Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини в процесі трудової діяльності.
Таке визначення встановлено чинним Законом України «Про охорону праці». Воно свідчить, по-перше, про те, що охорона праці становить сукупність законів, норм, правил, стандартів тощо, а також комплекс різноманітних заходів і засобів, які забезпечують збереження життя, здоров’я та працездатність людей у процесі виконання ними трудових обов’язків, а, по-друге, про те, що турбота про стан здоров’я працівника є однією з пріоритетних функцій держави.
Підхід до вирішення проблем охорони праці в різних країнах і за різних часів був неоднаковим і змінювався залежно від багатьох обставин. Те, що зараз практично в усіх промислово розвинених країнах сприймається майже як аксіома, наприклад, відповідальність роботодавця за безпеку та здоров’я працівника під час роботи, ще сто–сто п’ятдесят років тому таким не вважалося, а навпаки, поширеною була думка про те, що працівник, приступаючи до роботи, неминуче бере на себе ризик травми або захворювання. Виходячи з того, що будь-яка робота пов’язана з певним ризиком, травми та захворювання розглядалися не як виняткові події, а як повсякденне нормальне явище.
Питання піклування країни про охорону праці тісно пов’язане з рівнем її індустріалізації, типом державного управління та соціальним устроєм.
Взагалі про охорону праці у сучасному розумінні можна говорити лише починаючи з часів проголошення рівності людей в епоху буржуазних революцій і розвитку капіталістичних відносин у виробництві, хоча на деякі її елементи ми натрапляємо вже в античні часи, коли Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) вивчав умови праці, а Гіппократ (460–377 рр. до н.е.) звернув увагу на шкідливий вплив пилу, який утворюється під час видобування руди, на організм рудокопів.
Капіталізм призвів до появи машинної індустрії. Однак машина сама собою не полегшила працю, а навпаки стала джерелом травматизму. Першими почали розвиватися текстильні фабрики. Умови роботи на них були поганими. Стандартом був семиденний робочий тиждень з 14-годинним робочим днем. З такими умовами і жорстким, націленим лише на прибуток, управлінням поліпшення умов праці здавалося мало реальним. Робітничі спілки, які почали утворюватися на початку ХІХ століття, намагалися щось зробити для вдів і сиріт, але не для безпеки працівників. Загалом охорону праці в той період аж до середини ХІХ століття просто ігнорували.
У період 1850–1900 років більшість європейських країн і Сполучені Штати Америки швидко прямували до повної індустріалізації. Цей період, коли працівник тримав увесь вантаж промислових проблем, працюючи у тяжких, а часто і в надзвичайно небезпечних умовах, заклав основу руху за охорону праці. Видобуток вугілля та роботи на залізницях були дуже небезпечними. Серед робітників, зайнятих у цих галузях, налічувалося дуже мало тих, хто не втратив хоча б одного з пальців. Ми маємо лише приблизне уявлення про кількість вбитих і понівечених тоді під час нещасних випадків на виробництві, а поняття професійного захворювання в той час зовсім не визнавалося. Якщо працівник ставав калікою або вмирав, то ніхто нічого ні йому, ні його родині не сплачував. Ці нестерпні умови викликали соціальні і політичні заворушення, породили соціальних реформаторів, які нарікали на людські втрати на робочих місцях і почали агітувати за восьмигодинний робочий день і поліпшення умов праці.
Соціальні реформатори розуміли, що коли якась країна чи сектор економіки запроваджують заходи щодо вдосконалення умов праці, то це підвищує вартість праці і робить їх менш конкурентоспроможними порівняно з іншими країнами чи галузями промисловості. Через це вони завзято боролися за те, щоб переконати уряди європейських країн у необхідності вдосконалення умов праці і скорочення робочого часу, що мало стати предметом міжнародних домовленостей. З цього питання відбулося три міжнародних конференції – 1890, 1897 та 1906 року, остання з яких ухвалила дві міжнародні угоди – щодо використання білого фосфору (виробництво сірників) і щодо заборони на виробництві нічних робіт для жінок.
У Німеччині за часів Бісмарка (90-ті роки ХІХ століття) було встановлено компенсації працівникам, які втратили працездатність на виробництві, чим було започатковано систему соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, яка дотепер є взірцем для багатьох країн. Перша світова війна завадила здійсненню подальшої роботи з інтернаціоналізації умов праці.
Росія та Сполучені Штати Америки стояли осторонь цього процесу, не поспішали адаптувати нові концепції, називаючи їх «чужими» та «неприйнятними».
У Російській імперії, в межах якої перебувала більша частина України, безпечність використання парових котлів, починаючи з 1843 року, контролювали губернські інженери, а 1894 року цей нагляд було передано Фабричній інспекції Міністерства торгівлі та промисловості. 1 січня 1885 року на території Росії запроваджено Указ «Про працю малолітніх», відповідно до якого праця у промислових закладах дозволялася з 12-річного віку, а тривалість праці дітей віком від 12 до 15 років не повинна була перевищувати 8 годин на добу. Заборонялося використання дитячої праці в нічний час. 1886 року було видано закон про правила розпорядку на фабриках і заводах, яким також врегульовувались окремі моменти, пов’язані з умовами праці робітників, а 1897 – закон про обмеження робочого дня до 11 годин і встановлення днів святкового відпочинку. Відповідно до закону від 7 червня 1889 року видання обов’язкових постанов з охорони життя та здоров’я працівників стало виключно правом Головної служби з фабричних і гірничозаводських справ. Та все ж важкі й небезпечні умови праці викликали численні страйки та заворушення.
Профспілки, що офіційно утворилися в Росії лише після подій 1905 – 1907 років, і політичні партії, які обстоювали інтереси працівників, висували вимоги восьмигодинного робочого дня, щотижневого відпочинку, заборони понаднормових робіт і праці підлітків до 16 років, надання безплатної медичної допомоги і збереження заробітної плати під час хвороби робітника. Ці вимоги містилися й у першій програмі РСДРП, прийнятій 1903 року з дуже характерним мотивуванням: «В інтересах охорони робітничого класу від фізичного та морального виродження, а також в інтересах розвитку його здатності до визвольної боротьби...». Нестерпні умови праці стали одним з вагомих чинників, що призвели 1917 року до зміни в Росії суспільного ладу і створення на теренах цієї імперії нової держави – СРСР, до складу якого входила Українська РСР.
Тяжке економічне і соціальне становище робітників західних областей України, які до Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії, викликало створення одних з перших у світовій історії професійних спілок. Першу професійну спілку в Україні утворено 6 листопада 1817 року в приватній друкарні Пілкера у Львові. Одним із перших переможних страйків у Галичині був страйк, організований і проведений професійною спілкою «Товариство поступове» у Львові у січні 1870 року. Одна з причин цього страйку – відсутність обмеженості тривалості праці.
Другу половину ХІХ століття можна було б назвати періодом створення та становлення промислового законодавства. Цей період проходив у важкій і впертій боротьбі між двома класами – класом робітників і класом працедавців. З’являються законодавчі акти, якими владні структури намагаються вплинути на перебіг подій. Законодавство Австро-Угорської імперії виглядало навіть дещо прогресивнішим за російське. Статут про обмеження тривалості праці на виробництві, який австрійський цісар підписав 8 березня 1885 року, регламентував 11-годинний робочий день на 12 років раніше, ніж у Росії. У грудні 1887 року в Австро-Угорщині вийшов Закон «Про забезпечення випадків при праці».
В особливо важкому становищі опинилися робітники та селяни західноукраїнських земель у період між Першою та Другою світовими війнами. До загальних проблем кризового періоду економіки Польщі, Румунії та Чехословаччини – країн, між якими було поділено Західну Україну, долучилися складнощі, спричинені її колоніальним становищем. У цей час у Радянській Україні відбувалася інтенсивна індустріалізація з суттєвим поліпшенням умов праці порівняно з дореволюційним періодом. У країнах Західної Європи, незважаючи на три загальні кризи, завдяки діяльності Міжнародної Організації Праці, умови праці та соціального захисту працівників також значно поліпшилися порівняно з довоєнним періодом. Лише західноукраїнські області залишалися острівцем чи не з найгіршими умовами праці на карті тогочасної Європи.
Для США знадобилося кілька драматичних, а іноді й трагічних, випадків, щоб суспільство з’ясувало необхідність більш дієвої охорони праці та жорсткіших законів з безпеки праці. Жахлива пожежа на фабриці одягу у Нью-Йорку 1911 року викликала необхідну реакцію. Найбільш вражаючим було те, що замкнуті двері стали пасткою у палаючій будівлі. Шокована громадськість дізналася про більш як 100 смертельних наслідків, причиною яких були небезпечні умови праці. Тиск суспільства змусив керівництво країни уважніше придивлятися до умов і потреб безпеки праці.
Перша світова війна, що перервала роботи з інтернаціоналізації умов праці, стала ще одним поштовхом до розширення промислової структури і, хоч як дивно, несподівано допомогла руху за охорону праці. Мирна післявоєнна конференція у Версалі, прагнучи викоренити причини можливих майбутніх війн, скористалася результатами передвоєнної діяльності в цьому напрямі і заснувала Комісію з міжнародного трудового законодавства. Ця комісія запропонувала створити міжнародний орган захисту працівників, а її пропозиція стала частиною Версальського договору і статутом саме такого органу – Міжнародної організації праці (МОП), що була створена 1919 року і діє дотепер. Війна також призвела до використання у виробництві нових засобів індивідуального захисту. Почали використовувати захисний шолом – прототипом якого став солдатський шолом, а на основі газової маски було створено респіратор. Навіть аптечка першої допомоги була військовим винаходом.
Цілі МОП у модернізованій формі зазначено у Філадельфійській декларації, схваленій 1944 року. Ця Декларація, яка дотепер залишається додатком до Статуту МОП, проголошує право всіх людей на «підтримання їхнього матеріального добробуту і на рівні можливості». У ній також зазначається, що «бідність в якомусь одному місці світу становить небезпеку для процвітання повсюди». Розвиток охорони праці, починаючи з 1919 року, у більшості країн світу нерозривно пов’язаний з діяльністю МОП.
На світове законодавство і політику щодо охорони праці дуже суттєво впливає Європейський Союз, країни-члени якого ще в середині 80-х років ХХ століття прийняли рішення рішуче домагатися узгодження заходів у цій сфері.
Великий вплив на роботу і загальну політику МОП мають США, які зробили вагомий внесок для становлення цієї організації, хоча власну політику щодо охорони праці будують дещо незалежно від інших країн. До 1920 року у США було прийнято багато законів, спрямованих на поліпшення умов праці. Компанії почали конкурувати між собою за урядові та громадські гранти у сфері безпеки праці. До кінця 1930-х років Інститут національних стандартів розробив близько 400 стандартів з безпеки у промисловості. Все це сприяло тому, що впродовж десятиріччя, яке передувало Другій світовій війні, рівень травматизму в цій країні зменшився майже вдвічі, але під час війни він знову зріс майже у півтора рази. Потрібно було вживати невідкладні заходи. Було розроблено освітні програми, і охорона праці стала невід’ємною частиною провадження бізнесу. 1971 року конгрес США ухвалив Закон «Про охорону праці», який запровадив низку нових концепцій у галузі безпеки праці. Суттєву роль відіграє також Закон «Про право на інформацію», згідно з яким роботодавець зобов’язаний інформувати і консультувати працівників щодо будь-якої небезпеки на робочому місці, навіть такої, яку не можна явно визначити.
Незважаючи на те, що Україна – член МОП з 1954 року, ефективна робота нашої країни в рамках цієї організації фактично почалася лише з 1991 року – після закінчення радянського періоду історії, який тривав з часу жовтневого перевороту 1917 року в Петербурзі.
Одним з перших декретів радянського уряду був Декрет від 29 жовтня (11 листопада) 1917 року «Про восьмигодинний робочий день». 17 червня 1918 року прийнято Декрет про створення інспекції праці, підпорядкованої Наркомату праці, на яку було покладено нагляд, контроль за втіленням у життя декретів, постанов, актів радянської влади у сфері захисту інтересів трудящих, а також вжиття заходів щодо безпеки, захисту життя та здоров’я працівників. У грудні 1918 року видано перший Кодекс законів про працю РРФСР, а 1922 року – другий Кодекс, в якому передбачалися розгорнуті заходи з охорони праці. Ці закони Російської Федерації були відповідним чином адаптовані і діяли в УРСР. У липні 1970 року сесія Верховної Ради СРСР прийняла «Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про працю», на підставі чого у грудні 1971 року сесія Верховної Ради УРСР затвердила «Кодекс законів про працю Української РСР», який з багатьма змінами і доповненнями діє дотепер.
Розвиток охорони праці за радянської влади характеризується багатьма суперечностями. Систематично і на різних рівнях приймалось багато рішень, спрямованих на поліпшення умов праці, зниження професійної захворюваності та виробничого травматизму, але вже навіть з того, що впродовж десятиліть це були одні й ті самі рішення щодо охорони праці, видно, що стан її залишався незадовільним. Причини цього – низька ефективність виробництва через відсутність приватнопідприємницької ініціативи, переважна спрямованість суспільного виробництва на потреби військово-промислового комплексу, прагнення будь-якою ціною втримувати лідерські позиції військового потенціалу країни в світі. Через закритість суспільство не володіло інформацією про справжній стан травматизму і захворюваності на виробництві, не могло порівнювати умови праці в СРСР і розвинених капіталістичних країнах, на віру сприймало заяви, проголошувані з високих трибун.
У звітній доповіді ВЦРПС XV з’їзду профспілок СРСР (1972 р.) йшлося про те, що Радянський Союз належить до числа країн з найнижчим у світі рівнем виробничого травматизму. Також повідомлялось, що в капіталістичних країнах від виробничого травматизму щороку гине близько 100 тис. осіб, але ні в той час і навіть на XVIII з’їзді профспілок, який відбувся 1987 року, в період перебудови і так званої «гласності», офіційно не було повідомлено про фактичний стан травматизму і професійної захворюваності в країні. Лише наступного, 1988 року громадськість довідалася: щороку в СРСР на виробництві відбувається понад 700 тис. нещасних випадків, 15 тис. з яких смертельні. В Україні на той час щороку траплялося близько 150 тис. нещасних випадків, майже 3 тис. з яких були смертельними. Порівняно із середньосвітовими даними, наведеними МОП, рівень травматизму в нашій країні був удвічі – втричі більшим, а порівняно з деякими країнами ЄС перевищення було ще більшим.
Умови та безпека праці, їх стан та поліпшення – самостійне і важливе завдання соціальної політики будь-якої сучасної промислово розвиненої держави. Щоб краще усвідомити, на якому рівні перебуває стан охорони праці в сучасній Україні, необхідно зважити на те, що 1991 року розпочалася не лише розбудова нової держави, а й те, що країна, опинившись у стані економічної кризи, водночас вирішувала (та ще й зараз продовжує вирішувати) завдання зміни соціального, економічного та державного устрою.
Рівень безпеки будь-яких робіт у суспільному виробництві великою мірою залежить від рівня правового забезпечення цих питань, тобто від якості та повноти викладення відповідних вимог у законах та інших нормативно-правових актах. 1992 року вперше не лише в Україні, а й на теренах колишнього СРСР було ухвалено Закон України «Про охорону праці», який визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності та принципи державної політики у цій сфері, регулює відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в країні.
Заявивши про свій намір приєднатися до Європейського Союзу, Україна взяла на себе зобов’язання щодо приведення національного законодавства у відповідність до законодавства ЄС. Для цього прийнято нову редакцію Закону «Про охорону праці» та розроблено проект Закону «Про безпечність промислової продукції», розробляються нові нормативно-правові акти, триває робота щодо внесення змін до чинних нормативних актів за такими напрямами: загальні вимоги безпеки праці та захисту здоров’я працівників на робочих місцях, безпека машин, безпека електрообладнання, засоби індивідуального захисту, використання вибухових речовин, гірничі роботи, захист від шуму тощо.
Починаючи з 1994 року в Україні розроблюються національні, галузеві, регіональні та виробничі програми поліпшення стану умов і безпеки праці на виробництві, у перебігу реалізації яких було закладено основи для вдосконалення державної системи управління охороною праці, впровадження економічних методів управління, вирішення питань організаційного, наукового і нормативно-правового забезпечення робіт у сфері охорони праці. Розроблено засоби захисту працівників, які раніше не випускалися в Україні; створено низку засобів, що контролюють стан охорони та умови праці, небезпечні та аварійні ситуації; створено єдину автоматизовану інформаційну систему охорони праці тощо.
З часів набуття Україною незалежності спостерігається стійка тенденція зниження виробничого травматизму – і загального, і зі смертельними наслідками, що видно з табл. 1.1.
Таблиця 1.1
Виробничий травматизм в Україні за період 1975 – 2008 рр.
|
Рік |
Чисельність працівників |
Травматизм, кількість травмованих/загиблих |
Непрацездатність, людино-днів |
|
|
загальний |
смертельний |
|||
|
1975 |
22 537 727 |
178 841 |
2 797 |
3 644 099 |
|
1980 |
23 581 989 |
147 475 |
2 838 |
3 111 808 |
|
1985 |
23 621 764 |
124 610 |
2 335 |
2 770 644 |
|
1990 |
22 614 835 |
139 600 |
2 640 |
2 847 840 |
|
1995 |
17 951 806 |
80 450 |
2 195 |
2 122 203 |
|
1997 |
15 794 245 |
54 510 |
1 646 |
1 527 059 |
|
1999 |
14 300 370 |
39 844 |
1 388 |
1 250 563 |
|
2001 |
12 651 907 |
30 992 |
1 399 |
1 028 583 |
|
2002 |
12 297 260 |
26 168 |
1 285 |
894 001 |
|
2003 |
11 954 815 |
24 929 |
1 230 |
859 730 |
|
2004 |
11 954 094 |
22 691 |
1 164 |
839 475 |
|
2005 |
11 710 170 |
21 175 |
989 |
769 425 |
|
2006 |
11 723 420 |
19 741 |
972 |
745 897 |
|
2007 |
11 460 161 |
18 778 |
1 069 |
706 009 |
|
2008 |
11 516 089 |
16 206 |
1 005 |
653 000 |
Якщо в перші роки незалежності зменшення кількості нещасних випадків було зумовлене передусім такими обставинами, як падіння обсягів виробництва, зменшення чисельності працівників, можливе приховування нещасних випадків від реєстрації, особливо на малих підприємствах, то аналіз стану виробничої безпеки за 2001 – 2008 роки засвідчує, що в Україні набула тенденція зниження виробничого травматизму за стабілізації кількості працівників і зростання виробництва в народному господарстві, що не в останню чергу зумовлено реалізацією принципів, закладених до Закону України «Про охорону праці».
Основними причинами нещасних випадків у нашій країні є порушення технологічного процесу, трудової та виробничої дисципліни, вимог безпеки під час експлуатації транспортних засобів, незадовільне утримання і непродумана організація робочих місць, незадовільна організація виконання робіт, невикористання засобів індивідуального захисту.
Водночас варто зазначити, що у зв’язку з погіршенням економічної ситуації і матеріально-технічної бази підприємств, що спостерігалася впродовж минулих майже двох десятиліть, умови праці на більшості з них також погіршилися. У промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті зросла кількість робочих місць, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормам і правилам. У середньому 20–25% працівників постійно перебувають під впливом шкідливих умов праці.
Із загальної кількості технічних засобів, які експлуатуються в країні, під облік потрапляє лише 30%. З них близько 50% вичерпали передбачений паспортом ресурс роботи, 20% не відповідають вимогам нормативних актів охорони праці і лише 30% мають сертифікат.
Згідно з оцінками, наведеними в Програмі розвитку України до 2010 року, близько 2/3 основних виробничих фондів країни впродовж найближчих десяти років стануть зношеними. Це зумовлено тим, що критичного зношення досягнуть не лише фонди, яким зараз 15–20 років, а й ті, яким 10–14 років. Водночас за своїми потенційними можливостями Україна разом з іноземними інвесторами не зможе здійснити їх повне оновлення, особливо якщо зважити на сучасну світову економічну кризу. Через це слід очікувати збільшення кількості техногенних аварій, катастроф, нещасних випадків з людськими жертвами і травматизмом. У таких умовах необхідно прискорити процеси реструктуризації і модернізації перспективних і консервації, закриття та ліквідації малоперспективних і найнебезпечніших підприємств. У цьому процесі особливу роль відіграє охорона праці як система, яка має спрямовувати свої зусилля на забезпечення належного рівня безпеки праці та виробничого середовища.
Спостерігається суттєва (в кілька десятків разів) різниця за кількістю травмованих і загиблих на виробництві в окремих регіонах країни. Найбільший виробничий травматизм існує в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій областях, а найменший – у Чернівецькій, Закарпатській, Тернопільській областях.
Вирішення проблем охорони праці потребує взаємодії відповідних органів влади та громадськості. Реалізація відповідних державних програм, спрямованих на поліпшення умов і охорони праці, дасть змогу розробити і впровадити науково обґрунтовану державну систему наглядової, навчально-методичної та контрольної діяльності у сфері охорони праці; адаптувати нормативно-правову базу з питань охорони праці до вимог директив Європейського Союзу; вирішити питання науково-методичного та інформаційного забезпечення з питань охорони праці на національному та регіональному рівнях і багато іншого. Це уможливить здійснення комплексного вирішення завдань охорони праці, забезпечення пріоритету життя і здоров’я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності і створення безпечних і здорових умов праці на підприємствах і в організаціях усіх форм власності.
Для вирішення цих завдань в Україні існує достатній науково-технічний потенціал. Передусім це Національний науково-дослідний інститут промислової безпеки та охорони праці. Крім того, більш як 500 організацій і підприємств займаються питаннями охорони праці. З-поміж них відомі своїми розробками інститути НАН України, такі як Інститут економіки промисловості, ІЕЗ ім. Є.О. Патона, Інститут медицини праці; галузеві організації: МакНДІ (м. Макіївка), НВО «Респіратор» (м. Донецьк), ДержНДІТБХП (м. Сіверськодонецьк), ДержНДІБПГ (м. Кривий Ріг); вищі навчальні заклади: НТУУ «Київський політехнічний інститут», Державний університет «Львівська політехніка», Криворізький державний університет та інші заклади.
Людська праця – це джерело розвитку суспільства, створення матеріальних, культурних і духовних цінностей, передумова існування і кожної окремої людини, і людства загалом. У процесі трудової діяльності розвиваються здібності людини, мислення, чуттєве сприйняття світу. З погляду фізіології будь-яка трудова діяльність – це витрати фізичної і розумової енергії людини, але ці витрати необхідні і корисні для неї. Виконуючи трудові обов’язки, людина працює не лише задля свого блага, а й задля блага суспільства в цілому. З економічного погляду трудова діяльність повинна забезпечувати максимально можливий рівень продуктивності, тому одне із завдань суспільства – забезпечення таких умов її, коли вона не спричинятиме негативного впливу на здоров’я працівників, не завдаватиме шкоди людям і довкіллю. В ідеалі трудова діяльність повинна давати людині задоволення і не бути надмірно важкою чи напруженою. Важкість і напруженість праці – одні з основних характеристик трудового процесу.
Важкість праці – це така характеристика трудового процесу, що відображає переважне навантаження на опорно-руховий апарат і функціональні системи організму (серцево-судинну, дихальну та ін.), які забезпечують його діяльність. Важкість праці характеризується фізичним (динамічним і статичним) навантаженням, масою вантажу, що піднімається і переміщується, загальним числом стереотипних робочих рухів, робочою позою, ступенем нахилення корпусу, переміщенням у просторі.
Напруженість праці – характеристика трудового процесу, що відображає навантаження переважно на центральну нервову систему, органи чуттів, емоційну сферу працівника. До чинників, що характеризують напруженість праці, належать: інтелектуальні, сенсорні, емоційні навантаження, ступінь монотонності навантажень, режим роботи.
Під час виконання людиною трудових обов’язків на неї діє сукупність фізичних, хімічних, біологічних і соціальних чинників, що зветься виробничим середовищем.
Виробниче середовище забезпечує життєдіяльність під час виконання трудових обов’язків, у тому числі і працездатність, але за певних обставин чинники цього середовища можуть становити небезпеку і завдавати шкоду людині. Будь-які реальні виробничі умови характеризуються зазвичай наявністю деякої небезпеки для працівника, що полягає у можливості захворювання, отримання травми чи іншого ушкодження організму.
Сукупність чинників трудового процесу і виробничого середовища, які впливають на здоров’я і працездатність людини під час виконання нею трудових обов’язків, становлять умови праці.
Люди, знаряддя праці, оточуюче середовище та завдання, що вирішуються в процесі трудової діяльності, – це динамічна система, зміна в якій будь-якого з компонентів призводить до зміни інших, а результуючий вплив на безпеку інколи буває важко оцінити заздалегідь. Під безпекою розуміють стан захищеності особи та суспільства від ризику зазнати шкоди.
Запровадження нових технологічних процесів, навіть тих, що спрямовані на полегшення праці чи підвищення її безпеки, часто пов’язане з появою нових чинників, загроза яких життю та здоров’ю працівників часто може бути неусвідомленою або навіть невідомою.
Реальне виробництво супроводжується шкідливими та небезпечними чинниками (факторами) і має певний виробничий ризик. Виробничий ризик – це ймовірність ушкодження здоров’я працівника під час виконання ним трудових обов’язків, зумовлена ступенем шкідливості та/або небезпечності умов праці й науково-технічним станом виробництва.
Шкідливий виробничий фактор – небажане явище, що супроводжує виробничий процес і вплив якого на працівника може призвести до погіршення самопочуття, зниження працездатності, захворювання, виробничо зумовленого чи професійного, і навіть смерті як результату захворювання.
Захворювання – це порушення нормальної життєдіяльності організму, зумовлене функціональними та/або морфологічними змінами.
Виробничо зумовлене захворювання – захворювання, перебіг якого ускладнюється умовами праці, а частота перевищує частоту його у працівників, які не зазнають впливу певних професійних шкідливих факторів.
Професійне захворювання (профзахворювання) – це захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності та зумовлюється суто або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших чинників, пов’язаних з роботою.
Небезпечний виробничий фактор – небажане явище, яке супроводжує виробничий процес і дія якого за певних умов може призвести до травми або іншого раптового погіршення здоров’я працівника (гострого отруєння, гострого захворювання) і навіть до раптової смерті.
