Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
6
Операції банків
з цінними паперами
6.1. Загальна характеристика діяльності
банків на ринку цінних паперів
Банки — активні інституційні учасники ринку цінних паперів. Вони здійснюють операції з різними видами цінних паперів — пайовими, борговими, похідними (фінансовими інструментами) і в різ них сегментах ринку — первинному і вторинному, біржовому і позабіржовому, ринку державних і корпоративних цінних паперів, внутрішньому, міжнародному і глобальному.
Діяльність банків на ринку цінних паперів багатогранна. Вони виступають у ролі емітентів, інвесторів, фінансових посередників та інфраструктурних учасників ринку, займаються непрофесійною і професійною діяльністю з цінними паперами.
Емісійна діяльність банків полягає у випуску власних цінних паперів з метою залучення коштів для формування і поповнення статутного капіталу, а також з метою тимчасового залучення ресурсів для проведення окремих банківських операцій, фінансування певних програм чи напрямів діяльності. Випуск банком цінних паперів відбивається у пасивних операціях банків.
Інвестиційна діяльність банків передбачає вкладення коштів
у цінні папери від свого імені і за свій рахунок. Метою інвестиційної діяльності є передусім отримання прибутку. Банки, як правило, — активні інвестори на ринку державних цінних паперів, що стосується ролі банків на ринку корпоративних цінних паперів, то є істотні розбіжності в законодавстві різних країн. Залежно від ролі банків на цьому ринку умовно можна виділити три моде-
лі організації ринку цінних паперів: банківську, небанківську і змішану.
Банківська модель1 характеризується найактивнішою роллю бан ків (порівняно з іншими фінансовими посередниками) на ринку цінних паперів. Вони вкладають кошти як у державні цінні папери, так і в акції та облігації нефінансових компаній, здійснюють розміщення (андеррайтинг) цінних паперів, торгують ними, тобто займаються брокерською і дилерською діяльністю, формують інфраструктуру ринку. В найбільш завершеному вигляді ця модель діє в Німеччині. Німецькій економіці притаманна активна участь банківського капіталу у формуванні капіталу нефінансового сектора. Німецькі банки контролюють великі пакети акцій промислових фірм, активно впливають на діяльність Ради директорів цих фірм, тобто виступають у ролі стратегічних інвесторів.
Небанківська модель (її ще називають американською моделлю) обмежує інвестиційну і посередницьку діяльність банків (депозитно-кредитних) на ринку корпоративних цінних паперів. Так, у США згідно з законом Гласса-Стігала (1933 р.) банкам, як правило, забороняється займатися розміщенням (андеррайтингом), купівлею і продажем акцій нефінансових компаній, обмежена їх діяльність із корпоративними облігаціями. Активну діяльність на ринку корпоративних цінних паперів проводять спеціальні інвестиційні інститути, зокрема інвестиційні банки, компанії, фонди.
Змішана модель характеризується присутністю і діяльніс тю на ринку корпоративних цінних паперів як банків, так і спеціаль них інвестиційних інститутів2.
Питання про те, яка з моделей організації ринку цінних паперів найбільш ефективна стосовно банків, є дискусійним. Як перевагу банківської моделі організації ринку цінних паперів передусім підкреслюють ефект диверсифікації банківської діяльності, підвищення конкурентоспроможності банків на фінансовому ринку. Перевагу небанківської моделі звичайно вбачають у можливості відокремити ризик за операціями з цінними паперами від ризику за традиційними для банків кредитно-депозитними операціями і цим сприяти стабілізації банківського сектора.
Загалом у світовій практиці спостерігається тенденція відходу від спеціалізації банківських і інвестиційних інститутів і прагнення до універсального характеру їх діяльності, що зумовлено наростаючою конкуренцією між ними. Розвитку тенденції до універсалізації сприяє також пом’якшення адміністративних заборон на інвести ційну діяльність банків у законодавстві деяких країн (США, Кана да), в яких передбачалося чітке розділення депозитно-кредитної та інвестиційної діяльності фінансових посередників.
Як тенденцію можна також назвати поширення операцій з сек’ю ритизації банківських кредитів. Зміст цієї операції полягає у тому, що банк випускає цінні папери, використовуючи як заставу пакет заставних зобов’язань, що перебувають у його кредитному портфелі і є однорідними за характером і строками. Сек’юритизація активів дає змогу банку вирішити низку завдань:
В Україні згідно з законодавством формується змішана модель організації ринку цінних паперів. Банкам дозволяється займатися як інвестиційною, так і торговельною (професійною) діяльністю з цінними паперами. Інвестиційні операції банків на ринку корпоративних цінних паперів обмежуються нормативом інвестування. Згідно з вимогами НБУ інвестиції банків в акції, в корпоративні боргові зобов’язан ня, вкладення в асоційовані й дочірні компанії не повинні перевищувати 50% капіталу банку. Крім того, НБУ застосовує і «вбудовані» обмеження на банківські інвестиції. Так, норматив платоспроможності банку визначає достатність капіталу для здійснення активних операцій з урахуванням ризиків, характерних для різних видів банківської діяльності. Інвестиції банків в акції і корпоративні боргові зо бов’язання НБУ визначає як високоризиковані операції і застосовує до цих операцій коефіцієнт ризику (зважування) 100%, що, у свою чергу, підвищує вимоги до розміру банківського капіталу. Інвестиції банків у цінні папери відображаються в активних операціях банків.
Інвестиційна діяльність банків на ринку цінних паперів тісно пов’язана з їх кредитною діяльністю. Цінні папери можуть використовуватися банками як застава для одержання кредиту на міжбанківському ринку, для рефінансування через центральний банк, а також для проведення операцій РЕПО.
Значне місце в діяльності банків на ринку цінних паперів посідає посередницька діяльність, пов’язана з наданням послуг своїм клієнтам, тобто клієнтські операції. Банки за дорученням клієнтів купують та продають цінні папери, формують портфелі цінних паперів для клієнтів, управляють цими портфелями на підставі відповідного довірчого договору, займаються розміщенням (андеррайтингом) цін них паперів на первинному ринку, надають консультаційні послуги. Цінні папери, які належать клієнтам, але перебувають у банку згідно з договором про довірче управління, а також цінні папери клієнтів, прийняті банком на зберігання, обліковуються за позабалансовими рахунками.
Банки беруть активну участь у формуванні інфраструктури ринку цінних паперів. Вони можуть виконувати депозитарні функції, займатися клірингово-розрахунковою діяльністю, вести реєстр власників цінних паперів (реєстраторська діяльність) тощо.
Згідно з українським законодавством банки мають право здійснювати операції з цінними паперами за наявності відповідної ліцензії Національного банку України. До операцій, що підлягають ліцензуванню, належать такі:
Для отримання ліцензії на здійснення операцій з цінними паперами банки повинні виконувати загальні умови, передбачені НБУ для ведення взагалі банківської діяльності, а також особливі умови, які мають здебільшого капітальний і часовий характер.
Емісія цінних паперів:
Купівля, продаж цінних паперів і операції з ними:
Управління грошовими коштами та цінними паперами за дорученням клієнтів:
Вкладання коштів у статутні фонди інших юридичних осіб:
Згідно з законодавством України окремі види діяльності банків на ринку цінних паперів підпадають під визначення професійної діяльності, зокрема це діяльність із випуску та обігу цінних паперів3, депозитарна, розрахунково-клірингова, реєстраторська діяльність тощо. Для здійснення професійної діяльності банки повинні отримати також відповідний дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.
Багатогранна діяльність банків на ринку цінних паперів, а звідси і велике розмаїття банківських операцій з цінними паперами визначають необхідність організації окремого підрозділу банку (управління, департаменту) для здійснення операцій з цінними паперами, побудованого за функціонально-продуктовим принципом.
Функціональна спрямованість діяльності того чи іншого банку визначає доцільність організації в межах підрозділу для здійснення операцій з цінними паперами таких відділів:
Залежно від обсягів діяльності на ринку цінних паперів, її спрямованості та фінансових можливостей банки можуть спрощувати структуру підрозділу для здійснення операцій з цінними паперами чи, навпаки, ускладнювати її, зокрема, вводити в роботу окремих відділів спеціалізацію за продуктовим принципом, базуючись на окремих інструментах ринку.
Важливим моментом у діяльності банків на ринку цінних паперів є контроль (зовнішній і внутрішній)4 за використанням конфіденційної інформації співробітниками банків, тому що виникає конфлікт інтересів між банком, який має власний портфель цінних паперів, і його клієнтами, яким він надає послуги на фондовому ринку, та між окремими підрозділами банку (наприклад, інвестиційним і кредитним). З метою гарантування безпеки банку і додержання інтересів клієнтів, необхідно дотримуватися «концепції китайської стіни», суть якої полягає у розмежуванні потоків конфіденційної інформації всередині банку, в організаційному відо-
собленні окремих підрозділів, що забезпечують діяльність банків на фінансовому ринку.
