Українська мова за профес

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1.Основні завдання курсу «Українська мова (за профес.спрямуванням)»

Предметом вивчення курсу «Українська мова (за професійним спрямуванням)» є сучасна українська літературна мова професійної сфери. 

Основна мета дисципліни - сформувати національно-мовну особистість, ознайомити з нормами сучасної української мови в професійному спілкуванні, з основними вимогами до складання та оформлення професійних документів, навчити професійного мовлення, збагатити словник термінологічною, фаховою лексикою; підвищити загальномовний рівень майбутніх фахівців, формувати практичні навички ділового усного і писемного спілкування в колективі, розвивати комунікативні здібності.

2. Основні тенденції розвитку української літературної мови на сучасному етапі.

- входження в нові галузі знань;
- поповнення української мови великою кількістю номінативних словосполучень, що відображають реалії економічного, політичного та культурного життя сучасної України;
- поява нових, активізація вживаних, та розширення значень раніше відомих слів;
- інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термінології,
- переміщення певної частини соціальної лексики до розряду широковживаної, зокрема, економічно-фінансових термінів: аудитор, емісія, інвестор, ліцензія;
- встановлення тісних контактів української мови з різними мовами світу,;
-зближення діалектів з українською літературною мовою.

Основні ознаки літературної мови
- унормованість,
- стандартність,
- наддіалектність,
- поліфункціональність,
- наявність усної і писемної форм вираження

3. Культура фахового мовлення.

Культура мовлення —це дотримання усталених мовних норм усної й писемної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовних засобів залежно від мети й обставин спілкування. 

Знати мову професії –це вільно володіти лексикою свого фаху і послуговуватись нею. Мовленнєвої культури майбутнього фахівця є грамотнiсть, тобто дотримання загальноприйнятих лiтературних норм у використаннi лексичними, фонетичними, морфологiчними, синтаксичними i стилiстичними засобами мови. Та цим поняття мовленнєвої культури не вичерпується. Мовлення мaє бути не тiльки правильним, а й лексично багатим, синтаксично рiзноманiтним. Потрiбно активно розвивати своє мовлення: вчитися усно i письмово викладати свої думки, виправляти себе, правильно будувати сказане, шукати найкращi й найдоцiльнiшi варiанти висловлювання . Вміння грамотно викласти свої думки –одна з найперших вимог сьогодення до сучасного медика.

.Державотворча роль мови. Мова як засіб пізнання, мисленя, спілкування. Функції мови.

Українська мова –невід’ємний державницький атрибут, що зберігає свою історичну спадкоємність від давньокиївської доби. Як мова найчисленнішого, найстаршого етносу українська мова відповідно до загальноприйнятої світової практики виконує функцію єдиної державної мови в Україні. Незважаючи на складні умови тривалих періодів бездержавності української нації та її територіальної роз’єднаності, українська мова зберегла свою самодостатність і, врешті-решт, стала важливим чинником воз’єднання українських земель і відновлення соборної незалежності України. 

Українська мова –не лише засіб спілкування, а й скарбниця духовного і культурного спадку українського народу. У витворених протягом віків різноманітних формах буття української мови (старовинні усні перекази і літописи, народні пісні і думи, казки і міфи, поетичні і прозові твори тощо) зберігаються історична пам’ять і досвід нації, глибинні витоки її світоглядних і моральних цінностей, віддзеркалюються національні традиції і узвичаєння, звичаї і навички, тобто ознаки, що притаманні саме цій спільноті.

Функції мови

1.
Комунікативна (функція спілкування).-найважливіша ф-ція мови. Мова є універсальним і унікальним засобом спілкування.

. Номінативна (функція називання). Усе пізнане людиною –предмети, явища, процеси, поняття –дістає певну .

3. Мислетворча. Мова –засіб творення думки. Людина мислить у мовних формах. 

.  Пізнавальна. Людина пізнає навколишній світ не тільки власним досвідом, а й через мову.

.  Експресивна. Мова надає найбільше можливостей розкрити світ емоцій та почуттів людини.

. .Естетична. Милозвучність, гармонія форми і звучання мови.

.  Культорологічна. Мова є носієм культури народу.

8.  Ідентифікаційна. Мова –засіб ідентифікації, цю ф-цію називають державотворчою.

5. Стилі і типи мовлення.

Стилі мовлення:

1.  Розмовно-побутовий стиль –це стиль, який використовується в усному повсякденному спілкуванні, у побуті, у родині. Осн.призначення –це бути засобом невимушеного спілкування.
2.  Публіцистичний стиль –цей стиль використовується найчастіше в політичній, суспільній, освітній масовій агітації. Він характеризується точністю, послідовністю, логічністю.
3.   Художній стиль –це стиль художньої літератури. Широко використовується у творчій діяльності, різних видах мистецтва, у культурі і освіті.
4.   Офіц.-діловий стиль –використовується в державному, політичному, громадському й економічному житті, законодавстві; виділяється найвищою фомою літературності.
5.  Епістолярний стиль –обслуговує сферу письмових, приватних або приватно-офіційних відносин; вживається переважно в листуванні.
6.  Конфесійний стиль –обслуговує релігійні потреби суспільства.
7.  Науковий стиль –використовується в наукових працях. Метою стилю є пояснення і тлумачення досягнутих результатів, відкриттів.

6. Основні ознаки офіційно-ділового стилю.

Офіційно-діловий стиль –функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю.

Специфіка офіційно-ділового стилю полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:

- виклад змісту лише у прямому значенні;

-точність та ясність, лаконічніст, послідовність викладу фактів;

-документальність(кожний офіційний папір повинен мати характер документа),

-наявність реквізитів, котрі мають певну черговість.

-текст поділений на параграфи, підпункти.

Мова ділового стилю характеризується:

1) нейтральним стилістичним забарвленням;         

2) уживанням лексики у прямому 

) використання форм слів літературної мови;       

); широке використовування термінології

) поширеними простими реченнями з прямим порядком слів: підмет, присудок, другорядні члени речення

6) відокремленими обставинами, вираженими дієприслівниковими зворотами

7) складними реченнями. 

8) обов'язкова відсутність будь-якої емоційно-експресивної лексики;
) синонімія повинна бути зведена до мінімуму.
) наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постійності дії;
В офіційно-діловому мовному стилі виділяють такі підстилі:

1. Законодавчий

.Дипломатичний 

.Юридичний 

4.Адміністративно-канцелярський 

. Літературна мова. Мовна норма. Види норм.

Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.

Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю (стандартністю), високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів, наддіалектністю, поліфункціональністю.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що пояснюються специфікою функціонування літературної мови в кожній із форм.

1.  Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової та культурної діяльності.
2.  Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Мо́вна но́рма —сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми —унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм:

. Орфоепічні (норми правильної вимови), 

2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування

3. Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под

4. Лексичні (норми правильного слововживання

5. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників

6. Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації), 

7. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі);

8. Орфографічні (норми написання слів);

9. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків).

Останні три типи мовних норм (графічні, орфографічні, пунктуаційні) називаються правописними.

8.Культура мови. Культура мовлення під час дискусії.

Словосполучення “культура мови” (синонім - мовна культура)уживається в кількох значеннях.

По-перше, це розділ мовознавства, який досліджує мовні норми і комунікативні властивості мови з метою її вдосконалення.

По-друге, це володіння нормами усної та писемної літературної мови (правилами вимови, наголосу, слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати виражальні засоби мови в різних умовах спілкування відповідно до його цілей і змісту.

З культурою мови насамперед пов”язують уміння правильно говорити і писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети і обставин спілкування.

 Культура мови - це ще й загальноприйнятий мовний етикет : типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо.

Важливе місце при дискусії має культура мовлення. Адже не так вже й багато людей у ході суперечки вміють дотримуватися елементарної культури мовлення. Це в першу чергу стосується використання необразливих, дипломатичних формулювань і т.п., це стосується вмінню висловлювати лаконічно свою думку, не припускатися двохзначного трактування своїх висловлювань і позицій.  Не можна, щоб хтось зі сторін переходив на силові методи ведення дискусії. Сила голосу –це ще не вирішення проблеми, це не наближення до найкращого розв’язання суперечки. 
Не можна у жодному разі під час дискусій використовувати недозволені методи ведення суперечок: ображати один одного, натякати на якісь певні негативні сторони один одного, не маючи конкретних доказів чи відносячи до суперечки речі, які не мають логічного відношення до розглядуваних питань.

9. Мова і професія.

Знати мову своєї професії - вільно володіти, послуговуватися лексикою свого фаху. 

Одним із найголовніших лексичних масивів професійної мови є термінологія. 

Виділимо насамперед правила для мовця:

. Доброзичливе ставлення до співрозмовника, повага до адресата.

. Необхідно виявляти доречну у певній ситуації ввічливість (враховувати стать, вік, службовий чи суспільний статус тощо).

. Мовцеві не рекомендується ставити в центр уваги своє “я”, нав'язувати свої думки й оцінку подій.

. Мовцеві треба вміти вибирати тему для розмови, доречну в кожній ситуації, яка є цікавою, зрозумілою партнерові.


6. Мовцеві необхідно постійно відбирати мовні засоби відповідно до вибраної тональності тексту, орієнтуючись не тільки на адресата, але й на ситуацію спілкування загалом, на офіційність або неофіційність ситуації.

7. Мовець повинен пам'ятати, що в усному контактному безпосередньому спілкуванні слухач не тільки чує, але й бачить його, отже, сприймає жести, міміку, пози, загальну манеру триматися при розмові й культуру поведінки.

10.Майстерність публічного виступу. Види підготовки до виступу.

Публічний виступ являє собою процес передачі інформації, основна мета якого - переконати слухачів у правильності тих чи інших положень. Кілька правил успішного публічного виступу: 
1. Підготовка промови 
Як відомо, всі хороші імпровізації ретельно готуються заздалегідь. · Виділіть головну ідею вашої мови. 
· Виділіть підзаголовки, розділивши вашу ідею на кілька складових частин. 
· Визначте ключові слова,
· Підготуйте необхідні схеми, ілюстрації, графіки для зорового закріплення інформації. 
. Перевірте за словниками значення слів, які ви використовуєте. З'ясуйте правильність їх вимови. 

Структура виступу

Готуючи основну частину виступу (виклад), краще рухатися від простого до складного. Необхідно ставити себе на місце слухачів, яким буває важко збагнути зв'язок між окремими думками, подіями, фактами. Через це аудиторія починає втрачати увагу, відволікатися.

І етап-підготовка і початок виступу

- підтримувати зоровий контакт зі слухачами;

- намагатися передати головний зміст доповіді своїми словами

- змінювати темп і тональність мовлення;

- стояти впевнено ( не навалюватися на стіл чи фадру);

- рухатися і жестикулювати в міру;

- - не зловживати іншомовними словами і незнайомими термінами;

- уникати вживання слів-паразитів "так би мовити", "ну ось";

- не вживати багато сполучників;

- самого висловлювання думок замало, їх треба донести до слухачів; вживайте для цього метафори, афоризми, цитати;

- незнайомі, незрозумілі для слухачів терміни, абстрактні поняття треба пояснити;

- один з найвідоміших способів загострення уваги —паузи та риторичні запитання під час виступу;

- коли треба зазирнути в рукопис виступу, опустіть очі, але голову не схиляйте;

- намагаючись запам'ятати текст, зосереджуйтесь передусім на змісті, а не на стилі;

- не бійтеся дивитися на слухачів;

- не заповнюйте паузи різними звуками, як-то: «е-е-е», «ну...»;

- дякуйте за кожне запитання і зауваження навіть тоді, коли ви з ним не згодні.

Способи завершення виступу

1. Підбити підсумки всього сказаного, 

Процитувати доречні поетичні рядки.

Створити кульмінацію.

Стислість —основна ознака хорошого виступу. 

. 

11. Мова і думка. Види, форми, прийоми розумової діяльності.

Мова є найдосконалішим універсальним способом передачі думок. Вона виконує кілька функцій: інформування, означення, експресії, спонукання. 

Спілкування потребує передусім майстерного володіння мовою. Наступний аргумент на користь існування думки без мови це звичайний досвід будь-кого з нас, коли ми хочемо висловити якусь ідею, проте не можемо оформити її у слова. Якби думка була неможливою без мови, ця проблема не поставала б. Однак, більшість думок пов'язані з мовою. Це доводить існування внутрішнього мовлення, тобто мовлення „для себе". Внутрішнє мовлення - це словесна оболонка мислення. Таким чином, функція мови, як механізму передачі думок реалізується через мовлення.

 Розумова діяльність –це дії контрольовані мозком.

 Види розумової діяльності:
- навчання;
- письмо;
- малювання;
- читання;
- творення;
- аналізування;
- розв’язання;
- вирахування;
- уява;
- зосередження;
- сон та ін..

Встановлено, що психічні функції певним чином розподілені між правою та лівою півкулями головного мозку. Обидві півкулі здатні отримувати й переробляти інформацію у вигляді як образів, так і слів.

1.  Основні закони риторики.

Риторика (красномовність), або ораторське мистецтво –це наука про способи переконання і ефективні форми впливу на аудиторію з врахуванням її особливостей. Вона виникла в стародавній Греції. 

Риторичні закони

          1 -  Концептуальний: формує і розвиває в людини уміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

2- Закон моделювання аудиторії: формує і розвиває в людини уміння вивчати в системі три групи ознак, які позначають „портрет” будь-якої аудиторії

3 –Стратегічний: формує і розвиває в людини уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії:

4 –Тактичний: формує і розвиває в людини уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовників (аудиторії), тобто створити атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості.

5 -  Мовленнєвий: формує і розвиває в людини вміння володіти мовленням (одягати свою думку в дієву словесну форму).

6 - Закон ефективної комунікації: формує і розвиває в людини уміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакт з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

7 - Системно-аналітичний: формує і розвиває в людини уміння рефлексувати (виявляти і аналізувати власні відчуття з метою навчитися робити висновки з помилок і нарощувати цінний життєвий досвід) і оцінювати діяльність інших.

1.  Поняття етики ділового спілкування. Її предмет і завдання. 

Важливим компонентом ділового спілкування є етика мовлення. від того, якими лексичними засобами володіє мовець, яку має інтонацію, вимову, як послуговується жестами, емоціями —залежить рівень його освіченості й культури.

