Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
40.О. Олесь. Мотиви лірики. Образ ліричного героя. Аналіз поезій "З журбою радість обнялася..", "Айстри", "О, слово рідне!", "Чари ночі".
Олекса́ндр Іва́нович Канди́ба - український письменник, поет, драматург, представник символізму. Публікувався під псевдонімом Олександр Олесь. Народився 5 грудня 1878 року в м. Білопілля в Лебединськім повіті Слобожанщини, Сумської області в чумацько-селянській сім'ї. Батько, Іван Федорович, працював на рибних промислах в Астрахані, де й утопився у Волзі, коли Сашкові було 11 років. Мати Олександра з 3-ма дітьми повернулася до Білопілля. У чотири роки Сашко вже вмів читати. Любив читати поезію Шевченка. Тут Олександр Олесь закінчив початкову школу й двокласне училище, а у віці 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова. Там Олександр брав участь у випуску рукописних журналів «Комета» та «Первоцвіт», в яких з'являються його перші вірші. Був вільним слухачем агрономічного відділення Київ. політехн. інст-ту, але покинув через матеріальні нестатки. 1903 Олесь вступив до Харк. ветерин. інс-ту, працює на Дарницькій скотобійні. Велику роль у його житті відіграла поїздка на відкриття пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві, де він познайомився з Б.Грінченком, М.Коцюбинським, Лесею Українкою.
2 періоди творчості: до еміграції (в Україні) (1907–1918) та в еміграції (1919–1944). У 1905 р. альманах «Багаття» вперше публікує твори Олександра Олеся. За 1907–1918 рр. поет створив шість книг: «З журбою радість обнялась» (1907).
22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича, якого в червні 1944 р. закатували в концтаборі Заксенгаузен. Похований на Ольшанському кладовищі в Празі.
Мотиви лірики
Ранні вірші – інтимна лірика. Оспівував мотив кохання. Лірика 1-ї збірки передає світовідчуття поета, наснагу,віру в кращу долю Укр. і укр. народу. Помітно контрасти природи і людської долі, журба і радість, щастя і муки, смерть і воскресіння, рабство і муки, день і ніч. Контрастні суперечності між мрією і дійсністю «Айстри»(1905).
Національні (громадянські) мотиви – громад. Лірика переплітається з особистою лірикою.
Автор виражає суб'єктивне враження і сприйняття. Поет відобразив народне — і водночас власне — пробудження в роки революції (“Сонце на обрії, ранок встає”, “Ти знову у мене окрилюєш мрії”, “Я більше не плачу...”).
У 2-й збірці звертається до слова,поезії, що служить нар. інтересам, був провісником нац. ідей.
Патріотичні мотиви: «На чужині», «Прокляття, розпачі,ганьба», «Даремно все». Відчутно песимізм, розчарування.
Мотиви болю і розпуки: «В країні мертвій і безплотній», «Тіні», «Ми плакали на цвинтарі». С. Єфремов називав його музою гніву та зневір’я.
Образ ліричного героя
Ліричному герою властива безпосередність і щирість, глибокий внутрішній драматизм почуття, багатство мінливих відтінків настрою. Ліричний герой реагує на найменші перепади у стосунках з коханою, на зміни в настроях мас, на рух у рослинному й тваринному світі, атмосфері. Всеосяжність сфер поетового почуття відбита інколи в межах одного й того ж твору (“Цілий день ти нудилась в кімнаті своїй”, “Погасло сонце ласки і тепла” тощо).
Герой вразливий, з тендітною душею, він хворобливо реагує на всі перипетії громад. боротьби. Героя повергають у розпач тимчасові поразки, розправи, репресії (“Хто ви, хто ви з нагаями?..”, “Над трупами”, “Міцно і солодко, кров'ю упившись...”), йому дорога найменша надія на перемогу (“Сонце на обрії, ранок встає”, “Вони - обідрані, розбуті”). Герой лірики Олеся не є безпосереднім учасником боротьби (крім інших якостей, йому бракує твердості волі), але надзвичайно співчутливо й зацікавлено її відображає.
В основі інтимної лірики лежить неоромантичне протиставлення дійсного життя, з одного боку, і мрій та сподівань героя - з другого. Помітний мотив мотив дочасного чи вражаюче-короткочасного буяння (“Айстри”, “Єсть дивні лілеї, що вранці родившись”, “Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть”).
Аналіз поезій "З журбою радість обнялася..", "Айстри", "О, слово рідне!", "Чари ночі".
Ліричні твори Олеся, музикальні, часто “романсові” за формою, віддавна привертали увагу композиторів - М. Лисенка (“Сміються, плачуть солов'ї”, “Айстри”, “Гроза пройшла... зітхнули трави”), К. Стеценка (“Сосна”), Я. Степового (“Не беріть із зеленого лугу верби”).
Олександр Олесь уже назвою першої книжки - «З журбою радість обнялась» (1907) - вказав на мотиви й тональність своєї ліричної творчості. Заголовні образи сконцентрували в собі розмаїтий спектр почуттів, переживань, настроїв особистості, дуже індивідуальних, притаманних тільки їй. Та сила метафоричної образності така значна, що за коханням чи зненавистю, надією чи сумнівами, розкриленою свободою душі чи стражданнями ліричного героя постають радість і журба людини взагалі.
Про сенс життя, про журбу й радість, про мінливість днів розмірковує О. Олесь у поезії «Айстри», яка була написана в 1905 році. Це твір глибоко ліричний, хвилюючий та філософський. У поезії «Айстри» зображено сподівання квітів на сонячні дні, на вічну весну: І в мріях ввижалась їм казка ясна, Де квіти не в’януть, де вічна весна… Квіти тягнуться до світла, до життя, але сподівання їх марні, як марними були надії людей на покращення життя після революційних переворотів. І вгледіли айстри, що жити дарма,— Схилились і вмерли… І тут як на сміх Засяяло сонце над трупами їх!…
Отже, останні рядки носять оптимістичний характер. Автор підкреслює безперервність життя. Хоч у світі якийсь час і панує смерть, темрява, безнадія, але все мине, сонце засяє над Землею.
Отже, поезія Олександра Олеся - це історія поневірянь, мук, трагедій і водночас надій, перемог і злетів.
«Чари ночі» — це гімн життю, коханню, Солов'їна пісня, єднання з природою. Філософське осмислення скороминущості життя і його вічності. Магія весняної ночі, любові.
Вірш «О слово рідне! Орле скутий!..» - пристрасний гімн рідному слову . Автор зображує тяжке становище української мови часів поета, а також його розуміння ролі поетичного слова, справжньої поезії в житті народу. Поет прославляє народ, який зберіг рідну мову в страшну годину, «коли він сам стоять не міг». Слово - це душа народу і її, душу, можна зберегти, тільки зберігши мову.
Поета турбується про долю рідного слова, «чужинцям кинутого на сміх». У творі поєднано громадянський пафос з глибокою задушевністю, ліричністю. Значення рідної мови у духовному житті людини та її велич асоціюється з розкішшю природи, яку О. Олесь завжди вмів змалювати найкращими барвами.
45. Місце О. Кобилянської в розвої модернізму української літератури. Феміністична проза. Аналіз повістей "Людина і "Царівна". Проблематика. Образи Олени Ляуфер та Наталки Веркович: спільне та відмінне.
Народилася Ольга Кобилянська 27 листопада 1863р. у містечку Гура-Гумора в Півд. Буковині в багатодітній сім'ї дрібного урядовця. З дитячих років вона знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині.
Перші літ. твори О. Кобилянської, написані німецькою мовою ще без чіткого уявлення, “що значить слово “література”, припадають на початок 80-х рр. Німецька мова, як і німецька культура, відіграли позитивну роль у житті й творчості Кобилянської. Вони, як слушно зауважила Леся Українка, допомогли Кобилянській вийти в широкий світ загальнолюдської культури. Під впливом свого оточення — письменниці й діячки жіночого руху Наталії Кобринської, першої української жінки-лікарки в Австро-Угорщині Софії Окуневської (стала праобразом героїні твору «Доля чи воля?»), художниці Августи Кохановської (ілюструвала новели письменниці «Некультурна», «Природа», «Битва», «Під голим небом») - вона почала писати рідною мовою. Одним із імпульсів до цього стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської.
Для утвердження Кобилянської як укр. письм. необхідно було глибоко знати не лише укр. мову, а й надбання укр. літ. Цю істину вона все ясніше почала усвідомлювати і з кінця 80-х років наполегливо вивч. культ. спадщину свого народу, виявляє дедалі більший інтерес до його життя. Бере активну участь у феміністичному русі, який зачепив чимало наболілих питань, над якими замислювалися представники передової інтелігенції. Ставши у 1894р. однією з ініціаторок створення “Товариства руських жінок на Буковині”, Кобилянська обгрунтувала мету цього руху в брошурі “Дещо про ідею жіночого руху” (про тяжке становище жінки “середньої верстви”, активно виступила за рівноправність жінки й чоловіка, за її право на гідне людини життя).
Модернізм в українській літературі народився в 1890-х рр. і перебував в інтелектуальній опозиції до так званої соц. прози (реалізму). Літ. модернізму сповідувала нову естетику, нові художні прийоми і манеру творчості. Основними ознаками нової естетики слугували естетизм ("мистецтво для мистецтва"), інтелектуалізм, європеїзм, що межував з космополітизмом, глибокий психологізм, інтерес до внутрішнього життя і світогляду індивідуума.
Літ. модернізм в Укр, як явище культури, народився з протистояння двох поколінь: культурників-українофілів та бунтівників-модерністів. І модерністи (діти), і традиціоналісти (покоління батьків) цілком усвідомлювали цей конфлікт і були активними його учасниками.
Важливою рисою літ. модерну в Укр, як культ. явища, було створення жіночої мистецької традиції. Письменниці-модерністки гостріше відчували застійність українського літ. процесу та усієї духовної атмосфери в суспільстві, що пояснювалося "більшою залежністю жінки, тіснішими рамками, в які завжди заганяє жінку патріархальне суспільство". Наприкінці ХІХ ст. виникає ціла плеяда українських авторок різного рівня обдарованості, але загалом, вони відбивали цю новітню тенденцію в українській культурі та літературі – жіночий чинник. До цієї плеяди належали Наталя Кобринська, Любов Яновська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка, Грицько Григоренко, Христина Алчевська та ін.
Вихідці з інтелігентських сімей, родин священиків, учителів та дрібних службовців, письменниці доби модернізму "привносять нові теми, нові типи героїв, звертаються до жіночої психології й акцентують жіночі цінності". Культовими постатями в жіночій традиції української модерної літератури виступали Леся Українка та Ольга Кобилянська.
В творах О.Кобилянської з’являються образи нової жінки, з їх прагненням порвати з патріархальними путами, буденщиною, піднятися до висот духу, тобто письменниця вловила і відобразила завдяки новим худ. засобам переворот у сусп.. свідомості, пов’язаний із вивищенням жінки, зміною її соц.. ролей. Це новели "Природа", "Меланхолійний вальс", "Некультурна". Герої О.Кобилянської – "аристократи духу", вони прагнуть досягнути ідеалу надлюдини, не звертати уваги на умовності та обов’язки щодо громадськості. Її героїні кидають виклик традиції.
