Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
2.Географічне дослідження країн в тій чи іншій формі зародилося одночасно з виникненням цивілізації у відповідь на зростаючі потреби людини у пізнанні інших територій.
Античні часи (прибл. VIII ст. до н. е. — V ст. н. е.). У цей період виникли, розвинулися і занепали перші державні утворення. Деякі з них (Давній Єгипет, Карфаген, Давня Греція, Давній Рим тощо) зробили великий внесок у світову цивілізацію: започаткували політико-територіальний поділ географічного простору, перші міждержавні контакти, територіальні загарбання. У ті часи способом здобуття територій були війни, а головним засобом територіальних змін на політичній карті — погрози силою.
Знання античних вчених про інші землі та країни сприяли відкриттю загальних географічних закономірностей.
Перші природничо-наукові уявлення виникли у Давній Греції, де географія як одна з основних наук розвивалася у кількох напрямах. Вважають, що саме тут зародилося країнознавство як географічний опис, проте науковість описів відповідала рівню розвитку тодішньої античної науки.
У VI ст. до н. е. потреби мореплавців і торгівців зумовили необхідність в описах суходолу та морських берегів. На межі VI—V ст. до н. е. Гекателій (прибл. 546—480 до н. е.) з Мілету у своїй країнознавчій праці «Землеопис» охарактеризував усі відомі грекам на той час країни. Так був започаткований країнознавчий описовий напрям у географії. Давні периплани (описи морських подорожей) було створено у VI ст. до н. е. Поширенню грецької культури сприяли походи Олександра Македонського (356—323 до н. е.) на Близький і Середній Схід, до Середньої Азії та Індії. Країнознавчі знання збагачувалися також завдяки грецьким колоніям, які виникали на берегах Чорного моря (Ольвія, Феодосія, біля Керчі та Тамані тощо). Одним з перших кра- їнознавців вважають Геродота (490/480—425 до н. е.), який у своїй дев’ятитомній праці «Історія» описав природу, населення, звичаї, релігію багатьох країн (Мала Азія, Вавилон, Єгипет, Фінікія, Сицилія, Індія, Сахара, скіфський народ тощо), а також Чорне море, ріки Дніпро, Дністер, Дон та ін.
Давні єгиптяни мали уявлення про східне узбережжя Середземного моря, відкрили Сінайський півострів, плавали по Червоному морю, на півдні захопили територію до Нубії, а на заході дійшли до Лівійської пустелі. Однак сучасні вчені вважають, що відомостей про західну частину Середземного моря вони не мали.
Торгівля та військові завоювання стають основним джерелом пізнання інших країн і територій. Давні вавилоняни мали торговельні зв’язки з народами Іранського нагір’я і, можливо, Індії. Ассірійці захопили Елам та Ізраїль. Давні перси загарбали Середню Азію (пустелю Каракуми, Ферганську долину) та басейн Інду. Це дало поштовх розвитку країнознавчих і географічних знань загалом.
Тогочасна культура давніх китайців була достатньо розвинутою, що пов’язане з розширенням кордонів держави на схід і захід, установленням торгових відносин із сусідніми країнами, розвитком географічних описів та картографічних умінь (китайці знали властивості магнітної стрілки, виготовляли дерев’яні карти). Китайці захопили Памір, дійшли до рік Амудар’я і Сирдар’я, пустелі Такла-Макан, п
івострова Індостан тощо.
Античне країнознавство збагатили й римляни. Спершу географічні відомості жителі Давнього Риму отримували у завойовницьких походах до Середземномор’я (Італії, Південної Галлії, Іспанії, Македонії, Карфагену, Єгипту). У ст. н. е. римляни захопили Німеччину, Скандинавію і Східну Європу. Вони зміцнювали торгові відносини із народами Індії та Китаю. Вагомий внесок у розвиток країнознавства зробив римський вчений Страбон (64/63 до н. е. — 23/24 н. е.). У своїй 17-томній праці «Географія» він описав відомі країни Європи, Північної Африки, Близького та Середнього Сходу, Індії, а також розглянув деякі питання загальної географії. «Географія» Страбона — описове країнознавство, в якому наявні ознаки майбутньої хронологічної концепції.
