Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Мовлення – це діяльність, пов’язана з функціонуванням мови, це спілкування засобами мови, тобто через посередництво мовних одиниць. Мова і мовлення нерозривні.
Загальнонародна мова - це сукупність слів, граматичних форм, особливостей вимови
й наголошення, що їх використовують люди, для яких українська мова рідна.
Загальнонародна мова охоплює діалекти, просторіччя, професійну лексику, жаргони тощо.
Вищою формою загальнонародної мови є літературна мова.
Літературна мова - відшліфована форма загальнонародної мови, що постає на основі її
писемної форми і в усному та писемному виявах обслуговує життя нації: державну діяльність,
законодавство, науку, культуру, художню літературу, театр, засоби масової інформації.
Мовна норма— мовний варіант у сфері вимови, слововживання, словозміни, який закріплений практикою і рекомендований до вживання як обов’язковий. Порушення мовних норм утруднює спілкування.
Мовне правило — це наукове осмислення, визначення, формулювання мовної норми. Саме норми літературної мови є підґрунтям правил, якими користуються в усному і писемному мовленні.
Нормативність мови, її відповідність тим вимогам, які ставлять перед мовою в суспільстві, вивчає розділ мовознавчої науки «Культура мови».
Розрізняють мовлення правильне (таке, що відповідає мовним нормам) і мовлення комунікативно доцільне (скероване на максимальне досягнення мети спілкування).
Культура мовлення — це система вимог щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності — усній і писемній. Належний рівень культури мовлення засвідчує розвинений інтелект та високу загальну культуру особистості. Культура мовлення забезпечує високий рівень спілкування, ушляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства в цілому.
8. Правила переносу слів в українській мові.
1. Ніколи не розриваються сполучення «йо» та «ьо». Наприклад: па-йок, а не пай-ок; сльо-за.
2. Не розриваються при переносі африкати [д͡ж], [д͡з ]: си-джу, бджо-ла, від-дзер-ка-ли-ти.
3. При співпаданні однакових звуків на межі кореня і суфікса, що позначається на письмі подвоєнням літер, одна з них залишається в попередньому рядку, інша переноситься в наступний: зай-мен-ник, бу-ден-ний. Подовжені приголосні перед «я» мають два способи переносу: знан-ня і зна-ння. Обидва варіанти є правильними.
4. У складних словах не розриваються при переносі однакові приголосні, з яких починається друга частина слова: но-во-вве-ден-ня.
5. Від попереднього голосного ніколи не відривається буква «й»: лій-ка, лі-ній-ка, ко-пій-ка.
6. Не відривається один приголосний від кореня.
10. М’який знак уживається після д, т, з, с, ц, л, н для передачі на письмі м’якості позначуваних ними приголосних: 1) у кінці слів (біль, сядь); 2) перед буквами, що позначають тверді приголосні (галька, станьте); 3) перед о (льох, сьомий); 4) перед -ся в дієсловах (погодься, умивається); 5) перед ї, йо та я, ю, є, що позначають два звуки в словах іншомовного походження та російських власних назвах (кольє, бульйон, Ульянов); 6) після л перед буквами, що позначають м’які приголосні (стільці, пральня); 7) у словах-винятках тьмяний, різьбяр, няньчити, бриньчати, женьшень, Маньчжурія.
М’який знак не вживається: 1) після букв, що позначають губні б, п, в, м, ф; 2) після шиплячих ж, ч, ш, щ, після задньоязикових г, к, х та ґ (кров, піч); 3) після р у кінці складу (кобзар, вірте), за винятком прізвища Горький і утворених від нього слів; 4) перед буквами, що позначають м’які або напівпом’якшені приголосні (пісня, сміх); 5) після н перед буквами, що позначають шиплячі (менший, барабанщик).