Виробнича травма – пошкодження тканин, порушення анатомічної цілісності організму людини або його функцій внаслідок впливу виробничих факторів. Зазвичай виробнича травма є наслідком нещасного випадку на виробництві.
Нещасний випадок на виробництві – це обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов’язків, внаслідок яких завдано шкоди здоров’ю або настала смерть.
Один і той же чинник може викликати травму і захворювання (наприклад, високий рівень іонізуючого або теплового випромінювання може викликати опік або навіть призвести до миттєвої смерті, а тривала дія порівняно невисокого рівня цих же факторів – до хвороби. Пилинка, що потрапила в око, спричиняє травму, а пил, що осідає в легенях, – захворювання, що зветься пневмоконіоз). Через це всі несприятливі виробничі чинники часто розглядають як єдине поняття – небезпечний і шкідливий виробничий фактор (НШВФ).
За своїм походженням і природою дії НШВФ ділять на 5 груп: фізичні, хімічні, біологічні, психофізіологічні та соціальні1.
До фізичних НШВФ належать машини та механізми або їх елементи, а також вироби, матеріали, заготовки тощо, які рухаються або обертаються; конструкції, які руйнуються; системи, устаткування або елементи обладнання, які перебувають під підвищеним тиском; підвищена запиленість і загазованість повітря; підвищена або занижена температура повітря, поверхонь приміщення, обладнання, матеріалів; підвищені рівні шуму, вібрації, ультразвуку, інфразвуку; підвищений або занижений барометричний тиск і його різкі коливання; підвищена та занижена вологість; підвищена швидкість руху та підвищена іонізація повітря; підвищений рівень іонізуючих випромінювань; підвищене значення напруги в електричній мережі; підвищені рівні статичної електрики, електромагнітних випромінювань; підвищена напруженість електричного, магнітного полів; відсутність або нестача світла; недостатня освітленість робочої зони; підвищена яскравість світла; занижена контрастність; прямий і віддзеркалений блиск; підвищена пульсація світлового потоку; підвищені рівні ультрафіолетової та інфрачервоної радіації; гострі кромки, задирки, шершавість на поверхні заготовок, інструментів та обладнання; розташування робочого місця на значній висоті відносно землі (підлоги); слизька підлога; невагомість.
До хімічних НШВФ належать хімічні речовини, які за характером дії на організм людини поділяють на токсичні, задушливі, наркотичні, подразнювальні, сенсибілізуючі, канцерогенні, мутагенні й такі, що впливають на репродуктивну функцію. За способом проникнення в організм людини їх поділяють на такі, що потрапляють через:
1) органи дихання;
2) шлунково-кишковий тракт;
3) шкіряні покриви та слизисті оболонки.
До біологічних НШВФ належать патогенні мікроорганізми (бактерії, віруси, рикетсії, спірохети, грибки, найпростіші) та продукти їхньої життєдіяльності, а також макроорганізми (тварини та рослини).
До психофізіологічних НШВФ належать фізичні (статичні та динамічні) перевантаження і нервово-психічні перевантаження (розумове перенапруження, перенапруження аналізаторів, монотонність праці, емоційні перевантаження).
Соціальні НШВФ – це неякісна організація роботи, понаднормова робота, необхідність роботи в колективі з поганими відносинами між його членами, соціальна ізольованість з відривом від сім’ї, зміна біоритмів, невдоволеність роботою, фізична та/або словесна образа та її ризик, насильство та його ризик.
Один і той же НШВФ за природою своєї дії може належати водночас до різних груп.
Однією з причин появи НШВФ є небезпечні речовини. Небезпечна речовина – це хімічна, токсична, вибухова, окислювальна, горюча речовина, біологічні агенти та речовини біологічного походження (біохімічні, мікробіологічні, біотехнологічні препарати, патогенні для людей і тварин мікроорганізми тощо), які становлять небезпеку для життя і здоров’я людей і довкілля, сукупність властивостей речовин і/або особливостей їх стану, внаслідок яких за певних обставин може створитися загроза життю і здоров’ю людей, довкіллю, матеріальним і культурним цінностям.
Такий стан умов праці, за яких виключена або зведена до припустимого рівня дія на працівника небезпечних та шкідливих виробничих факторів зветься безпекою праці.
Виходячи з того, що в житті, а тим більше у виробничому процесі, абсолютної безпеки не існує, нерозумно було б вимагати від реального виробництва повного викорінення травматизму, унеможливлення будь-якого захворювання. Однак реальним і розумним є ставити питання про зведення до мінімуму впливу об’єктивно наявних виробничих небезпек. Це завдання вирішує охорона праці, яка, як було сказано, є системою правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів і засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини в процесі трудової діяльності.
Охорона праці водночас вирішує два завдання.
Одне з них – інженерно-технічне – передбачає запобігання небезпечним подіям під час трудового процесу через:
Друге – соціальне – пов’язане з відшкодуванням матеріальної, моральної чи соціальної шкоди, завданої внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання, тобто це захист працівника та його прав.
Виходячи з поставлених перед нею завдань, охорона праці, ґрунтуючись на правових та організаційних основах, вирішує питання виробничої санітарії, виробничої та пожежної безпеки.
Правові та організаційні основи охорони праці – це комплекс взаємопов’язаних законів та інших нормативно-правових актів, соціально-економічних та організаційних заходів, спрямованих на правильну і безпечну організацію праці, забезпечення працівників засобами захисту, компенсацію за важку роботу та роботу в шкідливих умовах, навченість працівників безпечному веденню робіт, регламентацію відповідальності та відшкодування збитків у разі ушкодження здоров’я працівника або його смерті.
Виробнича санітарія – комплекс організаційних, гігієнічних і санітарно-технічних заходів і засобів, спрямованих на запобігання або зменшення дії на працівників шкідливих виробничих факторів.
Виробнича безпека – комплекс організаційних і технічних заходів і засобів, спрямованих на запобігання або зменшення дії на працівників небезпечних виробничих факторів.
Пожежна безпека на виробництві – комплекс заходів і засобів, спрямованих на запобігання загорань, пожеж і вибухів у виробничому середовищі, а також на зменшення негативної дії небезпечних і шкідливих факторів, які утворюються в разі їх виникнення.
Структурну схему охорони праці наведено на рис. 1.1.
Зі схеми видно, що правові та організаційні основи охорони праці є тією базою, яка забезпечує соціальний захист працівників і на якій будується санітарно-гігієнічний та інженерно-технічний складник охорони праці. Виробнича санітарія, виробнича безпека та пожежна безпека на виробництві, з одного боку, базуються на правових та організаційних основах охорони праці, з іншого – вони визначають пріоритети, структуру цих основ та необхідність змін в них. Виробнича санітарія, виробнича безпека та пожежна безпека на виробництві також тісно взаємопов’язані, що буде видно з подальшого вивчення навчальної дисципліни.
Сучасна концепція охорони праці в економічно розвинених країнах базується на тому, що до нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань справа взагалі не повинна доходити. До найважливіших функцій сучасної держави належить створення комісій, товариств, фондів тощо, головною метою яких є робота, спрямована на запобігання травматизму та професійним захворюванням, відновлення здоров’я потерпілих на виробництві, виплата компенсацій потерпілим.
Рис.1.1. Структурна схема охорони праці
1.1.5. Промислова безпека як галузь виробничих і суспільних взаємовідносин
Розвиток виробництва одночасно з поліпшенням економічних показників роботи підприємств і соціальних чинників несе нові ризики, породжує нові небезпечні та шкідливі фактори, збільшує негативні наслідки аварій. Тисячі загиблих і травмованих (і на території підприємств, і в прилеглих районах), десятки кілометрів заражених територій, вимушене переселення жителів — трагічні результати інтенсивного розвитку промисловості в другій половині минулого століття. Науково-технічна революція, яка відбулася після Другої світової війни, сприяла розвитку таких виробництв, які використовують, виготовляють чи переробляють у великій кількості небезпечні речовини або використовують технологічні процеси, що загрожують виникненням надзвичайної ситуації. Такі виробництва розглядають як об’єкти підвищеної небезпеки не лише для працівників, безпосередньо зайнятих на них, а й для працівників суміжних виробництв і для населення, що мешкає на прилеглій до цих об’єктів території.
Аналіз травматизму та аварійності на виробництві за останні роки переконує, що більшість нещасних випадків пов’язано з недостатнім забезпеченням безпеки виробництва. Найбільший рівень смертельного травматизму в нашій країні залишається у вугільній і будівельних галузях. Передусім це зумовлено постійним зростанням кількості об’єктів, одиниць устаткування та обсягів робіт підвищеної небезпеки, а також зношеністю основних фондів підприємств.
На межі ХХ–ХХІ століть група українських експертів у «Програмі розвитку України до 2010 року» прогнозувала в недалекому майбутньому початок технічного колапсу у вітчизняній промисловості, пов’язаного зі зношенням і старінням основних фондів, що становило близько 80%. Тому вердикт вчених свідчив, що найближчим часом повинні активно виводитися з експлуатації виробничі фонди, створені у другій половині вісімдесятих років. В іншому разі це, на їхню думку, загрожувало збільшенням нещасних випадків на виробництві, зростанням кількості аварій і навіть масовими техногенними катастрофами, які загрожували б населенню місцевостей, розташованих поблизу потенційно небезпечних виробництв.
Хоча цей прогноз не справдився, але застереження змусили громадськість і державні органи приділяти більше уваги промисловій безпеці. Одними з найголовніших фактів, що свідчать про це, стало ухвалення 2001 року Закону України «Про об’єкти підвищеної небезпеки», який регулює роботу підприємств, де не виключені великі аварії з викидом шкідливих речовин, і створення на базі Державного комітету з нагляду за охороною праці спочатку Департаменту з нагляду за промисловою безпекою, охороною праці та гірничим наглядом, а потім і Державного комітету з такою назвою.
Чинний ДСТУ 2293 – 99 дає визначення промислової безпеки як безпеки від нещасних випадків та аварій на виробничих об’єктах і від їх наслідків. На відміну від охорони праці, яка є системою заходів і засобів, спрямованих на збереження життя і здоров’я людей під час трудової діяльності (тобто тоді, коли вони перебувають у трудових відносинах з роботодавцем), промислову безпеку розглядають як систему, що забезпечує збереження життя і здоров’я людей незалежно від того, перебувають вони у трудових відносинах з власником об’єкту, який наніс їм шкоду, чи ні. Якщо зважити на те, що в рамках охорони праці досить ґрунтовно і чітко закріплено правові, соціальні, технічні та інші аспекти взаємовідносини держави, роботодавця і працівника, то промислова безпека як окрема галузь повинна так само чітко і ґрунтовно визначати взаємовідносини держави, власників об’єктів підвищеної небезпеки та громадян. Поки що такої чіткості не існує, але на усунення цього упущення спрямовано зусилля державних органів, науковців і промисловців. Про це свідчать проекти нових документів, передусім такі, як проект Закону України «Про промислову безпеку», проект Закону України «Про аудит з промислової безпеки і охорони праці», нова редакція ДСТУ 2293, наукові публікації тощо.
Проект нового ДСТУ 2293 визначає промислову безпеку як стан захищеності інтересів людей і/або майна від негативного впливу аварій і їх наслідків, а в проекті Закону України «Про промислову безпеку» встановлено, що промислова безпека – це створення умов захищеності життя та здоров’я людей від небезпечних виробничих факторів за умов використання небезпечних виробничих об’єктів, що забезпечується системою правових, соціально-економічних та організаційно-технічних заходів.
Під небезпечним виробничим об’єктом (НВО) розуміють об’єкт, на якому здійснюється технологічний процес, функціонально пов’язаний з використанням машин, механізмів, обладнання, що характеризуються підвищеним ступенем ризику завдання шкоди життю та здоров’ю людей. Термін небезпечний виробничий об’єкт, що пропонується у проекті Закону України «Про промислову безпеку», має ширше значення, аніж термін об’єкт підвищеної небезпеки, визначення якого наведено в чинному Законі України «Про об’єкти підвищеної небезпеки».
Законодавство України про охорону праці – це система взаємопов’язаних нормативно-правових актів, що регулюють відносини у сфері соціального захисту громадян у процесі трудової діяльності. Воно складається з Закону України «Про охорону праці», Кодексу законів про працю України, Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.
Базується законодавство України про охорону праці на конституційному праві всіх громадян України на належні, безпечні і здорові умови праці, гарантовані статтею 43 Конституції України. Ця ж стаття встановлює також заборону використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах. Ст. 45 Конституції гарантує право всіх працівників на щотижневий відпочинок та щорічну оплачувану відпустку, а також встановлення скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.
Інші статті Конституції встановлюють право громадян на соціальний захист, що включає право забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності (ст. 46); охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49); право знати свої права та обов’язки (ст. 57), в тому числі право на охорону праці.
Основоположним документом у галузі охорони праці є Закон України «Про охорону праці», який визначає основні положення щодо реалізації права на охорону життя і здоров’я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, регулює відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.
Закон України «Про охорону праці», ухвалений 1992 року, вперше не лише в Україні, а й на теренах колишнього СРСР став таким правовим актом, який орієнтує законодавство на захист інтересів громадянина, віддаючи перевагу в цій сфері правовому регулюванню на відміну від адміністративного, що існувало раніше. У листопаді 2002 року Верховна Рада України прийняла нову редакцію цього закону. Закон «Про охорону праці» відповідає чинним конвенціям і рекомендаціям Міжнародної організації праці, іншим міжнародним правовим нормам у цій галузі.
Кодекс законів про працю (КЗпП) України затверджено Законом Української РСР від 10 грудня 1971 р. і запроваджено з 1 червня 1972 року. До нього не раз вносили зміни і доповнення. Правове регулювання охорони праці в ньому не обмежується главою ХІ «Охорона праці». Норми щодо охорони праці містяться в багатьох статтях інших глав КЗпП України: «Трудовий договір», «Робочий час», «Час відпочинку», «Праця жінок», «Праця молоді», «Професійні спілки», «Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю».
Відповідно до Конституції України, Закону України «Про охорону праці» та Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування 1999 року ухвалено Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». Цей закон визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов’язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі людини на виробництві.
До основних законодавчих актів, що мають безпосереднє відношення до охорони праці, належить також низка інших законів.
«Основи законодавства України про охорону здоров’я» передбачають встановлення єдиних санітарно-гігієнічних вимог до організації виробничих та інших процесів, пов’язаних з діяльністю людей, а також до якості машин, устаткування, будинків і таких об’єктів, що можуть шкідливо впливати на здоров’я людей (ст. 28); вимагають проведення обов’язкових медичних оглядів осіб певних категорій, у тому числі працівників, зайнятих на роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці (ст. 31); закладають правові основи медико-соціальної експертизи втрати працездатності (ст. 69).
Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» встановлює необхідність гігієнічної регламентації небезпечних і шкідливих факторів фізичної, хімічної та біологічної природи, присутніх у середовищі життєдіяльності людини, та їхньої державної реєстрації (ст. 9), вимоги до проектування, будівництва, розробки, виготовлення і використання нових засобів виробництва та технологій (ст. 15), гігієнічні вимоги до атмосферного повітря в населених пунктах, повітря у виробничих та інших приміщеннях (ст. 19), вимоги щодо забезпечення радіаційної безпеки (ст. 23) тощо.
Закон України «Про пожежну безпеку» визначає, що забезпечення пожежної безпеки є складником виробничої та іншої діяльності посадових осіб, працівників підприємств, установ, організацій і підприємців. Це повинно бути відображено у трудових договорах (контрактах) і статутах підприємств, установ та організацій. Забезпечення пожежної безпеки підприємств, установ та організацій покладається на їх керівників, якщо інше не передбачено відповідним договором (ст. 2).
Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» регулює діяльність, пов’язану з використанням ядерних установок і джерел іонізуючого випромінювання, встановлює права, обов’язки і відповідальність органів державної влади, підприємств, установ і організацій, посадових осіб і персоналу, а також громадян щодо їхньої діяльності, пов’язаної з використанням ядерної енергії, визначає основні принципи радіаційного захисту людей та навколишнього природного середовища тощо.
Окремо питання правового регулювання охорони праці містяться в багатьох інших законодавчих актах України.
Глава 40 Цивільного кодексу України «Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди» регулює загальні підстави відшкодування шкоди і у т.ч. відповідальність за ушкодження здоров’я і смерть працівника у зв’язку з виконанням ним трудових обов’язків.
Кримінальний кодекс України містить розділ Х «Злочини проти виробництва», статті 271–275 якого встановлюють кримінальну відповідальність за порушення вимог охорони праці, які призвели до ушкодження здоров’я чи смерті працівника або створили ситуацію, що загрожує життю людей.
Ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди» передбачає, що у колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо охорони праці, а ст. 8 визначає, що в угодах на державному, галузевому та регіональному рівнях регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики, зокрема щодо умов охорони праці.
Крім зазначених законів, правові відносини у сфері охорони праці регулюють інші національні законодавчі акти, міжнародні договори та угоди, до яких Україна приєдналася в установленому порядку, підзаконні нормативні акти: Укази і розпорядження Президента, рішення уряду, нормативні акти міністерств та інших центральних органів державної влади. Нині кілька десятків міжнародних нормативних актів і договорів, до яких приєдналася Україна, а також більше сотні національних законів України безпосередньо стосуються або перетинаються зі сферою охорони праці. Для регулювання окремих питань охорони праці відповідно до Закону «Про охорону праці» діють понад 2000 підзаконних нормативних актів. Усі ці документи створюють єдине правове поле охорони праці в нашій країні.
Раніше було зазначено, що законодавство у сфері промислової безпеки наразі лише формується. 20 серпня 2007 року на засіданні Урядового комітету з питань розвитку галузей економіки було прийнято протокольне рішення № 25, яким доручено Держгірпромнагляду розробити проект Закону України «Про промислову безпеку». Ухвалення нового закону зумовлено необхідністю законодавчого визначення принципів державної політики у сфері промислової безпеки, правових, економічних, соціальних та організаційних засад забезпечення безаварійного функціонування небезпечних виробничих об’єктів у процесі їхньої діяльності.
Цей Закон має чітко визначити термінологію, сферу діяльності, розподіл повноважень щодо державного нагляду та експертної діяльності у сфері промислової безпеки, обов’язки суб’єктів господарювання, що використовують небезпечні виробничі об’єкти, та осіб, що виконують роботи, пов’язані з використанням небезпечного виробничого об’єкта. Такий закон дозволить запровадити комплексну збалансовану систему нагляду у сфері безпеки виробництва за участі відповідних центральних органів виконавчої влади, а це створить сприятливі умови для подальшого розвитку виробництва.
Важливим складником системи управління охороною праці на підприємстві є аудит з охорони праці. Завдяки йому роботодавець має змогу оцінити рівень безпеки виробництва, а також вжити своєчасних заходів щодо зменшення небезпечних ризиків. Здійснення аудиту з охорони праці передбачається ст. 13 Закону України «Про охорону праці». Законодавче регулювання аудиту з промислової безпеки і охорони праці повинно визначити основні завдання експертизи промислової безпеки, критерії внутрішнього та зовнішнього аудиту та санкції за порушення порядку і правил його проведення. За основу аудиту повинні бути покладені вимоги національного законодавства України з охорони праці, керуючись якими виконавець оцінює докази та інші матеріали аудиту, проводить їх аналіз і готує висновок щодо об’єкта аудиту.
Ухвалений 2001 року Закон України «Про об’єкти підвищеної небезпеки» визначає правові, економічні, соціальні та організаційні основи діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки, і спрямований на захист життя і здоров’я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об’єктах через запобігання їх виникненню, обмеження (локалізацію) розвитку і ліквідацію наслідків.
Закон визначає повноваження Кабінету Міністрів України, спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади, державних адміністрацій, обласних, районних, міських рад та інших рад у сфері діяльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки.
Закон встановлює, що кожен суб’єкт господарської діяльності зобов’язаний вживати заходів, спрямованих на запобігання аваріям, обмеження та ліквідацію їх наслідків і захист людей і довкілля від їх впливу; повідомляти про кожну аварію, що сталася на об’єкті підвищеної небезпеки, і заходи, вжиті для ліквідації її наслідків, органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування та населення; забезпечувати експлуатацію об’єктів підвищеної небезпеки з дотриманням мінімально можливого ризику.
Закон встановлює спеціальні вимоги щодо порядку будівництва та реконструкції об’єктів підвищеної небезпеки, порядку надання дозволу на їхню експлуатацію, порядку розслідування аварій на таких об’єктах і відшкодування шкоди, заподіяної аварією на об’єкті підвищеної небезпеки
Уперше в правовій практиці нашої країни цим законом закріплено вимогу до суб’єктів господарської діяльності проводити ідентифікацію об’єктів підвищеної небезпеки, розробляти декларацію безпеки та плани локалізації і ліквідації аварій на об’єктах підвищеної небезпеки та страхувати відповідальність за можливу шкоду, завдану аварією на цьому об’єкті третім особам.
Під ідентифікацією об’єктів підвищеної небезпеки розуміють обов’язковий облік таких об’єктів, де використовують, виготовляють, переробляють чи транспортують небезпечні речовини у кількості, що становить суттєву загрозу мешканцям прилеглих територій і навколишньому середовищу. Декларація безпеки об’єкта підвищеної небезпеки – це документ, у якому викладено стратегію запобігання великим аваріям на такому об’єкті. Страхування відповідальності водночас захищає здоров’я людей, інтереси власника і держави. Воно є, по-перше, гарантом прав осіб, які потерпіли під час промислової аварії, на відшкодування збитку, завданого їхньому життю, здоров’ю та майну. По-друге, засобом захисту економічних інтересів власників небезпечних промислових об’єктів за пред’явлення їм претензій потерпілими внаслідок аварії. По-третє, засобом запобігання банкрутству підприємств. І – найголовніше – страхування відповідальності сприяє запобіганню аварій і підвищенню безпеки небезпечних підприємств.
Стаття 2 Закону України «Про охорону праці» встановлює, що його дія поширюється на всіх юридичних і фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працівників.
Стаття 4 цього закону визначає, що засади державної політики в галузі охорони праці базуються на десяти основних принципах. Коротко розглянемо їх.
Цей принцип вимагає від усіх суб’єктів господарювання того, щоб у разі реконструкції, модернізації виробництв, розроблення нових технологічних процесів передусім розглядалися питання впливу цих робіт на життя і здоров’я працівників. Економічна доцільність не повинна йти всупереч охороні праці. Роботодавець несе повну відповідальність за стан охорони праці на підконтрольних йому об’єктах господарювання.
Контроль за станом охорони праці здійснюють органи державного нагляду, трудові колективи підприємств та організацій, професійні спілки та інші громадські організації, функціями яких є не лише з’ясування прорахунків, а й діяльність, спрямована на запобігання травматизму та професійних захворювань. Питання державного нагляду і громадського контролю детально розглядаються у цьому посібнику.
Вирішення проблем охорони праці здебільшого потребує комплексності. Для цього в країні кожні п’ять років приймають і виконують Національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничої санітарії, інші програми, реалізація яких сприяє наглядовій, навчально-методичній і контрольній діяльності у сфері охорони праці; розробці нових методів, систем і засобів діагностики устаткування, запобігання та локалізації аварій на потенційно небезпечних об’єктах; розробці нових технічних засобів захисту працівників від небезпечних та шкідливих виробничих факторів; створенню нових безпечних технологій тощо.
Соціальний захист працівників базується на гарантіях охорони праці, визначених Законом «Про охорону праці», і державному соціальному страхуванні від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, які детально розглядаються далі.
Суть цього принципу зрозуміла і обумовлена тим, що фізичні можливості людей не залежать від того, де вони працюють. Водночас, коли умови праці шкідливі для здоров’я, потребують особливих фізичних даних або психофізіологічних характеристик працівника, йому необхідно під час прийому на роботу проходити попереднє, а під час роботи – періодичне медичне обстеження.
Реалізація цього принципу стосується передусім створення робочих місць для інвалідів та інших людей з обмеженими можливостями і свідчить про цивілізованість суспільства. На жаль, у нашій країні цей принцип поки що здебільшого залишається декларативним, хоча і є конкретні приклади його реалізації. За взірець можуть слугувати країни Європейського Союзу. Прагнення України вступити до ЄС і було одним з мотивів, які спонукали вітчизняних законодавців включити цей принцип до закону.
Основним питанням теорії і практики охорони праці є питання підвищення рівня безпеки. Порядок пріоритетів у розробленні будь-якого проекту потребує, щоб уже на перших стадіях розроблення продукту або системи у відповідний проект, наскільки це можливо, були включені елементи, що унеможливлюють небезпеку. На жаль, це не завжди можливо. Якщо виявлену небезпеку неможливо виключити повністю, необхідно знизити ризик до припустимого рівня завдяки вибору відповідного рішення. Досягти цієї мети допомагає ризикорієнтований підхід, суть якого полягає у визначенні ризику в різних рішеннях і виборі оптимального рішення. Участь держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці обумовлена тим, що держава і суспільство зацікавлені у зниженні виробничого ризику.
Найоптимальніший спосіб боротьби з нещасними випадками та професійними захворюваннями – попередження про ці небезпеки, зокрема, навчання тому, як запобігати їх виникненню. Зараз у країні діє система безперервного навчання з питань охорони праці, до основних науково-методичних принципів побудови, цільових функцій і методологічних основ якої належать:
– наступність і безперервність навчання з питань безпеки життя, діяльності та охорони праці всіх вікових категорій населення України;
– формування суспільної свідомості і рівня знань населення України, що відповідають вимогам часу;
– навчання з питань особистої безпеки та безпеки оточуючих, відповідних норм поведінки вихованців у дошкільних закладах освіти;
– навчання з питань охорони праці в середніх, позашкільних і професійно-технічних закладах освіти;
– навчання з питань безпеки життя і діяльності загалом та охорони праці студентів вищих навчальних закладів освіти;
– навчання з питань охорони праці працівників під час підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації, прийняття на роботу та в період роботи; навчання працівників, які виконують роботи з підвищеною небезпекою та роботи, де є потреба у професійному доборі, інструктування працівників з питань охорони праці, дотримання порядку допуску до виконання робіт;
– навчання населення загалом з питань безпеки життя, діяльності та охорони праці.
