Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.

Предоплата всего

Подписываем
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
21
Курс історія української культури спрямований на збагачення і розширення гуманітарної підготовки студентів, формування творчості активності майбутніх фахівців; ця навчальна дисципліна дає уявлення про етапи історичного розвитку, культури, забезпечує розуміння звязку всіх складових культури мистецтва, етнографії, матеріальної культури, наукового знання. усіх форм духовних цінностей, формує світогляд. Завданням курсу є розвинути у студентів почуття патріотизму, національної свідомості, високого рівня духовності, адже саме навернення людей до культури у її глибокому розумінні сприяє утвердження загальнолюдських цінностей. При цьому не ставиться завдання зробити студентів професіоналами у царині літератури, мистецтва, музики, моралі тощо. Однак не може бути кваліфікований фахівець, який не має поняття про справжню культуру виробництва, дизайн, культуру управління, мовлення тощо. Культура, як термін походить від лат. сultura обробіток освіта , розвиток. Культуру поділяють на матеріальну і духовну:
Матеріальна культура це сукупність матеріальних благ, створених людською працею на кожному етапі суспільного розвитку. Духовна культура (духовність) це рівень інтелектуального, морального, естетичного та емоційного розвитку суспільства. Історія культури України. Вивчає культурні та мистецькі надбання народів, що проживали і проживають на території нинішньої України. Обєктом дослідження і вивчення є памятки духовної і матеріальної культури, створені в продовж століть і зафіксовані в тих чи інших формах. Історія культури вивчає памятки духовної культури в усній формі: казки, міфи, легенди, пісні, думки, прислівя, тощо. Серед визначених обєктів матеріальна культура памятки, трипільської, черняхівної, скіфської культур, Київської Русі, козацької доби та ближчих до нас часів. Сюди входять памятки архітектури, хатнє начиння, одяг, сільськогосподарський реманент, твори декоративного мистецтва тощо. Отже, цей предмет охоплює широкий спектр людської діяльності, повязаної духовною і матеріальною спадщиною та набутками сучасників.
В етногенетичних і етнокультурних процесах, що відбувалися в Україні, можна виділити кілька етапів:
І. Трипільська доба (V ІІІ тисячоліття до н.е.)
ІІ. Післятрипільська доба (ІІ тисячоліття до н.е.)
ІІІ. Скіфо-сарматська доба (VІІ ст. до н.е. ІІІ ст. н.е.)
ІV. Словянська доба (І тисячоліття н.е.)
V. Доба Русі України (від VІІ ст. н.е.).
Трипільська доба Однією із складових частин індоєвропейскої спільності, що почалася близько V тисячоліття до н.е., є трипільська археологічна культура. До неї відносять памятки з символами Тільця, адже це був час панування його в зодіаці (почався у 4400 р. до н.е.) 1. Які ж території охоплювала індоєвропейська цивілізація? Найбільш ранніми центрами індоєвропейців було Подунавя, західна частина Північного Причорноморя, частина Малої Азії. З ІV тисячоліття до н.е. відбуваються процеси індоєвропеїзації сусідніх територій. Початок трипільської доби в Україні сучасна історична наука датує першими сторіччями V, або навіть кінцем VI тисячоліття до н.е. Тривала ця доба понад два тисячоліття. Крім України, трипільці займали величезні простори Східної Європи: їхні поселення знайдені в Словаччині, Румунії, на Балканському півострові. За радянських часів офіційна історична наука не визнавала трипільців предками українців, проте існує досить вагома система доказів визначної ролі трипільської культури у формуванні сучасного населення України. Це перш за все висновки Вікентія Хвойки, наукові дослідження Миколи Марра, Віктора Петрова, Омеляна Партацького, Вадима Щербаківського, Миколи Суслопарова, Валентина Даниленка, Григорія Василенка та ін. Періодизація трипільської культури не має одностайності серед істориків. Це пояснюється тим, що наприкінці ІІІ тисячоліття до н.е., трипільці, мабуть, були підкорені іншими племенами, тому їхні матеріальні памятки зазнали змін, що утруднює ідентифікацію їх з трипільськими.
Післятрипільська добаНа межі ІІІ ІІ тисячоліття до н.е. трипільська культура занепадає, припиняється життя на багатьох трипільських поселеннях. Віктор Петров припускає, що трипільці були раптово винищені іншими племенами. Про це свідчать археологічні знахідки: залишена глина зі слідами жіночих пальців, яка приготована для ліплення посуду, житло попалене, сплюндроване. На зміну землеробським племенам такої самобутньої культури прийшли племена з примітивнішою, грубішою керамікою культура, яка в археології отримала назву шнурової кераміки за способом орнаментації посуду за допомогою скрученого шнура (мотузки). Аналіз цієї кераміки показав, що мотузка прялася з волокон тваринного походження. Провідною галуззю господарства у ІІ тисячолітті до н.е. стає скотарство, поширюється конярство, зявляється зброя. Ці войовничі племена не оселилися на місцях трипільських селищ (культурний шар трипільців завжди одноверстовий). Отже, чорноземи не цікавили пришельців. Зате свої поселення вони розташовували в добре захищених, недоступних для нападів місцях: на берегових кручах, горбах, обгороджуючи їх захисними валами, ровами тощо.Все більшого поширення у Східній Європі у цей час набуває бронзоливарне виробництво, яке знали вже на пізньому етапі трипільці. В Україні це переважно поселення Нижнього Подніпровя і Південного Побужжя. Таким чином епоха бронзи принесла в Україну деякі етнічні зміни, переорієнтацію господарства на скотарство як провідну галузь, але не знищила й землеробства. Слід зазначити, що в міфології, культах чимало рис успадковано від трипільців і знайшло свій розвиток у пізніших племен зрубної культури.
Скіфо-сарматська добаВже з кіммерійських часів (початок І тисячоліття до н.е.) хліборобство знову починає набувати того значення, яке воно мало за трипільської доби. Роль хліборобської громади стає значно вищою, ніж роль скотарів і вершників. Майже весь античний світ годується українським хлібом. Знову, як і за трипілля, зростає кількість населення, відбувається збагачення людності як за рахунок експорту хліба, так і розвитку ремесел, промислів тощо. Міста втрачають свою провідну роль, а село завойовує пріоритети у господарстві. Початок скіфської епохи представлений в археології чорноліською культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VІІ ст. до н.е. як войовничий народ, котрий з Причорноморя проникав у Малу Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінці цього ж століття знову повернувся в Причорноморя. Держава скіфів у різний час простягалася від степів України до Волги й Уралу, а їхні кургани є навіть на Алтаї. На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців. Найбільш ранні скіфські поселення відкриті на берегах Бузького лиману (Миколаївщина). Скіфи мешкали в покритих соломою будинках із глиняною підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець, коней. У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще й у Запорозькій Січі. Поминальний обряд “тризна”, який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, словян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей. Із золотої пекторалі дивляться на нас словянські очі наших пращурів. Їхнє волосся підстрижене “під макітерку”, одяг вишитий на плечах, рукавах і грудях. Штани широкі (шаровари) або вузькі, і, як гадають дослідники, пошиті зі шкіри, головний убір гострокутний башлик, з якого пізніше, можливо, розвинулась і форма козацької шапки.
Слов'янська добаБлизько середини ІІІ ст. н.е. в межиріччі Бугу й Дністра виникає черняхівська культура, генетично споріднена із зарубинецькою. Дослідники стверджують, що у формуванні цієї культури брало участь населення Північного Причорноморя, Подністровя і Прикарпаття, яке повязують зі словянами антами. Корені словянської культури можна віднайти вже у бронзовому віці. Найбільше памяток, що засвідчують безперервність етногенетичних процесів формування словян, знаходять на території Польщі й сусідніх з нею держав. Зародками словянських культур вважають лужицьку, пшеворську, зарубинецьку, черняхівську, празьку, корчацьку, луко-райковецьку, роменсько-боршевську та інші археологічні культури, значна частина яких повязана саме з територією України. Отже, в часи, коли писався літопис, була ще живою память про скіфських предків словян, хоча назва ця залишалася переважно у греків (пор. також в козацьких переказах Скупа Вкраїнська). У східних степах України з ХІ ХІІІ ст. жили половецькі племена. Деякі з них переходили на службу до Руських князів. Половці лишили в наших степах безліч своїх памяток камяних “баб”, які мають схожість зі скіфськими, та й стояли вони переважно на курганах скіфського часу. Таким чином, в етногенезі українців брали участь ті народи, які протягом тривалого часу проживали на спадкоємних українських землях. Кінцевим результатом процесів етногенезу прийнято вважати виникнення народностей. В Європі цей процес закінчився у середні віки (Михайло Брайчевський), хоча нині існують нові концепції безперервного розвитку і постійної зміни самого етносу (Микола Чмихов).
На сучасному етапі населення України також залишається поліетнічним. Приблизно 85% його становлять українці, які рівномірно населяють територію держави. Решта населення росіяни, білоруси, євреї, поляки, молдовани, румуни, угорці, болгари, греки, німці, татари, вірмени та інші етнічні групи. Процес виникнення і формування багатьох етнічних груп на території України був зумовлений не тільки складними соціально-політичними факторами, багатовіковими міжетнічними стосунками, спільністю історичної долі, а й релігійними факторами церковними міжусобицями, міжконфесійними конфліктами, гонінням на іновірців у суміжних країнах. Зокрема, певна частина росіян переселилася в Україну в 60-х pp. XVII ст. після релігійної реформи патріарха Никона, через переслідування старовірців із боку Російської церкви та держави. Нову хвилю російських переселенців в Україну, цього разу в XIX ст., було спричинено переслідуванням сектантів російського православ'я духоборів і молокан. Завдяки цьому в Україні з'явилися не лише російські поселення, а й нові релігійні громади старовірів, духоборів, молокан та ін. Розселення поляків в Україні було пов'язане спершу зі Східною Галичиною, а потім із Правобережжям, де в межах українського етнічного масиву з XIV ст. формувалися найчисленніші польські етнорелігійні громади католиків. Масове переміщення польського населення у XVIIXVIU ст. до Правобережної України, засилля польських поміщиків і католицького духовенства призвели до масового покатоличення місцевого українського населення, а відтак до створення католицької церкви. Поселення євреїв в Україні з'явилися ще за часів Київської Русі, де існували громади слов'я-номовних євреїв (кенаани). З XVI ст. тут оселялися ашкеназі вихідці з Польщі, які розмовляли мовою германської групи індоєвропейської сім'ї (ідиш). Розселені спорадично, окремими етно-релігійними громадами на Правобережжі, євреї започаткували тут іудаїзм, а згодом і його течію хасидизм. Румунізація українського населення Північної Буковини, чому сприяла особлива організація церковного управління і шкільної освіти, а також належність румунів та українців до православ'я, зумовили формування етноконфесійної групи волохів (православна віра на Буковині називалася в народі волоською). Поліетнічний склад населення України, що формувався протягом століть, сприяв історичному існуванню різноманітних конфесій та релігійних течій. Деякі з них існують дотепер, інші трансформувались і злилися з новими конфесіями. Але поміж різноманітних конфесій домінуюче становище посідало православ'я, що його сповідували більшість українців, росіян, білорусів та інших груп населення, і лише в Західній та Правобережній Україні мільйони прихильників мала греко-католицька церква, послідовниками якої були українці. Важливо також відзначити, що історія Української держави не знала гострих міжрелігійних війн, значних міжконфесійних і міжцерковних конфліктів. Щоправда, траплялися суперечки між уніатами та православними. В Україні в минулому панувала певна віротерпимість, що дозволяло знаходити тут притулок від переслідувань різноманітним послідовникам релігійних конфесій, члени яких виборювали свою незалежність від панівної церкви. Тому сучасні конфесійні та міжцерковні конфлікти, що виникають спорадично в окремих регіонах України, не мають історичних коренів, а обумовлені певними політичними чинниками.
Україна поліконфесійна держава, що зумовлено поліетнічним складом населення. Існуюче різноманіття конфесій у сучасних її кордонах можна умовно розділити на традиційні, що склались у процесі етноісторичного формування країни, та нетрадиційні релігії, які виникли у XX ст. на засадах традиційних і поширились останнім часом в Україні. Наявні релігійні організації можна також умовно розділити на громади національної церкви, конфесії національних меншин, церкви (громади) східних віросповідань. Можливий поділ конфесій за іншими критеріями. Найбільшою за кількістю релігійних громад, масовим впливом на національно-духовні процеси в Україні є православна церква, прихильниками якої є українці, росіяни, білоруси, румуни, молдовани, болгари, албанці, греки, гагаузи, представники інших етнічних груп. Її громади, організації та об'єднання рівномірно розташовані на всій території держави. Православна церква в умовах поліконфесійного суспільства не є одноманітною. Вона, як зазначалося вище, складається з таких основних утворень: Українська православна церква Київський патріархат. Українська православна церква Московського патріархату. Українська автокефальна православна церква, які разом з іншими православними громадами об'єднують понад 9,5 тис. організацій, що становить майже 53% всієї релігійної мережі України. Таке різноманіття православних утворень обумовлено процесом національного державотворення, політичними чинниками, наявністю представників різноманітних етнічних груп, які традиційно належали до певних православних релігійних громад, та ін. Хоч окремі православні утворення виникли на межі 8090-х pp. XX ст., історично існування православ'я в Україні було започатковано ще за часів Київської Русі, з прийняттям християнства та утворенням Київської митрополії під .юрисдикцією Константинопольської патріархії. Згодом українське православ'я було приєднане до Російської православної церкви, яка визначала долю православних громад на теренах України. Після утворення суверенної Української держави, широкої демократизації суспільства і значного поліпшення державно-церковних стосунків в Україні сталися зміни в монопольному становищі російського православ'я. На національно-територіальних засадах відновила діяльність УАПЦ, а з часом завдяки об'єднанню частини релігійних громад і духовенства УПЦ МП та УАПЦ утворилась УПЦКП. Управління церквою здійснює Вища церковна рада на чолі з патріархом київським і всієї Русі-України.
Хліборобство: рільництво, городництво, садівництво.
Обробіток землі, вирощування хліба - це провідна галузь господарства українців. Його початки сягають VI-V тисячоліття до н.е., тобто раннього неоліту. Згадаємо записи Геродота про те, що Скіфія торгувала хлібом з іншими країнами, легендарну Артанію (Оратанію). Звичай “хліба - солі” - свідчення найпочеснішої праці хліборобів. На території України археологами віднайдено понад 150 поселень, у яких виявлено знаряддя обробітку грунту: плуги, борони, серпи, а також жорна, що перемелювали зерно. Найдавнішим знаряддям землеробства визнано рало (епоха бронзи), пізніше з'являється соха, яка застосовується для обробітку грунту в лісових районах. У народних казках іноді згадуються золоті наральники, які є успадкованими знаннями про золотий плуг скіфів, що пов'язувався у народній уяві з чарівною небесною субстанцією. Дослідження знайдених археологами знарядь землеробства підтверджують, що від давньоруського плуга веде свій родовід і український плуг. Застосовувались у землеробстві також борони, волокуші, лопати тощо. Відомості про цю найпоширенішу галузь господарської діяльності в Київській Русі дають також літописи. З них довідуємося, що наші предки сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, льон, боби, коноплі. На городах вирощували овочі: капусту, ріпу, огірки, цибулю, хміль, мак, гірчицю; у садах - плодові дерева: яблуні, груші, сливи, вишні. Безумовно, традиції землеробства розвивалися в Київській Русі значно раніше, ніж це маємо в писемних згадках. Можна з впевненістю стверджувати, що аграрна культура України має кілька тисячолітню історію: з кінця IV тисячоліття до н.е. землеробство вже мало свої традиції вироблені трипільськими племенами. Велику роль в цьому відіграли природні умови: ландшафт, клімат, родючість грунтів тощо. Майже 90% земель придатні для землеробства і садівництва, решта займають гори і болота. Звичайно, в дані часи такий розподіл був дещо іншим, проте високо якісність грунту не підлягає сумніву. Багато різноманітність ґрунтотворних порід сприяла розвитку землеробства. В Україні упродовж віків існували різні системи землеробства: вирубно-вогнева, перелогова, двопільна, трипільна, чотирипільна (на Поділлі). Кожна з них мала свої вигоди та недоліки. Багатопільну систему могли впроваджувати лише досить великі землевласники, малоземельному господарю це було не під силу. Землеробство поділяється на три основні напрямки: рільництво, городництво, і садівництво, які однаковою мірою притаманні українському народові. В садах і на городах вирощували в основному ті ж культури, що і нині поширені на українській землі. В Київській Русі сади вирощувалися на тільки по селах, навіть у густонаселених містах біля кожного будинку був свій садок. З виникнення монастирів увійшло в звичай вирощувати великі сади на монастирських землях. Така традиція трималася досить довго: Гільденштедт в описі своєї подорожі в 1774 р. вказує, що “овочеві дерева можна знайти маже біля кожного будинку в Києві, а “на Поділлі є державна шовковична плантація з 500 великими чорними шовковицями. Є також і виноградники”. Любов до землі розвинута в українців з такою силою, що дивувала навіть наших сусідів - росіян. Так, російський вчений Василь Зуєв писав про Слобідську Україну: “куди не поїдеш, скрізь поверхня землі вкрита здебільшого збіжжям, а далі або баштани, або овочеві садки”. В Україні найулюбленішими фруктами були вишні, сливи, яблука, груші, малина, порічка, агрус; на півдні - абрикоси, персики, черешні, виноград. Нині важко встановити, коли почалося культивування кожної з цих культур. Та уже в ІІІ ст. н.е. було відомо кілька десятків сортів груш, а сливи культивувалися вже в IV-VI ст. до н.е. Українці здавна вміли прищеплювати дерева, виводити нові сорти яблук і груш. Садівництвом традиційно займалися чоловіки, городництво з непам'ятних часів було заняттям жінок. Серед найдавніших городніх культур в Україні слід назвати моркву, огірки, капусту, буряк, часник, цибулю. Деякі з них довгий час вживалися як дикі рослини (огірок, буряк, морква), культивуватися вони почали в античні часи. Найпізніше в Україну потрапили картопля та помідори.
Тваринництво, мисливство, бортництво.
Тваринництво - галузь сільського господарства, основним завданням якої є розведення сільськогосподарських тварин для потреб людини. Продукти тваринництва йдуть у харчову промисловість (молоко, масло, яйця, м'ясо та інші) та легку (сировина для промислових виробів: вовна, шкіра тощо). Тваринництво прийнято поділяти на такі галузі: м'ясне і молочне скотарство, вівчарство, свинарство, конярство, козівництво, кролівництво, птахівництво та ін. Скотарство в Україні було відоме вже у трипільській культурі IV-ІІІ тисячоліття до н.е. Проте провідною галуззю господарства воно стало в ІІ тисячолітті до н.е., коли тут з'явилися представники культури шнурової кераміки. Хліборобство в цей час не зникає зовсім, проте втрачає свою провідну роль. З'являються власники великий табунів коней, отар овець, черед корів, які потребують великих лугів, пасовиськ, і тому частково змінюють спосіб життя, віддаючи перевагу кочівництву. Скотарство розвивається і в І тис. до н.е. племенами скіфів. Вже Геродот згадує скіфські племена кочівників (скотарів) і племена землеробів (орачів). Отже, скіфська людність поділяється на два прошарки: скотарів-вершників (за визначенням Віктора Петрова) і безхудобних або з невеликою кількістю худоби хліборобів, що вели осілий спосіб життя. Свинарство в Україні є другою за значенням галуззю тваринництва після скотарства. Вживання в їжу свинини відоме в Україні з давніх-давен, хоча м'ясо було не так часто на столі простого селянина. Зате для княжої доби без нього не обходився жоден банкет. В Київській Русі значно частіше вживалося м'ясо диких звірів, у тому числі й вепра (дикого кабана). Конярство було одним з найдавнішим, і слід сказати, одним з найулюбленіших в господарській діяльності жителів Північного Причорномор'я і Подніпров'я. Скільки шедеврів скіфського мистецтва із зображенням коней знайдено археологами! У скіфських курганах царських поховань знаходять також скелети коней, прикрашені дорогою збруєю. Вважають, що скіфська орнаменталістика “звіриного стилю” передувала давньоруському звичаю прикрашати будівлі зображенням коня. Кінь був символом щастя. Вершила на дахах будинків були не тільки прикрасою - у них втілювалась таємниця буття, уособлення споконвічного руху вперед, своєрідний символ колісниці життя. Згадаймо сон Святослава у “Слові о полку Ігоревім”: житло без “кнеса” розглядається як провісник нещастя, біди. Птахівництво. Двір українського селянина неможливо було уявити без домашньої птиці. Це були, звичайно, кури, а також гуси, качки чи індики, яких випасали діти. Особливо славилося П. Чернігівщини, звідки восени птицю вивозили вагонами. Існували вивірені багатовіковим досвідом способи догляду за самками, що висиджували яйця, спеціальні раціони для ніжних і кволих пташенят тощо. Бджільництво один із найкорисніших та екологічно чистих видів традиційної господарської діяльності українців. Цією справою займалася лише певна частка населення, а то й окремі господарі пасічники, що відзначалися статечністю й охайністю і були шановані односельцями як неабиякі знавці природи і навіть знахарі.Вівчарство. Грубововнових овець на території України розводили здавна. Місцеві українські породи були представлені чорними решетилівськими та сірими сокільськими вівцями. З кінця XVIII ст. на Полтавщині, а потім і по інших губерніях поширилося розведення тонкорунних мериносів, а з другої половини XIX ст. каракульських овець. Були відомі також вівці російських і волоських порід. У Карпатах розводили невеликих на зріст, невибагливих і витривалих овець так званої старої гуцульської породи, а також білих, чорних, попелястих мішаних овець. Взимку овець утримували в утеплених закритих приміщеннях. За достатньої кількості сіна годували п'ять разів на добу. Влітку на Поліссі та в зоні Лісостепу використовували вигінну форму випасу: вдень овець випасали в отарах вівчарі, а на ніч заганяли у двори. На Півдні, де до другої половини XIX ст. утримувалися великі (по 800-1200 голів) отари овець, та особливо у Карпатах застосовувалася відгінна форма випасу, за якої вівці перебували на віддалених пасовищах протягом усього літнього сезону.
Допоміжними видами господарської діяльності були рибальство і мисливство.
Рибальство у заняттях українців посідало другорядне місце, хоча у Дніпрі й Дністрі з їхніми притоками й багатьох інших річках та озерах, Чорному й Азовському морях у давніші часи виловлювалася значна кількість риби і для певної частини населення Р. було основним заняттям. На Поділлі, Волині та у Східній Галичині починаючи з XIV ст. робили греблі й гаті та створювали штучні водоймища для розведення риби. Заможні козаки на Лівобережжі нерідко викопували невеликі ставки на садибах, запускаючи в них коропів та карасів. Рибний промисел багато важив ужитті запорізьких козаків, які солили й в'ялили спійману рибу та вивозили її в бочках далеко за межі Запоріжжя. Із залюдненням південноукраїнських земель і виходом до Чорного моря на його берегах виникли риболовецькі компанії та заводи. На них працювали артілі рибалок, що добували велику кількість риби, причому цінних порід севрюгу, осетра, судака, а також оселедців, бичків, камбалу, лящів, рибця, вирозуба, тарань тощо. Чумаки везли солену й в'ялену рибу в центральні та північні райони України. Оселедці й тарань були неодмінним товаром на українських ярмарках. Селяни й городяни запасали рибу на пости, оскільки вона становила найважливіший компонент пісної їжі. У Дніпро-Бузькому лимані та басейні Південного Бугу й Дністра виловлювали багато раків. Щодо способів лову риби та рибальських знарядь, то на Україні їх існувало чимало (див. далі). На кінець XIX ст. рибні запаси України різко зменшилися. Р. поступово набувало допоміжного значення в господарстві, стаючи для населення не більш як способом проведення дозвілля.
Бредень (бродак, бродниця) знаряддя для парного лову риби; сітка довжиною 6-12 м. Складається з сітки-мішка та двох бокових полотнищ, в'язаних із грубих міцних ниток у вигляді сітки більшої чи меншої густоти. Своїми боками полотнища були прикріплені до дрючків, нижні кінці яких іноді з'єднувалися планкою. Існували Б. й без сітки-мішка. Знаряддя застосовувалося здебільшого на неглибокій воді. Верша (кошуля) стаціонарне рибальське знаряддя; сплетена із пруття пастка конусоподібної форми. Складалася з двох чи більше поперечних обручів, повздовжніх лозин та вузької горловини. Встановлювалася на ніч у ставку, озері чи болоті. Волок рибальське знаряддя пірамідальної форми. Виконане із сітчастих полотнищ, бокові краї яких прикріплені до жердин. В. рибачили звичайно удвох із човнів. Гарди загорода або кілька загород упоперек річки; вертикально забиті палі, переплетені лозою та доповнені очеретяними матами. Завдяки Г. створювалися глухі затоки, у які набивалася риба. Застосовувалися головним чином у гирлах Дунаю, Південного Бугу та Дніпра, зокрема запорізькими козаками. Климля (кошара) знаряддя для парного лову риби. Складається з прямокутної дерев'яної рами приблизно 150 на 170 см, на яку натягнуто сітчасте або рідко виткане полотно, що, поступово звужуючись, утворювало трикутну призму. Держачи К. з обох боків, рибалки волочили її по дну, ідучи вбрід до берега. Поширена була головним чином на Поліссі. Невід знаряддя для промислового лову риби. Складається з сачка (мотні) та двох довгих (до 200 м) бокових сітчастих полотнищ, краї яких прив'язувалися до мотузок. До верхньої мотузки кріпилися поплавки, до нижньої грузила. Тягнули Н. за бокове мотуззя волоки. За призначенням (зимовий і літній лов риби), розмірами, особливостями конструкції існували різні варіанти Н.
