Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання і методи дослідження, його хронологічні та територіальні рамки, з’ясовано наукову новизну та практичне значення дисертації, наведено інформацію щодо апробації результатів дослідження.
У першому розділі „Історіографія та джерельна база дослідження” відзначено, що вивчення певних сторін військово-інженерної справи Київської Русі має давню традицію. Цінним матеріалом для дослідження є візантійські писемні джерела стосовно історії та військової справи слов’ян та народів, з якими доводилося воювати не тільки Візантії, а й Русі. Використання описів іноземців, які приходили на землі Київської Русі як місіонери, купці та посланці різних правителів, доповнює відомості стосовно побудови у Давньоруській державі ,,городів”, що мали укріплення.
Першими давньоруськими авторами, що зверталися до цього питання, були сучасники й очевидці подій – літописці. У той час військовому чиннику в житті давньоруського суспільства надавалася дуже велика роль. Це було не копіюванням звичок і традицій інших народів та держав, а необхідністю тогочасного існування. Тільки так можна було вижити в оточенні племен і держав, що хотіли підкорити чи знищити спочатку слов’янські племена, а потім і Давньоруську державу. За багатством військових свідчень серед писемних джерел слід виділити ,,Повість минулих літ”, Лаврентіївський, Іпатіївський, Никоновський, Новгородський І і ІV літописи. Описуючи життя і діяльність князів, воєвод, набіги ворогів, міжусобні війни, літописці розглядали питання будівництва укріплень у ,,городах”, зведення оборонних ліній з фортець, розміщення бродів, висвітлювали заходи з підготовки доріг та мостів перед військовим походом, створення польових укріплень тощо.
Інформативним джерелом є реконструкції оборонних споруд (давньоруських укріплень у Білгороді, Ладозі, замку Володимира Мономаха у Любечі та ін.).
Певну історичну інформацію містить епос: ,,Слово о полку Ігоровім”, билини, казки, а також лінгвістичні джерела (гідроніми, топоніми, етноніми, аноніми).
Важливе місце серед джерельної бази дослідження військово-інженерної справи Київської Русі займають здобутки археологічної науки. Речова база дослідження, особливо довгочасної фортифікації, доволі значна. Надзвичайно інформативною є матеріальна культура, серед якої укріплення ,,городів”, фортець, феодальних замків є доказом її високого розвитку. Давньоруські старожитності дають дослідникам релікти історичної дійсності –речові рештки героїчного минулого нашої землі. Археологами відкриті й розкопані значні укріплення Київської Русі, які своїми масштабами вражають навіть наших сучасників.
Аспекти, що розглядаються в дисертації, мають значну історіографію. Аналіз наукових праць, що так чи інакше залучені до дисертаційного дослідження, здійснювався за хронологічним принципом.
Особливе значення мають напрацювання, з яких почалося дослідження військово-інженерної справи. Це роботи А. Глаголєва, В. Лутковського, А. Савельєва. Важливим етапом завершення вивчення давньоруських фортець, пов’язаного із мобілізацією письмових джерел і осмисленням даних літописів, стала робота Ф. Ласковського. Хоча знання збережених на той час пам’ятників оборонного призначення було ще вкрай поверхневим, але письмові джерела були використані цим автором досить повно і для свого часу на високому науковому рівні. Саме тому ця робота протягом багатьох років залишалася найавторитетнішою з історії давньоруського військово-інженерного мистецтва.
Проблематика довгочасних оборонних споруд висвітлена в науковій літературі найбільше. Роботи археологів з описом окремих городищ (залишків укріплених поселень) з’явилися в XIX ст. Одним із перших почав займатися вивченням давньоруських городищ З. Д. Ходаковський. Досліджували питання походження й різновиди городищ К. Калайдович, В. В. Пассек, А. С. Уваров, В. О. Городцов, О. А. Спіцин, І. І. Срезневський, І. Фундуклей, В. Б. Антонович, П. В. Голубовський. З початком ХХ ст. дослідження оборонних споруд продовжили Л. В. Падалка, В. В. Хвойка, І. І. Ляпушкін та ін.Завдяки тому, що залишки укріплених поселень –городища постійно привертали увагу дослідників, ця тема була добре висвітлена в науковій літературі кінця ХІХ –початку ХХ ст.
Історію військово-інженерної справи досліджували Є. В. Александров і В. Ф. Шперк, але періоду Київської Русі приділялося мало уваги. Вагомий внесок у розвиток археології і наших уявлень про військово-інженерну справу зроблено археологами в другій половині ХХ ст. Серед найвідоміших з них: Ю. С. Асєєв, М. М. Воронін, В. А. Богусевич, В. К. Гончаров, В. Й. Довженок, А. М. Кірпічніков, В. В. Косточкін, Б. О. Рибаков, Б. О. Тимощук, П. П. Толочко, О. П. Моця, Б. О. Звіздецький та ін.
