Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
PAGE 2
ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ
з дисципліни «Державне регулювання економіки»
Тема 1. Державне регулювання як метод управління економікою
1. Вади ринкового саморегулювання
Існує тенденція постійного зростання індивідуальних, колективних і суспільних потреб. Задоволення цих потреб натикається на обмеженість економічного потенціалу країни, що може бути проілюстрована за допомогою графіка межі виробничих можливостей. Якщо результати виробництва умовно поділити на дві групи (наприклад, суспільні товари та приватні товари), то межа виробничих можливостей відбиватиме максимальні кількості суспільних і приватних товарів, які можуть одночасно вироблятися за даної кількості ресурсів, якщо припустити, що всі ресурси повністю використовуються.
Найважливішими формами організації економіки є командна та ринкова. Командна економіка грунтується на монополії державної власності та централізованому розподілі виробничих ресурсів. Командна форма економіки характерна для колишнього СРСР. Така форма організації виявилася неспроможною забезпечити ефективний і збалансований розвиток економіки, а економічне зростання, досягалося за рахунок жорсткого обмеження особистого споживання. Командна форма організації призвела до:
Для ринкової форми розподілу обмежених ресурсів характерний механізм ринкового саморегулювання. Він функціонує на засаді взаємодії попиту та пропозиції в умовах конкуренції. Ринок спрямовує ресурси на виробництво тих товарів, які найбільш потрібні суспільству, і примушує підприємства застосовувати найефективніші комбінації використання обмежених ресурсів.
Однак механізм ринкового саморегулювання забезпечує ефективний розподіл ресурсів тільки за певних ідеальних умов. Розподіл ресурсів, за яким стан суб'єктів ринку або поліпшується, або не змінюється, називається ефективним (оптимальним) за Парето. Проте в економіці виникають ситуації, коли ринковий механізм не забезпечує оптимального за Парето використання ресурсів. Такі умови й створюють вади ринкового саморегулювання, які виникають внаслідок:
Наявність вад ринкового саморегулювання обумовлює необхідність державного регулювання економіки. Міра державного «втручання» в економіку в різних країнах неоднакова. Вона залежить від багатьох факторів: історичних, політичних, ідеологічних тощо. Отже, є всі підстави стверджувати, що сучасна ринкова економіка є змішаною, яка функціонує на основі поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання.
2. Функції держави в сучасній економіці
У сучасному світі будь-яка держава виконує політичну, соціальну, міжнародну та економічну функції.
Політична функція держави полягає в забезпеченні цілісності й збереження суспільства, у створенні умов для спокійного та гармонійного його розвитку.
Соціальна функція полягає в забезпеченні на всій території країни прав і свобод кожної людини і громадянина.
Міжнародна функція полягає у підтримуванні свободи, суверенітету та історичного існування народів конкретної країни в рамках світового співтовариства.
Економічна функція полягає у створенні передумов, необхідних для ефективної економічної діяльності суспільства.
Усі функції тісно взаємопов'язані, але, на думку економістів, економічна функція є найважливішою, оскільки від її дії залежить ефективність реалізації всіх інших функцій.
Економічні функції можна обєднати за 5 напрямками:
1. Забезпечення економіки необхідною кількістю грошей. У цій сфері держава є монополістом і протистоїть великій кількості покупців, які формують попит на гроші. З метою задоволення цього попиту держава здійснює грошово-кредитну політику.
2. Формування правових засад функціонування економіки. З цією метою держава визначає правовий статус окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, регулює відносини між виробниками і покупцями товарів, регламентує здійснення окремими підприємствами зовнішньоекономічної діяльності, визначає обов'язки підприємств перед державою і т. д. Спираючись на економічне законодавство, держава виконує роль арбітра у сфері господарських відносин, виявляє випадки незаконної діяльності та вживає відповідних заходів до порушників.
3. Усунення вад ринкового саморегулювання. Неспроможність ринку забезпечити ефективний за Парето розподіл ресурсів компенсується державним «втручанням» в економіку. З цією метою держава здійснює захист конкуренції, забезпечує людей суспільними товарами, реагує на можливість виникнення екстерналій, бере участь у розв'язанні проблем неповноти ринків, формує інформаційну інфраструктуру ринку, здійснює стабілізаційну політику.
3.1. Для захисту конкуренції та обмеження монополістичних тенденцій держава здійснює антимонопольну політику. Вона реалізується на підставі антимонопольного законодавства.
3.2. Забезпечення людей чистими і змішаними суспільними товарами є однією з найважливіших функцій держави. Суспільні товари мають дві властивості: несуперництво у споживанні та загальнодоступність. Різним суспільним товарам ці властивості притаманні у неоднаковій мірі. Ті, що мають ці властивості у вищій мірі, називаються чистими суспільними товарами. Ті, що в них хоча б одна з властивостей виражена в помірному ступені, називаються змішаними суспільними товарами. Товари, що не мають цих властивостей, називаються приватними товарами. Виробництво чистих суспільних товарів є монополією держави. Сфера виробництва змішаних суспільних товарів є ареною конкуренції суспільного та приватного секторів. На відміну від інших суб'єктів економічних відносин держава має законне право вилучати доходи через оподаткування. Отже, відшкодування витрат на виробництво суспільних товарів здійснюється за рахунок податків.
3.3. Держава реагує на можливість виникнення екстерналій. За ефективного функціонування ринку виробник використовує ресурси, відшкодовуючи витрати в розмірі їхньої вартості, а споживач повинен повністю оплачувати вартість купленого товару. Такий порядок є необхідною умовою оптимального за Парето розподілу ресурсів. Порушення принципу «за все треба платити» породжує негативні й позитивні зовнішні ефекти (екстерналії). Суб'єкт ринку, який породжує негативні екстерналії, перекладає частку витрат на інших, а той, який створює позитивні екстерналії, бере на себе частку витрат з реалізації чужих інтересів. Усунення державою цієї вади ринкового саморегулювання здійснюється через чітку регламентацію прав і обов'язків економічних суб'єктів. Це досягається за допомогою законотворчої і контролюючої діяльності держави.
3.4. Держава бере активну участь у розв'язанні проблем неповноти ринків. Для цього вона здійснює координацію дій потенційних виробників і споживачів. Найпоширенішими формами такої координації є заходи макроекономічних планів, державні цільові комплексні програми.
3.5. Формування інформаційної інфраструктури ринку є звичною практикою для індустріальне розвинутих країн. Останнє викликане тим, що недостатність інформації лімітує можливості ефективного використання ресурсів, зумовлює неоптимальну поведінку продавців і покупців, заважає укладанню довгострокових угод.
3.6. Держава здійснює стабілізаційну політику. В основу стабілізаційної функції держави покладається та обставина, що рівень виробництва залежить від рівня сукупних витрат. Витрати приватного сектору можуть бути недостатніми для досягнення повної зайнятості або надмірними. У першому випадку виникає надмірне безробіття, у другому — інфляційне зростання. У першому випадку держава може застосувати стимулювальну політику, у другому — стримувальну. Основними засобами виконання державою стабілізаційної функції є фіскальна та грошово-кредитна політика.
4. Перерозподіл доходів. Економіка, оптимальна за Парето, констатує стан, за якого ресурси суспільства розподілено найефективніше. Але ефективний розподіл ресурсів ще не означає найефективнішого розподілу доходів членів суспільства. Конкурентні ринки здатні породжувати нерівномірність розподілу доходів і навіть цілковитий брак коштів для існування в непрацездатних членів суспільства. Для зменшення нерівності в доходах держава здійснює перерозподіл їх через різноманітні соціальні програми.
5. Забезпечення людей обов'язковими товарами. Товари (правила поведінки), які держава зобов'язує людей використовувати (додержуватися), називаються обов'язковими товарами. Важливим аргументом на користь державного «втручання» в економіку є відома істина: людина здатна діяти всупереч власним інтересам. Погляди, згідно з якими державне «втручання» необхідне, оскільки державі найліпше відомо, що саме є корисним для людини, називаються патерналістськими.
Реалізація економічних функцій держави здійснюється через механізм бюджетного, фіскального, грошово-кредитного, структурного, інвестиційного, цінового, соціального, зовнішньоекономічного та інших напрямів соціально-економічної політики.
3. Сутність ДРЕ
Державне регулювання економіки (ДРЕ) є складовою процесу відтворення. Об'єктивна необхідність його пояснюється потребою подолання вад ринкового саморегулювання та виконання економічних функцій держави. З цього погляду ДРЕ є чистим суспільним товаром. Попит на ДРЕ формують громадяни, домашні господарства, суб'єкти господарювання, громадські організації тощо. Пропозицію формує держава. Ціною цього чистого суспільного товару є частка видатків державних органів на здійснення регулювальних функцій.
Як метод управління економікою ДРЕ можна розглядати з теоретичного і практичного погляду. З теоретичного погляду державне регулювання економіки — це система знань про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів і засобів впливу держави на перебіг соціально-економічного розвитку, спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики.
Об'єктом ДРЕ є господарство країни, регіонів, областей, міст і районів; соціально-економічні процеси (економічні цикли, демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія, кон'юнктура тощо); відносини (кредитні, фінансові, зовнішньоекономічні тощо); ринки (товарів, послуг, інвестицій, цінних паперів, валюти, фондів, капіталів тощо).
Складність утілення зазначених об'єктів у чіткі організаційні форми зумовлює, як правило, опосередкований вплив держави на функціонування та розвиток підсистем, процесів, відносин, ринків і т. п. Безпосереднім об'єктом державного регулювання є діяльність підприємств (установ, закладів, організацій), державних органів, домашніх господарств.
З практичного погляду ДРЕ — це сфера діяльності держави щодо цілеспрямованого впливу на поведінку суб'єктів господарювання з метою забезпечення пріоритетів державної економічної політики. Вважається, що первинним суб'єктом державного регулювання є людина (громадянин). У демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює та захищає свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування. Але виборці безпосередньо обирають не напрями соціально-економічної політики або методи та засоби ДРЕ, а лише склад органів державної влади. Отже, суб'єктом державного регулювання економіки стає держава в особі державних органів (президента, парламенту, уряду, місцевих адміністрацій).
Необхідність ДРЕ полягає у потребі вирішення соціально-економічних проблем (спад виробництва або перевиробництво, інфляція, безробіття, монополізм, тощо), які накопичуються в суспільстві в ході його розвитку і не можуть бути вирішені автоматично на базі приватної власності та конкуренції.
Тобто, обєктивна необхідність ДРЕ пояснюється потребою подолання вад ринкового саморегулювання та виконанням економічних функцій держави.
Основними функціями державного регулювання економіки є:
- регулювання макроекономічних процесів і пропорцій;
- регулювання зовнішньоекономічних відносин;
- розроблення і регулювання науково-технічної, інвестиційної та соціальної політики;
- захист внутрішнього товаровиробника і пріоритетних виробництв;
- розроблення і регулювання регіональної політики;
- соціальний захист населення;
- захист особи, інтересів товаровиробника і держави;
- утримання і забезпечення ефективної роботи органів державної влади.
Реалізація соціально-економічної політики, вибір методів і засобів ДРЕ залежать від діяльності державного апарату з урахуванням вад держави. Вади держави — це її нездатність забезпечити ефективний вплив на розподіл обмежених ресурсів і невідповідність політики розподілу обмежених ресурсів поширеним у суспільстві уявленням про справедливість. Виділяють чотири групи факторів, які негативно впливають на обґрунтування та реалізацію державних управлінських рішень у сфері ДРЕ. Це:
1) обмеженість інформації;
2) неспроможність держави повністю контролювати реакцію контрагентів на її дії. Втручання держави в економіку може спричиняти негативні побічні наслідки (екстерналії);
3) недосконалість політичного процесу. Під впливом виборців, груп спеціальних інтересів (лобі), політичних маніпуляцій тощо державні органи здатні застосовувати неадекватні методи регулювання і тим самим проводити неефективну політику;
4) обмеженість контролю над державним апаратом. Особливості становища й поведінки бюрократії здатні посилювати неефективність функціонування економіки, зокрема призводити до надмірного зростання управлінського апарату та невиправданого збільшення бюджетних витрат.
Для реальної економіки характерні ситуації, коли одночасно мають місце й вади ринку, й вади державного втручання. При цьому послабити вплив одних вад найчастіше можна лише посилюванням впливу інших. Приймаючи економічні рішення, слід зіставляти наслідки впливу вад ринку та держави, щоб визначити оптимальну форму та межу державного регулювання.
Теорія державного регулювання економіки проголошує необхідність системного підходу до вибору засобів і методів впливу держави на суб'єктів економічних відносин. Системний підхід передбачає інтеграцію в цілісну систему, по-перше, елементів, що формують стратегію соціально-економічного розвитку, по-друге, елементів, що утворюють підсистему регуляторів.
Стратегія соціально-економічного розвитку формується через макроекономічне прогнозування (передбачення можливого стану об'єктів у майбутньому і визначення альтернатив розвитку), макроекономічне планування (визначення цілей і пріоритетів розвитку та заходів, спрямованих на досягнення цілей) і державне програмно-цільове планування (визначення найактуальніших соціально-економічних проблем і заходів для розв'язання цих проблем).
Конкретні напрями, форми та масштаби ДРЕ визначаються передусім переліком, характером і гостротою соціально-економічних проблем в тій чи іншій країні у конкретний період часу, наявністю ресурсно-виробничого потенціалу та передумов для забезпечення економічної безпеки національної економічної системи.
4. Методи ДРЕ
Методи ДРЕ поділяються:
Методи прямого впливу безпосередньо діють на функціонування суб'єктів за допомогою інструментів адміністративно-правового характеру, які регламентують діяльність суб'єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу. Основними інструментами прямого державного регулювання є: нормативно-правові акти, директивні заходи макроекономічних планів і цільових комплексних програм, державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти тощо.
Методи непрямого регулювання — це методи, які регламентують поведінку суб'єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного економічного середовища, яке змушує їх діяти у потрібному державі напрямку. До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскального, бюджетного, грошово-кредитного, інвестиційного, амортизаційного, інноваційного та інших напрямів економічної політики, а також методи морального переконування.
Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення обов'язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб'єктів права.
Серед правових методів регулювання економіки важливе місце посідають закони, спрямовані на тривале правове регулювання ринку. Постанови, укази, декрети, рішення виконують функції короткотермінового, або оперативного регулювання.
В Україні створена певна правова основа для функціонування ринкових відносин, зокрема, прийняті Конституція, Господарський кодекс та Закони "Про власність", "Про банки і банківську діяльність", "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції", "Про банкрутство", "Про інвестиційну діяльність", "Про захист іноземних інвестицій в Україні", "Про державне мито", "Про єдиний митний тариф", "Про оплату праці" та ін.; укази та розпорядження Президента України; постанови та розпорядження Кабінету Міністрів; нормативні акти місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування.
Адміністративні методи ДРЕ — це інструменти прямого впливу держави на діяльність суб'єктів ринку. Їхня суть полягає у прямому втручанні в діяльність товаровиробника шляхом доведення обов´язкових до виконання державних замовлень (контрактів), ліцензування, квотування, встановлення норм і стандартів щодо регламентації відповідності вимогам внутрішнього і зовнішнього ринків, державного підприємництва
Основними інструментами адміністративного регулювання є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні замовлення, ціни тощо.
Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні умови, які спонукають суб'єктів ринку діяти у необхідному для суспільства напрямі, вирішувати ті чи інші завдання згідно із загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за допомогою економічних методів дає змогу суб'єктам ринку зберегти право на вільний вибір своєї поведінки.
Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної, податкової, грошово-кредитної, амортизаційної політики держави, інших напрямів державної економічної політики.
Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні доходи. Виділяють стимулювальну (експансіоністську) фіскальну політику, спрямовану на стимулювання виробництва через збільшення державних закупівель, та стримувальну (ре-стрикційну), фіскальну політику, спрямовану на стримування виробництва. Отже, існує зв'язок між фіскальним, бюджетним і податковим напрямами політики.
У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.
Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових ресурсів, а також для стимулювання економічного зростання, науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень, підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників. Податкова політика реалізується за двома напрямами:
по-перше, це визначення видів податків і встановлення податкових ставок,
по-друге, надання податкових пільг окремим суб'єктам (особам) з метою впливу на інвестиційний клімат і рівень грошових доходів населення.
Грошово-кредитне регулювання здійснюється з метою впливу на грошову пропозицію. Для досягнення цієї мети центральний банк (в Україні — Національний банк України) використовує такі основні інструменти: грошова емісія, операції з державними цінними паперами на відкритому ринку, зміна норми обов'язкових резервів, маніпулювання обліковою ставкою.
Найрезультативнішим напрямом амортизаційної політики є механізм прискореної амортизації. Запровадження його дає змогу підприємствам прогресивних галузей економіки вже в перші роки експлуатації машин та устаткування окупити більшу частину їхньої вартості, накопичити в амортизаційному фонді достатню кількість коштів для дальшого інвестування.
Пропагандистські (морально-етичні) методи ДРЕ — це звернення держави до гідності, честі й совісті людини (підприємця, найманого робітника, державного службовця тощо). Вони охоплюють заходи виховання, роз'яснення та популяризації цілей і змісту економічної політики, засоби морального заохочення тощо. Суть цих методів полягає в тому, щоб формувати та підтримувати в людей певні переконання, духовні цінності, моральні позиції, психологічні настанови щодо діяльності держави. Ефективність морально-етичних методів залежить від належної організації пропагандистських акцій та ступеня довіри людей до держави.
5. Система органів ДРЕ
Державне регулювання економіки здійснюється державними органами. Держави різняться одна від одної формою правління, державним устроєм, політичною системою, функціями органів влади. У демократичному, правовому суспільстві державна влада базується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. В Україні поділ повноважень між різними гілками влади визначається Конституцією України.
Главою держави є Президент України, законодавчу владу здійснює Верховна Рада України, виконавчу — Кабінет Міністрів України, інші центральні органи виконавчої влади (міністерства, державні комітети, центральні органи державної виконавчої влади зі спеціальним статусом), місцеві державні адміністрації. Судову владу здійснюють Конституційний Суд України, загальні та арбітражні суди.
Функції, права та обов'язки державних органів України окреслено Конституцією та законами України, іншими нормативно-правовими актами.
Функції Президента України в сфері ДРЕ:
1. формує стратегію соціально-економічного розвитку країни;
2. Президент здійснює правове регулювання економічних відносин. У межах своїх повноважень видає укази, декрети, розпорядження з господарських питань, неврегульованих чинним законодавством, затверджує ухвалені Верховною Радою закони, використовує право вето щодо ухвалення законів і повертає їх у парламент зі своїми пропозиціями;
3. здійснює кадрову політику;
4.організаційна функція Президента полягає в здійсненні ним координації діяльності державних органів.
Функції ВРУ в сфері ДРЕ.
Верховна Рада України розглядається як вищий законодавчий орган країни, який розробляє і приймає закони та інші законодавчі акти щодо регулювання економіки в цілому та окремих її сфер.
Відповідно до Конституції України на Верховну Раду покладено виконання таких основних функцій щодо регулювання економіки:
Функції КМУ в сфері ДРЕ:
1. забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
2. вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
3. забезпеч проведення фін., цін, інцест., податк. політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соц.. захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, еколог безпеки і природокористування;
4. розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, наук-техн., соц., культур. розвитку;
5. забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об”єктами державної власності;
6. розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого ВРУ державного бюджету, подає ВРУ звіт про його виконання;
7. здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8.організовує і забезпечує здійснення зовн-ек. діяльності, митної справи;
9.спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади тощо.
Функції міністерств та інших центральних органів у сфері ДРЕ:
1.участь у формуванні та реалізації держполітики;
2.прогнозування розвитку економіки у виробничій, наук-техн., мінерально-сировинній, паливно-енергетич., трудовій, демографічній, соціальній та інших сферах;
3.участь у розробці проектів ДБУ та Державних програми економічного і соціального розвитку України;
4.формування та реалізація політики у сфері виконання робіт і поставок продукції для задоволення держ. потреб;
5.розробка цільових перспективних програм розвитку відповідної галузі, опрацювання комплексу заходів, спрямованих на здійснення економічної реформи;
6.внесення пропозицій про зміну умов оподаткування, одержання пільгових кредитів, визначення особливостей приватизації, демонополізації підприємств, про вдосконалення механізму регулювання розвитку економіки, її структурної перебудови, забезпечення збалансованості, соц.. захисту населення, еколог безпеки;
7.формування та реалізація інвестиц. політики;
8.розробка фін-ек. та інших нормативів і механізмів їх впровадження, затвердження галузевих стандартів;
9.ужиття заходів, спрямованих на вдосконалення зовн-ек. діяльності;
10.видача спеціальних дозволів (ліцензій) на проведення окремих видів підпр. діяльності;
Основні функції місцевих державних адміністрацій сто совно регулювання економічних відносин та соціально-економіч ного розвитку регіонів належать:
1.Сутність стратегії соціально-економічного розвитку
2. Соціально-економічне прогнозування
3. Макроекономічне планування
4. Державне програмування
Життя сучасного суспільства неможливе без передбачення майбутнього, визначення цілей і завдань його розвитку, обґрунтування засобів досягнення поставлених цілей, тобто без стратегії на певний період часу.
