і У всьому що трапляється ти шукаєш каверзу
Работа добавлена на сайт samzan.net:
Патріоте, отямся!
Дорогий мій, рідний народе! Змучений і зневірений, знівечений і розтерзаний, пригнічений і загублений! Отямся, прокинься, розворушися. Досить плакатись і жалітися. Ти втрачаєш свою гідність, ти топчеш свою гордість. Ти втратив віру у себе і надію у краще майбутнє. Ти осліп, бо не бачиш нічого хорошого, не бачиш добра, не вмієш бути щасливим. Ти боїшся радіти, соромишся своїх здобутків і талантів, цураєшся перемог і багатства. Ти не віриш у те, що можеш жити у достатку і злагоді. У всьому, що трапляється, ти шукаєш каверзу. Придираєшся, не довіряєш і уподібнюєшся всім тим, кого зневажаєш.
Підніми свою голову і поглянь навкруг себе. Прислухайся до звуків, придивися до барв. Чуєш? Лунає дитячий сміх. Наші діти радіють життю, їм байдуже до чужого багатства. Вони люблять своїх батьків, а не банкірів і депутатів. І якими б не були їхні батьки, кожна дитина обожнює їх, наслідує їм, а не підстьобує на кожному кроці, а не вказує на найменшу помилку.
Український народ – це ціла наука. Він передбачуваний і суперечливий. Він волелюбний і піддатливий. Він вільний і залежний. Він сам не знає, чого хоче.
Можливо, проблема нашого народу в тому, що нас дуже багато і інтереси людей розділяються в залежності від регіону, виховання або покоління. Наш народ, як і кожна його сім’я, має свою історію, яка має своє продовження і свій розвиток. І саме у майбутньому ці інтереси можуть розходитись. Але у кожній сім’ї бувають суперечки, які потребують компромісу. Саме компромісу потребує наша держава. І чомусь наш народ виявляється безкомпромісним. У будь-якій ситуації він бачить себе ошуканим і зрадженим. Мені здається, що всім нам трохи не вистачає доброти і смиренності, терпіння, розуміння і уміння чекати. А ще прагнення допомогти своїй державі досягнути тієї вершини, на яку вона, дійсно, заслуговує. Особисто ти, що зробив для розвитку своєї Батьківщини?
Український народ завжди славився гостинністю і хазяйновитістю. А що ми бачимо сьогодні у дворі українця? І чи винна держава у тому, що двір не підметений, паркан прогнив і стріха тече? Ми жаліємося, що село вимирає. Але вимирає не село, у країні - епідемія ліні. Нам легше у своїх негараздах звинувачувати когось, ніж взяти відповідальність за своє життя, за свої вчинки чи бездіяльність на себе. Однак і винити сучасного українця у тому, до чого він довів свою державу – нечесно і несправедливо. Ми покоління за поколінням йшли до сьогоднішньої України.
Давайте трохи покопирсаємося у нашому минулому, щоб зрозуміти, звідки у українського хазяїна лінь? Може, у нього відбили бажання працювати у часи розкуркулення? Тоді простіше було зробити всіх рівними у бідності, ніж змусити працювати ледарів, схильних пожити на чужий рахунок. Ця ілюзія рівності залишила свій відбиток на сучасному менталітеті українця. Тоді як ми повинні розуміти, що наш добробут залежить тільки від нас самих. Нам ніхто нічого не винен. А ми повинні забезпечити щасливе майбутнє собі і своїм дітям. І для цього у нас є все. Треба захотіти, підняти свою дупу з дивану і почати рухатися. І поразку, особливо першу, а навіть якщо і сорок першу слід розцінювати як досвід, яким треба уміти користуватися.
А що робимо ми? Наступаємо на ті ж самі граблі. Нам мало було майдану у 2004 році. У 2013 році ми знову стаємо маріонетками у руках все тих же режисерів.
Не так ми повинні проявляти свій патріотизм і любов до Батьківщини. Не ламати і бити! Не руйнувати і плюндрувати! Не плювати і смітити! Не кричати і ридати! Не заздрити і проклинати! Ми повинні творити. По піщинці будувати своє майбутнє. І бракує нам не ресурсів, нам бракує ідеї.
Сліпо вірити обіцянкам та голосним гаслам – теж не вихід. Ми повинні знайти цю ідею у собі, і почати діяти. «Все велике починається з малого». Спершу треба розібратися у собі, у своїй сім’ї. Прибрати у квартирі, позбутися мотлоху, в тому числі в голові.
Повернемося до нашого минулого. І згадаємо, що тоді, коли нашого українця-хазяїна знищували, з’явився українець-комуніст. Він теж був дуже працьовитий, але йому вирізали одну його сторону, якої йому сьогодні бракує для того, щоб розвиватися і щоб іти уперед. Йому заборонили думати і самостійно боротися за своє майбутнє, йому заборонили хотіти чогось більшого, чогось, чого немає у інших, а значить, не повинно бути у нього. Він знав, що чесна і віддана праця забезпечить йому спокій і стабільність… А ініціатива карається. Йому треба робити тільки те, що йому говорять, йти туди, куди його посилають.
А потім якась частиночка душі мого народу, де заворушився козацький дух і вільний Шевченко, отямилась і захотіла самостійності. І сам того не сильно бажаючи, бо розучений чогось бажати, і не зовсім до того готовий, наш народ отримав незалежність. І була ця наша незалежність така кволенька, така невпевнена, як та кривенька качечка. Але ми, українці – сильна нація. Ми зуміємо її виплекати. Наша Україна розквітне на заздрість всім!
Ми отримали свою незалежність. А що з нею робити - нікому не було втямки. Дехто, той, що звик вирішувати за нас, думав, що ми потішимося своєю незалежністю і повернемося назад. Та ми вчинили ще гірше. Почали знущатися, ділити те, що не ділиться! Розривати нашу Україну, тягнути то в один, то в інший бік, грабувати, ґвалтувати, плюндрувати. Зупинімося!
Вже стекло 2 десятка років. – Не мало та й не багато. Можна підвести підсумки, оцінити здобутки, розібрати помилки. Та головне, нам треба полюбити свою Батьківщину і свій народ, свою сім’ю і самих себе.
Що ми маємо? Багаті землі, широчезні степи, моря і гори, ліси Карпат, більше 4 тисяч палаців, Київську та Почаївську Лаври, могутні заводи, різноманіття флори і фауни, талановиту молодь, геніальних праотців, мудру історію і мільярди років попереду.
