Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Сутність і структура світогляду.
У систему людських знань термін "світогляд" був запроваджений німецьким філософом Іммануїлом Кантом. Світогляд – невід'ємний атрибут людської свідомості. У найелементарнішому розумінні слова "світогляд" – це сукупність поглядів людини на світ і сенс життя. Якщо конкретизувати, то світогляд – це сукупність узагальнених уявлень про дійсність, які відображають, розкривають і зумовлюють певне практичне і теоретичне ставлення людини до світу, спосіб сприйняття, осмислення і оцінки навколишньої дійсності і самої себе як конкретно-історичного суб'єкта пізнання і практики. Світогляд – не просто узагальнене уявлення про світ, а форма самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві настанови.
Світогляд являє собою складне духовне явище, для якого характерні цілісність, єдність усіх компонентів. Структуру світогляду становлять і виконують у ньому важливу роль такі елементи.
Узагальнені знання. Вони є основною, інформаційною базою світогляду. Чим більший запас знання того чи іншого народу або тієї чи іншої людини, тим серйознішу опору отримує відповідний світогляд. Слід зауважити, що до світогляду належать не всі і не будь-які знання, а лише ті, які є життєво важливими для людини, які практично і теоретично розкривають сутність відносин між людиною і світом у кожну історичну епоху.
Переконання. Це внутрішні соціально-психологічні елементи духовності, завдяки яким сприймаються або ж, навпаки, відкидаються світоглядні знання. Переконання – це не тільки інтелектуальна позиція, а й емоційний стан, стійка психологічна настанова, впевненість у справедливості своїх принципів, ідей, поглядів. Тому переконання є одним з необхідних структурних елементів світогляду.
Цінності. Це позитивне або негативне ставлення до явищ навколишнього світу, яке ґрунтується на потребах та інтересах людей, культур певного соціуму. їх людина засвоює у процесі життя. За змістом і сутністю цінності відрізняються від знань. Знанням притаманне прагнення до істини – об'єктивного пізнання реального світу, а цінності втілюють у собі особливе ставлення людей до всього навколишнього відповідно до їх прагнень, потреб, інтересів.
Ідеали. Це світоглядна форма цілеспрямованого відображення дійсності, уявний зразок досконалості, норма, до якої слід іти як до кінцевої мети. Особливістю ідеалів є те, що вони становлять випереджене відображення дійсності. Слід підкреслити, що суспільний ідеал виконує не тільки цілеспрямовувальну, а й оцінювальну (аксіологічну) функцію щодо ставлення соціального суб'єкта до об'єкта і до самого себе. Світоглядні цінності – це вищі цінності життя і культури, які визначають життєву орієнтацію суб'єкта у всіх сферах його діяльності.
Вірування. Це форма і спосіб сприйняття соціальної інформації, норм, цінностей та ідеалів суспільного життя. Не набуті власним практичним чи пізнавальним досвідом, вони сприймаються як очевидні факти чи характеристики об'єктивної дійсності сущого і належного; спосіб засвоєння досвіду попередніх поколінь, сприйняття сподівань, очікувань та надій щодо майбутнього.
Принципи діяльності. Вони є нормативно-регулятивним компонентом світогляду; визначають свідоме практичне і теоретичне ставлення соціального суб'єкта до об'єкта і до самого себе.
Життєві норми. Це зразки, стандарти діяльності, що склалися історично або усталилися як певні правила поведінки, виконання яких окремою людиною чи групою людей є необхідною умовою підпорядкування особистої діяльності суспільним вимогам.
Слід також назвати ще один варіант структури світогляду, що сприяє розумінню його поліфункціональності. В основу цієї поліфункціональності покладено властиві людині фізіолого-психологічні механізми та засоби пізнання світу й орієнтації. Йдеться про такі засоби духовного світу людини і їх роль у функціонуванні світогляду, як: почуття, розум, воля і їхня взаємодія. Виходячи з цього, у структурі світогляду вирізняють такі його підструктури: а) світовідчуття, або емоційно-психологічний рівень світогляду; б) світосприймання, або досвід формування пізнавальних уявлень про світ з використанням наочних образів; в) світорозуміння, або пізнавально-інтелектуальний рівень. Синтез знань людей про природу і соціальну реальність утворює загальну картину світу, сукупність природничих наук – природничо-наукову, а сукупність суспільних наук – соціально-історичну картину дійсності. Створення загальної картини світу є завданням усіх галузей знань.
Отже, світогляд – це своєрідна інтегративна цілісність знання і цінностей, розуму і чуття, інтелекту і дії, критичного сумніву і свідомої переконаності. Спільне функціонування названих елементів і створює ту цілісну систему духовного світу людини, яка спонукає її до практичної дії, до певного способу життя та думки. Функціонування світогляду повинно: а) забезпечити ефективність пізнавально-орієнтаційної діяльності людини і б) бути духовним спонукачем у її соціально-практичній діяльності. Таким чином, світогляд виконує дві взаємопов'язані функції: пізнавально-орієнтаційну (яка забезпечується світоглядними знаннями і оцінками) та соціально-практичну (яка ґрунтується на світоглядних переконаннях і принципах діяльності).
2. Історичні типи світогляду.
Першим його типом вважається міфологічний світогляд — погляди, уявлення, переконання, ідеали стародавньої людини про світ у цілому та своє місце в ньому, що містяться в міфах, казках, героїчних епосах, легендах, історичних переказах. Його основу становили початкові знання людей, їх первісні вірування, різноманітні форми мистецтва, а також існуючі системи цінностей і санкціоновані норми поведінки. Це було специфічне художньо-образне світосприйняття і світорозуміння природи і сутності світу, природи і сутності людини, відносин у системі "людина — світ".
Із занепадом первісного суспільства міфологічний світогляд поступово вичерпав себе, однак поставлені ним проблеми залишились. їх успадкував релігійний світогляд. Його специфіка полягає в уявленнях, поглядах, переконаннях та ідеалах подвоєння світу на поцейбічний, тобто земний, природний, що сприймається органами чуття, та "потойбічний" — небесний, надприродний, надчуттєвий, який треба сприймати на віру. Він, як і релігія в цілому, є явищем духовного життя. У фантастичних релігійних уявленнях про надприродні та могутні божества відображено постійне втручання у життя людей сторонніх природних та суспільних сил. У пошуках захисту від цих сил, від зла, яке вони чинять, люди звертаються до бога. За аналогією щодо відносин батька і сина бог вважається заступником і спасителем одночасно.
Формування релігійного світогляду належить до того часу, коли у суспільстві почав вироблятися додатковий продукт, з'явились елементи теоретичного мислення і у зв'язку з цим можливість відриву думки від дійсності, загального поняття від позначеного ним предмета. У релігійному світовідчутті особливо привабливі почуття любові, доброти, терпимості, співчуття, милосердя, совісті, обов'язку, справедливості, а у світорозумінні — "здоровий глузд", моральне очищення та віра в майбутнє спасіння.
Релігійний світогляд, отже, — феномен багатоплановий і багатозначний. Він породжений історичними специфічними умовами життя і розвитку особистості та суспільства. Основний його зміст утворюють міфи, але він глибше за міфологічний світогляд відображає суспільне буття, і тому часто є володарем думок і надій багатьох людей.
Вищим світоглядним історичним типом є філософський світогляд. Він — необхідний спадкоємець міфологічного і релігійного світоглядів, але і відмінності у нього досить суттєві. Якщо релігійний світогляд привертав, головним чином, увагу до людських тривог, надій, пошуків віри, то філософський є висуненням на перший план інтелектуальних аспектів відображення необхідності розуміння світу і людини з позицій знання та науки.
Філософський світогляд є теоретичним світорозумінням. Реальні спостереження, логічний аналіз, узагальнення, підсумки, докази витісняють з нього фантастичний вимисел, сюжети, образи та і сам дух міфологічного мислення, залишаючи їх для сфери художньої творчості, забезпечують пошук гармонії знань про світ із життєвим досвідом людей. В індивідуальній та суспільній свідомості він представлений розмаїттям поглядів, уявлень, переконань, ідеалів, течій і напрямів: ідеалістичних (суб'єктивних або об'єктивних) або матеріалістичних, метафізичних або діалектичних, прогресивних або регресивних, революційних або контрреволюційних. Така його диференціація та поляризація зумовлені тим, що, будучи теоретично обґрунтованим, він підбиває підсумок, тлумачить, осмислює досягнення пізнання, що розвивається, досвід людей та всесвітньої історії людства, відображає весь спектр суспільного буття. Разом з тим усі його різновиди є узагальненим і конкретно-історичним віддзеркаленням реальності. Істинно науковий філософський світогляд є результатом відображення об'єктивних зв'язків та відносин, спирається на природничо-наукові знання і наукові дослідження. Він розглядає всі предмети, явища та процеси в розвитку і взаємодії, знаходить у минулому уроки для сучасного і майбутнього.
Філософський світогляд почав формуватися задовго до нашої ери, з перших філософських вчень у Стародавній Індії, Стародавньому Китаї, Стародавній Греції. Його розвиток та удосконалення тривали у філософських системах Середньовіччя, Відродження та Нового часу, у німецькій класичній філософії, марксистській філософії, а також у філософії XX—XXI ст. Велику роль у цьому процесі відіграла вітчизняна філософська думка. На всіх етапах розвитку філософський світогляд залишався духовною квінтесенцією епохи. Про шлях, яким людство дійшло до сучасного філософського світогляду, розповідає історія філософії.
3. Причини виникнення філософії.
Термін "філософія" приблизно в VI ст. до н. е. ввів славнозвісний математик і мислитель Піфагор. Цей термін утворюється із сполучення двох грецьких слів: phileo – любов та sophia – мудрість. Отже, буквально філософія – любов до мудрості, або, як казали за давніх часів на Русі, "любомудріє". Прагнення людей до знання обумовило потребу в філософії.
1. Соціально-економічні, тобто такі, що характеризуються відповідним рівнем розвитку продуктивних сил і соціальних відносин стародавнього суспільства. Внаслідок таких процесів відбувається остаточний розподіл праці на фізичну та розумову, до якої відноситься і праця (ремесло) філософа. Рівнобіжно з цим здійснювалися: а) централізація міст; б)розвиток торгівлі, в тому числі із сусідніми країнами, що сприяло запозиченню знань і досвіду. Все це забезпечувало для певної частини громадян можливість постановки питань і пошуку відповідей щодо сутності світу і людини.
2. Духовно-культурні: а)вироблена певним народом, а також запозичена в інших народів сукупність знань, відповідний рівень загальної культури, в тому числі культури діалогу, обміну думками; б)завершення формування писемності і на основі цього в)наявність розвинутої літератури (поезія, драма, трагедія), насиченої оповідями та сюжетами, дійовими особами яких є боги, природні стихії, герої тощо; г)порушені та розв’язанні художньо-образними та символічними засобами світоглядні (смисложиттєві) проблеми.
3. Зумовлене попередніми чинниками виділення кількісно незначної верстви людей, одна частина яких потребує відповідей на питання про те, «що є світ?» і «як правильно жити?», а інша – робить пошуки відповідей на них своїм ремеслом, професією, що дістає назву «філософія». Ці люди здебільш не належали до політичної чи військової аристократії, а були від народження (або ставали) «аристократами духу», тобто безкорисливими шукачами істини, мисливцями за істиною, мислителями.
4. Джерелами філософії були також наявні міфологічні оповіді та первісні релігійні вірування, в надрах яких уже порушувалися й розв’язувалися у відповідний спосіб зазначені питання щодо сутності світу і людини та смислу життя. Міфологічно-релігійні оповіді, сюжети й образи, а також події, учасником яких оповідач більшою чи меншою мірою себе відчував, мали попередньо стати предметом роздумів та логічного аналізу й саме так постати перед мудрецем у формі думки. Отже, завданням перших філософів було переведення смисложиттєвих проблем і настанов з їх чуттєво-образного, життєво-практичного та міфологічно-релігійного рівня на рівень раціонально-теоретичний, тобто розумовий, поняттєвий.
4. Історичні форми постановки і вирішення основного філософського питання.
Фрідріх Енгельс (1820-1895) сформулював так зване "основне питання філософії", у якому виділяється дві сторони.
Перша стосується співвідношення матеріального й ідеального. Питання ставиться так: "Що є первинним, матерія чи дух (свідомість)?" чи, як казав сам Енгельс: "Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є запитання про ставлення мислення до буття".
Інша сторона міцно пов'язана з першою і формулюється так: "Чи пізнаваний світ?" Інакше кажучи: "Чи можемо ми в уявленнях і поняттях про дійсному світі скласти правильний відбиток дійсності?".
Залежно від того, як філософи відповідають на перше запитання, їх поділяють на матеріалістів (хто вважає, що спочатку матеріальне, а свідомість – породження матерії) та ідеалістів (хто вважає, що у підставі світу перебуває щось ідеальне, попереднє матерії, те, що дає її).
У відповідях на питання про пізнаваність світу серед філософів також виявляються різні підходи, де можна виділити дві крайні позиції. Одна із них отримала назву гносеологічного оптимізму, відповідно до якої вважається, що пізнавальні здібності людини у принципі необмежені, і вона рано чи пізно зуміє відкрити цікаві для неї закони природи й суспільства, розкрити суть речей і через певний час виявити справжню картину світу (Г.В. Гегель і численні прибічники його вчення). Іншу позицію займають агностики, які вважають, що повне (і навіть часткове) пізнання світу, сутності речей і явищ у принципі неможливе (Девід Юм, Іммануїл Кант).
5. Проблема методу у філософії. Діалектика і метафізика.
Найважливішими у філософії є питання про загальну структуру світу та стан, в якому він перебуває. Це питання знаходить своє вирішення у двох основних концепціях – діалектичній та метафізичній. Проблема загальної структури світу, що включає в себе і людину, і стан, в якому вона перебуває, є відносно самостійним питанням. Може вирішуватися в принципі однаково при різних підходах до основного питання філософії. Тобто матеріалізм, так як і ідеалізм, може бути метафізичним і діалектичним.
Діалектика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є єдиним цілим, де все взаємопов'язано і взаємозумовлено, а з погляду стану – вів знаходиться в русі, в розвитку.
Метафізика – концепція, згідно з якою світ за своєю структурою є сукупністю не пов'язаних між собою взаємопереходами предметів, явищ та процесів. Стосовно стану світу метафізика визнає рух і розвиток лише в певних межах – як зменшення і збільшення, як повторення.
6. Основні закони діалектики.
1. Закон взаємного проникнення протилежностей.
Узагальнення повсякденних життєвих спостережень, досвідних фактів, отриманих в різних науках, а також в суспільно-історичній практиці, показало, що явища дійсності присутній полярний характер, в кожному з них можна знайти протилежності. В математиці – плюс та мінус, в фізиці – позитивний і кожна річ, таким чином, є єдністю одиничного і загального, загального і особливого. Усе, що відрізняє одну річ від інших або вказує на схожість між ними, складає властивості. Одні властивості показують, що собою річ уявляє, інші вказують на її величину, розміри.
Сукупність властивостей, які вказують на те, що собою річ уявляє, чим вона є, складає якість речі.
Сукупність властивостей, які характеризують величину речі, її розміри, складає її кількість.
Якість і кількість – це два боки одного й того ж предмету, явища, між якими існує безперервний зв'язок, який означає, що такій якості відповідає не будь-яка, а лише певна кількість.
Взаємозв'язок якості і кількості, їхню єдність відбивається через поняття "міра".
Міра – це єдність якісних і кількісних сторін предметів і явищ, край, в метрах якого кількісні зміни предмета не впливають суттєвим чином на його якість.
Наприклад рослини та живі організми зберігають свою життєздатність тільки в чітко визначних межах температури. Усі ми знаємо, який невеликий діапазон коливань температури тіла, при якому можливо нормальне самопочуття й саме життя людського організму. Існують температурні межі агрегатних станів різних речовин. Знання таких мір широко використовується в практиці. Так, вода існує в рідкому стані при температурі від 0 до 100 °С; при температурі нижче 0 °С вода перетворюється в лід; при температурі 100 °С починає кипіти і перетворюється в пар. Якщо продовжити нагрівати водяний пар, то при температурі від 100 С до 550 С він розкладається на складаючи його хімічні елементи: водень та кисень. Якщо продукти розкладу продовжувати нагрівати, то при температурі 3600 С має місце новий скачок, вони переходять в плазму.
Таким чином, ми бачимо, що закон взаємного переходу кількості і якості відбиває взаємозв'язок кількісних і якісних змін.
Конкретні форми зв'язку кількісних і якісних змін відбиті у багатьох природно-наукових законах (наприклад, періодичний закон хімічних елементів Д.І. Менделєєва). Але закон взаємного переходу кількості і якості відрізняється від конкретних наукових законів. Він носить загальний філософський характер і виконує світоглядну функцію.
2. 3акон заперечення заперечення.
Заміна старого новим є розвиток, а саме подолання старого новим, що виникло на підставі старого називається діалектичним запереченням.
Ембріональне формування людської дитини змінюється періодом немовляти, який в свою чергу уступить місце дитинству, далі його витіснить підлітковий вік, перейде в юність, пізніше наступить зрілий стан тощо. Знаряддя з заліза колись витиснули в процесах виробництва кам'яні знаряддя, ручна праця вступила місце механізованій тощо. Кожна нова фаза заперечує попередню: в хімії – аналіз та синтез хімічних речей, в біології – асиміляція і дисиміляція, спадкоємність і мінливість тощо.
Під протилежностями розуміють боки, елементи одного цілого, одного й того ж предмету, явища, що мають різні і протилежні тенденції розвитку, зміни й функціонування.
Під діалектичною єдністю протилежностей розуміють наявність у складі єдиного цілого різноякісних протилежних елементів, боків, тенденцій, які виключають один одного, але й не можуть існувати один без одного.
Протилежності існують тільки в єдиному цілому – предметі чи явищі – і одна без одної неможливі, кожна є умовою існування іншої. Порушення єдності протилежностей призводить до зникнення предмету, боками якого вони були.
Взаємодія протилежностей включає в себе і їхню єдність, і їхню боротьбу.
Під боротьбою протилежностей розуміється намагання кожної з них отримати переважне значення в процесі, явищі.
Однак між протилежностями може існувати і рівновага, коли ні один з протилежних боків не має помітної переваги. Прикладом рівноваги протилежностей є взаємодія доцентрових та відцентрових сил, які діють в Сонячній системі. Планети, обертаючись навколо Сонця, виявляють два протилежних прямування: тяжіння та відштовхування. Під впливом доцентрових сил кожна планета намагається впасти на Сонце, і в той же час під впливом відцентрових сил вони намагаються відірватися від Сонця. Завдяки при тяжінню і відштовхуванню зберігається Сонячна система.
Таким чином, боротьба протилежностей складає внутрішнє джерело розвитку дійсності. Протилежності в своєму розвитку проходять основні етапи: виникнення, загострення, вирішення суперечностей.
Закон взаємного проникнення протилежностей має велике філософське і світоглядне значення. Цей закон пояснює джерело, причину, рушійні сили розвитку.
Суперечності мають загальний характер і притаманні об'єктивному світу. Вони розрізняються за формою проявлення, за способами розвитку і вирішення, а також за їхньою роллю в розвитку.
Суперечності можуть бути внутрішніми і зовнішніми.
Внутрішні суперечності взаємовідношення між протилежностями даного предмету.
Зовнішні суперечності – це суперечливі відносини предмету з зовнішнім світом, суперечності між: різними предметами та явищами.
Як правило, зовнішні конфлікти і суперечності доводять виявлення глибинних діалектичних суперечностей, пов'язаних з внутрішньою структурою предмету.
3. Закон взаємного переходу кількості і якості.
Світ, оточуючий людину, уявляє собою сукупність окремих матеріальних утворень – речей, явищ. Кожна річ (явище) має велику кількість сторін, які відрізняють її від інших речей (явищ) та сторін, які вказують на схожість між ними тощо, розкриваючи причинні зв'язки, закономірності, тенденції змін, розвиток тих чи інших областей дійсності. До універсальних зв'язків детермінації відносяться категорії "випадковості" і "необхідності", "можливості" і "дійсності".
Необхідністю називають такий однозначно зумовлений зв'язок явищ, при якому наставання події-причини обов'язково приводить до цілком певного явища-наслідку.
Випадковість – поняття, полярне необхідності. Випадковістю називають такий зв'язок причини та наслідку, при якому причинні підстави допускають реалізацію будь-якого з великої кількості можливих альтернативних наслідків. При цьому те який самий варіант зв'язку здійсниться, залежить від збігу обставин. Випадковість і необхідність відносні: необхідне в одних умовах може стати випадковим в інших і навпаки. Для того, щоб їх розрізнити треба кожний раз врахувати конкретні умови.
Причинно-наслідкові відносини виникають тоді, коли явище-причина народжує випадковий або необхідний наслідок. Якщо явище ще не стало, але може стати причиною, говорять що в ньому полягає можливість перетворення в дійсну причину. Можливість – передумова виникнення того чи іншого явища, процесу, його потенціальне існування. Таким чином можливість і дійсність – дві послідовні шаблі розвитку явища, його руху від причини до наслідку, два етапи формування причинних відносин в природі, суспільстві, мисленні.
7. Структура філософського знання. Логіка, етика, естетика як філософські форми знання.
Філософський, метафізичний підхід до дослідження буття виявляється в безмежності, узагальненості філософського знання, його намаганні осягнути всю цілісність світу від засад до найбільш розвинутої сутності.
Метафізика - це специфічний вид філософського знання, пов'язаний з найбільш абстрактною та глибокою формою рефлексії, роздумами людини над проблемами особистого та світового буття, аналізом граничних засад існування. Філософія займає особливе місце в структурі суспільної свідомості, вона історично була ядром загального знання, в ній визріли, а потім відокремились усі інші науки. Тому прийнята за основу система філософських наук дозволяє побудувати систему всіх наук.
Як дух співвідноситься з матерією? Чи існують у глибинах буття надприродні сили? Скінчений чи нескінчений світ? У якому напрямку розвивається Всесвіт і чи має він мету у своєму вічному русі? Дійсно існують закони природи та суспільства чи людина вірить у них в силу своєї схильності до порядку? Хто така людина і де її місце в загальному взаємозв'язку явищ світу? Яка природа людського розуму? Як людина пізнає оточуючий її світ та саму себе? Що є істина і заблудження? Що таке добро і зло? У якому напрямку і за якими законами рухається історія людства та в чому її сенс? Міркуючи над такими питаннями, людина з необхідністю приходить до певної світоглядної позиції.
Вихідний пункт світогляду не може бути відокремлений від особливостей людського існування, від потреби людини в осмисленні свого місця в світі. Для індивіда весь світ виявляється розколотим на дві частини: на моє "Я" та останнє "не-Я", включаючи природу, суспільство, інших людей. З основним питанням про відношення людини до світу пов'язані інші проблеми: проблеми сенсу життя, щастя, власного безсмертя тощо. Усі ці питання - "екзистенційні", оскільки нерозривно пов'язані з існуванням людини, з її духовною потребою в осягненні світу та осмисленні свого відношення до нього. На відміну від природознавства, філософія антропоцентрична, адже якщо для біології або космології людина є одне з багатьох явищ поряд з іншими, то в світогляді в предметному плані "Я" виявляється урівноваженим з "не-Я".
Специфіка філософського мислення полягає в тому, що:
♦ воно має дуже широкий рівень узагальнення (категорії, принципи), що виходить за межі буття та небуття;
♦ воно є формою людського самоосмислення з точки зору людини, її життєвого вибору;
♦ філософське мислення може окреслювати дійсність не такою, яка вона є, а такою, якою вона повинна бути;
♦ філософське мислення виступає одночасно як мисленням про реальність, так і мисленням про саме мислення;
♦ воно виявляється взаємопов'язаним, логічно послідовним, аргументованим та обґрунтованим;
♦ при цьому філософське мислення завжди намагається поставити та розв'язати доленосні, абстрактні проблеми людського буття;
♦ воно являє собою рефлексію людини, тобто погляд на себе з боку, крізь призму своїх цінностей та інтересів.
Наведені риси філософського мислення резюмуються тим, що саме в філософії і за допомогою філософії людина заявляє про своє бажання взяти на себе саму відповідальність за свідоме вирішення своєї життєвої долі. У цьому розумінні філософія виступає як інтелектуальне прояснення своєї життєвої ситуації, осмислення стратегії та тактики своєї самореалізації.
Проблеми філософського світогляду є породженням різноманітних проблем людини і детермінуються його діяльністю. Фактично будь-яка сфера діяльності людини виступає джерелом проблем світогляду, в той час як природознавство обмежене пізнанням живої та неживої природи та природного в людині. Головними витоками проблем світогляду можуть бути і індивідуально-екзистенційні, і соціально-класові, і внутрішньо-наукові, і художньо-етичні та ін.
У філософському розумінні проблема - це питання, що є органічною частиною пошукової пізнавальної ситуації, коли мають місце пошуки нових явищ, процесів, структур, законів, нової інформації. Це знання про незнання і деякі передбачення невідомого, що належить розкрити. Проблеми можуть бути реальні та надумані, вічні та тимчасові, суттєві та несуттєві тощо. Проте вони обов'язково є фундаментальними, оскільки виступають засадами будь-якого роду людської діяльності.
Усе різноманіття проблем філософського світогляду може бути зведене до шести великих груп:
♦ онтологічної; ♦ гносеологічної; ♦ антропологічної; ♦ логічної; ♦ аксіологічної; ♦ праксеологічної.
