Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема №5 Сучасні проблеми функціонування органів м/с
Н. Соколова
ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ МІСЦЕВОГО
САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ
Для багатьох країн пострадянського простору однією з найважливіших
проблем є ефективна організація місцевого самоврядування. Не є
виключенням й Україна. Насамперед, це пов’язано із закінченням ери
"радянського періоду" – організації суспільства на одній шостій території
земної кулі і настанням "нової ери" – розвитком процесу повернення в колію
світового суспільного прогресу.
Тема даної статті є актуальною, тому що саме сьогодні особливо гостро
постало питання в якому саме напрямку буде розвиватися місцеве
самоврядування в Україні, чи зможе цей інститут вирішити задачі, які на
нього покладаються і які проблеми необхідно вирішити для сприятливого
розвитку органів місцевого самоврядування в нашій молодій демократичній
державі.
Задачами статті є висвітлення проблем становлення місцевого
самоврядування в Україні, загальний аналіз особливостей організації
національного і закордонного місцевого самоврядування, визначення
перспектив розвитку самоврядування на місцях.
Теоретичною основою для написання цієї статті послужили роботи А.
Ткачука, В. Войткова й О.Зубчика. Також були використані і проаналізовані
нормативно-правові акти, які регламентують організацію і діяльність органів
місцевого самоврядування та матеріали практики, звіт про роботу правління
Асоціації міст України і громад у 2003-2004 році, затверджений рішенням
загальних звітно-виборчих зборів Асоціації міст України і громад від
02.12.2004 р.
Про місцеве самоврядування і необхідність його створення в Україні
заговорили ще в 80-ті роки перебудови. Необхідність створення
законодавства в цьому напрямку була продиктована аналізом світового
досвіду. Адже світова практика свідчить: люди на місцях краще чиновників
центрального керування знають, як їм жити. Та й місцеві проблеми за
рахунок місцевих грошей можуть бути вирішені краще. Тим самим ще на
початку реформаторського шляху місцевому самоврядуванню передбачалося
відвести одну з головних ролей у системі державної влади.
На шляху до цієї мети було прийнято ряд Законів, постанов і інших
нормативно-правових актів, створено не один десяток комітетів, метою яких
є становлення та розвиток місцевого самоврядування.
Якщо проаналізувати всю кипу прийнятих за цей період законодавчих
актів, то ми побачимо головний їх недолік. Це відсутність єдиної лінії
стратегії і фрагментарність національного законодавства. В більшості
випадків нормативно-правові акти приймалися для впровадження і розвитку
окремих індивідуальних проектів в різних регіонах, без зв’язку з іншими 272
документами нормативно-правового характеру, часто суперечачи вже
діючому законодавству.
Цей же недолік ми бачимо в підході до створення органів, покликаних
сприяти розвитку місцевого самоврядування. Зараз в Україні немає
самостійного єдиного органу державної влади, який відповідав би за
становлення місцевого самоврядування і представляв його інтереси на всіх
рівнях. На даний момент питаннями місцевого самоврядування займаються:
Міністерство економіки і питань європейської інтеграції, Національна рада
по узгодженню діяльності загальнодержавних і регіональних органів і
місцевого самоврядування, Фонд сприяння розвитку місцевого
самоврядування при Президенті України і Міжвідомча комісія з питань
місцевого самоврядування при Кабінеті Міністрів України. І це, не
враховуючи різних комітетів при Верховній Раді України. Протягом усього
періоду становлення місцевого самоврядування в Україні учасниками
муніципального руху обговорюється питання про необхідність створення
єдиного загальнонаціонального органу, який би представляв і захищав
інтереси органів місцевого самоврядування всіх рівнів.
Основними нормативно-правовими актами, що регламентують
організацію і діяльність органів місцевого самоврядування в Україні сьогодні
є Конституція України (1996) року і Закони України "Про місцеве
самоврядування в Україні" (1997), "Про передачу об’єктів права державної і
комунальної власності" (1999), "Про розмежування земель державної і
комунальної власності" (2004), "Про державний бюджет на 2005 рік" (2005) і
ін.
