Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Техніка виготовлення знарядь праці й господарство кроманьйонців досягли вищого, ніж у неандертальців, ступеня розвитку. Вони виготовляли різноманітні знаряддя з каменю та кістки, прикраси, статуетки, що нагадують людину, фігури тварин. Основним джерелом добування їжі було полювання на великих тварин — мамонта, зубра, бізона, носорога, печерного ведмедя. Мисливська зброя стала досконалішою — з'явилися дротики, гарпуни, списокидалки.
Кроманьйонці й далі споруджували житла на кшталт чуму чи яранги, а також землянки й напівземлянки. Як будівельний матеріал використовувалося дерево (жердини), кістки й шкури великих тварин. Так, на будівництво трьох жител й обладнання багаття в поселенні біля Межиріч на Середньому Дніпрі (Черкаська обл.) було використано 1753 кістки мамонта. Підраховано, що для спорудження цих жител потрібно було забити 110 мамонтів.
Реконструювати матеріальну культуру пізньопалеолітичних людей на території України можна за результатами археологічних розкопок,понад 800 відкритих пам’яток. Найбільша щільність виявлених пізньопалеолітичних стоянок випадає на долини річок – Дністра, Південного Бугу, Дніпра, Десни та Сіверського Донця.
Основою господарства в період пізнього палеоліту й надалі залишалися мисливство та збиральництво. За умов холодного та нестійкого клімату головну роль відігравало мисливство, оскільки саме воно могло забезпечити більш калорійною їжею і до того ж упродовж року. Збиральництво, особливо в ускладненій формі, могло лише час від часу забезпечити людський колектив необхідними продуктами харчування. Мисливці північної зони України полювали переважно на мамотів, коней, північних оленів, носорогів, вовків та інших тварин. На Середньому Подніпров’ї, Волині та Середньому Подністров’ї здебільшого полювали на мамонтів. Наприкінці пізнього палеоліту на Середньому Подністров’ї помітно зростає частка коней та північного оленя. На півдні на ранніх стадіях майже абсолютно домінувало полювання на бізонів, лише інколи – на коней, північного оленя та сайгака. З часом, особливо на кінець льодовикового періоду, як засвідчують матеріали археології, полювання на бізона поступається місцем полюванню на коней.
За територіальними зонами України вчені виділяють три господарські уклади, котрі умовно можна означити : Середнє і Верхнє Подніпров’я – мисливці на мамонта; степова зона – мисливці на бізона та коня; Подністров’я – комплексні мисливці зі значним розвитком збиральництва. Наприкінці пізнього палеоліту в Поліссі з’явилася велика кількість мисливців на північного оленя.
Значна частина трудових зусиль витрачалась на будівництво жител, виготовлення знарядь праці та предметів побуту, пошиття одягу, приготування їжі.
Широко розповсюдженим типом жител у при льодовикових регіонах України були споруди з кісток мамонта. Традиційно опорну скелетну конструкцію виготовляли з великих довгих кісток і жердин, яку зверху перекривали шкірами,краї яких притискалися кістками і камінням. Досить вірогідно, що такі житла освітлювали й опалювали жировими лампами, які виготовляли з епіфізів стегнових кісток мамонтів. Для цієї ж мети слугували і вогнища, причому деякі з них мали досить складну конструкцію рожна з кісток мамонта.
У Подністров’ї та на Волині практикували спорудження округлих жител легшої конструкції з меншого числа кісток. При їх будівництві використовували в якості притискувального матеріалу – камені. Крім жител, господарсько-побутовий комплекс кроманьйонців включав також господарські будівлі, господарські ями, майстерні, зовнішні вогнища тощо. Саме господарсько-побутовий комплекс, а не житло є основною структурною одиницею поселення.
Мистецтво пізнього палеоліту. На рубежі середнього і пізнього палеоліту (ХL-ХХХV тис. до н.е.) людина починає виражати свої духовні потреби у художній творчості. З того часу мистецтво, будучи однією з форм суспільної свідомості, розвивалось й допомагало первісній людині закріпити нагромаджений досвід, зберегти пам’ять про минуле, зафіксувати емоційну оцінку оточуючого світу. Мистецтво також служило для вираження ранніх релігійних уявлень людського суспільства. Мистецтво пізнього палеоліту поділяється на два періоди: оріньяк-солютрейський і мадленський (за назвами печер у Франції).
Оріньяк-солютрейський період тривав в ХХХV-ХХ тис. до н.е. Перші рисунки тварин були недосконалими: неясно зазначені голова і ноги, пропорції не дотримані зовсім, лінія несмілива, невпевнена. У кінці періоду рисунок значно покращується: можна розрізнити морду тварини, роги, копита, іноді зазначена вовна (рисунок тварини – з печери Санта-Ізабель в Іспанії). Серед рисунків того часу зустрічаються зображення людей у масках. Тваринні маски мисливці одягали, очевидно, для релігійних обрядів, магічних танців і для участі у самому полюванні.
У цей же період створюються пам’ятки круглої скульптури з м’яких порід каменю й кістки, завжди невеликих розмірів – 5-10 см. Крім тварин, у пластиці того часу зустрічаються зображення жінок, відтворених майже завжди за одним і тим самим принципом. Кінцівки у таких фігурок ледь намічені, голова оброблена сумарно без зазначення рис обличчя, але зате різко підкреслені статеві ознаки жінки-матері. Оскільки такі статуетки зустрічаються у багатьох місцях, де мешкала пізньопалеолітична людина, можна припустити, що образ матері-прародительки і в житті, і у творчості епохи матріархату відігравав величезну роль. Незважаючи на малі розміри, всі ці фігурки виповнені внутрішньої сили, вирізняються монументальністю й чіткою побудовою. Зараз відомо більше 150 статуеток «палеолітичних Венер». Найвідомішою є Венера Віллендорфська.
З часом поглиблюється образне пізнання довколишнього світу, особливо уявлення про тваринний світ. Фігура тварини тепер передається більш впевненою лінію, контур стає чіткішим, пропорції більш правильними. З’являється штрихування, що відкрило можливості переходу від площинного контурного рисунку до більш об’ємного зображення (голова лані з печери Кастільо в Іспанії). Також осягаються можливості барвної лінії (печери Фон-де-Гом і Ніо у Франції).
Період Мадлен охоплює ХХ-Х ст. до н е. Це час найвищого розквіту палеолітичного мистецтва. Тварини залишаються головною темою, але зображуються вони майже завжди у різних позах, іноді в русі. Кращі рисунки того часу показують тварин, що пасуться, відпочивають, чвалують, стинаються. Фарбою покривається все зображення повністю, і поступово від однобарвного розпису художник переходить до двох або і трьох кольорів різної тональності та інтенсивності. У ХІІ тис. до н.е. печерне мистецтво досягає вершини розвитку. Живопис передає об’єм, перспективу, колір і пропорції тварин, а також їхні рухи. Тоді ж були створені величезні живописні «полотна», що покривали склепіння і стіни глибоких печер.
Відкрив печерний живопис у 1868 р. іспанський археолог Марселіно Саутуола у печері Альтаміра (Іспанія). На стелі печери намальовано біля двох десятків бізонів, коней і кабанів. Ось, наприклад, одне із зображень бізона. Економними, сміливими, впевненими штрихами у поєднанні з великими плямами фарби передана монолітна, могутня фігура звіра з дивовижно точним відчуттям його анатомії і пропорцій. Зображення є не тільки контурним, але й об’ємним: крутий хребет бізона і всі опуклості його масивного тіла ніби відчутні на дотик. Рисунок повний життя, у ньому відчувається трепет напружених м’язів, пружність коротких, сильних ніг, ніби звір готовий кинутись вперед, наставивши роги й дивлячись з-під лоба очима, налитими кров’ю.
Альтаміра стала першою з багатьох десятків подібних печер, знайдених пізніше на території Франції, Іспанії та Італії: Ла Мут, Ла Мадлен, Труа Фрер, Фон-де-Гом , Санта-Ізабель та ін. Зараз на території тільки однієї Франції відомо близько ста печер із зображеннями первісних часів. Найвідомішою у світі є печера Ласко (Франція), випадково відкрита у 1940 р. й названа «Сікстинською капелою первісного живопису». Це порівняння із фресками Мікеланджело не є перебільшенням, тому що печерний живопис повністю виражав духовні прагнення і творчу волю первісної людини – мисливця, що одночасно і полює на тварин, і поклоняється їм як божествам. Всі тварини в епоху палеоліту, як правило, зображені ізольовано, не пов’язані між собою композиційно. Тільки у кінці періоду Мадлен з’являються спроби згрупувати фігури тварин, об’єднуючи їх в один сюжет (група оленів з печери Лімейль у Франції). Дуже дотепно зображено стадо оленів у гроті біля Тейжа (Франція): художник окреслив силуетом лише перших й останніх тварин, вся ж основна маса дана багато разів повтореними рисками ніг й вигнутими лініями рогів, що добре передає враження руху великого стада. Однак, розвиток композиційного відчуття супроводжувався у мистецтві загальною схематизацією образів, втратою живості й об’ємності.
Безцінною знахідкою на Мізинській стоянці є дивні вироби з кісток (також з орнаментом), що являють собою музичні інструменти, які застосовувалися для супроводу танців. До так званих звучних інструментів належить також «шумлячий» мізинський набірний браслет, який складається з п'яти окремих незамкнених кілець. Це своєрідні кастаньєти, які поки що є єдиним свідченням про наявність танців у палеолітичній культурі Східної Європи. Тут же було знайдено і згодом розшифровано прадавні графічні записи музики, тобто тогочасні ноти. Цю дивовижну музику понад 20-тисячолітньої давнини вже кілька років можна чути у виконанні чернігівського військового оркестру Північного оперативного командування Збройних Сил України.
У пізньопалеолітичних поселеннях, розкопаних на Україні, знайдено стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів. На стоянках у села Межиріч на Канівшині та на Чернігівщині виявлені зображення на кістках мамонта, виконані червоною фарбою. Деякі з цих розмальованих кісток С.М. Бабіков інтерпретував як музичні ударні інструменти. На стоянці Молодове Vзнайдено музичний інструмент типу флейти.
Недалеко від міста Іркутська, у долині річки Білої поблизу села Мальта, О.П.Окладников настоянці кроманьйонської людини знайшов поховання дитини. Поряд з останками кісток були знайдені численні прикраси — намисто з кісток, браслети, скульптурне зображення пташки, бляха з бивня мамонта, жіноча статуетка з підкресленими рисами жінки-матері. Труп був пофарбований червоною вохрою. Поховання переконливо свідчить про ряд думок в зв’язку з смертю члена роду, йому щось дали з собою в могилу. Може, він буде десь існувати. Його зв’язок з родом не зникає.
Цікаве поховання знайдено відомим археологом П. Й.Борис-ковським поблизу м.Воронежа на річці Дон. Похована людина була зв’язана. Це, мабуть, зробили з метою “знешкодження” мерця, у людей вже існувало уявлення про можливість якоїсь діяльності людини після смерті. Як і на мальтійській стоянці, тут були знайдені численні жіночі статуетки культового призначення.
Враховуючи обчислений час колишнього існування та інших пам’яток кроманьйонської культури, можна вважати, що цілком виразні релігійні уявлення виникли десь 50—30 тисяч років тому. Ми вказуємо дві дати тому, що було б недопустимим спрощенням вважати виникнення релігії одномоментним актом. Очевидно цей процес тривав близько 20 тисяч років, він охопив останній період епохи розкладу первіснообщинного ладу і початковий період становлення класового суспільства.
Неоліт, Нова кам'яна доба (від грец. νέος - новий і λίθος - камінь) – новий кам'яний вік (X-поч.III тис. до н.е.), що заступив палеоліт і мезоліт та передував мідному віку, заключний період кам’яної доби. Неоліт став особливим етапом в історії України і людства взагалі. Саме з неолітом пов’язаний початок переходу від привласнюючих форм господарства до відтворювальних, створення культурно-історичних областей, в межах яких розповсюджувалися такі інновації, як відтворювальне господарство, кераміка, відтискна техніка розщеплення, шліфування, свердління, різноманітні елементи духовної культури.
Розвиток неоліту почався на Близькому Сході, в Малій Азії та в Загросі. До початку-середини VII тис. до н.е. неоліт проходить так звану докерамічну фазу розвитку. Окремі регіони земної кулі були втягнуті в процес неолітизації неодночасно. Так само й перехід до наступної епохи, енеоліту, для якого властива поява перших виробів з міді, відбувався в різних регіонах в різний час. Розвиток неоліту України охоплює проміжок часу з середини VIII до початку IV тис. до н.е. При цьому, період з середини VI до початку IV тис. до н.е. характеризується співіснуванням неолітичних і енеолітичних культур.
Найдавнішою неолітичною пам’яткою на території України є Кам’яна могила, де вперше відзначені сліди відтворюючого господарства на території України (7500 до н.е.). Протягом першої половини VII тис. до н.е. неоліт починає розвиватися на всій території степової і лісостепової України, а також у Криму. Період розвитку неоліту України з середини VIII до середини VII тис. до н.е. називається докерамічним. Основні археологічні культури: кукрецька в Запорізькій обл. (Кам’яна могила І), в’язівоцька на Полтавщині (В’язівок IV), буго-дністровська в басейнах Південного Бугу та Дністра (Заньківці), Таш-Аїр в Гірському і степовому Криму (Таш-Аїр, Фронтове IV) та платовоставська на Луганщині (Зимівники-1-3, Должик, Мурзіна балка). Загальною рисою всіх без винятку докерамічних неолітичних культур України є використання відтискної техніки розщеплення кременю, виробництво складних знарядь. Незважаючи на початок розвитку землеробства і скотарства, мисливство та рибальство залишаються провідними формами господарства. В Кам’яній могилі знайдені так звані "чуринги", взірці наскельного мистецтва.
В середині VII тис. до н.е. починається розвиток керамічної фази неоліту. Кераміка протягом 200-300 років розповсюджується на території всієї степової і лісостепової України, а також в гірському Криму. Перші керамічні вироби були гостродонними і містили, як правило, значну домішку трави або інших органічних речовин у фактурі глиняного тіста. Керамічний неоліт можна розділити на три етапи: ранній (6500-6000 рр. до н.е.), середній (6000-5500 рр. до н.е.) та пізній (5500-3900 рр. до н.е.).
«Неолітична революція»
Неолітична революція відбулась в роки неоліту - 6-5 тис. рр. до н.е.
Відбувся перехід від привласнюючого господарства (Збиральництво, полювання) до відтворюючого господарства (Землеробство, скотарство).
Характерні риси неолітичної революції
Поширення нових способів обробки каменю - свердлення, шліфування іпиляння.
перехід від кочового до осілого способу життя.
приручення більшості свійських тварин: биків, свиней, кіз, овець.
виникнення виробництва кераміки, прядіння і ткацтва.
перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства.
внаслідок демографічного зростання помітно зростає кількість і розміри поселень.
відбуваються суттєві зміни в духовному світі та світобаченні людини.
Отже, помітно прискорюється розвиток людського суспільства (чому й дали назву революція).
На даний момент матеріали БДК відомі на значній території лісостепової та степової зони Північного Причорномор’я в межах Правобережної України та Молдови. Власне буго-дністровські поселення поширені у басейні Середнього Дністра та Середнього Бугу.
Найпівнічнішими з них є Перебиківці на Дністрі та Канава на Південному Бузі.