Діяльність банків на ринку цінних паперів передбачає вироблення відповідної політики як важливої складової загальної політики банку з управління активами і пасивами. В країнах Заходу великі банки з метою узгодженості функціонування окремих підрозділів створюють координаційний орган — Комітет з управління активами і пасивами (КУАП). Основні завдання Комітету:
6.2. Емісійні операції банків
Першочерговим завданням банку при проведенні емісійних операцій на ринку цінних паперів, враховуючи їх розмаїття, є розроблення певної емісійної політики. Відповідно до положень сучасної теорії корпоративних фінансів банк повинен систематично аналізувати ефективність альтернативних джерел фінансування — використання власних коштів акціонерів (власний капітал) і позичених (емісія боргових зобов’язань, залучення депозитів і кредитів) з метою визначення оптимальної структури джерел фінансування, яка б мінімізувала витрати і схильність банку до ризику і водночас сприяла ефективному управлінню банком і дотриманню регулятивних нормативних вимог. Основні напрями емісійної політики банку:
Емісійні операції банків на ринку цінних паперів можна систематизувати залежно від виду цінних паперів, що випускаються в обіг, а саме:
Банки, що створюються у формі акціонерних компаній (товариств), емітують акції (основний випуск) з метою формування статутного капіталу. Порядок емісії акцій і відповідно формування статутного капіталу залежить від форми організації банку. Згідно з законодавством України банки можуть створюватись як акціонерні товариства або як товариства з обмеженою відповідальністю. Якщо банк створюється у формі акціонерного товариства відкритого типу (ВАТ), він пропонує акції широкому колу інвесторів, здійснює відкрите (публічне) розміщення акцій на умовах їх вільного подальшого обігу. Такі акції, як правило, є предметом угод купівлі-продажу на ринку, вони можуть обертатися на біржовому та позабіржовому ринках. Якщо ж банк створюється у формі акціонерного товариства закритого типу (ЗАТ), то він здійснює закрите (приватне) розміщення акцій серед обмеженого кола інвесторів. Акції розподіляються, як правилo, між засновниками банку згідно з розміром їхньої частки у статутному капіталі. Такі акції не можуть вільно відчужуватися третім особам без згоди або дозволу на це керівних органів акціонерного товариства, визначених статутом товариства. У світовій практиці використовуються різні методи розміщення акцій:
Питання про те, яка з форм акціонерного товариства найефективніша стосовно банків, є дискусійним. Для банку-емітента основною перевагою відкритого (публічного) розміщення акцій є можливість акумулювати значний капітал, а перевагою закритого (приватного) розміщення — можливість зберегти для основної групи власників акцій контрольний вплив на банк.
Емісія акцій — це цілеспрямована й організована певним чином діяльність емітента. Вимоги до цієї діяльності та процедури її здійснення визначаються нормами законодавства, положеннями установчого договору та статуту акціонерного товариства.
Основні етапи емісійної діяльності:
Рішення про випуск акцій (основний випуск) приймається засновниками товариства. Перш ніж прийняти таке рішення необхідно економічно обгрунтувати доцільність створення нового акціонерного товариства, зокрема банку. Засновники повинні здійснити дослідження, яке б переконливо довело, що новостворений банк буде конкурентоспроможним на ринку банківських послуг. Згідно з українським законодавством засновниками, акціонерами банків можуть бути українські та іноземні юридичні та фізичні особи, за винятком політичних і профспілкових організацій, спілок і партій, громадських фондів, рад усіх рівнів, їхніх виконавчих органів. Не можуть бути засновниками, акціонерами банків юридичні особи, щодо яких неможливо установити їх власників та джерела коштів, за рахунок яких такі юридичні особи сплачують акції банків. Засновники приймають рішення про випуск акцій відповідно до установчого договору й оформляють його протоколом, зміст якого має
містити певні відомості щодо випуску акцій згідно з нормами законодавства: фірмове найменування емітента та його місцезнаходжен ня, мета випуску акцій, загальна сума емісії і кількість акцій, види акцій, номінальна вартість акцій, строк і порядок підписки на акції, порядок їх оплати, порядок виплати дивідендів тощо. Практично в усіх країнах відносини на ринку цінних паперів підлягають державно-правовому та інституційно-правовому регулюванню. Інституційно-правове регулювання здійснюється самоврядними організаціями, наприклад фондовими біржами, асоціаціями, що об’єднують професійних учасників ринку цінних паперів. Державно-правове регулювання здійснюється державними органами (комісіями), які мають на це відповідні повноваження і виконують регулятивні функції у межах визначеної їм компетенції. Важливим елементом державно-правового регулювання ринку цінних паперів є введення режиму державної реєстрації випуску цінних паперів та інформації (проспекту) про емісію. Цілі та процедури, види цінних паперів і випуски, що підлягають такій реєстрації, визначаються законом. Факт державної реєстрації підтверджує, що відомості про компанію (емітента) та її цінні папери є об’єктивними.
Згідно з законодавством України випуск акцій як відкритого, так і закритого акціонерного товариства має бути зареєстрований у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку. Крім того, якщо акції випускаються відкритим акціонерним товариством, емітент повинен також подати Державній комісії інформацію про емісію акцій. В інформацію включаються:
Емітент повинен опублікувати інформацію про емісію акцій в органах преси Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України і в офіційному виданні фондової біржі до початку підписки на акції. Опублікування відомостей про емісію акцій є одним із способів захисту інтересів потенційних акціонерів і посередників, оскільки їм для прийняття рішення — вкладати гроші в новий випуск акцій чи ні, необхідна інформація про емітента і причини, що спону кують його акумулювати капітал.
Законодавство України передбачає, що банки можуть емітувати виключно іменні акції. Випуск і обіг іменної акції фіксуються у реєстрі власників акцій. Реєстр може вести сам банк-емітент або за його дорученням реєстратор цінних паперів. Банк може сам вести реєстр власників акцій за умови, що кількість власників іменних акцій не перевищує 500 і він має дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на здійснення реєстраторської діяльності. До реєстру має бути внесено відомості про кожну іменну акцію, включаючи відомості про власника, час придбання акцій, кількість акцій у кожного з акціонерів.
Залежно від якісної та кількісної характеристики майнових та немайнових прав, що надаються власникам акцій, вони поділяються на акції привілейовані та прості. Привілейовані акції можуть бути випущені на суму, що не перевищує 10% статутного капіталу банку.
За формою, у якій здійснюється випуск та обіг акцій, вони подi ляються на ті, що мають документарну форму, і ті, що мають бездокументарну електронну форму, тобто існують у вигляді комп’ютер них записів. Більш поширеним з цих двох видів акцій в Україні є перший. Акціонерам видаються акції або сертифікати акцій на сумарну номінальну вартість акцій, якими вони володіють.
Розміщення акцій на ринку може здійснюватися безпосередньо емітентом (прямий продаж) або через професійних посередників ринку цінних паперів. В Україні поширенішим є прямий продаж акцій емітентом, зокрема і банками. В країнах з розвинутим ринком цінних паперів поширенішим є розміщення акцій через професійних посередників (андеррайтерів), що мають великий досвід проведення операцій на ринку5. Емітент укладає з посередником угоду про розміщення акцій. Залежно від характеру цієї угоди технологія розміщення акцій може бути різною:
Якщо розміщення акцій організується за участю кількох посередників, то один з них може виступати в ролі лід-менеджера випуску акцій. Він координує дії всіх посередників, залучених до розміщення акцій, організує андеррайтинг усього випуску акцій.
Необхідним елементом розміщення (продажу) акцій є укладання договору між емітентом та інвестором, згідно з яким інвестор зобов’язується сплатити вартість певної кількості акцій, а емітент — передати інвестору зазначену кількість акцій.
Можливі два варіанти продажу акцій. Перший варіант. Інвестор укладає договір (в усній або письмовій формі) з емітентом про разову оплату повної вартості акцій, які він купує. Другий варіант. Інвестор укладає з емітентом договір про підписку на акції, згідно з яким він зобов’язується сплатити повну вартість певної кількості акцій шляхом неодноразового платежу, тобто в декілька етапів.
У договорі підписки визначаються строки та розміри поетапних платежів.