В О.Кобилянської індивідуалізм і примат краси поєднуються з елементами реалізму, надзвичайно тонким і проникливим сприйняттям природи, про що свідчать її новели "Банк рустикальний", "У св.Івана", "На полях", повість "Земля". В укр літ вона постає як філософ та психолог, у слов’янській літературі як неперевершений майстер повісті та новели.
Особиста біографія О.Кобилянської відбиває складний шлях становлення і долі українського модерну.
Повість «Людина» справила великий вплив на розвиток феміністичного руху Галичини. Емансипація – звільнення від якої-небудь залежності, скасування якихось обмежень. Фемінізм жіночий рух другої половини XIX ст. за зрівняння жінок у правах з чоловіками.
Феміністський рух - перша системно організована спроба жіноцтва ствердити повноцінність власного буття у патріархальному суспільстві - розгортається пізніше, одночасно з рухом пролетарів, а також із антирасистськими та антиколоніальними виступами.
Ці думки виявилися в ранніх творах письменниці. У деяких з них («Гортенза», «Вона вийшла заміж» та ін.), змальовуючи духовний світ своїх героїнь, письменниця робила наголос на їхніх пошуках особистого щастя. В “Людині”, а ще більше в “Царівні” особисте щастя героїнь Кобилянської більшою чи меншою мірою вже пов'язується з соц. проблемами, активною позицією люд. в житті, з необхідністю боротися з обставинами, що сковують розвиток її духовних сил.
Героїням О. Кобилянської властива певна закономірність у лінії поведінки. Вони, з одного боку, прагнуть істинного, вільного кохання, а з іншого - бояться його, хочуть і не хочуть любити. Страх перед патріархальним шлюбом видає острах нерівноправності у стосунках жінки і чоловіка.
Торкнувшись морально-етичних проблем життя інтелігенції в новелах, як «Аристократка» (1896), «Impromptu phantasie», Кобилянська продовжила розробляти їх у наступних творах і створила 3 цілісних образи жінок-інтелігенток в оповіданні «Valse melancolique» (1898). Тема інтелігенції проходить через усю творчість Кобилянськоі - від її ранніх оповідань та повістей до «Апостола черні».
Феміністична проза. Кожен такий твiр письменницi вражає поетичнiстю i глибиною зображення хар-рiв, зокрема жiночих. Недарма їх називають енциклопедiєю жiночої душi. Письменниця переймалася внутр. життям героїнь: захоплювалась ними, спiвчувала, сумувала, радiла... Але нiколи не залишаєшся байдужим! Чи не в цьому сила таланту Кобилянської?
Iдеал О. Кобилянської - жiнка освiчена, iнтелiгентна, з високими духовними запитами i прогресивними поглядами. Зачаровує її серце: воно у героїнь Кобилянської - любляче i нiжне, здатне на великi почуття.
Аналіз повістей «Людина» і «Царівна»
Дівчата виховуються, як звичайно прийнято: вчать фр мову, музику, відвідують бали, шиють, готуються до заміжжя.
Феміністична тема розкривається через образ Олена (дочки), що занадто багато читає, сперечається з чоловіками на серйозні теми, говорить "небезпечні слова" - соціалізм" натуралізм, жіноче питання. Вона не хоче жити за звичаями свого кола, мріє про навчання" працю на користь людям.
Її підтримує студент Стефана Лієвича, якого вона покохала з першої зустрічі. Вони сподіваються, що після закінчення універ-ту юнак приїде до коханої, і вони будуть разом. Студент-медик Лієвич захворів на тиф і помер далеко від дому. В родині теж не все гаразд: батько починає пити, син занадто захопився гулянками, картами. Батько хоче вигідно одружити Олену, постійно вказує на її обов’язок перед рідними: слід віддячити за все зроблене для неї добро, проте героїня не хоче коритися батькові і таким чином занапастити собі життя. Її подруга, вчителька музики Маргарета, радить зробити це, щоб не вести важке для жінки самотнє життя. Нещастя за нещастям: син Герман застрелив себе через нещасливе кохання. Олена бере в оренду землі чоловіка старшої сестри та їде з батьками і молодшою сестрою в нужденне село. Пройшло 4 роки,вона самотня, управляє господарством. Родичі раптом забирають землю, знову треба приймати якесь рішення. Олена познайомилася з молодим лісничим Фельсом, який зацікавився нею. Він добрий господар, приємний чоловік. Нарешті він освідчується дівчині, чекає на її рішення. Та для неї шлюб з розрахунку – ярмо. Однак вона мусить вийти заміж. Дiвчина вивчає свого майбутнього нареченого уважно, шукає в ньому те добре, що викликало хоча б повагу замiсть любовi. Героїня прагне до жiночого щастя (однак лише з чоловiком, що переймається її поглядами); вирiшує наблизити до себе Фельса i в той же час пiдсвiдомо намагається вiддалити час освiдчення; панiчно боїться свого майбутнього, але має твердий намiр здiйснити задумане. Зворушливою є сцена прощання Олени з листами Стефана Лiєвича, найдорожчим, що у неї залишилось.
Отже, героїня О. Кобилянської намагалася довести своє право на вибір долі, не коритися звичаям свого соц. кола, виборює незалежність, але все це марно, оскільки обставини змушують її вийти заміж з розрахунку. Не справдились її надії на корисну працю, навчання. Мрії Олени постійно розбиваються об мур обивательських уявлень: усі доводять, що жінка має бути тільки придатком і прикрасою чоловіка. Письменниця говорить про те, що треба створити такі умови, так змінити лад, щоб кожна людина, особливо жінка, змогла відчути себе справді людиною і знайти своє місце в житті.
Повість «Людина» справила великий вплив на розвиток феміністичного руху Галичини. Емансипація – звільнення від якої-небудь залежності, скасування якихось обмежень. Фемінізм жіночий рух другої половини XIX ст. за зрівняння жінок у правах з чоловіками.
Олена Ляуфер – це особистiсть сильна, горда, цiльна. У неї тонке розумiння мистецтва, iнтереси її рiзнобiчнi. Її не влаштовує буденне жiноче щастя, i вона прагне стати поряд з чоловiками у суспiльному поступi, захоплюючись новими iдеями, відстоювала тезу про «рівноправність між мужчиною і жінкою», про те, що жінкам треба вчитися і самим себе забезпечувати. Вона читала багато книжок, не хотіла бути такою як всі, вік свій жити заради того, щоб «обслуговувати» вдома чоловіка. Обмеженi у своїх поглядах iнтересами власного благополуччя, представники цього середовища не живуть, а животiють - бездумно i безглуздо. Серед цього оточення вона видiляється рiзнобiчними iнтересами, художнiм смаком, тонким розумiнням мистецтва. Вона бачить своє мiсце поряд з чоловiками у прогресивному поступi суспiльства. Стефан Лієвич, який приїхав додому на канікули, розказував про те, що в Швейцарії вже давно поширилася жіноча емансипація, що жінки навчаються в університетах, прагнуть бути самостійними і рівноправними з чоловіками.
У повісті “Царівна” прослідковується головний принцип феміністичного підходу - зосередження на жінці як дієвій силі в історії власного життя, вживання нових інтерпретацій жіночих цінностей, аналіз особистого досвіду жінки, родинних і домашніх структур.
У повісті чітко проводиться думка про потребу знищити всякий духовний гніт і насильство над людиною. Наталка Веркович і Василь Орядин допомагають розкрити основні проблеми твору. Орядин з'являється в той час, як Наталка усвідомила себе незахищеною, морально приниженою, «зайвим ротом» в сім'ї дядька, але в той же час вона розуміє, що не має права, як людина, погоджуватися з відведеною їй пасивною роллю - члена сім'ї, від якого хочуть позбавитися, видавши заміж за немилого. Орядин говорить нові слова, яких раніше не чула Наталка, зокрема про рівність чоловіків і жінок, справедливий соц. пристрій. Орядин виступає прогресивним юнаком, який пройшов вже складну дорогу життя і захоплюється соціал-демократ. ідеями. Він хоче зробити якомога більше добра для народу. Наталка милується його наповненою високих громадських поривів, молодістю, його рішучістю, незалежністю суджень, його поведінкою і тому подібне. У важкій боротьбі з обставинами з «самим собою на шляху до мети», Орядин деморалізується і у нього пропадає інтерес до високої суспільно-громадської справи. Він і Наталці радить кинути мрію про високе покликання людини, оскільки «наймудріше сховатися пасивно і піклуватися передусім про себе». Наталки, яка прагне знайти причини багатьох явищ і згідно з «строгими законами» життя боротися проти обставин, впливати на них. Сліпе поклоніння обставинам, цілком закономірно вело до виправдання пасивності людини і пристосовництва. О. Кобилянська подає нам новий тип людини Наталку Веркович, яка захищає людські права, у тому числі, жіночі, виступає за ств. нової моралі, втілення нових ідеалів, служіння народу.
Композиційне розташування образів в «Царівні» так само, як і в «Людині», визначається конфліктом між головною героїнею Наталкой і гнилим міщанським середовищем, яке її оточує.
Наталка Веркович стала царiвною своєї долi. Наталки наділена такими рисами: вірність суспільно-морального обов'язку перед народом і пристрасне прагнення до світла, добра, свободи. У повісті О.Кобилянської час від часу героїня з болем згадує поневолений стан свого рідного народу; Наталка читає німецького філософа Ф.Ніцше. Насамперед їй імпонують його твердження про «вищих людей» і заклики до боротьби. Наталка рішуча, духовно сильна, і кривда й упереджене ставлення не в змозi цього зламати, бо вона надзвичайно терпляча, розумна та ніжна серцем. Наталка прагне знайти справу, корисну для людей i батькiвщини. Наталчина сповідь про зовнішні події її життя та внутрішню роботу душі, яку дівчина звірює своєму щоденнику, свідчить про імпульсивність її світовідчуття.
Ольга Кобилянська гостро ставить питання жіночої емансипації і бореться за створення сприятливих
соціальних умов для духовного і інтелектуального розвитку жінок. Наталка ще не бачить виразно свого мiсця у сусп., проте вона прагне знайти собi справу, яка буде приносити користь людям i батькiвщині.
46. Повість О. Кобилянської "Земля". Земля як головний персонаж і джерело конфлікту твору, її вплив на долю героїв.
Повість О. Кобилянської «Земля» написана під впливом глибокого потрясіння від трагедії, що сталася в селі Димки на Буковині. В основу покладений достовірний факт братовбивства, яке сталося на Буковині в 1894 р. в с. Димка. Відштовхнувшись від життєвого факту жахливого братовбивства, письменниця зображує в повісті широку картину тогочасного селянського життя, розкриваючи умови, що стали поштовхом до страшного злочину. У повісті ця історія позбувається соціальної конкретики - убивство заради землі, і виростає до розмірів всезагальної трагедії людини.
Земля - це те, з чого починається звивистий шлях героїв до трагедії.