Найпівденнішими — Гіржове у Буго-Дністровському межиріччі та поселення гардівської групи в Степовому Побужжі.
Найсхіднішою пам'яткою БДК вважається поселення Новорозанівка-2 над річкою Інгул.
Найзахіднішими — вже згадані Перебиківці на Дністрі.
Спираючись на особливості переважно керамічних матеріалів пам'яток Побужжя, В. М. Даниленко виділив у неолітичний період розвитку БДК сім послідовних культурно-хронологічних фаз, що утворюють три періоди — ранній (скибинецька та соколецька), розвинутий (печерська, самчинська), та пізній (савранська фаза). У мезолітичний та енеолітичний час БДК представляють пам'ятки відповідно заньковецької та хмільникської фази. Періодизацію буго-дністровських пам'яток Подністров'я розробив В. І. Маркевич, який виділив тут п'ять послідовних фаз, що в цілому збігаються з виділеними В. М. Даниленком для Південного Бугу (безкерамічні поселення першої фази (Сорокський комплекс) збігаються з заньковецькими, другої — соколецькими та скибенецькими, третьої — печерськими, четвертої — самчинськими, п'ятої — савранськими пам'ятками Побужжя). У 1970-их рр. Р.Трінгхем та Д. Я. Телегін запропонували поділ БДК на три етапи: ранній (печерський), середній (самчинський) та пізній (савранський). Наприкінці 1990-их рр. О. В. Ларіна буго-дністровські пам'ятки Молдови віднесла до двох періодів — раннього та пізнього. Слідом за нею на початку 2000-их рр. аналогічний поділ побузьких пам'яток запропонувала Н.С.Котова.
За даними радіовуглецевого датування, що проводилося в Берлінській, Кілльській та Київській радіовуглецевих лабораторіях у 1960—1990-их рр., датується 6000-4500 роками до н. е., а за датами Київської радіовуглецевої лабораторії, одержаними починаючи з 1997 р. — 6500-4750 роками до н. е.
Буго-дністровці мешкали на території Правобережної України та Молдови з середини VІ до початку ІV тис. до н. е. Згодом на їхній основі склалася дунайська культура, або культура лінійно-стрічкової кераміки. Буго-дністровські пам’ятки вперше відкрито 1949 року. До самобутніх рис буго-дністровців належать орнаментальні мотиви, що базуються на криволінійних композиціях з крапковим або прокресленим заповненням між смугами основи композиції. У результаті типологічного порівняння форм посуду та орнаменту учені встановили генетичну спорідненість буго-дністровських племен з населенням Балкан та Нижнього Подунав’я. Згодом ці зв'язки слабшають, натомість посилюється вплив Подніпров’я.
Культура лінійно-стрічкової кераміки — археологічна культура доби неоліту на території Північного Прикарпаття та Західної Волині у 5 тис. до н. е.
Вона була представлена хліборобсько-скотарськими племенами — племенами, відомими як дунайські. Загалом на території України відомо більше, ніж 30 стоянок цієї культури. Споріднені культури були також поширені на території сучасних Великобританії, Франції, Німеччини, Бельгії, Голландії, Польщі, Угорщини та інших.
Основним заняттям дунайських племен було хліборобство. Вони вирощували просо, пшеницю, ячмінь та інші культури. Крім того, розводили велику рогату худобу, свині, полювали, вдавалися до збиральництва і рибальництва.
Кількість жител у поселенні не перевищувала десяти. Житлом для представників цієї культури служили деякі наземні будиночки з глиняними печами та вогнищами. Зазвичай на долівці жител та поруч із ними були викопані 1-2 ями для господарських цілей.
Племена цієї культури використовували глиняний посуд кулястої форми, який мав тонкі стінки та був прикрашений кількома заглибленими лініями-стрічками. Звідси й назва культури — лінійно-стрічкової кераміки.
У цих племен також існувала віра в потойбічний світ.
Наприкінціц 5 тис. до н. е. родові общини лінійно-стрічкової кераміки припинили своє існування.
Дніпро-донецька культурно історична область доби неоліту.
Культура існувала протягом приблизно 2000 років приблизно у 5-3 сторіччях до Р. Х.. Була поширена у Середньому Подніпров'ї, у середній течії Сіверського Дінця, лісостеповому лівобережжі України, в українському і білоруському Поліссі. Названа за місцем знаходження перших пам'яток у Подніпров'ї і на Сіверському Дінці. Об'єднує кілька різних за походженням археологічних культур різних ландшафтних регіонів.
До складу ДДКІО різні дослідники відносять різний набір культур. Ні в кого немає заперечень щодо віднесення до складу ДДКІО донецької, києво-черкаської, волинської, лісгубівської культур.
Дніпродонецька культура є неолітичною культурою мисливсько-рибальських племен. Культура має основою місцевий мезоліт. Представлена поселеннями й могильниками.
У поселеннях виявлені залишки заглиблених у землю жител, господарські ями, сліди відкритих вогнищ.
Знайдено знаряддя праці із кременя й каменю: сокири, наконечники стріл і списів, ножі, шкребки й інше.
Характерна кераміка — горщики, переважно гостродонні, прикрашені гребенчато-накольчатим орнаментом. Могильники колективні (до декілька десятків поховань в одній ямі).
У похованнях, засипаних червоною вохрою, покладені знаряддя праці й прикраси з каменю, кості, черепашок, зрідка — з металу (мідь, золото).
Господарство — рибальство, полювання, збирання, розведення свійських тварина (бик, свиня), землеробство (відбитки зерен ячменю на кераміці).
Розрізняють три етапи культури:
До раннього етапа відносяться гостродонні горщики з рослинною домішкою в тісті, орнамент — відбитки гребінчатого штампу, прокреслені прямі лінії. Кремінні знаряддя — мікроліти, сокири.
Середній період — розквіт культури. Горщик здобуває профільовану форму — перегин у верхній або середній частині посудини, виділяється віночок, з'являється плоске дно; у тесті домішка піску; накольчатий орнамент покриває всю поверхню посудини (іноді й дно). Існують крем'янні сокири, ножі, наконечники стріл і копій, сланцеві тесла, сокири, «човники». З'являються більші могильники (Дереївський — 161 поховання, Микольський — 83), що не мають зовнішніх ознак. Поховання — колективні (від 2 до 13 в одній могильній ямі). Поховані лежали у витягнутому положенні на спині, засипані червоної охрою; поховальний інвентар складається з пронизок з каменю, кістки й раковин, пластини з іклів кабана, підвіски із зубів оленя; у Микольському могильнику — мідні вироби; кільце, пронизки, золота пластинчаста підвіска, сокири, ножі, наконечники списів, булави; кераміка в могильниках відсутня. На середньому етапі відбувається розселення носіїв культури на північ, захід і схід.
На середньому етапі пам'ятки розпадаються на кілька культурно-локальних варіантів: надпорізька, киево-черкаська, донецька, волинська, східнополіська, верхньодніпровська, лисогубівська субкультури; які ймовірно були окремими племенами Дніпро-донецької культурної спільності.
Пізній період характеризують гостродонні й плоскодонні горщики із прямими або відігнутими вінчиками, зрідка — мисочки, орнамент — відбитки гребінки, ямки, «перлини» у верхній частині посудини, вертикальні зачеси на віночках; деякі знахідки кераміки свідчать про контакти із Трипільськими племенами. В інвентарі відзначені крем'яні ножі, шкребки, наконечники списів, кам'яні тесла.
На заключному етапі розвитку Дніпро-донецьких племен їхня територія значно скорочується, а пам'ятки розпадаються на окремі локальні типи.
За А. Ф. Дебецем, Т. С. Кондукторовою, І. Й. Гохманом, І. Д. Потєхіною носії Дніпро-донецької культури були досить високими на зріст, кремезними, широколицими й належали до пізньо-кроманьйонської раси.
Склалася ця дніпро-донецька культура в середовищі пізньомезолітичних місцевих, насамперед дніпро-прип'ятських, донецьких й, можливо, пізньорогалицьких племен. Вплив до неолітичного розвитку, ймовірно, пішов від ранніх неолітичних культур, зокрема буго-дністровської культури (схожість орнаментальних мотивів на ранньому етапі розвитку культур у селах Завалівка, Микільська Слобідка та інших).
Мідна доба, енеоліт, халколіт (від лат. aeneus — мідний і грец. λίθος — камінь) — назва перехідного часу від неоліту до бронзової доби, яку застосовують археологи в зв'язку з появою й поширенням у той час виробів із міді. Мідні знаряддя вживалися поряд з кам'яними, які переважали. Найдавніші мідні предмети й шматки руди виявлені у ранньоземлеробних поселеннях Передньої Азії (8–5 тисяч років до н.е.). У 4-3 тисячоліттях до Різдва Христового мідні й бронзові знаряддя стали витісняти кам'яні на Стародавньому Сході з 4 тисячоліття до н.е., в Європі — з 3 тисячоліття до н.е. На території України мідний вік датується 4-3 тисячоліттям до н.е. Вищий, порівняно з неолітом, етап розвитку продуктивних сил і виробничих відносин первісного суспільства. Період дальшого удосконалення відтворювальних форм господарства (землеробство, скотарство). Накопичення продукту, зростання суспільних багатств стимулювало міжплемінний обмін. Енеоліт — період консолідації суспільної організації племен, розквіту патріархату, формування великих, спільних за походженням, об'єднань. На території України за часів енеоліту жили племена — носії трипільської, ямної культури тощо.
Мідний, або мідно-кам'яний вік (енеоліт), був перехідним етапом від кам'яного періоду до епохи металу, часом остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого господарства. У пошуках сировини для виготовлення знарядь праці давні люди натрапили на чисту самородну мідь, поклади якої виходили на земну поверхню. Вчені вважають, що мідь спочатку сприймалася як варіант м'якого каменю або глина. І лише згодом людство навчилося обробляти мідь — від холодного кування до плавлення та ливарства. Регіонами, де розпочалася обробка міді, були Балкани, Подунав'я (Трансільванія), Закавказзя, звідки мідна руда та вироби потрапили на територію України. Згодом з'явилися копальні мідної руди на Донбасі.
Поступове витіснення кам'яних знарядь праці мідними, перехід від мотичного землеробства до ранніх форм орного з використанням тяглової сили бика сприяли зростанню продуктивності праці, пожвавленню примітивних обміну та торгівлі, розвитку майнової диференціації. Ці процеси створювали передумови для розкладу первіснообщинного ладу. Саме в енеоліті розпочинається перший великий суспільний поділ праці, в основі якого лежало виділення пастуших племен. Землероби, тяжіючи до осілості, винайшли рало, змайстрували стіл, склали піч, побудували великі укріплені поселення, а скотарі, схильні до міграції, приручили коня, активно експлуатували колісний транспорт, удосконалювали зброю.
Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV—III тис. до н. е.). Її назва походить від с. Трипілля на Київщині, поряд з яким В. Хвойкою 1893 р. було виявлено першу пам'ятку цієї культури. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. км2, що нині входять до територій України, Молдови та Румунії (лише в Україні знайдено понад 1000 трипільських пам'яток).
Історики досі не дійшли спільної думки щодо походження трипільців. Одні переконані, що трипільська культура має автохтонне походження і сформувалася на ґрунті буго-дністровської неолітичної культури (В. Даниленко, В. Маркевич). Другі вважають трипільців прафракійцями, що прийшли з Нижнього Подунав'я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного підходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону (І. Черніков).
Трипільська культура багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство; поступове витіснення мотики ралом; приселищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці при збереженні домінування кам'яних і крем'яних; у сфері суспільних відносин — перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об'єднань; формування ієрархічної структури родів; збереження великої сім'ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів приватної власності; у сфері побуту — побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст з населенням майже 15—20 тис. жителів; міграція поселень через виснаження землі кожні 50—100 років; розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту — жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин.
Будучи своєрідною зв'язуючою ланкою між Заходом і Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похолодання, порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипільських общин західного і східного регіонів, наростаючий тиск на землі трипільців скотарських степових племен призвели до занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості.
У добу енеоліту територія України стала ареною протидії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура кулястих амфор), та численних євразійських скотарських степових племен (середньостогівська, ямна культури). У сучасній історичній та народознавчій літературі існує твердження, що трипільці — прямі предки українського народу. Однак, намагаючись у глибинах історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, слід пам'ятати: по-перше, інформація про найдавніші часи обмежена, фрагментарна і тому дуже рідко дає змогу дійти однозначних категоричних висновків; по-друге, давні археологічні культури, як правило, характеризуються етнічною невизначеністю; по-третє, протягом кількох тисячоліть після занепаду трипільської культури до етногенезу українців через низку обставин були причетними чимало інших етнічних утворень від племен до цілих народів, і тому, очевидно, варто утриматися від поспішного проведення прямої родової лінії від трипільців до українців. Водночас нині не підлягає жодним сумнівам твердження про те, що окремі елементи трипільської культури (система господарювання, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту на кераміці та ін.) стали невід'ємною частиною сучасної української культури.
Трипільська культура, або Кукутені культура (рум. Cucuteni), або культурна спільність “Кукутені-Трипілля”) — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній “розширеній” назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 рр. до н.е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб.
Культура відпочатку носила назву “Кукутені” за назвою села в Румунії, де були знайдені перші артефакти, пов’язані з цією культурою. В 1884 році румунський науковець Теодор Бурада під час проведення розкопок знайшов елементи глиняного посуду та теракотові фігурки неподалік села Кукутень. Після того, як вчені ознайомилися з його знахідкою, було вирішено продовжувати розкопки, які розпочалися на цьому місці навесні 1885 року.
В той же час, на початку 90-х років XIX століття, археолог Вікентій Хвойка відкрив перше трипільське поселення на території сучасної України. Хвойка презентував свої знахідки в 1897 році, що вважається офіційним роком відкриття Трипільської культури в Україні. В 1897 році об’єкти, подібні до знайдених Хвойкою, були знайдені в селі Трипілля Київської області. Внаслідок цього в радянських, російських та українських публікаціях стала використовуватися назва трипільська культура.
Пізніше стало зрозуміло, що румунська культура Кукутені та українська культура Трипілля належать до тієї самої археологічної культури. Зараз найчастіше використовується назва “Кукутені-Трипілля”, хоча назви “Кукутені” та “Трипілля” також можуть використовуватися.
Творцями трипільської культури були племена, що просунулися з Балкан та Подунав'я у Прикарпаття (територія сучасних Румунії, Молдови та України). Пам'ятки її дослідники поділяють на етапи[1]:
Початковий: 5300—4000 до н. е. (румунське Прикарпаття)
Ранній: 4000—3600 до н. е. (Прутсько-Дністровське межиріччя)
Середній: 3600—3100 до н. е. (Дністро-Бузьке межиріччя)
Пізній: 3100—2500 до н. е. (Дністро-Дніпровське межиріччя)
Коли шукають корені народів, які жили на землях України, так чи інакше звертаються до Трипільської цивілізації. Трипілля — це перший хліб, перший метал, початок планетарного землеробського світогляду на теренах, які нині називаються Україною. Творці Трипілля стояли біля витоків цивілізації Європи і зробили дуже вагомий внесок у формування сучасної культури України.
Найбільш відомі ранні землеробські племена на території сучасної України пов'язують з так званою трипільською культурою, що розвинулася у долинах Дністра, Бугу і Пруту, сягнувши згодом Дніпра.