Виховану людину завжди вирізняє ввічливість, привітність, доброзичливість, тактовність, стриманість, повага до співрозмовника, здатність до співчуття та розуміння оточуючих. І особливу роль у цьому відіграє слово: вчасне, доречне, вагоме, переконливе.

Вміння володіти словом —велика майстерність.

Важливим є також правильне й доречне використання вставних слів і виразів, обережне послуговування крилатими словами та іншими фразеологізмами. Тут треба враховувати професіональний і віковий контингент слухачів. Доповідач повинен говорити чітко, переконливо, не поспішаючи, в ході мовлення змінювати інтонацію, щоб мова не була монотонною. Буває й так, що спілкуючись, співрозмовники не завжди розуміють один одного. Не слід забувати, що в будь-якій ситуації можна дійти згоди. Запорукою успіху в цьому є взаємодовір'я.

1.  Основні види ділового спілкування: публічний виступ, ділова бесіда, службова нарада та переговори. 

Спілкування —це передача думок та емоцій у процесі взаємовідносин між людьми.
Ділове спілкування існує в двох формах: усній і писемній. До основних видів ділового спілкування відносяться: публічний виступ, ділова бесіда, службова нарада, переговори.

Метою публічних виступів є передавання інформації, знань, оцінок та вражень. (лекція викладача для студентів, мітинг чи збори, присвячені висуненню кандидатів у народні депутати тощо.) Кожен виступаючий повинен володіти певними уміннями та навичками роботи з аудиторією. Текст виступу має бути логічним і послідовним.

Бесідою називається форма спілкування з метою обміну думками, інформацією, почуттями тощо. (викликати у співрозмовника зацікавленість, детальне обґрунтування, вислухайте співрозмовника до кінця, доступність, правильність)

Нарада —один із найефективніших способів обговорення важливих питань і прийняття рішень в усіх сферах виробничого, громадського й політичного життя. Вона дає змогу аналізувати важливі питання і висловлювати свої думки і пропозиції, приймати найоптимальніші рішення.( Визначення тематики порядку денного.Дата, година початку і місце проведення.Підготовка доповіді. Чітке викладення думки)

Переговори —це форма взаємозв’язку між людьми, яку призначено для досягнення угоди, коли обидві сторони мають однакові або протилежні інтереси. Вони складаються з виступів і виступів у відповідь, питань і відповідей, заперечень і доказів. Переговори можуть проходити легко чи напружено, партнери можуть домовитися між собою без труднощів чи зіткнувшись із ними, або ж узагалі не прийти до згоди. 

1.  Основні правила ділового спілкування.

Існують загальні правила, яких бажано дотримуватися:

■ сформулювати конкретну мету спілкування, скласти план його проведення;

■ створити атмосферу довіри і взаєморозуміння. Привернути увагу партнера, говорити про спільні проблеми;

■ уміти переконливо висловлювати свої думки, уважно слухати і задавати запитання;

■ не відволікатися від поставленої мети. Уміти правильно сприймати партнера і володіти своїми емоціями;

■ закінчувати обговорення після досягнення мети.

В практиці ділового спілкування особливе значення має уміння говорити, слухати, ставити запитання, сприймати партнера, стримувати емоції.

16. Мовленнєвий етикет.

Мовлення людини —це своєрідна візитна картка, це свідчення рівня освіченості людини, її культури. Під мовленнєвим етикетом розуміють національні специфічні стійкі формули спілкування, прийняті і приписані суспільством для встановлення контакту співбесідників, підтримання спілкування у певній тональності. Мовленнєвий етикет висуває перед людьми, що спілкуються, певні вимоги. їх розмова має бути ввічливою, статечною, пристойною, а самі комуніканти мають виявляти один до одного уважність і чемність. Український мовленнєвий етикет передбачає властиві українцям національно-специфічні правила мовленнєвої поведінки, утілені в системі стійких формул і виразів для прийнятих і запропонованих суспільством ситуацій чемного контакту зі співбесідником. До таких ситуацій належать: звертання до співрозмовника та привернення його уваги, вітання, знайомство, вдячність, пробачення, прощання тощо.

1.  Етикетні одиниці, якими виражається вітання: Добрий ранок! Доброго ранку! Добрий день! 
2.  . Формули із значенням прощання: Прощайте! Прощавайте! До зустрічі! До побачення! 
3.   Вислови вибачення: Вибачте, пробачте, даруйте, прошу вибачення,
4.   Мовленнєві одиниці, що супроводжують прохання: Будь ласка, будьте ласкаві, будьте люб'язні, 
5.   Формули подяки: Спасибі! Дякую! Прийміть мою найсер-дечнішу (найщирішу) подяку!
6.   Звертання: мамо, тату, доню, сину, сестро,
7.  Співчуття: Я Вас розумію; я відчуваю Вашу схвильованість

17.Професійна етика медичного працівника.

Виділяють вісім основних принципів медичної етики:

· гуманне ставлення до хворого; 

 не брати участі в діях проти здоров’я хворого; 

 надання допомоги всім, хто її потребує, незалежно від расової, політичної і релігійної приналежності; 

 солідарність усіх лікарів у повазі гідності людей, їх боротьбі за мир; 

 збереження лікарської таємниці; 

 участь в охороні життя людей від тих чи інших ексцесів, що загрожують їм (наприклад, від забруднення зовнішнього середовища); 

 недопущення експериментів над людьми; 

 утримання від вчинків, які можуть принизити гідність професії лікаря. 

На роботі треба поводитись спокійно, потрібно уникати всього, що може потурбувати колег. Від працівника медичного закладу відвідувачі чекають діловитості, чіткості в роботі, уваги й коректності. Стосунки між співпрацівниками на кожному робочому місці повинні ґрунтуватись на тих же нормах поведінки, що і в побуті: на ввічливості і пристойності. Почуття товариськості, уважність і приязнь є показниками колективізму. Якщо співпрацівники ввічливі між собою, якщо їх оточують уважні і люб’язні колеги, то і робота ладиться і будь-які труднощі й недоліки долати легше. Професія лікаря вимагає високої внутрішньої етичної культури.

18. Правила спілкування фахівця при проведенні зустрічей, переговорів, прийомів по телефону.

Щоб ефективно провести ділову зустріч, до неї необхідно серйозно підготуватися та все ретельно продумати. Фахівцям, які братимуть участь у зустрічі, повинні бути притаманні такі риси характеру: впевненість у собі, урівноваженість, дипломатичність, терпимість, тактовність.

Бажано привітати партнерів (посмішка, приємний погляд, рукостискання).

Рекомендують:

— починати розмову із загальних фраз, поступово переходячи до найбільш важливих, принципових питань, а потім — до обговорення питань, за якими можна легко дійти згоди;

— задавати доброзичливі й прямі запитання;

— відповіді вислуховувати;

— записувати цінну інформацію;

— аргументувати свої пропозиції цифрами, фактами;

— виявляти зацікавленість у перспективах взаємин з партнерами;

Телефонна розмова — це один із видів усного ділового мовлення. Розмовляючи по телефону, людина має пам'ятати про культуру спілкування, делікатність. Службова телефонна розмова складається з таких компонентів:

— момент установлення зв'язку;

— виклад справи;

— заключні слова, знак, що розмову закінчено.

• Чим коротша і насичені і на телефонна бесіда, тим більше від неї користі.

♦ Рекомендують говорити спокійно і з гідністю, навіть якщо телефонує суперважлива персона.

♦ Не можна ставити запитань на зразок: "Що вам потрібно?", "Що ви хотіли?". Краще запитати: "Чим я можу вам допомогти?"

♦ Вести розмову потрібно доброзичливим тоном, говорити привітно.

♦ Рекомендують посміхатися, щоб це відчув ваш співрозмовник.

♦ Якщо ви телефонуєте, обов'язково потрібно представитися, назвавши чітко посаду, підприємство, прізвище, ім'я та по батькові.

♦ Зміст розмови потрібно детально продумати, можливо, варто зробити на аркуші паперу деякі нотатки (основні пункти розмови, щоб чогось не забути).

♦ Не можна використовувати в діловій розмові "слів-паразитів"

19. Терміни і термінологія.

 Термін - це слово або словосполучення, яке позначає поняття певної галузі знань чи діяльності людини.  Кожна галузь науки, техніки, виробництва, мистецтва має свою термінологію. Виокремлюють такі основні групи термінологічної лексики: математичну, фізичну, мовознавчу літературознавчу), філософську, фінансову ,хімічну ,біологічну тощо. Терміни походять:

1)власне українські

2) іншомовного походження

3) поєднаня

Залежно від ступеня спеціалізації:

1. Загальнонаукові терміни, які вживаються майже в усіх галузевих термінологіях,

2. Міжгалузеві терміни - це терміни, які використовуються в кількох споріднених або й віддалених галузях 

3. Вузькоспеціальні терміни - це слова чи словосполуки, які позначають поняття, що відображають специфіку конкретної галузі.

Вимоги до термінів: терміни вживаються лише в одній формі, зафіксованій в словнику; вживаються з одним значенням; термін повинен точно називати поняття, немає синонімів чи омонімів.

Термінологія - розділ мовознавства, що вивчає терміни;

Поділяється:

1.  суспільно-політична;
2.  мистецька;
3.  наукова;
4.  технічна;
5.  морська;
6.  медична(належить до вузькогалузевої);
7.  освітня

20. Лексика за сферою вживання. 

За сферами вживання словниковий склад української мови поділяється на загальновживану і лексику обмеженого вживання. 
Загальновживану лексику називають ще загальнонародною. До її складу належать слова, використовувані всіма носіями літературної мови. Це слова, що позначають:

 предмети побуту 

 процеси трудової діяльності 

 явища природи 

 назви тварин, людей 

 назви кольорів, смаків, почуттів 

 поняття культури (пісня, книга, мелодія)

 суспільно-політичні поняття 

 числа (два, шістдесят) тощо

Використання цих слів нічим не обмежене, вони складають активний словник української мови і використовуються у всіх стилях.

Крім основного лексичного складу української мови, є слова, користування якими обмежене або територією, або тією чи іншою групою суспільства - представниками науки, техніки, мистецтва, виробництва. Такі слова використовуються лише в певних стилях і тому називаються стилістично маркованими. Це:

 Діалектизми

 Терміни

 Професіоналізми

 Жаргонізми

 Арготизми

До пасивної лексики належать:

 Застарілі слова (архаїзми та історизми)

 Неологізми

21.Термінологія і професійна лексика, її відмінність від загальновживаної.

Термінологія - розділ мовознавства, що вивчає терміни;

Поділяється:

1 суспільно-політична;

2 мистецька;

3 наукова;

4 технічна;

5 морська;

6 медична(належить до вузькогалузевої);

освітня

Професійна лексика – це слова, що вживаються переважно лише в колі фахівців з тих чи інших спеціальностей для позначення знарядь праці, процесів, інструментів, матеріалів, дій і так далі. Це досить велика кількість слів, однак вони мають обмежене коло вживання і часто зрозумілі лише спеціалістам. Для вивчення професійної лексики можна використовувати спеціальні галузеві словники або живе спілкування із фахівцями.

(Відмінність полягає в тому, що загальновживана лексика використовується в побуті, повсякденному житті...)

22. Типи термінологічних словників.

Термінологічний словник – один із різновидів лінгвістичного словника, у якому подано термінологію галузі (кількох галузей) знань. У системі типологічної класифікації термінологічні словники належать до довідкових документів, оскільки містять короткі відомості наукового або прикладного змісту, викладені, оформлені й розміщені в порядку, зручному для їх швидкого знаходження.

Класифікація:

Широта охоплення термінологічної лексики -  Універсальні, багатогалузеві, галузеві, вузькогалузеві

1.  Опис термінолексики, який ґрунтується на різних рівнях мови  - Орфографічний, словотвірний, синтаксичний, 

1.  Спосіб документування - Друковані, електронні

1.  Повнота відображення мовної лексики - Повні, середні, короткі, словники-мінімуми 
2.  
3.  Первинність виходу в світ - Оригінальні, передруки й перекладені

1.  Поширеність вживання термінології - Словники загальновживаної термінології,словники,індивідуально-авторської термінології 
2.  
3.  Цільове призначення - Довідковий документ; науковий документ; науково-
4.  популярний документ; виробничий документ; навчальний документ 

1.  Читацьке призначення - Для широких кіл; для окремих категорій фахівців 
2.  чи угруповань мовців

23. Складні випадки слововживання.

 Синоніми – це слова, які близькі за значенням і різні за звучанням. Синоніми бувають семантичні (даній – старовинний – колишній) і стилістичні ( говорити – базікати, розмовляти).

Омоніми – це слова, які однакові за звучанням, але різні за значенням. Розрізняють: омографи(слова, що пишуться однаково, але вимовляються по-різному: зaмок – замoк, дорoга – дорогa.) і омофони (різні за значенням слова, що вимовляються однаково, але пишуться по-різному: сонце – сон це)

Пароніми – слова, які подібні за звучанням, але різні за значенням(апендикс – апендицит, їжа – їда,лікарняний – лікувальний).( уява/уявлення, компанія/кампанія, плутати / путати)

24. Пароніми та омоніми в діловому мовленні.

Омоніми – це слова, які однакові за звучанням, але різні за значенням. Розрізняють: омографи(слова, що пишуться однаково, але вимовляються по-різному: зaмок – замoк, дорoга – дорогa.) і омофони (різні за значенням слова, що вимовляються однаково, але пишуться по-різному: сонце – сон це)

Омоніми становлять неабияку трудність у  практиці  слововживання.  Тому основна вимога  до  тексту  з  омонімом  -  чіткість,  виразність,  повнота інформації, точність контексту. Науковий  і  офіційно-діловий вимагає точності  контексту,  тому  омоніми  у  них  не  мають  стилістичних функцій.

Пароніми – слова, які подібні за звучанням, але різні за значенням.( уява/уявлення, компанія/кампанія, плутати / путати)

Саме  ця  близькість, незначна звукова  різниця  у  мовленні  спричиняє  труднощі  у засвоєнні  і призводить до помилок.  Слова можуть мати спільні корені, але відрізнятися  різними  префіксами або наявністю / відсутністю префіксів. Найчастіше це  дієслова  або  похідні від них утворення, напр.:

адресант - „той, хто посилає лист, телеграму, відправник" -  адресат  —„той, кому адресується лист, телеграма, одержувач";

дипломант - „особа, відзначена почесним дипломом за  видатні  успіхи  в якій-небудь  галузі"  -  дипломат  -   „службова   особа,   яка   займається дипломатичною діяльністю" - дипломник - „студент навчального  закладу,  який виконує дипломну роботу чи проект";

25. Синоніми в діловому мовленні.