Люди залежні від землі. Усі персонажі твору пов'язані з землею. Власність на землю визначає взаємини між людьми, їхню психологію, вчинки. «Ми люди, що знаємо лиш землю», — говорить Івоніка Федорчук. Слова про землю звучать у творі неодноразово. Показуючи магічну, містичну владу землі над селянами та її наслідки, О. Кобилянська тонко розкрила психологію героїв.
В основі твору лежить проблема людини і землі. Так, земля споконвіку була необхідна людині, щоб вижити, була мірилом багатства, достатку. Але до землі треба ще докласти працю рук, походити біля неї, як біля дитини, щоб вона відчула турботу про неї. З дитинства у селянській родині батьки привчали дітей до землі, у селянина виробилася психологія відданості їй, бо земля — годувальниця.
Докія Чоп'як вклала душу в неї, боялась, щоб чоловік-п'яниця не пропив її. Свою єдину дочку Парасинку вона віддає за нелюба тільки тому, що в його батька багато землі. А любов, гадає вона, прийде потім. Так і Марійка та Івоніка Федорчуки все життя тяжко робили, стягувалися на землю, щоб мати її вдосталь, бо у них два сини, які повинні успадкувати її після їх смерті і продовжити роботу на ній, бо без землі неможливо прожити.
Нарешті Федорчуки здобули її, в селі їх вважали кращими господарями, але щасливими вони не стають, бо змушені каторжно працювати на своїй ниві, щоб вона не вирвалася з їхніх рук.
Найбільшу увагу авторка приділяє родині Федорчуків, де й стався жахливий факт братовбивства.
Родина Федорчуків природньо слідує заповітам пращурів: працюють на землі, народжують дітей. При чому, батьки чітко формулюють свою життєву мету: тяжка праця заради дітей. Так повелося, що кожне покоління готує своїх наступників, працює заради нащадків.
Старий Івоніка Федорчук — людина спокійна й лагідна. Це працьовитий хлібороб і люблячий батько. Радісних хвилин у його житті було дуже мало. Щоб придбати землю, Івоніка все життя тяжко працює. Однак, навіть ставши заможним, він продовжує так само працювати, відмовляючи собі в усьому, бо боїться втратити землю. Івоніка дуже любив своїх синів, хоча й особливі надії його пов'язані зі старшим Михайлом. Проте не пощастило. Незабаром Михайло повинен покинути батьківський дім і йти служити. Михайло такий саме працьовитий, розумний, порядний, як і батько. Але силою обставин примушений відірватися від рідної землі, яка повинна була саме йому відійти у спадок і займатися протиприродними справами: виконувати накази, стріляти, вбивати і головне — терпіти постійні знущання і приниження.
Його дружина Марійка така ж працьовита, разом із чоловіком вона поневірялася у наймах і заробітках, економила на всьому, щоб придбати власне господарство. Гонитва за землею, залежність від неї зробили Марійку скупою й черствою.
Ставлення до дітей у родині Федорчуків також залежить від того, як сини цінують хліборобську працю.
У дитинстві молодший син Федорчуків був тихим, слухняним, але під впливом оточення (зокрема родини дядька Григорія), він став грубим, непокірливим, злим. Сава спокійно вбиває пташок тільки заради задоволення, просто так.
Спочатку Саву мало цікавила праця на землі, він прагнув легшого життя, але під впливом Рахіри, яку він кохав, Сава пробує повернутися до землі, здобути її. Проте батьки поставили йому умову: або Рахіра, або земля. Сава хоче мати і те, і друге, а тому йде на злочин. Відомий біблійний мотив братовбивства в «Землі» значно розширюється, поглиблюється, психологічно ускладнюється.
Земля була початком драми та її логічним фіналом. Сава не належав землі однозначно, проте він дуже влучно стріляв з рушниці, тому помічаємо невідповідність реальної дійсності та людських можливостей та прагнень. Очевидно, гіпертрофоване почуття до землі, яке мали батьки, стало умовою зародження конфлікту, причиною зміщення пріоритету життєвих цінностей Сави, що призвело до трагедії, смерті одного сина і фактично втрату другого, Івоніка Федорчук поступово втрачає віру в землю. Саві закидали, що він п'є та ходить до Рахіри, а куди він міг подіти свої молодецькі сили, якщо до землі його серце не лежало. Він часто казав, що краще б пішов служити, але складалося по-іншому. Сава не міг жити за законами, які диктувала земля, — і став убивцею рідного брата.
Найкращий шматок землі Івоніка хоче віддати сину Анни, який піде до школи. Він хоче, щоб земля допомогла хлопчикові здобути освіту.
Отже, осмисливши багатий життєвий матеріал, О. Кобилянська показала не тільки те, до яких наслідків може призвести рабська залежність людини від землі, а й причини такої залежності.
Земля, а точніше, її відсутність — це головна причина, що штовхає героїв до морального спустошення. Відсутні моральні орієнтири, відсутня віра у справедливість, а якщо немає справедливості, то можливим стає будь-який злочин. Злочинця за умов відсутності справедливості не можна покарати.
Повість "Земля" має виховне і пізнавальне значення, а також залишається актуальною і в наш час. Проблема землі не вирішена й досі, хоча багато говориться про те, що вона повинна мати справжнього господаря. Сутність людського буття полягає у тому, щоб стати справжньою Людиною, залишити в пам'яті інших добру згадку про себе.
47. Два періоди творчості В. Стефаника. Новелістика І періоду (1897-1901): майстреність психологізму. Трагічні колізії долі українського селянства у новелах "Новина", "Камінний хрест".
У творчості Стефаника було два періоди: перший припадає на 1897-1901, а другий на 1916-1933 рр.
Початок літературної діяльності Стефаника припадає на 90-ті роки ХІХ ст. Починає писати ще у гімназії; 1897 в чернівецькій газеті «Праця» друкують кілька його новел з життя покутського села («Виводили з села», «Лист», «Побожна», «Стратився», «Сама-саміська» тощо), у 1899, теж у Чернівцях, з'явилася перша збірка прози Стефаника «Синя книжечка» - захоплення критики. В 1900 році у Львові — друга збірка «Камінний хрест», в 1901 — третя збірка «Дорога». До четвертої книжки Стефаника «Моє слово» (1909) увійшли всі новели збірок та дві нові — «Моє слово», «Суд». Подібну високу оцінку дістали й наступні збірки новел Стефаника: «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905).
Прощанню емігрантів з рідним краєм він присвятив своє знамениту новелу "Камінний хрест", написану й опубліковане ще в 1899 р. Поштовхом до напис. твору послужив виїзд до Канади русівського бідняка Стефана Дідуха.
Велика бідність і голод у селах породжували жахливі родинні трагедії. Удовець Гриць Летючий ("Новина") не мав змоги зігріти й нагодувати двох дітей.
У ряді творів "Ангел", "Осінь", "Діти", "Святий вечір", "Вістуни", "Озимина", "Сама-саміська" та ін. розкрита гірка доля старих і нездатних уже до роботи людей у бідняцьких родинах.
Зріст політичної свідомості бідноти знайшов відображення у новелі "Лист", що була присвячена "політичним арештованим мужикам на святий вечір". Автор звеличував тих, які сміливо "неправду корчували" й вірили у справедливість революційної справи.
У перші роки 20 ст. твори Стефаника були вже відомі в перекладах польс, нім, рос, італ та іншими мовами. Тож коли 1903 Стефаник поїхав у Полтаву на відкриття пам'ятника І. Котляревському і зустрівся там з Лесею Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким, Г. Хоткевичем та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури.
З 1901 у творчості Стефаника залягла довготривала перерва. У 1910-х роках громадська діяльність, зокрема він засновує читальні «Просвіти», агітує на виборах, 1908 - 1918 працює послом австрійського парламенту, оборонець селян.
У 1916 Стефаник повертається до літ. творчості (новели «Діточа пригода» і «Марія»), яка триває до 1933. Усього за другий період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів. Частина новел увійшла в останню збірку «Земля» (1926), а решта з'явилася в ювілейному виданні «Твори» (1933). Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літ знач, ніж новели. Стефаник з великою худ. силою відтворив і нужденне його життя, і прив'язання селянина до землі, якої у важких психічних муках часто доводилося йому позбуватися.
Розпочав цей період з новели «Діточа пригода». Він показав жахи війни й загибель мирних людей, як це бачить маленький Василько, що ще з меншою сестричкою опинився поблизу фронту, біля вбитої мами. Хлопчик не усвідомлює усього трагізму, тієї ситуації, а в читача стигне кров від жаху.
Одна за одною з'являються новели "Марія", "Сини", "Пістунка", що мають антивоєнний характер. Вони малюють трагедію народу: над його селами й містами, полями й горами пройшла, як смерч, все знищуючи на своєму шляху, війна.
Герої новел Стефаника - селяни, яких нужда жене за океан шукати кращої долі («Камінний хрест»); проводжають, як на смерть, рекрутів («Виводили з села»), які часом у війську й накладали на себе руку («Стратився»); Гриць Летючий з новели «Новина», який у розпачі не бачить іншого виходу, як утопити в річці своїх дітей; нужденні й немічні баби, що самотньо вмирають у холодній хаті («Сама-саміська») тощо. І. Франко писав:« Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську? .. Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник , мають не багато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть mutatis mutandis повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить їх велика суґестивна сила, їх потрясаючий вплив на душу читача».
Василь Стефаник – майстер дуже стислої, драматичної за змістом, але глибоко ліричної психол. новели. Його завжди цікавила людська душа. Для Стефаника у творенні психол. прози головним стає не опис самих дій, а психол. процес. Автор вмів проникнути в душу галицького укр. селянина, вмів майстерно передати тяжкі психічні драми там, де інші бачать лише повсякденний факт економічного чи соц. життя. З увагою автора на душевні процеси людини змінилася композиція творів, оскільки сюжети будуються не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на змінах почувань і переживань. Персонажі самі думають, роздумують над тим, що їх хвилює, тому увагу зосереджено на діалогах і монологах. Новеліст прагнув, щоб кожне повнозначне слово було немов згустком людського болю й звучало повноголосо. Глибокий психологізм творчості Стефаника був нерозривно поєднаний із виключним лаконізмом.
Новела Стефаника сприймається як репортаж із місця подій. Він писав реалістичні твори, а тому вони були страшними у своїй реальності.
Автор приділяє найбільше уваги змалюванню старих людей і дітей. Це найбільш безпорадної люди: «Катруся», «Сама-саміська». Більшість новел трагічні своєю ситуацією. Він був новатором у новелістичній концентрації, він глибинно і творчо розробив «концентрацію чуття». Автор досліджує найдрібніший, але найхарактерніший відтинок людського життя, причому людської душі передусім. Увага до яскравих деталей, істотні зміни у композиції новели. Він пропускав крізь себе усі страждання з повним напруженням душевних сил, з повною віддачею. У Стефаника реальний жест – деталь, слово, предмет – стають конденсатом настрою. Деталі насичені емоціями, а кожна псих. Ситуація мотивована.