У 50–-х роках ХХ ст. після вивчення значної кількості відомих на той час залишків давньоруських укріплень П. О. Раппопортом були закладені основи вивчення функціонального призначення городищ і виділені основні методичні принципи їх дослідження: практичне використання укріплень часів Київської Русі мало пряму залежність від площі захищеної стінами території; ускладнення планової структури оборонних споруд свідчить про підвищення політичної і соціально-економічної ролі поселень; інженерне удосконалення городищ виразилося у відриві планової структури від рельєфу навколишньої місцевості, у створенні споруд правильної геометричної форми. Це знайшло відображення в ряді його робіт.
У серії робіт О. В. Куза узагальнив результати дослідження майже півтори тисячі укріплень Київської Русі, показав археологічні ознаки міста, створив ієрархію городищ та їх типологію відповідно до площі захищеної території, структури оборонних споруд, планової схеми. На прикладі укріплень Київської землі П. П. Толочко вказував на недоцільність ставитися до залишків укріплених поселень як до статичної форми оборони і показав мінливість їх функціонального призначення в різні періоди існування в зв’язку з їх розвитком і удосконаленням.
Значне місце в дослідженні залишків довготривалих оборонних споруд на території України належить М. П. Кучері, який вивчив велику кількість давньоруських городищ та довгі (Змієві) вали у Подніпров’ї.
Заслуговують на увагу праці М. Ф. Котляра, остання з яких „Воєнне мистецтво Давньої Русі” охоплює широке коло тем воєнного мистецтва ХІІ–ХІІІ ст., у тому числі й фортифікаційної справи.
Давньоруська доба, у тому числі оборонні заходи з використанням фортифікаційних споруд, побіжно охарактеризована в деяких синтетичних працях з історії давньої Русі та України. Проте поза увагою науковців залишилось багато аспектів військово-інженерної справи Давньоруської держави. Недостатньо висвітлені питання польових фортифікаційних споруд і їх використання в бойових діях. Не досліджені військово-інженерні заходи при пересуванні давньоруського війська, доланні ним водних перешкод, забезпечення водою, а також інженерна розвідка.
Таким чином, історіографічний огляд літератури та джерельної бази дослідження дає підстави стверджувати, що, незважаючи на наявність значної кількості речових та писемних джерел, численних наукових праць, присвячених певним сторонам військово-інженерної справи Київської Русі, ця проблема потребує подальшого вивчення. Все це зумовило вибір дисертантом основних напрямків дослідження, а саме: визначити складові військово-інженерної справи; виявити чинники, що впливали на стан і розвиток оборонного будівництва; проаналізувати заходи щодо фортифікаційної підготовки держави та її кордонів з метою відбиття нападів противника; розглянути історичні події, в яких використовувалися оборонні споруди.
У другому розділі ,,Фортифікаційні споруди в системі оборони давньоруської держави” узагальнено і систематизовано наукові знання про форми довгочасної фортифікації на Русі, складові елементи довгочасних укріплених пунктів та відтворено в історичному плані військовий польовий табір як основна форма польової фортифікації давньоруського періоду. Висвітлено взаємовплив Київської Русі та суміжних держав і народів на розвиток будівництва та вдосконалення фортифікаційних споруд. Автор доводить, що місцеві географічні умови, наявність у великій кількості специфічного будівельного матеріалу –дерева, відіграли визначальну роль у створенні дерево-земляних укріплень населених пунктів і можливості будівництва великої кількості фортець та міст. Крім географічного, автор виділяє ще історичний та військово-політичний чинники.
У першому підрозділі ,,Місце довгочасної фортифікації в захисті кордонів і території Русі” автором досліджені такі найважливіші форми довгочасної фортифікації в давньоруський період, як оборонні лінії з фортець, величезні земляні вали, окремі фортеці. Загальна система оборони Києва складалася з передових оборонних ліній, посилених опорними пунктами (фортами-заставами), та укріплень самої столиці. Не виникає сумніву, що творці оборонних рубежів перед зведенням валів, фортець та інших укріплень попередньо збирали серед воєвод, місцевих представників влади та жителів інформацію про традиційні та імовірні місця проходів кочівників углиб державної території. На Русі стратегічні властивості місцевості завжди враховувалися при виборі місць для поселення. Давньоруські укріплені поселення найбільш доцільно поділяти на міста, феодальні замки, фортеці, сховища та монастирі.
Оборонними спорудами давньоруських міст, фортець були рови, вали, стіни, ворота, башти. Спочатку штучні вали і рови були основними укріпленнями населених пунктів. Згодом все більшу роль почали відігравати стіни. На Русі застосовували такі типи дерев’яних конструкцій стін: частокіл; стіни, що зводилися з горизонтально покладених деревин, закріплених стовпами; окремі три- й чотиристінні зруби –городні, що приставлялися одна до одної; суцільний зруб по всій довжині огорожі з поперечними стінами, окремі ділянки якого називалися тарасами.