Нам треба побороти корупцію, злочинність і лінь.
Менталітет нашого народу можна розбирати як історію хвороби. Кожна подія залишала свій слід, формувала стійкість і характер українця. Ми, українці, всі такі різні, але проблеми у нас одні.
У дитинстві я декілька разів була закордоном. В той час моє бачення було чисте і суб’єктивне. Я не знала, як воно має бути з точки зору пересічного українця… Мені не сподобалось закордоном. Листи, які я у 11 років писала батькам, мої рідні перечитували зі сміхом, але крізь сльози. Вже тоді я зрозуміла: Європа, Америка, Росія чи будь-яка інша іноземна територія для мене може бути цікава тільки з точки зору туриста. Ми повинні підтримувати з кимось дружні, з кимось партнерські стосунки; ділитись досвідом, допомагати і співпрацювати. Але ми не можемо просто взяти і запозичити чиюсь модель існування. Ми інші. Час припинити заздрісно заглядати у чуже корито і розриватися між красивими і розумними. Час будувати свою державу.
Держава, як і людина, має своє тіло. Її тіло буде здоровим тільки тоді, коли гармонічно і злагоджено працюватимуть голова, серце, руки, ноги і інші життєво важливі органи. І якщо ми виконаємо пересадку будь-якого із органів цього тіла, є вірогідність, що він не приживеться і ми втратимо нашу державу. Тому треба не міняти, а налаштовувати. При цьому - дотримуватися індивідуального підходу. Але головне, розвивати свою державу ми маємо зі щирою любов’ю.
Подивіться на себе, на своїх сусідів, колег, рідних. Інколи здається, що в країні епідемія депресії. А життя ж прекрасне. І у нас із вами воно одне. Наша держава ще існуватиме мільярди років. І якщо не наше покоління, то наступні зможуть бути щасливими у своїй державі. А наші роки стікають. Я хочу дожити до того дня, коли український народ буде щасливим. І я вірю, що цей день настане.
Я спілкуюся з багатьма людьми і більшість із них мають реальні і оптимістичні пропозиції щодо розвитку держави. Але замість того, щоб втілювати свої ідеї, вони витрачають цілі життя на скарги. Їхній стан перманентно пригнічений, від цього вони постійно хворіють – витрачають гроші на лікування - у них постійно не вистачає грошей. А нестача грошей тільки погіршує ситуацію. І так ми опиняємося у глухому куті.
Ми, українці, не можемо зрозуміти і прийняти однієї істини. Розвиток держави прямо пропорційно залежить від розвитку кожної людини окремо. А ми чекаємо, що держава сама візьме і почне за нас розвиватися. Ми хочемо лежати на дорогому м’якому дивані у власних апартаментах, попивати елітне пійло, і щоб у цей же час наші вклади якимось чином зростали. Просто тому, що ми такі класні.
Ми хочемо великих прибутків, але боїмося ризикувати.
Ми хочемо якісної освіти, але не хочемо вчитися.
Ми хочемо чистих вулиць, але плюємо на асфальт, крадемо квіти з клумб, ламаємо зупинки, лавки, дитячі майданчики, залишаємо після себе сміття.
Ми хочемо бути здоровими, але купуємо чіпси і кока-колу.
Ми хочемо займатися спортом, але дивимося футбол у спорт-барах.
Ми хочемо безкоштовну медицину, але втікаємо від податків.
Ми проти корупції, але самі даємо хабарі.
Ми хочемо бути багатими, але не вміємо економити.
Ми хочемо, але нічого не робимо.
Точніше ми робимо. Але якщо ми хочемо більшого, то ми й робити повинні більше. Ми хочемо, щоб за нас усе зробив хтось. Але той, хто за нас робить, той за нас і отримує.
Я повторюсь, але я мрію, щоб кожен українець полюбив свою державу і, переборовши лінь, почав працювати на її благо, а значить, на благо себе коханого і своєї сім’ї.
У нашій державі є ще один суперечливий стереотип. З одного боку відомо, що Україна – це агропромислова держава. Тобто, держава, де краще розвинуте сільське господарство ніж промисловість. Так було завжди, але не сьогодні. З іншого – мало хто ставить на сільське господарство. Сучасна молодь чомусь вважає, що працювати у місті перспективніше. Знаю, що багато хто зі мною посперечається, мовляв, дайте молоді роботу у селі, вона там залишиться. Але.
Ні для кого не секрет, що всі люди різні, з різними можливостями, з різним рівнем інтелекту та розвитку, з різним рівнем бажань. Найчастіше у селі залишається молодь, так би мовити «без претензій». Тобто немає людського ресурсу для інтелектуальної організації праці. Я маю право це говорити, тому що знаю приклади успішного і прибуткового розвитку сільського господарства у нашій державі. Звичайно, ідеально було би створити державну програму розвитку сільського господарства. Щоб до цієї програми були залучені суттєві інвестиції. Можна було б організувати конкурс серед молоді, вчених, науковців на програму розвитку сільського господарства, яка б була розрахована на 3-5 років. Ця програма повинна була би враховувати не тільки розвиток кожного окремого регіону, але територіальні та історичні особливості. Можна було б здійснити це в рамках міжрегіонального співробітництва з іноземними країнами, де розвивається сільське господарство. Так, іноземці не хочуть інвестувати в нашу державу, точніше бояться. Але це швидше на приватному рівні, ніж на державному. Головне – уміти домовлятися. Але це в ідеалі. Якщо говорити про сучасну буденність, то ми повинні покладатися на самих себе.
У кожного другого українця є свій клаптик землі, чи то дача, чи пай, який ніхто ніколи і не бачив, чи власне присадибна ділянка, де він живе. І в глибині душі, відкинувши усі нав’язані стереотипи, кожен українець при великому бажанні відчує потяг до землі. Бо його покликання – бути хліборобом. Кожен із нас повинен знайти своє покликання. Згадайте, ким ви мріяли бути у дитинстві? Якщо ми працюватимемо за покликанням, у нас з’являться кваліфіковані лікарі, справедливі судді, мужні правоохоронці, чесні політики, віддані народові депутати. Ми не будемо щасливою нацією, доки соромитимемося самих себе. Хлібороб звучить гордо!