Герої новел Стефаника - селяни, яких нужда жене за океан шукати кращої долі («Камінний хрест»); проводжають, як на смерть, рекрутів («Виводили з села»), які часом у війську й накладали на себе руку («Стратився»); нужденні й немічні баби, що самотньо вмирають у холодній хаті («Сама-саміська») тощо.
Отже, В. Стефаник написав 60 новел та оповідань. Наслідуючи тогочасну модерністську літературу, він «створив собі свій світ». Однією з особливостей стилю Стефаника є надзвичайна стислість, лаконізм та глибокий ліризм. Його новели не обтяжені описом побуту, зовнішніх умов. Головна увага зосереджується на відтворенні психологічних переживань героїв, викликаних трагічними подіями в їхньому житті.
«Новина» та «Камінний хрест»
Новела «Новина» - невеликий, але надзвичайно художньо досконалий твір письм. Гриць Летючий з новели «Новина» у розпачі не бачить іншого виходу, як утопити в річці своїх дітей, молодшу утопив, а старша випросилася. У ньому зображено тяжке становище зубожілого селянина. Важливу роль відіграв психологічний стан героя, неможливість боротися з обставинами, що склалися. Новела навіяна подією, що сталася в селі Трійці.
Стефаник не засуджує свого героя, а навіть захищає Гриця, оскільки говорить про події, що призвели до трагедії. Новела важка за внутрішнім наповненням, вражає до глибини душі. Головний герой гине у нестатках, не в змозі прогодувати своїх дітей. Гриць втратив дружину, а сам він не може забезпечити своїм дітям бодай кусок хліба щодня. Герой бачить у своїх дітях живих мерців. Йому страшно від тих думок, що приходять у голову, він хоче якось виправити становище (бігає по сусідах), але у кожного своє горе і такі ж нестатки. Гриць робить свій страшний крок, не думаючи, що це злочин. Письменник переконливо вмотивовує вчинок свого героя, тобто не тільки захищає свого героя-дітовбивцю, але й кидає звинувачення сусп-ву, що призвело до такого страшного вчинку.
«Камінний хрест» - новела присвячена прощанню емігрантів з рідним краєм. Стефаник розкриває гнітючі переживання емігранта в момент його розриву з рідним селом і тим клаптиком землі, у обробіток якого він уклав усі свої сили і все своє життя.
«Камінний Хрест» - єдиний твір Стефаника, присвячений темі еміграції. В основу новели покладено реальний факт: Штефан Дідух (Іван), односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам'яний хрест.
Вже на початку твору автор знайомить нас з головним персонажем - селянином Іваном Дідухом, з його злиденним господарством, який все життя провіі то у наймах, то 10 років ще служив у цісарському війську. Тяжко працював Іван усе життя. Письменник з великою силою показав тяжку безпросвітну працю, коли селянин запрягався у віз поруч з конем і вони вдвох тягнули снопи з поля, або гній у поле. Від тяжкої праці Іван Дідух був зігнутий у поясі до землі, і тому його прозвали «Переламаним». Убоге господарство Івана не могло забезпечити його сім’ю. Рятуючи своїх дітей від наймитської долі, він шукає порятунку за океаном — в Канаді. З болем в душі покидає Іван Дідух свою землю.
З тонким проникненням у найглибші тайники психології селянина малює письменник всі ті суперечливі почуття, які переживає він, їдучи в далекий край, весь той страх перед невідомим, який досягає свого найбільшого піднесення в картині прощання селянина зі своїм шматком землі. Щоб залишити пам'ять про себе він зносить на своє поле важкий камінний хрест, вибивши на ньому своє та жінчине ім'я. Далека Канада, куди старий Дідух вирушає з родиною, асоціюється з могилою. Тому він, як перед смертю, прощається із сусідами і навіть з жінкою.
Автор передав глибоко психологічні переживання героїв, розкрив проблему українців-емігрантів.
Символом страждання та безнадії став на землі камінь, який став пізніше хрестом по всій родині. Далека й невідома Канада асоціюється в нього з могилою.
48. Експресіонізм Василя Стефаника. «Злодій», «Новина» (на матеріалі прочитаного).
Експресіоні́зм (від фр. expression - вираження, виразність). Е. зосереджений на глобальних проблемах, які стосуються цілого людства і кожної людини зокрема: соціальні катаклізми, війна, голод, фатальна визначеність людського життя. Гіперболізоване ставлення до світу, сильні, яскраві, однозначні почуття. Гіперболізованість почуттів героя обумовлюється загостреним конфліктом, нагнітанням протиріч, зведенням докупи різнополюсних почуттів. Зображення експресивне. Всі засоби підпорядковані прагненню дати почуття в його крайньому, майже неможливому прояві. Лексика емоційно забарвлена, тропи теж виконують функцію нагнітання емоцій. Найактивніше використовується гіпербола, іноді посилюється роль порівняння. Кольори в зображенні густі, контрастні, викликають неприємні асоціації. Подія підпорядковується потребам виразу емоцій.
Велич творчості Стефаника полягає в тому, що він зумів поєднати нац. з уселюдським, тобто любов до укр. людини з модерним світоглядом і з модними на той час засобами мистецького впливу. Стефаник втілив експресіонізм в укр. нар. тематику, долучивши чари укр. природи та фольклору.
Він став творцем і неперевершеним майстром експресіоністичної новели в укр. літ, оскільки вражаюче змальовував і нестерпне бідування простого люду, і його нестримне прагнення до щастя, і головне – торкався проблем внутрішнього життя людини, ірраціонемних, трансцендентних.
Проза Василя Стефаника запропонувала якісно новий погляд на світ, погляд очима митця – експресіоніста. Автор по-новому бачив світ, зокрема як динамічну, рухливу системи, у якій взаємодіє контраст абсолютних протилежностей, що породжує особливу напругу сприйняття дійсності. Автор проникає у світ справжніх сутностей явищ та речей, у світ духу.
У праці О.Черненко говориться, що разом із появою експрес. відбулася революційна зміна у настанові до сприйняття дійсності: відтепер не емпірично - позитивістична, а інтуїтивно - суб'єктивна домінанта висувається на перший план. Експр. витворює новий підхід до реальності, а саме – так звану її "дереалізацію", "себто нищення зовнішнього вигляду реальний речей і явищ, щоб вони у зміненій формі знову стали приступними нашому емпіричному та смисловому сприйманню". Найбільшу увагу привертає внутрішній світ героя, а відтак посилюється психологізм прози.
Василь Стефаник має на меті оголити душу й зафіксувати її найменші, ледь зримі порухи, завдяки використанню порівняння та метафори, часте використання гіперболи, превалюють порівняння. Багато уваги приділено й прямій мові персонажів, щоб створити враження природності: думки іноді обриваються, втрачають послідовність, перериваються звертаннями до слухачів, іноді голоси зриваються на відчайдушний крик.
Для Василя Стефаника головним є психологічний бік, його цікавить, як надзвичайні події відображаються в душах персонажів, як впливають на їхні настрої та почуття. Василь Стефаник розуміє душу свого героя – знедоленого земляка. Автор будує свої твори не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на зміні почуттів, переживань героя. У його новелах нема докладних історій життя персонажів, деталізованих портретів, традиційних зачинів. На початку чи наприкінці твору автор подає дуже стислі описи, які нагадують ремарку в драматичному творі. Василь Стефаник не вважає за потрібне подавати надмірні авторські пояснення. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі, тому таку велику роль відіграють діалоги і монологи, у яких людський біль немов матеріалізувався і гострими голками впивався у серце і свідомість небайдужого читача. На двох – трьох сторінках розгортається така драма людського життя, від якої серце крається. Слово було для Василя Стефаника алмазом, найдорогоціннішим матеріалом. Він невтомно шліфував його, відкидаючи зайве і непотрібне, щоб заграло воно усіма барвами, замерехтіло і засяяло, як коштовне каміння. У кожному рядочку творів відчувається злиття переживань персонажа і письменника.
У Василя Стефаника впродовж усієї його творчості була проблема розбіжності мрії і дійсності, тому протиставляє омріяне майбутнє або манливе минуле.
Вершиною худ. досконалості, композиційної оригінальності є новела «Новина». Вона починається з розв’язки: Гриць Летючий утопив свою меншу доньку, а старша випросилася. Але автор не засуджує свого героя. Своєю розповіддю Стефаник захищає Гриця, намагається дати читачеві дійсну картину подій, що призвели до трагедії. Цю новелу не можна читати без внутрішнього здригання і страху. Головний герой гине у великих нестатках, не в змозі прогодувати своїх дітей. Дружина його померла, а сам він не може забезпечити своїм дітям бодай кусок хліба щодня. Гриць приходить до висновку, що його діти - то вже живі мерці, але ще сам боїться визнати свій намір. Він хоче якось виправити становище (бігає по сусідах), але у кожного своє горе і такі ж нестатки. Гриць робить свій страшний крок, не думаючи, що це злочин. Автор намагається переконливо вмотивувати вчинок свого героя. Стефаник не тільки захищає свого героя-дітовбивцю, але й кидає звинувачення сусп-ву, що призвело до такого страшного вчинку.
Новела «Злодій» побудована за принципами драматургійно-сценічної композиції. Новела "Злодій" розпочинається мовби "зсередини". Уже перша фраза вказує на певну тривалість дії: "Посеред хати стояли два дужі моцні хлопи. Сорочки на них подерті, лиця покровавлені". Проте читач легко може домислити, уявити, що було раніше. Таким чином, ліквідовано передісторію, зав'язку, описи, істотні події й деталі, а новелістичну напругу становить розкриття психології головних героїв у драматичній, навіть трагічній ситуації. Тому і кінцівка новели закономірна – злодій мусить померти, тобто бути покараний за вчинену ним провину. Як бачимо, на противагу Мопассану, автор повністю відходить від традиційної, канонізованої побудови сюжету новел з їх поворотними пунктами, пуантом та непередбачливістю розв'язки. Стефаник не шукає новелістичної кінцівки, не ставить мету вразити читача несподіваністю, його більше цікавить поведінкова структура індивідуума, що переживає душевне сум'яття від хаосу світу, фаталізм приреченості людини. Адже літ. ситуація на зламі століть ознаменувалась багатогранним розквітом різних мистецьких напрямів та течій, від романтизму, реалізму, натуралізму до символізму, імпресіонізму, неоромантизму та експресіонізму.
49.Формування особистості О. Кобил. "Про себе саму". Автобіографії, щоденник, оточення.
Німецька мова, як і німецька культура, відіграли позитивну роль у житті й творчості Кобилянської. Перші літературні твори О. Кобилянської, написані німецькою мовою. Вони, як слушно зауважила Леся Українка, допомогли Кобилянській вийти в широкий світ загальнолюдської культури. Під впливом свого оточення — письменниці й діячки жіночого руху Наталії Кобринської, першої української жінки-лікарки в Австро-Угорщині Софії Окуневської (стала праобразом героїні твору «Доля чи воля?»), художниці Августи Кохановської (ілюструвала новели письменниці «Некультурна», «Природа», «Битва», «Під голим небом») - вона почала писати рідною мовою. Одним із імпульсів до цього стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської.