Мисливство. На території України полювання на диких коней, мускусних биків, носорогів, мамонтів, оленів було поширене ще в епоху палеоліту. Значне місце посідало М. у житті населення Київської Русі, коли дичину добували вже за допомогою різноманітних пристроїв тенет, пасток тощо. Багатство української фауни (до XVII ст. тут ще зустрічалися тури предки свійського бика, до XIX ст. дикі коні, сайгаки, не кажучи вже про безліч лосів, ведмедів, оленів, бобрів, диких кіз) створювало широкі можливості для М. Однак упродовж XVIII ст. промислове М. поступово звелося нанівець. На цей час був майже повністю винищений ряд звірів (зокрема ведмеді), суттєво зменшилася кількість вовків, бобрів та інших диких тварин. У XIX ст. об'єктами промислу поряд із вовком були лисиця, заєць, видра, кунице, байбак та деякі інші звірі, а також дикі птахи качки, гуси, дрофи, глухарі, тетереви, рябчики, куріпки тощо. На оленів, козуль та диких кабанів у Карпатах та на Поліссі полювали здебільшого поміщики. Щодо форм М., то стало переважати використання цілого арсеналу капканів, зазубів, рожнів, силець, перевісищ, і т. ін. Велику дичину лосів, оленів, кабанів здобували також із застосуванням ловчих ям (западниць). Подекуди зберігалися й раніші форми полювання: переслідування звіра (верхи на коні зі списом), підкрадання до дичини (наприклад, до дроф та стрепетів під прикриттям колісного передка зі встромленими в нього гілками), приманювання куріпок за допомогою спеціальних пищиків вабиків тощо. Звичайно, застосовувалася і вогнепальна зброя. Своєрідним видом полювання з рушницями, до якого вдавалися заможні люди, був нічний виїзд по вовків на запряжених у сани конях. За приманку ж правило порося, котре голосно верещало. На кінець XIX початок XX ст. значення М. як традиційного заняття українців суттєво зменшилося, воно набуло здебільшого спортивних рис.
У другій половині XIII першій половині XVI ст. на українських землях далі поглиблювався суспільний поділ праці, продовжували розвиватися продуктивні сили, незважаючи на страшні втрати, що їх завдало Київській Русі монголо-татарське нашестя, від якого постраждало насамперед ремесло. Ряд ремісничих галузей зовсім зник. Так, припинилось виробництво сердоликових і бронзових намист, шиферних пряслиць, знаменитих київських скляних браслетів, амфор-корчаг. Назавжди було втрачене уміння виготовляти перегородчасту емаль. Спростилась і згрубіла техніка багатьох давньоруських ремесел. Проте відразу після ворожого нашестя ремесло почало відроджуватися, в першу чергу на землях, які менше постраждали від монголо-татарських завойовників, наприклад, у Південно-Західній Русі, зокрема у Галичині й на Волині. Розповідаючи про розбудову Данилом Галицьким у 50-х роках XIII ст. міста Холма, літописець зазначає, що князь «нача призивати [ремісників]. Прихожа немце и Русь, иноязычникы и ляхы день и во день... мастера всяции бежаху из Татар, седелници и лучници, и тулници, и кузнеци железу и меди и сребру», і далі: «колоколы принесе (Данило) ис Кыева, другие ту солье». У Галичині й на Волині у другій половині XIIIXIV ст. працювали ремісники різних спеціальностей: ковалі, зброярі, шевці, кушніри, чинбарі, римарі та ін. Тут відливали дзвони, мідні й олов'яні плити для прикрашання будівель, робили витончені ювелірні прикраси. Високого рівня розвитку досягли художні ремесла. Про це свідчить, зокрема, той факт, що польський король Казимир III після завоювання Львова (1349) запросив звідти українських художників для розпису і оздоблення королівського палацу в Кракові. З піднесенням міського ремесла почали відмирати деякі сільські ремісничі професії (наприклад, виготовлення прикрас). Зате інші розвивалися. Колишній хлібороб, ставши ремісником, спочатку працював для задоволення потреб сільського населення. Згодом частина таких ремісників переселилася до міст, де легше було збувати вироби. Ті ж з них, що залишилися вдома, обмінювали свої вироби на продукти сільського господарства або продавали на місцевому торгу, куди приїздили люди з сусідніх сіл. Найчастіше сільський ремісник працював на замовника і виготовляв виріб з сировини, яку той приносив. З часом він дедалі частіше працював безпосередньо на ринок. У XIVXV ст. на Україні це явище спостерігалося всюди. Ті села, де інтенсивно розвивалося ремесло, при сприятливих умовах переростали в містечка, а далі в міста. Основними ж центрами ремісничого виробництва були міста. У кінці XV на початку XVI ст. у Києві, наприклад, працювали кравці, кушніри, шевці, чоботарі, постригачі (вовни), золотарі, лучники, стрільники, сідельники, ковалі, конвісари (бляхарі), теслярі, винники, хлібники, рибалки та ін. Серед них особливо уславились ювеліри-золотарі, вироби яких користувалися попитом на всіх східнослов'янських землях, а також майстри, що виготовляли знамениті стріли для луків із залізним наконечником і орлиним пером. За десяток київських стріл кримські татари давали віз солі. У Львові, як довідуємось із найдавнішої міської книги (13821389), працювали ремісники 23 професій, причому це список неповний. Крім тих ремісничих спеціальностей, які згадуються у Києві, львівська міська книга називає малярів, воскобійників, мельників, мечників, чашників, сукнарів, ливарників дзвонів, гончарів, лазебників, чинбарів, різників, мулярів, бондарів, поясників та ін. Якщо до цих ремісників додати тих, що зазначені в рахункових книгах Львова 14041426 pp. (солодовники, рукавичники, стельмахи, червоношкірники, котлярі, рушникарі, токарі, гравери, аптекарі), то список ремісничих професій міщан можна збільшити до 36. Протягом XV ст. ремесло у Львові розвивалося швидкими темпами; на кінець століття тут налічувалося вже близько 500 цехових майстрів і, певно, набагато більше позацехових ремісників. У міських книгах Львова середини XVI ст. названі представники нових ремісничих професій: шапкарі, колодії, столярі, зброярі. Значними ремісничими центрами на українських землях цього часу були також Луцьк, Володимир, Кам'янець, Кременець, Холм, Красностав, Буськ, Ковель. Українські ремісники в XIV і особливо в XV та в першій половині XVI ст. великою мірою працювали на експорт. У тогочасних джерелах багатьох країн Європи й Азії та італійських факторій у Криму зустрічаються численні згадки про товари з Києва, Львова, Луцька, Володимира, інших міст Південно-Західної Русі. На зовнішні ринки вивозилися, зокрема, полотно, пояси, шапки, ногавиці, мечі, ножі, серпи, плужне залізо, ювелірні прикраси. Ремісники в містах (і в багатьох містечках) об'єднувалися в професійні корпорації цехи, вся діяльність яких регламентувалася спеціальними статутами. На чолі цехів стояли цехмайстри старшини, яких обирали з числа найбільш впливових майстрів. Повноправними членами цехових об'єднань виступали лише майстри власники майстерень, у яких працювало кілька підмайстрів та учнів. Від кандидата у майстри вимагалися не тільки висока професійна кваліфікація і кошти для організації майстерні, а й значна сума грошей для внеску в цехову касу, на урочисту учту для членів цеху тощо. За соціальним та цензовим складом цехи не були однорідними. Верховодили в них найбагатші майстри. Нижчу соціальну верству становили підмайстри та учні експлуатовані майстрами неімущі люди, усунуті від участі у вирішенні всіх цехових справ.
В Україні історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень: село, присілок, хутір.
Село давній і найпоширеніший тип поселення. Декілька окремих осель або груп дворів (приблизно 510 господарств), розростаючись, поступово утворювали село. XVXVI ст. вважають початком переходу від малодвірних до багатодвірних поселень. Процес цей відбувався повільно, і малодвірні поселення побутували ще тривалий час. Зокрема, в XVI ст. у гірських бойківських селах Корчин та Підгородці налічувалося лише по 5 дворів, у Розлучі 7, Довгому 10. У XVII ст. такі ж малодвірні поселення траплялися на Закарпатті: у селах Річка 4 двори, у Воловому 6, Студеному Потоці 10 та ін. Аналогічна картина спостерігалася подекуди навіть у другій половині XVIII ст. За станом на 1781 р. ряд сіл Київського повіту були небагатодвірними (у Боярці 15 дворів, Крюківщині 10, Гатному 28, Борщагівці Петропавлівській 18 тощо).Село об'єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов'язки і т. ін. Унаслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею.У XIX на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з ряду елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових та культурно-освітніх об'єктів і установ.Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об'єкти інфраструктури. Як правило, воно відзначалося компактним розташуванням. Виняток становить Гуцульщина, де селянські двори розпорошувалися по всій території села. Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського управління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі і разом з нею становили центр. У деяких етнографічних районах України (Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина) композиційне виділення центру у вигляді площі відсутнє, що спричинено особливостями географічного середовища. Культова споруда церква знаходилася переважно в центрі села у найкращому місці, поблизу дороги чи проїзду. Часто біля неї розташовувалися кладовище та резиденція священика. До виробничо-побутових об'єктів, характерних для українського села XIX початку XX ст., належали кузня, млин, корчма, крамниця, подекуди громадський шпихлір (комора).Культурно-освітні об'єкти становили початкові школи (перковно-парафіяльні та державні), а також громадські організації. Наприкінці XIX на початку XX ст. на західних землях України набули значного поширення хати-читальні. їхнім організатором було товариство «Просвіта». Хата-читальня споруджувалася на кошти сільської громади і була своєрідним клубом, осередком народного дозвілля.Іншим поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення був присілок, або виселок, урочище. Він відомий з XV ст. Присілки виникали переважно внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого утворювалися. Існували й інші способи утворення присілків. Зокрема в Карпатах поселення цього типу часто зароджувалися із тимчасових сезонних житлово-господарських об'єктів («зимівок», «зимарок»), які знаходилися в горах на значній відстані від сельбища. Іноді присілки поставали поблизу дрібних промислових підприємств, що функціонували на території певного села. Нерідко вони носили назву підприємства («Гута», «Майдан» та ін.). Населення цих поселень частково було зайняте у промисловому виробництві. Процес виникнення присілків відбувався найінтенсивніше у XVIII на початку XX ст. Динаміку зростання чисельності цих поселень можна простежити на прикладі галицької частини Українських Карпат. Так, наприкінці XVIII ст. тут налічувалося 13 присілків, у 1855 р. 21, 1886 р. 30, а в 1914 р. 46 присілків. До традиційних типів сільських поселень українців належить хутір. Здебільшого це малодвірне, переважно однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла у період феодалізму внаслідок освоєння нових земель (народної колонізації). Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників. Наприклад, у другій половині XVIII ст. у Золотоноській сотні Переяславського полку налічувалося 66 хуторів. Серед них були як однодвірні, так і малодвірні: на хуторі козака Копила 1 господарство, хорунжого Верещаки 1, сотника Лукашевича 1, козаків Ювженка і Пилипенка 5, Козаків Побиванців 5, хорунжого Жили 11 тощо. Хутори, які походять з початку XX ст., пов'язані зі столипінською аграрною реформою 1906 р. Остання спричинила руйнування сільських общин і утворення хуторів. У 1906 1912 pp. в Україні вийшли на хутори 226,5 тис. господарств. У процесі історичного розвитку типи поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників: географічного розташування, наявності торговельних шляхів, розвитку промислів, торгівлі, промислового виробництва тощо. За сприятливих обставин деякі села перетворювалися на містечка (Великий Березний на Закарпатті, Борислав у Галичині та ін.), хоча подекуди мав місце й зворотний процес: окремі містечка внаслідок ряду причин (розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і торгівлі тощо) деградували в села (Стара Сіль, Сможе, Ляшки Муровані у Галичині). Проведена у 3040-х роках XX ст. насильницька колективізація спричинила істотні зміни у структурі українського села: з'явилися колгоспи, МТС, розпочалася руйнація храмів тощо. Поступово ліквідовувалися хутори та присілки, мешканців яких проти їх волі зганяли до сіл. Окремі великі присілки перетворювалися на села. Політика так званих «неперспективних сіл» призвела до спустошення та занепаду українських сільських поселень, які у недалекому минулому вражали чужоземців своєю мальовничістю, охайністю та заможністю. «Неперспективне» селянство, залишившись без землі, засобів виробництва, позбавлене елементарної опіки з боку держави (будівництва доріг, об'єктів інфраструктури, створення робочих місць і т. ін.), почало залишати прадідівські оселі і вирушало у пошуках кращої долі до міста. На сучасному етапі перед незалежною Українською державою стоїть нелегке завдання відродження села.
Основним типом традиційного житла всюди в Україні є хата. Це затишна, найчастіше білена зовні і всередині, будівля під солом'яним дахом. Такі житлові споруди тягнуться широкою смугою середньої і південної частини України від Карпат на схід майже до Орловської області, що в Росії. Цей загальний тип української хати є найбільш визначальною етнографічною ознакою українського народу. Від нього відрізняються хати північної частини і Карпатських гір. Там вони дерев'яні, мають відкриті стіни.Вигляд української хати, з одного боку, підкреслював естетичні смаки селянина, його характер, індивідуальність, з іншого унікальність, неповторність того місця на землі, де цей будинок розташований. У традиціях української хати ми бачимо прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку. Народне житло цікаве і оригінальне не тільки за формою, але й щодо внутрішнього змісту. Кожний предмет у ньому, крім утилітарного призначення, має ще й свій духовний образ. Завдяки цьому хата для селянина була всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір'ю. Здавна так велося, що кожна господиня свою хату дбайливо доглядала. «Гляди ж, дочко, повчає мати в одній казці, як будеш у свекра, то вставай раненько, умивайся біленько, вимітай хату і сіни, коло хати поодмітай, поприбирай; а в суботу ввечері причілок підмаж, долівку вимаж...». Тому в хаті завжди було чисто, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, пахучими травами. Характерною рисою народного житла була простота плану хати. За зовнішнім окресленням він має переважно форму витягнутого прямокутника, співвідношення сторін якого становить від 1:1,5 до 1:2,0. Панівним типом житла в Україні XIX ст. вважалась хата з одним житловим приміщенням. Найбільш простим і найдавнішим її різновидом було однокамерне житло, в якому єдине приміщення мало безпосередній вихід на вулицю. Як свідчать археологічні джерела, таке планування широко застосовувалось на території України ще в VIIIXI ст., а також у пізніші часи. Так, у середині XIX ст. цей тип однокамерного житла переважав на півдні Київщини, на Чернігівщині, Житомирщині. Двокамерне селянське житло було поширене в XIX ст. і зберігалось у західній частині України до початку XX ст. Така хата мала одне житлове приміщення та сіни. Трикамерне селянське житло набуло масового поширення в Україні наприкінці XIX на початку XX ст. Воно вважається наступним етапом розвитку української хати. Житлові будинки з таким плануванням, крім власне хати і сіней, мали ще комору. Хати, в яких було одне житлове приміщення, сіни і комора, мали багато регіональних відмінностей у різних місцевостях. Так, на Поліссі до хати добудовували ще одну комору для зберігання овочів («стебку», «пукліт»), у західних районах України хлів, приміщення для сільськогосподарського реманенту.Розглянуті типи трикамерного житла стали основою для створення будинків з двома житловими приміщеннями (одне з них було основною кімнатою, друге використовувалось як святкове). Розрізняють два варіанти такого житла: «дві хати підряд», «хата через сіни». Визначальною рисою першого варіанта є те, що друга хата створювалась шляхом добудови до трикамерного житла спеціального приміщення. Таким чином, обидва житлові приміщення розміщувались по один бік сіней. Тип планування «дві хати підряд» мав значне поширення на Поліссі на початку XX ст. План житла «хата через сіни» найчастіше зустрічався на Поділлі, Півдні України. Характерною ознакою цього плану є те, що житлові приміщення розташовувались на обидва боки сіней (подвійне житло), тобто замість комори влаштовувалось ще одне житло. Отже, в народній житловій архітектурі завжди передбачали додаткові приміщення, які можна було легко пристосувати до житла. Думали також про можливість збільшення житлової будівлі шляхом добудови до первісного об'єму нових приміщень. У цьому випадку збільшувалися кубатура будівлі й площа забудови, що спричинювало відповідні зміни в плануванні не тільки всієї споруди, а й садиби. В Україні застосовували два типи конструкції стін: зрубний (в українському Поліссі та Карпатах) і каркасний (у лісостеповій смузі). Конструкційною основою зрубних будівель є стіни з горизонтально викладених колод, брусів, півкругляків, з'єднаних на кутах врубками. Кожний ряд називається «вінцем». Вінці зрубів завжди були майже однакової товщини, крім підвалин, для яких використовувалося грубе дерево, переважно дуб. Довжина зрубів сягала 5 м. Зрубні будівлі зводилися з окремих квадратних коробок клітей. До речі, кліті є складовою найрізноманітніших будівель. Стіни каркасних будівель складалися зі стовпців (стояків, сох), які закопували в землю або вставляли в нижній зрубний вінець (підвалини). Стовпи розміщували по кутах будівлі й проміжках стіни на віддалі, яка залежала від заповнювача каркаса. Щоб конструкція споруди була міцнішою, на кутах робили розкоси. Заповнювали каркас дошками, півкругляками (пленицями), хмизом, очеретом, а також глиносолом'яними вальками. Стіни з плетеним заповненням каркаса вальками, очеретом і лозою мали поширення не тільки в лісостеповій смузі, а й у степах. Тут у будівлях ставили легкі каркаси з густо поставлених стовпчиків, які скріплювалися кількома рядами горизонтальних жердин. Хати, зведені такою технікою, мали різні назви: «мазанка», «хворостянка», «кильована» та ін. Поряд із каркасною у лісостеповій і особливо степовій частині України побутувала безкаркасна техніка зведення стін із глиносолом'яних вальків та саману, а в ряді районів з природного каменю (ракушника, солонцю тощо). Найпоширенішою конструкцією даху в Україні була чотирисхила на кроквах, які кріпилися на верхньому вінці зрубу або на поздовжніх брусах («платвах»), покладених на верху стін. На Поліссі ще побутував двосхилий дерев'яний дах, споруджений за кількома варіантами: накотом (зрубне перекриття), на стільцях (пристосування у формі стільця, що підтримує дах), на сохах (стовпах, які підтримують сволок і весь дах). Дах покривали переважно соломою, зв'язаною у сніпки («кулики», «китиці», «плескачі»), а на Лівобережжі розстеленою соломою (внатруску). Зруб хати в лісових і гірських районах України був відкритий. Добре підібрані й оброблені вінці зрубу утворювали чудову фактуру стін, що створювало враження вагомості, взаємної пов'язаності та міцності. У лісостеповій і степовій смугах хата, незалежно від матеріалу, з якого збудована (зрубна, глиновалькована, городжена і мазана глиною, з каменю), завжди ззовні й зсередини побілена. Серед зелені садів вона виділялась білим кольором стін, а жовтогарячі плями (облямівки вікон, дверей, призьби) надавали їй веселого вигляду. У народному житлі завжди багато уваги приділяли художньому оздобленню. Вірили, що тільки розмальована хата може бути надійним захистом від злих сил. Вогонь і його відповідник червоний колір, наприклад, вважали надійними захисниками від різних лих. Червоною смугою вище долівки обводили стіни. Створене таким чином замкнене коло повинно було боронити від «нечистої сили». Магічне значення мали і настінні розписи. Селяни вірили, що різноманітні барвисті зображення, орнаменти можуть привернути увагу лихої сили, яка не чіпатиме людей. Традиційно так склалося, що власне процесу зведення оселі передувала ґрунтовна підготовка, з'ясовувалося чимало обставин. Це, насамперед, вибір місця забудови. Останнє супроводжувалось різними обрядово-магічними діями. Наприклад, під кожним рогом майбутнього житла після заходу сонця таємно від чужих очей насипали купки зерна (там, де буде покуть, піч, причілок і постіль). Перед сходом сонця дивилися, чи цілі купки. Якщо цілі, значить, місце вибрано вдало. Придатним вважалося також місце, де лягає худоба. Існувало багато своєрідних вимог, дотримуватися яких вважав за необхідне майбутній господар. Це, насамперед, шанобливе ставлення до майстрів, від уміння і сумлінності яких залежало майбутнє життя. Виявляючи гостинність, господар пригощав їх під час закладання будівлі, укладання сволоків, а також по завершенню будівництва. Побутував звичай під час закладання в одну яму класти гроші (щоб не переводились вони у хаті), у другу вовну (щоб було тепло), у третю жито (для довголіття). Це було в ранньому родовому суспільстві своєрідною «будівельною пожертвою», компенсацією духам за зрубані дерева. Після задобрювання духів, згідно з віруваннями, у хаті мали водитись гроші, а господар повинен збирати добрі врожаї. Внутрішнє планування українського житла, традиції якого сягають глибокої давнини, характеризується повсюдно типологічною єдністю. Так, українська вариста піч завжди займала внутрішній кут з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором («щелепами») до фасадної («чільної») стіни. По діагоналі від печі розташований парадний кут («покуть»), у якому висіли ікони, прикрашені рушниками, цілющим зіллям та квітами. Біля столу попід стінами ставили лави, а зі зовнішнього боку переносний ослін. Зліва від столу знаходилась скриня. Уздовж тильної стіни, між піччю і причілковою стіною, влаштовували піл («приміст»). У кутку біля дверей робили дерев'яні полички, або мисник, а уздовж чільної стіни над вікнами навпроти печі полицю для хатнього начиння та хліба. Українська вариста піч за формою комина, який розташовувався над припічком, поділяється за типами на лівобережну, правобережну і лемківську. Лівобережна піч має комин; її стінки приставлені на припічок урівень з ним. Правобережна піч має комин у формі зрізаної піраміди у вигляді нависаючого над припічком коша. Лемківська піч, крім орієнтації її отвору на причілкову стіну, має комин, подібний до печі правобережного типу. Народні меблі в українській хаті завжди залишалися на своєму традиційному місці, не змінювали своєї форми. Наприклад, «піл» (постіль) до наших днів зберіг найпростішу конструкцію дощатого помосту на чотирьох вбитих у глиняну долівку кілках. Наприкінці XIX ст. у заможних селян з'явилися пересувні ліжка на чотирьох гранчастих ніжках. Дощаті стінки такої постелі були вправлені у пази верхньої частини стояків. На дно настеляли солому. Лави робили з масивних дощок, які клали на дерев'яні колодки або кілки, забиті у глиняну долівку. Пізніше з'явились різні види лавок зі спинками, скринями для постелі. Такою ж конструктивною простотою відзначалися й інші хатні меблі. Попри всю ощадливість у використанні житлової площі селяни виявляли і естетичний смак. Усі меблі ліжко, мисник, скриня, стіл, навіть жердка для одягу мали, крім утилітарного, ще й інше призначення. Вони повинні були прикрашати кімнату. Тому їх, як правило, оздоблювали різьбою чи розписом. Таким чином, інтер'єр хати набував гармонійності й досконалості з господарського, архітектурного та естетичного погляду. Водночас завдяки своїй багатогранності, скупості речей і предметів він з дивовижною чіткістю виявляв людську сутність, особливість господаря, його звички. Незважаючи на традиційну одноманітність українського житла, кожен з регіонів України має свої особливості щодо будівництва, використання матеріалів, оздоблення приміщень тощо. Поділля. Житлові будівлі цього регіону вирізняються мальованими фасадами завдяки широкому використанню кольорів та настінного розпису. Віддавна у будівництві тут використовували глину і солому. Переважаючим типом була оселя з двома житловими приміщеннями з обидвох боків сіней. У них були печі й приблизно однаковий інтер'єр. Менше приміщення використовувалося як кухня, більше як кімната для гостей. Полісся. У минулому це край лісів, боліт, тому житла тут споруджували з дерева. Найдавніші з них були однокамерними (складалися тільки з житлового приміщення). У XVI ст. відбулися інтенсивні соціально-економічні процеси, які стимулювали розвиток хліборобства, розширення торгівлі. Усе це позитивно позначилося і на характері будівництва. Широкого застосування набуває різане дерево; рублені дахи замінюються крокв'яними; розповсюджується покриття соломою, побілка житлових приміщень; зростає кількість господарських будівель, які часто блокуються з житлом. Південь України. Природні умови (спека, вітри), наявність таких матеріалів, як глина і камінь, обумовили спорудження будівель з товстими стінами, глибокими амбразурами у прорізах для вікон і дверей, тривале існування напівземлянок з масивним земляним дахом. Переважна більшість жител у XIX ст. мала великі вікна, дахи під соломою або очеретом. Останні були двосхилими із фронтонами, які часто оздоблювалися декоративним ліпленням. Середня Наддніпрянщина. Цей край віддавна був густо заселений, з добре розвинутим народним будівництвом. Воно було каркасне і зрубне. Обмежена кількість дерева спричинювала застосування соломи, очерету, лози, які гармонійно поєднувалися. При цьому майстерно використовувались їх декоративні властивості. Багатоваріантності осель не існувало. Панівним типом тут слід уважати хату з житловим приміщенням, сіньми і коморою (на Черкащині, у деяких районах Київщини з двома житловими приміщеннями і сіньми). Інтер'єр відзначався декоративністю завдяки використанню тканин, вишивок, кераміки, розпису печей і предметів побуту. Слобожанщина. Це один із кількох регіонів України, що утворився на роздоріжжі Дикого степу, між політичними кордонами трьох держав Росії, Речі Посполитої (Польщі) та Кримського ханства протягом XVIIXVIII ст. На Слобожанщині будували дерев'яні хати, зрідка стіни виплітали з хмизу й обробляли глиною, а в деяких місцевостях складали з каменю. Стіни обов'язково клинцювали (забивали клинці) і закидали глиною з половою, а потім білили. Дахи вкладали соломою. Краї стріхи відводили від стіни і спирали на вінця, які підтримувалися стовпчиками. Завдяки цьому хати набирали більш привабливої оригінальної форми. Планування хат було різноманітним: двокамерні (з житлового приміщення і сіней), трикамерні (два житлових приміщення, розділені сіньми). Рідко траплялися хати з житловим приміщенням, сіньми і коморою. Українські Карпати. Край особливо цікавий багатством архітектурних форм, конструкційних прийомів і планувальних структур у народному житлі. На Бойківщині, наприклад, де населення віддавна займалося хліборобством, хати всюди крили соломою. Будівлі вирізнялися добре виваженими пропорціями, оригінальним завершенням фасадів у вигляді галерей із стовпчиками. У плані бойківські хати відрізнялися розміщенням у них житлових приміщень між коморою і сіньми. У західній частині хати дуже часто блокувалися з господарськими приміщеннями у довжину. На Гуцульщині хати споруджували з дерева, покривали дошками-драницями і оздоблювали різьбою окремі деталі (галерейки, одвірки, сволоки). Основним типом житла тут вважається хата з галерейкою і двома житловими приміщеннями, розташованими по обидва боки від сіней. У найзахіднішій частині Українських Карпат Лемківщині села розташовані в долинах рік і потоків. Хати тут здебільшого «дивляться» вікнами і дверима на дорогу. Класичним типом лемківського житла була «довга хата». Так називали народне житло, в якому під одним дахом зведені житлові й господарські будівлі: хата, сіни, комора, стайня, боїще (клуня), возівня. Хати споруджували найчастіше зі смерекових півкруг-ляків, а на Закарпатті й у Східній Словаччині дуже часто з бука. На кутах в'язали вінці за допомогою «простого замка» або «риб'ячого хвоста». Дахи робили двоспадові, покривали соломою. Увесь зруб обмазували нафтою, яка не тільки захищала стіни від гниття і червоточин, але була й своєрідним оздобленням. Там, де її не було, використовували палену глину, розведену водою чи олією. Стики вінців завжди білили, тому вони яскраво виступали на темному тлі стін і горизонтальними смугами підкреслювали фактуру хати. У деяких місцевостях Лемківщини побутував також декоративний розпис. Рівнинне Закарпаття. Це територія в долині р. Тиси та її приток. Переважна більшість будівель тут зрубна з дуба, подекуди з липи. Стіни зовні обмазані глиною або «полісковані» й закидані глиною з половою. При обмазуванні та виділенні окремих деталей тут віддавна використовували синій колір, пластичне ліплення. Дахи робили високими й покривали соломою. Тому за своїми формами, окремими елементами, побілкою місцеві хати нагадують будівлі з інших регіонів України, насамперед Поділля.