Важливе місце в дослідженні військово-інженерної справи Київської Русі займають питання щодо використання культових споруд для оборони давньоруських міст. З поширенням християнства на Русі, крім церков, також монастирі стали осередками православ’я і водночас являли собою надійні укріплення. Монастирі, як і міста, були постійними об’єктами нападу, тому також огороджувалися й пристосовувалися до оборони.
Крім війська, зведенням укріплень, мостів, облогових пристроїв займалися ,,городники”, ,,мостники” і ,,порочні майстри”, що частково відповідали значенню сучасних військових інженерів. Серед будівельників оборонних споруд значне місце займали іноземні зодчі, переважно греки, що досягли значних успіхів у зведенні не тільки церковних храмів, а й укріплень.
Таким чином, довгочасна фортифікація в давньоруські часи була найважливішою складовою військово-інженерної справи. Саме її розвиток значною мірою сприяв захисту від вороже налаштованих сусідів, дозволив створити умови для закріплення централізованої влади, став важливим чинником військової могутності Київської Русі.
У другому підрозділі ,,Характеристика давньоруських польових фортифікаційних споруд” автором досліджена польова фортифікація, яка завжди переслідувала тактичні цілі, її спорудження мало тимчасове значення, сприяючи успіху того чи іншого бою, битви. Автор спирався на висновки Ф. Ласковського та П. Голубовського, що розглядали укріплений табір як першу форму польової фортифікації. В умовах бойових дій звичайно часу для посилення місцевості було недостатньо, тому для зведення оборонних споруд застосовувався підручний матеріал (дерево, земля й камені), а робочою силою були самі війська. Тому інженерні укріплення польової фортифікації були примітивними, внаслідок чого опірність їх була невеликою. Широке застосування польових укріплень обумовлювалося тим, що в Київській Русі головним родом військ була піхота. Розташовуючись у безпосередній близькості один від одного та знаходячись в такому положенні певний час, ворогуючі війська намагались захистити себе від випадкового нападу, а тому табори військ огороджували ровом із земляним насипом. Залежно від умов і місцезнаходження польові стани давньоруського війська могли укріплюватися по-різному. Щодо їх конструкції можна лише здогадуватись, використовуючи описи літописів, інформацію з візантійських джерел та археологічних розкопок. Оскільки основними ворогами русів були в різні часи мадяри, печеніги та половці, то є всі підстави для розгляду впливу цих народів на військову справу слов’ян, а саме на спосіб захисту возовим укріпленням руських у часи Київської Русі.
Автор дослідив засіки як одну із форм польової фортифікації. Протягом століть слов’янські племена створювали з дерев укріплення, які мали різну довжину та глибину. Штучні перешкоди будувалися з метою затримання противника і сприяли завданню йому втрат. Старовинними польовими огорожами були згадувані неодноразово у літописах ,,осіки”, які використовувалися для охорони і посилення позицій поблизу узлісся чи в самому лісі. Подібна оборонна огорожа за простотою спорудження повністю відповідала мистецтву фортифікації того часу.
Слід зазначити, що загальна система оборони Київської Русі складалася з передових оборонних ліній з фортець і валів, посилених опорними пунктами (фортами-заставами), і укріплень самої столиці –Києва. На стан і розвиток оборонних споруд впливали: способи наступу та штурму, що існували в той час; озброєння; стан військової справи. У різних районах давньої Русі планування укріплень мало свої особливості. Однак у цілому всі типи руських укріплень близькі один до одного, тому що були пристосовані переважно до однакових тактичних прийомів оборони, до ведення виключно фронтальної стрільби по периметру фортечних стін.
У третьому розділі ,,Військово-інженерні заходи при діях давньоруського війська” відтворено загальну картину проведення тих заходів, що були неодмінною умовою при діях війська в різних умовах обстановки, сприяли перемозі. Узагальнення розрізнених даних стосовно найбільш сприятливого часу для ведення походів дозволило розглянути вплив пір року на можливості інженерного забезпечення дій війська.
У першому підрозділі ,,Особливості інженерних заходів при пересуванні давньоруського війська і доланні ним водних перешкод” проаналізовані такі складові військово-інженерної справи, як заходи інженерного забезпечення пересування війська і долання ним водних перешкод. Адже пересування військ потребувало значної кількості часу та значних зусиль. Якщо військо пересувалося по місцевості з великою кількістю річок, озер, боліт, то це ще більше ускладнювало цей процес. З цією метою використовувалися існуючі торгові (водні та сухопутні) шляхи. Однак важливе значення мало й прокладання доріг перед походом.
Основними способами пересування в Київській Русі були: водою (на човнах, плотах), сушею або замерзлими річками та озерами (пішки, на конях верхи, возами, санями, волокушами, на лижах). Крім того, застосовувався і комбінований спосіб –рух сушею й водою. Дані способи використовувалися і військом для здійснення маршів. Через те, що на Русі дороги були в поганому стані, для здійснення походів вибирали часто зимовий час.