Для утвердження Кобилянської як укр. письм. необхідно було глибоко знати не лише укр. мову, а й надбання укр. літ. Цю істину вона все ясніше почала усвідомлювати і з кінця 80-х років наполегливо вивч. культ. спадщину свого народу, виявляє дедалі більший інтерес до його життя. Бере активну участь у феміністичному русі, який зачепив чимало наболілих питань, над якими замислювалися представники передової інтелігенції. Ставши у 1894р. однією з ініціаторок створення “Товариства руських жінок на Буковині”, Кобилянська обгрунтувала мету цього руху в брошурі “Дещо про ідею жіночого руху” (про тяжке становище жінки “середньої верстви”, активно виступила за рівноправність жінки й чоловіка, за її право на гідне людини життя).
О. Кобилянська «про себе саму» в однойменній автобіографії у листах до вченого-філолога С. Смаль-Стоцького
За напис. автобіографії беруться ті пісьменники, що схильні до самоаналізу, самозаглиблення. (маємо 3 автобіографії: 1903, 1927 і 1928 років). Остання автобіографія найповніша, підсумкова. Вона написана у формі листів до відомого мовознавця й літ/знавця, професора Степана Смаль-Стоцького. О. Кобилянська в авт. докладно оповідає про свій творчий шлях, особливості й секрети літ. процесу, що увиразнює її естетичні погляди та критерії, історію багатьох оповідань і повістей, а також поглиблює уявлення про неї як про особистість в цілому. Авторка довіряє Смаль-Стоцькому і пише про себе по-особливому щиро, розкуто. Письменниця малює автопортрет на широкому тлі родинного, громадсько-культ. й літ. оточення, взаємин зі світом.
Розповідь «про себе саму» О. Кобилянська починає з портретів батька і матері, котрим вона завдячувала всім тим, чого досягла і ким стала. Батько письм. був людиною надзвичайно «пильною, охочою до кожної науки», працьовитою й вимогливою, з внутрішнім потягом до краси і світла. Ці риси успадкувала його дочка. Майбутня письменниця мала «велику жадобу до науки і охоту до умови праці». І хоч через певні обставини закінчила лише 4 класи нар. почат. школи, здобуте, за її словами, «дрібне знання» доповнила «на власну руку», тобто самоосвітою, ставши однією з найосвіченіших жінок свого часу. Батько відіграв велику роль у становленні О. Кобилянської як укр письм. та патріотки. Виростаючи в німецько-румунському оточенні, вона зуміла вберегти свою нац. сутність значною мірою завдяки батькові, оскільки батько дуже любив рідну мову, свій народ, свої пісні, які не полишали її вдома.
Мама Марія подібна до Марії Богородиці. Це була жінка надзвичайно шляхетна, високодуховна, з тонким відчуттям і розумінням краси слова, музики, природи, глибока людина. Культ жінки-аристократки як центр. образу прози письм. зародж. ще в дитинстві під впливом матері. Мати чудово грала на гітарі та фортепіано, а тому й донька її захоплювалася музикою, створивши згодом новелу «Меланхолійний вальс». Ольга прагнула до краси, вміння її помічати, що й стало першо-поштовхом до творчості.
О. Кобилянська почала писати через відсутність спорідненої душі, самотність, брак спілкування. Творчість наповнювала її єство до дна, становлячи і зміст, і смисл життя. Писала тільки в стані душевного збудження, переживання, якщо зовнішній світ посилав їй якийсь емоційний імпульс, тобто писала, коли переймалася чимось. Тому її твори відзначаються надзвичайною емоційністю, пристрасністю, схвильованістю слова.
Джерелом натхнення була природа. У багатьох її творах природа є основним предметом зображення, головним образом і нагадує живу істоту з надзвичайно складними і тонкими почуваннями («Битва», «Рожі»). Ця закоханість у природу дала змогу письменниці зосередитися, вислухати свій внутрішній голос, вести діалог зі своїм «я». Емоційність відображена у розділових знаків - питання, оклику, трьох крапок - досить точно відображає стан особливої внутрішньої напруги і неспокою; особливий добір матеріалу, життєві враження. З життєвих вражень і особистих переживань постали твори «Царівна», повість «Земля».
“Щоденники” - це два загальні зошити, написані нім. мовою (деякі слова укр та польськ). Перший запис зроблено 1 листопада 1883 року. Вона вела щоденника протягом понад 7 років, коли жила в Кімполунзі, Димці, Болехові.
Найвідомішими є ті щоденники Ольги Кобилянської, котрі вона вели протягом 1883-1890 років, оскільки у родині панували свої закони: майже всі діти вели щоденники, німецькомовні щоденники, як і сама Кобилянська. На свята діти присвячували батькам поетичні чи прозові твори – так закладались підвалини трохи салонної, але й водночас дом. культури. Щоденник фіксує відверті переживання, пошуки ідеального чоловіка тощо. Кобилянська у щоденниках наче апелює до якогось уявного читача, хоч в кількох місцях вона і вставляє ремарку відносно того, що пише заради майбутніх дітей, відчувається, що насправді письменниця дещо лукавить, бо звертається вона до іншої аудиторії. Щоденники авторки були своєрідною творчою лабораторією, в якій вона відточувала свій стиль. Вона мусила виписатись, віднайти себе як письменник. Недарма частину своїх записів вона потім переробляла в оповідання. Так виникла її «Природа» – одна з найгеніальніших її речей. Щ. в першу чергу були розраховані на жіночу аудиторію – пошуки ідеальної подруги для неї також були дуже важливі. Так виникла її дружба з Лесею Українкою, з Христиною Алчевською, з Софією Окуневською…
Кобилянська фактично балансує на грані між одним і другим, вона є радше людиною ХХ століття, хоч і народжена в ХІХ. Вона знаходиться на зламі епох, коли руйнувалися старі патріархальні зв’язки та уявлення.
Вона виявляється подекуди егоїстичною і примітивною жінкою.
50.Проблема митця і мистецтва в драмі В. Винниченка "Чорна пантера і Білий медвідь": основний конфлікт.
У драмі «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» звучить проблема митця і мистецтва, яка розкривається через показ таланту Корнія, що вбачає у мистецтві вищість над життям людини. Картина, яку він малює є чимось більшим ніж полотном – це життя його хлопця Лесика.
Структурно-естетичнi характеристики твору виявляють його реалiстичний характер, проте фiлософсько-психологiчнi нашарування в образi героїв творять характер багатовимiрного дiйства. Драма "Чорна Пантера i Бiлий Ведмiдь" вибудована на етичному конфлiктi, в котрiм суперечнiсть мiж мистецтвом i суспiльними умовами набирає фiлософського характеру.
Проблема щастя людини набирає ширшого спектру, оскільки розкривається у просторi власної душi, власної сiм'ї, найближчого оточення i - ширше - в суспiльствi.
Психологiзм В.Винниченка у драмi зреалiзовано у низцi проблем з багатоаспектними вiдповiдями на них. Митець i суспiльство, митець i батькiвство, сiм'я i мистецтво, егоїзм i жертовнiсть — це тiльки частина проблем, кожна з яких лежить в основi певного конфлiкту. Новаторське розв'язання багатьох проблем у п'єсi через художнiй аналiз психологiї вчинку людини i можливостi неоднозначного його потрактування стало серйозним внеском драматурга у рiдну лiтературу. Морально-етичний аспект характеристики конфлiктiв у драмах Винниченка пiдтверджує думку, що фiлософiя автора була основою його свiтосприймання i свiтовiдтворення. I якщо дiя вiдбувалася навiть у просторi однiєї родини, протиставлення сутностей "щастя — нещастя", "гармонiя — дисгармонiя" виходить далеко за межi сiмейних перехресть. Розум i чуттєвiсть в аспектi їх гармонiзацiї виростають у найбiльшу проблему, котра вимагає двох рiвнiв осмислення — зовнiшнього подiйного i внутрiшнього дискусійного.
У драмі “Чорна Пантера і Білий Ведмідь” (1910 р.) суперечності роздирають душу художника Корнія Каневича. У конфлікт вступають його батьківські почуття - і почуття митця. Вся жахливість ситуації для Каневича в тому, що він мусить зробити вибір: або дитина, або його ж картина, яку дружина вимагає продати, щоб роздобути грошей для лікування хворого Лесика.
Корній стверджує, що «мистецтво мусить відбивати все! А найперш страждання, радість людей!» Дія у творі доведена до абсурду, автор наголошує на тому, що творчість, картина стає для Корнія значущою ніж життя його дитини, він вбачає у сімейному житті приреченість свого таланту.
Головний герой байдужий до внутрішнього стану його дружини, для нього головним залишається гострота зору, важливим є рухи, погляди, а більше нічого. Художник з запалом хапає палітру, мішає фарби, гарячково пише, дійсно емоційно сприймає картину, на якій його згасаюча дитина. Все те, що відбувається є для нього лише об’єктом спостереження, він не відчуває свого батьківського зв’язку з Лесиком, не відчуває відповідальності перед ним як батько перед сином. Страждання – ось що є насправді важливим, а почуття нічого не варті.
Автор піднімає проблему «небажаної» дитини, яка пов’язана з боротьбою інстинктів, вродженого й набутого, а також замішаних на “покликові крові” почуттів.
Боротьбу за Корнія ведуть дві жінки - Чорна Пантера (Рита, його дружина) і Сніжинка, холодна жриця мистецтва. Кожна потребує від нього жертви: Рита - в ім'я сім”ї, Сніжинка - в ім”я мистецтва. Корній же хоче поєднати одне й друге; йому дорогий і Лесик, він любить Риту, але так само, як із батьківським інстинктом та любов'ю, він нічого не може подіяти з пристрастю митця, що живе в ньому. Рита вбачає у цьому егоїзм і навіть ревнує чоловіка до його справи, до картини, яку він готує для виставки в знаменитому паризькому Салоні.
Корній – це роздвоєна особистість, що перебуває в конфлікті з самим собою. У ньому справді “дві сили ... стукнулись”. Винниченко подає колізію, що відбиває реальні суперечності життя, в якому сім'я і мистецтво нерідко постають тими олтарями, кожен із яких потребує жертвоприношень.
У драмі В.Винниченка є сцена, яка засвідчує жорстокість тих вимог, що їх часом ставить перед людиною її творча пристрасть. Страждаючий батько Корній Каневич змушений поступитися художникові Корнієві Каневичу, який хоче зупинити мить, упіймати кінчиком пензля “чудову блідість” щойно померлого Лесика.