Згідно з теорією менеджменту стратегія — це детальний, всебічний комплексний план, спрямований на втілення місії держави (підприємства).
Стратегія - це узагальнена модель майбутнього стану економіки та планових дій щодо його досягнення, яка встановлює основні напрями, цілі та пріоритети діяльності, визначає критичні ресурси та необхідні нововведення, включає засоби реалізації пріоритетів та індикатори досягнення планованого результату.
Стратегія розробляється Кабінетом Міністрів та затверджується Верховною Радою України. В ній дається визначення економічної політики держави щодо найважливіших економічних і соціальних процесів та формується ставлення до них держави в особі законодавчої та виконавчої влади, враховується вплив ринкової інфраструктури.
Стратегія розвитку економіки держави втілюється через стратегічне управління, яке зводиться до постановки цілей і завдань органами державного управління з урахуванням внутрішніх можливостей економіки та змін у зовнішньому середовищі.
Цілі соціально-економічного розвитку країни полягають в тому, щоб сприяти матеріальному та духовному розвитку свого народу. Внутрішній стан суспільства і проблеми є реальним джерелом формування цілей соціально-економічного розвитку.
Ієрархія цілей будується за принципом пріоритетів потреб та інтересів суспільства. У даному контексті пріоритети — це найважливіші напрями соціально-економічної політики (або соц.-еконон. процеси, що потребують першочергового вирішення).
Визначення пріоритетних напрямів здійснюється за експертними методами на підставі певних критеріїв (факторів). Основними критеріями є: соціально-економічна ефективність; швидкість одержання позитивних результатів; мінімум необхідних ресурсів для реалізації наміченого і т. п.
Ієрархія цілей здійснюється способом їх розміщення у порядку зниження пріоритетності. Для цього спочатку визначаються стратегічні цілі (цілі першого рангу), далі - суттєві (цілі другого і третього рангів) тощо. З метою впорядкування цілей різних рівнів будується дерево цілей (рис.1). Ціль вважається досягнутою, якщо реалізовані всі підцілі нижчого рангу.
Рис. 1. Дерево цілей
Іноді стратегічну ціль називають головною, а підцілі, що уможливлюють досягнення її, — забезпечувальними. Генеральною стратегічною метою України є побудова соціально орієнтованої економіки. Забезпечувальні стратегічні соціально-економічні цілі: соціальні (подолання бідності, підвищення соціальних стандартів та соціального захисту населення, формування середнього класу), економічні (створення сприятливого економічного середовища, формування раціональної структури економіки, перехід до інноваційного економічного зростання), цілі спрямовані на формування та розвиток системи демократії (боротьба з корупцією, авторитаризмом), цілі щодо розвитку міжнародних економічних зв’язків (залучення іноземного капіталу, вихід на світові ринки).
За часовою ознакою цілі державного управління та регулювання економіки також поділяють на: стратегічні, пов´язані з якістю суспільного розвитку; тактичні, що визначаються програмами діяльності органів державного управління щодо реалізації стратегічних завдань; оперативні, які визначають щоденні конкретні дії з досягнення стратегічних і тактичних завдань.
Є також градація цілей за масштабами — загальні (для системи) і часткові (для підсистем); за результатами — кінцеві та проміжні; за часом — довгострокові (віддалені), середньострокові (близькі) та короткострокові (безпосередні).
З метою втілення стратегічних, тактичних та оперативних цілей, а також визначення шляхів і засобів реалізації їх має формуватися концепція соціально-економічного розвитку. Концепція — це система поглядів на певні явища, а також спосіб розуміння їх, тлумачення, інтерпретації. Розроблення концепції є необхідною умовою послідовної та спадкоємної економічної політики. Вона повинна розроблятися на довго-, середньо- і короткострокову перспективу. Концепція ґрунтується на трьох основних елементах: аналізі стану економіки, аналізі цілей і виборі інструментів державного регулювання.
Основні взаємопов’язані цілі ДЕП, спрямовані на забезпечення реалізації стратегічної мети, за реалізацію яких держава несе першочергову відповідальність:
Цілі мають відповідати трьом основним вимогам: конкретність, визначеність у часі та реальність. Конкретність досягається встановленням кількісних і якісних орієнтирів (нормативів) — інформаційної бази для планово-економічних розрахунків, організаційних рішень, оцінки результатів діяльності державних органів і суб'єктів господарювання та контролю. Визначеність у часі передбачає формулювання спочатку головної цілі, потім — підцілей другого, третього і т. д. рівнів із зазначенням строків досягнення їх. Реальність передбачених цілей обґрунтовуються можливостями економіки щодо їх реалізації, бо за інших умов це може призвести до значних збитків і загострення соціально-економічних проблем.
Найважливішими засобами формування і реалізації стратегії соціально-економічного розвитку, а також ДРЕ є прогнозування, макроекономічне планування та державне програмування.
Успіх діяльності органів державного управління на всіх рівнях значною мірою залежить від того настільки достовірно вони знають або передбачають розвиток національної економіки за певних умов. У ринковій економіці підвищуються роль прогнозування.
Прогнозування дає можливість отримати об’єктивне уявлення про те, що може відбуватися в економіці за тих чи інших обставин.
У Законі України «Про Державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку» зазначено, що «державне прогнозування економічного і соціального розвитку - науково обгрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку.
Прогноз економічного і соціального розвитку є засобом обгрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень державними органами, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально-економічних процесів;
Результатом прогнозування є проноз.
Державний проноз економічного і соціального розвитку України – це система кількісних показників і якісних характеристик розвитку макроекономічної ситуації у країні на певний період, що охоплює формування структури економіки й соціальної інфраструктури, обсягів виробництва та споживання товарів і послуг, зовнішньоекономічної діяльності.
Обєктом соціально-економічного прогнозування є економічний і соціальний потенціал України (галузі, регіону, підприємства) який включає: сукупність трудових ресурсів (трудовий потенціал), природних ресурсів, галузей матеріального виробництва (промислово-виробничий потенціал), галузей невиробничої сфери (соціальний потенціал), сферу науки і наукового обслуговування, передовий досвід (науково-технічний потенціал).
Залежно від ступеня конкретизації досліджуваних процесів розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план (програму).
Гіпотеза – це судження, яке характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Науковим підґрунтям побудови гіпотези є теорія й відкриті на її підставі закономірності, причинно-наслідкові зв'язки та тенденції функціонування й розвитку об'єктів. На цьому рівні об'єкти описуються за допомогою якісних характеристик. Прогноз, як порівняти з гіпотезою, має більшу визначеність і достовірність, оскільки базується не тільки на якісних, але й на кількісних параметрах. План (програма) — це комплекс конкретних заходів, спрямованих на досягнення певних цілей.
Єдність між цими формами передбачення зумовлена тим, що гіпотетичні уявлення та прогнозування створюють умови для науково обґрунтованого планування (процесу прийняття управлінських рішень).
Прогнози мають імовірнісний та альтернативний характер. При цьому визначення альтернатив розвитку є одним з результатів прогнозування. Процес розроблення плану (програми) теж мусить мати варіантний характер, але, на відміну від прогнозу, план (програма) — це вже вибраний варіант розвитку, який підлягає практичній реалізації.
Розбіжності між прогнозуванням і плануванням обумовлюють різницю в їхніх функціях. Якщо планування спрямоване на прийняття та втілення управлінських рішень, то метою прогнозування є створення наукових передумов для прийняття їх. З огляду на це, основними функціями прогнозування є: науковий аналіз процесів і тенденцій (здійснюється за трьома стадіями: ретроспекція, діагноз, проекція); дослідження об'єктивних зв'язків соціально-економічних явищ; оцінювання об'єкта прогнозування; виявлення альтернатив розвитку.
Методами прогнозування називають сукупність прийомів та оцінок, що дають змогу на підставі аналізу ретроспективних (колишніх) внутрішніх і зовнішніх зв'язків, притаманних об'єкту, а також їхніх змін зробити достатньо вірогідне судження щодо майбутнього розвитку об'єкта. Вибір методів прогнозування здійснюється згідно з характером об'єкта та вимогами, які висуваються до інформаційного забезпечення прогнозів.
Досвід, накопичений сучасною прогностикою, показує, що за всієї різноманітності методів прогнозування їх можна об'єднати (залежно від ступеня формалізації) в дві групи: інтуїтивні та формалізовані.
Інтуїтивні (експертні) методи базуються на використанні експертної інформації. Розрізняють індивідуальні та колективні експертні оцінки.
До формалізованих методів належать методи прогнозної екстраполяції (будуються на припущенні того що тенденція розвитку об’єкта в минулому буде незмінною протягом певного часу і в майбутньому) та моделювання.
Для відтворення зазначених функцій соціально-економічне прогнозування має ґрунтуватися на певних принципах. Останні ілюструють закономірності відтворення, причинно-наслідкові зв'язки й виражають основні риси прогнозування.
Виділяють такі основні принципи соціально-економічного прогнозування: системності, наукової обґрунтованості, адекватності, альтернативності.
Принцип системності означає, що народне господарство розглядається як єдине ціле (як система) і водночас як сукупність окремих галузей та сфер (відносно самостійних напрямів прогнозування).
Сутність принципу наукової обґрунтованості означає, що в усіх прогнозах повинні використовуватись обґрунтовані методи прогнозування, вимоги об’єктивних законів розвитку суспільства і природи.
Принцип адекватності прогнозів вимагає щоб методи і моделі прогнозування відповідали умовам того періоду, на який розробляється прогноз, та найбільш повно і точно імітували ситуацію.
Принцип альтернативності прогнозування передбачає багатоваріантність прогнозів, оскільки соціальний та економічний розвиток може здійснюватися за різними сценаріями, що забезпечує альтернативність при розробці прогнозів.
Однією з найважливіших характеристик соціально-економічного прогнозування є класифікація (типологія) прогнозів. Типологія базується на класифікаційних ознаках. Такими ознаками можуть бути: масштаби об'єкта; час випередження; елементи відтворення; функції прогнозу; джерела прогнозної інформації тощо.
Класифікація соціально-економічних прогнозів
За масштабами об'єкта прогнозування:
Глобальні
Макроекономічні
Секторів економіки
Народногосподарських комплексів
Галузеві (міжгалузеві)
Регіональні (міжрегіональні)
Інші
За терміном реалізації прогнозів:
Короткострокові (до 1 року)
Середньострокові (1—5 років)
Довгострокові (5—10 років)
За елементами та напрямами відтворення:
Первинних факторів виробництва (природних ресурсів, матеріальних ресурсів, трудових ресурсів, фінансових ресурсів тощо)
Суспільних потреб (загальнодержавних, особистих, виробничих, споживчих тощо)
За функцією прогнозування:
Пошукові (дослідницькі)
Цільові (нормативні).
Система прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України складається з:
•прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди;
•Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період;
•прогнозів економічного і соціального розвитку АР Крим, областей, районів і міст на середньостроковий період;
•програм економічного і соціального розвитку АР Крим, областей, районів і міст на короткостроковий період;
•прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньо-строковий період;
•програм розвитку окремих галузей економіки.
3. Макроекономічне планування
У загальному розумінні план — це сукупність обґрунтувань цілей і способів їхнього досягнення. Процес розроблення плану називається плануванням.
Макроекономічне планування - це цілеспрямована діяльність органів державного управління із забезпечення пропорційного й динамічного розвитку суспільства, визначення основних параметрів економіки в майбутньому та досягнення їх з найменшими витратами суспільної праці.
Планування є важливою сферою практичної діяльності, засобом реалізації економічної політики, враховує внутрішні та зовнішні умови розвитку країни.
Особливість макроекономічного планування полягає в тому, що об'єктом його є національна економіка, а суб'єктом — держава. Крім того, слід ураховувати часові обмеження планів, що обумовлено календарним характером планування. Отже, макроекономічне планування — це особливий вид діяльності держави щодо визначення стратегічних, тактичних та оперативних цілей планового періоду, а також способів досягнення таких цілей.
Макроекономічне планування виконує такі функції:
1. Конкретизацію цілей та пріоритетів розвитку національної економіки.
2. Забезпечення оптимального варіанта розвитку економіки.
3. Координацію економічної діяльності суб´єктів господарювання.
4. Контроль за ходом реалізації цілей та завдань, оперативне регулювання умов господарювання або зміну завдань економічної політики держави.
З погляду обов'язковості виконання суб'єктами господарювання планових завдань розрізняють 2 типи макроекономічного планування: директивне (адміністративно-командне) та індикативне.
Директивний план має адресний та обов'язковий для виконання статус юридичного закону. За директивного планування посадові особи несуть відповідальність за невиконання планових завдань. Директивне планування притаманне командній економіці. Воно використовувалося у СРСР і соціалістичних країнах з метою прямого впливу держави на всі ланки оргструктури економіки.
Індикативний план — це рекомендаційна система планових заходів, спрямованих на досягнення цілей соціально-економічної політики держави, що передбачає створення таких умов функціонування суб'єктів економіки, які б спонукали їх до виконання поставлених завдань.
Особливості індикативних планів, які відрізняють їх від планів директивних:
по-перше, індикативний план є комплексом рекомендацій;
по-друге, рекомендації не мають обов'язкового характеру;
по-третє, показники плану призначено для інформування суб'єктів господарювання про цілі, пріоритети та наміри держави;
по-четверте, мобільний характер плану передбачає можливість коригування його параметрів відповідно до змін на ринку;
по-п'яте, реалізація цілей індикативного плану здійснюється через систему правових та економічних регуляторів.
Макроекономічне планування спирається на певні закономірності — принципи. Вони визначають логіку, завдання і характер складання, реалізації та контролю за виконанням програм. Основними принципами, визначеними Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», є: цілісність, об'єктивність, науковість, гласність, самостійність, рівність, дотримання загальнодержавних інтересів.
Принцип цілісності забезпечується розробленням взаємоузгоджених прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, окремих галузей економіки та окремих адміністративно-територіальних одиниць на коротко- та середньостроковий періоди.
Сутність принципу об’єктивності полягає в тому, що прогнозні та програмні документи розробляються на основі даних органів державної статистики, уповноваженого центрального орган) виконавчої влади з питань економічної політики, інших центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також звітних даних з офіційних видань Національного банку.
Принцип науковості забезпечується розробленням прогнозних і програмних документів на науковій основі, постійним удосконаленням методології та використанням світового досвіду в галузі прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку.
Сутність принципу гласності полягає в тому, що прогнозні та програмні документи є доступними для громадськості. Інформування про цілі, пріоритети та показники цих документів забезпечує суб'єктів економічної діяльності необхідними орієнтирами для планування власної діяльності.
Сутністю принципу самостійності є те, що місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування в межах своїх повноважень відповідають за розроблення, затвердження та виконання прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку відповідних адміністративно-територіальних одиниць. Прогнозування та розроблення програм забезпечує координацію діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Принцип рівності полягає у дотриманні прав і врахуванні інтересів місцевого самоврядування та суб'єктів господарювання всіх форм власності.
Сутністю принципу дотримання загальнодержавних інтересів є те, що органи виконавчої влади та місцевого самоврядування повинні здійснювати розроблення прогнозних і програмних документів виходячи з необхідності забезпечення реалізації загальнодержавної соціально-економічної політики та економічної безпеки держави.
Розроблення макроекономічних планів неможливе без використання системи показників. Останні дають кількісно-якісну характеристику соціально-економічним явищам і процесам. У макроекономічному плануванні показник — це міра планового завдання, яка забезпечує його кількісну або якісну визначеність.
Показники макроекономічних планів класифікуються за такими групами: натуральні та вартісні; кількісні та якісні; абсолютні та відносні; обов'язкові, розрахункові та інформаційні.
Основними методами планово-економічних розрахунків є балансовий і нормативний.
Сутність балансового методу в макроекономічному плануванні полягає в застосуванні прийомів і розрахунків, які уможливлюють узгодження між потребами та засобами їх забезпечення.
Завданням розроблення балансу є досягнення оптимальної відповідності (рівності) між сукупністю потреб і загальною сумою джерел задоволення їх:
Σ Рi= ΣПj
де: Рi — ресурси i-го виду;
Пj — потреби j-го виду.
Отже, кожен баланс являє собою дві взаємозв'язані групи показників (частин, розділів балансу): перша узагальнює ресурси в розрізі джерел, друга характеризує потреби за напрямами використання їх («доходи — витрати», «пропозиція — попит», «надходження — розподіл» тощо).
Класифікація балансів здійснюється за багатьма ознаками. За масштабами об'єкта планування виділяють народногосподарські, галузеві, регіональні і т. п. баланси; за часовою ознакою — статичні та динамічні баланси; за одиницями виміру — натуральні (матеріальні), вартісні (фінансові), трудові баланси і т. д. У складі ДПЕСР України розробляються:
Балансові розрахунки в макроекономічному плануванні передбачають широке використання соціально-економічних норм і нормативів.
Нормативний (техніко-економічних розрахунків) метод засновано на використанні прогресивної, науково обґрунтованої системи норм і нормативів. За допомогою норм і нормативів визначають потреби у виробництві продукції (робіт, послуг), обґрунтовують можливості задоволення цих потреб, здійснюють контроль за ефективністю використання ресурсів під час реалізації планових завдань. Норми і нормативи за сутністю є якісними, відносними показниками. Вони побудовані здебільшого як показники місткості та віддачі.
Показники місткості (Нм) характеризують нормативні витрати ресурсів на одержання певного результату (ефекту):
Нм=Р\Е
де:
Р — витрати ресурсів;
Е — соціально-економічний результат.
Нормативні показники віддачі (Нв) є оберненими показниками місткості:
Нв=1\Нм=Е\Р
У планово-економічних обґрунтуваннях нормативи є своєрідною константою, яка уможливлює здійснення розрахунків двох типів. По-перше, можна визначити очікуваний результат за наявних ресурсів, по-друге, можна визначити потребу в ресурсах для досягнення певного цільового результату:
Ео=Рн\Нм;
Ео=Нв*Рн;
Рп= Нм*Ец;
Рп= Ец\Нв
де: Ео, Ец — очікуваний та цільовий результати;
Рн, Рп — ресурси відповідно наявні та потрібні.
Система норм і нормативів складається з таких основних груп: норми ефективності суспільного відтворення (норми матеріало-, енерго-, трудомісткості ВВП); норми і нормативи витрат праці; норми і нормативи витрат сировини, матеріалів, палива, енергії; норми і нормативи капітальних вкладень і капітального будівництва; фінансові норми і нормативи (нормативи відрахувань до місц.бюджетів загальнодержавних податків, норми амортизації); соціальні норми і нормативи (нормативний «соціальний кошик», мінімальна з\п ); екологічні норми і нормативи тощо.
В Україні макроекономічне планування здійснюється у формі розроблення та реалізації Державної програми економічного і соціального розвитку України (ДПЕСР).
Нині Державна програма економічного і соціального розвитку України на відповідний рік складається з таких розділів:
1. Загальні положення.
2. Аналітичний розділ.
3. Цільовий розділ.
4. Галузевий розділ.
5. Соціальна політика.
6. Державне регулювання економіки.
7. Основні показники.
8. Основні баланси національної економіки.
9. Соціально-економічний розвиток регіонів.
Показники макроекономічного плану з метою надання їм адресного характеру групуються за відповідними розрізами. Вирізняють галузевий, відомчий, регіональний і програмний розрізи.
Правовою основою державного прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку є Конституція України, Закон України «Пре державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» (2000 р.), інші нормативно-правові акти.
4. Державне програмування
Об´єктивна необхідність державного програмування економіки зумовлена потребою глибоких і швидких структурних змін у національній економіці та недостатньою ефективністю ринкових механізмів.
Основним завданням програмування як форми державного регулювання економіки є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісні зміни економіки та стимулювання її розвитку.
Мета державного програмування полягає в забезпеченні найбільш ефективного варіанта розвитку економіки.
Програмування як форма державного регулювання економіки є особливим способом втручання держави в економіку товаровиробника, який коригує її в потрібному у даний час напрямі; виступає як сучасний неадміністративний метод організації економіки, оскільки не управляє суб´єктами ринку, а лише орієнтує їх у поведінці і забезпечує самостійність; основу програмування становить структурне регулювання з точки зору об´єкта програмування.