Основними суб’єктами охорони праці безперечно є роботодавець і працівник. Мета діяльності роботодавця – отримання прибутку, досягнення якомога більшої, дуже часто, можливо, за рахунок так званої потогінної системи, економії на засобах захисту працівників, нехтуванні умовами праці, наслідком чого будуть підвищені втома, травматизм, захворюваність працівників. Такий підхід призводить до напруженості у трудових відносинах, конфлікту між роботодавцем і трудовим колективом. Часто самі працівники свідомо або несвідомо йдуть на порушення вимог охорони праці. Працівники в основному влаштовуються на роботу задля отримання заробітної плати, і коли виконання вимог безпеки праці, застосування засобів захисту веде до зменшення продуктивності праці, а отже і розміру зарплати, вони можуть ігнорувати ними, незважаючи на те, що така поведінка загрожує передусім їхньому життю і здоров’ю. Ігнорування безпекою може зумовлюватися також переоцінкою власного досвіду та майстерності, стресовим станом (депресією, збудженням, втомою), алкогольним чи наркотичним сп’янінням тощо.
Не допустити такі дії, що ведуть до людських жертв, травм, хвороб, – і роботодавців, і працівників – може суспільство в особі громадських, передусім профспілкових, організацій і державних інституцій.
Участь України в діяльності міжнародних органів та організацій потребує від неї вивчення закордонного досвіду охорони праці. З іншого боку, така робота без сумніву сприяє підвищенню рівня виробничої безпеки на підприємствах різних галузей економіки, зменшенню рівня нещасних випадків і професійних захворювань, поліпшенню ефективності управлінської та контрольно-наглядової діяльності в галузі охорони праці.
Переважна більшість міжнародних договорів та угод, в яких бере участь Україна і які більшою або меншою мірою стосуються охорони праці, – це такі чотири групи документів:
Важливе мicцe серед міжнародних договорів, якими регулюються трудові відносини, посідають конвенції Міжнародної організації праці. Всі механізми прийняття рішень у МОП пов’язані з її унікальною структурою, яка базується на принципі трипартизму, тобто рівного представництва трьох сторін – уряду, роботодавців і робітників. Так приймають рішення щодо країни-члена, рішення по суті роботи комітетів МОП, щодо Міжнародних Конвенцій, Рекомендацій тощо.
Розглянутий вище принцип державної політики нашої країни в галузі охорони праці, який полягає у «...координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об’єднань громадян, ... а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками...» використовує унікальний, майже 90-річний світовий досвід використання цією організацією принципу трипартизму.
Директиви, що приймаються в рамках Європейського Союзу і є законом для всіх його країн, відповідають конвенціям МОП. З іншого боку, у розробці нових конвенцій, рекомендацій та інших документів МОП враховують передовий досвід країн – членів ЄС. Україна не є членом ЄС, але не раз на найвищих рівнях заявляла про своє прагнення до вступу до цієї організації. Одна з умов прийняття нових країн до ЄС – відповідність їхнього законодавства законодавству ЄС, тому в нашій країні триває активна робота з узгодження вимог законів і нормативно-правових актів директивам ЄС.
Активну роботу щодо розвитку та вдосконалення правової бази охорони праці провадять країни – члени СНД. Важливу роль тут відіграють модельні закони, прийняті на міждержавному рівні. Мета цих законів – сприяти зближенню національного законодавства в галузі охорони праці на міждержавному рівні, створення єдиної правової бази, спрямованої на максимальне забезпечення соціальної захищеності працівників.
Крім зазначених організацій, у справу охорони праці роблять свій внесок також Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ), Міжнародна організація зі стандартизації (ІСО), Міжнародна організація авіації (ІКАО) та низка інших.
Принципи державної політики в галузі охорони праці безсумнівно можуть розглядатися і як принципи державної політики у сфері промислової безпеки. Суттєво новим, що може бути впроваджено до Закону України «Про промислову безпеку», в разі його прийняття, – принцип обов’язкового страхування суб’єктами господарювання цивільної відповідальності за шкоду, спричинену життю, здоров’ю або майну інших осіб у результаті діяльності у сфері промислової безпеки.
У розвинених країнах страхування стало одним із найефективніших елементів управління промисловою безпекою. Держава бере на себе функції законодавчого і нормативного регулювання, виконує реєстрацію об’єктів підвищеної небезпеки, здійснює контроль і нагляд за їхньою експлуатацією. На власників і керівників підприємств лягає обов’язок ідентифікувати небезпечні об’єкти, розробити і затвердити декларацію безпеки, підготувати й атестувати обслуговуючий персонал. Їм стає економічно вигідно підвищувати рівень промислової безпеки. Саме в цьому виявляється ефективність страхування – ринкового механізму, який не залежить від адміністративного ресурсу. Що вищий рівень безпеки, то нижча плата за ризик. Обстежити підприємства і визначати величину ризику для страхових компаній мають лише відповідні експертні організації, оскільки ризик хоча й виражається в гривнях, але визначається винятково інженерними прийомами. Той самий об’єкт, із тими самими технічними характеристиками в різних умовах може мати різний ризик експлуатації. Наприклад, ризик роботи хімічного комбінату в густонаселеному районі набагато вищий, ніж в тому разі, коли цей комбінат розташований за межею міста.
Соціальне страхування – це система прав і гарантій, спрямованих на матеріальну підтримку громадян, передусім тих, які працюють, і членів їхніх сімей у разі втрати ними з незалежних від них обставин (захворювання, нещасний випадок, безробіття, досягнення пенсійного віку тощо) заробітку, а також здійснення заходів, пов’язаних з охороною здоров’я застрахованих осіб. Соціальне страхування є важливим чинником соціального захисту населення.
Згідно зі статтею 5 Закону «Про охорону праці» усі працівники підлягають загальнообов’язковому соціальному страхуванню від нещасного випадку і професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності. Правову основу, економічний механізм та організаційну структуру такого страхування визначає Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».
До цього закону закладено сучасну систему соціального страхування від нещасних випадків і профзахворювань, яка полягає не просто у збиранні внесків з підприємств і виплаті компенсацій тим, хто одержав травму чи захворів, а передусім на недопущенні травматизму, прагненні поставити працівника «на ноги», а вже потім на виплаті допомоги. Ефективність такої системи доведено досвідом функціонування систем соціального страхування Німеччини, Великої Британії, США та інших розвинених країн.
Завданнями страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності (надалі скорочено – від «нещасного випадку») є:
Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (ФССНВ) – некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням. Управління Фондом базується на принципі трипартизму, тобто здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців.
Суб’єктами страхування від нещасного випадку є застраховані громадяни (в окремих випадках – члени їх сімей), страхувальники та страховик.
Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється страхування, тобто працівники.
Страхувальниками є роботодавці, а в окремих випадках – застраховані особи.
Страховик – Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України.
Об’єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров’я та працездатність.
Для страхування від нещасного випадку на виробництві не потрібно згоди або заяви працівника. Страхування здійснюється в безособовій формі. Всі особи, які підлягають обов’язковому страхуванню, вважаються застрахованими незалежно від фактичного виконання страхувальниками своїх зобов’язань щодо сплати страхових внесків.
Страховим випадком є нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму за обставин, з настанням яких виникає право застрахованої особи на отримання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг. Перелік обставин, за яких настає страховий випадок державного соціального страхування громадян від нещасного випадку, та перелік професійних захворювань затверджується Постановою Кабінету Міністрів України.
Підставою для оплати потерпілому витрат на медичну допомогу, проведення медичної, професійної та соціальної реабілітації, а також страхових виплат є акт розслідування нещасного випадку або акт розслідування професійного захворювання (отруєння) за встановленими формами.
Порушення правил охорони праці застрахованим, яке спричинило нещасний випадок або професійне захворювання, не звільняє страховика від виконання зобов’язань перед потерпілим, а такого роду нещасний випадок або професійне захворювання також є страховим випадком.
У разі настання страхового випадку Фонд зобов’язаний:
1) своєчасно та в повному обсязі відшкодовувати шкоду, завдану працівникові внаслідок ушкодження його здоров’я або в разі його смерті, виплачуючи йому або особам, які перебували на його утриманні, страхові виплати;
2) організувати поховання померлого, відшкодувати вартість пов’язаних з цим ритуальних послуг відповідно до місцевих умов;
3) сприяти створенню умов для своєчасного надання кваліфікованої першої невідкладної або швидкої допомоги потерпілому;
4) організувати цілеспрямоване та ефективне лікування потерпілого;
5) забезпечити потерпілому повний обсяг медичної допомоги;
6) вжити всіх необхідних заходів для підтримання, підвищення та відновлення працездатності потерпілого;
7) забезпечити домашній догляд за потерпілим, допомогу у веденні домашнього господарства;
8) відповідно до висновку лікарсько-консультаційної комісії (ЛКК) або медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) проводити навчання та перекваліфікацію потерпілого, якщо потерпілий не може виконувати попередню роботу; працевлаштовувати осіб зі зниженою працездатністю;
9) організовувати робочі місця для інвалідів;
10) надавати інвалідам разову грошову допомогу, допомогу у вирішенні соціально-побутових питань за їх рахунок або за рахунок Фонду;
11) сплачувати за потерпілого внески на медичне та пенсійне страхування;
12) організовувати залучення інвалідів до участі у громадському житті.
Усі види соціальних послуг і виплат надаються застрахованому та особам, які перебувають на його утриманні, незалежно від того, зареєстровано підприємство, на якому стався страховий випадок, у Фонді соціального страхування від нещасних випадків чи ні.
Для профілактики нещасних випадків і професійних захворювань на виробництві Фонд здійснює заходи, спрямовані на запобігання нещасним випадкам, усунення загрози здоров’ю працівників, викликаної умовами праці.
Фонд провадить збір та акумулювання страхових внесків, має автономну, незалежну від будь-якої іншої, систему фінансування.
Фінансування Фонду здійснюється за рахунок:
– внесків роботодавців;
– капіталізованих платежів, що надійшли у разі ліквідації страхувальників;
– прибутку, отриманого від тимчасово вільних коштів Фонду;
– коштів, отриманих від стягнення штрафів і пені;
– добровільних внесків.
Працівники не несуть жодних витрат на страхування від нещасного випадку.
Розміри страхових внесків страхувальників обчислюють у відсотках до сум фактичних витрат на оплату праці найманих працівників і визначають страховим тарифом, який диференціюють за групами галузей економіки (видами робіт) залежно від класу професійного ризику виробництва, а також знижкою до нього (за низькі рівні травматизму, професійної захворюваності та належний стан охорони праці) чи надбавкою (за високі рівні травматизму, професійної захворюваності та неналежний стан охорони праці). Клас професійного ризику виробництва та розмір страхового тарифу встановлює Закон «Про страхові тарифи на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».
Конкретні вимоги охорони праці до виробничого середовища, обладнання, устаткування, порядку ведення робіт, засобів захисту працівників, порядку їх навчання тощо регламентуються відповідними нормативно-правовими актами, які розробляються відповідно до законодавства про охорону праці і становлять нормативно-технічну базу охорони праці.
Нормативно-правовий акт – це офіційний документ компетентного органу державної влади, яким встановлюються загальнообов’язкові правила (норми). Законом України «Про охорону праці» визначено, що нормативно-правові акти з охорони праці (НПАОП) – це правила, норми, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов’язкові для виконання. НПАОП переглядають мірою впровадження досягнень науки і техніки, що сприяють поліпшенню безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, але не рідше одного разу на десять років.
Стандарти, технічні умови та інші документи на засоби праці і технологічні процеси повинні включати вимоги щодо охорони праці й узгоджуватися з органами державного нагляду за охороною праці. НПАОП поширюються також і на сферу трудового і професійного навчання.
НПАОП, що затверджує Держгірпромнагляд України (Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду – інформація про цей державний орган міститься в 1.4.1), та НПАОП колишнього СРСР, що діють на території України, підлягають включенню до Державного реєстру нормативно-правових актів з охорони праці (Реєстру НПАОП). Реєстр НПАОП – це банк даних, який складається і ведеться для забезпечення єдиного обліку та формування відповідного інформаційного фонду цих актів. Відомості про зміни у Реєстрі НПАОП, про затвердження і введення нових, перегляд і зміни чинних НПАОП щоквартально надаються у покажчику НПАОП, який публікується в журналі «Охорона праці» та інших виданнях.
У Реєстрі НПАОП кожному нормативному акту присвоєно відповідне позначення (код) – для можливості машинного обліку, ефективного зберігання і зручності користування ним. Кодове позначення складається з абревіатури НПАОП і трьох груп цифр:
НПАОП ХХ.Х-Х.ХХ-ХХ (далі повна назва нормативно-правового акта).
Перша група цифр (ХХ.Х) вказує вид економічної діяльності, на який поширюється цей документ – розділ (перші дві цифри) і група (третя цифра) відповідно до Державного класифікатора України ДК 009-96 «Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД)». Якщо НПАОП поширюється на всі або кілька видів економічної діяльності, у коді зазначається 00.0.
У другій групі цифр (Х.ХХ) – перша цифра означає вид нормативного акта (1 – правила, 2 – переліки, 3 – норми, 4 – положення, 5 – інструкції, 6 – порядки, 7 – інші документи), дві наступні – порядковий номер нормативного акта у межах цього виду в порядку реєстрації.
Останнє двозначне число (ХХ) – рік затвердження нормативного акта.
Серед нормативно-правових актів з охорони праці важливе місце посідають державні стандарти України (ДСТУ) та відповідні нормативні акти (правила, норми, інструкції тощо) колишнього Радянського Союзу, які досі чинні в Україні.
Крім НПАОП, Держаних і міждержавних стандартів для регламентації вимог охорони праці застосовують також нормативно-правові акти інших державних органів. Такими документами є Державні санітарні норми (ДСН), Державні санітарні правила і норми (ДСанПіН), Державні будівельні норми (ДБН), Нормативні акти з пожежної безпеки (НАПБ) тощо.
Нормативно-правові акти з охорони праці потрібно відрізняти від відомчих документів, які можуть розробляти на їх основі і затверджувати міністерства, відомства України або асоціації, корпорації та інші об’єднання підприємств для конкретизації вимог нормативно-правових актів залежно від специфіки галузі.
Обов’язком роботодавців є неухильне дотримання вимог нормативно-правових актів, що діють у сфері охорони праці. У разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідливих для здоров’я умов праці роботодавець зобов’язаний повідомити про це відповідний орган державного нагляду за охороною праці. Він може звернутися до цього органу з клопотанням про встановлення необхідного терміну для виконання заходів щодо увідповіднення умов праці на конкретному виробництві чи робочому місці до нормативних вимог.
Відповідний орган державного нагляду за охороною праці розглядає клопотання роботодавця, здійснює в разі потреби експертизу запланованих заходів, визначає їх достатність і за наявності підстав може, як виняток, прийняти рішення про встановлення іншого терміну застосування вимог нормативних актів з охорони праці. Роботодавець зобов’язаний невідкладно повідомити заінтересованих працівників про рішення цього органу державного нагляду за охороною праці.
Власники підприємств, установ, організацій або уповноважені ними органи розробляють на основі нормативно-правових актів і затверджують власні нормативні акти з охорони праці, що діють у межах цього підприємства, установи, організації. Нормативні акти підприємства конкретизують вимоги нормативно-правових актів і не можуть містити вимоги з охорони праці менші або слабкіші, аніж ті, що містяться в державних нормах.
Для опрацювання, узгодження, затвердження нормативних актів підприємства за наказом власника створюється комісія чи робоча група, визначаються терміни, виконавці та керівники. Розробляється план опрацювання нормативного акту, який затверджує власник. Проект нормативного акта підприємства про охорону праці узгоджують зі службою охорони праці цього підприємства та юрисконсультами, з іншими зацікавленими службами, профспілками.
Закон України «Про охорону праці» передбачає, що за порушення законів та інших НПАОП, створення перешкод у діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці, а також представників профспілок, їх організацій та об’єднань винних осіб притягають до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної та кримінальної відповідальності.
Дисциплінарна відповідальність полягає в тому, що на винного працівника накладають дисциплінарне стягнення. Цю відповідальність встановлено Кодексом законів про працю України, ст. 147 якого містить два види дисциплінарного стягнення: догану та звільнення з роботи. Закони, статути та положення про дисципліну, які діють у деяких галузях (транспорт, гірничодобувна промисловість тощо), можуть передбачати для окремих категорій працівників інші дисциплінарні стягнення.
Право накладати дисциплінарні стягнення на пpaцiвникiв має орган, який має право прийняття на роботу цього працівника, а також органи, вищі за нього. Дисциплінарне стягнення може бути накладено за ініціативою органів, що здійснюють державний і громадський контроль за охороною пpaцi.
Профспілковий орган, що підписав колективний договір, має право вимагати від власника чи уповноваженого ним органу poзipвaння трудового договору (контракту) з керівником або усунення його з посади, якщо він порушує законодавство про працю.
Фахівці служби охорони пpaцi на підприємстві мають право вимагати від посадових осіб усунення від роботи працівників, які не пройшли медичного огляду, навчання, інструктажу, перевірки знань з охорони пpaцi, не мають допуску до відповідних робіт або порушують нормативні акти про охорону пpaцi.
За кожне порушення може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. У виборі дисциплінарного стягнення враховують ступінь тяжкості провини та завдану шкоду, обставини, за яких здійснено провину, минулу роботу працівника. Стягнення оголошують у наказі та повідомляють працівнику під розпис.
Адміністративна відповідальність настає за будь-які посягання на загальні умови пpaцi. Відповідно до ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення, порушення вимог законів та НПАОП призводить до адміністративної відповідальності у вигляді накладення штрафу на працівників та, зокрема, посадових ociб підприємств, установ, організацій, а також громадян – власників підприємств чи уповноважених ними ociб.
Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на час здійснення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.
Право притягати до адміністративної відповідальності працівників, винних у порушенні законів і нормативно-правових актів з охорони праці, мають органи державного нагляду за охороною праці. Максимальний розмір штрафу за порушення законодавства про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці може сягати п’яти відсотків місячного фонду заробітної плати юридичної чи фізичної особи, яка використовує найману працю.
Несплата штрафу призводить до нарахування на суму штрафу пені у розмірі двох відсотків за кожний день прострочення. Рішення про стягнення штрафу може бути оскаржено в місячний термін у судовому порядку.
Матеріальна відповідальність робітників i службовців регламентується КЗпПУ та іншими нормативними актами, які торкаються цієї відповідальності у трудових відносинах.
Загальними підставами накладення матеріальної відповідальності на працівника є:
На працівника можна накласти відповідальність лише за наявності вcix перелічених умов; відсутність хоча б однієї з них виключає матеріальну відповідальність працівника.
Притягнення працівника до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності за дії, якими завдано шкоду, не звільняє його від матеріальної відповідальності.
Ст. 130 КЗпПУ встановлює, що особа, яка завдала шкоду підприємству під час виконання трудових обов’язків, може добровільно відшкодувати її передачею рівноцінного майна або полагодженням ушкодженого майна за згоди на це власника, в іншому разі розмір відшкодування встановлює суд.
Кримінальну відповідальність за порушення правил охорони пpaцi передбачено ст.ст. 271–275 КК України, об’єднаних у розділ Х «Злочини проти безпеки виробництва».
Кримінальна відповідальність настає не за будь-яке порушення, а за порушення вимог законів та інших НПАОП, якщо це порушення створило загрозу загибелі людей чи настання інших тяжких наслідків або завдало шкоду здоров’ю потерпілого чи спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки.
Порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів, передбачених зазначеними статтями КК України, карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до дванадцяти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.
Згідно із Законом «Про охорону праці» працівник – це особа, яка працює на підприємстві, в організації, установі та виконує обов’язки або функції згідно з трудовим договором (контрактом). Гарантії його прав на охорону праці починаються вже з моменту обговорення та укладення трудової угоди, оскільки згідно зі ст. 5 Закону умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим НПАОП.
Під час укладення трудового договору роботодавець повинен проінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров’я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах.
Працівнику не можна пропонувати роботу, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров’я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують професійного добору, допускають осіб за наявності висновку психофізіологічної експертизи.
Під час прийому працівника на роботу відбувається обов'язкове страхування його роботодавцем від нещасних випадків і професійних захворювань. Вище зазначено, що для такого страхування не потрібно згоди або заяви працівника. У разі ушкодження здоров’я чи в разі моральної шкоди, завданої працівнику, він має право на відшкодування шкоди.
Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля. Він зобов’язаний негайно повідомити про це безпосередньому керівнику або роботодавцю. Факт наявності такої ситуації за необхідності підтверджується спеціалістами з охорони праці підприємства за участю представника профспілки, членом якої він є, або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці (якщо професійна спілка на підприємстві не створювалася), а також страхового експерта з охорони праці. У цьому разі за період простоювання через причини, які виникли не з вини працівника, за ним зберігається середній заробіток.
Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавства про охорону праці, не дотримується умов колективного договору з цих питань. У цьому разі працівнику виплачують вихідну допомогу в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку.
Якщо працівник за станом здоров’я не може виконувати роботу, на яку він наймався, він має бути переведений на легшу роботу відповідно до медичного висновку. Медичний висновок ЛКК або МСЕК є обов’язковим для роботодавця. Проте переведення працівника на іншу (легшу) тимчасову чи постійну роботу може відбуватися лише за його згодою. У разі переведення працівника на іншу постійну оплачувану нижче роботу за ним зберігається його попередній заробіток упродовж двох тижнів з дня переведення.
На час зупинення експлуатації підприємства або устаткування органом державного нагляду або службою охорони праці за працівником зберігається місце роботи, а час простоювання оплачується з розрахунку середнього заробітку.
Працівників, зайнятих на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безплатно забезпечують:
Ця категорія працівників також має право на:
Упродовж дії трудового договору роботодавець повинен своєчасно інформувати працівника про зміни у виробничих умовах і в розмірах пільг і компенсацій, включаючи й ті, що надаються йому додатково.
Основним завданням охорони праці на підприємствах є поліпшення умов праці і на цій основі зменшення частково або повністю всіх видів пільг і компенсацій, але доти, доки залишаються важкі фізичні роботи, доки залишаються робочі місця, на яких присутні шкідливі виробничі фактори, працівникам та їхнім роботодавцям необхідно дотримуватися правил надання всіх передбачених законом пільг і компенсацій для того, щоб зменшити негативний вплив цих чинників на здоров’я.
Лікувально-профілактичне харчування (ЛПХ) є засобом підвищення опору організму людини впливу шкідливих виробничих факторів, зниження захворюваності і запобігання передчасній втомі. Безплатне ЛПХ надається лише тим працівникам, які виконують важку роботу в деяких спеціальних умовах (підземні роботи, металургія), згідно з Переліком виробництв, професій і посад, робота в яких дає право на безплатне отримання лікувально-профілактичного харчування в зв’язку з особливо шкідливими умовами праці, затвердженим Постановою Держкомпраці СРСР і Президією ВЦРПС від 7 січня 1977 р. № 4/П-1. Харчування надається працівникам у ті дні, коли вони фактично виконували роботи на виробництвах, передбачених цим Переліком.
Безплатне молоко в кількості 0,5 л видають працівникам, які контактують з хімічними речовинами або фізичними виробничими факторами відповідно до Медичних показників для безплатної видачі молока або інших рівноцінних продуктів робітникам і службовцям, безпосередньо зайнятим на роботах зі шкідливими умовами праці, затвердженими Міністерством охорони здоров’я СРСР 22.05.1968 року. Безплатна видача молока має мету підвищити опір організму працівника дії токсичних речовин та фізичних факторів, які викликають порушення функції печінки, білкового і мінерального обміну, подразнення слизових оболонок верхніх дихальних шляхів. Молоко нормалізує обмінні процеси і функції організму людини і сприяє швидшому відновленню нормальної діяльності всіх систем життєзабезпечення людини. Для працівників, які контактують зі свинцем або речовинами, що містять свинець, замість молока видають продукти, що містять 8–10 г пектину (киселі, мармелад, концентрат пектину з чаєм або фруктові соки).
Під час роботи в умовах підвищених температур та інфрачервоного випромінювання відбувається сильне потовиділення. З потом з організму працівника виділяються необхідні солі. Для збереження нормального стану організму в таких умовах велике значення має раціональний питний режим. Вживання підсоленої газованої води поряд з іншими санітарно-гігієнічними заходами зменшує шкідливу дію високої температури і променистого тепла. Правила забезпечення працівників гарячих цехів газованою підсоленою водою затверджено постановою Секретаріату ВЦРПС від 11.06.1934 р.
Оплачувані перерви санітарно-гігієнічного призначення надають тим, хто працює в холодну пору року на відкритому повітрі або в неопалюваних приміщеннях, вантажникам, розробникам програм та операторам із застосування ЕОМ, операторам комп’ютерного набору та деяким іншим категоріям працівників згідно з чинними правилами на виконувані роботи.
Скорочена тривалість робочого часу за роботу зі шкідливими умовами праці надається згідно з Переліком виробництв, цехів, професій і посад із шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого тижня, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 р. № 163.
Щорічна додаткова відпустка за роботу із шкідливими і важкими умовами праці тривалістю до 35 календарних днів згідно зі ст. 7 Закону України «Про відпустки» надається працівникам, зайнятим на роботах, пов’язаних з негативним впливом на здоров’я шкідливих виробничих факторів, за Списком виробництв, цехів, професій і посад, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 17.11.1997 р. № 1290 зі змінами та доповненнями від 16.12.2004 р.
Конкретна тривалість додаткової відпустки встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від результатів атестації робочих місць за умовами праці та часу зайнятості працівника в цих умовах.
Право на пільгову пенсію регулюється Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 1994 р. № 162 «Про затвердження списків виробництв, робіт, професій, посад і показників, зайнятість в яких дає право на пенсію за віком на пільгових умовах». Цією Постановою затверджено Список № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, зайнятість в яких повний робочий день дає право на пенсію за віком на пільгових умовах і Список № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників зі шкідливими і важкими умовами праці, зайнятість в яких повний робочий день дає право на пенсію за віком на пільгових умовах.
Пільгова пенсія надається за списком № 1 чоловікам за досягнення 50 років, жінкам – 45, за списком № 2 – чоловікам – 55, жінкам – 50.
За роботу в шкідливих умовах праці на підставі атестації робочих місць встановлюються надбавки до заробітної плати в розмірі до 12%, а за роботу в особливо шкідливих умовах праці – до 24%.
