Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Історія держави і права, дотримуючись принципу хронології, вивчає структуру, компетенцію, функції органів дер-жави, а також розвиток головних галузей права. Ця дисциплі-на вивчає право як єдине ціле, державно-правові інститути і правове становище населення у конкретних умовах окремих держав. У цьому курсі розглядаються організація влади, державний устрій і становище в ньому особистості, а також пер-вісні основи юриспруденції деяких держав давнини; прослідковується зв’язок права з іншими соціальними нормами, їх вплив на юридичний побут давніх цивілізацій. Значення - Місце історії держави і права в системі юридичних дисциплін в основному визначають реалії об’єкта дослідження. Вона визначає різноманітність першопричин виникнення і розвитку держави і права. При цьому особливе значення на-дається зміні організаційно-виробничої структури суспільства.
2.Методи історії держави і права зарубіжних країн
Методи історії держави і права - це ті засоби та прийоми дослідження конкретно-історичних державно-правових явищ, які складають предмет історії держави і права. Види методів:
3. Періодизація історії держави і права зарубіжних країн
Історія держави і права зарубіжних країн хронологічно вивчає історію державно-правових інститутів окремих держав у рамках чотирьох основних періодів: історії держави і права Стародавнього світу, історії держави і права в епоху Середньовіччя, історії держави і права Нового часу, історії держави і права Новітнього часу. Ця періодизація відповідає чотирьом основним епохам розвитку світової цивілізації, найважливішою частиною якої є держава і право.
Кожна з даних епох характеризується складністю і неоднозначністю соціально-економічних і державно-правових процесів. Так, у часи Стародавнього світу поряд з рабовлас-ницькими Грецією і Римом існували країни з іншим способом виробництва, що в науці називаються “азіатським”. Це ряд країн Стародавнього Сходу. У багатьох регіонах світу панував первіснообщинний лад. Лише подальший розвиток історії показав, що “азіатський спосіб виробництва” виявився дуже застійним щодо більш динамічного ладу країн Середземно-мор’я. У підсумку провідною тенденцією розвитку Стародав-нього світу ( ІV тис. до н.е. – V ст. н.е.) стало становлення і розвиток рабовласницького суспільства, для Середніх віків (V – XVІІ – XVІІІ ст.) – феодального суспільства, для нового часу (XVІІ – XVІІІ – кінець XІX ст.) – буржуазного суспільс-тва. Новітній час (XX ст.) – це початковий етап сучасної епо-хи з недостатньо чіткою основною магістральною лінією, але вже відзначеною соціалістичними революціями, появою соці-алістичної державності, падінням колоніальних імперій, структурною трансформацією “західного суспільства”.
У межах кожного з цих періодів і у даному курсі розгля-дається історія держави і права окремих країн .
4.Особливосты виникнення країн Стар. Сходу
Перші зародки цивілізації, а згодом і держави, виникли у долинах великих азіатських та африканських рік.
Хороші кліматичні умови, родючі землі та великі повноводні ріки зумовили швидкий перехід людства від кочового до осілого, землеробського способу життя. Після цього почався розподіл праці на скотарство, землеробство та ремісництво. Внаслідок того, що праця стала більш виробничою, з’явився так званий надлишковий продукт.Надлишковий продукт почали привласнювати особи, що здійснювали владні повноваження.
Поступово чисельність родоплемінної верхівки почала зростати, її управлінська діяльність стала більш розгалуженою і складною, сформувалася та виокремилася публічна влада.3 часом обсяг публічної влади збільшився, виділився її апарат, а сама влада ізолювалася від суспільства. Так, у країнах Стародавнього Сходу військовий вождь згодом, окрім військових обов’язків, почав виконувати і господарські функції, зокрема, очолювати роботи по будівництву храмів, міст, іригаційних споруд. Його посада стала спадковою, а навколо нього сформувався власний державний апарат управління, до якого входили, як правило, його найближчі родичі та особисті слуги.
Спочатку родоплемінна община усіляко чинила опір виділенню і концентрації усієї влади у руках вождя, але згодом підпала під вплив процесів майнового розшарування, і її вплив на вождя почав зменшуватися. Виділилися класи заможних і бідних, між якими розпочалося протистояння. Крім того, нерідко багаті общинники підтримували військового ватажка, оскільки тісно були зв’язані з ним матеріальною зацікавленістю.
І нарешті, після відокремлення публічної влади від суспільства оформився і другий елемент державності - розподіл населення за територіальною ознакою. Причинами цього були необхідність ефективного збору податків, формування армії та військового ополчення.
Головною особливістю виникнення держави на Стародавньому Сході була необхідність організовувати та підтримувати великі іригаційні роботи. Саме вони були головним каталізатором формування і виокремлення апарату публічної влади. Можна навіть стверджувати, що тут розвинута державність з’явилася раніше за розвинуте класове суспільство.
5.Держ. устрій країн Стародавнього сходу
Форма правління
Для держав Стародавнього Сходу переважною формою правління була монархічна. Крім того, відомі поодинокі випадки існування республіканської форми правління Правитель в країнах Стародавнього Сходу обожнювався, його влада набувала божественного характеру, внаслідок чого форму правління можна визначити як теократичну монархію.
Механізм державної влади
Вершиною всього державного механізму у країнах Стародавнього Сходу був правитель - цар. У його руках була зосереджена вся повнота влади, йому належали вищі державні повноваження. Правитель очолював державний апарат, був верховним воєначальником, найвищим суддею, іноді мав жрецькі повноваження.Маючи всю повноту влади, правитель повинен був рахуватися з аристократичною верхівкою суспільства, з інтересами жрецької та військової влади, інакше його могли скинути з трону.
Для організації державної влади була характерна двірцева система управління. Тобто центром державної влади був палац правителя, а слуги, які обслуговували палац і особу правителя, одночасно були державними чиновниками. До центрального апарату державної влади у країнах Старощі ипього Сходу досить часто належали: головний суддя, астролог, скарбник, охоронець, виконавець покарань, воєначальники, шпи-і мін, таємні інформатори тощо.
Низовою ланкою в системі управління протягом усієї історії держав Стародавнього Сходу була сільська община, яка мала свої органи самоврядування. Саме община як об’єднання людей могла ефективно справлятися з тими завданнями, які поставали перед давньосхідним суспільством в ході організації робіт.
Військова організація
У країнах Стародавнього Сходу армія використовувалась як для здійснення зовнішньої агресії, так і для придушення опору рабів, утримання в покорі населення завойованих територій, посилення необмеженої влади правителя.Основою збройних сил були спеціальні добірні частини, що охороняли правителя.У разі необхідності військо поповнювалося за рахунок ополчення вільного населення.Армії держав Стародавнього Сходу були великими та могли перевищувати 100 тис. осіб. Для управління військами створювався спеціальний апарат.