Ми заплуталися, заблукали у хащах бажань, можливостей, пропозицій. Ми прагнемо не того, чого насправді хочемо, а того, що повинні хотіти. Ці бажання нам нав’язуються суспільством і батьками. А треба лише прислухатися до свого серця. Треба розставити пріоритети і визначити для себе справжні цінності.
Можна мати будинок у стилі «хай тек» за 200 кілометрів від міста і кожні вихідні виїжджати до міста у театр, на шопінг чи просто погуляти з друзями. При цьому займатися улюбленою справою, бути здоровим, дихати свіжим повітрям і мати спокійний сон. Тоді як ми перебуваємо у хронічній депресії, знімаємо тісну квартиру на окраїні міста і проклинаємо роботу.
Що значить бути щасливим? У кожного на це питання своя відповідь. Але у будь-якому разі це стан, відчуття.
У 2004 році я стала свідком акції «Всі ми рівні - всі ми різні». Цей захід проводився у Києві до Міжнародного дня інвалідів. Починалось все з маршу інвалідів. Хворі зі своїми рідними і людьми, які їх підтримують, крокували по Хрещатику до Європейської площі. Але головний захід відбувся в Українському домі. Там проходила виставки їхніх робіт і концерт за участі самих людей з вадами.
Я бажаю кожному побувати на такому заході. В такі моменти починаєш розуміти, що насправді важливо. І що найбільше вразило особисто мене – це уміння людей з діагнозами шизофренія, ДЦП, олігофренія радіти життю і бути щасливими. Вони демонстрували свої досягнення у танцях, дефіле, представляли зроблені власноруч капелюшки, ставили спектаклі. І хоча їхні рухи були хаотичні і навіть незграбні, і все це дійство викликало змішані почуття болю і захоплення. Але емоції цих недосконалих артистів змушували їм вірити, аплодувати стоячи і прагнути уміти відчувати так само щиро і відверто, як вони. Багато хто в залі ридав, захлинаючись, хтось перебував у ступорі. Але ці артисти змогли зробити більше ніж від них чекали. Вони викликали у глядача справжні, не буденні емоції. Чому ми, здорова і розумна нація, не можемо встати і почати рухатись уперед? Що зупиняє нас, що гальмує?
Ще декілька років перед телевізором і геморой стане національною хворобою. Хоча не тільки геморой! Ви погляньте, що транслює наше телебачення? Кожна друга реклама – реклама ліків. Так де взятися здоровій нації? Чому б натомість не скористатися телебаченням для пробудження патріотизму? Чому б не демонструвати красу рідного краю? Чому б не рекламувати визначні пам’ятки України? Туреччина, Єгипет, Париж – це прекрасно! Але доки ви не полюбите свої Крим, Карпати, Кам’янець-Подільський, Шатськ, Вілково, Київ, Львів і ще тисячі прекрасних місць України, ви обманюватимете себе, вважаючи що розумієтесь на прекрасному.
Ми не вміємо цінувати те, що маємо. Ми вперто віримо, що у сусіда більша зарплатня, краща машина, вродливіша дружина, розумніші діти, новіший гаджет. І замість прагнути того, що зробило би щасливим особисто нас, ми намагаємось відібрати у сусіда те, що робить щасливим його. Але ж він почуває себе так само по відношенню до нас. Заздрість нас погубить!
У нашої нації стільки драйву, такий невичерпний ресурс енергетики і сили! Але ми не вміємо користуватися тим, що маємо. Наші поля пустують, наша молодь спивається, наші генії працюють «на чужого дядю». І від цього не виграє ніхто, крім нашого, так би мовити, ворога. Бо нікому крім нас не потрібна сильна Україна. І ніякому нашому сусідові не вигідно давати нам лучні поради. Треба слухатися свого серця і свого розуму! І нам варто навчитися не просто слухати, а чути! Нам усім - нації в цілому і кожному українцеві окремо. Почути себе, почути своїх рідних, своїх дітей, почути своїх громадян, виборців, працівників, своїх керівників і наставників. Почути один одного. Ми всі такі різні, але всім нам треба бути почутими, треба увага і любов, турбота і повага. А ще нам усім треба відчувати себе потрібними. Ось чому так важливо кожному знайти своє місце в державі.
Нам, дорослим, хто на даний момент творить історію своєї держави, варто частіше переглядати дитячі мультфільми. Тільки не нав’язані проамериканською культурою, а старі добрі мультфільми, де звучать старі добрі істини. «Все професии нужны – все професии важны!» «Буть попроще и люди к тебе потянутся!» «Скромность украшает человека.» «Добро побеждает зло» «Как хотел бы я хоть раз, хоть сегодня, хоть сей час, сделать что-нибудь прекрасное!» «Действуй… сынок!» «Счастье – это когда все дома». І не важливо, якою мовою звучать ці істини, бо почуття мають інтернаціональне вираження. Любов, в тому числі до Батьківщини, демонструється не в словах і не через мову, а через вчинки.
Мене дратує, що мовне питання часто використовують для розпалення ворожості між нами, усередині нашої нації. Так склалось історично, що ми розмовляємо двома мовам. Звичайно, в Україні є багато поляків, угорців, молдован, татарів, і так далі, але офіційною признана лише одна. Однак погодьтесь, це смішний аргумент. Ніхто не збирається вам нав’язувати російську чи українську мову. Відносьтесь до усього більш філософськи. Головне, що Ви повинні усвідомлювати – вибір за Вами. Повірте у себе. Не треба кричати і лаятись, не розібравшись. Адже так усе ваше життя пройде у з’ясуванні відношень.
Постійно ми, українці, боїмося бути обманутими. І коли нам у очі говорять правду, ми не віримо. Ми віримо тільки у погане. Ми чіпляємося за окремо вирване слово негативного для нас особисто відтінку і починаємо з піною у рота розкручувати тему і розпалювати негатив. Ми не розуміємося ні на політиці, ні на ситуації у державі, але кожен своїм громадським обов’язком вважає прокоментувати кожну подію і тільки негативно. Бо хтось колись вбив у наші голови, що чиновник – злодій. І все що він робить – наживи ради. І якщо не доведи Господь серед наших родичів – чиновник чи правоохоронець – це більший сором, ніж злодій чи пияка. Абсурд! Але погодьтесь, що так воно і є. Бо «чиновник, правоохоронець – це злодій і всіх їх треба за грати». А що потім? Прийдуть нові. І їх ми теж за грати? Да так усю націю пересадимо!
