Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
49
НАЦІОНАЛЬНИЙ МЕДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ім. О.О.БОГОМОЛЬЦЯ
ЛОСКУТОВА Ірина Володимирівна
УДК 616.316.5-002.12:612.017.1:615.37
ІМУННІ І МЕТАБОЛІЧНІ ПОРУШЕННЯ ТА ЇХ КОРЕКЦІЯ ПРИ ТЯЖКИХ І УСКЛАДНЕНИХ ФОРМАХ ЕПІДЕМІЧНОГО ПАРОТИТУ У ДОРОСЛИХ
14.03.08 –імунологія та алергологія
Автореферат
на здобуття наукового ступеня
доктора медичних наук
Київ - 2005
Дисертацією є рукопис
Робота виконана в Луганському державному медичному університеті МОЗ України
|
Науковий консультант: |
доктор медичних наук, професор ФРОЛОВ Валерій Митрофанович, Луганський державний медичний університет завідувач кафедри інфекційних хвороб та епідеміології, завідувач відділу екологічної генетики та імунології Українського наукового центру медичної генетики АМН України |
|
Офіційні опоненти: |
доктор медичних наук, професор МАЛИЖЕВ Вадим Олексійович, Науково-практичний центр ендокринної хірургії, трансплантації ендокринних органів і тканин, завідувач лабораторії клінічної імунології |
|
член кор. АМН України, доктор медичних наук, професор ЧЕРНУШЕНКО Катерина Федорівна, Інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г.Яновського, завідуюча лабораторією імунології |
|
|
доктор медичних наук, старший науковий співробітник РУДЕНКО Антоніна Олексіївна, Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.В. Громашевського, завідуюча відділу нейроінфекцій |
Провідна установа: Інститут геронтології, відділ клінічної імунології, АМН
України (м.Київ)
Захист відбудеться “ 17” листопада 2005 р. о 13.30 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 26.003.02 в Національному медичному університеті ім. О.О.Богомольця МОЗ України ((01023, м. Київ, вул. Шовковична, 39/1, Центральна міська лікарня, корпус 2).
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Національного медичного університету ім. О.О.Богомольця МОЗ України (03057, м. Київ, вул Зоологічна, 1)
Автореферат розісланий “ 14 ” жовтня 2005 р.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради
доктор медичних наук, професор ___________________ Свирид С.Г.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Епідемічний паротит (ЕП) відноситься до керованих інфекцій, проте, за останні роки в Україні та інших країнах СНД відзначені значні спалахи хвороби, що пов’язано з дефектами вакцинації та істотним посиленням міграції населення (Л.М.Чудна та співавт, 1996; В.А.Постовит, 1997). Спалахи ЕП серед вакцинованих дітей та підлітків були описані також у деяких інших державах Європи, причому спостерігалася відносно висока частота розвитку ускладнень (P. Briss et al., 1994; H. Albonico, 1995). Раніше ЕП мав характер переважно дитячої інфекції, але в теперішній час суттєво зросла питома вага дорослих хворих молодого віку. Наявність захворюваності на ЕП серед дорослого населення пов’язують переважно із формуванням вторинних імунодефіцитних станів, на тлі яких знижується ефективність специфічної імунопрофілактики (Е.Ф.Чернушенко, 1997; Г.М.Драннік, 1999; 2001; Г.Ф.Железникова и соавт., 2000, Т.Г.Дроздова и соавт, 2003).
ЕП у дорослих перебігає більш тяжко, ніж у дітей, й нерідко супроводжується розвитком специфічних ускладнень –орхітів, орхоепідидимітів, панкреатиту, серозного менінгіту (Ж.І.Возіанова, 2001, 2002; А.К.Токмалев и соавт, 2003). Найбільшу небезпеку ускладнений перебіг ЕП становить для підлітків та молодих осіб чоловічої статі, в яких має місце високий рівень активності розмноження сперматогенного епітелію. Паротитні орхіти в 15-20% випадків перебігають тяжко, що нерідко обумовлює розвиток у подальшому порушень сперматогенезу. При двобічному ураженні статевих залоз у чоловіків, які перехворіли на ЕП, закономірно виникає вторинна неплідність (Ю.С.Паращук, 1989). Іншим ускладненням при цьому захворюванні є ураження підшлункової залози, переважно у вигляді гострого паротитного панкреатиту, що обтяжує перебіг хвороби, погіршує прогноз й суттєво подовжує тривалість лікування хворих на ЕП. Клінічний перебіг паротитного панкреатиту частіше доброякісний, однак у частини хворих у подальшому формується цукровий діабет (В.О.Малижев, 1996; Н.В.Астафьев, 1996). Лише поодинокі роботи торкаються патогенезу тяжких форм ЕП, у тому числі механізмів виникнення ускладнень при даній патології (В.М.Фролов и соавт., 1987, 1995; О.А.Аксенов и соавт, 2000). Важливим патогенетичним ланцюгом у розвитку ускладнень при паротитній інфекції є рання поява аутоантитіл внаслідок аутосенсибілізації власними тканинними антигенами (Б.С.Нагоев и соавт., 1993). Тому рання діагностика специфічних ускладнень при ЕП є важливою проблемою. У той же час, у доступній літературі практично відсутні матеріали, що були б присвячені аналізу ролі імунологічних та імунопатологічних механізмів у патогенезі таких специфічних ускладнень ЕП, які досить часто зустрічаються, як орхіти та орхоепідидиміти, а також паротитні панкреатити.
У цьому плані особливий інтерес становить вивчення цитокінового профілю та стану системи інтерфероногенезу у хворих на ЕП. Встановлено, що підвищення вмісту інтерлейкіну 2 (ІL-2) у крові пов`язано в першу чергу зі стимуляцією Т-хелперів/індукторів (Th1), тобто є ключовим чинником розвитку імунної відповіді з боку клітинної ланки імунітету (Н.М.Бережная и соавт., 2000; Г.М. Драннік та співавт., 2001, 2003). У той же час інтерлейкін 4 (ІL-4) вважають ключовим цитокіном Th2, який сприяє гуморальній імунній відповіді та підвищенню продукції Ig Е (К.Ф. Железникова и соавт., 2002; В.Є.Дріянська та співавт., 2003). Систему інтерферону (ІФН) розглядають як важливу складову частину імунної системи (Ф.И.Ершов, 1996, Є.М.Нейко, 2000). При гострих вірусних інфекціях активність інтерфероногенезу визначає швидкість включення противірусних механізмів захисту організму у відповідь на укорінення вірусу і суттєво впливає на швидкість елімінації збудника (А.Ф.Фролов, 1995; З.В.Маліновська та співавт., 1997). Однак, лише поодинокі роботи стосуються вивчення вмісту сироваткового інтерферону (СІФ) при ЕП (В.И.Иевлев и соавт., 1984). У той же час відсутні дані про вивчення концентрації α- і γ- ІФН у хворих паротитною інфекцією. Окрім того, в літературі зустрічаються лише розрізнені дані щодо показників цитокінів у гострий період ЕП (А.П.Агафонов и соавт., 2001).
При тяжкому перебігу гострих вірусних інфекцій закономірно формується синдром “метаболічної інтоксикації”(СМІ), який характеризується накопиченням у крові так званих “середніх молекул” (СМ) та інших токсичних сполук (Л.Л. Громашевська, 1997). Відомо, що підвищення концентрації проміжних і кінцевих недоокислених речовин, а також поява у крові патологічних метаболітів, які у нормі відсутні, негативно впливає на клінічний перебіг захворювань та сприяє розвитку ускладнень (Л.Л.Громашевська, 1999). За останній час встановлений тісний взаємозв`язок між виразністю СМІ й станом перекисного окислення ліпідів (ПОЛ), причому підвищення процесів ПОЛ нерідко супроводжується пригніченням активності ферментів системи антиоксидантного захисту (АОЗ). Суттєва увага приділяється також месенджерам, які приймають участь у регуляції імунної відповіді та збереженні імунологічного гомеостазу, зокрема системі циклічних нуклеотидів (ЦН) (Pirurki L., 1994). Однак у доступній літературі відсутні дані щодо вивчення динаміки СМ, показників ПОЛ і рівня ЦН у хворих на ЕП.
До теперішнього часу при лікуванні хворих на ЕП використовуються переважно симптоматичні засоби у вигляді жарознижуючих, протизапальних та антигістамінних препаратів (Ж.І.Возіанова, 2002; Ю.В.Лобзін, 2001). Однак, таке лікування не достатньо ефективне при тяжких формах ЕП та не забезпечує профілактику специфічних ускладнень паротиту, особливо уражень статевих залоз у чоловіків. Тому для підвищення ефективності лікування ЕП та профілактики розвитку ускладнень запропоновано використання вітчизняного препарату амізону, який володіє протизапальною і жарознижуючою дією, а також водночас є індуктором синтезу ендогенного інтерферону, у зв`язку з чим проявляє чіткий противірусний ефект (А.Ф.Фролов та співавт., 1995, 1996, 1999; В.М.Фролов та співавт., 1996, 1998). При розробці раціональних способів лікування хворих з тяжкими та ускладненими формами ЕП, нашу увагу привернула також можливість використання сучасних імуноактивних препаратів, а саме ербісолу і циклоферону, виходячи з їхнього інтерфероніндукуючого, імунокорегуючого та водночас протизапального ефектів.
Після перенесеної гострої вірусної інфекції, особливо при її тяжкому перебігу, у хворих нерідко формуються вторинні імунодефіцитні стани (Е.Ф. Чернушенко, 1997; В.П.Чернишов, 2000). У частини реконвалесцентів паротитної інфекції, особливо з тяжким перебігом ЕП, тривалий час зберігаються прояви післяінфекційної астенії, що в патогенетичному плані пов`язано із наявністю порушень імунного гомеостазу і наявністю СМІ (В.М.Фролов, 1999). Тому можна вважати перспективним проведення у таких хворих імунореабілітації. Встановлено, що включення імуноактивних препаратів рослинного походження –манаксу та протефлазиду, а також кремнеземних ентеросорбентів до комплексу лікування хворих на ЕП обумовлює суттєве прискорення зниження проявів як інфекційного, так й “метаболічного” токсикозу (В.М. Фролов та співавт., 2002). Отже, було доцільним вивчити їх ефективність при проведенні імунореабілітації в осіб, що перехворіли на тяжку або ускладнену форми ЕП, та в яких зберігається астенічний або астено-невротичний синдроми на тлі вторинних імунодефіцитних станів.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності до основного плану НДР Луганського державного медичного університету і є фрагментом НДР “Вивчення імунологічних та імунопатологічних процесів при тяжких та ускладнених формах вірусних інфекцій і розробка раціональних методів імунокорекції та імунореабілітації”(№ держреєстрації 0102U003775). Автор є відповідальним виконавцем теми НДР “Імунологічні та імунопатологічні розлади в патогенезі тяжких та ускладнених форм епідемічного паротиту, перспективи імунокорекції та імунореабілітації” (№ держреєстрації 0103U002934)
Метою роботи була розробка на підставі аналізу імунологічних розладів ефективного способу прогнозування розвитку специфічних ускладнень паротитної інфекції та патогенетично обґрунтуваних підходів до імунокорекції при тяжких і ускладнених формах хвороби, а також раціональних засобів імунореабілітації осіб, що перехворіли на ЕП.
Для досягнення вказаної мети були поставлені такі конкретні задачі:
1. Вивчити характер і вираженість імунологічних змін у хворих з тяжким та ускладненим перебігом паротитної інфекції.
2. З’ясувати роль імунологічних порушень у формуванні специфічних ускладнень у хворих на ЕП, а саме паротитних орхітів, орхоепідидимітів, оофоритів, панкреатиту, серозного менінгіту.
3. Проаналізувати показники інтерферонового статусу: вміст СІФ, та концентрацію α- і γ-ІФН у сироватці крові в хворих на ЕП, та взаємозв’язок інтерфероногенезу з цитокіновим профілем, у тому числі концентрацією прозапальних (ФНП-α, ІL-2) та протизапального (ІL-4) цитокінів у крові.
. Вивчити динаміку деяких біохімічних показників –концентрацію СМ та рівень ЦН у крові, активність ПОЛ, стан системи АОЗ, та їх взаємозв’язок з імунним статусом хворих при тяжкому і ускладненому перебігу паротитної інфекції.
. Виявити найбільш інформативні показники щодо прогнозування виникнення специфічних ускладнень ЕП за даними імунологічного і біохімічного обстеження хворих та створити прогностичний алгоритм перебігу ЕП.
. Оцінити ефективність препаратів з інтерфероногенною та імуномодулюючою дією –циклоферону, ербісолу і амізону та вплив їх комбінації на стан імунної системи, цитокіновий профіль та інтерфероновий статус хворих з тяжким і ускладненим перебігом ЕП.
. Розробити диференційовані підходи до імунореабілітації осіб, що перехворіли на тяжкі та ускладнені форми ЕП, з використанням імуноактивних препаратів рослинного походження (манаксу або протефлазиду) і ентеросорбції в залежності від характеру та вираженості імунологічних і метаболічних порушень.
Об’єкт дослідження –механізми імунометаболічних взаємовідносин на етапах формування інфекційного процесу в хворих на ЕП.
Предмет дослідження –вивчення імунологічних (клітинних, гуморальних, а також інтерфероногенезу і цитокінового профілю) та метаболічних (показників ПОЛ, активності ферментів системи АОЗ, рівня СМ, динаміки ЦН) змін у процесі формування специфічних ускладнень ЕП, випробування нових терапевтичних підходів до їх корекції на засадах використання імуноактивних препаратів та їхніх комбінацій.
Методи дослідження –імунологічні: серологічні (протипаротитні антитіла у парних сироватках), кількість Т-(CD3+) і В-(CD22+) лімфоцитів, Т-хелперів/індукторів (CD4+) і Т-супресорів/кілерів (CD8+), фагоцитарна активність моноцитів (ФАМ), реакція бласттрансформації лімфоцитів (РБТЛ), концентрація циркулюючих імунних комплексів (ЦІК) та їх молекулярний склад, вміст імуноглобулінів (Ig) класів A, M, G у крові; показники реакції гальмування міграції лейкоцитів (РГМЛ) з тканинними аутоантигенами, імуноферментний аналіз (ІФА) для вивчення концентрації СІФ, α- та γ-ІФН, ФНП-α. IL-2 та IL-4, аутоантитіл у сироватці крові, біохімічні: продукти ПОЛ: рівень малонового диальдегіду - МДА та дієнових кон`югатів –ДК, перекисний гемоліз еритроцитів - ПГЕ; активність ферментів системи АОЗ: супероксиддисмутази –СОД та каталази - КТ, вміст у крові глутатіону - окисленого (ОГ) та відновленого (ВГ), ЦН - цАМФ та цГМФ; клінічні, інcтрументальні (УЗД органів черевної порожнини), математичні, статистичні.
Наукова новизна одержаних результатів. Вперше проведено теоретичні узагальнення та розроблено нове вирішення поставленої проблеми шляхом розробки методів імунокорекції хворих на ЕП та імунореабілітації реконвалесцентів з тяжким та ускладненим перебігом хвороби на підставі дослідження стану системи імунітету та метаболічних порушень у пацієнтів з даною патологією.