Отже, програмування - це процес орієнтації економіки з боку органів державного управління шляхом регулярного і комплексного впливу на її структуру відповідно до поставленої мети соціально-економічного розвитку на певний період.
Основу державного програмування становлять розробка і виконання державних програм економічного і соціального розвитку. Ці програми існують не як субординовані одна щодо іншої, а як співіснуючі і взаємодоповнюючі.
Державні програми включають комплексні програми розвитку національної економіки; спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів, територій. Прикладом комплексної програми в Україні є програма "Україна - 2010", а спеціальної - Державна програма ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, Національна програма розвитку паливно-енергетичного комплексу, Державна програма зайнятості населення, Державна програма соціального захисту населення, Програма надзвичайних заходів щодо стабілізації економіки України та виходу її з кризового стану, Державна програма приватизації, Державна програма підтримки підприємництва.
Особливістю програмування є те, що функції розробки програм відділені від функцій їх реалізації. Виконання функцій перебуває в руках різних суб´єктів господарювання, що робить їх необов´язковими при виконанні як для самих суб´єктів господарювання, так і для органів державного управління. Програма розглядається як керівництво, орієнтир, який може коригуватися в часі.
Виняток становлять державні цільові комплексні програми (КЦП).
Комплексні цільові народногосподарські програми - це директивний, адресний плановий документ, в якому передбаченийкомплекс економічних, техніко-виробничих, організаційних, науково-дослідницьких та інших заходів, ресурси, терміни і виконавці, об´єднані метою розв´язання глобальної народногосподарської проблеми. В реалізації таких програм беруть участь декілька галузей, регіонів, науково-дослідних і проектно-конструкторських організацій. Координаторами комплексних цільових народногосподарських програм виступають органи державної влади.
За змістом комплексні цільові програми поділяються на: соціально-економічні (спрямовані на підвищення добробуту населення, поліпшення умов праці та відпочинку тощо); виробничі (спрямовані на збільшення обсягів виробництва певних видів продукції, розвиток нових виробництв, підвищення конкурентоспроможності продукції, поліпшення ресурсовикористання тощо); науково-технічні(спрямовані на розвиток наукових досліджень, впровадження у виробництво нових видів техніки і технології); екологічні (спрямовані на здійснення природоохоронних проектів); регіональні (спрямовані на формування територіально-виробничих комплексів, удосконалення господарювання в окремих регіонах тощо); інституційні (орієнтовані на вдосконалення організації управління господарськими системами).
Цільова комплексна програма, як правило, включає такі основні елементи:
1. Цільовий (формуються головні і часткові завдання і програми, послідовність їх реалізації).
2. Структурний (передбачає перелік об´єктів народного господарства, об´єднаних за ознакою їх цільового призначення.
3. Техніко-економічний (містить комплекс заходів, які перебувають у компетенції відповідних державних відомств).
4. Ресурсний (характеризує обсяг і склад ресурсів, необхідних для реалізації намічених заходів).
5. Організаційний (в усіх елементах програми передбачаються джерела і терміни виділення ресурсів, відповідальні за виконання намічених заходів).
Показники цільових комплексних програм входять до складу індикативного плану. До таких показників належать: виробництво найважливіших видів продукції для потреб програм; державні замовлення (контракти) на виробництво (постачання) продукції для потреб виконання програм; перелік найважливіших об´єктів державного будівництва; витрати з державного бюджету на реалізацію цільових програм; витрати валютних ресурсів тощо. Цільові комплексні програми фінансуються за рахунок коштів бюджету України. Однак у зв´язку з напруженістю бюджету можуть залучатися кошти державного кредиту, кошти підприємств. Механізм формування і реалізації коштів для фінансування цільових комплексних програм перебуває на особливому контролі.
Тема 3. Фінансово-бюджетне та грошово-кредитне регулювання економіки
1. Фінансово-бюджетне регулювання
Фінанси в загальному трактуванні їх означають застосування різноманітних прийомів розподілу ВВП на централізовані та децентралізовані фонди грошових ресурсів. Через розподільну та контрольну функції фінанси активно впливають на процес суспільного відтворення, опосередковуючи, по-перше, створення фондів нагромадження та споживання, і, по-друге, додержання пропорцій обігу натуральних і грошових ресурсів та раціональне використання їх.
Фінансова система кожної країни має свою специфіку. В Україні фінансову систему утворюють: державний і місцеві бюджети, або так званий консолідований бюджет; фінанси підприємств усіх форм власності; централізовані державні та інші фонди; фондовий ринок. Правовою основою бюджетного регулювання є Конституція України, Бюджетний кодекс України та інші нормативно-правові акти.
Інформаційною базою для прийняття управлінських рішень з питань ефективного використання фінансових ресурсів є зведений баланс фінансових ресурсів держави. В Україні цей баланс входить до складу ДПЕСР України, його вміщено в розділі «Основні баланси національної економіки». Метою розроблення балансу є визначення обсягів фінансових ресурсів держави на прогнозний період, можливостей використання їх для фінансування економічних і соціальних програм розвитку, а також встановлення оптимальних напрямів їх розподілу та використання. Зведений баланс фінансових ресурсів України складається щорічно.
Основна частка державних доходів і витрат здійснюється через бюджетну систему. В Україні бюджетна система складається з державного бюджету, бюджету АР Крим та місцевих бюджетів. Організація і принципи побудови бюджетної системи, а також взаємозв'язок між її окремими ланками характеризуються поняттям «бюджетний устрій». Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою та адміністративно-територіального поділу країни.
Бюджет, у загальному розумінні,— це план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій певної організації. Державний бюджет — це річний план державних витрат і джерел їхнього фінансового покриття. Взаємозв'язки бюджету з іншими ланками фінансової системи регулюються чинним законодавством. Сукупність усіх бюджетів, що входять до складу бюджетної системи України, є зведеним бюджетом України, що складається із доходів та витрат (видатків)
Державні доходи — це, по-перше, грошові відносини з приводу розподілу ВВП, по-друге, частка ВВП, використовувана державою для здійснення своїх функцій
Доходи бюджетів України поділяються на доходи Державного та місцевих бюджетів.
Доходи державного бюджету України формуються за рахунок: податкових надходжень; неподаткових надходжень (н-д, частини доходів від приватизації та реалізації державного майна, повернення державі позик); доходів державних цільових фондів (Пенсійного фонду України, Державного фонду сприяння зайнятості населення); інших доходів установлених законодавством Україні і віднесених до доходів Державного бюджету.
Видатки державного бюджету виконують функції політичного, соціального та економічного регулювання. Зміст бюджетних видатків зумовлений суспільним способом виробництва, політичним устроєм країни та функціями держави. Вони відіграють вирішальну роль у задоволенні потреб соціально-економічного розвитку країни.
Планування державних видатків є складовою бюджетного регулювання. Державні видатки, включаючи чисте кредитування, — це витрати, пов'язані з виконанням державою своїх функцій. Витрати— це платежі, що не підлягають поверненню, не створюють і не погашають фінансових вимог. Вони складаються в основному із закупівель товарів, послуг, оплати праці державних службовців, соціальних виплат та обслуговування державного боргу.
Державні видатки здійснюються за статтями на підставі бюджетної класифікації. За функціональним призначенням їх можна об'єднати в п'ять груп:
1. Фінансування державних послуг загального призначення (витрати на державне управління; утримання законодавчих, виконавчих і судових органів; міжнародну діяльність, національну оборону, забезпечення громадського порядку і безпеки тощо);
2. Фінансування виробництва суспільних товарів (витрати на науку, освіту, культуру і мистецтво, охорону здоров'я, фізичну культуру і спорт, соціальний захист і соціальне забезпечення, житлово-комунальне господарство, засоби масової інформації тощо);
3. Фінансування державних послуг, пов'язаних з економічною діяльністю (видатки на розвиток галузей матеріального виробництва; на підвищення ефективності господарської діяльності, здійснення структурних перетворень в економіці, створення умов економічного зростання, на реалізацію цільових комплексних програм тощо);
4. Видатки державних цільових фондів;
5. Інші видатки (виплати процентів і витрати, пов'язані з обслуговуванням державного боргу, створення резервних фондів, трансферти загального характеру тощо).
Згідно з економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні видатки, капітальні видатки та кредитування за вирахуванням погашення. Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.
Отже, держава, використовуючи бюджет, здійснює фінансування розвитку окремих галузей, регіонів і сфер діяльності. Крім прямого фінансування та прямих державних інвестицій, витрати державного бюджету здійснюються у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.
У державному бюджеті передбачається резервний фонд КМ України у розмірі не більше 1 % від обсягу видатків загального фонду бюджету для фінансування невідкладних витрат у народному господарстві, соціально-культурних та інших заходів, що не могли бути передбачені під час затвердження державного бюджету.
Кошти державного бюджету витрачаються лише на цілі і в межах, затверджених законом про державний бюджет.
Збалансованість бюджетів, які входять до складу бюджетної системи держави, є необхідною умовою фінансово-бюджетної політики. Перевищення доходів над видатками становить надлишок (профіцит) бюджету. Перевищення видатків над доходами становить дефіцит бюджету.
Відношення величини дефіциту бюджету до ВВП, виражене у відсотках, називається рівнем дефіцитності бюджету:
Дб = Д-В/ВВП * 100,
Де Д – доходи державного бюджету, млн..грн.
В – видатки державного бюджету, млн..грн.
ВВП – величина внутрішнього валового продукту, млн..грн.
Більшість країн світу мають дефіцит бюджету. Якщо рівень дефіцитності бюджету становить 1-2%, то ситуація в країні є контрольованою і терпимо; якщо рівень дефіцитності більший, то порушена стабільність економіки.
Надлишок бюджету уряд може використовувати за непередбачених обставин для дострокових виплат, погашення державного боргу, кредитування або переведення його в дохід наступного бюджетного року.
Граничний розмір дефіциту державного бюджету та джерела його покриття визначаються Верховною Радою України під час затвердження державного бюджету. Покриття дефіциту здійснюється за рахунок внутрішніх державних позик, позик іноземних держав та інших фінансових інститутів. Рішення про залучення позик у кожному конкретному випадку ухвалює Верховна Рада України. У затвердженому бюджеті граничний розмір дефіциту не повинен перевищувати розміру видатків бюджету на розвиток.
Безінфляційним засобом подолання бюджетного дефіциту є емісія цінних паперів (облігації, казначейські зобов’язання). Держава в особі своїх органів може випускати цінні папери для задоволення потреб у фінансуванні видатків відповідних бюджетів. Тим самим держава як емітент стає суб'єктом ринку цінних паперів і фондового ринку.
У зв'язку із обмеженістю коштів і невиконанням дохідних статей затвердженого бюджету фактичне виконання державного бюджету України за останні роки є нижчим за передбачене. Брак коштів постійно змушує вирішувати проблему пріоритетності напрямів витрачання їх. У цих випадках стає неминучим секвестр (скорочення) витрат, тобто пропорційне зменшення їх (крім спеціально захищених). Передовсім фінансуються поточні видатки (заробітна плата в бюджетній сфері, трансферти, витрати на медикаменти і т. ін.).
Законодавством регламентований бюджетний процес, основними етапами якого є: складання проекту бюджету; розгляд бюджету; затвердження бюджету; виконання бюджету; складання, розгляд і затвердження звіту про виконання бюджету.
Головними суб’єктами фінансово-бюджетного регулювання виступають:
2. Податкове регулювання
Особлива роль у державному регулюванні належить податковій політиці. Податки є одним із найважливіших видів державних доходів, що їх одержує держава на підставі своїх владних повноважень. Податок — це обов'язковий платіж, який стягується до бюджету з юридичних осіб і громадян.
Основні функції податків: фіскальна, соціальна та регулювальна. Сутність фіскальної функції податків полягає в тому, що вони забезпечують фінансування державних витрат. Сутність соціальної функції податків — у підтримуванні соціальної рівноваги через зменшення надто великої розбіжності реальних доходів окремих соціальних груп населення. Сутність регулювальної функції податків у тому, що за їх допомогою здійснюється регулювання економічної кон'юнктури, секторної, галузевої та регіональної структур економіки, інвестиційної активності, зовнішньоекономічних зв'язків, науково-дослідних робіт, охорони навколишнього природного середовища та інших об'єктів.
Податкова система кожної країни включає: суб’єкти оподаткування ( фізичні та юридичні особи), об’єкти оподаткування (прибуток, оплата праці, вартість майна, дохід від реалізації, вартість транспортних засобів), податкові ставки; одиниці оподаткування (одиниці виміру об’єкта оподаткування – грн.., га); податкові пільги; систему податкових органів.
Податкова система має грунтуватися на таких засадних принципах:
Система оподаткування — це нормативне визначені органами законодавчої влади платники податків, їхні права та обов'язки, об'єкти оподаткування, види податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджетів, внесків до державних цільових фондів, а також порядок стягнення встановлених податкових платежів, зборів і внесків. Податкові платежі здійснюються лише на підставі податкового закону: мають бути законодавче визначені платник податку, об'єкт оподаткування, податкова база, розмір ставки, податковий період і строк сплати податку.
Сплата податку є одним з основних обов'язків юридичних і фізичних осіб. Реалізація цього обов'язку залежить як від наявності певних заохочувальних стимулів і правового регулювання їх, так і від чіткого розподілу прав і обов'язків суб'єктів податкових правовідносин. Платники податків зобов'язані: вести бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність; подавати до державних податкових та інших органів відповідні декларації, бухгалтерську звітність та інші документи й відомості, пов'язані з обчисленням і сплатою податків; сплачувати належні суми податків у встановлені законами терміни; допускати посадових осіб державних податкових органів до обстеження приміщень, що використовуються для одержання доходів чи пов'язані з утриманням об'єктів оподаткування, а також для перевірок з питань обчислення і сплати податків.
Класифікація податків здійснюється за багатьма ознаками.
1) за рівнем бюджетної системи
Загальнодержавні податки:
податок на доходи фізичних осіб,
податок на прибуток підприємств,
податок на додану вартість, акцизний збір, плата за землю та ін.
Місцеві податки:
Комунальний збір, готельний збір,
курортний збір,
податок з реклами,
збір за парковку автотранспорту,
ринковий збір,
збір за право проведення кіно- і телезйомок та ін.
2) за суб’єктом оподаткування:
Податки з юридичних осіб:
Податок на прибуток підприємств,
податок на додану вартість,
акцизний збір,
плата за землю та ін.
Податки з фізичних осіб:
податок на доходи фізичних осіб,
податок на промисел,
збір з власників собак та ін.
3) за способом стягнення:
Прямі податки: Прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств, плата за землю, податок з власників транспортних засобів та ін.
Непрямі податки: Податок на додану вартість, акцизний збір, мито
4)за змістом об’єкта оподаткування:
Податки на доходи: Прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств та ін.
Податки на споживання: Акцизний збір
Податки на майно: Плата за землю, плата за користування надрами, податок з власників транспортних засобів та ін.
5)за системою ціноутворення:
Податки, які відносять на собівартість: Збори у цільові державні фонди, місцеві податки і збори, державне мито
Податки, які сплачують з прибутку: Податок на прибуток підприємств, плата за землю, податок з власників транспортних засобів та ін.
Інструментами податкового регулювання є й податкові пільги, що закріплені в нормативних актах як винятки із загальної схеми обчислення конкретного виду податку, і стосуються об'єкта, ставки або інших складових оподаткування. Основними видами податкових пільг є: звільнення, вилучення, знижки і податковий кредит.
Найгострішою проблемою для економіки України є реформування чинної податкової системи, надання їй нормального, цивілізованого характеру. Головним завданням держави під час проведення реформи має бути гарантування стабільності податкового законодавства і відображення цих гарантій у податковому кодексі.
Грошово-кредитну політику держави формує центральний банк, який має монопольне право на грошову емісію і здійснює грошово-кредитну політику в інтересах національної економіки.
Грошово-кредитна політика (ГКП) — це комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, спрямованих на регулювання економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової одиниці, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу.
Здійснення державою продуманої грошово-кредитної політики передбачає розмежування її стратегічних і тактичних цілей. Стратегічна ціль ГКП має бути підпорядкованою загальним стратегічним цілям соціально-економічної політики держави. Тактичні цілі зводяться до забезпечення внутрішньої стабільності грошей, тобто оптимальної рівноваги між попитом і пропозицією грошей.
Існують два типи грошово-кредитної політики:
Вибір напрямів грошово-кредитної політики, її цілей і механізмів має враховувати й зовнішньоекономічні фактори функціонування економіки, ступінь інтегрованості країни у світовий економічний простір.
Правову основу грошово-кредитного регулювання в Україні становлять Конституція України, Закони України «Про банки і банківську діяльність» і «Про Національний банк України», інші нормативно-правові акти.
Банківська система країни має дворівневу структуру і складається з центрального банку і мережі комерційних банків.
В Україні роль центрального банку виконує Національний банк України, основними завданнями якого є:
- захист і забезпечення стабільності національної валюти;
- створення нормальних умов для ефективного господарювання в країні;
- розвиток банківської системи;
- забезпечення ефективних розрахунків між суб’єктами ринкових відносин.
НБУ має статутний капітал у розмірі 10 млн грн., який є державною власністю. НБУ є економічно самостійним органом, який здійснює видатки за рахунок власних доходів у межах затвердженого кошторису, а у деяких випадках — також за рахунок державного бюджету. Національний банк України є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності і перебуває в його повному господарському віданні.
Національний банк України не відповідає за зобов'язаннями органів державної влади та інших банків, а органи державної влади і банки не відповідають за зобов'язаннями НБУ, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов'язання.
Згідно із Законом України «Про Національний банк України» основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Виконуючи свою основну функцію, НБУ сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також (у межах своїх повноважень) — цінової стабільності.
НБУ є підзвітним Президенту та Верховній Раді України в межах їхніх конституційних повноважень. НБУ та Кабінет Міністрів України проводять взаємні консультації з питань ГКП. Згідно із законом «Про Національний банк України» НБУ підтримує економічну політику КМ України, якщо вона не суперечить забезпеченню стабільності грошової одиниці України. Національному банку України забороняється надавати прямі кредити як у національній, так і в іноземній валюті на фінансування витрат державного бюджету.
Теорія і практика розрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється комплекс заходів для реалізації цілей ГКП. Це інструменти прямого та опосередкованого впливу. До засобів прямого впливу можна віднести: механізм готівкової емісії; встановлення межі кредиту центрального банку, що надається урядові та банківським установам; пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, розмірів кредитів, що виділяються згідно з пріоритетами макроекономічної політики для фінансування окремих галузей економіки, обмеження споживчого кредиту. Інструменти прямого впливу дають необхідний ефект, коли їх використовують у комплексі із заходами опосередкованого впливу на систему грошового обігу. Система опосередкованого регулювання грошового обігу є елементом економічних методів ДРЕ. Основними економічними засобами і методами ГКП є регулювання обсягу грошової маси через: визначення та регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків і фінансово-кредитних установ; процентна політика; рефінансування комерційних банків; управління золотовалютними резервами; операції з цінними паперами на відкритому ринку; регулювання імпорту та експорту капіталу.
Грошова емісія — це комплекс заходів НБУ стосовно випуску в обіг додаткових грошей, що спричиняє збільшення грошової маси і підвищення ділової активності. Однак надмірна емісія здатна породжувати інфляцію.
Кількість грошей, яка наявна у національній економіці на певний момент часу, називається пропозицією грошей. Регулювання пропозиції грошей називають монетарною або грошово-кредитною політикою.
Центральний банк змінює пропозицію грошей, використовуючи норму резервування, облікову ставку, операції на відкритому ринку.
Норма резервування – це відсоток вкладів, який комерційні банки повинні тримати у центральному банку у вигляді обов’язкових резервів. Змінюючи норму резервування, центральний банк регулює пропозицію грошей. Якщо норма резервування зростає, то пропозиція грошей зменшується, що призводить до зростання процентних ставок.
Комерційні банки беруть гроші в позику в центральному банку під певний процент. Процентна ставка, за якою центральний банк надає позики комерційним банкам, називається обліковою (дисконтною) ставкою, або ставкою рефінансування. Підвищення обліком ставки зменшує пропозицію грошей в економіці.
Операції на відкритому ринку здійснюються щодо купівлі-продажу центральним банком державних цінних паперів. Якщо необхідно збільшити пропозицію грошей, центральний банк скуповує цінні папери. Внаслідок цього комерційні банки отримують гроші, збільшують свої резерви та мультиплікативно збільшують грошову пропозицію. Зворотній ефект настає, коли центральний банк здійснює продаж цінних паперів.
Об'єктом валютного регулювання є відповідна корекція курсу національної грошової одиниці. Валютне регулювання на національному рівні здійснюється на базі принципів і методів, що визначаються Міжнародним валютним фондом і регіональними союзами, до яких входять окремі країни. Суб'єктами валютного регулювання в Україні є Кабінет Міністрів і Національний банк України.