Люди, прокиньтесь! Почніть поважати товариша, сусіда, колегу. І з часом ви теж саме відчуєте по відношенню до самих себе. А якщо не відчуєте, значить погано поважали. Розберіться в собі. Загляньте у потаємні куточки своєї душі. Чи так усе там чисто і біло, чи не загубився де якийсь грішок? Буває. Але краще не повторювати. Бо на душі від того паскудно, дітям в очі дивитися соромно. Але що сталося, того не минути. Хтось із мультимільйонерів попросив не цікавитись тим, як він заробив свій перший мільйон. Проте сьогодні він приносить неймовірні прибутки своїй державі, бо є добросовісним платником податків, і рятує тисячі життів по усьому світу, бо активно займається благодійністю.
А благодійністю може займатись кожен із нас. Бо чим більше віддаєш, тим більше до тебе повернеться. Жаль, що ми у цей закон світогляду не віримо. Ми все ще боїмося голоду і дефіциту. Дивно, адже вже скільки поколінь пройшло з тих складних часів. Може, нам соромно перед нашими предками, що ми маємо більше ніж мали вони. Або просто тому, що маємо. Ми нація «плюшкіних». Нам треба усе… про всяк випадок. Тому не варто звинувачувати у жадібності українських олігархів. Вони, як і кожен із нас, збирають на всякий випадок, турбуються не тільки про дітей і внуків, але про декілька поколінь уперед, а раптом голод? Тільки збирають вони не мотлох, а мільярди. Але і вони, наші бідні олігархи мають право на розуміння і співчуття.
І не варто їм заздрити. Ми стільки ентузіазму та енергії витрачаємо, щоб знайти на них хоч якийсь компромат, а не знайшовши нічого, вперто переконуємо себе і суспільство у тому, що вони підкупили «нашу систему», щоб приховати свої злочини на шляху до казкового багатства. І якби ми направили всю цю енергію у правильному руслі, то самі би почали наближатися до їхнього рівня життя. Любі українці, рухайтесь, кохайтесь, вірте!
Можливо, комусь мої слова здаються безумними, проте я безумцями вважаю тих, хто витрачає життя марно. І це ціла сорока п’яти мільйонна нація. Звичайно, я дуже округлила цю цифру. Але настрій складається саме такий. І я не уявляю, як можна розворушити людей і змусити їх посміхатися. Адже як сказав хтось із мудрих: «Посміхнись життю і життя, обов’язково, посміхнеться тобі».
А ми, українці, навіть сміятися боїмося. Ми боїмося усього. Тримаємося за нецікаву малооплачувану, але стабільну роботу, щодня проклинаючи її і себе. А головне, звинувачуючи у цій ситуації державу і можновладців. А чим винні вони у вашій невпевненості і небажанні розвиватися. Чому б не піти на курси, не вивчити ще одну мову і не спробувати щось інше, те, що більше до душі. Щоб просто бути щасливим. Адже коли ти щасливий, у тебе є сили і бажання діяти. І тоді, повір, ти житимеш стабільно і спокійно.
А ще чомусь ми надто переймаємось чужою думкою. Ми соромимось своїх захоплень і смаків. Ми не вміємо самовиражатися. Так, нас цьому ніхто не навчив, як і до цього наших батьків – натягнутість комунізму. Ні, я поважаю комунізм за його ідейність, але ж він уже віджив своє. Однак відбиток залишений тим світоглядом, досі не дає спокійно жити українцю. Бо тоді усі дивилися однакові фільми, співали однакові пісні і їли з однакового посуду. Вони не знали, що можна вийти за рамки, але ж ми знаємо про асортимент можливостей, які нам пропонує життя. Чому користуємося тільки його негативними сторонами? Під свободою слова та демократією знаходиться не лише можливість когось розкрити, зловити на гарячому і виразити свою ненависть. Влада народу – це не критика і вимоги! Влада народу – це його свідомість, патріотизм і діяльність на благо своєї держави.
І поки останній українець дихатиме, буде надія на процвітання України і українського народу. Досить бути малими бешкетниками і капризулями. Час усвідомити, що доросла дівчинка не та, яка користується маминою косметикою і носить короткі спідниці, а та, яка прибирає свої іграшки і миє після себе посуд. І дорослий хлопець – не той, який курить і п’є пиво, а той, що допомагає нести речі і поступається місцем у транспорті старшим і жінкам.
Свідомість, панове, свідомість. Ми повинні самостійно відповідати за своє життя і за життя своїх дітей. Не вистачає коштів – досить жерти дорогі фаст-фуди і протринькувати гроші у барах – навчіться готувати і працюйте у три зміни. Ви думаєте про трудовий кодекс і про право на відпочинок? А обов’язки свої ви усі пам’ятаєте? Хочете більшого? Робіть більше! Або хоча би припиніть розсіювати негатив. Мене вже нудить від нахабних скарг! Що ти зробив, щоб скаржитись?
Та головне тенденція! Ви зверніть увагу на тих, хто скаржиться? Тоді як люди, які, справді, заслуговують на більше, продовжують посміхатися і працювати. І може, вони мають менше, ніж заслуговують, але вони щасливіші за тих, хто скиглить і плаче. Щасливіші!
Дорогий народе, що можеш зробити ти? Головне - виховувати достойно своїх дітей. Рідний мій, дай можливість нашим дітям бути щасливими. Не нав’язуй їм своїх стереотипів про державу третього світу, гнилу владу і відсутність закону. Не обламуй їхніх крил і надій. Залиш їхню віру, дозволь їм мріяти. І не забороняй їм вчитися на своїх помилках. Згодом буває так солодко ці помилки згадувати і так сумно усвідомлювати, що ти міг би зробити трохи більше дурниць, якби був сміливішим. Дай нашим дітям свободу і право вибору. Не нав’язуй ні професію, ні пару, ні мову. Наші діти краще за нас знають, що їм треба. Просто дай їм можливість зрозуміти, що, справді, краще для них.
Нам не треба ні Захід, ні Схід. Нам треба самих себе. Забути і пробачити. І, в першу чергу, один одного. Між Львовом і Харковом немає конкуренції і не повинно бути ворожості, бо ми – різні частини одного цілого. Це як серце і легені одного організму. Їх не можна порівнювати, але вони забезпечують життєдіяльність одного тіла.