Закон «Про охорону праці» встановлює, що на роботах зі шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах, пов’язаних із забрудненням або несприятливими температурними умовами, робітникам і службовцям видають безплатно відповідно до норм спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту (ЗІЗ). Згідно Положення про порядок забезпечення працівників спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту, затвердженого наказом Держгірпромнагляду № 53 від 24.03.2008 року, ЗІЗ видають працівникам тих професій і посад (професійних назв робіт), що передбачені у нормативно-правових актах з охорони праці, які встановлюють для роботодавця обов’язковий мінімум безплатної видачі ЗІЗ. Ці НПАОП також визначають захисні властивості ЗІЗ та терміни їх використання (носіння).
З урахуванням специфіки виробництва, вимог технологічних процесів і НПАОП, за узгодженням з представниками профспілкових органів, за рішенням трудового колективу підприємства працівникам можуть видавати спецодяг, спецвзуття та інші ЗІЗ понад передбачені норми. В окремих випадках, враховуючи особливості виробництва, роботодавець може за узгодженням з уповноваженим з охорони праці трудового колективу підприємства і профспілками замінювати: комбінезон – костюмом і навпаки; черевики (напівчоботи) – чоботами і навпаки, валянки – чоботами кирзовими тощо. Заміна одних видів спеціального одягу і спеціального взуття на інші не повинна погіршувати їх захисні властивості.
ЗІЗ, видані працівникам, повинні відповідати характеру і умовам їхнього застосування і забезпечувати безпеку праці. ЗІЗ, що надходять на підприємство, обов’язково перевіряють на їх відповідність вимогам стандартів і технічних умов, для чого створюють комісію з представників адміністрації, профспілкової організації та уповноваженого з охорони праці трудового колективу підприємства. У разі невідповідності ЗІЗ вимогам нормативно-технічної документації роботодавець подає постачальникам рекламації.
ЗІЗ, що видають працівникам, є власністю підприємства, їх обліковують як інвентар і вони підлягають обов’язковому поверненню в разі: звільнення, переведення на тому самому підприємстві на іншу роботу, для якої видано засоби, не передбачені нормами, а також після закінчення термінів їх носіння замість одержуваних нових. Працівник несе матеріальну відповідальність за видані йому в користування ЗІЗ.
Роботодавець може видавати працівникам два комплекти спецодягу на два терміни носіння. Він також зобов’язаний організувати заміну або ремонт спеціального одягу і спеціального взуття, що стали непридатними до закінчення встановленого терміну носіння з незалежних від працівника причин. Роботодавець компенсує працівнику витрати на придбання спецодягу та інших засобів індивідуального захисту, якщо встановлений нормами термін видачі цих засобів порушено і працівник був змушений придбати їх власним коштом. У разі пропажі ЗІЗ у встановлених місцях їх зберігання або псування ЗІЗ з незалежних від працівника причин роботодавець зобов’язаний видати йому інший, придатний для використання. Вживані ЗІЗ можна видати іншим працівникам тільки після прання, хімчистки, дезинфекції та ремонту. Термін носіння таких ЗІЗ встановлює роботодавець за узгодженням з уповноваженим трудового колективу з питань охорони праці та профспілками.
Під час виконання роботи працівники зобов’язані використовувати за призначенням і дбайливо ставитися до виданих в їх користування ЗІЗ. Роботодавець не повинен допускати до роботи працівників без встановленого нормами ЗІЗ, у несправному, не відремонтованому чи забрудненому стані.
Роботодавець під час видачі працівникам таких ЗІЗ, як респіратори, протигази, саморятівники, запобіжні пояси, електрозахисні засоби, накомарники, каски, повинен проводити навчання і перевірку знань працівників щодо правил користування і найпростіших способів перевірки придатності цих засобів, а також тренування щодо їх застосування.
Роботодавець зобов’язаний забезпечити регулярне, відповідно до встановлених термінів, випробовування і перевірку придатності ЗІЗ, а також своєчасну заміну фільтрів, скляних деталей та інших частин, захисні властивості яких погіршилися. Після перевірки на ЗІЗ повинна бути зроблена позначка (клеймо, штамп) про термін наступного випробовування.
Для зберігання виданого працівникам спеціального одягу, спеціального взуття та інших ЗІЗ створюють спеціально обладнані приміщення (гардеробні). Роботодавець зобов’язаний організувати належний догляд за засобами індивідуального захисту, своєчасно здійснювати їх чистку, прання, обезпилювання, дегазацію, дезактивацію, знешкодження і ремонт. Якщо цього не зроблено, він зобов’язаний оплатити працівникові його витрати.
Трудові спори з питань видачі і користування ЗІЗ розглядаються комісіями з трудових спорів.
Конституція України, гарантуючи рівність прав жінки і чоловіка, забезпечує цю рівність спеціальними заходами щодо охорони праці і здоров’я жінок, створення умов, які дають жінкам змогу поєднувати працю з материнством. Враховуючи певні фізичні, фізіологічні та інші особливості жінок, неповнолітніх, інвалідів і літніх людей, держава піклується про ці категорії людей, з одного боку створюючи умови для повної реалізації права громадян на працю, а з іншого – не допускаючи того, щоб робота зашкодила їхньому здоров’ю.
Забороняється залучення жінок і неповнолітніх до підіймання та переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. МОЗ визначило граничні норми підіймання і переміщення важких речей, які становлять для жінок – 7 кг за постійного переміщення вантажів упродовж зміни і 10 кг – за чергування з іншими роботами. Максимальна загальна маса вантажу, який жінка може підіймати впродовж 1 години, становить 350 кг, якщо вантаж піднімають з робочої поверхні, і 170 кг, якщо вантаж піднімають з підлоги.
Граничні норми підіймання і переміщення важких речей для неповнолітніх встановлено залежно від віку, статі і тривалості робіт, що видно з табл. 1.2.
Таблиця 1.2
Граничні норми
підіймання і переміщення важких речей неповнолітніми
|
Календарний вік, років |
Граничні норми ваги вантажу, кг |
|||
|
Короткочасна робота |
Тривала робота |
|||
|
юнаки |
дівчата |
юнаки |
Дівчата |
|
|
14 |
5 |
2,5 |
не допускається |
|
|
15 |
12 |
6 |
8,4 |
4,2 |
|
16 |
14 |
7 |
11,2 |
5,6 |
|
17 |
16 |
8 |
12,6 |
6,3 |
Забороняється використання праці жінок і неповнолітніх осіб віком до 18 років на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, перелік яких затверджено Держнаглядохоронпраці, та на підземних роботах. Як виняток дозволяється допускати до таких робіт підлітків – учнів системи профтехосвіти під час проходження ними практики.
Вагітні жінки згідно з медичним висновком повинні бути переведені на легку роботу, яка виключила б вплив несприятливих факторів, зі збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.
Неповнолітніх приймають на роботу зазвичай після досягнення 16 років. За згодою одного з батьків чи опікуна можуть, як виняток, приймати на роботу осіб, які досягли 15 років. Допускається приймати учнів загальноосвітніх шкіл і професійних навчальних закладів для виконання легкої праці у вільний час за досягнення ними 14-річного віку. Неповнолітніх приймають на роботу лише після медичного огляду і до досягнення ними 21-річного віку вони зобов’язані щороку проходити медичний огляд.
Забороняється допускати неповнолітніх до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні. Тривалість робочого дня для неповнолітніх становить: у віці від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень, від 15 до 16 років, а також учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул, – 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють упродовж навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, вказаної вище для осіб відповідного віку. Щорічну відпустку неповнолітнім працівникам надають тривалістю один календарний місяць і обов’язково влітку.
Роботодавець зобов’язаний організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій. Залучення інвалідів до надурочних робіт і робіт у нічний час допускається лише за їх згодою за умови, що це не суперечить рекомендаціям МСЕК.
Підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій МСЕК та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів щодо безпеки праці, які відповідають особливостям цієї категорії працівників.
Згідно із Законом «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» роботодавці зобов’язані враховувати специфіку праці ветеранів та ociб літнього віку. Робоче місце громадянина літнього віку має бути обладнано відповідними технічними та іншими засобами, що сприяють збереженню його здоров’я і працездатності.
Каліцтво або ж інше ушкодження здоров’я (травма, хвороба) працівника призводить до втрати ним професійної працездатності, а відтак – до втрати заробітної плати та інших доходів, а отже він позбавляється можливості для нормального існування і самого себе, і своїх утриманців. Тому Закон «Про охорону праці» передбачає, що в разі ушкодження здоров’я працівника йому повинно бути надано відповідне відшкодування, а в разі його смерті відшкодування надають членам сім’ї померлого. Відшкодування здійснює ФССНВ, який виплачує страхові виплати застрахованому чи особам, які мають на це право. За наявності факту завдання моральної шкоди потерпілому здійснюють страхову виплату за моральну шкоду.
У разі травмування, профзахворювання або смерті працівника він і члени його сім’ї мають право на отримання однієї або кількох з наведених нижче страхових виплат:
1) щомісячна страхова виплата;
2) разова допомога;
3) пенсія з інвалідності потерпілому;
4) пенсія у зв’язку з втратою годувальника;
5) виплати дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності;
6) для компенсації витрат на медичну та соціальну допомогу.
Щомісячна страхова виплата компенсує потерпілому та членам його сім’ї втрачений заробіток. Її розмір встановлюють відповідно до ступеня втрати професійної працездатності та середньомісячного заробітку, що потерпілий мав до ушкодження здоров’я, і не може перевищувати його. Ступінь втрати працездатності потерпілим установлюється МСЕК за участю ФССНВ і визначається у відсотках професійної працездатності, яку мав потерпілий до ушкодження здоров’я.
У разі смерті потерпілого право на отримання щомісячних страхових виплат мають непрацездатні особи, які перебували на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина померлого, яка народилася впродовж не більш як десятимісячного терміну після його смерті.
У разі смерті потерпілого суми страхових виплат особам, які мають на це право, визначають із середньомісячного заробітку потерпілого за вирахуванням частки, яка припадала на потерпілого та працездатних осіб, що перебували на його утриманні, але не мали права на ці виплати.
Разову страхову виплату сплачують у разі стійкої втрати професійної працездатності або смерті потерпілого. Суму цієї виплати визначають із розрахунку середньомісячного заробітку його за кожний відсоток втрати ним професійної працездатності.
Якщо встановлено, що ушкодження здоров’я настало не тільки з вини роботодавця, а й внаслідок порушення потерпілим НПАОП, розмір разової допомоги може бути зменшено до 50 відсотків.
У разі смерті потерпілого витрати на його поховання несе ФССНВ, а сім'ї померлого сплачують разову допомогу, розмір якої повинен бути не меншим за п’ятирічну заробітну плату потерпілого і, крім того, не меншим за річний заробіток потерпілого на кожну особу, яка перебувала на його утриманні, а також на його дитину, яка народилася впродовж не більш як десятимісячного терміну після смерті потерпілого.
Виплата пенсії з інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання провадиться потерпілому відповідно до законодавства про пенсійне забезпечення. Неповнолітнім, які народилися інвалідами внаслідок травмування або профзахворювання матері під час її вагітності, а також учням, студентам, аспірантам тощо, які стали інвалідами під час відповідних занять або робіт, ФССНВ здійснює щомісячні страхові виплати як інвалідам дитинства, а після досягнення ними 16 років – у розмірі середньомісячного заробітку, що склався на території області (міста) проживання цих осіб, але не менше середньомісячного заробітку в країні на день виплати.
Страхові витрати на медичну та соціальну допомогу – це витрати на придбання ліків, спеціальний медичний або постійний сторонній догляд, побутове обслуговування, додаткове харчування, оплату санаторно-курортних путівок інвалідам тощо.
Витрати на догляд за потерпілим відшкодовує Фонд незалежно від того, ким вони здійснюються. Якщо встановлено, що потерпілий потребує кількох видів допомоги, оплата провадиться за кожним її видом.
Потерпілому, який став інвалідом, періодично, але не рідше одного разу на три роки, а інвалідам I групи щорічно безоплатно за медичним висновком надають путівку для санаторно-курортного лікування; у разі самостійного придбання путівки її вартість компенсує ФССНВ. Потерпілому, який став інвалідом, компенсують також витрати на проїзд до місця лікування і назад. Особі, яка супроводжує потерпілого, Фонд компенсує витрати на проїзд і житло.
За наявності у потерпілого відповідно до висновків МСЕК медичних показань для отримання автомобіля Фонд компенсує вартість придбання автомобіля з ручним керуванням, запасних частин до нього, пального, а також ремонту і технічного обслуговування та навчання керуванню автомобілем.
Згідно з висновком МСЕК Фонд може відшкодовувати й інші витрати.
Роботодавець може за рахунок власних коштів здійснювати потерпілим і членам їхніх сімей додаткові виплати відповідно до колективного чи трудового договору.
Відшкодування моральної (немайнової) шкоди здійснюють у вигляді разової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат. Суму страхової виплати за моральну шкоду визначають в судовому порядку і вона не може перевищувати двохсот розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на день виплати.
Допомогу у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю виплачують у розмірі 100 відсотків середнього заробітку (оподатковуваного доходу). Перші п’ять днів тимчасової непрацездатності оплачує власник або уповноважений ним орган за рахунок коштів підприємства, установи, організації.
За працівниками, які втратили працездатність, зберігаються місце роботи (посада) та середня заробітна плата на весь період до відновлення працездатності або до встановлення стійкої втрати професійної працездатності. У разі неможливості виконання потерпілим попередньої роботи проводяться його навчання, перекваліфікація, працевлаштування відповідно до медичних рекомендацій. Час перебування на інвалідності у зв’язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням зараховується до стажу роботи для призначення пенсії за віком, а також до стажу роботи зі шкідливими умовами, який дає право на призначення пенсії на пільгових умовах і в пільгових розмірах.
Одна з функцій сучасної держави – проведення соціальної політики, спрямованої на підвищення безпеки праці. Здійснення цієї функції неможливе без відповідного державного управління охороною праці. Державне управління охороною праці здійснюють:
Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони праці, спрямовує і координує діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади щодо створення безпечних і здорових умов праці та нагляду за охороною праці. Для координації діяльності органів державного управління охороною праці створено Національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення, яку очолює віце-прем’єр-міністр України.
Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці – Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду (Держгірпромнагляд). Раніше, до середини 2005 року, цей орган мав назву Державний комітет України з нагляду за охороною праці (Держнаглядохоронпраці).
Держгірпромнагляд:
Рішення, прийняті Держгірпромнаглядом у межах його компетенції, обов’язкові для виконання.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади розробляють і реалізують галузеві програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища за участю профспілок, здійснюють методичне керівництво діяльністю підприємств галузі з охорони праці, створюють у разі потреби аварійно-рятувальні служби, здійснюють керівництво їх діяльністю, здійснюють відомчий контроль за станом охорони праці на підприємствах галузі, забезпечують виконання інших вимог законодавства, що регулює відносини у сфері рятувальної справи.
Для координації, вдосконалення роботи з охорони праці і контролю за цією роботою в міністерствах та інших центральних органах виконавчої влади створено структурні підрозділи з охорони праці.
Крім перелічених вище функцій, які покладено на всі міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, деякі міністерства, зокрема Мінпраці, МОЗ, МНС, виконують спеціальні функції охорони праці.
Мінпраці забезпечує проведення державної експертизи умов праці із залученням служб санітарного епідеміологічного нагляду Міністерства охорони здоров’я, визначає порядок і здійснює контроль за якістю атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативно-правовим актам з охорони праці.
МОЗ розробляє гігієнічно обґрунтовані нормативи показників шкідливих факторів на робочих місцях і в межах робочої зони підприємств, опрацьовує санітарні норми щодо нормативів і методик визначення показників шкідливих факторів, проводить контроль виконання вимог гігієни праці та виробничого середовища, розробляє методику атестації робочих місць тощо.
МНС здійснює заходи щодо запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного характеру і зменшення збитків під час аварій і катастроф, проводить оповіщення населення про загрозу і виникнення надзвичайних ситуацій та інформування його про наявну обстановку, організовує та проводить рятувальні й інші невідкладні роботи.
Діяльність місцевих державних адміністрацій спрямовано на те, щоб у повсякденному житті набував практичного змісту та підтверджувався найголовніший принцип державної політики у сфері охорони праці – пріоритет життя і здоров’я працівників. В умовах переходу до ринкової економіки, створення численних підприємств та інших господарств з недержавними формами власності, що не мають галузевого підпорядкування, незмірно зростає значення місцевих органів державної виконавчої влади в організації безпечних і здорових умов праці, усуненні причин виробничого травматизму та професійних захворювань.
Законами «Про місцеві державні адміністрації» та «Про місцеве самоврядування» передбачено, що захист прав, свобод і законних інтересів громадян – один з головних принципів, на яких ґрунтується місцеве та регіональне самоврядування. Отже, забезпечення виконання вимог законодавства про охорону праці є об’єктом і предметом діяльності місцевих державних адміністрацій і місцевого самоврядування.
Для забезпечення виконання вимог законодавства з охорони праці в Україні створено систему державного нагляду, відомчого і громадського контролю з цих питань.
Державний нагляд за дотриманням законів та інших НПАОП відповідно до Закону «Про охорону праці» здійснюють:
– спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці (Держгірпромнагляд);
– спеціально уповноважений державний орган з питань радіаційної безпеки (Комітет ядерного регулювання Міністерства охорони природного середовища);
– спеціально уповноважений державний орган з питань пожежної безпеки (департамент пожежної безпеки Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи);
– спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці (Головний державний санітарний лікар та санітарно–епідеміологічна служба Міністерства охорони здоров’я).
Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких господарських органів, суб’єктів підприємництва, об’єднань громадян, політичних формувань, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, їм не підзвітні і не підконтрольні.
Діяльність органів державного нагляду за охороною праці регулюється законами України «Про охорону праці», «Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку», «Про пожежну безпеку», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», іншими нормативно-правовими актами та положеннями про ці органи, що затверджуються Президентом України або Кабінетом Міністрів України.
Основні функції та завдання, які вирішує спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці, викладено в 1.4.1. Свою роботу з нагляду за охороною праці Держгірпромнагляд проводить через територіальні (обласні) управління, галузеві державні інспекції охорони праці та експертно-технічні центри.
Інспектори Держгірпромнагляду мають право:
− безперешкодно відвідувати підконтрольні підприємства (об’єкти), виробництва, та здійснювати в присутності роботодавця або його представника перевірку дотримання законодавства з охорони праці;
− одержувати пояснення, висновки обстежень, аудитів, звіти про рівень і стан профілактичної роботи, причини порушень законодавства та вжиті заходи щодо їх усунення;
Відомчий контроль покладено на адміністрацію підприємства та на господарські організації вищого рівня. Цей контроль здійснюють відповідні служби охорони праці (див. 1.4.3, 1.4.4).
Громадський контроль за дотриманням законодавства про охорону праці створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих і санітарно-побутових умов, забезпеченням працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту здійснюють професійні спілки в особі своїх виборних органів і представників (уповноважених осіб). У разі загрози життю або здоров’ю працівників професійні спілки мають право вимагати від роботодавця негайного припинення робіт на період, необхідний для усунення загрози життю або здоров’ю працівників.
Професійні спілки також мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, а також об’єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються чи експлуатуються, на відповідність їх НПАОП, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і професійних захворювань і надавати свої висновки про них, вносити роботодавцям, державним органам управління і нагляду подання з питань охорони праці та отримувати від них аргументовану відповідь.
У разі відсутності професійної спілки на підприємстві громадський контроль здійснює уповноважена найманими працівниками особа з питань охорони праці, яка має право безперешкодно перевіряти на підприємствах виконання вимог щодо охорони праці і вносити обов’язкові для розгляду роботодавцем пропозиції про усунення виявлених порушень НПАОП.
Для виконання цих обов’язків роботодавець за свій рахунок організовує навчання, забезпечує необхідними засобами і звільняє уповноважених з охорони праці від роботи на передбачений колективним договором термін із збереженням за ними середнього заробітку.
Не можуть бути ущемлені будь-які законні інтереси працівників у зв’язку з виконанням ними обов’язків уповноважених з охорони праці. Їх звільнення або притягнення до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності здійснюють лише за згодою найманих працівників у порядку, визначеному колективним договором.
Якщо уповноважені з охорони праці вважають, що профілактичні заходи, вжиті роботодавцем, є недостатніми, вони можуть звернутися за допомогою до органу державного нагляду за охороною праці. Вони також мають право брати участь і вносити відповідні пропозиції під час інспекційних перевірок підприємств чи виробництв.
У нашій країні передбачено управління охороною праці на державному, галузевому, регіональному і виробничому рівнях. Загальні положення щодо управління охороною праці, порядок введення в дію системи управління, основні функції і завдання управління викладено в Типовому положенні про систему управління охороною праці на галузевому, регіональному та виробничому рівнях.
У спрощеному вигляді будь-яка система управління – це сукупність суб’єкта управління та об’єкта управління, що перебувають у певному середовищі та інформативно зв’язані між собою (рис. 1.4.1). У суб’єкті управління можна виділити два органи – управляючий і виконавчий. Управління завжди здійснюється задля досягнення певної мети. Мета управління охороною праці – забезпечення безпеки, збереження здоров’я та працездатності людини в процесі трудової діяльності.
Таким чином, система управління охороною праці (СУОП) – це сукупність суб’єкта та об’єкта управління, які на підставі комплексу нормативної документації проводять цілеспрямовану, планомірну діяльність для забезпечення здорових, безпечних і високопродуктивних умов праці. Охорона праці базується на законах та інших нормативно-правових актах, які є головним джерелом зовнішньої інформації, що надходить до СУОП.
І суб’єкт, і об’єкт системи визначаються її рівнем. На державному рівні суб’єктом управління є Кабінет Міністрів, виконавчим органом є Держгірпромнагляд, а об’єктами управління – діяльність галузевих міністерств, обласних і місцевих державних адміністрацій із забезпечення безпечних і здорових умов праці на підприємствах, в установах та організаціях.
На галузевому рівні суб’єктом управління є відповідне галузеве міністерство або відомство (комітет), а об’єктами управління – діяльність підприємств, установ та організацій галузі із забезпечення на них безпечних і здорових умов праці.
Суб’єкт управління на регіональному рівні – відповідна державна адміністрація, а об’єкт управління – діяльність підприємств, установ та організацій, розташованих на території даного регіону, із забезпечення на них безпечних і здорових умов праці.
Суб’єктом управління в СУОП підприємства є роботодавець, а в цехах, на виробничих дільницях і в службах – керівники відповідних структурних підрозділів і служб. Об’єктом управління в СУОП підприємства є діяльність структурних підрозділів і служб підприємства із забезпечення безпечних і здорових умов праці на робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах і на підприємстві загалом. Типова СУОП підприємства функціонує таким чином (рис. 1.2).
Рис. 1.2. Структурна схема управління охороною праці
Роботодавець (керівник, технічний директор) аналізує інформацію про стан охорони праці в структурних підрозділах підприємства і зовнішню інформацію (зміни в законодавстві, новітні досягнення, розробки з охорони праці тощо) та приймає рішення, спрямовані на підвищення рівня безпеки праці. Організаційно-методичну роботу з управління охороною праці, підготовку управлінських рішень і контроль за їх своєчасною реалізацією здійснює служба охорони праці підприємства (виконавчий орган СУОП), підпорядкована безпосередньо керівнику підприємства (управляючому органу). Збурювальним чинником для СУОП на рівні підприємства є зміни технологічного процесу, обладнання, умов праці, нещасні випадки, травми, захворювання тощо.
До основних функцій управління охороною праці належать:
Основне завдання управління охороною праці можна сформулювати коротко – забезпечення дотримання вимог НПАОП. Воно містить:
Функція прогнозування та планування роботи з охорони праці, в основі якої лежить прогнозтичний аналіз, має вирішальне значення в системі управління охороною праці. Планування роботи з охорони праці поділяють на перспективне, поточне та оперативне.
Перспективне планування – це найбільш важливі, трудомісткі і довготермінові заходи, виконання яких зазвичай потребує сумісної роботи кількох підрозділів підприємства. Можливість виконання заходів перспективного плану повинна бути підтверджена обґрунтованим розрахунком необхідного матеріально-технічного забезпечення і фінансових витрат з зазначенням джерел фінансування. Основною формою перспективного планування роботи з охорони праці є розроблення комплексного плану підприємства щодо поліпшення стану охорони праці.
Поточне планування здійснюють у межах календарного року через розроблення відповідних заходів у розділі «Охорона праці» колективного договору.
Оперативне планування роботи з охорони праці здійснюють за підсумками контролю стану охорони праці в структурних підрозділах і на підприємстві загалом. Оперативні заходи щодо усунення виявлених прорахунків зазначаються безпосередньо у наказі по підприємству, який видається за підсумками контролю, або у плані заходів, як додатку до наказу.
Процес планування заходів з охорони праці, як і реалізація будь-якої іншої управлінської функції, повинен здійснюватися в три етапи:
Функція СУОП щодо організації та координації робіт передбачає формування органів управління охороною праці на всіх рівнях управління і всіх стадіях виробничого процесу, визначення обов’язків, прав, відповідальності та порядку взаємодії осіб, які беруть участь у процесі управління, а також прийняття та реалізацію управлінських рішень.
Глибоко помилковою є думка, яку, на жаль, ще дуже часто можна почути, що робота з охорони праці є прерогативою лише служби охорони праці. Налагодження функціонування СУОП необхідно починати передусім з аналізу функціональних обов’язків усіх посадових осіб підприємства і, якщо необхідно, відповідного їх коригування для усунення прогалин і непотрібного дублювання. Неналежне виконання своїх обов’язків, наприклад службою постачання під час закупівлі обладнання, може обернутись травмою для будь-якого працівника підприємства.
Облік, аналіз та оцінка показників охорони праці спрямовані (відповідно до одержаної інформації) на розробку та прийняття управлінських рішень керівниками всіх рівнів підприємства (від майстра дільниці до керівника підприємства). Суть цієї функції полягає в системному обліку показників стану охорони праці, в аналізі отриманих даних та узагальненні причин недотримання вимог НПАОП, а також причин невиконання планів з охорони праці з розробкою заходів, направлених на усунення виявлених упущень. Аналізуються матеріали: про нещасні випадки та професійні захворювання; результати всіх видів контролю за станом охорони праці; дані паспортів санітарно-технічного стану умов праці в цеху (на дільниці); матеріали спеціальних обстежень будівель, споруд, приміщень, обладнання тощо. У результаті обліку, аналізу та оцінки стану охорони праці вносять доповнення та уточнення до оперативних, поточних і перспективних планів роботи з охорони праці, а також зі стимулювання діяльності окремих структурних підрозділів, служб, працівників за досягнуті показники охорони праці.