Загальногеографічні, зокрема країнознавчі, знання і стали основою країнознавчої науки.
Середньовіччя (прибл. III—IV ст. н. е. — XIV—XV ст. н. е.). В епоху феодалізму за певного зростання рівня розвитку продуктивних сил державні кордони хоча і тяжіли до природно-географічних меж, але частіше обумовлювалися такими чинниками, як формування внутрішнього ринку, спільність економічних інтересів, поступове подолання господарської відокремленості певних районів. У багатьох середньовічних державах, особливо в Європі, до XVI ст. посилилися доцентрові тенденції, усталилося політико-територіальне об’єднання різних районів, частково була подолана феодальна роздробленість. Найбільш політично-територіально централізованими були Англія, Франція, Іспанія, Португалія, Руська держава.
Домінування натурально-господарських відносин, обмеження торгівлі, політичних і культурних зв’язків негативно впливали на розвиток країнознавчих досліджень.
Успіхів у розширенні країнознавчих знань домоглися народи, які перебували на ранньому етапі формування суспільства. Саме у ці часи посилюються зв’язки між слов’янськими племенами, що об’єдналися потім у Київську Русь. У Північній Атлантиці нормани першими відкрили Ісландію (867), Гренландію (958) та північно-східні береги Північної Америки (987—1000).
За часів середньовіччя ґрунтовними стали країнознавчі дослідження представників арабських народів, особливо Ібн Батута (1304—1377), Ідрісі (1100—1161/1165), Ібн Сіни (980—1037), Ібн Гордадбеха (820/826—912) та ін. Із VII ст. араби швидко завоювали територію від Індії до Іспанії, у тому числі Північну Африку. Вони уміло поєднали знання з математики та астрономії з географічними, зберегли для нащадків ідеї античного світу.
У XI—XV ст. у деяких країнах виникли передумови для формування націй завдяки розширенню економічних зв’язків і розвитку науки та культури. На сході з’являється могутня держава монголів, яка завоювала величезні території, підкорила багато держав (зокрема, Київську Русь) і народів. Тільки північні окраїни слов’янських земель не зазнали монгольського ярма. Новгородці у ці часи освоюють північ Руської рівнини.
Великим європейським мандрівником на початку XIV ст. був Марко Поло (прибл. 1254—1324), який відкрив європейцям Схід. Він чітко охарактеризував деякі країни (Індонезію, Індію, Китай, Персію, Османську імперію тощо), острови, півострови, елементи берегової смуги.
Внаслідок розвитку кораблебудування і мореплавання виникли італійські морські карти (портолани). У Русі з’явилися описи подорожей — «ходіння» (найвідомішим є «Ходіння за три моря» Афанасія Нікітіна (?— прибл. 1474—75)).
Період Відродження (XIV—XVI ст. н. е.). Епоха великих географічних відкриттів пов’язана з Відродженням. Розвиток продуктивних сил, розширення і ускладнення міжнародних економічних зв’язків зумовили пошуки нових торгових шляхів, нових ринків сировини та збуту продукції, що призвело до загарбання і поділу світу між молодими національними державами.
Європейці відкрили Північну, Центральну, Південну Америку та шлях до Індії; розпочалися системні дослідження природи Сибіру. Італійський мореплавець Христофор Колумб (1451—1506) відкрив у 1492 р. Америку (12 жовтня), Багам- ські острови, Кубу і Гаїті. Під час другої подорожі (1493— 1496) Колумб першим з європейців побував на низці Ан- тильських островів (Домініці, Гваделупі, Пуерто-Ріко, Ямайці, Піносі та ін.) У 1498 р. мандрівник вирушив у третю експедицію і відкрив Тринідад (1502—1504). Під час четвертої експедиції він наблизився до берегів центральної Америки в районі Гондурасу. Усе своє життя Колумб вважав, що відвідав арабські території. Експедиція 1519— 1521 рр. португальського мореплавця Фернана Магеллана (прибл. 1480—1521) здійснила перше навколосвітнє плавання, відкрила величезні водні простори між Америкою та Азією, відвідала нові країни і території і підтвердила ідею про кулястість Землі.
