Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Контрольна робота
з дисципліни: „Цивільне та сімейне право”
Кредитні правовідносини
Зміст
1. Кредитні правовідносини. Кредитний договір
2. Поняття та характеристика договору експедиції
3. Правова характеристика і значення неустойки
Задача.
Список літератури
1. Кредитні правовідносини. Кредитний договір
Сучасний розвиток підприємництва в значній мірі залежить від ефективної діяльності банківської системи України. Важливим аспектом у цьому відношенні є кредитний ринок, що забезпечує реальну можливість отримати необхідні ресурси і здатність фінансових установ їх надати.
Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком. Враховуючи те, що кредитні правовідносини виникають на основі двосторонніх договорів, що містять взаємні права і обов’язки сторін і поєднують правову і економічну природу, надто важливими є умови дійсності цих угод. Відповідно до ст. 638 Цивільного Кодексу України, яка дублюється ч. 2 ст. 180 Господарського кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Отже, першою вимогою до чинності кредитного договору є погодження сторонами усіх істотних умов кредитного договору. Вони встановлюються наступними нормативно-правовими актами: 1) Цивільним Кодексом України (статті 1048-1052, 1054); 2) Господарським Кодексом України (ст. 345); 3) Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (ст. 6). Відповідно до них істотними умовами виступають: мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов’язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, порядок зміни і припинення дії договору, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору. При цьому банк як сторона договору повинен додатково дотримуватися вимог статті 49 «Кредитні операції» закону України «Про банки і банківську діяльність»: «Банк зобов’язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків. Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків».
По-друге, кредитний договір має укладатися обов’язково у письмовій формі. Він повинен підписуватися особами, належним чином уповноваженими на це установчими документами, довіреністю і скріплюється печатками. Офіційним підтвердженням повноважень особи можуть слугувати документи, що підтверджують факт обрання або призначення керівників підприємства (укладання з ними контракту) та витяг зі Статуту, що встановлює його повноваження; інші документи, які згідно з законодавством підтверджують повноваження представників. При чому недодержання письмової форми тягне його нікчемність та не створює ніяких правових наслідків, окрім тих, що пов’язані з його нікчемністю.
По-третє, учасники кредитних правовідносин повинні мати необхідний об’єм цивільної дієздатності. Відповідно до статей 91, 92 Цивільного Кодексу України правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення, а набуває вона прав і обов’язків через свої органи, які діють у відповідності з установчими документами і законом. У відповідності зі ст. 34 ЦК України повну цивільну дієздатність має фізична особа, що досягла 18 років (загальні умови). Підтвердженням дієздатності осіб слугують офіційні документи: статут, свідоцтво про державну реєстрацію, довідка про внесення до ЄДРПОУ для юридичних осіб; паспорт громадянина України чи інший документ, що посвідчує громадянство відповідно до вимог Закону України „Про громадянство" - для фізичних осіб. Для фізичних осіб-підприємців - паспорт та свідоцтво про державну реєстрацію. Відповідно до ст. 50 ЦК України: «державна реєстрація фізичної особи-підприємця з видачею відповідного свідоцтва є необхідною умовою здійснення підприємницької діяльності». Надаються їх нотаріально посвідчені копії або копії, видані органом, що провів відповідну реєстрацію.
По-четверте, сторони у порядку, встановленому статтями 641-646 ЦК України та ст. 181 Господарського кодексу України погоджують вищезазначені істотні умови договору. Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов’язаною у разі її прийняття. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. Особа, яка прийняла пропозицію, може відкликати свою відповідь про її прийняття, повідомивши про це особу, яка зробила пропозицію укласти договір, до моменту або в момент одержання нею відповіді про прийняття пропозиції. Тому, договір є укладений після моменту одержання особою, яка направила пропозицію з усіма істотними умовами відповіді про її прийняття.
По-п’яте, волевиявлення учасників угоди повинно бути вільним і відповідати їх внутрішній волі. Добровільність укладення кредитного договору виявляється у вільному обранні банку, до якого звертається клієнт, а також вирішення з банком питання про можливість оформлення відносин з цим клієнтом; добровільне погодження майбутніх прав і обов’язків сторін у рамках закону.
По-шосте, враховуючи підвищений ризик проведення кредитування, варто передбачити у договорі механізм забезпечення виконання позичальником своїх зобов’язань. Найбільш оптимальними формами слугують застава (іпотека) та банківська гарантія. Правовою основою їх застосування слугують: Цивільний та Земельний кодекси України, закони України «Про заставу», «Про іпотеку», «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати», «Про іпотечні облігації». У разі неможливості їх застосування – використовується страхування ризику невиконання боржником грошового зобов’язання. Страхування приводиться у відповідності з Цивільним та Господарським кодексами України та законом України «Про страхування». Порядок, строки, розмір страхового відшкодування та інші істотні умови, відповідно до зазначених норм погоджуються сторонами у встановленому порядку і письмово оформлюються.