Синоніми – це слова, які близькі за значенням і різні за звучанням. Синоніми бувають семантичні (даній – старовинний – колишній) і стилістичні ( говорити – базікати, розмовляти).

Види синонімів: 

1.  лексичні
2.  стилістичні
3.  абсолютні 

Синонімічні засоби мови мають глибоко національний характер. Вони свідчать про самобутність і специфіку мови. Уміле використання їх дозволяє розкрити те або інше поняття в усій його повноті. Однак надмірне нанизування синонімів, не виправдане змістом висловлювання, тільки засмічує мову.

Незнання синонімічних можливостей призводить до помилок. Часто виникають ускладнення, коли в російській мові на позначення певних понять існує одне слово, а в українській мові - кілька. Деякі слова відрізняються лише префіксами. Тут треба бути особливо уважними, бо заміна однієї букви може вплинути на значення слова та всього тексту.

26. Фразеологічні звороти у мовленні медиків.

Фразеологізми — стійкі поєднання слів. Вони використовуються в повсякденній мові, публіцистиці та художній літературі.Вони надають мови образність, яскравість і виразність. 

Фразеологічні звороти бувають синонімічні (близькими за значенням) і амонімічнимі (з протилежним значенням):

1) впасти духом — вішати ніс, ні риба, ні м’ясо — ні те, ні се;

2) на ножах — на дружній нозі; засукавши рукава — абияк.

Речення з фразеологічними зворотами (медичні):

1.  Студенти, що проходять практику ходять по відділенні так, що аж п’яти свистять(швидко)
2.  Іноді пацієнти не можуть точно вирахити що їх турбує, слова так і крутяться в них на язиці.
3.  Лікаря потрібно тримати в курсі про кожні скарги пацієнтів.

27. Багатозначні слова і контексти. Синонімічний вибір слова.

Слово — одна з головних функціонально-структурних  одиниць  мови,  яка

служить для найменування  предметів,  дій,  процесів,  властивостей:  наказ,

договір, вислів, скасовувати, постачати, зіставляти, малозабезпечений.

     Багатство мови  визначається  багатством  її  словникового  складу.  У

сучасній українській літературній мові послуговуються сотнями тисяч слів, і

це свідчить про те, що наша мова досягла рівня найрозвиненіших мов світу.

 Переважна більшість слів української мови — багатозначні. Багатозначні слова можуть мати кілька значень, одне з яких пряме (первинне), а інші - переносні (вторинні). 

Конкретне значення багатозначного слова виявляється в словосполученні та реченні. У тлумачному словникові різні значення слова наводяться під окремими номерами. Наприклад:

Журавель.

1. Великий перелітний птах з довгими ногами, шиєю і гострим дзьобом,.

2. Довга жердина, приладнана біля колодязя як важіль для витягування води

3. Народний сюжетний танець, у якому танцюристи зображують журавлів. 

У багатозначних словах усі значення пов?язані між собою, їх обов?язково об?єднує якась спільна ознака. Тому при багатозначності (властивості слова вживатися в різних значеннях) маємо не стільки слів, скільки значень має кожне слово, а одне слово.

Багатозначні слова мають пряме і переносне значення.

Пряме значення слова — це його основне лексичне значення. Найчастіше пряме значення є первинним, тобто тим, що вперше стало назвою.

Наприклад, слово гніздо означає “у птахів — влаштоване або пристосоване місце для кладки яєць і виведення пташенят”: пташине гніздо.

Переносне значення слова — це його вторинне значення, яке виникло на основі прямого, наприклад: сімейне гніздо.

Часто в переносному значенні вживаються назви тварин: лисицею називають хитру людину, зайцем— боягуза, віслюком або бараном — дурня, ведмедем або слоном — незграбу, левом, орлом — людину сміливу і відважну.

Синоніми – це слова, які мають близьке або тотожне значення, але відрізняються звучанням. Синонімія ґрунтується на здатності позначати один і той самий елемент дійсності кількома словами

28. Складноскорочені слова, абревіатури та графічні скорочення.

Складноскорочені слова, різновид складних слів ; слова, що виникли на основі складених найменувань і термінів шляхом скорочення всіх або частини слів, їх складових. 

 Основні типи С. с.: 

1) утворені з початкових звуків або назв початкових букв слів. 

2) утворені з початкових частин слів — місцевком, продмаг; 3) змішаний тип, що поєднує елементи перших два, — міськвно (міський відділ народної освіти), ІМЛІ (Інститут світової літератури);

4) утворені поєднанням початку першого слова з початком і кінцем (або лише кінцем) другого — мопед (мотоцикл-велосипед), есмінець (ескадрений міноносець);

5) утворені поєднанням початковій частині слова (або слів) з цілим словом — запчастини, пологовий будинок.

Абревіатура - скорочене складне слово (іменник), утворене з початкових літер чи початкових слів, на основі яких твориться скорочення. Суттєвою ознакою абревіатур є стабільна вимова за назвами букв.

Класифікація абревіатур залежно від їхньої структури та вимови:

1. Ініціальні абревіатури - утворені з початкових літер (звуків) слів, які входять у вихідне словосполучення:

а) буквені - їх вимовляють як букви: СНД- Співдружність Незалежних Держав;

б) звукові - їх вимовляють як звуки: СІЛКО - Європейська школа кореспондентської освіти; 

2. Абревіатури складового типу - утворені усіченням основ двох (або більше) слів, з початкових складів мотивуючого складного найменування: інтерпол (інтернаціональна поліція), 

3. Абревіатури змішаного типу - утворені з початкової частини або частин слів і повного слова. Це дуже поширений тип абревіатур у сучасній українській мові: держмито, спецзамовлення, госпрозрахунок, 

4. Комбіновані абревіатури -утворені одразу двома зазначеними вище способами: НДІБудшляхмаш, НДІторгмаш, ХарБТІ, АвтоЗаЗ.

Графічні скорочення використовують для економного позначення слів на письмі. В усному ж мовленні, на відміну від абревіатур, слова не скорочують і вимовляють повністю. До найпоширеніших загальноприйнятих скорочень належать такі:
акад. — академік,
вид. — видання,
гр. — громадянин,
див. — дивись,
доц. — доцент,
ім. — імені,
і т.д. — і так далі,
і т. ін. — і таке інше,
і под. — і подібне,
напр. — наприклад,

29. Орфографічні норми суч.укр.літ.мови.

Орфографія – це система загальноприйнятих правил про правильне написання слів та їх частин. 

Орфографія визначає правила:

 написання звуків ) літерами,

 написання слів разом, окремо й через дефіс,

 уживання великої літери,

 правила переносу частини слова з рядка в рядок.

В українській мові функціонує багато префіксів і суфіксів, які можуть викликати труднощі в написанні.

Вживання апострофа і м'якого знака

Апостроф вживається: 1) після літер б, п, в, м, ф (якщо перед ними у корені немає приголосного, крім р) перед я, ю, є, ї, н-д: п'ятниця, ім'я; 2) після р у кінці складу, коли р позначає твердий приголосний, н-д: довір'я, міжгір'я,

Правопис великої літери

З великої літери пишуться: 1) прізвища, імена, по батькові, 2) назви держав, сторін світу, 3) географічні й топографічні власні назви4) назви вулиць, шляхів, каналів, течій, майданів, парків; 5) назви пам'яток архітектури, замків, храмів, 6) назви подій, епох, війн, революцій, рухів, повстань, свят, дат, 7) назви конгресів, конференцій, найважливіших документів, пам'яток старовини, творів мистецтва, 

Написання складних слів
Складні іменники пишуться разом або через дефіс.

Складні прикметники можуть писатися разом або через дефіс.

Складні числівники передаються на письмі разом, окремо і через дефіс.

Складні займенники (заперечні з частками ні, ані й неозначені) пишуться
по-різному. 

30. Правопис прізвищ, імен та по батькові.

Українські прізвища вимовляються і пишуться за правилами вимови та за загальними нормами українського правопису.

1.  До складних випадків відмінювання належать чол. Прізвища типу: Іваньо, Руньо, Пельо – Пеля – Пелю.
2.  Традиційно прізвища Гончар, Гайдар відмінюються за типом твердої групи: Гончара,Гончареві( Гончару), з Гончаром.
3.  У прізвищах Жнець, Швець при відмінюванні не відбувається перестановка голосної –е- : Швець – Швеця(а не Шевця)
4.  До іменникових прізвищ належать прізвища із суфіксом –ин- , що означають національну належність: Литвин, Волошин, Грузин, Сербин, Турчин, а в ор.відм одн ч.р прізвища мають закінчення –ом- (Волошином, Сербином, Литвтном)
5.  Жін.прізвища цього типу не відмінюються (Наталії Сербин)
6.  Складні чол..прізвища, що становлять поєднання 2-ох самостійних прізвищ, відмінюються усі його складові частини -  Чулюк-Заграй(Чулюка – Заграя)
7.  Якщо в складному чол..прізвищі є коротка частина, то вона не відмінюється( Кос – Кшевжінський, Яр – Шкляренко)
8.  До невідмінюваних належать російські прізвища на –их-, -ово-, -ого- (Крутих, Савіних, Хитрого_
9.  Словянські чоловічі імена та прізвища на –о- відмінюються (Петро Тіто, Іван Цвітко)
10.  Деякі поодинокі чол..укр прізвища можуть не відмінюватись (Іван Півторадні, Петічька Леле)
11.  Не відмінюються прізвища(деякі) іншомовного походження (Гете, Гейне,Гюго, Дідро)
12.  12.форма жін..прізвищ на –ішин- може бути невідмінюваною формою( Оля Бондаришин, Бондаришиної або Бондаришин)

Відмінювання чол. та жін. Імен по батькові:

1.  При творенні чол. імен по батькові вживається суфікс –ович-, -йович-.
2.  При творенні жін. Імен по батькові - суфікс –івн-, -ївн-.
3.  Деякі імена мають паралельні форми по батькові (Яків – Якович, Яковлевич, Кузьма – Кузьмович, Кузьмич)

31. Вживання мякого знака та апострофа. 

В українських словах м'який знак вживається:

1. Після букв д, т, з, с, ц, л, н, які позначають м'які приголосні:

 в кінці слова: нехіть, мазь, паморозь, увесь, ґедзь, мовець, обмаль, сутінь тощо слів перед буквами, що позначають тверді приголосні: молотьба, спільний,тинькувати, Гринько, Федько, Вільно, Луцьк тощо;

 у дієсловах наказового способу та на ться: стань, сядь, робиться, коситься тощо.

2. В дієсловах перед часткою -ся (-сь): стань — станься, сядь — всядься.

3. На позначення м'яких приголосних усередині складу перед о: дзьоб, дьоготь, льон, сьомий, третьокласник, утрьох тощо.

4. У суфіксах -зьк-, -ськ-, -цьк-: запорізький, козацький, київський, близькість, людськість, вузько, хвацько, військо, хлопчисько, пасовисько тощо.

5. У суфіксах -еньк-, -оньк-, -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-: батенько, рибонька, старесенький, білісінький, малюсінький тощо.

Апостроф ставиться перед я, ю, є, ї, що позначають два звуки [й + а; й + у; й + е; й + і], для позначення роздільної вимови твердих приголосних у таких випадках:

1. Після б, п, в, м, ф: б'є, в'ється, в'ялий, п'ють, м'ятний, солов'ї, кав'ярня, полум'яний, пам'ять, Прип'ять, торф'яний. 

2. Після твердого р у кінці складу: пір'я, сузір'я, матір'ю, бур'ян, у Причорномор'ї. 

3. Після к в імені Лук'ян і похідних від нього словах: Лук'яненко, Лук'янівка, Лук'янов. 

4. Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний: без'язикий, від'їхати, з'ясувати, об'єднаний, під'їзд, возз'єднання, між'ярусний, пів'яблука, дит'ясла. 

32. Правопис префіксів. 

1. З- (ІЗ-, ЗІ-). Префікс з- перед глухими приголосними к, п, т, ф, х переходить у с-: сказа́ти, спалахну́ти, стовкти́, сфотографува́ти, схил.Перед усіма иншими приголосними пишемо з- (иноді із-): зба́вити, звести́, зжи́тися, ззирну́тися, зсади́ти, зці́пити, зчепи́ти, зши́ток, ізно́в.

Префікс з- виступає переважно в словах, корінь яких починається голосним звуком або сполученням приголосного й голосного: зеконо́мити, зігнорува́ти, зорієнтува́тися, зумо́вити; зга́слий, з’є́днувати, з’їзд, зма́зати, знадли́вий і под.

У тих випадках, коли корінь слова починається сполученням приголосних, пишемо здебільшого префікс зі-: зібга́ти,  зігну́ти,  зідра́ти, зізна́тися, зіпсува́тися, зіста́вити, зі́ткнення, зіщу́литися тощо. Префікс зі- вживається також у словах із коренем, перший склад якого становить звукосполучення губний + й: зів’я́лий, зімкну́ти, зім’я́ти, зіп’я́стися (і сп’ясти́ся) тощо. У деяких словах префікс зі- чергується іззо-: зігріва́ти й зогріва́ти, зімліва́ти й зомліва́ти, зіпріва́ти й зопріва́ти, зітлі́ти й зотлі́ти.

2. БЕЗ-, РОЗ-, ЧЕРЕЗ- та ин. У префіксах без-, від- (од), між-, над-, об-, перед-, під-, понад-, пред-, роз-, через- кінцевий дзвінкий приголосний перед глухими не змінюється: безкраї́й, безкори́сливий, відкриття́, ві́дстань, міжконтинента́льний, міжплане́тний, надпоту́жний, обпали́ти, обтруси́ти, передпла́та, передча́сний, підтри́мка, понадпла́новий, представни́к, розтягну́ти, ро́зчин, розхита́ти, черезплі́чник.

