Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Трюи́зм (труизм) (англ. truism от true верный, правильный) — общеизвестная, избитая истина, банальность. Трюизмом считают нечто, что не может подвергаться сомнению и настолько очевидно, что упоминается лишь как напоминание, либо как риторическое или литературное высказывание[1].
В логике суждение (высказывание) называется трюизмом, если оно не является тавтологией или теоремой, выведенной из аксиом, которые сами по себе являются истинными. Считается, что такие аналитические суждения не могут считаться трюизмами.
В философии высказывание, которое не содержит достаточного условия для того, чтобы считаться истинным, может относиться к трюизмам. Например: «Солнце всходит при благоприятных условиях».
Світо́гляд — сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності. Світогляд людини зумовлений особливостями суспільного буття та соціальними умовами.
Світогляд тісно пов'язаний з філософією, хоча поняття світогляд ширше. Філософія визначає себе, як теоретичний світогляд. Світогляд властивий кожній людині, незалежно від того, чи є він раціонально усвідомлений. Основою для світогляду можуть бути, наприклад, міфи.
Онтоло́гія — (лат. ontologia від дав.-гр. ών рід. п. грец. όντος — суще, те, що існує і грец. λόγος — учення, наука) — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого.
Філосо́фія — особлива форма пізнання світу, що вивчає найзагальніші суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу[1]. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.
Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують першопочатком або принципами для інших істин. Як наука філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення. Тобто філософія прагне раціональними засобами створити гранично узагальнену картину світу і місця людини у ньому, досліджуючи пізнавальне, ціннісне, соціально-політичне, моральне й естетичне ставлення людини до світу
Філосо́фська антрополо́гія (від філософія та антропологія) — у широкому сенсі — філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому — напрям (школа) в західноєвропейській, переважно німецькій, філософії першої половини XX століття, що виходив із ідей філософії життя (Дильтей), феноменології Гусерля та інших, у рамках якого робилася спроба відтворити цілісність поняття про людину шляхом використання і тлумачення даних різних наук — біології, психології, етнології, соціології і так далі.
Гносеологія (від грец. γνώσις — «пізнання» і λόγος — «вчення, наука») — теорія пізнання, розділ філософії. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій філософії XVIII ст.
Теорія пізнання, гносеологія, епістемологія, розділ філософії, в якому вивчаються проблеми природи пізнання і його можливостей, відношення знання до реальності, досліджуються загальні передумови пізнання, виявляються умови його достовірності та істинності. На відміну від психології, фізіології вищої нервової діяльності та інших наук, гносеологія, як філософська дисципліна аналізує не індивідуальні механізми, які діють в психіці, що дозволяють тому або іншому суб'єктові дійти певного пізнавального результату, а загальні підстави, які дають можливість розглядати цей результат як знання, що виражає реальний, дійсний стан речей. Два основні напрями в теорії пізнання — матеріалізм та ідеалізм.
Праксіологія (рідше праксеологія; від давньо-грецьк. Πράξις - діяльність, і λογία - наука, вчення) - вчення про людську діяльність, про реалізацію людських цінностей в реальному житті (також: область соціологічних та економічних досліджень, яка розглядає різні дії або сукупності дій з точки зору встановлення їх ефективності.
Термін вперше використаний в 1890 році Альфредом Еспінас. Розвиток праксеології було продовжено Людвігом фон Мізесом. Найбільш розробленим розділом праксеології є економічна теорія в її «австрійському» варіанті. Певні аспекти праксеології розвивалися польським вченим Т. Котарбіньським.
Праксеологія (від грец. πράξις — дія та грец. λογία} — мова, вчення) — галузь досліджень, що вивчає людську діяльність, зокрема в аспекті її ефективності.
Розвиток праксеології пов'язаний із австрійською школою економіки і, особливо, роботами Людвіга фон Мізеса. Праксеологія інтенсивно розвивалася у Польщі завдяки зусиллям Тадеуша Котарбіньського. В Україні праксеологією займався Євген Слуцький.