Отже, погоджені у встановленому порядку та письмовій формі істотні умови кредитного договору гарантують дійсність укладеної між сторонами угоди. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
У разі, якщо в процесі реалізації взаємних прав і обов’язків за договором у однієї із сторін виникне обґрунтоване бажання змінити одну з істотних умов ця сторона повинна враховувати наступне. Відповідно до правил, закріплених у статтях 651-654 ЦК України та ст. 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду. Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даного рішення, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду. У разі зміни договору зобов’язання сторін змінюються відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо; у разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Зміна або розірвання договору вчинюється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту.
Нове цивільне законодавство досить виважено врегулювало договірні відносини, а саме: встановило принцип свободи договору (ст.ст. 6, 627 ЦК України). Це означає, що сторони є вільними у визначені умов кредитного договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості. Досить цікавими є наступні поради. У кредитних договорах, що пропонуються банком клієнту досить часто зустрічається така умова, що визначає право банку в односторонньому порядку змінювати процентну ставку по наданому кредиту. Проте, сторони є вільними у погодженні всіх умов, і, згідно ст. 651 ЦК України взаємно можуть погодити недопустимість одностороннього порядку зміни цієї умови договору.
При укладенні кредитних угод, як свідчить досвід клієнти досить часто не приділяють уваги санкціям за невиконання умов договору, що зумовлює негативні наслідки для останніх. Тому при підписанні угоди варто звернути на це особливу увагу, запропонувавши окремі пропозиції по їх зміні, реалізуючі своє право на свободу договору. Сучасний стан ринку банківських послуг, посилення конкуренції у цій сфері примусить банки проводити більш гнучку договірну політику. І останнє на чому слід зосередити увагу. Умови сплати штрафів та пені, які встановлюються в кредитному договору повинні відповідати правилам статей 549-552 ЦК України, що варто перевіряти при їх погодженні. Відповідно до зазначених статей недопустимим є включення до умов договору можливості нарахування процентів на неустойку, навіть при наявності прострочення сплати попереднього платежу по кредиту і процентам відповідно до графіка. Тобто, пеня нараховується на кожну окрему суму несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання, відповідно до графіку виконання договору.
Актами цивільного законодавства не встановлено прямої заборони на обмеження строку нарахування пені. Стаття 549 лише встановлює, що неустойка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. У такому разі рекомендуємо, при реалізації свого права на вільне взаємне визначення умов договору обмежити шляхом погодження нарахування пені певним строком (наприклад: пеня нараховується з дня, коли боржник повинен був виконати грошове зобов’язання або його частину, але не більше ніж за 30 днів).
Як було зазначено вище, кредитні правовідносини між кредитором і позичальником регламентуються на підставі кредитних договорів.
Кредитний договір - це юридичний документ, що визначає взаємні обов'язки і відповідальність між банком і клієнтом з нагоди одержання останнім кредиту. Кредитний договір укладається тільки в письмовому вигляді і не може змінюватися в односторонньому порядку. Кредити надаються після укладання кредитного договору. Умови договору визначаються для кожного клієнта індивідуально, з тим щоб ступінь ризику був мінімальний. Зміст і перелік умов кредитного договору визначаються за згодою сторін і включають розмір кредиту, умови надання і погашення позичок, розмір відсоток за кредит та інші умови, які не суперечать чинному законодавству.
На практиці комерційні банки розробляють типові форми кредитних угод, основними положеннями яких є:
1. Опис суб'єктів угоди - визначається, хто позичальник, хто кредитор, при цьому визначаються юридичні права сторін, що підписують договір.
2. Опис умов кредитування - вказуються сума і строк кредиту, порядок його видачі та погашення. Банк перевіряє обгрунтованість замовленої суми кредиту і вносить поправки до неї з урахуванням залучення власних коштів позичальника. Конкретний строк користування кредитом встановлюється на основі оборотності цінностей, що кредитуються, та окупності понесених витрат. Погашення кредиту передбачається на конкретну дату або в розстрочку.
3. Зобов'язання позичальника повернути суму кредиту та сплатити проценти за користування кредитом. Банк визначає відсоткові ставки залежно від таких чинників: попиту і пропозиції, що склались на кредитному ринку, рівня облікової ставки НБУ, характеру наданого забезпечення, строків користування позикою, ризику заходу, що кредитується тощо. Розмір плати за кредит встановлюється з таким розрахунком, щоб сума одержаних від позичальника відсотків покривала витрати банку по залученню коштів, витрати на ведення банківської справи та забезпечувала отримання відповідного прибутку.
4. Опис забезпечення кредиту з посиланням на угоди, що є частинами кредитного договору (договір застави, гарантії, поручительства, страхова угода).
5. Обмежувальні умови, до яких відносяться: захисні та негативні.