Однак, незважаючи на досить прогресивне українське законодавство в
цій сфері, полеміка про проблеми місцевого самоврядування як усередині
держави, так і закордоном, як на місцях, так на вищому рівні не
припиняється. Дотепер не вщухають суперечки про те, яку ж модель
застосувати на Україні. Через цю невизначеність і через невідповідність
українських законів в теорії і практиці органи місцевого самоврядування
знаходяться в нестабільному становищі, що не дає змоги спрямовувати всю
увагу на вирішення пріоритетних та невідкладних справ на місцях.
У спеціальній періодичній літературі присвяченій місцевому
самоврядуванню ми можемо ознайомитися з масою теоретичних міркувань
вчених всіх рівнів, але для практичної оцінки діяльності місцевого
самоврядування було б цікаво ознайомитися з думками людей, що
застосовують і намагаються втілити ці теорії на практиці.
Так, наприклад, для нас цікавий матеріал, підготовлений Олегом
Зубчиком і Валентином Войтковым для журналу "Влада і Політика" [ 1 ]. Де
говориться: "Під час відсутності загальної стратегії розвитку держави наш
уряд намагається з’єднати "сильний центр із сильними регіонами" або
азіатську модель володарювання з західноєвропейськю. Одним з наслідків
цих спроб і, відповідно, "головним болем" регіонів є відсутність чіткого
поділу повноважень між органами державної і місцевої влади. Звідси –
численні конфлікти між губернаторами і мерами, зокрема, суперечки, хто з 273
них головніше". На жаль, це не голе висловлення, воно вже має своє
підтвердження на практиці. Доказом цих протистоянь є події, що сталися в
Черкасах, Сумах, де після тривалих з’ясувань відносин з губернаторами
областей, голови цих міст змушені були подати у відставку. Відсутність чітко
визначених законодавством повноважень, а також наявність загальних
повноважень наданих як органам місцевого самоврядування, так і державним
структурам приводить до такого положення справ, при якому ніхто толком не
знає, що можна, а чого не можна, іноді приводить до адміністративного
паралічу.
Великою проблемою для органів місцевого самоврядування також є
постійно зростаючий обсяг не підкріплених фінансами делегованих
державою повноважень. Так, у 1998 році фінансування делегованих
повноважень в м. Алчевськ здійснювалося в таких обсягах [ 2 ]:
- пільги учасникам Великої Вітчизняної Війни – 9,1 % від потреби;
- компенсація житлово-комунальних субсидій – 57 % від потреби;
- у сфері освіти – 61 % від потреби;
- у сфері охорони здоров’я – 49 % від потреби.
Ця порочна практика, що діє на всій території України, продовжується
дотепер. Встановлені чинним законодавством численні пільги іншим
категоріям громадян взагалі не фінансуються. На фоні цього Кабінет
Міністрів України Постановою від 9 березня 1999 року № 339 затвердив
"Порядок контролю за здійсненням органами місцевого самоврядування
делегованих повноважень органів виконавчої влади". Приведений парадокс
досить типовий для України.
Не сприяє становленню місцевого самоврядування і закладена в
процедуру формування місцевих бюджетів залежність сільських, селищних і
міських рад від районних і обласних держадміністрацій. На практиці місцева
рада не може затвердити свій бюджет, поки районна рада, а фактично
райдержадміністрація, не доведе до нього відповідні нормативи. Що знову ж
провокує численні конфлікти між районними органами управління й
органами самоврядування на місцях, а також є приводом до взаємних
звинувачень з постійними передачами, подібно тенісному м’ячу,
відповідальності за бюджет у поточному році.
Більш вільно почувають себе після впровадження Бюджетного кодексу
тільки обласні центри і міста обласного підпорядкування. Хоча і тут обласні
адміністрації мають досить багато важелів тиску. І це незважаючи на те, що в
ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування" закріплена виняткова
компетенція сільських, селищних, міських рад заттвердження місцевого
бюджету [ 3 ].