3. ПРЕ-, ПРИ-, ПРІ-. Слід розрізняти префікси пре- і при-: префікс пре- вживаємо переважно в якісних прикметниках і числівниках для вираження найвищого ступеня ознаки: прега́рний, презавзя́тий, прекра́сний, прему́дрий, прекра́сно, препога́но; префікс при- вживаємо здебільшого в дієсловах, що означають наближення, приєднання, частковість дії, результат дії тощо, а також у похідних словах: прибі́гти, прибудува́ти, прикрути́ти, прибо́ркати, пришви́дшити; прибуття́, приту́лок, при́браний, прива́бливо. Пор. прикметники на означення неповноти ознаки з префіксом при-: приста́ркуватий і под.

Крім того, префікс пре- виступає у словах прези́рливий, прези́рство й у словах старослов’янського походження: преосвяще́нний, преподо́бний, престо́л; префікс при- вживаємо в іменниках та прикметниках, утворених внаслідок поєднання іменників із прийменниками:при́гірок, при́ярок; прибере́жний, прикордо́нний.

Префікс прі- вживаємо тільки в словах прі́звисько, прі́звище, прі́рва.

4. АРХІ-. У всіх іменниках і прикметниках вживаємо префікс архі-: архідия́кон, архієпи́скоп, архієре́й, архімільйоне́р, архіреакціоне́р, архіважли́вий, архіскладни́й та ин.

33. Безособові конструкції на –но, -то. 

Деякі дієслова означають дію або стан, що відбуваються самі по собі, без діючої особи (предмета). Такі дієслова називаються безособовими.

1.  Безособова форма на -но, -то є незмінюваною формою дієслова, що твориться від пасивних дієприкметників шляхом заміни закінчення на суфікс -о: написаний - написано, забитий - забито, зроблений - зроблено, розглянутий - розглянуто. 
2.  Безособова форма виражає дію, минулу недавно: Останній урок закінчено, книжки здано. Якщо ж ідеться про давно закінчену або майбутню дію, то додаємо допоміжне дієслово було або буде: На нашому подвір`ї було посаджено кущі калини й бузку; 
3.  Невідмінювані дієслівні форми на –но-, -то-виступають присудками в односкладних реченнях:На вулиці вечоріло. Дієслівні форми на -но-, -то-утворюють від пасивних дієприкметників на -ний, -тий: сказаний — сказано. 
4.  Використовувати форму на -но, -то треба замість пасивних дієприкметників, коли є потреба наголосити на дії, а не на ознаці. Слід писати: Резолюцію схвалено одностайно, а не: Резолюція схвалена одноголосно; але: Учасники змагання були виснажені після тривалих перегонів.

34. Зміни приголосних при словотворенні і словозміні.

При словотворенні та словозміні у словах часто чергуються чи змінюються звуки.

                    При словотворенні та словозміні найтиповішими є такі чергування приголосних:

♥ група приголосних -ЦЬК- змінюється на -ЧЧ- при творенні іменників з суфіксом -ИН- : козацький-козаччина, вояцький-вояччина, Вінницький-Вінниччина;

♥ групи приголосних -СЬК-, -СК- змінюються в -Щ-: міський-міщани, полтавський-Полтавщина, піску-піщаний, віск-вощина;

♥групи приголосних -СЬК-, -ЗЬК- змінюються на -Щ-, -ЖЧ-: волоський-волощук, водолазький-Водолажченко;

♥у вищому ступені порівняння прикметників та прислівників Г, Ж, З перед Ш змінюються на ЖЧ, а С+Ш=ШЧ (Щ): високий-вищий, низько-нижче, дорогий-дорожчий, вузько-вужче, АЛЕ: легко-легше. 

Окремо зупинимося на змінах приголосних при творенні слів з суфіксами -СЬК-, -СТВ-. Перед цими суфіксами деякі приголосні змінюються, змінюючи при цьому й самі суфікси:

♥К, Ч, Ц + СЬК, СТВ = ЦЬК, ЦТВ: козак-козацький-козацтво; ткач-ткацький-ткацтво; молодець-молодецький, молодецтво;

♥Г, Ж, З + СЬК, СТВ = ЗЬК, ЗТВ: боягуз-боягузький-боягузтво, Париж-Паризький, Прага-Празький;

♥Х, Ш, С + СЬК, СТВ =СЬК, СТВ: волох-волоський, птах-птаство, товариш-товариський-товариство, Полісся-поліський.

Інші приголосні перед суфіксами СЬК, СТВ не змінюються: студент-студентство-студентський, марксист-марксистський, людина-людський-людство, брат-братський-братство тощо.

35. Ознаки культури мови.

Словосполучення “культура мови” (синонім - мовна культура)уживається в кількох значеннях.

По-перше, це розділ мовознавства, який досліджує мовні норми і комунікативні властивості мови з метою її вдосконалення.

По-друге, це володіння нормами усної та писемної літературної мови (правилами вимови, наголосу, слововживання, граматики, стилістики), а також уміння використовувати виражальні засоби мови в різних умовах спілкування відповідно до його цілей і змісту.

З культурою мови насамперед пов”язують уміння правильно говорити і писати, добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети і обставин спілкування.

 Культура мови - це ще й загальноприйнятий мовний етикет : типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо.

Озаки культури мови:

1.  ПРАВИЛЬНІСТЬ
2.  ТОЧНІСТЬ
3.  ЛОГІЧНІСТЬ
4.  ЧИСТОТА мовлення
5.  ВИРАЗНІСТЬ
6.  БАГАТСТВО мовлення
7.  ДОРЕЧНІСТЬ

36. Орфоепічна правильність мовлення.

Висока культура усного мовлення неможлива без досконалого звукового його оформлення. Із звуковою стороною мови пов’язані насамперед фонетичні й орфоепічні (вимовні) норми. В основі орфоепічних або вимовних норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові. Основні з них такі: 

1. Ненаголошені [е] та [и] у вимові зближуються і вимовляються то як [еи], то як [ие]: [веисна], [стеиповиĭ], [виешневиĭ].

2. Ненаголошений [о] здебільшого вимовляється чітко [вода], [молоко], [голова], [додому]. Лише в деяких словах перед складом з наголошеним [у] він наближається у вимові до [у]: [зоузул'а], [лоупух], [коужух].

3. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: [книжка], [казка], [дуб], [ніж]. Глухо вимовляється лише приголосний [г]: [вохко], [лехко], [кіхті], орф. вогко, легко, кігті, нігті, дьогтю.

4. Приголосний [р] вимовляється твердо в кінці складу і в кінці слова: [з'вір], [комар], [л'ікар], [Харк'іў], [пов'ірте]. На початку складу [р] буває м’яким: [р'асний], [бур'ак], [чотир'ох], [говор'у].

5. Шиплячі приголосні вимовляються твердо: [н'іч], [н'іж], [товариеш], [д'іўчата], [ручка], [б'іжат'], [криечат'].

6. Приголосний [ц'] у кінці слів вимовляється м’яко: [хлопеиц'], [с'т'ілец'], [с'в'ітлиц'а]; тверда вимова [ц] буває лише в словах іншомовного походження та деяких вигуках: [шприц], [палац], [пайац], [бац], [клац].

7. Звуки [дж], [дз] вимовляються злито: [джеиреило], [ходжу], [дзв'ін], [дзеркало], [кукурудза].

8. У небагатьох словах, переважно іншомовного походження, вживається проривний звук [ґ], який вимовляється подібно до російського [г]: [ґанок], [ґн'іт], [ґудзиек], [ґедз'], [дзиґа].

9. Перед голосним [е] всі приголосні вимовляються твердо: сту[де]нти, лі[те]ратура, ін[женер], [те]ма.

10. Приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф]. Після голосних у кінці складів і перед приголосними та у кінці слова вимовляється, як [ў]: [буў], [даўно], [шоўк], [в'іўторок].

37. Граматична правильність мовлення.

Граматична правильність забезпечується знаннями гра-матики (морфології і синтаксису). У мовній практиці частотрапляються порушення граматичних норм. Так, наприклад,у давальному відмінку однини іменники чоловічого роду ма-ють паралельні закінчення: чоловіку - чоловікові. Ковалю -Ковалеві, ректору - ректорові, секретарю - секретареві.Нормою є чергування цих форм, щоб забезпечити милозвуч-ність мовлення (Бойку Іванові Петровичу - Бойкові ІвануПетровичу). Цього необхідно дотримуватися при оформлен-ні документів, написанні листів тощо. Трапляються помилкиу вживанні числівників з іменниками (два дня, а треба два дні;дві цілих і сім десятих гектарів, а треба дві цілих і сім деся-тих гектара) та ін.

Граматичні норми поділяють ся наморфологічні та синтаксичні.

\ Морфологічні норми визначають правильність утворення і вживання форм слова

\ Синтаксичні норми регулюють освіту словосполучень і пропозицій, наприклад, при управлінні.

38. Точність мовлення.

Літературне мовлення в своєму ідеальному, стилістично довершеному вияві обов’язково має бути точним. Точність мовлення — одна з визначальних комунікативних ознак мовлення, яка найбільше пов’язана з його нормативністю, правильністю і логічністю. Точність мовлення — повна відповідність, узгодженість висловлюваного з певними матеріальними та ідеальними реаліями життя; точність мовлення полягає в тому, щоб кожне реалізоване речення, його значеннєва сутність, будь-яке поєднання речень правдиво, реалістично передавало зміст висловленого і особистісне поняттєво-почуттєве сприймання його мовцем. Щоб спілкування з іншими було дієвим, результативним, воно повинно бути завжди точним і логічним. Точність мовлення забезпечується цілковитою відповідністю вживаних слів тим поняттям, уявленням, які закріпились у мовленні за мовними одиницями, найбільше за лексемами, фразеологізмами, реченнями. Точність мовлення створюється за таких умов: 1) знання предмета мовлення; 2) знання мови; 3) володіння мовленнєвими навичками говорити про щось, використовуючи багатство мови.

39. Логічність мовлення.

Логічне мовлення — це мовлення продумане, виважене, семантично й структурно впорядковане. Його сутність найбільшою мірою визначається повною відповідністю сказаного чи написаного певним реаліям життя. Логічність мовлення обов’язково передбачає його правильність, розумність, які втілюються в літературно-нормативних формах слів, у структурах речень, словосполучень тощо. Усе висловлене має відповідати життєвій правді, її логіці, реальному станові речей. Логічність мовлення ґрунтується на правдивості мислення. Воно здебільшого істинне, але може становити собою і вияв фантазії як елемент людського буття, сприймання й відтворення дійсності. Твердження у формі розповідного речення Земля обертається навколо Сонця одночасно і реальне, і логічне, і точне, і правильне, і нормативне за мовною структурою. Але речення Земля вічно обертатиметься навколо Сонця суперечить логіці, істині, правді (думка алогічна, тобто хибна), бо нічого вічного, крім постійно змінюваної матерії, у всесвіті немає. Однак в обох реченнях думку висловлено цілком нормативно. Логічність як ознака культури мовлення формується на рівні мислення -мова-мовлення, залежить від міри володіння прийомами мислительної діяльності, знання законів логіки і базується на знаннях об’єктивно-реальної дійсності, тобто перебуває в тісному зв’язку з точністю. 

40. Багатство і різноманітність мовлення.

Звичайно, багатство йрізноманітність не є абсолютними синонімами. Розвиток і збагачення мови залежить від мовотворчості народу, розвиток і збагачення індивідуального мовлення залежить від опанування мовного багатства, засвоєння його з уст народу, з художньої і публіцистичної літератури, з нормативної граматики і т. д. Сьогодні добре освічена людина застосовує 7-9 тис. слів у своєму мовленні. Джерелами багатства й різноманітності мовлення є: лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістичні ресурси мови, які склалися мовною практикою всіх попередніх поколінь носіїв цієї мови і які збагачуються з розвитком суспільства. Багате мовлення виділяють тоді, коли в ньому рідко повторюються ті самі знаки та їхнє зчеплення, коли урізноманітнена мовна структура. А це, в свою чергу, залежить від активного запасу мовних засобів (запас слів, значень, моделей словосполучень і речень, запас типових інтонацій, зв'язків і відношень у тексті, сукупність навичок для цілеспрямованого застосування засобів мови, міра активності і самостійності праці людської свідомості і мислення). Багатство мовлення, насамперед, залежить від лексичного запасу. Важливим чинником багатства мовлення є застосування різноманітних синтаксичних зв'язків — чергування простих і складних речень, сполучникових і безсполучникових та їхніх варіантів. Інтонація — це теж необхідний елемент багатства мовлення. Багатство мовлення залежить також від інформаційного матеріалу, його наповнення, від мовної структури, від його насичення думками, почуттями різними станами свідомості автора.

41. Чистота мовлення.

Чистота мовлення є його важливою комунікативно- стилістичною ознакою. Слово «чистий» багатозначне. Одне з його значень стосується мови: ясний, правильний, чіткий (про мову, стиль, звуки тощо). Чистота мовлення як одна з його комунікативних ознак досягається тоді, коли мовлення нормативне і всі його елементи (фонетико-орфоепічні, лексичні, фразеологічні, граматичні, стилістичні) є літературними. Крім лінгвістичних параметрів, ознак мовленнєвої чистоти, існують і такі якості мовлення, які зумовлюються позамовними чинниками, духовними прикметами людини, її розумово-почуттєвим станом, вихованістю мовця. Мовлення повинно узгоджуватися з нормами усталеної в конкретному колективі моралі, тому вульгарна лайка, лихослів’я тощо є недопустимими ні в громадській сфері, ні в побуті.

Вимовні (орфоепічні) ознаки чистоти мовлення. Вони стосуються нормативної вимови окремого звука, всіх сполучень звуків (фонем) і наголошування слів. 

В усному і писемному мовленні простежується порушення чистоти мовлення і на лексиичному рівні. Це трапляється тоді, коли певне слово вживається з невластивим йому значенням (штучні засвоєння з російської мови тощо). 

Отже, чистота мовлення — поняття і явище багатовимірне, як і чисте мовлення. Воно стосується всіх складників (фонетики, лексики, фразеології, граматики) мови, обов’язкового дотримання усталених, нормативних форм усіма мовцями.

42. Доречність мовлення.

Доречність мовлення — неодмінна ознака стилістично досконалого, довершеного, бездоганного за своїм змістом і структурою мовлення. (Доречність - ДОЦІЛЬНІСТЬ).Реалізовується вона тоді, коли певні ресурси мови, її фонетичні, лексичні, фразеологічні й граматичні засоби повністю відповідають умовам і меті кожного окремого вияву мовлення, використовуються доцільно й ефективно.