Буквосполучення -льц-, -ньц-, -ньч-, -сьц-,-сьч- пишуться з мяким знаком, якщо походять від сполук -льк-, -ньк-, -ськ- (люлька — люльці, донька — доньчин); буквосполучення -лц-, -лч-, -нч-, -сц-, -сч- пишуться без м’якого знака, якщо утворені від -лк-, -нк-, -ск- (голка — голці, галка — галчин).
11. Апостроф пишеться перед я, ю, є, ї: 1) після букв, що позначають губні приголосні б, п, в, м, ф, якщо перед ними немає букви на позначення приголосного, крім р (полум’яний, в’юнкий); 2) після р, яка позначає твердий приголосний (бур’ян, на підгір’ї); 3) після префіксів і першої частини складених українських та іншомовних слів, що закінчуються на приголосний (роз’їзд, пов’язаний, ад’ютант); 4) після б, п, в, м, ф, р, г, к, х, ґ, ж, ч, ш, що передають тверді приголосні, у словах іншомовного походження (миш’як, бар’єр, комп’ютер); 5) після к в імені Лук’ян та в усіх похідних від нього словах (Лук’яненко, Лук’янчук).
Апостроф не пишеться: 1) перед я, ю, є, ї після букв, що позначають губні приголосні б, п, в, м, ф, якщо перед ними стоїть приголосний, крім р, який належить до кореня слова (дзвякнути, морквяний, мавпячий); 2) після р на початку складу, якщо наступні я, ю, є позначають його мякість (рясно, бурю); 3) перед йо (курйоз); 4) перед я, ю, коли вони позначають пом’якшення попереднього приголосного (кювет, ряса).
13 Ненаголошені голосні
14. Подвоєння та подовження приголосних
Подвоєння приголосних утворюється:
1. При збігу однакових приголосних на межі морфем (префікса і кореня, кореня і суфікса, основи дієслова і постфікса, частин складноскорочених слів): роззнайомитися, оббігти; сон - сонний, туман - туманний; пасся, перенісся; міськком, юннат.
2. У прикметниках на -?енн(ий), -?анн(ий) (-?янн(ий)) зі значенням можливості або неможливості дії: здійсненний, прощенний, нездоланний, невпізнанний, незрівнянний.
3. У словах бовван, Ганна, лляний, овва, ссати і похідних від них.
Подовження приголосних д, т, з, с, л, н, ж, ш, ц, ч після голосного перед [я, ю, є, і] відбувається:
1. В усіх відмінках іменників середнього роду II відміни (крім родового множини): зілля, зіллям, у зіллі; сторіччя, сторіччю, у сторіччі. Але: сторіч, знань, знарядь.
Якщо в родовому відмінку множини закінчення -ів, то подовження зберігається: відчуття – відчуттів, відкриття – відкриттів.
2. Перед [я, ю, є, і] в усіх відмінках деяких іменників 1-ї відміни (чол. і жін. роду): суддя, судді, суддею, суддю, суддів; Ілля, Іллі, Іллю, Іллею; стаття, статті, статтею (але – статей).
3. Перед ю в орудному відмінку іменників жіночого роду (III відміна), основа яких у називному відмінку закінчується одним м’яким або шиплячим приголосним: зав’язь – зав’яззю, повінь – повінню, відстань – відстанню, ніч – ніччю, Січ – Січчю, суміш – сумішшю, подорож – подорожжю.
Якщо в називному відмінку однини основа закінчується на два приголосних, губний або р, то подовження не відбувається: радість – радістю, кров – кров’ю, матір – матір’ю.
4. У прислівниках типу зрання, навмання, попідтинню.
5. У формах теперішнього часу дієслова лити: ллю, ллєш, ллють.