На всій території України, починаючи від VI тисячоліття до 1 тисячоліття перед Р. Х„ утворилася культура, яка на всьому своєму протязі мала цілком виразні риси. Людність мешкала великими селами на берегах річок. У цих селах були хати прямокутної форми. Чотирисхилий дах спирався на стовпи. Стіни дерев'яні, обмащені з обох боків глиною. Підлогу робили з дерев'яних плах, складених помостом, обмазаних глиною, іноді обпаленою. Розміри цих будівель були різні від 6 до 150 кв. метрів. Стіни бували розписані.
Виявляється, що Трипільська культура була пов'язана з цією величезною своїм значенням в історії людства, першою європейською і в той же час світовою культурою.
Відкриття й вивчення Трипільської культури викликало багато гіпотез щодо її походження та характеру. Професор Штерн назвав цю культуру «домікенською» і вважав, що вона ся-арша, ніж Мікенська або Егейська культура. Пересуваючивь до Геллади, вона, мовляв, підсилила основи Егейської культури.
Культура лійчастого посуду — археологічна культура доби пізнього енеоліту, що існувала на території Західної Волині, в басейні Західного Бугу та сучасної Польщі на початку 3 тисячоліття до нашої ери.
Племена цієї культури різко відрізнялися від сусідніх пізньотрипільських племен. Вони належали до одного з найбільших енеолітичних племінних об'єднань Центральної Європи, пам'ятки його від характерного посуду з лійчастою шийкою дістали умовну назву культури лійчастого посуду.
Населення цієї культури звичайно обирало для своїх поселень місця, зручні для захисту від можливих нападів чужинців. Для більшої безпеки свої периферійні поселення вздовж Західного Бугу вони обносили ровами та валами.
Основними галузями господарства племен культури лійчастого посуду були землеробство та скотарство. Як і у трипільських племен, землеробство у них велося з використанням рала та тяглової сили. Незаперечним доказом використання худоби у господарстві є знахідки на поселеннях цих племен багатьох кісток волів, а також скульптурного зображення спарених в ярмі волів.
Для зберігання збіжжя на поселеннях викопувалися спеціальні зернові ями, стіни яких обпалювалися. Мисливство та рибальство мало допоміжне значення.
Асортимент виробничого та побутового інвентаря племен культури лійчастого посуду майже тотожний з пізньотрипільським, що пояснюється однотипністю господарської діяльності.
Кераміка у трипільців і представників культури лійчастого посуду відрізнялися у багатьох відношеннях. На відміну від яскравої трипільської кераміки, глиняний посуд племен культури лійчастого посуду вражає своєю строгістю, витриманістю форм і орнаментального стилю. Гончарні культури лійчастого посуду створили серію оригінальних, характерних лише для цієї культури форм посуду, переважно кубків з дуже своєрідними крилоподібними ручками, посудини з вузькими шийками та рельєфними дископодібними виступами, на них — ковнірами. Заглиблений, нерідко заповнений білою пастою орнамент на чорній лощеній поверхні посудин виглядав чітко, контрастно.
Культура кулястих амфор (англ. Globular Amphora culture) — археологічна культура епохи пізнього енеоліту, що існувала на території Дніпровського Правобережжя та межиріччі Пруту і Серету в 3 тисячоліття до н. е.
Історія племен культури кулястих амфор досліджена поки що слабо. Це пояснюється насамперед станом наявних археологічних джерел. На сучасній території України досі невідомі поселення чи навіть короткочасні стоянки населення цієї культури. Досліджені лише окремі поховання, але ці матеріали дають однобічне, неповне уявлення про життя та діяльність цих багато в чому загадкових племен.
Померлих племена культури кулястих амфор ховали в так званих кам'яних скринях. Над похованнями не збереглися (а можливо їх і не було) ніяких зовнішніх позначень. Тому поховання культури кулястих амфор виявляються лише випадково, і відомості про них залишаються лише фрагментарними.
В кількох місцях досліджено по кілька кам'яних скринь, що, треба думати, свідчить про існування у цих племен могильників. У кам'яних скринях ховали як окремих людей, так і цілі групи. В тих рідких випадках, коли вдавалося встановити стать похованих, виявилося, що це були чоловіки, або чоловіки з жінками.
Великий інтерес становить поховальна кам'яна скриня, досліджена поблизу села Колодяжного Житомирської області.
Вона складалася з двох камер. У більшій було поховано 9 осіб, у меншій — одну. В більшій камері, посередині, під чільною стінкою скрині, в сидячій позі виявлено кістяк чоловіка. З обох боків від нього, в скороченому положенні, на боці, лицем до чоловіка, були поховані дві жінки, кожна з двома маленькими дітьми. У ногах жінок у скороченому положенні, головою до середини камери, лежали на боці кістяки двох підлітків. У меншій камері лежав ще один кістяк у скороченому положенні, на боці, спиною до решти похованих, лицем до входу.
Двокамерність поховальної споруди, наявність поховального інвентаря у більшій камері й відсутність його при окремому похованні у меншій камері свідчать про неоднакове родинне та суспільне становище похованих.
Бронзова доба — історичний період, котрий прийшов на заміну енеоліту (мідна доба) — перехідному періоду після кам'яної доби. Характеризується виготовленням і використанням бронзових знарядь праці і зброї, появою кочового скотарства, поливного рільництва, писемності, рабовласницьких держав (кінець IV — початок I тисячоліття до н. е.). Змінився залізною добою у I тисячолітті до н. е.
Метал починає відігравати у житті людини дедалі значимішу роль, принципові зміни наступають з відкриттям бронзи (сплаву олова і міді) і її широким поширенням. Звідси і назва наступної епохи — епоха бронзи (II тисячоліття до н. е.). Видобуток і обробка металу вимагали великого вміння та спеціалізації. Тому ливарна справа, як і гончарна, а пізніше ткацька стають самостійними галузями.
Поліпшилась обробка землі, що сприяло подальшому вдосконаленню виробництва. Люди отримали можливість вести господарство однією сім'єю, в розпорядженні якої залишалися всі надлишки виробленого. Так зароджується приватна власність, що призводить до майнової диференціації.
З винаходом бронзи значно розширився обмін і контакти між окремими районами. Почалися військові зіткнення за оволодіння худобою, ріллею, металом. З'явилися військові керівники, виник культ вождя. Особливе відношення до вождя як до героя зберігається після його смерті. Саме в епоху металу входять в звичай великі поховальні споруди — кургани. Розміри курганів, кількість і якість встановлених в них речей кажуть про особливе положення померлого в суспільстві, про його майнову перевагу. Безліч курганів епохи бронзи вивчені на території Донецької області.
Одним з основних видів творчості стає художня обробка металів. Досить швидко людина оволоділа різними її видами: кування, лиття, карбування, гравіювання по металу. У великій кількості починають виготовлятися металеві прикраси: браслети, кільця, сережки, підвіски, обручі, бляшки, які нашивалися на одяг, пояси, пряжки, застібки для одягу — фібули. Особливе значення надавалося прикрашанню зброї. У скульптурному завершенні рукояток часто зустрічаються зображення звірів. У похованнях епохи бронзи знаходить металеві судини, прикрашені гравіюванням, призначені для якихсь особливих випадків. З'являються дрібні вилиті скульптурні зображення. Дуже характерна деталь, що відображає зміни в суспільному устрій: жіночі зображення зникають, головним стає чоловічий образ.
У орнаментах, дрібній пластиці, прикрасах предметів практичного призначення одне з головних місць продовжує займати тваринний світ: зображення тварин або окремих частин їхніх тіл (кіготь, дзьоб, голова). Складається напрям в декоративно-прикладному мистецтві, що отримав назву «звіриний стиль».
Культура шнурової кераміки (відома також як культура бойових сокир) — назва археологічних культур пізнього енеоліту, поширених у лісовій і лісостеповій зонах Північної, Центральної і Східної Європи при кін. З — сер. 2 тисячоліття (в основному 2300 — 1700) до РХ. Загальною ознакою шнурової культури є кераміка, прикрашена відтисками шнурка, який накладали на вогкі стінки глиняного посуду, або врізаний орнамент на горщиках, черпаках, мисках, кулястих амфорах з ручками. «Шнуровики» користувалися шліфованими кам'яними ножами, сокирами, в тому числі й бойовими кинджалами, долотами; вживали прикраси з кістки та металу.
Виділяють близько двох десятків локально-хронологічних груп або культур, наприклад, саксонсько-тюрингська культура в Німеччині, чесько-моравська культура в Чехії, злотська культура, межановіцька культура на території Польщі, човноподібних сокир культура і поодиноких поховань культура у Прибалтиці й суміжних районах та ін.
На території України культура шнурової кераміки поширена головним чином на Прикарпатті, Поділлі й Волині, де знаходяться поодинокі групи: верхньодністровська (визначніші пам'ятки в с. Кульчиці, Колпець, Крилос, Комарів, Рокитне, Стратин); подільська (Білогірка, Попівці, Климківці, Жуличі, Кутянка); городоцько-здовбицька, біля с. Городок і Здовбиця на Рівненщині, поширена на Західній Волині від р. Буг по р. Случ; стрижівська, від с. Стрижів над Бугом, що охоплює Південну Холмщину і Західну Волинь. Близько до культури шнурової кераміки була середньодніпровська культура, поширена в сточищі сер. Дніпра і Десни.
Племена культури шнурової кераміки — вважаються індоєвропейцями, але існують різні концепції про початок їхнього формування. За однією з них вони не були автохтонами в Україні, вони прийшли ймовірно з Центральної Європи, підгірських районів Німеччини, асимілюючись з місцевим населенням. Згідно іншої версії початок їхнього формування в степах Східної Європи.
Поселення культури шнурової кераміки мало досліджені, також невідома етнічна приналежність їхніх племен; за деякими дослідниками, це мали б бути предки слов'ян, балтійців, германців і угрофінів (І. Свєшніков).
Населення культури шнурової кераміки не було однорідним за походженням. Основу його в Східній Європі склали племена ямної, середньодніпровської культур, певною мірою традиції трипільської культури, в Центральній Європі - культур лійчастого посуду, кулястих амфор. Деяка спільність в матеріальній і духовній культурі різних груп населення шнурової кераміки пояснюється занепадом землеробства, розвитком скотарства у зв'язку з погіршенням кліматичних умов і впливами зі степового Півдня Східної Європи.
Населення шнурової культури жило у напівземлянкових і наземних житлах стовпової конструкції. Покійників у скорченому положенні ховали у ґрунтових могилах, курганах чи в кам'яних скринях. У могилах знайдено, крім покійників, кості тварин, прикраси, кам'яні бойові топірці, крем'яне знаряддя, а також рештки страв у горщиках.
Тшинецька культура, археологічна культура сер. періоду бронзового віку, поширена в сер. смузі Польщі (від р. Варти на заході) і в Україні (від Бугу на зах., до Десни на сх. і від Прип'яті на півн. до півд. Волині). Назва від с. Тшинця (Trzciniec) на Люблінщині. Основні заняття носіїв Т. к. скотарство і хліборобство, а також полювання і рибальство. Житла — землянки і наземні споруди. Пам'ятники поховань: могили з обрядами трупоспалення і трупопокладення; також колективні поховання. Знахідки: численні керамічні вироби (серед ін. посуд з рожевуватою підлискованою поверхнею, здебільшого оздоблений), крем'яні серпи, шкребки, наконечники стріл, вироби з кістки і бронзи. Т. к. існувала з 16 до сер. 12 ст. до Хр.
Існувала в 16-11 ст. до н.е. Т.к. поділяють на західнотщинецьку культуру на території Польщі і східнотщинецьку культуру на території України. Східнотщинецька культура виділена С.Березанською. Поширена в північній лісовій смузі Правобережної України і на Лівобережжі - в межиріччі Дніпра і Десни. Представлена переважно поселеннями. Виділяють чотири локальні групи: рівненську, прип'ятську, київську та сосницьку. Поселення невеликі (Пустинка), житла заглиблені в землю, покрівля двосхила. Долівка інколи вимощувалась глиняними вальками. Поховання різні: ґрунтові й підкурганні, з обрядом тілопокладання і тілоспалення. Знаряддя праці і предмети побуту представлені ліпним посудом (тюльпаноподібні горщики, черпаки, миски, друшляки), прикрашеним валиками, заглибленими лініями, заштрихованими трикутниками; крем'яними виробами (клиноподібними сокирами, серпами, наконечниками списів і стріл), кам'яними сокирами з отвором, кістяними речами. Бронзові вироби представлені ножами, кинджалами, прикрасами (браслети, перстені, різноманітні шпильки). Основою господарства племен східнотщинецької культури були осіле скотарство, різні промисли, в деяких місцях було поширене землеробство. Значну роль відігравали різні ремесла, обмін з сусідніми племенами. В соціальному житті панували родопатріархальні відносини, виділялась багатша верхівка. В духовній культурі домінували культ предків, вогню, різні форми прикладного мистецтва. Тк. сформувалась на території Польщі на основі традицій культур лійчастого посуду та шнурової кераміки, на території України - різних груп культури шнурової кераміки, а також пізнього Трипілля. Племена Т.к., на думку лінгвістів та археологів, лягли в основу праслов'янської людності між Віслою і Дніпром.
Лужицька культура (англ. Lusatian culture) — археологічна культура пізньої бронзової доби і ранньої залізної доби. Була названа від Лужиці, слов'янського краю у східній Німеччині, що межує з Чехією і Польщею, де вперше були знайдені характерні їй кладовища і поселення.
Тривала приблизно з 1300 до 350 роки до PX. Охоплює час від Монтеліус III-го до V-го Північно-європейської часової схеми.
Басейн рік Шпре, Одри, горішньої і середньої Лаби і Східної Німеччині і Чехії, а також вся територія Польщі за винятком давніх українських і білоруських територій на правобережжі Віслі і Східної Прусії, а також Словаччина.
На територію Західної України лужицька культура поширилася приблизно з 1100 до РХ вздовж верхньої і середньої течії Західного Бугу. Поблизу села Млинище досліджено могильник, в якому виявлено близько 30 поховань з трупоспаленнями і супровідний інвентар, що містив типово лужицький посуд. Подібний могильник досліджено поблизу села Тяглів на Львівщині. Окремі пам’ятки зустрічаються на сході аж до Дніпра, що свідчить про тісні торгові і міграційні зв'язки між народом Лужицької культури і населенням Середньої Наддніпрянщини.
Розвинулась з Долужицької і Тшинецької культури. Межувала на заході з Культурою полів поховань (Східна Франція, Німечина, Швейцарія) і Кновицькою культурою (Чехія), культурою Нордичній бронзовій добі — на півночі, Дунайською культурою — на півдні, Білогрудівською і Ноа, а пізніше Чорноліською культурами — на сході (Україна).
У західній частині території змінилася на Білендорфську культуру (Billendorf culture), а у східній — на Померанську культуру (поширилась з району Гданської затоки).
Мертвих зпалювали, а порох клали у поховальну урну, або у невеличкі ями на кладовищі (іноді до 1000 поховань). У пізніший добі культури з'являються поховання багатих, що свідкує про з'явлення панів. Відома «княжа могила» у Седдині (Бранденбург, Німеччина) з середньоземноморським бронзовим кладом і засипана земляним курганом.
Численні людські кості в ямі 5 метрів глибиною, можливо, є результатом канібалізм (Лоссов, Бранденбург, Німеччина).
Існували і місцеві варіанти обряду поховань.
Народ лужицької культури не знав гончарного кругу, але виготовляв глиняний посуд: амфори, глечики, келихи, миски і яйцеподібні посудини. Поховальні урни — двоконічні посудини. Існували і місцеві варіанти видів посуду.
Бронза завозилася, і з неї місцеві ремісники виготовляли кинджали, мечі, прикраси і посуд. Десь з 600 року до РХ поширилася металургія заліза.
Племена лужицької культури займалися орним землеробством (дерев'яні плуг і соха) Вирощували пшеницю, ячмінь, пшоно (просо), жито, овес, горох , кормові боби, сочевицю. Садівництво яблунь, груш і слив.
Приселищне скотарство. Мали домашніх свиней, корів, кіз, вівці, коней і собак. Їздили на конях і запрягали у колісниці.
Мисливство на оленя, кабана, бізона, лося, зайця, лису і вовка. Ловили і споживали в їжу рибу і жаб.
Приблизно з 800-700 років до РХ з'являються поселення-фортеці. Вони будувалися у важкодоступних місцях, оточені ровами і земляними валами. До цього поселення були відкритими. Ця зміна свідкує про початок майнових конфліктів і набуття багатства деякими групами народу.
Хати були дерев'яні стовпової і зрубної конструкції.
Цікаве біскупинське городище недалеко від Познані. Довгі будівлі поділені на окремі квартири з окремим вогнищем у кожній. Населення будувало льохи для збереження врожаю.
На території України відомо небагато зразків лужицьких бронзових та залізних виробів. Скарб з села Чехи (нині Луговське) Львівської області складається з лужицьких прикрас. Зокрема — кельти, браслети, шпильки. Деякі східні вироби проникають з Наддніпрянщини на захід, на територію лужицької культури.
Деякі дослідники вважають, що народи лужицької культури говорили на мовах кельто-італійськой групи . Так академік Седов стверджує, що лужицьке, допшеворське населення Польщі було кельтським. Інші вважають їх германцями, але ніяк не слов'янами . Треті вважають, що вони були предками іллірійців або кельто-іллірійцями.
Освоєння виробництва заліза на початку І тис. до н.е. сприяло подальшому розвиткові суспільства. Ранній залізний вік характеризувався співіснуван-ням бронзових і залізних знарядь праці. Відбувається перехід від мотики до сохи та плуга, дедалі ширше застосовуються залізні ножі, серпи, лемеші, а також круглі жорна. Завдяки поширенню різних ремесел та успіхам земле-робства відбувся другий великий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства (третій -- пов'язаний з відокремленням торгівлі). Посилилася майнова та соціальна диференціація суспільства, створивши передумови для виникнення станово-класових відносин та держави.
Загалом господарство первісної доби було натуральним. Головна господарська форма цього часу - громада, тобто колектив із повною або частковою спільною власністю на засоби виробництва та узвичаєними формами самоврядування.
Вдосконалення виробничих знарядь, суспільний поділ праці, торгівля привели до розпаду первісної господарської системи. Відбувається поступовий перехід від родової до сусідської, територіальної громади. Створюються передумови для виникнення державних утворень.
Відкриття та поширення заліза започаткувало нову еру в історії людства - залізну. Гострота та міцність залізних знарядь праці та зброї кардинально вплинули на суспільний розвиток. Паралельно з підвищенням продуктивності праці та появою значної кількості додаткового продукту активно йшов процес посилення воєнної могутності.
Перехід до ранньозалізного віку на території України зумовлений значною мірою дією низки чинників: різка зміна клімату (наприкінці ІІ тис. до н.е. він став надзвичайно посушливим) - екологічна криза - міграція населення - розрив старих економічних зв'язків - дефіцит привозних мідної руди та бронзових виробів - розвиток місцевого залізно-рудного виробництва. Завдяки появі заліза перед людством відкрились нові перспективи, відбулися докорінні зміни в суспільстві - завершився розклад первіснообщинного ладу, активізувався процес класоутворення. Характерними ознаками суспільного розвитку цієї доби були значні міграції населення; посилення торговельних зв'язків; становлення приватної власності; поступова майнова диференціація суспільства; перетворення сім'ї на господарську одиницю; витіснення родової общини територіальною; виділення ієрархічно структурованої військової еліти; утворення організованих воєнно-політичних об’єднань та союзів; зародження державності.
У результаті грецької колонізації (IV—V століття н.е.) виникають античні міста-держави. У кінці IV століття територія Північного Причорномор'я зазнала руйнівного нашестя гунів.
Колонізація Пн.Причорномор'я була частиною так званої Великої Грецької колонізації 8-6 ст. до н.е. Вона зумовлювалась рядом причин, найголовніша з яких-відносне перенаселення, коли всі землі в материковій Греції були вже розподілені."Зайві" люди змушені були шукати ліпшої долі в інших місцях, не так щільно заселених .
Грецька колонізація значно розширила кордони тогочасної ойкумени і була зумовлена цілим комплексом причин, тісно пов’язаних з розвитком грецького суспільства. Вона була наслідком могутнього демографічного вибуху та інтенсивного зростання продуктивних сил у грецькому суспільстві, розвитку сільського господарства, ремесел і торгівлі.
Важливим був і військовий тиск на грецькі міста Іонії персидських царів, що примушував греків залишати рідні місця. Все це призвело до загострення соціально-політичної боротьби в Греції та виселення значної частини жителів грецьких центрів до інших, часто віддалених на багато сотень кілометрів від метрополії, ще не освоєних районів, де було достатньо вільних земель та джерел сировини.
Як правило, внаслідок колонізації нові поселення конституювалися як поліси і були політично незалежні від міст-метрополій, хоча й підтримували з ними тісні економічні, політичні, культурні та релігійні зв’язки. Тим більше, що міста-метрополії були дуже зацікавлені у надходженні з колоній продовольства, передусім зерна, і корисних копалин.
У грецькій колонізації Північного Причорномор’я величезну роль відіграло місто Мілет, яке було великим ремісничим і культурним центром усього грецького світу. Колонізація по суті була процесом еміграції частини грецького населення до нових, часто малонаселених, районів тогочасної ойкумени. На цих територіях, в тому числі і в Північному Причорномор’ї, греки-колоністи вступали в контакти з місцевим населенням, чим обумовлювалась специфіка історичного розвитку того чи іншого грецького центру в конкретно-історичних умовах його існування.
В період грецької колонізації у Північному Причорномор’ї зовсім не було стабільного осілого місцевого населення. Тому на початковому етапі свого розвитку античні центри регіону розвивалися відносно самостійно, не відчуваючи тиску з боку войовничого варварського населення. А з іншого боку, грецькі поселення були тією притягальною силою, яка багато в чому обумовила переміщення центру скіфської культури у Північне Причорномор’я і, в кінцевому результаті, ознаменувала народження Великої Скіфії, пам’ятники якої продовжують дивувати світ і сьогодні.
З часів грецької колонізації південь сучасної України став складовою частиною античної цивілізації, що, природно, не могло не відбитися на історії, культурі, звичаях населення, що мешкало на території нашої країни в той далекий час.
Давня історія України надзвичайно багатогранна, і однією з її найцікавіших сторінок є грецька колонізація, що поклала початок цілому періоду, який прийнято називати античним. Саме в цей час Північне Причорномор’я було включене до орбіти всесвітнього цивілізаційного процесу, а потім політики Понтійської держави, Римської імперії і, нарешті, Візантійської імперії.
Па початку ранньозалізної доби, в X—VII ст. до н.е. лісостепова частина
Правобережної України між Дніпром і Дністром була заселена осілими племенами чорноліської культури. Чорноліська культура — одна із найсамобутніших культур праслов'янського світу, вона генетично пов'язана з місцевим населенням давніших епох. Чорноліські племена були об'єднані в союзи племен, центри яких знаходились у Придніпров'ї (Черкащина), на Побужжі, в Наддністрянщині, а пізніше і на Лівобережжі Дніпра па Полтавщині. У цих місцях виявлено багато селищ, городищ і поховань чорноліської культури, що свідчить про значну густоту населення. Цікаво, що це майже повністю збігається з розселенням найдавніших протослов'ян-землеробів в Україні — племен трипільської культури.
Чорнолісці жили родами у відкритих селищах, де будували дерев'яні
наземні житла та півземлянки. Основу господарства становили орне
землеробство і скотарство. Добре розвинутими були всі галузі домашнього господарства та ремесла: прядіння, ткацтво, чинбарство, обробка кістки і дерева. Чорноліські гончарі виготовляли різноманітний високоякісний і вишукано оздоблений посуд. Високого рівня досягла власна металургія бронзи та заліза, один з найбільших виробничих центрів знаходився в басейні річки Тясмин на Черкащині.
У VІІІ ст. до н.е. частина племен чорноліської культури переселилася на схід — за Дніпро і осіла на берегах річки Ворскли. Дніпровське Лівобережжя було добре відоме праслов'янам і обжите ними ще за доби бронзи. Сюди ж на родючі лісостепові чорноземи заходили з лісів і прабалтські племена, змішуючись інколи з праслов’янами. Найзахіднішою межею розселення чорнолісців стала Середня Наддністрянщина, де по обидва боки Дністра жило кілька їхніх племен. Рештки чотирьох поселень одного з племен виявлені археологами в околицях с.Непоротів Чернівецької обл. Тут чорнолісці жили у невеликих хуторах, що складалися з 6—10 жител, розташованих уздовж правого берега Дністра. Між поселеннями знаходився культовий центр — великий наземний будинок — храм з прибудовами, оточений рудами жертовних ям, в деяких з них було здійснено ритуальні людські захоронення.
Племена чорноліської культури були предками тих землеробських племен скіфського часу на території України, котрих Геродот називав скіфами-орачами.
– археол. к-ра кін. бронзового віку – поч. залізного віку (гальштатський період; див. Гальштатська культура). Назву утворено від назв тілоспального могильника Гава в Угорщині та поселення Голігради. В Україні поширена в Закарпатській Україні та Подністров’ї. Відомо бл. 300 пам’яток 11 – серед. 7 ст. до н. е. Осн. заняття нас. – землеробство, скотарство, гончарство, металургія бронзи, видобуток солі, торгівля. Житла напівземлянкові та наземні, поруч – госп. ями. Осн. речові знахідки – ліпний чорнолискований посуд різної форми, пишно оздоблений геометричним орнаментом у вигляді широких заглиблених ліній, та знаряддя й прикраси з бронзи. Могильники ґрунтові, практикувалося тілоспалення та поховання праху в урнах. Скарби свідчать про початкову диференціацію сусп-ва. Г.-Г.к. вплинула на формування деяких рис чорноліської культури. Етнічна належність нас. – фракоіллірійська.
Історичне коріння носіїв культури Гава-Голігради, як і культур фракійського гальштату в цілому, сягають в глиб епохи бронзи. Поява цього населення на території України звичайно пов'язується з його міграцією з південно-західних регіонів Центральної Європи . Питання про його етнічну належність достатньо складне. Найвірогідніше, що гава-голіградське населення є одним із північно-фракійських племен, формування яких відбулося в Карпато-Дунайському регіоні протягом XII—Х ст. до н. е. . Разом з тим, є думка про ілірійське походження згаданих племен.
Висóцька археологíчна культýра — належить до 1100—600 рр. до РХ.
Займала невеликий простір у Тернопільській області й частково на Львівщині в верхів'ях Західного Бугу й верхніх притоків Прип'яті.
Назва походить від від Висоцького могильника біля села Висоцько, Бродівського району Львівської області.
Відкрив у 1895 р. Ісидор Шараневич.
Кінець культури збігається з початком скіфського часу.
Дослідники: М.Грушевський, Т.Сулімірський, Л.Крушельницька, М.Бандрівський.
Поселення — відкриті селища на прирічкових дюнах і над заплавами.
Житлами служили невеликі чотирикутні землянки. На Ріпневському поселенні у Львівській області в землянці були виявлені залишки невеликої склепінної печі, зробленої на прутяному каркасі. На поселенні Почапи Злочевського району зустрінуті уламки якихось ливарних форм.
З кінця 90- х років 19 сторіччя особливо відомі могильники Висоцький і Луговський у села Чехи Львівської області. У першому з них досліджено 300 поховань, а всього їх у цьому могильнику повинно бути близько 1000. Ґрунтовий, без зовнішніх ознак могильник розташовується на пагорбі, серед заболоченої місцевості. Могильні ями йшли рядами по лінії схід-північно-схід — захід-південно-захід, тобто майже широтно. У ям не збереглося слідів яких-небудь перекриттів. У них з лежать частіше витягнутими на спині, головою на південь. У вигляді рідкісних винятків зустрічається скорчене положення кістяків на боці. Із загальної кількості розкопаних поховань трупоположення становлять до 90 %, близько 10 % — повні трупоспалення. У нечисленних випадках кремації попіл похованого по більшій частині клали прямо в могилу. Значно рідше застосовувалися урни. Досить часто зустрічаються парні поховання. Звичайно це одночасно поховані чоловік і жінка. Руки їх іноді бувають складені разом, а в деяких випадках померлі як би лежать в обіймах один одного. Імовірно, тут ми маємо справу з насильницьким умертвінням жінок, що свідчить про особливе положення чоловіків у Висоцькій родині. Бувають нечисленні сімейні поховання, коли в одній ямі поховані разом трохи дорослих і дітей.
У Красненському кургані, виявлені у ньому трупоположення із західною й східною орієнтацією голови похованих. В наявності насипу й в орієнтації поховань вбачається скіфський вплив.
Інвентар — найбільше відомі посудини, з яких окремі використані як урни. Досить можливо, що нерідко зустрічаються мініатюрні сосудики служили для якихось ритуальних цілей. Рідше знаходять бронзові або залізні прикраси, дрібні знаряддя праці або зброя. Серед предметів відомі ще кам'яні знаряддя, іноді дуже оригінальних форм. У похованнях немає мечів або кинджалів.
Висоцька культура, археологічна культура пізньої бронзої і ранньої залізної доби (10-6 ст. до РХ).
Названа за могильником біля села Висоцького Бродівського району Львівської області України. Поширена на невеликій території Львівської і Тернопільської областей.
Відомі могильники, поселення і клади. Населення жило в неукріплених селищах і займалося землеробством і скотарством. Характерні безкурганні могильники з обрядом трупопокладення (іноді трупоспалення).
Інвентар поховань: головним чином прикраси і мініатюрні посудини, рідше - залізні ножі і кременеві або бронзові наконечники стріл.
Кераміка: тюльпаноподібні посудини, двоконічні келихи, миски і черпаки.
В.к.. склалася на місцевій основі під впливом лужицької культури. Належала праукраїнцям.
Висоцька культура, яка сформувалась у контактному районі Східної Європи, поєднує в собі лужицькі та середньодніпровські етнокультурні елементи і представлена окремими селищами, могильниками (поблизу с. Бельзець, Висоцький, Чеський та Золочівський могильники) і скарбами. Пам’ятки висоцької культури локалізуються у східній частині Львівської і на заході Тернопільської областей, у верхів’ях Західного Бугу.
У похованнях висоцької культури переважав обряд трупопокладення. Зустрічаються також трупоспалення в урнах або в ямках. Поховання – групові і парні – супроводжуються невеликою кількістю речей (мініатюрні посудини, прикраси та зрідка знаряддя праці або предмети озброєння). У могилах виявлено кам’яні свердлені шліфовані сокири й молотки, залізні і бронзові ножі. Цікавими є бронзові ножі, які мають леко профільовану спинку і коротке руків’я з пазами для накладок з органічного матеріалу. На території висоцької культури було знайдено три бронзові бритви, а в с. Кремінна, що на Хмельниччині) – шолом протоетруського типу.
З прикрас переважають бронзові та залізні шпильки, звичайні гривни з бронзи, браслети у вигляді пружин, сережки. Серед столового посуду зустрічаються біконічні чарки, черпаки з дугоподібною ручкою та миски з увігнутим кінцем. Трапляються глиняні брязкальця, фігурки птахів, прясельця, а характерними є тюльпаноподібні горщики (як в тшинецько-комарівській та білогрудівській культурах), а також горщики банко- та дзвоноподібної форм.
Як встановили Ільїнська та Тереножкін, перехід до скіфського періоду на Правобережжі стався в ході еволюції культури пам'ятників жаботинського типу приблизно в середині 7-го в до н.е. При цьому дуже важливим є той факт, що пам'ятки ранньоскіфського часу знаходяться саме в Правобережному Лісостепу і сягають Верхнього Подністров'я. У степах же, де пізніше розквітала скіфська культура, у попередній період спостерігається повне запустіння:
"… В 12-10 ст. до н.е. у порівнянні з попереднім періодом у степовій зоні між Доном і Дунаєм спостерігається десятикратне зменшення кількості поселень і поховань. Така ж тенденція скорочення населення виявляється у степовому Причорномор'ї і в наступну кіммерійську епоху, що знаходить своє підтвердження у відсутності на цій території поселень і стаціонарних могильників" (Махортых С.В. 1997, 6-7).
Відповідно, немає в степах і ранньоскіфських пам'яток, у той час як на території Західної України вони є в великій кількості. Завдяки систематичним щорічним дослідженням львівських археологів під керівництвом Л. Крушельницької у Средньому і Верхньому Подністров’ї та у Передкарпатті виявлено числені поселення і могильники пізньбронзової і ранньозалізної доби, серед яких є такі, що унаочнюють поступовий перехід від чорноліської до скіфської культури, наприклад, комплекс в селі Непоротове Сокирянського району Чернівецької області:
"На площі 6000 кв. м виявлено чотири поселення (Непоротове І, ІІ, ІІІ, ІV), численні окремі пам’ятки та залишки могильника. Матеріали, в також залягання об’єктів, з яких одні перекривали інші, дали можливість виділити три хронологічні горизонти: верхній – ранньоскіфський, перехідний – від передскіфського до скіфського, і нижній, що синхронізується з чорноліською культурою" (Крушельницька Л. 1993-1, 7).
Пам’ятки ранньоскіфського часу виявлені також у Львівській області – недалеко від села Крушельниця Сколівського району і біля Добромиля над Сяном (Крушельницька Л. 1993-2, 226, 236). Скіфські ж впливи сягають значно далі:
"Наявність виробів скіфського типу в Центральній Європі (автентичних і виготовлених за скіфським зразком) дозволила дослідникам зробити висновок, що ця територія знаходилася під впливом скіфської культури. Найбільша концентрація знахідок скіфського типу спостерігається у Трансільванії та Угорщині" (Попович І. 1993, 250-251).
Українські археологи в цілому визнають, що культурна спадкоємність від доскіфського до скіфського часу спостерігається в Українській Лісостепу перш за все в галузі поширення чорноліської культури і пам'яток типу, які змінили її (Археологія Української РСР, Том 2, 1986, 50). Думка про спадкоємність скіфської культури в Правобережному Лісостепу від місцевих культур не викликає заперечень навіть у прихильників центральноазійського походження скіфської культури в цілому:
"В Лісостеповому Правобережжі на захід від Дніпра зосереджена велика кількість пам’яток пастушо-землеробського населення скіфської культури, корні котрої йдуть глибоко у місцеві культури бронзового віку" (Ільинская В.А., Тереножкин А.И., 1983, 11).
При цьому важливим є наступне спостереження:
"В Правобережному Лісостепу поширився скіфо-сибірський обряд поховання в курганах… Такий обряд, властивий раннім скіфам, стійко протримався в Правобережному степу до кінця скіфського періоду" (Ільинская В.А., Тереножкин А.И., 1983, 365).
Прийнявши до уваги хронологічні рамки еволюції чорноліської культури в ранньоскіфську і дані топоніміки, можна припустити, що ядро скіфської культури почало зароджуватися на берегах лівих приток Дністра – Верещиці, Гнилої Липи, Золотої Липи, Стрипи, Серету. Очевидно, знамените скіфське золото добували в басейні цих річок, оскільки численна топоніміка, що може свідчити про колишні багаті поклади цього металу, концентрується саме тут (річки Золота Липа, Золота, населені пункти Золочів, дві Золочівкі, Золотники, Золотий потік, Іванє-Золоте, Більче-Золоте, Золота Слобода). На цій же території, до речі, було знайдено кілька скарбів, найвідомішими з яких є два скарби із села Михалкова Тернопільської області на лівому березі Дністра, знайдені в 1878 і 1897 рр.
Серед науковців панує думка про те, що скіфську культуру на територію Західної України занесли пришельці десь із степів. Допускається навіть проникнення цих носіїв скіфської культури на територію сучасної Угорщини (Попович І. 1993, 282). Така думка не виглядає дивною, якщо звернути увагу на той факт, що найбільш пізній пам'ятник скіфської культури в Лагодові (недалеко від Львова) датується 5-му в до н.е., а далі йде хронологічний розрив аж до 1-го ст. н.е., коли починається період липецької культури (Крушельницька Л. 1993-2, 238). За словами Крушельницької таку ж ситуацію ми спостерігаємо і "на землях всій лісостеповій України" (Там же). Практично це означає, що на цих землях скіфська культура пізнішого часу не мала місця, а лишень ранньоскіфська, що побічно підтверджується й іншим фахівцем:
"Дивно, що… виникли ще в кінці VII – початку VI ст. до н.е. зв'язки греків з Поділлям не отримали подальшого розвитку, тоді як з Середнього Подніпров'я вони з плином часу розширилися і зміцнилися. Досить імовірно, що ця обставина пов'язується з іншим – з порівняно раннім припиненням життя на подільських поселеннях і в городищах-сховищах. Хоча такі ж поселення і городища продовжували існувати до зникнення скіфів з Подніпров'я" (Артамонов М.І. 1974, 112).
У світлі цих фактів виходить, що скіфське проникнення в у Прикарпаття і далі за Карпати почалося раніше розквіту скіфської культури в степах Північного Причорномор'я, що виглядає нелогічним.
Геродот стверджував, що скіфи, прибувши з Азії, витіснили з Причорномор'я кіммерійців і гнали їх навіть за Кавказ. Ареал кіммерійської культури простирається за Правобережжя Дніпра до Дунаю, тому можна сумніватися, що скіфи, прийшовши зі сходу, витіснили кіммерійців у Закавказзя. Якщо вже кіммерійці відступали перед скіфами, то вони повинні були б тікати кудись за Дніпро і далі за Дунай, на Балкани, але ніяк не пробиватися через них до Білоріченського перевалу на Кавказі і далі. У цьому випадку кіммерійські набіги в Передньої Азії мали відбуватися хіба що через Балкани. Історичні ж дані свідчать, що в більшості своїй кіммерійці приходили з-за Кавказького хребта і тільки якась частина їх разом з фракійцями прибувала в Малу Азію з Балканського півострова. З іншого боку, «поява скіфських пам'яток в Передкавказзя багато в чому пов'язане з епохою передньоазійських походів, початок якої відноситься до 80-70-х років VII ст. до н.е.» (Махортых С.В., 1991, 11). Аналіз поховального обряду скіфських поховань на Північному Кавказі «виявляє генетичну близькість з передскіфськими і ранньоскіфськими пам'ятниками Причорноморських лісової і лісостепової зон» (Там же, 112). Проте за логікою речей мало б бути навпаки – пам'ятники лісостепової зони повинні були виходити з Північного Кавказу.
— археологічна культура 5—1 ст. до н. е., поширена на тер. теперішніх Франції, Швейцарії, Чехословаччини, Югославії, Австрії, Пн. Італії, Британських о-вів. Заступила гальштатську культуру. Носіями Л. к. були кельти і племена, які перебували під їхнім впливом. Назва походить від місцевості Латен у Зх. Швейцарії, де виявлено перші знахідки цієї культури. Серед пам'яток Л. к.— залишки поселень (на пізньому етапі — городища) і поховання з обрядом трупопокладення і трупоспалення. Інтерес становлять бронзові й залізні вироби, знайдені при дослідженні пам'яток Л. к., своєрідні риси яких (форма і орнаментація мечів, антропоморфні і зооморфні оздоблення фібул-застібок, форма браслетів тощо) є хронологічним еталоном при класифікації матеріалів латенського періоду. Знайдено також глиняний ліпний і гончарний посуд. На тер. України окремі речі Л. к. поширилися в З—2 ст. до н. е. В кінці 3 ст. до н.е. групи кельтського або кельтизованого населення проникли в Закарпаття, залишили ряд пам'яток, у т. ч. виробниче поселення на горах Галіш і Ловачка поблизу Мукачевого — один з найбільших металоробних центрів Л. к. в Європі. З 2 ст. до н. е. на кельтів почали наступати римляни, германці та фракійці, що призвело до занепаду латенської культури.
Пшеворська культура — археологічна культура, що визначає залізний вік на території Польщі та Західної України.
Культура тривала приблизно 600 років з 200 до РХ до 400 після РХ.
Ареал культури — центральна і південна Польща: верхів'я ріки Одра (Сілезія), горішня і середня Вісла (Мала і Велика Польща); Східна Словаччина (Південна Лемківщина); горішня Тиса (українське Закарпаття і Мармарощина); горішній Дністер (Галичина).
Поселення формувались навколо річок і в середньому займали площу 0,2-1,4 га. Житла були прямокутної форми наземні та напівземлянкові, площа яких становила переважно 14-20 метрів квадратних. Стіни були стовпово-каркасною конструкцією. Обігрівались мешканці відкритим вогнищем або глинобитною піччю, яка знаходилась в кутку житла.
Поховання подібні і до інших археологічних культур того часу, а саме в більшості ґрунтове тіло спалення в урнах чи ямах. Поховання супроводжуються великою кількістю всіляких речей: фібулами, пряжками, підвісками, намистами. В випадках захоронення воїнів їх супровідним інвентарем була зброя — ритуально зігнуті мечі, списи, шпори, умбони щитів.
Для пшеворської культури характерний чорнолощений ліпний посуд: миски, глеки, вази.
Пшеворська культура на території України датується І-ІІІ ст. н. е. "Питання етнічної належності носіїв пшеворської культури на території Верхнього Подністров'я і Західної Волині вирішується з урахуванням відчутного впливу, починаючи з І ст.. н. е., з боку зарубинецьких ранньослов'янських племен, а також зіставленням східнопшеворських пам'яток із старожитностями черняхівської культури і ранньосередньовічних слов'янських племен Подністров'я. Дослідження (В. Д. Баран, І.С. Винокур, Д. Н. Козак) показали, що в першій половині І тисячоліття н. е. тут відбувався процес формування однієї з груп східнослов'янських племен. Щодо окремих пшеворських поховань із зброєю, то вони, очевидно, пов'язані з населенням Моравії, яке прийшло в рух у зв'язку з початком «великого переселення народів».
Інші культури ранньослов'янського часу, а саме Латинецька, Лпицька, Черняхівська, Культура Картацьких Курганів, Київська також відіграли велику роль у формуванні пізніших східнослов'янських племен. Зокрема Київська культура стала основою для формування і розвитку культур середньовічного часу, наприклад Пеньківської, Корчазько-празької у середньому Подніпров'ї. Отже, найбільшим генетичним попередником слов'янських культур середньовіччя стали Київська, а також Черняхівська культури.
Культура названа по назві селища Пшеворська, де були вперше знайдені зразки виробів. Змінила Лужицьку культуру, поширившись на більшу територію. На Сході, у північній Україні і Південній Білорусі, межувала з Зарубинецькою культурою, з якою мала споріднені риси, формуючи єдиний комплекс Пшеворської і Зарубинецької культур. Тут ми можемо пробачити витоки двох великих націй — польської (з Пшеворської культури) і української (з Зарубинецької культури).
На Півночі від Пшеворської культури у низовині Вісли і на захід від неї (східна частина Східної Померанії) існувала Оксивська культура, яка згодом, приблизно у 20 році після РХ, змінилась на Вельбарську культуру. Вельбарська культура належала готам. Готи відзначилися рухом вздовж правого берега Вісли приблизно до 190 року, з якого вони з'явилися в Україні, спричинивши розвиток нової культури — Черняхівської.
Римські записи називають мешканців території Пшеворської культури лугіями. Більшість носіїв Пшеворської культури були венедами. На заході, в межах Одри переважав германський елемент (Вандали і Бургунди).
Зарубине́цька культу́ра — одна з головних археологічних культур України періоду Залізного віку.
Територія розповсюдження зарубинецької культури — басейни Прип'яті, середнього і частково горішнього Дніпра. Час — приблизно 200 рік до РХ до 200 року після РХ. Була визначена у 1899 і засвідчена понад 500 місцями, які охоплюють простір від Прип'яті й Подесення до Середнього Подніпров'я.
У західній половині слов'янського світу синхронною зарубинецькій була пшеворська культура. Сарматського ярма там не було, і ця культура була більш повнокровною, ніж зарубинецька. Ці культури разом формують один археологічний комплекс. Ця спорідненність вказує на близкість пращурів українців (Зарубинецька культура) і поляків (Пшеворська культура).
Зарубинецька культура, як і її наступниця Черняхівська культура, має впливи інших культур: кельтської Латенської культури, степових скитів і сарматів. Згодом мала вплив цивілізації Римської імперії на Дунаї. Вплив Скитсько-сарматської цивілізації був значний у гончарстві, зброї, домашньому господарстві і орнаментації.
Носії культури займалися сільским господарством, скотарством і мисливством. Відома торгівля шкірами диких звірів з містами Причорномор'я. Небіжчиків спалювали і вкладали попіл в урни і ями.
Етнічна належність переважно була слов'янська, а саме українська. Про це свідчать стародавні, що не змінювалися з часом, слов'янські назви річок (гідроніми). Також можливі іноземні елементи. Так бастарни, народ який був згаданий у класичній літературі, відповідає територіально і у часі Зарубинецькій культурі. Не має впевненості, якою мовою цей народ розмовляв, але скоріш — балтійською, аніж німецькою.
З 200 року культура населення зазнала змін. Це було пов'язано, на думку деяких дослідників, з приходом германського народу готів з території сучасної Польщі. Територія Зарубинецької культури стала частиною Готської держави, яка археологічно характеризується Черняхівською культурою. Проте більшість вітчизняних дослідників вважають хибним таке припущення і вважають Черняхівську культуру прямим продовженням Зарубинецької. Цю думку обґрунтував Борис Рибаков у монографії «Язичество давньої Русі».
Поєнешти-лукашівська культура поширилась у Карпато-Дністровському регіоні, на території не тільки України, Молдови і Румунії. Саме у Румунії були знайдені перші знахідки цієї культури, яку вперше у 1936 році дослідив К.Чіходару, він відкрив могильник поблизу міста Васлуй. Також були проведені розкопки у Молдові, тут біля села Лукашівка були знайдені подібні пам’ятки, що й Румунії. Це дало можливість описати і ввести нову культуру, яка мала назву, вище вже згаданої, Поєнешти-лукашівська.