Верховним воєначальником вважався сам правитель. Були також звичайні воєначальники, начальники колісниць, піших воїнів, кінноти на верблюдах тощо. Серед військових чиновників розрізнялися начальники окремих загонів, молодші воєначальники, командири сотень, десятків і п’ятірок.
Судова організація
Верховним суддею був правитель, який міг сам розглянути будь-яку справу, а також скарги на рішення будь-якого суду.Судочинство здійснювалося переважно колегіально: по три, чотири, шість, вісім, тридцять суддів в залежності від країни Стародавнього Сходу.Дрібні позови і скарги розглядали органи общинного самоврядування.
Крім державних, існували також жрецькі та храмові суди, які судили самих жерців та залежне населення, яке проживало на храмових землях.
6. Особливості стародавньосх. Деспотії
Склався особливий тип держави – східна деспотія. Її особливості зумовлені саме необхідністю створювати і підтримувати іригаційну систему: жорстка централізація влади, повне всевладдя і навіть обожнювання правителя, існування бюрократичного апарату, застосування рабської праці, але при цьому – збереження сільської общини.Ці загальні риси мали конкретні своєрідні прояви в різних країнах Стародавнього Сходу. Схід в давнину був представлений багатьма країнами.
7.Сусп. лад країн стародавнього сходу
У середовищі вільного населення почали виділятися:
На протилежному полюсі від вільного населення знаходилися раби. Джерелами рабства ставали військовий полон, боргове рабство, продаж батьками в рабство своїх дітей, віддання в рабство злочинців. Раби працювали в царському, храмовому господарстві, на будівництві різних споруд, доріг, іригаційних систем, в ремісничих майстернях, на рудниках; значну кількість рабів використовували в домашньому господарстві як слуг. До рабів ставилися як до худоби: їх таврували, відрізали їм вуха, карали на розсуд господаря, аж до смертної кари включно, приносили в жертву, примушували виконувати найважчу, брудну роботу. Раби у величезній кількості гинули на будівництві пірамід, храмів і палаців, у каменоломня; їх продавали, дарували, обмінювали, закладали, передавали у спадщину.
Кастовий поділ
Кастовий поділ у тій або іншій мірі був властивий усім давньосхідним суспільствам, а його сутністю було те, що все вільне населення поділялося на зв’язані однією професією замкнені касти, які мали різні права та обов’язки.
Особливості кастового поділу у країнах Стародавнього Сходу
В Єгипті відособленими групами були жерці, воїни, переписувачі та інші.
У Стародавньому Вавилоні:
У Стародавній Індії:
8.Основні відомства управління
наявність трьох відомств, які здійснювали управління державою: відомства внутрішніх справ (фінансового), публічних робіт та військового. Відомство внутрішніх справ займалося управлінням країною, стягненням податків, здійсненням правосуддя, охороною внутрішнього правопорядку. Військове відомство організовувало оборону країни від нападів агресорів. Відомство публічних робіт організовувало будівництво іригаційних каналів, водосховищ, вирубування лісів, будівництво пірамід тощо. Усю систему органів управління очолював фараон, цар.
9.Заг. характеристика законів Хаммурапі і Ману
Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до н.е. Причинами їх появи були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві. Текст Законів складається з прологу, 282 статей і епілогу. У структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділу на "цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені процесуальним нормам, 6—126 —майновим відносинам, 127—195 — шлюбно-сімейному праву, 196-214 — покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці. У Законах Хаммурапі яскраво відображені основні риси стародавнього примітивного права:
• юридичне закріплення станового поділу суспільства, нерівності людей і рабовласництва;
• казуїстичність (кожна норма регулює конкретні правовідносини, а загальних норм немає);
• наявність великої кількості прогалин у праві;
• порівняно низький рівень розвитку юридичної техніки (багато норм сформульовано нечітко чи суперечливо);
• зв'язок з релігією (релігійні клятви, ордалії впливають на доволі багато законів);
Закони Ману - староіндійський юридичним кодекс, створення якого традиція приписує міфічному предкові людей Ману, Брахми. Насправді ж, збірник уклала одна з брахманських шкіл між II ст. до Р. X. і II ст. .
Закони Ману були написані на санскриті і складаються з 2650 віршів (шлок), згрупованих у 12 глав: І глава розкриває уявлення стародавніх індійців про виникнення Всесвіту, людського суспільства, станів (варн); II глава розказує про правила життя людини в період учнівства; НІ—У глави - про правила життя сім'янина-домогосподаря (шлюбні звичаї, культові приписи, правила збереження ритуальної чистоти, санітарно-гігієнічні приписи тощо); VIглава-правила життя самітника; VII глава — настанови про обов'язки царя й управління державою, VIII глава - настанови про судочинство та юридичну практику; IX глава - про сімейні відносини, покарання за різні злочини, обов'язки членів варн за звичайних умов; Xглава — про дітей від шлюбів між представниками різних варн і каст, про обов'язки членів варн за незвичних обставин; XI глава - приписи про розкаяння й обітницю при спокутуванні вчинених гріхів; XII глава - опис посмертних ушанувань за недобрі справи в цьому житті.
Характерною особливістю Законів Ману, як і всього стародавнього права, є відсутність загальних правових понять. Однак вони містять майже сучасні за викладом поняття крадіжки, пограбування та необхідної оборони. Норми достатньо чітко згруповано за предметом правового регулювання, що свідчить про високий рівень загальної та політико-правової культури староіндійських кодифікаторів.
10.Кримінальне право за законами Х. і М.
Нормам кримінального права присвячено багато статей в законниках Хаммурапі та інших законів тих часів. Зокрема, в законнику передбачена ціла система злочинів і покарань. Злочини можна поділити на такі групи:
проти держави – недонесення про змову, бунт, невиконання військового обов.язку.
проти здійснення справедливого правосуддя, зокрема не справедливе звинувачення.
проти життя і здоров.я.
проти майна – грабунок , крадіжка звичайна і кваліфікована .
проти моралі.
проти честі і гідності.
злочини скоєні через невміле виконання професійного обов.язку.
Злочини.
Злочини проти особи – життя, здоров.я, честі, гідності. Вбивство – навмисне чи ненавмисне – каралось смертю. Коли дружина вбивала чоловіка, то за це її саджали на палю (ст. 153). У випадку смерті господаря будинку, спричиненого обвалом, карали смертю будівельника (ст. 229). якщо загинув син господаря, то страті підлягав син будівельника (ст.230). Так, якщо лікар-хірург спричинив хворому каліцтво або в результаті операції хворий помер, то йому належало відрізати руку (ст. 218). Коли від операції помирав раб, то лікар відшкодовував його вартість.