І головне, що між собою, усередині своїх родин, між друзями і знайомими – немає ворожості, основаної на територіальному показникові. Але поняття таке існує. Звідки? Навіщо? Скільки часу треба, щоб стерти цю межу «Схід-захід»? Наша історія не повинна заважати нашому майбутньому. І не думаю, що комусь із нас болить душа за наших ображених предків. Просто знову ж таки кожен тягне ковдру на себе. І кому від того краще? Ми стоїмо на місці, бо хтось не хоче признати чиюсь правоту, хтось підкоритися, хтось поступитися. Ми, знову таки, ведемо себе як діти. Але Україна – занадто дорога іграшка. Це не просто ексклюзивний екземпляр. Це багата земля з величезним потенціалом, з талановитим народом і з розтерзаною душею.
Народе, прокинься. Вийди на вулиці, але не ламати, кричати і боротися один з одним, а просто подивитися на світ. Відірвися від клятого телевізора, стань творцем своєї історії. Дій, ходи в театр, спілкуйся з друзями за кавою, а не через інтернет. Проведи час зі своїми дітьми у парку замість відкупатися дорогими модними іграшками. Провідай батьків замість розмовляти з телевізором про низьку пенсію в державі. Переглянь старі фотографії і згадай, яким ти був 10-20-30 років тому. Подумай, яким став сьогодні. Може, колись ти просто не зробив якусь «дурницю», а може, зробив їх забагато? Але доки ти дихаєш, не пізно щось змінити і стати просто щасливим.
Чому наші пенсіонери жалкують за СРСР? Тому що тоді вони були молодими і тоді вони могли все. У нас стільки нашарувань різнобарвного досвіду, такий безлад в головах і серцях. Ми мусимо, як маленькі діти, починати з початку - вчитися ходити, говорити, виражати свої потреби, стримувати свої капризи. Ми дуже вередлива нація. Подавайте нам усе і одразу, просто тому, що ми ХОЧЕМО! Але так не можна.
Вираз: «Нікому не потрібна сильна Україна» - це абсурд. Вона не потрібна тільки нам, бо тоді нас ніхто не жалітиме, а інакше жити ми не вміємо. А насправді, у кого ми маємо питати дозволу на право бути сильною державою? Тільки у самих себе. І сильною наша держава стане тоді, коли хоча б кожен другий українець стане сильною, сміливою і незалежною особою. Сильною, щоб побороти себе, свою лінь, свої фобії, своє бажання усього і одразу, свою експресивність, свій егоїзм, свою дикість, жадібність і заздрість. Стане незалежним від нав’язаних стереотипів, чужої думки, засобів масової інформації; і досить мужнім, щоб виражати свої істинні почуття і бачення. Насмілиться прислухатися до себе і зайнятися тим, чого справді хоче він, а не будь-яка особа в його житті, яка «краще» знає, що йому треба.
Як би хотілося мені знищити усі телевізори світу. Але я сама обожнюю акторське мистецтво. Акцентую – мистецтво. Я виступаю за свободу слова, але слова ПРАВДИВОГО! Крім того телевізор, дійсно, прекрасно виконує інформативну функцію та функцію обміну досвідом і порадами. Але якби на телебаченні хоч би трохи рідше грали у гру «Правда чи брехня». А ще, якби люди розуміли, що красиве життя, яке показують у їхніх улюблених серіалах – це декорація. Кіно – це гіперболізація. Воно може бути повчальним чи просто розважальним, але кіно завжди залишаться кіно. А життя проходить. Звичайно, мрії додають життю барв і стимулу, проте щоб мрії здійснилися, мало лежати з заплющеними очима, візуалізуючи їх. Треба діяти.
Зробити щасливими себе і своїх рідних – дуже просто. Треба розкритися і взятися за руки. Треба вийти зі своїх сховищ і поховати колючки. Досить захищатися від самих себе. Це звучить страшно і незвично, тому що ми звикли захищатися. Але якщо кожен із нас стане добрішим, щирішим і перестане колотися, кожен стане готовим допомогти ближньому, навчиться прощати і перестане в усьому шукати каверзу, нам не буде від кого захищатися. Не треба чекати, що хтось буде до тебе добрим, сам будь добрим. Пам’ятаєте: «Якщо хочеш знайти друга, сам стань другом для когось».
Уявіть ситуацію. Ви виходите з дому і в ліфті зустрічаєте сусідку-пенсіонерку. Звичайно, вона знаходиться в паскудному настрої, тому що прокинулась з головним болем або високим тиском, а може, вона йде платити за квартиру чи просто подивилася ранкові новини, які завжди заряджають «позитивом». А тут ви: «Марія Іванівна, доброго ранку, ви чудово виглядаєте! У Вас така гарна шаль!» Адже завжди знайдеться, за що зробити жінці комплімент. Або: «Марія Іванівна, до вас вчора приїжджали гості? Ваш внук – такий цікавий, копія бабусі!» Знаєте, може тут, на папері ці фрази здаються банальними, навіть смішними. Але повірте, у повсякденному житті такою простою фразою можна підняти людині натрій, тим самим повернувши хід історії. Тоді ця Марія Іванівна не зіпсує настрій фармацевту у аптеці, або медсестрі у поліклініці. А може, навіть говоритиме з ними із посмішкою, а може, теж зробить комплімент. Адже гарний настрій – це хвороба, яка передається. Чому б не поширити в державі вірус позитиву, радості, доброти?
Будьте впертими у своєму щасті. Повірте, людині, яка вчинила з вами зле, буде набагато гірше усвідомити, що Ви вчинили по відношенню до неї краще, ніж вона на те заслуговувала. Помста гарним вчинком набагато влучніша ніж помста «око за око». Бо поплативши тією ж монетою своєму недругові, Ви опускаєтесь до його рівня. Відповідаючи добром на зло, ви піднімаєтесь над самим собою.
Злодії, вбивці, брехуни, пияки, збоченці – завжди були, є і будуть. Заздрість, гординя, жадібність, злість, ненависть, егоїзм – завжди були, є і будуть. Але ми повинні чітко розуміти, що таке погано і що таке добре. І не дозволяти ні собі, ні своїм близьким ходити по грані. Ми повинні відповідати тому, ким ми є.
Якщо ти мати – будь ніжною, доброю, люблячою, терплячою.
Якщо ти дружина – будь жіночною, пристрасною, хазяйновитою, чуйною, учись підтримувати, розуміти, кохати.
Якщо ти офіцер, не забувай про честь і гідність.