Згідно з законодавством України термін відкритої підписки не може перевищувати 6 місяців. Якщо до закінчення цього строку не вдалося покрити підпискою 60% акцій, акціонерне товариство вважається незаснованим. До дня установчих зборів інвестори, які підписалися на акції, повинні оплатити не менше 30% номінальної вартості акцій, а якщо всі акції розподіляються поміж засновниками, то вони повинні оплатити не менше 50%. Взагалі засновники повинні бути держателями акцій на суму не менше 25% статутного капіталу, строком не менше двох років. Акціонери, які підписалися на акції, зобов’язані оплатити повну вартість акцій у строки, визначені установчими зборами, але не пізніше року після реєстрації товариства.
Створення банку як акціонерного товариства характеризується в Україні деякими особливостями. Частка будь-якого із засновників, акціонерів не повинна перевищувати 35% статутного капіталу банку. Внесок до статутного капіталу банку здійснюється у грошовій формі у національній валюті України та вільно конвертованій іно-
земній валюті (для засновників акціонерів банку — нерезидентів України). Забороняється використовувати для формування статутного капіталу банку бюджетні кошти і кошти, одержані в кредит. Для формування статутного капіталу в регіональному управлінні НБУ за місцем створення банку засновникам відкривається тимчасовий рахунок, на який вони вносять відповідні суми за рахунок власних коштів. Після реєстрації банку йому відкривається в НБУ кореспондентський рахунок. Кошти, зібрані на формування статутного капіталу банку, перераховуються з тимчасового рахунку на кореспондентський.
Після закінчення строку відкритої підписки на акції (не пізніше як через 15 днів) емітент подає до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку звіт про наслідки підписки на акції. Вимоги щодо змісту звіту встановлюються правовими нормами. Звіт підписується емітентом та посередником, якщо він брав участь у розміщенні, і засвідчується аудиторською організацією.
Не пізніше двох місяців з моменту завершення підписки на акції скликаються установчі збори, на яких приймається рішення про створення акціонерного товариства і затверджується його статут.
Акціонерне товариство, що має намір займатися банківською діяльністю, вважається створеним банком з часу його реєстрації Національним банком України в Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ. Однією з важливих умов реєстрації банку є вимога, встановлена в законі, відносно дотримання банком мінімального розміру зареєстрованого та фактично сплаченого статутного капіталу, перерахованого в євро.
Крім емісії акцій з метою формування статутного капіталу, банки здійснюють також емісію акцій для досягнення ще декількох цілей, а саме:
Законодавство України дозволяє акціонерним товариствам здійснювати додаткові випуски акцій лише за умови, що всі раніше випущені акції повністю оплачені за вартістю, що не нижча номінальної.
Банки можуть викуповувати в акціонерів власні акції з різними цілями:
Викуплені акції мають бути реалізовані або анульовані упродовж одного року. Протягом цього періоду розподіл прибутку, а також голосування на загальних зборах акціонерів здійснюється без урахування викуплених банком акцій.
З метою залучення додаткових ресурсів на середньо- і довгостроковій основі (довгі пасиви) банки вдаються до емісії облігацій та інших боргових зобов’язань.
Згідно з Базельською угодою про міжнародні стандарти капіталу випуск боргових зобов’язань у країнах, які дотримуються цієї угоди, може бути використаний банками для збільшення сукупного банківського капіталу. Зокрема, в додатковий капітал, який не повинен
перевищувати основний, дозволено включати субординовані (капітальні) боргові зобов’язання з первісним середнім строком погашення 5 років. Субординовані зобов’язання («підпорядковані» або зобов’язання другої черги) в разі ліквідації банку погашаються після розрахунків з вкладниками і кредиторами, але перед розрахунками з акціонерами.
Емісія облігацій та інших боргових зобов’язань має для банків деякі переваги порівняно з емісією акцій. По-перше, проценти, які банки виплачують за зобов’язаннями, вираховуються з прибутку, що оподатковується. По-друге, боргові зобов’язання не надають їх власникам права голосу на зборах акціонерів.
Ефективність залучення ресурсів за допомогою емісії облігацій тісно пов’язана з їх ліквідністю та ціною. У свою чергу, ці характеристики облігаційної позики визначаються рейтингом облігацій. Для присвоєння облігаціям рейтингової категорії емітенти за кордоном звертаються до відомих рейтингових агентств (наприклад, Moody’s, Standard & Poor’s). Рейтинг забезпечує емітентові доступ до ринку облігацій, а його підвищення — це кращі цінові умови, краща ліквідність.
З метою підвищення привабливості облігацій для інвесторів банки емітують конвертовані облігації, які забезпечують їхнім власникам (кредиторам) право на отримання (в рахунок погашення боргових зобов’язань) акцій банку-емітента.
Згідно з законодавством України корпоративні облігації можуть випускатися підприємствами різних форм власності. Облігації можуть випускатися:
Не дозволяється випуск корпоративних облігацій для формування і поповнення статутного капіталу емітентів, а також для покриття збитків, пов’язаних з їх господарською діяльністю. Акціонерні товариства можуть випускати облігації на суму, що не перевищує 25% від розміру статутного капіталу, і лише після повної оплати всіх випущених акцій.
Рішення про випуск облігацій приймається емітентом і оформляється протоколом, який має містити інформацію стосовно емітента, мети випуску і виду облігацій, загального обсягу емісії (позики), порядку випуску облігацій та виплати доходів по них, строків і порядку погашення облігацій тощо. Технологія випуску і реєстрації облігацій значною мірою схожа з технологією випуску і реєстрації акцій.
У структурі пасивів західних банків кошти, залучені шляхом емісії облігацій, відіграють помітну роль. Емісія облігацій українськими банками незначна, тобто вони фактично не здійснюють операцій з власними облігаціями. Банки віддають перевагу залученню довгострокових ресурсів на безповоротній основі, тобто шляхом емісії акцій, а не облігацій. Тим паче, що, як уже зазначалося, НБУ встановив для банків обов’язковий норматив, що регламентує мінімально допустимий розмір статутного капіталу банку, який може формуватися тільки за рахунок емісії одного виду цінних паперів, а саме акцій. В умовах економічної нестабільності, значної інфляції банкам вельми важко розмістити довгострокові облігації на прийнятних умовах. Крім того, вони мають можливість запозичити ресурси більш простим, ніж емісія облігацій, способом, а саме шляхом випуску депозитних сертифікатів, векселів. Порядок емісії банківських векселів і взагалі операції банків з векселями розглядається в главі 5.
Депозитний (ощадний) сертифікат — це вид цінних паперів, що засвідчує суму вкладу, внесеного в банк, і права вкладника (держателя сертифіката) на одержання після закінчення встановленого строку суми вкладу та обумовлених у сертифікаті процентів у банку, що емітував сертифікат. Основна різниця між депозитним і ощадним сертифікатами полягає у тому, для кого вони призначені. Банки емітують ощадні сертифікати з низьким номіналом, орієнтовані на індивідуальних вкладників (інвесторів), тобто це «роздрібні» сертифікати, і депозитні сертифікати з великим номіналом, орієнтовані на інституційних вкладників (інвесторів), великий бізнес, тобто це «оптові» сертифікати. Крім процентних депозитних сертифікатів, випускаються також дисконтні (зеро) депозитні сертифікати.
Значного поширення у світовій банківській практиці депозитні сертифікати набули починаючи з 60-х років, коли банки в США почали емітувати високоліквідні депозитні сертифікати на пред’яв ника, що обертаються. Поява депозитних сертифікатів, що обертаються, збігається з розвитком стратегії менеджменту банку, яка відома під назвою управління пасивами. Ця стратегія полягає в купівлі банком необхідних коштів (фондів) шляхом запозичення на міжбанківському ринку, у центральному банку або шляхом емісії депозитних сертифікатів і комерційних паперів для задоволення попиту на кредити, інвестиції та для виконання обов’язкових резервних вимог.
Депозитні сертифікати, що обертаються, виявилися привабливими як для банків, так і для їхніх клієнтів (вкладників). Банки завдяки емісії депозитних сертифікатів мають можливість гнучко управляти процесом залучення коштів, оскільки вони самостійно визначають:
Крім того, банки мають можливість розширити коло клієнтів завдяки диверсифікації послуг, що надаються суб’єктам ринку.
Для вкладників депозитні сертифікати — це ліквідний і досить дохідний інструмент розміщення їхніх коштів. Так, депозитні сертифікати американських банків, визнаних у ділових колах, мають
активний вторинний ринок, на якому вони можуть обертатися до настання строку погашення і, отже, на якому їх можна легко перетворити в готівку. Ринкова процентна ставка по цих депозитах на 1/4 процента вища, ніж по казначейських векселях. Сертифікати, які не мають вторинного ринку, можна достроково продати банку-емі тенту, якщо це передбачено умовами випуску. При цьому банки спла чують менший депозитний процент або взагалі його не сплачують.