Мовлення може вважатись доречним тоді, коли мовець щоразу максимально враховує такі чинники:

—  конкретні умови висловлювання;

—  мету висловлювання;

—  адресата мовлення;

—  конкретну мовленнєву ситуацію, контекст;

—  психологічний стан учасників спілкування, їх загальну і спеціальну підготовку, кругозір, вік, стать тощо.

Доречне мовлення ґрунтується на нормативності, етичних і естетичних комунікативних якостях усного й писемного висловлювання, однаково стосується діалогічної і монологічної форм мовлення. Доречність мовлення захоплює різні рівні мови й формулюється вживанням слів, словосполучень, грам-матических категорій і форм, синтаксичних конструкцій. Отже, доречність мовлення якнайбільше досягається особистісними якостями мовця, його загальною і мовленнєвою ерудицією, спроможністю висловлюватись вмотивовано, обґрунтовано, отже, й доречно, доцільно.

43. Виразність мовлення.

Під виразністю мови розуміються такі особливості її структури, які дозволяють посилити враження від сказаного (написаного), викликати і підтримати увагу і інтерес у адресата, впливати не тільки на його розум, але й на почуття, уяву. Одним з основних умов виразності є самостійність мислення автора промови, що передбачає глибоке і всебічне знання і осмислення предмета повідомлення. Знання, отримані з будь-яких джерел, повинні бути освоєні, перероблені, глибоко осмислені. Це надає говорить (пише) впевненість, робить його мова переконливою, дієвою. Якщо автор не продумує як слід зміст свого висловлювання, не осмислює тих питань, які буде викладати, його мислення не може бути самостійним, а мова - ви разною. Виразність мовлення формується впродовж усього життя: мовленням і середовища (сім’ї, друзів, колег), і авторитетів (учителів, майстрів сцени, екрана та ін.), і художньою літературою, читання якої вголос – для себе і для слухача – виробляє не тільки чуття мови, а й чуття образу, емоції -”душі” тексту.
Виразне читання, якого ми вчимося в школі, покликане навчити не тільки читати художні тексти (напам’ять чи за книгою), а й узагалі вести розмову, тобто спілкуватися з однією людиною чи з цілою аудиторією, адже воно навчає так говорити, щоб чітко виразити:
• що я хочу сказати;
• для чого буду говорити, чого хочу досягти; Однією з передумов мовної виразності є навички, що дозволяють без утруднення вибирати потрібні в конкретному акті комунікації мовні засоби. Такі навички виробляються в результаті систематичної і усвідомленої тренування. 

44. Культура діалогу.

Діалог– двосторонній обмін інформацією між двома людьми, в вигляді питань та відповідей.

Правила для того, хто говорить:

• доброзичливість, повага до партнера, з яким спілкуєтесь;

• ввічливість, відсутність категоричності;

• скромність у самооцінках, ненав'язливість;

• орієнтація на партнера, створення для нього психологічного комфорту;

• постійне стимулювання зацікавленості партнера до проблем спілкування;

• логічність у викладі своїх поглядів та пропозицій;

• підтримка уваги партнера, стимулювання його активності в сприйнятті;

• вибір такого стилю розмови, який був би сприятливим не тільки для ситуації спілкування, а й для сприйняття партнером.

• враховувати дистанцію в спілкуванні, систему жестикуляції і міміки тощо.

Правила для тих, хто слухає:

• не шкодувати часу для того, щоб вислухати партнера;

• терпимо й шанобливо ставитись до того, хто говорить;

• не перебивати партнера, вислухати його до кінця;

• дати партнерові виявити себе в спілкуванні, стимулювати його активність;

• використовувати мовні, жестові, мімічні засоби емоційно-психологічної підтримки того, хто говорить.

45. Морфологічні норми суч.укр.літ.мови, варіанти норм.

Морфологія – це розділ мовознавства, що вивчає частини мови, змінювання слів та їх творення.

Морфологічні норми – це загальноприйняті правила вживання граматичних

форм слів, що вивчає розділ мовознавства – морфологія.

Однією з визначальних ознак культури спілкування медсестри є граматична правильність, тобто, дотримання правил, змінювання слів та їх творення, правильне використання їх при побудові словосполучень і речень. В укр. Мові є самостійні і службові частини мови. 

1.  Самостійні: іменник, прикметник, займенник, числівник, дієслово(дієприкметник, дієприслівник), прислівник.
2.  Службові: прийменник, сполучник,  частка, вигук.

Особливості використання іменників:

1. Слід використовувати іменники книжного походження, віддавати перевагу абстрактним, неемоційним однозначним іменникам.

2. Іменники на означення статусу, професії, посади чи звання використовують у чол.роді(викладачка терапії – викладач терапії, лаборантка – лаборант)

1.  Жін.рід і чол.рід мають: автор-автока, вихованець-вихованка, дипломант-дипломантка, поетеса..
2.  Лише жін.рід: покоївка, праля, швачка

3. Слід вв офіц.-діловому стилі(ОДС) використовувати іменники у формі множини, а не збірні іменники: студентство-студенти(розм.стиль), малеча-малі діти.

4. Вживатиформу Кл.в тільки у звертанні до осіб, називаючи:

              -статус- колего,

               - посаду-директоре

              -звання- професоре

               -проіесію- секретарю

               -імя, прізвище(іноді мають форму Н.в), імя по батькові – Миколо..

 5. Вказуючи час за роком, узгоджувати іменник з числівником, з займенником,               прикметником в Род.відм, а не в Місц.відм : першого року, а не у першому році; наступного року, а не в наступному; проте: в четвер, в неділю, у грудні.

         6. Надавати перевагу віддієслівним іменникам, а не дієсловам (надати допомогу, а не допомагати; провести огля, а не оглядати)

         7. Іменник після дієслів: повідомляти, сповіщати ставити у Зн.відм, а не в Дав.відм. (повідомити студента, сповістити лікаря)

         8. Вживання низки дієслів пов’язано з іменником, який повинен стояти в Род.відм, а не в Знах.відм чи Дав.відм (зазнавати біди, завдавти шкоди, пильнувати чистоти, шкодувати грошей, радію з перемоги)

Особливості використання прикметників:

1.  Слід використовувати книжні прикметники (роботящий(напр., розмовний стиль – працьовитий; малюсінька – маленька)
2.  У використанні ступенів порівняння якісних прикметників перевага надається аналітичним формам зі словами: дуже, надто, більш менш (працьовитіший-непр, - дуже працьовитий; невдаліший-непр – меш вдалий)
3.  У формах Місц.від.одн чол. та сер. родів слід використовувати закінчення –ому, а не –ім; слово самий на означення вищого ступеня ніколи не вживається з прикметниками, а вживається частка –най (найвищий, найдовший)
4.  Уникати вживання прикметників, що походять від географічних назв з додатковими роз’яснюючи іменником (не чемеровецький житель, а житель смт Чемерівці)
5.  Для визначення часу треба уникати прийменника у, використовувати Род.відм (минулого року, а не у минулому році)
6.  Слід правильно узгоджувати прикметники з іменниками на позначеня невизначеної к-сті однорідних предметів (медичне приладдя, а не медичнІ приладдя)

              

46. Правопис відмінкових закінчень іменників ІІ відміни у родовому відмінку.

 До другої відміни належать іменники чоловічого та середнього роду, чоловічого - з нульовим закінченням у називному відмінку однини (шлях, край, степ, кінь,тесть), із закінченням -о (Дніпр-о, батьк-о). 

У родовому відмінку однини іменники чоловічого роду II відміни мають закінчення -а(-я), -у(-ю). 

 Закінчення -а(-я) мають іменники, які є назвами:

- істот, персоніфікованих предметів, явищ:киянина, водія, українця, Петренка, Мороза, Вітра;

- конкретних предметів: стола, ножа, стільця;

- одиниць виміру, довжини, часу, ваги: грама, відсотка, кілометра, тижня, але: року;

- термінів іншомовного походження, які означають конкретні предмети, геометричні фігури і їх частини, елементи будови чогось: ромба, квадрата, радіуса, синуса;

- українські суфіксальні терміни: трикутника, іменника, чисельника, але: роду, виду;

- населені пункти: Борисполя, Тернополя, Обухова, Луганська, Києва, але Кривого Рогу, Зеленого Гаю;

- інші географічні поняття з наголосом у родовому відмінку однини на закінченні: Дніпра, Дінця, Остра;

- місяці, дні тижня: понеділка, вівторка, четверга, вересня, березня.

Закінчення -у(-ю) мають іменники, які є назвами:

- збірних понять: лому, хламу;

- рослин: барвінку, льону;

- сукупності людей (іменники мають співвідносні форми однини — множини): колективу, народу, гурту, ансамблю;

- маси, речовини: бензину, кисню, чаю, але: хліба, вівса;

- установ, організацій: інституту, театру, заводу, клубу, музею;

- будівель та їх частин: вокзалу, палацу, поверху, коридору (з наголосом на закінченні та у назвах архітектурних деталей — -а: гаража, млина, карнизА, портикА);

- явищ природи: граду, дощу, вітру, землетрусу, але: вітерця;

- абстрактних понять: бігу, спокою, руху, мітингу, іспиту;

- відчуттів, психічних станів: жалю, страху, болю;

- термінів іншомовного походження, що означають фізичні та хімічні процеси, частину площі, літературознавчі терміни: журналу, сюжету, імпульсу, синтезу, фрагменту;

- ігор, танців: вальсу, танцю, хокею, футболу, але: гопака, козачка;

- географічних понять, крім населених пунктів та деяких рік: Китаю, Свитязю, Криму, Байкалу, Кавказу;

- складних безсуфіксних іменників: газопроводу, пасажиропотоку, світогляду;

- більшості префіксальних іменників: прикладу, відгуку, вибою, опіку.

47. Рід, число невідмінюваних іменників.

Рід невідмінюваних іменників

1. Назви осіб чоловічої статі належать до чоловічого роду: прибулий

месьє, військовий аташе, люб'язний портьє, мій імпресаріо, справедливий

рефері, сміливий тореро, відомий шансоньє

2.  Назви осіб жіночої статі кваліфікуються як іменники жіночого роду:

усміхнена фрейлейн, літня мадам, серйозна фрау, струнка міс.

3.  Родова належність деяких назв осіб визначається конкретним уживанням

у мові. Це так звані іменники спільного роду: Ваш протеже виявив себе з

найкращого боку. — Милуйтеся-бо вашою протеже! (М. Старицький); Жодного

паперу не писав для них більше, хоч як не тис на мене мій візаві (Ю.

Андрухович); — Ох, як усім цікаво, — сказала моя чарівна візаві (В.

Шкляр); справжній хіпі — справжня хіпі.

4.  Невідмінювані іменники, що означають тварин, належать до чоловічого

роду: крикливий какаду, яскравий ара, галасливий жако, швидкий ему,

смішний поні, крихітний колібрі, потішний маго, неповороткий гризлі. Але

якщо контекст указує, що йдеться про самку, то слова, які узгоджуються з

невідмінюваними назвами тварин, уживаються у формі жіночого роду:

Шимпанзе годувала малюка. Поні не відходила ні на крок від дитини.

Винятком є іменники цеце (муха), івасі, путасу (риба), ківі (пташка),

окапі (тварина родини жирафових), які належать до жіночого роду.

5. Субстантивовані невідмінювані слова відносяться до середнього роду:

довгождане "так", гучне "ура", останнє "вибач", суворе "цить", лагідне

"добраніч", улесливе "мерсі".

6. Невідмінювані іменники, що називають неістот, належать до середнього

роду: вовняне кашне, нове меню, актуальне інтерв 'ю, світлове табло,

смачне канапе.

 7. Деякі невідмінювані назви неістот подаються в словниках з подвійною

родовою характеристикою. Наприклад, як іменники чоловічого і середнього

роду визначаються назви деяких грошових одиниць (екю, ескудо), назви

танців (па-де-де, па-де-труа, сиртакі),

8. Невідмінювані багатозначні слова можуть мати неоднакову родову

характеристику у різних значеннях; альпака — ч. і ж. (тварина) і с. р.

9.  Рід невідмінюваних географічних назв визначається за родовим

поняттям (держава, місто, озеро, річка, гора, острів тощо); гостинне

Батумі (місто), стрімка Арагві (річка), висока Ай-Петрі (вершина),

зелений Хоккайдо (острів), небезпечний Страмболі (вулкан). Якщо слово

співвідноситься з різними родовими поняттями, воно вживається у різних

родових формах; Гаїті проголошена незалежною 1804 року (держава). На

гористому Гаїті виявлено поклади бокситів (острів).

10.  За родовою назвою визначається також рід невідмінюваних назв

органів преси, громадських організацій, спортивних клубів, команд тощо,

наприклад; Про це повідомила "Торонто стар" (газета); "Темпо"

опублікував цікаві матеріали про футбольний чемпіонат (журнал); "Наполі"

перемогла у фінальному матчі з рахунком 3:1 (команда); "Мебіл ойл"

заснована 1882року (монополія); "Прадо" відомий колекціями іспанського

мистецтва (музей).

11. Рід невідмінюваних абревіатур відповідає роду стрижневого слова; У

районі відкрита нова АЗС (автозаправна станція); Наш НДІ уклав кілька

перспективних договорів (науково-дослідний інститут); Кілька років тому

ЦНБ переїхала у нове приміщення (Центральна наукова бібліотека); При

педінституті розпочав роботу ФПК (факультет підвищення кваліфікації). У

деяких випадках відзначається родова варіантність абревіатур. Наприклад,

слово ВАК (Вища атестацій-на комісія) вживається як невідмінюваний

іменник жіночого роду і як відмінюване слово чоловічого роду; 1992 року

розпочала роботу ВАК України. Прийнято рішення ВАКу про затвердження

дисертації. Відмінювана форма чоловічого роду властива розмовній мові,

невідмінювана форма є літературною.

 

В українській мові іменники мають однину й множину. (однакове число – колібрі-колібрі, меню-меню..)

48. Правопис складних іменників і прикметників.

Правопис складних прикметників

Разом пишуться:

а) складні прикметники, утворені від складних іменників, що пишуться разом:  картоплесаджальний (картоплесаджалка), лісостеповий (лісостеп), м'ясозаготівельний (м'ясозаготівля),радіофізичний (радіофізика).