Контроль за станом охорони праці та функціонуванням СУОП забезпечує дійове управління охороною праці. Будь-яка система управління може надійно функціонувати лише за наявності повної, своєчасної і достовірної інформації про стан об’єкта управління. Отримати таку інформацію про стан охорони праці, виявити можливі відхилення від норм безпеки, а також перевірити виконання планів та управлінських рішень можна тільки на підставі регулярного та об’єктивного контролю. Тому контроль стану охорони праці є найбільш відповідальною та трудомісткою функцією процесу управління.
До основних форм контролю за станом охорони праці в рамках СУОП підприємства належать: оперативний контроль; відомчий контроль, що проводиться службою охорони праці підприємства; адміністративно-громадський багатоступеневий контроль. Крім цих видів контролю, існує відомчий контроль вищих господарських органів, державний нагляд і громадський контроль за охороною праці, які розглядаються окремо.
Оперативний контроль керівники робіт і підрозділів підприємства здійснюють згідно із затвердженими посадовими обов’язками. Служба охорони праці контролює виконання вимог безпеки праці в усіх структурних підрозділах і службах підприємства.
Адміністративно-громадський багатоступеневий контроль є однією з найкращих форм контролю за станом охорони праці, але можливість його ефективного функціонування зумовлена наявністю співпраці та взаєморозуміння між роботодавцем і профспілками підприємства. Цей контроль проводиться на кількох (зазвичай – трьох) рівнях. На першому рівні контролю начальник виробничої дільниці (майстер) спільно з громадським інспектором профгрупи щоденно перевіряють стан охорони праці на виробничій дільниці. На другому рівні – начальник цеху спільно з громадським інспектором і спеціалістами відповідних служб цеху (механік, електрик, технолог) два − чотири рази на місяць перевіряють стан охорони праці згідно з затвердженим графіком. На третьому рівні контролю щомісячно (згідно із затвердженим графіком) комісія підприємства під головуванням керівника (головного інженера) перевіряє стан охорони праці на підприємстві. До складу комісії входять: керівник служби охорони праці, голова комісії з охорони праці профкому, керівник медичної служби, працівник пожежної охорони та головні спеціалісти підприємства (технолог, механік, енергетик). Результати роботи комісії фіксуються в журналі третього рівня контролю і розглядаються на нараді. За результатами наради видається наказ по підприємству.
У комбінатах, об’єднаннях тощо може проводитися четвертий і п’ятий рівні адміністративно-громадського контролю.
Стимулювання охорони праці спрямовано на створення зацікавленості працівників у забезпеченні здорових і безпечних умов праці. Стимулювання передбачає моральні та матеріальні заохочення, а також і покарання за невиконання покладених на конкретну особу зобов’язань щодо безпеки праці або порушення вимог щодо охорони праці. До заохочувальних заходів належать премії, винагороди за виконану роботу, винахідництво та раціоналізаторські пропозиції з питань охорони праці тощо. Оскільки в умовах ринкової економіки економічні методи управління охороною праці набувають пріоритетного значення, питання стимулювання охорони праці розглядаються більш детально у 1.6.4.
СУОП організовують таким чином, щоб здійснювалось адекватне та постійне управління з урахуванням усіх факторів, що впливають на стан охорони праці, і орієнтують на проведення запобіжних дій, що унеможливлюють виникнення небезпечних ситуацій, але при цьому, у випадку їх виникнення, вона повинна своєчасно реагувати та усувати їх. На підприємстві, в організації, де запроваджено СУОП потрібно регулярно визначати загрози для працюючих та проводити відповідні профілактичні заходи щодо їх запобігання.
Достатньо простий та ефективний алгоритм виявлення, оцінки та зменшення ризиків виникнення небезпечних ситуацій на виробництві дають Рекомендації щодо побудови, впровадження та удосконалення системи управління охороною праці, затверджені Наказом Держгірпромнагляду № 35 від 22.02.2008 року. Згідно цих Рекомендацій насамперед визначається базовий ризик, тобто ризик, при якому ігнорується існуюче управління ризиками.
Ступінь базового ризику виникнення небезпечної ситуації, Р, визначається за формулою:
Р = Вр х Т х П ,
де: Вр - умовна імовірність виникнення небезпечної події;
Т - важкість та можливі наслідки небезпечної події;
П - можливість нараження на небезпеку.
Умовна імовірність виникнення небезпечної події, Вр, в числовому відтворенні від 1 до 5 балів, визначається групою призначених фахівців шляхом експертної оцінки за таблицею 1.3.
Таблиця 1.3
Умовна імовірність виникнення небезпечної події
|
Імовірність |
Коментарі |
|
5 – майже напевно |
Подія, що спостерігається регулярно. Подія, що трапляється в більшості випадків |
|
4 – досить імовірно |
Подія, що спостерігається періодично |
|
3 – імовірно |
Подія, що трапляється інколи |
|
2 – малоймовірно |
Подія, що спостерігається рідко |
|
1 – майже неймовірно |
Подія, що трапляється лише при винятковому збігу обставин |
Важкість та можливі наслідки небезпечної події, Т, в числовому відтворенні від 1 до 5 балів визначаються за таблицею 1.4.
Таблиця 1.4
Важкість та можливі наслідки небезпечної події
|
Важкість небезпечної події |
Можливі наслідки |
|
|
5 − катастрофічна |
Груповий нещасний випадок (постраждало 2 і більше працівників); нещасний випадок зі смертельними наслідками; аварія; пожежа |
Розслідування державними органами влади. Кримінальна відповідальність. Штрафні санкції України. Зупинка робіт. Анулювання ліцензії на вид діяльності |
|
4 − суттєва |
Важкий нещасний випадок (тимчасова непрацездатність більше 60 днів). Профзахворювання. Інцидент, загоряння |
Розслідування державними органами влади. Кримінальна відповідальність. Штрафні санкції згідно КпАП. Можлива призупинка робіт |
|
3 − незначна |
Серйозне поранення, хвороба з тимчасовою втратою працездатності протягом до 60 днів. Інцидент, загорання |
Розслідування державними органами влади. Штрафні санкції згідно КпАП. Можлива призупинка робіт |
|
2 − мінімальна |
Травма без втрати працездатності, потреба у стаціонарній медичній допомозі, надання легшої роботи. Інцидент, загоряння |
Внутрішнє розслідування. Адміністративна відповідальність Штрафні санкції згідно КпАП |
|
1 − несуттєва |
Несуттєва травма (поріз, забиття, надана первинна медична допомога) |
Дисциплінарна відповідальність |
Можливість нараження на небезпеку, П, оцінюється від 1 до 3 балів і визначається за таблицею 1.5.
Таблиця 1.5
Можливість нараження на небезпеку
|
Числове значення |
Характеристика |
|
3 |
Постійна можливість нараження на небезпеку (щоденна, щозмінна) |
|
2 |
Рідка можливість нараження на небезпеку (один раз на місяць) |
|
1 |
Мінімальна (один чи декілька разів на рік) |
За результатами визначення ступеня базового ризику, який може сягати від 1 до 75 балів, розробляється план заходів, спрямованих на зменшення ризику. План заходів потребує урахування коментарів, наведених у таблиці 1.6.
Таблиця 1.6
|
Ступінь ризику |
Коментарі |
|
Екстремальний (55 − 75) |
Потребує невідкладних дій вищого керівництва із обов’язковим складанням плану заходів та призначенням відповідальних осіб. За необхідності − призупинка ведення робіт |
|
Високий (25 − 54) |
Потребує уваги вищого керівництва. Терміново проінформувати працівників та їх безпосередніх керівників, керівника відповідного підрозділу та начальника служби охорони праці. Вжити заходів щодо забезпечення безпеки працівників |
|
Середній (10 − 24) |
Проінформувати працівників та безпосередніх керівників, керівника відповідного підрозділу та начальника служби охорони праці. Вжити заходів щодо зменшення ризику |
|
Низький (1 − 9) |
Здійснюється управління шляхом виконання існуючих процедур. Звичайно не потребує додаткових ресурсів. Проінформувати керівника підрозділу та начальника служби охорони праці по закінченні робіт щодо визначення ступеня ризику |
Після впровадження запланованих заходів оцінюють залишковий ризик, під яким розуміють ступінь ризику ситуації, що знаходиться під контролем, та визначають, чи став він припустимим, тобто чи досягли впроваджені заходи очікуваного ефекту.
Закон «Про охорону праці» чітко визначає, що відповідальним за створення на кожному робочому місці, в кожному структурному підрозділі умов праці відповідно до НПАОП, а також забезпечення дотримання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці є роботодавець. Роботодавець – це власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган, незалежно від форм власності, виду діяльності, господарювання, і фізична особа, яка використовує найману працю.
Оскільки роботодавець несе всю відповідальність за стан охорони праці на виробництві, він повинен створити і забезпечити функціонування системи управління охороною праці. Для цього роботодавець:
За порушення цих вимог роботодавець несе безпосередню відповідальність.
Виробничі будівлі, споруди, машини, механізми, устаткування, транспортні засоби, що впроваджуються в дію, та технологічні процеси повинні відповідати вимогам НПАОП.
Роботодавець повинен отримати дозвіл на початок роботи та види робіт підприємства, діяльність якого пов’язана з виконанням робіт та експлуатацією об’єктів, машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки. Перелік видів робіт, об’єктів, машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки визначає Кабінет Міністрів України.
Якщо роботодавець не отримав зазначеного дозволу, місцевий орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, за поданням Держгірпромнагляду, вживає заходів до скасування державної реєстрації цього підприємства.
На підприємстві з кількістю працівників 50 і більше осіб роботодавець створює службу охорони праці як окрему структуру. На підприємстві з кількістю менш як 50 осіб функції служби охорони праці можуть виконувати за сумісництвом особи, які мають відповідну підготовку. На підприємстві з кількістю менш як 20 осіб для виконання функцій служби охорони праці можуть залучатися сторонні спеціалісти на договірних засадах, які мають відповідну підготовку.
Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо роботодавцю. Керівники та спеціалісти служби охорони праці за своєю посадою і заробітною платою прирівнюються до керівників і спеціалістів основних виробничо-технічних служб.
Ліквідація служби охорони праці допускається тільки у разі ліквідації підприємства чи припинення використання найманої праці фізичною особою.
Служба охорони праці опрацьовує ефективну цілісну СУОП підприємства, проводить оперативно-методичне керівництво роботою з охорони праці, організовує роботу підрозділів і всього підприємства щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці.
Служба охорони праці бере участь у: розслідуванні нещасних випадків та аварій; розробці положень, інструкцій, інших нормативних актів про охорону праці підприємства, сприяє впровадженню у виробництво досягнень науки і техніки, надає методичну допомогу керівникам структурних підрозділів підприємства у розробці заходів з питань охорони праці.
Служба охорони праці контролює дотримання чинного законодавства, НПАОП, виконання працівниками посадових інструкцій, виконання приписів органів державного нагляду, пропозицій і подань уповноважених трудових колективів і профспілок, своєчасне проведення навчання та інструктажів.
Спеціалісти служби охорони праці мають право безперешкодно в будь-який час відвідувати виробничі об’єкти, структурні підрозділи підприємства, порушувати клопотання про заохочення працівників, які беруть активну участь у підвищенні безпеки та поліпшенні умов праці, а в разі виявлення порушень охорони праці:
Припис спеціаліста з охорони праці може скасувати лише роботодавець.
Для забезпечення пропорційної участі працівників у вирішенні будь-яких питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища за рішенням трудового колективу на підприємстві може створюватися комісія з питань охорони праці.
Рішення про доцільність створення комісії, її кількісний і персональний склад, термін повноважень приймає трудовий колектив на загальних зборах (конференції), які затверджують Положення про комісію з питань охорони праці підприємства. Комісію формують на засадах рівного представництва осіб від роботодавця та трудового колективу. До складу Комісії від роботодавця включають спеціалістів з безпеки і гігієни праці, виробничої, юридичної та інших служб підприємства; від трудового колективу рекомендують працівників усіх професій, уповноважених трудових колективів з питань охорони праці, представників профспілки (профспілок).
Основні завдання комісії – захист законних прав та інтересів працівників у сфері охорони праці, узгодження через двосторонні консультації позицій сторін у вирішенні практичних питань у сфері охорони праці для забезпечення поєднання інтересів держави, роботодавця та трудового колективу, кожного працівника, запобігання конфліктам.
Члени комісії виконують свої обов’язки зазвичай на громадських засадах. Під час залучення до окремих перевірок, проведення навчання їх можуть звільняти від основної роботи на передбачений колективним договором термін зі збереженням за ними середнього заробітку.
Рішення комісії оформляють протоколами, і вони мають рекомендаційний характер, впроваджуються в життя наказами роботодавця. У разі незгоди роботодавця з рекомендаціями Комісії він дає аргументовану відповідь. Комісія не менш як раз на рік звітує про свою роботу на загальних зборах (конференції) трудового колективу.
Забезпечення безпечних і здорових умов праці на виробництві неможливе без знання і виконання працівниками всіх вимог НПАОП, що стосуються їхньої роботи, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням, використання засобів захисту, дотримання правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства, співробітництва з роботодавцем у справі охорони праці.
Обов’язком працівника передусім є старанне ставлення до усіх видів навчання (інструктажу), які проводить роботодавець з вивчення вимог нормативних актів з охорони праці, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва. Кожен працівник повинен знати, що Закон «Про охорону праці» забороняє допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з питань охорони праці. Якщо роботодавець не дотримується термінів проведення чергового навчання (інструктажу), то працівник має право про це нагадати відповідному керівникові, а на прохання працівника проводиться додатковий інструктаж з питань охорони праці. Після навчання (інструктажу) працівник повинен отримати інструкцію з охорони праці за його професією.
Запорукою попередження більшості аварій i нещасних випадків на виробництві є неухильне дотримання працівниками вимог безпеки праці. Порушення технологічного процесу, правил дорожнього руху, незастосування засобів індивідуального чи колективного захисту або недотримання інших вимог безпеки праці рано чи пізно призведе до тяжких наслідків. Тому невипадково у ст. 34 Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» вказано: якщо нещасний випадок трапився внаслідок порушення потерпілим нормативних актів про охорону праці, розмір разової допомоги може зменшуватися до 50 відсотків.
Навіть більше, до Кодексу України про адміністративні правопорушення внесено доповнення про накладення штрафу на працівників за порушення вимог НПАОП або невиконання законних вимог службових ociб органів нагляду щодо усунення порушень законодавства про охорону праці.
Під час роботи працівники повинні користуватися відповідними ЗІЗ. Роботодавець зобов’язаний не допускати до роботи працівників, які відмовляються користуватися необхідними засобами індивідуального чи колективного захисту.
Уci працівники повинні бути ознайомлені з колективним договором. У колективному договорі зазвичай містяться зобов’язання працівників ретельно вивчати вимоги НПАОП, виконувати встановлений порядок безпечного виконання робіт відповідно до конкретних обов’язків і професій, а також правила поведінки на території підприємства i робочих місцях; брати активну участь i проявляти ініціативу у здiйcнeннi заходів щодо підвищення рівня охорони праці, вносити раціоналізаторські та інші пропозиції з цих питань тощо. Невиконання працівником вимог НПАОП є порушенням трудової дисципліни, яке призводить до застосування до порушника дисциплінарних стягнень (догана, звільнення з роботи).
Згідно зі ст. 17 Закону «Про охорону праці» та ст. 169 КЗпП України працівники під час прийняття на роботу i впродовж трудової діяльності на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, повинні проходити попередній i періодичний медичні огляди. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному огляду, затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 23.05.2001 року № 559, а термін i порядок його проведення – наказом МОЗ України від 21.05.2007 року № 246.
Усі особи, молодші вісімнадцяти років, незалежно від того, на яких роботах вони працюватимуть, приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду i в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов’язковому медичному оглядові. Якщо працівник вважає, що погіршення стану його здоров’я пов’язано з умовами праці, то на його прохання або за ініціативою роботодавця може проводитися позачерговий медичний огляд.
Працівники, які ухиляються від проходження обов’язкового медичного огляду, можуть бути притягнуті до дисциплінарної відповідальності i відсторонені від роботи без збереження заробітної плати.
Співпраця працівника з власником у справі охорони праці – це передусім вжиття особисто працівником посильних заходів щодо усунення будь-якої загрозливої виробничої ситуації, яка може спричинити нещасний випадок або аварію, вимога до відповідних служб підприємства щодо забезпечення працівників засобами індивідуального i колективного захисту, проведення ремонту устаткування, повідомлення свого керівника або іншої посадової особи про небезпеку для життя i здоров’я працівників, інших громадян, навколишнього середовища тощо.
Сумлінна та ініціативна співпраця працівника з роботодавцем у справі організації безпечних і нешкідливих умов праці, бездоганне виконання вимог нормативних актів з питань охорони праці, обов’язків за трудовим і колективним договором може бути підставою для заохочення працівника, надання йому переваг і пільг, передбачених правилами внутрішнього трудового розпорядку, колективним договором, наявною на підприємстві системою управління охороною праці.
Навчання, системне та систематичне підвищення рівня знань не лише працівників, а й усього населення України з питань охорони праці – один з основних принципів державної політики в галузі охорони праці, фундаментальна основа виробничої безпеки та санітарії, необхідна умова вдосконалення управління охороною праці і забезпечення ефективної профілактичної роботи щодо запобігання нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві.
Зараз у країні діє система безперервного навчання з питань охорони праці, основні принципи якої викладено в 1.2.2.
Основним нормативним документом, що встановлює порядок і види навчання і перевірки знань з охорони праці є Типове положення про порядок проведення навчання і перевірки знань з питань охорони праці, затверджене наказом Держнаглядохоронпраці від 26.01.2005 р. № 15. Цей порядок спрямовано на реалізацію в Україні системи безперервного навчання з питань охорони праці.
Типове положення визначає порядок:
У професійно-технічних навчальних закладах обов’язковим є вивчення предмета «Охорона праці», а у вищих навчальних закладах вивчають навчальні дисципліни «Основи охорони праці» та «Охорона праці в галузі». Це навчання проводиться за типовими навчальними планами і програмами, які затверджують Міністерство освіти за узгодженням з Держгірпромнаглядом. Окремі специфічні питання охорони праці вивчають у курсах спеціальних та загальнотехнічних дисциплін.
Під час професійної підготовки працівників на підприємстві теоретична частина предмета «Охорона праці» вивчається в обсязі не менш як 10 годин, а під час перепідготовки та підвищення кваліфікації – не менш як 8 годин.
Працівники, яких залучають до виконання робіт з підвищеною небезпекою, проходять підготовку лише в навчальних закладах, які мають ліцензію Міносвіти та дозвіл Держгірпромнагляду. Теоретичну частину предмета «Охорона праці» вивчають обсягом не менш як 30 годин, а під час перепідготовки та підвищення кваліфікації – не менш як 15 годин.
На підприємствах на основі Типового положення з урахуванням специфіки виробництва та вимог НПАОП розроблюють і затверджують відповідні положення підприємств про навчання з питань охорони праці, формують плани-графіки проведення навчання та перевірки знань з питань охорони праці, з якими повинні бути ознайомлені працівники.
Працівники під час прийому на роботу і періодично в процесі роботи, а вихованці, учні і студенти під час навчально-виховного процесу проходять навчання і перевірку знань з охорони праці, надання першої допомоги потерпілим від нещасних випадків, правил поведінки в разі аварії, а також відповідні інструктажі. Особи, які суміщають професії, проходять навчання та інструктажі з охорони праці і з їх основних професій, і з професій за сумісництвом. Допуск до роботи (виконання навчальних практичних завдань) без навчання і перевірки знань з питань охорони праці забороняється.
Відповідальність за організацію і здійснення навчання та перевірки знань працівників з питань охорони праці покладено на роботодавця.
Посадові особи та працівники, зайняті на роботах з підвищеною небезпекою та на роботах, де є потреба у професійному доборі, проходять щорічне спеціальне навчання і перевірку знань відповідних НПАОП.
Особлива увага приділяється навчанню і перевірці знань з охорони праці таких посадових осіб, як перші заступники та заступники міністрів і керівників інших центральних органів виконавчої влади, обласних і міських державних адміністрацій, керівники підприємств, установ і організацій незалежно від форм власності та характеру виробничої діяльності, їх заступники та спеціалісти, виконання службових обов’язків яких пов’язано з організацією безпечного ведення робіт, керівники та викладачі кафедр охорони праці навчальних закладів, навчальних центрів з охорони праці, технічні та страхові експерти та інші категорії посадовців.
Ці посадові особи і спеціалісти проходять навчання і перевірку знань з питань охорони праці до початку роботи і періодично раз на три роки згідно з тематичним планом і програмою навчання, наведеними в Типовому положенні.
Усі працівники повинні проходити на підприємстві навчання у формі інструктажів з питань охорони праці, першої допомоги потерпілому, правил поведінки та дій у разі виникнення аварійних ситуацій.
Інструктаж з охорони праці – це усне пояснення положень відповідних нормативних документів, що закінчується вибірковою перевіркою через опитування засвоєних знань і навиків в обсязі викладених питань. За характером і часом проведення інструктажі поділяють на вступний, первинний, повторний, позаплановий і цільовий.
Вступний інструктаж проводять:
Вступний інструктаж проводить інженер (спеціаліст) з охорони праці, або інший фахівець, на якого покладено ці обов’язки і який в установленому Типовим положенням порядку пройшов навчання і перевірку знань з питань охорони праці.
Вступний інструктаж проводять у кабінеті охорони праці або в спеціально для цього обладнаному приміщенні, з використанням сучасних технічних засобів навчання, навчальних і наочних посібників за програмою, розробленою службою охорони праці з урахуванням особливостей виробництва. Програму та тривалість інструктажу затверджує керівник підприємства.
Запис про проведення вступного інструктажу роблять у журналі реєстрації вступного інструктажу, який зберігається в службі охорони праці або в працівника, що відповідає за проведення вступного інструктажу, а також у наказі про прийняття працівника на роботу.
Первинний інструктаж проводять до початку роботи безпосередньо на робочому місці з працівником:
Первинний інструктаж проводять також з учнями, курсантами, слухачами та студентами навчальних закладів:
Первинний інструктаж проводять індивідуально або з групою осіб одного фаху за діючими на підприємстві інструкціями з охорони праці відповідно до виконуваних робіт.
Повторний інструктаж проводять індивідуально з окремим працівником або з групою працівників, які виконують однотипні роботи, за обсягом і змістом переліку питань первинного інструктажу.
Повторний інструктаж проводять з працівниками на робочому місці в терміни, визначені НПАОП, які діють у галузі, або роботодавцем з урахуванням конкретних умов праці, але не рідше:
Позаплановий інструктаж проводять з працівниками на робочому місці або в кабінеті охорони праці:
З учнями, студентами, курсантами та слухачами позаплановий інструктаж проводять у разі порушень ними вимог НПАОП, що можуть призвести або призвели до травм, аварій, пожеж тощо.
Позаплановий інструктаж проводять індивідуально з окремим працівником або з групою працівників одного фаху. Обсяг і зміст позапланового інструктажу визначають у кожному окремому випадку залежно від причин і обставин, що спричинили потребу його проведення.
Цільовий інструктаж проводять з працівниками:
Цільовий інструктаж проводять індивідуально з окремим працівником або з групою працівників. Обсяг і зміст цільового інструктажу визначають залежно від виду робіт, що ними виконуватимуться.
Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструктажі проводить безпосередній керівник робіт (начальник виробництва, цеху, дільниці, майстер), завершуються вони перевіркою знань у вигляді усного опитування або за допомогою технічних засобів, а також перевіркою набутих навичок безпечних методів праці. Знання перевіряє особа, яка проводила інструктаж. У разі незадовільних результатів перевірки знань, умінь і навичок щодо безпечного виконання робіт після первинного, повторного чи позапланового інструктажів для працівника впродовж десяти днів додатково проводять інструктаж і повторну перевірку знань.
У разі незадовільних результатів перевірки знань після цільового інструктажу допуск до виконання робіт не надається. Повторна перевірка знань при цьому не дозволяється.
Працівники, які суміщають професії (в тому числі працівники комплексних бригад), проходять інструктажі і з їх основних професій, і з професій за сумісництвом.
Про проведення первинного, повторного, позапланового та цільового інструктажу та про допуск до роботи особою, яка проводила інструктаж, вносять запис до журналу реєстрації інструктажів з питань охорони праці на робочому місці. Обов’язкові також підписи того, кого інструктували, і того, хто інструктував. Сторінки журналу реєстрації інструктажів повинні бути пронумеровані, журнали прошнуровані і скріплені печаткою.
У разі виконання робіт, що потребують оформлення наряду-допуску, цільовий інструктаж реєструють у цьому наряді-допуску, а в журналі реєстрації інструктажів – не обов’язково.
Перелік професій і посад працівників, яких звільняють від первинного, повторного та позапланового інструктажів, затверджує роботодавець. До цього переліку можуть бути зараховані працівники, участь у виробничому процесі яких не пов’язана з безпосереднім обслуговуванням обладнання, застосуванням приладів та інструментів, збереженням або переробкою сировини, матеріалів тощо.
Згідно зі статтею 22 Закону України «Про охорону праці» роботодавець повинен організовувати розслідування та вести облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій відповідно до положення, що затверджується Кабінетом Міністрів України за узгодженням з всеукраїнськими об’єднаннями профспілок. Зараз в Україні діє Порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 2004 р. № 1112.
За підсумками розслідування роботодавець зобов’язаний скласти відповідний акт, один примірник якого необхідно видати потерпілому або іншій заінтересованій особі.
Розслідуванню підлягають раптові погіршення стану здоров’я, поранення, травми, у тому числі отримані внаслідок тілесних ушкоджень, заподіяних іншою особою, гострі захворювання та гострі отруєння, теплові удари, опіки, обмороження, утоплення, ураження електричним струмом, блискавкою та іонізуючим випромінюванням, інші ушкодження, отримані внаслідок аварій, пожеж, стихійного лиха, контакту з тваринами, комахами тощо, що призвели до втрати працівником працездатності на один робочий день чи більше або до необхідності переведення потерпілого на іншу (легшу) роботу терміном не менш як на один робочий день, а також випадки смерті на підприємстві (надалі – нещасні випадки).