Згідно з законодавством України і нормативними актами НБУ право випускати ощадні (депозитні) сертифікати надано тільки банкам. Умови та процедура їх емісії та обігу регулюються внутрішніми положеннями банків і повинні бути оприлюднені в друкованих засобах масової інформації або в загальнодоступному для клієнтів місці в банку.
Сертифікати можуть випускатися:
Номінал, строки обігу сертифікатів, депозитні процентні ставки в законодавстві не регламентовані і визначаються банками. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.
Бланки сертифікатів мають містити обов’язкові реквізити:
Сертифікат має містити також умови випуску, сплати та обігу сертифіката. Банк має передбачити можливість дострокового подання строкового сертифіката до сплати. У такому разі банк сплачує власнику сертифіката його суму та проценти за зниженою ставкою, яка визначається при видачі сертифіката.
Виготовлення бланків акцій, облігацій, сертифікатів здійснюється тільки на державних спеціалізованих підприємствах відповідно до вимог Правил виготовлення бланків цінних паперів і документів суворого обліку, затверджених спеціальним наказом Міні стерства фінансів, Служби безпеки і Міністерства внутрішніх справ України.
Емісія цінних паперів пов’язана для банків, з фінансовими і функціональними ризиками.6 Суттєве значення для емісійної діяльності має ризик нерозміщення цінних паперів на ринку і ринковий ризик. Рівень цих ризиків визначається:
Емісія боргових зобов’язань (облігацій, депозитних сертифікатів) чуттєвих до коливань процентної ставки пов’язана для банків-емі тентів з процентним ризиком. Управління ризиками передбачає використання різних методів і інструментів їх хеджування.
6.3. Інвестиційні операції банків
з цінними паперами
Розмаїття інвестиційних операцій банків на ринку цінних паперів визначається як різними цілями, так і неоднаковими стратегіями, які використовує банк-інвестор і які передбачаються його інвестиційною політикою. Проте незалежно від виду операцій процес інвестування в цінні папери складається з кількох етапів (напрямків):
Банки інвестують кошти у цінні папери, маючи при цьому різні цілі:
Процес формулювання інвестиційних цілей передбачає деяку по передню роботу. Так, банк повинен оцінити вільні ресурси, які є в його розпорядженні і які він може використати для інвестування в цінні папери, йому необхідно зібрати достатню інформацію про доступні інвестиційні (фінансові) інструменти, оцінити економічну кон’юнктуру і прогнози на майбутнє. На цьому ж етапі банк визначає свій інвестиційний горизонт, тобто проміжок часу, в межах якого він має здатність розробити більш-менш чітку і розумну стратегію, а також оцінити її результати у подальшому. Величина часового горизонту визначається як цілями інвестора, так і його здатністю прогнозувати ціни і дохідність фінансових інструментів. Інвестиційний горизонт може бути невеликим, якщо інвестор орієнтований на одержання короткострокового прибутку, і довгостроковим — у стратегічного інвестора.
Цілі інвестиційної діяльності визначають форму інвестицій у цінні папери. Інвестиції можуть бути стратегічними і портфельними. Стратегічні інвестиції — це вкладання коштів у цінні папери конкретних емітентів. Мета стратегічних інвестицій — це формування контрольного пакету цінних паперів компанії (фірми) й управління її діяльністю. Портфельні інвестиції — це вкладання коштів у цінні папери різних видів, що належать різним емітентам, але управляються як єдине ціле. Мета портфельних інвестицій — це приріст капіталу на основі зростання курсової вартості портфеля й одержання прибутку від створення цінними паперами стабільних грошових потоків (дивідендів, процентів) при диверсифікації ризиків.
Формування цілей, визначення горизонту і форм інвестицій — це перший етап інвестування. Наступний етап — це інвестиційний аналіз. Найпоширенішими вважаються два напрями аналізу — фундаментальний і технічний.
Фундаментальний аналіз включає чотири рівні дослідження:
Аналіз макроекономічної ситуації здійснюють на основі показників, що характеризують динаміку виробництва, рівень економічної активності, споживання і накопичення, темпи інфляції, рівень зайнятості населення і процентних ставок, стан державних фінансів, сальдо платіжного балансу. Результати аналізу дають змогу оцінити, наскільки загальна ситуація на ринку сприятлива для інвестування, і виявити фактори, що детермінують ії в короткостроковій і довгостроковій перспективі.
Галузевий аналіз передбачає вивчення економічного циклу, а також здійснення класифікації галузей відносно рівня ділової активності і по стадіях розвитку. Галузевий аналіз дає можливість визначити пріоритетність інвестування коштів.
Фінансовий стан компанії-емітента оцінюється на основі різних джерел інформації: фінансової звітності компанії, публікацій у пресі, інформації, отриманої з Internet, результатів досліджень, що виконані спеціалізованими організаціями. Стан компанії порівнюється з аналогічними компаніями в галузі за допомогою коефіцієнтів ефективності (коефіцієнти ліквідності, капіталізації, якості цінних паперів тощо). Результатом аналізу є вибір компанії, цінні папери
котрої дають змогу якнайкраще реалізувати поставлені банком інвестиційні цілі.
Кінцева мета фундаментального аналізу — це прогнозування ціни фінансового інструменту. Визначивши ціну для майбутніх періодів, аналітики банків обчислюють теперішню вартість інструменту, користуючись схемою дисконтування. Потім теперішня («дійсна») вартість порівнюється з ринковою ціною. Якщо ринкова ціна нижча від «дійсної», то акція вважається «недооціненою» і згідно з фундаментальним аналізом її слід купувати, і навпаки. Основою фундаментального аналізу є дві передумови. Перша — це можливість оцінки «дійсної вартості» фінансового інструменту. Знання «дійсної» і ринкової ціни дозволяє виявити недооцінені і переоцінені фінансові активи. Друга — це припущення, що ринок з часом правильно оцінить фінансові активи, отже ринкова ціна має тенденцію до зближення з «дійсною».
Технічний аналіз — це сукупність методів і прийомів прогнозування тенденцій зміни цін на ліквідних ринках цінних паперів на основі виключно технічних характеристик ринку — динаміки цін і обсягів операцій з купівлі і продажу цінних паперів7. При цьому ігноруються фундаментальні фактори, що є основою формування ціни на той чи інший інвестиційний інструмент. Основні завдання технічного аналізу:
Основний інструментарій технічного аналізу — цінові графіки, діаграми, лінійні діаграми, стовпчикові діаграми8, графіки «крапок і цифр».
В умовах українського ринку за нерозвинутості ринкових механізмів об’єктивної оцінки курсів цінних паперів і низької ліквідності ринку перевага віддається фундаментальному аналізу.
У другій половині ХХ ст. виникає новий підхід до інвестиційного аналізу. На перше місце виходить завдання оцінити дохідність і ризик інвестиційного інструменту, а не просто передбачити ціну. В основі сучасного аналізу використання ймовірнісно-статистичних методів.
Наступний етап інвестиційного процесу — це формування банком портфеля цінних паперів з урахуванням результатів проведеного аналізу й управління цим портфелем. Банки, як уже відзначалося, вкладають кошти у фінансові інструменти, що мають різні характеристики з точки зору ліквідності, дохідності, схильності до ризику.
З метою аналізу інвестиційної якості фінансових інструментів прийнято умовно поділяти їх на дві групи. Перша — це інструменти грошового ринку зі строком обігу до одного року, які характеризуються, як правило, низьким рівнем ризику, поміркованою дохідністю і високою ліквідністю (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, комерційні папери). Друга група — інструменти ринку капіталів, строк обігу яких перевищує рік і яким притаманна вища дохідність і відповідно вищий рівень ризику (корпоративні цінні папери, довгострокові державні облігації). За останні роки спектр інвестиційних можливостей банків розширився, з’явилися нові фінансові інструменти — ф’ючерсні контракти, опціони по цін них паперах, по фондових індексах тощо.
Структура портфеля цінних паперів залежить від цілей інвестиційної діяльності банку і від обраної банком інвестиційної стратегії — пасивної чи активної. Головне завдання банку-інвестора — це сформувати ефективний портфель, тобто портфель, який забезпечує найвищий рівень очікуваного доходу за даного рівня ризику або найменший ризик за даного рівня доходу.
Пасивна (консервативна, очікувальна) стратегія формування і управління портфелем полягає у диверсифікації інвестицій по різних сегментах ринку й у різні цінні папери. Вона базується на прагненні до гарантованого досягнення заданих параметрів доходу (на рівні середньоринкового) і ризику.