5) складні прикметники, утворені від сполучення іменника та узгоджуваного з ним прикметника:загальноосвітній (загальна освіта), легкоатлетичний (легка атлетика), народногосподарський (народне господарство), первіснообщинний (первісна община), правобережний (правий берег), 

з) складні прикметники з другою дієслівною частиною: волелюбний, деревообробний, машинобудівний.

Прикметники з другою префіксальною дієслівною частиною пишуться через дефіс: вантажно-розвантажувальний, контрольно-вимірювальний;

г) складні прикметники, у яких першим компонентом виступає прислівник: важкохворий, внутрішньозаводський, загальнодержавний; так само й такі, у яких другою складовою частиною є дієприкметник: вищезгаданий, нижчепідписаний, новоутворений, свіжозрубаний, але: трохи вище зазначений (параграф), бо є пояснювальне слово;

д) складні прикметники (з двох або кількох компонентів), у яких основне смислове навантаження передається останнім прикметником, а попередні лише звужують, уточнюють його зміст. Такі прикметники, як правило, мають термінологічне значення: вузькодіалектне (мовне явище), грудочеревна (перепона), давньоверхньонімецька (мова), двовуглекислий (газ), лінгвостилістичні (особливості); також —глухонімий, сліпоглухонімий;

є) складні прикметники, першою частиною яких є числівник, написаний літерами: двадцятиповерховий, семиразовий, стодвадцятип'ятирічний, але 125-річний;

є) складні прикметники, утворені з двох неоднорідних прикметників (зокрема ті, які виражають відношення родової ознаки до видової): поперечношліфувальний (поперечний шліфувальний верстат).

Через дефіс пишуться:

а) складні прикметники, утворені від складних іменників, що пишуться через дефіс: віце-президентський (віце-президент), генерал-губернаторський (генерал-губернатор), дизель-моторний (дизель-мотор), соціал-демократичний (соціал-демократ), унтер-офіцерський (унтер-офіцер);

б) -складні прикметники, утворені з двох чи більше прикметникових основ, якщо названі цими основами поняття не підпорядковані одне одному: аграрно-сировинний, державно-монополістичний, електронно-обчислювальний,культурно-технічний, суспільно-політичний, а також узвичаєні: всесвітньо-історичний, літературно-художній, народно-визвольний, підзолисто-болотний  тощо; між компонентами цих складних прикметників, не з'єднаними в одне слово, можна вставити сполучник і: аграрний і сировинний, навчальний і виховний тощо;

в) складні прикметники, у яких перша частина закінчується на -ико (-іко): буколіко-романтичний, діалектико-матеріалістичний, історико-культурний, механіко-математичний, політико-економічний;

г) складні прикметники з першою частиною військово-, воєнно-: військово-морський, військово-спортивний, воєнно-стратегічний;

ґ) складні прикметники, у яких перша частина не має прикметникового суфікса, але яка за змістом є однорідною з другою частиною и приєднується до неї за допомогою сполучного звука о або е: м'яльно-тіпальний, м'ясо-молочний, крохмале-патоковий;

д) складні прикметники, утворені з двох або кількох основ, які означають якість із додатковим відтінком, відтінки кольорів або поєднання кількох кольорів в одному предметі: блакитно-синій, гіркувато-солоний, кисло-солодкий, молочно-білий, сіро-голубий, темно-зелений, червоно-зеленосиній, але:жовтогарячий, червоногарячий (окремі кольори);

е) складні назви проміжних сторін світу: південно-східний, північно-західний; норд-остівський;

є) складні прикметники, першим компонентом яких є числівник, написаний цифрами: 20-річний, 10-поверховий.

 Складні іменники пишуться разом або через дефіс. Разом пишуться:

1. Складні іменники, утворені з двох основ зі сполучними голосними о (після твердих приголосних, зокрема шиплячих), е (після м'яких приголосних), є (після основ най або на подовжений м'який приголосний):

а) одна з основ дієслівного походження: дощомір, хлібороб, силосонавантажувач;

б) одна з основ прикметникового походження, інша іменникового: чорнозем, чорноклен, чистотіл;

в) обидві основи іменникові: верболіз, лісостеп (але: людино-день, людино-доза).

2. Складні іменники, утворені з двох чи кількох основ без сполучних голосних:

а) іменники, що складаються з числівника у формі родового відмінка та іменника: п 'ятитонка, сімдесятиріччя;

б) іменники з першою дієслівною частиною у формі другої особи однини наказового способу: перекотиполе, Непийвода, Перебийте,

в) іменники з першою частиною nie-, напів-, попу-: півкниги, півогірка, пів'яблука, напівавтомат, полукіпок.

Примітка. Перед іменниками - власними назвами л/е-пишеться через дефіс: пів-Києва, пів-Європи.

Усі складноскорочені слова: колгосп, Нацбанк, профспілка. Сюди належать усі слова з першими частинами авіа-, авто-, агро-, б'ю-, вело-, геліо-, гео-, гідро-, екзо-, екстра-, електро-, зоо-, ізо-, квазі-, кіно-, космо-, макро-, мета-, метео-, мікро-, мілі-, mono-, мото-, мульти-, нео-, палео-, псевдо-, радіо-, рентгено-, соціо-, стерео-, су пер-, теле-, термо-, фоно-, фото--і под.

Через дефіс пишуться:

1. Складні іменники, утворені з двох іменників без сполучних голосних. Сюди належать:

а) іменники, що означають протилежні за змістом понятття: купівля-продаж;

б) іменники, що складаються з назв близьких за змістом понять: хліб-сіль, щастя-доля, батько-мати;

в) іменники, що означають професію, спеціальність, учений ступінь, державну посаду, військове звання: лікар-еколог, член-кореспондент, прем 'єр-міністр, генерал-полковник;

г) іменники на позначення казкових персонажів: Лисичка-Сестрич-ка, Зайчик-Побігайчик;

д) іменники, в яких перше слово підкреслює певну прикмету чи особливість предмета, названого другим словом: вакуум-фільтр, гама-фотон, блок-система, козир-дівка;

е) іменники, що означають складні одиниці виміру:кіловат-година, людино-день, тонно-кілометр;

є) іменники - складні терміни, одне слово в яких є назвою родового поняття, а інше - видового: гриб-паразит, жук-носоріг, заєць-русак;

ж) складні прізвища та географічні назви: Нечуй-Левицький, Івано-Франківськ, Корсунь-Шевченківський.

2. Складні іменники з першою частиною віце-, екс-, лейб-, максі-, міді^, міні-, обер-, унтер-: віце-президент, екс-чемпіон, обер-лейтенант, унтер-офіцер.

3. Іншомовні назви проміжних сторін світу: норд-вест, норд-ост.

4. Субстантивовані словосполучення, що означають переважно назви рослин: люби-мене, мати-й-мачуха, чар-зілля.

5. Скорочені іменники, в яких наводяться початок і кінець слова: б-ка - бібліотека, вид-во -видавництво, ін-т - інститут.

49. Правопис прислівників.

Правопис прислівників

Прислівники, утворені злиттям прийменників з іменниками, що пишуться разом (надворі, нагору, вдень), треба відрізняти від однозвучних сполучень прийменників з іменниками, які пишуться окремо: на дворі, на гору, в день.

Іменник завжди називає якийсь конкретний предмет, а прислівник вказує на місце, напрямок, час: нагорі— на горі, удень — у день, надворі — на дворі, укінці — у кінці, назустріч — на зустріч.Наприклад: Зверху цього не видно — З верху гори видно далеко; Знаю правило напам’ять — Якщо на пам’ять не покладаєшся, запиши.

Окремо пишуться ті прислівники, де іменник зберігає своє значення: до речі, на жаль, до вподоби, без упину.

Найчастіше вживаються в них такі прийменники:

без — без пуття, без угаву, без упину, але безвісти, безперестанку;

в (у) — в міру, в ногу, уві сні, у вічі, але впам’ятку, вгору;

з — з розгону, з переляку, з радості, але зсередини, зверху;

на — на жаль, на щастя, на добраніч, але нарозхват, нанівець;

під — під силу, під вечір, під кінець;

по — по суті, по щирості, по честі, але повік, поночі.

В окремих випадках прислівники й однозвучні з ним відмінювані слова з прийменниками можна розрізняти наголосом: .ки — на віки, навірі — на дворік, надвобік — на біна

Разом пишуться:

- Прислівники, утворені від короткої форми прикметника: допізна, замолоду, згарячу, зліва, помалу, сповна.

- Прислівники, утворені сполученням прийменника, крім по, з числівником: учетверо, натроє, вперше, спершу.

- Першою частиною яких є частки: де-, що-, аби-, ані-, чи-, як-, не-, ні-, що стають префіксами: щотижня, абикуди, аніскільки, чимало, несхитно, нізвідки.

Запам’ятайте! У постпозиції частка що пишеться окремо від слова, з яким уживається: дарма що, хіба що, тільки що, поки що.

- Прислівники, утворені злиттям з іменником, який уже не вживається: навпростець, восени, дощенту.

- Прислівники, утворені від кількох основ: мимоволі, привселюдно, стрімголов, чимдуж, нашвидкуруч (на швидку руку).

- Прислівники, утворені сполученням прийменника із займенником: нащо, почому, внічию, втім, але за віщо.

Через дефіс пишуться:

- Прислівники, в яких повторюються основи: видимо-невидимо, ледве-ледве, близько-близько, сполучення синонімів чи антонімів: без кінця-краю, видимо-невидимо, більш-менш, часто-густо, тяжко-важко.

- Прислівники, утворені від прикметників і займенників із префіксом по- і суфіксами -ому (-єму), -и: по-українському, по-українськи, по-батьківському, по-нашому, по-твоєму, по-братерськи, по-літньому, по-доброму та від порядкового числівника на -е: по-перше, по-десяте, по-четверте.

- Складні прислівники з частками -будь, -небудь, казна-, хтозна-, -то: будь-хто, де-небудь, казна-коли, будь-де,де-небудь, так-то, казна-коли.

- Складні прислівники, утворені з двох прислівників: десь-інде, вряди-годи.

Окремо пишуться: прислівникові сполучення, утворені з двох іменників, іноді розділених одним або двома прийменниками: кінець кінцем, одним одна, раз у раз, рік у рік, сам на сам, час від часу, день у день, рука в руку, раз від разу.

Через два дефіси пишуться прислівники: пліч-о-пліч, віч-на-віч, всього-на-всього, будь-що-будь, як-не-як, хоч-не-хоч, де-не-де, коли-не-коли, як-не-як.

Перша частина пишеться окремо, а дві наступні — через дефіс у прислівниках: не сьогодні-завтра, без кінця-краю, з діда-прадіда, з давніх-давен.

 

Написання и, і в кінці прислівників:

- Після г, к, х пишеться и: навкруги, мовчки, трохи.

- У кінці прислівників з префіксом по- після ж, ч пишеться и: по-вовчи, по-заячи.

- В інших — після ч — і: поночі, тричі.

 

 

50. Особливості вживання числівників у діловому мовленні.

Здебільшого в ділових паперах не обходяться без цифрових даних. Вони вимагають спеціального оформлення. Так, однозначні числа, що не мають посилань на одиниці виміру, в ділових паперах записуються словами. Наприклад: Акціонерне товариство «Нікос» планує закупити не більше двадцяти автомобілів. Коли ж число супроводжується найменуванням одиниць виміру, воно пишеться цифрами. Наприклад: До магазину терміново завезли 150 центнерів картоплі, 40 центнерів яблук.

☻Складні чи складені числівники записуються цифрами. Наприклад: На історичний факультет прийнято 156 студентів.

☻Порядкові числівники вводяться в документи з відповідним відмінковим закінченням. Наприклад: Сьогодні ми виконали своє перше виробниче завдання.

☻Складні слова, де перша частина позначається цифрою, можуть бути написані так: 50-процентний і 50 %; 100-кіло-метровий і 100 км.

☻Іноді виникають труднощі у вживанні форм однини та множини числівників. Наприклад: Більшість спеціалістів вирішила. Більшість спеціалістів вирішили. Більшість спеціалістів вирішило. Тут усі три варіанти відповідають нормам сучасної української мови.

☻Форма однини рекомендується, якщо у складі речення є слова такого типу: більшість, меншість, решта, частина, ряд, група, безліч, багато, мало і т. д. Наприклад: Решта пацієнтів теж обстежена; Більшість американських бізнесменів прибула в Україну.

☻Форма множини рекомендується при однорідних членах речення. Наприклад: і вже не один, а безліч планерів оперізують (а не оперізує) небо.

☻Якщо ж використовуються числівники на позначення великої кількості (а також іменники: сто, тисяча, мільйон, мільярд), то переважає однина. Наприклад: Чотириста вісімдесят підприємців прибуло (а не прибули) на виставку; В село повернулось (а не повернулись) сімдесят дев'ять молодих спеціалістів.

☻Якщо вживаються числівники до десяти, то пишеться форма множини. Наприклад: чотири брати, два керівники, три менеджери.

☻Велике значення має використання числівників в усному мовленні. Готуючи доповідь чи звіт, числівники треба записувати прописом і проставляти наголос. Краще будувати речення так, щоб числівники вживалися у називному відмінку.

☻Слід запам'ятати наголошення числівників одинадцять, чотирнадцять.

   ♥☺♥

51. Прийменник по в діловому мовленні.

Для українського ділового мовлення важливе правильне вживання прийменника по, особливо тоді, коли йдеться про переклад з російської мови на українську. Адже російські конструкції з прийменником по в українській мові перекладаються цілим рядом конструкцій з прийменниками:

за: за свідченням; за власним бажанням; за дорученням; за наказом; за вказівкою; менеджер за професією і т. д.;

з: з питань комерційної торгівлі; з ініціативи; дослідження з уфології; курс лекцій з української мови; з багатьох причин; з певних обставин; з нагоди (чогось) і т. д.;

на: на замовлення; на вимогу; на пропозицію; на мою адресу;

для: курси для вивчення; комісія для складання актів;

після: після одержання посвідчення; після повернення; після від'їзду; після розгляду (чогось) і т. д.;

у (в): викликати у службових справах; у вихідні; в усіх напрямках;

по: черговий по району; наказ по відділенню; спеціаліст по проектуванню споруд; колеги по роботі; по можливості; комітет по сприянню малим підприємствам і підприємцям і т. д.