Селища, як і в Зарубинецькій культурі були близько річок і мали в середньому 2 га площі. Житла були наземними і напівземлянковими, стіни дерево-каркасна конструкція вони були білого кольору. Опалювали у житлах за допомогою відкритих вогнищ або глиняних печей. Були виявлені господарські ями для збирання збіжжя, поза межами жител, а також вогнища які використовували влітку, під відкритим небом. Були окремі ремісничі споруди, тут знаходили залишки речей, які використовувались в тому, чи іншому ремеслі. У поселенні велика Слобідка, Кам’яно-Подільського району, були виявлені елементи трьох культур, пшеворської, зарубинецької та поєнешти-лукашівської. Це свідчить про контакти між культурами і їхню спорідненість.
Населення займалось землеробством і приселищним скотарством. Не далеко від поселень археологами було виявлено знаряддя праці характерні для землеробів, а саме залізні серпи та кам’яні зернотерки. У селищах цієї культури, мешканці вирощували ячмінь, пшеницю, просо, коноплі. Скотарство формувалось на базі вирощування великої і малої рогатої худоби, свиней, коней. Також певне місце займало і мисливство, і рибальство.
Серед металів, які використовували у Поєнешти-лукашівській культурі були мідь, бронза, сталь, залізо. Для задоволення життєвих потреб у домашніх умовах займались ткацтвом, виготовляли вироби з дерева та кістки.
Кераміка у поняшти-лукашівській культурі була дуже якісною, вона виготовлялась за допомогою ручного гончарного круга, була симетричною, для використання в інших потребах керамічні вироби виготовлялися з товстими стінками. Ця кераміка мала аналогії у пам’ятках гетського населення Дністро-Дунайського межиріччя.
Також було знайдено незначну кількість озброєння, в основному це були залізні наконечники списів та стріл, мечі, залишки щитів. Поховання. В основному поховання Понєшти-лукашівської характеризують ґрунтові поховання з трупоспаленням в ямках та урнах. Серед виявленого поховального інвентарю були виявлені фібули, браслети, керамічні вироби та інші побутові речі. У поховальному обряді, як найбільш точному характеризуванні духовної культури на той час спостерігається зв'язок з гетськими старожитностями. Археологи датують Поєнешти-лукашівську культуру рубежем ІІІ-ІІ ст. до н.е. - другою пол. І ст. н.е.
Поховальний обряд є одним з основних і найбільш комплексних джерел для вивчення найрізноманітніших боків життя стародавнього населення і чи не єдиним джерелом (оскільки знахідки святилищ є надзвичайно рідкими), яке дає уявлення про його релігійні погляди та вірування.
Вивчення поховального обряду прикарпатського населення у пізньоримський час (культура карпатських курганів) базується на матеріалах розкопок понад 200 курганів на 30 могильниках, розташованих у різних частинах Карпатського підгір'я.1 Визначальною рисою цього обряду є кремація та поховання під курганними насипами на місці кремації.
До обрядового циклу, який здійснюється з моменту смерті людини до її поховання, входить ряд послідовних ритуальних дій, що загалом символізують перехід до іншого світу. В етнографічних та археологічних дос- [с. 49] лідженнях як правило виділяються чотири (іноді шість) основних етапи ритуальної церемонії при тілопальному способі поховання3: перший етап охоплює всі підготовчі дії від моменту смерті до підпалення поховального вогнища, другий – акт кремації небіжчика, третій – власне акт поховання, тобто вміщення перепалених залишків у місткість, що виконує функцію труни. До цього ж етапу належить і спорудження надмогильної будови. До четвертого етапу входять обряди та ритуали, що виконуються після поховання і пов'язані, як свідчать етнографічні джерела, з ритуальним очищенням після зіткнення зі смертю, а також частуванням на честь завершення переходу померлого до іншого світу. Звичайно, археологічні матеріали не забезпечують рівномірного висвітлення всіх ланок поховального обряду і не дають змоги відтворити його у повному обсязі. Однак, в міру наших можливостей, спробуємо на підставі як прямих, так і опосередкованих даних, одержаних при археологічному дослідженні могильників культури карпатських курганів, змоделювати ті ритуальні дії, які виконувалися при похованні, тим самим відтворивши систему поховальних традицій прикарпатського населення у пізньоримський час.
Особливо важливе значення надавалося напоям. Адже напій, як і вогонь, з самого початку стає об'єктом поклоніння і є обов'язковою приналежністю стародавніх культів.32 Мабуть тому різної форми чарки та кухлики, цілі або фрагментовані, неодмінно присутні у карпатських похованнях. Часто вони містяться всередині більших посудин або стоять поруч з ними. Так, наприклад, керамічні кружальні тонкостінні чарки, що імітували провінційноримські скляні вироби, були всередині кружальних горщиків у кургані № 4 у Глибокій та кургані № 1 у Грушеві, чарки у вигляді маленької мисочки та горщиків були покладені всередину кружальних посудин в курганах № 2 та № 12 у Марківцях і в кургані № 9 в Пилипах (ур. Гнилець). У Мишині, в кургані № 5, маленький кружальний глечик був вміщений у глек більших розмірів, а у кургані № 4 з Нижнього Струтиня всередині керамічної кружальної посудини знайдено скляну чарку. [с. 56]
Така ж скляна чарка стояла догори дном біля амфори з вином у кургані № 7 у Пилипах (ур. Гнидець). Догори дном стояли також маленька ліпна посудинка в курґані № 6 в Грушеві, мисочка і маленький горщик у кургані № 4 в Стопчатові. Навряд чи можна вважати це випадковістю. Перевертання предметів здавна побутує у слов'янській поховальній об-рядовості на різних територіях. Етнографічні матеріали зберігають, наприклад, відомості про зафіксований на Поліссі звичай ставити на могилах перевернутий посуд. Схожий звичай, коли з появою небіжчика у хаті перевертали весь посуд, існував у сербів. Етнографи розглядають ритуальне перевертання посуду в одному семантичному ряді з ритуальним роз-биванням посуду в поховальному та весільному обрядах та ритуальним виливанням води з посуду одразу ж після смерті одного з членів сім'ї.33
Останнім актом поховальної церемонії, який простежується археологічно, є спорудження насипу кургану. Ґрунтознавчі дослідження, проведені при розкопках могильників в Пилипах, показали, що земля для насипів бралася з близьких ділянок. У деяких випадках грунт вибирався з безпосереднього оточення могил, про що говорять широкі неглибокі рови, простежені навколо кількох курганів на могильниках у Ганеві, Дебеславцях та Перерослі. Два кургани в Перерослі та по одному в Підгородді і Товмачику мали у насипах шар каміння.
Підкарпатські племена застосовували виключно тілопальний поховальний обряд. Хоча історики релігії та етнографи не простежують імплікаційний зв'язок між кремацією та вірою в життя безсмертної душі поза могилою, вони визнають, що в більшості випадків обряд тілопалення тісно пов'язаний з анімастичними уявленнями про смерть і потойбічне життя, з ідеєю душі, що віддаляється в засвіти разом з димом поховального вогнища.34 Дозволимо собі припустити, що подібні вірування побутували і у середовищі підкарпатського населення. На користь цього промовляє ряд простежених деталей. Нагадаємо, наприклад, про звичай роз-бивання посуду та його перевертання, простежений у підкарпатських похованнях. Ці обрядові акти за глибинною семантикою є діями перетворення, переходу з одного стану до іншого, в сферу спілкування «цього світу» з «іншим світом».35 З вірою у нематеріальну душу, існування якої у потойбічному світі вимагало відповідного облаштунку, очевидно, пов'язане спалення разом з небіжчиком предметів побуту, тварин, і навіть, споруди, що символізувала житло.
Отже, поховальна обрядовість прикарпатської людності в пізньоримський час, тією мірою в якій вона може бути реконструйована за археологічними матеріалами, демонструє глибокі архаїзми, тобто збереження, [с. 58] нехай і у фрагментарному вигляді, систем, що належать до досить глибоких хронологічних шарів індоєвропейської традиції. Разом з тим загальна схема ритуалу та окремі його ланки знаходять аналогії та паралелі у поховальних традиціях пізніших часів. Проте, характерне сполучення основних елементів поховального обряду культури карпатських курганів не тільки надає йому своєрідності на тлі поховальної обрядності інших культур, але й наділяє значенням чи не головної культуро-визначальної ознаки.
Черняхівська культура — археологічна культура у 100—500 роках залізної доби.
Поширена на території лісостепового Подніпров'я між Дінцем і Дністром та Прутом і вздовж Буга, а також на південному сході Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії.
Відкрита у 1900—1901 Вікентієм Хвойкою біля с. Черняхова на Київщині.
Пам'ятки черняхівської культури — безкурганні могильники (поля поховань) та поселення. Осілі хліборобоскотарські племена черняхівської культури жили у великих неукріплених поселеннях.
Населення займалося також різними ремеслами, було розвинене бронзоливарство, залізообробка, ювелірство та гончарство. Посуд вироблявся переважно на гончарському колі. Була розвинена торгівля з римськими колоніями, звідки імпортувалися амфори, скляні кубки, глиняний посуд; у торговельних операціях вживалися римські монети.
Більшість дослідників вважає, що черняхівська культура створена племенами різного етнічного походження (даки, сармати, германці, скіфи, анти або венеди), про яких згадують стародавні автори на території поширення цієї культури. Черняхівська культура була знищена найправдоподібніше навалою гунів в кінці IV ст.
Найвідоміші пам'ятки черняхівської культури на території України: Черняхівський та Ромашківський могильники, Жуківецьке і Ягнятинське поселення.
Черняхівська культура — одне з найяскравіших культурно-історичних-утворень першої половини І тис. н. е. на південному сході Європи. В період свого розквіту, який припадає на III — IV ст., вона обіймала більшу частину сучасних українських і молдовських земель та суміжні з ними райони Польщі, Румунії, Росії. За підрахунками Є. Махно, лише в Україні відкрито близько З тис. поселень і могильників цієї культури, де виявлено сотні жител, тисячі поховань, здійснених за обрядом трупоспалення або трупопокладення.
Всі дослідники черняхівської культури зазначають наявність спільних рис, властивих її носіям: розвинуту економіку, основою якої були землеробство та ремісництво; інтенсивний обмін з античним світом; близькість форм кераміки, виробів з металів і кістки; розміщення поселень на розлогих схилах річок та струмків; поширення безкурганних могильників. Утім існували й місцеві особливості — в поховальному обряді, кераміці, житлобудівництві, що дало підстави виділити три локальні групи черняхівських пам'яток, пов'язані з певними регіонами: Північно-Західним Причорномор'ям, межиріччям Дністра, Пруту й Дунаю, лісостеповою зоною України (В. Баран).
Відмінності матеріальної та духовної культури пояснюються неоднорідністю етнічного складу черняхівської людності, куди входили іраномовні скіфи та сармати, які переважали в Північному Причорномор'ї; фракійці — гети й даки, що мешкали в межиріччі Дунаю та Дністра, де відчувався також сарматський вплив; східнослов'янські антські племена, пов'язані з лісостеповою зоною України; готи — східногерманське плем'я, сліди перебування котрого виявлено в Західній Волині, верхів'ях Південного Бугу, а також в окремих регіонах Північного Причорномор'я.
Уперше антропологічний матеріал із поховань черняхівської культури отримав у 1899 р. відомий київський археолог В. Хвойка під час розкопок могильника біля с. Черняхів на Київщині. Згодом кісткові рештки черняхівців були віднайдені також в інших некрополях України, Молдови та Польщі.
Аналіз краніологічних матеріалів показав, що носіям цієї культури загалом були притаманні європеоїдні риси: висока, видовженої форми черепна кришка, помірно розвинутий рельєф, нешироке обличчя, середній за шириною, чітко окреслений ніс (Т. Кондукторова). Однак серед них вирізняється кілька морфологічних варіантів, «прив'язаних» до певних територій: правобережний наддніпрянський, лівобережний наддніпрянський, середньонаддніпрянський та ін. Це переконливо свідчить на користь тези про поліетнічний характер черняхівської культури, яку обстоюють вітчизняні вчені.
Спробуємо на підставі групових морфологічних характеристик з'ясувати роль окремих етнічних компонентів, з яких склався строкатий конгломерат черняхівської людності. Почнемо з готів, стосовно котрих в історично-археологічній літературі віддавна точаться гострі суперечки.
За фольклорною традицією, готи — це вихідці з о. Ґотланд у Балтійському морі. Наприкінці І тис. до н. е. вони з якихось причин залишили свою батьківщину й переселилися до Південної Балтії.
У II ст. н. е. готи просунулися далі на південь, з'явившись у Мазовії та Підляшші (Польща), в Поліссі та на Волині, де з ними пов'язують пам'ятки вельбарської археологічної культури. За поширенням вельбарських елементів на черняхівських пам'ятках з'ясували, що у верхів'ях Південного Бугу готські племена розділилися: одні з них рушили до Чорного моря та Приазов'я, інші повернули на південний захід. Поява готів на українських землях спричинилася до певних історично-культурних та етнічних змін, що відбулися в першій половині І тис. Встановлено, що готи певний час очолювали великі військово-політичні союзи, які об'єднували скіфів, сарматів, дакогетів і слов'ян. Ця обставина дала підстави деяким німецьким, польським і російським дослідникам вважати готів чи не єдиним творцем черняхівських старожитностей.
Аналіз антропологічних даних показує, що давнім германцям, а отже й готам, були притаманні риси, характерні для представників північної гілки європейської раси: масивний череп, який характеризується великим поздовжнім та поперечним діаметром, середня ширина лиця, низькі орбіти, відносно вузький ніс. Жодна краніологічна серія з черняхівських некрополів України та Молдови (а їх понад 20) не має такого поєднання ознак. Готську домішку можна простежити хіба що на деяких черепах із могильників, розташованих поблизу сіл Косанове (Побужжя) та Гаврилівка (Нижня Наддніпрянщина). Відтак можна погодитися з тими дослідниками (Т. Кондукторова, М. Великанова, Т. Алексєєва), котрі вважають, що готи не відіграли істотної ролі у формуванні морфологічних рис черняхівської людності. Зазначимо також, що наприкінці IV ст. частина готів під тиском гунів була змушена залишити терени Східної Європи, решта ж розчинилася серед місцевого різноплемінного люду, не залишивши помітного сліду в його матеріальній та духовній культурі.
Найдовше готи затрималися в Криму. Востаннє про кримських готів — мешканців печерних міст Мангуп-Кале, Ескі-Кермен та інших — згадано в писемних джерелах другої половини XVI ст.
Що ж до питання про внесок східнослов'янських племен у морфологічний тип черняхівської людності, то вирішити його непросто за браком джерел: носії «прасхіднослов'янських» культур — зарубинецької, волинсько-подільської та київської — застосовували обряд трупоспалення, який побутував в українських землях аж до запровадження християнства (988). Відтак доводиться вдаватися до порівняльного аналізу краніологічних матеріалів черняхівських та давньоруських часів. Хронологічний розрив між ними становить шість століть. Але це не так багато, враховуючи спадковий характер расово-діагностичних ознак.