Кабінет Міністрів України визначає ліміт зовнішнього державного боргу, бере участь у розробленні платіжного балансу, забезпечує формування і є розпорядником Державного валютного фонду. До компетенції НБУ у сфері валютного регулювання належать: видання нормативних актів щодо ведення валютних операцій; видача та відкликання ліцензій на здійснення операцій з валютними цінностями, здійснення контролю за діяльністю банків, які отримали таку ліцензію; встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків, що купують та продають іноземну валюту.
Згідно з нормативно-правовими актами 50 % надходжень на користь резидентів (підприємств, установ, організацій) в іноземній валюті підлягають обов'язковому продажу (за деяким виключенням) через уповноважені банки на міжбанківському валютному ринку України. НБУ виступає суб'єктом цього ринку.
Офіційний курс національної грошової одиниці визначається на підставі торгів на Українській міжбанківській валютній біржі. Нині курсова політика базується на застосуванні «плавного» валютного курсу.
Регулювання валютного курсу може мати на меті девальвацію (зниження обмінних курсів валюти власної країни) або ревальвацію (підвищення курсу) національної грошової одиниці.
Регулювання курсу гривні здійснюється проведенням дисконтної та девізної валютної політики.
Сутність дисконтної валютної політики полягає у зниженні або підвищенні Національним банком України процентних ставок за кредит з метою регулювання попиту на позичковий капітал. Цей напрямок валютного регулювання входить до арсеналу опосередкованих методів. Підвищення процентних ставок завдяки збільшенню попиту на іноземну валюту веде до зростання Ті курсу; зменшення процентних ставок дає зворотний ефект.
Прямий вплив на курс національної грошової одиниці здійснюється інструментами девізної політики. НБУ здійснює девізну валютну політику на підставі регулювання курсу гривні до іноземних валют через купівлю та продаж іноземної валюти на фінансових ринках (валютну інтервенцію).
Адміністративним засобом механізму формування обмінних курсів є запровадження валютних обмежень, тобто системи правил, які регламентують права фізичних та юридичних осіб стосовне обміну валюти, а також здійснення інших валютних операцій.
Головною метою банківського регулювання та нагляду є забезпечення безпеки та фінансової стабільності банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Для цього НБУ встановлює для банків та інших фінансово-кредитних установ обов'язкові економічні нормативи. Ці нормативи мають забезпечувати здійснення контролю за ризиками, пов'язаними з капіталом, ліквідністю, кредитами акціонерам та інсайдерам, наданням великих кредитів, інвестиціями капіталу, а також за процентним і валютним ризиком. Банківське регулювання передбачає також визначення Національним банком своїми нормативно-правовими актами професійних вимог до керівників виконавчих органів, головних бухгалтерів банків. НБУ має право вимагати звільнення з цих посад осіб, які не відповідають встановленим вимогам.
ТЕМА 8: «ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЦІН ТА ІНФЛЯЦІЇ»
1. Необхідність і методи державного регулювання цін
Ціна є одним з найважливіших інструментів регулювання економіки. Її регулювальний вплив на економіку охоплює багато напрямів. За допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам, вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень НТП, підвищення якості товарів тощо.
Нині у вітчизняній економіці діють три основні, з позиції регулювання, види цін: державні фіксовані, регульовані і вільні (ринкові).
Фіксовані ціни встановлюються на ресурси виробників, які займають монопольне становище на ринку: енергію, паливо, послуги зв´язку, житлово-комунальні послуги, послуги пасажирського транспорту. Ці ціни встановлюються на різних рівнях управління (державному, регіональному) і не можуть збільшуватися понад встановлені граничні значення.
Регульовані ціни встановлюються на товари і послуги, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, мають вирішальне соціальне значення. Регулювання цін здійснюється шляхом встановлення: індивідуальних цін на продукцію підприємства-виробника; граничних рівнів цін, торговельних, постачальницько-збутових надбавок і націнок; граничних нормативів рентабельності до собівартості продукції або до власних витрат обігу.
Вільні ціни регулюються договором між виробником і гуртовим покупцем. Вони займають дедалі більшу частку в загальній кількості цін. В Україні відбувається широка лібералізація цін, тобто виведення їх з-під державного контролю.
Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного впливу на процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни.
В Україні державне регулювання цін і тарифів здійснюється відповідно до Законів України "Про ціни і ціноутворення" (1990), "Про захист економічної конкуренції" (2001), постанов KM України та інших нормативно-правових актів.
З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, до другої— управління з питань цінової політики Ради міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Діяльність Міністерства економічного розвитку і торгівлі України в сфері регулювання цін, спрямована на формування та реалізацію цінової політики в країні, аналіз і прогнозування динаміки цін і тарифів, розроблення відповідних пропозицій щодо регулювання цін і отримання інфляції, здійснення методологічного керівництва діяльністю органів управління різного рівня з питань формування цін.
Державне регулювання цін — це засіб досягнення певних цілей державної економічної політики.
Цілей ДЕП, які досягаються шляхом методів державного впливу на ціни і ціноутворення:
1. Запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як правило, ставиться, коли в економіці порушено природні господарські зв'язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит основних товарів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін. За таких умов вдаються переважно до політики прямого регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види товарів і послуг установлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції.
2. Стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї політики ставиться завдання зупинити розкручування спіралі «зарплата — ціни» і знизити на цій основі інфляцію до нормального рівня. За таких умов найбільшого поширення набули такі методи: тимчасове «заморожування» (блокування) цін, застосування граничних цін чи граничних коефіцієнтів підвищення їх, використання граничних нормативів рентабельності, дотування виробників соціальне важливих споживчих товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Ці методи державного регулювання цін, як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати.
3. Забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів. Така ціль може бути виправданою за умов порівняно невисокої ефективності суспільного виробництва, коли існує суперечність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств населення. Для вирішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується через низький рівень товарних податків або через повне звільнення від податків. За необхідності політика низьких цін доповнюється дотуванням виробників найважливіших товарів. У межах цієї проблеми щодо деяких товарів не першої необхідності держава застосовує політику високих цін, яка реалізується за допомогою підвищених ставок непрямих податків (наприклад, акцизного збору). За допомогою високих цін держава обмежує виробництво та споживання відповідних товарів, а водночас компенсує втрати податкових надходжень до бюджету, спричинені низькими цінами на товари першої необхідності.
4. Захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та різницею в системі оподаткування. Перевищення внутрішніх цін проти світових робить вигідним імпортування іноземних товарів. І навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава використовує механізм дотування національних виробників або за допомогою ввізного мита на імпортні товари підвищує їхні ціни до необхідного рівня. Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни, держава через механізм експортного мита підвищує ціни вітчизняних товарів до необхідного рівня або обмежує вивіз за допомогою нетарифних методів (квотування,ліцензування).
5. Стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Регулювання цін монополістів здійснюється або через установлення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів посередницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), граничних нормативів рентабельності, або запровадженням обов'язкового декларування зміни цін. Зазначені методи мають як недоліки, так і переваги і різною мірою використовуються урядами економічно розвинених країн.
Здійснення державної цінової політики неможливе без ефективного контролю за додержанням дисципліни цін. Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних органів, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства економіки України і підпорядкованими їй державними інспекціями АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є: здійснення державного контролю за дотриманням установленого порядку затвердження й застосування цін; захист законних інтересів громадян; викорінення фактів зловживань суб'єктами підприємництва з метою одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін; експертиза економічного обґрунтування цін і тарифів; установлених підприємствами незалежно від форм власності і господарювання.
Крім державних інспекцій, право контролю за дотриманням порядку застосування цін і тарифів мають й інші державні та недержавні установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, комітет захисту прав споживачів.
Контроль за цінами із застосуванням економічних санкцій за порушення дисципліни цін поширюється на всіх суб'єктів господарювання, які перебувають на території України та здійснюють підприємницьку діяльність.
2. Антиінфляційна політика
Важливим індикатором здоров'я економіки є інфляція, яка характеризується загальним підвищенням цін і зниженням купівельної спроможності грошей. Вона виникає не стихійно, а під впливом двох факторів: грошових — емісія паперових грошей, швидкість обертання їх, стан фінансово-кредитної системи, відношення національної валюти до інших валют; виробничих (негрошових) — монополізація виробництва, брак конкуренції, структурні перекоси в матеріальному виробництві та ціновій політиці, витратний характер економіки.
Грошові фактори формують інфляцію попиту, яка виявляється у перевищенні сукупного попиту над пропозицією і виникненні надлишкової платоспроможності. Якщо зростання сукупного попиту не компенсується підвищенням пропозиції, то це призводить до інфляційного зростання цін, яке супроводжується збільшенням грошової маси. Переповнення каналів обігу грошовою масою знецінює грошову одиницю, що є найхарактернішою ознакою інфляції попиту в її класичному вигляді.
Виробничі фактори викликають інфляцію витрат (пропозиції). Причиною цієї інфляції також є гроші, але тут вони відіграють пасивну роль. Головним її імпульсом стає збільшення витрат виробництва в результаті підвищення заробітної плати та цін на сировину, матеріали, устаткування тощо. Інфляція витрат завжди загрожує скороченням товарного забезпечення і, зрештою, породжує спад виробництва і скорочення робочих місць.
Залежно від рівня змін розрізняють три види інфляції: помірну, галопуючу та гіперінфляцію (рис. 1).
Рис. 1. Види інфляції залежно від її рівня
Інфляція є постійним фактором економічного життя, повна її ліквідація практично неможлива. Помірна, порівняно стабільна та передбачувана інфляція ще не створює великих проблем в економіці. Вона навіть може стимулювати певне пожвавлення виробництва та підвищення зайнятості. Але неконтрольоване зростання її сприяє розвитку негативних процесів в економіці, уражаючи виробництво, розподіл і споживання.
Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем ДРЕ, бо на цьому наріжному камені тримається вся соціально-економічна, фінансова й банківська політика. З метою отримання інфляції та зменшення її негативних наслідків держава здійснює антиінфляційну політику.
Утілення в життя такої політики потребує від уряду розроблення антиінфляційної програми, яка визначає мету, завдання та способи реалізації її, що залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших факторів. Завдання боротьби з інфляцією та обмеження масштабів інфляційних наслідків — різні й потребують різних методів регулювання.
Важливою частиною розроблення антиінфляційної програми є встановлення кількісних показників, які визначають її кінцеві результати. До них відносять цінові показники (темп інфляції, індекс споживчих цін та ін.), динаміку грошової маси в обігу, розмір та динаміку державних витрат тощо.
У сучасній практиці мають місце такі напрями антиінфляційної політики: дефляційна політика (регулювання попиту) та політика доходів (регулювання витрат).
Сутність дефляційної політики полягає у впливі на окремі елементи платоспроможного попиту з метою обмеження його та формування нового співвідношення попиту і пропозиції як щодо товарів, так і щодо грошей. На практиці з метою регулювання попиту використовуються заходи грошово-кредитної, структурно-інвестиційної і бюджетної політики.
Сутність політики доходів полягає в прямому обмеженні зростання цін і доходів і передовсім заробітної плати. Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто використовується в поєднанні із заходами дефляційної політики. Особливістю політики доходів є можливість проведення її не тільки щодо економіки країни в цілому, а й у межах окремих секторів економіки, зокрема в державному. Регулювання цін і заробітної плати в державному секторі справляє подвійний вплив на інфляційні процеси, стримуючи підвищення загального рівня цін і стабілізуючи державний бюджет.
З-поміж заходів антиінфляційної політики помітне місце посідають заходи, спрямовані не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування до неї. З таких можна назвати адаптаційну політику, яка реалізується за рахунок індексації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче призводить до зниження реальних доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв'язку з цим виникає необхідність у повній або частковій індексації доходів через підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і заощаджень населення з урахуванням зростання цін. Така індексація не усуває інфляції, а лише пом'якшує її негативний вплив, хоч вона й сама може перетворитися на потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється за умов бюджетного дефіциту, котрий фінансується за рахунок грошової емісії.
Отже, здійснення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів та міри їхньої активності. Найбільшої ефективності можна досягти лише за умов комплексного використання всіх можливих способів боротьби з інфляцією.
ТЕМА 5. СТРУКТУРНА ТА ІНВЕСТИЦІЙНА ПОЛІТИКА
Економіка будь-якої країни є складною системою, тобто сукупністю якісно визначених підсистем, між якими існує закономірний зв'язок. Співвідношення, які відбивають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки в процесі її розвитку, характеризуються поняттям «структури економіки».
Структура економіки має велике значення для збалансованого розвитку народного господарства, його ефективного та стабільного зростання. Світовий досвід указує на те, що економічне зростання країн Західної Європи та Південно-Східної Азії великою мірою пояснюється глибокими структурними змінами, які забезпечили впровадження досягнень науково-технічного прогресу, економію та раціональне використання ресурсів та інші позитивні зрушення.
Структура економіки — багатопланове поняття, яке відображає співвідношення різних елементів економічної системи.
Для характеристики структури економіки використовують поняття галузевої, виробничо-вартісної, функціонально-речової, відтворювальної, територіальної структури національного виробництва.
Визначальна роль у структурній характеристиці економіки належить галузевій структурі. Галузева структура економіки відображає поділ виробничої сфери на окремі галузі (промисловість, сільське господарство; транспорт; зв'язок; будівництво), підгалузі (у промисловості – вугільна нафтогазова, легка, харчова, хімічна, машинобудівна та ін.), а національної економіки на види економічної діяльності.
У складі національної економіки виділяють такі види економічної діяльності: промисловість, сільське господарство; транспорт; зв'язок; будівництво; матеріально-технічне забезпечення і збут; торгівлю і громадське харчування; заготівлю; інформаційно-обчислювальне обслуговування; операції з нерухомістю; загальну комерційну діяльність; геологію і розвідку надр.
Галузева структура характеризує внесок окремих видів економічної діяльності, окремих виробництв, галузей, міжгалузевих комплексів у відтворення ВВП; кількість об’єктів кожного виду діяльності в загальному їх реєстрі тощо.
Виробничо-вартісна (відтворювальна) структура суспільного виробництва визначає співвідношення між фондом заміщення (вартість зношених засобів праці + вартість спожитих у виробництві предметів праці) та національним доходом.
Функціонально-речова структура економіки передбачає поділ народного господарства на виробничу і невиробничу сфери; суспільного продукту – на фонди заміщення, нагромадження, споживання; промислової продукції - на засоби виробництва і предмети споживання.
Територіальна (регіональна) структура економіки характеризує поділ виробничої сфери в адміністративних розрізах, оцінює вклад кожної адміністративної одиниці у створюваний валовий продукт.
Економічна (соціальна) структура дає змогу оцінити співвідношення між основними формами власності – державною, комунальною, приватною, власністю міжнародних організацій.
Своєрідним дзеркалом стану економіки є структура зовнішньої торгівлі. Для України характерна висока питома вага імпорту енергоносіїв, машин та устаткування, високотехнологічної промислової продукції, продукції АПК і харчової промисловості. Основними статтями експорту України є мінеральні продукти. продукція хімічної промисловості, металургії, сільського господарства.
2. Структурна політика держави
Економіка розвивається під впливом багатьох факторів. Водночас є доцільним виокремлення з усієї сукупності факторів економічного зростання впливу, який справляють структурні зміни на розвиток економіки. Вплив структурних змін в економіці на динаміку макроекономічних показників називається структурним ефектом. Він позитивний, якщо структурні зміни супроводжуються високими темпами зростання економіки. Він від'ємний, якщо індекс структурних змін має невелику величину, при цьому економічні пропорції консервативні, має місце застій або зменшення обсягів виробництва.
Регулювання структурних змін в економіці є завданням структурної політики. В широкому розумінні структурна політика держави — це обґрунтування цілей та характеру структурних перетворень, визначення комплексу заходів щодо підтримки розвитку тих елементів економічної системи, які забезпечують економічне зростання та вирішення актуальних проблем сьогодення.
Існує два типи структурної політики: пасивна та активна. Пасивна структурна політика полягає в тому, що держава створює правову базу для вільного переливання капіталу та праці з одних галузей в інші, але безпосередньо не втручається в інвестиційні процеси. Структура змінюється внаслідок змін у нормах прибутку. Якщо в певній галузі попит перевищує пропозицію, то в цій галузі норма прибутку зростає. Капітал з інших галузей вилучається власниками і вкладається в галузі з підвищеною нормою прибутку. Виробництво товарів цієї галузі збільшується і пропозиція їх поступово починає перевищувати попит. При цьому норма прибутку в цій галузі спочатку знижується до середньої величини, а потім стає меншою за середню. Власники капіталів починають вилучати їх з цієї галузі і вкладати в іншу, де норма прибутку стає більшою за середню. Отже, ринкове саморегулювання забезпечує найвідповіднішу вимогам ринку структуру економіки. Але цей шлях пов'язаний зі значними соціальними втратами.
Активна структурна політика полягає в тому, що держава широко застосовує державні важелі, які прискорюють прискорення прогресивних структурних зрушень. Такими важелями служать: державна програма структурних перетворень, пряме державне інвестування програм структурної перебудови економіки, створення спеціальних фондів, залучення іноземних і приватних інвестицій, податкові і кредитні пільги, згортання виробництва у депресивних галузях, програми перепідготовки кадрів. Цим шляхом ідуть Японія, Південна Корея, Сінгапур.
У формуванні активної структурної політики величезну роль відіграє вибір пріоритетних напрямків розвитку окремих галузей, видів виробництва, економічних районів. У процесі вибору пріоритетної галузі, як правило виходять із критеріїв пріоритетності:
Поряд із визначенням пріоритетних напрямків розвитку економіки держава розробляє та реалізує комплекс заходів у межах активної структурної політики, який включає:
В основі структурної перебудови економіки України лежить Державна програма структурної перебудови розроблена до 2015 р. і розрахована на три етапи:
І етап (1994-1995 рр.) – стабілізація економіки;
ІІ етап (1996-2005 рр.) – активізація економічного розвитку;
ІІІ етап (2005-2015 рр.) – встановлення раціональної структурної економіки.
Кінцевою метою програми структурної перебудови економіки є створення високоефективної соціально орієнтованої економіки. Для цього треба здійснити науково-технічну перебудову економіки, зменшити ресерсомісткість виробництва, прискорити розвиток експортних виробництв, підвищити внутрішню збалансованість економіки.
3. Державне регулювання інвестиційної діяльності
Найвагомішим фактором структурних змін в економіці є інвестиції.
У широкому розумінні інвестиції – це види майнових і немайнових (інтелектуальних) цінностей, які вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, внаслідок чого створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект.
Такими цінностями можуть бути: кошти, цільові банківські влади, паї, акції; рухоме та нерухоме майно; майнову права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності; сукупність механічних, технологічних, комерційних та ін.. знань, оформлених у вигляді технічної документації; права користування землею, водою, ресурсами, спорудами та ін. майнові права; інші цінності.
Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень.
Інвестиційна діяльність – сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій.
Державна інвестиційна політика — це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів держави, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів.
В Україні інвестиційний процес регулюють понад 100 законів та інших нормативних актів, зокрема Закони України «Про інвестиційну діяльність», «Про режим іноземного інвестування» , «Про цінні папери та фондовий ринок» та ін.
В основу державного регулювання інвестиційної діяльності покладено такі принципи:
• послідовну децентралізацію інвестиційного процесу;
• збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб'єктів господарювання у фінансові інвестиційні проекти;
• перенесення центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування;
• виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки;
• фінансування будівництва об'єктів за рахунок бюджетних коштів, як правило, на конкурсній основі;
• надання переваги раніше розпочатому будівництву, технічному переобладнанню та реконструкції діючих підприємств;
• державний контроль за цільовим використанням централізованих інвестицій;
• розширення змішаного фінансування інвестиційних проектів;
• удосконалення нормативної та правової бази з метою збільшення обсягів залучення інвестицій;
• запровадження системи страхування інвестицій. Увесь комплекс засобів, застосовуваних для впливу на інвестиційні процеси, можна розподілити за кількома основними напрямами.
Напрями державного регулювання інвестиційної діяльності:
Податкове регулювання інвестиційної діяльності забезпечує спрямування інвестицій у пріоритетні сфери економіки встановленням відповідних податкових ставок і податкових пільг. Методи податкового регулювання інвестиційних процесів можна поділити на чотири групи: запровадження диференційованих ставок оподаткування; звільнення від сплати податку на певний строк; зменшення бази оподаткування; усунення подвійного оподаткування.