 

52.Синтаксичні норми суч.укр.літ мови.

Синтаксис (від грец. suntaxis - побудова, устрій, зв'язок) - це розділ граматики, що вивчає будову і значення словосполучень та речень, способи зв'язку слів у словосполученні й реченні. 

Синтаксичні норми – це загальноприйняті правила побудови синтаксичних

конструкцій, які вивчає синтаксис.

Завдяки дотриманню синтаксичних норм досягається стрункості викладу, чіткості і логічності тексту. Основні синтаксичні норми - це прямий порядок слів, правильна побудова однорідних членів речення, точність у поєднанні словосполучень зв'язком керування, правильна координація присудка з підметом, нормативне вживання дієприслівникових зворотів, непрямої мови.

У діловій документації переважає розповідна форма викладу, адже стиль нейтральний, беземоційний, стандартизований. Речення вживаються і прості, і складні за структурою. Одна з основних вимог до речень будь-якого типу у діловому мовленні - "чітко і містко виражати значний за обсягом і складний за змістом матеріал. 

Типова ознака ділового стилю - використання віддієслівних іменників. Вони створюють загальне уявлення про дію, забезпечують однозначність, надають документам офіційності, напр.: перевірка, здійснення, підвищення, знецінення, призначення, включення, створення, поліпшення. 

Тексти офіційно-ділового стилю містять прості речення, часто складні з

підрядними з’ясувальними, означальними, мети, умови. Прості й складні

речення можуть ускладнюватися відокремленими, однорідними членами,

вставними словами й виразами та ін. У реченнях вживаються пасивні

структури з дієсловами на -ться, інфінітивні конструкції, наказові форми

дієслів, безособові форми на -но, -то, словосполучення дієслівного типу,

дієприкметникові, дієприслівникові звороти, пряма мова з метою посилання

на прийняті закони, видані розпорядження, напр.: проект обговорюється,

здійснити обмін, затверджено на засіданні, взяти на себе зобов’язання,

зважаючи на відзначене, хочемо висловити думку; питання, розглянуте на

зборах.

53. Складні випадки керування в службових документах.

Види зв’язку слів у словосполученні:

1.  Узгодження
2.  Керування
3.  Прилягання

Керування - один із способів поєднання слів, при якому слово вимагає конкҏетної відмінкової форми іншо-го слова, тобто керує формою іншого слова. 

В українській мові розрізняють такі види керування: 
1. Дієслівне - коли дієслово вимагає від іменника певного відмінка: вжити (чого) заходів, запобігати (чому) аваріям, заперечувати (що) факти, повідомляти (чим) телефоном, ігнорувати
2. Іменне - іменники, утворені від дієслів вимагають певних відмінків: попередження (чого) незаконних дій, завідувач (чого) відділу, завідуючий (чим) відділом, забезпечення (чим) літературою, опанування (чого) курсу, оволодіння (чим) мовою
3. Прикметникове - коли прикметники керують формою іншого слова: характерний (для кого, чого) для директора, притаманний (кому, чому) директору, властивий (кому) менеджеру, хворий (на що) на грип, багатий (на що) на ідеї. Конкретної форми слова вимагають також прийменники прислівникового походження. Так, слова всупереч і завдяки вимагають давального відмінка: всупереч умовам, домовленості, вимогам; завдяки клопотанню, узгодженості, послугам.

Отже, труднощі /складні випадки/ у правильному виборі відмінка виникають тоді, коли:

а) слова-синоніми керують різними відмінками: повідомити + дав. відм. /диҏектору/; інформувати + род. відм. /диҏектора/;

б) змішують форми українського і російського словосполучень:

укр. дякувати + дав. відм. /Вам/,

рос. благодарить + винит. падеж /Вас/.

В українській мові /як і в російській/ найпоширенішим є дієслівне керування. Складаючи ділові папери, особливу увагу варто звернути на такі словосполучення:

вживати заходів, ліків

завдавати, завдати + род. відм. прикростей, шкоди

зазнавати, зазнати нападу, невдаҹі

В писемному тексті переважають розповідні речення, а в усному професійному мовленні – розповідні, питальні, окличні та риторичні(пит.+в-ідь)

54. Однорідні члени речення в діловому мовленні.

Однорідні члени речення - це члени речення, які виконують однакову синтаксичну функцію, мають здебільшого те саме морфологічне вираження і пояснюють одне слово в реченні. Однорідні члени речення – слова, що відносяться до одного і того ж члена речення й відповідають на одне й те саме питання. Однорідні члени речення вимовляються з перелічувальною інтонацією. На письмі між однорідними членами речення ставиться кома.

 Однорідні члени речення з'єднуються один з одним:

1) Сурядними сполучниками (сполучниковий зв'язок) та інтонацією:

Краю мій, люблю я тебе вдень і вночі, вранці і ввечері і не знаю краю своєї любові (Панас Мирний);

2) Тільки інтонацією (безсполучниковий зв'язок): Річка синіє, зітхає, сміється (М. Рильський);

3) Обома цими способами (змішаний — сполучниковий і безсполучниковий зв'язок):

Однорідні члени речення бувають непоширені й поширені (Широкою,вкритою туманом долиною верталися додому (У. Самчук)). У реченні може бути не один, а кілька рядів однорідних членів (Верби й верболози сіро-зеленим туманом котились по луці і закривали подекуди воду). Однорідні члени речення вимовляються з інтонацією переліку.

Найістотніша ознака однорідних членів у граматичному відношенні -їхня функціональна рівноправність. Однак ця автономність відносна, довільно міняти місцями однорідні члени речення усе ж не варто, тому що деколи від цього може змінитися або стати нелогічним зміст. Найпростіший приклад: Хлопець біг, спіткнувся і впав, де однорідні присудки означають послідовність дій. Аналогічні приклади можна навести і з книжних стилів: вироблення і прийняття стратегії розвитку підприємства; вибір і дії менеджера; передбачати безробіття і готуватися до нього; становлення та розвиток ринкових форм господарювання тощо.

55. Вживання дієприкметникових та дієприслівникових зворотів у діловому мовленні.

Дієприкметниковий зворот

Дієприкметник разом із залежним від нього словом називають дієприкметниковим зворотом. У реченні дієприкметниковий зворот завжди виступає означенням. Дієприкметниковий зворот, який стоїть після означуваного слова, на письмі виділяють комою: Чудово блищало небо, засіяне зорями.

Дієприкметниковий зворот, що стоїть перед означуваним словом, комами на письмі не виділяють: Край моря сонце золотить укриті лісом гори.

Часто дієприкметниковий зворот може бути відділений від означуваного слова іншими словами. У такому випадку зворот теж виділяємо комами: Ходить хмара над березами, блискавками підперезана.

Якщо два чи більше дієприкметникові звороти стоять поряд, то розділові знаки ставимо між ними так само, як між однорідними членами речення: У саду стояв чималий будинок, покритий шифером, оздоблений орнаментом.

Дієприслівниковий зворот

Дієприслівник із залежними від нього словами називають дієприслівниковим зворотом. У реченні зворот завжди виступає обставиною і є одним членом речення: Не знаючи броду, не лізь у воду.

На письмі дієприслівниковий зворот завжди виділяють комою незалежно від його місця в реченні:Вони стали на поріг, шукаючи очима дівчину. Шукаючи очима дівчину, вони стали на поріг. Вони, шукаючи очима дівчину, стали на поріг. Якщо два чи більше дієприслівникових звороти стоять поряд, вони є однорідними обставинами, між ними ставимо кому. Кому не ставимо, якщо дієприслівникові звороти з’єднані неповторюваним сполучником: Крутячи старий коловорот і в криницю нахиливши лиця, опускали цинкове відро. Дієприслівникові звороти-фразеологізми, які стоять після дієслів, комами не виділяють: Сидіти склавши руки. Якщо виражений фразеологізмом дієприслівниковий зворот стоїть перед дієсловом-присудком, його виділяють комою: Склавши руки, сидіти.

56. Документ – основний вид ділового мовлення. Загальні вимоги до складання документів.

Під час складання текстів документів слід дотримуватися таких правил:

o Текст викладати від третьої особи: Комісія ухвалила Інститут просить Ректорат клопочеться ....

o Від першої особи пишуться заяви, автобіографії, доповідні й пояснювальні записки, накази.

o Не вживати образних виразів, емоційно забарвлених слів і синтаксичних конструкцій.

o Уживати стійкі (стандартизовані) сполучення типу: відповідно до, у зв 'язку з, згідно з, з метою, необхідний для, в порядку.

o Використовувати синтаксичні конструкції типу: Доводимо до Вашого відома, що Нагадуємо Вам, що Підтверджуємо з вдячністю У порядку надання матеріальної допомоги У порядку обміну досвідом У зв'язку з вказівкою Відповідно до попередньої домовленості Відповідно до Вашого прохання ....

o Дієприслівникові звороти вживати на початку речення: Враховуючи Беручи до уваги Розглянувши Вважаючи ....

o Використовувати мовні засоби, що відповідають нормам літературної мови і зрозумілі для широкого кола читачів.

o Уживати прямий порядок слів у реченнях (підмет передує присудкові, означення стоїть перед означуваними словами, додатки - після опорного слова, вставні слова - на початку речення).

o Уживати інфінітивні конструкції: створити комісію; відкликати працівників ....

o Використовувати скорочення слів, складноскорочені слова й абревіатури, які пишуться у діловодстві за загальними правилами: р-н, обл., км, напр., канд. філол. наук.

o Віддавати перевагу простим реченням. Використовувати форми ввічливості за допомогою слів:шановний, високошановний, вельмишановний, високоповажний ....

Реквізити

1 — назва документа;

2 — дата, підпис;

3 — текст;

4 — печатка чи штамп;

5 — реєстраційний індекс документа;

6 — місце складання чи видання;

7 — гриф затвердження;

8 — заголовок документу;

9 — позначка про контроль;

10—додатки до документа;

11— ПІБ виконавця і номер його телефону;

57. Види документів та їх класифікація.

Документ – це основний вид ділового мовлення, що містить інформацію, яка зафіксована на матеріальному носії. Основною ф-цією є зберігання і передавання її в часі і просторі. Це – писемний доказ, джерело довідкового характеру. Документи оформляються на папері, фотоплівці, дискеті, перфокарті й перфострічці.

Класифікація:

1.  За найменуванням – заява, протокол, темп.лист..
2.  За походженням – службові, особисті.
3.  За місцем виникнення – внутрішні, зовнішні
4.  За призначенням – організаційні, розпорядчі, довідково-інформаційні…
5.  За напрямком – вхідні, вихідні
6.  За формою – стандартні, індивідуальні
7.  За строком виконання – термінові, строкові, безпосередні
8.  За ступенем гласності – загльні, таємні, для службового користування
9.  За стадіями утвореня – оригінал, копія, виписка з оригіналу
10.  За складністю – прості, складні
11.  За строком зберігання – постійні, тривалі(понад 10р), тимчасові (до 10р).

58. Правила оформлення сторінки. Вимоги до тексту документа.

Документ – це основний вид ділового мовлення, що містить інформацію, яка зафіксована на матеріальному носії. Основною ф-цією є зберігання і передавання її в часі і просторі. Це – писемний доказ, джерело довідкового характеру. Документи оформляються на папері, фотоплівці, дискеті, перфокарті й перфострічці.

Під час складання текстів документів слід дотримуватися таких правил:

o Текст викладати від третьої особи: Комісія ухвалила Інститут просить Ректорат клопочеться ....

o Від першої особи пишуться заяви, автобіографії, доповідні й пояснювальні записки, накази.

o Не вживати образних виразів, емоційно забарвлених слів і синтаксичних конструкцій.

o Уживати стійкі (стандартизовані) сполучення типу: відповідно до, у зв 'язку з, згідно з, з метою, необхідний для, в порядку.

o Використовувати синтаксичні конструкції типу: Доводимо до Вашого відома, що Нагадуємо Вам, що Підтверджуємо з вдячністю У порядку надання матеріальної допомоги У порядку обміну досвідом У зв'язку з вказівкою Відповідно до попередньої домовленості Відповідно до Вашого прохання ....

o Дієприслівникові звороти вживати на початку речення: Враховуючи Беручи до уваги Розглянувши Вважаючи ....

o Використовувати мовні засоби, що відповідають нормам літературної мови і зрозумілі для широкого кола читачів.

o Уживати прямий порядок слів у реченнях (підмет передує присудкові, означення стоїть перед означуваними словами, додатки - після опорного слова, вставні слова - на початку речення).

o Уживати інфінітивні конструкції: створити комісію; відкликати працівників ....

o Використовувати скорочення слів, складноскорочені слова й абревіатури, які пишуться у діловодстві за загальними правилами: р-н, обл., км, напр., канд. філол. наук.

o Віддавати перевагу простим реченням. Використовувати форми ввічливості за допомогою слів:шановний, високошановний, вельмишановний, високоповажний 

59. Реквізити документів та вимоги до їх написання.

Документ – це основний вид ділового мовлення, що містить інформацію, яка зафіксована на матеріальному носії. Основною ф-цією є зберігання і передавання її в часі і просторі. Це – писемний доказ, джерело довідкового характеру. Документи оформляються на папері, фотоплівці, дискеті, перфокарті й перфострічці.

Реквізити

1 — назва документа;

2 — дата, підпис;

3 — текст;

4 — печатка чи штамп;

5 — реєстраційний індекс документа;

6 — місце складання чи видання;

7 — гриф затвердження;

8 — заголовок документу;

9 — позначка про контроль;

10—додатки до документа;

11— ПІБ виконавця і номер його телефону;

ВИМОГИ ДО НАПИСАННЯ -||-

60. Документи щодо особового складу: автобіографія, характеристика, накази щодо особового складу, резюме, заява.

Автобіографія  - це документ, в якому особа власноруч в хронологічному порядку подає стислий опис життя та діяльності.

Реквізити:

1.  назва док.
2.  Я і вказується ПІБ особи, яка пише автобіографію + дата народження
3.  вказується місце народження; відомості про навчання, трудову діяльність
4.  нагороди та заохочення
5.  відомості про громадську роботу
6.  короткі відомості про склад сімї
7.  повна дом.адреса
8.  зліва – дата, зправа – підпис.