Винайдення друкарства стало істотним вкладом у розвиток науки і культури загалом і географії зокрема. У XVI—XVII ст. було опубліковано географічні праці мандрівників, географо-картографічні праці фламандців Герарда Меркатора (1594) «Атлас» (1595) та Абраахама Ортелія (1527—1598) «Театр Світу» (1570). Крім описів подорожей, друкувалися «космографії» (популярні твори про природу, історію, дива країн). У 1650 р. вийшла праця «Географія генеральна» голландця Бернхарда Вареніуса (Варена, 1622—1650/1655). У ній було узагальнено всі досягнення географії, подано теоретичне обґрунтування географічної науки, розроблено програму і визначено коло питань країнознавчих робіт.
Загалом у середньовічні часи розвивалося описове країнознавство, розроблялися підходи до предмета і змісту країнознавства.
Нові часи (XVI ст. — початок XX ст.). Великі географічні відкриття прискорили процес утвердження капіталістичних відносин і сприяли встановленню світових господарських зв’язків, залученню у політико-географічні процеси незаселених районів, територіальним завоюванням європейськими державами територій Нового Світу і навіть деяких регіонів Старого Світу. Відбувалися іспанська, португальська і голландська колонізації Південної, Центральної і частково Північної Америки; островів Вест-Індії; знищення іспанцями і португальцями держав у Південній Америці; англійська, французька і російська колонізації Північної Америки; колоніальні загарбання західноєвропейських держав в Азії та Африці (Нідерланди колонізували Індонезію), відбулися державно-територіальні зміни в Європі (утворення Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії, поділ Речі Посполитої, зменшення території Швеції, територіальне розширення і консолідація Російської імперії); підйом і занепад, територіальне розширення та скорочення національних держав Азії й Африки (утворення імперії Великих Моголів, Конго, Ефіопської імперії, Османської імперії, Японії).
Промисловий переворот (середина XVIII ст.) та Французька буржуазна революція (1789, 1794) сприяли державно-територіальним змінам в Європі, обумовленим наполеонівськими війнами та підсумками Віденського конгресу (1815). Це призвело до зменшення території Франції, розширення меж Росії, зміни кордонів Пруссії, об’єднання Бельгії і Голландії тощо. Внаслідок буржуазно-національних рухів після Віденського конгресу утворилися кілька незалежних держав (Греція, Бельгія тощо); відбулося політичне об’єднання Німецької імперії та Італії; набули нового державно-правового статусу деякі країни (Австро-Угорщи- ни, залежні від Туреччини, Сербії та Румунії), сформувалася територіальна основа Британської колоніальної імперії (в Азії — Індія, Сінгапур, південне узбережжя Малакки, Аден тощо; в Африці — Південна Африка, Маврикій; Австралія, Нова Зеландія і Канада), утворилися самостійні держави у Латинській Америці.
Національні країнознавчі школи. Розвиток політичної карти світу позначився на активній діяльності в галузі країнознавства, сприяв формуванню потужних національних країнознавчих шкіл (німецької, французької, аглійської, російської, польської тощо).
Німецька школа країнознавства, або школа камеральної статистики (XVII—XVIII ст.). Вона виникла як описове державознавство, або камеральна статистика. В університетах Німеччини студентам необхідно було вивчити численні відомості про міста, країни, території, населення, господарство, державний устрій, армію, фінанси тощо. Німецька школа характеризувалася перевантаженістю фактами та слабкістю просторового аналізу зв’язків між ними. Близькими до цього напряму були комерційна географія і комерційне країнознавство, тобто товарознавство у його географічній інтерпретації.
Німецький філософ і статистик Готфрід Агенваль (1719—1772) вперше застосував іменник «statistika». Він описав Іспанію, Португалію, Францію, Велику Британію, Голландію, Росію і Швецію. З другої половини XVII ст. державознавство (лат. «Notitia rerum publicarum») стає в Німеччині предметом університетського викладання. У 1660 р. в університеті у Брауншвейзі німецький історик Герман Конрінг (1606—1681) започаткував курс державознавства. Нова дисципліна розглядала політичний устрій держави і її закони, була заснована на власних спостереженнях і знаннях, почерпнутих з достовірних джерел. Саме це якісно відрізняло її від мемуаристики мандрівників, купців і дипломатів. Завдання державознавства полягало у вивченні сучасного, а не минулого становища держави.