Активна стратегія формування й управління портфелем цінних паперів базується на прогнозуванні майбутніх процентних ставок і цінової динаміки. Використання цієї стратегії при портфельних інвестиціях у боргові зобов’язання передбачає вибір зобов’язань з максимальним значенням показників дохідності, а при портфельних інвестиціях у акції — вибір акцій недооцінених ринком на даний момент. Характерною рисою активної стратегії є постійний перегляд інвестиційних рішень з урахуванням ринкових тенденцій і на цій основі реструктуризація (поновлення) портфеля цінних паперів.
Останній етап інвестиційного процесу — це оцінка ефективності інвестиційної діяльності банку і, зокрема, ефективності управління портфелем цінних паперів. Під оцінкою ефективності мається на увазі, по-перше, періодичний контроль за тим, наскільки реальні
результати інвестиційної діяльності відповідають цілям політики, сформованої банком і, отже, наскільки ефективною виявилася стратегія банку з формування й управління портфелем. По-друге, ефективність, безумовно, оцінюється дохідністю вкладень, яка досягнута банком за відповідний проміжок часу, порівняно з показниками інших інвесторів або ринку взагалі.
До середини 1998 р., тобто до кризи на фінансовому ринку, українські банки здійснювали активну інвестиційну діяльність на ринку державних цінних паперів, і передусім на ринку облігацій внутрішньої державної позики, які характеризувалися високим рівнем дохідності, ліквідності і користувалися довірою суб’єктів ринку, враховуючи своєчасні розрахунки уряду з власниками облігацій. Діяльність банків на ринку корпоративних цінних паперів стримується несталістю курсів цього виду паперів, недостатньою ліквідністю як цінних паперів, так і банків, обмеженістю власного капіталу банків.
Згідно з нормативними документами Національного банку Украї ни цінні папери, в які банки вкладають кошти, класифікуються за різними критеріями. З урахуванням цих критеріїв здійснюється облік вкладень у цінні папери на балансі комерційних банків. Залежно від мети придбання, характеристики цінного паперу і строків зберігання в портфелі банку цінні папери підрозділяють на чотири види:
Вкладення банків у цінні папери як боргові, так і пайові підрозділяють також залежно від того, хто їх емітував в обіг.
Вкладення в боргові цінні папери підрозділяють на п’ять видів:
Окремо виділяють в балансі комерційних банків вкладення в боргові цінні папери, які входять до переліку цінних паперів, що приймаються Національним банком до рефінансування.
Вкладення в акції та інші цінні папери з нефіксованим прибутком підрозділяють на чотири види:
Банки можуть здійснювати операції з цінними паперами за рахунок власних та залучених коштів, як на первинному ринку, так і на вторинному, на біржовому і позабіржовому. Так, облігації внутрішньої державної позики банки можуть купувати на первинному
ринку, беручи участь в аукціонах з розміщення облігацій, що проводяться Національним банком України. До участі в аукціонах допускаються банки, які дотримуються установлених НБУ економічних нормативів й уклали з ним договір про депозитарне та інформаційне обслуговування операцій з облігаціями та про набуття статуту депонента депозитарію НБУ. Якщо банки купують облігації з метою їх подальшого перепродажу, вони повинні отримати дозвіл Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку на здійснення діяльності щодо випуску та обігу цінних паперів.
Рішення про час і форму проведення аукціонів (торгів), обсяги та умови розміщення облігацій, що пропонуються на продаж, строк подання заявок на участь в аукціонах приймаються Міністерством фінансів України за погодженням з Національним банком України. Як генеральний агент уряду з обслуговування випуску та погашення облігацій НБУ надсилає електронною поштою повідомлення про умови проведення аукціону банкам. Розміщення облігацій здійснює ться у вигляді електронних торгів з використанням телекомунікаційної мережі передачі даних. На підставі договору з НБУ банкам — учасникам торгів надаються програмно-технологічні засоби системи «ЛІГА», які забезпечують формування та передачу заявок на участь у торгах та отримання даних за їх результатами. З використанням системи «ЛІГА» банки подають до НБУ заявки з пропозиціями щодо кількості та ціни придбання облігацій. Пропозиції можуть бути конкурентними та неконкурентними. Конкурентна пропозиція пе редбачає, що банк має намір купити облігації за фіксованими цінами, які він вказує в заявці. Неконкурентна пропозиція означає, що банк згоден купити облігації за середньозваженими цінами, які будуть установлені в результаті проведення аукціону. Міністерство фінансів на основі аналізу заявок учасників торгів визначає ціну відсікання і дає доручення НБУ на задоволення заявок з придбання облігацій. У дорученні вказується ціна відсікання та середньозважена ціна торгів, за якою задовольняються неконкурентні пропозиції.
Починаючи з другої половини 1998 р. НБУ проводить також аук ціони з розміщення облігацій за попередніми та остаточними заявками та умовами. Аукціон проводиться за такими правилами. Банки подають до НБУ попередні заявки щодо придбання облігацій у день проведення аукціону. Міністерство фінансів на підставі заявок визначає попередню ціну продажу облігацій, нижче від якої заявки не будуть задовольнятися, та обсяги їх продажу. Цю інформацію НБУ засобами електронного зв’язку розсилає банкам. У свою чергу, банки на підставі отриманої інформації уточнюють свої заявки на прид бання облігацій і надсилають остаточні заявки до НБУ засобами програмного комплексу «ЛІГА». В остаточних заявках банки можуть збільшувати ціну придбання облігацій і обсяг купівлі. Якщо НБУ не отримає остаточних заявок від банків до 15-ї години дня проведення аукціону, попередні заявки набувають сили остаточних. Міністерство фінансів дає доручення НБУ на задоволення заявок на придбання облігацій із вказівкою остаточних цін.
За результатами проведення аукціону НБУ офіційно повідомляє учасників торгів про результати аукціону. Строки та порядок розрахунків за придбані облігації визначені у повідомленні про прове дення торгів. За результатами торгів НБУ складає клірингову відомость, що характеризує обсяги платежів від учасників торгів та
обсяги сплат при погашенні або оплаті доходу за облігаціями за рахунок державного бюджету. Після того, як банки перерахують кошти за придбані облігації, НБУ зараховує на рахунки «депо» у депозитарії відповідну кількість облігацій, що придбана банком.
Банки для проведення операцій купівлі-продажу цінних паперів беруть участь у біржовій та позабіржовій торгівлі. Порядок проведення операцій на біржовому ринку регламентується нормативними документами відповідної біржі. Біржова торгівля здійснюється на підставі великої низки конкретних правил, вимог, принципів, процедур, тобто вона являє собою значною мірою «організовану» систему торгів. Так, для того, щоб брати участь у біржових торгах з цінними паперами, наприклад, на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ), банк має стати членом Фондової секції (ФС) біржі і придбати брокерське місце на торговельному майданчику секції. Категорія членства у Фондовій секції залежить від того, які біржові угоди має намір укласти банк.
Установлено три категорії членства у Фондовій секції:
Усі дії на біржі від імені члена секції (ЧС) здійснює трейдер (представник ЧС), який пройшов акредитацію на ФС УМВБ. Трейдер від імені члена секції подає заявки на торги і укладає угоди. Укладання угод у торговельному просторі здійснюється за технологією безперервного подвійного аукціону, одностороннього аукціону або фіксингу. Заявка вважається виконаною, а угода по цій заявці — укладеною, якщо вона зареєстрована маклером (представником біржі) і внесена у протокол торговельної сесії.
Позабіржовий ринок цінних паперів у більшості країн являє собою складну систему ринкових відносин, що складаються «поза» або «поруч» з торгівлею на фондових біржах. У позабіржовій системі торгівлі існують певні правила і процедури укладання та виконання угод купівлі-продажу цінних паперів, але в цілому вимоги щодо участі в ній є більш ліберальними порівняно з біржовим ринком. З огляду на це досить часто позабіржовий ринок ще називають «неорганізованим» ринком. Найбільш «організованою» підсистемою позабіржового ринку є система комп’ютерної торгівлі, наприклад, NASDAQ у США, ПФТС в Україні.
Порядок проведення операцій з цінними паперами в Позабіржовій фондовій торговельній системі (ПФТС) регламентується нормативними документами Асоціації цієї системи. Доступ до ПФТС надається членам Асоціації — реєстровим торговцям і нереєстровим торговцям. Реєстровий торговець може вводити котирування на ПФТС у відповідних цінних паперах. Нереєстровий торговець може тільки переглядати котирування реєстрових торговців і може відгукнутися на виставлене котирування. Кожна фірма (зокрема банк) — член ПФТС повинна призначити одну або кількох уповноважених осіб. Вводити інформацію в ПФТС, вести переговори й укладати угоди з цінними паперами між членами Асоціації можуть тільки уповноважені особи.