Ще однією проблемою є границі поширення місцевої влади. Дотепер не
виписана процедура визначення меж адміністративно-територіальних
одиниць. Завдяки чому на карті України чимало "білих плям", тобто
територій, на які не поширюється компетенція ні однієї з територіальних
громад. Для врегулювання цієї проблеми в 2004 році був прийнятий Закон
України "Про розмежування земель державної і комунальної власності". 274
Наразі здійснюється реалізація умов даного Закону. В ході виконання якої
буде виявлена здатність даного нормативно-правового акта розв’язати
існуючу проблему "білих плям" в Україні.
Але основною критичною проблемою залишається відсутність коштів.
За словами голови парламентського Комітету з питань державного
будівництва і місцевого самоврядування Анатолія Матвієнко, з понад 12 тис.
сільських рад більш ніж у половини єдиною бюджетною установою взагалі є
сама…сільська рада, з головою, секретарем і сторожем [ 4 ]. Зрозуміло, що
така фінансова "основа" не сприяє нормальному функціонуванню місцевого
самоврядування.
На жаль, чинне законодавство, що регламентує місцеві бюджети, по
суті, не передбачає чітко визначених джерел достатнього фінансування
діяльності в регіонах для всеосяжного вирішення питань місцевого значення.
В більшості регіонів України формування дохідної частини місцевих
бюджетів здійснюється в основному не за рахунок власних джерел доходів.
Для місцевих бюджетів більша частина їх доходів є результатом реалізації
міжбюджетних відносин. Крім того, на фінансову самостійність органів
місцевого самоврядування впливає відсутність їх зацікавленості в збільшенні
збору податків на своїй території.
Звернемося до світового досвіду, де місцеве самоврядування
гарантується законодавством практично всіх західних демократій. Це
закріплено Європейською хартією місцевого самоврядування, Конституціями
Германії і Австрії, земельними законами Швейцарії й спеціальними законами
Британії і США. Практично скрізь місцевому самоврядуванню надані досить
широкі компетенції.
Гарантіями місцевого самоврядування за кордоном є визначений рівень
персонального, організаційного і планового суверенітету громади. Їй,
насамперед, надається самостійність у прийнятті положень, статутів,
постанов і актів місцевого права, обов’язкових для виконання всіма, кого
вони стосуються. Громада користується самостійністю й у вирішенні
кадрових питань. Це означає, що не держава направляє персонал на роботу в
громаду, а вона сама приймає рішення про те, хто буде виконувати
адміністративні функції. Щось подібне спостерігається в питаннях
управління – в можливості приймати і виконувати різні рішення. Ще більше
значення має самостійність громади у фінансових питаннях. Мова йде про
право вводити і стягувати податки і збори для здійснення необхідних
повноважень. Громада також зберігає незалежність в питаннях планування –
складанні перспективних планів забудови і проведенні підготовчих робіт для
містобудування. Центральна влада, крім того, не втручається в складання
плану використання площ на всій території громади.
В Україні ж продовжують завзято гальмувати створення власної
фінансової бази місцевого самоврядування. Перелік і граничні ставки
місцевих податків і зборів, затверджені Декретом Кабінету Міністрів України
ще 20 травня 1993 року, в даний час не відповідають реаліям і задачам
розвитку місцевого самоврядування. Вже давно виникла нагальна потреба в 275
розширенні переліку місцевих податків і зборів і наданні більшої
самостійності органам місцевого самоврядування в затвердженні і
регулюванні місцевих податків і зборів. Для вирішення цього питання, я
думаю, нам буде корисний досвід Франції, де також існує податок на землю,
але на відміну від України, більше половини цього доходу залишається в
місцевих бюджетах.
У кожної задачі є рішення. Це головна відмінність реального життя від
теоретичних наук. Як сказав один класик: "Велика трагедія науки в тому, що,
маючи прекрасну теорію, можна одержати жахливий результат". Тому
нашою головною метою є пошук найкращого рішення, яке б сприяло
становленню та розвитку місцевого самоврядування в Україні. І для пошуку
цього рішення ми повинні залучати не тільки блискучих теоретиків, але і
якнайбільше практиків.