15. Спрощення груп приголосних
1 У групах приголосних -ждн-, -здн-, -с(т)н'-, -с(т)л'-, -стл-, -стн- випадают д і т
тиждень — тижня — тижневий; виїздити — виїзний, поїзд — поїзний; лестощі — улесливий, щастя — щасливий; вість — вісник, користь — корисний, честь — чесний, якість — якісний
Але в деяких словах літера т зберігається
зап'ястний, кістлявий, пестливий, хвастливий, хвастнути, хворостняк, шістнадцять
У прикметниках, утворених від іменників іншомовного походження з кінцевим -ст, літера т у групі приголосних -стн- зберігається, хоч відповідний звук і не вимовляється
аванпост — аванпостний, баласт — баластний, компост — компостний, контраст — контрастний, форпост — форпостний
2 У групах приголосних -зкн-, -скн- випадає к при творенні дієслів із суфіксом -ну-
бризк — бризнути, брязк — брязнути, блиск — блиснути, писк — писнути, плюск — плюснути, тріск — тріснути, але: випуск — випускний, виск — вискнути, риск — рискнути
3 У групі приголосних -слн- випадає л
масло — масний, мисль — умисний, навмисне; ремесло — ремісник
16. Чергування голосних і приголосних
1. Чергування приголосних
а) Чергування [г] – [ж], [к] – [ч], [х] - [ш], що відбуваються при словозміні і словотворенні. Наприклад: увага - уважний - зауваження, дорога - доріжка - подорожній, козак - козаче - козаченько, галка - галчин - галченя - Галченко, сміх - смішний - усмішка, бідолаха - бідолашний.
б) Чергування [г] – [з'], [к] - [ц'], [х] - [с'] при словозміні перед закінченням -і. Наприклад: луг - у лузі, папуга - папузі, райдуга - райдузі, гілка - на гілці, донька - доньці, онука - онуці, свекруха - свекрусі, комаха - комасі, капелюх - у капелюсі.
2. Чергування голосних
а) Чергування [о], [е] з [і]. Голосні [о], [е], що стоять у відкритому складі, чергуються з [і] в закритому складі. Це може відбуватися не лише у різних формах одного слова, а й у споріднених словах: сокола - сокіл, сходу - схід - східний, Львова - Львів - львів’янин, слово - слів - багатослівний, мого - мій, трохи - трішки, попелу - попіл - попільничка, осені - осінь - осінній, Києва - Київ - київський (є – jе], ї = [jі]). Чергування [о], [е] з [і] властиве тільки українській мові, в жодній з інших слов’янських мов не відбувається.
б) Чергування [е] з [о] після шиплячих та [j], що відбувається у спільнокореневих словах. Голосний [е] вживається тоді, коли далі йде м’який приголосний або склад з [е] чи [и], що походить з давнього [і]. Наприклад: четвертий, вечеря; женити, шести ([и] <- [і]); краєчок, окраєць, копієчка.
Примітка. У давнину шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш] були м’якими, тому у словах краєчок, копієчка [е] після [j] (графічно є) виступає закономірно.
• Голосний [о] після шиплячих та [j] з’являється за умови, якщо далі йде твердий приголосний або склад з голосними [а], [о], [у] та [и], що походить з давнього [ы]. Наприклад: чотири ([и] <-[ы]), вечора, вечоровий; жонатий, шостий ([и] <- [ы]); крайок, копійок.
18. Слово та його лексичне значення
Слово є основною одиницею мови і мовлення, пов’язаною з усіма іншими мовними одиницями. На відміну від менших одиниць мови (звуків, морфем), слово характеризується самостійністю і повнозначністю. Водночас слово є будівельним матеріалом для більших одиниць — словосполучення і речення.
Слова слугують для називання предметів, дій, явищ, якостей. Відображення у слові будь-якого явища дійсності становить його лексичне значення. Крім лексичного, словам властиве граматичне значення, яке вказує на приналежність слова до певної частини мови та на його граматичні ознаки. При цьому лексичне значення слова є індивідуальним, основним, а граматичне — загальним, властивим усім словам, які належать до певної частини мови.