Якщо ти вчитель, будь прикладом достойної поведінки.
Якщо ти бізнесмен, будь кмітливим, винахідливим, працьовитим і конкурентоздатним.
Якщо ти син, поважай батьків, не тільки своїх, але й чужих.
Якщо ти патріот, люби свою Україну, такою, якою вона є, контрастною, розграбованою, з поганими дорогами і засміченими лісами, з забрудненими водоймами і смердючими містами. Бо Україна наша – прекрасна, сильна і нездоланна. Вона знову і знову розквітає у квітні і починає неперевершено пахнути у травні. Знову і знову лунає спів дзвонів із Заходу і спів молотів зі Сходу. Вона така різна і така талановита. І кожен із нас – це наша Україна.
Я не знаю, як пробудити в українців патріотизм, повагу до себе і довіру до влади. Адже з часу незалежності нашої держави ці почуття інтенсивно знищували. А як відомо, руйнувати легше ніж будувати. Але за нас цього ніхто не зробить. Хтось каже, що влада повинна піднімати національний дух громадян. І сьогодні, коли народ втратив довіру до цього інструменту державного управління, і бачить у владі не добробут, надію і опору, а непотрібну статтю затрат державного бюджету, а інколи навіть ворога, ми повинні самі знайти шляхи виходу із національної кризи. Ми повинні не лаяти і зневажати, а підтримати владу. Ми, народ, повинні показати готовність співпрацювати з владою, бо у всіх нас одна ціль – процвітаюча Україна.
У нашій державі є дуже багато проблем… як і у кожній іншій. Але самі собою вони не щезнуть. І тільки нам самим під силу викарабкатися із болота, в якому ми бовтаємося. Для цього ми мусимо закачати рукава і почати діяти.
І якщо кожен із нас зробить хоча би по одній добрій справі, разом це буде 45 мільйонів добрих справ. Може, варто ризикнути? Тільки не чекати, коли це зробить хтось перший, хтось сміливіший. А почати просто зараз. Подзвонити бабусі, занести фрукти старенькій сусідці, поступитися місцем у транспорті, зробити пожертву, віддати іграшки у притулок, здійснити чиюсь мрію, здати кров, посадити клумбу у дворі… цей список такий само безмежний, як людська фантазія.
Давайте мінятися! Давайте процвітати! Нам це під силу. Припинімо вмирати! І може, це звучатиме антиконституційно, але може, нам варто переписати наш гімн? Ні, гімн нехай залишається гімном, але історичним! Не чекати, коли нам усміхнеться доля в якомусь невизначеному майбутньому! Не чекати, коли згинуть наші вороженьки, а ми пануватимемо у своїй сторонці, знову таки у невизначеному майбутньому! А жити просто зараз! Панувати на своїй землі, у своїй Україні, а не чекати схвалення сусідів. Знову проявляється наш менталітет. І на державному рівні і на рівні людини ми чекаємо визнання, оцінки. А нам не треба ні на кого дивитися. Прислухатися – так, вчитися – так, радитися - так! Але не забувати про свою голову на плечах. Бо поради давати всі гаразд, але нам жити з їх насідками, нам самим виправляти помилки і переживати поразки. Саме в моменти кризи, революції, депресії проявляються справжні наміри дружніх сусідів – критика, підбурювання опонентів, компромат, скандали, неприйнятні умови договорів.
Ми повинні знайти в собі сили, звернутись до мудрості, розбудити патріотизм, щоб відпрацювати свою особисту схему розвитку. Не підбирати, як плюшкіни, усе, що нам підкидають, бути більш розбірливими у стосунках, більш інтелігентними. Бо ми такими і є. Начитаними і працьовитими. Люблячими і справедливими. Мудрими і скромними. Доля не завжди були схильною до українського народу, але вона дала нам можливість загартуватися і об’єднатися для подолання спільних проблем. Жаль, що ми не завжди були достатньо сильними і відданими Україні, щоб повною мірою скористатися цим. Нам простіше об’єднатися проти спільного ворога, ніж задля будівництва сильної держави. Може, варто вигадати цього ворога і назвати його, наприклад, Бека (Б – бідність, К – корупція)? А може, достатньо отямитися і усвідомити, що наше щастя – в наших руках. І не треба чекати, коли воно впаде на нас з неба. Треба встати, піти і взяти своє щастя; треба зробити його своїми руками; треба створити його своєю головою. А у нашого народу – величезна голова в 45 мільйонів голів, а рук у нашого народу цілих 90 мільйонів. Чому ми бідний народ? Може, нас все влаштовує? А як же скарги, соплі, скандали і п’янки? Ні, Україна повинна процвітати!
Українці така цікава нація! Ми хапаємося за все підряд без розбору. Не розуміючи, що обізнаність, освіченість – це результат вивчення великої кількості наук, напрямків, філософій і так далі. Але не практика усього підряд! А що ми? Погляньте на інтер’єр нашого житла. Тут вам щось по феншую, щось по церковним канонам, щось по законам дизайну, щось із західної культури, щось із бабусиної скрині. Але так ми гармонії не досягнемо. Ми розриваємося між Заходом і Сходом.
У Східній філософії є одна історія. Там чоловік сидить на березі річки і чекає, коли течією принесе труп його ворога. Цікавий підхід до життя. Але ми не можемо так само сісти на березі річки і чекати на ману небесну. Чому? Бо нас розірве від нетерпіння! Нас розірве від того, що на сусіда ця мана звалилася раніше! Ми помремо від нудьги! І хтось обов’язково знайде, кому заплатити, щоб отримати свою ману поза чергою - такі вже ми є.
Так може в очікуванні на ману, закачаємо таки рукави і підемо працювати? Хоча би для задоволення. По-перше, якась таки винагорода за роботу буде, хай і невелика. По-друге, сам драйв від заняття улюбленою справо (я ж сказала «попрацюємо хоча би для задоволення»). По-третє – не матимемо час для скарг і пліток. По-четверте, не буде часу заздрісно витріщатися на сусідські здобутки. Ех заживемо! Заживемо щасливо.
Що таке щастя для кожного з нас? Щоб зрозуміти це для себе, я скористалася банально інтернетом. І от результат мого маленького дослідження.
Анонім: «Щастя для мене – це момент, в якому я зараз перебуваю».
Анонім: «Щастя – це внутрішня свобода і впевненість у своєму праві на життя. Це кохане життя!»
