Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
31.Передумови утворення держави у східних словян. Держава антів. Заснування Києва.
Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І—П ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди (венети). За цими знахідками вчені зробли висновок, що територія розселення словян безпосередньо прилягала до Балтики. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і склавини (Подунав’я). Першопоштовхом процесу розселення східних словян стало переміщення готів з Прибалтики до Причорномор’я. Готські племена, що осіли у пониззі Дніпра, отримали назву остготи, а ті, які зосередилися між Дністром та Дунаєм, — вестготи. У 375 p. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши і витіснивши з Причорномор’я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього державного утворення свідчать вдалі походи гунів у Східну Римську імперію. Проте після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті у 451 p. Аттіли гунська держава поступово втрачає силу і розпадається. Ці історичні події суттєво вплинули на долю слов’янства. Відчувши, що гуни вже не становлять серйозної небезпеки, не перешкоджають міграції, слов’яни, починаючи з V ст., великим потоком вирушили у візантійські землі. Починаючи з 527р., походи антів на Константинопіль стають регулярними, що свідчить про могутність антського племінного союзу. Наприкінці VII ст. слов’яни майже повністю оволоділи Балканським півостровом, проникли до Малої Азії.
Видатний український історик М. Грушевський вважав антів предками українського народу. Держава антів існувала три століття. Анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець та Дон. Згодом вони зазнали поразки від аварів із Центральної Азії. Наслідком аваро-слов’янських воєн (568—635 pp.) стало знесилення, а потім і розпад антського союзу. Починаючи з 602р., анти в історичних джерелах не згадуються.
Протягом 7-8ст. східні словяни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших племен належали древляни - на північному заході, сіверці - на північному сході, уличі й тиверці - на півдні і волиняни та дуліби - у західній частині країни.
Становлення державності у східних слов’ян є наслідком їхнього суспільного розвитку. Еволюція родоплемінної організації, збільшення об’єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль народних зборів поступово занепадає і на перший план у політичному житті виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше—спадкова). Далі зростаюча зовнішньополітична активність держави, посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену гілку влади, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом перетворилася на своєрідний самостійний орган публічної влади. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.
Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли змінам у соціальній сфері. Земля і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарями. Внаслідок чого виникає приватна власність. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархальних зв’язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини. Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи.
32. Повалення щляхецької влади в Україні , Переясловська Рада, Березневі Статті.
На першому етапі Української національної революції народну боротьбу очолив Чигиринський козацький сотник Б. Хмельницький (1595—1657 рр.). Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину. Всі звертання Хмельницького до польського суду та навіть до самого короля закінчилися безрезультатно: Чаплинського так і не було покарано, а Богдан зазнав нових утисків. Не знайшовши справедливості в офіційних властей, Чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, де під його керівництвом козаки у січні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом.
Намагаючись "якнайшвидше придушити козацьке свавілля" у самому зародку, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. тричі отримали блискучі перемоги: у битвах під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень). Вже у ході цих баталій яскраво виявився талант Б. Хмельницького як воєначальника. Успіх досягався завдяки застосуванню різних тактичних заходів: розгрому ворога по частинах у ході зустрічної битви (Жовті Води); перекриття противнику, що ухилявся від бою, шляху до відступу (Корсунь); створення психологічної кризи у війську противника з метою його цілковитої деморалізації (Пилявці).
Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються двома вдалими організаційними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами.
Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для Хмельницького, адже вони давали змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Тому гетьман сам вів переговори і навіть не зупинився перед тим, щоб залишити в Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило понад 3 тис. татарських вояків на чолі з Тугай-беєм.
Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями над регулярними військовими формуваннями Речі Посполитої зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. У короткий час вона охопила майже всю територію України, під знамена повсталих одностайно стали козаки, селяни, міщани, духовенство та частина шляхти. Така масштабність національно-визвольної та антифеодальної боротьби, активність повстанських формувань у західних районах Волинського та Руського воєводств зумовили посилення панічних нас
троїв у самій Польщі.
Однак восени 1648 р. Б. Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю, обмежився лише викупом зі Львова і укладенням перемир'я під Замостям. Насамперед у цей час гетьмана, очевидно, турбувала проблема боєздатності власного війська, адже з численними перемогами накопичувалася і втома збройних формувань повстанців. Свою роль відіграли і відірваність від баз постачання, і голод, і епідемії. Тому перед вирішальними діями Б. Хмельницький міг розраховувати лише на 30-40 тис. вояків. Ситуація в українському війську ускладнювалася нестачею коней та облогової артилерії. До того ж насувалася зима, а до ведення бойових дій у зимових умовах військо було не підготовлене.
Не міг у цей час Б. Хмельницький повною мірою розраховувати і на кримських татар.
