність: він викладає на курсах дошкільного виховання, читає лекції робітникам, виступає з хоровими концертами. Наступ білогвардійських військ генерала Денікіна знову змушує М.Леонтовича шукати притулку в Тульчині. Проте він і тоді не сидів, склавши руки. Весь час він віддає роботі над своєю оперою, снує нові творчі плани.
Життя його обірвалося раптово і трагічно. У 1921 р., в січні він гостював у батька-священика в с. Марківка. У ввечері в хату зайшов незнайомий і попросився переночувати його. А вночі підступно застрілив композитора й утік. Довгі роки невідомо було, хто зважився на такий підлий вчинок і чому без всякої на те причини вбив невинну людину. Аж у 1995 р. в державних архівах України були знайдені документи, які неспростовно засвідчували, що цю акцію було ретельно сплановано в ЧК і здійснено її агентом згідно з планом. Незакінчена опера «На русалчин Великдень» довгі десятиліття лежала в архівах, аж поки в сімдесятих роках її не завершив відомий композитор Мирослав Скорик; вона була поставлена силами оперної студії при Київській консерваторії.