Труднощі переправ робили річку природним захисним бар’єром проти нападу ворогів. Тому броди через річки, що перетинали дорогу, посилено охоронялися. На таких місцях виникали міста та фортеці (Переяслав-Південний, Вітичев та ін.). Проаналізовано чинники та природні умови Давньоруської держави, які заважали просуванню війська. Визначено способи долання водних перешкод: убрід, уплав, по мостах, за допомогою плавзасобів (човнів, плотів, перевозів). Наводяться дані стосовно можливостей здійснення переправ уплав. Під особливим наглядом, на думку автора, були мости і броди, де постійно була сторожа. Саме в цих місцях іноді доходило до боїв, бо тут ставало військо і не допускало ворога.
Щоб ускладнити противнику переправу через річки, у тих місцях, де знаходилися броди (,,перелази”), влаштовувалися перешкоди. Мости для військ, скоріш за все, будували лише через мілкі річки та й то тільки тоді, коли неможливо було їх форсувати через круті береги, грузьке дно, швидку течію. Дані про будівництво мостів через річки існують, хоча їх і небагато. Руху війська, крім річок та озер, заважали й болота, які займали значну територію Київської Русі, часто ставали на заваді просуванню військ, бо утворювали значні перешкоди, часом нездоланні. Болотяну місцевість доводилося долати за допомогою колодних настилів ,,гатей”, що складалися з накатаних на лаги колод, скріплених боковими повздовжніми лежнями, для більшої міцності закріплених колами та ликом. Іноді під настил підсипали сухий ґрунт.
Взимку переправлялися по льоду. Не раз військо чекало, поки річки замерзнуть (,,установляться”). Коли ж річка розмерзалася (,,розполонилася”), слід було спинити похід. Автор бере до уваги висновки Г. І. Соколова стосовно того, що спішені воїни могли переправлятися по льоду товщиною від 4 до 10 см; спішені воїни, коні та окремі вози ––см; вози з вантажем –– см. Якщо ж лід був слабким, то його могли підсилювати укладанням настилу із дерева та підливанням води, яка замерзала й робила лід міцнішим.
Перед подоланням водних перешкод завжди проводилася розвідка місць форсування. Найбільш вигідними ділянками для форсування водних перешкод були ті, що мали броди, острови, зручні підходи для переправи вплав тощо. Саме тому була необхідна розвідка можливих пунктів переправ, мостів, характеру місцевості, швидкості течії, глибини річки, замулення дна. Розвідка переправ здійснювалася з метою своєчасного встановлення їх придатності для руху не тільки пішого, але й кінного війська, обозів. Тільки після розвідки можливо було встановити місце форсування водної перешкоди і спосіб переправи (вбрід, вплав: за допомогою плавучих засобів чи без них, а взимку по льоду).
У другому підрозділі ,,Вплив інженерних заходів на оборонні й наступальні дії війська Київської Русі” досліджено складові інженерного забезпечення бойових дій давньоруського війська: забезпечення штурму й оборони довгочасних і польових укріплень, облогові заходи й облогова техніка, інженерна розвідка, забезпечення водою.
Укріплення Київської Русі відзначалися неприступністю. Ворожим військам доволі рідко щастило захопити те чи інше місто. Підтвердженням цього є те, що в Київській Русі до татарської навали відомо лише дев’ять випадків успішної облоги міст; про безуспішну облогу відомо 42 випадки.
Найнебезпечнішим для дерев’яних фортець був вогонь. Підпалювання робили під час штурму за допомогою ,,примету” (сухого дерева та в’язанок хмизу), який водночас захищав тих, хто наступав, від ураження при підході до стін. Для захисту від підпалювання дерев’яні стіни обмазували глиною та обкладали знизу дерном. Ділянки стін, що загорялися, вдавалося гасити. Для цього існували спеціальні водосховища у вигляді облогових ставків. Пристрої, що дозволяли під їх захистом впритул підійти до фортечної стіни, склали окрему групу облогової техніки (засобів прикриття атакуючих). Існували й інші групи спеціальних пристосувань –засоби руйнування стін, штурму, допоміжні засоби та шанцевий інструмент.
Незважаючи на міцність і надійність самих оборонних споруд, обложені ще задовго до Київської Русі цілком засвоїли один з основних принципів сучасної фортифікації, який проголошує, що будь-яка штучна перешкода є особливо дійовою в тому разі, якщо підтримується стрільбою, яка є основою оборони кожного укріплення. Стрільба була у першу чергу спрямована на те, щоб не допустити противника до фортечних стін, змусити його триматися від них на значній відстані, тому облогові роботи проводилися під прикриттям лучників.
До протиоблогових засобів належать: виливання на голови обложників із металевих чанів, підвішених на довгих реях (жердинах), ланцюгах, розтопленої смоли, окропу; скидання з міських стін протиштурмових колод і каміння; здійснення вилазок з метою зняття облоги тощо.