Захисні статті - це перелік дій чи умов, яких повинен дотримуватись позичальник протягом дії кредитного договору (зобов'язання періодично подавати банку звітну документацію, надавати працівникам банку інформацію про свою господарську діяльність).
Негативні статті - це список умов, які не повинен допустити позичальник (заборона отримання додаткових кредитів, передачі в заставу третім особам активів, надання гарантії, невиплати дивідендів, заробітної плати вище встановленого рівня, злиття з іншими компаніями);
6. Права суб'єктів угоди. Банк залишає за собою право вимагати дострокового погашення кредиту у випадку порушень умов кредитної угоди. Позичальник може домагатися перенесення строків погашення позички, підвищення суми позички, права достроково погашати кредит.
7. Санкції за порушення умов угоди. Порушення з боку позичальника умов кредитної угоди карається шляхом стягнення пені, яка нараховується на суму боргу або на суму кредиту, або на суму порушення. Банк може заперечити проти надання наступної суми кредиту, вимагати дострокового погашення кредиту, відмовитись від подальшого співробітництва з клієнтом, ініціювати процедуру банкрутства підприємства. Порушення умов кредитної угоди з боку банку так само тягне за собою фінансові санкції. В угоді можна зазначити, хто буде відшкодовувати витрати на вирішення спорів.
8. Строк набуття угодою чинності.
9. Можливості зміни умов угоди.
10. Юридичні адреси суб'єктів угоди, підписи уповноважених осіб, скріплені печатками.
Договір укладається на один рік і більш тривалий термін, якщо клієнт користується кредитами постійно або об'єктом кредитування є основні засоби, або на більш короткий термін при тимчасовій потребі в коштах або наданні окремого кредиту. Кредитний договір вступає в силу з дати надання кредиту позичальнику (дата надходження коштів на рахунок позичальника або дата сплати платіжних документів з позичкового рахунку позичальника) і діє до повного погашення кредиту та сплати відсотків за його користування.
Як свідчить досвід розвинених країн, обов'язковим атрибутом кредитних договорів все частіше стають деякі «нестандартні» положення, які сприяють виконанню взаємних домовленостей сторонами.
В договорах можливі такі розділи, як «Свідоцтва та гарантії», «Санкції за порушення умов погашення» та інші.
Так, в розділі кредитного договору «Свідоцтва та гарантії» все частіше в діловій практиці відмічається, що позичальник має право та повноваження на укладення договору, має свідоцтво про реєстрацію та ліцензію, не має заборгованості по податкам, закладеним активам, крім відомих банку, не порушує будь-яких інших кредитних договорів, які були укладені раніше, та надав повну та правдиву інформацію про своє фінансове становище.
В розділі «Обмежуючі умови» формулюються правила, яких повинен дотримуватись позичальник протягом всього періоду користування кредитом: підтримувати визначений рівень оборотного капіталу та дотримуватись встановленої величини балансових коефіцієнтів, регулярно надавати фінансові звіти банку-кредитору тощо.
В розділі «Забороняючі умови» вказані дії, які не повинні здійснюватись позичальником: не продавати та не закладати активи, не покупати акції чи облігації, не брати участі в злитті.
В розділі «Невиконання умов кредитної угоди» перераховані всі випадки, які підпадають під дане положення. Це - порушення строків платежів по кредитам, оголошення позичальника банкрутом.
В розділі «Санкції за порушення умов погашення» знаходять відображення наступні положення: вимога негайної сплати всієї суми боргу, яка залишилася, та відсотків по ній, надання додаткового забезпечення чи гарантій.
Не всі кредитні договори містять вказані розділи та пункти. Та деякі положення - характеристика кредиту, права та обов'язки сторін, порушення зобов'язань та санкції за них — є обов'язково присутніми в договорах, про них ми оговорювали раніше.
В заключній частині кредитного договору, як свідчить практика, слід перерахувати наступні реквізити банку-кредитора та позичальника: повне найменування сторін, юридичну адресу, поштову адресу, телефон. Окрім цього, бажано: відомості про банківські реквізити сторін (розрахункові та валютні рахунки), ідентифікаційний номер податкоплатника, реєстраційні реквізити (де, коли була зареєстрована юридична особа, серія та номер документа про реєстрацію) — все, що набуває вагомого значення при пред'явленні позову до контрагента.
Всі вище названі відомості слід обов'язково перевіряти шляхом ознайомлення з наступними документами:
- свідоцтвом про реєстрацію;
- установчими документи з усіма змінами та доповненнями, в яких слід звернути увагу на правильне написання повного найменування організації, її юридичної адреси та компетенцію органів управління;
- довідкою з банків про відкриття рахунків;
- положенням про філію чи відділення, якщо договір підписується керівником цього структурного підрозділу;
- положенням про орган управління, член якого підписує договір;
- наказом керівника організації про надання одному з директорів права на підписання договору від імені всієї організації;
- довіреністю, наданою керівником організації, відповідно до якої відповідальній особі організації надається право на підписання кредитного договору. Довіреність має містити інформацію про дату її надання та строк дії.