Віра-Ліда ПИРЕУ: «Щастя – це кохати і бути коханою. Щастя – це коли усі рідні здорові!»
Акольмицтли Несауалькойотль Мудрец: «Класичне щастя – це коли тебе розуміють. Для мене це не заяложені слова…»
Анонім: «Для мене щастя – це відкриття нового, пізнання того, чого не знала, більш глибоке розуміння».
Анонім: «Щастя – це спокій!»
Анонім: «Щастя – це як у скульптурі – береш мармурову глибу, відсікаєш усе зайве – отримуєш… Для мене щастя – це щастя моїх дітей і відсутність нудьги в очах дорогої тобі людини.»
Мімоза: «Щастя – це мить, явище яскраве і короткострокове. Ну, наприклад, народження дитини. Я пам’ятаю цю мить, заполонившого мене щастя, коли він нарешті виліз на світ))).»
Ромашка: «Щастя – це те, що проходить. Добре, якщо є така риса, коли ти усвідомлюєш, що щасливий… в день випускного я була щаслива… В день весілля безумно… Коли закохуєшся, все стає щасливим навколо Собаку коли привезли із Новосибірська.. З друзями зустрічаюсь… на річку їдемо – теж щастя Автомобіль коли придбала перший Його дуже багато, потрібно тільки відчувати»
Анонім: «Щастя – це стан душі, коли відчуваєш, що у тебе з’явились крила, що здатен на усе, коли посмішка – по самі вуха».
Рафаїл: «Щастя – це сміх, мир, вірність, дружба, любов».
Даніла: «Мені здається, що щастя для кожного – своє. І немає якогось конкретного еталону і вимірювача щастя. В армії, наприклад, коли ти служиш менше року, великим щастям буває на 30 хвилин довше поспати; коли ти старослуживий, то щастя - звільнитися на добу раніше! А ви бачили очі підсудного, якого прямо на суді адвокат витягує із, здавалось, неминучого строку? Це теж справжнє щастя…»
Подібних думок безліч. У кожного щастя своє. Але це не предмет і не благо, яке можна подарувати, відібрати, заробити. Щастя треба вміти відчувати. А головне і найважче, треба зрозуміти, що саме зробить тебе щасливим.
Спробуйте розслабитися, заплющити очі і абстрагуватися від соціуму, в якому Ви живете і працюєте. Забудьте про закони виживання, відкиньте стереотипи, закресліть усе, що Вам нав’язували батьки, друзі, суспільство, засоби масової інформації. Постарайтеся почути себе, свої емоції, свої почуття. І дайте відповіді на прості запитання, але дайте свої відповіді, а не ті, які від Вас хочуть почути друзі, колеги, керівники, діти.
Що тебе дратує?
Хто тебе дратує?
Що тебе дратує у тобі самому?
Чому ти стомлюєшся і не відчуваєш себе щасливим?
Чого тобі не вистачає для того, щоб бути щасливим?
Чого ти хочеш?
Що ти любиш?
Кого ти любиш?
Коли ти відчуваєш себе щасливим?
Поряд із ким ти відчуваєш себе щасливим?
Де ти відчуваєш себе щасливим?
Про що ти мріяв у дитинстві?
Чому твої мрії не збулися?
Яка твоя улюблена страва, напій?
Під яку музику ти любиш танцювати, під яку відпочивати?
Яку літературу ти любиш?
Який відпочинок ти любиш?
У якій обстановці ти уявляєш себе щасливим?
Коли ти даси чіткі відповіді на ці прості запитання, перед тобою почнуться відкриватися можливості і перспективи. А потім просто треба діяти відповідно до свого чіткого плану. Треба прибрати усе зайве, в тому числі уникати зайвих контактів, і чітко крок за кроком йти до мети. При цьому важливо знайти в собі сили не розпилятися на дрібниці, і встояти перед заманливими розпродажами. Навіщо тобі непотрібні вигідні пропозиції? Ми швидше купимо кілограм дешевої риби, доїмо через силу усю приготовану страву, що негативно відобразиться на стані нашого здоров’я і тіла, не принесе нам задоволення від їжі, ніж купимо 200 грамів якісного продукту. Ми би не набивали ним шлунок через силу, щоб їжа не пропала, але цього було би достатньо для життєдіяльності організму. Крім того ми могли би отримати задоволення від їжі. І справа не тільки у товарах! Ми надаємо перевагу не якості, а кількості. І тому у нас так багато людей збираються на майданах, але не має того, хто, дійсно, направив би розвиток держави у правильному напрямку.
Патріот не той, хто голосніше всіх кричить. Його не чути і не видно. Бо його любов до рідного краю – у серці, в душі, в голові, у його вчинках і словах, у його очах. Він натхненно працює, спілкується з друзями, гідно виховує своїх дітей, поважає батьків, підтримує рідних. Він дотримується традицій, пам’ятає історію і хоче жити на своїй землі. У нього в очах можна побачити сум, трохи болю, нотки розчарування, але він не піддається емоціям, бо знає, що істерія і сказ тільки погублять нашу тендітну державу. Нашу загублену і замурзану дівчинку. Він має бути достатньо сильним, щоб її зрозуміти, підтримати, пробачити. Достатньо мудрим, щоб направити. Достатньо відданим, щоб не лаяти і не ображати. Він просто любить свою Україну. Прислухайся до себе, дорогий мій народе. Ти - це Україна. Полюби для початку себе. Не терзай себе образами і скаргами. Не принижуй заздрістю і лайками! Будь гідним, достойним! Будь вище обставин!
Бо за це боролися наші предки. За це померли мільйони наших дідів у складні трагічні часи історії нашої держави! До цього закликали Шевченко і Леся Українка. Ми пережили стільки революцій, стільки сутичок між собою, між братами і сестрами, між батьками і дітьми! невже це нас нічому не навчило? Не можемо ми після революцій і війн зробити різкий скачок уперед. Перевіряли – ні! Ми тільки рушимо, потім ледь встигаємо оклигатись після розрухи, тільки починаємо робити невпевнені кроки уперед, як знову починаємо рушити! Зупинімося! Споглядати і творити! Вірити і любити! Ось чого ми повинні прагнути.
Наші діди боролися за об’єднання нашої держави, наші батьки – за її незалежність! А ми маємо будувати і берегти те, що дісталося нам від наших отців.
***
Окремо я би хотіла поговорити про корупцію. Мабуть, на питання: «Що є основною проблемою України?» найпоширенішою відповіддю стало би: «Корупція».