Пануючим видом бою в ІХ–ХІІІ ст. був польовий бій. За приблизними підрахунками, з усіх відзначених письмовими джерелами боїв і битв домонгольської Русі (період 1060 –рр.) лише п’ята частина воєнних заходів була пов’язана з облогою укріплених населених пунктів. Часто доля міста вирішувалась у відкритій сутичці поблизу його стін (Луцьк у 1149 р.; Київ у 1151, 1163 рр.; Чернігів у 1152 р. і т. ін.). Лише через свою слабкість один з противників ,,залишався“ в місті й був приречений на пасивну оборону. Автор наводить підтвердження того, що давньоруські воїни у польовому бою огороджували себе укріпленнями.
Інженерні розвідувальні заходи проводилися з метою здобуття інформації про розміщення укріплених пунктів протилежної сторони, їх міць, здатність до оборони, можливі шляхи для пересування війська, перешкоди за маршрутом руху, а також про розміщення мостів, бродів, наявність джерел водопостачання. Для збирання всієї цієї інформації використовувалися мандрівники, купці, місіонери, місцеві жителі.
Узагальнено дані стосовно можливостей забезпечення війська водою. Оскільки оборона й облога міст і фортець мали переважно пасивний характер, то обложники розраховували найчастіше на зморення блокованого укріплення (відрізали від зв’язку із зовнішнім світом, прагнули відняти воду). Для запобігання цьому обложенці будували колодязі, набирали воду в діжки, споруджували ями (цистерни) для збирання дощової чи талої води. Інколи на території укріплень знаходилися водойми й джерела. Саме для забезпечення гарнізону водою зводили фортеці у низинній місцевості.
Постійні спільні походи руських князів, а пізніше часті міжусобні війни сприяли виробленню загальних прийомів облоги й оборони укріплених пунктів, а значить і єдиних заходів інженерного забезпечення бойових дій.
Таким чином, для облоги й оборони міст, облаштування укріплених таборів застосовувалися ті прийоми і пристрої, які були доступні князям, дружині та відповідали досягнутому на той час рівню розвитку давньоруського суспільства. Збирання інформації про укріплення, можливі шляхи пересування, місця долання водних перешкод та здатність забезпечити військо водою було розвинене у Київській Русі, хоча окремої назви (інженерної розвідки) й не отримало. Забезпечення водою вирішувалося в наступі (поході) та при захисті укріплених пунктів різними способами, але мало на меті підтримання нормальної життєдіяльності військ. Пересування війська на значні відстані і долання водних перешкод у давньоруський період були досить складними та вимагали значних зусиль і часу. Тільки розвиток інженерного забезпечення військ міг позитивно вплинути на цей процес.
У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і вирішено наукове завдання з визначення ролі, місця й особливостей давньоруської військово-інженерної справи, виявлено та розкрито її складові, тенденції розвитку, а також узагальнено погляди вчених стосовно впливу військово-інженерних заходів на оборонні та наступальні дії давньоруського війська.
Основні результати виконаної роботи такі:
. Аналіз стану наукової розробки теми засвідчив еволюційний розвиток історіографії військово-інженерної справи Давньоруської держави. Діяльність науковців, накопичені джерельні матеріали створили умови для поступового підвищення рівня спеціальних праць та появи синтетичних робіт. Військово-інженерне мистецтво включає сьогодні ряд напрямків діяльності, має у своєму розпорядженні відпрацьовану термінологію і задачі інженерних військ, що значно розширило можливості подальших досліджень. Водночас, незважаючи на велику кількість літератури, питома вага робіт, присвячених військово-інженерній справі Київської Русі, є незначною. На сьогодні відсутня узагальнююча праця, яка б включала комплексне дослідження довгочасної і польової фортифікації, військово-інженерних заходів при діях давньоруського війська, на відміну від існуючих праць, які, у першу чергу, присвячені лише довгочасним фортифікаційним спорудам.
. Дисертантом запропонована структура військово-інженерної справи Київської Русі, яка включає фортифікацію (довгочасну і польову), інженерні заходи під час підготовки і ведення бойових дій (штурм і оборона довгочасних і польових укріплень, облогові та протиоблогові заходи, інженерна розвідка, забезпечення водою) та під час пересування війська і долання ним водних перешкод.
Виявлено тенденції розвитку військово-інженерної справи, які були викликані станом військової справи, соціально-економічних відносин, зміною військово-політичного оточення, переходом від одних тактичних (оборона окремих пунктів) і стратегічних (організація оборони кордонів і всієї території Давньоруської держави) принципів до інших.