В Україні вже існує недержавна організація таких людей. Це Асоціація
міст України і громад, яку очолює мер міста Києва Олександр Омельченко.
Ця Асоціація являє собою союз представників місцевого самоврядування, що
представляють інтереси близько 75 % населення України і фахівців в сфері
місцевого самоврядування – політологів, юристів, економістів, інженерів.
Вплив Асоціації на розвиток місцевого керування в Україні важко
переоцінити. Це сила, яку органи центрального управління вже не можуть
проігнорувати.
Узагальнюючи викладене, можна зробити висновок про те, що до
основних проблем місцевого самоврядування в сучасних умовах можна
віднести: неповне і непослідовне законодавче регулювання питань
організації і діяльності місцевого самоврядування; непогодженість і
несистематизованість законодавства України про місцеве самоврядування;
наявність актів, що суперечать Конституції України; відсутність чіткого
розмежування повноважень між органами державної влади й органами
місцевого самоврядування; недостатнє забезпечення фінансово-економічної
самостійності місцевого самоврядування.
В цій публікації перераховані можливі напрямки вирішення насущних
проблем місцевого самоврядування. Це узгодження загальної національної
стратегії розвитку місцевого самоврядування з приведенням законодавства у
відповідність з обраною муніципальною політикою, удосконалення
податкової і міжбюджетної системи, надання органам місцевого
самоврядування більшої фінансової незалежності.
Вирішення проблем становлення місцевого самоврядування в Україні
вимагає глибокого аналізу фахівців різних областей. Адже місцеве
самоврядування – це багатогранний організм, діяльність якого впливає як на
добробут усієї країни в цілому, так і на окремих її громадян.
1. Олег Зубчик, Валентин Войтков. Головний напрямок –
самоврядування// Влада і Політика. – 2003. – № 16. – С. 35. 2. Пропозиція
Алчевської міської ради по розвитку місцевого самоврядування в Україні від
29.05.1998 р. за № 14-446. 3. Закон України "Про місцеве самоврядування в 276
Україні" // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 24. – С. 170. 4.
Олег Зубчик, Валентин Войтков. Головний напрямок – самоврядування//
Влада і Політика. – 2003. – № 16. – С. 37.
Проблеми становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні
Архів 2004 р.
Проблеми становлення та розвитку місцевого самоврядування в Україні
Автор: Лаврик Володимир Борисович
Процес демократизації в Україні передбачає передусім становлення правової держави, яка в повсякденному житті керується законодавством, діє в межах, у спосіб на підставі правових норм, які констатують себе в системі національного законодавства взагалі й публічного права зокрема. Тому розвиток законодавства в сфері публічного права є надзвичайно важливим полем уваги всіх, хто опікується демократичними перспективами розвитку нашої країни. Як справедливо наголошує професор Погорілко В. Ф., чинна конституція України не вирішила і не могла вирішити всіх питань організації і здійснення державної влади в Україні, а тому розвиток законодавства у сфері місцевого самоврядування та державного управління найкраще ілюструє те, що не завжди береться до уваги, а саме: право є продуктом політики.
Щоб уяснити чітко картину, яка існує в системі місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, необхідно пригадати історію прийняття законів, які регламентують діяльність цих органів.
Початок законодавчого забезпечення зазначених відносин покладено 7 грудня 1990 року. Саме 7 грудня 1990 року Україна, яка на той час ще була республікою колишнього СРСР, першою серед радянських республік прийняла Закон “Про місцеве самоврядування”. За цей період законодавче регулювання питань місцевого самоврядування пройшло кілька етапів. Як відомо, 26 березня 1992 року було прийнято нову редакцію Закону “Про місцеве самоврядування”, згідно з якою започатковано регіональне самоврядування та передбачалося створення інституту представників Президента України.
В лютому 1994 року було прийнято Закон України “Про порядок формування представницьких органів місцевого самоврядування”, який скасував модель місцевого самоврядування, встановлену Законом “Про місцеве самоврядування” в редакції від 1992 року. В 1996 році було прийнято Конституцію України, яка заклала конституційні засади організації місцевого самоврядування і на підставі якої розпочалася робота щодо напрацювання нового закону про місцеве самоврядування.
21 травня 1997 року було прийнято Закон “Про місцеве самоврядування в Україні”, а через деякий час – у 1999 році – Закон України “Про місцеві державні адміністрації”. Положення останнього суперечать Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, особливо в частині повноважень, що тягне за собою конкуренцію компетенції відповідних органів. На практиці протиріччя призводять до труднощів, з якими стикаються працівники органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій.
Достатньо пригадати досить драматичну історію прийняття Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”. Як відомо, його кінцева редакція була вироблена шляхом поєднання положень двох законопроектів, які базувалися на різній ідеології і в силу чого концептуально суттєво відрізнялись.
Ці два закони в одному пакеті направлялись до парламенту і були прийняті. Однак на Закон “Про місцеві державні адміністрації” Президентом України було накладено вето. Процес закінчися компромісом у 1999 році у вигляді прийняття вказаного Закону, що позначилося на його змісті та узгодженості норм і положень законодавства про місцеве самоврядування з нормами Закону “Про місцеві державні адміністрації”. Таким чином, стає зрозумілим, що проблеми публічної влади в Україні не обмежується законодавством. Якби країна жила суто за законами, проблем було б значно менше. Основні дії скеровувались би на вдосконалення законів, що сприяло б кардинальній зміні ситуації – подальшому розвитку місцевої демократії.
В державі виникла суттєва невідповідність між вимогами чинного законодавства і реальною політичною ситуацією.
Ще Г. Гегель стверджував: “Більш детальний розгляд історії переконує нас у тому, що дії людей випливають з їхніх пристрастей, їхніх інтересів ... і лише вони відіграють головну роль”.
Тому на перший план виходить досить специфічне завдання, яке стоїть насамперед перед представницькими органами влади і полягає у здійсненні контролю за виконанням законодавства, аналізі практики виконання законів. Це має підвищити загальну правову культуру суспільства, сприяти впровадженню принципів правопорядку, законності, яких ще дуже бракує нашій країні.
Річ у тім, що одразу після прийняття Конституції України до парламенту було внесено 2 проекти: Закону “Про органи місцевого самоврядування” (від фракції комуністів) та Закону “Про засади місцевого самоврядування” (підготовлений експертами Асоціації міст України та Фонду сприяння місцевому самоврядуванню України). Верховна Рада України ухвалила рішення щодо створення тимчасової спеціальної комісії, яка на основі зазначених проектів підготувала один.
Як наслідок, прийнятий закон є суперечливим, оскільки це фактично Закон про органи місцевого самоврядування з невеликими вкрапленнями загальних положень щодо принципів та системи місцевого самоврядування, а не Закон “Про місцеве самоврядування” взагалі. Цей Закон не регулює багатьох важливих питань організації і функціонування місцевого самоврядування або регулює їх таким чином, що це є кроком назад від положень Конституції України, не відповідає її духу, ідеям.
Якщо говорити про Основний Закон, то він по суті запровадив централізовану систему управління, оскільки місцеве самоврядування визнається лише на низовому рівні – місто, село, селище. В Європі Україна по суті є єдиною централізованою державою.
Як відомо, на засіданні Конгресу місцевих та регіональних влад Європи обговорювалися питання щодо регіонального самоврядування. Українська делегація єдина проголосувала проти прийняття Хартії регіонального самоврядування.
Муніципальна влада може зіграти вирішальну роль у запобіганні або наступній нейтралізації деструктивної діяльності антидемократичних політичних сил, що прагнуть до відродження тоталітаризму. Звідси однією з найважливіших особливостей муніципальної влади, прямо пов’язаних із природним правом, є втягування на конституційну орбіту приватноправових положень, як нормативних принципів публічного права.
Найболючішим є питання повноважень місцевого самоврядування. При встановлені компетенції місцевого самоврядування не повною мірою був дотриманий принцип субсидарності, передбачений статтею 4 Європейської хартії місцевого самоврядування. Внаслідок цього значна частина повноважень місцевого самоврядування отримала статус “делегованих”, а характер розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади призвів до виникнення “конкуренції компетенцій”, коли одні й ті ж питання опинилися у віданні різних органів публічної влади.
У Законі “Про місцеве самоврядування в Україні” повноваження виконавчих органів рад розбиті на дві групи: самоврядні та делеговані.
Звідки ж з’явилися так звані делеговані повноваження? Адже в Конституції України записано, що органам місцевого самоврядування законом можуть бути надані окремі повноваження органів виконавчої влади. Це підміна термінів: у Законі з’являється новий термін – “делеговані” повноваження. Є велика різниця між наданими та делегованими повноваженнями. Надані повноваження – це повноваження, вилучені з компетенції органів місцевої виконавчої влади та передані органам місцевого самоврядування. Делегування передбачає тимчасове виконання відповідних повноважень на договірних засадах та за згодою того органу, якому повноваження делегуються.
При цьому згідно із Законом за органами місцевого самоврядування закріплено більше делегованих повноважень, ніж самоврядних. З чим це пов’язано? На мою думку, все дуже просто. Так, Закон передбачає, що у сфері виконання делегованих повноважень органи місцевого самоврядування підзвітні й відповідальні перед органами виконавчої влади. Таким чином, запровадження інституту делегованих повноважень було здійснено з метою фактичної ліквідації принципу організаційної самостійності органів місцевого самоврядування та для підпорядкування їх по вертикалі органам виконавчої влади. Тому для кожного рівня влади законом має бути встановлено термін повноважень, які не можуть бути вилучені й передані або делеговані до іншого рівня влади.
Ще один важливий момент. Конституція України визначає суб’єктом права місцевого самоврядування територіальну громаду, але не врегульованими залишаються питання просторових меж його здійснення. Хіба можна сказати, на якій території здійснюється місцеве самоврядування? Ні в Конституції України, ані в чинному законодавстві не визначено територіальної основи місцевого самоврядування, тобто території, в межах якої територіальна громада здійснює місцеве самоврядування. В силу цього досить проблематично уявляється реалізація принципу незмінності територіальних кордонів місцевих властей (стаття 5 Європейської хартії місцевого самоврядування).
Існують адміністративно-територіальні одиниці – село, селище, місто (до речі, їхні адміністративні кордони також не визначені), але чи підпадає під юрисдикцію місцевого самоврядування територія поза їх межами? При вирішенні зазначеної проблеми можна посилатися на старі радянські закони, які оперували терміном “територія юрисдикції місцевої ради”. Але чинне законодавство не містить вказаного терміна. Цю проблему не можемо вирішити вже 7 років. Виходом може бути прийняття Закону України “Про адміністративно-територіальний устрій України”. Але основна причина відсутності такого закону полягає в тому, що досі не можемо проявити політичну волю і визначитись із територіальною основою місцевого самоврядування.
Поки що рано говорити і про реалізацію в Україні принципу фінансової автономності місцевого самоврядування (принцип закріплений в статті 9 Європейської хартії місцевого самоврядування). Зокрема, ще не вдалося забезпечити дотримання вимог частини 2 статті 9 Хартії щодо необхідності забезпечення відповідності обсягу фінансових ресурсів місцевих властей функціям місцевого самоврядування (за розрахунками фахівців органів місцевого самоврядування, вони профінансовані на 20-30 %) та щодо необхідності формування частини фінансових ресурсів місцевих властей за рахунок місцевих податків та зборів (частка останніх у доходній частині місцевих бюджетів настільки мізерна, що не може суттєво впливати на їх стабільність).
Нереальним сьогодні є також диверсифікований і підвищувальний характер фінансових систем, які складають підґрунтя ресурсів місцевих властей (частина 4 статті 9 Хартії), а також право місцевих властей на доступ до національного ринку капіталу (частина 8 статті 9 Хартії). Про умовність фінансової автономності місцевого самоврядування в Україні свідчать також і розміри місцевих бюджетів. Так бюджетна забезпеченість (в розрахунку на одного жителя) територіальних громад міст України в 2002 році становила за доходами місцевих бюджетів: Харків – 246,7 грн., Вінниця – 386,6 грн., Житомир – 275,8 грн.
Як свідчить практика (наприклад, дострокове припинення повноважень міських голів у містах Василькові, Миргороді, Сумах, Мукачевому), існують певні проблеми в Україні і щодо забезпечення реалізації принципу правового захисту місцевого самоврядування (стаття 11 Європейської хартії місцевого самоврядування). Зокрема, ще не створено системи адміністративної юстиції, процедура звернення до суду за захистом прав та інтересів місцевого самоврядування потребує відповідної конкретизації, на практиці ще не забезпечено самостійності судової гілки влади.
Очевидно, ці проблеми є наслідком кризових явищ щодо соціально-політичної, фінансово-економічної, конституційно-правової сфер організації суспільства та держави.
Тому серед загальних проблем становлення і розвитку місцевого самоврядування можна виділити:
1) конституційно-правові;
2) соціально-політичні;
3) фінансово-економічні.
Зазначені проблеми виходять із реформації політичної системи, фінансово-економічних відносин, ревізії конституційно-правових засад форми держави.
Задекларована реформа політичної системи передбачає зміну форм організації публічної влади, насамперед форми державного правління, виборчої системи. Перехід до парламентарно-президентської республіки, пропорційно виборчої системи, перерозподіл повноважень в центрі – потягне за собою зміни у системі та статусі місцевих органів виконавчої влади, а також у системі місцевого самоврядування, дасть можливість перетворення системи місцевих органів виконавчої влади на систему контрольно-наглядової інстанції, а також відновлення регіонального самоврядування.
Кінцевим результатом розв’язання соціально-політичних проблем місцевого самоврядування має стати розбудова справжньої – повноцінної європейської моделі місцевого самоврядування, проведення цілеспрямованої державної регіональної, муніципальної політики.
Найгострішими проблемами подальшого розвитку місцевого самоврядування є фінансово-економічні.
А саме:
1. Створення дієвої системи місцевих фінансів.
2. Вдосконалення міжбюджетних відносин.
3. Розвиток різних форм комунальної власності.
4. Вдосконалення податкової бази місцевого самоврядування.
5. Розв’язання проблем у сфері земельних відносин.
6. Ресурсне забезпечення розвитку територіальних громад.
7. Проблеми щодо реформування житлово-комунального господарства.
Вирішення означених та інших питань розвитку місцевого самоврядування потребує ґрунтовних наукових досліджень, розробки концептуальних засад програмного бачення стратегії поступу місцевого самоврядування в Україні.
При цьому, доцільно врахувати і використати існуючі та офіційно затверджені концепції:
Адміністративної реформи (1998р.).
Державної регіональної політики (2001р.).
Програми державної підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні (2001р.).
Концепції законодавчого забезпечення розвитку місцевого самоврядування (2002р.).
Положення Послання Президента України до Верховної Ради України “Європейський вибір” (2002р.).
Програми законодавчого забезпечення розвитку місцевого самоврядування в Україні.
Концепції вдосконалення системи адміністративного устрою України.
Концепції Національної програми місцевого і регіонального розвитку.
Концепції програми міжсекторного співробітництва з питань ресурсного забезпечення місцевого і регіонального розвитку в Україні.
Настала пора розробити стратегію розвитку місцевого самоврядування в Україні, а не тільки говорити про програми та концепції.
Про автора: Лаврик Володимир Борисович, 1952 року народження, член ХДС з 1997 року. Голова Сумської обласної організації партії ХДС.
З 1997 р. по 1998 р. – заступник голови партії з ідеологічних питань.
У 1990 році обраний депутатом Сумської обласної ради.
З 1994 року по теперішній час – депутат Сумської міської ради.
Був заступником голови Сумської міської ради, радником міського голови з правових питань.
Доцент Національного університету внутрішніх справ, фахівець в галузі конституційного права України. Тема кандидатської дисертації: “Система місцевого самоврядування в Україні: проблеми теорії і практики”.
1995 року стажувався у Великій Британії з питань місцевого самоврядування. Автор багатьох наукових публікацій на тематику місцевого самоврядування.