Перед нами, подібно до М.Коцюбинського, жорстокість творчості, розщеплення “Я” творчої особистості, непідвладність мистецької пристрасті силі волі і розумові. “Воно все згодиться мені як матеріал”, - краєм свідомості зізнається герой “Цвіту яблуні”, і нічого поробити з цим своїм хрестом художника він не в змозі. Так і в Корнія Каневича. Жага творчості поглинає його, не залишаючи ні часу, ні фізичних та духовних сил для чогось іншого, хай то буде навіть власна дитина. “Я мушу писати або... кінець всьому” (с.314) - це вже голос всепожираючої пристрасті, потужної життєвої потреби, яка бере гору над батьківським інстинктом, над потребою родинного затишку. Навіть Сніжинка говорить, що артист не повинен порпатися в пелюшках, сім*я обтяжує митця. Треба рано чи пізно робити вибір: або родина - або мистецтво, або самець - або творець, тобто якщо хочеш бути творцем - мусиш “звіра в собі вбити”, але Корній убивати нібито не збирається, він хоче бути з Ритою, навіть тепер, коли Лесика не стало, - але щасливого кінця в цій історії бути не може. Рита - Чорна Пантера вирішує, вбити те, що є її суперником, тобто картину чоловіка, мистецтво.
Отже, Рита знищує полотно ножем і п'єса на цьому завершується, проте ми розуміємо, що лад від того в цій родині не запанує, оскільки жага творчості обов”язково нагадає про себе в Корнієві, адже він - у її владі.
51.Мотив смерті у новелістиці В. Стефаника.
Мотив смерті не випадковий у творчості В. Стефаника, оскільки багато хто з його родини покінчив життя самогубством. Нарис „Басараби" – це правдива історія родини, у якій сталося 5 самогубств з його найближчої родини". Таким чином, перша думка про смерть (самогубство) виникає ще у дитинстві, де автор приймає серйозне, надто виважене, хоча надто емоційне рішення (можемо припустити, що ця думка не пройшла безслідно для свідомості автора, а залишила певний відбиток).
У літ. спадщині В.Стефаника, зокрема у кожній новелі можемо знайти ту чи іншу апеляцію до теми смерті. Смерть у творах В.Стефаника багатолика та багатогранна. Різна за характером і неминуча. Вона як тінь, як фатум висить, здається, не лише над персонажами, а над усім краєм, який описавав автор.
Смерть у Стефаника це фатум, який неминуче уразить персонажа, і людські намагання завадити їй є безрезультатними, бо смерть знаходить усіх, незалежно від віку. Неминуча загибель чекає молодого жовніра у новелі „Виводили з села". Автор тонко передає усі дії молоденького парубока із обстриженою головою, письменник акцентує увагу на тому, що голова, що тепер буяла у кервавім світлі, та має впасти з пліч десь далеко на цісарську дорогу. Юнак загине десь в чужих краях, десь аж під сонцем, впаде на дорогу та буде валятися. Колористика Стефаника надає психологізму, наближує нас до трагічного розв’язання: «Над заходом червона хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого».
Драма молодого парубка стає трагедією. Усі віщування та побоювання збулись, і ми їх бачимо у страшній сцені в новелі „Стратився", де син стратився, не витримавши жовнірства. Зображаючи смерть молодого жовніра, Стефаник звертає увагу на деталі. Деталі підсилюють картину смерті, роблять її більш переконливою та фаталістичною: «У трупарні на великій білій плиті лежав Миколай. Гарне волосся плавало у крові. Вершок голови відпав, як лупина. На животі був хрест, бо навхрест пороли та позививали». Помітні гротескні елементи, зокрема коли батько одягає та прикрашає тіло свого сина, так ніби готує його до святкової події. У цій новелі смерть є невід'ємною складовою долі. Але смерть цьому творі не є природньою чи насильницькою, це самогубство, яке є результатом нестерпного життя. Стефаник відображає естетичний ритуал у хвилину прощання з життям, герої сприймають як необхідність «Стратився» - батько вбирає сина в останню путь.
Маємо побутове та спокійне сприйняття смерті матері дітьми у новелі „Діточа пригода", де хлопчик говорить до матері, що розуміє, що робити з сестрою, оскільки та вмирає. Кровопролиття, війну, смерть рідної матері дитяча уява та фантазія перетворює в гру.
Стефаникове сприйняття смерті подається не лише призму дитячої поведінки, дитячої психіки, але і через призму світосприйняття дорослої людини. Дитяча смерть у творах Стефаника - це часто емоційно-скрита, холодно-розсудлива тема, де про неї говорять спокійно-врівноважено як про річ побутового характеру.
Смерть як процес зображена в багатьох новелах. Передсмертний стан, стан агонії та наступні післясмертні хвилини привертають увагу В.Стефаника, і він з властивою йому силою слова, емоційно-психологічною концентрацією показує її у новелі „Сама-самісінька". Перед нами зображену бабу, що лежала на землі та дивилася блудними очима на хрест, що був у сволоці вирізаний. Спалені губи з трудом розривала та білим язиком 'їх зволожувала... Хатина подібна до печери з великої грішниці. Кров потекла, баба схлипнула та й умерла. Голову перехилила коло ніжки від стола і широкими мертвими очима дивилася зукоса на хату. Чорти перестали гарцювати, лише мухи зрозкошею лизали кров, позакервавлювали собі крильця... Сідали на чорні горшки під печею та на миски на миснику. Всюди розносили бабину кров.
Зовсім по-іншому бачимо смерть у новелах „Новина" та „Басараби".
Перед нами твори, у яких рішення смерті знаходиться у патологічному маніакальному стані свідомості. Цей стан є крайньою фазою акцентуації, саме такою, коли вона переходить у клінічну форму. Так, у новелі „Новина" знаходимо такі рядки:
У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів у топити і старшу, але випросилася. Далі автор розгортає передтрагедійну картину, яка ніби пояснює вчинок Гриця Летючого:
Відколи Грициха вмерла, то він бідував... - Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай ї земля вікінула! А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до нас не поверне... Після цих рядків автор подає картину маніакальної депресії персонажа: Гриць глянув на них із лави і погадав: „Мерці", - і напудився так, що аж його піт обсипав Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камінь поклав на груди.
Картина маніакального стану стає глибшою і супроводжує персонажа: Дівчата глемедали хліб, а він припав до землі і молився, але щось його тягнуло все глядіти на них і гадати: „Мерці!" Виходячи з такого стану, герой наважується вбити дівчат, але одна віпросилася все ж таки у нього. Такий стан свідомості переходить у дію, і він, прийшовши додому нагодував дівчаток і повів дівчат, скрегочучи зубами, через луг до води. Над самою рікою не міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню... Тут наступає кульмінація психологічного стану: Гриць борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду. Йому стало легше, і він заговорив...
Після здійснення акту вбивства своєї доньки поведінка Гриця Летючого міняється. Він уже не відчуває тягара в грудях і мислить розсудливо, даючи дочці „бучок, бо як ті пес надибає", а сам направився до міста.
Виділені нами деталі свідчать саме про психопатологічний стан.
Дещо іншого семіотичного забарвлення набуває смерть у автобіографічній новелі „Басараби": фобія смерті охоплює і переслідує уже не одну особу, а весь рід, неминуче переслідуючи учасників подій. Смерть висить прокляттям над усім родом. З нею уже ніхто не бореться, а піддаються їй, чинячи періодично самогубства.
Тома Басараб хотів повіситися у кошниці в саме полуднє... Та лиш тому три роки, як Лесь затягся; Басараби мають вже до себе що тратяться один за другим. Згадують як повісився Николай Басараб, потім за ним стратився Іван Басараб, а ще не минуло було рік, а вже одног досвітки на маленькій вишеньці зачепився Василь... Бачимо, що смерть викошує цілий рід. І на відміну від долі Гриця Летючого Басараби заможні і не знають лихих злиднів. Бог карає їх, бо і маєтки їм дає, вони богачі, і розум їм дає - а нараз все забирає та й висаджує на бантину.
Односельчани дають своє емоційно-образне пояснення такому явищу, Це своєрідний симптом психічного стану, зокрема очі Басарабів то не очі, то чорна рана в чолі, що жиє і гниє. У одного таке око, як пропасть, погляне, та й нічо не видить, бо то око не до видіння... Око ніби на тебе справлене, а само дивиться десь у себе, десь у глибінь безмірну...
Така панорамна картина тотальної смерті роду, безумовна підпорядкованість смерті для Стефаника стає предметом зображення та навіть дослідження, але автор не знаходить пояснення цьому родовому прокляттю і обмежується тільки констатацією.
У новелі „Моє слово" автор ніби узагальнює і виводить концепцію особистого життя, як і будь-якого іншого, констатуючи його фаталізм та безсенсовість: «Коли я глядів дитиною на мамині очі, як по них сунулися тихесенько пречисті хмарки щастя, - я був щасливий». «А тепер на ті очі смерть долоню поклала. А я шукаю щастя під небом і падаю...».
Стефаник прагне знайти щось біле, як контраст на чорному. Автор підкреслює буденність горя, коли воно притуплює природні реакції. Стираються межі між болем і байдужістю у новелі «Пістунка».
Персонажі Стефаника чинять смерть з якоюсь дивною легкістю, навіть насолодою. Таку картину бачимо у новелі „Злодій": Гьоргій піймав у своїй хаті злочинця, далі відбувається застільна розмова, яка супроводжується питтям горілки, але вона неминуче завершується вбивством злодія. Це вбивство відбувається на фоні інтер'єру сільської хати, де християнські символи є невід'ємним елементом – образи.
Смерть у В.Стефаника багатогранна та многолика. Стефаник розглядає людину з усіх боків, уважно вдивляючись в епізоди, фрагменти її життя. Автор майстерно виписує дітей та дорослих, що стоять на порозі смерті, передає їхні відчуття на тлі сіро-холодних, пастельно-осінніх або зимово-колючих пейзажів. Колористика творів В.Стефаника відповідає настрою смерті, духу її неминучості, тобто колористика і звукові образи відіграють важливу роль у творах письменника, акцентують увагу читача, підкреслюють драматизм. Так, помічаємо сіро-чорні, криваво-червоні, смертельно-бліді (інколи білі, що є теж ознакою смерті) кольори. Ці кольори покриті мороком смерті, вони передають майже космічний сум кінечності людського життя. Таку колористику знаходимо у творах Стефаника.
Отже, маємо проблему смерті, відбувається віталізація смерті, тобто надання смерті рис життя. Стефаник стверджує, що доки людина усвідомлює, що вона людина – вона жива. Знелюднення - найбільша трагедія. Смерть у письм. осмислена як підсумок життя, як судна година.
52. Драма В. Винниченка "Чорна Пантера і Білий Ведмідь". Проблематика, образи.
В. Винниченко розгортає перед нами життя талановитого художника Корнія, що вбачає у мистецтві вищість над життям людини. Помітні мелодраматизм та інтелектуальність постають двоєдиною рамкою складної художньої системи п'єси, найбільш оптимальним жанровим визначенням якої видається саме таке – інтелектуальна мелодрама.
Саме до своєрідного жанру інтелектуальної мелодрами слід віднести п'єсу “Чорна Пантера і Білий Медвідь”. Це одна з найтривожніших п'єс автора, яка наближена до достовірної житейської історії і вражає свою абсурдністю. Це п'єса про трагедію митця, що стоїть на межі між чіпкою буденністю й вабливою урочістю вільного творення.
Винниченко констатував, що існує велика кількість нещасливих шлюбів, тому він порушує проблему шлюбу, взаємодії чоловіка і дружини, батьків і дітей, розглядає проблему митця і суспільства тощо.