Аксіолóгія (від грец. αξια—цінність) — наука про цінності, учення про природу духовних, моральних, естетичних та інших цінностей, їх зв'язок між собою, із соціальними, культурними чинниками та особистістю людини; розділ філософії.
Зокрема, наука про цінності освіти, у яких представлена система значень, принципів, норм, канонів, ідеалів, які регулюють взаємодію в освітній сфері і формують компонент відносин у структурі особистості.
Аксіологія виховання — орієнтація на цінності, що сприяють задоволенню потреб людини та відповідають особистим запитам і нормам у певній історичній та життєвій ситуації.
Е́тика (лат. ethica, від грец. ήυος — звичай) - наука, що вивчає мораль.
Термін також часто вживається як визначення норм поведінки, сукупності моральних правил певної суспільної чи професійної групи.
Есте́тика (грец. αισθητικός — чуттєво пізнавальний, від aisthēta — відчутні речі та aisthanesthai — пізнавати) — філософська наука, що вивчає природу (функції, загальні закони і закономірності) естетичної свідомості (діяльності людини і суспільства, буття), наука про прекрасне.
Естетика - наука про чуттєве пізнання світу; наука про неутилітарне, споглядальне або творче відношення людини до дійсності, наука, що вивчає специфічний досвід освоєння оточуючої дійсності, у процесі чого суб'єкт відчуває, переживає стан духовно-чуттєвої ейфорії, піднесення, радості, катарсиса, духовної насолоди і т.д, відчуває свою органічну причетність до Універсуму, свою сутність неподільно з Першопричиною, Богом
Тема 4 Філософія Середньовіччя.
Отцы Церкви (греч. Ἐκκλησιαστικοί Πατέρες; в Православии Святые Отцы) — почётный титул, используемый с конца IV века применительно к группе выдающихся церковных деятелей и писателей прошлого, чей авторитет имел особый вес в формировании догматики, иерархической организации и богослужения Церкви, составлении канона
Теоцентризм (грец. Theos — Бог + лат. Centrum — центр кола) — філософська концепція, в основі якої лежить розуміння Бога як абсолютного, досконалого, найвищого буття, джерела всього життя і будь-якого блага. При цьому основою моральності служить шанування Бога і служіння йому, а наслідування і уподібнення Йому вважається вищою метою людського життя.
Ство́рення (англ. Creation, нім. Schöpfung, івр. בריאת העולם) — доктринальна позиція у багатьох релігіях та філософських системах вірувань, яка твердить, що за створенням всесвіту стоїть Божество. Богословські пояснення створення всесвіту можуть мати різноманітні форми, однією з основних є релігійна догма створення. Існують різновиди таких вірувань повністю сумісних з науковою точкою зору (як напр. креаціонізм).
Два Гради Тема Божественного града в его соотношении и соотнесенности с градом земным.
Одкровення — релігійне поняття, акт відкриття («повідомлення»), суб'єкт якого завдяки активному чи пасивному спілкуванню з божим отримує чітке й ясне розуміння. Надчуттєве безпосереднє осягнення істин в момент містичного просвітління. (через видіння, чудеса, релігійний екстаз тощо)
Су́щность (лат. essentia) — смысл данной вещи, то, что она есть сама по себе, в отличие от всех других вещей и в отличие от изменчивых, под влиянием тех или иных обстоятельств, состояний вещи[1].
Существование (лат. exsistentia/existentia от exsisto/existo — выступаю, появляюсь, выхожу, возникаю, происхожу, оказываюсь, существую[1]) — аспект всякого сущего, в отличие от другого его аспекта — сущности. В отличие от термина «бытие», термин «существование», как правило, выражает только аспект сущего, тогда как термин «бытие» употребляют также в значении «всё существующее», «мир как целое»
Пізнання́ — сукупність процесів, процедур і методів набуття знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання).