Для збільшення бюджетного інвестування необхідно реформувати структуру бюджетних видатків, зменшуючи при цьому витрати дотаційного характеру і відповідно збільшуючи фінансування інвестиційно-інноваційних програм. Джерелом поповнення бюджету розвитку можуть бути кредити міжнародних організацій, кредити НБУ, виплати за раніше наданими позиками, надходження від випуску в обіг довгострокових інвестиційних облігацій з доходом, який гарантується заставою майна, що перебуває у державній власності.
Істотним фактором активізації інвестиційної активності є ГКП. Така політика впливає на інвестиційні умови, регулюючи грошовий обіг і роботу банківської системи, яка мультиплікативно створює грошові кошти. Національний банк залежно від стану економіки здійснює кредитну експансію чи кредитну рестрикцію. Кредитна експансія проводиться в період економічного спаду для стимулювання економічного розвитку. Політика кредитної рестрикції проводиться з метою отримання інвестиційної активності. Подорожчання кредитних ресурсів примушує інвесторів вкладати кошти в найбільш ефективні, прибуткові проекти. Для впливу на інвестиційну активність застосовується весь арсенал інструментів грошово-кредитної політики.
Найрезультативнішим напрямом амортизаційної політики є механізм прискореної амортизації. Запровадження його дає змогу підприємствам прогресивних галузей економіки вже в перші роки експлуатації машин та устаткування окупити більшу частину їхньої вартості, накопичити в амортизаційному фонді достатню кількість коштів для дальшого інвестування.
У процесі регулювання фондового ринку держава може застосувати прямі та непрямі методи впливу на інвестиційну активність.
До методів прямого впливу належать:
1. Емісія державних цінних паперів (облігацій внутрішньої державної позики та ін.). Держава є одним з основних емітентів цінних паперів і в такий спосіб впливає на встановлення котирування на фондовому ринку.
2. Продаж пакетів акцій приватизованих підприємств. Держава визначає перелік пакетів акцій, які будуть запропоновані на продаж у першу чергу, і встановлює їхню початкову ринкову вартість. Саме так держава впливає на пропозицію цінних паперів на фондовому ринку.
3. Створення системи захисту інвесторів від втрат залученням до цієї сфери державних страхових компаній та компаній зі змішаною формою власності.
4. Запобігання монополізації фондового ринку. Держава, здійснюючи антимонопольну політику, встановлює обмеження на володіння пакетами акцій, проводить реєстрацію, ліцензування та атестацію фінансових посередників, створює умови для добросовісної конкуренції на фондовому ринку.
Непряме регулювання фондового ринку здійснюється через податкову політику, регулювання грошової маси та обсягів кредитів, процентну політику, встановлення резервної норми, валютне регулювання, регулювання експортно-імпортних операцій, операцій з іноземними цінними паперами тощо.
Важливою стороною державного регулювання інвестиційної діяльності є експертиза інвестиційних проектів. Згідно з українським законодавством обов'язковій державній експертизі підлягають державні, міждержавні та регіональні інвестиційні проекти і програми, які реалізуються за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів. Інвестиції, що здійснюються за рахунок інших джерел фінансування, підлягають державній експертизі щодо дотримання екологічних, санітарно-гігієнічних вимог, пожежної безпеки, міцності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітектурних вимог.
1. Сутність та цілі науково-технічної політики
Вирішальний вплив науково-технічного прогресу на економічний і соціальний розвиток пояснюється тим, що: по-перше, використання у виробництві нової техніки, технології та інформаційних систем стає провідним фактором зростання продуктивності економічних ресурсів; по-друге, НТП позитивно впливає на вдосконалення структури економіки, зменшуючи у складі витрат на виробництво питому вагу живої праці з одночасним збільшенням питомої ваги засобів і предметів праці; по-третє, застосування новітньої техніки і технології виробництва забезпечує підвищення якості продукції (послуг).
Узагальнення історичного досвіду різних країн переконливо доводить, що НТП є внутрішнім фактором розвитку економіки і характеризується органічним впливом науки і техніки на розвиток виробництва. Отже, науково-технічний прогрес є ендогенним фактором економічного розвитку. Розвиток НТП переміщує назовні межу виробничих можливостей і справляє позитивний вплив на рівноважне економічне зростання.
Державна науково-технічна політика — це складова соціально-економічної політики держави щодо формування умов ефективного науково-технічного розвитку країни, визначення цілей, напрямів, форм її здійснення.
Науково-технічна діяльність – це інтелектуальна творча діяльність, спрямована на одержання і використання нових знань у всіх галузях техніки і технологій. Їі основними видами є: науково-дослідні, дослідно-конструкторські, технологічні, проектно-пошукові роботи, виготовлення дослідних зразків та ін..
Держава формує і реалізує науково-технічну політику, забезпечує соціально-економічні, правові та організаційні умови для формування та використання науково-технічного потенціалу,створює інфраструктуру науки, здійснює підготовку наукових кадрів, державне фінансове забезпечення, встановлює зв’язки з іншими державами в науко-технічному співробітництві.
Центральними органами державного управління в сфері науки і техніки є Державний комітет розвитку техніки, Міністерство освіти і науки України, служби сертифікації, експертизи, інформації та ін.
Основними цілями державної науково-технічної політики є:
- примноження національного багатства на основі використання науково-технічної досягнень;
- створення умов для досягнення високого рівня життя кожного члена суспільства, його інтелектуального розвитку;
- зміцнення національної безпеки на основі використання науково-технічних досягнень;
- створення умов для розвитку науково-технічної творчості.
Досягнення означених цілей і завдань здійснюється шляхом:
1. Створення сприятливих організаційно-економічних та правових умов для ефективного використання науково-технічного потенціалу.
Форми і методи державного регулювання науково-технічної та інноваційної діяльності залежать від рівня науково-технічного потенціалу країни.
Науково-технічний потенціал країни - це сукупність національних ресурсів, необхідних для здійснення науково-технічної діяльності, та результати від їх використання.
Складовими науково-технічного потенціалу виступають:
— матеріально-технічна база науки (наукові організації, лабораторії, експериментальні виробництва, інформаційні центри, обладнання тощо);
— наукові кадри (вчені, дослідники, конструктори, винахідники, науково-технічний персонал та ін.);
— результати науково-технічної діяльності (винаходи, відкриття, наукова інформація, патенти, наукові проекти, авторські свідоцтва тощо);
— організаційно-управлінська структура наукової сфери (обсяги фінансування, плани науково-технічної діяльності, завдання з підготовки кадрів, система управління тощо).
Україна належить до держав з високим науковим потенціалом. Це, передусім, визнані у світі наукові школи, вагомі та унікальні досягнення в багатьох сферах - розробці нових матеріалів, біотехнології, радіоелектроніці, фізиці низьких температур, ядерній фізиці, електрозварюванні, інформатиці тощо. Держава повинна створити такі умови, які зможуть забезпечити примноження цього потенціалу, насамперед його максимальну віддачу. Держава має стати безпосереднім провідником інноваційного розвитку, замовником та організатором розробок і досліджень у найсучасніших, найперспективніших напрямах науково-технічного прогресу.
Досягнення цілей і завдань науково-технічної політики здійснюється державою шляхом застосування форм прямого та непрямого регулювання.
До важелів прямого регулювання в сфері науково-технічної діяльності належать:
— визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки;
— формування державних науково-технічних програм;
— доведення державних замовлень на науково-технічні розробки;
— бюджетне фінансування фундаментальних досліджень та реалізації науково-технічних програм;
— проведення державної науково-технічної експертизи;
— підготовка науково-технічних кадрів вищої кваліфікації;
— здійснення патентної та ліцензійної діяльності.
До важелів непрямого регулювання науково-технічної діяльності належать:
-створення сприятливих умов для здійснення науково-технічної діяльності всіма суб´єктами підприємництва;
—правовий захист інтелектуальної власності;
—звільнення від оподаткування, введення пільгового режиму оподаткування суб´єктів господарювання в сфері науково-технічної діяльності;
—введення пільгового кредитування;
—встановлення взаємовигідних міжнародних зв´язків;
—пропагування науково-технічних досягнень;
—стимулювання науково-технічної творчості.
Завданням регулювання науково-технічної діяльності є створення оптимального механізму поєднання ринкових і державних важелів впливу на науково-технічні процеси, їх орієнтація на економічне зростання та інтеграцію у світову економіку.
Ринковий і державний механізми регулювання по-різному впливають на ефективність науково-технічної діяльності, зумовлюють різні дії і політику в цій сфері (рис. 1).
Рис. 1. Умови ринкового і державного регулювання науково-технічної діяльності
Ринкові механізми розвитку науково-технічної діяльності зумовлюють потребу в політиці сприяння активізації приватного бізнесу, створення однакових правових умов захисту інтелектуальної власності, господарювання, конкуренції.
Державне регулювання пов´язане з виділенням пріоритетних напрямів науково-технічної діяльності, формуванням програм і держзамовлень, їх фінансуванням.
У регулюванні науково-технічної діяльності важливо забезпечити оптимальне поєднання ринкових механізмів і державного впливу на функціонування і розвиток цієї важливої сфери економіки.
Механізм регулювання науково-технічної діяльності в цілому передбачає:
— правове забезпечення науково-технічної та інноваційної діяльності;
— створення економічно сприятливих умов для ефективного здійснення науково-технічної діяльності шляхом застосування податкових і фінансово-кредитних важелів;
— забезпечення бюджетним, базовим і програмно-цільовим фінансуванням науково-технічної діяльності у розмірі не менше 1,7 відсотка ВВП. Базове фінансування надається для проведення фундаментальних досліджень, розвитку пріоритетних галузей науки, інфраструктури науково-технічної діяльності, збереження наукових установ, які є національним надбанням, підготовки наукових кадрів. Програмно-цільове фінансування здійснюється на конкурсній основі і забезпечує реалізацію науково-технічних програм, розробок за державним замовленням і програмами міжнародного співробітництва;
— визначення пріоритетних напрямів науково-технічної діяльності, їх підтримку та заохочення;
— формування науково-технічних прогнозів і програм;
— мобілізацію коштів на науково-технічну діяльність та стимулювання їх надходжень;
— стимулювання розвитку підприємництва у сфері науки і техніки;
— підготовку наукових кадрів вищої кваліфікації.
Державне фінансування науково-технічних процесів і програм здійснюється на основі їх відбору за такими критеріями:
— спрямованості на вирішення першочергових проблем національної безпеки держави;
— забезпечення прориву або збереження передових позицій у науково-технічному розвитку;
— відповідності вимогам сучасного світового рівня;
— наявності умов для реалізації;
— багатоцільового призначення;
— забезпечення соціального ефекту від реалізації;
— економічної доцільності, окупності.
Державні наукові та науково-технічні програми є важливим засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки шляхом концентрації науково-технічного потенціалу країни.
Державні наукові та науково-технічні програми формуються Міністерством освіти і науки України, Національною академією наук, іншими центральними органами управління на основі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах з урахуванням пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.
При виборі науково-технічних пріоритетів враховується:
— стан, рівень та можливості розвитку науки і техніки у суспільстві на певний період часу;
— національний попит на науково-технічну продукцію, її експортний потенціал;
— узгодженість з пріоритетними та реальними можливостями соціально-економічного розвитку;
— комплексність та взаємопов´язаність елементів науково-технічної діяльності, ранжованість завдань та узгодженість дій на стадії "наука-виробництво";
— економічні, соціальні та екологічні наслідки впровадження результатів науково-технічної діяльності у виробництво.
Виходячи з пріоритетних напрямів, розробляються державні науково-технічні програми, які включають планові завдання державним установам, державні замовлення приватним науково-дослідним і проектним організаціям та ряд прогнозів розвитку науково-технічних досліджень.
На основі переліку найважливіших розробок, спрямованих на створення новітніх технологій і продукції, щорічно формується державне замовлення, яке забезпечує економічно вигідні умови для участі наукових, дослідних і проектних організацій у розвитку фундаментальних досліджень.
Для забезпечення розвитку науки і сприяння науково-технічній творчості держава створює систему науково-технічної інформації, забезпечує стандартизацію, сертифікацію та метрологію, проводить експертизу науково-технічних розробок.
З метою постійного поновлення інтелектуального потенціалу суспільства, розвитку науково-технічної культури, новаторства, сприяння творчості держава забезпечує престиж наукової праці, організовує підготовку і підвищення кваліфікації науково-технічних кадрів, забезпечує відбір талановитої молоді, запроваджує систему атестації кадрів, встановлює державні стипендії, премії і почесні звання для осіб, що зробили значний внесок у розвиток науки.
Державна політика у сфері патентів і ліцензій спрямована на регулювання відносин щодо набуття та використання права на об´єкти інтелектуальної власності. Автори прав отримують доходи від використання їхнього продукту у підприємницькій діяльності. Тим самим створюється ефективна система мотивацій до науково-технічної діяльності, її практичної спрямованості, підвищення якості розробок.
Важливим засобом державного регулювання у сфері науково-технічної діяльності є державна підтримка міжнародного науково-технічного співробітництва. Держава створює необхідні правові та економічні умови для здійснення вільних та рівноправних відносин з міжнародними організаціями, товариствами, об´єднаннями. Науково-технічне співробітництво здійснюється шляхом проведення спільних досліджень, технічних розробок на основі кооперації, реалізації спільних програм, обміну науково-технічною інформацією, проведення міжнародних конференцій, конгресів, симпозіумів, обміну кадрами, спільну підготовку фахівців тощо.
Закон України "Про інноваційну діяльність" визначає правові та організаційно-економічні засади державного регулювання інноваційної діяльності, встановлює форми стимулювання державою інноваційних процесів.
Інновації - новостворені або вдосконалені конкурентоздатні технологій, продукція або послуги, а також організаційно-технічних рішення виробничого, адміністративного, комерційного або іншого характеру, що істотно поліпшують структуру та якість виробництва або соціальної сфери.
Інноваційна діяльність - це діяльність, що спрямована на використання і комерціалізацію наукових досліджень та розробок, яка зумовлює випуск на ринок нових конкурентоздатних товарів і послуг.
Інноваційна діяльність включає:
— випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;
— прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;
— реалізацію довготермінових науково-технічних програм з великими термінами окупності витрат;
— фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;
— розробку і впровадження нової, ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального та екологічного становища.
Державна інноваційна політика - це комплекс правових, організаційно-економічних та інших заходів держави, спрямованих на створення належних умов для розвитку інноваційних процесів в економіці, стимулювання впровадження результатів інноваційної діяльності у виробництво.
Державна інноваційна політика здійснюється за такими напрямами:
— сприяння зростанню інноваційної активності;
— орієнтація на пріоритетну підтримку інновацій, які складають основу сучасного технологічного процесу;
— узгодження державної інноваційної політики з ефективною конкуренцією в цій сфері;
— захист інтелектуальної власності та інтересів національного інноваційного підприємництва;
— сприяння регіональному, міжрегіональному і міжнародному співробітництву в інноваційній діяльності.
Головною метою державної інноваційної політики є створення належних умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсозберігаючих технологій, виробництва і реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.
Державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:
— визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;
— формування і реалізації державних, галузевих і регіональних інноваційних програм;
— створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;
— захисту прав та інтересів суб´єктів інноваційної діяльності;
— фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;
— стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ щодо кредитування інноваційних проектів;
— встановлення пільгового оподаткування суб´єктів інноваційної діяльності;
— підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури;
— державної реєстрації інноваційних проектів.
Пріоритетні напрями інноваційної діяльності - це законодавчо та науково обґрунтовані напрями інноваційної діяльності, спрямовані на забезпечення потреб суспільства у високотехнологічній конкурентоспроможній продукції, високоякісних послугах та збільшення експортного потенціалу країни.
Формування стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності здійснюється центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності із залученням Національної та галузевих академій наук України на основі ґрунтовних прогнозно-аналітичних досліджень тенденцій світового науково-технологічного розвитку, моніторингу інноваційної діяльності в країні, інноваційного потенціалу та інноваційної культури суспільства.
Кабінет Міністрів України проводить експертизу розроблених стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, організовує їх публікацію та обговорення в громадських науково-технічних організаціях, засобах масової інформації і передає на затвердження Верховній Раді України (до 1 березня останнього року дії попереднього аналогічного документа).
Держава забезпечує реалізацію стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності через систему загальнодержавних (національних) програм, економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля.
Стратегічними пріоритетними напрямами інноваційної діяльності в Україні на 2003-2013 pp. визнано:
Для реалізації інноваційних проектів суб´єктам інноваційної діяльності надається фінансова підтримка шляхом:
— повного безвідсоткового кредитування пріоритетних інноваційних проектів;
— часткового (до 50 %) безвідсоткового кредитування інноваційних проектів та залучення до фінансування решти необхідних коштів виконавця проекту або інших суб´єктів;
— повної або часткової компенсації відсотків, сплачуваних суб´єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам;
— надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів;
— майнового страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків.
Джерелами фінансування інноваційної діяльності є кошти державного бюджету України, місцевих бюджетів і бюджету Автономної Республіки Крим; власні кошти спеціалізованих державних і комунальних інноваційних фінансово-кредитних установ; власні чи запозичені кошти суб´єктів інноваційної діяльності; інвестиції фізичних і юридичних осіб; інші джерела.
Інноваційним підприємством вважається підприємство (об´єднання підприємств) будь-якої форми власності, якщо більше ніж 70 % обсягу його продукції складає інноваційна продукція (продукти).
Інноваційною визнається продукція, яка є результатом виконання інноваційного проекту або виробляється вперше, є конкурентоздатною і має вищі техніко-економічні показники.
Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді інноваційного центру, бізнес-інкубатора, технополісу, технопарку тощо.
Зараз в Україні визначилися декілька організаційних форм реалізації інноваційної діяльності:
— університетські науково-дослідні центри, де відбувається ефективне об´єднання фінансових ресурсів, кваліфікованих наукових кадрів, матеріально-технічної бази;
— технопарки - акціонерні товариства, які займаються патентуванням, рекламою, маркетингом, консалтингом, лізингом, орендою в сфері науково-технічної діяльності;
— технополіси - якісно нова територіальна форма інтеграції науки і виробництва, що забезпечує високі темпи науково-технічного розвитку за рахунок можливостей регіону;
— бізнес-інкубатори - дрібні наукомісткі фірми, на яких створені сприятливі умови для створення сучасних наукових продуктів, навчання кадрів, стимулювання власного бізнесу;
- венчурні підприємства - малі підприємства, які забезпечують зв´язок між фундаментальними дослідженнями і масовим виробництвом, спеціалізуються на розробці нових наукових ідей та їх втіленні у виробництво.
1. Підприємництво як об’єкт державного регулювання
Підприємництво - самостійна ініціативна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг торгівлі з метою одержання прибутку.
Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто стаючи тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації, бережливості та постійного оновлення. Досвід індустріальне розвинутих країн показує, що розвиток підприємництва — необхідна умова економічного зростання.
Для нормального функціонування підприємництва мають бути забезпечені такі основні умови:
• стабільна національна грошово-кредитна система;
• пільгова системи оподаткування;
•активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності;
• державна фінансова та матеріально-технічна підтримка підприємництва;
• ефективний захист інтелектуальної власності;
• спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності з боку державних органів;
• правовий захист підприємництва;
• формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва.
Державна підприємницька політика має включати такі складові:
• державне регулювання тих процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі;
• державну систему підтримки підприємництва.
Державне регулювання підприємництва - це вплив держави на діяльність підприємницьких структур з метою сприяння та забезпечення нормальних умов їхнього функціонування.
Об'єктивна потреба регулювання підприємництва сьогодні в Україні зумовлена цілями економічної політики держави, зокрема:
Підприємництво, як і ринкова економіка, не має природженого імунітету проти монополізму, інфляції та спадів ділової активності. Якщо держава залишається байдужою, ці процеси починають прогресувати, завдаючи чималих економічних та соціальних збитків. Підприємництво також не може самостійно розв'язувати складні регіональні проблеми, що виникають під впливом історичних, національних, демографічних та інших неринкових факторів. Для їх вирішення теж потрібне втручання держави, її відповідна регіональна політика.
Отже, без втручання держави, бездержавного регулювання підприємництво ніколи не зможе зробити виробництво економічно безпечним, гарантувати здійснення соціально-економічних прав людини, вирівняти структурні та регіональні диспропорції тощо.
Для здійснення ефективного державного регулювання підприємництва необхідні відповідні механізми.
Механізми державного регулювання підприємництва - це система заходів, розроблених державою, з урахуванням вимог ринку та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності.
До цієї системи входять правовий та фінансовий механізми, механізми стимулювання, підтримки, сприяння, контролю; форми та методи реалізації державного регулювання, держанні органи та фонди, які покликані займатися діяльністю суб'єктів підприємництва.