. Узагальнивши погляди дослідників стосовно місця і ролі довгочасної фортифікації в Київській Русі, автор стверджує, що вона розвивалася самобутнім шляхом, особливо в галузі будівництва фортець, влаштування загороджень. Давньоруська держава в період свого розквіту змогла побудувати значні фортифікаційні споруди, що дозволили їй посилити прикордоння, захистити свої землі від вороже налаштованих сусідів. До таких споруд належать лінії укріплених міст і фортець по ріках та окремі фортеці по всій території Русі, гігантські вали, що захищали Київ з півдня і південного заходу. Творці оборонних рубежів перед побудовою валів, фортець та інших укріплень попередньо збирали серед воєвод, місцевих представників влади та жителів інформацію про традиційні та імовірні місця проходів кочівників углиб державної території. При створенні загальної системи оборони враховувалися непрохідні болота й багнисті масиви, балкова мережа, військово-оборонний потенціал річок (броди, глибина, швидкість течії, сезонні зміни тощо). Таким чином, побудова міст, фортець повинна була враховувати декілька чинників, і перш за все –природну захищеність (при її відсутності зводилися глибокі рови, високі вали, міцні стіни), зручність у повсякденному житті, близькість шляхів. Укріплення будувалися для захисту від нападу кочових народів, а також західних і північних сусідів.
У різних районах давньої Русі планування укріплень мало свої особливості. Однак у цілому всі типи руських укріплень ХІ ст. близькі один до одного, бо всі вони були пристосовані до однакових тактичних прийомів оборони, до ведення переважно фронтальної стрільби по всьому периметру фортечних стін.
На думку дисертанта, давньоруські укріплені поселення найбільш доцільно поділяти на міста, феодальні замки, фортеці, сховища та монастирі. Цілком імовірно, що існуюча система оборони з’явилася не відразу в готовому вигляді. Досвід і потреба подальшого зміцнення кордонів та обороноздатності держави диктували необхідність удосконалення цієї системи. Оборонними спорудами укріплених пунктів у той час були рови, вали, стіни, в’їзди, ворота, та башти.
. До форм давньоруських польових фортифікаційних споруд, що згадуються у літописах, належать табори (польові стани), засіки, рови (окопи) і вали.
Основною формою польових укріплень у IX–XIII ст. були укріплені табори, що розміщувалися поблизу доріг, у найвигідніших для захисту місцях, обносилися невисокими земляними валами із зовнішнім ровом. Табори іноді посилювались палісадом з колів чи тином. З метою введення противника в оману давньоруське військо створювало додаткові (хибні) укріплення. Боротьба з кочівниками вплинула не лише на тактику ведення бойових дій, а й на способи і форми прикриття військ. Для захисту свого розміщення руські воїни використовували й вози. Саме проти кінноти возове укріплення мало велику захисну силу.
Специфічною формою польової фортифікації можна вважати засіку –укріплення зі зрубаних дерев, що застосовувалася для посилення позицій поблизу узлісся чи в самому лісі. Ця оборонна споруда значно посилювала розміщення військ, створювала серйозні перешкоди на шляху пересування противника. У подальшому, вивчивши досвід застосування засік, були створені цілі засічні лінії для захисту від нападів ворогів на наші землі.
Давньоруські мініатюри неодноразово зображували укріплення позиційної війни. Найбільш простими з них був сніговий вал, збудований перед битвою. Імовірніше всього, використовувалися і земляні вали. Як перешкода для ворога застосовувалися рови перед розміщенням своїх військ.
5. Інженерні заходи під час пересування давньоруського війська, долання ним водних перешкод та у ході бойових дій хоча і застосовувалися постійно, але знайшли широкого використання пізніше, ставши основою зародження і становлення такого сучасного виду бойового забезпечення, як інженерне. Автором проаналізовані інженерні заходи під час різних способів пересування давньоруського війська, долання ним водних перешкод. При цьому були використані описи іноземців, розповіді літописів та їх мініатюри, що дають багато інформації при уважному вивченні.
Основними способами захоплення міст, фортець у давньоруський час були ,,изгон”, ,,изъезд” (раптове захоплення), ,,облежание” (облога) та ,,взять город копьем” (прямий штурм). Кожний із цих способів мав свої особливості щодо застосування певних інженерних заходів. У давньоруський час облога й оборона фортець мала найчастіше пасивний характер (тільки у ХІІІ ст. штурм укріплень отримав значне поширення), тому обложники намагалися виснажити оборонців. Саме через це водопостачання було одним з найважливіших завдань, яке потрібно було вирішувати будівельникам фортець. Для забезпечення водою використовувалися колодязі, діжки, тайники, спеціальні цистерни чи ями для зберігання залитої або збирання дощової та талої води.
Зводячи укріплення навкруги своїх міст, давньоруські будівельники звертали особливу увагу на забезпечення активності оборони, що виражалося у швидких і раптових вилазках, тому будувалося декілька воріт та приховані виходи (потерни). Рідке застосування на Русі стінобитних машин ударної дії пояснюється перш за все тим, що машини цього типу не могли завдати серйозної шкоди оборонним спорудам, які складалися з дерев’яних стін, розміщених на міцних земляних валах. Каменеметні машини були також не досить ефективним засобом проти дерев’яних стін, хоча й могли придушувати ,,живу” оборону фортець.
Розкрито призначення інженерної розвідки, що призначалася для збирання інформації про розміщення укріплених пунктів, їх міць, здатність до оборони, можливі шляхи пересування війська, долання ним водних перешкод (хоча власної назви ще не мала).