Таким чином, підготовка та укладення кредитного договору потребує кваліфікованої роботи кредитора та позичальника.
Поступовий розвиток законодавчої бази щодо питань кредитування дозволяє банкам та суб'єктам господарської діяльності уникнути багатьох проблем при укладенні та виконанні кредитних угод. Але неналежне дотримання вимог чинного законодавства в цій сфері правовідносин до цього часу породжує спори. Тільки розширення законодавчої бази кредитних правовідносин, закріплення її в законодавчому порядку, однакове та ефективне застосування законодавства сприятиме зменшенню порушень вимог законодавства та збитків, обумовлених невиконанням зобов'язань.
2. Поняття та характеристика договору експедиції
Перевезення вантажів – це складний процес, позаяк, окрім власне транспортування, яке і є предметом договору перевезення, зазначені правовідносини включають у себе цілий комплекс послуг, пов’язаних з підготовкою та відправленням вантажів, проведенням взаєморозрахунків, контролем за проходженням і одержанням вантажів тощо.
Самостійність договору експедиції знайшла своє відображення як у новому ЦК України, так і у ГК України, що набули чинності 1 січня 2004 р. Безумовно, що нормування транспортно-експедиторських послуг започатку-вало новий розвиток транспортно-експедиторської діяльності в Україні.
Саме з прийняттям нових кодексів вперше у законодавстві дається визначення договору експедиції, регламентується порядок укладання і виконання цього договору. Так, ст.ст. 929-935 ЦК України і ст. 316 ГК України регламентують питання, пов’язані з договором транспортного експедирування, визначають права, обов’язки та відповідальність експедитора і клієнта, а також зазначені види транспортно-експедиторських послуг, які експедитори надають клієнтам. Відповідно до ст. 929 ЦК України, ст. 316 ГК України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу.
З метою захисту інтересів вантажовласників (вантажовідправників, вантажоодержувачів) та створення умов для формування ринкових відносин у сфері транспортно-експедиторського обслуговування ВР України 1 липня 2004 р. прийняла Закон України «Про транспортно-експедиторську діяльність» (далі – Закон). Цей Закон визначає правові та організаційні засади транспортно-експедиторської діяльності в Україні і спрямований на створення умов для її розвитку та вдосконалення. Закон дає визначення таким термінам, як «транспортно-експедиторська діяльність», «транспортно-експедиторська послуга», «експедитор», «клієнт», «перевізник», «учасники транспортно-експедиторської діяльності».
Надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортного, імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування експедитори здійснюють відповідно до доручень клієнтів. Так, експедитори за дорученням клієнтів:
Наведений перелік видів транспортно-експедиторських послуг не є вичерпним, оскільки експедитор і клієнт, укладаючи договір транспортного експедирування, домовляються за всіма істотними умовами договору, досягаючи таким чином порозуміння стосовно предмета договору, прав і обов’язків сторін. А істотними умовами договору, як відомо, є умови про предмет договору, умови, визначені законом як істотні або є необхідними для договорів цього виду, а також ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. У разі відсутності хоча б однієї із істотних умов, договір не визнається укладеним, а якщо всі істотні умови існують, то договір вважається укладеним навіть за відсутності інших умов.
Зрозуміло, що для кожного виду договорів існують власні істотні умови. Однак за загальним правилом згідно із ст. 9 Закону істотними умовами договору транспортного експедирування є:
За допомогою договору транспортного експедирування організується виробничий зв’язок між експедитором і підприємствами-вантажовідправни-ками та вантажоодержувачами. Завдяки саме договірній форми цей зв’язок має впорядний характер.
Якість транспортного експедирування залежить від додержання прав і виконання обов’язків всіма учасниками транспортно-експедиторської діяльності.
Відповідно до ст. 10 Закону експедитор та клієнт мають відповідні права. Так, експедитор з метою забезпечення оптимального транспортного обслуговування має право:
В свою чергу, клієнт при укладанні договору транспортного експедирування має право:
Слід зазначити, що договором транспортного експедирування можуть бути передбачені й інші права експедитора та клієнта.
Крім цього, у ст.ст. 11-12 Закону зазначені й основні обов’язки експедитора і клієнта. Так, наприклад, експедитор зобов’язаний надавати транспортно-експедиторські послуги згідно з договором транспортного експедирування і вказівками клієнта, погодженими з експедитором у встановленому договором порядку. Законодавством також передбачено, що клієнт зобов’язаний своєчасно надати експедитору повну, точну і достовірну інформацію щодо найменування, кількості, якості та інших характеристик вантажу, його властивостей, умов перевезення, іншу інформацію, необхідну для виконання експедитором своїх обов’язків за договором транспортного експедирування, а також документи, що стосуються вантажу, які потрібні для здійснення митного, санітарного та інших видів державного контролю і нагляду, забезпечення безпечних умов перевезення вантажу.