Характеристика – це документ, в якому дається оцінка ділових і моральних якостей працівника(учня).

Реквізити:

1.  Назва документа
2.  ПІБ особи, на яку скл. характеристика, в родовому відм.
3.  Посада, науковий ступінь, місце роботи, навчання
4.  Рік народження
5.  Текст
6.  Дата укладання характеристики
7.  Підпис керівника установи
8.  Печятка установи☺

Наказ - це розпорядчий документ, що видається керівником установи. Накази щодо особового складу регламентують прийняття на роботу, звільнення, переміщення працівників, відрядження, відпустки, різні заохочення. 

Реквізити:

1) назва підприємства або установи, що видає наказ;

2) назва виду документа;

3) назва місця видання наказу;

4) номер;

5) дата підписання;

6) короткий зміст наказу;

7) текст наказу;

8) підстава для складання;

9) підпис керівника підприємства (установи).

Резюме – це діловий документ, де у стислій формі (1стор) претендент (особа) викладає такі відомості:

Реквізити:

1.  назва док.
2.  імя, по батькові, прізвище
3.  дата і місце народження
4.  дом.адреса, телефон
5.  родинний склад(стан)
6.  навчання
7.  науковий ступінь(якщо є)
8.  досвід роботи
9.  трудова діяльність
10.  додаткові відомості  вивч.мов, корист.компютером..)
11.  дата і підпис

Заява – цк діловий документ, в якому викладається певне прхання.

Реквізити:

1.  праворуч – кому та куди подається заява
2.  від імені кого пишеться заява
3.  слово «Заява» пишеться посередині і крапка не ставиться
4.  текст заяви починається словом «Прошу», без «Я», де чітко й коротко викладається прохання з коротким обґрунтуванням.
5.  в складних заявах пишеться додаток
6.  зліва – дата, зправа – підпис і його розшифрування

61. Довідково-інформаційні документи.

До довідково-інформаційних документів відносяться:

☻Службові листи

☻Оголошення

☻Запрошення

☻Службові записки

☻Протоколи

☻Звіти і т.д

Службовий лист – це діловий документ, один із способів обміну інформацією. Служб.листи належать до головних засобів встановлення офіційних, службових контактів між організаціями, закладами, установами і т.д Мета: переконати, пояснити чи повідомити адресати до певної дії. Вони пишуться ід руки чи друкуються на бланку.

Реквізити:

1.  на стандартному листку, де є держ.герб, емблема організації чи установи, код організації, адреса. (найменування в служб.листах не пишеться)
2.  під адресою адресанта зазначається дата і номер листа – ліворуч
3.  посада, ПІБ керівника, назва установи, адреса – праворуч
4.  зміст листа
5.  додатки: у 2-ох примірниках на 1 аркуші
6.  підпис керівника і печатка

Оголошення – це діловий документ; повідомлення про час і зміст нарад, засідань, необхідність вконати якусь роботу; потребу в заміщенні вакантної посади чи набір робочої сили.

Запрошення – це документ, в якому висловлюється прохання взяти участь в певному заході чи просто бути присутнім. Запрошення близькі до оголошення.

Доповідна записка – це письмове повідомлення на імя керівника, в якому описується певний факт, подія і тд

Пояснювальна записка – це письме пояснення ситуації, що склалася (часте порушення дисципліни, невиконання роботи)

Реквізити доп. і поясн. записок:

1.  Посада, ПІБ керівника, якому пишеться записка.
2.  Посада, ПІБ того, хто пише записку
3.  Найменування документа, заголовок
4.  Зміст
5.  Підпис і дата складання

62. Види службових листів. Ділове листування. Вимоги до офіційного листування. Етикет ділового спілкування.

Службовий лист – це діловий документ, один із способів обміну інформацією. Служб.листи належать до головних засобів встановлення офіційних, службових контактів між організаціями, закладами, установами і т.д Мета: переконати, пояснити чи повідомити адресати до певної дії. Вони пишуться ід руки чи друкуються на бланку.

Реквізити:

1 на стандартному листку, де є держ.герб, емблема організації чи установи, код  організації, адреса. (найменування в служб.листах не пишеться)

2 під адресою адресанта зазначається дата і номер листа – ліворуч

     3 посада, ПІБ керівника, назва установи, адреса – праворуч

4 зміст листа

5 додатки: у 2-ох примірниках на 1 аркуші

6 підпис керівника і печатка

Види : 

 листи-проханна

 листи-звернення

 листи-пропозиції

 листи-запити

 листи-вимоги

 листи-попередження

 л-нагадування

 л-підтвердження

 л-відмови

 гарантійні л та ін..

І. Починати листа необхідно із звертання, яке є загальноприйнятою формою ввічливості. Проблема вибору звертання € доволі делікатною. Найпоширенішими є такі звертання:

Шановний (ім 'я та по батькові)!

Шановний пане/пані... (ім 'я, ім'я й прізвище)!

I. Дуже важливо ретельно обміркувати початкову фразу листа, від якої може багато залежати, адже саме вона має переконати адресата у правомірності написання листа. Якщо цей лист - відповідь на запрошення, запит, подяка, то вже у першому реченні буде доречним ввічливо висловити вдячність.

Висловлюємо свою найщирішу вдячність за...

Щиро дякуємо Вам за лист з порадами та рекомендаціями щодо...

Насамперед (передусім) дозвольте подякувати Вам за...

Прийміть нашу щиру (найщирішу) подяку за...

III. Вибір завершальних речень є також дуже важливим і залежить насамперед від змісту листа. Так, можна повторити подяку, висловлену на початку, чи просто подякувати за допомогу, приділену увагу, оскільки слово "дякую" - найуживаніше слово кожного вихованого і порядного комерсанта, підприємця, банкіра, кожної ділової людини:

Дозвольте ще раз подякувати Вам...

Висловлюємо ще раз вдячність...

Дякуємо за допомогу...

Ще раз дякуємо Вам за все, що Ви зробили для... Щиро вдячні за..

V. Якщо ви бажаєте досягти успіху, обов'язково слід подбати про те, щоб лист був бездоганним у всіх аспектах, адже навіть незначне недотримання правил призведе до спотворення його змісту, зміни тону.

Листи слід друкувати на гарно виконаних бланках, які є "візитною карткою" вашої установи. Подібні деталі сприятимуть створенню доброго враження про вас і вашу діяльність. Тому для виготовлення фірмових бланків варто використовувати лише високоякісний папір. Конверт за своїм дизайном має відповідати бланкові; за розміром його необхідно дібрати так, щоб не виникало потреби складати лист більше ніж двічі.

VI. Ділові листи не повинні бути надто довгими. Викладати свої міркування слід чітко, лаконічно, за сутністю, тоді вся запропонована інформація буде доречною.

Дотримання правил етикету листування є свідченням вашої поваги до адресата, ввічливості, вихованості і сприяє налагодженню добрих стосунків між колегами, партнерами.

63. Телеграма. Факс.

Телеграма — це службовий документ, що становить буквенно-цифрове повідомлення, передане за допомогою телеграфного зв'язку (телеграфом). Телеграми передаються, як правило, з використанням азбуки Морзе. Телеграми друкують на паперовій стрічці, яку потім наклеюють на лист паперу з метою зручності читання. Років десять тому прийнято було посилати телеграми з нагоди важливих подій. Тексти телеграм друкують без абзаців. Вони повинні бути стислими і недвозначними. Не рекомендується вживати прийменники, сполучники, займенники, вигуки, частки (крім частки «не»). Не допускається: переносити слова тексту телеграми з одного рядка на інший; робити будь-які виправлення. Службові телеграми оформляють на поштових чи фірмових бланках або на чистих аркушах паперу (формат А5) у двох примірниках (перший передають до відділення зв'язку, другий підшивають у справу).

Розрізняють ініціативні телеграми та телеграми-відповіді.

Оформляючи службову телеграму, зазначають: 

назву виду документа, категорію телеграми, вид телеграми, телеграфну адресу одержувача, номер документа, на який дають відповідь, текст, вихідний номер телеграми, скорочену назву підприємства, що надсилає телеграму, посаду особи, яка підписала телеграму; поштову адресу та назву підприємства — відправника телеграми, підпис, дату підписання телеграми, відбиток печатки підприємства — відправника.

 Факс — це службовий документ, одержаний за допомогою телефакса телефонними каналами зв'язку. Факс становить ксерокопію переданого документа. Факс оформляють так само, як і службовий лист.

Додаткові дані, що їх автоматично проставляє апарат — це: зазначення відправника (його коду), дата та час передавання документа, номер телефакса, з якого передано інформацію, кількість сторінок.

Відправник факса (адресант) має одержати підтвердження про те, що адресат одержав інформацію. Головною є графа «RESULTS», в якій у разі одержання повідомлення повністю і без помилок проставляється «OK»; якщо були збої, — то «NG».

Якщо одержані факси містять дуже важливу інформацію і призначені для тривалого користування, то їх слід скопіювати, оскільки папір, що використовують для факсів, дуже тонкий.

Здебільшого листування з комерційних питань зберігають 3 роки. Службове листування з інофірмами щодо найважливіших питань зберігають не менше 10 років.

64. Оформлення довідково-інформаційних документів: оголошення, запрошеня, доповідні і пояснювальні записки, виробничі звіти. Виробничі протоколи. Витяг з протоколу.

Оголошення – це діловий документ; повідомлення про час і зміст нарад, засідань, необхідність вконати якусь роботу; потребу в заміщенні вакантної посади чи набір робочої сили.

     В оголошені обов’язково вказується

1.  Хто і про що повідомляє
2.  Дата, текст в стислій формі. 
3.  Оголошення бувають за формою друковані, писані, мальовані.

Запрошення – це документ, в якому висловлюється прохання взяти участь в певному заході чи просто бути присутнім. Запрошення близькі до оголошення.

Реквізити:

1.  назва виду док
2.  звертання до адресата
3.  текст, де зазначається дата, місце, порядок днний чи програма

Доповідна записка – це письмове повідомлення на імя керівника, в якому описується певний факт, подія і тд

Пояснювальна записка – це письме пояснення ситуації, що склалася (часте порушення дисципліни, невиконання роботи)

Реквізити доп. і поясн. записок:

1.  Посада, ПІБ керівника, якому пишеться записка.
2.  Посада, ПІБ того, хто пише записку
3.  Найменування документа, заголовок
4.  Зміст
5.  Підпис і дата складання

Звіт — це письмове повідомлення про виконання якоїсь роботи за певний період час.

 Реквізити:

1. Штамп установи.

2. Назва виду документа.

3. Заголовок (указується установа, напрямок діяльності, звітний період).

4. Текст, який має такі частини:

5. Підпис керівника установи або особи, відповідальної за складання звіту.

6. Дата складання.

7. Печатка.

Протокол – це документ, в якому фіксується хід обговорення питань і рішення, прийняті колегіальними органами на зборах, нарадах, конференціях тощо.

Це первинний офіційний документ, на підставі якого керівництво має право вимагати від підлеглих виконання доручених їм завдань, видавати розпорядчі документи.

 Протоколи складаються з таких реквізитів:

1. Назва документа.

2. Номер.

3. Назва колегіального органу із зазначенням характеру його роботи (загальні збори, виробнича нарада, засідання кафедри тощо).

4. Назва підприємства, організації.

5. Дата й місце проведення зборів.

6. Кількісний склад учасників (якщо учасників багато, то вказується кількість присутніх і до протоколу додається реєстраційний лист).

7. Посади, прізвища й ініціали керівників зборів, наради тощо (голови, секретаря, членів президії).

8. Порядок денний (питання можуть формулюватися в називному відмінку).

9. Текст.

10. Перелік додатків до протоколу із зазначенням кількості сторінок.

11. Підписи керівників зборів, наради (голови й секретаря).

Витяг з протоколу — це певна частина (уривок) протоколу, що відображає конкретне окреме питання порядку денного, оформлена належним чином. 

  Реквізити:

1. Назва й номер документа.  

2. Назва колегіального органу, засідання, наради.  

3. Дата.  

4. Питання порядку денного.  

5. Текст з цього питання.   

6. Підписи голови й секретаря

У витягу вказують прізвища та ініціали тих, хто виступив (без викладу виступів), а також зміст прийнятих рішень. 

65. Особливості складання розпорядчих та організаційних документів. 

Розпорядчі документи - це документи за допомогою яких здійснюється розпорядча діяльність, оперативне керівництво у певній установі, організації чи на підприємстві. .

Основними видами організаційно-розпорядчих документів є:

o накази;

o розпорядження;

o постанови;

o рішення;

o вказівки та ухвали.

Наказ - це правовий акт, що його видає керівник для вирішення основних та оперативних завдань, які поставлено перед даним підприємством, установою, органом влади. Починає розпорядчу частину слово "НАКАЗУЮ"

За призначенням накази поділяються на два види:

☻накази з питань основної діяльності (загальних питань), 

☻накази з особового складу.

реквізити:

o назва підприємства;

o назва виду документа;

o дата, індекс, місце складання або видання;

o заголовок до тексту;

o текст;

o підпис;

o візи;

o відбиток печатки.

Розпорядження - це акт управління посадової особи, державного органу, організації, що виданий у межах їхньої компетенції.

реквізити:

1. Повна назва установи.

2. Назва документа.

3. Номер.

4. Дата видання.

5. Місце видання.

6. Назва (про що розпорядження).

7. Текст (констатуюча та розпорядча частини).

8. Додатки (при необхідності).

9. Посада, підпис, ініціали, прізвище особи, яка підписала розпорядження.

Постанова - правовий акт, що приймається найвищими і деякими центральними органами колегіального управління (комітетами, комісіями) з метою вирішення важливих і принципових задач, що стоять перед даними органами.У постановах розкривають господарські, політичні й організаційні питання. 

Рішення - це розпорядчий документ, що приймається місцевими радами або їх виконкомами в колегіальному порядку для розв'язання найважливіших питань, що належать до їх компетенції. 

Вказівка - документ організаційно-метедичного характеру, що видається органами державного управління, міністерствами, відомствами; організаціями з питань, пов'язаних із процесом виконання наказів, інструкцій і інших документів (при оформленні відряджень, накладенні стягнень та ін.).

Ухвала - правовий акт, що приймається місцевими радами, державними адміністраціями та виконавчими комітетами.