. Дисертантом виявлено європейські та східні впливи на теорію і практику оборонного будівництва. Це зумовлено, перш за все, геополітичним положенням Київської Русі та її зв’язками з багатьма народами і державами. Завдяки переважно грецьким зодчим почалося кам’яне будівництво не лише культових, а й оборонних споруд. Запозичення возового способу укріплення у кочових племен дозволило вести бойові дії з переважаючими силами противника. Використання перекладної конструкції у Змієвих валах дозволило на чверть скоротити витрати деревини та зменшити час їх зведення. Це було запозичене у західних слов’ян. Використання облогових пристроїв та протиоблогових заходів дозволило значно піднести роль укріплень в обороні земель Київської Русі.
Порівняння давньоруських оборонних конструкцій Х–ХШ ст. зі схожими спорудами сусідніх країн свідчить про те, що основні прийоми зведення оборонних споруд Західної Європи, і в особливості таких сусідніх слов’янських країн, як Чехія і Польща, схожі. Однак відсутність повного збігу конструктивних прийомів дозволяє стверджувати, що ця загальна схожість була викликана не безпосереднім запозиченням, а близькістю тактичних прийомів і, певно, загальною схожістю розвитку воєнного мистецтва.
Результати дослідження, теоретичні висновки та узагальнення дають можливість сформулювати практичні рекомендації, які полягають у тому, що висновки та фактичні матеріали дисертації можуть бути використані:
при виконанні науково-дослідних робіт, написанні узагальнюючих і науково-популярних праць з воєнної історії, навчальних, довідкових та інших матеріалів з історії збройних сил, історії війн і воєнного мистецтва;
для написання робіт з історії інженерних військ;
при організації військово-патріотичного виховання військовослужбовців (особливо інженерних підрозділів), цивільної молоді;
у процесі проведення гуманітарної підготовки військовослужбовців;
як довідковий матеріал для змістовного наповнення навчальних курсів історичних дисциплін;
для використання в оформленні експозицій історичних музеїв.
Століттями накопичений досвід створення інженерних загороджень і перешкод корисний і сьогодні. Узагальнені автором дані стосовно засік, завалів для затримки пересування військ противника і створення “вовчих ям” на напрямках його руху можна використовувати під час сучасного бою. Можливості долання водних перешкод за допомогою спеціальних засобів доцільно застосовувати при проведенні занять з бойової підготовки, а за необхідності й у бойових умовах.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
1. Культові споруди в системі оборони Київської Русі // Збірник наукових праць ВГІ НАОУ. –. –№ 2. –С. 61–67.
2. Удосконалення способів форсування водних перешкод давньоруським військом // Збірник наукових праць ВГІ НАОУ. –. –№ 6. –С. 97–.
. Особливості облаштування давньоруського військового табору // Бористен. –. –№ 10. –С. 22–.
. Особливості застосування облогової техніки у давньоруський період // Воєнна історія. –. –№ 1–. –С.113–.
. Словник історичних військово-інженерних термінів (за матеріалами фортифікаційної справи Київської Русі). –К.: НДЦ ГП ЗСУ, 2004. –с.
. В’їзди і ворота на давньоруських дерево-земляних городищах // Стародавній Іскоростень і слов’янські гради VІІІ–Х ст.: Збірка наукових праць. –К.: КОРВІН ПРЕСС, 2004. –С. 279–.
. Фортифікація Київської Русі // Нариси з воєнної історії Давньої України. –К.: НДЦ ГП ЗСУ, 2005. –С. 291–.
. Можливі шляхи пересування давньоруського війська // Збірник наукових праць НДІ українознавства. –К.: Фоліант, 2005. –Т. VІ. –С. 331–.
. Про роль мадяр, печенігів і половців у розвитку способу оборони „табором ” у давній Русі // VІ Сходознавчі читання А.Кримського: Матеріали міжнародної наукової конференції (5–червня 2002 р.). –К.: НАН України, Інститут Сходознавства ім. А. Ю. Кримського, 2002. –С. 194–.
10. Дороги у Київській Русі // Дружинні старожитності Центрально-Східної Європи VІІІ–ХІ ст.: Матеріали міжнародного польового археологічного семінару (17–липня 2003 р.). –Чернігів: Інститут археології НАН України, Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т. Г. Шевченка, 2003. –С. 163–169.
11. Захист давньоруської держави від кочівників за допомогою „Змієвих валів” // VII Сходознавчі читання А. Кримського: Матеріали міжнародної наукової конференції (4–червня 2003 р.). –К.: НАН України, Інститут Сходознавства ім. А. Ю. Кримського, 2003. –С. 153–.
. Захист південних районів Київської Русі від печенігів (часи Володимира Великого) // VIIІ Сходознавчі читання А. Кримського: Матеріали міжнародної наукової конференції (2–червня 2004 р.). –К.: НАН України, Інститут Сходознавства ім. А. Ю. Кримського, 2004. –С. 137–.