Діяльність банків на ринку цінних паперів пов’язана з безліччю ризиків. Ризики звичайно поділяють на дві групи:
Розрізняють також системний ризик і несистемний.
Системний — це ризик понесення збитків від зміни умов функціонування фінансового ринку в цілому або окремих його сегментів (наприклад, інфляційний ризик, ризик відмови уряду від виконання своїх боргових зобов’язань або затримки виконання урядом зобов’язань).
Несистемний — це ризик, пов’язаний з особливостями обігу конкретних фінансових інструментів, з діяльністю окремих учасників ринку (наприклад, ризик невиплати дивідендів).
Банки в процесі інвестування в цінні папери підпадають під дію багатьох ризиків, основні з них:
Банки управляють ризиками з метою їх обмеження чи мінімізації рівня. У світовій банківській практиці застосовується системний підхід до управління ризиками. Цей підхід базується на загально-прийнятих принципах ризику (Generally Accepted Risk Principles — GARP). Згідно з принципами GARP банки створюють спеціаль-
ний структурний підрозділ, який займається управлінням ризиками. Процес управління ризиками складається з кількох етапів: виявлення ризику, оцінка його величини, моніторинг ризику і використання відповідних методів і інструментів, спрямованих на мінімізацію ризику. Стосовно інвестиційної діяльності банки використовують такі методи управління ризиками:
Згідно з нормативними документами НБУ банки створюють спеціальні резерви на покриття можливих втрат за придбаними цінними паперами. Вкладення банків у цінні папери відбиваються в балансі за первинною вартістю, тобто ціною придбання9. Проте вартість цін них паперів на ринку може змінюватися — зростати або знижуватися. Згідно з принципом обережності необхідно коригувати балансову вартість портфеля цінних паперів за правилом нижчої вартості. Коригування балансової вартості портфеля цінних паперів на продаж здійснюється наприкінці кожного місяця, а портфеля цінних паперів на інвестиції — один раз наприкінці року. Правило нижчої вартості означає, що цінні папери відображаються за нижчою вартістю з двох — балансовою чи ринковою. До того ж ринкова вартість зменшується на передбачені витрати під час продажу цінних паперів (комісійні за брокерські, юридичні, консультаційні послуги тощо). Якщо (наприкінці місяця або відповідного року) ринкова вартість стає нижчою від балансової вартості, створюється спеціальний резерв на знецінення цінних паперів. За рахунок цього резерву покривається різниця (збиток) від реалізації цінних паперів за ціною, нижчою від ціни їх придбання. На переви щення ринкової вартості над балансовою бухгалтерська проводка не складається.
6.4. Заставні операції банків
з цінними паперами
Банки можуть використовувати цінні папери, що перебувають у їхній власності, як предмет застави, тобто як предмет забезпечення своїх зобов’язань за угодами при одержанні кредиту (рефінан-
сування) від Центрального банку або на міжбанківському ринку.
У світовій банківській практиці застава цінних паперів є однією з найпоширеніших форм забезпечення повернення кредиту, що пояснюється наявністю розвинутого фондового ринку й особливими властивостями цінних паперів як предмета застави, наприклад
здатністю до тривалого зберігання, мінімальними витратами на зберігання.
Застава цінних паперів оформляється договором про заставу або заставним зобов’язанням. Власник цінних паперів (у даному
випадку банк-позичальник) у відносинах застави є заставодавцем. Передача цінних паперів заставодержателю (банку-кредитору) не означає, що йому переходить право власності. При виконанні своїх зобов’язань перед заставодержателем право власності на цінні папери залишається за заставодавцем. Згідно з законодавством заставодержатель (кредитор) має право в разі невиконання заставодавцем (позичальником) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення претензій із вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.
Заставні операції банків не мають самостійного значення. Вони є похідними від кредитних операцій і здійснюються банками для гарантування своєчасного і повного погашення кредиту.
Цінні папери як предмет застави повинні задовольняти певні вимоги: належати заставодавцю, бути ліквідними, їхня вартість має перевищувати суму позички і нарахованих процентів. Маржа, тобто різниця між вартістю заставлених цінних паперів і позичкою, що надана під цінні папери з урахуванням процентів, залежить від якості цінних паперів. У світовій банківській практиці найвищий рейтинг якості мають державні цінні папери, зважаючи на їхню надійність, ліквідність і визначеність. Розмір позички може досягати 90% від вартості заставлених державних цінних паперів, тобто маржа може становити близько 10%. При використанні для застави корпоративних цінних паперів береться до уваги, чи обертаються вони на біржі. Цінні папери, що котируються на біржі, оцінюються, як правило, вище, ніж ті, що не котируються, тому маржа при їх використанні під заставу буде нижчою.
Центральні банки виступають відносно комерційних банків у ролі кредиторів в останній інстанції. Вони надають банкам з метою підтримки їх поточної ліквідності кредит під заставу цінних паперів, що дістав назву ломбардного10. Центральні банки можуть надавати ломбардний кредит як за заявками банків під фіксовану процентну ставку, так і шляхом проведення кредитних аукціонів. На аукціонах використовуються дві моделі організації торгів. Американська модель передбачає, що заявки банків — учасників ранжуються виходячи з рівня запропонованої процентної ставки у міру спадання, а потім Центральний банк задовольняє їх у такому самому порядку, починаючи з максимально запропонованої процентної ставки до повного вичерпання встановленого на аукціоні обсягу кредитів. Голландська модель передбачає, що всі заявки банків будуть задоволені за останньою процентною ставкою, яка увійде у список задоволених заявок, тобто за ставкою відсікання, що встановлюється Центральним банком.
Національний банк України почав надавати ломбардні кредити з кінця 1995 р., що пов’язано із започаткуванням у цьому році емісії облігацій внутрішньої державної позики. Загальна сума ломбардного кредиту, яка може бути видана комерційним банкам, процентна ставка та строки кредиту встановлюються НБУ з урахуванням основних напрямів монетарної політики і ситуації на грошово-кредит ному ринку. Як правило, ломбардний кредит з огляду на його призначення — це короткостроковий кредит, ломбардна процентна ставка визначається на вищому рівні, ніж облікова процентна ставка НБУ. Кредит видається і оформляється через регіональні управління НБУ. Як забезпечення кредиту НБУ приймає цінні папери, що задовольняють певні вимоги:
Заборгованість банку за ломбардним кредитом не повинна перевищувати 75% вартості портфеля цінних паперів (облігацій), що
надані як забезпечення кредиту. НБУ здійснює контроль за достатністю забезпечення кредиту. У разі падіння вартості портфеля облігацій до рівня, що є недостатнім для забезпечення ломбардного кредиту, банк зобов’язаний надати додаткову кількість облігацій як забезпечення і відповідно заблокувати їх на окремому рахунку в Депози тарії або частково погасити заборгованість.
Ломбардний кредит надається банкам, що мають ліцензію НБУ і працюють не менше одного року; виконують вимоги щодо дотримання економічних нормативів і формування резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями відповідно до встановлених обсягів; забезпечують своєчасне погашення кредитів НБУ; мають заборгованість за наданими на міжбанківському ринку кредитами, що не перевищує 5% кредитного портфеля.
Для одержання ломбардного кредиту комерційний банк надає регіональному управлінню НБУ заявку на кредит, кредитний договір і доручення на право реалізації НБУ облігацій, що передані як забезпечення кредиту. Після укладання кредитного договору комерційний банк надає до депозитарію НБУ ДЕПО-розпорядження про блокування необхідної кількості облігацій під забезпечення ломбардно го кредиту. Блокування здійснюється у разі надання повідомлення від регіонального управління НБУ про зарахування суми кредиту на кореспондентський рахунок комерційного банку. Після настання строку повернення ломбардного кредиту регіональне управління НБУ стягує його суму одночасно з нарахованими процентами з кореспондентського рахунку банку. Облігації під забезпечення ломбардного кредиту розблоковуються в Депозитарії на підставі ДЕПО-розпорядження, що надається комерційним банком — заставодавцем, та повідомлення регіонального управління НБУ про повернення кредиту. У разі невиконання умов кредитного договору облігації переходять у власність заставодержателя — НБУ. Заборгованість за кредитом і нараховані проценти НБУ погашає за рахунок коштів від реалізації облігацій (згідно з дорученням комерційного банку), що передані йому як забезпечення. Якщо кошти від реалізації облігацій перевищують суму боргу, залишок коштів зараховується на кореспондентський рахунок комерційного банку.