об'єктом релігійного пізнання в монотеїстичних релігіях, тобто в іудаїзмі,християнстві і ісламі, є Бог, який проявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер.
Знання́ — форма існування і систематизації результатів пізнавальної діяльності людини. Виділяють різні види знання: наукове, повсякденне (здоровий глузд), інтуїтивне, релігійне та інші. Повсякденне знання служить основою орієнтації людини в навколишньому світі, основою її повсякденної поведінки і передбачення, але звичайно містить помилки і протиріччя. Науковому знанню властиві логічна обґрунтованість, доведеність, відтворення результатів, прагнення до усунення помилок і подолання суперечок.
Логіка – наука про абстрактні об’єкти: закони мислення, поняття, судження, умовиводи, а також про універсальні відносини між ними.
Универсалия (от лат. universalis — общий) — термин средневековой философии, обозначающий общие понятия.
Проблема универсалий восходит к философским идеям Платона и Аристотеля и является одной из главных тем схоластики, в особенности раннего ее периода. Тема универсалий приходит в средневековую философию не напрямую из работ античных философов, но через комментарии к их трудам. В частности, через комментарии Порфирия к «Категориям» Аристотеля.
Реалізм - течія у схоластичній філософії, що у гносеології (теорії пізнання) дотримувались позицій об’єктивного ідеалізму (платонівського типу) і вважали, що загальні (спільні для кількох предметів) сутності можуть існувати не менше, а навіть більш реально (звідси і назва реалізм), ніж окремі речі, які людина сприймає своїми чуттями.
Номіналізм (від лат. nomine – ім’я) - течія у схоластичній філософії, прихильники якої вважали, що існують лише ті предмети (речі), які можна сприймати за допомогою органів відчуттів людини. Кожний із цих предметів можна позначити певним словом, яке буде його іменем (звідси і назва напрямку).
Істина – одне із двох основних істиннісних значень суджень. Істинним називається таке судження, яке адекватно (вірно) позначає відповідну йому ситуацію у навколишній (позамовній) дійсності.
Гумани́зм (от лат. humanitas — человечность, humanus — человечный, homo — человек) — мировоззрение, в центре которого находится идея человека как высшей ценности; возникло как философское течение в эпоху Возрождения (см. ренессансный гуманизм).
Гуманизм утверждает ценность человека как личности, его право на свободу, счастье, развитие, проявление своих способностей[1].
Антропоцентризм (от греч. άνθροπος — человек и лат. centrum — центр) АНТРОПОЦЕНТРИЗМ (від грец. anthropos — людина і kentron — центр) — думка і переконання, що людина є центром Всесвіту і кінцевою метою світобудови.
Тема 6 формування філософії нового часу.
Научная картина мира (сокр. НКМ) — одно из основополагающих понятий в естествознании — особая форма систематизации знаний, качественное обобщение и мировоззренческий синтез различных научных теорий. Будучи целостной системой представлений об общих свойствах и закономерностях объективного мира, научная картина мира существует как сложная структура, включающая в себя в качестве составных частей общенаучную картину мира и картины мира отдельных наук
Метод научного исследования – система умственных и (или) практических операций (процедур), которые нацелены на решение определенных познавательных задач с учетом определенной познавательной цели.
РАЦІОНАЛІЗАЦІЯ (від лат. rationalis — розумний) — термін М.Вебера, який характеризує перехід від мимовільних, суб'єктивних традиційних способів поведінки до організації діяльності згідно з раціонально встановленими правилами.
Раціоналі́зм (від лат. ratio — розум) — філософська точка зору, яка наголошує першість і компетентність розуму (логічного ходу міркування) в пошуках правди. В історії філософії раціоналізм протиставляється емпіризму — філософській установці, яка кладе в основу пошуків істини досвід.