При здійсненні аналізу результатів комплексного імунологічного обстеження виявлено, що особливістю ЕП у дорослих є формування вторинного імунодефіциту, ступінь якого корелює із тяжкістю клінічного перебігу хвороби, а також залежить від наявності чи відсутності специфічних ускладнень паротиту
Вперше встановлено, що дисбаланс у системі ІФН, зокрема, суттєве зниження концентрації - та -ІФН у сироватці крові в поєднанні з підвищенням вмісту СІФ, є однією з причин формування імунодефіцитних станів у хворих на ЕП. При цьому виявлено порушення показників клітинного, гуморального імунітету, зменшення функціональної активності Т-клітин та зниження показників ФАМ, а також рівня прозапальних (ФНП-α та IL-2) та протизапального (IL-4) цитокінів.
Встановлена суттєва роль СМІ, а також посилення процесів ПОЛ та пригнічення активності ферментів системи АОЗ у патогенезі ЕП. Доведено корелятивний взаємозв`язок між порушеннями системного імунітету та зсувами метаболічних показників при тяжких та ускладнених формах ЕП.
Вперше визначено найбільш ймовірні прогностичні критерії (імунологічні та біохімічні), що характеризують вірогідність розвитку специфічних ускладнень ЕП.
Обґрунтована доцільність використання індуктору ендогенного інтерферону циклоферону та імуноактивного препарату ербісолу в комплексному лікуванні хворих на ЕП. Встановлено, що використання комбінації цих препаратів призводить до скорочення тривалості синдромів інфекційного токсикозу, ендогенної інтоксикації та швидкого зворотного розвитку місцевого запального процесу в уражених слинних залозах, що зменшує прояви вторинного імунодефіциту та порушень метаболічного гомеостазу. Показано, що проведення імунокорекції сприяє зниженню вторинного імунодефіциту та зменшує ризик розвитку специфічних ускладнень.
Запропонований спосіб імунореабілітації осіб, які перехворіли на тяжкі та ускладнені форми ЕП, у результаті чого в них зберігаються прояви вторинного імунодефіциту, із застосуванням імуноактивних препаратів рослинного походження - манаксу або протефлазиду і сучасних кремнеземних ентеросорбентів.
Практичне значення отриманих результатів. Встановлено прогностичні критерії щодо розвитку специфічних ускладнень ЕП, зокрема орхітів та орхоепідидимітів (Спосіб прогнозування запальних ускладнень з боку статевих залоз у чоловіків, хворих на епідемічний паротит. - Патент України № 47327). Розроблені раціональні підходи до імунокорекції хворих з тяжкими та ускладненими формами ЕП за допомогою нових імуноактивних препаратів - ербісолу, циклоферону (Спосіб лікування епідемічного паротиту. - Патент України № 47291; Спосіб лікування епідемічного паротиту у дорослих.- Патент України № 57373; Спосіб лікування тяжкої форми епідемічного паротиту у дорослих. - Патент України № 57367; Спосіб лікування уражень статевих залоз у чоловіків, хворих на епідемічний паротит. - Патент України № 47284; Спосіб лікування паротитних орхітів. - Патент України № 57372). Розроблено раціональний спосіб профілактики уражень підшлункової залози у хворих з паротитною інфекцією при прогнозуванні високої ймовірності розвитку панкреатиту (Спосіб профілактики панкреатиту у хворих на епідемічний паротит.- Патент України № 48669;. Спосіб профілактики уражень підшлункової залози при епідемічному паротиті. - Патент України 59820). Доведена ефективність імунореабілітації осіб, що перехворіли на тяжкі та ускладнені форми ЕП з використанням нових імуноактивних препаратів рослинного походження –протефлазиду або манаксу, а також ентеросорбції в плані ліквідації астенічного або астено-невротичного синдрому та усунення проявів тимчасового вторинного імунодефіциту.
Основні результати проведених досліджень впроваджено в лікувальну практику інфекційних відділень лікувальних установ мм. Луганська, Донецька, Запоріжжя, Одеси, а також використовуються у навчальному процесі на кафедрах клінічної імунології та інфекційних хвороб у 7 медичних навчальних закладах України –Національному медичному університеті ім. О.О.Богомольця, Луганському, Донецькому, Одеському державних медичних університетах, Київській, Харківській та Запорізькій медичних академіях післядипломної освіти.
Особистий внесок здобувача. Автор самостійно провела у повному обсязі імунологічні дослідження по темі дисертації, а також клінічне обстеження щодо ефективності розроблених способів імунокорекції та імунореабілітації хворих на ЕП. Безпосередньо брала участь у біохімічному обстеженні пацієнтів, що були під наглядом. Здійснила статистичну обробку отриманих результатів та їх аналіз, сформулювала висновки роботи та практичні рекомендації, проводила їх упровадження до клінічної практики.
Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації докладалися та обговорювалися на науково-практичній конференції “Актуальні питання теоретичної та клінічної медицини на сучасному рівні” (Полтава,1996); І Національному конгресі України з імунології, алергології та імунореабілітації (Алушта, 1998); V (Тернопіль, 1998) та VI (Одеса, 2002) з’їздах інфекціоністів України; ІV Українській науково-практичній конференції з актуальних питань алергології, клінічної та лабораторної імунології (Київ, 1999); науково-практичних конференціях “Нове в діагностиці і терапії інфекційних хвороб” (Львів, 2000), “Нейроінфекції та інші інфекційні хвороби” (Харків, 2001) та “Проблеми епідеміології, діагностики, клініки, лікування та профілактики інфекційних хвороб” (Київ, 2002); VI з’їзді Всеукраїнського лікарського товариства (Чернівці, 2001); республіканських науково-практичних конференціях “Епідеміологія, імунопатогенез, діагностика та лікування TORCH-інфекції” (Київ, 2001, 2002, 2003, 2004); науково-практичних конференціях Українського товариства фахівців з імунології, алергології та імунореабілітації (Київ, 2002, 2004, 2005); І з’їзді алергологів України (Київ, 2002); IX конгресі СФУЛТ (Луганськ, 2002); Всеукраїнській науково-практичній конференції “Керовані інфекції” (Івано-Франківськ, 2003); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Імунокорекція інфекційних хвороб” (Тернопіль, 2005); І Всеукраїнській науковій конференції „Методологічні аспекти регуляції антигенструктурного гомеостазу нервовою, ендокринною та іменною системами” (Запоріжжя, 2005); засіданнях Луганських обласних асоціацій клінічних імунологів та інфекціоністів (Луганськ, 1999, 2002, 2004, 2005).
Публікації. Результати дослідження опубліковані у 31 статті у фахових виданнях, затверджених ВАК України (з них 10 одноосібних); 14 тезах доповідей; увійшли до Реєстру галузевих нововведень МОЗ України; отримано 10 патентів України на винаходи (у співавторстві).
Структура та обсяг дисертації. Дисертація викладена на 293 сторінках машинопису; включає вступ, огляд літератури, 6 розділів власних досліджень, аналіз та узагальнення отриманих результатів, висновки та практичні рекомендації. Список використаних джерел складають 310 робіт кирилицею та 161 латиницею. Матеріали дисертації ілюстровано 80 таблицями, 21 рисунками та 24 клінічними спостереженнями.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
Матеріали та методи дослідження. Під спостереженням знаходилося 668 хворих на ЕП віком від 18 до 35 років, переважали чоловіки (536 осіб, 80,2%). Діагноз ЕП був встановлений на підставі клініко-епідеміологічних та серологічних обстежень. Однобічне ураження привушних слинних залоз відмічено у 187 хворих (28,0%), двобічне - у 481 (72,0%) обстеженних. Середньотяжкий перебіг ЕП був у 307 (46,0%) хворих, тяжкий - у 361 (54,0%) пацієнтів, при цьому у 227 (34,0%) осіб (98 –зі середньотяжким та 129 –тяжким перебігом хвороби) діагностовано ускладнені форми ЕП: паротитні орхіти або орхоепідидиміти у 132 чоловіків (з них однобічні –у 84 чол., двобічні –у 48 осіб), оофорити у –жінок, паротитний панкреатит –у 44 осіб, серозний менінгіт –у 46 хворих. Значна кількість хворих з ускладненими формами паротитної інфекції серед обстежених пов`язана з тим, що такі пацієнти спеціально відбиралися в період спалахів ЕП для проведення в них імунологічних досліджень.
Обстежені хворі були розподілені на дві групи: основну (329 осіб) та групу зіставлення –(339 пацієнтів), які рандомізовані за статтю, віком, тяжкістю клінічного перебігу хвороби. В обох групах призначали детоксикуючі (глюкозо-сольові розчини, реополіглюкін), жарознижуючі, антигістамінні (супрастін або діазолін) препарати, антиоксиданти (аскорутин, аєвіт), фізіотерапевтичні засоби на уражену слинну залозу (солюкс або УВЧ). Пацієнти основної групи отримували також імуноактивні препарати: ербісол –(27,8%), циклоферон –(28,9%) або комбінацію циклоферону та ербісолу –(43,3%). В якості жарознижуючого та протизапального засобу 106 пацієнтам основної групі призначали амізон по 0,5 г 3 рази на день. При розвитку паротитного орхіту місцево на шкіру мошонки застосовували аплікації мазі “Мефенат”-3 рази на добу протягом 5-7 діб поспіль, а при наявності паротитного панкреатиту вводили амбен усередину після їжі по 0,25 г 3-4 рази на добу протягом 7-10 діб та при більш тяжкому перебігу панкреатиту –контрікал внутрішньовенно по 30-40 тис. МО 2-3 рази на добу протягом 3-5 діб. Імуноактивні препарати хворі починали отримувати одразу після надходження до стаціонару, частіше на другу добу захворювання. Ербісол вводили по 2 мл внутрішньом’язово 1-2 рази в день протягом 10-15 діб поспіль та циклоферон по 2,0 мл 12,5% розчину один раз на добу 5 діб поспіль, у подальшому по 2,0 мл через день, ще 5 ін’єкцій препарату.
Хворим, що перенесли тяжкий або ускладнений перебіг ЕП, та в яких зберігався астенічний або астено-невротичний синдроми на тлі імунодефіцитного стану, у періоді реконвалесценції здійснювали імунореабілітацію: 85 пацієнтам призначали манакс по 90 мг тричі на добу усередину протягом 2-3 тижнів поспіль залежно від динаміки імунологічних лабораторних показників та 52 - протефлазид по 8-10 крапель усередину тричі на добу протягом 12-14 діб поспіль з одночасним введенням кремнеземного ентеросорбенту сіларду П у вигляді 2% водної суспензії усередину по 200-250 мл 3 рази на добу протягом 5-7 діб. Диспансерне обстеження хворих, які були під наглядом, проводили протягом 1 року після завершення курсу лікування поряд із здійсненням імунологічного моніторингу.
Лабораторне обстеження, крім загальноприйнятого (клінічний аналіз крові і сечі, цукор крові, амілаза крові та сечі, загальний рівень білка та його фракцій), включало також низку імунологічних та біохімічних тестів. З імунологічних показників вивчали кількість Т(CD3+)-, В(CD22+)-лімфоцитів, субпопуляцій Т-хелперів/індукторів (CD4+) і Т-супресорів/кілерів (CD8+) у цитотоксичному тесті з моноклональними антитілами (МКАТ). Використовували комерційні МКАТ класів CD3, CD4, CD8 і CD22 НВЦ “МедБиоСпектр”(РФ –Москва). Функціональну активність Т-лімфоцитів вивчали за допомогою РБТЛ при її постановці мікрометодом з використанням в якості неспецифічного мітогену ФГА. У 165 хворих досліджували ФАМ чашечковим методом з вивченням фагоцитарного числа (ФЧ), фагоцитарного індексу (ФІ), індексу атракції (ІА) та індексу перетравлення (ІП). В якості тест-об’єкту фагоцитозу використовували живу добову культуру Staph. aureus (штам 505). Концентрацію ЦІК вивчали методом преципітації в розчині поліетиленгліколю (ПЕГ) з молекулярною масою 6000 дальтон; молекулярний склад ЦІК –шляхом диференційованої преципітації в 2%, 3,5% та 6% розчинах ПЕГ (В.М.Фролов та співавт., 1990). Вміст Ig класів A, M, G у сироватці крові оцінювали методом радіальної імунодифузії в гелі (Mancini G. et. al., 1965). Досліджували динаміку природного інгібуючого фактору (ПІФ) у сироватці крові класичним методом Н.В. Журавльової (1985) в реакції інгібіції активності сироваткових макромолекулярних антитіл (РІА), при цьому обчислювали індекс інгібіції (ІІ) РІА. Із врахуванням того, що ефективним біохімічним субстратом ПІФ є вільні високореактивні SH-групи, визначали їхній рівень у гемолізаті крові спектрофотометрично. Інтерфероновий статус та вміст цитокінів вивчали у 96 хворих на ЕП за допомогою ІФА. При цьому визначення титрів сироваткого інтерферону (СІФ) досліджували мікрометодом (І.В.Дзюблик та співавт., 2001), активність СІФ виражали у міжнародних одиницях на 1 мл (МО/мл). Дослідження цитокінів проводили на імуноферментному аналізаторі фірми “Sanofi Diagnostics Pasteur”PR 2100 (Франція). Концентрацію α- і γ-ІФН вивчали за допомогою сертифікованих в Україні тест-систем виробництва НПО “Диагностические системы” (РФ - Нижний Новгород), а рівень ФНП-α, IL-2 і IL-4 –з використанням наборів виробництва “Протеиновый контур” (РФ –СПб).
Вираженість аутоімунних реакцій аналізували за допомогою РГМЛ при її постановці капілярним методом з тканинними аутоантигенами. В роботі були використані антигени з тканини привушної слинної залози (СЗ), тимусу (ТА), яєчка (ЯА), підшлункової залози (ПЗА), м`якої мозкової оболонки (МОА) та ліпопротеїду печінки людини (ЛПЛ), що готувалися з відповідних органів чоловіка молодого віку з О (І) резус-негативною групою крові, який загинув від випадкової травми, методом водно-сольової екстракції (Е.Ф.Чернушенко, 1985) і були стандартизовані по білку в межах 1 –% методом Lowry. При постановці РГМЛ обчислювали міграційний індекс (МІ). Аутоантитіла до антигенів ПЗ та тестикул визначали твердофазним ІФА за методикою виробника. Для визначення аутоантитіл до антигену з тканини ПЗ використовували комерційні набори фірми „The Binding Site” (Великобританія), аутоантитіла до антигену з тканини тестикул –„CIS Bio International” (Франція).
Для оцінки вираженості СМІ вивчали концентрацію СМ у сироватці крові (В.В.Ніколайчик та співавт., 1991). Інтенсивність пероксидації ліпідів оцінювали за вмістом у крові кінцевого продукту ПОЛ –малонового диальдегиду (МДА) та проміжних речовин - дієнових кон’югатів (ДК), рівень яких вивчали спектрофотометрично, а також за показником перекисного гемолізу еритроцитів (ПГЕ). Для характеристики системи глутатіону аналізували вміст його фракцій –ВГ і ОГ у сироватці крові (Г.Ю.Мальцев та співавт., 2002). Активність ферментів системи антиоксидантного захисту (АОЗ) –каталази (КТ) та супероксиддисмутази (СОД) досліджували спектрофотометрично. Обчислювали інтегральний індекс Ф, що віддзеркалює співвідношення прооксидантних та оксидантних властивостей крові, як співвідношення СОДКТ/МДА (С.Чеварі та співавт., 1991). Концентрацію ЦН в плазмі крові вивчали у 102 хворих радіоімунним методом з використанням стандартних наборів “Cylcik AMP RIA KIT” та “Cylcik GMP RIA KIT” виробництва фірми “Amersham”(Великобританія) .