Про кожний нещасний випадок свідок, працівник, який його виявив, або сам потерпілий повинен негайно повідомити безпосереднього керівника робіт чи іншу уповноважену особу підприємства і вжити заходів до надання необхідної допомоги.
Керівник робіт (уповноважена особа) своєю чергою зобов’язаний:
Лікувально-профілактичний заклад про кожне звернення потерпілого з посиланням на нещасний випадок на виробництві без направлення підприємства повинен упродовж доби повідомити за встановленою формою:
Роботодавець, отримавши повідомлення про нещасний випадок, крім випадків зі смертельним наслідком, групових, з тяжким наслідком, природної смерті чи зникнення працівника під час роботи:
Про груповий нещасний випадок, нещасний випадок із тяжким чи смертельним наслідком, випадок смерті на підприємстві, а також зникнення працівника під час виконання ним трудових обов’язків роботодавець зобов’язаний негайно передати засобами зв’язку повідомлення за встановленою формою:
Такі нещасні випадки підлягають спеціальному розслідуванню.
Порядок розслідування нещасного випадку комісією підприємства
Розслідування проводить комісія, створена наказом роботодавця. До її складу входять:
Керівника робіт, який безпосередньо відповідає за охорону праці на місці, де стався нещасний випадок, до складу комісії не включають.
У разі виявлення гострого професійного захворювання (отруєння) до складу комісії включають також спеціаліста відповідної СЕС.
Потерпілого або його довірену особу до комісії не включають, але вони мають право брати участь у розслідуванні.
У разі настання нещасного випадку з особою, яка забезпечує себе роботою самостійно, за умови добровільної сплати нею внесків на державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві розслідування організовує відповідний робочий орган виконавчої дирекції ФССНВ. Головою комісії з розслідування призначають представника відповідного робочого органу виконавчої дирекції ФССНВ, а до складу цієї комісії включають потерпілого або його довірену особу, спеціаліста з охорони праці відповідної місцевої держадміністрації або виконавчого органу місцевого самоврядування, представника профспілкової організації, членом якої є потерпілий.
Комісія з розслідування зобов’язана впродовж трьох діб:
До першого примірника акта розслідування за формою Н-5, який зберігається на підприємстві, додають акт за формою Н-1 або НПВ, карту форми П-5, пояснення свідків, потерпілого, витяги з експлуатаційної документації, схеми, фотографії та інші документи, що характеризують стан робочого місця (устаткування, машини, апаратури тощо), а в разі необхідності також медичний висновок про наявність в організмі потерпілого алкоголю, отруйних чи наркотичних речовин.
Два інших примірники акта розслідування (форма Н-5) разом з актом форми Н-1 (або НПВ), примірником карти форми П-5 впродовж трьох діб надсилають потерпілому та ФССНВ.
Крім того, примірник акту форми Н-1 упродовж трьох діб надсилають:
На вимогу потерпілого голова комісії зобов’язаний ознайомити потерпілого або його довірену особу з матеріалами розслідування.
Копію акта за формою Н-1 надсилають органу, до сфери управління якого належить підприємство. У разі виявлення гострого професійного захворювання копію акта за формою Н-1 та карту обліку гострого професійного захворювання за формою П-5 надсилають також до СЕС.
Нещасні випадки, про які складають акти за формою Н-1 або НПВ, бере на облік і реєструє роботодавець у спеціальному журналі. Акти розслідування нещасного випадку (форма Н-5), акти за формою Н-1 або НПВ разом з матеріалами розслідування підлягають зберіганню впродовж 45 років на підприємстві, працівником якого є (був) потерпілий, та у ФССНВ.
Після закінчення періоду тимчасової непрацездатності або в разі смерті потерпілого роботодавець, який бере на облік нещасний випадок, складає повідомлення про наслідки цього випадку за формою Н-2 і в десятиденний термін надсилає його організаціям і посадовим особам, яким надсилався акт за формою Н-1 або НПВ. Повідомлення про наслідки нещасного випадку обов’язково додається до акта за формою Н-1 або НПВ і підлягає зберіганню разом з ним.
У разі відмови роботодавця складати або затверджувати відповідні акти чи незгоди потерпілого зі змістом цих актів, надходження скарг або незгоди з висновками розслідування чи приховування нещасного випадку посадова особа Держгірпромнагляду має право видати припис щодо проведення розслідування (повторного розслідування), затвердження чи перегляду затвердженого акта (Н-5, Н-1, НПВ), визнання чи невизнання нещасного випадку, пов’язаного з виробництвом. Цей припис може бути оскаржено у суді. На час розгляду справи у суді дія припису припиняється.
Порядок проведення спеціального розслідування нещасного випадку
Спеціальне розслідування проводять у разі групового нещасного випадку, нещасного випадку з тяжким чи смертельним наслідком, випадку смерті на підприємстві, а також зникнення працівника під час виконання ним трудових обов’язків.
Розслідування проводить комісія зі спеціального розслідування (спеціальна комісія), яку призначає наказом керівник територіального органу Держгірпромнагляду за узгодженням з органами, представники яких входять до складу цієї комісії. Роботодавець (якщо постраждав сам роботодавець – орган, до сфери управління якого належить підприємство, а у разі його відсутності − відповідна місцева держадміністрація) зобов’язаний забезпечити належні умови і сприяти роботі спеціальної комісії.
До складу спеціальної комісії включають: посадову особу (інспектора) органу державного нагляду за охороною праці (голова комісії), представника ФССНВ, представника органу, до сфери управління якого належить підприємство, а в разі його відсутності – відповідної місцевої держадміністрації або виконавчого органу місцевого самоврядування, керівника (спеціаліста) служби охорони праці підприємства, представника профспілкової організації, членом якої є потерпілий, представника профспілкового органу вищого рівня або уповноваженого трудового колективу з питань охорони праці, якщо потерпілий не є членом профспілки, а в разі розслідування випадків виявлення гострих професійних захворювань (отруєнь) також спеціаліста відповідної СЕС.
Залежно від конкретних умов (кількості загиблих, характеру і можливих наслідків аварії тощо) до складу спеціальної комісії можуть бути включені спеціалісти МНС, представники органів охорони здоров’я та інших органів. В особливих випадках спеціальну комісію з рослідування нещасного випадку створює Кабінет Міністрів України.
Спеціальне розслідування проводять упродовж десяти робочих днів. У разі необхідності термін спеціального розслідування може бути продовжений органом, який призначив спеціальну комісію.
За результатами розслідування складають акт спеціального розслідування за формою Н-5, а також оформляють інші матеріали, передбачені Порядком розслідування, у тому числі карту обліку професійного захворювання (отруєння) на кожного потерпілого за формою П-5, якщо нещасний випадок пов’язаний з гострим професійним захворюванням (отруєнням).
Акт спеціального розслідування підписують голова і всі члени комісії із спеціального розслідування. У разі незгоди зі змістом акта член комісії у письмовій формі викладає свою окрему думку.
Акт за формою Н-1 або НПВ складають відповідно до акта спеціального розслідування на кожного потерпілого.
Для встановлення причин нещасних випадків і розроблення заходів щодо запобігання подібним випадкам комісія зі спеціального розслідування має право вимагати від роботодавця утворення експертної комісії із залученням до її роботи за рахунок підприємства експертів – спеціалістів науково-дослідних, проектно-конструкторських та інших організацій, органів виконавчої влади та державного нагляду за охороною праці.
Медичні заклади, судово-медична експертиза, органи прокуратури і внутрішніх справ та інші органи зобов’язані згідно із законодавством безоплатно надавати на запит посадових осіб Держгірпромнагляду або ФССНВ, які є членами комісії зі спеціального розслідування, відповідні матеріали та висновки щодо нещасного випадку.
Під час розслідування роботодавець зобов’язаний:
Роботодавець, працівником якого є потерпілий, компенсує витрати, пов’язані з діяльністю комісії зі спеціального розслідування та залучених до її роботи спеціалістів. У п’ятиденний термін з моменту підписання акта спеціального розслідування нещасного випадку чи одержання припису посадової особи Держгірпромнагляду щодо взяття на облік нещасного випадку роботодавець зобов’язаний розглянути ці матеріали і видати наказ про здійснення запропонованих заходів щодо запобігання виникненню подібних випадків, а також притягти до відповідальності працівників, які допустили порушення законодавства про охорону праці.
Перший примірник матеріалів розслідування залишається на підприємстві. Потерпілому або членам його сім’ї, довіреній особі надсилають затверджений акт за формою Н-1 або НПВ разом з копією акта спеціального розслідування нещасного випадку.
Звітність та інформація про нещасні випадки, аналіз їх причин
Роботодавець на підставі актів за формою Н-1 складає державну статистичну звітність про потерпілих за формою, затвердженою Держкомстатом, і подає її в установленому порядку відповідним організаціям, а також несе відповідальність за її достовірність.
Роботодавець зобов’язаний проводити аналіз причин нещасних випадків за підсумками кварталу, півріччя і року та розробляти й здійснювати заходи щодо запобігання подібним випадкам.
Органи, до сфери управління яких належать підприємства, місцеві держадміністрації, виконавчі органи місцевого самоврядування зобов’язані аналізувати обставини і причини нещасних випадків за підсумками півріччя і року, доводити результати цього аналізу до відома підприємств, що належать до сфери їх управління, а також розробляти і здійснювати заходи щодо запобігання подібним випадкам.
Органи державного управління, державного нагляду за охороною праці, ФССНВ і профспілкові організації в межах своєї компетенції перевіряють ефективність профілактики нещасних випадків, вживають заходів до виявлення та усунення порушень.
Підприємства, органи, до сфери управління яких належать підприємства, а також ФССНВ ведуть облік усіх пов’язаних з виробництвом нещасних випадків.
Розслідуванню підлягають усі вперше виявлені випадки хронічних професійних захворювань і отруєнь (надалі – професійні захворювання).
Професійний характер захворювання визначає експертна комісія у складі спеціалістів лікувально-профілактичного закладу, якому надано таке право МОЗ.
У разі виникнення підозри на профзахворювання лікувально-профілактичний заклад, що обслуговує підприємство, направляє працівника на консультацію до головного спеціаліста з профпатології міста (області). Для встановлення діагнозу і зв’язку захворювання з впливом шкідливих виробничих факторів і трудового процесу головний спеціаліст з профпатології направляє хворого до спеціалізованого лікувально-профілактичного закладу. Перелік закладів, які мають право встановлювати остаточний діагноз щодо професійних захворювань, через кожні п’ять років переглядає та затверджує МОЗ.
На кожного хворого клініки науково-дослідних інститутів, відділення професійних захворювань лікувально-профілактичних закладів складають повідомлення за формою П-3. Упродовж трьох діб після встановлення остаточного діагнозу повідомлення надсилають роботодавцю або керівнику підприємства, шкідливі виробничі фактори на якому призвели до виникнення професійного захворювання, відповідній установі (закладу) державної санітарно-епідеміологічної служби та лікувально-профілактичному закладу, які обслуговують це підприємство, відповідному робочому органу виконавчої дирекції ФССНВ.
Роботодавець організовує розслідування кожного випадку виявлення професійного захворювання впродовж десяти робочих днів з моменту отримання повідомлення.
Розслідування випадку професійного захворювання проводить комісія в складі представників:
До розслідування в разі необхідності можна залучати представників інших органів.
Роботодавець зобов’язаний подати комісії з розслідування дані лабораторних досліджень шкідливих факторів виробничого процесу, необхідну документацію (технологічні регламенти, вимоги і нормативи з безпеки праці тощо), забезпечити комісію приміщенням, транспортними засобами і засобами зв’язку, організувати друкування, розмноження і оформлення в необхідній кількості матеріалів розслідування.
Комісія з розслідування зобов’язана:
Акт розслідування причин професійного захворювання комісія складає у шести примірниках упродовж трьох діб після закінчення розслідування. Роботодавець надсилає його хворому, лікувально-профілактичному закладу, який обслуговує це підприємство, робочому органу виконавчої дирекції ФССНВ та профспілковій організації, членом якої є хворий. Один примірник акта надсилають відповідній СЕС для аналізу і контролю за здійсненням заходів.
Перший примірник акта розслідування залишається на підприємстві, де зберігається впродовж 45 років.
Роботодавець зобов’язаний у п’ятиденний термін після закінчення розслідування причин професійного захворювання розглянути його матеріали та видати наказ про заходи щодо запобігання професійним захворюванням, а також про притягнення до відповідальності осіб, з вини яких допущено порушення санітарних норм і правил, що призвели до виникнення професійного захворювання.
Про здійснення запропонованих комісією заходів щодо запобігання професійним захворюванням роботодавець письмово інформує відповідну СЕС упродовж терміну, зазначеного в акті.
У разі втрати працівником працездатності внаслідок професійного захворювання роботодавець направляє потерпілого на МСЕК для розгляду питання подальшої його працездатності.
Контроль за своєчасністю та об’єктивністю розслідування професійних захворювань, їх документальним оформленням, виконанням заходів щодо усунення причин здійснюють установи СЕС, ФССНВ, профспілки та уповноважені трудових колективів з питань охорони праці.
Реєстрацію та облік випадків професійних захворювань ведуть у спеціальному журналі:
До цього журналу також вносять дані щодо працездатності кожного працівника, в якого виявлено професійне захворювання.
У разі виявлення у працівника кількох професійних захворювань потерпілого реєструють у журналі один раз із зазначенням усіх його діагнозів.
Установи СЕС на підставі актів розслідування складають карти обліку професійних захворювань за формою П-5. Ці карти і записи на магнітних носіях зберігають у відповідній установі СЕС та в МОЗ упродовж 45 років.
Виробничий травматизм зумовлюють організаційні, технічні, санітарно-гігієнічні та психофізіологічні причини.
Організаційні причини: відсутність або неякісне проведення навчання з питань охорони праці; відсутність контролю; порушення вимог інструкцій, правил, норм, стандартів; невиконання заходів щодо охорони праці; порушення технологічних регламентів, правил експлуатації устаткування, транспортних засобів, інструменту; порушення норм і правил планово-попереджувального ремонту устаткування; недостатній технічний нагляд за небезпечними роботами; використання устаткування, механізмів та інструменту не за призначенням.
Технічні причини: невідповідність вимогам безпеки або несправність виробничого устаткування, механізмів, інструменту; недосконалість технологічних процесів; конструктивні вади устаткування, недосконалість або відсутність захисних загороджень, запобіжних пристроїв, засобів сигналізації та блокування.
Санітарно-гігієнічні причини: підвищений вміст у повітрі робочих зон шкідливих речовин; недостатнє чи нераціональне освітлення; підвищені рівні шуму, вібрації, інфра- та ультразвуку; незадовільні мікрокліматичні умови; наявність різноманітних випромінювань вище допустимих значень; порушення правил особистої гігієни тощо.
Психофізіологічні причини: помилкові дії внаслідок втоми працівника через надмірну важкість і напруженість роботи; монотонність праці; хворобливий стан працівника; необережність; невідповідність психофізіологічних чи антропометричних даних працівника використовуваній техніці чи виконуваній роботі.
Аналіз травматизму дає змогу не лише виявити причини, а й визначити закономірності їх виникнення. На основі такої інформації розробляють заходи та засоби щодо профілактики травматизму. Для аналізу виробничого травматизму застосовують багато різноманітних методів, основні з яких можна поділити на групи: статистичні, топографічні, монографічні, економічні, анкетування, ергономічні, психофізіологічні, експертних оцінок та інші.
Статистичні методи базуються на аналізі статистичного матеріалу щодо травматизму, накопиченого на підприємстві або в галузі за кілька років. Відповідні дані для цього аналізу містяться в актах за формою Н-1 і в звітах за формою 7-нтв. Статистичний метод дає змогу всі нещасні випадки і причини травматизму групувати за статтю, віком, професіями, стажем роботи потерпілих, часом, місцем, типом нещасних випадків, характером отриманих травм, видом обладнання. На підставі цього методу можна встановити за окремими підприємствами найпоширеніші види травм, визначити причини, які спричиняють найбільшу кількість нещасних випадків, виявити небезпечні місця, розробити і провести необхідні організаційно-технічні заходи.
Кількісний показник травматизму, або коефіцієнт частоти нещасних випадків (Кч), розраховують на 1000 працівників:
Кч = 1000 n/Р,
де n – кількість нещасних випадків за звітний період із втратою працездатності на один і більше днів;
Р – середньоспискова чисельність працівників за той же звітний період часу.
Якісний показник травматизму, або коефіцієнт важкості нещасних випадків (Кв), характеризує середню втрату працездатності в днях на одного потерпілого за звітний період:
Кв = Д/n,
де Д – загальна кількість днів непрацездатності у потерпілих для випадків із втратою працездатності на один і більше днів.
Узагальнювальним показником, який показує кількість людино-днів непрацездатності на 1000 працівників, є коефіцієнт виробничих втрат (Квв):
Квв = Кч Кв = 1000 Д/Р.
Однак жоден з наведених показників не враховує стійкої втрати працездатності та гибелі людей і тому не може повністю характеризувати рівень травматизму. Для цього необхідно використовувати принаймні ще один показник. Таким показником є коефіцієнт нещасних випадків із смертельним наслідком та каліцтвом (Кск):
Кск = 100 пск / п %,
де nск – кількість нещасних випадків, що призвели до смерті і каліцтва.
n – загальна кількість нещасних випадків.
Міжнародна організація праці використовує кoeфіцiєнт частоти, який показує кількість нещасних випадків, що припадає на 1 000 000 відпрацьованих людино-годин (КчМОП).
КчМОП= 1 000 000 п/Т,
де Т – загальний час роботи впродовж року, людино-годин.
Ці та інші показники, наприклад коефіцієнт електротравматизму, дають змогу вивчати динаміку травматизму на підприємстві, в галузі, регіоні тощо, порівнювати ці показники, робити певні висновки, застосовувати організаційні заходи, спрямовані на профілактику травматизму.
Топографічні методи ґрунтуються на тому, що на плані цеху (підприємства) позначають місця, де сталися нещасні випадки, або ж на схемі з контурами тіла людини позначають травмовані органи чи ділянки тіла. Це дає змогу наочно бачити місця з підвищеною небезпекою або ж найбільш травмовані органи. Повторення нещасних випадків у певних місцях свідчить про незадовільний стан охорони праці на даних об’єктах. На ці місця звертають особливу увагу, вивчають причини травматизму. Через додаткове обстеження таких місць виявляють причини, які призвели до нещасних випадків, формують поточні та перспективні заходи щодо запобігання нещасним випадкам для кожного окремого об’єкта. Повторення аналогічних травм свідчить про незадовільну організацію інструктажу, невикористання конкретних засобів індивідуального захисту тощо.
Монографічний метод полягає в детальному обстеженні всього комплексу умов праці, технологічного процесу, обладнання, робочого місця, прийомів праці, санітарно-гігієнічних умов, засобів колективного та індивідуального захисту. Іншими словами, цей метод полягає в аналізі небезпечних і шкідливих виробничих факторів, властивих лише тій чи іншій (моно) дільниці виробництва, обладнанню, технологічному процесу. За цим методом поглиблено розглядають усі обставини нещасного випадку, якщо необхідно, – виконують відповідні дослідження та випробовування. Дослідженню підлягають: цех, дільниця, технологічний процес, основне та допоміжне обладнання, трудові прийоми, засоби індивідуального захисту, умови виробничого середовища, метеорологічні умови в приміщенні, освітленість, загазованість, запиленість, шум, вібрація, випромінювання, причини нещасних випадків, що сталися раніше на цьому робочому місці. Таким чином, нещасний випадок вивчають комплексно. Цей метод дає змогу аналізувати не лише нещасні випадки, що відбулися, але й виявити потенційно небезпечні фактори, а результати використати для розробки заходів охорони праці, вдосконалення виробництва.
Економічні методи полягають у визначенні економічної шкоди, спричиненої травмами та захворюваннями, з одного боку, та економічної ефективності від витрат на розробку та впровадження заходів на охорону праці з іншого. Ці методи дозволяють знайти оптимальне рішення, що забезпечить заданий рівень безпеки, однак вони не дають змоги вивчити причини травматизму та захворювань.
Методи анкетування передбачають письмовий опит працівників для отримання інформації про потенційні небезпеки трудових процесів, про умови праці. Для цього розробляють анкети, в яких залежно від мети опитування визначають питання та чинники. На підставі анкетних даних (відповідей на запитання) розробляють профілактичні заходи щодо попередження нещасних випадків.
Ергономічні методи ґрунтуються на комплексному вивченні системи "людина – машина – виробниче середовище". Відомо, що кожному виду трудової діяльності відповідають певні фізіологічні, психофізіологічні і психологічні якості людини, а також антропометричні дані. Тому лише за комплексної відповідності властивостей людини і конкретної трудової діяльності можлива ефективна і безпечна робота. Порушення відповідності призводить до нещасного випадку. Ергономічні методи дають змогу знайти невідповідності та усунути їх.
Психофізіологічні методи аналізу травматизму враховують, що здоров'я і працездатність людини залежать від біологічних ритмів функціонування організму, іонізації атмосфери, магнітного і гравітаційного поля Землі, активності Сонця, гравітації Місяця тощо. Ці явища викликають відповідні зміни в організмі людини, змінюють її стан і впливають на поведінку. Це призводить до неадекватного сприйняття дійсності і може спричинити нещасні випадки.
Метод експертних оцінок базується на експертних висновках (оцінках) умов праці, на виявленні відповідності технологічного обладнання, пристроїв, інструментів, технологічних процесів вимогам стандартів та ергономічним вимогам до машин, механізмів, обладнання, інструментів, пультів керування. Виявлення думки експертів може бути очним і заочним (за допомогою анкет). Результати обробки експертних висновків дають змогу виявити причини нещасних випадків, що вже сталися, а також визначити ризик таких випадків у майбутньому.
Головне завдання будь-якої галузі народного господарства – збільшення продуктивності праці. Водночас продуктивність праці зумовлена здатністю працівників фізично, фізіологічно та психофізіологічно виконувати окреслені завдання і нерозривно пов’язана з умовами праці. Охорона праці може відігравати подвійну роль в інтенсифікації виробництва: з одного боку, за ігнорування принципів охорони праці можуть виникнути різкі порушення умов праці з наслідками негативної дії на здоров’я працівників, зниження продуктивності праці, а з іншого – охорона праці може стати важливим кроком успішної інтенсифікації виробництва. Принципи соціальної справедливості також потребують забезпечення всіх працівників рівними пільгами та компенсаціями в разі невідповідності умов праці. Як це зробити, особливо, коли в реальних умовах виробництва на працівників можуть впливати водночас кілька шкідливих і небезпечних виробничих факторів?
Для об’єктивної оцінки умов праці на виробництві здійснюють атестацію робочих місць. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 442 від 1.09.1992 р. атестацію робочих місць за умовами праці проводять на підприємствах і організаціях, де технологічний процес, обладнання, сировина чи матеріали є потенційними джерелами шкідливих і небезпечних факторів. Основна мета атестації полягає у врегулюванні відносин між роботодавцем і працівниками в галузі реалізації прав на здорові й безпечні умови праці. Результати атестації використовують для цілеспрямованої і планомірної роботи, спрямованої на поліпшення умов праці, зниження рівня травматизму і захворюваності, а також для надання пільг і компенсацій, передбачених чинним законодавством, таких як скорочена тривалість робочого часу, додаткова оплачувана відпустку, пільгова пенсія, оплата праці у підвищеному розмірі.
Для атестації робочих місць і встановлення пріоритету в проведенні оздоровчих заходів використовують «Гігієнічну класифікацію праці за показниками шкідливості та небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу», затверджену наказом МОЗ України від 27.12.2001 р. № 528.
Виходячи з принципів Гігієнічної класифікації, умови праці поділяють на 4 класи – оптимальні, допустимі, шкідливі та небезпечні (екстремальні).
1 клас – оптимальні умови праці – такі умови, за яких зберігається не лише здоров’я працівників, а й створюються передумови для підтримання високого рівня працездатності. Оптимальні гігієнічні нормативи виробничих факторів встановлено для мікроклімату і факторів трудового процесу. Для інших факторів за оптимальні умовно приймають такі умови праці, за яких несприятливі фактори виробничого середовища не перевищують рівнів, прийнятих за безпечні для населення.
2 клас – допустимі умови праці – характеризуються такими рівнями факторів виробничого середовища і трудового процесу, які не перевищують встановлених нормативів, а можливі зміни функціонального стану організму відновлюються за час регламентованого відпочинку або до початку наступної зміни та не чинять несприятливого впливу на стан здоров’я працівників та їхнє потомство в найближчому і віддаленому періодах.
3 клас – шкідливі умови праці – характеризуються такими рівнями шкідливих виробничих факторів, які перевищують нормативи і здатні чинити несприятливий вплив на організм працівника та/або його потомство.
Шкідливі умови праці за ступенем перевищення гігієнічних нормативів та вираженості можливих змін в організмі працівників поділяють на 4 ступені:
1 ступінь (3.1) – умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого середовища та трудового процесу, які зазвичай викликають функціональні зміни, що виходять за межі фізіологічних коливань (останні відновлюються за тривалішої, ніж початок наступної зміни, перерви контакту зі шкідливими факторами) та збільшують ризик погіршення здоров’я;
2 ступінь (3.2) – умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого середовища і трудового процесу, які здатні викликати стійкі функціональні порушення, призводять здебільшого до зростання виробничо-зумовленої захворюваності, появи окремих ознак або легких форм професійної патології (зазвичай без втрати професійної працездатності), що виникають після тривалої експозиції (десять років і більше);
3 ступінь (3.3) – умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого середовища і трудового процесу, які призводять, окрім зростання виробничо-зумовленої захворюваності, до розвитку професійних захворювань, зазвичай легкого та середнього ступенів важкості (з втратою професійної працездатності в період трудової діяльності);
4 ступінь (3.4) – умови праці характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого середовища і трудового процесу, які здатні призводити до суттєвого зростання хронічної патології та рівнів захворюваності з тимчасовою втратою працездатності, а також до розвитку важких форм професійних захворювань (з втратою загальної працездатності);
4 клас – небезпечні (екстремальні) умови праці – характеризуються такими рівнями шкідливих факторів виробничого середовища і трудового процесу, вплив яких упродовж робочої зміни (або ж її частини) створює загрозу для життя, високий ризик виникнення важких форм гострих професійних уражень.