Гетьман мусив також зважати на те, що Польща мала ще досить могутній воєнний потенціал, існувала реальна загроза удару з боку Литви.
Певний вплив на остаточне рішення Б. Хмельницького не йти на Варшаву мало й те, що козацькі війська дійшли до етнографічних меж України. Перехід польського кордону міг внести нові акценти у характер війни.
Козацька старшина, відчуваючи, що завоювала вже достатньо міцні позиції, водночас боялася народного гніву, який, вийшовши з-під контролю, міг би суттєво зачепити й інтереси за-можного козацтва. Тому в своїй більшості старшина вимагала негайного укладення перемир'я.
Б. Хмельницький та його соратники у цей час твердо стояли на позиціях традиційного "козацького автономізму". Тому й мета у них була не радикальна — започаткування власної державності, а порівняно поміркована — реформування державного устрою Речі Посполитої — утвердження абсолютизму та надання Україні такого ж статусу і прав, як Литві.
Отже, укладення перемир'я під Замостям (листопад 1648 р.) було наслідком взаємодії складного комплексу чинників. Найголовніші з них — прогресуюча втрата боєздатності козацького війська, послаблення підтримки з боку татар, реальність поповнення польської армії збройними формуваннями Литви та Австрії, вихід військ повстанців на етнографічні кордони України, захист старшиною власних вузькостанових інтересів, відсутність чіткої програми подальших дій, обстоювання гетьманом та його соратниками ідеї "козацького автономізму", нездатність козацької еліти побачити реальність перспектив створення незалежної української держави.
23 грудня 1648 р. Б. Хмельницький на чолі повстанського війська тріумфально вступає до Києва. Його зустрічали як "українського Мойсея", що "визволив свій народ від польського рабства".
Литовська армія не змогла подолати протидію білоруських повстанців, яким Хмельницький відправив на допомогу козацькі загони, У скрутну ситуацію потрапив і Я. Вишневецький, військо якого Хмельницький оточив під Збаражем. Коли ж польський король вирушив на допомогу оточеним, гетьман швидким маневром не тільки зупинив наступ поляків, а й примусив їх поспіхом будувати табір для оборони. Шляхетське військо опинилося у катастрофічному становищі — назрівала подвійна поразка Речі Посполитої — під Зборовом і під Збаражем.
Проте у вирішальний момент, підкуплений поляками, кримський хан Іслам Прей зрадив Хмельницького. Під тиском обставин Хмельницький був змушений піти на укладення 8 серпня 1649 р. Зборівського мирного договору. Відповідно до його умов козацький реєстр зростав до 40 тис. осіб, а козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське та Брац-лавське воєводства. На цих землях влада належала гетьманові та його адміністрації. Київський митрополит одержав місце в сенаті. Всім учасникам повстання проголошувалася амністія. Водночас магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків; більшість селян повертались у кріпацтво; воєводства Волинське та Подільське, як і до повстання, залишалися під владою короля.
У цей період Б. Хмельницький та його прибічники боролися лише за політичну автономію для козацького регіону. Зборівська угода, яка, здавалось би, скріпила досягнення поставленої мети, з часом показала свою нежиттєздатність. Вона не зняла протиріч і суперечностей між Україною та Польщею, і боротьба спалахнула з новою силою. Вже у вересні 1650 р. король Ян Казимир під час таємної бесіди з папським нунцієм обговорював плани нового походу в Україну, В лютому 1650 р. польські війська вдерлися на Поділля і захопили містечко Красне. Ця подія стала початком нового раунду протистояння, вирішальним моментом якого була битва під Берестечком (червень 1651 р.). У битві 150—200-тисячному польському війську протистояло 100 тис. війська повстанців, до яких приєдналися 50 тис. татар.
Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору козацький реєстр обмежувався до 20 тис, чоловік, влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство, йому заборонялися зовнішні відносини. Крім того, шляхті було дозволено повертатися до своїх маєтків.
У битві під Жванцем татари знову зраджують та укладають сепаратний мир з поляками. Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі, формальна підтримка Отоманської Порти підштовхнули гетьмана до відмови від протурецької орієнтації та союзницьких відносин з Кримом і визначили проросійський вектор зовнішньої політики Війська Запорозького.
Російський цар після деяких вагань "в ім'я спасіння віри православної'' погодився взяти Військо Запорозьке під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 р. Земський собор. Юридичне цей акт оформлено під час російсько-українських переговорів у січні—березні 1654 р. У Переяславі було узгоджено принципові засади майбутнього договору (антиполь-ський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вольностей Війська Запорозького)" і здійснено усний акт присяги. Вже на цьому етапі виникають конфліктні ситуації та розбіжності у підходах до новоствореного союзу.
У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії. Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію під наз-вою "березневих статей". Згідно з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адмініс-тративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики, Вод-ночас окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом. (Зауважимо, що за життя Б, Хмельницького конкретний зміст "березневих статей" козакам був невідомий).
Як би не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила у ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та воль-ності; Чигирин же прагнув, використовуючи Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.
Коли вона надійшла, час було вже втрачено. Внаслідок вторгнення польсько-татарських військ Брацдавщину було перетворено на пустелю (зруйновано 270 поселень, убито майже 10 тис. немовлят, взято у неволю 200 тис. осіб). Отже, і промосковська орієнтація не зміцнила української державності. А на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній - сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Вільненське перемир'я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля. Укладене перемир'я Москви з Варшавою ставило хрест на російсько-українському військовому союзі й розв'язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б. Хмельницького був спрямований на пом'якшення політичного тиску Росії; повернення західноукраїнських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького; убезпечення України від татарської загрози; міжнароД0' визнання своїх династичних замірів — приєднання до титу^гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волошини та Литви. Все чіткіше у цей час почав виявляти себе шведський вектор у зовнішній політиці війська Запорозького. У чер-рні 1657 р, до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполиті. Проте трагічне закінчення об'єднаного украЇнсько-семиго-родського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б. Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає так і не здійснивши своїх задумів.
Отже, на першому етапі Української національної революції (лютий 1648 — серпень 1657 рр.) національно-визвольній боротьбі були притаманні значне піднесення, порівняно високий рівень організованості, охоплення більшої частини території та населення України, переплетіння з селянською війною. Цей період характеризується різким ускладненням міжнародного становища українських земель. Еволюція поглядів Б. Хмельницького та його соратників на процес державотворення визначали динаміку та різновекторнІсть зовнішньополітичної лінії Війська Запорозького. Спочатку пошуки союзників здійснювалися у трикутнику "Польща — Туреччина — Росія", проте незабаром після укладення Вільненського перемир'я у зовнішньо-політичній моделі Б. Хмельницького з'явився новий вектор — шведський.
33.Політилізація українського руху в західноукраїнський земляхв другій половині XIX ст. .
Досить складною була ситуація у суспільно-політичній сфері. Після поразки революції 1849 р. галицьким намісником було призначено А. Голуховського, який проводив відверто пропольську політику і сформував у австрійського уряду думку про те, що український рух є виключно “Русофільським”; заблокував реалізацію українських планів поділу Галичини на українську та польську частини тощо. Після укладення австро-угорського компромісу 1867 р. позиції поляків у Галичині ще більше посилюються. За цих обставин соціальне напруження, українсько-польське протистояння в західноукраїнських землях наростали.
Москвофільська (староруська або русофільська) течія виникає ще 1848 р., а у 50-ті роки набуває більш чітких, окреслених форм. її лідерами були Зубрицький, Дідицький, Малиновський, Добрянський та ін. Соціальну базу становили частина духовенства, поміщиків, чиновництва та інтелігенції, яка орієнтувалася на самодержавну Росію і при цьому не відмовлялася від демонстративної лояльності щодо Австро-Угорської імперії. Москвофільський рух мав клерикальне-консервативний характер, його виникнення та розгортання — своєрідна реакція частини західноукраїнської громади на посилення польського впливу в краї. Ідеологічна основа цієї течії базувалася на трьох постулатах: 1)Протиставлення польській мові "язичія" (суміші російської, української, старослов'янської та польської мов), що заперечувало право на ро'звиток української мови як літературної. 2) Обстоювання тези про єдиний "руський", або ж "панруський" народ, що проживає на території "від Карпат до Уралу", до якого москвофіли зараховували і галицьких русинів.3) Захист таких формальних рис руської ідентичності, як візантійська літургія, юліанський календар, кириличний алфавіт тощо. Москвофільство набуло поширення у Східній Галичині, Північній Буковині та Закарпатті, Під його впливом сформувалися та діяли культурно-освітні товариства ("Галицько-руська матиця", Товариство ім. М. Качковського, "Народний дім"), видавалися періодичні видання (газета "Слово", журнали "Семейная библиотека", "Галичанин", "Лада" тощо).