Для виявлення найбільш суттєвих у прогностичному плані лабораторних показників було застосовано математичний аналіз з використанням сучасних компютерних технологій. При цьому на першому етапі було порівняно імунологічні та біохімічні показники в двох групах хворих на ЕП –з наявністю ураження статевих залоз або підшлункової залози (130 осіб віком від 17 до 30 років) та з їх відсутністю (120 чоловік того ж віку). Кожний обстежений був математично описаний не менш як 43 ознаками, що характеризували імунний та метаболічний статус пацієнта. При цьому, якщо у хворого мала місце та чи інша з вказаних ознак, вона була визначена як 1, якщо ознака була відсутня - 0. Отже, в результаті обрахування чисельних даних будували дві бінарні таблиці для класів ознак А1 та А2, після чого починали оцінювати значущість різниць. З початку виділяли ті ознаки, різниця між якими є статистично значуща. З цією метою було використано точний метод Фішера, оскільки критерій Фішера може бути пристосовуватися для даних, які представлені двома градаціями (1 або 0, тобто “так” чи “ні”). У подальшому підраховували імовірність прийняття невірної гіпотези для кожної з ознак. Розрахунок проводили за таблицями факторіалів (П.Г. Бітюцький та співавт., 1995; Д.Г. Альтман та спіавт., 2001).
Статистичну обробку одержаних результатів здійснювали на базі обчислювального центру Східно-Українського Національного університету ім. В.І. Даля на персокомп’ютері Intel Pentium ІІІ 800 за допомогою багатофакторного дисперсійного аналізу з використанням пакетів ліцензійних програм Microsoft Office 97, Microsoft Exel Stadia 6.1/ propf та Statistіca, а також “нейронних мереж” для прогнозування ймовірності розвитку ускладнень ЕП..
Отримані результати та їх обговорення. Клінічний перебіг ЕП у всіх обстежених був типовим й характеризувався гострим початком захворювання, пропасницею, іншими симптомами інфекційного токсикозу (загальна слабкість, нездужання, зниження апетиту, міальгії), збільшенням та болісністю привушних слинних залоз. Підвищення температури тіла до 38,1-40,2С було у 81,9% хворих, у 4,0% обстежених спостерігався підйом температури вище 40,3С, а у решти (14,1%) пацієнтів температура тіла була субфебрільною. Таким чином, у 85,9% госпіталізованих хворих на ЕП спостерігалося значне підвищення температури тіла. Тривалість пропасниці до 5 діб мала місце у 46,7% хворих, 6-8 діб - у 40,1%, у решти (13,2%) хворих період збереження пропасниці тривав 9 діб і довше. При неускладненому перебігу ЕП (61,7% хворих) реєструвалася переважно однохвильова лихоманка, у 38,3% обстежених –двох- і трьохвильова, що було пов`язано із залученням до запального процесу крім привушних ще інших слинних залоз або інших залозистих органів з розвиткуом орхіту, орхоепідидиміту або панкреатиту. Симптом Мурсу був позитивним у всіх пацієнтів з тяжким і у 94,8% із середньотяжким перебігом ЕП, у решти відмічалася гіперемія слизової оболонки ротоглотки з посиленням судинного рисунку. Крім привушних слинних залоз у 5,1% обстежених були уражені також підщелепні слинні залози.
Імунні зсуви у хворих, що були під наглядом, принципово характеризувалися Т-лімфоцитопенією, дисбалансом субпопуляційного складу Т-лімфоцитів, зниженням кількості циркулюючих Т-хелперів/індукторів (CD4+), у той час як рівень Т-супресорів/кілерів (CD8+) у більшості обстежених хворих залишався в межах норми або помірно знижався, у зв’язку з чим імунорегуляторний індекс Th/Ts (CD4/CD8) був також переважно знижений. Індивідуальний аналіз імунограм показав, що зменшення абсолютної кількості CD3+- та CD4+-лімфоцитів було найбільш виражено при тяжкому перебігу ЕП з розвитком клінічно маніфестних ускладнень (орхіту або орхоепідіміту у чоловіків, оофориту у жінок та панкреатиту). Максимальні зсуви клітинних показників імунітету відмічалися у хворих із серозним менінгітом. Виявлено помірне зниження кількості В-клітин (CD22+) при тяжкому перебігу ЕП та у частини хворих з ускладненими формами ЕП, в той час як при неускладненому середньотяжкому перебігу паротитної інфекції воно відповідало нижній межі норми. Дефіцит антитілопродукуючих лімфоцитів супроводжувався пригніченням також функціональної активності В-клітин, що виражалося у зниженні концентрації Іg основних класів у значної частини хворих з тяжким та ускладненим перебігом ЕП. Поряд з цим відмічалося пригнічення функціональної активності Т-лімфоцитів за даними РБТЛ. Отже, отримані дані свідчать, що в обстежених хворих на ЕП, особливо при тяжкому та ускладненому перебігу хвороби, має місце розвиток вторинного імунодефіциту, який характеризується дефіцитом циркулюючих Т-хелперів/індукторів (CD4+) та зниженням імунорегуляторного індексу CD4/CD8 на тлі загальної Т-лімфоцитопенії.
Було встановлено також суттєве зниження показників ФАМ, особливо ФІ, ФЧ та ІП, ступінь якого залежала від тяжкості перебігу ЕП і характеру захворювання (наявність або відсутність ускладнень). У хворих з тяжким перебігом ЕП відмічалося зниження ФЧ в середньому в 1,8 рази, ФІ - в 2 рази та ІП –в 2,5 разів відносно норми (Р<0,01). При середньотяжкому перебігу хвороби зареєстровано зниження ФІ в 1,6 (Р<0,05), ФЧ та ІП –,3 рази (P<0,05). Отже, при тяжкому перебігу ЕП фагоцитарні показники, особливо ІП, були знижені набагато більш істотно, ніж при середньотяжкій формі паротитної інфекції. Суттєве зниження ІП свідчило про незавершеність процесу фагоцитозу, що сприяло посиленню імунного дисбалансу і, можливо відігравало певну патогенетичну роль у розвитку ускладнень ЕП.
У гострому періоді ЕП у всіх хворих відмічалося підвищення загальної концентрації ЦІК у сироватці крові, ступінь якого залежала від тяжкості клінічного перебігу захворювання та наявності ускладнень. Так, загальний рівень ЦІК при середньотяжкому перебігу паротиту зростав у середньому в 1,4 рази до 2,56±0,09 г/л при нормі 1,88±0,09 г/л (Р<0,001), при тяжкому перебігу ЕП –в 2,3 рази (4,25±0,15 г/л; Р<0,001), при ускладненому - в 2,2 рази (4,14±0,15 г/л; Р<0,001). У всіх обстежених хворих мали місце суттєві зсуви у молекулярному складі ЦІК У пацієнтів з середньотяжкою формою паротитної інфекції відмічалось помірне підвищення вмісту середньо- та дрібномолекулярних ЦІК - у середньому в 1,6 і 2,3 разів (Р<0,01) відповідно, тоді як при тяжкому перебігу хвороби зростання рівня цих найбільш токсигенних фракцій ЦІК відбувалося відповідно в 3,2 і 2,7 рази (Р<0,01). Водночас питома вага великомолекулярних ЦІК знижалася при середньотяжкому перебігу ЕП майже в 1,8 разів, а при тяжкому –в 2,1 рази відносно норми. При наявності специфічних ускладнень концентрація середньо- та дрібномолекулярних ЦІК зростали більш ніж в 1,5 рази (Р<0,01), в той же час питома вага великомолекулярних ЦІК знижувалася в середньому в 2,2 рази (Р<0,01). Таким чином, максимальне підвищення концентрації ЦІК у сироватці крові відмічається групі хворих з ускладненим перебігом ЕП.
Зміни концентрації Ig сироватки крові основних класів - А, М, G у гострому періоді ЕП залежали від тяжкості перебігу захворювання та наявності ускладнень. Концентрація Ig G у більшості обстежених хворих з неускладненим перебігом ЕП помірно знижалася (175 осіб; 90,2%), у той час, як у решти 19 (9,8%) пацієнтів відмічалося незначне підвищення рівня Ig G у крові. Зниження концентрації Ig G в середньому в 1,5 разів відмічено також у хворих з ускладненим перебігом ЕП. У хворих на тяжку або ускладнену форми ЕП (35,9% і 54,1% відповідно) виявлялося також зменшення концентрації Ig A в середньому в 1,4 рази (при нормі 1,65±0,1 г/л; Р<0,05), тоді як у решти пацієнтів мало місце підвищення даного показника (в середньому в 1,5 рази, що дорівнювало 2,48±0,09 г/л; P<0,01). У 76 пацієнтів (82,6%) концентрація Ig М була суттєво знижена і складала в середньому 0,9±0,08 г/л, тобто була в 2,2 рази нижче за норму, тоді як у 13,7% обстежених, концентрація Ig М у гострий період ЕП була помірно підвищена або зберігалася в межах норми. Індивідуальний аналіз показів, що максимальне зниження концентрації Ig М спостерігалося у хворих з тяжким перебігом ЕП, у яких розвинулися ускладнення (паротитний орхіт, орхоепідидиміт, оофорит, панкреатит). Найбільш виражена дисімуноглобулінемія мала місце у хворих на паротитний менінгіт.
Рівень ПІФ у пацієнтів зі середньотяжким перебігом ЕП був на верхній межі норми, тоді як при тяжкому перебігу паротиту спостерігалося його підвищення в середньому в 2,2 рази (при нормі 1,05±0,01; P<0,01). Показово, що підвищення рівня ПІФ в сироватці крові, як правило, співпадало з вираженою дисімуноглобулінемією та пригніченням ФАМ. При паралельному вивченні динаміки концентрації SH-груп у гемолізаті крові хворих на паротитну інфекцію була встановлена аналогічна закономірність. Дійсно, в гострий період ЕП у всіх обстежених мало місце помірне підвищення концентрації SH-груп. Так, при середньотяжкому перебізі ЕП у 1,3 рази відносно норми (Р<0,05), при тяжкому перебігу –в 2,8 рази (Р<0,01), а при наявності ускладнень –в 2,1 рази. Суттєве зростання рівня SH-груп у крові у хворих на ЕП свідчило про надлишкове накопичення в крові дрібномолекулярних сполук, що вміщують вільні високореактивні сульфгідрильні групи, які є біохімічним субстратом ПІФ. Відомо, що накопичення ПІФ у крові сприяє гальмуванню продукції Ig M та руйнуванню вже створеного Ig M (Н.В.Журавльова, 1985, 1992). Отже, саме підвищеним рівнем ПІФ можливо пояснити, тому в більшості хворих з тяжким та ускладненим перебігом ЕП була знижена концентрація Ig M у крові.
Для з`ясування можливості сенсибілізації циркулюючих в крові іммунокомпетентних клітин до тканинних аутоантигенів були вивчені показники РГМЛ. Встановлено, що МІ РГМЛ зі всіма вивченими аутоантигенами були зниженими у всіх хворих на ЕП, але у різному ступені (табл. 1).
Таблица 1
Показники РГМЛ з тканинними аутоантигенами у хворих на ЕП (М±m)
|
МІ РГМЛ |
Норма |
Хворі на ЕП |
|||
|
з відсутністю ускладнень |
с наявністю ускладнень: |
||||
|
орхіту та орхоепідидиміту (n=57) |
серозного менінгіту (n=46) |
панкреатиту (n=44) |
|||
|
СЗА |
1,06±0,02 |
,43±0,01*** |
,39±0,02*** |
,36±0,02*** |
,41±0,02*** |
|
ТА |
1,12±0,015 |
,58±0,02** |
,52±0,03 ** |
,43±0,02*** |
,54±0,03 * |
|
ЯА |
1,08±0,02 |
,96±0,03 |
,32±0,02*** |
,59±0,03** |
,68±0,03** |
|
ПЗА |
0,98±0,02 |
,63±0,03** |
,61±0,03** |
,52±0,03** |
,35±0,02*** |
|
ЛПЛ |
1,03±0,02 |
,72±0,03* |
,61±0,03** |
,42±0,03*** |
,48±0,04*** |
|
МОА |
1,09±0,03 |
,92±0,04 |
,88±0,03* |
,34±0,02*** |
,82±0,04* |
Примітка: вірогідність різниці показників вирахувана відносно норми при Р<0,05 - *; Р<0,01 - ** та Р<0,001 - ***
При цьому встановлено зниження МІ при постановці РГМЛ із СЗА у кратності від 2,5 до 2,9 разів (Р<0,001). Аналогічна картина спостерігалася у відношенні МІ при постановці РГМЛ з ТА. При наявності ускладнень кратність зменшення МІ складала 2,1 рази (Р<0,05) при панкреатиті, 2,2 рази (P<0,01) - при орхіті або орхоепідидиміті та 2,6 (P<0,001) –при серозному менінігіті, в той час, як при неускладненому перебігу паротитної інфекції МІ був в 1,9 рази (Р<0,01) нижче за норму. При постановці РГМЛ з ЯА максимальне зменшення МІ відмічено при розвитку уражень статевих залоз - в 3,4 рази відносно норми (Р<0,01), тоді як при неускладненому переігу ЕП цей показник відповідав нижній межі норми. МІ РГМЛ при постановці реакції з ПЗА у хворих з наявністю панкреатиту був в 2,8 рази менш норми. Мінімальне зниження МІ РГМЛ з ЛПЛ відмічено у хворих з неускладненим перебігом хвороби в середньому в 1,4 рази (Р<0,05), а максимальне зменшення даного показника відбувалося при розвитку серозного менінгіту або панкреатиту –в 2,45 та 2,1 рази (Р<0,001).
Проведення імунологічного моніторингу в періоді диспансерного спостереження, показало, що у 21 (36,8%) хворих з орхітом або орхоепідидимітом рівень МІ в РГМЛ з ЯА залишався зниженим. Отже, при розвитку запального процесу в статевих залозах при ЕП відмічалась висока ступінь аутосенсибілізації.
Встановлено суттєве підвищення рівня аутоантитіл до антигенів з тканини ПЗ і тестикул у хворих на ЕП, при чому найбільш виражене зростання відмічалося при наявності ураження статевих або підшлункової залоз до антигенів із відповідної тканини.Так, у хворих з наявністю панкреатиту вміст аутоантитіл до антигену з ПЗ був підвищеним майже удвічі (при нормі 1,92±0,15 пг/мл; Р<0,01), а у чоловіків з ураженням статевих залоз - в 1,2 рази відносно норми; рівень аутоантитіл до антигену з тестикул у пацієнтів з орхітом або орхоепідидимітом зростав в 1,7 рази (при нормі 1,07±0,12; Р<0,05), тоді як в осіб з панкреатитом лише в 1,2 рази. Індивідуальний аналіз показав, що у 71 (78,1%) хворих на ЕП була виявлена наявність циркулюючих аутоантитіл до антигенів з тканини ПЗ і тестикул у сироватці крові, з них у 23 (25,3%) пацієнтів було знайдено аутоантитіла до обох антигенів одночасно. При цьому, в хворих із специфічними ускладненнями паротитної інфекції аутоантитіла виявлялися в середньому у 93,3% випадках, тоді як при неускладненому перебігу хвороби лише в 48,4% осіб. Отже, хворих з неускладненим перебігом паротитної інфекції, в яких були виявлені специфічні аутоантитіла до вивчених тканинних антигенів, можна віднести до групи осіб із прихованим специфічним ускладненням.
При вивченні інтерферонового статусу в обстежених хворих було встановлено дефектність інтерфероногенезу при ЕП. Рівень СІФ у крові в гострий період ЕП вірогідно змінювався залежно від ступеню тяжкості захворювання. Так, у хворих із середньотяжким перебігом ЕП його рівень зростав у 1,6 рази (при нормі 2,85±0,05 МО/мл; Р<0,01), тоді як при тяжкому перебігу хвороби вміст СІФ підвищувався в 2,1 рази (Р<0,01), а при наявності специфічних ускладнень ЕП - в 1,8 рази відносно показника норми. В той же час, в гострий період паротитної інфекції, концентрація α-ІФН у крові виявилася значно зниженою.Так, у хворих із середньотяжким перебігом хвороби її рівень був в середньому в 1,5 рази менше норми (Р<0,01), при тяжкому перебігу –в 4,7 рази (Р<0,01), при наявності ускладнень –в 3,3 рази (Р<0,01).
Виявлено також зниження концентрації γ-ІФН: у хворих із середньотяжким перебігом в 1,4 рази і досягав 13,9±0,3 пг/мл (при нормі 17,9±0,4 пг/мл; Р<0,01), при тяжкому перебігу хвороби –в 1,8 рази (Р<0,01), а при наявності специфічних ускладнень –в 3,7 рази (Р<0,01).Індивідуальний аналіз показав різноспрямовані зміни γ-ІФН: помірне зниження (45,7 –,5 пг/мл) було у 37 (39,4%) хворих, суттєве зниження (27,4 - 10,5 пг/мл) –у 22 (23,4%) пацієнтів, помірне зростання (47,2 –,0 пг/мл) –у 23 (24,4%) осіб та суттєве підвищення (65,1–,3 пг/мл) –у 12 (12,8%) обстежених. Прицьому найбільш значне зниження концентрації γ-ІФН мало місце у хворих з наявністю серозного менінгіту або при розвитку у чоловіків двобічного орхоепідидиміту.
При вивченні системи ІНФ у динаміці у хворих на ЕП було відмічено подальше підвищення активності СІФ на 5-7-й день хвороби (рис. 1).
Рис. 1. Динаміка СІФ (МО/мл) у хворих на ЕП.
Так, у пацієнтів із середньотяжким перебігом ЕП вміст СІФ у середньому складав 10,1±1,0 МО/мл (P<0,01), у пацієнтів, в яких розвинулися ускладнення –,5±1,4 МО/мл, а при тяжкому неускладненому перебігу хвороби –до 13,2±1,3 МО/мл (Р<0,05). В періоді ранньої реконвалесценції відбувалося зниження рівня СІФ у всіх обстежених з неускладненим перебігом паротиту, тоді як при наявності ускладнень зберігався стабільно високий рівень даного показника.
Концентрація α-ІФН наприкінці тижня у хворих на ЕП зростала при середньотяжкому перебігу хвороби до 15,4±1,4 пг/мл (Р<0,05), у той же час при тяжкому та ускладненому перебігу було зареєстрована лише тенденція до підвищення рівня α-ІФН –,9±0,4 пг/мл і 6,0±0,3 пг/мл відповідно (при нормі 17,9±0,4 пг/мл; Р<0,01). Щодо концентрації γ-ІФН у хворих на ЕП, то її зростання було зареєстровано лише в пацієнтів з неускладненим середньотяжким перебігом ЕП у середньому в 1,2 рази відносно вихідного рівня (46,4±0,9 пг/мл; Р<0,01), тоді як у хворих з тяжким або ускладненим перебігом зберігалися низькі значення цього показника. Ймовірно, стабільно низький рівень γ-ІФН у таких хворих є однією з причин обтяження клінічного перебігу хвороби та розвитку специфічних ускладнень паротиту.
Встановлено, що вже на початку захворювання на ЕП виявляється суттєвий дисбаланс цитокінового профілю, який мав чітку залежність від тяжкості та характеру клінічного перебігу ЕП (табл. 2). Вміст IL-2 у сироватці крові пацієнтів із середньотяжким перебігом ЕП був підвищений у середньому в 2,1 рази, а при тяжкому перебігу - в 3,2 рази, при наявності ускладнень –майже в 4 рази (Р<0,001). У хворих із сполученим ураженням статевих та підшлункової залоз (орхіт + панкреатит) при значно вираженому інтоксикаційному синдромі відмічалося суттєве зростання рівня IL-2. При цьому ступінь підвищення рівня IL-2 чітко корелював із кратністю зниження кількості CD4+-клітин (r=-0,682). Так, максимальне зниження кількості Т-хелперів/індукторів (CD4+) відмічалося у хворих з наявністю специфічних ускладнень, особливо при їх поєднаному розвитку (орхоепідидиміт + панкреатит). Було встановлено підвищення ФНПα в сироватці крові у хворих на ЕП. Так, при середньотяжкому перебігу паротиту вміст ФНПα в сироватці крові в середньому перевищував норму в 2,1 рази (P<0,01), а при тяжкому перебігу хвороби –в 2,4 рази (Р<0,01). При цьому, максимально високий вміст ФНПα виявлено у хворих з тяжким перебігом ЕП та наявністю ускладнень. У гострий період хвороби виявлено зниження вмісту IL-4 у сироватці крові, ступінь якого залежав від тяжкості клінічного перебігу ЕП та наявності чи відсутності специфічних ускладнень. У хворих з тяжким перебігом паротиту кратність зниження рівня IL-4 відносно норми у середньому складала 3,2 рази (Р<0,01), тоді як у хворих із середньотяжким перебігом –в, 2,1 рази (Р<0,05), а у пацієнтів з наявністю ускладнень - в середньому 3,7 рази (P<0,01).
Таблиця 2
Вміст деяких цитокінів у сироватці крові хворих на ЕП (M±m)
|
Цитокіни |
Норма (n=30) |
Перебіг ЕП |
||
|
середньотяжкий (n=32) |
тяжкий (n=31) |
ускладнений (n=31) |
||
|
ФНП, пг/мл |
96,0±4,5 |
0,1±7,*** 109,3±1,6* |
227,5±1,1*** 118,3±2,2** |
312,0±14,5*** 338,1±11,8** |
|
IL-2, пг/мл |
58,0±1,8 |
20,4±4,1*** 72,6±0,9** |
184,1±6,4*** 93,2±1,2 ** |
226,8±12,8*** 142,6±4,7** |
|
IL-4, пг/мл |
47,2±1,6 |
,8±1,6* 47,9±1,3 |
,8±0,7** 26,5±0,9* |
,7,4** 23,6±0,7* |
Примітка: вірогідність різниці показників вирахувана відносно норми при Р>0,05 - *; Р<0,05 - ** та Р<0,001 - ***; в чисельнику –значення показника на 1-2 добу, у знаменнику –напри-кінці тижня від початку хвороби.
При повторному обстеженні на 5-7 день хвороби було встановлено, що в переважної більшості хворих із середньотяжким перебігом (25 чол., 86,2%) концентрація IL-2 знижалася в 1,7 рази та у третини (10 чол.) пацієнтів з тяжким перебігом ЕП майже удвічі у порівнянні з вихідним рівнем (Р<0,01). В той же час у всіх пацієнтів з наявністю специфічних ускладнень ЕП і у решти (6 осіб –з середньотяжким і 21 хворих –з тяжким) обстежених з неускладненим перебігом вміст цитокіну залишався підвищеним і мав лише незначну або помірну тенденцію до зниження. В клінічному плані у таких хворих спостерігалася затяжна реконвалесценція з чітко вираженим синдромом післяінфекційної астенії. Встановлено також, що у пацієнтів, в яких розвинулися специфічні ускладнення паротитної інфекції, мало місце максимальне підвищення вмісту ФНПα - в середньому в 3,5 рази (Р<0,01). Водночас у хворих з неускладненим перебігом паротитної інфекції відмічалося суттєве зниження рівня цитокіну. Отже, суттєве зростання рівня прозапальних цитокінів (ФНПα, IL-2) у крові є прогностично несприятливим показником можливого розвитку специфічних ускладнень ЕП. Концентрація ІL-4 підвищувалася у порівнянні з початково зниженим рівнем, при чому найбільше зростання цього показника (в 2,1 рази) відзначено при середньотяжкому перебігу хвороби, при тяжкому –в 1,8 рази (Р<0,05), у пацієнтів з клінічно маніфесними ускладненнями - в 1,9 рази (Р<0,05).
Враховуючи залежність продукції цитокінів, зокрема інтерфероногенезу, від стану процесу пероксидації ліпідів, можна припустити, що зниження концентрації α- і γ-ІФН у сироватці крові пов`язано з метаболічними порушеннями в клітинних мембранах та накопиченням у крові продуктів вільнорадикального окислення та СМ. Рівень СМ у обстежених хворих закономірно підвищувався, причому максимальні значення даного показника (2,86±0,15 г/л) були зареєстровані при наявності специфічних ускладнень (особливо двобічному орхоепідидиміту або серозному менінгіту), що перевищувало норму в 5,5 рази (Р<0,001). У хворих з тяжким перебігом хвороби рівень СМ склав у середньому 2,56±0,12 г/л при нормі 0,52±0,05 г/л (Р<0,01), при середньотяжкому перебігу ЕП показник СМ також збільшувався за норму в 2,4 рази і досягав 1,25±0,11 г/л (Р<0,05).
У хворих з тяжким перебігом паротиту мало місце суттєве зростання показників ПОЛ на тлі зниження активності ферментів системи АОЗ. Так, про посилення процесів пероксидації ліпідів при ЕП поряд усього судили за істотним підвищенням рівня основних метаболітів ПОЛ –ДК і МДА у сироватці крові. Концентрація ДК при середньотяжкому перебігу ЕП була збільшеною в 1,4 разів до 13,6±0,3 мкмоль/л при нормі 9,8±0,3 мкмоль/л (Р<0,05), тяжкому –,3 рази та при розвитку ускладнень –,7 рази (Р<0,01). Відзначено також зростання концентрації у сироватці крові кінцевого метаболіту пероксидації ліпідів –МДА. При цьому у хворих з тяжким та ускладненим перебігом ЕП відмічалося підвищення його рівня в середньому в 2,6 рази (при нормі 3,6±0,2 мкмоль/л; P<0,001), а при середньотяжкій формі паротитної інфекції вміст МДА зростав в 1,9 рази (Р<0,01). Встановлено також достовірне підвищення показника ПГЕ, який перевищував норму при середньотяжкій формі ЕП в 2,0 рази (при нормі 3,1±0,3%; Р<0,05), а при тяжкій –в 5,4 рази та ускладненій в 5,2 рази (Р<0,01).
При дослідженні активності ферментів системи АОЗ було виявлено, що при середньотяжкій формі ЕП активність КТ знижалася в середньому 1,25 рази (Р<0,05), при тяжкому перебігу хвороби - в 1,5 рази (Р<0,01) та при наявності ускладнень –в 1,6 рази (при нормі 356±5 МО/мгHb; Р<0,01). При цьому індивідуальний аналіз свідчить, що у хворих на ЕП в гострий період мали місце різноспрямовані зміни активності КТ: помірне зниження (280-340 МО/мг Нb) було у 80 (42,1%) хворих, суттєве зниження (208-279 МО/мг Нb) –у 71 (37,3%) пацієнтів, помірне підвищення (365-389 МО/мг Нb) –у 23 (12,2%) обстежених та суттєве зростання (390-404 МО/мг Нb) - 16 (8,4%) спостережень. Виявлена також чітка тенденція до зниження активності СОД. Так, у пацієнтів з тяжким перебігом ЕП даний показник знижувався у середньому в 1,6 рази (при нормі 28,2±1,2 МО/мгHb; Р<0,01) і у хворих з наявністю специфічних ускладнень - в 1,7 рази (Р<0,01), тоді як у хворих із середньотяжкою формою хвороби відмічалася лише тенденція до зменшення активності СОД. Індивідуальний аналіз показав, що у разі розвитку специфічних ускладнень, особливо при сполученому ураженні статевих та підшлункової залоз зниження активності ферментів системи АОЗ було ще більш виражено: показник КТ складав у середньому 216±6 МО/мг Нb (Р<0,001) та СОД –,4±0,7 МО/мг Нb (Р<0,001).
Рівень ВГ у хворих на тяжку форму ЕП суттєво знижався у середньому в 3 рази (при нормі 1,46/0,05 ммоль/л; Р<0,001), поряд з цим вміст ОГ у крові був підвищеним у 1,8 рази відповідно до норми 0,25±0,02 ммоль/л (P<0,01). У хворих з середньотяжким перебігом ЕП рівень ОГ та ВГ був межах вікової норми. Коефіцієнт ВГ/ОГ у обстежених хворих був вірогідно зниженим. Найбільше зменшення цього показника (у 9 разів) відзначено при ускладненому перебігу ЕП, тоді як при тяжкому кратність зниження коефіцієнту стосовно норми склала 5,4 рази (1,09±0,03; Р<0,01), при середньотяжкому - у 2,1 рази (2,81±0,04; Р<0,05). Таким чином, до початку лікування у хворих на ЕП було встановлено підвищення процесів ПОЛ та пригнічення активності ферментів системи АОЗ, яке найбільш виражене при тяжкому та ускладненому перебігу паротитної інфекції. Тому інтегральний коефіцієнт Ф, що характеризує співвідношення прооксидантних та антиоксидантних властивостей крові у хворих з тяжкою формою ЕП був знижений в середньому в 7,3 рази (Р<0,001), при наявності специфічних ускладнень –в 7,8 рази (Р<0,001), що свідчить про виражений дисбаланс показників ПОЛ/АОЗ.
В гострому періоді ЕП відбувається суттєве підвищення вмісту ЦН у сироватці крові, що приводило до дисбалансу в даній системі. При цьому переважно зростав рівень цАМФ. Кратність його підвищення при тяжкій формі хвороби складала в середньому 2,4 рази (Р<0,001) і при наявності специфічних ускладнень –майже 3 рази (при нормі 12,06±0,5 нмоль/л), на тлі помірного збільшення вмісту цГМФ. Такий дисбаланс у системі ЦН характеризувався підвищенням коефіцієнту цАМФ/цГМФ у переважної більшості обстежених хворих при тяжкому і ускладненому перебігу хвороби в 1,4 рази (Р<0,01), тоді як у хворих при середньотяжкій формі ЕП відбувалася лише тенденція до зростання цього показника. Отже, кратність збільшення цАМФ/цГМФ відповідала ступеню тяжкості клінічного перебігу ЕП.
Прогнозування та своєчасна діагностика специфічних ускладнень, особливо ураження статевих залоз у чоловіків є актуальною задачею, оскільки у 25-30% чоловіків молодого віку, ЕП приводить до розвитку вторинного непліддя. В плані ризику розвитку ускладнень було проведено комплексне клініко-лабораторне обстеження хворих чоловіків з наявністю та відсутністю ураження статевих залоз. При математичній обробці отриманих даних встановлено наявність корелятивного взаємозв`язку між низкою імунологічних та біохімічних показників, що вказувало на спільність патогенетичних механізмів розвитку їхніх зсувів при ЕП. Зокрема, мав місце позитивний кореляційний зв`язок між концентрацією середньомолекулярної фракції ЦІК та рівнем СМ (r=+0,642), між концентрацією ДК та рівнем СМ (r=+0,613), між концентрацією СІФ та IL-2 (r=+0,552), зворотна кореляційна залежність зареєстрована між рівнями ІІ та ІП (r= -0,624), показниками ІІ та РБТЛ (r = –,620), між вмістом прозапального (IL-2) та протизапального (IL-4) цитокінів (r=-0,676), між інтегральним показником Ф та рівнем СМ (r=-0,564).
Для проведення прогнозування виникнення ускладнень при ЕП використовувалась програма на базі „нейронних мереж”. Отримані дані використані для створення математичної моделі ризику виникнення запальних ускладнень з боку статевих залоз (орхіти або орхоепідидиміти) та підшлункової залози (панкреатит) у хворих на ЕП. При цьому із 43 вивчених показників суттєво значущими в плані прогнозування розвитку запальних ускладнень виявились лише 23 (табл. 3).
Таблиця 3
Фактори ризику запальних ускладнень у хворих на ЕП
|
№ класу ознак |
Фактор ризику ускладнень |
Міра Кульбака |
|
Р40 |
ОГ > 0,4ммоль/л |
0,2368 |
|
Р27 |
γ-ІФН > 14,0 пг/мл |
0,2684 |
|
Р14 |
середньолекулярні ІК >1,5 г/л |
0,2923 |
|
Р29 |
IL-4 < 20,0 пг/мл |
0,3012 |
|
Р28 |
IL-2 >220,0 пг/мл |
0,3712 |
|
Р38 |
Індекс Ф < 550 |
0,4328 |
|
Р30 |
ФНП-α > 310,0 пг/мл |
0,4862 |
|
Р26 |
α-ІФН < 5,0 пг/мл |
0,4872 |
|
Р11 |
ІП<10 |
0,5025 |
|
Р20 |
МІ з ТА < 0,43 |
0,5547 |
|
Р10 |
ІА<8 |
0,5892 |
|
Р23 |
МІ з ЛПЛ < 0,5 |
0,6014 |
|
Р15 |
дрібномолекулярні ІК >1,0 г/л |
0,6218 |
|
Р8 |
ФІ <12 |
0,6229 |
|
Р4 |
CD4/CD8 < 1,35 |
0,6236 |
|
Р2 |
CD4+< 32 % |
0,6457 |
|
Р1 |
CD3+ < 50 % |
0,6843 |
|
Р12 |
ЦІК >4,0 г/л |
0,7056 |
|
Р33 |
СМ > 2,8 г/л |
0,7061 |
Фактори ризику розвитку запальних ускладнень з боку статевих залоз у чоловіків (додатково)
|
Р21 |
МІ з ЯА< 0,38 |
0,7329 |
|
Р30 |
Аутоантитіла до антигену з тканини яєчка, пг/мл |
0,5436 |
Фактори ризику розвитку паротитного панкреатиту у хворих на ЕП
(додатково)
|
Р22 |
МІ з ПЗА < 0,36 |
0,7121 |
|
Р31 |
Аутоантитіла до антигену з тканини ПЗ, пг/мл |
0,5732 |
З вивчених показників найбільш висока міра Кульбака була у трьох показників: загальному рівні ЦІК 4,0 г/л та більш, концентрації СМ ≥ 2,8 г/л та МІ РГМЛ з аутоантигеном з ЯА ≤ 0,38 в осіб з ураженням статевих залоз та з ПЗА ≤ 0,36 при наявності панкреатиту, які мали міру Кульбака відповідно 0,7056, 0,7061, 0,7329 та 0,7121. Дані лабораторні показники виділені як найбільш значущі при прогнозуванні розвитку запальних ускладнень. Для підтвердження прогнозування запальних ускладнень з боку статевих та підшлункової залоз у хворих на ЕП, було обстежено 130 хворих на ЕП, в яких потім виникли ускладнення, та 120 осіб, в яких вони були відсутні. Отримані дані оцінювали з позиції відповідного прогнозу реального виникнення або відсутності ускладнення. В групі хворих на ЕП з наявністю ускладнень обумовило збіг прогнозу в 89,2±3,8%, тоді як помилково негативне прогнозування відмічено у 14 хворих, тобто у 10,8±1,2% випадків. У групі хворих на ЕП з відсутністю запальних ускладнень вірний прогноз відмічено у 110 осіб (91,7±3,9%), помилково позитивний –у 10 (8,3±0,9%). Сумарно серед усіх обстежених (250 чол.) збіг прогнозу та реальних подій встановлено у 226 осіб, тобто в 90,4±3,5% випадках.
Наявність значних порушень імунологічних показників у хворих на ЕП створює необхідність проведення лікування із застосуванням противірусних та імунокоригуючих препаратів. Призначення як ербісолу, так і циклоферону позитивно впливало на клінічний перебіг ЕП, але спільне застосування комбінації цих препаратів, сприяло більш швидкому видужанню хворих. Встановлено, що у хворих, які в комплексі лікувальних заходів отримували комбінацію циклоферону і ербісолу відмічалося скорочення тривалості пропасниці у середньому на 2,4±0,2 діб (Р<0,05) у порівнянні з групою зіставлення, а також прискорення ліквідації симптомів загальної інтоксикації: загальної слабкості - на 3,7±0,15 доби (Р<0,01), нездужання –на 3,9±0,2 дні (Р<0,01), головного болю –на 3,8±0,4 днів (Р<0,05), відсутності або зниження апетиту - на 4,2±0,2 (P<0,05) доби. Більш значна різниця спостерігалася у зворотному розвитку симптомів запалення привушних слинних залоз: з включенням циклоферону та ербісолу –на 4,20,3 дні (Р<0,01), у порівнянні з пацієнтами, що отримували лише загальноприйняте лікування. Отже, в клінічному плані включення до комплексу лікування хворих на ЕП комбінації циклоферону та ербісолу сприяло більш швидкій ліквідації пропасниці та інших симптомів інфекційного токсикозу, тривалості збереження місцевого запального процесу в ураженій залозі хворих. Найбільш показовим було скорочення частоти розвитку специфічних ускладнень –паротитних орхиту і панкреатиту. Частота їх виявлення в основній групі скорочувалося відносно групи зіставлення в середньому вдвічі, в тому числі панкреатиту - в 1,9 рази і орхіту - в 2,2 рази. При цьому, орхіт у хворих основної групи був тільки однобічним, з відносно легким перебігом, тоді як в групі зіставлення виникали двобічні ураження статевих залоз з тяжким перебігом і запаленням придатка яєчка (орхоепідидиміт).
У хворих на ЕП, які отримували ербісол та циклоферон (основна група) мала місце чітко виражена позитивна динаміка імунологічних показників, а саме ліквідація Т-лімфоцитопенії, підвищення кількості Т-хелперів/індукторів (CD4+) та нормалізація імунорегуляторного індексу CD4/CD8, збільшення показників РБТЛ та ФАМ, особливо ІП (табл. 4).
Таблиця 4
Влив комбінаціїї ербісолу та циклоферону на показники клітинного імунітету у хворих на ЕП (М±m)
|
Імунологічні показники |
Норма |
Основна група (n=56) |
Група зіставлення (n=52) |
||
|
до лікування |
після лікування |
до лікування |
після лікування |
||
|
CD-3+ % Г/л |
69,3±1,6 ,32±0,05 |
,4 ±1,3 ,73±0,03 |
69,7± 1,6* 1,25±0,04 ** |
50,3±1,2 ,72 ± 0,04 |
,8±1,3 ,0 ± 0,04* |
|
CD-4+ % Г/л |
45,3±1,3 ,85±0,03 |
,1 ±0,7 ,48±0,01 |
,8± 1,8** 0,81 ± 0,03 *** |
,4 ± 0,8 ,48 ±0,02 |
,9 ± 0,8 ,67 ±0,01 |
|
CD-8 + % Г/л |
22,1±0,7 ,42±0,02 |
,6 ± 0,8 ,37 ±0,01 |
,2 ± 1,2 ,4 ± 0,02 |
,8 ± 0,9 ,31 ± 0,01 |
,4 ± 0,9 ,35 ± 0,01 |
|
CD-22+ % Г/л |
22,5±1,3 ,42±0,03 |
,7±1,5 ,29 ± 0,02 |
,1 ± 1,9 ,40± 0,04* |
,9 ± 1,3 ,29 ± 0,03 |
,8 ± 1,3 ,37 ± 0,03 |
|
CD-4/CD-8 |
2,05±0,06 |
1,53 ± 0,03 |
,01 ± 0,05** |
1,55±0,04 |
,86±0,03 |
|
РБТЛ з ФГА,% |
62,2±1,9 |
37,9 ±2,0 |
59,2± 1,5** |
38,4 ± 1,8 |
,3±1,5** |
|
ФАМ (n=74): ФІ % |
,6±0,8 |
,8 ± 0,8 |
,5 ± 1,8*** |
,2 ± 0,9 |
,8 ± 1,9* |
|
ФЧ |
4,0±0,15 |
2,0 ± 0,09 |
,8 ± 0,22*** |
,2 ± 0,11 |
,6 ± 0,15 |
|
ІА % |
12,0±0,6 |
9,8 ± 0,8 |
,8 ± 1,1** |
,7 ± 0,9 |
,8 ± 1,1 |
|
ІП % |
26,5±0,9 |
10,1 ±0,7 |
,6 ± 1,6*** |
,6 ± 0,5 |
,9 ± 0,6* |
Примітка: Р розраховано між показниками до й після лікування: * –Р < 0,05, ** –P < 0,01, *** –P < 0,001.
У той же час у групі зіставлення, яка не отримувала імунокорекції, позитивна динаміка імунологічних показників була суттєво менш виражена, особливо при тяжкому та ускладненому перебігу паротитної інфекції. Тому в цій групі хворих на ЕП у більшості обстежених до моменту виписки зі стаціонару зберігалися виражені зсуви імунологічних показників, що свідчить про збереження імунодефіцитного стану різного ступеня вираженості.
На час закінчення курсу імунокорекції відмічена чітка тенденція до покращення гуморальних показники імунітету, що проявлялося зниженням концентрації ЦІК, нормалізацією їх молекулярного складу, перш за все зменшенням вмісту у крові найбільш патогенних середньомолекулярних фракцій ІК. У хворих групи зіставлення також відбувалося помірно зменшення рівню ЦІК (2,68±0,21 г/л) та тенденція до нормалізації їх молекулярного складу. Суттєве патоненетичне значення має зниження концентрації ПІФ у сироватці крові, що зменшує інгібуючий вплив цього фактору на показники ФАМ та функціональну активність Т-лімфоцитів. Оскільки саме макрофагам належить основна роль в процесах елімінації патогенних ЦІК з крові, можна вважати, що відновлення показників ФАМ у хворих основної групи сприяло зменшенню вмісту у периферичній крові рівня ЦІК середньомолекулярної маси (r=-0,624), а це в свою чергу обумовило зменшенню вираженості синдрому імунотоксикозу та можливості розвитку імунокомплексних реакцій. Після завершення лікування в основній групі хворих на ЕП відмічалася чітка тенденція до нормалізації концентрації сироваткових імуноглобулінів, у той час, як у групі зіставлення позитивні зсуви були менш вираженими, тому зберігалося вірогідне зниження вмісту Ig А та Ig М в сироватці (P<0,05).
Застосування в комплексному лікуванні хворих на ЕП ербісолу, циклоферону, а також комбінації цих препаратів сприяло поліпшенню інтерферонового статусу у хворих з тяжкою формою паротитної інфекції. У хворих, які одержували ербісол або циклоферон окремо, вміст СІФ складав у середньому 4,83±0,2 МО/мл і 4,47±0,5 МО/мл, тобто його рівень знижувався у порівнянні з вихідним рівнем в 1,4 і 1,5 рази відповідно, тоді як в групі пацієнтів, які отримували комбінацію цих препаратів - в 2,1 рази (Р<0,01). Індивідуальний аналіз показав, що у 21 (67,7%) хворих, які одержували комбінацію ербісолу та циклоферону виявилося суттєве зниження концентрації СІФ - в 2,4 рази від вихідного рівня і досягав норми (2,82±0,02 МО/мл), у 5 (16,15%) обстежених з тяжким перебігом ЕП відмічалася лише тенденція до зниження цього показника –до 5,48±0,04 МО/мл. У решти (5 осіб; 16,15%) зберігався стабільно високий рівень СІФ (6,02±0,03 МО/мл), це були хворі з наявністю специфічних ускладнень (з двобічним ураженням статевих залоз). Концентрація α-ІФН у крові після завершення лікування в групі хворих, які отримували ербісол підвищувалася і складала у середньому 11,2±0,32 пг/мл (Р<0,05), а при застосуванні циклоферона –до 13,6±0,45 пг/мл (Р<0,05), при цьому, максимальне зростання рівня α-ІФН відмічалося у хворих, яким призначали комбінацію обох препаратів –,1±0,35 пг/мл, тобто кратність його зростання 2,9 рази відповідно норми і 1,5 та 1,3 рази вище окремого використання імуноактивних препаратів. Концентрація γ-ІФН під впливом ербісолу зростала до 42,8±2,1 пг/мл (Р<0,01) і при призначенні циклоферону –,0±2,6 пг/мл (Р<0,05). Тільки при використанні ербісолу і циклоферону в комбінації, відмічалася нормалізація рівня γ-ІФН до 47,0±1,6 пг/мл, тобто кратність його зростання дорівнювала відповідно до вихідного рівня 2,1 рази (Р<0,01). У хворих групи зіставлення на тлі базисної терапії відмічена лише помірна тенденція до нормалізації показників інтерфероногенезу. Так, кратність зменшення рівня СІФ складала 1,5 рази (Р<0,05) відповідно до вихідного рівня і в 1,4 рази вище основної групи. Концентрація α-ІФН підвищувалася майже вдвічі, а рівень γ-ІФН –в 1,7 разів відповідно до початкового рівня, але їх концентрація залишалася вірогідно нижче норми.
Отже, було встановлено, що використання ербісолу, циклоферону та їх комбінації при лікуванні хворих на ЕП, призводить до істотного поліпшення вихідного порушеного рівня цитокінів у порівнянні з групою зіставлення, хворі якої отримували лише загальноприйняте лікування (табл. 4). При вивченні рівня IL-2 у хворих основної групи виявилося зменшення його вмісту до верхньої межі норми (Р>0,05), тоді як в групі зіставлення відмічалася лише тенденція до його зниження. Аналогічна динаміка спостерігалася щодо вмісту ФНПα у хворих основної групи, тобто відбувалося його зниження в 2,1 разів у порівнянні з початково високим рівнем (Р<0,01). В той же час, вміст цитокіну в групах хворих, які використовували ербісол та циклоферон окремо, знижався значно повільніше. У пацієнтів групи зіставлення рівень ФНПα складав 184,1±2,8 пг/мл (кратність зменшення 1,2; Р<0,05). Концентрація IL-4 в основній групі під впливом лікування з використанням ербісолу та циклоферону зростала у 2,3 рази (P<0,01) і досягала нижньої межі норми. У той же час у групі зіставлення на кінець завершення традиційного лікування кратність збільшення рівня IL-4 дорівнювала 1,5 рази; P<0,05).
Таблиця 4
Вплив комбінації ербісолу та циклоферону на рівень цитокінів у хворих на ЕП (М±m)
|
Показники |
Норма |
Основна група (n=31) |
Група зіставлення (n= 35) |
||
|
до лікування |
після лікування |
до лікування |
після лікування |
||
|
ФНП-α, пг/мл |
96,0±4,5 |
216,4±3,4 |
102,2±2,1* |
,8±2,4 |
184,1±2,8 |
|
IL-2, пг/мл |
58,0±1,8 |
151,6±2,3 |
60,2±1,6** |
,2±3,1 |
113,7±2,8 |
|
IL-4, пг/мл |
47,2±1,6 |
20,1±1,1 |
,7±2,3 ** |
,6±2,1 |
,7±2,4* |
Примітка: Р розраховано між показниками до й після лікування: * –Р < 0,05, ** –P < 0,01, *** –P < 0,001.