♦ Онтологічний (грец. ontos - сутнісне, logos – вчення; вчення про буття) аспект відображення людини і світу в філософії полягає в тому, що філософія як специфічна форма усвідомлення людиною свого буття, як форма суспільної свідомості покликана дати людині знання про світ та саму людину в її бутті. По суті вона за своїм змістом претендує на те, щоб відповісти на питання: Що ж являє собою світ як такий? Яка його природа? Що являє собою людина за своєю природою та сутністю? Як влаштований світ, в якому живе людина? В чому сенс самого людського буття, мета і смисл життя? Причому всі ці питання філософія ставить в граничній формі, говорячи про найбільш загальні передумови буття, про найбільш загальні взаємовідносини між світом і людиною, про загальні закономірності буття як такого. При цьому неважливо, про який конкретно різновид буття йде мова - природний, культурно-символічний, духовний або особистісно-екзистенційний. Будь-яка онтологія - незалежно від того, чи визнає вона вихідним матеріальне, ідеальне чи якесь інше буття - завжди намагається виявити загальні структури і закономірності розвитку речей та процесів як таких, залишаючи осторонь питання про закономірності їх пізнання і про ціннісне ставлення до них з боку пізнаючого суб'єкта. Іншими словами, онтологічний аспект відображення предмета філософії в теорії акцентує увагу на її змісті, який складається незалежно від волі і бажання людей. Таким чином, онтологія являє собою розділ метафізики, націлений на виявлення загальних закономірностей буття як такого.
♦ Антропологічний аспект орієнтує на сприймання поняття "людина" як основної світоглядної категорії, виходячи з якої тільки й можна розробити систему уявлень про світ та закономірності його розвитку. Спроба виявити загальнолюдське в існуванні людей служить самоусвідомленню людини та виявленню її власного місця в світі, її відмінностей від живої природи. Особливого значення ця проблематика набуває в наш час, коли розвиток людства в цілому стає більш осмисленим і людина відчуває гостру потребу в саморозвитку, що узгоджується з доцільним розвитком суспільства, яке повинно забезпечити кожній людині гідне існування.
♦ Аксіологічний аспект полягає в дослідженні природи цінностей, їх місця в реальності та структури ціннісного світу, тобто зв'язків різних цінностей між собою, з соціальними та культурними факторами, а також структурою особистості. Головне завдання аксіології - показати, як можлива цінність в загальній структурі буття і яке її відношення до фактів реальності. Отже, аксіологія - це розділ метафізики, який спрямований на виявлення загальних ціннісних засад буття людини як суб'єкта, її практичної діяльності та поведінки. Це філософське вчення про буття істинних цінностей, що виступають міцною основою цілепокладаючої та оціночної діяльності людини та дозволяють їй вести творче та гармонійне існування в світі.
♦ Гносеологічний аспект відображення предмета в теорії полягає в тому, що він відображається не дзеркально, не як результат споглядального сприйняття дійсності, а крізь призму практично діяльнісного відношення людини до світу та до самої себе. Причому в основі відношення людини до світу лежать її потреби та інтереси, що можуть бути задоволені тільки в процесі практичного освоєння людиною дійсності. Виступаючи частиною буття, людина в той же час певним чином протистоїть йому та осмислює це своє протистояння. Одна з реалізацій такої ситуації дозволяє розглядати весь навколишній світ як об'єкт пізнання. Причому в якості об'єкта може виступати не тільки зовнішній світ, але й сама людина як частина світу, а також суспільство як організована сукупність людей. На цьому рівні філософія в граничній формі ставить питання про пізнаванність світу та обґрунтованість наших знань про нього. Гносеологія, таким чином, є філософське вчення про знання та закономірності пізнавальної діяльності людини. На відміну від онтології, яка шукає закономірності самого буття, від загальної аксіології, яку цікавлять його ціннісні людські виміри, гносеологію як важливу частину метафізики займають наступні питання: Як можна отримати знання про буття будь-якого об'єкта? Як це знання співвідноситься з самим цим об'єктом?
♦ Логічний аспект відображення предмета філософії в теорії полягає в тому, що результати пізнавального відношення до дійсності, відображені у змісті філософського знання, фіксуються, обумовлюють формування понятійно-категоріального апарату філософії, зміст цього апарату, його структуру, еволюцію, відображують динаміку росту як самої дійсності, людини, так і їх взаємозв'язки. Можна сказати, що ступінь розробки понятійно-категоріального апарату, чіткість та ступінь розкриття змісту понять, категорій, законів свідчить про ступінь розвитку пізнавальних можливостей людини, розвитку та зрілості самої теорії. Логічні форми виступають, з одного боку, як результат, висновок попередньої життєдіяльності, а з другого - як її передумови, фактори і засоби пізнання людиною навколишнього світу та його перетворення відповідно до своїх потреб та інтересів для забезпечення свого існування, функціонування та розвитку.
♦ Праксеологічний аспект полягає в осмисленні мотивів діяльності, основних засобів досягнення результату, прагматичного співвіднесення мети та засобів, у виявленні прийомів активізації суб'єкта діяльності, дослідженні умов ефективної та раціональної людської діяльності. Філософія в цьому плані досліджує граничні засади практичної діяльності людини, виробляючи на основі пізнання істини в її узгодженні з загальнолюдськими цінностями та інтересами певну загальну систему норм діяльності, її параметри та обмеження.
Для кожного рівня філософії характерною є певна філософська дисципліна: логіка, філософська антропологія, етика, естетика, соціальна філософія, філософія мови, філософія релігії, філософія права, політична філософія, філософія науки (епістемологія) та філософія техніки та ін.
Етика досліджує систему моральних цінностей, виявляючи фундаментальні, граничні засади справедливих, розумних та осмислених дій в сумісному житті людей. Естетика пропонує загальні визначення прекрасного і досліджує форми його виявлення в природі та в мистецтві, висуває деякі критерії прекрасного. Соціальна філософія пов'язана зі з'ясуванням питань про те, що таке суспільство, що можна віднести до соціальних явищ, як реалізують себе в соціальному бутті соціальні закономірності. Важливим розділом соціальної філософії є філософія історії, яка досліджує сутність, сенс та хід історії людства та людину як суб'єкта історичного процесу. Філософія мови розглядає виникнення, розвиток та функції мови, а також її значення в житті людини та суспільства. Філософія релігії ставить питання про сутність феномену релігійної віри та релігійної свідомості, про специфіку їх функціонування в суспільстві, про значення релігії для людини. Філософія права вирішує питання обґрунтування права і правових відносин. Політична філософія розглядає будову, функції та смисл держави, закономірності її розвитку та особливості управління, аналізує основні рушійні сили (соціальні групи, партії), що впливають на її існування. Науковий та технічний прогрес призвів до формування таких галузей філософського знання, як філософія науки (або епістемологія та філософія техніки.
Таким чином, структура філософського знання зумовлюється тими сферами реальності, які осмислюються людиною, а саме:
1) онтологія, натурфілософія та космологія визначаються такими сферами, як природа, світ, космос;
2) соціальна філософія, соціологія, філософія історії, етнофілософія, культурологія обумовлені такими сферами реальності, як суспільство та природа;
3) філософська антропологія, антропософія, структурна антропологія, соціобіологія вивчають саму людину з її особливостями, здібностями, властивостями;
4) логіка, гносеологія, ноологія визначаються сферою інтелектуальних процесів;
5) етика, естетика, філософія релігії, філософія права та філософія історії - сферою духовного життя, осмисленням її цілей та цінностей.
У цілому ж процес диференціації філософського знання поки що явно переважає над процесами інтеграції, враховуючи загальну тенденцію розвитку культури. Проте у ХХ ст. посилилась протилежна - синтетична - тенденція, пов'язана з поверненням до фундаментальної метафізичної проблематики.
Отже, метафізика виступає по суті фундаментальними засадами філософії в цілому, філософії в її чистому вигляді, і наступна диференціація філософських дисциплін реалізується лише всередині загального метафізичного простору, а також фундаментальних метафізичних ходів думки, що склалися в ході історії філософії.
8. Основні історичні етапи розвитку філософії. Класична і некласична філософія.
Етапи: філософія Стародавнього світу (VII ст. до н. е. - VI ст. н. е.); середньовічна філософія (V-XV ст.); філософія епохи Відродження (ХІУ-ХУІ ст.); філософія Нового часу (XVII-XIX ст.) та сучасна філософія (XX ст. - початок XXI ст.).
Класична філософія у своїх міркуваннях виходила із того, що:
1) Буття є цілісне, глибинно узасаднене, внутрішньо концентроване;
2) Розум є вищою і найціннішою частиною людської психіки та найкращою людською здібністю;
3) Розум здатний висвітлити глибини психіки й орозумнити їх;
4) За допомогою розуму людина спроможна належним чином організувати своє життя і взаємини з буттям.
Некласична філософія протиставила цим тезам філософської класики принципово інші:
1) Говорити про буття безвідносно до людського сприйняття й уявлення безглуздо; ми можемо судити лише про те, що ввійшло в контекст нашого сприйняття і знання; поза цим питання про буття залишається відкритим;
2) На перший план у людській психіці виходять чинники, які за своєю природою нерозумні або позарозумні; масштабами й силою дії вони перевершують розум;
3) Оскільки нерозумні чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати;
4) Розум не лише не сприяє гармонізації людського життя, а іноді заважає цьому.
Як бачимо, за вихідними спрямуваннями думки некласична філософія принципово відрізняється від класичної, що дає підстави стверджувати: під час виникнення некласичної філософії відбулася зміна парадигми (норми, взірця) філософського мислення. До наведеного порівняння слід додати лише одне: йдеться про панівні тенденції. У реальному розвитку філософії можна знайти і певні винятки з цих тенденцій, але вони не впливають на картину процесу зміни парадигми загалом. Важливо також врахувати й те, що симптоми та ознаки некласичності проявили себе не лише у філософії: у літературі їх пов’язують із творами німецьких та австрійських романтиків, у живопису – із появою спочатку імпресіонізму, а потім – абстракціонізму, супрематизму та ін.; подібні ж тенденції спостерігались у музиці.
9. Місце і роль філософії в житті суспільства і людини. Її основні функції.
Сокровенна ціль філософії (як і релігії) — вивести людину з сфери повсякденності, захопивши вищими ідеалами, відкрити шлях до самих досконалих цінностей. Але якщо релігія — це масова свідомість, то філософія — свідомість елітарна, яка вимагає не тільки таланту, а й професійної виучки. Таким чином, призначення філософії для людини виражається в наступних моментах. Вона: - руйнує звичні стереотипи мислення, виступаючи проти обмеженості здорового глузду, за критичний перегляд всього звичного, загальноприйнятого; - формує вільне, нестандартне мислення, мислення по аналогії; - виховує увагу (та повагу) до інакомислення; - служить теоретичною базою для розумної орієнтації людини у світі; - формує методику пошуку відповідей на так звані вічні питання.
Для різних соціальних організацій і суспільства в цілому філософія виступає іншою своєю стороною. Практично ні одна держава світу (за виключенням перехідних, «аморфних» етапів) не може обійтися без узагальненої філософської стратегії розвитку. Програма кожної партії також обов'язково вміщує в себе (як базисні) філософські положення. Справа тут в тому, що філософія виступає накопиченим і узагальненим духовним досвідом людства. Тим досвідом, з якого необхідно брати уроки.
Філософія також підсумовує основні духовні результати кожної даної епохи і виступає як провісниця нової історичної перспективи. Це дозволяє їй судити про теперішнє, з одного боку, на основі відрефлексованого досвіду минулих поколінь, а з другого — з точки зору майбутнього. Це означає, що філософія бере на себе роль критичної «селекції», акумуляції світоглядного досвіду та його передачі майбутнім поколінням. Філософія обернена не тільки в минуле та теперішнє, але і в майбутнє. Як форма теоретичної думки вона володіє могутніми конструктивними можливостями творчого формування принципово нових ідей, світоглядних ідеалів. Філософія здатна мислено «програвати» різні варіанти світорозуміння («можливі світи»), начебто заготовлюючи пробні системи світогляду та майбутнього, яке ніколи не буває цілковито зрозумілим для теперішнього покоління. Таким чином, призначення філософії для суспільства виражається у наступних моментах. Вона: - підсумовує основні духовні результати епохи; - формує нову історичну перспективу, ідеально конструюючи можливі варіанти майбутнього; - є теоретичною базою для стратегії розвитку кожної держави.
Функції філософії:
- світоглядна - філософія допомагає людині знайти й обґрунтувати свої життєві орієнтири, з’ясувати зміст і значення життєвих пріоритетів та цінностей
- пізнавальна - завдяки дослідженню загальних проблем пізнання філософія оздоблює людину орієнтирами в пізнавальній діяльності, критеріями та ознаками правильного руху на шляху до надійних, достовірних знань
- логічна - філософія сприяє формуванню культури людського мислення, виробленню критичної неупередженої позиції у міжіндивідуальних та соціально-культурних діалогах
- соціально-адаптивна - філософія допомагає зорієнтуватися у складних, строкатих, розмаїтих проявах суспільного життя і виробити власну соціальну позицію
- критична - проявляється в опозиції філософії до емпіричної дійсності, до світу повсякденної реальності, руйнуванні звичних стереотипів та забобонів, пошуку шляхів до більш вдосконаленого, людяного світу
- виховна - філософія прищеплює інтерес і смак до самовиховання, сприяє посиленню потягу людини до самовдосконалення, творчого підходу до життя, пошуку життєвих сенсів.
10. Пізнання як відображення і пізнання як ідеальне конструювання дійсності.
Пізнання – це сукупність процесів отримання, переробки та використання інформації про світ і саму людину. В історії філософії існували різні підходи до можливостей людини здобути істину про навколишній світ. Одні філософи (Піррон, Берклі, Юм, Кант та ін.) вважали, що адекватне пізнання світу не є можливим в принципі. Вони склали спочатку табір скептицизму, який потім розгорнувся в табір агностицизму. Інші філософи та філософські школи, навпаки, впевнені в принциповій можливості людини адекватно пізнати навколишній світ. До цього табору належить і сучасна матеріалістична філософія.
Процес пізнання, будучи процесом активного, творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу, можливий лише при взаємодії людини з явищами природи, дійсності. Цей процес в гносеології осмислюється через категорії «суб’єкт» та «об’єкт». Суб’єкт пізнання – це окремий індивід, соціальна група, клас або суспільство в цілому, тобто хто здійснює активну пізнавальну діяльність. Ті конкретні явища, речі, процеси, на які безпосередньо спрямована пізнавальна активність суб’єкта, прийнято називати об’єктом пізнання. Звідси пізнання – це специфічна взаємодія суб’єкта та об’єкта, кінцева мета якої – істина, розробка моделей і програм, спрямованих на освоєння об’єкта відповідно до потреб суб’єкта. Таким чином, гносеологія вивчає особливий тип відносин між суб’єктом та об’єктом – пізнавальний. Цей тип відносин включає в себе три компоненти: суб’єкт, об’єкт та знання, яке є результатом процесу пізнання. Основою будь-якого знання є пізнавальний образ. Він є єдністю протилежностей – з одного боку, він є копією об’єкта (і об’єктивним за змістом), з іншого – не є копією об’єкта: а) він завжди належить суб’єкту, який відображає об’єкт з різною мірою адекватності; б) дійсність відображається в ньому не лише з точки зору сущого, а й можливого. Принципи пізнання:
– принцип об’єктивності стверджує: об’єкт пізнання існує поза і незалежно від суб’єкта і самого процесу пізнання. Звідси випливає методологічна вимога — речі і явища потрібно пізнавати такими, якими вони є самі по собі, і не вносити в одержані результати нічого від себе;
– принцип пізнаванності виступає проти позицій скептицизму та агностицизму і стверджує, що не існує жодних принципових кордонів на шляху безкінечного руху суб’єкта до дедалі адекватнішого і вичерпнішого знання реальності;
– принцип відображення є першою умовою наукового розуміння феномену пізнання. Він стверджує: за своєю суттю пізнання об’єкта є процесом відображення його в голові людини, основою якого є ідеальний гносеологічний образ (а не знак, символ). На природничо-науковому рівні відображувальну сутність процесу пізнання підтвердила теорія інформації;
– принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання – визнання суспільно-історичної, предметно-чуттєвої діяльності людини щодо перетворення природи, суспільства та самої себе. Практика є основою, рушійною силою, метою пізнання та критерієм істинності знання;
– принцип діалектики, тобто визнання необхідності застосування до процесу пізнання основних принципів, законів, категорій діалектики. Він конкретизується в принципі історизму, який вимагає розглядати усі предмети та явища в їх історичному виникненні та становленні, а також через призму історичних перспектив їх розвитку та зв’язку з іншими явищами та предметами дійсності;
– принцип творчої активності суб’єкта в пізнанні – оскільки суб’єкт відображає не тільки дійсне, а й можливе, не тільки теперішнє, а й майбутнє в теперішньому, він здатний до ідеального конструювання нових предметних реалій «світу культури», «другої реальності». Відображення та творчість – дві найважливіші функції пізнаючого мислення.
11. Суб'єкт, об'єкт і предмет пізнання. Рівні та форми пізнання.
Суб'єктом пізнання є людина, людський індивід, здатний відображати у своїй свідомості явища дійсності. Але не слід забувати, що людина — це не просто індивід з певними біологічними властивостями, а насамперед, суспільна істота. Тому людина розмірковує і пізнає остільки, оскільки є членом суспільства, що через форми суспільної свідомості виявляє суттєвий вплив і на зміст пізнання. Об'єкт пізнання — предмет, явище матеріального або духовного світу або сфера дійсності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єкт пізнання не можна ототожнювати з усією матеріальною або духовною дійсністю. Об'єктом стають тільки ті сфери дійсності, що включаються в пізнавальну діяльність суб'єкта. Чим вище рівень розвитку науки і пізнавальної діяльності людей, тим ширше стає коло явищ, що охоплюються науковим дослідженням, і, отже, коло об'єктів пізнання. Окрім поняття об'єкта пізнання, існує також поняття «предмет пізнання». Хоча ці поняття споріднені, але їх не можна ототожнювати. Предмет пізнання — це більш-менш широкий фрагмент дійсності, виділеної з певної сукупності об'єктів у процесі пізнання. Один і той же об'єкт пізнання може бути предметом дослідження різних наук. Мислення, наприклад, як об'єкт пізнання є предметом дослідження таких наук, як логіка, теорія пізнання, психологія, фізіологія вищої нервової діяльності та ін. Однак протиставлення предмета і об'єкта пізнання гносеологічно відносне. Структурно предмет пізнання відрізняється від об'єкта тим, що в предмет пізнання входять лише основні, суттєві властивості об'єкта, що вивчається з точки зору мети і завдання наукового дослідження. Відповідно до розуміння природи суб'єкта, об'єкта пізнавального інтересу та їх взаємодії теорія пізнання в історії філософії набувала різних форм, відтінків і напрямів: ідеалістична чи матеріалістична, споглядальна чи діяльнісна гносеологія. Важливе значення при цьому має проблема визначення основного відправного чинника самого "механізму" процесу пізнання.
Філософи-сенсуалісти (Дж. Локк, Т. Гоббс, Д. Берклі) визнають головним чинником пізнання людські почуття. На думку англійського філософа Дж. Локка, всі людські знання мають чуттєво-досвідний характер, а людська душа - "чиста дошка", "білий папір без будь-яких знаків та ідей ", на якому досвід залишає свої письмена. Теза Дж. Локка, що відчуття є першопричиною виникнення ідей ("всі знання походять від відчуттів", "в розумі немає нічого, що б первісно не містилося у почуттях"), його вчення про досвідне відображення матеріального світу (емпіризм) є одними із центральних положень сенсуалістичних та емпіричних теорій пізнання.
Філософи-раціоналісти (Р. Декарт, Г.-В. Лейбніц, Б. Спіноза) визнають провідну роль розуму в одержанні знання, вважають його джерелом істини. Р. Декарт був переконаний в тому, що лише розум вказує надійний шлях досягнення істини, оскільки почуття здатні вводити людину в оману. Єдиним достовірним для людини є усвідомлення існування власного розуму. "Мислю, отже існую" - декартівська формула, яка, на його думку, є наріжним каменем науки про людське Я, суб'єктивність (мисляча субстанція) і всіх людських наук. Розум, мислення і самосвідомість, а не життєвий досвід, на переконання Декарта, с вирішальними факторами процесу пізнання. Запах, смак, твердість, світло, тепло є вторинними якостями, яким передують первинні якості мислячої субстанції: ідея Бога як найдосконалішої істоти, аксіоми математики. Ідеї, якими керується людський розум, властиві людині від народження. Те, що людина осягає "природним світом" свого мислення, правильно застосовуючи його, насправді істинне, вважав Декарт.
Розмежування філософів на сенсуалістів і раціоналістів відбувся внаслідок різного розуміння ними джерел пізнання:
1. Сенсуалісти (емпірики) вбачали їх у чуттєвому досвіді (і це вірно), але зводили цей досвід до сукупності чуттєвих даних окремого індивіда (це помилка), і недооцінювали: - суспільно-історичний практичний досвід пізнання; - роль у пізнанні розуму і логічного мислення. 2. Раціоналісти цілком обґрунтовано підкреслювали роль розуму у пізнанні, але недооцінювали роль чуттєвості у пізнавальному процесі.
В сучасній науці протилежність сенсуалізму і раціоналізму не є гострою і загальновизнана ідея про єдність чуттєвого і раціонального у пізнанні. Ця єдність ґрунтується на суспільно-історичній практиці, що поєднує у собі і чуттєве, і раціональне, тобто, в процесі практичної діяльності людина має справу з цілком конкретними речами, які вона чуттєво сприймає, але осмислює їх через призму загальнолюдського досвіду, його схем раціональності і ефективності.
Чуттєве і раціональне у пізнанні розвивається і удосконалюється в міру розвитку практичної діяльності людини. Водночас вони мають творчий характер, похідний від творчого характеру свідомості людини і її практики.
Форми чуттєвого пізнання дійсності:
1. Відчуття – суб’єктивний образ тих чи інших окремих властивостей предмета. За допомогою п`яти органів чуття (зір, слух, нюх, дотик, смак) людина отримує первинну інформацію (про колір, звук, запах, твердість предмета), яка відповідним чином трансформується у її мозку і свідомості у ідеальний образ об`єктивно існуючих речей. Але будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об`єкта, відчуття, хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.
2. Сприйняття – це чуттєве відображення предметів та явищ в сукупності притаманних їм властивостей. Тут окремі чуттєві дані синтезуються в цілісний образ предмета. Сприйняття є якісно новою формою чуттєвого відображення, особливими рисами якого є: предметний характер або творча природа чуттєвого відображення константність; осмисленість.
3. Уявлення – людина відтворює образ предмета, який в даний час уже не діє на органи чуття. Це наочний цілісний образ речі, що виникає на основі уяви, пам’яті і минулого чуттєвого досвіду. В уявленні ще більше проявляється творча природа чуттєвого відображення - воно вибудовується з вже існуючої інформації у формі пригадування, пам`яті, творчої уяви і може стосуватися минулого, теперішнього і майбутнього. Воно нерозривно пов`язане з абстрактним мисленням, мовою, цінностями і, як правило, чітко усвідомлюється і осмислюється. Уявлення поділяють на образи пам’яті та образи уяви.
Зрозуміло, що чуттєві дані не можуть бути абсолютно безпомилковими і самодостатніми. Тому наші адекватні знання про дійсність досягаються подальшим розвитком форм пізнання. Такою вищою сферою в порівнянні з чуттєвим відображенням є раціональне пізнання і мислення.
Форми раціонального пізнання:
1. Поняття – форма раціонального пізнання, яка відображає сутність об`єкта, суттєві ознаки і властивості певного класу предметів. У понятті “спресовано” досвід пізнання, яке завжди спрямоване на основне і необхідне в речах. Поняття – це своєрідна модель, яка репрезентує сутність того чи іншого класу предметів немовби в чистому вигляді.
2. Судження – це форма мислення, де відображається зв`язок між предметом і його властивостями, тобто, фіксуються будь-які ознаки: властиві чи не властиві вони предмету, виходячи з цього судження є істинні і неістинні (хибні).
3. Умовисновок – форма мислення, за допомогою якої в результаті логічного зв’язування різних за змістом суджень (засновків) і без звертання до органів чуття досягається нове знання. Щоб отримати істинне нове знання, необхідно мати істинні засновки і дотримуватись правил висновку.
Висновок: Раціональне і чуттєве – це діалектично взаємопов’язані сторони єдиного пізнавального процесу, і лише разом можуть давати адекватну картину дійсності.
12. Поняття методології і методу пізнання. Класифікація пізнавальних методів.
Поняття метод (від грецького слова "методос" − шлях до чого-небудь) означає сукупність прийомів і операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Метод озброює людину системою принципів, вимог, правил, керуючись якими він може досягти наміченої мети. Володіння методом означає для людини знання того, яким чином, в якій послідовності здійснювати ті або інші дії для вирішення тих або інших завдань, і уміння застосовувати ці знання на практиці.
Існує ціла галузь знань, яка спеціально займається вивченням методів і яку прийнято називати методологією.
Методологія дослівно означає "вчення про методи" (адже походить цей термін від двох грецьких слів: "методос" − метод і "логос" − учення). Вивчаючи закономірності людської пізнавальної діяльності, методологія виробляє на цій основі методи її здійснення. Найважливішим завданням методології є вивчення походження, сутності, ефективності та інших характеристик методів пізнання.
Так, в історії філософії була порушена важлива для теорії проблема методу пізнання - сукупності правил, прийомів, процедур пізнання і відповідної практичної діяльності. Вчення про методи (шляхи, засоби, прийоми пізнавального процесу) є одним із головних у філософській гносеології.