Емпіри́зм (грец. έμπειρία — досвід) — напрям у теорії пізнання, що визнає чуттєвий досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді. Протистоїть раціоналізму та містицизму. При цьому, інша пізнавальна здатність людини — розум — розглядається в емпіризмі тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам у досвіді, а також як здатність, що у принципі нічого не додає до змісту нашого знання. У методологічному плані емпіризм — це принцип, відповідно до якого життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково на відповідному досвіді.
Сенсуалізм (від фр. sensualisme, лат. sensus — сприйняття, почуття, відчуття) — напрямок в теорії пізнання, згідно з яким відчуття й сприйняття — основна й головна форма достовірного пізнання. Суперечить раціоналізму. Основний принцип сенсуалізму — «немає в розумі нічого такого, чого б не було в почуттях». Принцип сенсуалізму належить до чуттєвої форми пізнання, до якої крім відчуття входить також уява.
Субста́нция (лат. substantia — сущность; то, что лежит в основе) — то, что существует самостоятельно, само по себе, в отличие от акциденций, существующих в другом и через другое[1].
«Субстанция» — философская категория классической рациональности для обозначения объективной реальности в аспекте внутреннего единства всех форм ее проявления и саморазвития.
Су́щность (лат. essentia) — смысл данной вещи, то, что она есть сама по себе, в отличие от всех других вещей и в отличие от изменчивых, под влиянием тех или иных обстоятельств, состояний вещи[1].
Субъе́кт (от лат. subjectum — подлежащее): Субъект (философия) — носитель действия, тот, кто (или то, что) познаёт, мыслит или действует, в отличие от объекта (как того, на что направлены мысль или действие субъекта).
Объе́кт (от лат. objectum — предмет):
Дедукция - Умозаключение — это логическая операция, в результате которой из одного или нескольких принятых утверждений (посылок) получается новое утверждение — заключение (следствие).
Индукция В индуктивном умозаключении связь посылок и заключения опирается не на закон логики, а на некоторые фактические или психологические основания, не имеющие чисто формального характера
Монада (от греческого μονάς — «единица», μόνος — «один»[1]), согласно пифагорейцам, обозначала божество, или первое существо, единицу или единое, как неделимое. Позже — многозначный термин в различных философских системах Нового времени и современности, в психологии и эзотерике.
Общественный договор это теория, объясняющая происхождение гражданского общества, государства, права как результат соглашения между людьми. Понятие общественного договора подразумевает, что люди частично откажутся от суверенитета и передадут его правительству или другой власти, чтобы получить или поддержать общественный строй через господство права. Общественный договор означает соглашение управляемыми на наборе правил, по которым ими управляют.
Гражданское о́бщество — это сфера самопроявления свободных граждан и добровольно сформировавшихся ассоциаций и организаций, не зависимая от прямого вмешательства и произвольной регламентации со стороны государственной власти. Согласно классической схеме Дэвида Истона, гражданское общество выступает как фильтр требований и поддержки общества к политической системе[1].
Громадянський стан - — це події та дії, що нерозривно пов'язані з людиною (фізичною особою) і впливають на її правовий статус — започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її здатність бути суб'єктом цивільних прав і обов'язків.
Суспі́льний до́гові́р [1] — договір, що укладається відповідно до закону між територіальною громадою та органами місцевого самоврядування і встановлює умови та порядок управління об'єктами права комунальної власності, їх охорони та відновлення, а також обсяг повноважень і відповідальність органу місцевого самоврядування як розпорядника.
Суспільний прогрес – складний процес, тому його осмислення привело до виникнення різних підходів, теорій, що так чи інакше пояснюють історію виникнення і розвитку суспільства. Рівень розвитку людини як провідної продуктивної сили суспільства є важливим критерієм і найбільш загальним показником суспільного прогресу.
Соціальне середовище — оточуючий людину соціальний світ (соціум), який включає в себе суспільні (матеріальні та духовні) умови становлення, існування, розвитку та діяльності людей, які тісно пов'язані з суспільними відношеннями, у які ці люди включені.
Тема №7 Класична Німецька філософія.