Дослідження показали: збірна краніологічна серія черняхівської культури Середньої Наддніпрянщини має аналоги серед черепів із курганів та ґрунтових могильників цього регіону, залишених нащадками літописних полян (Т. Алексєєва). З іншого боку, її ознаки притаманні також краніологічним матеріалам пізньоскіфського часу. Це означає, що, по-перше, в Середній Наддніпрянщині простежується дуже глибока лінія морфологічного розвитку: племена скіфського часу — черняхівці — літописні поляни; по-друге, східнослов'янські племена істотно вплинули на формування морфологічних рис носіїв черняхівської культури.
Скіфський морфологічний компонент переважає також в інших краніологічних серіях з черняхівських некрополів України. Що ж до Прутсько-Дністровського межиріччя, то тут його вплив менш відчутний: місцеві племена визначалися загальною грацильністю, дуже малими розмірами черепа, вузьким, невисоким обличчям. За висновками М. Великанової, ці риси сформувалися на основі фракійського субстрату. Крім того, в цьому регіоні зафіксована присутність сарматських племен. Так, у могильнику біля с. Данешти (Молдова) виявлено штучно деформовані черепи.
Окремі властиві сарматам брахікранні черепи походять також із черняхівських некрополів України: біля с. Косанове в Побужжі, с. Журівка Ольшанська в Середній Наддніпрянщині, с. Боромля на Лівобережжі тощо. Цікаво, що в Косанівському могильнику всі вони належали жінкам, чоловічі ж мали північноєвропеоїдні (готські) риси. На деяких наддніпрянських пам'ятках іноді трапляються й черепи зі слідами штучної деформації. Однак ці знахідки мають поодинокий характер і не дають підстав для тверджень про істотний внесок сарматів у фізичний тип творців черняхівської культури.
Культура карпатських курганів — археологічна культура кінця 2-го — початку 5 століть н. е..
Пам'ятки культури поширені в передгірських областях Східних Карпат по верхніх течіях Дністра, Сірета і Прута. Перші з них були відкриті наприкінці 19 століття, в окрему археологічну культуру виділені М. Смішком в 1960 році. Назва пов'язана з курганним поховальним обрядом. Дослідження провадили Т. Сулімірський, Я. Пастернак, М. Смішко, Л. Вакуленко. Розкопки велися на 10 поселеннях та 30 могильниках. Поселення розташовані на мисах, утворених течіями річок. Житла — напівземлянки прямокутної форми площею 9—12 м², глибиною 0,5—0,9 м. Наявні також господарські споруди, господарські ями та вогнища поза спорудами. На поселеннях біля смт Печеніжин та села Голинь (Калуського району) відкриті гончарські горни, в с. Пилипи (Коломийського району, всі Івано-Франківської області) — комплекс зерносховищ. Могильники розташовані на вершинах узгір'їв та високих берегах річок. Вони налічують від 5—20 до 60—100 насипів. Кургани куполоподібної форми мали висоту 1—1,5 м і діаметр 10—12 м. Тут виявлені залишки земляних, кам'яних та дерев'яних підкурганних конструкцій. Обряд поховання — тілоспалення на місці поховання. Поховальний інвентар складався з керамічних посудин-приставок, предметів убрання покійного (фібули, пряжки, намиста та інші прикраси) та особистих речей (ножі, знаряддя праці, кістяні гребінці, монети).
Про заняття населення землеробством свідчать знайдені в курганах та на поселеннях наральник, серпи, жорна, посудини для зберігання зерна та широкий асортимент виявлених зерен обгорілих злаків. У керамічному комплексі виробів переважає посуд, виготовлений на гончарному крузі. На широкі торговельні зв'язки, здебільшого зі східними римськими провінціями, вказують численні знахідки античних амфор, римських монет, а також імпортного скляного посуду.
Київська культура (200-500 рр.), названа на честь Києва, столиці України. Вона є певно слов'янською археологічною культурою. Вона є сучасницею й північною сусідкою Черняхівської культури, яка відповідає багатоетнічному Готському королівству Oium, яке було засноване в південно-західній Україні в другому сторіччі і закінчилося вторгненням Гунів в кінці четвертого сторіччя. Готичний історик Йордан згадує підпорядкування слов'янських людей готами в "Походженні і справах Готів" - край Київської культури, яка частково покриває місцевості з Черняхівської культури - підтверджує його записи.
Поселення знайдені здебільшого уздовж річкових берегів, часто або на високих кручах, або прямо краєм річок. Хати є надзвичайно напів-підземного типу (загальні також для пізніших слов'янських культур і подібні до ранніх германських і кельтських видів хатин), часто квадратні у пляні (4х4 метри), з відкритим вогнищем у куту. Більшість сіл має до 10-ка хат. Відома одна сільська громада Київської культури, виготовляла тонкі смуги оленячих рогів, які потім переробляються у відомі ґотські гребінки оленячого рогу, в сусідньому селі Черняхівської культури.
Існує істотна розбіжність в науковому спільноті щодо попередників київської культури: одна теорія відстежує її початок від Милоградської культури; інша версія простежує її становлення від Чорноліської культури (Скитські фермери Геродоту) через Зарубінецьку культуру; третя версія (переважно польських досліників відсліковує її від Зарубінецько-Пшеворського культурного комплекса.
Київська культура закінчує своє існування з вторгненням Гунів, і через буйний період в Європейській історії. Її наступниці: слов'янські Празько-корчакська культура, Пенківська культура і Колочинська культура мали свій початок після 500 р. після РХ у Східній Європі.
У VII ст. до н. е. в Північному Причорномор'ї поширилися носії скіфської культури, найдавнішу згадку про котрих містять ассирійські джерела. Понад чотири століття вони населяли величезні степові простори між Доном та Дунаєм. Це була група споріднених племен, близьких за походженням, культурою та звичаями. Панівне становище серед них, за Геродотом, посідали царські скіфи — номади, які замешкували степову смугу вздовж Азовського моря, Подоння та Крим. Їхніми сусідами в Лівобережному Причорномор'ї були скіфи-кочовики, а на півночі, в лісостеповій зоні — скіфи-землероби. У пониззі Південного Бугу поблизу грецького міста-колонії Ольвія мешкали калліпіди, або елліноскіфи, на північ від них — алазони, котрі, вочевидь, належали до фракійських, імовірно, гетських племен. Лісостепову смугу Дніпровського Правобережжя, за Геродотом, населяли скіфи-орачі, з якими сучасні дослідники пов'язують племена чорноліської культури. Дедалі частіше висловлюється припущення про її праслов'янський характер.
Загалом скіфи Північного Причорномор'я визначалися середнім зростом — близько 167 см у чоловіків і 159 см у жінок.
На підставі порівняльного аналізу Т. Кондукторова дійшла висновку, що за основними рисами фізичної будови скіфи Північного Причорномор'я дуже близькі до своїх попередників на цих теренах — племен доби пізньої бронзи. Отже, вони асимілювали великі групи місцевої людності, чому, очевидно, сприяла мовна спорідненість.
Цінні результати отримала М. Великанова, яка вивчала черепи з ґрунтового скіфського могильника IV — III ст. до н. е. біля с. Миколаївка на східному березі Дністровського лиману. За багатьма важливими расово-діагностичними ознаками, зокрема шириною вилиць, вони займають проміжне становище між скіфськими та фракійськими краніологічними серіями. Крім того, серед населення, яке залишило дану пам'ятку, досить чітко виокремлюються два морфологічних компоненти: відносно масивний, властивий скіфам Нижньої Наддніпрянщини, та гранильний, притаманний фракійцям балканського ареалу. Відтак випливає, що на західних околицях Великої Скіфії (а Дністер якраз і відігравав роль природного рубежу між двома великими етнічними масивами) між скіфськими та фракійськими племенами існували тісні взаємини, наслідком яких була зміна антропологічного типу.
Антропологічні дослідження носіїв чорноліської культури не проводились — у них переважав обряд трупоспалення, а отже, практично відсутні кісткові рештки. Що ж до краніологічних та остеологічних матеріалів, виявлених у скіфських курганах Середньої Наддніпрянщини (здебільшого в Пороссі), то їх вивчення дало змогу зробити такі висновки: люди, поховані в них, близькі до скіфів Нижньої Наддніпрянщини; витоки їхнього морфологічного типу пов'язані з носіями зрубної та білозірської культур доби пізньої бронзи, (С. Круц). Це дає підстави гадати, що серед похованих під курганними насипами переважали прибульці зі степової зони України, а місцева праслов'янська людність, очевидно, ховала своїх небіжчиків за іншим ритуалом.
Дещо несподівані результати дало обстеження черепів з курганів поблизу м. Бориспіль на лівому березі Дніпра. За підсумками досліджень був виокремлений не відомий досі антропологічний тип, який характеризується округлою (мезобрахікранною) формою мозкової коробки, високим і широким обличчям (С. Круц). Очевидно, витоки цих морфологічних рис слід шукати серед носіїв бондарихінської культури, котрі, як відомо, у першій чверті І тис. до н. е. населяли лісостепову зону Лівобережної України.
У III ст, до н. е. панування скіфів у причорноморських степах скінчилося: сюди зі сходу почали проникати сарматські племена, які раніше кочували у Приараллі, на Південному Уралі та в Поволжі. Першими на теренах України з'явились язиги, по тому — роксалани, згодом — алани. Вже у І ст. до н. е. античні автори почали називати Північне Причорномор'я Сарматією. Сарматські племена активно втручалися в тогочасні міжнародні події: вони неодноразово нападали на Ольвію та інші грецькі колонії, вели війни з Римом тощо. У перші віки нашої ери частина сарматів проникла далеко на північ, у лісостепові райони України (басейн р. Тясмин), де, мабуть, змішалася з корінною землеробською людністю.
Антропологічні дослідження показали, що сармати Північного Причорномор'я загалом характеризувались дещо коротшою, ніж у скіфів, черепною кришкою, ширшим обличчям, помірним розвитком м'язового рельєфу та середнім випинанням носових кісток із площини лиця, — тобто європеоїдними рисами з певною «східною» домішкою (Т. Кондукторова, С. Круц). За більшістю ознак вони були дуже близькими до сарматських племен Поволжя, Південної Башкирії, Приаралля. Припускають, що всі ці групи походять від населення андронівської культури доби бронзи, пам'ятки якої поширені на теренах Казахстану та Мінусинської котловини в Західному Сибіру. Зауважимо, що деякі сарматські племена, надто алани, досить широко застосовували штучну деформацію черепа.
З кінця І тис. до н. е. до початку II тис. н. е. на теренах Волині, Прикарпаття, Поділля та Закарпаття відбувалися складні етногенетичні процеси за участю племен пшеворської, зарубинецької, липицької та інших культур, антропологічний склад яких залишається невідомим через поширення в їхньому середовищі обряду трупоспалення.
В середній течії Десни, басейні Сейму і верхів'ях Сули, де у другій половині І тис. мешкали літописні сіверяни, в давньоруський час був поширений доліхокранний середньолиций тип, який знаходить певні аналоги серед нащадків радимичів, дреговичів, смоленських і тверських кривичів. За більшістю провідних краніологічних ознак він схожий з попереднім, відрізняючись від нього трохи довшою черепною кришкою та вужчим обличчям.
У верхів'ях Здвижа, Тетерева, Ужа та Убороті, де на час утворення Київської Русі локалізувались древляни, дослідники виділили мезокефальний високоголовий і широколиций тип. Схожі антропологічні варіанти поширені й на захід від окресленої території — у верхів'ях Стиру та Горині, де вони пов'язані з курганними похованнями на горизонті. Що ж до поховань у ямах під курганними насипами, які частіше трапляються у межиріччі Стиру та Горині — ареалі волинян, то властивий їм тип схожий з попереднім, відрізняючись від нього видовженішою, трохи нижчою черепною кришкою та дещо вужчим обличчям.
Давнє населення Середньої Наддністрянщини — території, пов'язаної з літописними тиверцями та уличами, характеризувалося мезокранією, середніми розмірами лицевого відділу, дуже широкими й невисокими орбітами, значним горизонтальним профілюванням обличчя, високим переніссям, середнім виступанням носа. Найближчі аналогії цьому поєднанню ознак знаходимо в ареалі древлян.
Ранньосередньовічної пам’ятки празько-корчацької культури у регіоні поділяються на чотири типи – поселення, городища, могильник та скарб. Вони зосереджені вздовж течії великих річок або приток. Підґрунтям їм послугувала слов’янська частина багатоетнічної черняхівської культури, що відобразилося у комплексах гунського часу. Матеріальна культура регіону однорідна й характеризується сталим набором рис. Для нього характерні сім типів посуду. Технологія виробництва свідчить про місцевий характер. На основі однорідності рис у матеріальній культурі, наявності городищ доведено, що у верхів’ях Західного Бугу містився центр дулібського об’єднання, а у Верхньому Продністров’ї мешкали хорвати. З цих регіонів розпочалося просування слов’ян у верхів’я Вісли, а також у південному та східному напрямках.
Сучасна українська історіографія донедавна не висвітлювала локальні варіанти празько-корчацької культури. Питання загального характеру – походження, основні риси, систематизація визначальних понять були вирішені залученням до наукового обігу результатів досліджень з низки пам’яток, які вивчалися широкими площами. Як результат вдалося більш чітко з’ясувати суть соціальних відносин і характерні риси матеріальної культури.
На основі аналізу системи заселення доведено наявність певних критеріїв щодо природних умов, також вибір місця поселення залежав від ландшафту. В межах регіону празько-корчацькі пам’ятки зосереджені у трьох варіантах ландшафту – широколистих лісах, передгірському та заплавному. На нижчому рівні поділу ландшафтів пам’ятки містяться в опільському або поліському типах на рівні заплавних або перших надзаплавних терас річок, що, в першу чергу, пов’язано із типами ґрунтів. У переважаючій більшості це важкі глинисті ґрунти. Поселення V-VII ст. тяжіють до рівнинних партій ландшафтів, не піднімаючись вище абсолютних висот у 300 м н. р. м. Місце розташування поселень мало здебільшого природні обмеження.
Топографія городищ носить «низинний» характер. Розташовувались на домінуючих висотах (мисоподібних останцях) у заплавах. Система заселення характеризується гніздовим способом освоєння певної території – декілька поселень становили об’єднання. Основна одиниця забудови – група жител однієї великої патріархальної сім’ї, яка представлена паралельними рядами або групами жител на поселенні.
Особливою характеристичною рисою жител є їхня загальна площа. На ранніх етапах існування празько-корчацької культури площа жител є малою, а на пізніших етапах - збільшується. Житла із малою площею, містяться у верхів’ях Дністра та Західного Бугу. В басейні Вісли вони відсутні. Відсутність таких комплексів у доріччі Вісли та концентрація їх у верхів’ях Дністра та Західного Бугу вказує на один із напрямків міграцій слов’янського населення у ранньому середньовіччі – із сходу на захід.
Найбільш помітною рисою житлобудівництва є печі. У регіоні дослідження вони зустрічаються двох типів. У басейні Дністра та Вісли це традиційні печі-кам’янки. Для басейну Західного Бугу характерні печі вирізані у спеціально залишеному материковому останці. У подальшому печі вирізані у материковому останці з’являються у південному та західному напрямках, на Лівобережжі Дніпра. Поширення такого своєрідного елементу як глиняна піч вказує на шляхи міграцій слов’ян у ранньому середньовіччі.