У пошуках відповідей В.Винниченко влаштовує досліди, ставлячи своїх персонажів в ситуацію експерименту, і він хоче побачити як герої вирішать ті чи інші питання. Питання шлюбу, шлюб як ув’язнення особистості, пошук людини щастя, реалізація у творчому плані та як батько/мати. Його цікавили закони людського життя і можливість їх удосконалення. Винниченко досліджував гру інстинктів, що призводить до гострих внутрішніх конфліктів. Письменник так будує сюжети своїх творів, щоб випробувати силу інстинкту батька-матері, протиставивши їй силу інших почуттів, бажань, вольових установок.
У драмі “Чорна Пантера і Білий Медвідь” (1910 р.) суперечності роздирають душу художника Корнія Каневича. У конфлікт вступають його батьківські почуття - і почуття митця. Вся жахливість ситуації для Каневича в тому, що він мусить зробити вибір: або дитина, або його ж картина, яку дружина вимагає продати, щоб роздобути грошей для лікування хворого Лесика. Малярство автор подає через розкриття таланту Корнія, що вбачає у мистецтві вищість над життям людини. На мою думку, картина, яку малює Білий Ведмідь є життям його хлопця – Лесика, якому, як і картині, не судилося бути дописаною – жити.
Герої твору – художник Корній Каневич (Білий Медвідь), його родина: дружина Рита – Чорна Пантера, мати, син Лесик і богемне оточення їх – “митці, їхні коханки й моделі”.
Каневич - митець, і митець талановитий. Однак цей талант ще не ствердив себе, не заявив про себе належним чином. Витвір мистецтва, який має показати світу його талант, ще не створений. Живе він разом із родиною в Парижі, де в ательє, готуючись до Осіннього Салону, Каневич і створює шедевр. Полотно представляє собою алюзію на вічний біблійний сюжет Мадонна з дитиною на руках, для цієї картини позує власна родина Каневича Рита з Лесиком.
Життя родини проходить досить богемно. В домі постійно звучать суперечки та богемні дискусії про мистецтво та роль митців у ньому (нота високодуховного). Ця ж височінь культурного інтелекту свідомо перебивається автором, який вкладає до вуст Рити тривожну новину, яку вона постійно повторює. Дитина захворіла, потрібні гроші на ліки, на курорт. І цих грошей жінка вимагає саме від батька, від митця, який весь поринений у думки про мистецтво.
За Корнія змагаються дві жінки — законна дружина Рита, вона ж Чорна Пантера, та Сніжинка, вільна жриця мистецтва. Кожна з жінок вимагає від Корнія жертви, одна - заради родини, інша - заради мистецтва. Корній же не хоче обирати, більшу частину часу він ухиляється від вибору. З одного боку, він любить дружину і сина, з іншого — відчуває себе митцем та не може перебороти мистецькі пристрасті, що киплять в ньому. Ці пристрасті митця Рита називає типовим егоїзмом і чим дальш ревнує його до його майбутнього шедевру.
Ревнощі Рити багато що пояснюють у її поведінці: і ультиматуми, що їх вона оголошує Корнієві, і нелюбов до Сніжинки, і навіть такий екстравагантний вчинок, як демонстративне полишення домівки, чоловіка й смертельно хворої дитини. Безтактна грубість, небажання перейнятися інтересами й почуттями чоловіка, вколоти чи ударити якнайдошкульніше не виправдовуються вболіванням за здоров’я дитини. Рита вимагає і прагне грошей на ліки саме в той момент, коли чоловік взявся за пензель. І все це – зовсім не від нелюбові до Корнія, скоріше навпаки: це зрозуміле, хоча й брутально виражене бажання зосередити всю його увагу й почуття на собі, підігріти їх, довести до кипіння. Їй не вистачає уваги чоловіка і Чорна Пантера вирішує хоч у такий спосіб зосередити цю увагу на собі. Автор називає її Чорної Пантерою недарма, оскільки вона живе дикими почуттями, недаремно ж у ремарках автор коментує її вчинки й жести словами “дико” та жагуче. В цьому сенсі Сніжинка з її раціоналістичним поглядом на життя є цілковитою протилежністю Риті.
Корній же - роздвоєна особистість, що перебуває в конфлікті з самим собою. У ньому справді “дві сили ... стукнулись”. Відображено суперечність сім'ї і мистецтва, які нерідко потребують жертвоприношень.
Коли Корній каже, що “Лесик і Пантера - віки”, він, по суті, погоджується зі словами Сніжинки про те, що “сім'я - це дикі, темні інстинкти, це звіряче”. Корній прагне знайти для себе опору в житті. Так з'являються його репліки щодо “нових форм” сім'ї, в яких чується бунт: “Все для сім'ї! А чому сім'я для мене не робить? Такої сім'ї я не хочу!»
Рита хоче знати, що саме є отим більшим за сім'ю, і чує у відповідь: Творчість.
Конфлікт між подружжям загострюється і дедалі набирає ще більш потворних рис – у ньому боротьба самолюбства і воль, бажання кожного поставити себе, свою правоту вище – жорстка та нищівна війна, у вирі якої гине і дитина, і художній шедевр батька, і саме життя подружжя – все.
Недаремно Корній у цій боротьбі поступово втрачає довіру до дружини, до її застережень і сприймає їх лише як прояви самолюбства та егоїзму; втрачає розумні орієнтири в житті і Рита, яка робить немало дурниць. Врешті уся її етика щодо чоловіка виливається у бажання вчинити йому на зло.
Злісно, егоїстично, потворно вони змагаються одне з одним навіть над трупом дитини, втрачаючи реальне відчуття того, що відбувається; Рита, щоб не роз’єдналося їх тріо убиває в хвилину тяжкого душевного болю не тільки себе, а й його, більше того – знищує його картину.
У драмі В.Винниченка є сцена, яка засвідчує жорстокість тих вимог, що їх часом ставить перед людиною її творча пристрасть. Страждаючий батько Корній Каневич змушений поступитися художникові Корнієві Каневичу, який хоче зупинити мить, упіймати кінчиком пензля чудову блідість щойно померлого Лесика. Та ж жорстокість творчості, розщеплення Я творчої особистості, непідвладність мистецької пристрасті силі волі і розумові. Жага творчості поглинає його, не залишаючи ні часу, ні фізичних та духовних сил для чогось іншого, хай то буде навіть власна дитина. “Я мушу писати або... кінець всьому” - це вже голос всепожираючої пристрасті, життєвої потреби, яка бере гору над батьківським інстинктом, над потребою родинного затишку. Сніжинка виграє свою “дуель” з Чорною Пантерою. Те, що відбувається з Каневичами, підтверджує правоту її слів, звернених до Корнія: “Ви хочете бути артистом? То мусите бути вільним. Артист не повинен мати сім'ї. Він - жрець”.
Альтернатива, за Сніжинкою, досить жорстка: або родина - або мистецтво, або самець - або творець. Хочеш бути творцем - мусиш “звіра в собі вбити”. Корній убивати нібито не збирається, він хоче бути з Ритою, навіть тепер, коли Лесика не стало, - але щасливого кінця в цій історії бути не може. Рита на те й Чорна Пантера, що “звір” у ній домінує, тобто аби прив'язати чоловіка до себе, вона вирішує вбити те, що є її суперником, те, що вона розуміє як суперника, а саме Корнієву картину. Рита знищує полотно ножем, п'єса на цьому завершується, а нам зрозуміло, що лад від того в Каневичів не запанує, що жага творчості обов'язково нагадає про себе в Корнієві, адже він - у її владі.
У п’єсі перемагає природа, тобто природні почуття любові до родини, до дитини – цих одвічних життєвих основ. Навіть Мистецтво – справжнє, велике Мистецтво – не може існувати в полярному холоді себелюбства, без тепла, без сув’язі рідних душ.
Винниченко ставить художника Корнія перед вибором між життям сина, сім'єю і геніальним мистецьким витвором. Корній не може зробити вибору, він вагається, сумнівається, він готовий безчестям сім'ї заплатити за творчу свободу, - і врешті він вибирає мистецтво, втрачаючи сина, сім'ю, і власне життя.
Отже, бачимо, що модернізм зробив митця стрижнем творчості, митець стає не просто суб'єктом, що творить, а й об'єктом, вибір, смаки, пріоритети і цінності якого також піддаються прискіпливому аналітичному розтинові. При цьому досить часто читачів спантеличує надмірна індивідуалізованість стилю і ускладнена форма оповіді, символічність, метафоричність. Згубність безоглядного підпорядкування індивіда будь-якій ідеї, руйнівність браку співвіднесення її з неосяжною дійсністю виразно розкривається в цій п'єсі.
53.Життєвий і творчий шлях В. Стефаника. Два періоди творчості. Загальна характеристика.
Стефа́ник Васи́ль Семе́нович (*14 травня 1871, Русів) — †7 грудня 1936) - укр письм, майстер експресіоністичної новели, депутат Австрійського парламенту від Галичини, український письменник-реаліст, майстер стислої соціально-психологічної новели. Його творчість припадає на кінець ХІХ та першу третину нашого століття.
У 1880 р. батько віддав його до 2-го класу початкової школи в Снятині. Ще гостріше відчув на собі, будучи хлопцем, соціальний і національний гніт, коли у 1883 р. вступив до Коломийської польської гімназії. Потім він навчався в ККТ. Був виключений з Коломийської гімназії через участь у «Покутській трійці» - таємному творчому об'єднанні духовно близьких митців-земляків, до складу якої входили також Лесь Мартович та Марко Черемшина. По закінченні Дрогобицької гімназії вступив до мед. фак. Краківського Унів-ту (1892). Але медицина не вабила його. Він багато часу приділяє літературі, проводить агітаційну й культурно-освітню роботу в селах, особливо часто там буває під час виборів до сейму та парламенту. За це його не раз заарештовували. У Кракові Стефаник на довгі роки заприязнився з польським лікарем і культурним діячем В. Морачевським. Приятелювання з ним, а також дружні стосунки з плеядою письменників «Молодої Польщі» (зокрема з С. Пшибишевським), В. Орканом та інші відкрили Стефанику «дорогу в світ».
Багато працюючи над своєю загальною освітою і, знайомлячись з сучасною йому західно-європейською літ., Стефаник поступово втрачав зацікавлення медициною і зрештою покинув універ. Вивчення медицини письменник залишив у 1900 р. У 1903 р. Стефаник познайомився з рядом діячів української літератури з Росії, у тому числі М.Коцюбинським і Л. Українкою, одружився у 1904 році на дочці священика Ользі Гаморак (дружина померла в лютому 1914 р.), мав трьох синів, займався господарством. У 1910 р. Стефанику перейшов батьківський спадок у рідному селі, куди він переїхав і де прожив до кінця життя. У січні 1919 р. В.Стефаник очолив велику делегацію на знаменне свято – проголошення злуки всіх українських земель.
Василь Стефаник разом з багатьма діячами української культури болюче пережив трагедію нашого народу, який не зміг відстояти свою незалежність у той час. Не повернувся в Україну 1927 року через владу, сталінські репресії, більшовицький червоний терор. Ім'я письменника стає широко знаним у світі. Його втори перекладаються багатьма мовами.