Один із засновників наукового країнознавства, порівняльного методу в географії Александр Гумбольдт (1769— 1859) у п’ятитомній праці «Всесвіт. Досвід фізичного світоопису» виклав теоретичні погляди щодо наукового країнознавства. Він досліджував Центральну та Південну Америку (Венесуела, Куба, Колумбія, Еквадор), Сибір і Казахстан. Одним із засновників порівняльного землезнавства був німецький географ Карл Ріттер (1779—1859), який у 19-томному виданні «Землезнавство стосовно природи та історії людини, або Загальна порівняльна географія» за допомогою порівняльного методу пояснив окремі взаємозв’язки в природі, просторові співвідношення між різними географічними об’єктами, кількісно оцінив такі просторові відношення, як географічне положення, конфігурація и розміри країн тощо. Деякі погляди К. Ріттера стали основою антропогеографії та політичної географії німецького вченого Фрідріха Ратцеля (1844—1904), який сформулював ідеї німецької геополітики.
Французька країнознавча школа (кінець XIX — початок XX ст.). Її представниками є географи Відаль де ла Бланш (1845—1918), Рауль Бланшар (1877—1965), Анрі Болі (1877—1962), Жан Брюн (1869—1930).
Регіональні описи географів французької школи містять багатий фактичний матеріал, однак характеризуються невеликою науковою глибиною і неувагою до принципів природного районування. У теоретичній праці В. де ла Бланша «Принципи географії людини» (1922) була започаткована концепція поссібілізму, згідно з якою природа створює лише можливості, а їх використання залежить від способу життя людей (особливо культури).
Країнознавчо-краєзнавча школа В. де ла Бланша вирізнялася такими основними ознаками, як мистецтво опису і гуманізм. У неї не було чіткої програми, схеми опису, наводилися найбільш наближені яскраві факти. Основну увагу представники школи приділяли зовнішнім, пейзажним особливостям місцевості: виду поверхні, формі гідро- сітки, кольору ґрунтів, лісистості, характеру і розміщенню поселень, типу будівель, видам використання земель, способам життя населення. Інколи порівнювалися різні дані, наприклад політичні, археологічні, кліматичні, а промислові райони та великі міста, як правило, не вивчалися.
Французький географ Елізе Реклю (1830—1905) став одним із засновників сучасного країнознавства. У своїх багатотомних працях «Земля і люди. Загальна географія», «Людина і земля» він характеризує усі країни, доводячи взаємозв’язок між історією і географією.
Російське країнознавство (XVII—XX ст.). Становлення російського країнознавства пов’язане з іменами Василя Татіщева (1686—1750) і Михайла Ломоносова (1711 — 1765). В. Татіщев уперше поділив географію на основі країнознавчого підходу на три гілки: «універсальну, або генеральну» (досліджує всю Землю); «спеціальну» (описує різні країни); «топографію, або межеопис» (висвітлює певні частини країни). Ця класифікація відзначається історизмом, зосередженістю на природних ресурсах і господарстві. М. Ломо- носов, крім фізичної й історичної (давньої), розрізняв ще й економічну географію (запропонував і сам термін), яка вивчає питання господарського освоєння, природні ресурси, розміри поселень, особливості виробництва тощо.
У другій половині XIX ст. у Росії виникла нова географічна школа на чолі з головою Російського географічного товариства Петром Семеновим-Тян-Шанським (1827—1914). Він уперше запропонував економічне районування Росії на 12 областей. Школа Семенова-Тян-Шанського була однією з найвизначніших географічних шкіл того часу. До неї входили такі відомі країнознавці, як Микола Пржеваль- ський (1839—1888), Микола Міклухо-Маклай (1846—1888), Григорій Потанін (1835—1920), Петро Кропоткін (1842— 1921). Російське географічне товариство на чолі з П. Семеновим-Тян-Шанським об’єднало і українських талановитих учених-дослідників — відкривачів нових земель.