Крім цього, відповідно до договору транспортного експедирування клієнт зобов’язаний сплатити належну плату експедитору, а також відшкодувати документально підтверджені витрати, понесені експедитором в інтересах клієнта з метою виконання договору. Платою експедитору вважаються кошти, сплачені клієнтом експедитору за належне виконання договору транспортного експедирування. У плату не включаються: витрати експедитора на оплату послуг (робіт) інших осіб, залучених до виконання договору транспортного експедирування, на оплату зборів (обов’язкових платежів), що сплачуються при виконанні договору транспортного експедирування. Підтвердженням витрат експедитора є документи (рахунки, накладні тощо), видані суб’єктами господарювання, що залучалися до виконання договору транспортного експедирування, або органами влади. Факт надання послуги експедитора при перевезенні підтверджується єдиним транспортним документом або комплектом документів (залізничних, автомобільних, авіаційних накладних, коносаментів тощо), які відображають шлях прямування вантажу від пункту його відправлення до пункту його призначення, а власне перевезення вантажів супроводжується товарно-транспортними документами: авіаційною вантажною накладною; міжнародною автомобільною накладною; накладною УМВС; коносаментом та іншими документами, визначеними законами України, складеними мовою міжнародного спілкування залежно від обраного виду транспорту або державною мовою, якщо вантажі перевозяться в Україні.
Експедитор і клієнт при укладанні договору транспортного експедирування можуть передбачити й інші обов’язки. Але за будь-яких умов у разі невиконання або неналежного виконання обов’язків, які передбачені договором транспортного експедирування і Законом, експедитор і клієнт несуть відповідальність згідно з ЦК України, іншими законами та договором транспортного експедирування.
Статтями 929 ЦКУ, 316 ГКУ та 9 Закону про експедицію встановлено, що за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов’язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов’язаних з перевезенням вантажу.
Окрім того, договором транспортного експедирування може бути встановлено, що обов’язок експедитора — організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов’язання, пов’язані з перевезенням.
Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу.
При укладенні такого господарського договору сторони зобов’язані в будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору відповідно до статті 180 ГКУ та ст. 9 Закону про експедицію. Причому, відповідно до того самого законодавства істотними є умови, визнані такими за законом (ст. 9 Закону про експедицію) чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї зі сторін необхідно досягти згоди.
ГКУ встановлює важливу для господарських договорів особливість, відповідно до якої плата за договором транспортного експедирування здійснюється за цінами, що визначаються главою 21 цього Кодексу. Зокрема, ст. 189 ГКУ зазначає, що ціна є істотною умовою господарського договору та вказується в договорі у гривнях.
Лише у зовнішньоекономічних договорах (контрактах) ціни можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. При здійсненні експортних та імпортних операцій у розрахунках з іноземними контрагентами застосовуються контрактні (зовнішньоторговельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикативних цін.
Договір транспортного експедирування укладається виключно в письмовій формі (ст. 930 ЦКУ, ст. 9 Закону про експедицію). При цьому у випадках, коли умовами договору передбачено вчинення експедитором дій від імені клієнта, останній повинен видати експедиторові довіреність.
3. Правова характеристика і значення неустойки
Сплата неустойки у зв’язку з порушенням договірних зобов’язань підприємств - звичайна річ в економіці нашої країни. Проте, на практиці та в літературі з нею пов’язано чимало всіляких питань. Це і не дивно, оскільки неустойка має багато різновидів і нерідко переплітається з такими господарськими операціями, як відшкодування заподіяних збитків і реальне виконання порушеного зобов’язання.
Основний нормативно-правовий акт, що регулює договірні відносини є Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року №435-IV (далі – ЦКУ). Відповідно до положень ЦКУ для забезпечення належного виконання зобов’язань за договором сторони можуть передбачити в умовах договору сплату неустойки стороною винною у неналежному виконання умов договору іншій стороні.
Відповідно до п. 1 ст. 549 ЦКУ неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник зобов’язаний передати кредиторові у випадку порушення свого зобов’язання. З цього визначення виходить, що неустойка - це додаткове зобов’язання, що починає обтяжувати боржника з моменту невиконання або неналежного виконання ним основного зобов’язання, тобто з моменту порушення боржником прав кредитора (але, якщо боржник не визнає такого обтяження, то в подібних ситуаціях необхідне рішення суду).
На випадок порушення цивільних прав законодавство, насамперед, передбачає різні способи їхнього захисту. До способів захисту цивільних прав та інтересів судом відносяться, зокрема, примусове виконання зобов’язання в натурі (називане ще «реальним виконанням»), відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (п. 2 ст. 16 ЦКУ). От під цими «іншими способами» саме і мається на увазі сплата неустойки.