Давайте проведемо ще одну паралель. В історії нашого народу є період розкуркулення. Тоді заможних хазяїв називали куркулями. Сьогодні, якщо ти багатший ніж твій сусід – ти бандит і корупціонер. Якщо ти багатий українець, апріорі, ти не можеш бути розумним, працьовитим чи хоча би просто везучим – ти маєш бути злодієм і все що ти, здавалось би, заслужив свою працею, насправді ти відібрав у інших. Чи я не права? Але чому так? Я не розумію. У нас людей судять не за їхні конкретні вчинки, а просто за те, що вони живуть краще.
Не вистачає тільки якогось революціонера-безштанька, який би підняв народ з вилами. Тоді б народ відібрав у багатих добро, поділив між собою і… а що потім? Якщо наш народ у голові не готовий до того, щоб жити у достатку.
Корупція. Інколи здається, що дитина слово корупція промовляє швидше ніж дружба, любов, чесність, вірність.
У корупційності звинувачують майже усіх: державних службовців - за те, що беруть, цивільних – за те, що дають. Одні використовують корупцію для наживи, інші, щоб спростити існування. Часто ми виправдовуємо себе, що корупція у нашій державі – це спосіб виживання. Але ми самі зробили корупцію такою.
Нам простіше дати хабаря, ніж виконувати ряд процедур у тій чи іншій державній установі. Але якщо вам так складно стояти у чергах і простіше заплатити гроші, заплатіть їх офіційно – представникові, який має відповідні повноваження. Він отримає офіційну плату за надані Вам послуги. А держава отримає податок, який свою чергу піде на благо держави. А якщо всі почнуть діяти відповідно до чинного законодавства і вносити офіційні платежі, то у держави з’являться гроші на підвищення зарплат, на будівництво житла, на ремонт доріг і так далі. Тут ми вийшли на ще одну проблему – незнання законів, тих чи інших процедур і так далі. Але знову таки, хто у цьому винен? Найміть юриста, нотаріуса чи іншу компетентну людину, якщо самостійно не можете владнати свої проблеми. Повірте, інколи (якщо я скажу завжди, ви все одно не повірите) дешевше офіційно так би мовити переплатити, ніж дати хабаря. Адже хабарі так само включають проценти. Крім того згадайте про цикл, вигідний для усіх громадян: чим більше ви офіційно сплачуєте державі, тим більше повертається Вам. І ніхто з державної казни не краде гроші. Це ж не скриня з замком, до якої темної-темної ночі тихо-тихо підкрадається жадібний-жадібний чиновник. Просто ці гроші не потрапляють до казни, бо Ви самі добровільно і свідомо передаєте їх не у потрібному напрямку.
Так в чому причина корупції? Нам, українцям, так простіше жити. Замість розібратися і жити чесно, ми роздаємо хабарі, щоб хтось вирішував наші проблеми. І по суті, ми платимо гроші за послугу. З нас їх ніхто не вимагає – хочеш плати, хочеш не плати. Але ж ми так само можемо заплатити їх офіційно. Хтось думає «Скажи, куди мені заплатити офіційно за те чи інше питання, і я заплачу». Або «Офіційно – це в десять разів дорожче». Але поки ми не почнемо усі цього робити, не станемо свідомими громадянами, які знають нормативні акти і керуються ними, ми не зрушимо з місця. І ніяка Європа, Америка, Росія чи Китай нам у цьому не допоможуть.
Про корупцію можна говорити вічно. На цю тему написано сотні тисяч праць. Всім давно відомі шляхи подолання корупції. Не вистачає нам тільки бажання її подолати. І я не маю на увазі владу, я маю на увазі пересічних громадян, яким, нібито ця корупція заважає. Адже спостерігається деяка тенденція: корупція заважає тим громадянам, які не мають можливості за її рахунок покращити своє становище. А, що стосується влади, ми зможемо обирати чесну владу тільки тоді, коли самі станемо чесними.
Є ще одна причина корупції в нашій державі. Декому вона здасться смішною, але часто людський фактор стає вирішальним. Я маю на увазі важливість родинних зв’язків для українців. Своїм обов’язком часто ми вважаємо потягнути за собою усіх своїх рідних і близьких. При цьому неважливо, чи відповідає людина вимогам на ту чи іншу посаду, так само як і неважливо, чи потрібна цій людині посада, чи впорається вона, головне – престиж, перспективи, можливості. А потім: у вас проблеми, у родича – серцевий напад, в установі – розвал. Ви хотіли як краще. Треба було оплатити курси перукаря, або стати інвестором цікавого для вашого родича проекту, подарувати книжку у напрямку, який його цікавить, а для початку – поговорити. І не про перспективи, пенсію і соціальній пакет, а про те, що у кожного на серці.
Я знаю і вірю у те, що у нас все владнається. І хоч ми досі блукаємо із зав’язаними очима. Але ця темнота розвиває в нас інтуїцію і загострює почуття. Український патріоте, справжній, мудрий і відданий, де ти? Твоя Розалія Розбіцька.
2. Концепция риска инвестиционного проекта
3. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата біологічних наук Севастополь 2002
4. 170811 ЛилияЯЭх и с тобой такое тоже произойдёт поминёшь мои слова и она сама от него ушла
5. I Разделительные Ъ и Ь Вид орфограммы Условие Примеры
6. Екологічні аспекти геологічної діяльності людини.html
7. Роман Евгений Онегин
8. Профилактико-коррекционной программы - выявление причин и условий преодоления неуверенности у детей дошкольного возраста
9. конспект лекцій для студентів денної форми навчання галузі знань 0305 Економіка та підприємництво
10. темах технічного захисту частина 2rdquo; ldquo;Основи теорії кіл сигнали та процеси в комп~ютерних системах та м
11. тема состоящая из взаимодействующих электронов и ядер может находиться в различных состояниях и переходит
12. унитарные предприятия основанные на праве хозяйственного ведения; 2 унитарные предприятия основанные
13. Творческий процесс методика креативности из пяти шагов
14. Вступ
15. Дом искусств Т
16. Расчёт режима работы насосной станци
17. Анализ рентабельности предприятия
18. Дипломная работа- Понятие и признаки преступления
19. . ОБЩИЕ ПОЛОЖЕНИЯ О НАСЛЕДОВАНИИ
20. Солрос г.СПетербург ул