Ступінь шкідливості умов праці встановлюють за величиною перевищення гранично допустимих концентрацій шкідливих речовин; класом і ступенем шкідливості чинників біологічного походження; залежно від величин перевищення чинних нормативів шуму, вібрації, інфра- та ультразвуку; за показником мікроклімату, який отримав найвищий ступінь шкідливості з урахуванням категорії важкості праці за рівнем енергозатрат, або за інтегральним показником теплового навантаження середовища; за величиною перевищення гранично допустимих рівнів електромагнітних полів і випромінювань; за параметрами радіаційного фактора відповідно до Норм радіаційної безпеки; за показниками природного та штучного освітлення; за величиною недотримання необхідної кількості іонів повітря і показника їх полярності.
Оцінку важкості трудового процесу здійснюють на підставі обліку фізичного динамічного навантаження, маси вантажу, що піднімається і переміщується, загального числа стереотипних робочих рухів, величини статичного навантаження, робочої пози, ступеня нахилу корпусу, переміщень у просторі (табл. 1.7.).
Таблиця 1.7
Категорії робіт за ступенем важкості
|
Характер роботи |
Категорія роботи |
Загальні енерговитрати організму, Вт (ккал/год) |
Характеристика робіт |
|
Легкі роботи |
Іа |
105-140 (90-120) |
Роботи, що виконуються сидячи і не потребують фізичного напруження |
|
16 |
141-175 (121-150) |
Роботи, що виконуються сидячи, стоячи або пов'язані з ходінням, та супроводжуються деяким фізичним |
|
|
напруженням |
|||
|
Роботи середньої важкості |
Па |
176-232 (151-200) |
Роботи, пов'язані з ходінням, перемі щенням дрібних (до 1 кг) виробів або предметів в положенні стоячи або сидячи, і потребують певного фізич ного напруження. |
|
Пб |
232-290 (201-250) |
Роботи, що виконуються стоячи, по в'язані з ходінням, переміщенням не- |
|
|
великих (до 10 кг) вантажів, та су проводжуються помірним фізичним напруженням. |
|||
|
Важкі роботи |
III |
291-349 (251-300) |
Роботи, пов'язані з постійним пере міщенням, перенесенням значних дріб них (понад 10 кг) вантажів, які по гребують великих фізичних зусиль. |
Оцінку напруженості трудового процесу здійснюють на підставі обліку факторів, що характеризують напруженість праці, а саме, інтелектуальні, сенсорні, емоційні навантаження, ступінь монотонності праці, режим роботи.
Робота в умовах перевищення гігієнічних нормативів (3 клас умов праці) може бути дозволена тільки в разі застосування засобів колективного та індивідуального захисту і скорочення часу дії шкідливих виробничих факторів (захист часом). Робота в небезпечних (екстремальних) умовах праці (4 клас) не дозволяється, за винятком ліквідації аварій, проведення екстрених робіт для запобігання аварійним ситуаціям. Ця робота повинна виконуватися у відповідних засобах індивідуального захисту та регламентованих режимах робіт.
Поліпшення умов праці, зниження виробничого травматизму та професійної захворюваності може мати не лише соціальний, а й економічний ефект, адже результати роботи з охорони праці призводять до збільшення фонду робочого часу, підвищення ефективності використання обладнання, зменшення плинності кадрів, зменшення витрат на пільги та компенсації за несприятливі умови праці, скорочення видатків, пов’язаних з виробничим травматизмом і захворюваністю працівників тощо.
Так, наприклад, раціональний комплекс заходів, спрямованих на поліпшення умов праці, може забезпечити приріст продуктивності праці на 15 – 20% і більше. Раціональне природне освітлення може збільшити продуктивність праці на 10%. Такого самого результату можна досягти і раціональною організацією штучного освітлення. Продуктивність праці збільшується за рахунок правильної організації робочого місця, запровадження функціональної музики, раціонального фарбування приміщень, устаткування, обладнання тощо. Водночас збільшення температури повітря робочої зони виробничих приміщень до 30оС може майже вдвічі зменшити продуктивність праці.
Однак реалізація заходів, спрямованих на поліпшення умов праці, зниження виробничого травматизму та професійної захворюваності потребує затрат і часто досить суттєвих, які зумовлюють збільшення собівартості продукції, зменшення доходів, що негативно сприймається багатьма роботодавцями, які вважають такі витрати марними.
Для вирішення проблем охорони праці на практиці застосовують різноманітні механізми, серед яких суттєве місце посідають економічні методи.
Економічні методи спрямовано на створення умов, які мають стимулювати діяльність підприємств і організацій щодо досягнення визначених цілей охорони праці з урахуванням потреб та інтересів окремих працівників, трудових колективів, менеджерів і власників підприємств. На відміну від правових та адміністративних методів управління, які регламентують виконання тих чи інших вимог охорони праці, але для ефективного застосування потребують жорсткого контролю за їх виконанням, економічні методи ліберальніші, базуються не на страху покарання, а на економічних вигодах того, до кого їх застосовують. Тобто економічні методи управління охороною праці – це інструмент, за допомогою якого держава, як гарант прав найманих працівників, із використанням НПАОП і спеціально створених інституцій формує такі умови господарювання для роботодавців (власників), що їм стає вигідніше спрямовувати ресурси на запобігання травматизму, професійної захворюваності та поліпшення стану умов і охорони праці аніж на компенсації потерпілим і ліквідацію інших наслідків неналежного стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища.
В охороні праці можна виокремити два принципових аспекти застосування економічних методів. Перший з них полягає у використанні методів, які безпосередньо виконують роль економічних стимулів. До цих методів належать різні системи стимулювання охорони праці, що здійснюються на підприємстві, та централізовані системи стимулювання власників підприємств і трудових колективів державою, регіональними органами управління охороною праці, Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві тощо. Іншими словами, це методи, які базуються на прямій та очевидній економічній вигоді особи чи групи осіб, до яких застосовують економічні стимули за виконання вимог охорони праці (робиш так, як потребує система стимулювання – отримуєш за це одразу якусь вигоду економічного характеру і, навпаки, не дотримуєшся вимог цієї системи – зменшуєш свої вигоди).
Друга група економічних методів управління охороною праці – це методи, які базуються не на прямій та очевидній вигоді, а на глибинних особливостях економічних законів і на непрямих стимулах. Для цієї групи характерним є те, що сам економічний стимул прихований і проявляється зазвичай через певний ланцюжок причиново-наслідкових зв’язків. Наприклад, для отримання деяких ліцензій підприємство має надати дозвіл органів державного нагляду за охороною праці. На перший погляд, це суто адміністративний захід, але в основі його лежить економічний стимул: без процедури отримання дозволу – не матимеш ліцензії, не матимеш ліцензії – не зможеш виконувати ту чи іншу роботу, а отже, не матимеш бажаного економічного результату (вигоди). Тому адміністративно-правовий метод управління наприкінці ланцюжка причиново-наслідкових зв’язків стає по суті економічним. Іншим прикладом може бути законодавче віднесення витрат на заходи з охорони праці до валових витрат виробництва. Це також стимул непрямої дії, оскільки певним чином стимулює фінансування потреб охорони праці за рахунок собівартості (зменшує базу оподаткування).
Залежно від того, до кого застосовуються економічні стимули, вирізняють зовнішнє та внутрішнє стимулювання. Зовнішнє стимулювання – це заохочення роботодавця та підприємства загалом державою або суспільством. Внутрішнє стимулювання – це заохочення окремих працівників і структурних підрозділів роботодавцем (керівництвом підприємства). Аналогічно до цього й економічні методи управління охороною праці за ознакою суб’єкта, яким управляють, поділяються на методи зовнішнього та внутрішнього спрямування.
Інструменти економічного впливу держави на роботодавця – кредитна, податкова, інвестиційна, страхова політика, прямі субсидії для поліпшення стану умов і охорони праці та політика штрафних санкцій. Відповідно до цього економічні методи управління охороною праці можуть бути реалізовані:
Економічний вплив на найманих працівників здійснюють за допомогою договірного регулювання через колективний договір або безпосередньо роботодавцем через систему преміювання за виробничі результати, систему управління охороною праці підприємства чи взагалі через систему управління підприємством.
Витрати, пов’язані з охороною праці, складаються з:
Розглядаючи ці витрати за їхньою доцільністю, їх можна поділити на доцільні, частково доцільні і недоцільні.
Доцільні витрати спрямовані на збереження здоров’я працівників, раціональне витрачання ними життєвих сил під час роботи та на відновлення працездатності. Вони не лише забезпечують поліпшення умов праці, а й сприяють зростанню її продуктивності.
Частково доцільними вважають витрати на пільги та компенсації за несприятливі умови праці. Ці витрати зменшують негативний вплив шкідливих виробничих факторів на працівників, водночас їх можна уникнути увідповідненням умов праці до нормативних.
Недоцільні витрати – це додаткові до страхових відшкодування потерпілим внаслідок травм і профзахворювань, витрати на ліквідацію наслідків аварій і нещасних випадків, витрати на штрафні санкції та інші відшкодування. Вони зумовлюють підвищення собівартості продукції, зниження її обсягу тощо. Частково доцільні і недоцільні витрати призводять до збитків підприємства та зниження ефективності виробництва.
Класифікацію витрат на охорону праці наведено в таблиці 1.8. Ця класифікація є загальною, у ній відбито основні групи і види витрат. Якщо ж на підприємстві є інші специфічні види працеохоронних витрат, то їх можна врахувати аналогічно.
Таблиця 1.8
Перелік можливих витрат підприємства на охорону праці
|
Номер групи витрат |
Назва та позначення групи витрат |
Назва різновиду витрат |
Позначення складників витрат |
|
I |
Додаткові до страхових відшкодування потерпілим унаслідок травм і професійних захворювань |
Тимчасова непрацездатність Разова допомога (включаючи членів родин і утриманців загиблих) Відшкодування витрат лікувальним установам Санаторно-курортне обслуговування Витрати на соціальну допомогу інвалідам Інші доплати |
Т1 Т2 Т3 Т4 Т5 Т6 |
|
II |
Пільги і компенсації працюючим у важких і шкідливих умовах праці , |
Додаткові відпустки Скорочений робочий день Лікувально-профілактичне харчування Надання молока чи інших рівноцінних продуктів Підвищені тарифні ставки Доплати за умови й інтенсивність праці Пенсії на пільгових умовах |
П1 П2 П3 П4 П5 П6 П7 |
|
III |
Витрати на профілактику травматизму і професійних захворювань |
Витрати на працеохоронні заходи за колективним договором Витрати підприємства на додаткові до колективного договору працеохоронні заходи Витрати на працеохоронні заходи з інших джерел фінансування |
В1 В2 В3 |
|
IV |
Витрати на ліквідацію наслідків аварій і нещасних випадків на виробництві |
Вартість зіпсованого устаткування, інструментів, зруйнованих будівель, споруд Витрати на порятунок потерпілих, розслідування нещасних випадків, транспорт, зв’язок тощо Виплати заробітної плати і доплати за час вимушених простоювань Вартість ремонту частково зіпсованого устаткування, машин і механізмів, будівель і споруд Вартість підготовки та перепідготовки працівників замість вибулих унаслідок загибелі чи інвалідності |
Г1 Г2 Г3 Г4 Г5 |
|
V |
Штрафи та інші відшкодування |
Штрафи підприємства, установи або організації за недотримання нормативних вимог охорони праці Штрафи працівників за порушення законодавчих актів та інших нормативних актів з охорони праці Компенсації за час змушеного простоювання через небезпеку виконання робіт, а також зупинку робіт органами державного нагляду за охороною праці Штрафи, пеня, виплати за недотримання договірних зобов’язань з іншими підприємствами Компенсаційні виплати за ураження населення, житлового фонду, частки майна і забруднення навколишнього середовища Інші санкції |
Ш1 Ш2 Ш3 Ш4 Ш5 Ш6 |
З наведених у таблиці 1.8 витрат доцільними є витрати на профілактику травматизму і професійних захворювань , які можна вважати вкладанням в охорону праці.
Решта витрат, а саме, додаткові до страхових відшкодування потерпілим унаслідок травм і профзахворювань , пільги і компенсації працюючим у важких і шкідливих умовах , витрати на ліквідацію наслідків аварій і нещасних випадків , штрафи та інші примусові відшкодовування є недоцільними або ж частково доцільними.
Річна економія підприємства від поліпшення умов і безпеки праці складається з таких показників:
Структуру цих показників річної економії наведено в таблиці 1.9.
Таблиця 1.9
Структура річної економії підприємства
від поліпшення умов і безпеки праці
|
Найменування групи показників економії |
Складники річної економії |
|
Економія від зменшення професійної захворюваності |
– заробітна плата – зниження собівартості продукції – зменшення виплат з тимчасової непрацездатності |
|
Економія від зменшення випадків травматизму |
– заробітна плата – зниження собівартості продукції – зменшення виплат з тимчасової непрацездатності |
|
Економія від зниження плинності кадрів |
– зниження собівартості продукції – збільшення прибутку – витрати на підготовку кадрів |
|
Економія від скорочення пільг і компенсацій за роботу в небезпечних і шкідливих умовах |
– заробітна плата – витрати на лікувально-профілактичне харчування – витрати на безкоштовне надання молока чи інших рівноцінних харчових продуктів |
Річна економія від поліпшення умов і безпеки праці на підприємстві (Ер) визначається зменшенням недоцільних витрат, пов’язаних з охороною праці (,,,, наведених у таблиці 1.8), і підраховується за формулою
, (1.1)
де – суми додаткових до страхових відшкодувань потерпілим унаслідок травм на виробництві і професійних захворювань до і після впровадження заходів щодо поліпшення умов і безпеки праці;
– суми витрат на пільги і компенсації за незадовільні умови праці до і після впровадження заходів щодо поліпшення умов і безпеки праці;
– суми витрат на ліквідацію наслідків аварій і нещасних випадків на виробництві до і після впровадження заходів щодо поліпшення умов і безпеки праці;
– суми штрафів та інших примусових відшкодувань, пов’язаних з аваріями і нещасними випадками на виробництві до і після впровадження заходів щодо поліпшення умов і безпеки праці.
Показник ефективності витрат підприємства на заходи з охорони праці (Е) визначається відношенням величини річної економії від поліпшення умов і безпеки праці до суми вкладень підприємства в заходи з охорони праці, тобто
, (1.2)
де Ер – річна економія від поліпшення умов і безпеки праці на підприємстві (прибуток чи зменшення збитків);
В – загальні вкладення підприємства в охорону праці ().
Наведена методика визначення ефективності витрат підприємства базується на економічних показниках, обов’язкових для обліку та звітності. Показник Е, визначений таким чином, показує економічну ефективність витрат підприємства на заходи з охорони праці.
Крім цієї, методики існує також методика визначення ефективності витрат підприємства, що базується на зіставленні зміни основних соціально-економічних результатів за певний час (зменшення травматизму, захворюваності, пільг і компенсацій за роботу в несприятливих умовах, скорочення плинності кадрів тощо). Показник ефективності витрат підприємства на заходи з охорони праці визначають також за формулою (1.2), але розрахунок річної економії (Ер) здійснюють в такій послідовності.
1. Скорочення втрат робочого часу за рахунок зменшення рівня захворюваності (аналогічно для травматизму) за визначений час () визначають за формулою
, (1.3)
де , – кількість днів непрацездатності через хвороби або травми на 100 працівників відповідно до і після впровадження заходів;
– річна середньооблікова чисельність працівників, осіб.
2. Річна економія зарплати за рахунок підвищення продуктивності праці за зменшення рівня захворюваності і травматизму (ЕЗ)
, (1.4)
де – середньорічна заробітна плата одного працівника разом з відрахуваннями на соцстрахування;
– середньорічна чисельність промислово-виробничого персоналу;
ΔW – підвищення (збільшення) продуктивності праці.
3. Підвищення продуктивності праці (ΔW) визначають за формулою
, (1.5)
де – вартість виготовленої товарної продукції за зміну на одного працівника промислово-виробничого персоналу;
– вартість річної товарної продукції підприємства.
4. Річна економія на собівартості продукції за рахунок зменшення умовно постійних витрат ()
, (1.6)
де – умовно-постійні витрати у виробничій собівартості річного обсягу товарної продукції.
5. Економія за рахунок зменшення виплат допомоги з тимчасової непрацездатності ()
, (1.7)
де – середньоденна сума допомоги з тимчасової непрацездатності.
6. Річну економію за рахунок зменшення рівня захворюваності () визначають за формулою
, (1.8)
де – складники економії, розраховані за формулами (1.4), (1.6), (1.7) за рівнем захворюваності.
7. Аналогічно можна визначити річну економію за рахунок зниження рівня травматизму ()
, (9)
де – відповідно складові економії по травматизму, розраховані за формулами (1.4), (1.6), (1.7).
8. У разі необхідності розрахунку економії від зменшення плинності кадрів замість формули (1.3) використовують залежність
, (1.10)
де – зменшення рівня плинності кадрів;
– кількість працівників, які звільнилися за власним бажанням через незадовільні умови праці відповідно до і після впровадження комплексу працеохоронних заходів;
– середня тривалість перерви в роботі звільненого під час переходу з одного підприємства на інше.
Економію за формулою (1.4) не розраховують, тобто в схемі розрахунку економії витрат від зменшення плинності кадрів використовують залежність (1.6), а також (1.8) чи (1.9), у яких
.
9. Розрахунок економії від зменшення пільг і компенсацій за роботу в незадовільних умовах у зв’язку зі скороченням чи повною відміною оплати за підвищеними тарифними ставками, надання додаткової відпустки і скороченого робочого дня виконують за кожним з перелічених видів пільг співставленням відповідних даних (кількість працівників, які користуються пільгами, мають підвищений розмір середньорічної чи середньогодинної заробітної плати тощо) у базовому і планованому періодах, як наведено нижче (пп. 10–14).
10. Економія фонду заробітної плати в зв’язку зі скасуванням скороченого робочого дня ()
, (11)
де – середня оплата однієї години роботи працівника;
– кількість робочих днів (змін) на одного працівника на рік;
– кількість працівників, які мають право на скорочений робочий день відповідно до і після впровадження заходів щодо поліпшення умов праці;
– кількість годин, на які скорочено робочий день через незадовільні умови праці відповідно до і після запровадження заходів.
11. Економія фонду заробітної плати в зв’язку зі скороченням чи повним скасуванням додаткової відпустки ()
, (12)
де – середньоденна оплата праці одного працівника;
– чисельність працівників, які мають право на додаткову відпустку до і після впровадження заходів щодо поліпшення умов праці;
– середня тривалість додаткової відпустки одного працівника, який має на це право до і після впровадження заходів.
12. Економія фонду заробітної плати в зв’язку зі скороченням чисельності працівників, які мають право на підвищення тарифу за роботу у важких, шкідливих, особливо важких і особливо шкідливих умовах праці
, (13)
де – ефективний фонд робочого часу;
– середньогодинна тарифна ставка працівників за підрядної оплати праці за роботу в незадовільних умовах;
– середньогодинна тарифна ставка працівників за погодинної оплати за роботу в незадовільних умовах;
– чисельність працівників (за підрядної оплати), які працюють у незадовільних умовах відповідно до і після впровадження працеохоронних заходів;
– чисельність працівників (за погодинної оплати), які працюють у незадовільних умовах праці відповідно до і після впровадження заходів щодо поліпшення умов праці.
13. Економія витрат за рахунок скорочення чисельності працівників, які мають право на лікувально-профілактичне харчування ():
, (14)
де – денна вартість лікувально-профілактичного харчування одного працівника;
– кількість днів, коли надається лікувально-профілактичне харчування відповідно до і після впровадження заходів;
– кількість працівників, які мають право на лікувально-профілактичне харчування відповідно до і після впровадження заходів.
14. Економію витрат у зв’язку зі скороченням кількості працівників, які користуються правом на безплатне отримання молока або рівноцінних харчових продуктів (), розраховують аналогічно до розрахунку економії витрат за рахунок скорочення чисельності працівників, які мають право на лікувально-профілактичне харчування ().
15. Загальна (річна) економія витрат на пільги і компенсації працівникам за роботу в несприятливих умовах ()
. (1.15)
16. Річна економія підприємства від поліпшення умов і безпеки праці за показниками, що базуються на визначенні основних соціально-економічних результатів працеохоронної діяльності на підприємстві (), є сумою складників, визначених за формулами (1.8), (1.9) і (1.15) –
. (1.16)
Визначивши річну економію від поліпшення умов і безпеки праці за показниками, що базуються на визначенні основних соціально-економічних результатів працеохоронної діяльності на підприємстві (), за формулою (1.2) знаходимо соціально-економічну ефективність витрат на охорону праці ().
Стимулювання охорони праці – неодмінна умова запобігання виробничому травматизму та профілактики профзахворювань. На державному рівні стимулювання охорони праці регулюється законодавчими актами, передусім Законом «Про охорону праці», у якому цьому питанню присвячено IV розділ, і Законом «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». Ці закони визначають, що для розрахунку розміру страхового внеску для кожного підприємства за умови досягнення належного стану охорони праці, зниження рівня або відсутності травматизму і професійної захворюваності внаслідок здійснення роботодавцем відповідних профілактичних заходів може бути встановлено знижку. За високий рівень травматизму і професійної захворюваності та неналежний стан охорони праці встановлено надбавку до розміру страхового внеску.
Згідно зі ст. 26 Закону «Про охорону праці» роботодавець зобов’язаний відшкодувати збитки, завдані порушенням вимог охорони праці іншим юридичним чи фізичним особам. Він також відшкодовує витрати на роботи з рятування потерпілих під час аварії та ліквідації її наслідків, на розслідування і проведення експертизи причин аварії, нещасного випадку або професійного захворювання, на складання санітарно-гігієнічної характеристики умов праці осіб, які проходять обстеження щодо наявності професійного захворювання, а також інші витрати, передбачені законодавством.
За порушення законодавства про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці роботодавців притягують до сплати штрафу. Якщо на роботодавця впродовж календарного року накладався штраф за порушення законодавства про охорону праці, він втрачає право на знижку страхового тарифу.
У разі систематичних порушень нормативних актів про охорону праці, внаслідок чого зростає ризик настання нещасних випадків і професійних захворювань, підприємство у будь-який час за рішенням відповідного робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків може бути віднесено до іншого, вищого класу професійного ризику виробництва.
Таким чином, штрафні санкції, а також збільшені страхові виплати, які повинен здійснювати роботодавець у разі незадовільної роботи з охорони праці, наявності фактів травмування працівників і профзахворювань, нині достатньо суттєві, тому змушують його замислитися, що краще: зазнавати збитків, не займаючись охороною праці, чи своєчасно вкласти прийнятні кошти у профілактичні заходи, зберігши життя та здоров’я людей, і не конфліктувати з Законом.
Справжній власник, безумовно, обере другий варіант.
Серед стимулювальних заходів, передбачених законодавством, варто зазначити:
Ця система стимулювання охорони праці є системою зовнішнього стимулювання, тобто стимулювання роботодавця державою (суспільством). Такі системи ефективно працюють у більшості економічно розвинених країн світу.
Класичним прикладом успішного функціонування системи соціального страхування від нещасних випадків на виробництві є Німеччина. Запроваджена там ще у ХІХ столітті така система пережила дві світові війни, цілу низку інших потрясінь політичного та економічного характеру й досі ефективно виконує покладені на неї завдання із забезпечення соціального захисту потерпілих на виробництві, їх реабілітації та профілактики нещасних випадків. Про результати діяльності цієї системи свідчать наступні факти. За 30 років (1960–1990) середня величина страхового внеску зменшилася з 1,51% до 1,36%. Це пов’язано зі зниженням кількості та серйозності випадків виплати страхових компенсацій, тобто – з поліпшенням стану безпеки виробництва і профілактичної діяльності у сфері охорони праці.
Розподіл затрат між трьома областями відповідальності (профілактика, реабілітація та фінансові компенсації) за період з 1960 до 1994 оку зазнав таких змін:
У нашій країні стимулювання охорони праці через систему соціального страхування запроваджується після 2001 року із запровадженням Закону «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності». Проте і досі система страхування в Україні через організаційні причини і накопичені раніше (до 2001) борги з виплат потерпілим, ще не застосовує знижок-надбавок до страхових тарифів і переведення підприємств до іншого класу професійного ризику, що не дає змоги використати потенціал стимулювання, закладений у системі.
Не менш важливе значення для забезпечення охорони праці має стимулювання безпечного виконання робіт окремими працівниками – внутрішньофірмове стимулювання. До працівників підприємства можуть застосовувати будь-які заохочення за активну участь та ініціативу у здійсненні заходів щодо підвищення безпеки та поліпшення умов праці. Види заохочень визначаються колективним договором, угодою.
Економічний механізм управління охороною праці повинен передбачати систему заохочень для тих працівників, які сумлінно дотримують вимоги охорони праці, не допускають порушень правил і норм особистої та колективної безпеки, беруть активну і творчу участь у здійсненні заходів щодо підвищення рівня охорони праці на підприємстві. Колективний договір (угода) повинен закріплювати різного роду моральні і матеріальні заохочення цих працівників: оплата праці, премії (у тому числі спеціальні заохочувальні премії за досягнення високого рівня охорони праці), винагороди за винахідництво та раціоналізаторські пропозиції з питань охорони праці.
Велику користь дає преміювання робітників бригад, дільниць, цехів за тривалу роботу без порушень правил охорони праці, без травм і аварій. У разі наявності небезпечних і шкідливих виробничих чинників, що постійно загрожують здоров’ю працівника, йому рекомендують виплачувати надбавку за підвищену обережність. Крім матеріального заохочення, велике значення має також і моральне стимулювання, яке свого часу використовували в нашій країні і яке успішно використовують закордонні фірми. Форми морального стимулювання можуть бути найрізноманітнішими: від оголошення подяки до організації вечорів відпочинку, пікніків, круїзів для колективів, що досягли найкращих результатів з охорони праці.
Економічне стимулювання потрібної поведінки людини залежить від багатьох чинників, у тому числі від рівня особистого доходу; диференціації доходів на підприємстві, у регіоні, галузі, в державі в цілому; реального бюджету працівника та його сім’ї; рівня забезпеченості житлом, послугами медицини, освіти, культури; дієвості економічних стимулів, які застосовує підприємство тощо. Зокрема рівень особистого доходу великою мірою впливає на силу мотивації. Щодо диференціації доходів відомо, що на силу мотивації негативно впливає і незначна, і завелика диференціація доходів.