Слово може мати одне або кілька лексичних значень. Однозначні слова — це слова, які мають тільки одне лексичне значення, тобто називають якийсь один предмет, істоту, ознаку, дію, явище (верба, зозуля). Слова, що мають кілька лексичних значень, називаються багатозначними. Багатозначні слова мають пряме значення й одне або кілька переносних (великий — 1) значний за розміром; 2) дорослий; 3) геніальний, загальновідомий). Пряме значення слова — це його первинне, основне лексичне значення. Переносне значення слова — це його вторинне значення, яке виникло на основі прямого. Слово в прямому значенні — це звичайна, повсякденна назва чогось (вишневий садок). Слово в переносному значенні — дуже часто назва образна, перенесена з одних предметів і явищ на інші (вишневі пахощі думок). Переносних значень у слові може бути кілька. У якому значенні вжите багатозначне слово, стає зрозумілим із контексту.
12. Складні випадки вживання великої літери
- З великої літери починається текст і пишеться перше слово речення після крапки, знака оклику і знака питання коли ними закінчується попереднє речення, а також після двокрапки, якщо далі йде пряма мова.
- З великої літери пишуться індивідуальні назви кораблів літаків, підприємств, товариств, фірм, різних видань, творів та ін.
- З великої літери пишуться назви держав і адміністративно-територіальних одиницьЗ великої літери пишуться назви найвищих державних установ:
- З великої літери пишуться назви найвищих посад та почесних звань:
- З великої літери пишеться перше слово в назвах центральних установ, установ місцевого значення, промислових і торгових підприємств:
З великої літери пишуться назви історичних епох, подій, визначних свят:
- З великої літери пишуться індивідуальні імена людей, по батькові, прізвища, псевдоніми, наприклад:
- Велика літера пишеться у складних географічних назвах типу:
- У ділових паперах з великої літери пишеться назва документа:
19. Власні й загальні назви
Загальні іменники — це узагальнені назви однорідних предметів (день, роса, сівба, митець, фізика).
Власні назви — це індивідуальні назви, що виділяють предмет з однотипного ряду. До власних назв належать імена, прізвища, клички тварин, географічні та астрономічні назви, назви державних посад тощо (Олена, Франко, Мурко, Дністер, Харків, Київ, Меркурій).
Власні назви зазвичай пишуться з великої літери, але родові назви у їх складі — з маленької (річка Десна, місто Дніпропетровськ, гора Арарат, сузір'я Лебідь).
Назви книг, газет, журналів, картин, кінофільмів, магазинів, кінотеатрів, кораблів, фірм, назви продуктів беруться в лапки (роман «Прапороносці», теплохід «Тарас Шевченко», магазин «Дари ланів», цукерки «Пташка»).
46. ВИМОГИ ДО ДІЛОВИХ ПАПЕРІВ
1. Ділові папери складаються за єдиною формою.
2. Діловим паперам властива ясність, точність, стислість викладу.
3. Дієслівні форми в цих паперах часто замінюються віддієслівними іменниками (замість прошу дозволити - прошу дозволу).
4. Числівники пишуться цифрами, за винятком грошових документів (рахунок, розписка, доручення).
5. Непохідні прийменники нерідко замінюються похідними прийменниками внаслідок, у зв’язку, згідно (замість за наказом - згідно з наказом, замість через недостачу - у зв’язку з недостачею).
6. Особовий займенник ВИ, як форма ввічливого офіційного звертання до однієї особи, пишеться з великої букви.
7. Порядок слів у простих реченнях прямий.
8. Часто вживаються неповні і безособові речення із значенням наказовості (необхідно сприяти, доручити членам гуртка).
9. Підрядні причини і наслідку замість сполучника тому що приєднуються звичайно сполучниками внаслідок того, що; у зв’язку з тим, що; так як.
Таким чином, лише завдяки стандартним словам і виразам документи стають недвозначними й чіткими.