Повторне лабораторне обстеження хворих дозволило встановити, що в основній групі відмічена чітка тенденція до нормалізації вивчених біохімічних показників, що сприяло більш швидкій ліквідації СМІ. Так, у хворих основної групи відмічено зниження рівня продуктів ПОЛ –МДА та ДК в середньому 1,8 і 1,7 рази відповідно (Р<0,01) у порівнянні з вихідних рівнем, при чому на момент виписки у більшості обстежених (39 осіб, 69,6%) вони досягли норми. Позитивний вплив комбінації ербісолу та циклоферону підтверджувався також більш значною динамікою показника ПГЕ - зменшення майже вдвічі. Поряд з цим відмічено підвищення активності КТ (в 1,3 рази) та СОД (в 1,6 рази) відповідно до вихідних даних. Сумарно це обумовлювало суттєве підвищення інтегрального коефіцієнту Ф –у 5,2 рази відносно вихідного рівня (Р<0,001) при цьому цей показник досягав нижньої межі норми. У хворих групи зіставлення вивчені показники також мали тенденцію до покращення, але відмічалася суттєво менша позитивна динаміка, тому зберігалися підвищений рівень МДА і ДК (в 1,3 рази), ПГЕ (в 1,4 рази), а також зменшення активності ферментів у системі АОЗ. Рівень СМ у хворих основної групи після завершення курсу лікування, знизився в середньому в 2,9 рази (Р<0,05) в порівнянні з їх початковою концентрацією, тоді як за цей же період в групі зіставлення - тільки в 1,5 рази.
Вивчення рівня ЦН у динаміці лікування показало, що влючення циклоферону та ербісолу до комплексної терапії хворих на ЕП сприяло поступовому зниженню рівня як цАМФ, так й цГМФ, що призводило до нормалізації значення коефіцієнта цАМФ/цГМФ. Перед випискою у хворих основної групи вміст цАМФ знизився в середньому майже удвічі (Р<0,001), а цГМФ –в 1,2 рази (Р<0,01). При цьому у більшості обстежених (40 чол., 88,9%) рівень ЦН набував норми. У пацієнтів групи зіставлення, незважаючи на покращення самопочуття, рівень цАМФ і цГМФ знизився лише в 1,4 і 1,1 рази відповідно, коефіцієнт цАМФ/цГМФ залишався вірогідно вище, як за норму, так і до відповідного коефіцієнту основної групи.
Нормалізація вивчених біохімічних показників у хворих основної групи на час закінчення лікування відмічалася у 80,0% хворих, у решти пацієнтів на цей час вони мали лише чітку тенденцію до покращання, а норми набували в середньому через 1-1,5 міс. після виписки. В групі зіставлення даний показник складав 54,2%, тобто в 1,5 рази менше, ніж в основній (Р<0,05).
Імунореабілітацію здійснювали у реконвалесцентів, в яких на момент виписки зі стаціонару зберігалися вірогідні зсуви імунологічних і біохімічних показників, а в клінічному плані астенічний або астено-невротичний синдром. Проведення імунологічного обстеження після закінчення курсу імунореабілітації (на 15-21 добу від початку медичної реабілітації) дозволило відзначити, що у реконвалесцентів в першій групі (які отримували манакс) відзначено суттєве поліпшення імунних показників –зростання загальної кількості CD3+-лімфоцитів до 68,2±2,0%, числа циркулюючих у периферійній крові Т-хелперів/індукторів (CD4+) до 44,5±1,2%, нормалізація імунорегуляторного індексу CD4/CD8 (2,05±0,02). Індивідуальний аналіз показав, що в 74 (87,1%) реконвалесцентів спостерігалася нормалізація вивчених показників, у 6 перехворілих (7,1%) відбувалося суттєве покращення і у 5 (5,8%) осіб –вони мали тенденцію до відновлення (рис.2).
Рис.4. Вплив манаксу на клітинні показників імунітету у реконвалесцентів ЕП.
У другій групі також відмічена позитивна динаміка вивчених імунологічних показників, однак суттєво менша, ніж у реконвалесцентів, які використовували манакс. Тому, в обстежених реконвалесцентів з другої групи в той же період часу, зберігалася помірна Т-лімфоцитопенія (54,5±2,2%; Р<0,05), вірогідне зниження кількості Т-хелперів/індукторів (32,8±1,3%; Р<0,05) та імунорегуляторного індексу CD4/CD8 (1,6±0,03; Р<0,01). Поряд з цим на час закінчення прийому манаксу у хворих першої групи відмічалося зростання показників індукованої РБТЛ в середньому в 1,5 рази (P<0,05). В той же час у другій групі спостерігалася лише тенденція до відновлення функціональної активності Т-лімфоцитів.
Встановлено також, що у реконвалесцентів, яким проводилася імунореабілітація відмічалося підвищення показників ФАМ. Так, якщо у групі зіставлення кратність зростання ФІ на кінець закінчення лікування не була вірогідною (з 18,8±1,9% до 19,3±0,8%; P>0,1), то в першій групі на цей час даний показник складав у середньому 26,3±0,5%, що було у межах норми (P<0,05). Щодо значення ІП, то в першій групі цей показник складав у середньому 24,4±1,2%, тобто під впливом імунореабілітації з використанням манасу зростав удвічі (P<0,01); в той же час у другій групі він дорівнював лише 16,6±0,9% (кратність збільшення 1,3 рази; P<0,05). Значення ФЧ у реконвалесцентів, які отримували манакс, після лікування становило 3,8±0,05 (при нормі 4,0±0,15; P<0,05), тоді як у другій групі вірогідної різниці між цим показником до і після імунореабілітації не відмічено (з 2,6±0,15 до 2,8±0,06; P>0,05). Сумарно у 35 (83,3%) перехворілих, які отримували манакс, на момент закінчення імунореабілітації показники ФАМ досягали нижньої межі норми, у 4 (9,5%) реконвалесцентів відмічалася чітко виражена тенденція до покращання і у решти (3 осіб -7,2%) –лише помірно виражена позитивна динаміка.
У клінічному плані було відзначено, що в першій групі обстежених поряд з нормалізацією або поліпшенням імунологічних порушень у періоді реконвалесценції, значно скорочувалася тривалість збереження післяінфекційної астенії. Дійсно, після завершення імунореабілтації манаксом явища післяінфекційної астенії мали місце у 11 (18,3 %) перехворілих другої групи і лише у 4 (4,7 %) реконвалесцентів з першої групи, тобто майже в чотири рази менше.
Проведення лабораторних досліджень у реконвалесцентів з наявністю збереження СМІ дозволило також встановити позитивний вплив протефлазиду та кремнеземних ентеросорбентів на динаміку вивчених біохімічних та імунологічних показників вже 10-14-й добу від початку імунореабілітації. Концентрація ЦІК на момент завершення курсу імунореабілітації у реконвалесцентів першої групи знижалася з чіткою тенденцією до нормалізації їх молекулярного складу. Рівень загальних ЦІК в сироватці крові достовірно зменшувався по відношенню до початкового значення в середньому в 1,4 рази (Р<0,01) і досягав верхньої межі норми. При вивченні молекулярного складу ЦІК було встановлено, що в першій групі спостерігалося зниження вмісту середньо- та дрібномолекулярних ЦІК в 1,5 рази (Р<0,05). Отримані дані свідчили про зникнення вихідних імунних розладів у більшості (48 осіб –,3%) реконвалесцентів першої групи, а в клінічному плані характеризувалися зникненням астенічного або астено-невротичного синдрому та підвищенням працездатності. Решта 4 (7,7%) реконвалесцентів, у яких на цей час залишалися імунологічні зсуви, потребувало повторних курсів імунореабілітації.
У той же час, у реконвалесцентів другої групи відмічалася значно менш виражена позитивна динаміка щодо нормалізації рівня і молекулярного складу ЦІК у сироватці крові. Так, концентрація загальних ЦІК зменшилася в 1,2 рази (Р<0,05) відносно початкового рівня, а вміст середньомолекулярних і дрібномолекулярних імунних комплексів у 1,3 рази (Р>0,05).
При повторному дослідженні рівня СМ у реконвалесцентів першої групи після завершення курсу імунореабілітанії, відбувалося суттєве його зниження (в 3,3 рази; Р<0,01), а через 6 місяці він досягав норми. Істотне зниження вираженості СМІ наприкінці курсу імунореабілітації в першій групі відмічено у 89,6% випадків і повна його ліквідація –у 10,4% пацієнтів. У реконвалесцентів другої групи кратність зниження рівня СМ у порівнянні з вихідними значеннями склало 1,5 разів, що було вірогідно менше, ніж у реконвалесцентів першої групи (Р<0,05) і в 2,6 разів вище норми. Майже через 6 місяців після перенесеного ЕП, незважаючи на певний клінічний ефект проведеного лікування, у переважної більшості обстежених реконвалесцентів (40 осіб - 66,7%) значення даного показника складало лише 0,9±0,06 г/л, тобто було вище норми в 1,7 рази (рис. 3).
Рис.3 Вплив комбінації ентеросербентів та протефлазиду на рівень СМ у реконвалесцентів ЕП.
Таким чином, використання комбінації протефлазиду та кремнеземних ентеросорбентів у комплексі медичної реабілітації зменшує тривалість післяінфекційного астенічного синдрому, обумовлює прискорення нормалізації деяких лабораторних показників, а саме рівня СМ, ЦІК, вмісту середньомолекулярної фракції імунних комплексів. Це дозволяє вважати запропонований метод медичної реабілітації хворих на тяжку форму ЕП патогенетично обґрунтованим та клінічно доцільним.
ВИСНОВКИ
У дисертації наведено теоретичне узагальнення та практичне вирішення актуальної наукової проблеми –з’ясування ролі імунологічних та метаболічних змін у розвитку специфічних ускладнень при епідемічному паротиті (ЕП), на підставі чого розроблені патогенетично обґрунтовані підходи до проведення імунокорекції та імунореабілітації хворих на тяжкі та ускладнені форми ЕП, що сприяло підвищенню якості лікування, зменшенню частоти розвитку специфічних ускладнень паротиту та скороченню періоду післяінфекційної астенії, покращенню виходів хвороби.
1. Серед обстежених хворих тяжкий перебіг ЕП спостерігався у 54,9% випадків та ускладнений –у 33,3%. Найчастішими ускладненнями паротитної інфекції у дорослих було діагностовано ураження статевих залоз у 25,0% чоловіків і 13,9% жінок; серед інших ускладнень зареєстровано: серозний менінігіт –,0 %, паротитний панкреатит –,7 %.
2. При тяжкій та ускладненій формах ЕП має місце наявність вторинного імунодефіциту, який характеризуеться Т-лімфоцитопенією, зниженням кількості циркулюючих СD4+-лімфоцитів та імунорегуляторного індексу CD4/CD8, пригніченням показників ФАМ, особливо індексу перетравлення, суттєвим збільшенням концентрації ЦІК, переважно за рахунок найбільш патогенних середньомолекулярної та дрібномолекулярної фракцій, дисімуноглобулінемією на тлі тривалої циркуляції в крові природного інгібуючого фактору.
3. У хворих на паротитну інфекцію спостерігаються порушення з боку системи інтерфероногенезу, які характеризуються високим рівнем сироваткового інтерферону, кількість якого зростала у гострому періоді при тяжкому перебігу ЕП в 2,9 рази (Р<0,01), а при наявності ускладнень –в 2,6 рази (Р<0,05) відносно норми, на тлі низької концентрації α- та γ-ІФН у сироватці крові. Виявлено прямий кореляційний зв`язок між рівнем зниження α-ІФН і тяжкістю клінічного перебігу хвороби, а наявність суттєвого зниження концентрації γ-ІНФ можна вважати прогностичним критерієм розвитку ускладнень.
4. У гострий період паротитної інфекції спостерігається дисбаланс між рівнем цитокінів з прозапальними (ФНПα і IL-2) і протизапальними (IL-4) властивостями у сироватці крові. При тяжкому перебігу ЕП відмічається зростання IL-2 в середньому в 3,2 рази, а ФНПα –в 2,4 рази (Р<0,01). При зростанні рівня IL-2 до 220,0±8,52 пг/мл і вище та ФНПα до 310±12,5 пг/мл у хворих було виявлена наявність специфічних ускладнень паротитної інфекції, що може бути додатковим критерієм їх діагностики.
5. При тяжкому перебігу ЕП відмічається зниження концентрації IL-4 у сироватці крові в середньому в 3,1 рази (Р<0,01). При наявності ускладнень встановлена індивідуальна варіабельність рівня IL-4 –при паротитних орхітах або панкреатиті його вміст зменшувався в середньому в 3,6 рази (Р<0,01), а при поєднанні ураження статевих та підшлункової залоз відбувалося зростання рівню цитокіну в 1,5-2,0 рази (Р<0,05).
6. При тяжких, але неускладнених формах паротитної інфекції спостерігається зниження міграційних індексів при постановці РГМЛ з тканинними аутоантигенами –з привушної слинної залози (в 2,5 рази), тимусу (в 1,9 рази), специфічним печінковим ліпопротеїдом (в 1,4 рази). При розвитку запальних ускладнень ЕП максимальне зниження показників РГМЛ відмічається переважно до аутоантигенів органів і тканин, які піддаються ураженню при даному ускладненні - антигену яєчка (в 3,4 рази) при орхіті або орхоепідидиміті, з підшлункової залози (в 2,8 рази) –при панкреатиті і м'якої мозкової оболонки (в 1,3 рази)–при серозному менінгіті, тобто має місце активація аутоімунних реакцій.
7. У хворих з тяжким та ускладненим перебігом ЕП відмічаються суттєві порушення метаболічного гомеостазу, що характеризується підвищенням концентрації СМ у крові, активацією процесів ліпопероксидації, проявом чого є підвищення вмісту у крові продуктів ПОЛ –МДА і ДК, а також збільшення ПГЕ, підвищення вмісту цАМФ та співвідношення цАМФ/цГМФ. Поряд з цим у обстежених хворих відмічається зниження антиоксидантного потенціалу крові, про що свідчить зменшення активності ферментів антиоксидантного захисту - СОД і КТ, зниження концентрації ВГ і підвищення рівня ОГ та суттєве зниження інтегрального індексу Ф.
. Проведення математичного аналізу дозволило виявити пряму кореляційну залежність між рівнем МДА і СМ (r=+0,634), ДК і СМ (r=+0,624), СІФ та IL-2 (r=+0452) та зворотний –між інтегральним показником Ф та рівнем СМ (r=-0,564), рівнями ІІ та ІП (r= -0,624), показниками ІІ та РБТЛ (r = –,620), між концентрацією цАМФ та сироваткового інтерферону (r= -0,472), між вмістом про- (ІL-2) та протизапального (ІL-4) цитокінів у хворих на ЕП було виявлено зворотній кореляційний взаємозв`язок (r=-0,676). Встановлено, що підвищення рівня природного інгібуючого фактору у сироватці крові у хворих на тяжкі форми ЕП співпадає з вираженим зниженням концентрації Ig М у крові та пригніченням ФАМ.
9. Для прогнозування ураження статевих залоз у чоловіків та підшлункової залози у хворих на ЕП було створено діагностичний алгоритм, в якому найбільш інформативними з лабораторних показників можна вважати: кількість Т-лімфоцитів 50% і менше; імунорегуляторний індекс CD4/CD8 1,35 і нижче; рівень загальних ЦІК 4,0 г/л і більше, переважно за рахунок найбільш патогенної середньомолекулярної фракції; концентрація γ-ІФН 14,0 пг/мл і менше, МІ РГМЛ з яєчковим антигеном 0,38 і менше –при ураженні статевих залоз у чоловіків; МІ РГМЛ з антигеном з підшлункової залози 0,36 і менше –при панкреатиті; концентрація IL-2 вище 220,0 пг/мл і ФНПα вище 310,0 пг/мл, вміст СМ 2,8 г/л і вище, рівень ОГ 0,4 ммоль/л і вище.