Державне регулювання здійснюється за допомогою системи норм та заходів, що регламентують поведінку суб'єктів підприємницької діяльності, використовуючи як адміністративні методи впливу (закони, укази, накази, постанови, інструкції, положення тощо), так і систему економічних методів та регуляторів (податки, ціни, банківські відсотки, пільги, санкції і т. ін.).
Основні функції державного регулювання підприємництва:
До інструментів, або методів, державного регулювання підприємництва відносяться:
Існують й інші центральні органи влади, які здійснюють державне регулювання підприємництва. Зокрема, функції координатора макроекономічної політики держави в Україні виконує Міністерство економічного розвитку і торгівлі, функції контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, захисту суб'єктів підприємництва та споживачів від його порушень здійснюються Антимонопольним комітетом України тощо.
За засобами впливу механізми регулювання підприємництва можуть бути прямими, тобто такими, що здійснюються за допомогою прийняття Верховною Радою України законодавчих актів, на яких грунтуються дії виконавчої влади, та непрямими, що ґрунтуються на використанні різних економічних та фінансових важелів (цін, податків, кредитів, відсотків, пільг тощо).
Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:
Державна політика підтримки підприємництва - це сукупність (комплекс) пріоритетних народногосподарських підходів і рішень, які визначають основні напрями і форми правового, економічного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з урахуванням інтересів держави та суб'єктів господарювання.
Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектора економіки, що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку підприємництва, а з іншого - створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються до сфери підприємництва на пільгових засадах або безоплатно.
Історичний досвід переконує, що дієвою політика стає тоді, коли ґрунтується на об'єктивно діючій системі економічних законів з урахуванням різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність і свободу вибору. Складовими державної політики підтримки та розвитку підприємництва є: цілі, основні принципи, напрями, заходи та інструмента здійснення цієї політики.
Основними цілями державної політики підтримки підприємництва є:
Основними принципами державної політики підтримки та розвитку суб'єктів підприємництва є:
Важлива умова формування і здійснення політики державної підтримки підприємництва - визначення суб'єктів та об'єктів відповідної державної політики.
Конструктивною є концепція багатосуб'єктності політики. Суб'єктами, що виробляють державну політику підтримки та розвитку підприємництва, повинні бути працівники, які зайняті у підприємництві, підприємці - через їхні громадські об'єднання, профспілки та державні організації.
Безальтернативність виконання державою функцій підтримки підприємництва диктує необхідність функціонування спеціального державного органу, який повинен реалізувати що функцію.
Фінансова підтримка малого підприємництва.
Державна фінансова підтримка малого підприємництва включає насамперед податкові та кредитні методи впливу на цей сектор економіки. Як засвідчує світовий досвід, виважена, диференційована податкова та грошово-кредитна політика справляє вирішальний вплив на формування та подальший розвиток суб'єктів малого підприємництва. Реальні труднощі з фінансуванням є сьогодні чи не найголовнішою проблемою для малого підприємництва України.
Одним із головних напрямів підтримки малого підприємництва є створення системи фінансово-кредитної підтримки. Найважливіші важелі державної фінансової підтримки малого підприємництва в Україні можна поділити на дві основні групи методів державної фінансової підтримки — прямі й непрямі.
Механізм прямих заходів включає такі основні форми державної фінансової підтримки малого підприємництва:
—надання субсидій;
—надання позик;
—формування державних фондів;
—створення спеціалізованих фінансових установ.
Заходам другої групи властивий непрямий характер, вони поступово витісняють важелі прямого адміністративного впливу. До основних форм такої державної фінансової підтримки підприємництва передусім слід віднести:
—податкові знижки (або повне звільнення від інших податків);
—податкові пільги;
—прискорену амортизацію;
—знижки на науково-дослідні витрати, на витрати, пов'язані з підготовкою кадрів для підприємницької діяльності тощо.
в Україні існує три потенційно доступних джерела одержання фінансів для малого підприємництва:
—Український фонд підтримки підприємництва;
—Український державний фонд підтримки селянських (фермерських) господарств;
—Державний інноваційний фонд України.
Важливою формою державної фінансової підтримки малого підприємництва є пільгове оподаткування. Для суб'єктів малого підприємництва може застосовуватись у встановленому порядку спрощена система оподаткування, обліку та звітності.
ТЕМА 8. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Всі держави світу пов´язані між собою складними схемами зовнішньоекономічних відносин - торгівлею, переміщенням капіталів, робочої сили, валютними операціями тощо. Зовнішньоекономічні відносини будь-якої країни розвиваються на основі міжнародного поділу праці та відкритості економіки.
Зовнішньоекономічна діяльність - це сукупність відносин суб´єктів господарської діяльності України та іноземних суб´єктів господарювання, побудованих на принципах взаємної вигоди, еквівалентного обміну і дотримання положень міжнародного права.
Розвиток зовнішньоекономічної діяльності суб´єктів господарювання сприяє включенню національної економіки в світові господарські процеси, підвищенню її конкурентоспроможності на світових ринках, підвищенню технічного рівня виробництва, раціональному використанню всіх ресурсів, ліквідації дефіциту, підвищенню рівня життя населення, розв´язанню багатьох соціальних та екологічних проблем.
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності передбачає створення певних умов та механізмів для ефективного розвитку відносин суб´єктів господарювання в різних країнах.
Мета державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності полягає у:
— сприянні забезпеченню збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку;
— стимулюванні прогресивних структурних змін в економіці;
— створенні найбільш сприятливих умов для залучення економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур зарубіжних країн;
— захисті економічних інтересів суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності;
— створенні рівних можливостей для всіх суб´єктів зовнішньоекономічних відносин незалежно від форм власності;
— заохоченні до конкуренції та ліквідації монополізму в цій сфері.
Основними видами (об´єктами) зовнішньоекономічної діяльності є:
Суб´єктами державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності виступають: держава; недержавні органи управління, економікою (товарні, фондові, валютні біржі, торговельні палати, асоціації, спілки тощо), які діють на основі статутних документів; безпосередньо суб´єкти зовнішньоекономічної діяльності (підприємства, фірми, організації); міждержавні та міжрегіональні органи регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється за допомогою: відповідних законів України; засобів тарифного і нетарифного регулювання; економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансового, кредитного); рішень недержавних органів управління економікою; укладених угод між суб´єктами зовнішньоекономічної діяльності.
Згідно з Законами і відповідно до ситуації на території України для іноземних суб´єктів господарювання можуть запроваджуватися такі правові режими діяльності:
— національний режим, який забезпечує рівні умови (права та обов´язки) з українськими суб´єктами господарювання;
— режим, найбільшого сприяння, який означає, що іноземні суб´єкти господарювання мають більше прав, преференцій та пільг щодо мита, податків, зборів, ніж інші учасники зовнішньоекономічної діяльності;
— спеціальний режим, який застосовується до територій, означених як спеціальні економічні зони, до території митних союзів та в окремих випадках.
Найвищим органом державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є Верховна Рада України. До її компетенції, крім прийняття, зміни, скасування законів, належить затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики держави.
Кабінет Міністрів України вживає заходів до реалізації, координації зовнішньоекономічної діяльності; укладає міжурядові договори, забезпечує їх виконання; формує платіжний баланс, зведений валютний план держави.
Національний банк України здійснює зберігання та використання золотовалютного резерву та інших коштовностей, регулює курс національної валюти до грошових одиниць інших держав, виконує облікові та представницькі функції.
Міністерство доходів і зборів України забезпечує митний контроль, Антимонополъний комітет та Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі виконують функції регулювання та контролю відповідно до своїх повноважень.
На регіональному рівні управління та регулювання зовнішньоекономічної діяльності виконують органи місцевого управління цієї сфери в межах своєї компетенції.
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється шляхом: реєстрації учасників зовнішньоекономічної діяльності, квотування, ліцензування експорту та імпорту, індикативного планування зовнішньоекономічної діяльності, встановлення порядку експорту та імпорту деяких товарів загальнодержавного значення, регулювання державних поставок найважливіших видів продукції, що визначають розвиток України, вироблення порядку створення і використання валютного фонду, заходів оперативного регулювання зовнішньоекономічних зв´язків.
Зовнішньоекономічна діяльність регулюється правовими, адміністративними та економічними методами.
Правові методи ґрунтуються на використанні положень законодавчих актів України, що регулюють зовнішньоекономічну діяльність: Законів України "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про державне мито" тощо.
Адміністративними важелями є реєстрація учасників, ембарго (повна заборона зовнішньоекономічних операцій), ліцензування, квотування, специфічні вимоги до товарів (маркування, упакування).
Регулювання за допомогою економічних методів здійснюється через мито, податки, кредити, дотації і пільги (рис. 1).
Рис. 1. Засоби державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності
Квотування і ліцензування експортно-імпортних товарів вводяться з метою встановлення раціональної структури та захисту внутрішнього ринку. За поданням Міністерства економічного розвитку та торгівлі України, Кабінет Міністрів визначає список конкретних товарів, які підлягають ліцензуванню та квотуванню, та терміни дії цього режиму. Квоти на експорт товарів затверджує Кабінет Міністрів України. Товари, які експортуються в межах квот, не обкладаються митом.
Оподаткування суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності спрямоване на заохочення експорту продукції. Види і ставки податків затверджує Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України. Основними податками, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність, є податок на додану вартість, акцизний збір. Окремо виділяють податок на експорт та імпорт. Ставки податків, як правило, однакові для всіх суб´єктів зовнішньоекономічної діяльності та визначаються за товарною ознакою. З метою стимулювання певних видів зовнішньоекономічної діяльності держава може застосовувати режим пільгового оподаткування.
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності визначає зовнішньоекономічна політика держави, яка передбачає вільну торгівлю, або протекціонізм і захист внутрішнього ринку. Вільна торгівля характеризується мінімальним втручанням у процеси зовнішньоекономічної діяльності й розвивається на засадах дії ринкових чинників - попиту і пропозиції.
Одним із важливих завдань регулювання зовнішньоекономічної діяльності є диверсифікація зовнішньоекономічних зв´язків, яка сприятиме зменшенню залежності національної економіки від імпорту сировини, матеріалів, енергоносіїв та інших ресурсів і виходу на нові ринки, зміцненню позицій на традиційних ринках.
Зовнішня торгівля є історично першою і найважливішою формою (видом) зовнішньоекономічної діяльності. її швидкому зростанню сприяв активний розвиток транспорту, зв´язку, інформаційних комунікацій, зниження митних зборів, зміни політичного характеру.
Зовнішня торгівля - це система економічних відносин між країнами, основна мета якої полягає у ввезенні та вивезенні товарів і послуг.
Об´єктами зовнішньої торгівлі є товари: готова продукція, сировина, напівфабрикати; продукти інтелектуальної власності: патенти, ліцензії, фірмові знаки та ін.; послуги: міжнародний туризм, транспортні, страхові, посередницькі, будівельні операції тощо.
Зовнішня торгівля дає країнам можливість спеціалізуватися на тих видах діяльності, в яких вони мають порівняльні переваги; підпорядковує вітчизняних виробників здоровій дисципліні; зумовлює вищу продуктивність праці.
Зовнішня торгівля сприяє найповнішому задоволенню потреб населення і суспільства в цілому, підвищенню конкурентоспроможності національної економіки; підвищує рівень життя населення країн, які беруть участь в її здійсненні. На ефективність зовнішньої торгівлі впливає політика країни щодо умов її проведення та використовуваних інструментів регулювання (рис. 2).
Рис. 2. Інструменти регулювання зовнішньої торгівлі
Інструменти державного регулювання зовнішньої торгівлі поділяються на митні та немитні. Серед них розрізняють ті, які стимулюють експорт - прямі та непрямі експортні субсидії, й ті, що обмежують імпорт - мито, квоти, ліцензії тощо, тобто торговельні обмеження.
В зовнішньоторговельній політиці виділяють дві форми - протекціонізм і фритредерство (вільна торгівля).
Протекціонізм - це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Така політика сприяє захисту національного товаровиробника, розвитку вітчизняного виробництва. Однак вона може призвести до застійних процесів в економіці, посилення монополізму, зниження конкурентоспроможності товарів.
Політика вільної торгівлі не передбачає державного втручання в товарообмінні процеси. Експортно-імпортні операції регулюються ринком на основі попиту і пропозиції. Вона стимулює конкуренцію, сприяє поліпшенню якості товарів і послуг, спонукає до оптимізації цін.
Світова практика господарювання засвідчує, що, як правило, сьогодні країни прагнуть проводити гнучку політику зовнішньої торгівлі, яка поєднує елементи протекціонізму та вільної торгівлі.
Поширеним знаряддям протекціонізму є мито - податок, який накладається на кожну одиницю товару, який ввозять в країну.
Мито виконує захисну та фіскальну функції. Воно призводить до подорожчання імпортних товарів, внаслідок чого при рівних умовах вітчизняні товари мають переваги у ціновій конкуренції. Розрізняють адвалерне, специфічне та комбіноване (за способом обчислення);експортне, імпортне, транзитне (за характером об´єкта) мито.
Адвалерне мито розраховується у вигляді відсотка від митної вартості.
Специфічне мито встановлюється у вигляді фіксованої суми на одиницю товару
Комбіноване мито поєднує ставки адвалерного і специфічного мита.
Захисне мито призначене для захисту вітчизняних виробників від іноземної конкуренції. Фіскальне мито застосовують до продукції, яка не виробляється в країні. Його метою є забезпечення надходжень до державного бюджету.
Політика протекціонізму реалізується шляхом квотування і ліцензування (рис. 3).
Рис. 3. Інструменти та наслідки політики протекціонізму
Квотування означає обмеження кількості або сумарної вартості конкретних експортно-імпортних товарів. Квотування зовнішньої торгівлі здійснюється через її ліцензування - видачу дозволу на експорт-імпорт обмеженого обсягу і переліку продукції та забороняє неліцензовану торгівлю.
Важливим інструментом зовнішньоторговельної політики є експортні субсидії - пільги, які надаються вітчизняним експортерам для стимулювання вивозу товарів за кордон. Експортні субсидії сприяють зменшенню цін на продукцію, яка продається на зовнішніх ринках, та фінансовій стійкості виробника.
Політика протекціонізму передбачає застосування й такого інструмента конкурентної боротьби на світових ринках, як демпінг - встановлення експортером упродовж певного часу нижчих цін на окремі види продукції, ніж середньосвітові або внутрішні.
За правилами COT, країна-імпортер може запроваджувати антидемпінгове (компенсаційне) мито, якщо доведено застосування демпінгових цін.
У державному регулюванні міжнародної торгівлі використовуються немитні інструменти, з допомогою яких обмежується імпорт у країну та стимулюється експорт. До них належать високі стандарти якості товарів, санітарні обмеження, митні процедури, торговельне ембарго.
Торговельне ембарго - це урядова заборона ввезення на територію країни (або вивезення з певної країни) товарів, яка вводиться, як правило, з політичних міркувань.
Важливою формою зовнішньоекономічної діяльності є переміщення капіталів, яке проявляється в іноземному інвестуванні, функціонуванні світових фінансових ринків.
У широкому розумінні міжнародні інвестиційні процеси - це система прав та зобов´язань учасників різних країн з питань інвестиційних ресурсів.
Кожна країна володіє певними інвестиційними ресурсами, які використовуються для внутрішнього і зарубіжного інвестування.
Переміщення інвестиційних ресурсів характеризується поняттями "втеча капіталу" та "чистий приплив капіталу". Втеча капіталу - це переказ капіталу в країни з більш сприятливим інвестиційним кліматом (для уникнення високого оподаткування, негативних наслідків інфляції, отримання високих доходів, ризику експропріації та ін.). Основна мета вкладання капіталу в економіку інших країн - отримання високих прибутків та інших вигод.
Чистий приплив капіталу - це різниця між обсягом надходжень грошових коштів з-за кордону (позики, продаж активів) та обсягом вивезення капіталу. На рівні окремих країн розрізняють експорт, імпорт приватного і державного капіталів.
Основу міжнародного руху підприємницького капіталу становлять прямі та портфельні іноземні інвестиції.
Прямі інвестиції - це вкладення капіталу з метою отримання підприємницького прибутку (доходу), зумовлені довготерміновими економічними інтересами, які передбачають контроль інвестора над об´єктом інвестування. Прямі інвестиції складаються з первинних вкладень, реінвестицій (частка доходу від інвестицій, яка в подальшому знову вкладається в об´єкт інвестування), внутрішньокорпоративних переказів капіталу у формі кредитів і позик між прямим інвестором і філіями, дочірніми компаніями тощо.
Портфельні інвестиції - це вкладення капіталу в цінні папери з метою отримання доходів (дивідендів). Вони не забезпечують реального контролю над об´єктом інвестування.
На масштаби, динаміку та ефективність іноземного інвестування впливає сукупність взаємопов´язаних факторів, вирішальним з яких є загальний стан балансу ввезення та вивезення капіталу.
Світова економічна історія доводить, що залучення ресурсів у формі іноземних інвестицій є дієвим засобом піднесення національної економіки. Однак цей процес не повинен проходити стихійно. Потрібна відпрацьована стратегія, спеціальна інституція, система стимулів, обмежень і пільг, які б забезпечили оптимальну відповідність інтересів імпортерів капіталу потребам країни, що їх приймає.
Пряме іноземне інвестування тісно пов´язане з інвестиційним ризиком втрати інвестицій чи доходу від них. Він зумовлюється системою політичних, соціальних та економічних чинників і характеризується рівнем невизначеності щодо одержання прибутку від інвестицій.
Для стимулювання іноземного інвестування в країні встановлюються пільги та гарантії майнових прав та інтересів інвесторів. Пільгами служать: звільнення від обкладання митом, майна, що ввозиться в країну як внесок до статутного фонду; скасування процедури ліцензування і квотування за умови сертифікації продукції власного виробництва; встановлення пільгового інвестиційного режиму.
Однією з форм міжнародного руху капіталів є міжнародний кредит, який служить важливим джерелом фінансування зовнішньої торгівлі, модернізації, реконструкції підприємств і галузей, підтримування стабільності міжнародних розрахунків.
Розрізняють такі види міжнародних кредитів:
1. Залежно від суб´єктів кредитних відносин:
— міжфірмовий міжнародний кредит;
— банківський кредит у зовнішній торгівлі;
— міжурядовий кредит;
— кредити регіональних банків розвитку (ЄБРР);
— кредити міжнародних валютно-фінансових організацій (МВФ, СБ).
2. За видами:
— товарні;
— валютні.
3. За термінами повернення:
— короткострокові (до 1 року);
— середньострокові (від 1 до 5 років);
— довгострокові (понад 5 років).
Порядок залучення та пріоритетні напрями використання іноземних кредитів регламентуються відповідним законодавством і постановами уряду. Гарантом іноземних кредитів виступає уряд. Погашення кредитів здійснюється на умовах валютної самоокупності або за рахунок коштів державного бюджету.
Важливим джерелом залучення коштів у національну економіку служать міжнародні фінансові ринки.
Міжнародний фінансовий ринок охоплює міжнародні валютні ринки, міжнародні ринки акцій та міжнародні ринки позичкового капіталу (рис. 4).
Рис. 4. Міжнародні фінансові ринки
1. Сутність регіональної політики та її завдання
До складу України входять 24 області, АР Крим, два міста загальнодержавного підпорядкування: Київ і Севастополь. Усього в країні існує близько 12 тис. різних територіальних утворень. Різні території України мають свої особливості й відмінності як щодо економічного розвитку, так і в соціальному, історичному, мовному та ментальному аспектах. Брак власної державної регіональної політики в недалекому минулому призвів до значних диспропорцій у регіональній структурі економіки країни та нагромадження економічних і соціальних проблем.
Для розв'язання цих проблем постає необхідність створення умов для оптимальної економічної самостійності регіонів, вжиття організаційних, правових та економічних заходів для забезпечення ефективного державного регулювання процесів регіонального розвитку країни та координації міжрегіональних зв'язків, тобто опрацювання засад продуманої державної регіональної політики (ДРЕП).
Об'єктами ДРЕП є територіальні утворення, в межах яких здійснюється державне управління та місцеве самоврядування. Склад цих об'єктів визначається адміністративно-територіальним устроєм та економічним районуванням України.
Суб'єктами ДРЕП є органи державної влади, представницькі органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції розв'язують проблеми соціально-економічного розвитку регіонів.
Предметом ДРЕП є: по-перше, розподіл влади між центром і регіонами; по-друге, практична діяльність держави в особі державних органів у регіонах.
Важливо розрізняти державну регіональну політику як стратегію і тактику держави щодо регіональних процесів і «внутрішню» політику самих регіонів. Регіони можуть мати свої пріоритетні напрями розвитку, які іноді не збігаються з державними. Державна регіональна економічна політика і політика органів місцевого самоврядування та виконавчих органів відповідних регіональних утворень не повинні бути суперечливими: в ідеалі вони мають становити одне ціле, доповнюючи та збагачуючи одна одну.