На практиці найпоширенішими способами захисту цивільних прав є відшкодування збитків і стягнення неустойки. У таких випадках боржник задовольняє майновий інтерес потерпілого, надаючи йому грошову (товарну, майнову) компенсацію його майнових втрат. При цьому відшкодування збитків має місце, якщо виплачувана компенсація прямо пов’язана з розміром заподіяної шкоди. Стягнення ж неустойки в наявності, коли компенсація пов’язана з розміром збитку або побічно, або взагалі незалежна від нього. Тому основною формою компенсації заподіяного збитку є відшкодування збитків, тоді як сплата неустойки провадиться у випадках прямо передбачених договором або законом. Справа тут ще і в тому, що збитки є найбільш істотним і розповсюдженим наслідком порушення цивільних прав.
Способи захисту цивільних прав традиційно підрозділяються на заходи захисту і заходи відповідальності. При цьому якщо реальне виконання є тільки заходом захисту, то відшкодування збитків і стягнення неустойки визнаються ще і заходами цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань (або «правовими наслідками порушення зобов’язань», як це зазначено в ст. 611 ЦКУ).
Однак для неустойки загальні визначення на цьому не закінчуються, оскільки вона визнається ще й одним з видів забезпечення виконання зобов’язань (п. 1 ст. 546 ЦКУ). Таким чином, неустойка - це одночасно і спосіб захисту цивільних прав, і міра відповідальності за їхнє порушення, і спосіб забезпечення виконання зобов’язань (здійснення прав). У той час як, наприклад, застава або поручительство - тільки способи забезпечення виконання зобов’язань. Тому для повного розуміння сутності та призначення неустойки її варто розглянути в кожному з трьох зазначених ракурсів, після чого можна буде зробити відповідні класифікації.
Стягнення неустойки та відшкодування збитків, як окремі способи захисту цивільних прав, є виплатами компенсації і, таким чином, протиставляються виконанню зобов’язання в натурі. Справа в тому, що інтерес потерпілої сторони (кредитора) не завжди може бути задоволений у повному обсязі шляхом заміни реального виконання на виплату компенсації. У таких випадках кредитор вправі наполягати на тому, щоб його контрагент фактично вчинив так, як передбачено відповідним договором.
Що стосується заходів цивільно-правової відповідальності за порушення зобов’язань, то згідно ст. 217 ГКУ правовими засобами відповідальності в сфері господарювання є господарські санкції, тобто засоби впливу на правопорушника, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. Це значить, що в особи, що порушила договір, виникають додаткові обтяження, які засновані на примусовій чинності закону і є певним покаранням за здійснене правопорушення.
Окремими видами господарських санкцій є відшкодування збитків і штрафні санкції (п. 2 ст. 217 ГКУ). При цьому, відповідно до п. 1 ст. 230 ГКУ, штрафними санкціями визнаються неустойка, штраф і пеня у вигляді грошової суми.
Статтею 550 ЦКУ визначені підстави виникнення права на неустойку:
1. Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов‘язання.
2. Проценти на неустойку не нараховуються.
3. Кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов‘язання (стаття 617 цього Кодексу).
Далі переходимо до забезпечення виконання зобов’язань за допомогою неустойки (п. 1 ст. 546 ЦКУ). Способи забезпечення виконання зобов’язань, взагалі, - це спеціальні заходи, які або гарантують виконання основного зобов’язання боржником, або стимулюють боржника до належного виконання своїх зобов’язань. Так, якщо поручительство або, наприклад, застава гарантують виконання основного зобов’язання, то неустойка, на відміну від них, є стимулюючим способом. Це і зрозуміло, оскільки передбачена договором або законом неустойка лише понукає боржника бути справним, щоб додатково не позбутися певної суми коштів (як правило, меншої, ніж сума основного боргу).
Оскільки в ЦКУ правовідносини неустойки включено до Кн. 5 Розд. I «Загальні положення про зобов’язання» Гл. 49 «Забезпечення виконання зобов’язання», то неустойка, як і всі інші способи забезпечення зобов’язань, носить зобов’язально-правовий характер (тобто неустойка - забезпечувальне зобов’язання).
Згідно п. 1 ст. 547 ЦКУ угода щодо забезпечення виконання зобов’язань здійснюється в письмовій формі. На практиці це виражається в тому, що угода про неустойку фіксується або в самому договорі, що встановлює основне зобов’язання (на забезпечення якого направлена неустойка), або в додатковій до нього (або навіть спеціальній) угоді сторін.
Як і більшість способів забезпечення виконання зобов’язань, неустойка носить залежний від основного зобов’язання характер. Це означає, що при недійсності основного зобов’язання (п. 2 ст. 548 ЦКУ) або припиненні його дії припиняє своє існування і неустойка як угода, що його забезпечує.
Тепер, після розгляду неустойки в трьох вищевказаних аспектах, проведемо її послідовну класифікацію за різними підставами. Залежно від правового джерела встановлення неустойки вона поділяється на законну та договірну (ст.ст. 551 і 611 ЦКУ). Застосування законної неустойки не залежить від волі сторін і відбувається в тих випадках, коли умова про неустойку взагалі не включена до договору або ж коли встановлений законом розмір неустойки перевищує розмір договірної неустойки. Відповідно до п. 2 ст. 551 ЦКУ розмір законної неустойки, виплачуваної коштами, може бути зменшений за згодою сторін, крім випадків, передбачених законом. За домовленістю сторін можливо також і збільшення розміру грошової неустойки, установленої законом (при відсутності, звичайно, прямої заборони в законі). Однак суд вправі зменшити неустойку (законну або договірну), але не повністю звільнити боржника від її сплати, якщо розмір неустойки явно більше розміру збитків, понесених кредитором (п. 3 ст. 551 ЦКУ).
Якщо ж виходити з предмета неустойки, яким, згідно п. 1 ст. 551 ЦКУ, може бути грошова сума, рухоме та нерухоме майно, то варто розрізняти неустойку грошову та майнову (останню називають ще «товарною»).
Далі грошова неустойка, з урахуванням способу її вирахування, розчленовується на два підвиди: штраф і пеню (втім, якщо строго додержуватися змісту ст. 549 ЦКУ, то штраф може приймати і товарну форму, зобов’язуючи, таким чином, правопорушника передати кредиторові як компенсацію який-небудь товар на визначену сторонами суму). Тут відразу необхідно підкреслити, що слова «штраф» і «пеня» - це не синоніми терміну «неустойка», як це іноді стверджується, але саме її різновиду, оскільки в них є як загальні, так і відмітні ознаки. Загальне полягає в тому, що штраф і пеня є грошовими сумами, стягуваними кредитором з боржника у випадках порушення ним зобов’язання.
Розходження ж, повторюємо, складається в способі вирахування неустойки. Так, якщо штраф - це неустойка, однократно обчислювальна у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання (п. 2 ст. 549 ЦКУ), то пеня - неустойка, обчислювальна у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожний день прострочення виконання (п. 3 ст. 549 ЦКУ). При цьому, що дуже важливо, відсотки на неустойку не нараховуються (п. 2 ст. 550 ЦКУ). На практиці при складанні господарських договорів до них «забивають», залежно від конкретних обставин, або штраф, або пеню.
Може бути і їхнє одночасне застосування (наприклад, штраф - за порушення умов зобов’язання щодо якості (комплектності) товарів, що поставляють, (робіт, послуг), а за порушення строків виконання зобов’язання з поставки товарів (робіт, послуг) - пеня за кожний день прострочення, як про це говориться в ст. 231 ГКУ на випадок, якщо однією зі сторін договору є державне підприємство).
Що стосується самого обчислення пені, то звичайно застосовується один з двох способів розрахунку: 1) з використанням річної процентної ставки (тоді в договорі фіксується формула «пеня обчислюється за ставкою X% річних (наприклад, 15% річних) за весь час прострочення»); 2) з використанням денної процентної ставки (тоді в договорі застосовується формула «пеня обчислюється за ставкою Y% (наприклад, 0,1%) за кожний день прострочення»). Базою для нарахування пені в обох випадках є сума непогашеної заборгованості.
Наприклад, якщо сума простроченого боргу дорівнює 10000,00 грн., а саме прострочення тривало 12 днів, то для першого варіанту пеня складе 48,00 грн. (10000,00 х (0,15/ 365) х 12 = 48,00), а для другого варіанту - 120,00 грн. (10000,00 х 0,001 х 12 = 120,00).
Розглядаючи можливості сполучення неустойки з відшкодуванням збитків, можна виділити такі чотири види неустойки, як штрафна, залікова, альтернативна та виняткова. Це загальноприйнята в цивільному праві термінологія, зміст якої досить повно розкривається за допомогою ст. 624 ЦКУ «Збитки та неустойка».
Штрафна неустойка (п. 1 ст. 624 ЦКУ), установлена за порушення зобов’язання, підлягає стягненню в повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків. Тим самим кредитор правомочний вимагати відшкодування повної суми заподіяних йому збитків і, поверх того, сплати неустойки (компенсаційна модель «збитки плюс неустойка»). Це найбільш суворий вид неустойки, застосовуваний на практиці як покарання за найгрубіші порушення договірних зобов’язань (наприклад, у випадку постачання неякісних товарів).
Залікова неустойка (п. 2 ст. 624 ЦКУ) має місце тоді, коли договором установлено зобов’язання відшкодувати збитки лише в тій частині, в якій вони не покриті неустойкою. Заліковою вона називається тому, що кредитор вправі вимагати крім неустойки ще і відшкодування збитків у сумі, на яку вони перевищують суму неустойки, і в такий спосіб компенсація збитків здійснюється із заліком неустойки. Сказаному відповідає модель «неустойка + (збитки - неустойка) = збитки» за умови, що збитки перевищують суму неустойки (тобто кредитор, по суті, може вимагати від боржника тільки суму збитків, якщо вони перевищують неустойку). Якщо ж збитки менше суми неустойки, то відшкодуванню вони не підлягають і кредитор у такий спосіб може вимагати тільки сплати неустойку. На практиці залікова неустойка вживається найчастіше.
Альтернативна неустойка (п. 3 ст. 624 ЦКУ), установлена договором, передбачає право потерпілого кредитора стягнути з боржника або неустойку, або збитки на свій вибір (модель «збитки або неустойка»). У таких випадках кредитори вибирають, як правило, ту з двох компенсацій, що є більшою за розміром.
І, нарешті, якщо договором передбачена виняткова неустойка (п. 3 ст. 624 ЦКУ), то вона повністю позбавляє кредитора права на відшкодування збитків (на відміну від штрафної та залікової). Таким чином, має місце використання компенсаційної моделі «тільки неустойка».
Виняткова неустойка також нерідко зустрічається на практиці, оскільки при стягненні неустойки кредитор не зобов’язаний доводити заподіяння йому збитків. Адже згідно п. 1 ст. 550 ЦКУ право на неустойку виникає незалежно від наявності в кредитора збитків, заподіяних невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання. (Неустойку, до речі, у свій час і придумали в Європі, щоб з її допомогою звільняти кредиторів від необхідності доводити розмір збитків). Однак боржник може бути зацікавлений у доведенні незначності та навіть відсутності збитків, тому що, повторюємо, у випадках, коли неустойка, що підлягає стягненню, явно нерозмірна наслідкам порушення зобов’язання, суд вправі зменшити неустойку (п. 3 ст. 551 ЦКУ).
Переваги (значення) неустойки:
АТ "Новий світ" подало позов проти ТОВ "Самандр" про стягнення неустойки, передбаченої договором. Однак, договір був загублений позивачем, і представити його в засідання господарського суду він не зміг. Відповідач також відмовився представити свій екземпляр того ж договору, посилаючись на те, що він не зберігся. Позивач думав, що відсутність у справі договору не може бути підставою для відмови в позові, оскільки мається значна переписка сторін, побічно підтверджуюча наявність угоди про неустойку. Відповідач не заперечував наявності угоди про неустойку, але стверджував, що воно не було оформлено письмово, і тому не має юридичної чинності.
Чи буде стягнена неустойка?
Відповідь
Як було зазначено в теоретичній частині контрольної роботи, основний нормативно-правовий акт, що регулює договірні відносини є Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року №435-IV (далі – ЦКУ). Відповідно до положень ЦКУ для забезпечення належного виконання зобов’язань за договором сторони можуть передбачити в умовах договору сплату неустойки стороною винною у неналежному виконання умов договору іншій стороні.
Згідно п. 1 ст. 547 ЦКУ угода щодо забезпечення виконання зобов’язань здійснюється в письмовій формі. На практиці це виражається в тому, що угода про неустойку фіксується або в самому договорі, що встановлює основне зобов’язання (на забезпечення якого направлена неустойка), або в додатковій до нього (або навіть спеціальній) угоді сторін.
Як і більшість способів забезпечення виконання зобов’язань, неустойка носить залежний від основного зобов’язання характер. Це означає, що при недійсності основного зобов’язання (п. 2 ст. 548 ЦКУ) або припиненні його дії припиняє своє існування і неустойка як угода, що його забезпечує.
Якщо договору немає – то немає і підстав до сплати про неустойку за договором. Але, залежно від правового джерела встановлення неустойки вона поділяється на законну та договірну (ст.ст. 551 і 611 ЦКУ). Застосування законної неустойки не залежить від волі сторін і відбувається в тих випадках, коли умова про неустойку взагалі не включена до договору або ж коли встановлений законом розмір неустойки перевищує розмір договірної неустойки. Відповідно до п. 2 ст. 551 ЦКУ розмір законної неустойки, виплачуваної коштами, може бути зменшений за згодою сторін, крім випадків, передбачених законом. За домовленістю сторін можливо також і збільшення розміру грошової неустойки, установленої законом (при відсутності, звичайно, прямої заборони в законі). Однак суд вправі зменшити неустойку (законну або договірну), але не повністю звільнити боржника від її сплати, якщо розмір неустойки явно більше розміру збитків, понесених кредитором (п. 3 ст. 551 ЦКУ).
Висновок: неустойка може бути сплачена, згідно рішення суду.
Список використаних джерел