10. До курсу лікування хворих на тяжкі та ускладнені форми ЕП включення комбінації ербісолу та циклоферону обумовлює зменшення або ліквідацію вторинного імунодефіцитного стану та нормалізацію імунологічних показників, а також суттєво зменшує частоту розвитку синдрому післяінфекційної астенії в періоді ранньої реконвалесценції. Призначення комбінації ербісолу та циклоферону найбільш ефективне у хворих з тяжким та ускладненим перебігом ЕП, на відміну від окремого використання кожного із вказаних препаратів у даної категорії хворих.
. Використання манаксу в комплексі імунореабілітації хворих з тяжкими та ускладненими формами ЕП сприяє ліквідації післяінфекційної астенії та нормалізації деяких імунологічних показників: ліквідації Т-лімфоцитопенії, підвищенню кількості циркулюючих в периферичної крові Т-хелперів/індукторів (CD4+), нормалізації імунорегуляторного індексу CD4/CD8, збільшенню показників ФАМ, що свідчить про активацію функціонального стану макрофагальної фагоцитуючої системи. Призначення комбінації протефлазиду та кремнеземних ентеросорбентів в засобу імунореабілітації зменшує тривалість післяінфекційного астенічного або астено-невротичного синдрому, обумовлює прискорення нормалізації деяких лабораторних показників, а саме рівня СМ, ЦІК, вмісту середньомолекулярної фракції імунних комплексів.
ПРАКТИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ
1. З метою профілактики розвитку ускладнень та прискорення одужання хворим на ЕП одразу після надходження до стаціонару доцільно до комплексної терапії при середньотяжкому перебізі хвороби включати комбінацію ербісолу та циклоферону. Ербісол слід призначати по 2 мл внутрішньом’язово 1 раз в день протягом 10-15 діб поспіль та циклоферон у вигляді 12,5 % розчину по 2,0 мл внутрішньом’язово один раз на добу 5-7 діб поспіль, у подальшому, після зниження симптомів інфекційного токсикозу, введення циклоферону продовжити по 2,0 мл через день ще 5 ін’єкцій препарату. При тяжкому перебізі ЕП ербісол рекомендується вводити по 2 мл внутрішньом’язово 2 рази на добу протягом 10-15 діб поспіль (Патент України № № 57373).
2. Особам, що перенесли ЕП та в яких зберігається післяінфекційна астенія з наявністю синдрому „метаболічної інтоксикації” та вторинного імунодефіциту, з метою імунореабілітації доцільно призначати протефлазид по 8-10 крапель усередину тричі на добу протягом 12-14 діб поспіль і сілард П у вигляді 2% водної суспензії усередину по 200-250 мл 3 рази на добу між прийомами їжі та інших ліків усередину протягом 5-7 діб. У періоді диспансерного нагляду після завершення основного курсу імунокорекції, реконвалесцентам, в яких зберігається тимчасовий вторинний імунодефіцит, доцільно вводити манакс по 90 мг тричі на добу усередину протягом 2-3 тижнів поспіль залежно до виразності зсувів лабораторних показників (Патент України № 48669; Патент України 59820).
3. Для прогнозування розвитку ускладнень у хворих на ЕП рекомендується аналізувати наступні імунологічні та біохімічні показники: CD3+-лімфоцитів, імунорегуляторний індекс CD4/CD8, вміст середньомолекулярної фракції ЦІК, міграційний індекс РГМЛ з аутоантигенами з тканини яєчка або підшлункової залози. При рівні ЦІК у сироватці крові 4,0 г/л і вище, концентрації середніх молекул 2,8 г/л та показнику міграційного індексу РГМЛ 0,38 з вірогідністю 90,6±3,5% прогнозують розвиток запальних ускладнень –орхіту та орхоепідидиміту або панкреатиту (Патент України № 47327).
СПИСОК НАУКОВИХ ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
1. Фролов А.Ф., Фролов В.М., Лоскутова И.В., Даниленко В.Ф., Бухтиарова Т.А. Эффективность амизона в комплексном лечении больных эпидемическим паротитом // Врачеб.дело. - 1999. - № 7-8. - С. 156-160.(Особисто здобувачем проаналізована клінічна ефективність амізону в лікуванні хворих на ЕП).
2. Фролов А.Ф., Фролов В.М., Лоскутова И.В. Эпидемический паротит: особенности клиники и современные подходы к лечению // Сучасні інфекції.- 1999.- № 3.- С.94-98. (Особисто здобувачем проведено клінічне обстеження хворих на ЕП).
3. Фролов А.Ф., Фролов В.М., Лоскутова И.В. Амизон в химиотерапии больных с эпидемическим паротитом // Український хіміотерапевтичний журнал. - 2000. - № 2. –С. 19-21. (Особисто здобувачем проаналізована клінічна ефективність амізону в лікуванні хворих на тяжкі форми ЕП).
4. Фролов А.Ф., Фролов В.М., Лоскутова И.В., Даниленко В.Ф., Бухтиарова Т.А. Опыт применения амизона в лечении больных эпидемическим паротитом и его влияние на некоторые биохимические показатели // Лікарська справа.- 2001.- № 2.- С.118-121. (Особисто здобувачем проведено клінічне обстеження хворих та проаналізована ефективність амізону на біохімічні показники у хворих на ЕП).
5. Фролов В.М., Лоскутова И.В., Шаповалова И.А. Информативность иммунологических методов в прогнозе поражений половых желез у мужчин при эпидемическом паротите // Імунологія та алергологія.- 2002.- № 1.- С.35-37. ( Здобувачем проведено імунологічне обстеження хворих на запальними ураженнями статевих залоз при ЕП).
6. Фролов В.М., Лоскутова І.В. Влияние амизона и циклоферона на показатели иммунологического гомеостаза у больных эпидемическим паротитом // Імунологія та алергологія.- 2002.- № 2.- С.39-43. Особисто здобувачем проаналізовано вплив на імунологічні показники комбінації амізону та циклоферону в лікуванні хворих на ЕП).
7. Лоскутова І.В. Стан макрофагальної фагоцитуючої системи у хворих на епідемічний паротит //Український медичний альманах.- 2002.- Т.5, № 6. –С.79-82.
8. Лоскутова І.В. Характеристика імунологічних порушень при тяжкій формі епідемічного паротиту та їх корекція //Український медичний альманах.- 2003.- Т.6, № 1. – С.64-66.
. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Клиническое значение аутоиммунных и иммунокомплексных реакцій при осложненных формах эпидемического паротита // Імунологія та алергологія.- 2003.- № 1. - С.30-33. (Особисто здобувачем проведено лабораторне обстеження хворих на ЕП).
10. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Вплив циклоферону та ербісолу на імунологічні показники у хворих з тяжким перебігом епідемічного паротиту // Імунологія та алергологія.- 2003. - № 2.- С. 26-29.(Здобувачем проаналізована клініко-імунологічна ефективність комбінації ербісолу та циклоферону у хворих на ЕП).
11. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Клініко-імунологічна характеристика і лікування панкреатиту при епідемічному паротиті // Врачебная практика.- 2003.- № 3.- С. 31-36. (Особисто здобувачем проведено клінічне та імунологічне обстеження хворих із паротитним панкреатитом)
12. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Імунологічні порушення у хворих на тяжку форму епідемічного паротиту // Імунологія та алергологія.- 2003.- № 3.- 37-41. (Здобувачем проведено імунологічне дослідження хворих на ЕП та проаналізовано отримані результати ).
13. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Вплив протефлазіду та ентеросорбентів на імунологічні показники в комплексі медичної реабілітації хворих з тяжкою формою епідемічного паротиту // Імунологія та алергологія. –.- № 4.- С. 55-59. (Особисто здобувачем визначено контингент хворих та проаналізована ефективність протефлазиду з ентеросорбцією на лабораторні показники у реконвалесцентів на тяжкі форми ЕП).
14. Лоскутова І.В. Інтерфероновий статус у дорослих хворих на епідемічний паротит // Український медичний альманах.- 2003.- Т. 6, № 6. –С. 92-93.
15. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Вплив ербісолу та циклоферону на клініко-імунологічні показники у хворих на тяжку форму епідемічного паротиту // Інфекційні хвороби. –.- № 4.- С.27-30. (Здобувачем проаналізовано вплив ербісолу, циклоферону та їх комбінація на показники інтерферонового статусу у хворих на ЕП).
16. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Стан системи інферферону у хворих на епідемічний паротит // Імунологія та алергологія. –.- № 2. –С.34-39. (Особисто здобувачем вивчено рівень СІФ та концентрація α- і γ-ІФН у хворих на ЕП).
17. Лоскутова І.В. Динаміка фактору некрозу пухлини (ФНП-α) у хворих з тяжким перебігом паротитної інфекції // Український медичний альманах.- 2004.- Т. 7, № 4. –С. 93-97.
18. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Імунопатологічні порушення у хворих з неускладненим та ускладненим перебігом епідемічного паротиту // Імунологія та алергологія. –. - № 3. –С. 18-22. (Дисертанткою досліджено концентрація аутоантитіл до тканинних антигенів у хворих на ЕП).
19. Лоскутова І.В., Фролов В.М. Взаємозв`язок імунологічних зсувів зі станом цитокінів у хворих на епідемічний паротит // Український медичний альманах.- 2004.- Т. 7, № 6. –С.84-87. (Особисто здобувачем проведено імунологічне обстеження та проаналізовано виявлені порушення у хворих на ЕП).
20. Фролов А.Ф., Фролов В.М., Лоскутова І.В., Бухтиарова Т.А., Даниленко В.Ф. Эффективность нового украинского препарата амизона при эпидемическом паротите и его влияние на иммунологические показатели //Проблеми. екологічної та медичної генетики і клінічної. імунології: Зб.наук.праць. - Київ –Луганськ, 1996. - Вип. 1(7) - С.158 - 166. (Особисто здобувачем проведено імунологічне обстеження хворих на ЕП та проаналізовано ефективність амізону на імунологічний гомеостаз).
21. Никитин Е.В.Лоскутова И.В., Клинико-иммунологические особенности эпидемического паротита у взрослых //Проблеми. екологічної та медичної генетики і клінічної. імунології: Зб.наук.праць. - Київ –Луганськ, 1998. –Вип. 2 (16). - С.100 –. (Особисто здобувачем проведено імунологічне обстеження хворих на ЕП).
22. Фролов А.Ф., Фролов В.М. Лоскутова І.В., Ефективність нових українських препаратів амізону та антралю в лікуванні епідемічного паротиту // Проблеми. Екологічної та медичної генетики і клінічної. імунології: Зб.наук.праць. –Київ –Луганськ, 1999. –Вип. 6 (26) - С.207 - 213. (Особисто здобувачем проаналізована ефективність запропонованого лікування на показники імунологічного гомеостазу у хворих на ЕП).
23. Фролов В.М., Лоскутова І.В., Терьошин В.О. Оцінка ефективності амбену в профілактиці гострого панкреатиту у хворих на епідемічний паротит // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології: Зб. наук. праць. –Київ; Луганськ; Харків, 2000. –Вип.5 (31). –С.122-127. (Зздобувачем проаналізована ефективність амбену в профілактиці паротитних панкреатитів на підставі проведеного мунологічного обстеження хворих на ЕП).
24. Фролов В.М., Лоскутова І.В. Сучасні підходи до лікування ураження статевих залоз у хворих на епідемічний паротит // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології. Зб. наук. праць. –Київ; Луганськ; Харків, 2001. –Вип. 4 (36). –С. 72-83. (Особисто здобувачем проаналізована імунологічна ефективність мазі „Мефенат” в лікуванні паротитних орхітів та орхоепідидимітів).
25. Фролов В.М., Лоскутова І.В., Терьошин В.О. Сучасне лікування епідемічного паротиту // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології: Зб. наук. праць. –Київ; Луганськ; Харків, 2001. –Вип. 7 (39). –С. 338-344. (Особисто здобувачем проаналізована клінічна ефективність амізону, ербісолута їх комбінації в лікуванні хворих на ЕП).
26. Фролов В.М., Лоскутова І.В. Ефективність амізону та циклоферону у хворих з тяжким перебігом епідемічного паротиту // Проблеми епідеміології, діагностики, клініки, лікування та профілактики інфекційних хвороб: Святкові читання до 110-річчя академіка Л.В.Громашевського.- Київ, 2002.- С.414-417. (Особисто здобувачем проаналізовао вплив комбінації амізону та циклоферону на показники імунологічного гомеостазу у хворих на ЕП).
27. Лоскутова І.В. Оцінка ефективності манаксу в імунореабілітації хворих, що перенесли тяжку форму епідемічного паротиту // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології: Зб. наук. праць. –Київ; Луганськ; Харків, 2003. –Вип.3 (49). –С. 102-108.
. Лоскутова І.В. Порушення метаболічного гомеостазу у хворих на тяжкі та ускладнені форми епідемічного паротиту // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології: Зб. наук. праць. –Київ; Луганськ; Харків, 2003. –Вип.5 (51). –С. 166-175.
. Лоскутова І.В. Вивчення динаміки інтерлейкінового профілю (ІЛ-2, ІЛ-4) у хворих на епідемічний паротит //Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології: Зб. наук. праць. –Київ; Луганськ; Харків, 2003. –Вип.6 (52). –С. 69-75.
. Лоскутова І.В. Рівень “середніх молекул” у крові хворих на тяжку та ускладнені форми епідемічного паротиту // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології: Зб. наук. праць. –Київ; Луганськ; Харків, 2004. –Вип.1 (54). –С. 166-171.
31. Лоскутова І.В. Вплив циклоферону та ербісолу на стан інтерферону у хворих на епідемічний паротит // Проблеми екологічної та медичної генетики і клінічної імунології. Зб. наук. праць. –Київ; Луганськ; Харків, 2004. –Вип.3 (56). –С. 38-46.
. Фролов А.Ф., Фролов В.М., Лоскутова І.В., Даниленко В.П., Бухтіарова Т.А., Овруцький В.М., Спосіб лікування епідемічного паротиту // Патент України 38388.- МПК А61Р31/00; G07D213/20, А61К35/14. - опубл.15.05.2001р.; Бюл. № 4.
. Фролов В.М., Лоскутова І.В. Шаповалова І.О. Тєрьошин В.О. Спосіб лікування уражень статевих залоз у чоловіків, хворих на епідемічний паротит // Патент України 47284.- МПК А61Р31/00; А61К35/14. - опубл.17.06.2002 р.; Бюл. № 6.
Фролов В.М., Лоскутова І.В., Шаповалова І.О. Терьошин В.О. Спосіб лікування епідемічного паротиту // Патент України 47291 .- МПК А61Р31/80.- опубл.17.06.2002 р.; Бюл. № 6.
. Фролов В.М., Лоскутова І.В., Шаповалова І.О.Спосіб прогнозування запальних ускладнень з боку статевих залоз у чоловіків, хворих на епідемічний паротит // Патент України 47327 .- МПК G01N33/48.- опубл. 17.06.2002 р.; Бюл. № 6.
. Фролов В.М., Лоскутова І.В., Шаповалова І.О. Спосіб профілактики панкреатиту у хворих на епідемічний паротит // Патент України 48669. -МПК А61К35/14; А61Р31/00.- опубл. 15.08.2002 р.; Бюл. № 8.