Регіональна політика держави має передбачати поступове вирівнювання існуючих відмінностей між економічними та соціальними рівнями розвитку окремих регіонів, зважаючи на їхні історичні, демографічні, природно-ресурсні та економічні особливості, й спрямовуватися на підтримку внутрішньорегіональної та міжрегіональної збалансованості соціально-економічного розвитку, створення умов для ефективної економічної діяльності суб'єктів господарювання.
Внутрішня політика регіональних органів влади та управління спрямовується на використання внутрішніх ресурсів регіону для вдосконалення структури економіки, розвитку соціальної інфраструктури, розв'язання проблем ринку праці, екологічної безпеки та ін.
ДРЕП ґрунтується на таких засадних принципах:
•правове забезпечення економічної самостійності регіонів чітким розмежуванням повноважень між центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та представницькими органами;
•дотримання пріоритетів загальнодержавного значення та органічної єдності пріоритетів комплексного економічного, соціального та культурного розвитку регіонів і завдань соціально-економічного розвитку країни;
•урахування вимог екологічної безпеки під час реструктуризації господарських комплексів регіонів і розміщення нових підприємств.
Відповідно до різноманітності процесів, що відбуваються в регіонах країни, виокремлюють і певні складові ДРЕП держави:
економічну, соціальну, екологічну, науково-технічну, гуманітарну, національну, управлінську, демографічну та зовнішньоекономічну. До кожної з них держава встановлює цілі, пріоритети в регіональному аспекті та визначає обсяг централізованих ресурсів і завдання місцевим державним адміністраціям.
2. Механізм реалізації регіональної політики
Основні напрями ДРЕП в Україні затверджує Верховна Рада. Президент України спрямовує діяльність органів державної виконавчої влади на розв'язання найважливіших проблем соціально-економічного розвитку регіонів, видає нормативно-правові акти з цих питань. Кабінет Міністрів України визначає державні пріоритети й затверджує державні програми соціально-економічного розвитку регіонів, забезпечує виконання їх, бере участь у створенні системи економічних регуляторів, нормативної та методологічної бази просторового розміщення продуктивних сил. Держава спрямовує та координує діяльність місцевих органів державної виконавчої влади у сфері організації економічної безпеки держави, зміцнення фінансово-економічної стабільності, грошового обігу, фінансово-бюджетної дисципліни, валютного та митного контролю, реалізації державної структурної, інвестиційної, науково-технічної, промислової, аграрної та інших напрямів політики.
Уряд АР Крим, місцеві державні адміністрації (МДА) виконують повноваження державної влади та делеговані їй виконавчі функції відповідних рад (Верховної, обласних і районних) через створені управління, відділи та інші структурні підрозділи. МДА діють за принципом субординації, відповідальності перед Президентом, Кабінетом Міністрів України, підзвітності й підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня, а також відповідним радам у межах чинного законодавства. / Для виконання функцій управління територією, реалізації загальнодержавної та регіональної політики в складі МДА створено відповідні економічні служби — управління економіки. Основними завданнями управлінь економіки місцевих державних адміністрацій є: реалізація ДРЕП на відповідній території; забезпечення комплексного соціально-економічного розвитку регіону; сприяння проведенню економічних реформ, забезпечення раціонального використання виробничо-технічного та наукового потенціалу регіону, його природних, трудових і фінансових ресурсів; методичне керівництво економічною роботою в регіоні.
Специфіка діяльності місцевих державних адміністрацій пов'язана з тим, що їхню фінансово-економічну основу становлять земля, природні ресурси, комунальна власність, доходи місцевого бюджету. У комунальній власності перебувають життєво важливі об'єкти житлово-комунального господарства (житлові будинки, ліфтове господарство, тепло-, водо-, газо-, електропостачання, каналізація, благоустрій і т. д.), міського транспорту, шляхового господарства, соціально-культурної і побутової сфери (дошкільні дитячі заклади, школи, бібліотеки, лікарні, станції швидкої медичної допомоги тощо).
До основних функцій МДА стосовно регулювання економічних відносин і соціально-економічного розвитку регіонів належать: розроблення прогнозів і програм соціально-економічного розвитку регіону; бюджетна діяльність; забезпечення функціонування об'єктів комунальної власності; забезпечення раціонального використання землі, природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища; впорядкування та стимулювання діяльності малого та середнього бізнесу; соціальний захист і розв'язання проблем зайнятості населення тощо.
Основними складовими елементами механізму державного регулювання регіонального розвитку є:
• нормативно-правова база;
• реалізація ДПЕСР України, державних регіональних ЦКП, а також програм соціально-економічного розвитку відповідних адміністративно-територіальних утворень;
• бюджетно-фінансове регулювання регіонального розвитку та селективна підтримка окремих регіонів з боку держави;
• створення та розвиток спеціальних (вільних) економічних зон у певних регіонах;
• розвиток міжрегіонального та прикордонного співробітництва тощо.
3. Державне регулювання соціально-економічного розвитку регіонів
Відповідно до Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України» в АР Крим, областях, районах і містах України розробляються прогнози економічного та соціального розвитку на середньостроковий період (5 років) і програми економічного та соціального розвитку на короткостроковий період (1 рік).
У прогнозі економічного та соціального розвитку регіону мають бути відображені:
• аналіз економічного і соціального розвитку за попередній період і характеристика головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери;
стан використання природного, виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, екологічна ситуація;
• прогноз кон'юнктури на ринках основних видів товарів (послуг);
• можливі шляхи розв'язання головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери;
• цілі та пріоритети соціально-економічного розвитку в серед-ньостроковий період і пропозиції щодо заходів для досягнення їх;
• основні показники соціально-економічного розвитку;
• висновки щодо тенденцій розвитку економіки протягом се-редньострокового періоду.
Програма економічного та соціального розвитку регіону розробляється щороку взаємоузгоджено з проектом ДПЕСР України на відповідний рік. У програмі мають бути відображені:
•аналіз соціально-економічного розвитку за попередній і поточний роки та характеристика головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери;
•стан використання природного, виробничого, науково-технічного та трудового потенціалу, екологічна ситуація;
•можливі шляхи розв'язання головних проблем розвитку економіки та соціальної сфери;
• цілі та пріоритети соціально-економічного розвитку в наступному році;
• система заходів щодо реалізації соціально-економічної політики з визначенням термінів виконання та виконавців;
•основні показники соціально-економічного розвитку;
•дані про отримання та використання доходів від розпорядження об'єктами права комунальної власності та ін.
Вплив держави на економіку регіонів здійснюється через пряме державне інвестування, надання субсидій, створення спеціальних фондів для фінансування програм, залучення іноземного та вітчизняного приватного капіталу, пільгове кредитування та оподаткування, преференції та спрямування коштів державних позабюджетних фондів. Із централізованих джерел фінансуються витрати на нове будівництво, роботи з реконструкції підприємств базових галузей економіки, будівництво важливих природоохоронних об'єктів, тобто ті виробництва, які мають загальнодержавне значення. Особливим напрямом державної допомоги є фінансування структурної перебудови і реконверсії депресивних територій, тобто тих, де показники розвитку відстають від нормативних. Також допомога надається регіонам з відносно низьким рівнем промислового потенціалу та надлишком трудових ресурсів, гірським та іншим регіонам зі складними природно-географічними та екологічними умовами.
Державні регіональні цільові комплексні програми спрямовуються на розв'язання найважливіших регіональних проблем, а саме: забезпечення соціальних гарантій для населення регіонів;
фінансування будівництва й функціонування загальнонаціональних об'єктів культури, освіти, науки, охорони здоров'я; надання цільової фінансової допомоги окремим регіонам з метою прискорення реформування економіки тощо.
Складовим елементом ДРЕП є державна регіональна фінансова політика, тобто сукупність державних фінансових заходів розв'язання їхніх фінансових проблем. Державна регіональна фінансова політика передбачає низку заходів щодо вдосконалення пропорцій розподілу доходів і видатків зведеного бюджету між державним бюджетом і місцевими бюджетами відповідно до компетенції, функцій та обов'язків, які виконують центральні та місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
4. Місцеві бюджети як фінансова основа соціально-економічного розвитку регіону
Важливою ланкою бюджетної системи є місцеві бюджети. Місцевий бюджет відповідно до Бюджетного кодексу України містить у собі надходження і витрати на виконання повноважень органів влади АР Крим, МДА та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати складають єдиний баланс відповідного бюджету. Головними функціями місцевих бюджетів є:
- формування грошових фондів для забезпечення діяльності місцевих органів влади;
- розподіл і використання грошових коштів між галузями економіки;
- контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємств (установ, організацій), підвідомчих органам місцевого самоврядування.
У межах регіональної політики держава здійснює регулювання міжбюджетних відносин, метою якого є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень. Інструментом регулювання міжбюджетних відносин є між-бюджетні трансферти.
Бюджетним кодексом України визначено склад доходів і видатків місцевих бюджетів. Доходи та видатки місцевих бюджетів згідно з бюджетною класифікацією поділяються на такі, що враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, і такі, що не враховуються.
Для забезпечення реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм територіальних громад доходи бюджету АР Крим та обласних бюджетів, які враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів, формуються за рахунок:
• 25 % прибуткового податку з громадян, що справляється на території АР Крим та відповідної області;
• 25 % плати за землю, що справляється на території АР Крим та відповідної області;
• плати за ліцензії на здійснення певних видів господарської діяльності та сертифікати, що видаються Радою міністрів АР Крим та обласними державними адміністраціями.
Для визначення обсягу міжбюджетних трансфертів слід враховувати, що розмежування видів видатків між місцевими бюджетами здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги та наближення її до безпосереднього споживача. Відповідно до цих критеріїв види видатків поділяються на такі групи:
1) видатки на фінансування бюджетних установ і заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів. Ці видатки здійснюються з бюджетів сіл, селищ, міст та їх об'єднань;
2) видатки на фінансування бюджетних установ і заходів, які забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України. Ці видатки здійснюються з бюджетів міст обласного значення, а також районних бюджетів;
3) видатки на фінансування бюджетних установ та заходів, які забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує в усіх регіонах України. Ці видатки здійснюються з бюджету АР Крим та обласних бюджетів.
З бюджетів міст Києва та Севастополя здійснюються видатки всіх трьох груп.
До видатків, які здійснюються з бюджету АР Крим та обласних бюджетів і враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки за такими напрямами:
• державне управління (включає видатки на утримання органів представницької та виконавчої влади і обласних рад);
• освіта (загальна середня, професійно-технічна, вища, після-дипломна і т. д.);
• охорона здоров'я (первинна медико-санітарна допомога, амбулаторно-поліклінічна та стаціонарна допомога; спеціалізована амбулаторно-поліклінічна та стаціонарна допомога; санаторно-курортна допомога; інші державні програми медичної та санітарної допомоги);
• соціальний захист і соціальне забезпечення (державні, регіональні ті інші програми);
• культура і мистецтво (державні культурно-освітні, театрально-видовищні та культурно-мистецькі програми);
• фізична культура і спорт (державні програми розвитку фізичної культури і спорту, програми з інвалідного спорту і реабілітації").
Для розподілу міжбюджетних трансфертів використовується фінансовий норматив бюджетної забезпеченості. Він визначається шляхом ділення загального обсягу фінансових ресурсів, що спрямовуються на реалізацію бюджетних програм, на кількість мешканців чи споживачів соціальних послуг. Фінансові нормативи для місцевих бюджетів коригуються коефіцієнтами, що враховують відмінності у вартості надання соціальних послуг залежно від кількості населення та споживачів соціальних послуг, а також соціально-економічні, демографічні, кліматичні, екологічні та інші особливості регіонів.
Основними видами міжбюджетних трансфертів є: дотації вирівнювання; субвенції; кошти, що передаються до державного бюджету та місцевих бюджетів з інших місцевих бюджетів; інші дотації.
У державному бюджеті можуть передбачатися такі міжбю-джетні трансферти місцевим бюджетам:
• дотація вирівнювання;
• субвенція на здійснення програм соціального захисту;
• субвенція на компенсацію втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень внаслідок надання пільг, установлених державою;
• субвенція на виконання інвестиційних проектів;
• інші субвенції.
Дотація вирівнювання бюджету АР Крим та обласним бюджетам визначається як перевищення обрахованого із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригуючих коефіцієнтів обсягу видатків цих бюджетів, перелік яких наведено вище, над прогнозними показниками доходів цих бюджетів.
Субвенції на компенсацію відповідних втрат доходів бюджетів місцевого самоврядування обумовлені наданням державою податкових пільг, що зменшують доходи бюджетів місцевого самоврядування на виконання власних повноважень. Такі дії держави мають супроводжуватися внесенням змін до закону про державний бюджет на поточний бюджетний період.
Субвенції на виконання інвестиційних проектів мають надаватися місцевим бюджетам на засадах конкурентності між бюджетами та передбачати фінансову участь бюджету отримувача субвенції у здійсненні програми чи проекту. Органи місцевого самоврядування, у яких середньорічний фактичний обсяг видатків на утримання бюджетних установ за три останніх бюджетних періоди менший за обсяг, визначений згідно з фінансовими нормативами бюджетної забезпеченості, мають пріоритетне право на отримання субвенції на виконання інвестиційних проектів.
Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних виконавчих органів та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом відповідних рад самостійно розглядати та затверджувати бюджети.
До доходів місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать:
1) місцеві податки і збори, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування;
2) 100 % плати за землю — для бюджетів міст Києва та Севастополя; 75 % плати за землю — для бюджетів міст республіканського (АР Крим) і міст обласного значення; 60 % плати за землю — для бюджетів сіл, селищ, міст районного значення та їх об'єднань;
3) податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів у частині, що зараховується до відповідного бюджету;
4) надходження сум процентів за користування тимчасово вільними бюджетними коштами;
5) податок на промисел, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
6) надходження дивідендів, нарахованих на акції (частки, паї) господарських товариств, що є у власності відповідної територіальної громади;
7) плата за забруднення навколишнього природного середовища у частині, що зараховуються до відповідного бюджету;
8) кошти від відчуження майна, яке знаходиться у комунальній власності;
9) фіксований сільськогосподарський податок у частині, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування;
10) плата за оренду майнових комплексів, що знаходяться у комунальній власності;
11) надходження від місцевих грошово-речових лотерей;
12) плата за гарантії щодо виконання боргових зобов'язань;
13) гранти та дарунки у вартісному обрахунку;
14) власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок коштів відповідного бюджету;
15) податок на прибуток підприємств комунальної власності;
16) платежі за спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення.
До видатків місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать видатки на:
1) місцеву пожежну охорону;
2) позашкільну освіту;
3) соціальний захист і соціальне забезпечення;
4) місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;
5) культурно-мистецькі програми місцевого значення;
6) програми підтримки кінематографії та засобів масової інформації місцевого значення;
7) місцеві програми розвитку фізичної культури і спорту;
8) типове проектування, реставрацію та охорону пам'яток архітектури місцевого значення;
9) транспорт, дорожнє господарство;
10) обслуговування боргу органів місцевого самоврядування;
11) програми природоохоронних заходів місцевого значення;
12) управління комунальним майном;
13) регулювання земельних відносин;
14) інші програми.
Місцевими податками і зборами в Україні є: готельний збір; збір за парковку автотранспорту; ринковий збір; збір за участь у бігах на іподромі; збір за виграш на бігах; збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі; податок з реклами; збір за право використання місцевої символіки; збір за право проведення кіно- і телезйомок; збір за право проведення місцевих аукціонів, конкурсного розпродажу і лотерей; комунальний податок; збір за проїзд по території прикордонних областей з автотранспорту, що прямує за кордон; збір за видачу ордера на квартиру; курортний збір; збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі та ін.
Чинна система державного регулювання місцевих бюджетів уможливлює забезпечення регіонів необхідними коштами для виконання ними завдань ДРЕП, створює передумови для вирівнювання рівнів розвитку окремих регіонів, стимулює місцеві органи до виконання планів мобілізації державних і місцевих податків.
ТЕМА 10. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРИРОДООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
2. Принципи та об´єкти охорони навколишнього природного середовища
3. Механізми регулювання природоохоронної діяльності
Минуле століття характеризується небувалими темпами зростання світової економіки. В кінці XX ст. щоденне виробництво товарів і послуг дорівнювало річному на початку століття. Відбулися величезні зміни в чисельності населення планети - воно зросло з 1,6 млрд. осіб на початку до понад 6 млрд. в кінці століття. Таке економічне зростання і збільшення чисельності населення призводило до безжалісного використання природно-ресурсного потенціалу планети.
Однак загальновідомо, що всі виробничі ресурси є обмеженими і рідкісними. Особливо гостро ця економічна проблема стоїть перед природними ресурсами - землею, лісами, родовищами корисних копалин, водними ресурсами, тваринним світом, які людина використовує у процесі виробництва різноманітних благ і без яких неможлива господарська діяльність.
Наслідки економічної діяльності призвели до забруднення життєво важливих видів ресурсів, деградації навколишнього середовища.
Настав час нового розуміння розвитку, пошуку нових підходів до використання природно-ресурсного потенціалу, які забезпечать збалансований техногенний вплив на природне середовище з можливостями відтворення первинних властивостей елементів природи.
Україна має різноманітний і потужний природно-ресурсний потенціал - мінеральні, земельні та рекреаційні ресурси. Досі найповніше використовувалися мінеральні та земельні ресурси, що проявлялося у формуванні промислових агломератів з виробництва продуктів паливно-енергетичного, металургійного, хімічного, будівельного та інших комплексів. Нерівномірний розподіл ресурсів по території спричинив відповідну галузево-територіальну структуру виробництва у регіонах, що в сукупності з недосконалими технологіями виробництва негативно вплинуло на довкілля.
Природно-ресурсний потенціал території характеризується сукупною продуктивністю її природних ресурсів як засобів виробництва і предметів споживання. Розрізняють сучасну і потенційну продуктивність природних ресурсів. Потенційна продуктивність характеризує максимально можливу віддачу ресурсів у господарстві за умови оптимальної відповідності структури природокористування сформованій специфіці місцевих природноекономічних, соціальних та інших умов. Сучасна продуктивність досягається в результаті існуючих умов використання природних ресурсів відповідно до ситуації в економіці країни та напрямів розвитку народного господарства.
До основних компонентів природних ресурсів належать мінеральні, земельні, водні, лісові ресурси. З метою формування основних напрямів регулювання природокористування проводиться кількісна оцінка запасів ресурсів, їх якості, умов освоєння, витрат на освоєння, забезпеченості території та населення основними компонентами ресурсів навколишнього природного середовища.
За оцінками фахівців, Україна має значно нижчі за світові рівні лісистості, забезпеченості водними ресурсами та захищеними територіями.
Частка лісів та вкритих лісом територій у загальній площі України складає 17,03% (середньосвітовий рівень - 31,83%; європейський - 33,45%). Захищені території (природно-заповідний фонд) займають 3,9 % території, що в 5 разів менше середньосвітового рівня. Україна характеризується низьким рівнем забезпеченості водними ресурсами - обсяг місцевого річкового стоку в 4 рази менший, ніж у світі, та в 5,7 раза менший, ніж у Європі.
Станом на початок 2000 р. в Україні виявлено близько 20 000 родовищ 97 видів корисних копалин, з яких понад 9200 враховуються Державним балансом запасів. На базі цих родовищ працює понад 2000 гірничодобувних та переробних підприємств вугільної, нафтодобувної, газової, сланцевої, марганцеворудної, гірничо-хімічної та інших галузей.
Паливно-енергетичні ресурси України складають нафта, газ, кам´яне та буре вугілля, торф. Незважаючи на наявність у надрах їх значної кількості, видобуток не задовольняє потреби країни.
В Україні зосереджено великі запаси залізних руд, руд кольорових, рідкісних та дорогоцінних металів. Є значні поклади нерудних мінеральних ресурсів - апатиту, карбонату, сірки, фосфориту, бурштину, графіту, озокериту, вапняків, глини, піску, бітуму, будівельного каменю тощо.
Отже, наша держава забезпечена дуже широким спектром корисних копалин, які можуть відігравати важливу роль на внутрішньому та світовому ринках. Однак через зростання цін на енергоносії, транспортні послуги, обсяги видобутку цих ресурсів дуже скоротилися. За умов проведення ефективної політики освоєння природних ресурсів Україна найближчим часом зможе на 80 % задовольнити себе власною мінеральною сировиною.
У матеріальному виробництві важлива роль відводиться земельним ресурсам. Основним їх користувачем в Україні є сільськогосподарські підприємства та громадяни (76,6 % загального земельного фонду). Такої високої розораності земель не має в жодній з економічно розвинутих країн світу - США і Велика Британія - від 16 до 19 %, Німеччина та Франція - 33 %, Італія - 31 %.