Комерційним банкам, які погодились замінити облігації внутріш ньої державної позики, що перебувають у їхній власності, на конверсійні облігації11, надано право звертатися в НБУ за кредитом під забезпечення конверсійними облігаціями. Кредит може надаватись у розмірі до 50% обсягу замінених облігацій, що підлягали погашенню у відповідному місяці. Строк кредиту — до 60 днів. Процентна ставка встановлюється на рівні дохідності конверсійних облігацій.
Цінні папери можуть використовуватись банками як застава і при купівлі кредитів на закритих кредитних аукціонах, які НБУ почав проводити із середини 1994 р., використовуючи американську модель організації торгів. Загальне керівництво і відповідальність за проведення аукціонів покладені на Аукціонний комітет, персональний склад якого визначається і затверджується Правлінням НБУ. Єдиним продавцем кредитів на кредитному аукціоні виступає НБУ. Для участі в кредитному аукціоні банки подають в Аукціонний комітет заявки встановленої форми. Аукціонний комітет визначає коло комерційних банків, що допускаються до участі в торгах. НБУ висуває до банків — учасників кредитних аукціонів ті самі вимоги, що і при наданні ломбардного кредиту. Згідно з умовами проведення аукціонів сума заборгованості комерційного банку за кредитами НБУ з урахуванням поданої заявки на купівлю кредитів на даному аукціоні не повинна перевищувати п’ятикратного розміру власного капіталу банку, розрахованого на основі останнього балансу. Крім того, правилами проведення кредитних аукціонів передбачається обмеження розміру кредиту, що надається одному позичальнику — не більше 50% запропонованого обсягу кредитів на кредитному аукціоні.
У середині 1996 р. НБУ ввів ще одну вимогу до банків, що рефінансуються через закриті кредитні аукціони. З метою забезпечення своєчасного повернення кредитів, куплених на аукціоні, НБУ вимагає від комерційних банків надання або договору поруки, або договору застави майна, зокрема державних цінних паперів.
Національний банк України може надавати комерційним банкам, які переведені у режим фінансового оздоровлення, стабілізаційні позики за умови їх забезпечення високоліквідними активами, у тому числі державними цінними паперами, або під гарантію чи поручитель-
ство інших фінансово стабільних банків. Стабілізаційна позика нада ється для оперативного забезпечення платоспроможності і ліквідності комерційного банку та виконання заходів фінансового оздоровлення. Плата за позику встановлюється на рівні облікової ставки НБУ. Строки надання позики, порядок її погашення і сплати процентів визначаються Правлінням НБУ стосовно кожного конкретного банку.
Комерційні банки можуть самостійно надавати та отримувати від інших комерційних банків кредити під заставу облігацій внутрішньої державної позики. Облігації, що передаються як забезпечення кредиту (як застава), блокуються в депозитарії на підставі ДЕПО-розпоряджен ня банку-заставодавця і повідомлення банку-кредитора (заставодержателя) про перерахування коштів. У разі повернення кредиту облігації розблоковуються на підставі відповідного розпорядження банку-заста водавця і повідомлення банку-кредитора про повернення кредиту.
При невиконанні умов кредитної угоди заставлені облігації за письмовою угодою сторін переходять у власність банку-заставодержателя.
Новим видом операцій з цінними паперами для українських банків є операції РЕПО.
Операція РЕПО (REPO, RP-repurchase agreement) — це фінансова операція, що складається з двох частин. У першій частині цієї операції (стандартне РЕПО) одна сторона продає цінні папери іншій стороні. Водночас перша сторона бере на себе зобов’язання викупити вказані цінні папери у визначений термін або на вимогу другої сторони. Це зобов’язання на зворотну купівлю відповідає зобов’я занню на зворотний продаж, яке бере на себе друга сторона. Різниця між цінами і є тим процентним доходом, який повинна отримати сторона, що виступає покупцем цінних паперів (продавцем грошових коштів) у першій частині РЕПО. Ціна зворотного викупу являє собою суму первісної ціни продажу і деякого процента, що сплачується позичальником коштів. Ставка цього процента (ставка РЕПО) розраховується на основі року (365 днів), що дає певну підставу розглядати РЕПО як форму короткострокового кредиту, забезпеченого цінними паперами.
Процентний дохід, який можна отримати від інвестування коштів в угоду РЕПО, визначається за формулою:
|
Процентний |
= |
Сума коштів, |
× |
Ставка |
× |
Термін операції 365 |
Зворотне РЕПО — дзеркальне відображення стандартного РЕПО, Вона означає ту ж саму угоду, але з позиції покупця цінних паперів у першій частині РЕПО.
У світовій практиці угоди РЕПО укладаються, як правило, на позабіржовому ринку, на короткий проміжок часу і на великі суми, тобто це операції оптового грошового ринку. Окремі параметри опе рацій РЕПО є стандартизованими.
Що стосується переміщення і зберігання цінних паперів, то, як показує світова практика функціонування ринку РЕПО, можуть застосовуватись різні способи. Перший спосіб полягає у тому, що
цінні папери, куплені у першій частині операції РЕПО, справді перераховуються (переказуються) покупцеві цінних паперів. У цьому випадку покупець цінних паперів у першій частині РЕПО мінімізує свій кредитний ризик. Другий спосіб передбачає переказування (переміщення) цінних паперів на користь третьої сторони, що визначило назву цієї операції — «тристороннє» РЕПО. Третя сторона, згідно з договором, має певні зобов’язання перед безпосередніми учасниками угоди. Останній, третій спосіб здійснення операцій РЕПО вирі зняється тим, що цінні папери залишаються у сторони, яка виступає продавцем цінних паперів у першій частині цієї операції. Продавець виступає у ролі зберігача цінних паперів для покупця. Цей спосіб РЕПО традиційно називають «Довірчим РЕПО». Він характеризується мінімальними витратами на переміщення цінних паперів, а також найвищим рівнем кредитного ризику для покупця цінних паперів.
Починаючи з 1997 р. Національний банк проводить на позабіржовому ринку операції з державними цінними паперами на умовах угоди РЕПО. При проведенні цих операцій НБУ укладає з комерційним банком генеральну угоду про продаж-купівлю цінних паперів на певний строк із зобов’язанням зворотного продажу-купівлі у визначений термін або на вимогу однієї зі сторін за ціною, обумовленою заздалегідь.
Згідно з нормативними документами НБУ операції РЕПО поділяються на три види залежно від терміну дії і порядку встановлення процентної ставки:
Національний банк може здійснювати операції РЕПО з купівлі-продажу державних цінних паперів як шляхом безпосередньої домовленості з комерційними банками, так і проведенням тендера заявок комерційних банків на участь в операціях РЕПО. У другому випадку НБУ через свої регіональні управління не пізніше ніж за тиждень до проведення тендера надсилає повідомлення із зазначенням дати та умов його проведення. Комерційні банки, які бажають взяти участь у тендері, подають заявки, в яких пропонують свої умови, зокрема стосовно ціни в першій і другій частині операції. Після закінчення тендера НБУ наступного робочого дня надсилає комерційному банку, який виграв тендер, повідомлення-під твердження про намір укласти договір на здійснення операції РЕПО. В договорі передбачаються термін, сума, ціна і перелік державних цінних паперів, які беруть участь в операції РЕПО; зобов’язання продати державні цінні папери зі зворотним викупом, яке має кореспондуватись із зобов’язанням купити ці державні цінні папери із зворотним продажем, і порядок установлення процентного доходу.
При проведенні операцій РЕПО визначається дві ціни: ціна продажу цінних паперів і ціна їх зворотного викупу. Орієнтиром при визначенні ціни продажу в першій частині операції РЕПО може бути середньозважена ціна того аукціону, на якому були придбані цінні папери, що є предметом угоди. Ціна зворотного викупу цінних паперів, тобто ціна в другій частині операції РЕПО, визначається в результаті торгів між учасниками угоди.
Операції щодо обліку облігацій за угодами РЕПО здійснюються у депозитарії Національного банку. Банк-продавець надає Депо-розпорядження, на підставі якого депозитарій здійснює блокування облігацій. Повідомлення про блокування подається банку-покупцю. Після надходження повідомлення покупець переказує кошти на рахунок продавця облігацій. При зворотному викупі після надходження повідомлення про перерахування коштів у депозитарії здійснюються операції з розблокування облігацій.
6.5. Професійна діяльність банків
на ринку цінних паперів
Активність банків як професійних учасників ринку цінних паперів значною мірою визначається моделлю організації цього ринку (банківська, небанківська, змішана), що діє в тій чи іншій країні. Основні види професійної діяльності банків на ринку цінних паперів — це фінансове посередництво, діяльність з управління цінними паперами та організаційно-технічне обслуговування операцій з цінними паперами, тобто діяльність у ролі інфраструктурних учасників ринку.