У процесі пізнання використовують такі методи:
1) емпіричні (грец. empeiria - досвід, метод) - визнання основою пізнання досвід;
2) сенсуалістичний (лат. - почуття, відчуття) - метод, який основним засобом одержання знання визнавав відчуття;
3) раціоналістичний (лат. - розумний) - метод, який ставить розум, логічне мислення над почуттями.
Філософи, які надають перевагу емпіричному і сенсуалістичному методам, сприймають логічне мислення як "шосте чуття", яке впорядковує здобутий емпіричний матеріал. Утім, будь-яке знання є поєднанням чуттєвого і раціонального знання. З огляду на це Ф. Бекон запропонував оригінальну метафору щодо основних методів пізнання: "шлях павука" (здобуття істини із "власної свідомості"); "шлях мурахи" (безсистемне збирання фактичних даних); "шлях бджоли" (поєднання здібностей досвіду - збирання нектару і роботи розуму - перетворення його на мед (знання)). Гносеологія узагальнює конкретні методи пізнання, якими користуються різноманітні науки (технічні, природничі, суспільні, гуманітарні тощо), виокремлюючи серед них сукупність загально логічних і специфічних методів - індукція і дедукція, аналіз і синтез, аналогія, ідеалізація, типологізація, порівняння (компаративістика). Наукові досягнення останніх десятиріч доповнили гносеологічний інструментарій такими новітніми методами, як синергетика (з'ясування процесу самоорганізації в досліджуваних об'єктах), моделювання (з'ясування властивостей речей і процесів за їх зразками-моделями), системний метод (з'ясування взаємодії окремих частин, що забезпечує органічну цілісність об'єкта), метод додатковості (урахування дії побічних чинників) тощо.
13. Проблема істини в філософії та науці.
Безпосередньою метою пізнання є істина. Історія філософії являє різні розуміння і відповідно різні визначення істини. Істина — це знання, відповідне дійсності, яке співпадає з нею (класична концепція істини або теорія кореспонденції, відповідності). Істина — логічна несуперечливість знання, узгодженість частин знання, які складають істину, між собою (теорія когеренції, узгодженості). Істина виражається зведенням теоретичних знань до емпіричних фактів (позитивізм). Істина — це плід прийнятої згоди вчених між собою (конвенціоналізм). Істина — корисність знання в досягненні поставленої людиною мети (прагматизм). Певне поєднання рис кореспонденції, когеренції і прагматизму демонструє марксистське розуміння істини. Її основні ознаки такі: об’єктивність. Зміст істини обумовлений властивостями об’єкту, що вивчається, рівнем практики і не залежить від волі і свідомості суб’єкту пізнання; процесуальність. Істина досягається не відразу, а поступово. Тому запроваджують поняття абсолютного і відносного в істині (“абсолютна істина” і “відносна істина”). Відносна істина виражає мінливість знання, його поглиблення, уточнення, яке кінцевою метою має досягнення абсолютного знання. Абсолютна істина розуміється двояко: як елемент знання, який не може бути спростований в майбутньому (так звані “одвічні істини” — факти) і як гносеологічний ідеал, тобто повне вичерпне знання дійсності, до якого прагне пізнання; конкретність. Будь-яке істинне знання завжди визначається і в своєму змісті, і в своєму використанні умовами місця, часу та іншими специфічними обставинами, які пізнання повинно враховувати. Слід підкреслити що об’єктивна, абсолютна, конкретна і відносна істини — це не різні види істини, а характерні особливості одного і того ж істинного знання.
14. Наука як складне соціальне утворення.
Наука — форма інтелектуальної діяльності людей, скерована на отримання об’єктивних знань про природу, суспільство, мислення, на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку.
Наука — це процес творчої діяльності з отримання нових знань і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Наука — система знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення. Наука як соціально значуща сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення й використання теоретично систематизованих об’єктивних знань про дійсність, є складовою частиною духовної культури суспільства. Поняття «наука» включає в себе як діяльність для здобування нового знання, так і результат цієї діяльності — суму набутих в наш час наукових знань. Термін «наука» вживають також для позначення окремих галузей наукового знання. Наука характеризується доцільно орієнтованою (суспільними завданнями й потребами, певними стратегіями наукового пошуку) творчою діяльністю з постановки, вибору й розв’язання проблем духовного й практичного освоєння світу. Наука вивчає різні рівні системної організації й форми руху матерії з погляду пізнання істотних властивостей явищ, встановлення їхніх законів, різних причинних залежностей і взаємодій з метою управління природними й соціальними процесами, передбачення характеру і напряму їхнього перебігу, створення нових технологій і розвитку виробництва. Як система знань наука охоплює не тільки фактичні дані про предмети навколишнього світу, людської думки й дії, не лише закони і принципи вивчення об’єктів, а й певні форми й способи усвідомлення їх, а в кінцевому підсумку — філософське тлумачення. Цим самим наука виступає як форма суспільної свідомості.
Основне завдання науки — виявлення об’єктивних законів дійсності, а її головна тема — істинне знання. Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання є: - об’єктивність, - системність, - практична націленість, - орієнтація на передбачення, - сувора доказовість, - обґрунтованість і достовірність результатів.
15. Філософія і наука: спільне і відмінне.
Філософія, як наука, має всі ці структурні елементи. Вона має свій предмет, свої закони розвитку, свій понятійний апарат, і свої методи, що дає їй можливість адекватно відображати об’єктивну дійсність. Спільним для філософії і науки є те, що:
1) філософія і наука є формами суспільної свідомості;
2) філософія і наука здобуті знання представляють у теоретичній формі, у формі логічних доведень своїх висновків;
3) філософія і наука є структурними елементами наукового світогляду, тобто включаються в структуру світогляду;
4) філософія і наука мають однопорядкові структурні елементи (предмет, закони, поняття (категорії), методи дослідження).
Разом з тим, філософія і наука мають і відмінності:
1) у філософії понятійний апарат, закони мають на відміну від будь-якої науки всезагальний характер, тобто екстраполюються на всі сфери дійсності;
2) філософія, як відомо, є форою суспільної свідомості. Наука окрім цього виступає ще як безпосередня продуктивна сила суспільного виробництва;
3) закони і понятійний апарат філософії виконують функцію загальної методології пізнання. Закони і понятійний апарат окремої науки виконують методологічну функцію лише для цієї науки;
4) філософія дає загальну цілісну картину світу. Окрема наука досліджує лише певну сферу дійсності і тому такої цілісної картини світу дати не може;
5) філософія включається в теоретичне обґрунтування будь-якого світогляду. Наука є важливою складовою наукового світогляду.
16. Основні етапи розвитку науки (класична, некласична, постнекласична). Поняття наукової парадигми.
1. Класична наука (XVII-XIX ст.), Досліджуючи свої об'єкти, прагнула при їх описі і теоретичному поясненні усунути по можливості все, що відноситься до суб'єкта, засобів, прийомів та операцій його діяльності. Таке усунення розглядалося як необхідна умова отримання об'єктивно-істинних знань про світ. Тут панує об'єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, безвідносно до умов його вивчення суб'єктом.
2. Некласична наука (перша половина XX ст.), Вихідний пункт якої пов'язаний з розробкою релятивістської і квантової теорії, відкидає об'єктивізм класичної науки, відкидає уявлення реальності як чогось не залежного від форм її пізнання, суб'єктивного чинника. Вона осмислює зв'язки між знаннями об'єкта і характером засобів і операцій діяльності суб'єкта. Експлікація цих зв'язків розглядається в якості умов об'єктивно-істинного опису і пояснення світу.
3. Істотна ознака постнекласичної науки (друга половина XX - початок XXI ст.) - Постійна включеність суб'єктивної діяльності в "тіло знання". Вона враховує співвіднесеність характеру отриманих знань про об'єкт не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб'єкта, що пізнає, а й з її ціннісно-цільовими структурами.
Кожна з названих стадій має свою парадигму (сукупність теоретико-методологічних і інших установок), свою картину світу, свої фундаментальні ідеї. Класична стадія має своєї парадигмою механіку, її картина світу будується на принципі жорсткого (лапласовского) детермінізму, їй відповідає образ світобудови як годинникового механізму. З некласичної наукою пов'язана парадигма відносності, дискретності, квантування, ймовірно, додатковості. Постнекласичної стадії відповідає парадигма становлення і самоорганізації.
17. Особливості наукового пізнання. Проблема, ідея, гіпотеза, науковий факт, концепція, теорія як форми пізнання.
Наукове пізнання на емпіричному рівні досліджує спостереження об'єктів, фіксує факти, результати експериментів, встановлює співвідношення, зв'язки між окремими явищами. На теоретичному-формуються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності. Ці рівні наукового пізнання розрізняються й тим, з яких сторін вони досліджують об'єкт, яким чином одержується основний зміст знання, які форми його вираження та значущістю одержаного знання. На емпіричному рівні практичне застосування знань обмежене, бо вони одержуються з безпосереднього досвіду, експерименту. Важливим тут є форма знання, яка виражає результати емпіричного дослідження. Визначити ступінь загальності та застосовності одержаного знання на цьому рівні дуже важко. Тому його практичне застосування часто призводить до помилок. На теоретичному рівні наукового пізнання об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб'єкт за допомогою мислення виходить за межі того, що дається у безпосередньому досвіді й здійснює перехід до нового знання, часто не звертаючись до чуттєвого досвіду. В цих умовах абстрактне мислення виступає не лише формою вираження результатів пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання. Застосування різноманітних методів наукового пізнання дає наукове - знання, але це знання виникає не відразу в готовому вигляді, а розвивається поступово в процесі пізнання в різних формах. Для наукового пізнання характерні такі форми, як факт, проблема, ідея, гіпотеза, теорія.
Фундаментом усього знання в кожній науці є фактичний матеріал або конкретні факти. Фактом (від лат. factum - здійснене, зроблене) називають подію, явище, процес, які мають місце в об'єктивній дійсності і є об'єктом дослідження. Факт - це речення, що фіксує емпіричне знання.
Внаслідок наміру пояснити явище, знайти його причини виникає наукова проблема. Наукове дослідження завжди являє собою ланцюг прямуючих одна за одною проблем.
Проблема - це теоретичне або практичне запитання, яке потребує свого вирішення,, вивчення і дослідження,. У перекладі з грецької мови цей термін означає: перешкоди, складність, завдання.
Поштовхом до створення наукової проблеми є нові факти, що виникають на практиці; вони не вкладаються в існуючу систему знань і тому потребують для свого пояснення нових ідей.
Однією із важливих форм розвитку наукового знання є ідея. Ідеї, особливо нові і фундаментальні, відіграють у науці і техніці величезну роль. Добре відомо, які широкі горизонти відкриваються перед наукою у випадках, коли виникають несподівані і плідні ідеї. Відображення об'єктивної реальності і постановка практичної мети перед людиною, що знаходяться в органічній єдності, визначають специфіку ідеї і її місце в русі людської свідомості. Отже, ідея є активною, посередньою ланкою в розвитку дійсності, що створює нові форми реальності, які не існували раніше. Провідна ідея для систематичного висвітлення предметів і явищ одержала в теорії пізнання назву "концепція". Концепція (від лат. - розуміння, система) - певний спосіб розуміння, трактування будь-якого явища, процесу, основна точка зору на предмет або явище, провідна ідея для їх систематичного тлумачення. Цей термін використовується також для позначення провідної думки, конструктивного принципу в науковому, художньому, технічному, політичному та інших видах діяльності.
Величезну роль у розвитку наукового знання відіграє така форма теоретичного мислення, як гіпотеза. Гіпотеза (від грец. - основа, припущення) - це науково обґрунтоване припущення про існування явищ, про внутрішню структуру або функції явищ, про причини виникнення і розвиток явищ, вірогідність яких на сучасному етапі виробництва і науки не може бути перевірена й доведена. Гіпотеза являє собою форму імовірнісного знання, оскільки вона є таким висловлюванням, істинність і помилковість якого ще не встановлені.
Перевірена і доведена на практиці гіпотеза переходить у розряд вірогідних істин і стає науковою теорією. Теорія - це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну й духовну діяльність людей. Термін "теорія" використовується в широкому значенні. Дуже часто під теорією розуміють людське пізнання взагалі, на відміну від практики, або в сукупності вірогідних знань, на відміну від гіпотези, а часом просто як сукупність суджень у тій чи іншій сфері пізнання. Термін "наукова теорія" використовується і в більш вузькому розумінні - як сукупність понять і суджень щодо деякої предметної сфери, об'єднаних у єдину істинну, вірогідну систему знань за допомогою певних логічних принципів.
18. Місце і роль науки у функціонуванні суспільства.
Відомий афоризм англійського філософа Френсіса Бекона - «Знання - сила» є актуальним і для сучасного розвитку суспільства. Людство живе і, у доступному для огляду майбутньому, буде жити в умовах інформаційного суспільства, найважливіший фактор якого — виробництво і використання знання. У сучасному суспільному розвитку помічається посилений зв'язок між наукою, технікою і виробництвом. Наука дедалі глибше перетворюється на безпосередню виробничу силу суспільства. У такому процесі наука не стежить за розвитком техніки, а випереджає її, визнає сучасний прогрес матеріального виробництва, наукове знання пронизує усі сфери суспільного життя, наука орієнтується, насамперед, на людину, розвиток її інтелекту, творчих здібностей, цілісний і всебічний розвиток. Посилюється взаємозв'язок між наукою, суспільством і культурою з багатьох напрямків, у тому числі у розрізнення прикладних фундаментальних досліджень.
19. Предмет і метод науки. Особливості її мови.
Головним завданням науки є пізнання об'єктивних законів дійсності, а пізнані закони служать основою цілеспрямованої діяльності людей. Предметом науки є сукупність закономірностей та особливостей явищ об'єктивної дійсності чи теоретичних знань, які вивчаються цією наукою.
Методи наукового пізнання – це сукупність правил і прийомів, які використовуються дослідниками. Наукові методи мають об’єктивний характер, основою їх формування є закономірності, закономірні зв’язки і відношення предметів
Класифікуючи методи за ступенем їх загальності, як правило, виділяють такі групи методів:
- всезагальні методи (діалектика і метафізика);
- загальні методи;
- спеціальні методи, які застосовуються в окремих науках (скажімо, лише в біології).
Крім того, розрізняють методи емпіричного (вимірювання, експеримент, спостереження тощо) та теоретичного (методи формалізації, аксіоматичний, теоретичного моделювання та ін.) пізнання.
Спостереження — це упорядкована, систематизована, цілеспрямована система сприйняття досліджуваних явищ, його властивостей, зв'язків, відношень, яка дає вихідний емпіричний матеріал для пізнання, його властивостей, зв'язків, відношень, відповідні факти. Будь-що стає науковим фактом за умови, що воно зафіксоване тим чи іншим прийнятим у даній науці способом.
Експеримент, перебуваючи в тісному зв'язку із спостереженням, відрізняється від останнього тим, що експериментатор активно втручається в перебіг досліджуваних явищ та подій.
Порівняння — метод емпіричного рівня наукового пізнання, з допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об'єктів пізнання. Цей метод дає можливість виявити кількісні й якісні характеристики предметів, класифікувати, упорядкувати і оцінити їх.
Вимірювання — метод емпіричного рівня пізнання, з допомогою якого визначається відношення однієї, вимірюваної величини, до іншої, що приймається за постійну стосовно вимірюваної.
Моделювання — метод дослідження об'єктів на їх моделях. Побудова моделей предметів і явищ здійснюється з метою їх досконалішого вивчення, раціоналізації способів їх побудови, впливу на них тощо.
Моделювання завжди застосовується разом з іншими методами, особливо в тісному зв'язку воно перебуває з експериментом.
Формалізація — метод, з допомогою якого змістове знання відображається у формалізованій мові. Необхідною умовою для побудови такої мови є використання аксіоматичного методу, завдяки якому вдається одержати всі твердження теорії з невеликої кількості положень (аксіом), які приймаються без доведення.
За сферою застосування методи поділяються на загальні і часткові. Часткові, спеціально-наукові, використовуються в окремих науках (наприклад, у математиці – метод математичної дедукції, у космології – метод радіоактивного розпаду, в економіці – метод економічного аналізу, економічної статистики тощо). Загальнонаукові методи використовують усі або майже всі науки. До таких методів залежать аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення й абстрагування, метод експерименту й аналогії, моделювання, формалізації, аксіоматичний метод та інші.
Пізнання є складним процесом, що має складну структуру. Виділяють основні форми пізнання – чуттєву та раціональну, а також рівні пізнання – емпіричний та теоретичний.
Чуттєва сторона пізнання є єдністю відчуття, сприйняття й уявлення. Відчуття – це відображення за допомогою органів чуття окремих властивостей, певних сторін речей. Сприйняття – це синтетичний комплекс різних відчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об’єкт у його цілісності. Уявлення – це образ предмета чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду.
Раціональне (абстрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах понять, суджень й умовиводів.
Поняття — форма мислення, в якій відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками. Поняття є найпростішою за формою і чи не найскладнішою за змістом формою мислення. Змістом поняття є сукупність ознак, які мисляться в понятті, а обсягом — той клас предметів, які відображаються вданому понятті.
Поняття, як і уявлення, відображають предмети з їх ознаками. Проте в уявленні відображається один предмет, а в понятті — множина, в понятті — загальні, істотні, внутрішні та необхідні ознаки, а в уявленні, як правило, — одиничні, неістотні, зовнішні, випадкові. Поняття мають лише люди, а уявлення — і тварини.
Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або хибною.
Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок одержують нові думки — висновки. Завдяки умовиводам одержують нове, так зване вивідне знання. При цьому процес пізнання може рухатися як від знання більш загальних положень до менш загальних, часткових чи й одиничних (такі умовиводи називають індуктивними).
Акт пізнання – це завжди єдність чуттєвого і раціонального. Чуттєве пізнання здійснює безпосередній зв’язок з об’єктом, раціональне – відображає загальні, істотні властивості предметів та явищ, недоступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого і раціонального знання є інтуїція (встановлення істини без логічних доказів).
Науковий стиль мовлення використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової та дослідницької діяльності. Метою наукового стилю є повідомлення, пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів. Найпоширеніша форма наукового стилю — монолог. При складенні текстів наукового стилю завжди присутній попередній відбір мовних одиниць, стилістичних засобів. Науковий стиль властивий таким жанрам: монографія, наукова стаття, дисертація, анотація, рецензія, підручник, лекція. Науковий стиль використовує певний набір мовно-стилістичних засобів: спеціальні слова (терміни), складні синтаксичні конструкції (у яких має місце суворо впорядкований зв'язок, наприклад, за рахунок вставних конструкцій); речення, ускладнені узагальнюючими родовими найменуваннями. Слова вживаються переважно в прямих значеннях. Експресивно-емоційне забарвлення лексики використовується надзвичайно рідко. У текстах наукового стилю часто вживаними є цитати, посилання на першоджерела.
20. Загальна характеристика античної філософії.
Філософія зародилася практично одночасно у трьох найбільших осередках стародавньої цивілізації - Китаї, Індії, Греції і Римі. Майже у цей час відбувається зародження філософії у стародавньому Вавилоні та Єгипті. Однак тут філософська думка не набула рівня, властивого більш розвиненим рабовласницьким країнам. Ми розглянемо сукупність філософських вчень, що розвивалися в давньогрецькому (з кінця VII ст. до н. с. до початку VI ст. н. е.) і пізніше в давньоримському (з II ст. до н. с. до початку VI ст. н. е.) суспільствах. Це так звана антична філософія (від лат. antiguitas - давнина, старовина). Саме тут виробляється стиль філософствування та проблематика, які визначили подальший розвиток філософії на Європейському континенті. Філософія античного світу виростає з міфології та епосу греків, що позначилося на її розвитку. Основні характерні риси цієї філософії такі: - наявність у ній значної кількості міфологічних та епічних образів; - присутність елементів антропоморфізму (наділення предметів і явищ природи зовнішністю і фізичними властивостями людини); - наївний пантеїзм, тобто ототожнення богів із силами природи; - пов'язування природних процесів з моральною проблематикою і оцінка їх у категоріях "добра", "зла", "справедливості", "блага" та ін.; - пошуки початку всього існуючого, що пізніше в новоєвропейській філософії постане як проблема субстанції.
У розвитку античної філософії вирізняють три основних етапи. Перший етап охоплює VIІ-V ст. до н. е. Його називають натурфілософським, або ранньою класикою. У центрі уваги філософів того етапу перебували проблеми фізики (природи), Космосу, Всесвіту. Другий етап - висока класика. Він охоплює V-IV ст. до н. е. У цей період відбувається антропологічний поворот у грецькій філософії - помітна чітка тенденція теми людини в системі інших проблем. Третій етап у розвитку античної філософії (кінець IV ст. до н. е. - початок VI ст. н. с.) - пізня класика, або завершальний етап античної філософії. До нього, у свою чергу, входять періоди: елліністична філософія (IV-! ст. до н. е.), олександрійська філософія (І ст. до н. е. - початок VI ст.), давньоримська філософія (II ст. до н. е. -VI ст.). Для цього етапу характерне не стільки висування нових ідей, скільки осмислення, уточнення, коментування ідей і вчень, створених мислителями попереднього періоду. Крім того, якщо на двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, то на третьому етапі розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених з Грецією регіонів.
21. Основні школи і представники досократичної філософії.
При вивченні досократичної філософії доцільно виділити дві школи: мілетську і елеатську. Засновником мілетської школи був Фалес (УІІ-УІ ст. до н.е.), а його послідовниками Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Основну увагу представники цієї течії зосередили на пошуках тієї першооснови, з якої виникають всі конкретні предмети і явища. Речі є чимось тимчасовим; вони виникають і зникають, а їх основа є вічною, існуючою завжди. Фалес вбачав таку першооснову у воді, Анаксімандр вважав, що нею є невизначене начало, яке він назвав «апейрон», Геракліт прийняв за першооснову космічний вогонь.
Якщо представники мілетської школи клали в основу світу якусь матеріальну стихію (воду, вогонь і т.д.), то в елеатській філософії перше виділяється в якості такої основи неконкретне і нематеріальне начало, яке позначається поняттям «буття».
Найбільш випукло ідеї цієї філософії були розроблені Парменідом (УІ-У ст. до н.е.) і Зеконом (V ст. до н.е.). Парменід поділяє світ на істинний і неістинний. Істинним є буття, оскільки воно вічне і незмінне, завжди тотожне самому собі. Світ конкретних речей є неістинним буттям, адже речі постійно змінюються, сьогодні вони інакші, ніж вчора, а завтра і зовсім зникають. Логічне обґрунтування висновків Парменіда спробував дати Зенон. В результаті своїх досліджень він відкрив суперечливі характеристики руху, простору і часу. Відомі апорії (труднощі, безвихідні ситуації) Зенона, зокрема такі як «Ахілл і черепаха», «Стадіон», «Стріла», «Дихотомія» та інші. Своїми апоріями Зенон зафіксував об'єктивну суперечливість руху і труднощі його логічного обґрунтування.
Одним з відомих представників античної натурфілософії був Демокрит (V ст. до н.е.). Він також намагався розв'язати питання про можливість руху. Для цього він запровадив іншу, ніж у елеатів, Передумову: існує не тільки буття, але й небуття. При цьому він уявляв буття як атоми, а небуття як порожнечу.
Наш зір заважає нам бачити першопочаток — атоми — тверді і гранично малі згустки матерії, які осягаються лише розумом і відрізняються неподільністю, формою, величиною і порядком розміщення. Оскільки між атомами існує порожнеча, можливий рух. Таким чином, якщо у елеатів сутність світу є єдина і незмінна субстанція, то у атомістів — множинна і рухома.
Немає ніякої надприродної сили, яка управляє атомами і світом в цілому. У світі діють тільки механічні закони. Розуміння світобудови, яке запропонував Демокрит, виявилося найпослідовнішим матеріалістичним вченням, яке тільки знала антична думка.
22. Філософські погляди Сократа.
Відомий античний філософ Сократ (470-399 рр. до н.е.) підкреслював значну роль знання у науці, пізнання людиною самої себе у світі, і вважав це одним із засобів вирішення різних життєвих задач. Тому одним з критеріїв основного розвитку людини філософ вважав якісну характеристику знання. Він заперечував пізнання світу та природи через їх недоступність людському розуму. Намагався довести, що люди повинні пізнавати самих себе і вдосконалювати свою мораль. На його думку це і є метою виховання. Сократ вів бесіди з питань моралі на площах, змушував своїх слухачів шляхом запитань і відповідей знаходити "істину", сам при цьому не пропонував готових положень й висновків. Такий стиль ведення бесід зі слухачами став називатись сократівським, а з часом - евристичним.
23. Філософські погляди Платона.
Платон (427 - 348 рр. до н. е.) - давньогрецький філософ, засновник академії в Афінах (власної філософської школи), що проіснувала не одне століття. У працях "Держава", "Закон" накреслив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласницькій державі. Для нього освіта - це сходження душі до ідеї Блага. Процес "пригадування" та уявлення - це основа навчання за Платоном, хоча методу діалектики у навчанні він відводить також важливу роль. Жінок, на думку Платона слід виховувати так само як і спартанських. Рабів філософ рекомендував не ніжити, карати за найменшу провину, обмежувати в спілкуванні між собою. Він вважав, що для дітей рабів фізичне виховання не потрібне.
24. Філософська система Аристотеля.
Аристотель (384-322 рр. до н.е.) - один із видатних філософів Стародавньої Греції. У 367р. до н. е. у сімнадцятирічному віці став слухачем "Академії" Платона, у якій пробув двадцять років. Аристотель вважав себе учнем Платона, разом з тим був самостійним філософом, що критикував учення вчителя, (йому належить вислів "Платон мені друг, але істина дорожча"). Певний час виховував Олександра Македонського, згодом заснував в Афінах власну філософську школу - Лікей. Він вибудовує цілу теорію науки, виділяючи споглядальну та теоретичну, і приділяє значну увагу чуттєвому знанню. Вважав, що розум людини є безсмертним і зрештою зливається із всесвітнім розумом. Стверджував, що справа добропорядної людини - чинити добре і прекрасне в моральному сенсі.
25. Елліністична філософія (епікуреїзм, скептицизм, стоїцизм).
У ранньому еллінізмі (IV-I ст. до н.е.) виділяють три школи - епікуреїзм, стоїцизм та скептицизм, які по-різному стали трактувати чуттєво-матеріальний Космос: не тільки як щось об'єктивно дане, але на нього переносилися і всі суб'єктивні людські переживання, в тому плані він розглядався як "світовий суб'єкт".
Епікуреїзм. Названа течія ім’ям її засновника Епікура (342-271 рр. до н. е.), який вперше з’явився у Афінах у 18-ти літньому віці для підтвердження свого громадянства. Школу, яку він назвав «Сад», оскільки розміщена була в саду, засновано у 306 р. до н.е. Це була досить замкнута, напівсектантська спільнота, яка прагнула практикувати або втілити у перебіг особистого життя принципи свого вчення. Сам Епікур був автором близько 300 книг (кожна книга – папірусний свиток), з яких перед нами постає прихильник атомістичного вчення, сенсуаліст та переважно моральний філософ. Головне, чим переймався Епікур, це питання про те, що таке благо та як досягти щастя. Вищим благом він вважав блаженство, насолоду. Суть його полягає у задоволенні природних потреб і досягненні душевної рівноваги, душевної заспокоєності. Досягши цього, людина й прийде до щастя.
Скептицизм. Засновником вважається Піррон (близько 360–275 рр. до н. е.), учень Анаксарха. Разом зі своїм учителем він був учасником індійського походу О. Македонського і вже там практикував поведінку, що випливала з основ його вчення. Творів не писав, а викладав свої думки усно. Назва течії походить від грецького слова, яке буквально значило «озиратися», а у переносному значенні – «бути у стані нерішучості». І це цілком відповідає суті вчення, бо вона (ця суть) полягає у принциповій відмові від твердих, переконливих суджень стосовно будь-чого. Відповіді пропонувалися наступні. Ми не знаємо якими є речі насправді, вони невідмінні одна від одної й нетривкі, ми не знаємо з чого вони складаються, а всі численні школи з їх суперечливими судженнями стосовно природи речей тільки демонструють нам людську безпорадність у цьому питанні. Відповідь на друге питання пропонується у такій формі: ми не можемо довіряти ані нашим сприйняттям речей, ані нашим уявленням про них, оскільки те й інше через нетривкість речей не є ані істинним, ані хибним. Отже слід утримуватись від судження стосовно природи речей (під «речами» розуміється що завгодно від природного предмета до моральної якості). Відповідь на третє питання складала суть загальної життєвої позиції піронізму: вигідною для нас від такого ставлення до речей є повна свобода суджень, з якої випливає незворушність і байдужість. У цьому й полягає щастя.
Стоїцизм формується з кінця IV ст. до н. е. у Греції (Афіни) і поступово стає найбільш поширеною школою, охоплює Рим як республіканських, так і імператорських часів і існує аж до II ст. н. е. Назва школи походить від грец. слова ςτοά – портик, крита колонада, часто прикрашена фресками. На афінській агорі стою (портик) збудували ще у V ст. до н.е., а розмалював її кращий художник тих часів Полігнот. У цій стої заснував нову школу Зенон (336–264 р. до н.е.), який прибув із Кітіону в Афіни після тяжких випробувань долі. Стоїчне вчення було досить довго популярним і у історії стоїцизму виділяють навіть свої періоди: старша, середня і молодша Стоя. До першої відносять класиків - Зенон (333–262 р. до н. е.), Клеанф (331–233 р. до н. е.), Хрізіп(281–208 р. до н. е.); до середньої – Панетій (185–110 р. до н. е.), Посідоній (140–51 р. до н. е.); до молодшої – Луцій Анней Сенека (4 р. до н. е. – 65 р. н. е.), Епіктет (50–138), Марк Аврелій Антонін(121–180).
Основи вчення були закладені ще старшою Стоєю, однак у різні часи акценти робились на різних частинах вчення. Так напр., римські стоїки обмежувались суто моральними проблемами, проблемами особистої свободи і практично не зачіпляли природознавчі питання, і, навпаки, середня Стоязначну увагу приділяла саме їм.
За стоїками, мудрим є той, хто досяг повної безпристрасності, ніщо зовнішнє не здатне його обурити, не знає він гніву і жалю, страху й страждання, бо він здійнявся над всесвітом немов бог. Як і бог він перебуває у стані недосяжної величі духу. Хоч у цьому й бачиться індивідуалістична спрямованість етики, водночас стоїки пропагували і моральний універсалізм. Усі люди – брати, як діти єдиного батька. Національні та соціальні відмінності, усі люди – члени єдиного божественного тіла.
26. Християнство як світоглядна основа середньовічної філософії.
Найважливішою особливістю середньовічної культури є головна роль християнського віронавчання та християнської церкви.
Картина світу, що склалася на той час, цілком визначала менталітет віруючих селян і громадян, ґрунтувалася головним чином на образах і тлумаченнях Біблії. в Середньовіччі вихідним пунктом пояснення світу було повне протиставлення Бога й природи, Неба й Землі, душі й тіла. Середньовічний європеєць був, безумовно, глибоко релігійною людиною. У його свідомості світ бачився як своєрідна арена протиборства сил небесних і пекельних, добра і зла. При цьому свідомість людей була глибоко магічною, усі були абсолютно впевнені в можливості чудес і сприймали все, про що повідомляла Біблія, буквально.
В загальному плані світ бачився тоді відповідно до деякої ієрархічної логіки, як симетрична схема, що нагадувала дві піраміди зі складними підставами. Вершина однієї з них, верхньої – Бог. Нижче йдуть яруси чи рівні священних персонажів: спочатку Апостоли, найбільш наближені до Бога, потім фігури, що поступово віддаляються від Бога й наближуються до земного рівня – архангели, ангели й тому подібні небесні істоти. На якомусь рівні в цю ієрархію включаються люди: спочатку папа та кардинали, потім клірики більш низьких рівнів, нижче них прості люди. Потім далі від Бога й ближче до землі розташовуються тварини. Потім рослини і потім – сама земля, вже повністю нежива. Далі йде наче дзеркальне відображення верхньої, земної ієрархії, але знову в іншому вимірі й зі знаком «мінус», в світі наче підземному, з нарощенням зла і наближенням до Сатани. Якщо Бог – уособлення Добра й Любові, то Сатана – його протилежність, втілення Зла й Ненависті. Принципові ідеї християнського світогляду, загальні для всіх його епох і напрямів:
1. Ідея троїстого Бога як Творця, Спасителя й Святого Духа. Бог у християнстві є творцем усього існуючого, його «небесним Отцем». Бог-Отець послідовно створив неживий і живий світ і завершив своє творіння людиною. Людина створена за образом і подобою Божества, відпадає від Бога через первородний гріх. Христос виступає Сином Божим і водночас «Сином Людським», поєднуючи в собі божественну й людську природу. Зв’язок між Богом-Отцем і Богом-Сином, а також між ними та людством – це святий Дух.
2. Ідея свободи вибору Добра або Зла. Людина в християнстві має свободу вибору між добром і злом, божественним і диявольським. Світ, згідно з християнством, розділений на три царства: Божественне (рай), земне й диявольське (пекло). Вільний вибір людини, який вона робить у земному царстві, приводить її, зрештою, або до Бога, або до диявола. Проте на відміну від такого вчення, як маніхейство, що говорить про рівнозначність Добра й зла та їхньої вічної боротьби, у християнстві домінує думка про абсолютність Добра й відносність зла.
3. Ідея посмертної віддяки та божественного милосердя. Християнство походить з ідеї особистісного безсмертя людини: після смерті тіла людина одержує віддяку за доброчесність і гріхи й потрапляє або в рай, або в пекло. Але тут ідея віддяки доповнюється ідеєю божественного милосердя та прощення. Найяскравіше вираження ідея божественного прощення знайшла в акті розп’яття та воскресіння Христа, який звільнив людство від первородного гріха. Ідея прощення гріха в людини, яка покаялася, – істотна риса християнства. Прощення є містком, що з’єднує Бога й людину. Людина милосердна, тобто та, яка прощає ближнього, наближається до Христа. З цим пов’язаний глибинний принцип християнства – непротивлення злу насильством.
4. Ідея апокаліптичного завершення людської історії. Слово «апокаліпсис» – грецького походження і означає «одкровення». Воно ввійшло до християнської культури завдяки включенню до Біблії «Одкровення Іоанна Богослова», у якому Іоанн описує видіння або картини кінця історії та початку нової історії.
Образом історії людини й людства для християнства є не коло, коловорот, а лінія, лінійний потік, що має свій початок і кінець, який є новим початком – переходом історії до метаісторичного буття.
27. Основні етапи розвитку середньовічної філософії.
Християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей. Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патристика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Ніський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін. Одним із найбільш яскравих представників патристики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям – ніщо. Воюючи з "язичництвом", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" – в ієрархію християнського неба із Богом на чолі. Погляди на історію він викладає у книзі "Про град божий". Вся історія для Августина – це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують "град божий" на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. Якщо гине земна держава, то на її місце стає "вічна світова держава", яка втілена в католицькій церкві. Августин пропагує теократичну систему – верховенство церковної влади над світською. Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію і ідеологію. Етика, що на них ґрунтується, проповідує лицемірний аскетизм: "любов до Бога", доведена до презирства у ставленні до людини. Для Августина земне життя – гріховне і тимчасове, це тільки підготовка до вічного "потустороннього" існування. Така проповідь робила людей пасивними, привчала їх до рабської покірливості, формувала рабську свідомість. Одним із найвидатніших діячів неоплатонівського руху в системі західноєвропейської освіченості періоду середньовіччя був філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (близько 810–877 рр.).
Еріугена створив першу філософську систему в середньовічній Європі, яка викладена в його головному творі "Про поділ природи". Система Еріугени носила містико-пантеїстичний характер. Еріугена вважав, що все буття поділяється на чотири "природи": І – природа не створена, але здатна сама творити – Бог; ІІ – природа створена і сама здатна творити – сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; ІІІ – природа створена і не здатна творити – світ чуттєвих речей, ІV – Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається. Фома Аквінський намагався поставити філософію на службу релігії, одночасно проводячи розмежування між філософією і релігією, між знанням і вірою, доводячи можливість гармонії між знанням і вірою, а також необхідність їх співіснування. Відповідно він розрізняв істини розуму і одкровення.
Для нього це були найвищі істини, які недоступні свідомості і можуть бути досягнуті тільки через віру. Критикуючи попередні світоглядні системи, Фома стверджував, що світовий рух передбачає першорушія, причинний зв'язок – першопричину, а цілеспрямованість у світі – мету. Фома – поміркований реаліст, він вважав, що загальні поняття первинні щодо речей; виступав проти крайнього реалізму, який вів до пантеїзму. Він намагався створити енциклопедично-теологічну систему, яка б могла відповісти на всі питання, що висувалися його часом.
28. Патристика (східний і західний варіанти). Вчення Августина Аврелія.
Східна. Григорій Ніський, (335 - 394 рр.. Н.е.) Основні праці: "Про влаштувало людини", "Про життя Мойсея Законодавця", "Великий Катехізис". Основні проблеми,поняття. Теоретичні основи християнської екзегетики.)". Перший органічний синтез християнських догм, системно раціоналізованих з можливою повнотою. Суть ідей:Осмислення християнства. Обґрунтування догмату Святої Трійці, суть якого можна передати формулою: "загальна сутність (усія), природа і воля, але три різних божественних особи (іпостасі). Відділення інтеллігибельного світу від чуттєвого і тілесного. Недостатньо вважати, що людина це мікрокосм. Людина - це значно більше. Християнська версія неоплатонічної ідеї сходження до Бога через віддалення від всього того, що розділяє: "Божественність - це чистота, видалення від пристрастей і позбавлення від усякого зла: якщо все це є в вас, Бог достеменно з вами".
Західна патристика. Августин Блаженний, (354 - 430 рр.. Н.е.) Основні праці: «Про град Божий», «Про істинної релігії», «Сповідь», «Про Трійцю», «Про безсмертя душі», «Про вільну волю» та ін. Основні проблеми,поняття. Його положення, згідно з яким «справжня філософія і справжня релігія - одне й те саме». Питання про Бога. Теоцентризм. Вчення про дві Граду: небесне і земне. Суть ідей: Все, що не робиться - все по волі Бога. Ідея долі, фатальності буття. Атрибути Бога - вічність, безтілесність, нематеріальне, нескінченність у просторі; Бог є воля, вище благо. Безперечно, речі знаходяться в часі, вони змінюються, і час є міра їх змін. Бог же на відміну від предметів природи існує поза часом, в ньому немає ніякого «раніше» і «пізніше», а тільки вічне сьогодення. Августин висував положення: пізнай Бога і власну душу; Бога - через душу, душу - через Бога. Поглиблення в себе є шлях до Бога. Основа духовного життя - воля, а не розум.
Августина Аврелія (354-430) "Про царство Боже". Християнський мислитель вважав, що кожне суспільство має спільні цінності, проте одні живуть заради тіла, земних утіх (світська держава), інші ж — в ім'я духовних цінностей (царство Боже). Ставлення до Бога поділяє людей на два суспільства і цей умовний поділ має виключно моральний характер. Стан людей "світської держави" такий, що вони завжди чимось незадоволені. їх відрізняє заздрісність, користолюбство, підступність. Тому Августин Аврелій писав, що суспільство, яке складається з людей "світської держави", подібне до моря, в якому одна риба з'їдає іншу. В "світській державі", вважав християнський мислитель, не може бути спокою, миру — там один конфлікт породжує інший. Ці негаразди не можуть мати місця в "царстві Божому". У цьому суспільстві—лад і гармонія. Ніхто нікого не кривдить, ніхто нікому не заздрить, як не заздрять ангели архангелам. У "царстві Божому" кожен повинен мати те, що має: один — менше, другий — більше, але і перший, і другий задоволені своєю долею. Вчення Августина Аврелія про "світську державу" і "царство Боже" розвинуло започатковану ще Платоном і Аристотелем думку про матеріальне і духовне життя суспільства. В наступні віки вона була притишена, але бурхливо розвинулася в епоху Відродження і Нові часи.
29. Специфіка середньовічної схоластики.
Ще у кінці V — на поч. VI ст. склалася система освіти Середньовіччя. В школах викладання будується відповідно до системи "семи вільних мистецтв", але в обмеженому вигляді — трьохдоріжжя, чотирьохдоріжжя. Саме в цих школах зароджується система середньовічної філософсько-теоретичної думки — схоластика (школа). Трохи пізніше, у XII ст., виникають перші університети, на базі яких схоластика набуває класичного виду. Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування примату теології над усіма іншими формами пізнання, знання. Витоки схоластики можна знайти у пізньоантичній філософії, насамперед — у Прокла, який абсолютизував дедуктивізм (шукав відповіді на всі питання, виходячи з текстів Платона). Схоластику поділяють на ранню та пізню. Рання схоластика (XI-XII ст.) склалася в умовах становлення феодального ладу в Європі та папської влади Риму; вона повністю перебувала під впливом августинівського платонізму (Ансельм Кентерберійський). В цей період схоластика часто має опозиційний характер, і не тільки завдяки вченням окремих єретиків, а й у принципах окремих визнаних напрямів можна знайти ідеї, що суперечать вченню поборників чистої віри (принципи схоластичного раціоналізму протистоять вченню Петра Дамініані, Ланфранка, Бернара Клервоського та ін.). Між ранньою та пізньою схоластикою виділяють період зрілої схоластики (XII-XIII ст.), яка розвивалася в середньовічних університетах, її центром визнається Паризький університет, де культивувався платонізм, який поступово витіснявся аристотелізмом (Альберт Великий, Фома Аквінський). Пізня схоластика (XIII-XIV ст.) розвивалася під впливом загострення ідейних суперечностей епохи розвиненого феодалізму. Йоан Дунс Скот протиставив інтелектуалізму вчення Фоми Аквінського свій волюнтаризм, відмову від закінченої теоретичної системи на користь індивідуалізму. Розвивається теза про існування двоїстої істини, яка руйнує "гармонію" віри та розуму, затверджену в попередній період розвитку схоластики приматом теології.
30. Філософські погляди Фоми Аквінського.
Спрямувавши свою діяльність на боротьбу з аверроїзмом, заперечуючи дуалізм віри та розуму і стверджуючи їх єдність, гармонійне узгодження, Фома Аквінський (1226-1274) дає класичне для теології визначення ряду схоластичних проблем, які століттями хвилювали мислителів. Всупереч вченню авероїстів про подвійну форму істини, Фома стверджує, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного, то з існування суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов'я.
Філософія і релігія, згідно з вченням Фоми, мають ряд загальних положень. Положення ці відкриваються як розумом, так і вірою. В тих випадках, коли є можливість вибору, ліпше розуміти, ніж просто вірити. На цьому ґрунтується існування істин розуму ("природного богослов'я"). "Природне богослов'я" — найвищий рівень розвитку філософії. Однак слід завжди пам'ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пізнання надприродного неможливе, бо наші можливості обмежені чуттєвістю і розумом, який на неї спирається (тобто природними можливостями). Фома висуває свої п'ять доведень буття Божого. Всі вони мають не прямий, а опосередкований характер. У першому доведенні стверджується: "Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше", тобто саморух предметів неможливий, що потребує від нас віри в першодвигун, або в Бога. Друге доведення виходить з аристотельського поняття "продуктивної причини". Так само, як і в першому доказі, міркування доводиться до висновку про існування первинної "продуктивної причини", якою і є Бог. Третє доведення виходить з ідеї неможливості допущення випадкового характеру світу. Оскільки світ існує, повинна бути причина, але причин без причин не буває, отже повинна бути абсолютно необхідна причина, якою може бути лише надприродне — Бог. Четверте доведення апелює до факту існування у світі різних ступенів тих або інших якостей. Але в такому разі повинно існувати якесь абсолютне мірило, щодо якого ці різні ступені набувають визначеності як одне. Таким абсолютнім мірилом (найвищим і абсолютним ступенем будь-яких якостей) може бути лише Бог. П'яте доведення виходить з аристотелівського розуміння причиновості як обов'язково цілеспрямованої. Але якщо світ причиново обумовлений, то він і цілеспрямований, отже має бути той, хто цілеспрямовує існування світу. У філософському підґрунті свого богослов'я Фома спирається головним чином на Аристотеля. У вченні про буття ("метафізиці") він стверджує, що будь-яке буття — і існуюче в дійсності, і тільки можливе — може бути лише буттям одиничних, окремих речей. Фома називає таке буття субстанцією. Основні поняття вчення Фоми — поняття дійсності та можливості. При цьому "матерія" — це "можливість" прийняти форму, а форма є дійсність щодо матерії, що вже прийняла форму. Завдяки цьому поділу, запозиченому в Аристотеля, Фомі вдається дати класичне для схоластики вирішення проблеми універсалі (завершити суперечку між номіналізмом та реалізмом). Бог творить не універсалії чи індивідуальні речі, а матерію та форми. З форм-образів можуть бути створені як універсалії, так і індивідуальні об'єкти в результаті поєднання форми і матерії. Отже, немає значення, чи універсалів), чи індивідуальний предмет вважаємо ми першим, бо вони витікають з форм-образів, які творить лише Бог. Згідно з Фомою матерія не може існувати окремо від форми, проте форма може існувати окремо від матерії у вигляді образів. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищої форми чи Бога, а також що Бог — істота чисто духовна. Тільки для тілесних речей природного світу необхідне поєднання форми з матерією. Вчення Фоми Аквінського дістало назву томізм. Дане вчення у формі неотомізму і досі є офіційною католицькою доктриною.
31. Філософія епохи Відродження.
Філософія Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) займала значний історичний проміжок часу — з XIV по XVI ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання. Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови – нові наукові винаходи та відкриття, розкол християнської церкви на католицьку і православну, хрестові походи тощо. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Якщо для середньовічного суспільства характерною рисою була локальна обмеженість спілкування між людьми в межах, певних, соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження вже виник «бум спілкування» зі світом природи та іншими людьми.
Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філософських досліджень стала людина, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на ґрунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмежність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.
У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала ланцюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуляризації — звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали сприйматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація культури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності християнської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.
Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Репрезентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Ніколо Макіавеллі, Томас Мор, та ін. Головними питаннями у філософському осмисленні світу стали визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генерувати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Коперника , Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.).
Тогочасні мислителі та вчені у своїх дослідженнях спиралися на розум і досвід, а не на інтуїцію та божественне одкровення, що було характерне для Середньовіччя. Дальшого розвитку набув скептицизм Мішеля де Монтеня. На ґрунті раціоналізму створювалися й розвивалися перші утопічні системи (утопічний соціалізм) Томаса Мора, Томмазо Кампанелли.
Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні напрями: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський, реформаційний, політичний, утопічно-соціалістичний.
32. Натуралістичний і механістичний характер філософії Нового часу.
Новий час характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин. На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй. Ця ситуація певною мірою пояснює основний напрям зусиль передових філософів і соціологів названої епохи, зокрема їх боротьбу проти церковників, релігії, схоластики. Основні зусилля мислителів були спрямовані на захист віротерпимості, свободи совісті, звільнення філософії від впливу теології. В цій боротьбі використовувалися й надбання попередньої філософської думки, зокрема вчення Демокрита і Епікура, “теорія двох істин” та ін. Основною особливістю філософії Нового часу була її орієнтація на науку як найвищу цінність.
Вивчаючи філософію Нового часу, треба врахувати, що на її зміст впливали як специфіка суспільного життя і наука цієї епохи, так і філософські традиції, оскільки, будучи викликаною до життя об’єктивними чинниками, вона (філософія) набуває відносної самостійності й розвивається за своїми внутрішніми законами.
Важко переоцінити вплив на передову тогочасну філософію науки, зокрема, досвідно-експериментальних досліджень природи і математичного осмислення їх результатів. Видатні філософи цієї епохи нерідко були великими природодослідниками й математиками (Р. Декарт, Г.В. Лейбніц), а деякі природодослідники були авторами важливих філософських ідей. Особливий вплив на філософію здійснювала механіка, яка була на той час зразком експериментально-математичної науки, що прагнула повністю пояснити рух тіл, включаючи й небесні тіла.
Натуралізм (лат. naturalis — природний) — філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом усього сущого.
Натуралізм прагне звести суб'єкт (людину) до об'єкта (природи), пояснити людину законами і категоріями, які створені для пояснення природи (натури). У процесі свого розвитку натуралізм набував різних форм. Зокрема, в Новий час під впливом розвитку механіки поширився механістичний різновид натуралізму, який намагався пояснити всі явища природи, в тому числі людину, на основі законів механіки. Натуралізм поставав у формі фізикалізму, біологізму, кібернетизму (спроба звести свідомість людини до кібернетичної машини). На шляху натуралістичного тлумачення людини нерозв'язаною стає проблема свободи, яку неможливо витлумачити в межах натуралістичного світогляду. Механіцизм був притаманний фізиці Декарта, світогляду Гоббса, але особливого поширення він набув у працях французьких матеріалістів XVIII ст.
33. Емпіризм в новоєвропейській філософії (Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк).
Засновником емпіричного (дослідного) напряму в філософії вважається Френсіс Бекон (1561-1626) - англійський філософ і політичний діяч (у 1620-1621 рр. - лорд-канцлер Великобританії, друга посадова особа в країні після короля). Суть основної філософської ідеї Френсіса Бекона - емпіризму - полягає в тому , що в основі пізнання лежить виключно досвід. Чим більше досвіду (як теоретичного, так і практичного) накопичило людство (і окрема людина), тим ближче воно до істинного знання. Істинне знання по Бекону, не може бути самоціллю. Головні завдання знання і досвіду - допомогти людині домагатися практичних результатів у його діяльності, сприяти новим винаходам, розвитку економіки, панування людини на природі. У зв'язку з цим Беконом був висунутий афоризм, який стисло висловив всі його філософське кредо: "Знання - сила". Бекон висунув новаторську ідею, відповідно до якої головним методом пізнання повинна стати індукція. Під індукцією філософ розумів узагальнення безлічі приватних явищ і одержання на основі узагальнення загальних висновків (наприклад, якщо багато окремих металів плавляться, то, значить, всі метали мають властивість плавлення). Метод індукції Бекон протиставив методу дедукції, запропонованому Декартом, згідно з яким істинне знання можна отримати, спираючись на достовірну інформацію за допомогою чітких логічних прийомів. Гідність індукції Бекона перед дедукцією Декарта - у розширенні можливостей, інтенсифікації процесу пізнання. Недолік індукції - її недостовірність, імовірнісний характер (так як якщо кілька речей чи явищ володіють загальними ознаками, це зовсім не означає , що даними ознаками мають всі речі або явища з даного їх класу; в кожному окремому випадку виникає необхідність в експериментальній перевірці, підтвердженні індукції). Таким чином, кращим шляхом пізнання, за Беконом, є емпіризм, заснований на індукції (збір та узагальнення фактів, накопичення досвіду) з використанням раціоналістичних прийомів розуміння внутрішньої суті речей і явищ розумом. Філософія Ф. Бекона справила величезний вплив на філософію нового часу, англійську філософію, філософію наступних епох: було покладено початок емпіричному (досвідченому) напрямку в філософії; гносеологія (наука про пізнання) піднялася з другорядної галузі філософії до рівня онтології (науки про буття) і стала одним з двох головних розділів будь-якої філософської системи; визначена нова мета філософії - допомагати людині домагатися практичних результатів у його діяльності (тим самим Бекон побічно заклав основи майбутньої філософії американського прагматизму); зроблена перша спроба класифікувати науки; даний імпульс антисхоластичної, буржуазної філософії як Англії так і Європи в цілому.
Томас Гоббс (1588-1679), що став учнем і продовжувачем філософської традиції Ф. Бекона: рішуче відкидав теологічну схоластичну філософію; метою філософії бачив досягнення практичних результатів у діяльності людини, сприянні науково-технічному прогресу; в суперечці між емпіризмом (дослідним пізнанням) і раціоналізмом (пізнанням за допомогою розуму) виступив на стороні емпіризму; критикував раціоналістичну філософію Декарта; був переконаним матеріалістом; вважав найважливішою філософською проблемою питання суспільства і держави; розробив теорію держави. Т. Гоббс вважав, що людина здійснює пізнання головним чином завдяки чуттєвого сприйняття. Чуттєве сприйняття - це отримання органами почуттів (очі , вуха і т. д. ) сигналів з навколишього світу і їх подальша переробка. Проблема суспільства і держави, за Гоббсом, - головна в філософії, оскільки мета філософії - допомагати людині домагатися практичних результатів у своїй діяльності, а людина живе і діє в суспільстві і конкретній державі.
Джон Локк (1632-1704) розвинув багато філософських ідей Бекона і Гоббса, висунув ряд власних теорій, продовжив емпіричну і матеріалістичну традицію англійської філософії нового часу. Можна виділити наступні положення філософії Локка: світ матеріалістичний; в основі пізнання може лежати тільки досвід ("немає нічого в думках (розумі) людини, чого до цього не було в почуттях"); свідомість - порожнє приміщення (empty cabinet), яке протягом життя заповнюється досвідом (у цьому зв'язку є всесвітньо відомим вислів Локка про свідомість як про "чистої дошки", на якій записується досвід - tabula rasa); джерелом досвіду виступає зовнішній світ; мета філософії - допомогти людині досягати успіху у своїй діяльності; ідеал людини - спокійний, законослухняний, добропорядний джентльмен, який підвищує свій рівень освіти і домагається хороших результатів у своїй професії; ідеал держави - держава, побудована на основі поділу влади на законодавчу, виконавчу (в тому числі судову) і федеративну (зовнішньополітичну). Локк став першим, хто висунув цю ідею, і в цьому його велика заслуга.
34. Раціоналізм в новоєвропейській філософії (Р.Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц).
Рене Декарт (1596-1650). Декарт був найбільшим ученим. Як і Бекон, він прагнув до досягнення таких знань, які б посилювали владу людини над природою, але на відміну від нього він розробляє раціоналістичну методологію. Слідом за Платоном Декарт вважає, що в розумі закладені основоположні принципи та ідеї, які осягаються за допомогою інтелекту. Інтуїція дає безпосередньо достовірні загальні принципи, а за допомогою дедукції відбувається процес руху думки від загального до приватного. Вихідним пунктом пізнання є принцип сумніву в істинності загальноприйнятого знання. Можна сумніватися в тому, що існує зовнішній світ, моє тіло, але сам сумнів існує достовірно. Сумнів - акт мислення, я сумніваюся, значить, я мислю; оскільки я мислю - я існую. « Мислю, отже, існую». Виходячи з факту існування думки, Декарт приходить до визнання реальності людини, а потім і зовнішнього світу. Вклад Декарта в науку та філософію по праву іменується «картезіанською революцією». Її революційна сутність полягає в антидогматизмі, критичній спрямованості проти забобонів, у постановці всієї філософської проблематики як нагальної потреби переоцінки всіх укорінених традиційних переконань.
Бенедикт Спіноза (1632-1677). Мета його філософії - пізнання природи і вдосконалення людини. Філософія носить споглядальний характер. Критикуючи дуалізм Декарта, доводить, що існує лише єдина, неподільна вічна природа, яка є причиною самої себе. Натуралістичний пантеїзм, згідно з яким природа, бог, субстанція тотожні. Природа – субстанція, що творить. Розрізняє природу таку, що творить і таку, що її творять. Модус - конкретний минущий стан субстанції, що має причину свого буття в субстанції і її атрибутах. Рух не є атрибутом матерії (метафізик) , а притаманне одиничним речам. Як механіцист Спіноза говорить не про саморух матерії, а причиною руху вважає взаємні зовнішні поштовхи кінцевих модусів.
Свобода полягає в пізнанні необхідних законів природи. Все має причину (жорсткий детермінізм), тільки субстанція причина себе. Повне знання всіх законів природи дасть нам в руки повне знання Бога, тобто, здатність стати автономними, не підвладними примхам долі і світу. У теорії пізнання Спіноза, як і Декарт, раціоналіст. Вищим видом знання у нього є інтелектуальна інтуїція, безпосередній розсуд істини розумом. Критерій істини - ясність і виразність мислення.
Г. В. Лейбніц (1649-1716). Філософська система Лейбніца - об'єктивний ідеалізм складається з двох розділів - теорії монад і теорії пізнання. Всесвіт складається з нескінченної кількості ідеальних простих субстанцій, які не протяжні, не мають фігур, неподільні, безсмертні. Кожна монада наділена активною силою, є джерелом розвитку. З одного боку, монада - замкнутий космос, не має вікон, через які що-небудь входило і виходило. У ході свого розвитку кожна монада розгортає в собі тільки спочатку їй притаманний зміст. З іншого боку, монада - «живе дзеркало Всесвіту», «малий світ», що відображає відносини світового цілого через посередництво пов'язаних між собою речей. Будучи незалежними, монади не ізольовані: у кожній монаді відбивається весь світовий лад. Отже, кожна монада являє собою якийсь світ сам по собі, при цьому відображає весь світовий порядок в собі. Це протиріччя Лейбніц дозволяє за допомогою принципу «встановленої гармонії». Як Декарт і Спіноза, Лейбніц раціоналіст. Існують істини розуму (поняття субстанції, буття, причин, моралі), до яких розум схильний (пом'якшує теорію вроджених ідей) і істини факту, що виникають у процесі пізнання через органи чуття.
35. Проблема людини та соціальні ідеали у філософії Просвітництва.
В епоху Просвітництва увага філософів повертається від проблем методології та субстанційних основ буття до проблем людського буття, буття суспільства, історії та перспектив розвитку людства. На цій основі в філософії Просвітництва формуються два напрямки: деїстичний та матеріалістично-атеїстичний. Шарль Луї де Монтеск'є(1689—1755) робить спробу пояснити виникнення і розвиток суспільства як природно зумовлений процес, відмежовуючись від будь-яких релігійно-схоластичних побудов. Монтеск'є визнає Бога лише творцем природи, який, створивши світ, більше не втручається в його справи. Він підкреслює, що людина є частиною природи і підкоряється її об'єктивним законам, тому досягнення гідного і щасливого життя залежить від пізнання природи світу і природи людини. Він стверджував, що природне середовище має великий вплив на розвиток суспільства, започаткувавши "географічний детермінізм" у соціальній філософії. який, незважаючи на всю свою обмеженість був значним досягненням соціально-філософської думки. Ще одну концепцію атеїстичної філософії просвітництва розробляє Вольтер Франсуа-Марі Аруе (1694–1779). Головне завдання своєї філософії Вольтер вбачає в критиці релігійної догматики, що заважає людям будувати щасливе життя, культивуючи неуцтво, неосвіченість, фанатизм, брехню, оману. Всю історію релігії та церкви він подає як ланцюг шахрайств, злочинів, а джерело цього вбачає в самій сутності офіційної релігії та церкви як основи старих феодальних порядків. Проте релігію Вольтер розглядав також і як засіб мирного вирішення суспільних суперечностей, як засіб стримування бідняків проти зазіхань на власність багатих та запобігання свавіллю "сильних світу цього". У своїх роздумах про суспільне буття людей Вольтер постійно звертався до осмислення історії, спираючись на нього в обґрунтуванні своїх суспільних ідеалів та критиці неприйнятних для нього поглядів, відносин, організацій. Він висунув ряд плідних ідей та принципів дослідження історії людства: по-перше, в центрі уваги істориків має бути історія життя народів, а не лише правителів; по-друге, варто досліджувати всю духовну культуру народів, а не тільки релігію; по-третє, слід створити історію матеріальної культури людства; по-четверте, слід повніше дослідити всесвітню історію, не обмежуючись лише історією християнського світу, включивши в історію людства цивілізації Індії, Китаю, арабських народів, аборигенів оскільки всі народи здатні до прогресивного розвитку. Вольтер дає філософське осмислення історії людства, підкреслюючи, що історію творять самі люди на основі своїх поглядів, прагнень, які виникають на підставі життєвого досвіду і оволодівають свідомістю великих мас людей. Ці погляди, думки великих мас людей Вольтер ділить на істинні та хибні. Істинні ведуть до щасливого устрою людського життя, а хибні — до біди та нещастя.
36. Єдність і суперечливість німецької класичної філософії.
В історії світової та європейської філософії важлива роль належить німецькій класичній філософії, яка формувалася на межі XVIII—XIX ст. Вона представлена такими видатними мислителями, як І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Ґ. Гегель, Л. Фейєрбах.
Соціально-економічними та історичними передумовами її розвитку були Французька буржуазна революція 1789—1794 рр., промислова революція в Англії та розвиток природознавства. Німеччина на той час значно відставала від інших країн в економічному й політичному сенсі. Філософія розвивалася в умовах феодального розбрату, буржуазні перетворення здійснювалися дуже повільно. Німецька буржуазія, налякана буржуазними революціями, з одного боку, часто йшла на компроміс з феодальним дворянством, а з іншого — об’єктивно була зацікавлена в об’єднанні країни, швидкому розвитку буржуазних відносин. Німецька класична філософія стала вищим досягненням, своєрідним синтезом філософської думки в світовому масштабі та одночасно останньою формою класичної європейської філософії. Уся попередня філософія, яку можна визначити як філософію розуму й пізнання, знайшла своє логічне завершення в німецькій класичній філософії. Велике значення мали гуманістичні ідеї соціального прогресу, свободи та активності людини, розробка проблем пізнання, діалектики та матеріалізму, віра в усемогутність науки тощо. Незважаючи на своєрідність філософських поглядів представників німецької класики (Кант був дуалістом, Фіхте — суб’єктивним, Шеллінг і Гегель — об’єктивними ідеалістами, Фейєрбах — матеріалістом), вони створили певну ідейну спільність. У філософських системах німецьких мислителів спостерігається зв’язок, навіть наступність. Саме через це їх поєднують в єдиний філософський напрям. При всьому розмаїтті ідей та концепцій, німецьку класику відрізняє низка спільних рис, а саме: 1) розуміння ролі філософії в історії людства та розвитку світової культури; 2) раціоналізм, успадкований від філософів Нового часу та Просвітництва; 3) критика матеріалізму XVIII ст. за його механіцизм; 4) розробка теорії діалектики та діалектичного методу мислення; 5) намагання перетворити філософію на науку, створити єдину наукову філософію у вигляді цілісної системи наукових дисциплін, ідей, понять і категорій; 6) розробка загальних методів підходу до проблеми історичного розвитку як єдиного процесу; 7) відродження гуманістичного ставлення до людини, її активності, свободи та інших цінностей; 8) безпосередня спадкоємність у розвитку філософських ідей. Загалом феномен німецької класики створив підґрунтя для виокремлення її як особливого етапу розвитку новоєвропейської філософії.
37. Філософські погляди І.Канта.
Кант був фундатором німецької класичної філософії. Його філософія — перехідна ланка між раціоналізмом епохи Просвітництва та романтично забарвленою філософією XIX ст. Теоретична діяльність поділяється на 2 періоди. Перший період – «докритичний» закінчується 1770 р. та характеризується матеріалізмом і діалектичним підходом до розв’язання природничих проблем. Він розробив космогонічну гіпотезу, згідно з якою Сонячна система є продуктом поступового охолодження газової туманності. Він уперше поняття еволюції поширив на космічні явища. Згідно з Кантом, у створенні Всесвіту брали участь дві сили — тяжіння та відштовхування. Завдяки взаємодії цих сил на основі природних законів почали утворюватися планети. Процес виникнення, розвитку й загибелі світів є постійним. Звідси випливає висновок про відносність поняття спокою. Найважливіші ідеї філософії Кант розробив у другому періоді — «критичному», який почався після 1770 р. (назва періоду пов’язана зі словом «критика» у титулі трьох основних праць, що означає дослідження самих підвалин). Свою критичну філософію учений виклав у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму» та «Критика здатності судження». Перша присвячена проблемі меж пізнавальних можливостей людини, у другій — з’ясовується природа моралі, у третій — викладено естетичні погляди. У центрі філософії Канта знаходиться проблема теорії пізнання. Підхід філософа до її вирішення полягає в тому, що він задіяв перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта. Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження пізнавальної діяльності людини. Перш, ніж пізнавати світ, потрібно пізнати власне пізнання, установивши його межі та можливості. Кант уважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тобто їх сутність, а явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини. «Речі в собі» стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір, час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.). Наступна сходинка пізнання — це розум, який завершує мислення й при цьому, не створюючи нічого нового, заплутується в невирішених суперечностях — так званих «антиноміях» чистого розуму. Філософ переконаний, що таких антиномій є чотири: 1) світ є простий і водночас складний; 2) світ є скінченний і водночас нескінченний у просторі й часі; 3) у світі існує свобода й водночас її немає, а все підкоряється законам природи; 4) у світі існує Бог і водночас Бога не існує. Вирішити ці антиномії розум не може, оскільки кожну з цих тез можна без порушення правил логіки однаково довести або спростувати. У вченні про антиномії Кант виявив діалектику суперечностей у процесі пізнання. Наявність антиномії доводить те, що існують межі пізнавальних властивостей розуму. Крім того, людина від природи отримує апріорні форми знань (тобто знань, що існують у розумі без необхідності доведення їх істинності), які забезпечують правильну впорядкованість отримання дослідного знання. Це означає можливість часткового осягнення істини. Отже, у філософії Канта поєднані матеріалізм (визнання об’єктивного існування «речей в собі») та ідеалізм (твердження про апріорні форми споглядання і розсуду) з агностицизмом (заперечення пізнання об’єктивної дійсності). Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом. Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення “предметів самих по собі”. Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання “речей для нас” та неможливість пізнання “речей в собі”, що стає основою нової форми агностицизму.
38. Суб’єктивний ідеалізм І. Фіхте. Об’єктивний ідеалізм Ф. Шеллінга.
Дальший розвиток ідея активності суб’єкта пізнання та ідея свободи як принципу практичного розуму знайшли у вченні Йогана-Готліба Фіхте, який проголосив себе послідовником Канта, хоча насправді вийшов за межі його вчення. У Канта об’єкт пізнання (світ явищ) конституюється суб’єктом, за винятком чуттєвого матеріалу, що походить від речей у собі. Але якщо річ у собі є мислимою сутністю («чистий розум» тільки допускає її існування), то вона, стверджує Фіхте, є зайвим припущенням, і всю систему філософського знання можна вибудувати на одному принципі — «Я». Отже, філософія Фіхте — це суб’єктивний ідеалізм, який все виводить і все пояснює з діяльності «Я» як творчого начала. «Я» у Фіхте — це водночас індивідуальне обмежене «Я» (свідомість людини) і «абсолютне Я» (божественна свідомість). І в тому, і в іншому випадку «Я» — це вільна діяльність, а не субстанція раціоналістів. «Для ідеалізму розум є дія і ніщо інше... все інше можна вивести», — писав Фіхте. Якщо попередня метафізика виходила з принципу, що буття породжує дію (у Декарта субстанція мислить: «Я мислю», отже, «Я» є мислячою субстанцією), то Фіхте є основоположником іншого принципу — «дія породжує буття». Як висловився Гете у Фаусті: «В діянні початок буття».
Фіхте, як і Кант, досліджував проблему можливості наукового знання. Цьому присвячена основна праця мислителя «Науковчення», в якій «Я» постає як творець всього сущого і водночас як творець знання про нього (творець не тільки форм, а й змісту знання). Перший акт цієї діяльності — самоусвідомлення себе, що виражається в тезі «Я є Я». Це самоусвідомлення (і самотворення) переростає в покладання (творення) «не-Я», чогось відмінного від «Я». Скажімо, «Я» як індивідуальний суб´єкт в акті самоусвідомлення піднімаюсь над тим «Я», яке усвідомлюється. Останнє постає як щось конкретне, обмежене. Наприклад, «Я» роздумує над своїм вчинком; «Я» собі в ньому не подобаюсь, це не той «Я», яким «Я» хотів би бути, тобто це «не-Я». Якщо під «Я» розуміється абсолютний суб´єкт (Бог), то він у подібному акті самотворення несвідомо творить природу. Природа у Фіхте позбавлена самостійності, вона тільки матеріал, обмеження діяльності «Я» (Бога). Але ця обмеженість не об´єктивна, ця межа покладена самим «Я», яка ним же може бути й подолана в процесі діяльності. Акт самоусвідомлення є водночас актом самотворення. Отже, другий акт —«Я є не-Я» (антитеза). «Не-Я» виступає як об´єкт, який обмежує свободу «Я». Об´єкт, як у формі природи, так і культури, у філософії Фіхте породжений суб´єктом. За це намагання «виколупати» об´єкт із суб´єкта його критикували Кант і Шеллінг. «Не-Я» потрібний Фіхте як перепона, яку необхідно подолати, тобто як засіб реалізації свободи. Через прогресивне долання обмеженостей і відбувається вдосконалення «Я».
Третій акт (синтез) — «Я є Я і не-Я» — є зняттям протилежності суб´єкта і об´єкта, ствердженням їх тотожності. Досягнення цієї тотожності виноситься на безкінечність. Це ідеал, до якого людина постійно прямує. Як бачимо, Фіхте запропонував триактний цикл творчої діяльності «Я» (теза, антитеза, синтез), який пізніше успішно застосував у розбудові діалектичної системи Гегель; За всієї надуманості (на перший погляд) запропонованої схеми не можна не зазначити, що розвиток у сфері культури (а саме сюди після Канта поступово перемістився центр філософських досліджень) відбувався саме за подібною схемою. Вихідною позицією появи будь-якого явища культури є творець, який має задум, проект. Це теза. Він втілює свій проект в життя (зводить палац, малює картину, приймає конституцію). Будучи створеним, об´єкт протистоїть йому як «не-Я». «Я» (в другому акті) не задоволене творінням, воно не вичерпало його творчий потенціал або, вірніше, «Я» побачило свою обмеженість в створеному «не-Я» і прагне її подолати. Долаючи таким чином свою обмеженість, воно прогресує.
У Фіхте ця схема тільки проглядається, повною мірою вона розгорнута у Гегеля, але саме Фіхте започаткував її. Він, як і Кант, віддавав перевагу практичному розуму над теоретичним. Пізнання для нього виступає лише як момент залежності «Я» від «не-Я», що долається в практичній діяльності, в якій «Я» діє як вільне, оскільки воно творить «не-Я». Філософія Фіхте порушила проблеми, які розвинули пізніше Шеллінг і Гегель.
Перейнявши у Фіхте ідею тотожності суб'єкта і об'єкта, Шеллінг переносить центр ваги з суб'єкта на об'єкт. Природа у нього є не пасивним матеріалом для діяльності суб'єкта, а творчим началом. Природа — це процес само-творчості, самореалізації Абсолюту, розуму. Вона — розум, який застиг у своєму бутті, має ступінчасту побудову (неживе, живе, людина), у творенні якої розум піднімався поступово від несвідомого життя до життя свідомого (в людині). В природі діють ті ж форми творчої діяльності (теза, антитеза, синтез), які Фіхте відкрив у суб'єкті.
Натурфілософія Шеллінга долає механіцизм попередніх мислителів. Він вказував на існування, крім механічних, також електричних, хімічних і органічних сил, кожній з яких притаманні свої протилежності — притягання і відштовхування, протилежні полюси тощо. У природі діє універсальний «закон полярності», вона динамічна і єдина. Вона — єдиний організм, пройнятий доцільністю, тобто не механічно-причинними, а доцільними телеологічними відношеннями.
Творча (продуктивна) діяльність розуму в природі, за Шеллінгом, аналогічна творчій діяльності окремого суб'єкта у сфері мистецтва. В її основі «естетична активність». Світ можна розглядати як «твір мистецтва», як «нижчу поезію». Водночас художня творчість аналогічна стихії. На основі цього він дійшов висновку, що художня інтуїція може глибше проникати в суть природи, ніж наука. Тому і філософії мистецтва відводиться особлива роль у розумінні сущого.
Концепції Шеллінга притаманний пантеїзм. Він прагне поєднати мотиви філософії Фіхте і Спінози. Це особливо яскраво виявилося в ідеї тотожності мислення і буття, реального й ідеального. Розум, мислення, за Шеллінгом, існують тільки в бутті (реальному) і через буття. Буття, реальність є буттям розуму. Взяті окремо ні мислення, ні буття не є першоосновою сущого, нею є їх єдність, тотожність. Іншими словами, субстанція Шеллінга, подібно до субстанції Спінози, характеризується мисленням і реальністю (у Спінози протяжністю). Відмінність тільки в тому, що в голландського філософа субстанція статична, а в Шеллінга динамічна, самотворча.
Концепція Шеллінга мала значний вплив на Гегеля. Його філософія мистецтва розвивала ідеї, споріднені з романтизмом. Пізній Шеллінг, який значно пережив Гегеля, був одним з перших мислителів, який піддав критиці гегелівський панлогізм.
39. Філософська система Гегеля.
Головна мета філософської творчості Гегеля — сприяння перетворенню філософії на науку, дійсне, істинне знання. Формулюючи цей намір у передмові до "Феноменології духу", мислитель, як і Фіхте та Шеллінг, наближав поняття науковості до поняття системності: істинною формою, в якій існує істина, може бути лише наукова система її. Але на відміну від своїх попередників автор "Феноменології духу" вніс до розуміння системності дещо принципово нове. Він відмовився від такої дорогої для Шеллінга інтелектуальної інтуїції і на її місце поставив поняття, відкинув фіхтеанський метод приклеювання до всього небесного і земного, до всіх природних і духовних форм парних визначень загальної схеми та розкладання всього по поличках і стверджував, що система філософських наук повинна бути виведена з історії дійсності, яку ці науки відображають. На місце схеми "Я є Я" Гегель поставив системоутворюючий принцип історизму, або розвитку. Від попередніх його система відрізняється тим, що методом її побудови є найбільш розвинена форма діалектики.
Велике значення гегелівської філософії полягає в тому, що в ній в систематичній формі викладені діалектичне світорозуміння і діалектичний метод дослідження. Однак вона внутрішньо суперечлива. Діалектичному методу, який має революційне наукове значення, протистоїть у ній консервативна система, що стало наслідком відображення у світогляді філософа всесвітньо-історичних революційних подій і одночасно економічної та політичної відсталості Німеччини його епохи.
У своїй філософії Гегель виходить із принципу тотожності буття і мислення, дійсності й розуму. Свідомість неможливо логічно вивести з матерії, а матерія не виводиться зі свідомості. Водночас Гегель відкинув твердження Шеллінга про абсолютну тотожність суб´єктивного й об´єктивного. Тотожності не бувають без відмінностей. Тотожність і відмінність — діалектичні. Тільки таке розуміння тотожності суб´єктивного й об´єктивного можна прийняти за першопочаток і за субстанцію світу. Але вона, за Гегелем, існує лише в мисленні. Мислення — це і суб´єктивна діяльність, і об´єктивна першооснова або абсолютна ідея.
Абсолютна ідея розвивається. Вона не тільки передумова всього, що існує, а і його результат, вищий ступінь розвитку. Свідомість людини відкриває в предметах власну сутність і так підіймається до самосвідомості, яка співвідноситься не із зовнішніми предметами, а з іншими самосвідомостями. У результаті виникають різноманітні соціальні від посини (наприклад, відносини пана і раба) — форми збагачення самосвідомості на шляху до абсолютної істини і розумного суспільного ладу, в якому буде реалізовано багатство змісту абсолютної ідеї.
Філософська система Гегеля включає логіку, філософію природи і філософію духу, з якою безпосередньо пов´язані філософія права, філософія історії, естетика, філософія релігії, історія філософії.
Логіка в Гегеля є наукою про ідею в собі і для себе. Наукою про ідею в її небутті у нього є філософія природи. Абсолютна ідея, пізнавши свій власний зміст, вирішує відпустити себе як природу. У Гегеля немає відповіді на запитання про існування абсолютної ідеї до природи у "чистому вигляді". Вона в нього поза часом, як і природа. Проте Гегель в основному солідарний з християнським догматом створення світу, але в оновленому вигляді: світ створений, твориться тепер, буде вічно створюватися. Отже, гегелівський діалектичний метод — прогресивна складова його філософії. її система, тобто вчення про природу, людину, суспільство як форми існування абсолютної ідеї, консервативна. Матеріалістичні тенденції в розвитку філософської думки Гегель або ігнорував, або фальсифікував. Завершив він свою систему тим, що оголосив її кінцевим пунктом розвитку філософії взагалі.
40. Антропологічний матеріалізм Л. Фейєрбаха.
Людвіг Фейєрбах – видатний філософ, матеріаліст і атеїст. Його філософія остаточно повертає філософську класику до проблеми людини, її сутності, відчуження й свободи. Центром філософії стає морально-етична та антропологічна проблематика. З Фейєрбаха починається період нового злету, піднесення матеріалізму. Філософ уважав, що природа ніким не створена та є причиною самої себе. Людина є невід’ємною частиною природи. Саме з погляду матеріалізму Фейєрбах намагався переосмислити традиційне для класичної філософії поняття суб’єкта. Суб’єктом у нього виступає не просто розумна істота, а цілісна людина як вища природна істота в єдності її тілесних і родових (суспільних) якостей. Саме суспільні якості, «людська природа» відрізняють її від тварин. Людину вчений розглядає як універсальну та активну істоту ще й тому, що вона не просто пристосовується до навколишнього середовища, а й перетворює його, засвоюючи культуру. Особливу увагу Фейєрбах приділив критичному аналізу релігії. Атеїзм для нього був безпосередньо пов’язаний з моральною та політичною вимогою звільнення людських сил й оновлення умов життя, які зробили б людину господарем природи, а відношення людей — колективістськими. Причиною виникнення релігії філософ уважав почуття залежності, безсилля, страху перед природними силами. Людське безсилля й породжує богів. Релігія, на думку Фейєрбаха, паралізує активність і творчі сили людини, тому він пропонує замінити релігійний культ культом людини, перенести любов до Бога на людей. Ідеалістичну філософію Фейєрбах уважав своєрідним доповненням релігії. Відчуження від людини її родової сутності — це те, до чого приходять і релігія, і ідеалізм. Тому критику релігії філософ поєднував з критикою ідеалізму. Філософія Фейєрбаха, незважаючи на її матеріалістичні та атеїстичні позиції, не була послідовно матеріалістична. У розумінні історії людства, тобто суспільства, він був ідеалістом, а, критикуючи ідеалізм Гегеля, він водночас заперечував і діалектичний метод. Отже, філософська система Фейєрбаха логічно завершувала німецьку класичну філософію та давала імпульс подальшому розвитку матеріалістичної філософії.
41. Єдність матеріалізму і діалектики, філософської теорії і практики в філософії марксизму.
Діалектичний матеріалізм, філософія марксизму-ленінізму, науковий світогляд, загальний метод пізнання світу, наука про найбільш загальні закони руху і розвитку природи, суспільства і свідомості. Д. м. ґрунтується на досягненнях сучасної науки і передової суспільної практики, постійно розвивається і збагачується разом з їх прогресом. Він складає загальнотеоретичну основу учення марксизму-ленінізму. Філософія марксизму є матеріалістичною, оскільки виходить з визнання матерії єдиною основою світу, розглядаючи свідомість як властивість високоорганізованої, соціальної форми руху матерії, функцію мозку, віддзеркалення об'єктивного світу; вона називається діалектичною, оскільки визнає загальний взаємозв'язок предметів і явищ світу, рух і розвиток світу як результат тих, що діють в нім самому внутрішніх протиріч. Д. м. — вища форма сучасного матеріалізму, що є підсумком всієї попередньої історії розвитку філософської думки. Виникнення і розвиток д. м. Марксизм в цілому і д. м., його складова частина, виникли в 40-х рр. 19 ст., коли боротьба пролетаріату за своє соціальне звільнення владно вимагала пізнання законів розвитку суспільства, що було неможливе без матеріалістичної діалектики матеріалістичного пояснення історії. Основоположники д. м. — К. Маркс і Ф. Енгельс, піддавши глибокому і усесторонньому аналізу суспільну дійсність, критично переробивши і засвоївши все позитивне, що було створене до них в області філософії, історії, створили якісно новий світогляд, що став філософською основою теорії наукового комунізму і практики робочого революційного руху. Вони розробляли д. м. в гострій ідейній боротьбі проти різних форм буржуазного світогляду. Принципова відмінність філософії марксизму від всіх попередніх філософських систем полягає в тому, що її ідеї проникають в маси народу, реалізуються ними; сама ж вона розвивається саме на основі історичної практики народних мас.
42. Становлення некласичної філософії. Боротьба раціоналізму та ірраціоналізму.
У ХІХ столітті відбулася фундаментальна переорієнтація західноєвропейської філософії, пов‘язана з запровадженням принципово нового, некласичного способу філософування. Становлення і розвиток некласичної філософії були зумовлені специфікою соціального розвитку, який знайшов відбиття у духовній атмосфері ХІХ століття, бурхливим розвитком науки, особливо природознавства і ситуацією, яка склалася у межах самої філософії.
За усієї різноспрямованості напрямків некласичної філософії можна виділити три основних лінії її розвитку:
Перша була пов‘язана з намаганням оновити класичні філософські течії, переосмислити класиків з нових позицій. Ця лінія була реалізована у неогегельянстві, представники якого інтерпретували філософію Гегеля як “філософію індивідуального (Джосайя Ройс (1855-1916), “філософію активності (Джованні Джентіле (1875-1944), Бенедетто Кроче (1866-1952), “ірраціональної діалектики” Кронер (1884-1974), “трагічної діалектики” Артур Ліберт (1878-1946), “екзистенціальної діалектики” (Жан Валь (1902-1969), Жан Іпполіт (1907-1968). Після виходу у 1865 р. книги “Кант і епігони”, автор якої Отто Лібман (1840-1912 р. р.) кинув заклик “повернутися до Канта” виникають школи неокантіанства: перша - Марбурзька (Герман Коген (1842-1918), Пауль Наторп (1854-1924), Ернст Кассірер (1874-1945) і друга - Фрайбурзька (або Баденська) – Вільгельм Віндельбанд (1848-1915), Генріх Ріккерт (1863-1936), Еміль Ласк (1875-1915). Друга лінія пов‘язана з зосередженням уваги на людині і її бутті. Третя лінія – на зосередженні уваги на проблемах наукового пізнання і мови. Сьогодні ми розглянемо саме цю лінію розвитку некласичної філософії, представлену так званою “науковою філософією” у вигляді різних модифікацій позитивізму.
Основні ідеї позитивізму були сформульовані французьким філософом Огюстом Контом (1798-1857). Конт виходив із того, що наука набула такого розвитку і вийшла на такий рівень володіння знанням, що вже може сама виробити повну і струнку картину світобудови. Тому потреба у філософії як дисципліні, що окреслює загальну концепцію світобудови, відпадає – у цьому полягає сенс висунутого Контом гасла “Наука – сама собі філософія”. Можна відзначити такі основні особливості, що відрізняють позицію сучасного раціоналізму. Раціоналіст вважає, що людське пізнання полягає в досвіді та розумі. Раціоналіст надає великою цінністю науковому знання. Раціоналіст відмовляється вважати зволікається без жодної перевірки істинними відомості, отримані невідомими чи незрозумілими шляхами. Раціоналіст за можливе критичне обговорення будь-якого питання, розташований вислуховувати критику під впливом її готовий переглядати своє уявлення. Ірраціоналісту на відміну раціоналіста властиві такі установки: Ірраціоналіст переконаний, у світі діють недоступні людському розуміння, незрозумілі, по могутні сили, що визначають долі покупців, безліч взагалі усе те що. Ірраціоналіст вважає, що розум перестав бути вищої пізнавальної здатністю людини. Ірраціоналіст скептично, а інколи навіть зневажливо належить до науки, її досягненням і можливостям. Ірраціоналіст вважає, що це справді важливу і значне у житті - вище Розуму. Він гадає, що людська природа така, що емоції, і таємничі імпульси у ній беруть гору над розумом, тому поведінка людей значній своїй частині ірраціональна, алогічна, непередбачувана.
43. Специфіка і етапи розвитку позитивістської філософії.
Позитивізм (лат. positivus — позитивний) — парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового (не філософського) пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії («метафізики») як пізнавальної діяльності, що в контексті розвитку конкретно-наукового пізнання має синтезуючий і прогностичний потенціал. У філософії позитивізм — це концепція, яка зазначає, що людське мислення проходить три етапи розвитку: теологічний ( релігійний), метафізичний (філософський) та позитивний (науковий). Вперше ця концепція була сформована Огюстом Контом в 30-х роках ХІХ століття. У своїй основній праці "Курс позитивної філософії" (1842 рік) О. Конт запропонував концепцію, згідно з якої істинне знання про світ є результатом конкретних наук, очищених від гуманітарних інтерпретацій, які, на його думку, є безпідставними і неістинними.
В еволюції філософії позитивізму можуть бути виділені кілька етапів.
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Огюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, Е. Літтре, П. Лафіт, І. Тен, Е. Ж. Ренан та інші, склався в19 ст. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології. Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво із його вірою у всемогутність розуму. Позитивізм також суттєво опирався на емпіризм Локка та Г'юма. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:
• пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
• вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);
• у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.
• вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.
Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Анрі Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.
Третя форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає нову головну роль в усіх сферах діяльності. Усі соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Був репрезентований німецько-американськими філософами Рудольфом Карнапом ( 1891-1970 рр.) та Гансом Райхенбахом (1891 - 1953 рр.).
44. Філософія життя.
“Філософія життя” як філософський напрямок склалась у кінці 19 ст. головним чином у Німеччині та Франції. Вона зверталась до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Філософія життя була спробою перебороти обмеженість матеріалізму з ідеалістичних позицій. Засновник – Шопенгауер (песиміст). За Шопенгауера, суть особи становить незалежна від розуму воля – сліпе хотіння, котра є проявом космічної світової волі, основою та змістом усього сущого (волюнтаризм). Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, і тому ніякі сусп.-політ. перетворення нічого не змінять. Основна життя, за концепцією Ніцше, - це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади… Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Вчення Ніцше про надлюдину ґрунтується на таких положеннях: 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”; 2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”); 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабів). Ніцше назвав себе філософом неприємних істин.
45. Екзистенціалізм.
Екзистенціалізм виник на початку 20 ст. в Німеччині, Франції, Італії, набувши великого впливу в усьому світі, особливо серед інтелігенції. Біля джерел цієї філософії був С.К’єркегор (1813-1855рр.), а серед російських філософів – М.О.Бердяєв (1884-1948 рр.) Основною категорією екзистенціалізму є категорія, або екзистенція, що ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини, оголошується первинною щодо буття, а буття суспільства вторинним. Дійсність – це внутрішній світ. Екзистенція не може бути пізнана, зрозуміла, пояснена. Вона ірраціональна в людському Я, людина є конкретною і неповторною особистістю. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже, вороже, абсурдне, що руйнує внутрішній світ індивіда, його свободу. Жити як усі – значить втрачати свою індивідуальність, свободу. Звідси пафос нонконформізму, заклик до бунту у деяких екзистенціалістів (Сартр, Камю). Крайній індивідуалізм неминуче призводить до розчарування, до асоціальності. Екзистенціалісти не визнають ніяких загальних принципів моралі, вони вважають, що кожна людина сама вирішує, що слід вважати моральним чи аморальним.
46. Релігійний напрям у некласичній філософії (неотомізм, персоналізм).
Неотомізм – філософська школа в католицизмі, що виходить з вчення Ф. Аквінського и є сучасним етапом в розвитку томізму. З 1979 р. Неотомізм отримав офіційне визнання Ватикану. Головними представниками цього напряму є Мартін, Жильсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з філософ. системами Канта, Шеллінга, Гегеля і т.д. Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності бога та об’єктом його управління. Неатомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття, і буття, створене богом. Абсолютне буття – бог. Розум людини – неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Знання, що здобуті за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.
Персоналізм (лат. persona — особа) — релігійно-ідеалістична течія в сучасній філософії, яка розглядає особу як первинну реальність і найвищу духовну цінність, а світ — як вияв творчої активності верховної особи — Бога. Персоналізм виник наприкінці 19 ст. в США. Головними його представниками були Б.-П. Боун, В.Е. Хокінг, Е.-ПІ. Брайтмен та інші. В 30-х роках 20 ст. сформувався французький варіант персоналізму (Е. Муньє, Ж. Лакруа). Персоналізм тісно пов'язаний з теїзмом. Центральним у персоналізмі є поняття особи, яку розуміють не як реальну людську особу, а як «першоелемент» буття, певну духовну сутність, що їй властиві активність, воля, самосвідомість. Природа, за персоналізмом, є сукупністю духовних осіб (див. Плюралізм), яку увінчує верховна особа — Бог. Все матеріальне персоналісти розглядають як наслідок творчої активності особи або як те, що набуває значення лише тоді, коли включається у досвід особи. Хоч персоналізм є в основному різновидом об'єктивного ідеалізму, в ньому є суб'єктивно-ідеалістичні елементи, що особливо виявляються в тлумаченні процесу пізнання, де чільне місце належить індивідуальній свідомості, оцінювальній здатності окремої особи. Значну увагу персоналісти приділяють проблемам взаємин особи і суспільства, духовної і матеріальної культури, які вони розв'язують з позицій ліберального християнства. Персоналізм розвиває ідеї про ворожість особи і суспільства, характерні для екзистенціалізму. Деякі представники персоналізму, наприклад Муньє, піддають критиці капіталізм, виступають за соціальне (економічне й духовне) оновлення суспільства. Проте цей процес вони зводять до морального самовдосконалення, духовного оновлення особи. Головне соціальне завдання, за персоналізмом, полягає в тому, щоб «перетворити особу», а не суспільство.
47. Філософська думка Києворуської доби.
Основного розвитку філософська думка України набуває у Київській Русі. Виникнення філософії Русі відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством. Київська Русь – перша східнослов’янська держава, яка розвитком своєї культури продемонструвала приклад закономірного переходу від міфологічного до релігійного і від релігійного до філософського рівня світогляду. Філософська думка України розвивається як етико-моральне вирішення цілої низки світоглядних проблем, як філософський дух морального спрямування. Це спрямування було співзвучне християнській культурі, тому справедливим є твердження про те, що філософія доби Київської Русі мала християнський характер. Розвиток філософської думки у Київській Русі в межах християнського віровчення яскраво демонструють літописи та твори церковно-богословського характеру:проповіді, повчання та ін. На початку ХІІ ст. з’явилася “Повість временних літ” Нестора – одна із пам’яток філософської думки. Філософське звучання мають “Слово про закон і благодать” (митрополит Іларіон), “Посланіє” (Климент Смолятич), “Златоуст” (Кирило Туровський) та ін. “Слово о полку Ігоревім” є не тільки видатною пам’яткою літератури Київської Русі, а й джерелом своєрідної філософської культури. Отже, філософська думка Київської Русі мала християнський характер, у ній переважала етична проблематика: філософська картина світу, пізнання, людина, людські вчинки, суспільство розглядалось крізь призму вічного конфлікту добра і зла. А в соціальній філософії домінували патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення і централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти. Із становленням феодального ладу християнський характер української філософії змістився у бік утвердження патристичних і агіографічних ідей. Проповідувалась зверхність віри над знанням, вищою метою пізнання проголошувався Бог. Якісно нового змісту філософська думка набула в добу Київської Русі, особливо після введення на її території християнства (X ст.), у процесі християнізації духовного життя (у результаті вирішення суперечностей між слов’янським язичництвом і запровадженою християнською культурою). Центрами духовного життя Київської Русі стали монастирі, про що свідчить авторство перших релігійно-філософських творів. У 1054 р. з’явилася перша релігійно-філософська праця Київського митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», а на початку XII ст. — «Повість временних літ», авторство якого приписують ченцю Печерського монастиря Нестору. Саме в цьому творі чи не вперше у вітчизняній літературі вживаються терміни «філософ» і «філософствувати». Домінуюча релігійна проблематика в творах православних богословів отримувала філософську інтерпретацію. До таких проблем належали питання про буття Бога, взаємовідносини між церквою й княжою владою, про добро та зло як протиставлення Бога й сатани. Релігійна філософія своїм домінуючим принципом вважала можливість отримання знання через софістичну мудрість. Софі-стичність стала визначальною особливістю української філософської думки. «Софія-мудрість» — сутність Бога, «душа світу», водночас вона вважалася першопричиною інтеграції світу, людини й Бога. Отримання особистістю «софійного» знання ставало одночасно й пізнанням Бога. Саме таке подвійне розуміння привело до виникнення екзистеційного «софійного» спрямування релігійно-філософських систем Київської Русі. Мудрість і любов до мудрості визнавалися не лише знанням, вони були пізнанням Бога, який є сутністю речей, предметів та явищ оточуючого світу, зокрема й людей, сенсом і метою їхнього існування. Любов до мудрості спрямована не просто на розуміння оточуючого світу, а й практичне оволодіння ним завдяки божественній мудрості «софії». Органом розуміння (віддзеркалення) зовнішнього світу, згідно зі слов’янською міфологічно-релігійною культурою, є серце. Тільки завдяки йому можна отримати істину життя. Серце -— це точка, в якій поєднуються думки, воля й віра, воно стає інструментом прогнозування результатів матеріальної або духовної діяльності людини. Почуття серця вважалося критерієм істини в процесі розуміння оточуючого світу. Тому є всі підстави говорити, що кордоцентризм як світоглядна позиція набув подальшого розвитку у філософській думці Київської Русі. Розвиток філософської думки Київської доби завершується якнайпильнішою увагою до людини, закладанням підвалин гуманістичної традиції. Це знайшло відображення в «Повчанні Володимира Мономаха» та культі Діви Марії як захисниці конкретної людини, що, напевно, сягає своїм корінням у міфологічні образи Берегині або Великої Богині.
48. Філософія у Києво-Могилянській академії.
У Києво-Могилянській академії, заснованій Петром Могилою (1597-1647), вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські "курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському ґрунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумову Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя. Вчені Києво-Могилянської академії зробили значний внесок у розвиток філософії права. Якщо говорити про загальну філософську спрямованість київських академічних курсів, то в них переважають різні варіанти синтезу християнського неоплатонізму з перипатетизмом, причому перипатетизм, у більшості випадків, переважає. Крім творів античних авторів, професора використовували праці Каетана, Моліни, Суареса, Родеріго де Арріаги, Овієдо. У тексті лекцій містяться короткі виклади навчань Коперника, Галілея, Декарта. Активно розробляли професора Києво-Могилянської академії й етичну тематику. Сенс життя бачився в діяльній боротьбі з пороками і злочинами, в активній протидії поганій стороні. Небесне блаженство, утім, з рахунків не скидалося, воно вивчалося в теологічних трактатах, тоді як етика була націлена на досягнення людського щастя в земному житті, зрозуміло, у строгій відповідності з вимогами православ'я. Практичне життя і моральна позиція людини, на думку професорів Києво-Могилянської академії, залежать від того, наскільки правильно розуміє він своє місце в загальній структурі універсума. Звідси — помітне посилення раціонального компонента етичних трактатів. Сутність людини розуміли як здатність пізнання, мислення, набуте знання, і саме раціональне мислення розцінювалося як фактор, що визначає якісну відмінність людини від інших природних істот і неживих предметів.
49. Філософські погляди Г.Сковороди.
Григорій Савич Сковорода (1722-1794рр.) — видатний філософ, поет, просвітитель-гуманіст, який здобув освіту в Києво-Могилянській академії. Сковорода вважав найважливішою з усіх наук науку про людину та її щастя. Роздуми Г.Сковороди мають релігійно-філософський характер, вони спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, основні грані людської діяльності. Г.Сковорода закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ на істинне та тлінне, Сковорода віддає перевагу Вічності, Богу. Людина не може існувати у світі поза єдністю віри і любові. Але є й інший аспект проблеми. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного “Я”. Новим у Г.Сковороди є те, що він вказує на необхідність пізнання природи людини у таких її виявах як віра, надія і любов. Антиподами любові та віри у Г.Сковороди є поняття суму, туги, нудьги, страху. Вони роблять душу людини приреченою на розслаблення, позбавляють її здоров’я. На ґрунті об’єднання любові та віри у пізнанні людиною самої себе складається категорія “щастя”. Щастя міститься в нас самих, осягаючи себе, ми знаходимо духовний мир, спокій. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі от римують його, вважає мислитель. Ті, хто задовольнився багатством, почестями, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять величезну помилку. Вони отримують не щастя, а його привид, мни й у кінцевому рахунку перетворюється на прах. Г.Сковорода своїм цілісним життям підтверджує, що заклик “Пізнай себе” — це не тільки вираження необхідності пізнання людської екзистенції, а й вказівка основного шляху цього пізнання. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, що царство Боже всередині людини. Прислухаючись до цього внутрішнього голосу, людина має обрати собі заняття не тільки не шкідливе для суспільства, а й таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі лише тоді, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Г.Сковорода мислить щастя досяжним для всіх. Щастя є простим і за змістом, і за формою. На підставі такого розуміння щастя Г.Сковорода проповідував простоту життя, бідність (але це не був аскетизм), вдоволення, яке випливає із спілкування людини з природою. Людина як мікрокосм містить у собі два начала — тлінне і нетлінне, які поєднуються: у тлінному відображається нетлінне. Над тлінним стоїть дух. До нього й зводив Сковорода сутність життя. Плоть не має істинного значення для людини. Філософ вважає, що плоть іде слідом за всіма рухами мислі. Мисль, думка — це головна точка, тому її Сковорода часто називає серцем. Доки плоть та кров будуть панувати над серцем, доки людина не визнає їхньої злиденності, шлях до істини закритий, вважає Сковорода.
50. Філософія українського романтизму.
Інтерес української філософії до проблем людини, її духовного світу, свободи набуває своєї специфіки у формі типових рис передромантичної свідомості. Він стає пружиною філософсько-теологічної думки, яка веде до формування українського романтичного світогляду.
Характеризуючи особливості світосприймання П. Юркевича, російський філософ В. Соловйов, який вважав себе його учнем, відмічав, що той "за походженням українець, назавжди зберіг у характері і мові яскравий відбиток свого походження". Його характер "формувався на загальному фоні української природи, їй відповідала його задумливість, поглинання в себе, чуттєвість, впертість та відокремленість".
Філософія Юркевича знаходилася під впливом "філософії серця" Сковороди і дуже вплинула на становлення поглядів Вол. Соловйова. Гуманізм творчості Юркевича виражений в основній його ідеї: людина починає свій моральний розвиток із руху серця, вона завжди хоче зустрічати радісні істоти, кохати і бути коханою, зігрівати і самій зігріватися дружбою і взаємною повагою.
Інший видатний представник українського і російського романтизму - М. Гоголь. Його пошуки правди - це заглиблення в себе, у свою душу, бо через неї лежить шлях у світ. Світ відкривається людині у правді тільки завдяки його духовному відродженню, активності, а не раціональному пізнанню. Душа людини для Гоголя є не стільки шляхом пізнання, скільки його глибинним витоком. Як Сковорода і Юркевич, так і Гоголь називає душу "серцем". Серце людське - це безодня незвідана, тут ми кожної хвилини помиляємось. Єдиний шлях самоствердження, самовдосконалення, що допоможе уникнути помилок, - улюблена справа людини, що поглинає всю її.
Значний внесок у розвиток філософської думки в Україні вніс Т. Г. Шевченко. Шевченко продовжував кращі традиції суспільної думки філософа і поета Г. Сковороди, письменників Котляревського, Гребінки, які вже зробили перші кроки у бік реалізму і народності. Поет цікавився ідеями російських демократів, часто читав "Колокол" Герцена, "Полярну зірку", спілкувався з Чернишевським.
51. Українська філософія ХХ століття.
XX ст. стало століттям величезних культурних змін і соціальних потрясінь: наукова революція на межі ХІХ-ХХ ст. (створення некласичної науки з принципово новою картиною світу); дві світових війни, поява фашизму і численних тоталітарних режимів, технологічна та інформаційна революція, криза культури, поява глобальних проблем, зростання могутності державного апарату та інформаційно-пропогандистської машини, дегуманізація людини, її часткове нівелювання, перетворення на “придаток” суспільства і держави. Людство XX ст. опинилося в ситуації зламу усталених, “класичних” підвалин життя. Зазнали краху всі ті філософські доктрини класичної доби, що обіцяли відкриття абсолютних істин, торжество розуму і науки, перемогу “природного” доброго початку в людині, реальність “світлого майбутнього” для людства. Філософія XX ст. стала спробою пояснити процес руйнування соціальних та духовних структур західноєвропейського суспільства. Разом з тим, вона була покликана окреслити нову ситуацію, обґрунтувати принципи нового світорозуміння. Філософські питання, які висунуло перед людством XX століття, - це своєрідні філософські антимонії або ряд антимоній, котрі пронизують усі виміри філософії як форми свідомості - філософську антропологію, аксіологію, гносеологію, праксеологію та ін. Сучасна філософія значно розширила спектр філософської тематики, в ній з'явилися нові проблеми, пов'язані з розвитком науки, техніки, з інформаційним вибухом, з появою глобальних проблем, а також нові аспекти проблем, що вважалися традиційними. Суттєвими рисами філософії XX ст. є, по-перше, спеціалізація її шкіл і напрямів на вирішення різних проблем науки і людини; по-друге, зосередження зусиль на поуках свого читача, “споживача” серед різних груп населення; по-третє, взаємозв’язок таких діалектичне пов'язаних тенденцій, як плюралізм (у значенні свободи філософського дослідження, розширення “ділянок” якісно різних філософських проблем) і монізм (як вибір певного, одного, онтологічного, гносеологічного чи іншого першопочатку), як вираз тенденції пошуку філософського синтезу вчень різних шкіл. Характерною рисою сучасної філософії стає відмова від надмірних амбіцій розуму, від віри у всевладність науки, від ідеї гарантованого соціального прогресу, тобто - перегляд традиції класичного раціоналізму. Якщо класичну філософію можна назвати філософією розуму і пізнання, то сучасна некласична філософія стає філософією людини і філософією мови. Основними школами і напрямами у філософії XX ст. є позитивістський, антропологічний, релігійно-філософський, неопозитивістський, постпозитивістський, герменевтичний, психоаналітичний, персоналістський, феноменологічний та інші. Які основні ідеї репрезентовані в цих напрямах, в чому позначився вплив на соціокультурне буття, світорозуміння і духовність людини XX ст., якою мірою вони підносять менталітет людства на новий щабель і в чому їх невдачі? Ці питання будуть знаходитися в центрі нашої уваги.
52. Зміст категорії “буття”, її місце у філософуванні.
Нас оточують численні речі, предмети з найрізноманітнішими властивостями. Вони утворюють те, що ми називаємо навколишнім світом ". При всій відмінності уявлень різних людей про цей світ, вихідним для них є визнання його реального існування, тобто його буття. Сутність філософської категорії буття полягає в тому, що у її змісті фіксується не просто існування речі, людини, ідеї або світу в цілому, а більш складна зв'язок загального характеру; предмети з усім різноманіттям їх властивостей існують, і це існування обумовлює зв'язок цих предметів між собою і з усім тим, що існує в світі. Буття - це те, що існує, тобто рухається і розвивається, зараз, у всьому різноманітті взаємних зв'язків і суперечливих взаємодій, тому поняття буття часто ототожнюють зі змістом слова "є". Таким чином, поняття буття передбачає, по-перше, широкий спектр різних речей, що існують у світі, і тим самим існування самого світу, по-друге, буття, його встановлення є початок всякого дії (без встановлення факту існування речі ніяка діяльність, пов'язана із зміною речі, немислима). Багатогранність смислів і значень поняття буття обумовлена вже тим, що саме буття в його проявах нескінченно багатьма способами від загальних проявів буття світу і до різних його форм - буття природи, буття людини і людства, буття суспільного і, нарешті, буття духовного. Всі форми буття тісно взаємопов'язані між собою і взаємоприпускають один одного. Буття ж світу в цілому є не що інше як матерія, узята в динаміці складних взаємодій, взаємополягань і взаємозаперечувань, тобто в розвитку.
53. Концепції буття в історії філософії.
Основні концепції буття:
— матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим;
— ідеалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим);
— некласична, що протиставляє буття як процесуальність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.
Матеріалістична та ідеалістична концепції тяжіють до об´єктивізму (прагнуть розглядати буття з об´єктивного погляду, з позиції близької до науки); некласична, яка в розвинутій формі представлена у феноменології та екзистенціалізмі — до суб´єктивізму, до визначення буття через свідомість та існування людини.
54. Категорія субстанції.
Категорія субстанції (лат. substantia - те, що покладено в основу) була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття, яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим. Будучи першопричиною, субстанція визначає все суще. Для матеріалістів такою субстанцією є матерія, для ідеалістів - Бог. Так розуміли субстанцію раціоналісти Нового часу (Декарт, Спіноза, Вольф). Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конкретні: - незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокрита, монади Лейбніца, речовину (матерію) матеріалістів XVII-XVIII ст.; - субстрат як носій певних властивостей, те, що зв'язує властивості в щось єдине. У даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, речовина. Найбільшого поширення поняття субстанції набуло в раціоналістичній філософії Нового часу. Емпіризм заперечував це поняття, оскільки в досвіді не представлені ні першопричина, ні незмінна основа явищ, ні субстрат властивостей. І. Кант розумів під субстанцією апріорну форму, яка так упорядковує досвід, що в мінливому завжди є щось незмінне. Завдяки ідеї субстанції як чомусь незмінному, на думку Канта, можлива наука. Г.-В.-Ф. Гегель осмислює субстанцію як суб'єкт (ідея, Бог), який сам себе розвиває через творення світу і його пізнання. Завдяки цьому він усю різноманітність буття розглядає як ступені розвитку одного і того ж. У сучасній філософії поняття «субстанція» в традиційному значенні вживається хіба що в марксизмі та неотомізмі. Марксизм субстанцію ототожнює з матерією і цим ставить під сумнів доцільність його вживання як окремого поняття. Неопозитивізм, продовжуючи емпіричну лінію, стверджує, що поняття субстанції, як і більшість філософських понять, не верифікується, воно, отже, позбавлене сенсу. В онтології М. Гартмана поняття «субстанція» охоплює відносну стабільність (усталеність, незмінність) в процесах, в мінливому, а також означає субстрат, носій мінливості. В цьому значенні, вважає він, поняття субстанції правомірно вживати лише у сфері неживої природи, де відносно незмінним виступає матерія чи енергія. В інших сферах буття (зокрема в психічній та духовній) незмінність також наявна («Я» в потоці психічних переживань, незмінне в культурі), але вони позбавлені моменту субстратності. І тому застосування поняття субстанції в цих сферах недоречне. У європейській філософії існують субстанційні та несубстанційні концепції (моделі світу). До несубстанційних відносять вогонь Геракліта, вічне становлення Ніцше, творчий порив Бергсона, екзистенцію. Однак панівне становище посідала саме субстанційна модель. Однозначної відповіді на питання, чому саме ця модель була панівною в європейській філософії, немає. Але можна вказати на деякі чинники, які сприяли прийняттю саме цієї моделі. На думку деяких дослідників, субстанційна модель зумовлена структурою індоєвропейських мов. Сучасні філософсько-лінгвістичні вчення свідчать, що мова суттєво впливає на спосіб сприймання світу. Вона мовби підказує, як сприймати світ (як членувати і упорядковувати). А судження (речення) в індоєвропейських мовах будується за принципом: предмет (підмет) виконує дію або має ознаки. (Сонце світить, трава зелена). Увага акцентована на предмет; не може бути дії чи властивості без предмета. Звідси безособові займенники в англійській (it), німецькій (man) та інших мовах. Якщо в українській мові зрідка зустрічаються вирази типу «дощить», «світає», «мені не спиться», то в романо-германських мовах такі «безпідметні» судження неможливі. Там обов'язково повинен бути підмет (предмет). Вважають, що саме така структура мови вплинула на «предметне» (а не «процесуальне») бачення світу в європейській культурі. Так, європеєць скаже: «грім гримить, вітер віє, хвиля біжить», хоча тут відсутні «предмети», які виконують дію. Це чиста «процесуальність», переведена у форму «предмет діє». Тому саме предметне бачення світу зумовило субстанційну модель європейської філософії. Ідея субстанції виражає незмінність у мінливому (в процесі). Будь-яка зміна є зміною чогось, якогось субстрату. Усталеність (незмінність) в навколишньому світі виражається через відносну стабільність речей (від атомного до космічного рівня) і через наявність законів збереження (збереження маси та енергії, імпульсу та ін.). Однак розвиток науки довів, що єдиної основи світу на зразок неподільних атомів чи незнищуваної маси немає. Субстанції як абсолюту, як сущого поряд з мінливими речами не існує. Речам (тілам, процесам, сущому взагалі) притаманні властивості субстанційності й процесуальності. Можна погодитись з О. Контом (закон трьох стадій), що субстанція як абсолютна першооснова - це примарний спосіб пояснення світу, щось на зразок флогістону у фізиці. Це, однак, не заперечує правомірності вживання поняття «субстанція» у відносному значенні. Так в процесах хімічних перетворень атоми виступають як відносно незмінна субстанція. У фізичних процесах такою субстанцією може виступати маса (матерія) чи енергія, але це не абсолютні величини. Вони зберігають усталеність (незмінність) лише в певних межах, за якими вони постають як щось мінливе. Сучасна філософія загалом тяжіє швидше до несубстанційної моделі світу. Світ, за висловом Вітгенштейна, - це сукупність фактів.
55. Філософське і конкретно-наукове розуміння матерії.
Термін “матерія” у перекладі з латинської мови означає – речовина (матеріальний – значить створений із речовини). В матеріалістичній філософії під матерією розуміють субстанцію (те, що лежить в основі всіх речей, явищ і процесів). Категорія “матерія” дозволяє зрозуміти єдність різноманітних природних та штучно створених предметів і систем, а також встановити відношення й зв’язки між ними. Нею не вичерпуються лише ті предмети і явища, які безпосередньо доступні органам чуття людини. Вона описує й ті можливі речі, процеси, системи, світи, що стануть доступними для пізнання у майбутньому, коли будуть удосконалені засоби спостереження (такі як мікроскоп, телескоп та інші прилади). Як відомо з історико-філософського вступу, термін “матерія” був уведений Аристотелем. Він проаналізував погляди своїх попередників - натурфілософів, які займалися пошуками першопочатку всього існуючого у світі. За його твердженням, досократики брали за першооснову світу саме матерію (вода у Фалеса, повітря у Анаксимена, вогонь у Геракліта, атоми у Демокрита тощо). Він писав, що “більшість перших філософів вважали початком усього одні лише матеріальні початки, а саме те, з чого складаються всі речі, з чого як першого вони виникають і на що як останнє вони, гинучи, перетворюються” (Аристотель. Метафізика). У власній філософії він використав термін “матерія” для позначення складової частини будь-якої речі як її можливість (або потенція). На його думку, дійсністю (або деякою річчю) матерія ставала лише завдяки активній формі. В епоху Відродження Бруно теж розглядав Всесвіт як такий, у якому всі існуючі речі мають дві субстанції: формальну (він називав її “світовою душею”) та матеріальну. Причому матерія у нього є єдиною і пізнається лише за допомогою розуму. На відміну від Аристотеля, Бруно вважав, що матерія є одночасно потенційною (можливою) і актуальною (дійсною). Будучи абсолютною, вічною, єдиною, матерія у нього отримує першість перед формами, які постійно змінюють одна одну в матерії. Матерію, що містить у собі всі форми, він назвав природою, яка виступає прообразом і верховною силою Всесвіту. Він звільнив поняття об’єктивної першооснови світу від обов’язкового (для попередніх поглядів на матерію) зв’язку з конкретним субстратом (загальним матеріальним носієм властивостей речей). За Бруно, будь-які конкретні його види (вода, вогонь, атоми тощо) є речами, але не початком. В Новий час зміст категорії “матерія” змінюється. Декарт під матерією розуміє протяжну субстанцію, сутність якої він зводив до наявності трьох вимірів – довжини, ширини та висоти. А всі властивості матерії, які сприймаються органами чуття (вагу, колір, твердість тощо), він вважав випадковими. Матерія у нього є пасивною протяжною субстанцією, яка може ділитися безкінечно, заповнює весь простір і всюди залишається тотожною собі. Це був раціоналістичний погляд на матерію. Локк запропонував протилежний погляд на сутність матерії. У нього, як емпірика, матерія є умовним поняттям, яке можна одержати шляхом абстрагування від конкретних і змінних властивостей окремих речей. Гольбах ототожнив матерію з природою, що є єдиним цілим, поза яким ніщо не може існувати. Вона є нескінченною у просторі та часі, протяжна, подільна, має непроникливість, здатна набувати будь-яких форм, які сама ж і продукує.
Наукове розуміння матерії в Новий час різко відрізнялося від філософського. Оскільки природознавці займалися експериментальним дослідженням конкретних видів речовини в її трьох агрегатних станах (твердому, рідкому та газоподібному), то вони зводили поняття матерії саме до речовини. При цьому виділяли деякі її властивості як абсолютні, незмінні. Зокрема, вважали, що речовина складається з неподільних атомів, які мають незмінну масу. Відкриття у фізиці на рубежі ХІХ і ХХ століть (відкриття електрону, явища радіоактивності, рентгенівських променів, розробка квантової теорії світла і теорії відносності Ейнштейна) довели необґрунтованість таких тверджень. В середині ХІХ ст. формується марксистське вчення про матерію, в якому розмежовуються філософське та природничо-наукове її розуміння. Енгельс писав, що матерія – це дещо об’єктивно існуюче, тілесне, наділене певними загальними властивостями, такими, як тяжіння й відштовхування, дискретність та неперервність і т.д. Він писав: “Такі слова, як “матерія” і “рух”, є не більше, ніж скорочення, в яких ми охоплюємо, відповідно до їх загальних властивостей, множину різних речей, які сприймаються чуттями. Тому матерію і рух можна пізнати лише шляхом вивчення окремих речовин і окремих форм руху; і оскільки ми пізнаємо останні, постільки ми пізнаємо також і матерію, і рух як такі”. Отже, в марксистській філософії матерія є лише створеною в теорії розумовою абстракцією, яка відображає об’єктивно існуючий світ. Розвиваючи, марксистське вчення про матерію Ленін дав їй наступне визначення: “Матерія є філософською категорією для позначення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них”. У наведеному визначенні матерії зазначається лише одна абсолютна властивість матерії – бути об’єктивною реальністю, тобто існувати незалежно від волі й свідомості людини. Дане визначення має методологічне значення для розвитку природознавства, оскільки вказує на невичерпність матерії, змінність її форм, які підлягають конкретно-науковому дослідженню.
Сучасна наука вивчає конкретні форми та рівні організації матерії, поглиблюючи наші знання про оточуючий світ. Вона виробила уявлення про матерію як складну самоорганізовану систему, яка перебуває у постійних змінах, елементи якої зв’язані між собою. Зокрема, природничі науки розглядають наступні рівні організації матерії:
- Нежива природа, яка має складну будову. Вона складається з елементарних частинок; атомів; молекул; макротіл; планет; галактик; систем галактик.
- Біологічний рівень організації матерії, до якого входять системи доклітинного рівня – нуклеїнові кислоти (ДНК та РНК) і білки; клітини; багатоклітинні організми (рослини і тварини); надорганізменні структури (популяції, види тварин, біоценози – наприклад, ліс як біоценоз, у якому взаємодіють тварини, рослини, гриби тощо). Біологічний рівень організації матерії утворює біосферу.
- Соціальний рівень організації матерії, який є особливим типом матеріальної системи, що називається людським суспільством. У ньому формуються та функціонують такі структурні елементи, як сім’я, історичні форми спільності людей (рід, плем’я, община, народність, нація), класи, страти та інші соціальні групи, що утворюються за різними ознаками. Суспільство має свою історію, яка включає минуле, теперішнє й майбутнє у їх нерозривній єдності.
Названі рівні організації матерії взаємодіють між собою, складаючи у своїй єдності Метагалактику (Всесвіт). Різні рівні і форми організації матерії досліджуються різними природничими та суспільними науками. Проте оскільки світ єдиний, то й названі науки утворюють цілісну пізнавальну систему, яка виявляє не тільки особливості кожної, окремо взятої форми існування матерії, але й відношення та зв’язки між ними. Тому особливу роль у системі сучасної науки відіграють так звані міждисциплінарні наук
56. Рух, простір і час як категоріальні визначення буття.
Основними невід'ємними властивостями, атрибутами матерії є рух, простір і час.
Рух - спосіб існування матерії як процесуального (такого, що постійно змінюється) явища. Рух є загальним поняттям, яке об'єднує всі характеристики змін, переміщень, взаємодій, перетворень, метаморфоз, що відбуваються з об'єктами (тілами, речами, процесами). Аристотель у "Категоріях" розрізняє такі його види: виникнення, зростання, зменшення, перетворення, переміщення і знищення. З часом теорія руху збагатилася новими його вимірами - становлення, зміна, розвиток. У центрі уваги філософії опинилися дослідження зв'язків між змінами, з'ясування їх чинників, визначення тенденцій поступу в природі, суспільстві і мисленні. Наукового осмислення набули поняття "спокій", "стан", "структура", "порядок", які характеризують універсальні прояви руху. Природною основою цих спостережень і узагальнень е знання, здобуті механікою, фізикою, космологією, біологією, хімією, екологією, теорією соціальної еволюції, які у XX ст. активно розвивалися. Сучасна концепція руху використовує уявлення про лінійний і нелінійний рух, його еволюційні і революційні різновиди, прогресивну і регресивну спрямованість. Останнім часом філософи звернули особливу увагу на проблему хаосу, хаотичного руху і його чинників, ініційовану працею І. Пригожина та І. Стінгерса "Порядок із хаосу. Новий діалог людини з природою" (1986). Дослідження сутності хаосу, його проявів у космічних, природничих і соціальних процесах сприяли формуванню такої міждисциплінарної галузі знання як "хаосологія". Осмислюючи хаотичну модель світу, вчені використовують поняття "невпорядкованість простору", "незавершеність часу", "не оберненість часу" ("стріла часу"), концепти хаосології логічно співіснують з поняттями нестабільності, біфуркацій, катастроф тощо.
Простір - поняття, яке визначає буття матерії щодо її сталості, певної дискретності (переривчастості), окремішності. Ця форма буття речей характеризується співіснуванням різноманітних матеріальних об'єктів та утворень внаслідок їхньої взаємодії, єдністю переривчастості та безперервності, протяжністю та іншими ознаками. Розвиток природничого знання, насамперед фізики і астрофізики, змінив первісне уявлення про простір як про "порожнє вмістилище" тіл (І. Ньютон), доповнив концепцію тривимірного простору вченням про багатовимірний простір, який нараховує від 4-х до 11-ти вимірів.
Час - філософська категорія, яка означає властивість матерії послідовно змінювати свій стан і якості, тривалість свого буття, фази, етапи, цикли існування. Універсальні властивості часу - тривалість, неповторність, необерненість, ритміка, пульсування. У філософії розрізняють: об'єктивний (фізичний) час (фіксація сумарних процесів у мікросвіті або ритмів руху небесних тіл); суб'єктивний час (пов'язаний із його усвідомленням людьми); біологічний час (тривалість існування живих організмів); соціальний час (хронологічні виміри динаміки соціальних процесів, людського буття). Сучасне розуміння простору і часу ґрунтується на знаннях їх взаємозв'язку (багатомірний простір, нелінійні моделі течії часу). Єдність просторово-часових властивостей світу характеризують як просторово-часовий континуум (лат. continuum - безперервне, суцільне), а їх універсальність і цілісність - як континуальність, тобто як форму організації всього розмаїття нескінченного світу. Розрізняють філософський, астрономічний, фізичний, біологічний, історичний, соціальний, психологічний, художній зміст простору і часу. Час соціальний, період життя людини - справжня цінність. Цінувати час, не витрачати його "на всяких безделен род", закликав "український Сократ" Г. Сковорода. "Не наше то уже, что прошло мимо нас. Не наше то, что породит будуща пора. Дневный день только наш...".
З розвитком науки, зокрема астрофізики, збагачувалися знання про простір і час, їх взаємозв'язок. Деякі учені вважають, що термін "час" неможливо по-філософськи визначити. Однією з основних для теорії часу є проблема його початку: що є точкою відліку часу? Одні фахівці стверджують, що час - поняття, яке виникає разом з матерією в той момент, коли народжується Всесвіт. Адже для розуміння часу як певної тривалості потрібно від чогось відштовхнутися. Інші вчені доводять, що це четверта координата виміру, і людина живе в чотиривимірному просторі: "просторі - часі". Існує думка, що час - абстракція, яка фіксує моменти зміни об'єкта; що час, як і простір, - це лише здатність нашого мислення фіксувати явища швидкоплинного світу. У сучасній астрономічній науці є дискусійною проблема "машини часу", "чорних дір" і "кротових нір", в яких, відповідно до теорії відносності, спостерігається уповільнення часу, гальмування всіх процесів, подій, переміщення тіл у всесвітньому тунелі простору-часу. У XX ст. сформувалося стійке уявлення про єдиний час-простір, яке фіксує існування матерії як особливої системи з притаманними їй метричними вимірами.
57. Поняття відображення. Основні рівні і форми відображення.
Відображення в марксистсько-ленінській філософії — загальна властивість матерії, яка має «властивість, по суті споріднену з відчуттям, властивість відображення», що виявляється в здатності матеріальних систем відтворювати визначеність інших матеріальних систем у формі зміни власної визначеності в процесі взаємодії з ними. Пріоритет у використанні категорії відображення в діалектичному матеріалізмі належить Леніну, хоча сам концепт відображення сходить до французького матеріалізму XVIII століття, один із представників якого Дені Дідро стверджував: «здатність відчуття є загальна властивість матерії або продукт її організованості». Приватними і специфічними формами відображення є інформація, відчуття і свідомість.
Говорячи про відображення дійсності нашими органами чуття, діалектичний матеріалізм підкреслює, що дійсність пізнавана, що ніякої перешкоди між «явищем» і «річчю в собі» немає, що пізнання — це процес, який дедалі повніше відкриває перед нами закони розвитку дійсності. Таким чином, марксистсько-ленінська теорія відображення використовує зазначену оптичну аналогію в цілях критики агностицизму, але не робить ні найменшої поступки на користь механіцизму, розкриваючи і підкреслюючи специфіку розумових процесів.
Еволюція форм відображення.
Подразливість — вихідна форма відображення, здатність до реакції.
Чутливість — здатність до відчуттям, що є початковою формою психіки тварин. Чутливість розуміє під собою наявність нервової тканини — «особливої матеріальної структури, відповідальної за відображення»
Сприйняття — не тільки диференційоване сприйняття властивості і відносини речей, але й відображення значного числа істотних в біологічному відношенні зв'язків у навколишньому світі.
Свідомість — припускає не тільки вплив на суб'єкт ззовні, але й активну дію самого суб'єкта, його творчу активність, яка проявляється у вибірковості й цілеспрямованості сприйняття, у відволіканні від одних предметів, властивостей і відносин і фіксуванні інших, у перетворенні почуттів, образу в логічну думку, в оперуванні понятійними формами знання.
Відображення є процесом і результатом встановлення відповідності щодо структур будь-яких систем, які взаємодіють і впливають на їхнє подальше існування. Є різні рівні відображення: перший з них — це відображення у неорганічній природі (результат механічних, фізичних, хімічних процесів і взаємодій); другий — відображення в органічній природі (подразливість, чутливість, психіка); третій — діяльне відображення навколишнього світу суб’єктами, що мають свідомість (соціальне відображення).
58. Основні характеристики свідомості, її структура і механізм функціонування.
Свідомість - це вища інтегрована форма психіки, яка складається під впливом суспільно-історичних умов у трудовій діяльності людини та її спілкування за допомогою мови з іншими людьми. Основними характеристиками свідомості є:
1) відображення навколишнього світу за допомогою пізнавальних процесів (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява). Порушення діяльності будь-якого з пізнавальних процесів призводить до розладу свідомості;
2) розрізнення суб'єкта й об'єкта (тобто того, що належить "Я" і "не Я"), яке відбувається в процесі формування самосвідомості людини. Людина є єдиною живою істотою, яка здатна до самопізнання та самооцінки своїх вчинків і себе в цілому. За висловом Гегеля, "людина є тварина, але вона вже не тварина, тому що знає, що вона тварина". Самосвідомість проявляється в пізнавальній (самовідчуття, самоспостереження, самоаналіз, самокритика), емоційній (самопочуття, самолюбство, скромність, гордість, почуття власної гідності) та вольовій (стриманість, самоконтроль, самовладання, дисципліна) формах;
3) забезпечення ціле утворювальної діяльності людини. Завдяки випереджальному відображенню людина розкриває причинно-наслідкові зв'язки, передбачає майбутнє, ставить перед собою мету, враховує мотиви і приймає вольові рішення, вносить необхідні корективи, переборює труднощі. Провадячи ту чи іншу діяльність, вона активно впливає на навколишній світ;
4) наявність емоційно-оцінних ставлень до всього, що відбувається навколо, до інших людей та до самої себе. Ця характеристика свідомості проявляється найбільш виразно в таких моральних почуттях, як почуття обов'язку, патріотизм, інтернаціоналізм та ін. Переживання підсилюють чіткість усвідомлення себе та навколишнього світу, а тому є важливим стимулом для активізації свідомості.
Людина здавна замислювалася над тим, як працює її свідомість, чим вона відрізняється від інших людей, котрі живуть поруч, як вона сприймає довкілля і водночас усвідомлює його, чому багато того, що бачать очі й чують вуха, проходить повз неї тощо.
Свідомість - це інтегральний момент психічних процесів. У психічній діяльності немає окремих психічних актів, усі вони взаємопов'язані, але при цьому кожен зберігає свою специфіку. Наприклад, свідомість зберігає те, що є об'єктом уваги (яка може бути мимовільною чи довільною); напружуючи пам'ять, ми виконуємо дію пригадування й усвідомлюємо її; відшукуючи олівець, ми усвідомлюємо дію сприймання тощо. Завдяки свідомості людина пристосовується до навколишнього світу. Об'єктом усвідомлення є те, що потребує певної регуляції нашої поведінки, наших дій з урахуванням реальності. Свідомість людини виявляється в її діяльності. Справа і слово людей є виявом їхньої свідомості. Свідомість у різні моменти життя особи і за різних обставин неоднакова. Про це ми говоримо, характеризуючи вчинки і стани людей. Окремі дії оцінюються як високо свідомі, в інших такої якості немає. Тому можна говорити про різний рівень самосвідомості не тільки в різних людей, а й в однієї особи, що залежить від глибини і виразності того відображення об'єктивної дійсності, яке спрямовується діяльністю. Про низький рівень свідомості говорять тоді, коли людина недостатньо усвідомлює обставини, за яких вона діє, і своє ставлення до них. Відомо, що за правилами вихованості потрібно поступитися місцем у транспорті літнім жінкам, дітям. Але не всі так роблять. Високий рівень свідомості характеризується тим, що людина розкриває суттєві необхідні зв'язки, керуючись віддаленою і суспільно значущою метою та певними мотивами, і відповідно планує, організує й регулює свої дії. Свідома людина діє певним чином тому, що інакше вона не може. Що складніше й відповідальніше завдання, то вищим має бути рівень свідомості. Свідома діяльність людини не виключає наявності в ній несвідомого. Усвідомлюються мета діяльності, шляхи досягнення мети, частково мотиви, а ось способи виконання часто автоматизуються. Ходіння, мовлення, письмо, читання, рахування - це максимально організована автоматична психічна діяльність. Спочатку ці акти здійснюються в результаті діяльності свідомості, а в подальшому автоматизуються, звільняючи свідомість для подальшого, більш досконалого пристосування до навколишнього світу. Проте ця автоматизація є відносною. Свідомість у будь-який момент може взяти під свій контроль будь-яку автоматизовану дію. В таких випадках несвідоме стає важливим механізмом пристосування до навколишнього середовища. Не усвідомлюються також так звані субцептивні реакції, які викликаються підпороговими подразниками, деякі мотиви діяльності та поведінки, потяги, патологічні явища типу галюцинацій, марень. Несвідомі прояви в психіці людини не порівнянні із тваринною психікою, оскільки вони, як і свідомість, детерміновані суспільними умовами існування людини, виступає частковим, недостатньо адекватним відображенням світу в мозку людини.
59. Свідомість індивідуальна, групова, суспільна. Особливості взаємодії суспільного буття і суспільної свідомості.
Суспільна свідомість - сукупність поглядів, уявлень, ідей та теорій, які відображають суспільне буття. Виділяють буденну і теоретичну свідомості. В основу цього членування покладено відношення свідомості до практики, ступінь її узагальнення, глибина зв'язку з практичними основами життя. Індивідуальна свідомість - ця свідомість, властива індивідові і що включає як загальні властивості свідомості, так і характерні тільки для цього індивіда. Групова (масове) свідомість утворюється з сукупності індивідуальної свідомості індивідів, що входять до соціальної групи. Воно включає загальне для свідомості людини і типове для свідомості індивідів, що входять до групи. Суспільна свідомість - це тільки функція діяльності вищеназваних суб'єктів (їх мозку), свідомість цього суспільства (сім'ї, села, міста, країни, людства). Воно є сукупністю (частина і ціле) і узагальненням (одиничне і загальне) індивідуальної свідомості цього суспільства. Усі розглянуті вище форми суспільної свідомості, а також різні галузі природознавства беруть участь у формуванні світогляду людей. Суспільна й індивідуальна свідомості постійно взаємодіють між собою, взаємно збагачують одна одну. Кожний індивід протягом свого життя через відносини з іншими людьми, шляхом навчання, виховання відчуває вплив суспільної свідомості. Думка, яка походить від індивіда, його переконання можуть стати і стають суспільним надбанням, набувають значення соціальної сили, коли вони виходять за межі особистого існування, входять у загальну свідомість, стають переконаннями, нормами поведінки інших людей. Суспільна свідомість керується соціальними законами, її історія йде за історією суспільного буття, і те, які саме відбуватимуться зміни - еволюційні чи революційні, оцінка свідомості визначається в кінцевому підсумку відповідно до змін у суспільному бутті. Індивідуальна свідомість народжується і вмирає разом з народженням і смертю людини. Вона відбиває неповторні риси її життєвого шляху, виховання. Для індивідуальної свідомості об'єктивне середовище, під впливом якого вона формується, виступає як результат взаємодії макросередовища - суспільного буття, мікросередовища (умов життя соціальної групи), умов особистого життя. Індивідуальна свідомість перебуває під впливом і таких факторів, як рівень розвитку даного індивіда, особистий характер. У соціальній філософії розрізняють форми суспільної свідомості - типи відображення суспільного буття в людській свідомості. Залежно від сфер суспільного життя розрізняють політику, мораль, право, мистецтво, релігію, філософію.
60. Еволюція поглядів на природу і сутність свідомості в історії філософії та історії науки.
Початкові філософські погляди не містили суворого розрізнення між свідомістю і неусвідомленим, ідеальним і матеріальним. Так, наприклад, Геракліт основу свідомої діяльності пов'язував з поняттям «логос», що означав слово, думку і сутність самих речей. Ступенем прилучення до логосу (об'єктивного світопорядку) визначався якісний рівень розвитку людської свідомості. Точно також і в працях інших давньогрецьких авторів психічні, розумові процеси ототожнювалися з матеріальними (рух повітря, матеріальних частинок, атомів і т.д.).
Вперше свідомість як особлива реальність, відмінна від матеріальних явищ була виявлена Парменідом. Продовжуючи цю традицію, софісти, Сократ, Платон розглядали різні грані і сторони мисленнєвої діяльності і стверджували протилежність духовного і матеріального. Так, наприклад, Платон створив грандіозну систему «світу ідей» - єдиної основи всього сущого; розвивав концепцію про світовий, самосозерцающем, безтілесному розумі, що є першодвигуном космосу, джерелом його гармонії. В античній філософії активно розвивалися ідеї причетності індивідуальної свідомості людини світовому розумові, якому надавалася функція об'єктивної універсальної закономірності. У середньовічній філософії свідома людська діяльність розглядається як «відблиск» всемогутнього божественного розуму, що було переконливим доказом створення людини. Видатні мислителі середньовіччя Августин Блаженний і Тома Аквінський, що представляють різні етапи розвитку філософсько-теологічної думки, послідовно і ґрунтовно розглядали питання внутрішнього досвіду особистості у свідомій і психічної діяльності у зв'язку з самозаглибленим осягненням зв'язку душі і божественного одкровення. Це сприяло виявленню і вирішенню актуальних специфічних проблем свідомої діяльності. Так, у цей період було введено поняття про інтенції як про особливий властивості свідомості, вираженому в його спрямованості на внеположни об'єкт. Проблема інтенції присутній і в сучасній психології; є також важливою складовою методології одного з найбільш поширених міждисциплінарних напрямів теорії пізнання - феноменології. Найбільший вплив на розробку проблем свідомості в Новий час надав Декарт, який головну увагу акцентував на вищій формі свідомої діяльності - самосвідомості. Свідомість філософ розглядав як споглядання суб'єктом свого внутрішнього світу як безпосередню субстанцію, яка протистоїть зовнішнім просторовому світу. Свідомість ототожнювалося зі здатністю суб'єкта мати знання про власні психічні процеси. Існували й інші точки зору. Лейбніц, наприклад, розробляв положення про несвідомої психіці. Французькі матеріалісти XVIII століття (Ламетрі, Кабаніс) обґрунтовували положення про те, що свідомість є особливою функцією мозку, завдяки якій він здатний набувати знання про природу і себе самого. У цілому матеріалісти Нового часу розглядали свідомість як різновид матерії, рух "тонких" атомів. Свідома діяльність безпосередньо пов'язувалася з механікою мозку, виділенням мозку або з загальним властивістю матерії ("І камінь мислить"). Німецький класичний ідеалізм склав особливий етап у розвитку уявлень про свідомої діяльності. Основним принципом розвитку свідомості був за Гегелем історичний процес становлення Світового духу. Розвиваючи ідеї своїх попередників Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегель розглядав такі проблеми, як різні форми і рівні свідомості, історизм, вчення про діалектику, діяльнісна природа свідомості та інші. У XIX столітті виникають різні теорії, що обмежують свідому діяльність, що наполягають на природженому безсиллі розуму, що проповідують ірраціоналістичні підходи до оцінки людської духовної діяльності (Шопенгауер, Ніцше, фрейдизм, біхевіоризм та інші). К. Маркс і Ф. Енгельс продовжили матеріалістичні традиції у філософії, сформулювали ідею вторинності свідомості, його обумовленістю зовнішніми факторами і насамперед економічними. Марксизм активно використовував різні погляди і особливо діалектичні ідеї німецької класичної філософії.
61. Антропоцентризм філософської рефлексії. Співвідношення понять “людина”, “індивід”, “індивідуальність”, “особистість”.
Антропоцентризм (грец. ανθρωπος — людина і лат. centrum — центр) — різновидність телеології, філософське вчення, за яким людина є центром Всесвіту і метою всіх подій, які в ньому відбуваються, що вона створена Богом «за своїм образом і подобою». Антропоцентризм — це принцип, відповідно до якого людина є завершенням еволюції світобудови. Сам термін був вперше вжитий в добу Відродження. Суть його полягає в тому, що центр Всесвіту переноситься від проблем світобачення до конкретних проблем людини. Поняття "людина — індивід - особа - особистість - індивідуальність", характеризують якісні прояви людини. Поняття "людина” означає вид у біологічній класифікації, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот. Поняттям "індивід" позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві неповторні і унікальні природні і соціальні якості. Тому ми не можемо прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного та загального в індивіді часто позначають висловами: "типовий індивід", "дуже своєрідний індивід" і т. ін. Поняття "особи" характеризує певні реальні якості людського індивіда. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форми носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особи включають два найважливіших моменти. По-перше, особа - це суб'єкт та об'єкт соціальних стосунків, тобто той, від кого продукуються соціальні дії та до кого вони спрямовані: за цією характеристикою особа постає у певних соціальних ролях (наприклад, керівник, сумлінний працівник, енергійний підприємець та ін.), постає представником певних соціальних верств (особа лицаря, селянина та ін.). За цією характеристикою у більшості розвинених країн досить чітко визначають на юридичному рівні, кого і коли можна вважати повноцінною особою, наприклад, за ознакою повноліття, можливістю виконання всіх основних соціальних повноважень та ін. По-друге, особа характеризується через особливий, неповторний внутрішній світ людини з її темпераментом, знаннями, переконаннями, ідеалами, ерудицією, цінностями. В даному випадку можна вести розмову про "сіреньку" особу, видатну особу, непересічну особу, моральну, принципову особу, особу інтелектуально заглиблену, примітивну та ін.
Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа постає унікальною та неповторною у своїх характеристиках і виявленнях, але водночас вона постає також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини. Коли людина характеризується як особистість до характеристик особи додається "самість", вісь, центр, зосередження усіх дійових, психічних та інтелектуальних якостей: наявність у особи такої "самості" (дечого такого, що робить особу самою собою) дозволяє характеризувати її як сформовану, або розвинену, або досконалу, або духовну особистість.
Як особистість людина усвідомлює свої якості, свою унікальність, свої вади та переваги і постає самодіяльною соціальною та інтелектуальною одиницею. Коли ж це усвідомлення сягає розуміння того, що внаслідок унікальності та неповторності особистості існує дещо таке, що може виконати лише вона (бо більше такої особистості немає, не було й не буде) і прагне це виконати будь-що, людська особистість набуває рис індивідуальності. Поняття індивідуальності може викликати (і викликає) асоціації з індивідуалізмом, і для таких асоціацій є певні підстави. Справді, індивідуальність не може сформуватися без самоусвідомлення, без виділення себе з-поміж інших людей, без певної внутрішньої зосередженості. Але це не означає і не передбачає людської самоізоляції. Навпаки, усвідомлюючи свою незамінність, індивідуальність, усвідомлює і свою повну ідентичність з іншими людьми: адже зрозуміти свою унікальність можна лише у порівнянні із іншими людьми та лише за умови переконаності у тому, що всі інші люди є люди, але в чомусь - не такі. Мірою відповідальності людської індивідуальності стає вселюдськість, усвідомлення своїх життєвих здійснень як загальнолюдських або як здійснень, які щось змінюють у стані людства в певному змістовому значенні: коли чогось досягає якась окрема індивідуальність, то це демонструє можливості людства або людини, як родової істоти.
62. Основні концепції походження людини (релігійна, еволюційна, космологічна).
Релігійна (теологічна) гіпотеза походження людини базується на біблійних переказах про створення Богом світу і людини, гріхопадіння Адама і Єви, Всесвітній потоп, про те, що заповідав Бог людям, та регламентацію життєдіяльності людини, яка викладена в заповідях. Звернімо увагу на те, що в Біблії сказано: людина створена "з пороху земного", а це можна прочитати й так: вона має земну природу і не занесена на Землю з Космосу.
Космічна гіпотеза походження людини базується на припущенні, що життя принесено на Землю з Космосу, у тому числі в його цивілізованих проявах. Під Космосом мають на увазі Всесвіт, котрий знаходиться за межами нашого планетарного середовища. Різновидом космічної гіпотези є припущення про те, що життя на Землю могло бути занесене космічним пилом через атмосферу, який завдяки сприятливим умовам географії та біології Землі перетворився на сучасні форми живого. Ще є припущення про існування позаземних цивілізацій, розвиток яких дозволяє долати космічний простір і час. Вони були на Землі, залишили своїх представників, які згодом перетворились на землян і досягли нинішнього цивілізованого розвитку. Проте всі ці припущення залишаються гіпотезою, бо не мають експериментально-практичного підтвердження.
Еволюційна гіпотеза походження життя та людини з'явилась у другій половині XIX ст. Спочатку Чарльз Дарвін (1809-1882) зробив опис біологічної передісторії людини, створивши теорію природного добору. Згідно з цією теорією під дією природних факторів добору, внаслідок потреби адаптації до середовища Homo sapiens виник як прямий наслідок еволюційного вдосконалення живих істот. Потім Луїс Морган (1818-1881) дослідив процес становлення людського суспільства і людини як суспільної істоти.
63. Філософська антропологія як розділ філософського знання.
Проблема людини є центральною для філософії. Вона не просто вінчає всю філософську теорію, а й надає їй людиновимірювального сенсу, зумовлює світоглядно-ціннісне значення філософської культури. Людина - альфа і омега філософського знання. Кожен аспект філософської культури (осмислення буття, проблеми пізнання і культури, історії і цивілізації) навантажений людським смислом, є законом мислення, рефлексивної інтелектуальної діяльності особистості. Усі філософські питання, як стверджував Кант, зводяться до одного: "Що є людина?". Не одне тисячоліття філософи шукають відповіді на це питання, пропонуючи різноманітні бачення "проблеми людини", оформлюючи результати своїх старань в гіпотези, концепції, вчення про походження, природу і сутність людини, її тілесні і духовні якості, призначення на землі. У сукупності знань про людину це вчення ще у XVI ст. отримало назву "антропологія". Антропологія (грец. anthrdpos - людина і logos - вчення) - сукупність наукових дисциплін, які вивчають людину (людство) на всіх історичних етапах розвитку.
За філософською течією, засновником якої став Макс Шелер, закріпився термін "філософська антропологія". Але цей термін має й інше, більш широке значення. Їм позначається розділ філософського знання, присвячений всебічному розгляду проблеми людини. "Філософська антропологія - це розділ філософії, в якому вивчається людина як особливий рід сущого, осмислюються проблеми людської природи і людського буття, аналізуються модуси людського існування, виявляється потенціал антропоцентричної картини світу". У цьому сенсі майже будь-яка філософська система має свою антропологію, тобто намагається пояснити проблему людини.
64. Діалектика свободи і необхідності в життєдіяльності людини. Проблема самореалізації “Я”.
Діалектика свободи і історичної необхідності проявляється в тому, що якщо суб'єкт (людина) знає суспільну закономірність і діє відповідно до неї, у цьому напрямку, то вона з більшою ймовірністю домагається своїх цілей. Абсолютної свободи немає і бути не може, тому що завжди будуть існувати об'єктивні і суб'єктивні бар'єри, які обмежують волю людини. Схематичне поле вільної діяльності людини можна представити у вигляді "загону" із забором з усіх боків, усередині його людина може пересуватися вільно. Але людині цього мало, вона прагне (і може) ламати або відсувати бар'єри. Це споконвічне прагнення людини до свободи і становить суть і зміст її буття. У науковій соціальній філософії свобода вважається родовою ознакою людини і людства. Свобода — здатність людини до активної діяльності відповідно до своїх потреб, інтересів і бажань, у процесі якої вона досягає поставленої мсти. Механізмом реалізації свободи с вибір людиною світоглядної позиції, ідеї, теорії вчинку чи дії. Можливості цього вибору завжди обмежені необхідністю. Філософська категорія "необхідність" фіксує внутрішні, стійкі всезагальні зв'язки дійсності та напрями їх розвитку, рух пізнання вглиб об'єкта до виявлення його сутності, спосіб перетворення можливості па дійсність. Прикладами необхідності в суспільстві є ринкова економіка, демократія як форма політичного режиму, економічна інтеграція держав і народів, життя, смерть тощо.
Потреба в самореалізації — вища в ієрархії потреб. Проблема самореалізації існує на всьому протязі історії. Важливе значення вона має як для великих соціальних груп, так і для конкретної людини. Як правило, самореалізація особи пов'язана з саморозвитком людини як переважно духовної істоти. В цьому випадку одним з основних для індивіда є питання про те, як залишитися активним членом суспільства і, в той же час, досягти глибинних рівнів свого «Я». Традиційно в науковій соціальній філософії самореалізація розглядається як реалізація сутнісних сил людини, ядром яких є здібності і потреби. Дійсно, «людська суть існує через індивідуальну людську суть, є суттю кожного окремого індивіда як основного елементу суспільства». Дослідження основних умов і механізмів самореалізації особи йде в рамках загальнофілософських концепцій людини, його включеності в життєдіяльність суспільства, що дозволяє зрозуміти основні шляхи розвитку особи і чинники, що впливають на нього. Вивчення проблеми самореалізації особи має давні традиції, як в художній, так і в науковій літературі. Але, в основному, розглядаються окремі сторони проблеми, підкреслюється специфіка її аналізу в різних науках і областях знань. Самореалізація розуміється як процес якнайповнішого виявлення і здійснення особою своїх можливостей, досягнення намічених цілей у вирішенні особисто значущих проблем, що дозволяє максимально повно реалізувати свій творчий потенціал.
65. Життя, смерть і безсмертя як виміри буття людини у світі.
Людина, народжуючись, отримує безцінний дар — життя, яке для неї є самоцінністю, для суспільства — найвищою цінністю. Тому вона має дорожити ним, ставитися до нього бережливо, навіть якщо їй здається, що воно не склалося, що у ньому багато негативних моментів, що воно важке. Людина має бути сильною, здатною протистояти випробуванням долі, не піддаватися хвилинним слабкостям. До ціннісних вимірів людського життя насамперед належить і те, що ми позначаємо поняттям "здоров'я". Майже завжди, коли йдеться про здоров'я людини, мають на увазі фізіологічний стан організму, відсутність захворювань тощо. У широкому розумінні вживають поняття морального здоров'я людини, її душевного стану, що є гармонійною єдністю природних і соціальних складових. Досить влучно було висловлено ще в давнину: у здоровому тілі — здоровий дух. Порушення такої взаємодії призводить до захворювань. Проте будь-які патологічні зміни зумовлені соціальними причинами. Американський філософ У. Джеймс небезпідставно говорив, що "Бог може вибачити нам гріхи наші, але нервова система — ніколи". Причин таких "гріхів" немало. Багато з них коріниться у ставленні людини до свого життя: надто шанобливому чи презирливому, турботливому чи цілком байдужому. Не менше причин криється і в способі життя як системі типових форм повсякденної життєдіяльності людей, що формуються у певних умовах (тобто у певному суспільстві) і випливають з їхньої концепції життя, в якій найповніше реалізується життєва позиція людини. Отже, спосіб життя характеризується не тільки тим, для чого або задля чого людина живе, а й тим, як вона живе. Тому спосіб життя може бути "здоровим", тобто відповідати потребам природного і соціального в людині, або "нездоровим", якщо людина (свідомо чи несвідомо) не здатна керувати своїми вчинками, своїми емоціями і настроями, порушує гармонію душі і тіла, руйнує свій організм як фізіологічно, так і психічно. Кожна людина вибирає спосіб життя. Здійснюючи свій вибір, потрібно керуватися насамперед тим, щоб обраний спосіб життя не шкодив суспільству та іншим людям, не виходив за межі існуючих у суспільстві законів та моральних норм і не був спрямований проти самого себе, тобто не підривав здоров'я, не був гальмом для фізичних і духовних сил.
Важливими ціннісними вимірами людського життя є почуття й усвідомлення смерті та безсмертя. "Життя є опір смерті"... У цьому вислові міститься глибокий зміст: життя намагається подолати смерть уже на долюдському рівні, життя породжує нове життя, організм живе у своїх нащадках. Особливо гострою ця проблема є для людини. Адже це "єдина істота, яка знає, що вона є", — вважає видатний німецький мислитель XX ст. К. Ясперс. Кожна людина рано чи пізно помирає. Немає нікого з народжених, хто не підійшов би кожен свого часу до цього Рубікону, що відкриває шлях до невідомого. І не випадково у стародавній міфології людей на противагу безсмертним богам та стихіям так і називають — "смертні", тобто такі, що мають початок і кінець, що проходять обмежений шлях, невідомо ким відміряний. Що нас чекає за тим таємничим горизонтом? Відповідь на це запитання допомогла б нам зрозуміти, хто ми є насправді: дивовижні напівтварини, що випадково зародилися на звичайній планеті? Біороботи, створені для експерименту високорозвиненою цивілізацією? Боже творіння, покаране плоттю за первородний гріх? Чи ми безсмертні душі, що отримали свої тимчасові тіла, аби пройти черговий моральний урок? Хто ми? Адже за життя так і не маємо достовірної відповіді... Очевидно, що в цьому якраз і криється сенс життя. Різними народами ця тема переживається по-різному, що відбито у їхніх культурах. В окремі епохи страху смерті взагалі не було: люди знаходили у собі сили протистояти загрозі фізичного зникнення. Античні греки, наприклад, виховували у собі презирство до смерті. Таке ставлення до смерті було і в наших далеких предків. Людей епохи Середньовіччя, навпаки, думки про майбутню смерть доводили до відчаю. Численні і розмаїті уявлення про смерть, які складалися у різних народів світу, можна умовно розподілити на кілька типів. Передусім це дохристиянські і християнські погляди. Нагадаємо також, що східні культури на відміну від західних зберегли віру в оригінальну силу космології, релігійні та філософські системи, в яких смерть не розглядається як абсолютне завершення життя. Притаманні їм концепції посмертного буття охоплюють широкий спектр уявлень — від високих станів свідомості до конкретних образів іншого світу, який нагадує земний. У всіх цих віруваннях смерть не ототожнюється з повним зникненням людини, в чому величезна притягальна сила їх і сьогодні, на відміну від європейського раціоналізму, де переважають висновки про конечність людського життя.
Яким уявляється посмертя у різних світоглядних системах? Представники атеїзму вважають, що по смерті нас чекає ніщо, яке надзвичайно важко описати, адже це відсутність свідомості, почуттів, відчуттів. Вогник життя згасає, а з ним назавжди згасає наше "Я". Це схоже на глибокий сон без сновидінь, який ніколи не закінчується. Тобто нас немає. Ніде. Представники християнства вважають, що після смерті нас чекає Божий суд і вічне блаженство або вічні муки нашої безсмертної душі разом із воскреслим вічним тілом. Зберігаються індивідуальність та зовнішність, той неповторний людський вигляд, у якому ми пройшли своє єдине земне життя і з яким "зріднилися", ототожнюючи його з власним "Я". Буддизм обіцяє нові багаторазові народження з усіма земними муками та проблемами, що супроводжують життя. Втрата пам'яті не дає поєднати їх ниткою свідомості, ми отримуємо лише кармічний тягар і змушені знову й знову платити фактично за чужими рахунками. Тому треба думати лише про нірвану (вищий стан блаженства людської душі). Але прямого досвіду смерті у більшості людей немає. Лише останнім часом, коли завдяки розвитку медичної техніки з явилась можливість повернення людей майже "з того світу", ледь-ледь піднімається завіса, що ховала перший акт післясмертного буття. Люди, що повернулися до життя зі стану клінічної смерті, розповідають про свої враження, діляться незвичайними спогадами. Проте багато авторитетних вчених-природознавців-матеріалістів вбачають у видіннях "воскреслих" лише галюцинації помираючого мозку, солодкі ілюзії, які природа турботливо приготувала для нас, щоб пом'якшити біль та сум прощання з життям. Стосовно теми безсмертя можна сказати, що вона надзвичайно суперечлива: люди завжди мріяли про нього, намагалися досягти, вдаючись до пошуку різноманітних еліксирів та магічних засобів. Це мрія, ідеал людини. Безсмертя, з цієї точки зору, є вищим благом. Згадаймо численні народні казки й легенди про пошуки чудодійного засобу, завдяки якому люди раз і назавжди подолали б смерть, позбулися б її і стали, "як боги", — вічно молодими, красивими, вічно сущими. Християнські ідеї також говорять про безсмертя тіла. Адам і Єва не знали смерті, але за гріх були позбавлені цього найбільшого блага. Саме первородний гріх привів їх у матеріальний, твердий світ, де їм довелося заглянути у вічі смерті, втратити найдорожче і найпрекрасніше — своє життя. Тобто смерть — це розплата за спокусу самовілля, самостійності, вільнодумства. Отже, людство покаране смертю. Але чи є прекрасним вічне життя, особливо якщо це звичайне продовження літ нашого земного існування? І тут виникає друга думка, протилежна першій, за нею смерть вважається вищим благом. Досить згадати образ Агасфера, Вічного жида. Він, покараний Христом, став безсмертним. Йому немає спокою, як він не шукає смерті, вона йому недоступна. Агасфер блукає по світу, чекаючи другого пришестя Христа, який єдиний може звільнити його від прокляття... З цього погляду, безсмертя робить людське життя безглуздим, таким, що не має мети, цінностей, радощів. Це нудота постійного повторення, де все відоме наперед і неможливе ніщо індивідуальне і ніщо нове. Усі людські поривання, пристрасті пов'язані з проблемами, породженими смертністю. Саме вона робить життя трагічним, важким, проте осмисленим, в якому є задля чого страждати, боротися, ризикувати. Сучасна наука стоїть на порозі грандіозних відкриттів, пов'язаних з таємницями життя і смерті. Величезний етнографічний, філософський, природничо-науковий матеріал, накопичений вченими, дає змогу, про що частково вже йшлося, більш докладно висвітлити цю проблему. Особливої уваги заслуговує тема перевтілення душі. Ця тема, започаткована ще в давнину на Сході, була відтворена піфагорійцями. Можливо, в майбутньому наші уявлення про життя і смерть докорінно зміняться, адже сенс нашого життя незбагненно для нас пов'язаний зі спільною долею людства: зі зміною численних поколінь, їхньою долею.