Творчий шлях
У творчості Стефаника було два періоди: 1) 1897-1901, а 2) 1916-1933 рр. Головна тема його новел – важке життя західноукраїнської сільської бідноти, її остаточне зубожіння і пролетаризація.
Прощанню емігрантів з рідним краєм він присвятив своє знамените оповідання "Камінний хрест", написане й опубліковане ще в 1899 р. Поштовхом до написання твору послужив виїзд до Канади русівського бідняка Стефана Дідуха.
Велика бідність і голод у селах породжували жахливі родинні трагедії. Удовець Гриць Летючий ("Новина") не мав змоги зігріти й нагодувати двох дітей.
У ряді творів "Ангел", "Осінь", "Діти", "Святий вечір", "Вістуни", "Озимина", "Сама-саміська" та ін. розкрита гірка доля старих і нездатних уже до роботи людей у бідняцьких родинах.
Зріст політичної свідомості бідноти знайшов відображення у новелі "Лист", що була присвячена "політичним арештованим мужикам на святий вечір". Автор звеличував тих, які сміливо "неправду корчували" й вірили у справедливість революційної справи.
Перші літ спроби ще у роки навч. у гімназії; З осені 1897 в чернівецькій газеті почали з'являтися його реалістичні новели «Праця» надруковано кілька його новел з життя покутського села («Виводили з села», «Лист», «Побожна», «У корчмі», «Стратився», «Синя книжечка», «Сама-саміська»), у 1899, теж у Чернівцях, з'явилася перша збірка прози Стефаника «Синя книжечка». Літ. критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням як твори цілком зрілого і надзвичайно талановитого автора. Подібну високу оцінку дістали й наступні збірки новел Стефаника: «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905).
На перші роки 20 ст. твори Стефаника були вже відомі в перекладах польс, нім, рос, італ та іншими мовами. Тож коли 1903 Стефаник поїхав у Полтаву на відкриття пам'ятника І. Котляревському і зустрівся там з Лесею Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким, Г. Хоткевичем та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури.
З 1901 у творчості Стефаника залягла довготривала перерва. У 1910-х роках припадає активізація Стефаника у громадській діяльності: він засновує читальні «Просвіти», агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах, 1908 - 1918 працює послом австрійського парламенту, оборонець селян.
У 1916 Стефаник повертається до літ. творчості (новели «Дитяча пригода» і «Марія»), яка триває до 1933. Усього за другий період він написав 23 новели і кілька автобіографічних спогадів. Частина новел увійшла в останню збірку «Земля» (1926), а решта з'явилася в ювілейному виданні «Твори» (1933). Крім того, Стефаник залишив величезне листування, яке має не менше літературного значення, ніж новели.
Розпочав цей період з новели «Діточа пригода». Він показав жахи війни й загибель мирних людей, як це бачить маленький Василько, що ще з меншою сестричкою опинився поблизу фронту, біля вбитої мами. Хлопчик не усвідомлює усього трагізму, тієї ситуації, а в читача стигне кров від жаху.
Першу світову війну Василь Стефаник зустрів у рідному селі. Однак постійне прискіпування ворожої німецької вояччини, підозри в симпатіях до російського війська примусили письменника перебратися до Відня. Воєнні дії глибоко вразили В.Стефаника, а саме тут, у Відні, після майже 15 р. перерви, у нього "знову народилося слово".
Уже в перших збірках новел повнотою виявився великий літературний талант Стефаника, не зазнавши в дальшому істотних змін. М. Черемшина назив. його «поетом мужицької розпуки». Стефаник з великою худ. силою відтворив і нужденне його життя, і прив'язання селянина до землі, якої у важких психічних муках часто доводилося йому позбуватися. Одна за одною з'являються новели "Дівоча пригода", "Марія", "Сини", "Пістунка", що мають антивоєнний характер. Вони малюють трагедію народу: над його селами й містами, полями й горами пройшла, як смерч, все знищуючи на своєму шляху, війна.
Герої новел Стефаника - селяни, яких нужда жене за океан шукати кращої долі («Камінний хрест»); проводжають, як на смерть, рекрутів («Виводили з села»), які часом у війську й накладали на себе руку («Стратився»); Гриць Летючий з новели «Новина», який у розпачі не бачить іншого виходу, як утопити в річці своїх дітей; нужденні й немічні баби, що самотньо вмирають у холодній хаті («Сама-саміська») тощо. Особливості стилю автора:
штучної будови сюжету та його облітературення.
Злидні, тисячі нещасть, потоки крові й сліз, породжених Першою світовою війною, примусили полум'яного новеліста знову взятися за перо. Він пише художні твори, сповнені гнівного протесту проти жахливого своїми наслідками воєнного божевілля. Пише мало. За десять років вийшло у світ тільки вісім новел. У 1926 році вони були видані окремою книжечкою "Земля".
У другому етапі творчості помітні зміни в тематиці, зокрема тема першої світової війни («Дитяча пригода», «Пістунка» та ін.) й пробудження нац.. свідомості («Марія») та катастрофічна поразка боротьби укр. народу до держ. самостійності («Сини»); також помітне повернення до лірично-автобіографічних образків, з яких він починав свою творчість. У 1924 році В.Стефаник захворів на артеріосклероз. 7 грудня 1936 року після тяжкої хвороби помер у Русові.
54. Риси художньої своєрідності новелістики Стефаника (на матеріалі прочитаного).
Для новел В.Стефаника була характерна виграненість, незвичайна прозорість стилю; автор начебто жодним словом не виявляє свого ставлення до зображуваних ним подій, але розповідає такі речі, що змушують ціпеніти від жаху. В своїх творах "Новина", "Виводили з села", "Кленові листки", "Стратився", "Бесараби" він змальовує невилазні злидні життя простих селян – як люди вбивають і готуються до смерті, вмирають; непереможне лихо, фатальну неминучість життя – бідування.
В.Стефаник мав вплив на європейське письменство, створив школу літературної мініатюри з життя галицького селянства; серед його учнів були Марко Черемшина (справжнє прізвище Семанюк), Лесь Мартович та ін.
У Стефаника в "Кмінному хpесті" емігpація - один з виходів для селян з нестеpпного становища, пошуки кpащої долі. Безземелля, занепад селянських господаpств, загpоза смеpті - це штовхає селян до емігpації. Але й втpата батьківщини для багатьох була pівноцінною смеpті. Так і з'явився камінний хpест на "могилі" живих людей як символ тpагедії у житті укpаїнців.
Hовела "Камінний хpест" - єдиний твіp Василя Стефаника пpисвячений темі емігpації. В основу твоpу покладено спpавжній факт. Односелець письменника, емігpуючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хpест. Він і понині стоїть на найвищому пагоpбі в Русові. Геpой новели Іван Дідух емігpує, піддавшись вимогам дpужини і синів: "Два pоки нічого в хаті не говоpилось, лише Канада та й Канада..." Іван не тішив себе ніякими ілюзіями. Він пеpеконаний, що Канада - це могила для нього і дpужини.
Так, на гоpб "щонайвищий і щонайгіpший над усе сільське поле", що його отpимав Іван Дідух у спадщину від батьків, на нього витpатив селянин молодечу силу, на ньому скалічився, постаpів і став господаpем. Hе багачем, але свій шматок хліба був. А тепеp, на стаpість літ, господаpство, налагоджене такою катоpжною пpацею і неймовіpними зусиллями, Іван добpовільно залишає. "Ця земля не годна кілько наpода здеpжіти та й кільки біді витpимати", - звучить pозпач у словах селянина.
Для геpоя pозставання з pідною землею - тpагедія. Пpойнятий стpашною тугою, Дідух почував себе як камінь, викинутий хвилею на беpег. Та й весь він наче закам'янів. Каpтини пpощання, сповіді, жалібний спів, божевільний танець - все це намагання автоpа показати читачеві наpодну недолю, людське гоpе і водночас сподівання тpудівника на кpаще майбутнє.
Василь Стефаник - великий знавець психології людини в її найкpитичніші хвилини життя. Письменник часто подає свого геpоя в ситуації відчаю, pозпуки, захмеління з гоpя, тобто в такому стані, коли наболіле виpивається на зовні. Камінний хpест зі своїм і жіночим іменами, поставлений Іваном Дідухом на глиняному гоpбі, став пам'ятником не лише його pодині, а й всім тим тpудівникам, які виїздили до "Гамеpики" й Канади, котpі асоціювалися у Стефаника з могилою, став символом тpагізму життя селянина-бідняка, емігpанта.
В психологічних новелах Стефаника немає композиційної послідовності. Окремі його новели починаються з найвищого напруження дії – кульмінації, а потім уже йде зав’язка, розвиток дії і розв’язка. Частина новел починається зразу з розв’язки, а далі йде розвиток дії. Так побудована новела “Новина”. Дія в новелі розгортається з величезним драматичним напруженням і являє собою немовби суцільну кульмінацію. Тут не просто потрясіння старожитніх устоїв, а найбільша з усіх сімейних та суспільних трагедій – дітовбивство, самознищення сім’ї. У творі досягнуто глибокого переконливого психологічного мотивування вчинку Гриця Летючого. Думка потопити дітей приходить асоціативно – діти схожі на мерців. Стефаник як і завжди не вдається до опису переживань героя. Про їх характер свідчить сама поведінка Гриця. Тут фізичне виступає синонімом психологічного. Коли Гриць кинув Доцьку, йому стало легше не так фізично, як душевно. Іншу дочку він жаліє, оскільки її чекають поневіряння в наймах, і йому здається, що смерть краща, ніж таке життя. Душевна напруга з актом потоплення дочки вичерпалася. Для Стефаникових персонажів смерть – бажаний порятунок від злиденного і голодного існування.
У новелі “Сама-самісінька” Стефаник, щоб досягти найбільшого впливу на читача, щоб примусити його пережити подію так, як переживають її герої і сам автор, навмисне не розмежовує дійсності від марення баби і подає все в одному плані. Все зливається в одну жахливу дійсність – в страшну картину конання хворої, самотньої жінки.
В новелі “Кленові листки” показані великі страждання дітей бідноти і глибока батьківська любов, поєднана з трагічними переживаннями за їхню майбутню гірку долю. Новела нагадує психологічну драму, в якій мало дії, а вся увага зосереджена на відтворенні внутрішніх переживань героїв. Страшне лихо спіткало головного героя: саме у жнива тяжко захворіла після пологів його дружина – мати цілої купи дрібних дітей. Перед смертю, заколисуючи немовля, вона співає пісню про кленові листки. Народнопоетичний образ кленових листочків, що котяться самотньо по полю, - це символ важкого сирітського життя. В устах матері ця пісня звучить як пророкування наймитської долі її дітей.
Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з’являється у письменника у життєвому переплетінні з іншими темами ще у ранніх збірках, проте найсильніше вона подається у новелі “Кленові листки”. Тут автор підпорядковує народнопоетичний символ основному мотиву твору – возвеличенню материнської любові.