Незважаючи на досить низький рівень забезпеченості країни окремими видами природних ресурсів, вони впродовж багатьох років зазнавали масштабного екстенсивного використання, що призвело до їх виснаження, втрати можливостей відтворення та відновлення. Техногенний тип економічного розвитку змінюється стратегією сталого розвитку, який передбачає раціональне використання наявних природних ресурсів країни. Наявність і багатство окремих видів природних ресурсів, значний трудовий і науковий потенціал, сприятливе географічне розміщення країни, спроможність окремих регіонів до інновацій, розвиненість промислового комплексу створюють сприятливі умови для сталого зростання економіки України.
В основі державного регулювання природоохоронної діяльності лежать принципи екологічної безпеки, основними з яких є:
— пріоритетність вимог екологічної безпеки при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;
— гарантування державою екологічно безпечного середовища для життя та здоров´я людей;
— запобіжний характер заходів з охорони навколишнього природного середовища;
— забезпечення екологізації матеріального виробництва на основі широкого використання новітніх технологій, відтворення природних ресурсів, комплексного вирішення питань охорони довкілля;
— збереження різноманітності та цілісності природних об´єктів і комплексів;
— науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства, визначення впливу господарської діяльності на довкілля;
— підвищення відповідальності за негативний вплив на навколишнє середовище;
— широке міжнародне співробітництво в питаннях охорони навколишнього природного середовища.
Чинним природоохоронним законодавством передбачені пріоритетні напрями відтворення та раціонального використання природних ресурсів.їх реалізація повинна здійснюватися на національному, регіональному та об´єктному рівнях шляхом постійного й послідовного вирішення поточних і перспективних питань екологічної безпеки, охорони довкілля, розвитку та вдосконалення відповідно до стандартів ЄС законодавчої бази, застосування дієвих економічних інструментів.
До пріоритетних напрямів належать:
— гарантування екологічної безпеки ядерних об´єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, мінімізація впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;
— поліпшення екологічного стану річок та якості питної води;
— стабілізація і поліпшення екологічної ситуації в містах і промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону;
— запобігання забруднення Чорного та Азовського морів, поліпшення їх екологічного стану;
— формування збалансованої системи природокористування та екологізації технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві, на транспорті;
— будівництво нових та реконструкція діючих потужностей очисних каналізаційних споруд;
— підвищення безпеки проживання населення в сейсмонебезпечних районах;
— збереження біологічної та ландшафтної різноманітності, розвиток природно-заповідної справи.
Об´єктами охорони навколишнього природного середовища є:
— природні ресурси (земля, надра, вода, атмосферне повітря, ліс, тваринний світ тощо);
— ландшафти та інші природні комплекси;
— території та об´єкти природно-заповідного фонду;
— здоров´я і життя людей;
— природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов і процесів.
Державне регулювання охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів в Україні здійснюється комплексом заходів правового, адміністративного та економічного характеру, сукупність яких формує екологічну політику держави (рис. 1).
Екологічна політика - це сукупність заходів держави, спрямованих на збереження безпечного навколишнього середовища, захист життя і здоров´я населення від негативного впливу забруднення, досягнення гармонії у взаємодії суспільства і природи, охорону і раціональне використання природних ресурсів.
Розрізняють два типи екологічної політики - пасивну та активну. Суть пасивної політики полягає у впровадженні заходів щодо стримування негативних впливів на природу. Вона ґрунтується на застосуванні адміністративних інструментів регулювання: екологічних норм і нормативів, дозволів, штрафних стягнень. Активна екологічна політика орієнтується на екологічний моніторинг, на послідовне зменшення негативних впливів на природу в результаті змін у свідомості громадян і товаровиробників.
Екологічний моніторинг - це систематичний збір, обробка та аналіз даних про негативні впливи на довкілля, прогнозування та формування політики щодо захисту природного середовища.
Рис. 1. Важелі державного регулювання природоохоронної діяльності
Міжнародні екологічні угоди стосуються глобальних питань захисту довкілля, захисту і збереження біологічного різноманіття та природних екосистем.
Заходи адміністративного характеру щодо охорони навколишнього середовища об´єднують державні стандарти, екологічні нормативи, екологічний моніторинг, екологічну експертизу, державну екологічну інспекцію, екологічне, лімітування.
Важливим інструментом регулювання охорони навколишнього природного середовища є стандартизація. Державні екологічні стандартиє обов´язковими для виконання і містять вимоги та режим використання та охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього середовища. Регулювання охорони навколишнього природного середовища забезпечується системою екологічних нормативів, яка включає:
— нормативи екологічної безпеки - гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин у природному середовищі; гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та інших шкідливих впливів; гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування;
— гранично допустимі норми викидів і скидів у навколишнє природне середовище забруднювальних речовин і матеріалів, рівні шкідливого впливу фізичних і біологічних факторів.
Екологічні нормативи мають відповідати вимогам охорони здоров´я людей і навколишнього природного середовища. В окремих регіонах можуть встановлюватися більш жорсткі нормативи гранично допустимих концентрацій та інших шкідливих впливів на довкілля.
Міністерство екології та природних ресурсів разом із Міністерством охорони здоров´я України та іншими уповноваженими у цій сфері органами здійснюють постійний екологічний моніторинг --контроль за станом та рівнем забрудненості середовища життєдіяльності людини - повітря, води, ґрунту, шумом, вібрацією, електромагнітними коливаннями, радіацією тощо.
В межах екологічного моніторингу проводиться державна екологічна інспекція, яка здійснює контроль за дотриманням екологічного законодавства, екологічних нормативів, встановлює рівень відхилень від встановлених норм, визначає штрафні санкції за допущені відхилення.
Для запобігання шкоді навколишньому середовищу, нераціональному використанню природних ресурсів в Україні проводитьсяекологічна експертиза, якій підлягають проекти схем розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку галузей економіки, генеральних планів населених пунктів та інша передпланова та передпроектна документація; техніко-економічні обґрунтування та розрахунки, проекти будівництва та реконструкції суб´єктів господарювання; документація зі створення нової техніки, технології, матеріалів; проекти інструктивно-методичних і технічних актів з регламентації господарської діяльності; техніко-технологічні рішення, впровадження яких може призвести до порушення екологічної рівноваги та безпеки.
В Україні здійснюється державна, громадська та інші види екологічної експертизи. її проведення є обов´язковим у процесі законотворчої, управлінської, інвестиційної, господарської діяльності.
Адміністративним важелем регулювання оптимального використання природних ресурсів виступають ліміти. Вони визначають норму використання мінеральних ресурсів, лісів, води, землі, яка не призводить до порушення екологічної рівноваги.
Важливим інструментом регулювання природоохоронної діяльності виступає фінансування заходів з охорони навколишнього природного середовища. Воно здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, бюджету АР Крим, місцевих бюджетів, позабюджетних фондів охорони довкілля, добровільних внесків. Фінансування заходів природоохоронного характеру здійснюють підприємства, організації та установи з прибутку, отримуючи певні пільги в його оподаткуванні.
Формування коштів на охорону природного середовища відбувається за рахунок плати за спеціальне використання природних ресурсів, забруднення довкілля, погіршення характеристик природних ресурсів.
Основним джерелом надходжень до бюджетів вважається плата за спеціальне використання природних ресурсів. Вона визначається на основі диференційованих нормативів плати за кожний вид ресурсу та лімітів їх використання. Цитрати за цими платежами в межах лімітів відносяться на операційні витрати підприємства, а позалімітні витрати - на його прибуток.
Плата за забруднення навколишнього природного середовища встановлюється на основі лімітів викидів і скидів забруднених речовин у природне середовище, захоронення відходів та інших шкідливих впливів. Ці платежі здійснюються за рахунок прибутку підприємств, організацій чи окремих громадян.
Платежі за погіршення характеристик природних ресурсів в результаті їх господарського використання - зниження родючості ґрунтів, продуктивності лісів тощо.
Вищезазначені платежі надходять до державного та місцевого бюджетів і спрямовуються на заходи з відтворення природних ресурсів, підтримання їх у належному стані.
Важливим засобом вирішення багатьох екологічних проблем є програмно-цільове планування заходів, яке виражається у формуванніекологічних цільових комплексних програм.
Відомості про наявність та стан природних ресурсів містяться у кадастрах природних ресурсів. В Україні оприлюднений Кадастр земельних ресурсів, ведеться робота зі складання лісового кадастру. Земельний кадастр містить інформацію про правовий режим земель, їх розподіл між власниками та землекористувачами, якісну характеристику земельного фонду тощо. Він сформований в результаті геодезичних, картографічних обстежень та розвідок, бонітування та економічної оцінки землі.
Органи державного управління здійснюють облік об´єктів, які мають шкідливий вплив на стан навколишнього середовища. Підприємства та організації проводять первинний облік у галузі охорони довкілля і передають інформацію державним органам у цій сфері.
1. Сутність, мета і завдання соціальної політики
Соціальна політика є визначальним напрямом внутрішньої політики держави. Соціальна політика — це складова загальної політики, втілена в соціальні програми та різноманітні заходи, спрямовані на задоволення потреб та інтересів людей і суспільства.
Соціальна політика – це система управлінських, організаційних, регулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспільстві.
Метою соціальної політики держави є забезпечення стабільної, без заворушень і потрясінь, життєдіяльності суспільства, досягнення соціальної злагоди та соціальної цілісності, належного рівня добробуту людей.
В основу реалізації соціальної політики покладено декілька підходів - соціальний, ринковий та комбінований. Соціальний підхід гарантує кожному членові суспільства доходи, не менші за межу малозабезпеченості; ринковий - передбачає створення належних умов для виявлення кожним членом суспільства економічної активності з метою отримання доходів; комбінований підхід містить елементи перших двох, що забезпечує ефективність соціальної політики, високий рівень добробуту населення.
Соціальна політика реалізується через систему соціального захисту і соціальних гарантій. Соціальний захист - це система правових, фінансових, економічних заходів, які здійснює держава з метою забезпечення відповідного життєвого рівня громадянам; підтримка найбільш вразливих верств населення від негативного впливу ринкових процесів. Соціальні гарантії - це система зобов´язань держави перед своїми громадянами щодо задоволення їхніх соціальних потреб.
Основними завданнями соціальної політики в Україні є:
•адресна підтримка соціальне незахищених верств населення;
•пенсійна реформа;
•забезпечення випереджального зростання вартості робочої сили;
•орієнтація стратегії економічного зростання на створення нових робочих місць;
•прискорений розвиток житлового будівництва, забезпечення доступності житла для різних верств населення;
•поліпшення системи охорони здоров'я. Активна демографічна політика;
•примноження інтелектуального потенціалу суспільства. Створення рівних можливостей для молоді у здобутті якісної освіти;
•зміцнення позицій середнього класу.
Засобами державної соціальної політики є: нормативно-правове регулювання, спрямоване на забезпечення соціальних гарантій та соціальний захист населення; розроблення демографічних і соціальних прогнозів; формування та реалізація соціального розділу ДПЕСР України, в якому визначаються цілі, пріоритети, завдання та заходи соціальної політики; бюджетна діяльність; державне регулювання цін на товари і послуги тощо.
2. Показники соціальної політики
Для відображення та оцінки соціальної політики використовуються такі показники:
Рівень життя населення — це міра задоволення матеріальних, духовних і соціальних потреб людини, забезпечувана сукупністю матеріальних і соціальних умов життя.
Основними елементами рівня життя є: рівень і структура споживання матеріальних благ (продуктів харчування та непродовольчих товарів); рівень споживання послуг установ побутового обслуговування, охорони здоров'я, освіти, культури, соціального забезпечення, фізкультури; рівень забезпеченості житлом.
Для оцінки рівня життя населення використовуються такі показники: прожитковий мінімум, вартість «споживчого» кошика, межа малозабезпеченості, мінімальна заробітна плата та мінімальна пенсія, стипендія та ін.
Прожитковий мінімум (мінімальний споживчий бюджет (МСБ)) визначає такий обсяг доходів, який уможливлює придбання набору споживчих товарів і послуг для задоволення основних фізіологічних і соціально-культурних потреб людини. Одиниця виміру — кількість гривень на рік (місяць) на одну людину.
МСБ розраховується за допомогою статистичного, структурного та нормативного методів. Для цілей державного регулювання доходів населення використовується нормативний метод розрахунку МСБ. Мінімальний споживчий бюджет має розраховуватися в цілому по країні та по окремих адміністративно-територіальних одиницях за єдиною методологією. МСБ має використовуватися як соціальний норматив для визначення мінімальних розмірів заробітної плати, пенсій, грошових допомог, стипендій та інших соціальних виплат, а також витрат держави на харчування в лікарнях, інтернатах, школах, дошкільних та інших закладах соціальної сфери.
Вихідною інформацією для розрахунків МСБ є: дані демографічного прогнозу, склад мінімального нормативного споживчого кошику, норми споживання населенням товарів (послуг), дані про рівень і динаміку споживчих цін на товари (послуги).
Мінімальний нормативний споживчий кошик (МНСК) включає збалансований набір товарів (послуг) за такими основними статтями витрат людини: продукти харчування (хліб і хлібопродукти, м'ясо та м'ясопродукти, молоко та молокопродукти, масло, яйця, риба та рибопродукти, картопля, овочі та бахчеві, фрукти, ягоди, олія, цукор і т. д.); непродовольчі товари (одяг, білизна, взуття, ліки, предмети сангігієни, меблі, предмети культурно-побутового та господарського призначення і т. п.); послуги (житлово-комунальні, культурно-просвітницькі, побутові, транспорту, зв'язку, перебування дітей у дошкільних закладах і т. п.).
Набір товарів (послуг), що включаються до МНСК, визначається для різних соціально-демографічних груп населення на основі науково обґрунтованих норм з урахуванням регіональних особливостей і реальних можливостей економіки. Згідно з міжнародними стандартами (рекомендаціями ФАО/ВООЗ) енергетична цінність продуктового набору МНСК має становити не менше 2546 ккал на добу. Норми споживання населенням продуктів харчування та склад МНСК розробляються Науково-дослідним інститутом харчування Міністерства охорони здоров'я України.
Для оцінки МСБ слід використовувати середні ціни купівлі відповідних товарів і послуг з урахуванням всіх видів торгівлі. Для цього відповідними статистичними органами проводяться систематичні спостереження за рівнем цін (тарифів). Для прогнозування МСБ використовуються дані про рівень цін у базовому році та прогнозна величина індексу цін (тарифів).
Межа малозабезпеченості – це величина сукупного доходу на душу населення, який забезпечує непрацездатному громадянинові, споживання товарів та послуг на встановленому законодавством мінімальному рівні.
Мінімальна зарплата – законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче від якого не може провадитися оплата праці за виконану працівником місячну норму праці (обсяг робіт).
Поняття якість життя конкретизує категорію рівень життя. В ООН для оцінки якості життя запропоновано індекс якості життя, який характеризує:
Конкретними показниками індексу якості життя є: кількість вчителів, медиків, вихователів, квадратних метрів житла, транспортних засобів на одну людину (на 1000 осіб), якість обслуговування, показники умов праці та життя – рівень шкідливих викидів у повітря, шуму тощо.
3. Реальні доходи населення та їх регулювання
Одним з індикаторів економічного розвитку країни й найважливішим показником добробуту населення є реальні доходи населення. Загалом розрізняють номінальні та реальні доходи. Номінальні доходи — це фактично отримані гроші. Реальні доходи — це кількість товарів і послуг, які можна придбати за одержані номінальні доходи. На основі даних про реальні доходи населення прогнозується загальний обсяг, структура і динаміка споживання населенням матеріальних благ і послуг, склад і джерела доходів населення, розмір і рівень диференціації доходів окремих соціальних груп.
Нерівність у доходах членів суспільства та їхніх сімей мусить коригувати держава через податкову політику: високі доходи оподатковуються за високими ставками, а доходи що не перевищують прожиткового мінімуму можуть бути взагалі звільнені від оподаткування.
Податкові надходження потім перерозподіляються в порядку компенсацій людям, що несуть особливі фінансові витрати (на утримання дітей, ін. непрацездатних членів сімї)
В основі реальних доходів переважної більшості населення є реальна заробітна плата робітників і службовців, реальні доходи селян від власного господарства. В Україні законодавчо встановлюється мінімальна з\п, мінімальні ставки компенсаційних виплат (за роботу в шкідливих, небезпечних умовах) та ін.. залежно від стану економічного розвитку країни, досягнутого рівня продуктивності праці, середньої з\п, вартості МСБ.
Реальні доходи населення визначаються за допомогою математичних розрахунків, що ґрунтуються на загальних показниках економічного і соціального розвитку країни, державного бюджету, а також виходять із результатів наукових і соціальних досліджень. Реальні доходи можна обчислити за формулою:
Др = Дт + Дн +М + Вж– ΔЦ
Др – реальні доходи;
Дт – грошові витрати на придбання товарів;
Дн – натуральні доходи громадян;
М – матеріальне споживання в сфері послуг;
Вж – продукція індивідуального і житлово-кооперативного будівництва.
Грошові витрати на придбання товарів встановлюються, виходячи з балансу грошових доходів і витрат населення, за формулою:
Дт = ΣД – Ддр – ΔЗн – ΔЗ
Дт – грошові витрати на придбання товарів
ΣД – зарплата, дивіденди, пенсії, допомога, стипендії, надходження з фінансової системи, дохід домашніх господарств, якими розпоряджається власник, дохід від праці в колективних, фермерських господарствах, тощо
Ддр – оплата послуг, обов’язкові платежі, придбання лотерейних квитків
ΔЗн – зміна в заощадженнях населення
ΔЗ – зміна заборгованості за товарами, які придбано в кредит, та сальдо операцій за переказами та екредитивами.
В основі реальних доходів переважної більшості населення є реальна заробітна плата робітників і службовців, реальні доходи селян від власного та колективного господарства. Належний рівень заробітної плати стимулює продуктивність праці, спонукає працівників підвищувати свою кваліфікацію, є індикатором узгодження інтересів підприємців і найманих працівників.
4. Регулювання ринку праці та зайнятості населення
Державне регулювання ринку праці являє собою систему правових та організаційно-економічних заходів держави щодо забезпечення ефективної зайнятості, нормальних умов праці й раціонального використання робочої сили.
Об’єктами державного регулювання ринку праці є:
Інформаційною основою державного регулювання зайнятості населення є зведений баланс трудових ресурсів і баланс ринку праці. Ці баланси включено до балансового розділу ДПЕСР України.
Зведений баланс трудових ресурсів складається з чотирьох розділів: І. Чисельність населення; II. Чисельність трудових ресурсів; III. Розподіл трудових ресурсів за підприємствами (установами, організаціями) різних форм власності та господарювання; IV. Розподіл трудових ресурсів за сферами й галузями національної економіки.
Чисельність трудових ресурсів складається з чисельності працездатного населення в працездатному віці, чисельності працюючих осіб пенсійного віку та чисельності працюючих підлітків молодше 16 років.
Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюється на підставі законодавчих актів, основним з яких є Закон України «Про зайнятість населення».
Основні функції з регулювання ринку праці в Україні здійснює Міністерство соціальної політики України. Це міністерство відповідає за реформування трудового законодавства і за роботу з питань зайнятості. Зокрема, воно несе повну відповідальність за формування державної програми зайнятості. Для реалізації програми зайнятості створено Державну службу зайнятості. Її обов'язком є: аналіз стану ринку праці, прогнозування попиту та пропозиції робочої сили; облік громадян із питань працевлаштування; надання інформації про вільні робочі місця та вакантні посади; проведення професійної орієнтації і консультації населення, у тому числі молоді; організація професійної підготовки та перепідготовки працівників, звільнюваних з виробництва; підготовка пропозицій та висновків про використання праці іноземних громадян, які запрошуються в Україну для виконання робіт за міжурядовими угодами; забезпечення в межах своєї компетенції соціального захисту незайнятих громадян; здійснення контролю за дотриманням підприємствами (установами, організаціями) законодавства про зайнятість населення.
Державне регулювання ринку праці та зайнятості використовує певні правові, організаційні та наукові важелі.
Правові заходи. Головним чинником правового регулювання ринку праці є ЗУ «Про зайнятість населення», зміни і доповнення до нього, інші закони, підзаконні акти, розпорядчі документи уряду.
Організаційні заходи регулювання зайнятості поділяються на активні і пасивні.
Активні:
Пасивні: асигнування коштів на часткове відшкодування безробітним утрати доходів, на забезпечення дострокового виходу на пенсію та ін.. Ці заходи не впливають на регулювання попиту і пропозиції робочої сили.
Наукові заходи: