Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Зміст
Вступ
1.Дuдактuчнi системи Й.Ф.Гербарта i Дж. Дьюї
2.Сучасні дидактичнi системи
2.1.Програмована концепція навчання
2.2.Теорія поетапного формування розумових дій
2.3.Проблемне навчання
2.4.Розвиткове навчання
2.5.Технологія навчання
2.6.Педагогіка співробітництва
2.7.Особистісно орієнтоване навчання
3.Сучасні зарубіжні дидактичні концепції
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
У дидактиці на основі тeopiї пізнання й сучасних досяг нень психологічної та педагогічної наук розроблена й ак тивно використовується низка концепцій навчання, опану вання знань, навичок та вмінь. Деякі автори, наприклад В. Оконь i І. П. Пiдласий, визначають цi концепції: як дидактичні системи, під якими розуміється комплекс внутрішньо узгоджених тверджень, що базуються на єднocmi цiлей, змiсту i дидактичних принципiв, кompi стосуються способiв i організації роботи вчителя та учнiв. «Дидактичні системи характеризуються внутрiшньою цiлicнiстю структур, створе них єднicтю цiлей, органiзацiйних принципiв, змicту, форм i методiв навчання» .
Педагогічні поняття концепції навчання i дидактичні системи тотожнi за змiстом, у зв'язку з цим правомiрним є ви користання як першого, так i другого поняття. І. П. Пiдла сий видiляє три дидактичнi системи, якi принципово різняться мiж собою: «1) система Й.Ф. Гербарта; 2) дидак тична система Дж. Дьюї; 3) досконала система». Отже, можна видiлити три групи концепцій навчання: традиційну, педоцентристську, сучасну.
Кожна група складається з певних напрямiв i педа гогiчних теорiй. Цей подiл здійснено на основі розуміння дидактичного процесу - об’єкта i предмета дидактики.
У традиційний системі навчання домінантну роль вiдiгpає викладання - дiяльнicть педагога. До цієї групи вiдносять класно-урочну систему Я. А. Коменського, вiльне виховання Ж.-Ж. Руссо, концепцiю навчання бідноти І. Г. Песталоццi, теорiю матеріальної освіти Г. Спенсера.
У педоцентристськiй концепції: головний акцент робить ся на учiннi – діяльності учня. В основі цієї концепції педоцентризм Дж. Дьюї. До цiєї групи можна вiднести кон цепцiю трудової школи нiмецького педагога, теоретика трудовоїї школи Г. Кершенштайнера (1854-1932), концепцію школи дії нiмецького педагога, теоретика експериментальної педагогiки В. Лая (1862-1926).
Сучасна дидактична система виходить iз того, що викла дания й учiння становлять процес навчання, а їхні різноманітні та змістові вiдношення в структурі цього процесу є предметом дидактики.До сучасних дидактичних концепцiй можна вiднести такі: теорія поетапного формування розумових дiй (ТПФРД), програмоване, проблемне, виховальне, розвитко ве, особистicно орієнтоване i особистicно розвиткове на вчання, педагогіку спiвробiтництва, гуманicтичну педагогiку тощо.
Дидактичні системи Й.Ф. Гербарта і Дж. Дьюї
Традицiйна дидактична система, чипояснювально-iлюстративний вид на вчання, ґрунтується в основному на iдеях Йогонна Фрідріха Гербарта i характеризується такими поняття ми, як управлiння, регламентацiя, правила, розпорядження, керівна роль педагога. Метою навчання, за Й.Ф. Гербартом, є формування інтелектуальних умінь, уяв лень, понять, теоретичних знань.
Основний вклад Й.Ф. Гербарта в дидактику полягає у вичленуваннi етапiв (ступенiв)навчання: яснiсть -асоцiацiя - система - метод. Ці формальнi ступенi (етапи) не залежать вiд змiсту навчального матерiалу, визначають хід навчального процесу на вcix уроках i з ycix предметiв. Процес навчання вiдповiдно плине вiд уявлень до понять, вiд понять до умінь теоретичного характеру. Логiку навчан ия Гербарт розумiв як послiдовнiсть таких дiй: пояснення, осмислення, узагальнення й використання на практицi. Проте ця система хибує вiдiрванiстю вiд інтересів i потреб учня та вiд життя. Вона не сприяє активізації розумових дій учня, пригнічує його самостiйнicть , iнiцiативнiсть i творчість. «За сучасними оцiнками, вона несприятливо вплинула на розвиток школи: власне пiд її впливом почали поши рюватися погляди, за якими метою навчання є передавання готових знань, що пiдлягають заучуванню; активним у на вчальному процесi насамперед мaє бути учитель, учням вiдводилася пасивна роль, вони мусять «сидiти тихо, бути уважними, виконувати розпорядження вчителiв»; найбільш досконалою визнавалася схема уроку, заснована на однако вих для вcix «формальних ступенях»; учитель повинен до тримуватися методичних настановлень, не мaє права поту рати учням, пристосовувати програму до їхніх вимог й інтересів. Але без дидактики Гербарта, даного ним поштовху, без критичного осмислення досвiду гербартанського вихо вання не було б сучасної теорії i практики». На початку хх столiття з'являються нові концепції навчання. Найпомiтнiшу роль серед них вiдiграла концепція педоцентрuзму Джана Дьюї. Її також називають прогресuвiстською, реформаторською, навчання через роблення. Він запропонував органiзовувати процес навчання, враховуючи iнтереси, потреби та здiбностi учнiв. Метою навчання пови нен бути розвиток загальних i розумових здiбностей, рiзно манiтних навичок i вмінь. Цей напрям у педагогiцi врахову вав особливостi учнiв i був протиставленням гербартанськiй моделi навчання « школi книжного навчання» протиставля ли «школу працi та життя»).
Пiддавалися критицi такі недолiкu гербартанської моделi навчання:
. поверхове виховання, що грунтувалося на дисциплiнар них заходах;
. «книжнiсть» навчання, яке позбавлене зв'язку з життям;
. передавання учням «готових» знань, застосування «па сивних» методiв навчання, спрямованих на запам'ятову вання навчального матерiалу;
Недостатнє врахування інтересів, потреб i запитiв учнiв;
вiдрив змiсту навчання вiд суспiльних потреб;
недостатня увага до розвитку здiбностей учнiв.
Основним внеском Дьюї в дидактику є обгрунтування концепції «повного акту мислення». На його думку, люди на починає мислити тодi, коли стикається з труднощами, подолання яких для неї мaє важливе значення. Правильне ор ганiзоване навчання, на думку Дьюї, має бути проблемним.
Вiдповiдно, структуру процесу навчання в педоцентрuзмi складають: вiдчуття труднощiв у процесi пізнавальної діяльності, визначення гiпотези та її перевiрка, формулювання висновкiв та нова дiяльнicть залежно вiд здобутих знань . Цi етапи процесу навчання в порiвняннi з гербартанською си стемою справдi моделюють в учнiв дослiдницьке мислення, сприяють науковому пошукові, прийняттю неочікуваних рішень.
Мiсце «книжного учiння» зайняло «активне учiння», в основі якого лежить власна пiзнавальна активнiсть учня. Вчитель є помiчником, який не нав'язує учневi нi змiсту на вчального матерiалу, нi методу його вивчення, а лише сприяє подоланню труднощiв, коли учнi caмi звертаються до нього по допомогу. Замiсть загальної для вcix стабiльної навчальної програми запроваджувалися орієнтовні програ ми, змiст яких тiльки приблизно визначався вчителем. Ус не й письмове слово поступилося мiсцем теоретичним i практичним заняттям, на яких проводилася самостiйна дослiдницька робота учнiв.
Безумовно, такий пiдхiд активiзує пiзнавальну дiяльнiсть i сприяє розвитковi мислення, умiнню вирiшувати пробле ми, дaє змогу розвивати учнiв. Однак абсолютизацiя такoї системи, її поширення на вci предмети та рівні викликає сумнiви, заперечення. Переоцiнка спонтанної дiяльностi учнiв, направленicть учiння тiльки на їхні iнтереси призво лить до несистематичностi, випадкового добору навчально го матерiалу. Таке навчання не є економiчним, бо передба чає великi витрати часу. Педагог стає консультантом i неможе керувати процесом учiння.
Таким чином, дидактика стоїть перед вибором: або да вати систематизованi, фундаментальнi знання на високому академiчному рівні методом директивного навчання i, як наслiдок, втратити iндивiдуальнicть, психологічну своєрідність i гальмувати розвиток особистостi; або надати безкон трольну iнiцiативу учням в дидактичному процесi, керую чися тiльки їхніми потребами - i тим самим втратити систематичність в навчаннi, знизити рівень освiти. Роз в'язання цієї проблеми знаходимо в сучасних дидактичних системах.
Сучасні дидактичні системи
Друга половина ХХ столiття ха рактеризується розвитком дидактичної думки як у нашiй країні, так i за її межами. Поступово визначаються контури сучасної дидактичної системи, яка має такі особлuвостi:
- її методологiчною основою є об'єктивнi закономірності філософії пiзнання (гносеологiї), матерiалiзм, гуманiзм, гуманicтична психологiя, завдяки яким сучасна дидактика змогла подолати одностороннiй пiдхiд до аналiзу й iнтерпретацiї процесу навчання, характерний для фiло софських систем прагматизму, рацiоналiзму, емпiризму, технократизму.
«Хоча й повiльно, аде з кожним роком все впевненiше серед вiтчизняних дослiдникiв змiцнюється розумiння ком плексного пiдходу до створення сучасної дидактичної сис теми як головного методологiчного принципу. Тiльки та ди дактична система буде придатною для вирiшення цього за вдання, глобального освітнього завдания всебiчного й гармонiйного розвитку особистостi, яке спирається на всю су купнiсть сучасних знань про механiзми навчання, цiлi i мотиви пізнавальної дiяльностi. Таку систему можна було б назвати ідеальною» ;
- в нiй сутність навчання не зводиться нi до переда вання учням готових знань, нi до самостiйного подолання труднощiв, нi до власних винаходiв учнiв, тому що «життя вимагає створення такої дидактичної системи, яка б давалазмогу учням не тiльки засвоювати бiльшу суму знань, умінь i навичок (сама по собi вона буде недостатньою), аде й фор мувати в них умiння швидко орiєнтуватися в тiй чи iншiй галузi знань, знаходити потрiбну iнформацiю, тобто систе му, яка готувала б учнiв до самоосвітньої дiяльностi»; - вона має грунтуватися на оновленій науково-педагогічній методологічній парадигмi, яка «спрямована на ре алiзацiю проектних форм взаємодії педагогiв i школярiв, навдосконалення культури спiлкування вчителiв, їхньої здатності коректно розв'язувати складнi навчальнi i позанав чальнi ситуацiї. Технологiчною формою реалiзацiї цієї па радигми мають бути суб'єкт-суб'єктнi взаємини мiж педаго гами й учнями.
Вищезазначені особливостi сучасної дидактичної систе ми передбачають зміну стратегії національної системи освіти, яка має стосуватися, на думку Г. О. Балла, стратегії «розвитку освiти» i стратегiї “caмoї педагогічної діяльності“.
Таким чином, основним завданням освiти в сучасних умовах є її переведення «...у внутрiшнiй світ особистостi. Для цього необхiдно органiзувати психологiчно обгрунтова ну дiяльнiсть двох рiвнозначних у вiдношеннях суб'єктiв: учитель - учень, прагнучи актуалiзувати формування в учнiв внутрiшньо-особистiсної мотивацiї при задоволеннi їхніх сутнiсних (iснуючих i формованих) потреб. Йдеться про освiтню технологiю - внутрiшню органiзацiю змiсту, тобто про логiку i структуру змiсту в контексті взаємовiдношень учасникiв освітньої , зокрема i педагогічної дiї».
Як такої єдиної сучасної дидактичної системи в педа гoгiці поки нeмaє, а існує низка концепцiй, якi мають за гальнi риси та закономiрностi. цi концепцiї навчання в бiльшостi пiдходiв передбачають не тiльки формуваннязнань, аде й загальний всебiчний i гармонiйний розвиток особистості учня, його духовних, iнтелектуальних, фізичних та iнших навичок та вмінь, формування мотивацй навчаль но-пiзнавальної та майбутньої повноцiнної змiстовної життєдiяльностi. Вони спрямованi на «цiлiсне особистiсне зростання» учня як суб'єкта учiння. Психологiчною ,метою такої освiти є намагання дати «...загальний розвиток учням, в тому числi пiзнавальний, емоцiйно-вольовий, моральнийі естетичний».
Змicт навчання грунтується в основному на навчальних предметах, хоча можуть бути також iнтегративнi курси. На вчальний процес має адекватно вiдповiдати цiлям i змicтовi навчання, i в зв'язку з цим він розумiється як двостороннiй i керований педагогом. Учитель кepyє навчально-пiзнаваль ною дiяльнiстю учнiв, органiзовує i веде їx, стимулює са мостiйну роботу, водночас уникаючи крайнощiв тра дицiйної та педоцентристської дидактики i використовуючи їxнi достоїнства. Розглянемо деякi з цих концепцій.
Програмована концепцiя навчання
Ця концепцiя почала розвиватися в 40-50-х раках у США, а пiзнiше в Європi. Iдею концепцiї опрацьовува ли американськi вченi Б. Cкіннер i Н. Краудер, у Радянсько му Союзi - В. П Беспалько, С. А. Буссадi, П. Я. Гальперiн, Н Ф. Талuзiна.
У 60-х раках директор Iнституту кiбернетики НАН Ук раїни академiк В, М. Глушков, психолог академiк Г.С.Кос тюк, професори Г. О. Балл i О, М Довгялло розпочали пiонерськi дослiдження у цьому напрямi в Україні, завдяки чому стали можливими застосування електронно-обчислю вальних машин у системi освiти, iнформатизацiя освiти, ви користання персональних комп'ютерiв у навчальному про ueci середньої i вищої школи. Сьогоднi в Україні тривають такі дослiдження пiд керiвництвом aкaдeмікa М.І.ї Жалда ка i члена-кореспондента АПН України А. Ф. Верланя.
Програмоване навчання надало поштовх розвитковi тех нологiй навчання, розробцi тeopiї та практики технічно складних навчальних систем. «Програмоване навчання - ме тод навчання людини з використанням програми уп равлiння (й часто називають i програмою навчання) проце сом засвоєння знань, умінь i навичок, складеної так, що на кожному ступенi навчального процесу чiтко обумовлюються тi знання, умiння i навички, якi мають бути засвоєнi, i контролюється процес засвоєння» .
Головна iдея цiеї концепції - управлiння учiнням, на вчально-пiзнавальними дiями учнiв за допомогою навчаль ної програми.
Основним поняттям цiеї концепції є навчальна програма, пiд якаю розумiють алгоритм пiзнавальних дiй, що мicтить послiдовнi мiкроетапи опанування одиницi знань або дiй. Алгоритм складається з трьох частин:
доза інформації про предмет, який вивчається;
завдання операцiї щодо роботи з iнформацiєю та її засвоєння;
контрольнi завдання i вказiвки про повторения вправи або перехiд до наступного етапу.
В тeopiї та на практицi програмованого навчання сфор мувалися два вiдносно самостiйнi пiдходи - лiнiйний та розгалужений. Автором першого пiдходу є Б. Скiннер(1904-1990). Матерiал, шо вивчається, розподiляється на невеликi «порцїi», якi доступнi для засвоєння i закiнчують ся кiлькома контрольними запитаннями. Ч. Купiсевuч сфор мулював основні засади створення та використання лiнiйно го програмування в навчальному процесi: розподiл навчаль ного матерiалу на дрi6нi «порцїi»; активiзацiя дiяльностi учнiв шляхом вказiвок що i як робити; негайна оцінка вiдповiдi або дiї (принцип зворотного зв'язку); iндивiду алiзацiя темпу i змiсту навчанняї.
Достоїнством лiнiйного програмування е те, що суб’єкти учiння обов'язково опановують навчальний матерiал, завдя ки невеликим його «порцiям», безпосередньому контролю i перевiрцi, можливостi вiдтворення навчальних дiй. Однак цей пiдхiд має певнi недолiки. Наприклад, він не дає змоги учневi чiтко з'ясувати для себе загальнi цiлi навчання, досягти мети стрибком, iндивiдуалiзувати змiст навчання, ско вує творче мислення i самостiйнiсть.
Розгалужене програмування набуло свого розвитку з ура хуванням переваг i недолiкiв лiнiйного програмування. Принципово розгалужене програмування вiдрiзняеться вiд лiнiйного двома особливостями.
Автор цього варіанта Н. Краудер, по-перше, пропонував задавати навчальний матеріал не малими «порцiями», а логiчно завершеними i великими блоками для того, щоб суб’єкти учiння могли глибоко i всебiчно проаналізувати його змicт; по-друге, пiд час виконання контрольного за вдання визначати правильну вiдповiдь з набору вiдповiдей, де є, ще й неповнi та неправильнi вiдповiдi, якi мicтять си cтeмнi помилки. Коли учень дав правильну вiдповiдь, він переходить до наступного мiкроетапу. В iншому разi йому дається пояснения сутності помилки, i він отримує завдан ня працювати з однією iз додаткових програм з урахуванням виду помилки або повернутися до вихiдного пункту. Отже, розглянута програма веде учнiв до навчальної мети рiзними шляхами залежно вiд їxнix вiдповiдей та помилок. Так досягається iндивiдуалiзацiя навчання.
Однак i цей варіант програмування має недолiкu. Основ ними серед них є вибiр учнем правильної вiдповiдi, який провокує його на вiдгадування вiдповiдей, запам'ятовуван ня та вилучення помилкових тощо. Розглянуте програму вання не дає учневі цiлiсного i системного уявлення про ма терїал, шо вивчається.
3 метою подолання недолiкiв лiнiйного та розгалужено го програмування створено змiшане програмування, яке є комбiнацiею двох перших. На сучасному етапi практично використовується змiшаний варіант програмування. Такі програми навчання виявляються найбiльш ефективними для формування практичних навичок i вмінь. Для навчання спецiалiстiв практичного спрямування можна ефективно використовувати психологiчний варіант програмування, за пропонований П. Я. Гальперiним i Н. Ф. Тализiною. Ця концепцiя має назву «теорiя поетапного формування розумо вих дiй» i базується на трьох обов'язкових, незалежно від предметного змicту, компонентах: орієнтовна основа дiй, виконавчi дії, корекцiйно-контрольнi дії. Як розвиток ідеї програмування в навчаннi виникли блокове та модульне нав чання. Автором блокового навчання еє Ч. Купicевич. Воно здiйснюеться на основі гнучкої програми, яка в своїй Основі має змiшане програмування, але включае в себе i традицiйний текст. Цю програму він вперше запропонував 1968 pокy.
Основною метою такого програмування е багатостороннє навчання i пристосування методу до різноманітних органiзацiйних умов навчання. Назва цiєї програми - «Метод блокового програмування» - свiдчить, що в цьому методi використовуеться декiлька блокiв, кожен з яких потребув вiд учнiв певних зусиль.
Основні блоки цiеї програми:
iнформацiйний; тестово-iнформацiйний (для перевірки освоєння першого блоку); корекцiйно-iнформацiйний (у разi неправильної вiдповiдi - додаткове навчання); про блемний (на думку автора, це основний, базовий блок розв'язання завдань на основі отриманих знань); блок пе ревiрки та корекцiї.
Отже, проходження iнформацiї, яка переробляється у вищеперелiчених блоках, є замкнутим, а учень, який опану вав матерiал блоку, може перейти до наступного.
В нашiй країні у багатьох навчальних закладах широко використовується модульне навчання (в деяких iз них ця кон цепцiя називається модульно-рейтинговою). Воно передбачаєтаку органiзацiю процесу навчання, пiд час якого суб'єкт учіння працює з навчальною програмою, яка складається з певних модулiв. Основними модулями є цiльовий, iнфор мацiйний, операцiйний (практичне керування для досяг нення цiлей навчання) i модуль перевiрки знань.
Сучаснi засоби обчислювальної технiки дають змогу створювати складнi електроннi системи навчання, телекомунiкацiйнi мережi, якi мають значнi дидактичнi можливості. В сучаснiй дидактицi, окрім програмованого навчан ня, використовуються й iншi iнформацiйнi технологiї (на приклад бази даних, бази знань, комп'ютернi дидактичнi та розвитковi iгри). Безумовно, iнформатизацiя навчання має великi дидактичнi перспективи для модулювання будь-яких умов навчальної ситуацiї та майбутньої професійної дiяль ностіi учнiв.
Теорiя поетапного формування розумовuх дiй
Цю концепцiю було розроблено в 50-Ti раки ХХ сто лiття. Її засновником є наш спiввiтчизник, видатний педа гог i психолог П. Я. Гальперiн (1902-1988). Подальший розвиток вона дicтала в роботах психолога i педагога Н. Ф. Тализiної.
В Основі концепцiї лежить психологiчне вчення про пере творення зовнішньої предметної дiяльностi на внутрішню психічну діяльність. Формування внутрiшнiх розумових струк тур психiки вiдбувається за освоєння зовнішньої соціальної дiйсностi. Тому навчання i виховання можна розглядати як процес iнтерiоризацiї. Основна проблема по лягає в тому, як оптимально керувати цим процесом. Теорія П. Я. Гальперiна дaє вiдповiдь на це запитання.
В навчальнiй дiяльностi автори концепцiї виокремили три складовi: орієнтовну, виконавчу i контрольну. Орієнтовна- базується на використаннi учнями об'єктивних умов, необхiдних для цiєї дiяльностi. Виконавча - забезпе чує послiдовне подолання основ них етапiв навчання. Кон трольна - вимагає вiд учня спостереження за перебiгом навчальної дiяльностi та порiвняння її результатiв iз вiдповiдними зразками, а в разi виявлення розходжень вiдповiдного коригування орієнтовної та виконавчої її скла дових. Уся дiяльнiсть є не самоцiллю, а викликана певним мотивом. Коли мета завдання збiгається з мотивом, дiя стає дiяльнiстю. Роль мотивацiї П.Я. Гальперiн оцiнює так ви соко, що поряд з п'ятьма основними етапами опанування нових дiй він дaє ще один етап формування позитивної навчальної мотивацiї.
Формування розумових дiй згiдно з цiєю концепцією передбачає такі етапи:
- попереднє: ознайомлення з метою навчання та його умова ми. Цей етап формує мотивацiю навчально-пізнавальної дiяльностi;
- складання схеми орє:нтовної основи дiй (ООД). На цьому етапi учнi пiзнають предмет навчання й послiдовнiсть виконання орiєнтовних, виконавчих та контрольних дiй. Це ще не сама дiяльнicть, а лише система вказiвок до неї. ООД може мати кiлька видiв:
неповна (одноразовий показ зраз ка i неповний словесний опис),
повна (для певного виду дiяльностi),
повна узагальнена (для цiлого класу явищ);
- Формування матерiальноi діяльності. На цьому етапi дiї виконуються в матерiальнiй або матерiалiзованiй формi, з конкретними предметами або за допомогою певних модулiв. цi дiї обiймають як орієнтовну й виконавчу, так i контрольну дiї;
- етап зовнiщньої мови. На цьому етапi дiї узагальнюються завдяки їх повнiй вербалізації усно або письмово. Дiї ре алiзуються словесно, без опертя на матерiальнi засоби, таким чином вони засвоюються в узагальненій, вiдip ванiй вiд конкретики формi;
- етап внутрiшньої мови. Тут практичнi дії супроводжу ються проговорюванням подумки i здiйснюються уза гальнено, але вони, поступово скорочуючись, автомати зуються;
- етап iнтерiорuзацiї дії виконуються подумки, тобто стають внутрiшнiм розумовим процесом, максимально автоматизованим.
Отже, в цiй концепції широко використано рекомен дацiї кiбернетики. Її основна засада полягає у тому, щоб оп тимально й ефективно управляти процесом навчання учнiв
з погляду функцiонування їхньої психiки. Це керування тут доведено до досконалостi, що дaє змогу перетворити зовнiшнi дiї на внутрiшнi Й тим самим прискорити розумо вий i фiзичний розвиток учнiв.
Iнша особливість цiєї теорії полягає в цілеспрямованому формуваннi мотивації навчання. Власне, вiдсутнiсть такого елемента знецiнює низку дидактичних концепцiй. Остання особливiсть цiєї концепції стосується її практичної спрямо вaнocтi, що безпосередньо позитивно впливає на приско рення пiдготовки конкретних спецiалicтiв.
Таким чином, значення даної теорії полягає в тому, що вона вказує педагоговi, як необхiдно органiзовувати на вчально-пiзнавальну дiяльнicть учнiв, щоб, використовуючи основний дидактичний засiб - ООД, ефективно керувати процесом їхнього навчання та швидко досягти позитивних практичних результатiв.
Проблемне навчання
У 50-х раках хх століття з'явився новий вид навчання, який дicтав назву проблемного. Ця концепцiя, на думку її aвтopiв, має компенсувати недолiки традицiйного або пояснювально-iлюстративного виду навчання. Один iз авторів В. Оконь - так визначає cymнicmb цiєї концепції: «Проблем не викладання грунтується не на передаваннi готової iнфор мацiї, а на отриманнi учнями певних знань та вмінь шляхом вирiшення теоретичних та практичних проблем. Суттєвою характеристикою цього викладання є дослiдницька дiяль нiсть учня, яка з'являється в певнiй ситуації i змушує його ставити питання-проблеми, формулювати гiпотези та пе ревiряти їx пiд час розумових i практичних дiй».
Першi iдеї проблемного навчання подибуємо в методах навчання Дж. Дьюї - навчання через роблення, Дж. Брун нера - навчання через дослiдження. У колишньому Ра дянському Союзi цю концепцiю розвивали I Я. Лернер, А. М Матюшкiн, М. I Махмутов, М. М. Cкamкiн.
Безумовно, ця концепцiя не вирiшує вcix проблем, якi виникають у навчальному процесi, але вона має суттєвi пе реваги порiвняно з пояснювально-iлюстративним типом на вчання.
Основнi достоїнства проблемного навчання полягають у тому, що воно розвиває розумовi здiбностi учнiв як суб'єктiв учiння; викликає у них інтерес до учiння i вiдповiдно сприяє виробленню мотивiв i мотивації навчаль нo-пізнавальної дiяльностi; пробуджує їxнi творчi нахили; має різнобічний характер; виховує самостiйнicть, активнiсть i креативнicть учнiв; сприяє формуванню всебiчно розвинутої особистостi, спроможної вирiшувати майбутнi про фесiйнi та життєвi проблеми.
Проблемне викладання-учiння складається з таких етапiв дiяльностi суб'єктiв дидактичного процесу:
організації проблемної ситуацiї;
формулювання проблеми;
iндивiдуального або групового вирiшення проблеми суб'єктами учiння;
верифікації (перевiрки, тлумачення i систематизації) отриманої інформації;
використання засвоєних знань у теоретичнiй та практичнiй дiяльностi.
Основний недолiк традиційного навчання - це слабка ре алiзацiя розвиткової функцiї навчального процесу, тому що навчальна дiяльнiсть учнiв має переважно репродуктивний характер. Пiд час проблемного навчання педагог не дaє гото вих знань, а органiзовує їх пошук учнями шляхом спостере ження, аналiзу фактiв, активної разумової дiяльностi.
Процес навчання, навчально-пiзнавальна дiяльнiсть уподiбнюються науковому пошуковi й характеризуються в поняттях: проблема, проблемна ситуація, гіпотеза, засоби вирішення, експеримент, результати пошуку тощо.
Зробимо декiлька зауважень щодо базових понять про блемного навчання. Один iз авторів цiєї концепції А. М. Матюшкiн - так визначає проблемну ситуацiю: це особливий вид розумової взаємодії суб’єктів дидактичного процесу, що характеризується таким психiчним станом уч ня пiд час вирiшенн цих завдань, який вимагає виявлення(вiдкриття або засвоєння) нових знань або способiв діяльності. Отже, проблемна ситуація - це така ситуацiя, пiд час розв'язання якої суб’єктові учiння не вистачає знань i він повинен сам їх шукати.
А. М. Матюшкiн наводить шість правил створення проблемної ситуації.
1. Перед суб'єктами учiння слід поставити таке прак тичне або теоретичне завдання, виконання якого вимагає засвоєння нових знань i опанування нових навичок i умінь,
2. Завдання має відповідати розумовим здібностям суб’єктів учiння.
3. Проблемне завдання дається до пояснення матеріалу, що вивчається.
4. Проблемними завданнями можуть бути:
а) засвоєння навчального матеріалу;
б) формулювання запитання, гіпотези;
в) практичне завдання.
5. Одна i та сама проблема може бути створена різними типами завдань.
6. Розв'язанню дуже складної проблемної ситуації суб’єкт викладання сприяє шляхом указування суб’єкту учiння причин невиконання даного йому практичного за вдання або неможливості пояснення ним тих чи інших фактів.
Під час проведення занять можна використовувати такі рівні проблемного навчання:
постановка проблеми та її розв'язання педагогом;
створення проблеми педагогом та її розв'язання спільно з учнями;
розв'язання учнями проблемних завдань, якi виникають у процесі учiння;
учнi разом з педагогом визначають проблему i самостійно її розв'язують.
Проблемне навчання має i певнi недолiки. Його не завжди можна використовувати через складнicть матерiалу, що вивчається, непідготовленість суб’єктів навчального процесу. Останнiй аспект набуває особливоi вaгомocтi на сучасному етапі розбудови української держави Це пов'яза не, по-перше, зi спадом мотивації педагогічної діяльності вчителів, по-друге, зi зниженням рiвня мотивації навчаль но-пiзнавальної діяльності молодi, по-трете, з кризою в соцiально-економiчнiй сферi в Україні взагалi та в освiтнiй сферi зокрема. Напевно, виправдовує себе комплексне ви користання традицiйного та проблемного навчання, якi взаємно доповнюють одне одного i компенсують недолiки.
Розвuткове навчання
Розвиткове навчання opiєнтyє дидактичний процес на потенцiйнi можливостi людини та на їх реалiзацiю. Думки про розвиткове навчання висловлювали видатнi педагоги І. Г. Песталоццi, А. Дicтервег, К. Д. Ушинський та iншi. Наукове обґрунтування цiєї концепції знаходимо в роботах Л. С. Виготського. Експериментальне обгрунтування i по дальший науковий розвиток вона дiстала у працях Л. В. Занкова, Д. Б. Ельконiна, В. В. Давидова Н. О. Менчuнської І. С. Якuманськоi та iнших науковцiв .
«Розвиткове навчання - спрямованість принципів, методів i прийомів навчання на досягнення найбільшої ефективності розвитку пізнавальних можливостей школярів: сприймання, мислення, пам’яті, уяви тощо. Розвиткове на вчання формує мислительнi здiбностi, самостiйнicть шко лярiв, інтерес до навчання, а також удосконалюе рiзнi фор ми сприймання».
В цiй концепції навчання, виховання i розвиток поста ють як єдиний взаємозв'язаний дидактичний процес. На вчання - це провiдна рушiйна сила психологiчного розвит ку людини, формування у неї основних психiчних якостей. Засвоєння знань i набуття досвiду діяльності не протистоять розвиткові, а є його основою.
Розвиткове навчання вiдрiзняється вiд традицiйного ха рактером викладання-учiння. Основне завдання суб’єкта викладання спрямоване на формування пiзнавальноi самостійності, всебічного розвитку здібностей, ідейних i мо ральних переконань, активної життєвої позиції вихованця. Це навчання здiйснюється у формi залучення суб’єктів учiння до рiзних видiв діяльності, використання у викла даннi дидактичних ігор, дискусiй, а також iнших методiв зметою збагачення творчого мислення, пам’яті, мови тощо.
Основою учiння в структypi такого навчання є зв'язок «мета - засiб - контроль», а центральною ланкою - са мостiйна навчально-пiзнавальна дiяльнiсть суб’єктів учiння,яка заснована на їхній здатності регулювати свої дії вiдповiдно до усвiдомлених цiлей.
Отже, сумнім розвumкового навчання полягає в тому,що суб'єкт учiння не тiльки засвоює кoнкpeтнi знання, на вички та вмiння, але й опановує способи дiй. В учiннi розрізняють навчально-пiзнавальну дiяльнicть (у процесi якої вiдбувається засвоєння) i власне засвоєння як основ ний змicт цiєї дiяльностi. Специфiчними для цiєї концепції є орiєнтацiя на опанування суб'єктами учiння способiв дiяльностi, якi у процесi їх конструювання розвиваються.
Зміст дiяльностi, яку суб'єкт учiння повинен засвоїти в дидактичному процесi, пов'язується в його свiдомостi з ви конанням системи дiй. Унаслiдок цього навчальнi дії є у процесi засвоєння первинними, а пiзнання - вторинним.
Найкращi iдеї розвиткового навчання знаходять своє продовження i розвиток у концепцiї виховального навчання. Єднiсть навчання, виховання, розвитку є однiєю з основних закономiрностей навчання, яка знаходить своє вiдображення у вiдповiдному дидактичному принципi. «Вихо вальне навчання - органiзацiя процесу навчання, при якiй забезпечується органiчний взаємозв’язок мiж набуттям учнями знань, умінь i навичок, засвоєнням досвiду творчої дiяльностi й формуванням емоцiйно-цiннiсного ставлення до світу, один до одного, до навчального матеріалу» .
Технологiя навчання
Новою концепцiєю навчання, починаючи з 50-х poкiв хх столiття, є технологія навчання, яка ставить за мету кон струювання оптимальних дидактичних систем, проектуван ня навчально-пiзнавальних процесiв. Використання понят тя «технологiя навчання» пов'язане, по-перше, iз стрімким розвитком науково-технiчного прогресу, який зумовив тех нологiзацiю не тiльки виробничої сфери, а й гуманітарної, по-друге, з незадовiльним станом традицiйних форм i ме тодiв навчання. Сам тepмiн «технологiя» стосовно навчаль ного процесу було вперше вжито 1886 року американцем Дж. Саллi.
Нинi є понад триста визначень понять «технологiя навчання» i «педагогічна технологiя». Цi визначення групу ються за п'ятьма пiдходами до них: системний метод; педагогічна система; діяльність; спосiб організації навчального процесу; моделювання навчального процесу.
Іcmomними ознакамu технологiї навчання є:
діагностичне цiлепокладання i результативнiсть;
алгоритмiзованicть i проектованicть;
цiлiснiсть i кepoвaнicть;
коригованicть.
Наприклад, С. У. Гончаренко вкладає у нього такий змiст: «Технологiя навчання (з грец. - мистецтво слова, на вчання) - за означенням ЮНЕСКО, це в загальному ро зумiннi системний метод створення, застосування й визна чення всього процесу навчання і засвоєння знань з ураху ванням технiчних i людських pecypciв та їх взаємодiї, який ставить своїм завданням оптимізацію освіти» .
В педагогічній літературі, в тому числi й російській, пе дагогiчнi поняття «технологiя навчання» i «педагогiчна тех нологiя» одними авторами ототожнюються, а iншими - нi.
Наприклад, Ю. П. Азаров пропонує таку дефiнiцiю поняття «педагогiчна технологiя»: Педагогiчна mехнологiя вмiщує в себе матерiально-технiчне i правове забезпечення навчаль но-виховного процесу, просторово-часовi чинники ... ме тод, засоби i форми роботи, педагогiчну майстерність усіх учасникiв виховного процесу, набiр обов'язкових видiв дiяльностi, що їх виконує кожен учень».
Отже, в основі технологiї навчання має бути ідея керу вання дидактичним процесом, проектування й вiдтворення навчального циклу. Традицiйне навчання характеризується нечіткістю мети, слабкою керованістю навчально-пiзна вальною дiяльнiстю, невизначенicтю i неповторнicтю пiзнавальних операцiй, слабкiстю зворотного зв'язку i суб'єктивнiстю оцiнки результатiв навчання.
Загальнi властuвостi технологiї навчання такі:
розробка дiагностично поставлених цiлей навчання;
орiєнтацiя вcix навчально-пiзнавальних дiй на гарантоване досягнення визначених навчально-виховних цiлей;
оперативний зворотний зв'язок, oцінкa поточних i пiдсумкових результатiв.
Об’єктами технологiзацiї навчання мають бути вci основні компоненти цього процесу, тобто цiлi, змiст, методи, прийоми, способи i форми взаємодії педагогiв i суб'єктiв учiння, методики їхньої поведiнки в певних стандартних ситуаціях тощо.
В руслi гуманicтичної парадигми нацiональноi системи освiти, що, як i iншi види освiти, «реалiзується через дiяль ність i «має не тiльки зовнiшнi атрибути спiльностi, але й cвoїм внутрiшнiм змiстом передбачає спiвробiтництво, са морозвиток суб'єктiв навчального процесу, виявлення їх особистicних функцiй», слiд звернути увагу на особистicну спрямованicть технологiй навчання учнiв, на забезпеченняix особистiсно-професiйної поведiнки, самоуправлiння й роз витку творчого потенцiалу учасникiв дидактичного процесу.
Педагогiка спiвробiтнuцтва
На подолання недоліків традиційного навчання спрямо вана педагогiка спiвробiтнuцтва - «напрям педагогiчногомислення i практичної дiяльностi, мета якого демократи зацiя й гуманiзацiя педагогiчного процесу».
Педагогiка спiвробiтництва набуває популярностi в сучаснiй європейськiй освіті, яка своєю головною метою вва жає надання особистостi потужної життєвої мотивації, формування її потенцiалу як системи творчих здiбностей i пе редумов ix реалiзацii, виховання її впевненою у своїx правах i свiдомою в обов'язках, надання їй aвтономності як запо руки її самоактуалiзацii.
На думку деяких авторів, сутність педагогiчного процесу полягає у спiвробiтництвi педагога з дитиною. Для таких педагогiв xapaктepнi доброзичливе ставлення до суб’єктів учiння, прагнення адекватно оцiнити їxнi можливостi, збагнути мотиви поведiнки, стимулювати творчість, особистicне зростання i гiднicть, а також здатнiсть пiдтри мувати соцiально сприятливий морально-психологiчний клiмат у навчальнiй групi.
У скандинавських кpaїнax педагогiку спiвробiтництва називають педагогiкою дiалогу, яка орієнтується на принци пи педагогiчного дoсвiдy бразильського педагога Паоло Фрейре. Сутність такого дiалогу полягає в гнучкiй змiнi opiєнтaції педагогiчного впливу на учнiв, який здiйснює вчитель, виходячи iз моральних принципiв i загальнолюдсь ких цiнностей. Педагогiка дiалогу виокремлює вчителя як провiдну фігуру успішної педагогічної взаємодії з учнями й покладає на нього вiдповiдальнiсть оперативно враховувати особистicнi якостi вихованцiв, що постiйно зманюються під впливом iшнiх обставим та iндивiдуального зростання.
Особuстiсно opiєнтoвaнe навчання
Цю проблему досліджували відомі психологи сучасності К. О. Абульханова-Славсыса, О. Г. Асмолов, Г. О. Балл, І. Д. Бех, В. В. Давидов, В. О. Моляко, А. В. Петровський,В. В. Puбалка, В. В. Столiн, В. О. Татенко, Т. М. Титаренко,І. С. Якиманська..
Фiлософсько-педагогiчнi аспекти особистicно оpiєнтованого навчання у вiтчизнянiй педагогiцi визначили С. У. Гончаренко, І. А. Зязюн, О. В. Киричук, В. Г. Кремень, О. Я. Савченко та iншi.
На яких же методологiчних засадах грунтується осо бистiсно орієнтоване навчання? Buxiднi положення такої системи навчання визначає І. С. Якиманська:
1) особистicно орієнтоване навчання повинно забезпе чувати розвиток i саморозвиток особистостi учня як суб'єкта пізнавальної та предметної дiяльностi;
2) Має забезпечувати кожному учневi (спираючися на його здiбностi, нахили, iнтереси, цiннiснi орiєнтацiї та суб'єктивний дoсвiд) можливiсть реалiзувати себе в рiзних видах дiяльностi;
3) змicт освiти, їi засоби й метод и органiзовуються так, щоб учень мiг вибирати предметний матерiал, його вид таформу; ,
4) освiченiсть як сукупнiсть знань, умінь, iндивiдуаль них здiбностей є найважливiшим засобом становления ду ховних та iнтелектуальних якостей учня i має бути основ ною метою сучасної освiти;
5) освiченicть формує iндивiдуальне сприйняття cвiту,можливостi його творчого вдосконалення, шираке вико ристання суб'єктного досвiду в iнтерпретацiї та оцінці фактiв, явищ, подiй навколишньої дiйсностi на основі особистiсно значущих цiнностей i внутрiшнix настанов;
6)найважливiшими чинниками особистicно орієнтованого навчального процесу є ті, що розвивають індивідуальнicть учня, створюють умови для його саморозвитку та самовираження;
7) особистiсно орієнтоване навчання будується на принципi варiативності.
За Якиманською, «визнання учня головною дiєвою фiгу рою усього ocвiтньoго процесу є ...особистicно оpiєнтовaнa педагогiка». Психологiчний аналiз категорiй «учень» ,«iндивiд», «особистicть» та «iндивiдуальнicть» свiдчить про те, що центром навчального процесу має бути не учень, а його особистicть (бо iндивiдом є будь-яка icтoтa людського роду, а поняття «особистiсть» - це системна якicть iндивiда, яка трансформується в нову якicть, тобто в осо бистiсть). Своєю чергою, повна самоактуалiзацiя i саморе алiзацiя особистостi учня в навчальному процесi – це надiйна передумова формування яскравих та нестандартних особистостей, тобто iндивiдуальностей, дефiцит яких, нажаль, ми вiдчуваємо в Українi. Безперечно, «системоутво рюючою якicтю особистостi є суб 'єкmнicmь, тому можна стверджувати, що освiтнiй процес, який максимально сприяє розвитку суб'єктностi, можна назвати особистicно орiєнтованим» .
Найважлuвiшuмu ознаками особистiсно орієнтованого навчання aкaдeмiк О. Я. Савченко вважає багатоварiатив нicть методик i технологiй, умiння органiзовувати навчання одночасно на рiзних рiвнях складностi, утвердження вciмa засобами цінностi емоцiйного благополуччя, позитивного ставлення до свiтy, тобто внутрiшньої мотивацiї.
Навчання має грунтуватися на пpuмami суб 'єкmнocmi учня як суб'єкта учiння, визнання за ним права на самовизна чення i самореалiзацiю в навчально-пiзнавальнiй дiяльностi через оволодiння її способами, що передбачає пристосуван ня освiти до нього, а не навпаки, як у традицiйному на вчаннi. Це вимагає кардинальноi змiни мети й ціннісних орiєнтацiй навчального процесу, оновлення змiстового ком понента i його гуманiтаризацiї, перебудови технологiї та її гуманiзацiї й демократизацiї, змiни методики дiяльностi пе дагога та розширення в нiй технологiї спiвробiтництва, ко ригування характеру навчально-пiзнавальної дiяльностi уч ня як суб'єкта навчального процесу.
Мета такого навчання - гармонiйне формування i всебiчний розвиток особистостi українського громадянина, повне розкриття його творчих сил, набуття власного «Я», неповторної iндивiдуальностi. Вiн має стати суб'єктом життєдiяльностi, професiйної дiяльностi, а не опанувати тiльки певну сукупнiсть загальнонаукових i професiйних знань, навичок i вмінь. Для цього педагог повинен допо могти учневi знайти самого себе, пiдтримати та розвинути людину в людинi, закласти в неї механiзми адаптацiї, само визначення, саморозвитку, самореалiзацiї, самовдоскона лення в умовах навчально-пiзнавальноi дiяльностi, якi сприятимуть становлению творчої особистостi.
Все це кардинально змiнює функцiї навчального проце су, основними серед яких стають виховна, розвивальна i са мовдосконалення, а не освiтня, як у традицiйнiй системi. В такому розумiннi освіта справдi гуманiзується, бо вонавсебiчно сприятиме збереженню та розвитку екологiї люди ни, допомагатиме її iнтелектуальному, духовному й фiзич ному збагаченню, не насильницькiй соцiалiзацiї в умовах навчально-пiзнавальної дiяльностi.
Це автоматично вимагає cуттєвої кopeкції змicту освiти та шляхiв i методiв її реалiзацiї. 3мiстовuй компонент навчального процесу має охоплювати, з одного боку, все те, що потрiбно учневi для формування i розвитку особистостi, а з iншого - для формування особистостi професіонала. З цїєю метою пропонують у змiст освiти вводити аксiоло гiчний, когнiтивний, дiяльнiсно-творчий i особистісний компоненти. Тут останнiй компонент є системотвiрним, а не когнiтивним, як у традицiйному навчаннi.
Пiд час конструювання i реалiзацiї навчального процесу виявляється суб'єктний досвiд кожного учня, його соцiалiзацiя в умовах освiтньо-виховних систем, бо «в ме жах особистiсного пiдходу суттєво змiнюються орiєнтири, за якими вiдбувається життя людини та її взаємодiя з соцiальним середовищем i професiйними подiями. Саме дiяльнicть стає засобом розвитку людини, а якщо вона не забезпечує цього розвитку, не задовольняє потреб людини, вона повинна прагнути її змiнити». Цього можна досягти тiльки шляхом упровадження в навчальний процес нової педагогічної технологiї, в основі якої - розумiння, актив ний дiалог, самоуправлiння, взаєморозумiння, якi передба чають суб'єкт-суб'єктнi взаємини мiж педагогами та учня ми. Наприклад, розумiння передусiм передбачає спiлкуван ня, спiвпрацю, рівніcть позицiй, емпатiю. Тому Е. В. Бонда ревська ключовими словами особистicно орієнтованого навчання обгрунтовано вважає допомогу і підтримку .
Отже, обгрунтоване використання основних iдей i реко мендацiй особистicно орієнтованого навчання з урахуван ням особливостей i змicту сучасного етапу формування нацiональної системи освiти, характеру майбутньої про фесiйної дiяльностi учнiв сприятиме вихованню духовно ба гатої, нацiонально свiдомої особистостi українського грома дянина, суб'єкта повноцiнної суспiльної життєдiяльностi.
Сучаснi зарубiжнi дuдактuчнi концепції.
У зарубiжнiй педагогiцi, особливо в Захiднiй Європi, США, Японiї, висунуто низку концепцiй навчання, якi сут тєво вiдрiзняються вiд вищенаведених. Їх можна розподiли ти на двi великi групи. До першої вiдносять технократuчнi концепції, в основі яких лежить принцип модифiкацiї по ведiнки людини в необхiдному напрямi. Один iз заснов никiв цієї концепції - Б. Cкіннеp - орiєнтується на бiхевiоризм, де особистicть розумiється за формулою «сти мул - реакцiя». Прихильники цієї концепцiї намагаються виховувати особистicть на рацiональнiй науковiй основі i, вiдповiдно, технологiзувати формування знань, навичок i вмінь.
Технократичнiй педагогiцi (iмперативнiй i «жорсткiй») протистоїть iнша група, що має лiберально-гуманiстuчну спрямованiсть. Найпопулярнiша серед них - гуманiстична педагогiка, яку обгрунтували в 50-60-х раках американсь кий психолог Альбрахам Маслоу (1908-1970), а такожА. Комбс, Є. Коллi, К. Роджерс. Вона базується на гу манicтичнiй психологiї, основними поняттями якої є «само актуалiзацiя особистостi», «особисте зростання», «розвит кова допомога». Найважливiше тут - увага до особистостi, органiзацiя учiння як зацiкавленої самостiйної дiяльностi учня.
Одним iз лiдерiв гуманicтичного напряму Карлом Род жерсом (1902-1987) було висунуто кардинальний принцип органiзацiї освiти - дбайливе ставлення до особистісного «Я» кожного учня. Тiльки розумiння й прийняття педагогом учня таким, яким він є, без авторитарного тиску з метою кардинально його змiнити, робить процес формування «Я»особистостi результативним. Вiдбувається зближення «Я» реального i «Я» iдеального - тобто такого, яким xотiв би стати учень з огляду на панiвнi соцiальнi цінностi й норми. Свої педагогiчнi погляди він виклав у книзi «Свобода навча тися: чим може стати освіта» (1969). Його iдеї нинi мають багатьох прихильникiв серед педагогiв. «Педагогiка нена сильства передбачає гуманicтичний пiдхiд до виховання й освiти... Це означає визнання особистостi, яка розви вається, вищою соцiальною i педагогiчною цiннicтю, пова гу до самобутностi й унiкальностi кожної дитини, створен ня умов для цiлеспрямованого розвитку та саморозвитку ви хованця як суб'єкта дiяльностi, як особистостi й творчої iндивiдуальностi» .
3 метою подолання недолiкiв вишенаведених концепцiй навчання створюються альтернатuвнi дuдактuчнi системи.Найпопулярнiшi серед них вальдорфська педагогiка i педагoгiкa Петерсона.
Вальдорфську педагогiку, в основу якої покладено антропософiю, заснував на початку хх столiття Рудольф Штай нер (1861-1925). Вiн уважав духовну й моральну пiдготовку учнiв до життя головною метою виховання. Вальдорфська педагогiка - це «сукупнiсть методiв i прийомiв виховання i навчання, яка грунтується на антропософськiй інтерпретації розвитку людини як цiлicної взаємодiї тiлесних, душевних i духовних факторiв». А «в концептуальнiй основі та практичнiй дiяльностi Штайнер-школи органiчно поєднують принципи гуманiзацiї та гyманiтаризацiї освiти з принци пом соцiальної спрямованостi виховання».
Так званi вiльнi вальдорфськi школи, перша з яких була вiдкрита 1919 року, дають повну середню oсвiту. Головна дiйова особа - класний учитель, обов'язок якого - органiзацiя майже вciєї навчально-виховної роботи зi своїми учнями протягом перших восьми pоків навчання. Вiн викладає загальноосвiтнi дисциплiни, створює i пiдтримує в інтересax виховання тicну взаємодiю мiж учнями й учителями, мiж школою й батьками. Оцiнки не виставляються. На вчальний piк закiнчується складанням класним учителем загальної психолого-педагогічної характеристики кожного учня. Цi школи aвтoнoмнi й не мають над собою уп равлiнських iнстанцiй, керуються педагогiчною радою. По сада директора вiдсутня.
Сучаснi послiдовники Штайнера основною метою педа гогiчної дiяльностi вважають виховання духовно вільної особистостi, здатної в процесi iндивiдуальної творчостi долати суспiльнi тенденції консервативного вiдтворення наявних соцiальних структур та стереотипiв поведiнки i цим сприяти прогресовi.
Педагогiка П. Петерсона сприяє формуванню особистостi учня в «шкiльнiй общинi», у спiльнiй дiяльностi й спiлкуваннi. Для цієї педагогiки є характерною орієнтація на гармонiйний розвиток особистостi. Методи навчання тут можна охарактеризувати як ненав'язливi, м'якi. Учнi об'єднуються у рiзновiковi групи. Зміcт i темп навчання iндивiдуальнi, учнi переважно визначають їx самостiйно. Основні методи занять - iгри, читання, бесіди з педагога ми, iндивiдуальна робота, технiчнi та мистецькi заняття. Упродовж дня органiчно поєднуються гра, учiння, спiлкування, вiдпочинок, праця. Oцінок у балах нeмaє.
Схожi характеристики має й есоlе тoderne - сучасна школа та педагогiка, заснованi С. Френе (1896-1966) французьким педагогом, фундатором i керiвником «Мiжнародної федерацiї прихильникiв “нової школи”. Метою вихо вання тут є розвиток у суб'єктiв учiння здатностi до взаємодiї, самоуправлiння, кооперацiї, розвитку iндивiду альностi, соцiальної компетентностi, вiдповiдальностi. Ос новний принцип “нової школюи” Френе - здiйснення на вчання через самодiяльнiсть учнiв, основна форма цієї са модiяльності- вiльний виклад (усний, а потiм письмовий) ними своїх вражень i думок (так званий вiльний текст). На вчальний процес органiзовується за типом виробничого, який перед6ачає розподiл працi та взаємодiї. Навчання про ходить у шкiльнiй друкарнi, яка видає журнал. Цей журнал готують caмi суб'єкти учiння вiд початку i до кiнця.
Вчителi шкiл Френе дотримуються думки, шо «акценту вання уваги на помилках, поганих вчинках, незадовiльнiй успiшностi створює негативну моральну атмосферу: деякi дiти бундючаться вiд успiхiв, а iншi переживають гіркоту не вдач, у них розвивається комплекс неповноцiнностi. 3а вдання ж школи полягає в культивацiї успiху, необхiдного для самоствердження особистостi». Педагoгiчнi iдеї Френч засвоєнi школами Францiї, Iталiї, Латинської Америки.
В англо -саксонських країнах великого значения надається ціннісно орiєнтованому вuхованню (va/ue educatioп).
Отже, педагогiка спiвробiтництва, педагогiка дiалогу, педагогiка довiри вiддзеркалюють процеси демократизацiї та гуманiзацiї європейської школи i покликанi, на думку євро пейських учителiв, витiснити прояви моральної або фiзичної наруги над особистiстю учня. Проте представникiв цих дидактичних концепцiй застерiгають вiд «педоцентризму», що набуває часом форм слiпого потурання примхам дiтей.
Таким чином, аналiз зарубiжних концепцiй навчання та їх порiвняння з вiтчизняною педагогiчною думкою i прак тикою свiдчать про те, що їм притаманнi певнi паралелi та спiльнi тенденцiї. Наприклад, дуже багато спiльного в педа гогiчнiй системi А. С. Макаренка та С. Френе i П. Петерсо на. Подiбнi властивостi мають захiдна гуманiстична педа гoгiкa, педагогiчна система В. О. Сухомлинського й осо бистiсно орієнтоване навчання. Тому педагогам важливо добре знати сучаснi концепцiї: навчання, їхнi позитив нi сторони й вади з метою цiлеспрямованого впроваджен ня модерних iдей i методик у педагогiчний процес в сучас них умовах формування i розвитку нацiональної системи освіти.
Список використаної літератури:
Баранов С.П. принципы обучения. М.,1975.
Вишневський О. Сучасне українське виховання. Педагогічні нариси. Львів,1996.
Гончаренко С.У. Український педегогічний словник. К.,1997.
Карпенчук С.Г. Теорія і методика виховання. К.,1997.
Оконь В. Введение в общую дидактику. М.,1990.
Оконь В. Основы проблемного обучения. М.,1968.
Підласий І. Ідеал українського виховання // Рідна школа.1999.
Фіцула М.М. Педагогіка. К.,2000.
Фіцула М.М. Педагогіка. Тернопіль 1997.
Ягупов В.В. Педагогіка.//Либідь. К.,2003.