На грунті неприйнятності орієнтації москвофілів формується народовська (українофільська) політична течія. Біля витоків народовства стояли Шашкевич (син Маркіяна), К. Климович, Ф, Заревич та ін., які на початку 60-х років заснували у Львові студентську громаду — один з перших осередків українофільства в краї. Народовська течія сформувалась на демократичних традиціях "Руської трійці". під сильним впливом творчості Т. Шевченка. Слід зазначити, що якщо серед москвофілів переважало духовенство, то серед народовців більшість становили світські особи — адвокати. вчителі, лікарі тощо. Лідери руху (Ю. Романчук, О. Барвінський, К. Лсвицький та ін.) виступали проти революційних форм боротьби і стояли на платформі толерантного ставлення щодо Австро-Угорської монархії. Основною метою народовців стали розвиток української літератури на народній основі, створення єдиної літературної мови, піднесення культурного рівня народу західноукраїнського краю, згуртування національних інтелектуальних сил. . Безперечними здобутками народовців на культурній ниві були: створення мережі народовських періодичних видань (журнали "Мета", "Нива". "Правда", "Русалка", "Вечорниці", газети "Діло", "Батькіщина", "Буковина" та ін.); заснування культурно-освітніх та наукових товариств ("Руська бесіда" — 1861 р., "Просвіта" — 1Я68 р„ Наукове товариство імені Шевченка — 1873 р.): організація українського професійного театру (1864 р. у Львові при товаристві "Руська бесіда"); видання та популяризація творів українських письменників Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Фсдьковича, Л. І'лібова. І. Франка, П. Мирного та ін. Завдяки своїм енергійним діям народовці наприкінці 80-х років відтіснили москвофілів на другий план. Проте саме у цей час народовська течія дедалі більше втрачає свої колишні ознаки демократизму і набуває рис клерикалізму та консерватизму ( щоб залучити на свій бік сільське духовенство, через нього - на селянство).
Розчарована в орієнтації, суспільно-економічних поглядах та формах діяльності москвофілів та народовців, молода інтелігенція під впливом Драгоманова обрала третій шлях для національного суспільного руху — шлях європеїзації, модернізації та демократизації. Ці ідеї лягли в основу радикальної течії в українському русі. Лідерами цього напряму стали Франко, Павлик, Терлецький, які проповідували необхідність переходу до соціалізму. Використовуючи свої часописи "Молот", "Громадський друг", "Дзвін", "Світ", молоді радикали вели активну пропагандистську та агітаційну роботу в масах, їхня діяльність сприяла поглибленню процесу політизації робітничого класу і селянства.
В жовтні 1890 р. виникає перша в Галичині політична партія — Русько-українська радикальна партія (РУРП), Це політичне об'єднання було першою легальною українською політичною партією європейського типу і водночас першою в Європі селянською партією, що стояла на соціалістичній платформі. Поява РУРП стала сигналом для формування багатопартійної системи у межах національного руху. Невдовзі одна за одною виникають нові партії; Українська національно-демократична партія — УНДП (1899 р,); Русько-український християнський союз (1896 р.). який 1911 р. трансформувався в Християнсько-суспільну партію; Українська соціал-демократична партія — УСДП (1899р.).
У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського ("Україна уярмлена") сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостійності України. (з часом – програмний документ для більшості українських політичних партій, які між тим по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети: РУРП і УНДП були переконані, що до державної незалежності слід йти через виборювання національно-територіальної автономії, а УСДП першочерговим завданням вважала змагання за культурно-національну автономію).
34.Політилізація українського руху на початку 20 XIX ст в Наддніпрянськой Україні. Утворення українських політічних партій .
У 1897 р. на нелегальному з'їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація, її почесними членами стали діячі "старої громади" В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, дійсними членами Кононенко, Лотоцький, Чикаленко та ін. До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад та чимало студентських груп. Проте ставка Всеукраїнської загальної організації на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, ні настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді. Саме тому вже 1900 р, група представників студентських українофільських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП), до проводу якої увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУП органічно об'єднала "вільні громади", що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах.
Першим програмним документом цієї організації стала брошура "Самостійна Україна", автором якої був харківський адвокат М. Міхновський.250 Україна на початку XX ст.
Базовими принципами цього твору, що побачив світ 1900 р. у Львові, були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність. "Самостійна Україна" не є повноцінною програмою політичної партії, оскільки не дає відповіді на питання про основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Проте цей пристрасний маніфест містить низку принципово важливих орієнтирів: 1) Визначає мету партії — створення політичне незалежної української держави. "Державна самостійність єсть головна умова існування націй, — зазначає М. Міхновський. — а державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин".2) Вказує на нового лідера національного руху — інтелігенцію третьої хвилі, яка, на відміну від першої (Чарторийські, Вишневенькі, Тишкевичі та ін.) та другої (Безбородьки, Прокоповичі та ін.) служить своєму народові.3) Розкриває спосіб досягнення поставленої мсти — "боротьба кривава і безпощадна", "Війна проводитиметься усіма засобами, — акцентує "Самостійна Україна", — ...ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою". 4) Конкретизує основні принципи боротьби — "Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас". "Україна для українців". "Поборемо або вмремо". 5) Закликає до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху: "...українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немає ніяких зв'язків..."'.
М. Міхновський та його прибічники твердо стояли на платформі цього документа, що призвело до першого розколу в РУП та утворення 1902 р. міхновцями Української національної партії (УНП). Невдовзі стався другий розкол — 1903 р. від РУП відмежувалася група на чолі з Б. Ярошевським, яка утворила Українську соціалістичну партію (УСП). УНП і УСП не були численними організаціями і не мали значного впливу у народних масах, але їхнє виникнення фіксувало процес політичної диференціації у РУП, виділення з неї крайніх правих та лівих елементів.
Вже за перші три роки існування РУП було створено мережу груп, що діяли у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах та інших містах України. Навіть на Кубані, де в Катеринодарі вчителював С. Петлюра, деякий час функціонував осередок РУП. ЇЇ діяльністю керували центральний комітет у Києві та закордонний комітет у Львові. Головними формами активності організації були пропаганда та агітація. Пропагандистський арсенал рупівців охоплював нелегальні періодичні видання (газета "Селянин", журнал "Гасло" тощо), численні брошури та прокламації. Основним об'єктом пропаганди стало селянство, яке, за переконанням рупівців, було основою української нації. Лівобережжя перетворилося на базовий регіон дії РУП, хоча її діяльність поширювалася І на Поділля та Волинь.
Внаслідок рупівської пропаганди виникли антипоміщицькі селянські виступи 1902 р. на Полтавщині та Харківщині, які підняли на боротьбу понад 150 тис. осіб.
Через поширення соціал-демократичних поглядів та настроїв 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним гаслам і утворила Українську соціал-демократичну спілку, яка невдовзі на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції російської соціал-демократичної робітничої партії. Спілчани були переконані, що вирішення національного питання є похідним від розв'язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем.
Очолювана М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою частина партії, що схилялась до української соціал-демократії, стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом. Це зумовило 1905 р. кардинальну реорганізацію та - трансформацію РУП, ЇЇ перетворення на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП).
У 1904 р. із Всеукраїнської загальної організації з Ініціативи Чикаленка виділяється група, яка утворює Українську демократичну партію (УДП).
Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження у поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чолі з Грінченком, Єфремовим та Матушевським Української радикальної партії (УРП). Згодом розкол вдалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об'єдналися в одну організацію — Українську демократично-радикальну партію (УДРП).
35.Політична роздробленість Київської Русі та її налсідки.
иївська Русь була найбільшою державою середньовічної Європи, однак, починаючи з 30-х років XII ст. у ній значно посилилися відцентрові тенденції. Держава, що мала вигляд міцної і непорушної, раптом почала втрачати політичну єдність і розпалася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період удільної (феодальної) роздробленості — закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.
Серед причин політичної роздробленості Київської Русі можна виокремити такі.
1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспільства, розвитком феодального землеволодіння, зростанням кількості міст, пануванням натурального господарства, а отже, його замкнутим характером. Каталізатором де централізаторських процесів стала реалізація рішення Любецького з'їзду князів (1097) про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони виявляли щораз більшу самостійність і все рідше зважали на волю великого князя київського, менше цікавилися загальноруськими справами, захистом країни відворотів.
2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населення. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русинами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас стали і джерелом її слабкості. За низької густоти населення, нерозвинутих засобів комунікації та недостатньо міцного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефективно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі призвело до відпливу значних матеріальних та людських ресурсів на колонізацію окраїн, а відтак і до виснаження держави. Великою мірою послаблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її населення. Адже понад 20 народів, які тут проживали, істотно, різнилися за рівнем економічного, політичного, культурного розвитку й об'єднати їх у міцну спільноту було практично неможливо.
3. Несталий порядок успадкування князівської влади. Здавна на Русі панував "горизонтальний" принцип престолонаслідування, коли влада переходила від старшого брата до молодшого, від сина старшого брата — до наступного за віком. Однак уже наприкін. XI ст. на Любецькому з'їзді князів було проголошено про "вотчинний", або "вертикальний", принцип, за яким престолонаслідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох принципів, що продовжували співіснувати, призводило до міжусобиць, підривало основи Київської держави.
4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської держави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася торговельними шляхами, що проходили через Русь ("з варяг у греки", Соляний, Залозний) і зв'язували Азію з Європою, Чорне море з Балтійським. Однак із кін. XI ст. транзитна торгівля Київської Русі починає занепадати. Це було спричинено насамперед появою нового середземноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, призводило до подальшої її дезінтеграції.
5. Геополітичне розташування Київської Русі, яка знаходилася на межі зі степовими кочівниками. Віками на українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печеніги, половці. Боротьба з ними вимагала спільних дій князівств, але в умовах зростання ворожнечі між князями це ставало дедалі проблематичнішим. У результаті, занепадали міста й села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.
Наслідки політичної роздробленості були згубними для держави. У процесі децентралізації Київської Русі на її території виділяються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новгородська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половецьких вторгнень. Відносно сам ості й ними стали також Ростово-Суздальське, Галицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Чернігово-Сіверське та інші князівства.
Водночас зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали важливі перетворення в етнічній сфері. Зокрема, на теренах Полоцької, Псковської та Смоленської земель унаслідок змішування слов'ян-переселенців із місцевими балтами формувалася білоруська етнічна спільнота. Територіальним ядром утворення російського етносу стали Суздальська й Ростовська землі, де відбувалася енергійна слов'янська колонізація місцевих угро-фінських племен. Генетичною базою формування українського народу залишалися землі Південної та Південно-Західної Русі на чолі з Києвом. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва "Україна", яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом.
Проте роздробленість Київської Русі зовсім не означала. її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. З сер. XII ст. Давньоруською державою спільно керує об'єднання найвпливовіших і найсильніших князів — т.зв. колективний сюзеренітет. Мала місце й система дуумвіратів, тобто двох співправителів. Київ залишався безумовним загальнодержавним центром.
З ХШ ст. сепаратистські тенденції у Київській Русі починають перемагати. Занепадає система колективного управління державою, поступово втрачає провідної статус Київ. Відповідно монголо-татарська навала застала Київську Русь роз'єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами половців.
36.Політичний устрій та суспільна організація Київської Русі.
Політ. устрій. Київська Русь — ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. На етапі становлення Давньоруської держави склалася дружинна форма державності: на базі княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії — бояри.
У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях. Отже, основними носіями політичної влади у Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче(збори міського населення).
Суспільна організація.
За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство у східних слов’ян. У Х—ХІІІ ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі з одного боку ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники, з іншого — активно йшов процес диференціації серед феодально залежного населення. Основними верствами цього населення були: Смерди — більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними. Закупи—люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за грошову позичку. Рядовичі - селяни, що уклали з феодалом договір, на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції. Челядь — особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину. Холопи - населення, що перебувало у повній залежності від феодала.
Право володіння землею стало основою отримання феодалами земельної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти: натуральну (оброк продуктами), відробіткову та грошову.
Відокремлення ремесла від землеробства та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був шлях “із варяг в греки”, що через Дніпро зв’язував Прибалтику та Причорномор’я. “Шовковий” шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. “Соляний” та “залізний” були зв’язуючою ланкою між Кавказом та Прикарпаттям. Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню у Давньоруській державі грошової системи.
37.Правобережжя та західно-українські землі у другій половині XVIII ст.
Правобережжя і західноукраїнські землі ще залишалися під гнітом шляхетської Польщі, а становище народних мас тут постійно погіршувалось. Цей процес прискорювала анархія, яка панувала в країні. Влада короля була номінальною, утвердилося всесилля магнатів, які видавали свої закони і постанови, чинили на їх основі суд і розправу над населенням. Магнати мали також свої власні війська.
Таке внутріполітичне становище в країні призвело до занепаду польсько-шляхетської держави в другій половині XVIII ст. Саме в цей період особливо негативну роль відіграли такі чинники, як деморалізація правлячої аристократії, яка вперто намагалася зберегти непорушним відживаючий феодальний лад і свої привілеї, постійні війни між магнатами, що спустошували і розорювали країну, в кінцевому підсумку так ослабили і виснажили Польщу, що в неї не знайшлося сил, щоб консолідуватися і зберегти державність. Агресивні сусіди - Фрідріх Вільгельм 1 Прусський і цариця Катерина II скористалися з нагоди і поділили ослаблену Польщу. Відбулося три поділи Польщі: 17 лютого 1772 р., на початку 1793 р., 24 жовтня 1795 р. Польща була розділена між Росією, Пруссією і Австрією.
Після третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшло майже 80% українських земель. Галичина, Закарпаття та Буковина були захоплені Австро-Угорщиною.
Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські управління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину, сплачували численні державні податки. Одночасно польські магнати отримали від царської влади нові загальноімперські дворянські права, привілеї.
Незважаючи на все це, возз'єднання більшої частини українських земель у складі Російської держави мало позитивне значення для консолідації української нації, розвитку творчих сил українського народу.
Отже, в результаті Української національної революції 1648-1657 рр. під проводом Б. Хмельницького було звільнено від іноземних завойовників значну частину українських етнічних земель, на яких була утворена Українська Козацька Республіка. Однак під час Руїни українському народові не вдалося утримати своєї незалежності, відбувається руйнування молодої гетьманської держави, втрачається автономія. Наприкінці XVIII ст. українські землі входили до двох імперій: більшість українських земель перебувала під Російською імперією, а Галичина, Закарпаття та Буковина - під Австро-Угорською імперією
38. Предмет і методологія вивчення курсу історії Укр. Джерела і література.
У широкому розумінні слова історія - це загальний процес розвитку. Ми говоримо про історію Всесвіту, історію природи, історію людини У більш вузькому значенні слова історія - це наука про минуле людського суспільства. Але вона не буває виключно продуктом минулого, оскільки кожна історія подає нам інформацію не тільки про тему про яку йдеться, але і про ллюдину, яка пише історію. Отже історична наука є продуктом творчості, а не просто фактографією подій. Тому історія є специфічною наукою, яка займає проміжне місце між класичними науками та мистецтвом.
Предметом вивчення істторії взагалі є історія людства. Предметтом вивчення історії України є історична діяльність укр. народу та його предків від найдавніших часів до сьогодення. Предметом вивчення вузівського курсу історії України як складової частини загальноосвітньої історії є історія діяльності укр. народу в сфері політичній, соціально-економічній та державотворчій.
Кожна наука має свої методи дослідження та методичні принципи підтвердження істини. Методологією історичної науки є теорія пізнання історичногго процесу, сукупність пізнавальних принципів та дослідницьких методів, що реалізуються в практиці історичного пізнання.
Історична наука спирається на два основні методологічні принципи: обктивності і історизму, які потребують розглядати в історичному процесі дві його сторони - обєктивну і субєктивну. Обидва методи реалізуються через сукупність наукових дослідницьких методів. Історія України користується двома загальнонауковими методами: історичним(на всіх стадіях явища) і логічним(на кінцевій стадії).
У вивченні історії Укр. застосовуються ще й інші методи: метод конкретних соціальних досліджень, математичні методи, методи математичної статистики. Але існують й специфічні історичні методи: порівняльно-історичний та ретроспективний.
Головне місце в історії Укріїни належить історичним джерелам, які допомогають отримати більш достовірні знання про обєєкт, що вивчаємо. Джерела з історії України-це матеріальний носій історичної інформації, що безпосередньо відображає ту чи іншу сторону діяльності людей. Серед джерел можна назвати: літописи, хроніки,сказання; археологічні памятки; архівні матеріали; монографії; періодична преса; мемуари; збірники документів різних суспільних організацій та політичних партій та інші.
39.Причини виникнення і джерела формування українського козацтва.
. Вперше термін “козак” згадується у Початковій монгольській хрониці (1240 p.). У перекладі-з тюркських мов він означає “одинокий”, “схильний до завоювання”. Пізніше у XVI ст. цей термін зустрічається у словнику половецької мови “Кодекс Ку-манікус” (1303 p.) та в одному додатку до грецького збірника житій святих “Синаксаря”. Цікаво, що слово “козак” вживалося для позначення полярних рольових функцій: “страж” і “розбійник”.
На середину XVI ст. межі заселених українцями земель були знову відсунуті до укріплень, що тягнулися вздовж північної окраїни Степу й включали Кам'янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів та Київ. На південь від цієї лінії лежало так зване «Дике поле».
Колонізація земель: Незважаючи на татарську загрозу, багаті незаймані землі непереборно вабили поселенців.
Теорії винекнення козацтва:
1. “Хозарська” — ототожнює козаків з давніми народами степу “козарами”, або хозарами. 2. “Чорно-клобуцька” — вбачає в них нащадків “чорних клобуків” — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі. 3. “Черкаська” — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції у Подніпров’я черкесів (черкасів), які до тoro проживали у ТмутараканІ. 4. “Татарська” — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгер-довича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з міс-цевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво. 5. "Автохтонна" — доводить, що козацтво як спільнота є пря- Я мим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові фор-мування, підпорядковані великому литовському князю. 6. "Болохівська" — пов'язує козаччину з існуванням в дав- • ньоруських автономних громадах так званих болохівців, які піс-ля встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів. 7. "Бродницька" — витлумачує генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі —"бродниками", які жили у пониззі Дунаю. 8. "Уходницька" — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю. 9. "Захисна" — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі.
10. "Соціальна" — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання. Водночас більшість з них містить раціональні зерна, синтез яких дає можливість наблизитися до правильної відповіді.
Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були;
1.Існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами у порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями. 2. Досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін. 3.Природне прагнення людей до міграції у пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації. 4.Національний гніт 5.Економічна залежність 6.Приниження ментальності.
Необхідність виникнення козацтва зумовлена:
1 Зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель.
2. Посиленням феодальної експлуатації, проіресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту.
3. Зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.
Цей маргінальний прошарок населення зростав на грунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями.
Отже, протягом XV—XVI ст. у суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу.
Грунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу і була широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася у XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків та татар
40.Причини занепаду Киъвськоъ русы та її місце в Історичній долі Українського народу.
. 1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Русь простягалася на значну територію, що могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Великий князь ще не володів достатньо міцним уструктурованим і розгалуженим апаратом влади, не мав розвинутої інфраструктури (транспорт, дороги, засоби зв’язку та ін.) для ефективного здійснення своїх владних повноважень на такій величезній території. Посиленню відцентрових тенденцій сприяла поліетнічність Київської Русі. Поряд зі слов’янами тут проживало понад 20 народів. Процес механічного приєднання та завоювання нових земель у Київській Русі помітно випереджав формування та зміцнення апарату центральної влади.
2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Основуючись на натуральному господарстві, велике землеволодіння посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для розгортання процесів формування економічної самостійності та політичної відокремленості давньоруських земель. Велике феодальне землеволодіння створювалося різними шляхами: захопленням земель сільської общини, освоєнням нових земель та їх купівлею. Наприкінці XI — у ХЇІ ст. набуває поширення практика роздачі земель боярам та дружинникам у спадкове володіння (вотчину) в нагороду за службу князю, що посилювало після їх самоствердження на цих земллях потяг до економічної самостійності та політичної відокремленості земель.
3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади. Існує думка, що основною причиною роздрібненості є порушення принципів престолонаслідування. Паралельне існування двох принципів престолонаслідування(від старшого брата до молодшого) та (від батька до сина), на думку вчених, були причиною феодальної роздрібненості.
4. Частковий занепад Києва як торгового центру, поява нових центрів у зовнішній торгівлі.
5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.). Тільки половці здійснили 12 великих нападів на Русь, майже стільки ж походів у відповідь організували руські князі. До того ж за цей час половці понад 30 разів брали участь у міжусобних князівських війнах.
Період феодальної роздрібненості — закономірний етап у розвитку суспільства, бо це була загальноєвропейська тенденція. Саме у цей час відбулося остаточне формування феодальної системи (чітко визначилися права феодалів та повинності селян, завершився процес становлення феодального ладу, склався і вдосконалився державний апарат тощо). Роздрібнення структури політичної влади було цілком логічним і природним наслідком феодальних відносин: роздрібненій формі земельної власності відповідає роздрібнена форма держави.
Наприкінці XI ст. посилилися відцентрові тенденції у державі, була втрачена політична єдність, спалахнули численні міжусобні війни, зросла зовнішня загроза. Всі спроби княжих з’їздів заблокувати негативні тенденції та припинити міжусобиці закінчилися невдачею. Останнє намагання відновити колишню велич та могутність Київської Русі припадає на князювання Володимира Мономаха (1113—1125 pp.). Численні вдалі походи на половців, активна законодавча діяльність, об’єднання 3/4 території Русі тимчасово стабілізували становище держави і повернули її в ряди наймогугніших країн Європи. Після смерті В.Мономаха його сину Мстиславу (1125—1132 pp.) лише на короткий час вдалося підтримати єдність руських земель. У XII столітті на теренах Русі одне за одним з’являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Ростово-Суздальське, Чернігово-Сіверське, Тмутараканське князівства та Новгородська і Псковська землі. У цю добу роздрібненість набула рис стійкої, прогресуючої тенденції.
Внаслідок роздрібненості татаро-монголи отримали шанс вдало виступити проти Давньоруської держави. Після смерті Чингісхана його наступник продовжував агресивну завойовницьку політику. Протягом 1237-1238 рр. внук Чингісхана Батий очолив похід 140-тисячної орди, здобув і спалив Рязань, Володимир, та інші міста. У 1239 р. монголо-татари захопили Переяслав, Чернігів і повернули на Київ. Восени 1240 р. монголо-татари підступили до Києва і обложили його. Понад 10 тижнів тривав штурм. Останні захисники тримались в Десятинній церкві. В грудні 1240 р. монголо-татари остаточно захопили місто, зруйнувавши його. Взявши Київ, основні сили Батия з вогнем і мечем пройшли по Київській, Волинській і Галицькій землях. Битва за Володимир була тривалою і жорстокою, ворог з великими труднощами здобув місто. У 1241 р. монголо-татари вийшли на західні рубежі Київської Русі і вдерлися на територію Польщі й Угорщини.
Найстаріша назва для позначення території навколо Києва є Русь, а назва народу — руси. З другої половини XVII ст. входить в ужиток поряд з нею друга назва — "Україна". Вперше згадується вона в Київському літописі 1187 р., коли помер переяславський князь Гліб Володимирович. Розповідаючи про події в Галичині у 1189 р., літописець називає її "Україною Галицькою". Таким чином, уже в XII ст. назва "Україна" стосувалася всіх південно-західних руських земель. Термін "Україна" вживається в розумінні окремої території, тобто край, країна. Проте в царській Росії було поширено версію, що "Україна — це окраїна Росії". Інтелектуальна убогість цієї версії очевидна. Україна не могла бути "окраїною Росії" хоча б тому, що тоді, коли слово "Україна" зустрічається в літописах стосовно Переяславщини і Галичини, майбутня Росія сама була зовсім невеликою за територією, а Москві було 40 років.