37. Фролов В.М., Лоскутова І.В, Шаповалова І.О., Коротін Ю.Л. Спосіб лікування тяжкої форми епідемічного паротиту у дорослих //Патент України 57367. - МПК А 61К35/78. - опубл. 16.06.2003; Бюл. № 6.
. Фролов В.М., Шаповалова І.О., Лоскутова І.В., Терьошин В.О. Спосіб лікування паротитних орхітів // Патент України 57372. -МПК А 61К35/78. - опубл. 16.06.2003; Бюл. № 6.
. Фролов В.М., Лоскутова І.В. Шаповалова І.О., Терьошин В.О. Спосіб лікування епідемічного паротиту у дорослих // Патент України 57373. -МПК А 61К35/78. - опубл. 16.06.2003; Бюл. № 6.
. Фролов В.М., Лоскутова І.В., Шаповалова І.О. Спосіб профілактики уражень підшлункової залози при епідемічному паротиті // Патент України 59820 . - МПКА61К35/78. - опубл. 15.09.2003 р.; Бюл. № 9.
41. Померанцева Т.І, Позднякова І.О., Лоскутова І.В. Імунні і мікроциркуляторні розлади та їх корекція у дітей з серозними менінгоенцефалітами різної етіології // Інфекційні хвороби: Зб. наук. праць. –Львів, 1997.- Вип.5.- С.37.
42. Лоскутова І.В. Ефективність амізону при лікуванні хворих на епідемічний паротит // Нове в діагностиці і терапії інфекційних хвороб: Матер. наук–практ. конф. і пленуму Асоціаціаціїї інфекціоністів України Львів, 2000.- С.258-260.
43. Лоскутова І.В. Ефективність амізону при лікуванні епідемічного паротиту // VІ з`їзд Всеукраїнського лікарського товариства: Тези доповідей. –Київ; Чернівці, 2001.- Т. 4, число 1(62). - С.65-66.
44. Лоскутова І.В. Ефективність амізону в лікуванні епідемічного паротиту у дорослих // Нейроінфекції. Інші інфекційні хвороби: Матер. наук–практ. конф. і пленуму Асоціаціації інфекціоністів України .- Харків, 2001.- С.231-233.
45. Лоскутова И.В., Шаповалова И.А., Терешин В.А. Аутоаллергические процессы при тяжелых и осложненных формах детских вирусных инфекций // І з’їзд алергологів України: Матеріали наукових праць.- Київ, 2002. - С. 98.
46. Лоскутова І.В., Шаповалова І.О. Імунологічні методи в прогнозуванні та профілактиці уражень статевих залоз у чоловіків із тяжким перебігом епідемічного паротиту // Гематологія та трансфузіологія. –.- № 2. - С.30-31.
47. Лоскутова І.В., Шаповалова І.О., Терьошин В.О., Соцька Я.А. Ефективність нового українського препарату “Амізон” у лікуванні та профілактиці інфекційних хвороб // ІХ конгрес Світової Федерації Українських лікарських товариств, присвячений 25-річчю СФУЛТ: Тези доповідей. –Київ; Чикаго; Луганськ, 2002.- С.365-366.
48. Лоскутова І.В., Шаповалова І.О. Прогнозування і профілактика уражень статевих залоз у чоловіків з тяжким перебігом епідемічного паротиту // Тяжкі форми інфекційних хвороб і невідкладні стани: Матер. наук–практ. конф. і пленуму Асоціаціації інфекціоністів України .- Дніпропетровськ, 2002.- С.129-131.
49. Лоскутова И.В. Аутоиммунные и иммунокомплексные реакции в патогенезе паротитных орхитов и орхоэпидидимитов // Імунологія та алергологія.- 2003.- №1.- С.29.
50. Лоскутова И.В. Клинико-иммунологическая характеристика поражений бронхолегочной системы у больных с тяжелыми формами эпидемического паротита //Укр. пульмон. журн. –. - № 2.- С. 248.
51. Лоскутова І.В. Імунологічні порушення та їх корекція у хворих з тяжким перебігом епідемічного паротиту // Керовані інфекції: Матер. наук–практ. конф. і пленуму Асоціації інфекціоністів України.- Івано-Франківськ, 2003.- С.115-116.
52. Лоскутова І.В. Ефективність комбінації глутаргіну та ербісолу в лікуванні хворих на тяжкі форми епідпаротиту у дорослих // Імунологія та алергологія.- 2003.- № 4.- С.87.
54. Лоскутова І.В. Рівень ЦІК та їх молекулярний склад у хворих з тяжким і ускладненим перебігом паротитної інфекції //І Всеукраїнська конференція „Методологические аспекты регуляции антиген-структурного гомеостаза нервной, эндокринной и иммунной системы”: Матеріали наукових праць.- Запоріжжя, 2005. - С. 86-87.
55. Лоскутова І.В. Ефективність манаксу в комплексі медичної реабілітації хворих, які перенесли тяжку форму епідемічного паротиту //Імунологія та алергологія. –. - № 3. –С. 95.
56. Фролов В.М., Лоскутова І.В. Новий метод лікування тяжких та ускладнених форм епідемічного паротиту // Реєстр галузевих нововведень.- Київ: МОЗ України, 2000.- Вип. 12-13.- № 243/11/9.
57. Фролов В.М., Лоскутова І.В., Шаповалова І.О. Спосіб профілактики розвитку панкреатиту при епідемічному паротиті // Реєстр галузевих нововведень. - Київ: МОЗ України, 2003.- Вип. 18-19.- № 110/18/03.
. Лоскутова І.В. Метод лікування тяжкої форми епідемічного паротиту у дорослих // Реєстр галузевих нововведень. - Київ: МОЗ України, 2004.- Вип. 20-21.- № 218/21/04.
. Лоскутова Спосіб профілактики уражень підшлункової залози при епідемічному паротиті // Реєстр галузевих нововведень. - Київ: МОЗ України, 2004.- Вип. 20-21.- № 230/21/04.
АНОТАЦІЯ
Лоскутова І.В. Імунні і метаболічні порушення та їх корекція при тяжких і ускладнених формах епідемічного паротиту у дорослих - –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора медичних наук за спеціальністю 14.03.08 –імунологія та алергологія. –Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця МОЗ України, Київ, 2005.
В дисертації узагальнено дані комплексного клініко-імунологічного і біохімічного обстеження 668 хворих на епідемічний паротит (ЕП). У хворих на ЕП виявлено порушення системного імунітету: Т-лімфоцитопенія, зниження кількості циркулюючих СD4+-лімфоцитів, зменшення імунорегуляторного індексу CD4/CD8, пригнічення ФАМ, збільшення концентрації ЦІК переважно за рахунок найбільш патогенних середньомолекулярної та дрібномолекулярної фракцій, дисімуноглобулінемія, спостерігалося підвищення рівня СІФ на тлі зниження концентрації α- и γ-ІФН у крові, а також відбувався дисбаланс між вмістом у крові цитокінами з про- (ФНПα, ІL-2) та протизапальними (ІL-4) властивостями, що відповідало тяжкості клінічного перебігу хвороби. Встановлено, що у обстежених хворих має місце підвищення рівня “середніх молекул”, метаболітів перекисного окислення ліпідів на тлі суттєвого зниження активності ферментів системи антиоксидантного захисту. Виявлено найбільш значущі імунологічні та біохімічні фактори ризику виникнення специфічних ускладнень з боку статевих та підшлункової залоз і на цій підставі розроблено алгоритм прогнозування розвитку орхіту, орхоепідидиміту та панкреатиту з використанням сучасних комп`ютерних технологій. Патогенетично обгрунтовано включення ербісолу, циклоферону та їх комбінації до комплексу лікування хворих на ЕП. Показана доцільність проведення диференційованої імунореабілітації реконвалесцентів з синдромом післяінфекційної астенії та наявністю вторинного імунодефіциту з використанням манаксу, протефлазиду та ентеросорбції.
Ключові слова: епідемічний паротит, імунітет, метаболізм, імунокорекція, імунореабілітація, ербісол, циклоферон, манакс, протефлазид, ентеросорбенти.
АННОТАЦИЯ
Лоскутова И.В. Иммунные и метаболические нарушения и их коррекция при тяжелых и осложненных формах эпидемического паротита у взрослых. - –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора медицинских наук по специальности 14.03.08 –иммунология и аллергология. –Национальный медицинский университет им. А.А. Богомольца МЗ Украины, Киев, 2005.
В диссертации обобщены данные комплексного клинико-иммунологического и биохимического обследования 668 больных эпидемическим паротитом (ЭП) в возрасте от 18 до 35 лет. При клиническом обследовании установлено, что у всех больных отмечалась типичная клиническая картина ЭП, которая характеризовалась наличием общих симптомов инфекционного токсикоза - лихорадка, общая слабость, недомогание, головная боль, отсутствие аппетита и локальной симптоматики паротита, а именно увеличение околоушных слюнных желез (преимущественно с обеих сторон) и их болезненность. Иммунологические нарушения у больных ЭП характеризовались Т-лимфопенией, дисбалансом субпопуляционного состава Т-лимфоцитов, преимущественно со снижением количества циркулирующих лимфоцитов с фенотипом CD4+ (Т-хелперы/индукторы) и уменьшением иммунорегуляторного индекса CD4/CD8 и показателя индуцированного РБТЛ, что свидетельствовало об угнетении функциональной активности Т-клеток (CD3+). Имело место также снижение показателей фагоцитарной активности моноцитов у обследованных больных, преимущественно индекса переваривания, что характеризовало незавершенность процессов переваривания, а также наличие дисиммуноглобулинемии, повышение концентрации циркулирующих иммунных комплексов (ЦИК), преимущественно за счет наиболее токсигенных средне- и мелкомолекулярных фракций. Установлено снижения показателей РТМЛ с тканевыми аутоантигенами из ткани околоушной слюнной железы и несколько в меньшей степени - из ткани тимуса и к специфическому печеночному липопротеиду, особенно при тяжелом и осложненном течении заболевания. При наличии специфических осложнений ЭП выраженность аутосенсибилизации максимальна по отношению к аутоантигенам из тех органов и тканей, которые подвергаются воспалительному изменению при данном осложнении. Был выявлен дисбаланс в системе интерфероногенеза - существенное повышение уровня сывороточного интерферона (СИФ) на фоне снижения концентрации α- и γ-ИФН, в особенности у больных с тяжелым и осложненным течением паротитной инфекции. При этом значительное снижение уровню γ-ИНФ можно считать как прогностическим критерием развития осложнений. Установлено повышение уровня провоспалительных (ФНОα, IL-2) цитокинов в сыворотке крови у больных эпидпаротитом, при чем у пациентов со существенным повышением уровня ФНОα (более 310 пг/мл) развились специфические осложнения. Концентрация ІL-4 в острый период эпидпаротита при среднетяжелой форме была снижена в 2 раза, при тяжелой и осложненой –в 3,0-3,6 раза в сравнении с нормой. Наиболее значительное снижение продукции IL –наблюдалось у больных с наличием осложнений, которые развились на фоне тяжелого течения паротитной инфекции. У обследованных больных отмечалось повышение уровня “средних молекул”(СМ), метаболитов перекисного окисление липидов (ПОЛ) на фоне существенного дисбаланса активности ферментов системы антиоксидантного защиты. Степень выраженности иммунных нарушений коррелировала с выраженностью синдрома “метаболической”интоксикации. Выявлены наиболее значимые иммунологические и биохимические факторы риска возникновения специфических осложнений со стороны половых и поджелудочной желез и на этом основании разработан алгоритм прогнозирования развития орхита, орхоепидидимита и панкреатита с использованием современных комп’ютерных технологий. Для клинической практики в качестве наиболее информативных тестов выделены: концентрации ЦИК в крови 4,0 г/л и более, СМ - 2,8 г/л и выше, значений МИ РГМЛ с тканевыми аутоантигенами из соответствующей ткани.
Патогенетически обосновано включения эрбисол, циклоферон и их комбинации в комплексе лечения больных на ЭП. Включение в комплексную терапию комбинации эрбисола и циклоферона четко выраженный клинический эффект наблюдался в 85 % пациентов. Он заключался в сокращении длительности сохранения синдромов инфекционного токсикоза, “метаболической”интоксикации и ускорения разрешения местного воспалительного процесса. Отмечалось улучшение изученных иммунологических показателей: ликвидировалась Т-лимфоцитопения, повышение количество клеток с фенотипом СD4+ и нормализовался иммунорегуляторный индекс CD4/CD8, снижалась концентрация ЦИК с нормализацией их молекулярного состава, нормализация уровня СИФ и концентрации α- и γ-ИФН, ликвидация дисбаланса цитокинов –снижение содержания провоспалительных и повышение концентрации противоспалительных. У больных, получавших комбинацию ербисола и циклоферона в 83% наблюдений концентрация метаболитов ПОЛ (МДА, ДК и ПГЕ) снижалась до верхней границы нормы и отмечалось восстановления активности ферментов системы антиоксидантной защиты - КТ и СОД, а также интегрального показателя Ф. Уровень СМ к моменту выписки снижался в 1,7 раза по отношению к изначально повышенному уровню. У ряда больных с тяжелым и осложненным течением ЭП на момент выписки сохранялись существенные отклонения иммунологических показателей от физиологической нормы, поэтому была предложена иммунореабилитация с использованием растительного препарата манакса, а пациентам с сохранившимся повышенным уровнем СМ и ЦИК назначали протефлазид в комбинации с энтеросрбцией. Проведение курса медицинской реабилитации способствовало нормализации большинства изученных иммунологических и биохимических показателей, а клинически ликвидация проявлений синдрома постинфекционной астении.
Ключевые слова: эпидемический паротит, иммунитет, метаболизм, иммунокоррекция, иммунореабилитация, эрбисол, циклоферон, манакс, протефлазид, энтеросорбенты.
SUMMARY
Loskutova I.I. Immune and metabolic disturbances and their correction in severe and complicated forms of mumps in adults. –Manuscript.
The dissertation for scientific degree of doctor of medical sciences on speciality 14.03.08 –Immunology and Allergology. –National Medical University named after O.O.Bogomolets, Ministry of Public Health of Ukraine, Kyiv, 2005.
Data of complex clinico-immunological and biochemical examination of 668 patients suffering from mumps were generalized in this thesis. In patients who suffered from EP the disturbances of systemic immunity: T-lympho-cytopenia, lowering of the amount of circulating CD4+ - lymphocytes, decrease of immunoregulative index CD4/CD8, oppression of PAM, increase of concentration of CIC, dysimmunoglobulinemia, elevation of SIF-level against the back ground of decrease of concentration of α- and γ -INF in blood was noticed, as well as, dysbalance in blood content between cytokines with pro- (TNFα, IL-2) and antiinflammatory (IL-4) properties took place that corresponded to the severity of the clinical course of the disease. It was determined that in patients, who had been examined, there was elevation of the level of “middle molecules”, metabolites of the peroxide oxidation of lipids against the background of considerable lowering of activity of ferments of the system of antioxidant protection. The most significant immunological and biochemical risk factors in appearing of specific complications on the part of sexual glands and pancreas were revealed; on this ground the algorithm of prognostication of development of orchitis, orchiepididymitis, and pancreatitis with the use of modern computer technologies was worked out. Including of erbisol, cycloferon and their combinations in complex treatment of patients with mumps was grounded pathogenically. Expediency of carrying out the differentiated immunorehabilitation of convalescents with the syndrome of post-infectious asthenia and presence of the secondary immunodeficiency with use of manaks, protephlazide and enterosorption was determined.
Key words: epidemic parotitis, immunity, metabolism, immune correction, immune rehabilitation, erbisol, cycloferon, manaks, protephlazide, enterosorbents.