Топальський В. Л. Військово-інженерна справа Київської Русі (ІХ –перша половина ХІІІ ст.). –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 –військова історія. –Національна академія оборони України. –Київ, 2005.
У дисертації досліджується джерельна база та стан наукової розробки військово-інженерної справи Давньоруської держави; проаналізовано й узагальнено погляди вчених стосовно місця та ролі військово-інженерної справи під час ведення оборонних і наступальних дій; зведено воєдино розрізнені дані про її складові, досліджено їх походження та тенденції розвитку; з’ясовано призначення, будову та місце оборонних споруд у системі оборони як окремих регіонів, так і держави в цілому; виявлено вплив сусідніх народів на вдосконалення теорії й практики оборонного будівництва; надаються практичні рекомендації щодо використання у національному та військово-патріотичному вихованні військовослужбовців ЗС України.
Ключові слова: будівництво, довгочасні укріплення, інженерні заходи, місто, оборонні споруди, польові укріплення, фортеця, фортифікація.
Топальский В. Л. Военно-инженерное дело Киевской Руси (ІХ –первая половина ХІІІ вв.). –Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22 –военная история. –Национальная академия обороны Украины. –Киев, 2005.
В диссертации исследуется источниковедческая база и уровень научной разработки военно-инженерного дела древнерусского государства. Проанализированы и обобщены взгляды ученых относительно места и роли военно-инженерного дела во время ведения оборонительных и наступательных действий. Сведены воедино разрозненные данные о составе военно-инженерного дела, исследовано их происхождение и тенденции развития; выяснено назначение, строение и место фортификационных сооружений в системе обороны как отдельных регионов, так и государства в целом. Выявлено влияние соседних народов на усовершенствование теории и практики оборонительного строительства. Формулируются практические рекомендации для использования в национальном и военно-патриотическом воспитании военнослужащих ВС Украины.
Мероприятия по строительству оборонительных сооружений во времена Киевской Руси наиболее целесообразно рассматривать с точки зрения предложенной структуры военно-инженерного дела, которое включало фортификацию (долговременную и полевую), а также инженерное обеспечение войск во время боевых действий (штурм и оборона долговременных и полевых укреплений, осадные и противоосадные мероприятия, инженерная разведка, обеспечение водой) и передвижения войск. На состояние и усовершенствование оборонительных сооружений, кроме экономического развития, влияли: способы атаки, существовавшие в то время; оружие славян и их врагов; состояние военного дела соседних народов.
Вся история древнерусских укреплений неразрывно связана с историей поселений. В Х–ХІІІ вв. само понятие „город” было неотделимо от укрепления. Киевская держава в период своего расцвета смогла усилить пограничье, защитить свои земли от враждебно настроенных соседей, построив значительные фортификационные сооружения, к которым следует отнести: линии укрепленных городов и крепостей по рекам; отдельные крепости, размещавшиеся по всей территории Руси; гигантские валы, защищавшие Киев с юга и юго-запада. Оборонительные сооружения строились не только против кочевых народов, но и против западных и северных соседей. В период феодальной раздробленности глава верховной власти (великий князь) не имел ни сил, ни средств для сооружения укреплений общегосударственного значения. Феодалы и города были заняты в основном защитой своей территории, а общегосударственные интересы их мало интересовали, что негативно влияло как на развитие оборонительных мероприятий, так и военного дела в целом.
Сооружение первых оборонительных укреплений, состоявших из земляных окопов и лесных завалов, по простоте их размещения и конструкции было доступно всем людям, носившим оружие. Поэтому исполнителями были сами воины при содействии местных жителей, а руководителями –начальники дружин. Со временем оборонительные работы значительно усложнились, что вызвало потребность в специалистах, которые отвечали бы за сооружение укреплений. Это способствовало значительному развитию оборонного строительства как отдельных пунктов, так и государства в целом.
Ключевые слова: строительство, долговременные укрепления, инженерные мероприятия, город, оборонительные сооружения, полевые укрепления, крепость, фортификация.
Topalskij V.L. Military-engineering the Kiev Russia (ІХ –first half XІІІ). –Manuscript.
The dissertation on competition of a scientific degree of candidate of historical sciences on a speciality 20.02.22. –Military history. – National academy of defense of Ukraine. –Kyiv, 2005.
In the dissertation the source study base and a level of scientific development of military - engineering of the old Russian state is investigated. The author generalises sights of scientists concerning a place and roles of military - engineering during conducting defensive and offensive actions. The isolated data on structure of military - engineering are shown, their origin and tendencies of development are investigated; purpose (assignment), a structure and place of fortification constructions in defense system, both of separate regions, and the state as a whole are found out. Influence of next peoples on improvement of the theory and practice of defensive construction is revealed. Practical recommendations for use in national and military - patriotic education of military men the armed Forces of Ukraine are formulated.
Key words: construction, long-term strengthening, engineering actions, town, defensive constructions, field strengthening, fortress, fortification.