Згідно з українським законодавством банки можуть займатися професійною діяльністю на ринку цінних паперів при наявності відповідного дозволу Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку.
Фінансове посередництво12 включає такі види діяльності:
Банк як торговець цінними паперами зобов’язаний:
Діяльність з управління цінними паперами — це діяльність, яку здійснює банк як професійний учасник ринку від свого імені за винагороду стосовно довірчого управління цінними паперами, які належать на правах власності іншій особі, а йому передані у володіння. Управління здійснюється на користь довірителів або бенефіціарів, тобто осіб, яким згідно з договором належать доходи від довірчої діяльності. Предметом управління можуть бути не тільки цін ні папери, а й грошові кошти, призначені для інвестування в цінні папери, а також грошові кошти і цінні папери, отримані в процесі управління цінними паперами. В Україні з огляду на правову неврегульованість як відносин довірчої власності, так і відносин довірчого управління найреальнішим є виконання банками агентських послуг стосовно цінних паперів, наприклад формування портфеля цін них паперів згідно з вказівками клієнта.
Виступаючи у ролі інфраструктурних учасників ринку цінних паперів, банки можуть здійснювати важливі, але допоміжні за своїм характером види професійної діяльності:
За законодавством України Національна депозитарна система складається з двох рівнів.
Нижній рівень — це реєстратори власників іменних цінних паперів та зберігачі, які ведуть рахунки власників цінних паперів.
Верхній рівень — це Національний депозитарій України і депозитарії, що ведуть рахунки для зберігачів та здійснюють кліринг і розрахунки за угодами щодо цінних паперів. Національний депозитарій створено в Україні у 1999р. у формі відкритого акціонерного товариства зі специфічними функціями. Обслуговування обігу державних цінних паперів, в тому числі депозитарну діяльність щодо цих паперів, здійснює Національний банк України.
Ведення системи реєстру конкретного емітента банк як реєстратор здійснює на підставі договору на ведення реєстру14. При укладанні договору на ведення реєстру власників іменних цінних па перів банк приймає документи, потрібні йому для формування
системи реєстру, за актом прийняття-передавання і протягом 10 днів формує реєстр: відкриває емісійний і особовий рахунки емітента, особові рахунки власникам іменних цінних паперів, заводить журнали і вносить до них записи про виконані операції. Система реєстру може вестись як у паперовому вигляді, так і у вигляді запису на електронних носіях або у комбінованому вигляді. Внесення інформації в систему реєстру про перехід прав власності на іменні цінні папери здійснюється на підставі письмового розпорядження зареєстрованої особи і документів, що є підставою для переходу прав власності. Згідно з письмовими запитами зареєстрованих осіб реєстратор видає їм інформацію у вигляді виписки стосовно кількості цін них паперів, що належать даній особі, і стосовно операцій, що проведені по особовому рахунку. Емітенту реєстратор повинен давати на його запит будь-яку інформацію із реєстру. Згідно з письмовими запитами контролюючих органів реєстратор дає інформацію з системи реєстру тільки в межах повноважень, якими наділені представники цих органів.
Здійснюючи депозитарну діяльність, банки як зберігачі забезпечують:
Для забезпечення зберігання цінних паперів банки здійснюють різні депозитарні операції, а саме: прийом цінних паперів, їх зберігання, переміщення, інкасування, транспортування, інвентаризацію, видачу та деякі інші операції.
Банки як депозитарні установи зберігають цінні папери двома способами: відокремленим або колективним.
При відокремленому способі зберігання банки зобов’язані вести облік цінних паперів із зазначенням індивідуальних ознак їх сертифікатів, зокрема серії та номера. Відокремленим способом можуть зберігатися тільки цінні папери у документарній формі на пред’явника.
При колективному способі зберігання банки ведуть облік цінних паперів без зазначення їх індивідуальних ознак. Виключно колективним способом зберігаються знерухомлені цінні папери, випущені у документарній формі, та цінні папери, випущені у бездокументарній формі.
Для виконання функції обслуговування обігу цінних паперів на рахунках у цінних паперах банки як депозитарні установи здійснюють:
Адміністративні операції — це депозитарні операції з відкриття рахунків у цінних паперах та їх закриття, а також операції, пов’я зані зі зміною способу зберігання цінних паперів та іншими змінами, що не приводять до зміни залишків цінних паперів на рахунках у цінних паперах.
Облікові операції — це депозитарні операції з ведення рахунків у цінних паперах та відображення операцій з цінними паперами, наслідком яких є зміна кількості цінних паперів на рахунках у цінних паперах, установлення або зняття обмежень щодо їх обігу, а також зміна режиму та місця зберігання цінних паперів. До облікових операцій належать операції зарахування, списання, переказування та переміщення цінних паперів.
Інформаційні операції — це депозитарні операції, пов’язані з видачею виписок з рахунку у цінних паперах, а також видачею іншої інформації щодо операцій клієнтів з рахунками у цінних паперах за запитами клієнтів та інших осіб, що мають повноваження на отримання такої інформації.
Для обслуговування операцій емітентів, пов’язаних з випущеними ними цінними паперами, банки можуть їм надавати такі послуги, а саме:
Кліринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів здійснюються виключно депозитаріями (кліринговими), які забезпечують поставку цінних паперів на рахунки зберігачів у депозитарії. Для здійснення грошових розрахунків за угодами щодо цінних паперів кліринговий депозитарій зобов’язаний користуватися послугами, що надають розрахункові банки на підставі відповідного договору.
1 Банківську модель ще називають європейською, континентальною моделлю, моделлю універсального (торговельного) банку або фінансового супермаркету.
2 Серед 30 країн з розвинутим ринком цінних паперів приблизно 40—45% — це країни з небанківським ринком, 40—45% зі змішаним ринком і 10—15% мають суто банківський характер (Миркин Я. М. Ценные бумаги и фондовый рынок. — М.: Перспектива, 1995. — С. 399).
3 Банки мають право здійснювати такі види діяльності з випуску та обігу цінних паперів:
діяльність з випуску цінних паперів;
комісійна діяльність щодо цінних паперів;
комерційна діяльність щодо цінних паперів.
4 Мається на увазі контроль або нагляд за діяльністю банків як учасників ринку цінних паперів з боку державних регулятивних органів і самоврядних організацій.
5 У деяких країнах, наприклад у США, випуск акцій різних компаній організовують інвестиційні банки. Вони виступають у ролі консультантів компаній, займаються розміщенням акцій, можуть здійснювати підтримку курсу акцій на вторинному ринку. В Україні комерційні банки за наявності дозволу Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку можуть займатися торговельною діяльністю на ринку цінних паперів і, зокрема, професійною діяльністю щодо випуску цінних паперів, тобто надавати послуги емітентам щодо первинного розміщення цінних паперів.
6 Більш детально питання ризиків розглядається в 6.3.
7 Будь-які прийоми і методи технічного аналізу можуть застосовуватися лише відносно ліквідних ринків, тобто таких, на яких присутня значна кількість учасників і операції здійснюються регулярно, в значних обсягах.
8 Гістограми з визначенням ціни «відкриття–максимум–мінімум–закриття» або «максимум–мінімум–закриття».
9 Облік боргових цінних паперів банк здійснює в розрізі кожної складової частини цінного паперу: номінальної вартості, дисконту, премії. Балансова вартість визначається шляхом приєднання до номіналу цінного паперу залишку премії або, навпаки, шляхом вирахування залишку дисконту.
10 Узагалі ломбардним іноді називають будь-який кредит, наданий під заставу майна.
11 На вимогу уряду України ряд банків обміняли у 1998 р. ОВДП зі строком погашення в 1998 – 1999 рр. на конверсійні облігації, які погашатимуться у 2001 – 2004 рр.
12 В українському законодавстві для позначення фінансового посередництва на ринку цінних паперів вживаються такі терміни: «торгівля цінними паперами» і «посередницька діяльність з випуску та обігу цінних паперів».
13 Розрізняють такі види замовлення: ринкові замовлення (клієнт доручає брокеру продаж/купівлю цінних паперів з найвищою/найнижчою ціною на розсуд брокера); лімітні замовлення (клієнт встановлює лімітну ціну, за якою дозволяє здійснити угоду); стоп-замовлення (клієнт доручає брокеру купити/продати цінні папери в той момент, коли їх ціна досягне обумовленого рівня).
14 Реєстратор здійснює облік прав власності при документарній формі випуску цінних паперів.
259
PAGE 244