За удар по щоці рівного за соціальним станом і походженням винний має заплатити йому штраф, а за такий вчинок, заподіяний особі з вищих соціальних сфер, винний привселюдно одержував 60 ударів канчуком (ст.202). Якщо раб вдарив вільного йому відрізали вухо (ст. 205).
Злочин проти власності. До них відносять посягання на будь-які категорії власності, будь-яке майно – царське, храмове, общинне, приватне. За такі злочини карали з усією безоглядністю і жорстокістю. За крадіжку царського чи храмового майна загрожувала смертна кара (ст.6). За вкрадене майно мушкенума накладали штраф у 10 –ти кратному розмірі. За крадіжку з проломом стіни спійманого злочинця карали смертю біля цього пролому, де його закопували (ст.21). За крадіжку під час пожежі злодія кидали у вогонь (ст.25). Високі штрафи були встановлені за порубку дерев у чужому саді (ст. 59).
Злочини проти сім.ї і моралі. Законник передбачав ряд правопорушень проти сім.ї, моралі, статевих злочинів. Покаранню підлягала подружня зрада (тільки з боку дружини) статеві відносини з близькими родичами, чужоложство, скотоложство. За подружню зраду дружину та її співучасника зв.язували і кидали в воду – топили (ст.129). За зв.язок сина з матір.ю після смерті чоловіка їх обох спалювали, інтимний зв.язок батька з дочкою карали його вигнанням з даної місцевості. Сина, який підняв руку на батька, карали відрубанням руки (ст.195).
З одного боку, кримінальне право, представлене в законах Ману, відрізняється досить високим для свого часу рівнем розвитку, що проявляється у вказівці на форми вини (умисел і необережність), на рецидив, на співучасть, на тяжкість злочину залежно від приналежності потерпілого і винного до певної варни. З іншого боку, закони відображають пережитки старовини, про що свідчить збереження принципу таліона, ордалія, відповідальності громади за злочин, скоєний на її території, якщо злочинець невідомий.
Серед злочинів, званих законом Ману, на першому місці стоять державні. У ст. 280 гол. IX говоритися про те, що ламали царський склад, арсенал або храм, що краде слонів, коней або колісниці слід стратити без зволікання. Стаття 289 передбачала вигнання осіб, які ламають міську стіну або ворота, закопують рови. У ст. 275 встановлювалися вказівки для осіб, наполегливо протидіють царським наказам і заохочують ворогів.
Більш докладно закони описують злочини проти власності та проти особистості.
Серед майнових злочинів багато уваги приділяється крадіжці, при цьому цар закликає до приборкання злодіїв. Слід зазначити, що закони чітко розрізняють крадіжку як таємне викрадення майна від грабежу, скоєного в присутності викрадення майна від грабежу, скоєного в присутності потерпілого і з застосування насильства до нього. Міри покарання, що застосовуються до злодія, залежали від того, чи був він затриманий на місці злочину чи ні, здійснена крадіжка вдень або вночі. Спійманого з краденим і з злодійським інструментом закони наказували страчувати не вагаючись. Злодіїв, які роблять крадіжку вночі, випливало, відрубавши обидві руки, посадити на палю. При першій крадіжці злодієві відрізали два пальці, при другій - руку і ноги, третя крадіжка спричиняла за собою смертну кару. Покарання несли також особи, які бачили крадіжку, але не повідомили про неї; укриватель злодія ніс таке ж покарання, як якщо б він сам украв.
Закони Ману засуджували всяке насильство, скоєне над особистістю. Гвалтівника вважали найгіршим лиходієм, ніж ругателя, злодія і вдарила палицею. До насильства ставилися і вбивство, і тілесні ушкодження. Умисне вбивство тягло за собою смертну кару. Вбивство при захисті себе, охорони жертовних дарів, захист жінок і брахманів (необхідна оборона) не каралося.
Тяжкість покарання була пов'язана з кастовою приналежністю потерпілого і злочинця. Найбільш тяжким злочином в Стародавній Індії вважалося вбивство брахмана. Іншою була кримінальна відповідальність самих брахманів. У ст. 230 записано: «Не можна вбивати брахмана, навіть загрузнуло у всяких вадах; треба вигнати його з країни з усім його майном без (тілесних) ушкоджень».
11. Шлюб.-сім. Право за щаконами Х. і М.
Хаммурапі. Законність шлюбу у Вавилоні, як і скрізь, визначалася щодо дотримання певних юридичних формальностей: необхідно було укласти шлюбний контракт, причому при свідках (зазвичай усний), а інакше цей шлюб не мав законної сили (п. 128) 1: "Якщо людина візьме дружину і не укладе письмового договору, то ця жінка - не дружина ". Шлюбному обряду передувало укладення певної угоди між нареченим чи його батьком та батьком нареченої. Це були своєрідне заручини. При цьому наречений вручав сім'ї дівчини певну суму грошей - тірхату і шлюбний подарунок самої нареченої або її сім'ї - біблія (ст. 139, 159). Угода не означало в майбутньому обов'язкового шлюбу: обидві сторони могли від нього відступити. Однак це накладало певну відповідальність - моральну і матеріальну. Якщо відмовлявся від шлюбу наречений, то він не міг вимагати повернення ні тірхату, ні шлюбного подарунку. Якщо ж відмовлялася наречена чи її родина, то вони повертали все отримано у подвійному розмірі (ст. 160). Отже, і тірхату, і біблію виступали не як плата за товар, тобто дівчину, як це було в багатьох стародавніх народів, а як своєрідна гарантія укладення шлюбу. Допускали брак вільного з рабинею (ст. 170). Дітей від такого шлюбу вважали вільними, так само як від шлюбу вільної з рабом (царським або мушкенума). Однак в останньому випадку в разі смерті чоловіка - раба половина його майна переходила до його господаря і тільки другу його половину успадковували дружина і діти.
При одруженні батько давав дочки придане - шерікту. Шерікту видавали дочки і при посвяченні її у жриці. Отримавши придане, дочка вже не могла успадковувати батьківське майно після їх смерті (ст. 183). Шерікту ставало власністю дочки, проте після одруження переходило в користування чоловіка, а після смерті дружини - до її дітей.
Невірність з боку дружини каралася смертю (п. 129). Були встановлені докладні правила для розібрання звинувачень такого роду (п. 130 - п. 136) 2. За певних обставин вона могла бути і виправдана, наприклад, у п. 134 говориться: "Якщо людина потрапить до полону, а в його будинку немає засобів для прожитку, то його дружина може ввійти в будинок іншого; ця жінка не винна". Тут Хаммурапі вчинив мудро, включивши в судебник таку статтю, бо в умовах частих війн того часу, полон, мабуть, траплялося досить часто, а так як більшість сімей жило, скажімо так, нижче середнього рівня і чоловік був єдиним годувальником, то відсутність подібної статті могло б призвести просто до сильного скорочення населення і, відповідно, падіння сили держави. При поверненні ж воїна з полону, його дружина поверталася до нього, що сказано в п. 135, але це правило не поширювалося на її дітей, народжених від іншого. У цьому пункті прямо так і говориться: "діти йдуть за їх батьками". Це може свідчити про те, що ця жінка могла увійти в будинок іншої людини, вже маючи власних дітей, і у разі повернення свого чоловіка з полону ці діти, звичайно ж, йшли назад разом з нею, але вона не могла забрати з собою дітей народжених від людини, який утримував її весь цей час. Але, якщо ця людина, так би мовити, дезертирував, то його дружина, після його повернення назад не повинна була повертатися до нього (п. 136). "Якщо людина кине свою громаду і втече і після цього його дружина ввійде в будинок іншого, то якщо ця людина повернеться і захоче взяти свою дружину, - так як він зненавидів свою громаду і втік, дружина втікача не повинна повертатися до свого чоловіка". Діти, в цьому випадку теж, ймовірно, не поверталися. Якщо ж дружина під час відсутності чоловіка могла прогодувати себе, але увійшла в будинок іншого, то цей випадок прирівнювався до зради і, відповідно, карався смертю (п. 133). Правда ці закони про подружню невірність розповсюджувалися тільки на жінок, чоловік ж, навпаки міг жити разом з рабинями і прижитися з ними дітей визнавати своїми законними дітьми (п. 170). Стратою він карався лише в тому випадку, якщо спокусив дружину вільної людини, хоча якщо чоловік цієї жінки хотів простити її, то йому теж могли зберегти життя (п. 128). "Якщо дружина людини буде захоплена буде захоплена що лежить з іншим чоловіком, то має їх зв'язати і кинути у воду. Якщо господар дружини збереже життя своїй дружині, то і цар збереже життя свого раба". Однак закони в цьому випадку передбачають, що якщо чоловік буде змінювати їй з вільними, "ходити з будинку в будинок", то дружина могла забрати своє придане і піти в будинок свого батька (п. 142).
За певних обставин: хвороба дружини (п. 148), одруження на жриці, якої не дозволялося мати дітей (п. 145), погану поведінку дружини (п. 141) - чоловік міг взяти другу дружину.
Ману. Для Стародавньої Індії характерна велика патріархальна сім'я. Глава сім'ї - чоловік. Йому належало право карати членів сім'ї своєю владою. «Дружина, син, раб, учень і рідний брат, вчинили проступок, можуть бути побиті мотузкою або бамбуковою палицею» (ст. 299 гл. VIII). Жінка повністю залежала від свого чоловіка і синів. Шлюб представляв собою майнову угоду, в результаті якої чоловік купував собі жінку, і вона ставала його власністю.
Закони Ману визначають становище жінки наступним чином: у дитинстві їй належало бути під владою батька, в молодості - чоловіка, після смерті чоловіка - під владою синів, бо «жінка ніколи непридатне для самостійності». Закони Ману прямо вимагають від дружини почитати свого чоловіка як бога, навіть якщо він позбавлений чесноти. Неодноразово також підкреслюється, що покликання жінки - це народження дітей і турбота про сім'ю (ст. 27 гол. IX та ін.)
Хоча закони Ману як вищу дхарму між чоловіком і дружиною проголошують «взаємну вірність до смерті», чоловік міг мати кілька дружин, розвестися з дружиною. Дружина ж не могла покинути сім'ю, навіть якщо чоловік її продати і залишив. Вона продовжувала вважатися його дружиною. За зраду дружина піддавалася страшним карам, аж до смертної кари. Згідно з традицією, дружина повинна була належати тій же Варні, що і чоловік. Чоловікам дозволялося у виняткових випадках одружуватися з жінками з нижчої варни, але жінки з вищої варни вступати в шлюб з чоловіком з нижчої групи заборонялося. Особливо серйозним гріхом вважалася одруження шудра на брахманке. Діти, народжені від шлюбів між особами, які належать до різних варна, були ущемлені в правах, а шлюб шудри з брахманкой породжував чандали, які вважалися знедоленими.
Все майно родини було її загальним надбанням, але управлялося главою сім'ї. Після смерті батьків майно або ділилося між синами, або залишалося у старшого сина, який ставав опікуном жили в будинку молодших братів. Дочки від спадкування усувалися, але брати повинні були виділити по ¼ своєї частки для посагу. Спадкування за заповітом древнеиндийское право не знало.
12. Кримінальне право за законами Ману
З одного боку, кримінальне право, представлене в законах Ману, відрізняється досить високим для свого часу рівнем розвитку, що проявляється у вказівці на форми вини (умисел і необережність), на рецидив, на співучасть, на тяжкість злочину залежно від приналежності потерпілого і винного до певної варни. З іншого боку, закони відображають пережитки старовини, про що свідчить збереження принципу таліона, ордалія, відповідальності громади за злочин, скоєний на її території, якщо злочинець невідомий.
Серед злочинів, званих законом Ману, на першому місці стоять державні. У ст. 280 гол. IX говоритися про те, що ламали царський склад, арсенал або храм, що краде слонів, коней або колісниці слід стратити без зволікання. Стаття 289 передбачала вигнання осіб, які ламають міську стіну або ворота, закопують рови. У ст. 275 встановлювалися вказівки для осіб, наполегливо протидіють царським наказам і заохочують ворогів.
Більш докладно закони описують злочини проти власності та проти особистості.
Серед майнових злочинів багато уваги приділяється крадіжці, при цьому цар закликає до приборкання злодіїв. Слід зазначити, що закони чітко розрізняють крадіжку як таємне викрадення майна від грабежу, скоєного в присутності викрадення майна від грабежу, скоєного в присутності потерпілого і з застосування насильства до нього. Міри покарання, що застосовуються до злодія, залежали від того, чи був він затриманий на місці злочину чи ні, здійснена крадіжка вдень або вночі. Спійманого з краденим і з злодійським інструментом закони наказували страчувати не вагаючись. Злодіїв, які роблять крадіжку вночі, випливало, відрубавши обидві руки, посадити на палю. При першій крадіжці злодієві відрізали два пальці, при другій - руку і ноги, третя крадіжка спричиняла за собою смертну кару. Покарання несли також особи, які бачили крадіжку, але не повідомили про неї; укриватель злодія ніс таке ж покарання, як якщо б він сам украв.
Закони Ману засуджували всяке насильство, скоєне над особистістю. Гвалтівника вважали найгіршим лиходієм, ніж ругателя, злодія і вдарила палицею. До насильства ставилися і вбивство, і тілесні ушкодження. Умисне вбивство тягло за собою смертну кару. Вбивство при захисті себе, охорони жертовних дарів, захист жінок і брахманів (необхідна оборона) не каралося.
Тяжкість покарання була пов'язана з кастовою приналежністю потерпілого і злочинця. Найбільш тяжким злочином в Стародавній Індії вважалося вбивство брахмана. Іншою була кримінальна відповідальність самих брахманів. У ст. 230 записано: «Не можна вбивати брахмана, навіть загрузнуло у всяких вадах; треба вигнати його з країни з усім його майном без (тілесних) ушкоджень».
13.Судовий прцес в країнах Стародавнього сходу
У всіх країнах Стародавнього Сходу застосовувався обвинувально-змагальний процес. Починався він за ініціативою потерпілого. Сторони особисто з'являлися на судовий розгляд. Поширеним видом доказів були показання свідків. З цією метою використовувалася клятва. У Вавилоні важливу роль відігравали письмові документи. Був відомий ордалій. Так, у вавилонському та індійському праві неодноразово згадується випробування підозрюваного водою (в річці). В Індії, оцінюючи показання свідків, суддя повинен був стежити за їх голосом, рухами, жестами. Крім цього враховувалась і належність свідків до певної варни.
Згодом з'являються елементи розшукового процесу. В Китаї та Індії держава починає відігравати все активнішу роль у виявленні та затриманні злочинців, використовуючи з цією метою спеціальних агентів, систему кругової поруки тощо. Основним доказом стає визнання обвинуваченого, а для цього застосовуються тортури.
14.Закони Драконта
У Афінах, найзнаменитішому з еллінських міст, що стали зразком полісного пристрою, зведення писанных законів створене в 621 р. до Р. Х. архонтом Драконтом. По його імені ці закони дістали назву "драконтовы", або "драконівські". Вираження "драконівські закони" стало прозивним для позначення украй жорстокого законодавства. Дійсно, введені Драконтом закони украй суворі і карали стратою за будь-яке посягання на чужу власність, будь то крадіжка овочів на ринку або привласнення земельної ділянки.
Запис звичаїв у Дракон(т)ових законах супроводжувався їх відбором і переглядом. Закони містять також закони щодо кримінальних справ, які відрізнялися крайньою жорстокістю: смертна кара призначалася не лише за крадіжку, підпал або умисне вбивство, але також і за незначні проступки.
Зберігся уривок з Драконтових законів за 409–408 до н. е., з яких видно, що за незумисне вбивство призначалося вигнання, але разом з тим встановлювалася можливість примирення родичів обох сторін. Якщо таких не виявиться, 10 членів фратрії, до якої належав убитий, могли дозволити вбивці доступ у країну. Обмежуючи кровну помсту, Драконтові закони забороняли самовільну розправу над вбивцею, за винятком тих випадків, коли він буде знайдений на його власній землі. Не вважалося злочином вбивство злодія, якщо воно було скоєне для самозахисту або повернення вкраденого майна. Важливе значення мали й норми Драконтових законів, присвячені організації судового процесу по кримінальних справах.
Драконтові закони діяли, очевидно аж до реформ Солона (594 до н. е.), однак норми, що стосуються незумисного вбивства і самозахисту, зберігалися в афінському праві довше. Закони Драконта були явно спрямовані на подолання звичаю кровної помсти, вони забороняли самовільну розправу. Відповідальність за вбивство ніс тільки вбивця, а не весь рід. До відповідальності залучалася також і людина, що підбурювала до вбивства. Це й ряд інших нововведень свідчили про боротьбу зі старими родовими звичаями на користь виниклих нових класових і державних відносин. Попри це, вираз «драконівські заходи» стало крилатим позначенням винятково твердих способів боротьби із чим-небудь. Пізніше говорили, що Драконт писав свої закони не чорнилом, а кров'ю. Законодавство Драконта, безсумнівно, було кроком уперед у розвитку грецького права. Тепер аристократи в судах уже були обмежені писаними правилами, виконання яких легко було перевірити. Солон скасував багато постанов 621 р. до н. е., але залишив у силі закони, які стосувалися ненавмисних убивств і самозахисту. Ім'я Драконта, незважаючи на строгість його законів, у стародавності користувалося високою повагою й ставилося поруч із іменами кращих законодавців.
15. Держ. Устрій Афін
Утворення Афінської держави, легенда пов’язує з іменем грецького героя Тезея.
Сутністю реформ Тезея, окрім об’єднання (або сінойкізму) чотирьох племен з центром у Афінах, стало створення єдиних Народних зборів, до яких відійшла частина справ, що раніше вирішувалися народними зборами кожного з цих племен. Також Тезей провів поділ усіх вільних повнолітніх громадян на три розряди за майновою ознакою:
За реформою Тезея евпатриди отримали виключне право на заміщення громадських посад. Геомори ж і деміурги зберегли лише право брати участь у єдиних Народних зборах, які на той час ще на мали великого значення.
У подальшому привілейоване становище евпатридів дозволило їм обмежити владу виборних вождів (базилевсів) шляхом створення нових органів публічного управління: колегії архонтів і ареопага.
Колегія архонтів виросла з посади архонта, яка була довічною, й перейняла не лише військові, жрецькі та судові функції ба- іилевса, але з часом взяла у свої руки все керівництво країною.
Ареопаг замінив собою родоплемінні ради старійшин, а до його компетенції почали відносити: вибори та контроль діяльності архонтів, керівництво Народними зборами, а також здійснення вищої судової влади. До складу ареопага входили всі колишні та діючі архонти.
Створення колегії архонтів і ареопага - типово аристократичних установ, повністю підконтрольних евпатридам (найбагатшим представникам афінського суспільства), знаменувало собою повну руйнацію родоплемінного ладу в Афінах й остаточне відокремлення публічної влади від населення.
Одночасно з відокремленням публічної влади відбувався й територіальний поділ країни. Так, у 7 ст. до н.е. Афіни разом з прилеглими територіями було поділено на округи (навкрарії), жителі кожного з яких повинні були не лише побудувати та спорядити військовий корабель для флоту, але й набрати для нього екіпаж.
Таким чином, реформи Тезея та подальші перетворення зруйнували родоплемінний лад й призвели до виникнення у Афінах класової рабовласницької держави.
Щоб подолати глибокі протиріччя в афінському суспільстві, необхідно було негайно здійснити важливі соціально-політичні перетворення. Начало цим перетворенням поклав Солон, обраний архонтом у 594 р. до н.е. й наділений широкими повноваженнями. Солон належав до евпатридів, розбагатів на торгівлі та користувався довір’ям серед широких верств населення. Головною метою його реформ було примирення різних ворогуючих угруповань афінського населення, внаслідок чого перетворення мали компромісний характер.
Перш за все, Солон провів так звану боргову реформу - си- сахфію („скидання тягаря”). За цією реформою всі борги бідняків були анульовані. Крім того, було ліквідоване боргове рабство. афіняни, продані за борги, отримували свободу, а продані за кордон - викуповувалися.
Окрім сисахфії Солон здійснив й ряд заходів, що значно покращили матеріальне становище населення, зокрема, було встановлено максимальний розмір земельних ділянок, дозволено вивозити маслинову олію за кордон, заборонено вивозити хліб, заохочувався розвиток ремесел, була здійснена грошова реформа та ін.
Наступною важливою частиною реформ Солона був поділ усього вільного чоловічого населення Афін на чотири розряди за майновим цензом (так звана цензова реформа):
Що стосується державного устрою, то після реформ Солона Породні збори стали вищим органом влади, в роботі яких могли Прати участь всі афінські громадяни, які досягли двадцятирічного піку.
Крім того, на базі поділу афінського суспільства на чотири племені Солон створив новий державний орган - Раду чотирьохсот, до якої щорічно обиралися з громадян перших трьох розрядів по сто представників від кожного племені (філи). Рада чотирьохсот керувала підготовкою справ для обговорення Народними зборами, а також займалася поточним управлінням.
Ще одним новим державним органом, який створив Солон, став суд присяжних (геліея). До участі в суді присяжних були допущені громадяни всіх чотирьох розрядів. Геліея була не лише найвищим судовим органом країни з широкою компетенцією, але й мала важливі політичні функції.
Показово, що Солон зберіг ареопаг - оплот родової аристократії, який мав право нагляду за дотриманням законів й контролю за діяльністю Народних зборів.
Збереження ареопагу переконливо свідчить про те, що реформи Солона мали компромісний характер й не задовольняли у повному обсязі вимог ні народу (демосу), ні представників родової знаті (евпатридів).
Клісфен створив новий державний орган - колегію стратегів, яка складалася з 10 осіб (по одному представнику від кожної філи) та здійснювала військові функції. У подальшому сферу компетенції колегії стратегів було розширено.
І нарешті, з метою охорони нового порядку від замахів на нього з боку ворогів було введено такий захід, як остракізм („суд черепків”). Сутністю остракізму було вигнання окремих громадян, визначених шляхом таємного голосування. При цьому кожний, хго мав право голосу, писав на черепку ім’я людини, яка здавалася йому небезпечною для народу. Якщо ім’я однієї людини повторювалося 6 тис. разів, то ця людина виганялася з Афін строком на 10 років без конфіскації майна. Надалі остракізм почав широко застосовуватися у політичній боротьбі.
Свої перетворення Клісфен почав з нового адміністративного поділу Аттики, заснованого на виключно територіальному принципі. Метою реформи було перемішати населення, роз’єднати роди й тим самим ослабити силу евпатридів.
В результаті реформи Аттика улла поділена на 3 територіальних округи: місто Афіни з передмістям, внутрішня центральна смуга і берегова смуга. Кожний округ складався з 10 рівних частин
тріттій, тобто всього нараховувалося ЗО тріттій. Три тріттії, по одній з кожного округу, об’єднувалися в одну філу й, таким чином, було створено 10 територіальних філ.
Організація нових філ усунула всяке значення родоплемінного поділу для державної організації й своїм найближчим наслідком мала заміну Ради чотирьохсот на Раду п ’ятисот, до складу якої обиралося по 50 чоловік від кожної філи. Рада п’ятисот керувала політичним життям Афін у період між скликаннями Народних чборів й здійснювала виконання їх рішень.
11.Сусп. лад Афін
Утворення Афінської держави, легенда пов’язує з іменем грецького героя Тезея.
Сутністю реформ Тезея, окрім об’єднання (або сінойкізму) чотирьох племен з центром у Афінах, стало створення єдиних Народних зборів, до яких відійшла частина справ, що раніше вирішувалися народними зборами кожного з цих племен. Також Тезей провів поділ усіх вільних повнолітніх громадян на три розряди за майновою ознакою:
Солон.Після утворення в Афінах держави боротьба між родовою аристократією і народом (демосом) продовжилася з новою силою, що призвело у 6 ст. до н.е. до виникнення досить складної обстановки.
Щоб подолати глибокі протиріччя в афінському суспільстві, необхідно було негайно здійснити важливі соціально-політичні перетворення. Начало цим перетворенням поклав Солон, обраний архонтом у 594 р. до н.е. й наділений широкими повноваженнями. Солон належав до евпатридів, розбагатів на торгівлі та користувався довір’ям серед широких верств населення. Головною метою його реформ було примирення різних ворогуючих угруповань афінського населення, внаслідок чого перетворення мали компромісний характер.
Солона був поділ усього вільного чоловічого населення Афін на чотири розряди за майновим цензом (так звана цензова реформа):
Поділ афінського населення на розряди за майновим цензом мав важливе політичне значення, оскільки кожний розряд отримував певний обсяг політичних прав. Так, громадські посади могли піймати тільки громадяни перших трьох розрядів, а посаду архонта
виключно громадяни першого розряду. Бідняки (фети) - представники четвертого розряду - могли брати участь у Народних зборах й обирати посадових осіб, але самі не могли бути обрані.
Таким чином, цензова реформа Солона позбавила представників родової аристократії (евпатридів) їхнього привілейованого політичного становища, оскільки відтепер значення при форму- ішнні органів державної влади мало не походження громадянина, а ииключно розміри його прибутків.
17.Сусп. лад і держ. устрій Спарти
В основу державного ладу Спарти було покладено принцип єдності повноправних держав. Для цього держава суворо регламентувала життя та побут спартіатів, стримувала їхнє майнове розшарування. Основи державного ладу були закладені ретрою (договором) легендарного царя Лікурга. Спартіати були зобов'язані займатися лише військовим мистецтвом та спортом. Землеробство, ремесля й торгівля стали справою ілотів та періеків.
«Лікургів лад» трансформував військову демократію спартіатів у олігархічну рабовласницьку республіку, яка зберегла риси родоплемінного ладу. На чолі держави перебували одночасно два царі — архагети. Їхня влада була спадковою. Повноваження архагетів зводилися до воєнної влади, організації жертвопринесень та участі у раді старійшин.
Герусія (рада старійшин) складалася з двох архагетів та 28 геронтів, яких обирали довічно народними зборами зі знатних громадян, що досягли 60-річного віку. Герусія виконувала функції урядової установи — готувала питання для обговорення на народних зборах, керувала зовнішньою політикою, розглядала кримінальні справи про державні злочини (включаючи злочини проти архагетів).
Колегія ефорів (з'явилася у VIII столітті до н. е.) складалася з п'яти гідних громадян, яких обирали на один рік народними зборами. Спочатку повноваження ефорів обмежувались судочинством по майнових спорах. У VI столітті до н. е. їх влада зростає, вони витісняють герусію. Ефори почали скликати герусію та народні збори, керувати зовнішньою політикою, здійснювати внутрішнє управління державою та судочинство, контролювати посадових осіб (включаючи архагетів).
Народні збори (апелла) у Спарті відрізнялися пасивністю. Право на участь у народних зборах мали повноправні громадяни-чоловіки, які досягли 30-річного віку. Спочатку народні збори скликались архагетами, згодом керівництво ними перейшло до ефорів. Апелла не обговорювала висунуті питання, а лише ухвалювала або відхиляла запропоноване рішення. Голосування проводилося примітивно - криком або учасники розходилися по різні боки та «на око» визначалася більшість. Народні збори мали законодавчі права, право на обрання посадових осіб, вирішували також питання війни та миру.
Сусп.Спарта була державою з чітким соціальним поділом. Населення Спарти поділялося на клас вільних громадян та клас невільників — ілотів, державні раби. При цьому розрізняли власне лаконських ілотів та мессенських. Лаконські ілоти іноді отримували свободу (а з часів Пелопонесської війни також і неповне громадянство), мессенські ілоти, на відміну від інших рабів, мали свою общину, що після здобуття незалежності Мессенії послужило підставою для визнання їх вільними еллінами.
18.Реформи Сервія Туллія
Слід зазначити , що найпершою і найважливішою була реформа , яку історична традиція приписує шостого римський рекс Сервию Туллій , який правив містом в середині VI ст . до н. е. . Реформою Сервія Тулія було вироблено поділ патриціїв і плебеїв на п'ять розрядів , або класів , залежно від майнового стану :
1) перший клас склали всі ті (як патриції , так і плебеї ) , майно яких досягало 100 тис. асів . З них утворили 80 центурій ( сотень) ;
2) другий клас - з цензом у 75 тис. асів - отримував 22 центурії ;
3) третій клас - з цензом у 50 тис. асів - 20 центурій ;
4 ) четвертий клас - з цензом у 25 тис. асів - 22 центурії ;
5 ) п'ятий - з цензом у 11 тис. асів - 30 центурій .
Верховним органом Риму були центуріатних коміції , що складалися з представників п'яти класів населення . Кожному з класів було присвоєно певну кількість центурій ( сотень) . Кожна Центурія мала один голос і , отже , виступала як єдине ціле. Першими за встановленим порядком голосували вершники і 80 центурій першого класу. Якщо вони виступали згідно , на тому справа і закінчувалося : інші центурії до голосування не залучалися. Необхідну більшість голосів було в наявності ( 98 від 193). Так досягався головний ефект : вирішальний вплив у справах державного управління залишалося за багатими . Слід знати , що за 100 тис. асів приймався нормальний римський земельний наділ , рівний приблизно 5 гектарів ріллі , приносив близько 5 тонн зерна. Але так як головне багатство повинно було в ту пору складатися не стільки в землі , скільки в худобі , за одиницю виміру був обраний загальний еквівалент - бронзовий асі . І в тому і в іншому випадку мова йде про досить великому господарстві , особливо якщо врахувати порівняльну скромність побуту і запитів , властивих Стародавньому Риму .
Реформою Сервія Тулія місто Рим був розбитий на чотири територіальні округи - триби . Починаючи з 471 р. до н. е. . зборів плебеїв за триба , так звані трибунатні зборів , отримали право видавати постанови загального характеру , обов'язкові для одних плебеїв . Обов'язковими для всієї римської громади , тобто і для патриціїв , постанови трибутних зборів зробилися (за однією з версій ) з прийняттям закону Валерія і Горація в 449 р. до н. е. . Цими ж консулами було проведено постанову , надавало плебею , звинуваченому у злочині , звертатися за захистом до народних зборів - центуріатних коміцій ( патриції володіли цим правом давно). У 444 р. до н . е. . був представлений законопроект Канулея про допущення плебеїв до консульської посади , вищої в державі. Законопроект не пройшов , але було прийнято компромісне рішення про допущення плебеїв до заміщення посади військових трибунів з консульською владою. У 445 р. до н. е. . законом народного трибуна Канулея були дозволені шлюби між патриціями і плебеями , до цього часу строго заборонені . Нарешті , в 367 р. до н. е. . після довгої і запеклої боротьби між патриціями і плебеями був прийнятий закон Ліцинія і Секстія . Ними встановлювався максимальний розмір землеволодіння , що знаходиться у власності окремих прізвищ , - 125 га та максимальні межі приватного стада , що пасеться на громадському вигоні ( 100 голів великої худоби і 500 дрібного) . Встановлювалося також , що одним із консулів Римської республіки повинен бути плебей . Як видно зі сказаного , реформа Сервія Тулія ще далеко не зрівняла патриціїв з плебеями , не кажучи вже про те , що число плебеїв у центуріях першого класу не могло бути скільки-небудь значним.
19.Полыція рабовл. країн.
Опорою апарату державного управління і найважливішою складовою частиною державного механізму країн Стародавнього Сходу служили поліція і військо. На жаль, джерел, що відображають діяльність поліції того часу збереглося не так бага- то і стосуються вони в основному Єгипту, який був країною добре розвиненого поліцейського апарату. Існувала поліція явна і таємна, прикордонна варта, спеціальні охоронні загони, поставлені спостерігати за безпекою каналів і інших важливих споруд, служба охорони фараона і вищих сановників. Набиралася поліція переважно з нубійських негрів, що попали до єгиптян у полон, які виконували передусім роль катів і наглядачів над рабами.
Поліція примушувала до роботи на рабовласників і разом з військом придушувала при необхідності опір, зганяла величезну кількість рабів на будівництво іригаційних споруд і доріг, храмів і пірамід. Усипальниці фараонів уже тоді приваблювали своїм багатством. Пограбування царських меморіалів хоч і каралося суворо: відрізали ніс, вуха, руки, саджали на кілок, але це не зупиняло грабіжників. Тому було створено спеціальний поліцейський підрозділ — охорона пірамід.
Поряд із цим карні закони покладали на поліцію переслідування фальшивомонетників, підробку листів і паперів, шахрайство у галузі мір і ваг, зобов’язували її розшукувати вбивць і карати осіб, що ухилилися від надання допомоги постраждалим на дорогах, карати смертю за «порушення клятви».
Відповідно до реформи на чолі поліції Риму був поставлений префект міста, наділений широкими повноваженнями в сфері охорони громадського порядку. У його підпорядкуванні знаходилися 14 поліцейських комісарів, що очолювали міські квартали, відали там усіма справами і відповідали за безпеку і порядок у кожному з них. Переслідуючи рабів, а також незаможні категорії вільних громадян, поліція Риму вдавалась до послуг провокаторів. Проте спеціальних органів «таємної» поліції у стародавніх римлян не було і використання провокаторів у поліцейській практиці носило не систематичний, а, скоріше, випадковий характер.
За зразком Риму була перебудована поліція й в інших значних містах і великих провінціях імперії. На чолі провінційної поліції стали легати вищого рангу, уповноважені підтримувати порядок і суспільну безпеку рабовласників на місцях. Під їх керівництвом проводився збір податків з місцевого населення, велася боротьба з карною злочинністю. Провінційна поліція мала свою розгалужену мережу таємної агентури, що використовувалась для стеження за піданними і здійснення заходів щодо попередження повстань рабів. Придушення масових хвилювань серед населення провінцій здійснювалося також за допомогою добірних імператорських військ — так званих преторіанських кагорт, що викопували одночасно й поліцейські функції.
Розрізняючись за рівнем розвитку, структурою й обсягом повноважень, поліція Риму та інших рабовласницьких країн у той же час мала ряд загальних ознак: по-перше, вона охороняла новий у порівнянні з первіснообщинним ладом суспільний порядок, що закріплював панування рабовласників; по-друге, вона направлялася не тільки проти рабів, але і проти незаможних прошарків вільного населення, повинна була примушувати саме їх до дотримання нового порядку; по-третє, за винятком керівних поліцейських посад, вона комплектувалася переважно з рабів, що пояснюється збереженням наслідків старого родового побуту і відсутністю ще у держави достатнього морального авторитету, щоб вселяти повагу до ремесла, яке колишнім членам родового суспільства неминуче повинно було здаватися таким, що не заслуговує на поважне відношення.
21.Право власносты за 12 табл
Важливою рисою римського права власності згідно ХІІ Таблиць був поділ
речей на два типи – res mancipi і res nec mancipi. До першого типу
відносилася земля (спочатку біля Риму, а потім уся земля в Італії
взагалі), робоча худоба, раби, будинки і споруди, тобто об'єкти
традиційно общинної власності.
До другого типу відносилися всі інші речі, володіння якими могло бути
індивідуалізоване.
Для відчуження речей першого категорії - продажу, міни, дарування й ін.
- було потрібно дотримання формальностей, що носили назву манципації.
Слово це походило від "manus" – “рука” й укладає в собі образне уявлення
про перехід власності при накладенні руки на придбану річ. Наклавши
руку, потрібно було ще сказати: "я затверджую, що ця річ належить мені
по праву квірітів..." (тобто нащадків обожненого Ромула-Квіріна).
Манципація повідомляла набувачу незаперечне право власності на річ.
Сплата грошей без манципації була ще недостатньою підставою, як бачимо,
для виникнення права власності.
Варто ще сказати, що передача манципованої речі відбувалася в урочистій
формі, у присутності 5 свідків і ваготримача з вагами і міддю. Останнє
вказує на те, що обряд манципації виник до появи карбованої монети -
аса, але мідь у визначеній сторонами вазі уже фігурувала як загальний
еквівалент. Формальності ж служили запам'ятовуванню угоди, якщо
коли-небудь, у майбутньому часі, виникне зв'язана з нею суперечка про
власність.
Всі інші речі, навіть і дорогоцінні, переходили за допомогою простої
традиції, тобто безформальної передачі на умовах, установлених
договором закупівлі-продажу, міни, дарування й ін.
Старий раб, як і старий кінь, вимагав - при переході з рук у руки -
манципації. Дорогоцінна ваза - традиції. Перші дві речі відносилися до
розряду знарядь і засобів виробництва; по своєму походженню вони
тяжіють до верховної колективної власності римської громади, тоді як
ваза, прикраса, як і всяка інша повсякденна річ були як споконвічно,
так і в наступному часі предметами індивідуальної власності. І в цьому
вся справа!
Вже в найдавніший період складається порядок, відповідно до якого, право
власності на річ могло виникнути внаслідок тривалого володіння річчю.
Особливим видом речового права, зафіксованим у Законах XII таблиць є у Законах XII таблиць є сервітути, норми права, що обмежують права власників на приналежне їм майно а також наділяє суб'єкта поруч прав на майно йому не приналежне.
Закони Дванадцяти таблиць в своїх встановленнях відображають розвиток
обміну. Нам відомий один з основних способів придбання власності
манціпація.
Це був особливий обряд, який передбачав обов'язкову присутність набувача
речі і колишнього власника (відчужувача). Крім того, повинні були бути
присутніми п'ять повнолітніх громадян як свідки і шостий, що тримав
мідну вагу. Набувач, торкаючись рукою предмета, що передається, ударяв
шматочком міді (що символізував плату за річ) об вагу, передавав його
відчужувачу і вимовляв певну формулу.
22.Кримінвльне право за законами 12 табл.
23.Форми цивільного процесу
Найстарішою формою цивільного процесу в Римі був - легісакційний процес (лат, - законний). Така назва або тому, що ці форми процесу були створені законом, або тому, що в них претензії сторін, які спорять, повинні бути виражені словами того закону, на який вони посилаються. Причому недотримання належної форми спричиняло втрату процесу.
Опишемо дві головні форми легісакційного процесу. Хід справи у суді залежав від дій позивача і відповідача.
Перша форма називається leges actio sacramento - позов за заставою, або закладом. У цій формі можуть бути розглянуті будь-які позови, для яких не встановлено якоїсь іншої форми. Але ця загальна форма набуває певної модифікації залежно від того, чи йде спір про приналежність якоїсь речі, чи про борг відповідача позивачеві.
Позивач і відповідач спорять про річ. Як ми вже відзначали, для того щоб розпочався процес, обов'язкова особиста явка сторін. Крім того, необхідна наявність спірної речі, а коли спір йшов про земельну ділянку, то сторони з дотриманням відповідних обрядів приносили магістрату грудку землі, взяту з ділянки.
Друга форма легісакційного процесу - накладання руки на боржника. Ця форма застосовувалася лише за позовами, які випливали із зобов'язань. Порядок процесуальної діяльності при цьому полягав ось у чому. Позивач приводив до суду (магістрату) відповідача і тут проголошував відповідну формулу, накладаючи одночасно руку на боржника. Якщо відповідач зразу не сплачував боргу, то позивач відводив його до себе і міг закувати в окови. Протягом 60 днів позивач тримав боржника у себе вдома, а під час трьох ринкових днів виводив на ринок, оголошуючи суму його боргу з тим, щоб хтось його викупив. Після закінчення цього терміну позивач мав право вбити боржника або продати в рабство.
Боржник, який вже був засуджений до сплати боргу або визнав свій борг перед магістратом, не мав права оспорювати борг - це міг зробити хтось інший, зокрема особа, яка фактично ручалася за боржника. Проте ця особа ризикувала тим, що у випадку несплати боржником свого боргу поручитель підлягав подвійній відповідальності майном. Якщо такої особи не знаходили, то боржник, як уже зазначалося, потрапляв у власність кредитора.