Студентам пропонується теоретичний матеріал про заяву, автобіографію та починаємо на занятті укладання цих документів.
47. ЗАЯВА - документ, який містить пропозицію або прохання однієї чи кількох осіб до установи чи керівної особи. Це один з найпоширеніших ділових паперів.
Заява завжди пишеться від руки і в одному примірнику - так передбачено стандартом. Стандарт передбачає для заяви такі реквізити:
1) назва організації, установи чи посади особи, яким подається заява (вказується праворуч, на останній третині рядка);
2) відомості про того, хто подає заяву (розміщуються колонкою нижче першого реквізиту);
3) назва документа "заява" (пишеться посередині з великої літери);
4) текст заяви (з абзаца й з великої літери);
5) дата й підпис (під текстом: підпис - праворуч, дата - ліворуч).
Заяви бувають прості (містять лише прохання чи пропозицію) й складні, мотивовані (подається обгрунтування прохання чи пропозиції, може наводитися перелік документів, що додаються до заяв)
47. Автобіографія - це документ, в якому особа повідомляє основні факти своєї біографії (подає опис свого життя та діяльності).
Основна вимога до такого документа - досягти вичерпності потрібних відомостей і лакрнізму викладу.
Кожне нове повідомлення пишеться з абзацу.
Реквізити:
1. Назва виду документа.
2. Текст, в якому зазначається:
— прізвище, ім’я, по батькові;
— дата народження;
— місце народження;
— відомості про освіту (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося навчатися);
— відомості про трудову діяльність (коротко, у хронологічній послідовності назви місць роботи й посад);
— короткі відомості про склад сім’ї (батько, мати, чоловік, дружина, діти).
3. Дата написання.
4. Підпис.
49. Пояснювальна записка
Пояснювальна записка укладається на вимогу керівника, керівної організації або ж із власної ініціативи й має реквізити, аналогічні доповідним запискам.
Пояснювальна записка може бути:
1. Службовою складовою частиною чи додатком, доповненням іншого документа (плану, проекту, пропозиції, звіту, програми й т. ін.). У ній укладач або організація обґрунтовує мету, актуальність, новизну й перелік дії основного документа. Викладає структуру, зміст, функціональне
призначення і термін його дії з поясненням можливих позитивних чи негативних наслідків.
2. Документом особистого характеру, у якому аргументовано й доказово
пояснюються певні дії укладача або його підлеглих чи причини якихось подій,
фактів, провин та ін.
Реквізити:
1. Адресат.
2. Посада, прізвище, ім'я , по батькові (при потребі, - домашня адреса)
адресанта.
3.Назва виду документа.
4. Заголовок.
5. Текст.
6. Дата складання.
7. Підпис.
Якщо записку направляють за межи установи, її оформлюють на бланку і реєструють.
51. Протокол
Протокол - це документ, у якому фіксуються хід і результати роботи нарад, засідань, зборів,конференцій. У протоколах відображаються всі виступи з питань, що розглядаються, а також фіксуються рішення, прийняті в результаті обговорення.
Протокол веде секретар або інша спеціально призначена особа.
Протоколи загальних зборів (засідань, нарад) підписують голова й секретар, а протоколи засідань комісій - усі члени комісій. Текст протоколу складається з двох частин: вступної та основної. У вступній частині вказується дата проведення зборів, зазначаються прізвища та ініціали всіх присутніх. У разі великої кількості присутніх на засіданні їх список складається окремо й додається, а в протоколі зазначається лише загальна кількість присутніх. У цій частині подається також порядок денний зборів з переліком питань, що розглядаються. Основний текст протоколу поділяється на розділи, які відповідають пунктам порядку денного. Кожен розділ містить такі
частини:
1. СЛУХАЛИ: вказуються ініціали й прізвище доповідача, тема доповіді.
Далі викладається основний зміст доповіді або вказується, що текст додається.
2. Так само оформляється розділ ВИСТУПИЛИ.