Для здійснення стимулювання охорони праці необхідно мати кількісні показники оцінки рівня роботи щодо забезпечення безпеки праці у виробничих підрозділах і на робочих місцях. Для цього розроблено і знаходять застосування багато різноманітних підходів і показників, з яких покажемо один як найтиповіший.
Рівень охорони праці визначають коефіцієнтом охорони праці , який є добутком трьох коефіцієнтів
=,
де – коефіцієнт виробничої безпеки, що характеризує виконання працівниками норм і правил охорони праці; він є відношенням кількості працівників, які суворо дотримують вимоги безпеки праці, до загальної кількості працівників у цеху (на ділянці);
– коефіцієнт технічної безпеки, який є відношенням кількості машин, механізмів, іншого обладнання, що повністю відповідає вимогам безпеки до загальної кількості одиниць обладнання у підрозділі;
– коефіцієнт виконавчої дисципліни, який є відношенням кількості виконаних заходів з охорони праці за певний термін до загальної кількості окреслених заходів.
|
Система стимулювання |
||||
|
Методи заохочення |
Методи покарання |
|||
|
Матеріальні |
Моральні |
Матеріальні |
Моральні |
|
|
Систематичні заохочення: – преміювання – підвищення розмірів надбавок Разові заохочення: – премії переможцям змагань, конкурсів – подарунки – пільгові путівки до санаторіїв, у будинки відпочинку – кредитні чеки або інші матеріальні заохочення за роботу впродовж певного періоду без нещасних випадків |
Подяка (усна чи в наказі) Визнання зразком поведінки (в засобах інформації) Першочерговість професійного зростання Визнання переможцем (переможцями) змагань чи конкурсів Нагородження відомчими відзнаками, почесними грамотами, спеціальними вимпелами, занесення до дошки пошани тощо |
Штрафи Зниження виплат на заохочення |
Стягнення (усне чи в наказі) Критика в засобах інформації Співбесіда чи обговорення в колективі |
Рис.1.3. Методи стимулювання дотримання нормативних вимог охорони праці на підприємстві
Аналізуючи динаміку зміни або інших коефіцієнтів, можна робити висновки щодо рівня та спрямованості роботи з охорони праці у підрозділі. Можна планувати зростання цих коефіцієнтів і використовувати їх для заохочення (стимулювання) колективів та окремих працівників.
Узагальнену схему методів стимулювання охорони праці на підприємстві представлено на рис. 1.3.
Стаття 19 Закону «Про охорону праці» встановлює, що фінансування охорони праці на підприємстві здійснює роботодавець.
Для підприємств, незалежно від форм власності, або фізичних осіб, які використовують найману працю, витрати на охорону праці мають становити не менш як 0,5% суми реалізованої продукції.
На підприємствах, що утримуються за рахунок бюджету, витрати на охорону праці передбачаються в державному або місцевих бюджетах і мають становити не менш як 0,2% фонду оплати праці.
Суми витрат на охорону праці, що належать до валових витрат юридичної чи фізичної особи, яка відповідно до законодавства використовує найману працю, визначають згідно з переліком заходів і засобів з охорони праці, який затверджує Кабінет Міністрів України.
Фінансування профілактичних заходів з охорони праці, виконання загальнодержавної, галузевих і регіональних програм поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, інших державних програм, спрямованих на запобігання нещасним випадкам і професійним захворюванням, передбачається, поряд з іншими джерелами фінансування, визначеними законодавством, у державному і місцевих бюджетах, що виділяються окремим рядком.
Одним з джерел фінансування заходів, спрямованих на запобігання нещасним випадкам, усунення загрози здоров’ю працівників, викликаної умовами праці, є ФССНВ. Згідно зі ст. 22 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» Фонд:
Фінансування заходів з охорони праці системою страхування – ефективний метод економічного впливу на стан безпеки, гігієни праці та виробничого середовища в ринкових умовах, але, як показує досвід країн, що давно застосовують цю систему, за умови спрямовування на ці цілі не менш як 3% річного бюджету системи страхування.
До підрозділу 1.1
До підрозділу 1.2
До підрозділу 1.3
До підрозділу 1.4
До підрозділу 1.5
До підрозділу 1.6
1) У якій країні та коли вперше в історії були встановленні компенсації працівникам, що втратили працездатність на виробництві:
а) США, 60-ті роки ХІХ століття;
б) Німеччина, 1918 рік;
в) Росія, 1922 рік;
г) Німеччина, 90-ті роки ХІХ століття;
ґ) Росія, 90-ті роки ХІХ століття?
2) У якому році була створена Міжнародна Організація Праці:
а) 1911;
б) 1919;
в) 1922;
г) 1944?
3) З якого року Україна є членом Міжнародної Організації Праці:
а) 1919;
б) 1945;
в) 1954;
г) 1991;
4) У якій області України травматизм на виробництві найменший:
а) Донецькій;
б) Луганській;
в) Дніпропетровській;
г) Чернівецькій;
ґ) Запорізькій?
5) Важкість праці – це така характеристика трудового процесу, що відображає переважне навантаження на:
а) центральну нервову систему та органи чуттів працівника;
б) органи чуттів і функціональні системи організму працівника;
в) опорно-руховий апарат і функціональні системи організму працівника;
г) органи чуттів та емоційну сферу працівника.
6) Напруженість праці – це така характеристика трудового процесу, що відображає навантаження переважно на:
а) центральну нервову систему та опорно-руховий апарат працівника;
б) органи чуттів і функціональні системи організму працівника;
в) опорно-руховий апарат і функціональні системи організму працівника;
г) центральну нервову систему, органи чуттів та емоційну сферу працівника.
7) Небажане явище, що супроводжує виробничий процес і вплив якого на працюючого може призвести до погіршення самопочуття, зниження працездатності, захворювання, виробничо зумовленого чи професійного, і навіть смерті, як результату захворювання – це:
а) шкідливий виробничий фактор;
б) небезпечний виробничий фактор;
в) нещасний випадок;
г) виробнича травма.
8) Небажане явище, що супроводжує виробничий процес і дія якого за певних умов може призвести до травми або іншого раптового погіршення здоров’я працівника (гострого отруєння, гострого захворювання) і навіть до раптової смерті – це:
а) шкідливий виробничий фактор;
б) небезпечний виробничий фактор;
в) нещасний випадок;
г) виробнича травма.
9) Пошкодження тканин, порушення анатомічної цілісності організму людини або його функцій внаслідок впливу виробничих факторів – це:
а) виробничий ризик;
б) небезпечний виробничий фактор;
в) нещасний випадок;
г) виробнича травма.
10) Обмежена в часі подія або раптовий вплив на працівника небезпечного виробничого фактора чи середовища, що сталися у процесі виконання ним трудових обов'язків, внаслідок яких заподіяно шкоду здоров'ю або настала смерть – це:
а) виробничий ризик;
б) небезпечний виробничий фактор;
в) нещасний випадок на виробництві;
г) виробнича травма.
11) Якої групи НШВФ не існує:
а) фізичні;
б) хімічні;
в) біологічні;
г) економічні;
ґ) соціальні?
12) Такий стан умов праці, при яких виключена або зведена до припустимого рівня дія на працюючого небезпечних та шкідливих виробничих факторів – це:
а) безпека праці;
б) охорона праці;
в) промислова безпека;
г) виробнича безпека.
13) Система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров'я і працездатності людини в процесі трудової діяльності – це:
а) безпека праці;
б) охорона праці;
в) промислова безпека;
г) виробнича безпека.
14) Комплекс організаційних, гігієнічних і санітарно-технічних заходів і засобів, спрямованих на запобігання або зменшення дії на працівників шкідливих виробничих факторів – це:
а) безпека праці;
б) охорона праці;
в) виробнича санітарія;
г) виробнича безпека.
15) Комплекс організаційних та технічних заходів і засобів, спрямованих на запобігання або зменшення дії на працівників небезпечних виробничих факторів – це:
а) безпека праці;
б) охорона праці;
в) виробнича санітарія;
г) виробнича безпека.
16) Що є базою, на якій ґрунтується законодавство України про охорону праці:
а) Закон України «Про охорону праці»;
б) Кодекс законів про працю України;
в) Конституція України;
г) Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»?
17) Який з нижченаведених принципів не відноситься до принципів державної політики в галузі охорони праці:
а) Пріоритет життя і здоров'я працівників, повна відповідальність роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;
б) Соціальний захист працівників, повне відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
в) Встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;
г) Невтручання держави у стосунки між роботодавцем та найманими працівниками?
18) Як називається принцип рівного представництва трьох сторін – уряду, роботодавців і робітників, коли приймаються рішення, що регулюють трудові відносини:
а) взаємоповаги;
б) трипартизму;
в) спільної відповідальності;
г) рівноваги?
19) Що з нижченаведеного не є завданням страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності:
а) проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідливих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням та іншим випадкам загрози здоров'ю працівників;
б) відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань;
в) відшкодування матеріальної та моральної шкоди застрахованим і членам їх сімей;
г) державний нагляд за станом охорони праці виробничих об’єктів?
20) Що з нижченаведеного не застосовується для фінансування Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань:
а) внески роботодавців;
б) прибуток, одержаний від тимчасово вільних коштів Фонду;
в) внески застрахованих працівників;
г) кошти, одержані від стягнення штрафів і пені;
ґ) добровільні внески?
21) В залежності від чого обчислюється розмір страхового внеску підприємства до Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань:
а) сум фактичних витрат на оплату праці найманих працівників;
б) прибутку підприємства;
в) рівня продуктивності праці;
г) доходу підприємства;
ґ) вартості виготовленої товарної продукції?
22) На що вказують перші дві цифри у кодовому позначенні НПАОП:
а) розділ відповідно до Державного класифікатора України ДК 009-96 «Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД)»;
б) група відповідно до Державного класифікатора України ДК 009-96 «Класифікація видів економічної діяльності (КВЕД)»;
в) вид нормативного акту;
г) порядковий номер нормативного акту в групі;
ґ) рік затвердження нормативного акту?
23) До якого виду відповідальності за порушення вимог законодавства про охорону праці має право притягати інспектор державного органу нагляду за охороною праці:
а) дисциплінарної;
б) матеріальної;
в) кримінальної;
г) адміністративної;
ґ) громадської?
24) До якого виду відповідальності за порушення вимог законодавства про охорону праці має право притягати роботодавець (адміністрація підприємства):
а) дисциплінарної;
б) адміністративної;
в) матеріальної;
г) кримінальної;
ґ) громадської?
25) Розмір відшкодування, яке винний працівник має сплатити підприємству за спричинену матеріальну шкоду, у разі його відмови добровільно відшкодувати збитки встановлює:
а) роботодавець;
б) державний інспектор з охорони праці;
в) суд;
г) профспілковий комітет.
26) Коли відбувається страхування працівника від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання:
а) при прийомі на будь-яку роботу;
б) лише при прийомі на роботу з шкідливими умовами праці;
в) після подання працівником заяви про бажання застрахувати своє життя і здоров’я;
г) після атестації робочого місця і виявлення на ньому хоча б одного небезпечного або шкідливого виробничого чинника?
27) Який вид пільги (компенсації) за роботу в шкідливих або небезпечних умовах не передбачено чинним Законом України «Про охорону праці»:
а) лікувально-профілактичне харчування;
б) оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення;
в) скорочення тривалості робочого часу;
г) санаторно-курортне лікування;
ґ) додаткова оплачувана відпустка?
28) Підставою для видачі працівнику безкоштовно спеціального одягу, спеціального взуття або іншого засобу індивідуального захисту є:
а) відповідні типові галузеві норми;
б) рішення профспілкового комітету працівників підприємства;
в) рішення профспілкової організації працівників галузі;
г) рішення адміністрації підприємства, узгоджене з трудовим колективом.
29) Спецодяг, безкоштовно наданий працівнику, є власністю:
а) підприємства, що видало спецодяг;
б) працівника, що отримав спецодяг;
в) бригади, в якій працює цей працівник;
г) профспілкової організації, членом якої є працівник;
ґ) територіального органу Держгірпромнагляду.
30) Хто зобов’язаний організовувати належний догляд за ЗІЗ, що безкоштовно надається працівникам:
а) підприємство, що видало ЗІЗ;
б) працівник, що отримав ЗІЗ;
в) бригада, в якій працює працівник, що отримав ЗІЗ;
г) профспілкова організація, членом якої є працівник;
ґ) територіальний орган Держгірпромнагляду.
31) Гранична маса важких речей при постійному підійманні і переміщенні їх жінкою-робітницею протягом зміни становить:
а) 5 кг;
б) 7кг;
в) 10 кг;
г) 12 кг.
32) Неповнолітні можуть бути залучені до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні у разі:
а) їхньої згоди;
б) згоди батьків;
в) вимоги роботодавця;
г) ні в якому разі.
33) Хто здійснює відповідні відшкодування в разі гибелі працівника або ушкодження його здоров’я на виробництві:
а) Пенсійний фонд;
б) роботодавець;
в) профспілкова організація, членом якої є потерпілий;
г) Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві;
ґ) загальнодержавні органи соціального страхування?
34) Розмір одноразової допомоги потерпілому на виробництві в разі порушення ним правил охорони праці може бути максимально зменшено на:
а) 20 %;
б) 30 %;
в) 50 %;
г) 70 %;
ґ) 100 %.
35) Який орган координує роботу міністерств, відомств, місцевих держадміністрацій, суб'єктів підприємницької діяльності в галузі безпеки, гігієни праці та виробничого середовища:
а) Кабінет Міністрів;
б) Держгірпромнагляд;
в) Мінпраці;
г) МНС;
ґ) МОЗ?
36) Який з державних органів управління охороною праці здійснює контроль за якістю проведення атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативно-правовим актам з охорони праці:
а) Кабінет Міністрів;
б) Держгірпромнагляд;
в) Мінпраці;
г) МНС;
ґ) МОЗ?
37) Яку з нижченаведених функцій не мають права виконувати інспектори Держгірпромнагляду:
а) здійснювати перевірку додержання законодавства з охорони праці;
б) видавати обов'язкові для виконання приписи про усунення порушень охорони праці;
в) забороняти експлуатацію виробництв, які створюють загрозу життю працівників;
г) притягати до дисциплінарної відповідальності працівників, винних у порушенні законодавства про охорону праці?
38) Хто на підприємстві здійснює громадський контроль за станом охорони праці:
а) інспектори Держгірпромнагляду;
б) експерти ФССНВ;
в) уповноважені профспілками або трудовим колективом особи;
г) уповноважені місцевими держадміністраціями особи?
39)Який орган є суб’єктом управління охороною праці загальнодержавної СУОП:
а) Кабінет Міністрів;
б) Верховна Рада;
в) Президент;
г) МНС;
ґ) Мінпраці?
40) Що не відноситься до збурювальних чинників СУОП підприємства:
а) зміни технологічного процесу, обладнання на підприємстві;
б) зміни умов праці на підприємстві;
в) нещасні випадки, травми працівників підприємства;
г) захворювання працівників підприємства;
ґ) зміни в законодавстві про охорону праці?
41) Яка з основних функцій СУОП спрямована на розробку та прийняття управлінських рішень керівниками усіх рівнів підприємства:
а) прогнозування і планування робіт;
б) організація та координація робіт;
в) облік, аналіз та оцінка показників охорони праці;
г) контроль за станом охорони праці та функціонуванням СУОП;
ґ) стимулювання охорони праці?
42) Хто несе всю відповідальність за стан охорони праці на виробництві:
а) держава;
б) роботодавець;
в) профспілкова організація;
г) Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві;
ґ) керівник служби охорони праці?
43) При якій кількості працівників на підприємстві роботодавець повинен створити службу охорони праці як окрему структуру:
а) при будь-якій кількості;
б) 10 і більше осіб;
в) 20 і більше осіб;
г) 50 і більше осіб?
44) Яка з нижченаведених функцій не входить в обов’язки служби охорони праці:
а) створення на робочих місцях, в структурних підрозділах умов праці відповідно до вимог охорони праці;
б) оперативно-методичне керівництво роботою з охорони праці;
в) організація роботи підрозділів і всього підприємства щодо створення безпечних та нешкідливих умов праці;
г) контроль за дотриманням чинного законодавства з охорони праці;
ґ) контроль за виконанням працівниками посадових інструкцій, приписів органів державного нагляду?
45) Хто на підприємстві приймає рішення про створення комісії з питань охорони праці:
а) профспілкова організація підприємства;
б) трудовий колектив підприємства;
в) адміністрація підприємства;
г) Держгірпромнагляд;
ґ) місцева держадміністрація?
46) В якому разі при прийнятті на роботу від працівника не вимагається проходження попереднього медичного огляду:
а) при прийнятті на важкі роботи;
б) при прийнятті на роботи із шкідливими чи небезпечними умовами праці;
в) при прийнятті на роботи, де є потреба у професійному доборі;
г) при прийнятті на роботи, які вимагають спеціальної підготовки;
ґ) якщо працівник не має вісімнадцяти років?
47) Підготовка працівників, які залучаються до виконання робіт з підвищеною небезпекою, проводиться лише:
а) безпосередньо на виробництві під керівництвом досвідченого фахівця;
б) в навчальних закладах, які мають ліцензію Міносвіти та дозвіл Держгірпромнагляду;
в) в професійно-технічних навчальних закладах;
г) в навчально-курсових комбінатах?
48) Інструктаж з охорони праці, що проводить з працівниками інженер (спеціаліст) з охорони праці, називається:
а) вступний;
б) первинний;
в) повторний;
г) позаплановий;
ґ) цільовий.
49) При зміні технологічного процесу, заміні або модернізації устаткування, що впливає на стан охорони праці з працівниками проводиться:
а) вступний інструктаж з охорони праці;
б) первинний інструктаж з охорони праці;
в) повторний інструктаж з охорони праці;
г) позаплановий інструктаж з охорони праці;
ґ) цільовий інструктаж з охорони праці.
50) Що не входить в обов’язки керівника робіт, якому щойно стало відомо про нещасний випадок з підлеглим йому працівником:
а) терміново організувати надання медичної допомоги потерпілому,
б) у разі необхідності доставити потерпілого до лікувально-профілактичного закладу;
в) повідомити про те, що сталося, роботодавця, відповідну профспілкову організацію;
г) зберегти до прибуття комісії з розслідування обстановку на робочому місці та устаткування у такому стані, в якому вони були на момент події;
ґ) створити комісію з розслідування нещасного випадку?
51) До складу комісії з розслідування нещасного випадку, яку створює роботодавець, не включається:
а) керівник робіт, який безпосередньо відповідає за охорону праці на місці, де стався нещасний випадок;
б) керівник (спеціаліст) служби охорони праці;
в) керівник структурного підрозділу, в якому стався нещасний випадок;
в) експерт ФССНВ;
г) представник профорганізації, членом якої є потерпілий.
52) Комісія з розслідування нещасного випадку, створена роботодавцем, зобов'язана провести розслідування і скласти акт за формою Н-1 протягом:
а) однієї зміни;
б) однієї доби;
в) трьох діб;
г) десяти діб.
53) Коли складається повідомлення про наслідки нещасного випадку за формою Н-2:
а) одразу по закінченні розслідування нещасного випадку;
б) протягом 10 діб по закінченні розслідування нещасного випадку;
в) по закінченні періоду тимчасової непрацездатності або у разі смерті потерпілого;
г) протягом 1 року по закінчені розслідування нещасного випадку?
54) Спеціальне розслідування нещасного випадку проводить комісія, яку очолює:
а) експерт ФССНВ;
б) представник органу, до сфери управління якого належить підприємство;
в) керівник (спеціаліст) служби охорони праці підприємства;
г) представник профспілкової організації, членом якої є потерпілий;
ґ) посадова особа Держгірпромнагляду.
55) Хто забезпечує належні умови для роботи спеціальної комісії з розслідування нещасного випадку і компенсує витрати, пов'язані з її діяльністю:
а) територіальний орган Держгірпромнагляду;
б) роботодавець;
в) місцева державна адміністрація;
г) Фонд соціального страхування від нещасного випадку на виробництві;
ґ) загальнодержавні органи соціального страхування?
56) Хто організовує розслідування випадків виявлення професійного захворювання:
а) відповідна установа державної СЕС;
б) лікувально-профілактичний заклад;
в) роботодавець;
г) профорганізація, членом якої є хворий;
ґ) відповідний робочий орган ФССНВ?
57) Яка з наведених причин травматизму відноситься до технічних причин:
а) недостатнє освітлення;
б) недостатній технічний нагляд за небезпечними роботами;
в) використання устаткування, механізмів та інструменту не за призначенням;
г) невідповідність вимогам безпеки або несправність виробничого устаткування;
ґ) монотонність праці?
58) Коефіцієнт частоти нещасних випадків показує:
а) кількість нещасних випадків, що припадає на 1000 працівників;
б) кількість людино-днів непрацездатності на 1000 працівників;
в) кількість нещасних випадків, що припадає на 1000 відпрацьованих людино-годин;
г) середню втрату працездатності в днях на одного потерпілого.
59) Коефіцієнт важкості нещасних випадків характеризує:
а) кількість нещасних випадків, що припадає на 1000 працівників;
б) кількість людино-днів непрацездатності на 1000 працівників;
в) кількість нещасних випадків, що припадає на 1000000 відпрацьованих людино-годин;
г) середню втрату працездатності в днях на одного потерпілого.
60) Суть якого методу аналізу виробничого травматизму полягає в детальному обстеженні всього комплексу умов праці, технологічного процесу, обладнання, робочого місця, прийомів праці, санітарно-гігієнічних умов тощо:
а) статистичного;
б) топографічного;
в) монографічного;
г) економічного;
ґ) ергономічного?
61) Умови праці, при яких фактори виробничого середовища не перевищують встановлених нормативів, але можуть викликати зміни функціонального стану організму, що відновлюються до початку наступної зміни, називаються:
а) оптимальні;
б) допустимі;
в) шкідливі;
г) небезпечні.
62) Умови праці, при яких фактори виробничого середовища перевищують встановлені нормативи і здатні чинити несприятливий вплив на організм працюючого та/або його потомство, називаються:
а) оптимальні;
б) допустимі;
в) шкідливі;
г) небезпечні.
63) Облік інтелектуальних, сенсорних, емоційних навантажень, ступеню монотонності праці, режиму роботи є підставою для оцінки:
а) важкості трудового процесу;
б) напруженості трудового процесу;
в) ступеню шкідливості умов праці;
г) небезпечності праці.
64) Який максимальний приріст продуктивності праці може забезпечити раціоналізація комплексу заходів, спрямованих на поліпшення умов праці:
а) 5 % - 10 %;
б) 10 % - 15 %;
в) 15 % - 20 %
г) 20 % - 25 %?
65) Економічний вплив держави на роботодавця не може бути реалізований шляхом:
а) створення сприятливих умов для кредитування заходів і засобів з охорони праці;
б) надання податкових пільг;
в) запровадження таких умов для інвестування оновлення та модернізації виробничих фондів, які обов’язково б ураховували вимоги безпеки праці та виробничого середовища;
г) регулювання через колективний договір;
ґ) нормативно-правових вимог, які регламентують застосування штрафних санкцій за порушення роботодавцем вимог безпеки, гігієни праці та виробничого середовища.
66) Економічний вплив роботодавця на найманих працівників може здійснюватися за допомогою:
а) податкових пільг;
б) СУОП;
в) кредитування заходів і засобів з охорони праці;
г) запровадження умов для інвестування, які враховують вимоги охорони праці.
67) Які витрати підприємства безпосередньо не пов’язані з охороною праці:
а) відшкодування потерпілим внаслідок травм і професійних захворювань;
б) пільги та компенсації за важку роботу та роботу в шкідливих умовах;
в) витрати на профілактику травматизму та захворювань;
г) витрати на модернізацію устаткування;
ґ) витрати на ліквідацію наслідків аварій та нещасних випадків?
68) Які з витрат, пов’язаних з охороною праці, вважаються за доцільні:
а) додаткові до страхових відшкодування потерпілим унаслідок травм і профзахворювань;
б) пільги і компенсації працюючим у важких і шкідливих умовах;
в) витрати на профілактику травматизму і професійних захворювань;
г) пільги і компенсації працюючим у важких і шкідливих умовах;
ґ) витрати на ліквідацію наслідків аварій і нещасних випадків.
69) Який з показників річної економії підприємства не зумовлений поліпшенням умов і безпеки праці:
а) економія від зменшення професійної захворюваності;
б) економія від зменшення випадків травматизму;
в) економія від зниження плинності кадрів;
г) економія оборотних коштів;
ґ) економія від скорочення пільг і компенсацій за роботу в небезпечних і шкідливих умовах?
70) Внутрішнє стимулювання охорони праці здійснюється:
а) державою шляхом надання податкових пільг;
б) роботодавцем через СУОП;
в) системою соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;
г) запровадженням умов для інвестування, які враховують вимоги охорони праці.
71) Система зовнішнього стимулювання передбачає:
а) диференціацію внесків на державне соціальне страхування;
б) винагороди працівникам за винахідництво та раціоналізаторські пропозиції з питань охорони праці;
в) преміювання робітників бригад, дільниць, цехів за тривалу роботу без травм і аварій;
г) зниження розміру премії або позбавлення премії тих працівників, що порушують вимоги охорони праці.
72) Показник ефективності витрат підприємства на заходи з охорони праці визначається:
а) зменшенням витрат на пільги і компенсації за незадовільні умови праці;
б) зменшенням відшкодувань потерпілим унаслідок травм на виробництві і професійних захворювань;
в) зменшенням суми штрафів та інших примусових відшкодувань, пов’язаних з аваріями і нещасними випадками на виробництві;
г) відношенням величини річної економії від поліпшення умов і безпеки праці до суми вкладень в заходи з охорони праці.
73) Фінансування заходів з охорони праці системою страхування є ефективним методом економічного впливу на стан охорони праці при умові, що на ці цілі буде спрямовуватися:
а) не менше 3% річного бюджету системи страхування;
б) не менше 0,5% від суми реалізованої продукції;
в) не менше 0,5% річного бюджету системи страхування;
г) не менше 0,2% від фонду оплати праці.
1 Чинний міждержавний стандарт ГОСТ 12.0.002 – 73 виділяє лише перші чотири групи названих чинників, але в працях, виданих під егідою Міжнародної організації праці, і в ДСТУ 2293-99, у визначенні терміна «виробниче середовище» вирізняють також соціальні чинники, тому автори цього посібника також виділяють їх.