Витоки празько-корчацької культури регіону знаходяться у верхньодністровській групі пам’яток пізньоримського часу. Підтвердженням цього є пам’ятки гунського часу із комплексами, які містять риси так званого «перехідного періоду». Водночас у басейні верхньої Вісли пам’ятки такого типу невідомі. Характерні риси цих комплексів – напівземлянкове житло з піччю-кам’янкою або вирізаною у материковому останці, в заповненні переважаюча кількість ліпної кераміки, форми якої наближені до пізніших слов’янських.
У результаті опрацювання колекції керамічного посуду, зокрема із Зимнівського городища, виділено сім типів горщиків із двома підтипами.
Посуд із регіону має певні риси, які відображаються у загальних пропорціях, формах вінець, технології виготовлення та видах орнаментування. На основі цього доведено, що типологія посуду відповідає локальним групам, зокрема, дністровсько-прикарпатській та віслянській. Перша з них охоплює верхів’я басейну Дністра із прикарпатським регіоном, а також басейн Західного Бугу, друга – частину басейну Вісли, із пам’ятками розташованими в околицях Кракова.
Металообробна справа носила місцевий характер та досягла високого рівня, оскільки зустрічаються вироби як із заліза, так і з кольорових металів. Широкий спектр знахідок з кольорових металів, а також виробів зі скла є підтвердженням взаємообміну виробами та технологіями місцевого населення із сусідніми етносами – племенами кочівників, дунайськими провінціями. Певна частина таких виробів могла бути отримана як трофеї після набігів на візантійські території.
Зимнівське городище виступає як один із перших протоміських осередків, що виконувало адміністративно-господарські функції. В економічному відношенні воно було ремісничим центром виготовлення виробів із чорних та кольорових металів, з кістки і дерева; в соціальному відношенні – общинно-племінним центром.
У політичному відношенні досліджений регіон був центром першого протодержавного об’єднання – союзу слов’янських племен під проводом дулібів. Теорії про населення верхів’їв Західного Бугу та Дністра західнослов’янськими племенами лендзян не знайшли свого підтвердження за археологічними джерелами. Відповідно до особливостей матеріальної культури існували локальні варіанти пов’язані із басейнами Дністра та Західного Бугу з одного боку та Вісли з другого. Враховуючи тогочасні політичні обставини, можна стверджувати, що носії празько-корчацьких старожитностей, що належать склавінам, в інтеграції з антами – носіями пеньківської культури, а також носіями колочинської культури, були тією основою на якій утворилася перша східнослов’янська держава.
Пенькі́вська культу́ра — археологічна культура, що існувала протягом 5—8 століть від Пруту до Осколу й займає переважно лісостепову смугу України.
Виникла внаслідок переселення на південь племен київської культури. Вважається, що пеньківська культура залишена антами — однією з груп ранньоісторичного слов'янства.
Перші незаплановані дослідження пеньківської культури відбулись у 1956-1959 роках. Це була експедиція під керівництвом Д. Т. Березовиці, вона була проведена поблизу села Пеньківка у Потясминні. Подальшими дослідженнями було визначено територію поширення цієї культури, пеньківці розселились в лісостепі від Подунав’я на південному заході до Сіверського Дінця на північному сході.
Як і представники інших культур носії пеньківської розселялись над річками. Характерним було розміщення поселень групами по 5-7 поселень, на відстані одне від одного 3-5 кілометрів. Селища здебільшого займали 1,5-3га, здебільшого у селищах розміщувалось до 30 жител. У плані вони були чотирикутними напівземлянками, площею в середньому 25 метрів квадратних, стіни мали стовпову або зрубну конструкцію. У житлах для обігріву і побутових потреб використовували вогнища або кам’яні печі. Також поруч з житлами було виявлено господарські будови і ями.
Основою господарства було орне землеробство. Також пеньківці займались мисливством, риболовлею. Розвивалась галузь залізного виробництва. Одним з найбільших металургійних центрів був Гайворонівський, він складався з чотирьох агломераційних печей і двадцять одного сиродутного горна. Тут було виявлено залізні шлаки і кричне залізо, крім того було знайдено ознаки ковальства. Отже ця галузь була розвинена на досить високому рівні.
Кераміка була представлена перш за все, горщиками біконічної форми. Також трапляються горщики тюльпаноподібної форми і з загнутими до середини кінцями вінця.
Поховання представлялись характерними для слов’ян трупоспаленням на стороні, рештки тіл хоронили у ямках. Крім цього трапляються звичайні тіло покладення.
Період існування пеньківської культури датується V-VІІ ст. н.е. , про неї у своїх записах згадують Прокопій і Йордан, вони пишуть про цих людей, як приналежних до антського союзу.
Подібною до пеньківської культури є колочинська, вони розвивались практично у одному часі. Тому між ними багато спільних рис, хоча у колочиньській спостерігаються впливи північно-східних сусідів з Білорусії і Смоленщини.
Друга половина І тис., у цей час у Західній Європі функціонують новосформовані феодальні держави, на основі германських племен. Слов’яни стали базою для державних утворень у Східній Європі. Крім Великоморавської, Чеської, Польської, Болгарської в наслідок закономірних процесів на території поширення східних слов’ян утворюється нова держава – Київська Русь. Причинами утворення нових державностей стало формування племінних союзів, так західні слов’яни поділились на поляків, чехів, словаків; південні: сербів, хорватів, словенів, боснійців, чорногорців; східні: слов’ян, полочан, кривичів, в'ятичів, радимичів, дреговичів, сіверян, деревлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців.
Лука-Райковецька культура - східнослов'янська культура 700-1000 рр Названа за городищем біля м. Бердичів на Україні. Культура типу Л.-Р. генетично пов'язана з Пражсько-корчакською культурою.
Була поширена охоплює правобережну частину Середнього Подніпров"я. Деякі розкопані села і городища виникли ще в 500-700 рр.
На поселеннях досліджені як напівземлянки, так і наземні житла з кам'янками або глинобитними печами, розташованими в кутках.
У 700-900 рр., мабуть, зберігається обряд поховання залишків кремації в грунтових могилах, в урнах, а до 10 ст. він змінився підкурганними безурновими похованнями.
Типова для культури кераміка відрізняється від пражсько-корчакської порівняно низькими пропорціями, сильнішою профілізацією, наявністю на частини судин нерівного лінійно-хвилястого орнаменту.
1. На значній території між Дніпром на сході та Карпатами на заході, від Прип’яті на півночі і до Нижнього Дунаю на півдні у VIII-X ст. була поширена райковецька культура, що продовжила традиції місцевих ранньослов’янських культур попереднього часу і пройшла у своєму розвитку три періоди, кожен з яких датується в межах одного століття. Ранній період датується кінцем VII-VIII ст., середній – ІХ - початком Х ст. і пізній – Х ст.
2. Пам’ятки райковецької культури представлені селищами, городищами, могильниками (курганними і ґрунтовими), культовими місцями – святилищами. Найчисленнішою категорією пам’яток є селища, які здебільшого розташовані окремими групами – гніздами. Городища переважно належать до мисового типу. Основу їхніх фортифікаційних споруд складали різнотипні дерев’яні укріплення.
3. Більшість житлових споруд райковецької культури складають напівземлянки каркасно-стовпової та зрубної конструкції. На городищах зафіксовані наземні житла з підвалами, які з’явилися у Х ст.
Серед опалювальних споруд переважають печі-кам’янки, рідше зустрічаються глинобитні печі круглої, підковоподібної або підпрямокутної форми.
4. Основою галуззю господарства райковецької культури було землеробство, в розвитку якого простежується перехід від підсічною та перелогової систем рільництва до парової, що засвідчено появою ярих і озимих зернових культур, а також нових орних знарядь, придатних до обробітку староорних земель.
5. Перехід до парової системи рільництва викликав якісні зміни у розвитку тваринництва, яке складало з ним єдиний господарський комплекс і забезпечувало органічними добривами, засобами для їхнього вивозу на поля і тягловою силою для оранки. Простежено зростання продуктивності тваринництва і споживання м’яса домашніх тварин, а також ролі молочної його галузі, чому сприяло переведення худоби на стійлове утримання і забезпечення її фуражем на зимовий період.
6. Промисли відігравали допоміжну роль, хоча забезпечували суттєву добавку до харчового раціону населення, а хутра, мед і віск складали важливу статтю данини і експорту.
7. Зростання продуктивності землеробства і тваринництва сприяло розвитку ремесел і виділенню їх у самостійну галузь господарства. Особлива роль належала чорній металургії та металообробці, що забезпечували господарський комплекс райковецької культури якісними знаряддями. Збільшення об’ємів виробництва заліза сприяло появі великої кількості виробів з нього, в тому числі виготовлених за новими технологіями (сталеві та комбіновані). Нові прийоми обробки кольорових металів застосовували ювеліри. Із запровадженням гончарного круга на новий рівень вийшло гончарне виробництво. Значний асортимент виробів із кістки і каменю свідчить про доволі широке поширення косторізної і каменерізної справи.
8. Сільське господарство, ремесла і промисли забезпечували додатковий продукт, чим сприяли розвитку торгівлі. Численні імпорти і монети свідчать, що основними напрямками міжнародної торгівлі були Візантія, Хазарія, Волзька Болгарія, Близький Схід, Західна Європа, прибалтійські землі.
9. Починаючи з VIII ст. на теренах райковецької культури з’являються монети, переважну більшість яких складають куфічні дирхеми та їхні імітації. У Х ст. простежується тенденція до накопичення монетних скарбів, що засвідчує здійснення масштабних торгівельних операцій.
10. Основу соціальної структури носіїв райковецької культури складала община-верв. Найнижчою її ланкою (мінімальна община) була патріархальна сім’я (лінідж), що на археологічному рівні простежується у вигляді декількох жител зі спільним господарським двором. Патріархальні сім’ї одного селища утворювали медіальну общину. Максимальна община складалася з декількох селищ („гніздо поселень”) і утворювала самодостатній соціальний організм – плем’я, в якому поєднується етнічна спільність з політичною структурою на чолі з вождем. Такою політичною структурою була племінна протодержава – чіфдом, або вождівство.
11. Племена об’єднувалися у союзи і утворювали складні вождівства – племінні княжіння на чолі зі світлим князем – сюзереном племінних князів, який здійснював владні повноваження шляхом полюддя – щорічного об’їзду союзних племен, під час якого демонстрував міць князівської влади і непорушність своїх володінь, збирав данину з підлеглого населення, вершив суд, припиняв конфлікти між общинами і племенами, магічними дійствами та ритуальними жертвоприношеннями забезпечував прихильність богів до своїх підлеглих.
12. Опорними пунктами полюддя слугували городища – общинні центри, які могли забезпечити перебування князя і його численної свити. Тут, у довгих будинках – континах відбувалося спілкування із місцевою громадою, наради, суди і частування. Такі місця „гостіння” ймовірно були зародками погостів, притаманних ранньому етапу окняжіння східнослов’янських земель.
13. Основою духовного життя носіїв райковецької культури було язичництво, що базувалося на політеїзмі із великою кількістю культів, які відбилися у численних культових пам’ятках, де відбувалися магічно-оберегові дійства, покликані забезпечити благополуччя громади.
14. Соціально-економічний розвиток східнослов’янського суспільства VIII-X ст. призвів до утворення племінних княжінь, які створили передумови виникнення східнослов’янської державності і у подальшому історичному розвитку своїм об’єднанням утворили Київську державу.
30. Археологія Галицько-Волинської держави : характеристика матеріальної і духовної культур
Га́лицько-Воли́нське князі́вство, Королівство Русі (лат. Regnum Galiciae et Lodomeriae, Regnum Rusiae; 1199—1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.
Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія.
Князівство проводило активну зовнішню політику у Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.
Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле.
Джерела
Основними джерелами для вивчення історії Галицько-Волинського князівства є місцеві та іноземні літописи, описи подорожей, нечисленні грамоти, дані археологічних розкопок.
Початковий період історії Галичини і Волині в період перших Ростиславичів висвітлює «Повість временних літ», а події 1117—1199 років розкриває Київський літопис. Добу 1205—1292 років охоплює Галицько-Волинський літопис, що умовно поділяється на дві частини — правління Данила Романовича і княжіння Володимира Васильковича.
До основних джерел іноземного походження, що висвітлюють історію Галичини і Волині, входять польські хроніки Галла 12 століття, Вінцентія Кадлубека 13 століття і Яна Длугоша 15 століття, чеська хроніка Козьми Празького 13 століття, німецька хроніка Тітмара Мерзебурзького 11 століття та угорські хроніки Яноша Туроці 15 століття і «Chronicon Pictum». Про останні роки Галицько-Волинського князівства дають відомості польські літописи Янко з Чарнкова, Траска, Малопольський літопис, а також чеські хроніки Франтішека з Праги та угорська Дубницька хроніка.
Цінними є грамоти Володимира Васильковича 1287 року і Мстислава Даниловича 1289 року, що вписані до Галицько-Волинського літопису, та оригінали грамот Андрія і Льва Юрійовичів 1316—1325 років та Юрія II 1325—1339 років.
Історіографія
Перші дослідження, присвячені історії Галичини і Волині, з'явилися наприкінці 18 століття. Це були роботи австрійських істориків Л. А. Гебгарда, Р. А. Гоппе та Й. X. Енгеля. На початку 19 століття польський історик Ф. Сярчинський видав праці з історії князівств Перемишльського і Белзького, 3. М. Гарасевич скомпілював матеріали з історії Церкви в Галичині.
Першим істориком, який написав наукову «Историю древняго Галичско-русского княжества» у трьох частинах (1852—1855) був Д. Зубрицький. Йому наслідував А. Петрушевич, який у 1854 році у статті «Обзор важнейших политических и церковных происшествий в Галицком княжестве c половины XII до конца XIII ст.» дав загальний огляд історії Галичини. У 1863 професор Львівського університету І. Шараневич вперше на основі історичних, археологічних і топонімічних джерел видав у Львові «Історію Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453». Його роботу продовжили історики С. Смирнов, А. Бєльовський та А. Левицький.
У першій половині 19 століття історію Волині та Холмщини досліджували С. Руссов, М. Максимович, В. Комашко, Л. Перлштейн і М. Вербицький, Ю. Т. Стецький, А. Крушинський та інші. Їхні праці мали оглядово-популярний характер. У 1885 році у Варшаві вийшла спеціалізована робота А. В. Лонгинова «Червенские городы, исторический очерк, в связи c этнографией и топографией Червоной Руси», присвячена історії Холмщини. Давня історія Волині була висвітлена у 1887 році в праці О. Андріяшева і у 1895 році в монографії П. Іванова.
Більшість праць 19 століття висвітлювали переважно політичну Галицько-Волинського князівства, оминаючи соціально-економічну тематику. Також історія Галичі і Волині розглядалася через призму політичного буття Австро-Угорщини і Росії, легалізуючи права і претензії цих імперій на вищезгадані землі.
Після приєднання Західної України до СРСР у 1939 році, тема Галицько-волинського князівства була піднята радянською історіографією. Дослідники 20 століття приділяли головну увагу переважно соціально-економічній проблематиці. Нові підходи до висвітлення історії князівства були представлені в роботах Б. Д. Грекова, В. І. Пічети, В. Т. Пашуто. У 1984 році вийшла у світ перша фундаментальна монографія з історії Галицько-волинського князівства під авторством І. Крип'якевича.
Культура
Церква св. Пантелеймона у Галичі виконана у європейському романському стилі (12 — 13 століття, проект реставрації) .
Євангеліст Марко (Володимир, 13 ст., Волинське Євангеліє).
Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.
Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спасський монастирі.
Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.[26].
Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть [27]. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.
Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.
Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.