У розділі УХВАЛИЛИ повністю записується прийняте рішення, яке може
складатися з одного чи кількох пунктів або з констатуючої й резолюційної
частин.
За обсягом фіксованої інформації протоколи бувають трьох видів:
1) короткі (записуються обговорювані питання, прізвища доповідачів,
прийняті рішення);
2) повні (відрізняються від коротких стислим поданням виступів доповідачів
і учасників);
3) стенографічні (дослівно фіксують увесь хід засідання).
Реквізити:
1. Назва виду документа.
2. Заголовок (вказується структурний підрозділ або колегіальний орган).
3. Дата засідання.
4. Номер.
5. Гриф затвердження (якщо потрібно).
6. Текст.
7. Підписи голови й секретаря.
20. Доручення
Доручення - це документ, яким організація чи окрема особа надає іншій особі право на певну діяльність або отримання матеріальних цінностей від її імені.
Залежно від суб'єкта дії доручення поділяють на:
• особисті (особа доручає особі);
• офіційні (установа доручає особі чи установі).
Особисте доручення юридично правомірне лише у тому випадку, коли підпис особи, що склала доручення, завірив керівник установи печаткою і своїм підписом.
Реквізити особистого доручення:
1. Назва виду документа.
2. Текст.
3. Дата.
4. Підпис особи, яка склала доручення.
5. Завірення підпису.
Офіційні доручення друкуються на спеціальних бланках. Реквізити офіційного доручення:
1. Штамп.
2. Номер.
3. Дата.
4. Назва виду документа.
5. Текст.
6. Зразок підпису особи, якій видано доручення.
7. Підпис керівника установи.
8. Печатка.
Текст доручення містить такі відомості:
• прізвище, ім'я, по батькові, посада особи (в офіційному дорученні - назва
установи), яка видає доручення;
• прізвище, ім'я, по батькові, посада особи, якій видається доручення;
• назва установи, від якої особа повинна отримати матеріальні цінності або в
якій особа здійснює свою діяльність;
• напрям діяльності особи або перелік матеріальних цінностей, їх кількість і
вартість;
• термін дії доручення;
• назва та відомості про документ (паспорт, посвідчення), що засвідчує
особу, якій видається доручення.
2. Розписка
Розписка - це документ, що підтверджує певну дію, що відбулася,- пере-дачу й отримання документів, товарів, грошей від підприємства або приватної особи.
Розписка може бути приватного (особа отримує цінності від особи) і службового (особа -представник установи - отримує цінності від цієї або іншої установи) характеру.
Реквізити:
1. Назва виду документа.
2. Текст:
• прізвище, ім'я, по батькові та посада особи, яка дає розписку і підтверджує
отримання цінностей;
• прізвище, ім'я, по батькові та посада особи, яка передала цінності;
• точні найменування матеріальних цінностей, їх кількість і вартість словами
і цифрами;
• відомості про документ (паспорт, посвідчення), що засвідчує особу, яка
отримує цінності;
• підстава передачі й отримання цінностей.
3. Дата.
4. Підпис особи, яка отримала цінності.
5. Завірення підпису (у приватній розписці).
52. Звіт — письмове повідомлення про виконання певної роботи.Звіти бувають статистичні (цифрові) й текстові. Статистичні звіти пишуться на спеціальних, виготовлених друкарськимспособом бланках, текстові — на звичайному папері.
Види звітів: наукові звіти, анотовані звіти, рекомендаційні звіти, річні звіти, аудиторські звіти, робочі звіти, звіти про поїздки, звіти про розслідування, бюджетні звіти, поліцейські звіти, демографічні звіти, кредитні звіти, оціночні звіти, перевірочні звіти, військові звіти тощо.
Реквізити
Великий за обсягом звіт поділяється на частини, кожна з яких має свій заголовок.
У звітах, які не виходять за межі структурного підрозділу, печатка, штамп установи не ставляться.