Новітні часи (з 1917 р. дотепер). Утворення у 1922 році СРСР та нових незалежних держав у Європі (Фінляндія, Литва тощо) започаткувало черговий етап формування сучасної політичної карти світу. Після Першої світової війни відбулися політико-територіальні зрушення: розпад Австро-Угорської імперії і утворення незалежних держав (Польща,Чехословаччина, Югославія тощо), зменшення територій одних і розширення — інших країн (європейської частини Туреччини, Німеччини, Данії, Франції, Румунії, Болгарії, Греції), розширення колоніальних імперій, зокрема Англії, Франції, Бельгії та Японії, за рахунок колишніх німецьких і турецьких володінь на Близькому Сході тощо.
Після Другої світової війни утворилася світова система соціалізму, яка об’єднала держави Європи, Азії та Америки. В її межах сформувалася соціалістична співдружність країн-учасниць РЕВ (Болгарія, В’єтнам, НДР, Куба, Монголія, Польща, Румунія, Радянський Союз, Угорщина, Чехословаччина). Розпалися колоніальні імперії західних держав, відтак виникло понад 100 незалежних країн Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії.
Кардинальні зміни на політичній карті світу відбулися на початку 90-х років XX ст., коли внаслідок децентралізованих тенденцій на теренах колишнього Радянського Союзу з’явилося 15 незалежних держав; на території колишньої Югославії — 5; роз’єдналися Чехія і Словаччина; територія колишньої НДР увійшла до складу ФРН. Наймолодшою Державою є Східний Тімор (Тімор Лоросає), який отримав незалежність від Індонезії у 2002 році.
Ці бурхливі процеси не могли не позначитися на еволюції географічної науки, і загалом призвели до швидкого розвитку систематичних (галузевих) географічних наук і посилення в них узагальнюючого аспекту. У свою чергу це створило умови для підвищення наукового рівня країнознавства. Разом з тим різко відокремилися фізична та економічна географія, що призвело до формування у сучасних країнознавчих підходах двох різних напрямів — економіко-географічного і фізико-географічного, які виходили із різниці закономірностей, притаманних природі і суспільству.
Країнознавство у радянській географії розвивалося повільно, що було пов’язане з неповним визначенням взаємозв’язків країнознавства з географією, предмета і змісту країнознавства, його методологічних особливостей.
Вагомий внесок у радянське країнознавство зробив М. Баранський. Йому належать ініціатива і плани стосовно проведення географо-країнознавчих робіт та упровадження їх результатів у практику. Дискусія в економічній географії кінця 20—30-х років XX ст. щодо принципів економічного розташування закінчилася перемогою районного напряму, запровадженого М. Баранським. Методологічним ядром країнознавства стала проблема районування країни. У своїх програмних статтях він заперечував звуження проблематики країнознавства. Володимир Ден (1867—1933) був першим, хто в Росії викладав курс економічної географії під її сучасною назвою, вивчав методи економіко-географічного дослідження країни, започаткував упровадження методичних прийомів використання фактичного матеріалу.
Радянське країнознавство порівняно успішно розвивалося у Московському університеті, де сформувалася географічна школа Дмитра Анучіна (1843—1923). Наприкінці 20-х — на початку 30-х рр. з’являються перші спроби осмислити зарубіжний світ з позиції марксистсько-ленінської ідеології. Виник інтерес до розроблення питань країнознавчої теорії: типології країн, економічного районування, критики західних теорій розміщення продуктивних сил.
Новий поштовх до розвитку отримало радянське країнознавство у повоєнні часи: розкол світу на дві ідеологічно-політичні й економічні системи, формування соціалістичного табору, розпад колоніальної системи, глобальні проблеми сучасності (енергетична, сировинна, продовольча, демографічна, екологічна кризи, війни тощо) — усе це вимагало нових підходів, комплексного й проблемного вивчення. З’являються нові напрями економіко-географічних досліджень стосовно глобальної проблематики, типології зарубіжних країн.