Селянський двір
Це поняття включає в себе житло, господарські будівлі та прилеглий до них невеликий виробничий майданчик. Разом з садом та городом такий двір утворював садибу. Структура садиби (тобто наявність чи відсутність саду або городу), її розміри, конфігурація, розміщення у поселенні залежали як від географічних, так і від соціально-економічних чинників. В українців, на відміну від інших східнослов'янських народів, зокрема росіян, побутували виключно відкриті двори, в яких простір між житловими та господарськими будівлями не перекривався дахом. Розвинута структура господарських занять, значна за розмірами етнічна територія з неоднорідними природно-кліматичними умовами та місцеві будівельні традиції, що мали певну локальну специфіку, спричинили формування в українців декількох типів забудови дворів. В основу визначення того чи іншого типу забудови покладено характер приєднання господарських споруд двору до житла. Відповідно до цього на теренах України відомі три типи забудови дворів: вільний, зімкнутий та замкнений. При вільному типі забудови двору житло та господарські будівлі розміщалися окремо одне від одного. Вільно забудований двір побутував на території всієї України з найдавніших часів. Він вирізнявся простотою та пристосованістю до природно-кліматичних умов України. Відокремлені від житла господарські будівлі, особливо призначені для худоби (стайні, хліви, сажі тощо), забезпечували дотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм. Відомо декілька варіантів вільно забудованого двору. В основу визначення того чи іншого варіанта покладено розташування у дворі житла і господарських будівель. Наприклад, на Гуцульщині був поширений безсистемний варіант вільної забудови двору, при якому розміщення господарських споруд відносно житла часто диктувалося умовами гірського рельєфу і не виявляло якоїсь чіткої закономірності, тобто було безсистемним. При Г-подібному варіанті вільної забудови господарські приміщення розташовувалися під прямим кутом до житла. Побутували також варіанти, при яких усі будівлі розміщалися в один або два паралельних ряди. Останній варіант був особливо поширеним: напроти житла (наприклад, хата сіни комора) розташовувалися в ряд господарські споруди (стодола, хлів, стайня та ін.), які могли бути як окремими, так і частково або повністю зблокованими між собою. Для заможних верств українського селянства були характерними вільно забудовані двори із П-подібним, або периметральним, розташуванням житлових та господарських будівель. Вибір того чи іншого варіанта вільно забудованого двору був зумовлений заможністю конкретного господарства, наявністю землі та господарськими потребами. Особливість зімкнутого типу забудови двору полягала у тому, що житло та господарські будівлі блокувалися між собою і вкривалися спільним дахом. Відомо декілька варіантів цього типу: однорядовий (найбільш поширений), Г-подібний і П-подібний, який зустрічався спорадично у заможних селян. Даний тип найбільш характерний для Карпат, зокрема західної Бойківщини, східної та центральної Лемківщини, побутував і на Поліссі. Також зрідка траплявся у ряді районів центральної та східної України, однак не утворював там ареалів поширення. Зімкнутий двір розвинувся з вільного типу забудови і був пристосований до господарювання у складних природно-кліматичних умовах (важкопрохідні болотяні нетрі Полісся, гірські райони Карпат з суворими тривалими зимами та великою кількістю опадів тощо). Наприклад, поширений у бойків зімкнутий однорядний двір («хижа під одним побоєм»), об'єднуючи під спільним дахом найчастіше хату, сіни, комору, стайню, стодолу та деякі інші приміщення, дозволяв господареві («ґазді») у морозний чи дощовий день виконувати ряд необхідних господарських робіт, зокрема по догляду за худобою, практично не виходячи зі своєї «хижі». Із сіней він міг потрапити до стодоли («боїща») чи стайні. Крім того, така компактна забудова двору сприяла утепленню житла та приміщень для худоби. Важливе значення при такому типі забудови мала також економія земельних ділянок, які використовувалися для присадибного господарства. У дворі замкненого типу житло, господарські приміщення та міцні високі огорожі, блокуючись між собою, замикали з усіх боків подвір'я в яке можна було потрапити лише через ворота або хвіртку. Зовні такий двір нагадував невелику, але надійну фортецю. Замкнуті двори побутували на Поліссі («підварок»), у високогірних районах Гуцульщини («ґражда»), характерні вони і для козацьких хуторів Півдня України. Замкнений тип бере свій початок із вільно забудованого двору. При його формуванні, крім природно-кліматичних чинників, важливого значення набула розпорошеність у розселенні багатьох полісьих і гуцульських сіл та козацьких хуторів. В умовах, коли сусідні господарства чи хутори були розташовані на значній відстані один від одного , такі замкнені двори - «фортеці» захищали мешканців та худобу не лише від холодних вітрів та атмосферних опадів, а й від хижих звірів та непрошених гостей. Крім названих типів забудови, існували ще й перехідні, наприклад між вільним і зімкнутим або вільним і замкненим. Це стосується також і варіантів забудови дворів. Певний вплив на забудову двору мало втручання у народне сільське будівництво державного законодавства. Зокрема, російські та австро-угорські будівельні закони та інструкції XVIIIXIX ст. регламентували місцезнаходження на садибі певних будівель (стодол, клунь), розташування двору щодо дороги або вулиці, вносили певні корективи у народне будівництво. Колективізація і варварське «розселювання» українських селян у 30-ті 40-ві роки XX ст. відчутно вплинули на подальше формування садиби і двору. Скорочення обсягів сільськогосподарського виробництва в індивідуальних селянських господарствах зробило непотрібними ряд традиційних господарських споруд двору, зокрема численних приміщень для утримання худоби, зберігання та обробки зернових тощо. На сучасному етапі типи забудови дворів та їх варіанти значною мірою втратили свою локальну специфіку, що зумовлено як соціально-економічними чинниками, так і появою стандартних, уніфікованих будівельних матеріалів, типових проектів забудови. Це спричинило істотне обмеження народної архітектурної творчості на селі.
Сорочка один із найдавніших елементів одягу, що зберіг свою форму натільного одягу на всій території України майже до початку XX ст. Термін «сорочка»- поширений не лише серед українців, але й у інших слов'янських народів. У період Київської Русі сорочка, сорочиця означала як натільний, так і верхній одяг взагалі, шилася з полотна та із сукна. Східнослов'янська сорочка кінця XIX поч. XX ст., що мала велику кількість локальних варіантів крою та орнаментації, відповідала одному чи одразу кільком цільовим призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і стриманіші пожнивні, і повсякденні сорочки, які ще у XIX ст. часто були єдиним одягом у дівчат і парубків до певного віку.Білий колір сорочки є загальнослов'янською традицією, що сягає у сиву давнину. Білизна тонкого лляного, ретельно відбіленого полотна це своєрідний еталон українських сорочок XIX ст.Чоловічі і жіночі сорочки в XIX ст. в цілому в Україні залежно від їх призначення, а також від достатку сім'ї шились з полотна різної якості. Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Жених приносив у дім із рідної сім'ї дві-три сорочки. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила і вишила молода.Як уже було зазначено, одним із визначальних ознак одягу є крій. В еволюції крою сорочок найповніше відобразився один із найважливіших народних принципів створення одягу раціональність, що визначалася функціональністю, технічними можливостями, спадкоємністю традицій.Виходячи з локальних варіантів крою, можна виділити основні типи сорочок, що побутували в Україні наприкінці XIX на початку XX ст.: тунікоподібна , із плечовими вставками, з суцільнокроєним рукавом, на кокетці. Найархаїчніший тунікоподібний крій у розглядуваний період на території України зберігся переважно в чоловічих сорочках, кроєних із одного центрального, перегнутого впоперек полотнища, до якого по боках пришивалися два поздовжньо перегнуті полотнища рукави. Нижче рукавів до стану пришивалися «бочки» у півполотнища завширшки та ластки (клинці, які вставлялися під рукавом, між рукавом та бочками). По центру перегнутої частини стану вирізувалась горловина і робився глибокий розріз «пазушка». Сорочка з плечовими вставками генетично продовжувала розвиток тунікоподібного крою.На Поліссі переважали сорочки з пришитими по пітканню уставками, до яких гладко приєднані рукави, що утворюють зі станом прямий кут. На території середнього Подніпров'я переважали сорочки з уставкою, пришитою по основі. У тих випадках, коли уставки викроювалися по всій ширині полотнища, рукав відповідно робили у півтора полотнища, призбируючи Його біля плечової вставки, що утворювало характерну об'ємність верхньої частини сорочки. У центральній Київщині, на Вінниччині, Житомирщині рукав теж іноді призбирувався біля уставки у рясні збори.На Поділлі уставка (в половину ширини полотнища) була досить довгою. Вузький (в одне полотнище) рукав пришивався до неї незбираним, що робило сорочку об'ємною у плечах, із заниженою лінією рукава. Форма цих сорочок визначалася розмірами (довжиною і шириною) уставки та шириною рукава.Сорочка на кокетці пізнє явище для України набула розповсюдження як у чоловічому, так і в жіночому одязі спочатку у південних районах, а наприкінці XIX на початку XX ст. і в центральних областях. Цей тип ніби продовжує розвиток народного крою сорочок з плечовими уставками, пришитими по пітканню.Конструктивне рішення стану сорочки, порівняно з плечовою частиною, було простішим і визначалося кількістю полотнищ. Залежно від ширини доморобного полотна у східнослов'янських сорочках їх могло бути від трьох до шести, і розташовувалися вони симетрично або несиметрично відносно центру фігури. Нагрудний одяг. В Україні був широко розповсюджений нагрудний одяг, зокрема сукняний, хутряний, із будь-якої простої тканини на ваті. Спочатку безрукавки виготовляли нерозпашними, з розрізом для голови. Потім у буковинських і бойківських безрукавках збоку робили розріз і зав'язували шнурком під правою рукою. Справжніми мистецькими витворами, синтезом багатьох технологій і технік вважаються хутряні безрукавки карпатських горців: гуцулів, бойків, лемків. Потрібно виявити неабияке уміння і вправність для того, щоб виправити якісно шкіру, раціонально її розкроїти, а тоді ще й оздобити капелями, ґудзиками, металевими пластинками аплікацією зі шкіри, косичками, хутром, вовняними кольоровими кульками, шнурами.Верхній одяг чоловіків, переважно сукняний, складався з традиційних компонентів: свита, сердак, опанча, кирея, бурка У центральних і південних областях України верхнім одягом служила свита. Похідними від неї були кирея, кобеняк, опанча. Підкладку робили з білого або червоного шовку. Поли каптана, комір, вилоги на рукавах облямовували парчею. У холодну пору шляхтянки і заможні городянки одягали поверх каптана футерко. Це зелена шуба з довгими рукавами, підбита дорогим хутром лисиці, куниці, білки. Її носили накинутою на спину, не одягаючи руки в рукави. Комір зав'язували двома пришитими кольоровими стрічками. Цей одяг побутував до середини XIX ст. Кунтуш був не тільки чоловічим, а й жіночим вбранням. Чоловічий кунтуш мав розрізи у ліктьовій частині рукава. Чоловіки носили його поверх жупана. Жінки пришивали до кунтуша додаткові вузькі рукави з іншого матеріалу. Отже, жіночий кунтуш мав дві пари рукавів. Одяг з неправдивими рукавами побутував також і в Західній Європі, особливо в період пізньої готики. Кунтуш шили з фіолетового, бурячкового, зеленого оксамиту або алтабасу дорогої золототканої, срібно-тканої зеленої, синьої тканини. Комір кунтуша, як і каптана, шалеподібний, викладений дорогим хутром. Підкладка кунтуша також хутряна. На талії його застібали і прикрашали оздобою, виконаною із золотого позументу. Жупан святкове вбрання, подібне за кроєм до свити. Шили з тонкого сукна блакитного або темно-коричневого кольору, з двома вусами, що оздоблювалися золотими шнурками або позументом. Іноді цими оздобами обшивали всі шви на жупані. Комір жіночого жупана був відкладний і обшивався чорним або темно-вишневим оксамитом (побутували й коміри з бобрового хутра). Відвороти на грудях обшивалися парчею або оксамитом. Капота за своїм кроєм і виглядом подібна до жіночого жупана. Вирізняється дуже довгим, широким, заокругленим коміром з сивого смуха. Смухом обшивали також поли і весь низ довкола. Цей одяг був розповсюджений у західних регіонах України. Сорочка. Основою жіночого строю була полотняна довга сорочка: тунікоподібна, з поликами і на кокетці. Жіночі сорочки не відрізнялися за кроєм від чоловічих. Вони були іншими за довжиною і багатшими на оздоби. Жіночі сорочки шили додільні, тобто довгі (до кісточок ніг) і з підточкою. Підточка це нижня частина сорочки з іншого, грубшого, полотна. В українському Закарпатті у жінок побутувала коротка сорочка; замість підточки тут носили білу полотняну спідницю. Сорочки були з відлогами комірами (західні області України) і з обшивкою горловини. Біля коміра або обшивки робили рясне морщення. Розріз-пазуха в сорочках знаходився спереду. Рукави на уставці й манжетах прикрашали вишивкою або тканням. Іноді декорували всю площину рукава від плеча до манжета. Крім рукава, в жіночих сорочках прикрашали комір, пазуху, долішню частину одежі. Колорит, розміщення орнаменту залежали від традицій, які склалися в тій чи іншій місцевості України. Запаски існували двох видів. Вужчі, які мають у верхній частині зав'язки, носять одразу дві: одну - спереду, другу ззаду. Інший тип запаски - широка. Нею обгортаю стан ззаду, а кінці сходяться спереду. Спереду одягають попередницю. Колір запаски буває червоний, синій, червоно-білий. Гуцули і бойки мають запаски яскравіших кольорів ткалися вони з вовни в суміші з шовковими нитками, а часом і металевими (срібними і золотими) нитками. Дерга («джерга») виготовлялася з грубого сукна. Це робочий одяг - спеціально виткане полотнище, яким обгортали стан, утримувалося поясом або крайкою. Спідниця з'явилася на східних землях України в кінці козацького періоду, у XVIII ст. На західних теренах вона була відома значно раніше. Спідниці шили із різних тканин: полотна, оздобленого вибійкою, різних привозних матеріалів, тканих із тонких або грубих вовняних ниток, однотонні, у поздовжні пасочки, в клітинку. Нагрудний одяг. Жінки, як і чоловіки, носили теплі хутряні або сукняні безрукавки. Важливим компонентом жіночого строю була корсетка («кірсетка», «керсетка»). Корсетки шили з тонкої вовняної тканини, оксамиту, шовку. їх оздоблювали вишивкою, намистинами, аплікацією з тканини, декоративними швами. Верхній одяг. Жінки-селянки, як і чоловіки, носили свити із сукна. За кроєм жіноча свита була такою ж, як і чоловіча, вирізнялася тільки багатшим оздобленням. У всіх селянок побутували короткі куртки, капоти, гуні, бурнуси. Чемліт у жіночому строї з'явився пізніше. Його шили з тонкого фабричного білого сукна, з коміром та манжетами, оздобленими чорним оксамитом, а часом і вишитими барвистими вовняними нитками. Спинка чемліта має підріз і зібрана від стану в складки. Юпка це верхній жіночий одяг з черкесину, китайки, байки. За кроєм юпка нагадує корсетку, але з рукавами. Бувають юпки з кроєм у три, п'ять, сім «вусів»-складок. Колись «вуса» вважали прикметою заможності: чим багатша жінка або дівчина, тим більше «вусів» було в її одязі. За козацьких часів юпка оздоблювалася золотим позументом. Байкові юпки шили з зеленої, червоної, синьої тканини.
Характерними були зачіски козаків. У XVIXVIII ст. побутували зачіски з підголюванням волосся; залишали і відрощували пасмо волосся чуб (від перського «чоб» китиця, пасмо). Про цю зачіску згадує ще візантійський історик X ст. Лев Диякон. Вона зображена на українських народних картинах («Козак Мамай»). Бороди козаки голили, але носили вуса. Серед козацької старшини, дворянства переважала зачіска із залишеним кружком волосся на маківці. Головні убори козаків відрізняються великою різноманітністю. Для запорізьких козаків найхарактернішою була шапка з високою смушевою околицею і сукняним червоним або зеленим верхом, оздобленим навхрест золотим позументом. Шлик завершувався золотою китичкою. Побутували й інші шапки. У виборних козаків з невисокою хутряною околицею і низьким (як берет) верхом, оздобленим золотим позументом. У реєстрових козаків шапка мала конусоподібну форму з хутряним низьким околком. Серед козаків були поширені шапки різної висоти, циліндричні з плоским і опуклим наголовком. Найчастіше ці шапки були трофейними. У козацької старшини побутували шапки з розрізом на околиці. Гетьмани носили невисоку і облягаючу голову шапку-султанку, облямовану дорогим хутром, на якій над чолом прикріплювали спеціальною оздобою (аграфою) дві пір'їни. Взуттям служили сап'янові чоботи (жовті, зелені, червоні) с золотими, срібними або мідними підківками. Халяви чобіт були прикриті шароварами. З-під них виглядали тільки передки чобіт з вузькими і загнутими догори носками. Зачіска. В Україні чоловіки знали чотири способи підстригання волосся: «у кружок» і «під макитру», які були найбільш поширеними у XVI ст. серед селянства (крім Карпат), зачіска з довгим волоссям, яке спадало на плечі й спину (західні області України), і зачіска «до закаблука» з підголюванням потилиці. Вони завжди органічно поєднувалися з головним убором та з усіма іншими складовими частинами строю. Головні убори. Найпоширенішими головними уборами були смушева шапка і капелюх. Шапки були різноманітні за формою і назвами. Повстяні й сукняні високі головні убори називали «ковпаками». Найпоширенішою була висока конічної форми смушева шапка. На території правобережної України селяни носили ще й різні за висотою шапки циліндричної форми. Шапки з квадратним верхом були запозичені, їх виготовляли із сукна або овечого хутра. Поясний одяг штани були двох типів: з широкими штанинами і вузькими. Неширокі штани, які кроїлися з двох прямих перегнутих полотнищ, з'єднаних прямокутною вставкою, у XVIII ст. носили на Поліссі і в західних областях України. В Карпатському регіоні горяни надавали перевагу вузьким вовняним штанам, оздобленим шнурами і вишивкою на бокових швах. У Західному Поділлі штани від коліна до низу, по горизонталі, декорували складочками («рісуванням»). У центральних областях України носили полотняні та вовняні штани з широкими штанинами, заправленими у халяви чобіт. Пояс. У талії штани стягувалися мотузком («очкуром»). Крім того, носили різні за шириною шкіряні пояси. У XVI XVIII ст. в Україні побутували старовинні чумацькі череси довгий шкіряний пояс з пряжкою на одному кінці та ремінцем на другому. Черес був своєрідним сховком, кишенею, де чумаки зберігали гроші, а також обладунком. До череса підвішували кисет з тютюном, за нього закладали люльку. Широкі шкіряні пояси побутували в Опіллі. В Карпатах, зокрема у гуцулів, вони були дуже високими. Інколи черес застібався на п'ять пряжок і мав висоту 25ЗО см. Гуцульські череси оздоблені металевою фурнітурою, емалями. Широкі шкіряні пояси («югаси») були розповсюджені у лемків. Крім шкіряних, побутували вовняні, ткані або брані пояси, які виступали кольоровим акцентом на тлі вбрання. На Поліссі іноді сорочку підперізували скрученим вовняним шнуром, обидва кінці якого завершувалися китичкою. Прикраси. Найпоширенішою в Україні жіночою прикрасою було добре коралове намисто. У багатьох регіонах носили намисто із дутого скла. Відзначалися різноманітністю прикраси з металу. Заможні дівчата прикрашали себе дукатами, лічманами, згардами, силянками. Лічман металева (срібна) кокарда з підвіскою. Згарда намисто з литих мідних хрестиків, нанизаних на ремінчик. Дуже багато виробів виготовляли в західних областях України з дрібного бісеру. Дробинка («ланка», «силянка», «лучка», «ґердан», «криза») прикраса, виготовлена у вигляді стрічки, із срібних кольорових намистинок («пацьорок»). На обох кінцях виплетена стрічка має тороки, за допомогою яких вона пов'язується на шиї. Шелести шийна прикраса, яка також поширена у гуцулів. Це металеві дзвіночки або листочки, нанизані на ремінчик чи дротик. У козацькі часи було популярним також намисто з бурштину. До прикрас слід віднести і пряжки-чепраги. Намисто носили в будні й свята. В будні вбирали один разок, а в свято скільки хто мав. Старші жінки одягали, як правило, один разок намиста. За народними віруваннями, намисто лікувало зір, болі голови (добре коралове намисто), зоб (бурштинове намисто), а також оберігало дівчину і жінку від «нечистої сили». Взуття. Універсальним взуттям, як і раніше, у селян були постоли, личаки, черевики, чоботи. Отже, селянський чоловічий стрій XVIXVIII ст. відрізнявся формою та декором. Його прикрашали вишивкою, тканням, аплікацією. Переважав білий колір з червоними акцентами та вкрапленням чорного і синього. І лише в Карпатах одяг селян відзначався барвистістю, яскравістю, з надміром червоного кольору й кольорових додатків.
Українська національна кухня склалася досить пізно, в основному до початку - середини XVIII ст., а остаточно - до початку XIX ст. Доти її можна було відмежувати від родинних їй польської і білоруської кухонь. Більшість страв української кухні, на відміну від страв інших кухонь, відзначається складною рецептурою і складними комбінованими способами їх готування. Наприклад, при варінні українського борщу використовується до 20 різних продуктів, що створює приємний смаковий букет і високу поживність цієї страви. Формування української кухні обумовило цілий ряд її особливостей. По-перше, вона була створена на базі вже сформованих у кожній з регіональних частин України елементів кулінарної культури. По-друге, незважаючи на те, що ці елементи були дуже різнорідні, внаслідок величезності території, що розкинулася від Карпат до Приазов'я і від Прип'яті до Чорного моря, розходження природних умов і історичного розвитку окремих її частин, сусідства безлічі народів (росіяни, білоруси, татари, ногайці, угорці, німці, молдавани, турки, греки), українська кухня виявилася на рідкість цільною, навіть трохи однобічною, як по доборі характерної національної харчової сировини, так і по принципах її кулінарної обробки. По-третє, до національної української кухні не ввійшли традиції давньоруської кухні, зв'язок з якою було втрачено після монголо-татарської навали. Це відрізняє українську кухню від російської і білоруської, де древні традиції, хоча і видозмінювалися, але, проте, зберігалися протягом багатьох століть. Разом з тим українська кухня сприйняла деякі технологічні прийоми не тільки німецької й угорської кухні, але і татарської, і турецької, по-своєму частково видозмінивши їх. Так, обсмажування продуктів у перегрітій олії, властиве тюркським народам, було перетворено в українське "смаження" (тобто пасерування овочів, що йдуть у борщі чи в другі страви), що, наприклад, зовсім не властиво російській кухні. Пельменевидне блюдо турецької кухні дюш-вара перетворилося в українські вареники, а потім у вареники з характерними національними наповнювачами - вишнями, сиром, цибулею, шкварками. З німецької кухні було сприйняте дроблення продуктів, що знайшло конкретне вираження в різних українських "січениках" - котлетовидних блюдах з фаршів (січених, дроблених м'яса, яєць, моркви, капусти, грибів). Своєрідність національної української кухні виражається, по-перше, у переважному використанні таких продуктів, як свинина, сало, буряк, пшеничне борошно і деяких інших злаків, по-друге, у таких особливостях технології готування їжі, як комбінована теплова обробка великої кількості компонентів страви на тлі одного головного і визначального, чому класичним прикладом служить борщ, де до буряка додають ще два десятки компонентів, що не придушують буряковий смак, а лише відтінюючи і підсилюючи його. Улюбленим і найбільш уживаним продуктом служить свинне сало як самостійна страва, часто - в обсмаженому виді, так звані шкварки, також як різноманітна приправа і жирова основа для інших страв. Таке відношення до свинини ріднить українську кухню з кухнями західних слов'ян, угорців і сусідів українців - білорусів, отже, використання сала в українській кухні надзвичайно різноманітне. Сало не тільки їдять сире, солоне, варене, копчене і смажене, на ньому не тільки готують, їм не тільки шпигують усяке не свиняче м'ясо, де сало відсутнє, але й використовують його навіть у солодких стравах, поєднуючи з цукром або патокою.
Господарська основа харчування. Система харчування складається з сукупності певних ознак традиційно-побутової культури етносу: набір харчових продуктів, способів їх обробки і приготування страв, харчові обмеження, заборони й переваги, режим повсякденного харчування, асортимент обрядових страв, звичаїв, повязані з приготуванням і споживанням їжі. Харчування українців, як і інших народів, формувалося у значеній залежності від природно-географічних умов і зумовлених ними напрямів господарської діяльності. До середини ХХ ст. в Україні склався господарський комплекс, що сполучав землеробство зі скотарством (при перевазі землеробства), а рибальство, мисливство, бджільництво, збиральництво як способи набуття харчових продуктів являли собою допоміжні промисли. Незважаючи на швидкий розвиток капіталістичних відносини і внутрішнього ринку кінця ХІХ початку ХХ ст., виробництво і споживання продуктів харчування у більшості селянських господарств продовжувало зберігати головним чином традиційних характер. Здавна основні орні площі в Україні були засіяні житом, і лише на Півдні все більші території серед зернових відводили під пшеницю, яка на початку ХХ ст. займала вже біля третини всіх посівних площ. Сіяли також гречку, просо ячмінь, овес із бобових горох, квасолю, з олійних коноплі, льон мак, згодом поширення набуває соняшник. З кінця ХІХ початку ХХ ст. на всій території України розповсюджується кукурудза, але вона не відігравала помітної роді у харчуванні. Овочеві культури були представлені капустою, буряком морквою, огірками, цибулею, часником і відносно новою культурою картоплею, яка у XVIII ст. стала одним з головних замінників хліба, становлячи у деяких районах третину всієї домашньої поживи. З баштанних культур вирощувалися на всій території України гарбузи, а кавун і диня переважно у південно-східних губерніях. Для приправи культивували петрушку, пастернак, хрін, кріп, збирали також дикоростучу мяту, чебрець, кмин. Природно-географічні умови сприяли розвиткові садівництва, яке здавна було одним із важливих занять в Україні. Вирощували яблука, груші, сливи, вишні, смородину. Скотарство, а пізніше тваринництво відігравало значну роль у південних та особливо гірських районах. У селянських господарствах тримали велику рогату худобу, переважно для молока й використання як тяглової сили, свиней для мяса й жирів, овець для мяса (у Карпатах і для молочних продуктів), птицю. Колись значна роль бджільництва на початку ХХ ст. поступово зменшується. Із допоміжних занять найпоширенішим було рибальство, чому сприяла мережа річок, велика кількість озер і ставків. Щодо мисливства, то воно було малопоширене у селянському середовищі через дорожнечу вогнепальної зброї. Дикого звіра і птицю добували здебільшого у Карпатах і Поліссі за допомогою пасток чи сіток. Збиральництво продовжувало існувати і у ХІХ, і у ХХ ст. Воно суттєво доповнювало асортимент продуктів, який у бідних господарів був досить обмеженим. Збирали гриби, чорниці, суниці, калину, дикі вишні та сливу, бузину. На весні цідили березовий і кленовий сік, збирали щавель, кропиву, лободу, дикий часник і цибулю.Харчові запаси. Важливим елементом системи харчування є обробка продуктів для довшого зберігання, тобто створення харчових запасів для приготування страв.У ХІХ ст. основним способом переробки зерна в Україні був млинарський. На борошно мололи жито, пшеницю, гречку, просо, кукурудзу. На крупорушках дерли крупи з проса, гречки, ячменю. Крупи також виготовляли у власному господарстві товкли у ступах, мололи на ручних жорнах. Цими знаряддями користувалися лише для одержання невеликої кількості зерна, у голодні, неврожайні роки, - звідси й приказка: « Ступа й жорна бідна чорна». Крупи та мука були основними й надійними харчовими заготовками.Найбільш давнім способом консервування овочевих продуктів для створення сезонних запасів (здебільшого на зиму) були соління й квашення. Квасили й солили капусту, буряки, яблука, груші, огірки, кавуни, гриби. Ці способи дозволяли довго зберігання продуктів і вживати їх потім у сирому вигляді або після термічної обробки. Одним із поширених способів заготівлі садовини й продуктів збиральництва було сушіння. Сушили яблука, груші, сливи, вишні, смородину, гриби, на Півдні абрикоси. З березового й кленового соку робили квас. Через то, що продукти тваринництва були досить дорогими, більшість селян прагнули продати не лише надлишки м»ясо-молочних харчів, але й те, що було необхідне для власного харчування. Худобу кололи раз або двічі на рік, на великі свята: Різдво й Пасху. Українці на давали перевагу свинині. Телятину або воловину й баранину продавали майже завжди, а із свинини робила запаси часом на цілий рік для власного споживання. Нутряний жир злегка присолювали, завивали рулетом і зберігали у полотняних торбинках, використовуючи потім для заправки страв. З уздору ж та з кишкового жиру витоплювали смалець, шкварки. Сало різали смугами, солили і зберігали у скринях або торбах, підвішених на горищі або у димарях. М»ясо готували свіжим або свіжозамороженим, іноді його присолювали й зберігали у діжках. Кишки й шлунок після ретельної обробки начиняли м»ясом, салом, кров»ю з них виходили ковбаси, ковбики, кров»янка. Для тривалого збереження смажені ковбаси заливали смальцем і тримали на холоді. На Заході України виготовляли також вуджені ковбаси, шинку. З молочних продуктів на запас робили для пісних днів збирали сир, у районах Карпат і Буджаку ще й овечу бринзу. Менш тривалі запаси робили зі сметани, яку переробляли на масло, здебільшого на продаж. Молоко заквашували на кисляк і ряжанку, зберігаючи у холодних місцях.Суттєвим доповненням до бідної на білки селянської їжі була риба. Її солили і зберігали у діжках, солону ще й в»ялили на повітрі або сушили у печі. Зберігали у полотняних торбинах, підвішених у коморі чи на горищі.
Українська національна кухня з давніх часів відзначалась великою різноманітністю страв і їх високими смаковими й поживними якостями. Народна кухня - це така ж культурна спадщина, як мова, література, мистецтво, це неоціненний здобуток, яким можна пишатися, який не слід забувати. Як і всяка кухня з багатим історичним минулим, українська кухня в значній мірі регіональна. Популярний на Україні борщ має масу різновидів, практично в кожній області його готують по своєму, особливому рецепті. Серед слов'янських кухонь саме наша, українська, користається широкою популярністю. Вона давно одержала поширення далеко за межами України, а деякі страви української кухні, наприклад борщ і вареники, ввійшли в меню кращих ресторанів різних країн. Українській системі харчування, як і системі харчування кожного етносу, притаманні своєрідні звичаї, повязані з приготуванням повсякденних і ритуальних страв, харчові заборони, обмеження та переваги, певні смакові стереотипи у меню повсякденних та обрядових трапез. Святкові страви (в тому числі недільні) готувалися за рецептами повсякденної кухні, але при цьому мали вищу калорійність завдяки мясним, рибним, жировим компонентам, різноманітним набілам із сметани, ряжанки тощо. Традиційними стравами є: хліб, балабушки, бануш, борщ, вареники, вергуни, галушки, гарбузяна каша, деруни, душенина, затірка, зрази, зубці, капусняк, капуста печена, картопляники, каша, кисиль, кльоцки, ковбаса, ковбик, коржі, кровянка, куліш, лемішка, локшина, мамалига, медівник, млинці, оладки, пампушки, перепічки, печені яблука та груші, пироги, пундики, путля, рибні страви, сало, шинка, юшка. Напої: веренуха, квас, буряковий квас, мед, наливки, настойки, пиво, узвар, травяний чай. Обов'язковими компонентами календарних свят українців були і обрядові страви. Гурмани і поціновувачі смачненького в кожному регіоні матимуть можливість знайти і скуштувати щось оригінальне як за назвою, так і за естетично-смаковими якостями.
Будь-яка етнічна культура має ключове поняття. У східних слов'ян воно асоціювалося з порядком, ладом (семантика «ладу», до речі, широка: це і порядок, і злагода, і влада, і устрій), яким, за народними віруваннями, керують божества: Ладо із Ладою та Доля. Саме вони приводять у порядок строкате й багатошарове суспільство, спонукуючи всіх підкорятися главі, молодших старшим, дітей батькам і т. д. Причому в основі ієрархічного підкорення була не стільки сила, скільки шана: старшого, а тим більше главу, поважали, і передусім тому, що ототожнювали його з божеством або такою особою, що має якості божества. Образ і подобу глави будь-якого соціального утворення сім'ї, сільської громади, держави імітували, як правило, всі, хто йому підпорядковувався, виробляючи для себе певні поведінкові стереотипи. По суті, формувалися два типи поведінки: почесна і звичайна. Перша характеризувалася стриманою пластикою рухів, урочистістю поз, скупістю міміки, величчю ходи; друга допускала суєту, поспішність, квапливість, що асоціювалося з земним походженням. Крайнім проявом звичайної поведінки вважалися «бісовські» риси кривляння, смикання, регіт, лихослів'я. Певна річ, така поведінка в народі засуджувалася. Шана, повага і, отже, статус почесних святинь або осіб, як правило, пов'язувалися з почесною стороною світу, почесним місцем тощо. У східних слов'ян почесною стороною світу здавна вважався схід: там сходило сонце, звідти йшло тепло й життя. Не даремно схід вони асоціювали зі своїм найулюбленішим кольором синім. Різноманітні заговори, заклинання та молитви виголошували так, щоб обличчя неодмінно було звернено на схід; тільки по ходу сонця (посолонь) йшла молода запрошувати гостей на весілля; будуючи хату, слов'яни обов'язково розташовували її дверима на схід. Вважалося, що побачити перший промінь сонця значить отримати боже благословіння. Навіть дотепер можна спостерігати, як літні гуцули зустрічають сонце: знімають крисаню і низько вклоняються. З прийняттям християнства на Русі почесна сторона світу перемістилася на південь у напрямку Візантії, звідки прийшла нова релігія з притаманною їй символікою. Червоний колір як символ влади візантійських імператорів став і символом державності Київської Русі. Звідси й асоціація південної сторони світу з червоним кольором. Щоправда, за традицією християни продовжували молитися, звертаючись на схід, а церкви будували олтарем також на цю давню почесну сторону: адже в основі міфологічних уявлень їхніх предків лежав глибоко вкорінений образ сонця, що сходить. Сонце ж прямо пов'язувалося з поняттям «верх», яке, у свою чергу, завжди ототожнювалося з поняттями «божественний», «головний», «почесний», «престижний». Уявлення про почесний божественний верх переносилося і на земне життя. Статус почесної людини підкреслювався або стороною світу, або просторовим підвищенням. У праукраїнців глава родини займав найвигідніше місце біля вогнища, з протилежної від входу сторони і сидів, як правило, на підвищенні, що було привілеєм божества. Це виглядало особливо незвичним, оскільки майже до X ст. було прийнято сидіти на долівці; там же і їли, поклавши перед собою маленьку дощечку. Столи у сучасному розумінні з'явилися в Україні, очевидно, з прийняттям християнства, коли в язичницькій слов'янській хаті потребувалося місце для божниці. Це кардинально змінило планування інтер'єру житла: зліва від входу піч, а по діагоналі, на покуті стіл, орієнтований на південь або на схід. Відповідних змін зазнала й, так би мовити, ідеологічна основа оселі вона почала поєднувати у собі дві релігії: язичницьку (осередком якої залишалася піч) і християнську (її духовним центром ставав стіл). Стіл уподібнювався до церковного престолу, що істотно змінювало релігійно-побутову символіку: хата певною мірою ототожнювалася з храмом, стіл з олтарем, глава родини зі священнослужителем, акт прийому їжі з жертовністю. В цих умовах звичаї, що колись не були пов'язані з християнством, набували релігійного забарвлення. Наприклад, навколо столу почали водити молодих під час весілля, носити новонароджених тощо. З перенесенням основних ритуальних дій довкола столу почесне місце в хаті перемістилося на покуть. Це місце визначало весь розпорядок у домі, як і всю структуру внутрісімейних взаємин. Почесне місце на покуті у звичайній ситуації займав глава родини, під час гостин почесний гість, на весіллі молодий із молодою, коли народжувалася дитина, баба-повитуха, під час хрестин кум. Загальний розподіл рольових функцій у традиційній українській родині найрельєфніше проявлявся у порядку розміщення сім'ї за столом у святкові дні, коли особливо суворо дотримувалися ритуальних правил. Отож, на чолі стола сідав батько. Якщо в сім'ї не було батька, його місце займав старший одружений син, якщо ж він був неодружений, то главенство належало матері. На Поліссі, де зберігалися більш консервативні традиції, почесне місце праворуч глави родини займав старший син, далі вже сідали всі інші сини та дочки; мати, як правило, прислуговувала родині і тому сідала скраю. До кінця XVIII початку XIX ст. цей порядок, у цілому характерний і для інших східнослов'янських народів, в українському середовищі дещо змінився: поруч із главою сім'ї по правий бік від нього у святкові дні сідала дружина. Коли взяти до уваги, що правий бік вважався особливо почесним, можна уявити, наскільки значною в українській родині була роль жінки-матері. Змінилося з лівого на праве й те місце, яке займала жінка, коли йшла поруч із чоловіком. Зрештою, на сьогодні ми маємо декілька паралельно побутуючих варіантів: заміжні жінки можуть займати і ліве, і праве місце від чоловіка, хоча у молодіжних парах жінка найчастіше розташовується праворуч; під вінець заручену ведуть з правої сторони, а після вінчання чоловік займає своє традиційне праве місце; нарешті, на Наддністрянщині зберігається зовсім архаїчна ситуація, коли чоловік іде попереду, а жінка позаду. Традиційне розуміння феномена почесності позначалося на етикетних нормах поведінки людей. Наприклад, вітання здавна починали зі старших, під якими розуміли не тільки старших за віком, а й вищих за соціальним статусом. У пізніші часи до рангу почесних стали зараховувати й жінок: під час зустрічі з подружньою парою насамперед віталися з жінкою. Проте в умовах оселі ситуація змінювалася: той, хто прийшов у хату, спочатку вітав чоловіка, а тільки потім його дружину, підкреслюючи тим самим престиж глави сім'ї. Те ж саме робили, коли в хаті були гості, незважаючи на усталене в українському середовищі шанобливе до них ставлення. Традиційні етнічні стереотипи становлять основу і сучасного спілкування, щоправда, виступаючи системою етикетних норм та правил поведінки без їх колишньої міфологізації. Натомість посилюється акцент на загальнолюдських цінностях, закріплення яких у свідомості людей можливе тільки через національні форми їх виявлення. Тож можна сподіватись, що по мірі відродження української нації відбуватиметься й оновлення тих рис, які віддавна були притаманні українцям, гостинності, благозичливості, шанування й щиросердя.
Словом, традиційна соціонормативна культура українців колись розумілася надзвичайно широко і в усіх випадках регламентувалася певними правилами поведінки, стереотипізованими за формою. Ці правила торкалися і традиції гостинності, яка в українському середовищі формувалася на основі не лише міфологічних уявлень, а й моральних принципів доброзичливого ставлення до ближнього. Саме тому українська гостинність вирізнялася особливою гуманністю, глибинне коріння якої є спільним для всіх східних слов'ян. Із давніх-давен було заведено, що той, хто відвідає оселю, тривалий час вважається своїм, оскільки прилучається до духів цього дому, скуштувавши трапези або обігрівшись біля вогнища. Тому природно, що господарі робили все, щоб почастувати (тобто віддати, почесть) прибульця. З часом це переросло у звичай обов'язкового пригощання (частування) гостей. Зокрема, на столі завжди й неодмінно мали лежати кусень хліба та щіпка солі ці головні атрибути не тільки слов'янського хлібосольства, а й прилучення до духів та божеств. Крім того, вважалося, що той, хто скуштує кусень хліба з сіллю, дістане господнє благословіння і ніколи не посміє скривдити того, хто частує. Головним у звичаї частування було таке правило: «Спочатку нагодуй людину, а потім вже й розпитуй її». При цьому вважалося непристойним дізнаватися в подорожнього або гостя про мету його приходу. У більш давні часи, перш ніж почастувати, господиня мила гостеві ноги. Про це повідомляли, зокрема, іноземні місіонери, котрі були вкрай здивовані, як це у «царстві диявола» (справа відбувалася ще у дохристиянський період) вони бачать таку гостинність. До речі, цей стародавній звичай протримався серед українців аж до XIX ст. (його опис подає, наприклад, Тарас Шевченко в поемі «Наймичка»), а відгомін його й дотепер почувається у весільній обрядовості, що збереглася подекуди на Волині, Поліссі, Північній Буковині та Слобожанщині: перед першою шлюбною ніччю молода згідно зі звичаєм гостинності (адже супутник життя це якоюсь мірою путник, подорожній) миє ноги чоловікові. Втім, як ми вже зазначали, така покірливість для української жінки не є характерною, тому не випадкові ні локальна обмеженість цього звичаю, ні його суто ігровий характер. Щодо гостювання як такого, то в українському середовищі воно не перетворилося (як, скажімо, у народів Кавказу або гагаузів) на норму звичаєвого права, а було й залишилося цілком у сфері моралі. Разом із тим хоча українська оселя була такою ж відкритою для кожного подорожнього, гостя або жебрака, як і у згаданих народів, деякі умови гостювання суворо регламентувалися. Наприклад, не прийнято було ходити в гості під час польових робіт. Засуджувалося гостювання і в будні дні тоді родичів або сусідів відвідували лише у господарських справах, а ритуал прийому гостя в такому разі спрощувався. Поширеним правилом прийому гостя, котрий прийшов хоча б у звичайній справі, залишалося обов'язкове запрошення зайти до хати «хоча б на хвилинку». Гість повинен був переступити поріг хати, тобто виявити повагу до домочадців та їхніх предків, які, за повір'ям, мешкали під порогом. З цієї ж причини намагалися посадити гостя і за стіл, попередньо накривши його скатертиною і подавши хліба з сіллю; у південних районах України було прийнято подавати виноградне вино «один келишок». Якщо гість не мав часу пригощатися за столом, його садовили на лаву біля печі, протерши її чистою ганчіркою. Одне слово, гість так чи інакше мусив присісти, оскільки у противному разі «старостам не сидіти у цій хаті». Ритуал прийому значно ускладнювався, коли спеціально приходили в гості. Приводом для гостини слугували великі свята: Різдво, Трійця, Великдень, храмові свята, іноді недільні дні, а також сімейні урочистості весілля, народний. Обов'язково сходилися на похорони і поминки. У деяких районах України число свят, коли можна було ходити в гості, обмежувалось. На Тернопільщині, наприклад, ходили лише в дні Івана та Михайла, на Одещині на храмові свята. Щодо неділі, то у цей день скрізь по Україні збиралися тільки родичі. Відповідно до народного етикету гості приходили за запрошенням. Воно лунало наприкінці кожного гостювання: «Приходьте вже й ви до нас», зверталися гості до господарів. До приходу гостей ретельно готувалися пекли хліб, готували святкові страви, іноді подарунки дітям, яких було прийнято залишати вдома. У гості йшли також із подарунками, які звичайно були простими окраєць хліба та «горілка-сороківка». Господарі по закінченні застілля також «віддарювали» гостей хлібом та пирогами. Виняток становили гостини з приводу весілля чи народин: на них дарували рушники або хустки весільним чинам, черевики та чоботи батькам молодої, крижмо бабі-повитусі. Під час похорон при виконанні обряду прощі, поширеного серед гуцулів та бойків Українських Карпат, родина покійного роздавала всім присутнім на процесії речі: сорочки, ремені, перемітки тощо. Звичай дарування й віддарювання являв собою важливу, але не обов'язкову частину традиції звичайної, необрядової гостинності; подарунки виступали скоріше символами прихильності й дружби, ніж еквівалентами економічної цінності. Останніми вони стають пізніше, але це стосується, як правило, лише тих обрядів, котрі безпосередньо пов'язані з шлюбними угодами. Обов'язковий компонент української святкової гостини трапеза. Під час трапези гостей садовили на найзручніші місця, а найдорожчих на почесне місце, покуть. Господарі, як правило, не сідали за стіл, а прислуговували, постійно запрошуючи гостей їсти: господиня жінок, господар чоловіків. Гості ж перед кожною новою стравою чекали запрошення і розпочинали їсти тільки після неодноразової «принуки»; самостійно вони не сміли ні брати щось зі столу, ні виходити з-за столу. Таким чином процес трапези розтягувався надовго. Сигналом до його закінчення слугувало внесення хліба з сіллю. Словами «Спасибі за хліб, за сіль, за кашу і милість вашу» гості 'дякували господарям за гостину і гостинність. Вдячність за трапезу, згідно з давніми віруваннями, адресувалася не лише господарям, а й духам їхніх предків, а через них самому Всевишньому. І всі присутні співтрапезники були ритуально об'єднані цією ідеєю. Така ідеологічна основа святкового застілля до того ж підсилювалася моральними чинниками симпатіями до ближнього. Саме тому трапеза завжди була серцевиною української, а в цілому й східнослов'янської, гостинності. З гостинністю тісно пов'язана благозичливість система стереотипних форм, які виражають різноманітні сторони спілкування: вітання, прощання, поздоровлення, співчуття, вибачення, подяку тощо. Благозичливість неодмінно передбачає взаємність, по суті це загальнолюдська потреба у вдячності. У традиціях благозичливості особливо рельєфно проявляється етнічна своєрідність, оскільки в основі засобів благозичливого спілкування лежать не тільки соціальні, а й біологічні стереотипи звички, що стали рисами національного характеру. Причому для виявлення благозичливості мають значення насамперед візуальні засоби і тільки потім словесні. Не випадково багато ритуалів та обрядів українців являли собою дію без слів: тривале пояснення мети приходу старостів в обряді сватання замінялося лише застиланням столу принесеною з собою скатертиною, згода дівчини на шлюб сором'язливим колупанням печі і т. д. Своєрідність мови благозичливості, зокрема, і визначає українство як спільність із притаманною їй неповторною системою стереотипів, спілкування, ментальності взагалі.
Однією з найхарактерніших рис спілкування в середовищі українців вважається гостинність. Вона становить не тільки обов'язковий компонент їхнього способу життя, а й частину світосприймання, вірувань і повір'їв. Ця традиція сягає сивої давнини, і тільки набагато пізніше вона була відкоригована православ'ям, яке надало їй морально-релігійної спрямованості. За уявленнями східних слов'ян, Бог, а найчастіше його посланець, тобто гість (звідси гостювати, пригощати, гостинець, гостиниця, а згодом заїжджі купці та їхні подарунки гостина, шлях, яким вони їздили, гостинець), ходив по землі поміж людей, прийнявши людську подобу. Отож, незнайомих перехожих сприймали з певною настороженістю: «Хто ти чужинець або гість?» Не випадково, наприклад, на Поліссі збереглось архаїчне вітання подорожнього: «Щоб прихід твій був добрим», власне, формула закляття проти недобрих намірів. Міфологічна основа гостинності з плином часу ритуалі-зувалася, зберігшись у багатьох звичаях, обрядових діях та піснях. Так, у найвідповідальніші моменти життя люди кликали на допомогу Бога, Матір Божу, Спаса, Святий Хрест або ангелів, нерідко запрошуючи їх сісти у червоний кут («на покуть») за накритий стіл. І дотепер подекуди побутує давній обряд полазника зустріч першого відвідувача хати напередодні Нового року або Різдва, свого роду вісника доброго чи недоброго. Якщо полазник людина щаслива, таланиста, то і в хаті буде багатство, вдача та здоров'я; якщо та людина миршава й неповажна, то з нею до оселі прийдуть злидні та хвороби. Найбажанішими в ролі полазника вважалися іноземці або діти до них ставилися як до посланців іншого, божественного світу. Міфологізація гостя становила для українців зручну модель для спілкування не тільки з живими людьми, а й з потойбічними явищами. Так, давня назва однієї з хвороб гостець пов'язана з міфом про маленьку демонічну істоту, котра приходить до людини і може принести їй біду. Отож, народна медицина рекомендувала хворому, крім інших засобів, спробувати задобрити такого гостя, розтопивши, скажімо, для нього лазню. Гостем українці нерідко називали й небіжчика. «Зібратись у гості» означало вмерти, оскільки вважалося, що смерть це не кінець існування людини, а лише перехід до іншого світу. Звідси й обряди запрошення померлих родичів на урочисту вечерю, і ходіння до них у гості на могилу. Словом, традиційна соціонормативна культура українців колись розумілася надзвичайно широко і в усіх випадках регламентувалася певними правилами поведінки, стереотипізованими за формою. Ці правила торкалися і традиції гостинності, яка в українському середовищі формувалася на основі не лише міфологічних уявлень, а й моральних принципів доброзичливого ставлення до ближнього. Саме тому українська гостинність вирізнялася особливою гуманністю, глибинне коріння якої є спільним для всіх східних слов'ян. Із давніх-давен було заведено, що той, хто відвідає оселю, тривалий час вважається своїм, оскільки прилучається до духів цього дому, скуштувавши трапези або обігрівшись біля вогнища. Тому природно, що господарі робили все, щоб почастувати (тобто віддати, почесть) прибульця. З часом це переросло у звичай обов'язкового пригощання (частування) гостей. Зокрема, на столі завжди й неодмінно мали лежати кусень хліба та щіпка солі ці головні атрибути не тільки слов'янського хлібосольства, а й прилучення до духів та божеств.
На розвиток та становлення культури впливає ряд чинників, в більшій чи меншій мірі. Проте з часом може змінюватися інтерпретація архетипів, що призводить до їх десакралізації. Для збагачення культури іноді необхідна ремінісценція культурних феноменів. Одним з найвпливовіших факторів формування української культури була язичницька релігійна система, яка панувала більш ніж півтора століття. Для неї був притаманний тотемізм, фетишизм, анімізм. Оскільки язичництво є натуралістичною релігійною системою, важливу роль відігравало і географічне розміщення та наявність природних ресурсів. Для словянського язичництва характерне домінування аграрних культів, що зумовлено особливостями господарювання. Населення діяло на герметичних засадах, обожествляючи природу, надаючи їй містичних властивостей. Для підтримання гармонії між людським і природнім проводились обряди, запроваджувалися традиції, які дійшли до нашого часу. Релігійні погляди мали безпосередній вплив на формування культури, культурних цінностей, обєктів, традицій, культів, повірїв. Загалом, культи можна поділити на дві категорії: сімейно обрядові, які проводилися в самій родині головою сімї, і календарно обрядові, найголовнішими з яких були свята, що припадали на дні сонячного рівнодення і сонцестояння, а їхнім проведенням керували волхви. Зазвичай свята супроводжувалися ігрищами, які мали магічний характер, а їхньою метою було збереження добробуту роду, общини, врожаю. Ці звичаї стали невідємною частиною життя словян. У повсякденному житті вони дотримувалися певних повірїв. Предмети побуту часто носили семіотичний характер. Декоративно прикладне мистецтво також було сповнене сакрального змісту. Особливе значення мала одежа, її колір, зображені на ній символи. Парадне золоте вбрання київських княгинь було відображенням і відтворенням макрокосмосу в мікрокосмосі особистої одежі і прикрас. Грецьке християнство застало на Русі не просте примітивне знахарство, а значно розвинену язичницьку культуру, зі своєю міфологією, пантеоном богів, наявністю жерців волхвів і, вірогідно, наявністю рунічного письма, яке було створене до появи кирилиці. Впровадження християнства привело до маргінальності населення. Язичницькі вірування виявилися настільки іманентні в житті словян, що з приходом християнства церкві так і не вдалося повністю їх викорінити. Більш того, язичництво вплинуло на християнство, у результаті чого відбувся синтез двох культур, який призвів до двовіря словян. Язичницькі боги трансформувалися у християнських святих. Так наприклад Перун, - верховний бог Володимирського пантеону, був замінений святим Іллею, а функції Івана Купала взяв на себе святий Іван Хреститель. Аналогічні перетворення відбулися і зі святами. Традиційне свято Великодня, яке припадало на весняне рівнодення, і влаштовувалося щовесни на честь перемоги світла Даждьбожого над Зимовою темрявою перетворилося в одне з найголовніших християнських свят Пасху, що славила воскресіння Ісуса Христа. А свято зимового сонцестояння, яке святкувалося на честь Коляди, бога зимового сонця, було трансформовано у свято Різдва Христового, але під час його святкування в ньому і досі домінують язичницькі елементи, які виявляються, наприклад, в перевдяганні колядувальників і наявності в них зірки на жердині. Збереглися архаїчні символи і в архітектурі, особливо церковній. Архітектурний декор багатьох церков містить ряд композицій завуальовано язичницького змісту. Яскравим прикладом є Софіївський собор, з чисельними зображеннями символу сонця на стінах. Протягом довгого часу рідновіри справляли свої обряди саме у ньому, доки священики не припинили цього. Язичницькі елементи стали настільки іманентні словянам, що їхні відголоски зустрічаємо і по сьогоднішній день. Вони можуть виявлятися у звичайному вигуку: «Цур, мене!», що здавна було закликом допомоги містичного Цура; фетешиському ставленні до талісманів; дотримуванні певних народних прикмет; вірі в існування домових і водяних істот. Язичницька релігійна система вплинула на народження і розвиток культури. Культура і релігія в язичництві складали одну цілісність. Синтез язичництва з християнством привів до набуття нових, полісемантичних елементів як в релігії так і в культурі. Особливістю язичницької системи є те, що її так і не вдалося викорінити, більш того, язичницькі повіря і свята актуальні і по сьогоднішній день. Особливо цінними вони є тим, що при їхньому виконанні відбувається самоідентифікація. Важливим фактором подальшого розвитку Української культури є подальше дослідження язичництва, його вплив на культуру, задля подальшого її розвитку.
Найважливіші складові духовного життя народу - свята та обряди. Вони відображають не тільки етнічну своєрідність, але й естетику, моральні цінності, ментальність, історію. До числа інститутів, породжених релігійними уявленнями й аграрним укладом побуту, належали календарні свята та обряди. Це - найдавніша обрядовість, корінням своїм вона сягає первісних, язичницьких вірувань. Значно пізніше церква сприйняла систему землеробських свят, яка вже склалася, і надала їй християнського забарвлення. Свята і обряди календарного циклу регламентували всі сфери життя українського селянина - виробничу, суспільну, сімейну, а головна їх мета - відвернути стихійне лихо, вплинути на врожайність. У аграрному календарі українців не було різкого розмежування між сезонами. Обрядовість зимового циклу поступово переходила у весняну, весняна - у літню і т.п. Кожний цикл ніс своє сезонне смислове навантаження (підготовка ґрунту, сівба, посадка - весною; збір і збереження врожаю восени). Календарний цикл насичений безліччю ритуалів і прикмет, які також зв'язують пори року. Зимові свята починалися 21 листопада з Введення, “коли вводилося лiто у зиму”. Цей день віщував, яким буде наступний рік: урожайним чи ні, посушливим чи дощовим. Серед зимових свят українців особливо виділяється період святок з кульмінаційними точками - Різдвом, Новим роком і Хрещенням. Різдво - зимове свято, яке сягає корінням в далеке язичницьке минуле. Це свято сонцевороту, найкоротший день у році, коли Сонце ніби вмирає і людина магічними діями мала йому допомогти. Після прийняття християнства свято злилося з народженням Ісуса Христа, але в народній пам'яті збереглося його глибинне значення. Різдвяні свята починалися Святим вечором (6 січня за новим стилем). У будинку повинна була панувати чистота, атмосфера достатку і щастя. У красний кут (на покуті), дотримуючись цілого ряду правил, поміщали прикрашений сніп (“Дідух” або “Рай-Дідух”) і “кубельце” - гніздо з пахучого сіна, в яке ставили горщик з обрядовою кутею. Вся родина чекала появи на небі першої зірки, яка символізувала народження Христа, щоб сісти за стіл (вважалося, що той, хто першим побачить зірку, буде найщасливішим протягом року). Стіл був багатий, не менше дванадцяти страв (як правило, кутя, горох, борщ з грибами та рибою, голубці, риба холодна, риба смажена, вареники, млинці, каша, пиріжки, узвар), але пісний, тому що продовжувався пилипівський піст. Святкова трапеза повинна була об'єднувати всіх членів сім'ї, в тому числі й померлих, на помин яких ставили свічку. Діти носили “вечерю” своїм близьким - хрещеним, бабусям і дідусям. Потім, відстоявши службу у церкві, розговлялися - приступали до багатої м'ясної їжі. У народному сприйнятті святкові дні були своєрідним “проломом часу”, “кінцем світу”, за ким наступало оновлення. У цей час наставав розгул нечистої сили, саме у свята можна було дізнатися про майбутнє за допомогою ворожби. Дівчата виходили на вулицю і питали ім'я першого зустрічного, намагаючись вгадати ім'я нареченого. Підслухували розмови під сусідськими вікнами, щоб зі сказаних слів дізнатися, чи вийдуть заміж наступного року. Опівночі ворожили на розплавленому воску або свинці - лили їх у воду і по застиглих фігурках судили про майбутнє. Про це могла оповісти і тінь на стіні від купки згорілого паперу. Досить небезпечним вважалося ворожіння опівночі з двома дзеркалами і свічкою між ними. Вдивляючись у нескінченні відображення дзеркал, можна було побачити судженого, а можна і накликати біду. Намагалися дізнатися про характер жениха з поведінки півня, перед яким ставили посуд з водою, зерном і люстерко. Якщо півень підійде до зерна - бути жениху добрим господарем, якщо до люстерка - хвальком, до води - п'яницею. 7 січня починалися колядки. Цілі ватаги молоді зі спеціально виготовленою різдвяною зіркою (з різьбленого розфарбованого дерева або решета, прикрашеного кольоровою фольгою і папером) ходили по селу. Часто це було справжнє дійство - з рядженими, співцями, музикантами, танцюристами (вертеп). Колядники ходили хатами, виконуючи спеціальні пісні. У поетичних текстах оспівувалися господарі та їх діти, їм бажали щастя і здоров'я, достатку у господарстві, доброго врожаю. Фактично ці тексти мали значення заклять - вважалося, що висловлені у свята побажання обов'язково збудуться. Господарі зобов'язані були щедро обдарувати колядників харчами. Зібрані запаси несли 8 січня на великі вечорниці - молодіжне гуляння з танцями і веселим застіллям, де юнаки і дівчата часто знаходили собі наречених. Новорічні свята (13-14 січня) українці відмічали як свята Маланки і Василя. Вони не співпадали з церковними, тому в їх обрядовості збереглися власне народні мотиви. У ці дні також практикувалися обходи дворів зі щедрівками - календарними величальними піснями з елементами театрального дійства. Традиційним персонажем такої гри була маска Кози - своєрідного символу родючості і добробуту. Дуже виразне аграрно-магічне значення мав обряд “посипання”, коли хлопчики 7-14 років, обходячи будинки, символічно сіяли зерно. При цьому вимовляли традиційний текст “Сiю, вiю, посiваю, з Новим роком вас вiтаю”. Цей обряд був явно дохристиянським, адже наші предки відмічали новий рік весною, перед початком посівних робіт. Завершувався різдвяно-новорічний цикл святом 19 січня Хрещення (Богоявлення, Водохреща, Йордан). Основні дії проходили на крижаних водоймах, де заздалегідь вирубували хрест з льоду (часто його поливали буряковим квасом, від чого він набував червоного кольору). В ополонку, яка утворилася, священик опускав хрест, після чого вода вважалася священною. Віруючі набирали воду і потім довго її зберігали, приписуючи такій воді чудодійні властивості. Це було перевіреним засобом для лікування найрізноманітніших захворювань. Вважалося також, що той, хто скупається у водохресній ополонці, весь рік не буде хворіти. На честь весняного пробудження природи слов'яни святкували Масляну. На відміну від інших календарних свят, Масляна практично не зазнала християнського впливу і залишилася просто веселим народним святом з деякими язичницькими ритуалами: катання з гірок, спалювання солом'яного опудала, приготування млинців і вареників тощо. Серед весняних свят найзначнішим і улюбленим була Паска (Великдень). Обряди і ритуали великодного циклу несли релігійне християнське і календарне язичницьке навантаження (воскресіння Ісуса Христа і пробудження природи). Великодню передувала Вербна неділя - період активної підготовки до свята. У церкві святили гілки верби, кими шмагали всіх членів сім'ї, а потім і домашніх тварин, примовляючи (один з типових варіантів тексту примовки, за Брокгаузом і Ефроном, 1892). Це мало забезпечити здоров'я і благополуччя. Саме на Вербній неділі готували писанки - яйця, прикрашені багатоколірним орнаментом (на відміну від крашанок, забарвлених в один колір). Взагалі червоний колір яйця, за християнськими переказами, - символ крові, пролитої Христом за гріхи людські. Але сам звичай використовувати фарбовані яйця в різних обрядах, сприймаючи їх як символ воскресіння, сягає далекого минулого. Процес розписування єць був суворо регламентований. Жінка-писанкарка повинна була сидіти на виверненому навиворіт кожусі, для обтирання яєць користувалися шматками від зношених сорочок. Вся робота виконувалася у тиші, з молитвами і в доброму настрої. Сама технологія створення писанки полягала у послідовному зануренні яйця в різні барвники (від темного до світлого) і в нанесенні орнаменту розтопленим воском за допомогою металевої трубочки. Потрібний для орнаменту колір зберігався під шаром воску. Сюжети і види орнаменту були дуже різноманітні, дуже відрізняючись за реґіонами України. Антропоморфні, зооморфні і рослинні зображення нерідко були справжніми витворами мистецтва. Протягом Вербної неділі випікали обрядові хліби - паски. Під час їх виготовлення також здійснювали численні дії, підкоряючись древнім обрядам. Палити піч треба було з полін, які відкладалися кожний четвер протягом Великого посту, підпалювати їх шматочками освяченої верби. Саджаючи паски в піч, господиня вимовляла молитви-заклинання. Багато повір'їв було пов'язано з Страсним (або Чистим) четвергом. Палаючою страсною свічкою, принесеною з церкви, робили хрести на стелі - від нечистої сили. Дбайливо зберігали четвергову сіль, спеціально обпалену в печі, - від різних захворювань людей і домашніх тварин. Обов'язковим був звичай купати дітей і хворих, виливаючи потім воду на перехрестя доріг, “щоб там усе лихо зосталося”. Це, без сумніву, відгомони древніх очищувальних обрядів. Відстоявши у церкві всеношну службу і освятивши заздалегідь зібрані продукти, люди сідали за святковий стіл. Великодню передував найсуворіший піст (пам'ять про страждання Христа), тому пасхальній трапезі надавалося особливого значення. Чим багатшим буде стіл, тим ряснішим - урожай. Важливе місце на столі займали, як правило, паски і писанки. У різних реґіонах України існували звичаї, пов'язані з фарбованими йцями. Після відвідування церкви, перед розговінням всі вмивалися з миски, в якій були крашанки і дрібні монети. Це забезпечувало здоров'я і красу. Дівчата зберігали яйце, з яким вмивалися, “щоб бути завжди гарною”. Писанки вміщували у Красному кутку і зберігали до наступного Великодня. Як оберіг для худоби писанку підвішували в хліві, клали в гніздо квочки або біля вулика з бджолами, підсипали товчену фарбовану шкаралупу у корм птиці. Поширені були також ігри з яйцями, наприклад, катання їх з гірки або спеціального лотка, а також з рушників, спущених зі стіжка. Діти захоплювалися цоканням - биттям яєць. Той, хто розбив крашанку суперника, забирав її собі як виграш. Великодні свята включали народне гуляння: хороводи (ходіння по колу як символ руху Сонця по небу), катання на гойдалках і дошках (підняття вгору - магічне дійство, що забезпечує ріст всієї зелені), обливання водою (очищувальний обряд). Улюбленою розвагою були передзвони, оскільки на Великдень дозволялося дзвонити всім. Існувало, наприклад, повір'я, що перший удар у дзвін недільним ранком забезпечить тому, хто дзвонить, добрий урожай гречки. Великодні свята завершувалися поминальними днями - Радуницею (“поминками”, “гробками”). Як правило, першої післяпасхальної неділі люди йшли на цвинтар “христосуватися з померлими” - обідали на могилах, пов'язували хрести рушниками. Іноді на пасхальний стіл ставили “могилку” - миску з пророщеним вівсом, в ку клали стільки крашанок, скільки родичів в сім'ї померло. Існував звичай пускати по річці шкаралупу, яка повинна була повідомити предкам про настання Великодня. Завершення весняного і початок літнього періоду у східних слов'ян пов'язаний з трійце-русальною обрядовістю, в основі якої лежить культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю. На “Зеленi свята” (так в народі називалося християнське свято Трійці) хатину і двір прикрашали зеленими гілками верби, липи, клену. Підлогу застеляли гілочками м'яти, любистку, чебрецю. До цього свята належить цікавий обряд “завивання берези” або “водiння куща”. Дівчинку або молоду дівчину прикрашали квітами,зеленню і водили по селу. Цим обрядом і спеціальними піснями хотіли вимолити у природи багатий урожай. Особливо виділяється давньослов'янське свято літнього сонцестояння - Купала або Івана Купала (7 липня). Це свято не сприйняло християнські риси і залишилося в архаїчній язичницькій формі. Більш того, церква намагалася боротися з традицією проведення Купала, оголошуючи його гріховним, диявольським і т.д. Але, незважаючи на всі заборони, Івана Купала залишився одним з найбільш поширених і улюблених народних свят. Він об'єднував у собі елементи солярного культу (культу Сонця), аграрної магії, очисних і еротичних обрядів. На Купала запалювали колесо і пускали його з гори, неодружені юнаки і незаміжні дівчата стрибали через багаття, водили хороводи, плели вінки і пускали їх за течією річки. Ця гра мала велике значення. Вважалося за честь “очиститися вогнем” - тричі перескочити через багаття. Якщо юнак стрибнув вище за всіх, це провіщало його сім'ї добрий урожай, а якщо ступив ногою у вогонь, зачепив дрова - накличе біду. Якщо юнак з дівчиною вдало разом перестрибнуть багаття - обов'язково одружаться і проживуть вік в любові і злагоді. Уважно стежили за поведінкою вінків на воді. Дівчата плели, як правило, два вінки - для себе і нареченого. На віночках ставили запалені свічки і пускали за течією. Згасла свічка провіщала біду. Якщо вінки пливли поруч - в цьому році молоді одружаться, якщо нарізно - не судилося бути разом. У ці дні дозволялася певна свобода поведінки, але торкалася вона неодружених. Заміжні жінки збирали цілющі трави, кі, за повір'ям, мали чарівні властивості. Одружені чоловіки збиралися групами і ходили шукати квітку папороті, яка ніби допомагає знаходити скарби і може притягати гроші. Вірили, що в ніч на Івана Купала з'являються представники “нечистої сили”: біси, лісовики, відьми, вовкулаки, упирі. Існувала безліч оберегів від них. Практикувався і звичай спалення або утоплення в річці солом'яного опудала та обрядженого деревця (Купали, Мари, Уляни), що символізувало відьму. Таким чином магічно знищувалася вся нечиста сила. Апогеєм аграрно-господарського року українського селянина було свято завершення збору врожаю - “обжинки”, багате піснями та архаїчними ритуалами. Наприклад, відгомін древніх жертвоприношень - виготовлення “спасової бороди”, яку зав'язували з останніх пучків незжатого колосся і залишали на полі; плетіння обжинкового вінка (його заквітчували стрічками і зберігали до весни, зерном з цього вінка починали сівбу). Свята Катерини (24 листопада) і Андрія (30 листопада) мали молодіжний характер. Дівчата та юнаки ворожили в ці дні, влаштовували веселе гуляння з танцями, іграми, розігруванням, гумором.
Сім'я це об'єднання людей на основі шлюбу або кровної спорідненості, які пов'язані між собою спільністю побуту та взаємною відповідальністю. Виникнення і розвиток української сім'ї досліджені ще недостатньо. Наука досі не відповіла остаточно на питання, які тип і форма сім'ї були первісними в Україні: чи був невпорядкований у статевих відносинах гурт жінок і чоловіків, чи стосунки будувалися на груповому подружжі, в якому всі мужчини певної групи були чоловіками всіх жінок тієї ж групи. Не виключена можливість існування на початках поліандрії (від грецьких слів polys численний і andros мужчина) одна жінка мала кількох чоловіків; полігамії (від грецьких слів polys численний і gamos шлюб) багатоженства або моногамії один чоловік мав лише одну жінку. Сім'я завжди була основою суспільства, тому тип і форма її залежать від національних особливостей народу, соціальних та економічних відносин і змінюються разом з ними. Відомі нам історичні та археологічні матеріали свідчать про існування в Україні моногамної сім'ї від часу заселення її території. Ця форма сім'ї є найпоширенішою і на сучасному етапі. Тип моногамної сім'ї визначається кількістю шлюбних пар і кровно споріднених членів у ній. За цією ознакою українські сім'ї можна поділити на прості, які ще називають «малими», «елементарними», «нуклеарними» (від латинського слова nucleus ядро), «індивідуальними», і складні, що відомі також під назвою «великі», «нерозділені». Проста сім'я складається з однієї шлюбної пари (чи одного з батьків) з неодруженими дітьми (або без них). Вона може бути кількох різновидів: подружня пара; повна сім'я батьки та діти; неповна сім'я один з батьків і діти.Серед українців традиційно переважали різні підтипи простих сімей. Найбільш поширеною в Україні в XIX на початку XX ст. була повна проста сім'я. Дуже рідко зустрічалися сім'ї, які складалися лише з подружжя. Питома вага таких сімей серед інших типів наприкінці XIX ст. становила лише 7 %. Інколи в українських селах траплялися неповні сім'ї. Як правило, вони виникали внаслідок смерті одного з подружжя і дуже рідко через розлучення. Єдина причина розлучення, яку до певної міри могла якщо не виправдати, то хоча би зрозуміти громада, це відсутність дітей. Загалом у народі засуджувалась невірність, люди були проти розірвання шлюбу. Такої ж позиції дотримувалась церква. Часом з різних причин чоловік чи жінка полишали свою сім'ю і створювали нову, в якій жили «на віру» (без церковного шлюбу). У селі такі невінчані подружжя не вважалися за сім'ї. До них ставилися негативно, оскільки такий крок вважався гріхом.Вдови і вдівці з дітьми, які становили основну частину неповних сімей, намагалися якомога швидше одружитися. Щоправда, в народі засуджувалося повторне одруження раніше, аніж через рік по смерті чоловіка чи жінки. Часто траплялося, коли вдови і вдівці, які були сусідами, об'єднувалися на чоловічі та жіночі роботи. Складна сім'я складається з декількох кровно споріднених простих сімей, кожна з яких може бути повною чи неповною і включати інших родичів. Існує кілька різновидів складної сім'ї: батьківська одружені сини і доньки живуть разом з батьком; братська після смерті батька одружені брати і сестри продовжують жити під одним дахом. Перехідним типом між простою і складною є розширена сім'я. Вона складається з однієї подружньої пари з дітьми і окремих близьких чи далеких родичів (наприклад, хтось з батьків чоловіка або жінки, їхні неодружені брати або сестри та ін.). Часто цей тип сім'ї існував досить тривалий час. На жаль, ми не маємо достатніх даних, щоб чітко визначити час виникнення і подальший розвиток простих та складних сімей. Невідомо, чи спочатку виникла проста сім'я і вже пізніше під впливом різних факторів розрослася до складніших типів, чи, навпаки, проста сім'я виникла внаслідок її відокремлення з великої. З певністю можна лише передбачати існування простої сім'ї в Україні вже в період пізнього палеоліту (35 И тис. до н. є.). Як розвивалися ці типи сім'ї далі, яка була питома вага кожної з них на певному етапі розвитку українського народу це питання, які ще чекають на свого дослідника Незаперечно, що від заселення України і до нашого часу співіснували різні типи сім'ї: проста, складна і розширена. Вони зазнавали відповідних змін: прості розросталися до складних чи розширених або, навпаки, складні розпадалися на прості. У добу Київської Русі на допомогу археологічним розвідкам приходять писемні джерела, які значно розширюють можливість об'єктивного аналізу родинного побуту українців. Власне з них ми дізнаємося про переважання у ці часи простих сімей. Про це свідчать деякі пункти «Руської Правди» Ярослава Мудрого, які регулюють розподіл майна між братами, дітьми, а також право спадкування хати меншим сином. На більшій частині території Київської Русі мешканець давньоруського села селянин-смерд був самостійним виробником, який мав усе необхідне для ведення власного господарства. Сім'я його налічувала в середньому шість-сім осіб, про що свідчать розміри селянських жител. Особливістю розвитку української родини є постійний потяг до створення окремої індивідуальної сім'ї. Це пояснюється певними психологічними рисами і своєрідністю національного характеру: українець найвищою цінністю вважає свободу, приватну власність і господарство, хоч би на крихітному клаптику землі. У наступні століття після Київської Русі прості типи сім'ї щораз більше переважають над складними. В результаті цього процесу наприкінці XIX ст. в Україні було вже 84 % простих сімей і лише 16 % складніших типів. Інколи під впливом різних економічних і соціальних явищ відбувалися зворотні зміни. Наприклад, у середині XIX ст. у поміщицьких селах на Київщині люди намагалися жити великими сім'ями, бо від кожного двору потрібно було йти на панщину. Більш складні типи сімей виникали також унаслідок стихійних лих. Функції сім'ї це обов'язки і завдання кожного її члена стосовно один до одного і суспільства в цілому. В сучасній українській етнографії виділяють шість функцій, що забезпечували повноцінне існування сім'ї як соціального інституту та соціально-психологічної групи: економічну, виховну, етнічного відтворення, природного відтворення, сексуально-емоційну і експресивно-рекреаційну. Економічна функція української сім'ї забезпечувала матеріальні засади її існування, організацію домашньої праці та споживання. В основі організації виробничої діяльності української сім'ї лежав статево-віковий розподіл праці. В різних типах сім'ї він виявлявся більшою або меншою мірою. Для складних сімей, де була достатня кількість осіб різної статі та віку, характерний дуже чіткий і здебільшого сталий розподіл обов'язків. У простих сім'ях межі між жіночими і чоловічими роботами не такі виразні; існує більша кількість спільно виконуваних робіт. Чоловічі й жіночі роботи можна поділити на сезонні та постійні, щоденні. Ось що розповідали люди на Київщині про сезонні чоловічі роботи: «Весною чоловіки орють і сіють, уліті косять. Як спорають жито, то одразу лущать скибовцем стерню. Це чи не найтяжчий час для селянина, бо вдень виконує вищезгадані роботи, а вночі снопи возить. Після жита порають біля вівса, потім коло проса і гречки. Далі чоловіки молотять. Восени картоплю копають і возять додому, а буряки до заводу. Зимою чоловік їздить «під хуру» дошки везе, жида якого до вокзалу повезе чи що інше. До млина їздить, січку ріже, жінці плаття з річки принесе або кіньми везе на річку. Як добрий чоловік, то взимку має більше часу жінці допомагати: свиням їсти виносить, воду внесе в хату, солому, картоплю з погреба, порається коло худоби на дворі».Постійними обов'язками чоловіка, наприклад, у західній частині Поділля, були: виконувати всю роботу в полі; доглядати за кіньми; привезти дрова з лісу; забезпечити будівельним матеріалом, камінням під забудову; відбути шарварок (спільна робота з односельцями на ремонті дороги); доглядати за садом, огорожею коло обійстя; ремонтувати і набувати сільськогосподарський реманент; доглядати за бджолами; брати ліцензію на вирощування тютюну та ходити коло нього; позичати гроші; сплачувати податки; ходити на раду і взагалі репрезентувати сім'ю перед світською та церковною владою.Виховна функція слугує для передачі дітям батьківського досвіду, культурної спадщини і сприяє формуванню у них ціннісних орієнтацій в житті. Виконання економічної функції значною мірою зумовлює реалізацію трудового виховання дітей, бо в її основу покладено працю і особистий приклад батьків. Власне факт народження дитини сприймався у сім'ї як поява ще одного помічника. Саме цим пояснюються звичаї відрізання пуповини у новонароджених хлопчиків на сокирі, щоб у майбутньому був добрим господарем, у дівчаток «на гребені» (який використовувався при прядінні), щоб була доброю прялею. До б7 років дівчата і хлопці були під опікою матері та виконували приблизно однакову роботу пасли овець, свиней, гусей. У цей же час їх починали залучати до різних занять: хлопці допомагали батькові коло худоби, а дівчата мамі коло печі, мити посуд, замітати хату. Трохи старші діти вже виконували чітко розмежовані функції у домашньому господарстві. Дитяча праця широко використовувалася в збиральництві, що особливо характерне для Полісся і Карпат. Діти збирали гриби і ягоди в такій кількості, що їх вистачало не тільки для потреб сім'ї, а й на продаж. Невід'ємним компонентом етнопедагогіки було розумове виховання. Народні погляди на формування особистості української дитини дуже високо оцінювали його, що знайшло своє відображення в приказках: «Без розуму ні сокирою рубати, ні личака в'язати»; «Не краса красить, а розум»; «Розумний всякому дає лад» та ін. Функція етнічного відтворення насамперед повинна була формувати у членів сім'ї національну свідомість і сприяти нагромадженню та передачі національно-культурних цінностей. Елементами нормального культурного способу життя в українській родині були: 1) сповнення щоденно спільно і вголос молитви; 2) розповіді про свою сім'ю, рід, село, регіон, минуле свого народу і його героїв; 3) оповідання казок і легенд, співання народних пісень; 4) святкування національних свят. Важливим елементом здійснення передачі етнокультурних цінностей було читання Святого Письма. Знання дітьми Євангелії ставало предметом утіхи батьків. Дуже часто селяни навчали синів і доньок історії свого народу, славили героїв, ганьбили зрадників на паралельних зіставленнях з історією цивілізації, єдиним джерелом знань про яку була Біблія. Таким чином наголошувалось на приналежності України до цілого християнського світу, виховувалась гордість за гідний внесок українського народу в скарбницю світової науки, мистецтва і культури. Величезного значення у процесі виховання набувало святкування всією сім'єю християнських свят Святого Вечора, Різдва Христового, Надвечір'я Богоявлення, Воскресіння Христового тощо. Зміст таких свят був завжди глибоко національним, про що свідчили Свята Літургія, святковий одяг і страви, пісні, танці, забави, особливе місце серед яких посідали коляди, щедрівки і веснянки (гагілки). Функція природного відтворення, або дітонародження, покликана підтримувати біологічну неперервність суспільства, задовольняти потреби сім'ї у продовженні свого роду, емоційні потреби подружжя у батьківстві та материнстві. Український народ завжди розцінював дітей як великий дар Божий. Про щастя мати дітей йдеться у низці народних прислів'їв та приказок: «Діти то Божа роса»; «Малі діточки, що ясні зірочки: і світять, і радують у темну ніченьку» та ін. У народі існувало переконання, що кожна сім'я повинна мати дітей: «А як не росте й одна дитина, то на старості трудна година». Про важливе значення функції продовження людського роду свідчать, зокрема, весільні побажання: «Бодай на вас добра година та грошей торбина, а до того дітвори сотні півтори». В Україні завжди було прихильне ставлення до багатодітності: «Один син не син, два сини півсина, три сини от тільки син»; «У нього дочок сім, то й щастя всім». Народна мораль українців, вважаючи основним обов'язком кожного подружжя народження і виховання дітей, трактувала намагання запобігти дітонародженню як тяжкий гріх. Такої ж думки дотримувалася й церква. Тому в XIX на початку XX ст. жінки здебільшого не переривали вагітності, навіть якщо народження дитини було небажаним. Сексуально-емоційна функція задовольняла потреби подружжя в довгому спільному інтимному житті. Вона була тісно пов'язана з функцією дітонародження. Церква і народ вбачали призначення статі й сексуального життя у продовженні роду. Чоловік і жінка потребують одне одного насамперед для забезпечення і повного розвитку людської природи. В Святому Письмі написано: «Так то полишає чоловік свого батька й матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом». Вислів «одне тіло» означає не тільки образ інтимної єдності, але й єдність думок, бажань. Тобто у подружній спільності справи однієї сторони стають предметом піклування іншої. «Одне тіло» це також єдність у сексуальній сфері, результатом якої повинна бути нова людина. Українська молодь, будучи вихованою на християнських засадах і народній моралі, дотримувалась думки, що статеве життя можливе лише в подружжі, і остерігалась інтимних дошлюбних стосунків. В Україні у XIX на початку XX ст. дуже рідко траплялися факти позашлюбного життя. Якщо такі й були, то через співжиття з нелюбими чоловіком чи жінкою, відсутність дітей у законному шлюбі, тривалу відсутність чоловіка на заробітках або на війні. Інтимне життя до шлюбу і поза подружжям засуджувалося церквою і громадою. Саме такі погляди було покладено в основу інтимного виховання в українській християнській сім'ї. Про заборону заглядатися на чужих жінок йдеться у батьківському благословінню, поширеному на Гуцульщині: «...Шобис Бога просив, із своєю дружиною добре жив на чужі сі не дивив! Тепер би тобі ґаздувати, парубоцтво продати, чужим жінкам у очи не зазирати». Експресивно-рекреаційна функція формує емоційно-психологічний мікроклімат сім'ї, сприяє зняттю напруження у внутрісімейних відносинах, стресових станів у членів сім'ї. Вона повинна забезпечувати моральну і практичну підтримку в тяжких ситуаціях (опіку), організовувати повсякденний і святковий відпочинок, розваги, сімейні урочистості. Загальний мікроклімат сімейного життя, його настрій, уклад і спрямованість створювалися завдяки щирій материнській ласці та небагатослівній любові батька. За народними уявленнями, щаслива та сім'я, де всі люблять і поважають один одного, де панує дух взаємодопомоги, щирої турботи. У такому випадку в народі казали: «Нащо клад, коли в сім'ї лад».
Весільний обряд Наречений обирає собі старостів, один з яких старший, а другий молодший, вони з хлібом ідуть до батьків дівчини. Після переговорів з батьками, обрамлених поетичними примовками, досягається згода, і старости з батьками обмінюються хлібом, батько благословляє дочку, вона подає рушники і хустку нареченому. Старости перев'язують один одного через праве плече під ліву руку, дякуючи батькам нареченої і самій дівчині за вміння шити-прясти. Молодому дівчина на знак згоди підносить хустку, а якщо відмовляє, то подає гарбуз. Після сватання відбуваються оглядини, знайомство батьків молодят, де обговорюються всі деталі майбутнього обряду. Заручини практично повторюють сватання, але з тією відмінністю, що молоді сідають за столом на покуті, куди їх заводить староста, тримаючи середину рушника, кінці якого знаходяться в руках молодих, а батьки благословляють дітей. Після заручин наречений влаштовує останню парубоцьку гулянку, а наречена «дівич-вечір», на якому прощається зі своїми подругами. Дівчата виплітають молодим вінки. До традиційних обрядів приготування до весілля належить обряд бгання короваю. Печуть його літні жінки, кожна з яких приносить із собою трохи борошна, випікають коровай у хаті нареченого. У суботу після обіду дружки молодої йдуть за гільцем. Як правило, це невеличка сосонка, яблунька, вишенька чи грушка, яку зрубують, прикрашають калиною, квітами, колосками, кольоровими стрічками, запаленими восковими свічками і вставляють деревце у весільний коровай, що стоїть на столі на протилежному від покуті кінці. Підготовка до шлюбу починається у хаті молодої поки її прибирають дружки, музики грають. Традиційні обрядові дії виходу нареченої інколи супроводжуються «посадом». Молоду саджають на скриню з її посагом, підстеляючи подушку, молодий, батько чи дружка розплітають їй косу. Після подяки молодої батькам за виховання та догляд молодята вирушають окремими возами до церкви на вінчання. У момент шлюбу в церкві молода намагається першою стати на рушник, простелений у церкві, покласти свою руку поверх руки молодого, щоб досягти впливу на свого чоловіка. Після вінчання йдуть до хати батьків молодої, де їх зустрічають і благословляють батьки, для молодих готують «посад» на покуті, на вивернутому кожусі. Після обіду і співів молоді йдуть до батьків нареченого. Під час святкування весілля у домі молодого дотримуються багатьох обрядів, деякі з них архаїчні, скажімо, обряд з діжею : молоді входять на подвір'я, молодий з боярами стає перед діжею, на якій лежить хліб і сіль, потім з хати виходить мати нареченого у вивернутому кожусі й шапці, несучи в пелені горіхи, соняшникове насіння, дрібні гроші. Вона починає обхід навколо діжі, за нею молодий, бояри, світилка з букетом волошок у руках, запаленою свічкою та окрайцем хліба. Іменини Це сімейне свято, яке на Україні набуло поширення під впливом інших культур, насамперед західних, бере свій початок від часів хрещення Русі. Певно, пошанування святих розвинулось у святкування дня народження, оскільки люди мали імена, визначені календарем церкви. Отже, іменини це одночасно відзначення іменинника і його святого заступника, а тому, як правило, обряд починався участю у богослужінні.У народному святкуванні іменин знайшлось місце елементам обрядів із інших родинних свят та звичаїв гостини. Запрошені на іменини приходили з хлібом та іншими подарунками, «гутали» винуватця свята тобто, посадивши на вивернений кожух, піднімали із побажаннями стільки разів, скільки років виповнилось. «Гутання» може набувати інших форм: піднімання на стільці, на подушці, просто на руках, при цьому дитину саджають на гроші, щоб багатою була. Ці обряди виконуються обов'язково за участи кумів, які цього дня пошановуються не менше рідню батьків. Звичай тягти за вуха, «щоб швидше pic», йде від дитячих забав і в основі своїй має яскравої виражену імітаційну функцію. Народження, родиниПоява на світ нового члена сім'ї була для всієї родини великою радісною подією і відповідно оформлювалась різноманітними обрядами.Хранителькою обрядів була баба-повитуха, яка не лише допомагала породіллі, а й виконувала різноманітні функції ритуального характеру. Вона була своєрідною жрицею, яка вводила дитину в рід, виступала посередницею між родиною і церквою.Для родильної обрядності українців властиві певна система символів із залишками язичницьких, вірувань. У ролі цих символів традиційно виступала вода, вогонь, земля, предмети рослинного і тваринного світу, їжа, питво, вироби з металу. Досліджуючи традиції родинної обрядності, неважко помітити відгомін язичницьких культів насамперед по відношенню до води. Це обряд «зливок» очищення водою баби-повитухи і породіллі. Обливаючи руки і лип водою, взятою з криниці до схід сонця, повитуха промовляє заклинання: «Вода-водиця, водиця Уляниця, ти очищаєш гори, каміння, луги і береги. Обмий, очисть душу (називається ім'я породіллі) од всякогі скудства, паскудства, всякої напасті».За цим обрядом наступала черга обряду відвідання породіллі і святкування родин. На Україні вони мали специфічно жіночий характер, чоловіки участі у ньому не брали. Святкувались родини у регіонам України по-різному, але в усіх випадках обов'язковим елементом обряду була так звана бабина каша. Жінки приносили на родини горщики каші з молоком або цю кашу готувала баба-повитуха як головну страву ритуального бенкету на честь духів заступників жінки і новонародженого. Горщечок з кашею прикрашали «квіткою» букетиком з пшеничне колосків і кетяга калини, наприкінці свята цей горщечок розбивали. Ця жертовна страва у часи язичництва призначалась благодійному началу природи і життя Роду і Рожаниці. Баба-повитуха у цьому обряді виконувала роль жриці міфологічних втілень культу природи. Слідкуючи за звичаями, повитуха повинна була виконати всі традиційні приписи, нічого не забути, інакше її могли звинуватити у злому умислі. Повивальна бабка перерізала пуповину на сокирі чи книжці, якщо це був хлопчик, та на гребені від прядки, якщо це була дівчинка. Цим самим вона, за народними уявленнями, давала дитині спрямування майбутньої долі, розум та працьовитість. Коли дитину вкладали у колиску, в головах викладали хліб знак життя та ніж на охорону від злих сил. Баба вчила молоду матір прийомів догляду і захисту дитини та себе. Так, протягом шести місяців біля породіллі й немовляти повинно знаходитись щось залізне, а також охоронне зілля, з яким не можна було розлучатись увесь цей час. Обов'язком повитухи була і пізніша традиція дарування попові курки та пшона, доставки «імені й молитви», домовленість про день хрещення. часом вважається традиційним вітати іменинника, співаючи «Многая літа». Христини Усі обряди, пов'язані з народженням дитини, можуть бути трактовані як акт прийому новонародженого в рід, громаду. Основним із цих обрядів є хрестини, які на Україні влаштовувались за загально-християнським зразком, хоча і з певними регіональними особливостями. Хрестини намагались зробити в день народження, оскільки до цього, за звичаєм, матері не можна було годувати дитину. Роль батька, як і у всіх обрядах з новонародженим, відносно пасивна: він, заздалегідь домовившись, запрошував кумів та сусідів на обід. Батько, як і мати, не заходить до церкви під час самих хрестин, не приймає дитини тощо. Головними дійовими особами обряду є кум і кума. На Україні відомі дві форми кумівства: одна пара і кілька (до 20). Якщо кумів є кілька пар, вони діляться на «старших» і «молодших», «хресних» і «підхресних». Усіх кумів вважають членами родини, вони повинні опікуватись дитиною не менше за рідних. У всіх східних слов'ян широко розповсюджений такий звичай: якщо перша дитина помре, до другої запрошують як кумів перших зустрічних, вони вважаються «божими кумами». Звичай також вимагав, щоб хрещені батьки обирались не із родичів, крім того, брали за кумів лише тих, хто мав дітей. Приходили куми на хрестини із «крижмом» шматком білого полотна, яким під час обряду покривали дитину, а потім робили пелюшки, і обов'язково приносили хліб. Перш ніж нести дитину до церкви, баба-повитуха купала немовля, загортала в сорочку, клала на вивернутий кожух, а потім передавала кумові, який разом із кумою ніс дитину до церкви. Після церковного обряду відбувалася гостина обід, який у народі звали «кашею». На початку обіду хрещені батьки ламали обрядовий хліб і наділяли всіх гостей. Каша з медом подається у горщику, який потім розбивається об підлогу або об стіл, що символізує оновлення життя, а на Волині черепки ще й викидають на город, щоб гарбузи родили. Після побажань щастя й здоров'я новонародженому недопиті чарки виплескували на стелю, а на прощання кожному з гостей баба-повитуха дарувала «квітку» зі словами: «Даю вам квітку, щоб наша дитина цвіла, як квітка», інколи замість «квітки» дарували «виноград» варені яблука й груші. Поховальний обряд у системі обрядів українського народу посідав одне з головних місць. Смерть людини у різні часи й епохи сприймалась по-різному, тому, залежно від вірувань і культурного розвитку населення, мінялось і ставлення народу до смерті, а відповідно й до обряду поховання. Відомо, що у давніх слов'ян покійників спалювали, пізніше небіжчиків почали закопувати у землю. У деяких обрядах збереглось вшанування вогнища, печі як місця, де покоїться прах предка. Відгомони язичницьких уявлень про суть смерті збереглись у поминальних плачах-голосіннях, які ми розглянемо окремо, а зараз скажемо про похорони у тому вигляді, у якому вони відбувались у середовищі українців до недавніх часів. Найперше, коли вмирає людина, родичі дають гроші в церкву на «подзвіння душі», потім покійника обмивають, одягають у найкращий одяг і кладуть на стіл у передній куток: головою до покуті, ногами до порога. Над померлим читають «часи», дзеркала та вікна запинають чорною тканиною, хустинами, чоловіки у цей час роблять труну і копають могилу, жінки готують страви до поминального обіду. У визначений час труну з покійником несуть на руках до цвинтаря. Віко повинно бути відкритим, остання путь супроводжується голосінням. Ховаючи молоду дівчину чи парубка, підкреслюють чистоту і цнотливість небіжчиків тим, що весільні обряди і звичаї вплітаються у всі приготування та церемонії похорону. Дівчину одягають у весільне вбрання, уквітчують, роблять гільце, прикрашають калиною, барвінком, житом, просом і ставлять його на столі. Потім це гільце кидають у могилу на труну. До хреста, який несуть перед процесією, прив'язують весільний рушник, хустки. Когось із хлопців обирають за нареченого і перев'язують хусткою. Якщо ховають хлопця, його святково обряджають, до шапки пришивають весільну квітку, пов'язують хусткою, як нареченого на весіллі. Молодому небіжчику випікають і весільний коровай, який несуть на віці труни. Перед тим як опустити труну в могилу, ріжуть коровай на скибки і наділяють всіх присутніх. У деяких місцевостях шишки, бинди, хустки тощо (залежно від того, якої статі покійник) роздають перед виносом тіла з хати. Хлопців та дівчат, які несуть труну, називають боярами та дружками. Символіка весільного ритуалу під час похорон походить від того, що покійні., не одружившись за життя, беруть шлюб з могилою, смертю.
До звичаїв, які побутують на похоронах, треба віднести і християнські правила: складені на грудях, руки покійника, запалена стрітенська свічка, панахида тощо. Голосіння, які є основою поховального обряду, за своєю формою речитативні вірші, які часом переходять у спів. Вони мають характер імпровізації.
Первісна людина на територію сучасної України, мабуть, прийшла з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Ця міграція не була одномо-ментним актом, а тривала протягом багатьох тисячоліть. Залишки найдавніших стоянок знайдені біля с Королево (Закарпаття), м. Амвросіївки (Донбас), С - Луки-Врублевецької (Житомирщина) всього ж в різних регіонах України близько 30-ти. Українські землі в доісторичні часи. Антропоїдними предками людини були мавполюди, високороз-винуті примати. Подальший розвиток антропоїдів призвів до двоногої локомації пересування на задніх кінцівках і застосування природних предметів в якості знарядь праці. Це почалося 2-2,5 млн років назад. Палеоліт (150 тис. років 10 тис. років до н. е.). Почався процес формування та розвитку первісного ладу. З'явилися перші люди на території України в ранньому палеоліті - Відбулося освоєння вогню. Виникло первісне людське стадо як перша соціальна організація людей. Стоянки верхнього палеоліту дають уявлення про розвиток первісної орди в бік утворення матріархату. Збиральництво і рибальство були основою життя первісної людини. Етапами освоєння первісною людиною навколишнього світу були матріархат. Мезоліт (9-6 тис. років до н. є.) середній кам'яний вік, коли ще існує привласнюючий спосіб ведення господарства. Були винайдені лук і стріли, почалося приручення тварин, зокрема одомашнення собаки. Продовжується використання в основному кам'яних знарядь праці. Правда, щезли мамонти, з якими тісно було пов'язане життя первісної людини. Оскільки населення збільшилось і підвищилась ефективність полювання, то це порушило рівновагу в навколишньому природному середовищі. З'являються нові форми господарювання рибальство або морський промисел. Людина винаходить човна в кінці мезоліту на початку неоліту. Неоліт (64 тис. років до н. є.) це період, коли відбулась так звана неолітична революція, як назвав англійський археолог Гордон Чайльд виникнення скотарства і землеробства. У племен, що заселяли Правобережну Україну, основним заняттям було осіле мотижне землеробство, що доповнювалось у кінці неоліту розвинутим тваринництвом.. Мисливство і рибальство мали допоміжне значення. Ця нова культура отримала назву «трипільської» , за назвою села Трипілля біля Києва, де вона вперше була відкрита в 90-х роках XIX ст. українським археологом В. Хвойкою. Внаслідок указаних якісних змін відбувся розквіт первіснообщинного ладу. Зразки гончарного мистецтва цієї культури зі складним спіральним кольоровим орнаментом зберігаються в історичному музеї Львова і археологічному музеї Одеси. На Поліссі жили нащадки автохтонних палеоєвро-пейських племен. Поряд з ними мешкали племена праугро-фінського етносу. Життя в лісових хащах не сприяло швидкому культурному розвиткові. Кочові і напівкочові племена жили в степах між Доном і Дунаєм. Мі́зинська стоя́нка археологічна пам'ятка пізнього палеоліту. Тут знайдено перший у світі ансамбль музичних інструментів. Ім'ям мізинської стоянки названа культура східного гравету мізинська культура. Археологи також класифікують культуру як ранню мадленську культуру. Розташована на Сіверщині, поблизу села Мізин (Коропський район, Чернігівська область). Датується близько 18 000 років до Р. Х. Зараз на Сіверщині працює Мезинський національний парк з археологічним музеєм, уже майже півстоліття очолюваним паном Василем Куриленком, що не раз рятував експонати від розкрадання. І сьогодні в Мезинському парку можна побачити справді неймовірне як жили люди Полісся в льодовий період 15 тисяч років тому, коли довкола бігали останні мамонти… Навколо знайдено також інші цінні пам'ятки Подесення поселення неоліту, юхновської культури, мезоліту, городища та кургани доби Київської Русі. Кам'яна́ Моги́ла світова пам'ятка давньої культури в Україні поблизу Мелітополя смт. Мирне у Запорізькій області над річкою Молочною, Національний історико-археологічний заповідник. Пагорб, що тисячоліттями служив людям вівтарем для відправлення релігійних обрядів, містить декілька тисяч унікальних стародавніх наскельних зображень - петрогліфів. Хоча багато аналогічних пам'яток з метою збереження ховаються спеціальними спорудами (наприклад Чатал-Хююк в Туреччині), Кам'яна могила, як і раніше, знаходиться просто неба, і не проводиться майже ніяких заходів для її збереження. Разом з цим багато дослідників протягом XX століття відзначали поступове руйнування петрогліфів (Даніленко,Міхайлов,Кіфішін). Вивчення багатьох плит в наш час відбувається за замальовками і гіпсовими зліпками, які були зроблені ще у сорокові п'ятдесяті роки. У вересні 2008 року указом Президента України № 815/2008 заповіднику було надано статус національного. З цього часу його офіційна назва - Національний історико-археологічний заповідник «Кам'яна Могила».
Духовна культура - складна багатогалузева система, яка включає мову, мистецтво, науку, політику, ідеологію, право, етику, релігію, традиції, звичаї, вірування. Отже, все, що складає духовний світ народу, його свідомість, переконання і погляди, котрі обумовлюють особливості поведінки і практичної діяльності. Цінності духовної культури органічно повязані зі засобами їх витворення, збереження і поширення. Тому духовна сфера - невід'ємна складова частина усієї культури. Культура відображає світогляд народу, його національну самосвідомість, своєрідність філософського мислення, розуміння основних проблем загальнолюдського та власного буття. У культурі втілені етичні ідеали українського народу, його естетичні погляди і смаки, виражені притаманними лише йому чуттєво-емоційними формами, художніми образами і логічними поняттями, закріпленими і національній мові, традиціях, нормах моралі і звичаях. Для українців характерна моральна свідомість. Народна мораль базується на силі переконання, громадської думки, традицій етносу, його звичаїв. Вона розкриває розуміння народом таких визначальних загальнолюдських понять як добро і зло, правда, щастя, обовязок, справедливість, краса. Віддавна українська мораль українців найвище оцінювала такі риси і якості, як розум, гостинність, співчутливість, дружелюбність, працьовитість, чесність, взаємоповага, волелюбність. Народна мораль віддзеркалюється у прислів'ях і приказках. Так, для українців найбільшим скарбом був розум (у кого розум, у того й щастя; краще з розумним загубити, як з дурнем знайти). Головним критерієм оцінки моральної гідності була праця (як дбаєш, так і маєш, що посієш, те й пожнеш). Ледарі завжди осуджувалися як нікчеми (Ледаще на віник та на смітник годяще, без діла жити - лише небо коптити). Народ високо поціновував дружбу (Без вірного друга велика туга, добрий сусід найближча родина). Мудрість засуджувала незгоди, чвари (де згода панує, там і горе танцює, сварка до добра не доведе). Провідними у народі були такі моральні якості, як гостинність, миролюбність (гостя напій, нагодуй і спати поклади, для гостя хоч застався, але постався). В Україні подорожнього, убогого, сліпого, прохача завжди зігрівали, не відмовляли у проханні. В основі української моралі були чесність, совісність, цнотливість (добро стратиш - наживеш, честь утратиш - пропадеш, краще чесно вмерти, як нечесно жити, цнота дорожча од золота). Народна мудрість застерігала і від таких моральних вад, як скупість та заздрість (скупий бідніший за жебрака, заздрий від чужого щастя сохне). Основою щастя вважалася міцна сімя, щире кохання (Добра жінка і здоровя - то найбільший скарб, сімя міцна - горе плаче). Віковічні моральні заповіді чи не найперше закликали бути добрими і гуманними. Дітям категорично забороняли мучити тварин, бити жаб, руйнувати гнізда. Цікава й така деталь. Щоб не травмувати психіку дитини, колись кололи поросят вдосвіта, поки діти сплять. Заповідали піклуватися про хворих, калік, слабоумних. У народі побутувало таке поняття як гріх, яке включало негідні вчинки і гостро засуджувалось. Зокрема народ в усі віки вважав за обовязок вшановувати память померлих загиблих. Народна мораль, духовність відтворена в неписаних законах, нормах, оцінках.
Територія України була заселена із найдавніших часів. Перші людські поселення зявилися тут приблизно 1,5 млн. років тому. До них відносяться Королеве, Кокосове у Закарпатті, Лука-Врублівецька над Дністром, Амвросіївна у Донбасі, Каїк-Коба в Криму тощо. Неоліт тривав в Україні з другої половини VI до II тис. н. е. Найвідомішою культурою цього періоду була трипільська (IV III тис. до н. е.), найменування якої походить від с. Трипілля на Київщині. Трипільці селилися майже на всій території сучасної України: від Карпат до Південного Бугу, на Подніпровї, Волині, в Степовому Причорноморї. Основним заняттям трипільців було хліборобство. Сіяли ячмінь, жито, пшеницю, просо, вирощували садово-городні культури, які сьогодні добре відомі в Україні. Також є підстави вважати, що трипільці вирощували бобові та льон. Землю обробляли деревяною мотикою з камяним чи кістяним наконечником, пізніше ралом, що дозволило перейти до перекладної системи землекористування, а також до введення ярових та озимих посівів. Займалися трипільці розведенням великої та дрібної рогатої худоби, а також коней та свиней. Продукти скотарства йшли на забезпечення потреб у мясі, молоці та шкірі. Крім того, вівчарство забезпечувало населення вовною. Велику рогату худобу використовували як тяглову силу під час орання землі, для перевезення врожаю, будівельних матеріалів тощо. У трипільців було добре розвинене ремесло. Виготовляли керамічний посуд, який піддавався випаленню в спеціальних печах. Посуд виготовлявся двох типів: кухонний та столовий. Керамічні вироби йшли на задоволення господарських та побутових потреб на окремої сімї чи поселення, а цілої групи поселень визначеного району. Виготовлення оригінального глиняного посуду у трипільців було справою рук майстрів-професіоналів, які досконало володіли складною технікою його виготовлення, а керамічне виробництво спеціалізованою галуззю общинного ремесла. У сучасному гончарстві, вишивках, килимах, різьбленні, розписах зберігається чимало типових елементів трипільського орнаментально-декоративного мистецтва. Також зародилися прядіння і ткацтво, завершилося формування технік обробки каменю. Вікентій (Честослав) Вячеславович Хвойка прославився відкриттям Трипільської культури і відіграв велику роль у заснуванні в 1899 році Київського музею старожитностей та мистецтв. Власне назва “трипільська культура” зявилася у праці Вікентія Хвойки про розкопки поселень 1901 року біля міст Канева та Ржищева на Київщині. Наукові доповіді В.В.Хвойки на археологічних зїздах 1899 р. в Києві та 1905 р. в Катеринославі (нині Дніпропетровськ) започаткували наукове вивчення трипільської культури в Україні та інших країнах. Яскраві матеріали розкопок В. В. Хвойкою трипільських поселень на Київщині та Е.Р. Штерна у Молдові на початку XX століття були не менш сенсаційними, ніж розкопки Трої та Мікен. Наукові висновки цих двох дослідників зробили переворот у звичних до того уявленнях людства про хід історії та центри світової цивілізації. Трипільські племена жили на території України в “домікенську” добу і мали високий рівень розвитку, повязаний з найдавнішим хліборобством. У селі Трипілля на Київщині є музей трипільської культури. На території музею «Київська фортеця» у Києві є Музей трипільської культури. Найбільш масовими знахідками на трипільських поселеннях є кераміка, яка виготовлялась вручну, без гончарного круга. Трипільську кераміку за якістю перевершували лише китайські вироби, але й вони програвали у оздобленні орнаментом. Малюнки на гончарних виробах переважно мають вигляд спіралі та її елементів у сполученні з різними знаками, серед яких трапляються зображення сонця, місяця, тварин і рослин. Для орнаментації трипільської кераміки характерні трьохярусні композиції, які свідчать про триярусний поділ світу на землю, небо та "небеса” (або "верхнє небо”), якими управляла велика космічна володарка. Вона зображалася на посуді у вигляді "личин” з очима-сонцями. Але, окрім різноманітного посуду, керамічний комплекс Трипілля включає антропоморфну та зооморфну пластику, модельки жител, «саночок», кріселець, столиків, амулети, прикраси та інші вироби з глини. Найбільш чисельна антропоморфна пластика.
Приблизно в X -- середині VII ст. до н. е. кіммерійці займали територію між Тіром (Дністром) і Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський півострови. Вони швидше за інші народи перейшли до кочового скотарства і завдяки цьому випередили в своєму розвитку навколишні племена. До того ж кіммерійці одними з перших почали виплавляти залізо спочатку тигельним, а потім сиродутним способом за допомогою горна, їхні майстри навчилися кувати залізо й виготовляти високоякісну сталь. Прикладом їхньої майстерності є мечі, довжиною 1 м 8 см з бронзовим руків'ям, знайдений у Суботівському городищі на Чигиринщині. З'явилися залізні наконечники для стріл. Озброєні залізними мечами, стрілами й неперевершеними на той час луками, булавами або бронзовими бойовими сокирами, кіммерійці довго не знали собі рівних у воєнних сутичках і битвах. Тривалий час кіммерійська кіннота була непереможною й наводила жах на своїх супротивників Політична історія кіммерійців відома мало. Серед кіммерійських памяток, відомих археологам, переважають курганні поховання та городища. Зокрема, вченими досліджені кургани поблизу хутора Чорногорівка (Донецька область), Сімферополя, селища Комишуваха (Луганська область), селища Велика Білозерка (Запорізька область) тощо. Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер. Типовим було створення камяних антропоморфних статуй, на яких висікалось зображення воїна у різноманітній військовій амуніції. Керамічні вироби представлені горщиками тюльпаноподібної форми, кількома видами келихів і великих посудин, орнаментованих різьбленими трикутниками, пофарбованими білою пастою. З поверненням основної маси скіфів обстановка в степових і лісостепових районах України загострилася. Племена «царських» скіфів розпочали підкоряти навколишні племена, і незабаром величезна територія від Дунаю до Дону й від Чорного моря до Києва опинилася під їхньою владою. Наприкінці VI ст. до н. е. утворилася Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам'янки-Дніпровської на Запоріжжі. Держава поділялась на три царства, одне з яких вважалося головним. Ним було державне об'єднання «царських» скіфів у Північному Причорномор'ї та Приазов'ї. Влада царів була спадковою, а суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців. Основою життя сарматів було кочове скотарство, розводили велику рогату худобу, овець, коней. У перші століття нашої ери перейшли до осілості і почали займатися землеробством. Домінував у сарматів, на відміну від кіммерійців і скіфів, матріархат. Античні вчені називають імена відомих цариць. Матеріальна культура представлена похованнями, як курганними, так і ґрунтовими могилами. Виділяються багаті поховання знаті. Панування сарматів закінчилося у середині ІІІ ст. н.е. з приходом готів, які відрізали сарматів від античних міст. Сармати змушені були відійти в гори Північного Кавказу і Криму. Частина залишилась на містах колишніх кочовищ, ставши етнокультурною складовою черняхівської археологічної культури. Отже, іраномовні племена заклали підвалини для формування державних традицій на теренах сучасної України, багатовікові звязки їх з землеробським населенням українського лісостепу позначився на подальшому етнічному та культурному розвитку. Сарматське суспільство було воєнізованим. Основною ударною силою була, як і у скіфів, важка кіннота. Вершники були озброєні короткими мечами (за типом скіфського акинаку), луками, дротиками, кинджалами тощо. Давні історики розповідають про винахід панцира, використання тактики замкнутого клина, про особливі способи метання дротиків та накидання аркану на противники. Сармати ставали загрозою навіть для римської імперія, яка змушена була захищатися будівлею валів. Основою життя сарматів було кочове скотарство, розводили велику рогату худобу, овець, коней. У перші століття нашої ери перейшли до осілості і почали займатися землеробством. Домінував у сарматів, на відміну від кіммерійців і скіфів, матріархат. Античні вчені називають імена відомих цариць. Матеріальна культура представлена похованнями, як курганними, так і ґрунтовими могилами. Виділяються багаті поховання знаті.
Збруцький ідол - видатна пам'ятка староруського образотворчого мистецтва. З 1851 року статуя зберігається в Краківському археологічному музеї, а її копії в натуральну величину - в Московському історичному, Тернопільському краєзнавчому музеях, Почаївському музеї. Фотокопія Збруцького ідола зберігається у Чемеровецькому районному народному історико-краєзнавчому музеї. Вчені вважають, що Збруцький ідол - зображення древньослов'янського бога сонця - Святовита, Святовида, поваленого під час хрещення місцевого слов'янського люду, як це вчинили з фігурами Перуна в Києві та Новгороді. Скульптурні зображення ідолів у давніх словян були досить поширеними. Найпростіші з них виконані з дерева, рідше з каменю, риси обличчя й контури рук у них ледве простежуються. Фігури ідолів майже не були деталізовані й мали вигляд грубо обтесаних вузьких деревяних стовпів. Найунікальнішим є всесвітньо відомий Збруцький ідол, датований IX-Х ст. Його в 1848 р. біля підніжжя пагорба неподалік річки Збруч, біля села Личківців (тепер Гусятинського району Тернопільської області), випадково знайшли прикордонники. Зараз ідол зберігається в Археологічному музеї в Кракові (Польща). У давнину під час руйнування капища, в центрі якого він височів, християни, ймовірно, скинули його у води річки, приблизно тоді, коли київського Перуна тягли Боричевим узвозом до Дніпра. Чотирилику статую згодом затягнуло товстим шаром намулу, й на момент віднайдення вона чудово збереглася. За усталеною традицією ідолові було приписано імя Святовита, тому що статуя давньословянського поганського бога Святовита, котра стояла в давнину в Арконі, також мала форму чотириликого ідола. У первісному, язичницькому значенні це імя означало “наділений чудодійною і добротворною силою”. На думку академіка Б. Рибакова, Збруцький ідол дає чітке уявлення про словянську космогонію. Ця триярусна монументальна памятка розповідає про будову складного язичницького пантеону. Угорі знаходяться божества-покровителі небесної сфери; у центрі люди, які їх прославляють; унизу божества підземного світу, що підтримують земну твердінь і небозвід. Немає спільної думки і щодо ідентифікації божеств на головному, верхньому ярусі. Б. Рибаков вважав, що на Збруцькому ідолі зображено різних богів. На фасадному боці Мокош “матір урожаю”, навколо якої розташовано інші божества, які їй прислуговують. Богиня з кільцем Лада, богиня весни, оранки й сівби, покровителька шлюбу та кохання. Постать із конем і мечем Перун, бог грози і війни. Бог із солярним символом Дажбог, словянський сонячний Аполлон. У нижньому ярусі зображення Велеса, одна з іпостасей якого повязана з підземним світом померлих. Форми Збруцького ідола дуже примітивні й умовні. Стилістика обробки камяного блока свідчить про навички майстра різьбяра на дереві, а не на камені. Те саме підтверджують і чотиригранність зображення, й дуже низький плаский рельєф. Збруцький ідол - це чотиригранний стовп заввишки 2,67 м, розділений по вертикалі на три нерівні частини (пояси). Верхня частина (160 см) заповнена чотирма фігурами божеств, увінчаних однією дзвоноподібною шапкою. На лицьовій стороні зображено жіноче божество. У правій руці воно тримає річ, тонким кінцем донизу. Ліва рука зігнута у лікті і прилягає до живота. З-під довгого одягу виглядають ноги. На поясі фігури зображено підвішену шаблю, під якою розміщено коня. Середня частина ідола (висотою 40 см) чергується зображення жінок і чоловіків. Нижній пояс ідола заввишки 67 см. На ньому зображено вусату чоловічу фігуру з піднятими до голови руками, які ніби підтримують середній і верхній яруси. Більшість дослідників Збруцького ідола сходяться на думці, що цей витвір чітко символізує розподіл Всесвіту на небо - світ богів, землю - світ людей і підземний світ - таємничі мешканці тримають на собі землю. На верхньому ярусі центральне місце займає богиня Родючості з рогом добробуту. Ліворуч від неї Перун - бог-воїн з шаблею. Дві останні фігури із суворими очима теж основні боги слов'ян. Середній ярус - земля з хороводами жінок та чоловіків.
Архітектура міст й сіл Київської Русі представлена насамперед дерев " яними спорудами. Археологічні дослідження виявили численні залишки зрубних будівель. Окремі із них справжні шедеври народної архітектури. Такими, вочевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в писемних джерелах под назвою " хороми " . У великих містах князівсько-боярські й купецькі " хороми " малі два й понад поверхи. Житло бідноти однокамерні будинки площею до 20 м2. З дерева зводились укріплення давньоруських міст кліті, заборола, башти, а також церкви, храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею 1124 р., підтверджують це. Контакти із візантійською культурою обумовили виникнення монументальної кам " яної архітектури. Довгий годину вважалось, що першою кам " яною спорудою був Десятинна церква (989996 рр.). Проте аналіз даних про палаци княгині Ольги, а також відкриття монументальної ротондоподібної приміщення в центрі найдавнішого київського дитинця, що старша за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, суттєво коригує цю думку. Перші кам " яні приміщення на Русі із " явилися под орудою візантійських майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, котрі Володимир вивіз з Херсонеса й успадкував як посаг за принцесою Анною. Підлога був викладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками й прикрашені мозаїчними панно. У оздобу Десятинної церкви покладено багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її " Мраморяною " . перший кам " яний храм Київської Русі ставши останнім оплотом героїчних захисників Києва від ординців у грудневі дні 1240 р. Літописець повідомив, що через велику кількість киян, котрі зібралися на хорах, обвалилося склепіння, поховавши всіх, хто шукав порятунку від татаро-монголів. Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують приміщення " міста Ярослава " у Києві. На цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури, як Софіївський собор (1037 р.). У архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розмаїття мозаїк, фресок, стовпи, арки, відкоси віконних пройм все це вражало пишнотою. За прикладом Софії Київської зводились одноіменні собори (10451050 рр.) у Полоцьку й Новгороді. У Чернігові за велінням брата Ярослав Мудрий Мстислава було б споруджено Спаський собор, який мав схожість із Десятинною церквою. У другій половині XI ст. культове будівництво набуває поширення в багатьох давньоруських містах. У цей годину засновуються монастирі і саме у яких зводяться нові кам " яні храми. У Києві це собори Дмитрівського, Михайлівського, Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Першим взірцем монастирського храму був Успенський храм Печерського монастиря (1078), будували його грецькі майстри. Володимир Мономах побудував схожий храм у Ростові. У Києві близький до Успенського був Михайлівський Золотоверхий храм (1108р.). У Північній Русі в XII ст. набули значного розвитку Київська, Чернігівська й Переяславська архітектурні школи. Характерними пам " ятками цого періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (1146 р.), Васильківська (1183 р.) церкви у Києві; Юріївська (1144р.) у Каневі; Борисоглібський (1128 р.) й Успенський (40-ві рокта XII ст.) храми у Чернігові. Близькою до архітектури Києва й Чернігова був архітектура Володимира-Волинського із відомим Успенським (Мстиславовим) собором 1160р. Також центром архітектури княжої Русі був древній Галич. Монументальні споруди Галичини зведені зі світло-сірого вапняку. За Ярослава Осмомисла формується князівський двір, до якого входив білокамінний Успенський собор (1157р.). Під годину розкопок у Галичі знайдено рештки 10 церков, а єдина, що збереглася до відома наших днів, церква св. Пантелеймона (1200р.), й на ній бачимо впливи романської архітектури сусідніх країн (Польщі, Моравії й Угорщини). Літопису свідчить, що в Холмі місцевим зодчим й різьбярем Авдієм був зведена церква св. Іоанна. її фасади прикрашали скульптурні маски, кольоровий розпис, позолота, вставлені вітражі. Крім Холма, традиції галицької білокам " яної архітектури розвинулися у Львові, де в кінці XIII ст. й на початку XIV ст. було б збудовано церкви св. Онуфрія, св. П " ятниць й св. Миколая. Наприкінці XII поч. XIII ст. монументальна архітектура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм. У Києві та на Київщині були зведені храми Трьохсвятительський (1189р.), св. Василія (1190р.) в Овручі, Апостолів (1197 р.) у Білгороді. Деякі із них, на думку дослідників, побудував київський архітектор Петро Милоніг. Новий архітектурний стиль найвиразніше проявився у П " ятницькій церкві (поч. XIII ст.), що в Чернігові. У мистецтві Київської Русі, поряд із архітектурою, значного розквіту набуває монументально-декоративний живопис. Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тихий, хто не знавши грамоти. Візантійський живопис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монументальних стінних розписів (фресок) й мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецьку школу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фресок залишилися лише уламки. Мозаїки й фрески Софіївського собору в Києві належати до найвизначніших пам " яток українського й світового мистецтва. Вціліла лише третина всього живопису (260 м2 мозаїк й близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра нараховує 177 відтінків. Фрески малі як релігійний сюжет, то й цілком світський зміст. З середини XII ст. в самостійних князівствах Київському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському створюються місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює настінну мозаїку. Поряд із монументальним живописом на Русі розвивається іконопис. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису. Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст. привертає увагу ікона " Ярославська оранта " одна з найдавніших, присвячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У XII ст. у зв " язку з постійною зовнішньою загрозою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення набули ікони " Георгія-воїна " , " Дмитра Солунського " , " Архангела " , чи " Ангела-Золоте Волосся " . У цей період із " є ікони з зображенням перших руських святих Бориса й Гліба. Традиції Києва поширюються на іконописні школи Галицько-Волинського князівства та інших руських земель. Прикладом може бути ікона " Волинської Богоматері " (ХІП ст.), виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька. Розвиток живопису підтверджують й портретні мініатюри, що прикрашали " Ізборник " 1073 р., " Трірський псалтир " (10781087 рр.). На думку дослідників, мініатюри " Трірського псалтиря " виконано у Володимирі-Волинському. Там зображені князь Ярополк та його дружина Ірина, а також матір Ярополка, Гертруда. Високою майстерністю відзначаються мініатюри " Різдва Христового " , " Розп " яття " , " Христос на троні " , " Богоматір на троні " . Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські " зміївники " , лунниці, колти, оздоблені зерню чи емаллю, вироби художнього ремесла Русі, шо у значній кількості вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в інших містах, трапляються под година за всіх європейських країнах.Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра. У Софії Київській чудово збереглися мозаїки й фрески, створені в 30-40 роках ХІ ст. грецькими майстрами і їхніми місцевими учнями. як матеріал (золото, кубики кольорового скла й смальти), то й стиль живопису малі навіювати людині, Яка молитися, думку, що світло, до якого вон потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому враженню сприяє насичена й різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз й жестів, жива, майже портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, подивися які спрямовані безпосередньо у простір храму.Наступне новаторство сполучення фресок та мозаїк у розписах інтерєру. Для візантійських храмів типовим було б сполучення мармурового облицювання стін із мозаїками. Особливе місце у системі розписів посідають фрески на світську тематику, до які належить композиція “Сімя Ярослав Мудрий”, а також розписи в північній й південній вежах. Зображення родини князя вміщено навпроти вівтаря, на стінах хорів, де вон перебувала под годину богослужіння. Осібним виглядом мистецтва Київського Русі був книжкова мініатюра. Книгу на Русі любили і шанували. Рукописні книжки були дуже дорогими, їхні переплітали в міцні оправи із металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Якщо ікони можна було б привозити із Візантії, то книжки треба було б чи перекладати, чи писати місцевою мовою. Книжкова мініатюра (хоч вон часто мала собі за візантійський оригінал) виконувалася і ілюструвалася руськими писцями й художниками. Найпоширенішим виглядом мистецтва Київської Русі було б декоративно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало усі верстви населення й тому увібрало у собі й місцеві багатовікові традиції, й народні риси, й стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін із іншими народами. З художніх ремесел найвідоміша метало пластика, інші ж кісткорізьбляне, деревообробне, ткацьке відомі менше. Майстри працювали на замовлення князів та бояр, а годиною й широкого загалу, створюючи коштовні і високохудожні вироби. Майстерність давньоруських ювелірів віртуозна, особливо у практиці виготовлення витончених предметів з золота та срібла. Так, наприклад, на площині у вісім квадратних сантиметрів ювелір розміщував багато коштовних квіток на тонких золотих стеблинках. Одним із найпоширеніших видів металообробного ремесла на Русі було б художнє ливарство. Давньоруські майстри відливали безліч різноманітних предметів від малесеньких ґудзиків до великих панікадил-хоросів й церковних дзвонів. Ювеліри широко застосовували техніку скані (орнаменти із найтоншого дроту), штампування й тиснення. Вершиною ювелірної техніки Київської Русі були вироби із перегородчастої емалі золоті княжі діадеми. Широко відома, наприклад, діадема із с.Сахнівки на Черкащині. Золоті платівки діадеми прикрашені різнобарвним рослинним орнаментом, що був символом життєдайної сили, та перлинами; на середній пластинці зображено Олександра Македонського, що злітає на небо, - мотив, у якому вбачають не лише ілюстрацію до середьновічної легенди, а і образ Дажбога захисника і заступника Русі. Отже, якщо у часи Володимира й Ярослава нова культура, активно утверджуючи собі, прагнула промовляти мовою монументальних архітектурних образотворчих форм, то останню третину ХІ на початку ХІІ ст. образотворча мова стає более динамічною, здатною виражати багату асоціаціями думку. Утверджується смак до вишуканих рафінованих форм.
Західноукраїнські землі, Галичина і Волинь, за перших князів належали до Києва. Коли ж після смерті Ярослава Україна поділилася на князівства, над Бугом виникло Волинське князівство з столицею у Володимирі, а над Дністром Галицьке князівство. Спочатку сильніша була Галичина. Значної сили Галичина набула за князя Володимира (1124-1153 рр.). Коли помер останній князь з роду Ростиславичів, Галицьке князівство перейшло під владу волинського князя Романа Мстиславича (1199-1205 рр.). Роман наслідував свого прадіда Володимира Мономаха і всіма силами старався знищити степового ворога половців. Князь Роман злучив Галичину і Волинь в одну Галицько-Волинську державу. Галицько-Волинське князівство, не дивлячись на сильне наслідування культури Київської Русі, встигло за період свого існування залишити свої особливі риси в мистецтві, архітектурі, усній та письмовій творчості тощо. Особливістю архітектури є поєднання візантійсько-київського стилю з романським, який був на той час характерним для Європи. Культура цієї епохи поєднала в собі словянську спадщину і нові риси. Зумовлені звязками не лише з Візантією, а й з Західною, Центральною, Східною Європою та країнами Сходу. Освіта. Для потреб держави і поширення та утвердження християнської віри були потрібні грамотні й освічені люди. Освіта в Галицьких і Волинських землях продовжувала традиції Київської Русі. При церквах, особливо при монастирях, єпископських кафедрах існували школи. До них приймали хлопчиків із семи років. Пройшовши курс навчання, вони працювали писарчуками в князівській або єпископській канцелярії, ставали священиками або продовжували справу батьків. Поширеним було й навчання на дому, особливо для дітей бояр, що мешкали в заміських садибах. У Галицькій і Волинській землях також існували бібліотеки при монастирях і князівських палатах, де можна було поглибити свої знання. Є відомості про велику книгозбірню князя Володимира Васильковича.Знайдені предмети для письма, написи на стінах церков, бересті, речах, зброї та знаряддях праці (мітки) засвідчують, що серед ремісників, купців, бояр і дружинників була поширена грамотність. Бронзові та кістяні писала для писання на воскових таблицях археологи знайшли у Звенигородці, Перемишлі, Галичі, Бересті (Бресті) берестяні грамоти у Звенигородці та Бересті. Збереглися й пергаментні грамоти князів. Про значне поширення освіти, принаймні серед заможних кіл населення Галицько-Волинського князівства, опосередковано свідчать памятки давньоруської писемності ХІІХІІІ ст. У жодному літописі, крім Галицько-Волинського, неможливо знайти такої кількості згадок про писців, князівські канцелярії, архіви, грамоти, заповіти, купчі тощо. Література і літописання. До нашого часу не збереглися памятки світської літератури Галицько-Волинської Русі, хоча їхнє існування безсумнівне. До таких творів деякі дослідники зараховують «Повість про осліплення Василька». Літописання в Галицько-Волинському князівстві мало свої особливості. Одні дослідники вважають, що воно було продовженням традицій київських літописців, інші стверджують, що тут існувала зовсім інша традиція: написання окремих повістей, своєрідних світських житій князя, які згодом були обєднані в єдиний твір. Найраннішою літописною памяткою краю є «Повість про осліплення Василька», написана 1097 р. невідомим автором. У ній розповідається про трагічну долю теребовлянського князя Василька Ростиславича, якого осліпив волинський князь. Найяскравішою памяткою літописання Галицько-Волинського князівства є «Галицько-Волинський літопис». Він був знайдений у 1809 р. видатним російським істориком М. Карамзіним. Особливістю літопису є те, що він спочатку був літературним твором без поділу на роки. Хронологію в ньому проставили згодом переписувачі, але з великими помилками. Окрім художньої самобутності, він вирізняється своїм глибоким змістом. Літописці, яких, на думку вчених, було не менше пяти, уміло передають риси тогочасної епохи, деталі неспокійного часу. Літопис складається з двох основних, різних за обсягом і характером частин: Літописця Данила Галицького (оповідає про події 12051258 рр.) і Волинського літопису (12581290 рр.). Літопис створений з окремих повістей, що були обєднані пізнішими укладачами. Центральною частиною твору є життя князя Данила Галицького. Літопис дає широку картину подій і сусідніх земель: Угорщини, Польщі, Литви, інших руських князівств, Орди. Відомості літопису майже єдине джерело, яке дає змогу в основному відтворити події в Мазовецькому князівстві та Литві цього періоду. Волинська частина літопису відзначається особливо високими літературними достоїнствами, емоційністю та ліризмом викладу. Тут багато уваги приділено розвитку культури на землях Галичини й Волині. Ідейно літопис був спрямований проти боярського свавілля і прославляв руську зброю і Руську землю. Літопис також є цінним джерелом для вивчення давньоукраїнської мови, адже він містить багато характерних для неї слів, зворотів, прислівїв. Архітектура. Наявність мурованих будівель є вагомим свідченням розвитку того чи іншого регіону. Галицькі та Волинські міста багаті на муровані споруди: храми, князівські палаци, замки, укріплені двори бояр. Спочатку мурованими були лише храми і князівські палати. Перші муровані храми в Галичині та Волині зявляються досить рано із кінця ІХ початку Х ст., що було зумовлено впливом чеської архітектури. Але, на жаль, переважна більшість храмів кінця ІХХІІІ ст. назавжди втрачена. У ХІІХІІІ ст. сформувалися Волинська і Галицька архітектурні школи. На волинських будівничих відчутний вплив справила Київська школа, а галицькі архітектори використовували як традиції Київської Русі, так і надбання західноєвропейських майстрів. Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд. Його сучасник Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.), зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокамяною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю. У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти камяних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами. На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи. Про багатства й архітектурні особливості галицько-волинських храмів дає уявлення опис церкви Іоанна Златоуста в Холмі (ХІІІ ст.).
У 988 р. Володимир хрестив Русь не лише з дипломатичних міркувань та через прагнення прилучитися до імператорської влади, а, звичайно, і з огляду на необхідність входження до світової культури. Завдяки християнству Русь долучилася до світової культури, налагодились інтенсивні контакти з Візантією, Болгарією. Християнство є релігією письма. Йому притаманне шанобливе ставлення до Слова. А слово це культура. Священні тексти і весь світ сприймався християнами як книга. Культура набирає книжного змісту. А крім усього, християнство могутня база язичницького міфологічно-ліричного епосу. На культурно-історичний процес активно впливають два чинники:світова інтелектуальна, антична культура, грецька думка;язичницька духовна і матеріальна культура. Так буває завжди в переломні моменти історії: річище культури могутнішає. Митрополит Іларіон, перший митрополит з українців, духівник Ярослава Мудрого у своєму «Слові про закон і благодать» підкреслював: «Великою буває користь від навчання книжного. Це ріки, які наповнюють всесвіт, це джерела мудрості. Адже в книгах глибина незмірима, ними ми заспокоюємось у печалі. Якщо пошукати в книгах, то знайдеш велику користь для своєї душі». Християнське учення стало головним у формуванні самосвідомості індивіда. Воно, проголосивши принцип всезагальної гріховності, перенесло центр уваги людини на осмислення себе в системі людських відносин, свого місця у світі, своєї відповідальності перед Богом. Християнство змінило культ сили в язичництві на нові моральні цінності, перш за все любов до ближнього, милосердя, всепрощення. Моральному прогресові сприяли принципи рівності перед Богом. Християнство зберегло обрядовість, основні магічні дії язичництва молитву, хрещення, причащання. Християнство ввело Русь до складу європейських країн, розширило взаємовпливи в духовній та матеріальній культурі. Християнство дало ідеї цілісного світу, в якому конкретні прояви буття повязані єдиною першопричиною. Це дало можливість і для глибокого освоєння духовної культури людства.
Культура цього періоду досягла високого рівня, що пояснюється значними здобутками попередніх етапів розвитку схід них слов'ян, розквітом Київської держави та творчим засвоєнням досягнень Візантії та Західної Європи. Величезне значення для розвитку культури мала поява писемності. Слов'янську азбуку створили близько 863 р. болгарські просвітителі Кирило та Мефодій (кирилиця, яка лежить в основі сучасних українського та російського алфавітів). Поширення писемності сприяло розповсюдженню освіти на Русі, яка опікувалася церквою та князем і зосереджувалася переважно в монастирях. Перша школа в Києві при Десятинній церкві була відкрита Володимиром Великим, ще більшого поширення набули школи за правління Ярослава Мудрого. Навчання грамоті розпочиналося з вивчення азбуки. Учні писали на восковій дощечці за допомогою писал-стрижнів із загостреним кінцем. Великі текс ти писали на березовій корі (берестяні грамоти). 1037 року при Софійському соборі відкрили школу нового типу, де, крім грамоти, вивчали грецьку і латинську мови, основи філософії і медицини. Відомим лікарем у Києві був Агапіт, який умів робити хірургічні операції. Багата і різноманітна усна народна творчість доби Київської Русі. Одним з найстаріших фольклорних жанрів є народні перекази (про трьох братів, що заснували Київ, про Вольгу Святославича, про Кожум'яку). Існував і дружинний епос, який знайшов своє відображення в билинах. Найпопулярнішими героями билин були князь Володимир «Красне Сонечко», Ілля Муромець, Добриня Нікітіч, Альоша Попович, Микула Селянинович. Виникнення писемності створило передумови для перетворен ня усної народної творчості в писемну літературу. Одним з най давніших зразків літератури є «Слово про закон і благодать», написане першим київським митрополитом Іларіоном близько 1050 р. В ньому піднімається значення християнства, яке протиставляється язичництву, високо оцінюється діяльність князя Володимира Великого за те, що зробив Русь відомою в усіх кінцях землі, висловлюється гордість за неї. Видатним письменником свого часу був великий князь Володимир Мономах, який написав «Повчання дітям». Цей твір є автобіографією князя і разом з тим викладом його політичних та філософсько-етичних поглядів. Володимир вважав, що князь сам повинен входити до всіх галузей управління, не кривдити людей, зберігати мир, єдність Руської держави, зміцнювати великокнязівську владу. Найвидатнішим поетичним твором княжої доби є «Слово о полку Ігоревім» (1185-1187 pp.). У ньому з великою художньою силою викладено історію походу 1185 року новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців, який закінчився поразкою і полоном князя. Головна ідея твору заклик до єдності князів у боротьбі з іноземними ворогами. Значна частина літератури належить до релігійної. Найбільш відомими є створені в другій половині XI ст. «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського». Визначними пам'ятками оригінальної давньоруської літера тури є літописи, тобто історичні твори про події, подані в хронологічному порядку за роками. У Києві був укладений перший давньоруський літописний звід 1037-1039 pp. Найвідомішим є літопис «Повість временних літ» (1113 p.), складений у Києво-Печерському монастирі ченцем Нестором (1056-1114 pp.), в якому виклад відноситься до 1110 року. «Повість» є загальноруським літописом, що відбиває минуле східних слов'ян на всій території їх розселення. Історія Русі розглядається в контексті світової історії. Основна ідея Нестора ідея єдності Руської землі, а символом об'єднання є князівська династія Рюриковичів. Завдяки глибоким філософським роздумам та концептуальним підходам, високим художнім якостям, «Повість временних літ» стала вершиною літератури Київської Русі.
Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших сферах духовної творчості. Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Слід гадати, невипадково до третьої чверті XVI ст. належить початок постійного друкарства в цілій низці країн Центральної і Східної Європи, а також виникнення поза межами цього реґіону друкарень, спрямованих на його обслуговування. У Венеції в той час працював перший відомий нині друкар-болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим друкував також церковнословянські видання. В Тюбінґені й Ураху діяла друкарня Пріможа Трубара, що ставила собі за мету розповсюджувати протестантські книги (надруковані кирилицею, глаголицею, латинкою) серед південних словян, насамперед словенців і хорватів. 1574 р. у Будишині побачила світ перша друкована книжка серболужицькою мовою. З 1575 р. у Любляні кілька років працювала перша словенська друкарня. У третій чверті XVI ст. розпочалося друкарство і в ряді інших міст Центральної та Східної Європи: Торунь 1568 р., Познань 1577 р., Банська Бистриця, Трнава і розташований неподалік від українських земель Бардіїв 1577 1578 рр., Рига 1578 р. і т. д. Очевидно, цілком співставними були темпи визрівання обєктивних соціально-економічних передумов виникнення друкарства, попри всю різноманітність конкретних мотивів діяльності друкарів. Різнорідними були і суспільні верстви, повязані з першими друкарнями різних країн і реґіонів. Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху. Водночас це була доба, коли і освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним способом. Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів. Першим острозьким виданням була грецько-церковнословянська "Азбука" (Буквар) з датою 18 червня 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнословянською мовами, передрук Львівського буквар ї і нарешті Сказання чорноризця Храбра "Про письмена". Цей твір визначна памятка староболгарської літератури сприймався тоді як апологія словянської кириличної писемності, хоч за задумом автора йшлося про глаголицю. Прославляння у цій памятці просвітителя словян Константина-філософа мало на меті звеличити освітню діяльність іншого його тезки князя острозького. Проводилася певна аналогія між діяльністю острозького гуртка і просвітництвом доби Константина-філософа. Друкарня Острозької Академії була втіленням в Україні витвореного у Західній Європі типу видавничого закладу при школі вищого типу і науково-літературному гуртку книжників. Нагадаємо про друкарні при Альдинській Академії, у Венеції, при "тримових ліцеях" у Лувені й Алькала, засновану пізніше друкарню при Замойській Академії. І хоча звязок Острозької друкарні із школою не став настільки безпосереднім, як планувалося спершу, ця друкарня вирізнялася з-поміж інших українських видавничих закладів різноманітністю репертуару. З 29 відомих нині її видань (загальним обсягом 1528,5 аркуша) до числа літургічних належить лише 8 (обсягом 575 аркушів) *. Таким чином, частка літургічної літератури була значно нижчою, ніж у будь-якій іншій православній друкарні в Україні. Також у масштабах православного кириличного друкарства це було явище виняткове. Зате Острозька друкарня започаткувала публікацію церковнословянських перекладів тих творів візантійської патристики, які користувалися популярністю у всіх православних народів ("Маргарит" Іоанна Златоуста, "Книжка о постничестві" Василія Великого). Даючи загальну оцінку початкового періоду історії українського друкарства, слід визнати, що найбільш творчим в його історії став перший етап остання чверть XVI. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і активізації суспільного руху, найвідчутнішим був вплив ренесансної культури. Діячам друкарства цього часу вдавалося поєднати вітчизняні традиції з творчим сприйняттям міжнародного досвіду. Не дорівнюючи за кількісними показниками західноєвропейським країнам, друкарство України за структурою і характером було ближчим до друкарства Західної і Центральної Європи, ніж до друкарства Росії. Українські видання були секуляризованішими за змістом і за оформленням. Друковану книгу використовували не тільки в богослужіннях, а й для домашнього читання, у шкільному навчанні. Нерідко друки переписувалися. Все це засвідчує функціонування друкованої книги як істотного чинника культурного життя, участь друкарів і книговидавців у процесі творення і поширення культурних цінностей.
Зародження на українських землях козацької культури можна віднести до кінця XVI ст., коли у м. Брест 1596 р. було укладено Берестейську церковну унію, яка передбачала утворення нової греко-католицької церкви у Польщі. Внаслідок підписання Берестейської унії на українських землях з боку Польщі посилилася колоніальна експансія, яка передбачала навернення українського населення до нової греко-католицької церкви, закриття православних церков, навчальних закладів, шкіл, братств та монастирів. Внаслідок цих дій на території сучасної Центральної України утворився новий соціальний стан - козацтво, якому довелося відігравати важливу роль у розвитку зовнішньої та внутрішньої політики України. З утворенням української Гетьманщини розпочалася розбудова навчальних закладів, а особливо церков, книговидання, малярство. Внесок Петра Конашевича-Сагайдачного (1601-1622 рр.) у розвиток української культури мав важливе значення, тому що гетьман відновив боротьбу за православя в Україні, вирішив відновити православну єпархію та домігся висвятити Йова Борецького на престол митрополита. Ці дії врятували православну церкву від знищення. Крім того, гетьман залучився підтримкою селян. Діяльність Сагайдачного була спрямована на розвиток освіти, науки, літератури та мистецтва. Петро Конашевич-Сагайдачний, будучи людиною, яка мала освіту, турбувався і про навчальні заклади, він допомагав діячам Києво-Печерського монастиря, на чолі якого стояв Є.Плетенецький. Новий виток у розвитку української культури розпочався за часів гетьманування Богдана Хмельницького (1648-1657 рр.). Під час національно-визвольної війни на звільнених територіях від поляків відновлювались державний, адміністративно - територіальний устрій, ліквідовувалася греко-католицька церква. Поразка поляків на перших етапах війни стимулювала українське населення до активізації боротьби за свою державу. Поява книгодрукування і її розвиток по всій Україні у XVII ст. сприяли відновленню освіти. Уже в першій половині XVII ст. нараховувалось 20 друкарень, найбільшою з яких була Києво-Печерська. Книговидання фінансувались за кошти гетьмана та меценатів, активно займалися книговиданням братства, монастирі, колегіуми. Також Богдан Хмельницький продовжував традиції гетьманів, будував церкви, прикладом чого може бути збудована коштом Богдана Хмельницького церква у с.Суботів. Церква Петра і Павла, поблизу Чигирина. Хоча точна дата побудови невідома, але є припущення, що вона побудована теж за доби Богдана Хмельницького. Під час турецьких походів 1677 і 1678 рр. церква Петра і Павла мала важливе стратегічне значення, тому що входила до оборонних споруд Чигирина. Петропавловська церква збудована на початку XVII ст. Після повстання гетьмана Богдана Хмельницького проти польського володіння вона була відібрана від римо-католицької церкви. Велика готична трьохнавна церква зазнала докорінної перебудови. Зібравши в 1744-1750 рр. гроші, мешканці Подолу замінили готичну з трикутним дахом стіну церкви - тепер вже Святих Петра й Павла - на бароковий фасад з круглими вікнами й формою грецького хреста, жолобкованими пілястрами й нішами. За часів правління Івана Степановича Мазепи українська культура досягла найвищого розвитку. Було започатковано нову течію мистецтва - українське (мазепинське) бароко. Гетьман, володіючи вісьмома мовами, турбувався про стан освіти, надбудував другий поверх Києво-Могилянської академії. І.Мазепа певною мірою продовжував справу Петра Конашевича-Сагайдачного. У розвиток української освіти, науки, мистецтва, книгодрукування гетьман вкладав величезні кошти з державної скарбниці та власні, намагався Україну зрівняти з європейськими державами. За час правління Івана Мазепи було збудовано багато церков, серед яких церква Всіх Святих над економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696-1698 рр.), Військово-Микільський собор Пустинно-Микільського монастиря в Києві (кінець XVII ст.), Богоявленський собор Братського монастиря в Києві (кінець XVII ст.) та інш. Незважаючи на піднесення української культури, вже на початку XVIII ст., а саме після Полтавської битви 1709 р., відбувся занепад української державності та, певною мірою, культури під натиском Російської імперії.
Новим явищем в історичній літературі на грані XVII і XVIII ст. стали так звані козацькі літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка історіографічні композиції, складені з характеристик видатних діячів, описів важливих подій та епізодів, тлумачень певних періодів політичного життя. Усе це викладалося в формі порічних статей, хронікальних оглядів, більш чи менш докладних розповідей За джерела для них правили особисті спогади, щоденникові записи, свідчення очевидців, літературні твори, писання інших історіографів. Козацькі літописи і за хронологією освітлюваних явищ, і за змістом, і за формою мають дуже мало спільного з традиційним літописанням і навіть із хроніками XVI XVII ст. Це новий своєрідний жанр історіографічної літератури. Із козацьких літописів до XVII ст. належить «Літопис Самовидця», який розповідає про події 1648 1702 рр. У формі окремих нарисів автор освітлює причини і найважливіші події «війни Хмельницького», воззєднання України з Росією, епізоди сутичок між козацькою верхівкою і «голотою», міжусобні чвари старшинських партій. Самовидець створює виразні характеристики діячів свого часу. Особливе місце поміж ними займає яскравий образ Богдана Хмельницького. Автор літопису, виходячи з класових інтересів старшини, неприязно змальовує бунтівну «голоту». Водночас він осуджує моральну й побутову поведінку деяких представників козацької верхівки, намалювавши виразні типи владолюбців, стяжателів та авантюристів. Для Самовидця характерне прагнення до суспільного втихомирення, яке, на його думку, можливе тільки при наявності сильної і твердої державної влади. Він прихильник нерозривного єднання України з Росією. Змальовуючи події й осіб, Самовидець нерідко вдається до домислу, часто використовуючи при цьому народні перекази. Мова його близька до живої, народної, стиль викладу простий, без барокової кучерявості. У царині віршової поезії " протягом XVII ст. продовжує розвиватися поезія духовна, релігійно-філософська, церковно-історична, празнична, панегірична. Це гімни на честь тройці, Христа, Богородиці, Апостолів, святих; вірші про релігійні свята; молитовна і покаянна лірика; полемщні вірші, спрямовані проти чужовірців, єретиків, відступників; роздуми на релігійно-філософські теми, часто пройняті мотивами соціальної критики. Особливо виразні щодо цього були популярні теми несталості і швидкоплинності земного життя, мирських зваб, неминучості і нежданості смерті, рівності всіх перед смертю; елегійні роздуми про добро і зло, про сутність людського щастя тощо. З поетів, котрі зоставили своїми релігійно-філософськими віршами слід в історії літератури, часто не тільки української, а й білоруської та російської, треба виділити укладачів Загоровського і Києво-Михайлівсь-кого збірників, Даміана Наливайка, Памва Беринду, Кирила Транквіліона-Ставровецького, Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Симеона Полоцького, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Івана Величковського. Культивуються жанри етикетної, переважно панегіричної поезії, вірші, що виголошувалися на різних урочистостях, писані до тих або інших дат і подій, на честь поважаних людей. Це різного роду віршовані орації уславлення чи привітання; панегірики, що виголошуються з приводу урочистих зустрічей видатних діячів або даруються покровителям у подяку за підтримку чи в супровід проханню про підтримку. Особливе місце серед них займають погребові й поминальні плачі («лямєнти», «трени»). Від першої половини XVII ст. збереглось кілька помітних «иямен-тів», між якими виділяються «Вірші на жалосний погреб… Петра Конашсви-ча-Сагайдачного» (К-, 1622), написані Касіяном Саковичем. Видатними памятками панегіричної поезії є декламації, присвячені Петру Могилі, насамперед складена києво-печерськими друкарями «Імнологія» (К-, 1630) та «Євхаристиріон» (К., 1632) Софронія Почаського. Серед поетів-панегіри-стів XVII початку XVIII ст. слід згадати Якова Седовського, Григорія Бутовича, Лазаря Барановича, Івана Величковського, Стефана Яворського. Адресовані царям., гетьманам, магнатам, церковним ієрархам, панегіричні вірші нерідко мали офіційне феодально-церковне спрямування і бували приправлені лестощами, частково зумовленими залежністю авторів од адресатів, а частково етикетом. Водночас панегірична поезія давала простір для висловлювання прогресивних суспільно-політичних ідеалів і навіть конкретних вимог від імені тих чи інших кіл до людей, наділених владою і багатством. Характерні вірші Івана Величковського на честь Лазаря Барановича (бл. 1683 р.) та Івана Самойловича (1687). Своєрідним різновидом громадянської політичної поезії були «антипанегірики» пасквілі, у яких відображалися станові і групові суперечності. Показовий щодо цього віршований пасквіль невідомого поета на гетьмана Івана Самойловича та його синів.Рушійною силою історії, на думку авторів, було козацтво, йому приписували всі перемоги і заслуги у численних війнах. К.л. вважаються літописи Самовидця, Григорія Грабянки і Самійла Величка. Завершує традицію К.л. "Історія русів". Кожна із цих пам'яток є складною, багатоплановою розповіддю про події Хмельниччини, в якій поєднуються характеристики історичних діячів, описи подій, битв, повстань, змов, окремі документи, тлумачення тих чи інших подій життя України. Кожен з творів оригінальне полотно, яке має свої особливості. Якщо літопис Самовидця відзначається оригінальністю їх змісту та простим викладом подій, то інші бароковим типом світосприймання, у них вже спостерігається наближення викладу до літературного. Літопис Самовидця об'єктивно оповідає про події і фактографічно їх змальовує, а Григорій Грабянка та Самійло Величко користуються при написанні своїх творів безліччю джерел. Писані вони тогочасною Літературною мовою у формі порічних записів, оповідань, сказань, повістей із залученням різних документів. У них наявні розгорнуті характеристики героїв, детальні описи батальних сцен, інтерпретовані історичні перекази, легенди. Використані прислів'я, приказки, фразеологізми. К.л. дійшли до нас у рукописних списках, дослідження яких почалося ще у XIX ст. (П.Куліш, М.Максимович, О.Левицький, І.Франко). Матеріали К.л. джерело літературної творчості (Т.Шевченко, П.Куліш, М.Старицький, П.Загребельний, Вал. Шевчук та ін.).
У XVXVI століттях історичні думи та пісні стають одним з найяскравіших явищ української народної музики, своєрідним символом національної історії та культури. Як зазначав арабський мандрівник Павло Алепський (мемуарист, син Антіохійського патріарха), який у 1654 і 1656 роках побував в Україні:«Спів козаків тішить душу і зцілює від журби, бо їх наспів приємний, йде від серця і виконується мовби з одних вуст; вони пристрасно люблять нотний спів, ніжні і солодкі мелодії». Безпосереднім джерелом, з якого розвинулися думи, стала традиція історичних та величальних пісень, що були дуже поширені ще в умовах князівського побуту Київської держави. У них звичайно прославляли князів, походи та інші історичні події. Так, ще в XI ст. співали князям Мстиславу, Ярославу та іншим «славословія». У літописах міститься багато вказівок також на виконання різних історичних оповідей про походи «на греки і хозари», про «свари і бійки князів» тощо.Творцями і виконавцями історичних пісень та дум, псальмів, кантів називали кобзарями. Вони грали на кобзах чи бандурах, які стали елементом національного героїчно-патріотичного епосу, волелюбної вдачі і чистоти моральних помислів народу. Величезна увага в думах приділена боротьбі з турецькими та польськими поневолювачами. До «татарського» циклу відносяться такі відомі думи, як «Про Самійла Кішку», «Про трьох братів Азовських», «Про бурю на Чорному морі», «Про Марусю Богуславку» та інші. В «польському» циклі центральне місце займають події Народно-визвольної війни 16481654 років, велике місце приділене народним героям Нечаєві, Кривоносові, Хмельницькому. Згодом з'являються нові цикли дум про шведчину, про Січ та її руйнування, про канальські роботи, гайдамаччину, панщину і про волю.Уже в XIVXVII та XVIII ст. українські музиканти прославилися за межами України. Їх імена можна знайти в хроніках тих часів серед придворних музикантів, зокрема при дворі польських королів чи російських імператорів. Найвидатніші давні кобзарі Тимофій Білоградський (відомий лютнист, 18 ст.), Андрій Шут (19 ст.), Остап Вересай (19 ст.) та ін.З метою захистити своє мистецтво вони об'єднувалися в братства співацькі цехи, які мали свої статути, що боронили їх мистецький. Особливого розвитку ці братства досягають у XVIIXVIII ст., продовжуючи існувати навіть і на початку XX ст. до жорстокого знищення радянською владою.Думи відображали події здебільшого героїчного характеру, підносили ідею патріотизму, оборони рідної землі. В них оспівані різні подвиги, народна визвольна боротьба проти чужоземних нападників і «власних» панів, козацької старшини.В думах возвеличуються герої з народу, що захищають незалежність вітчизни. Це представники запорізьких козаків, козацької голоти Самійло Кішка, Іван Богуславець, козак Голота, Ганжа Андибер та інші звитяжці, слава про яких ніколи «не вмре, не поляже». Всі вони оспівані як виразники волі народу, його сили, мудрості. Герої українських дум виступають самовідданими захисниками рідної землі, борцями за щастя трудового люду. Вони наділені незвичайною фізичною силою, мужністю, великим розумом, кмітливістю. Любов до Батьківщини високе і святе почуття для героїв народних дум. Громадському обов'язку вони підпорядковують свої особисті інтереси.Так складався героїчний епос, що пройшов крізь віки і відіграв виняткову роль у духовному, культурно-мистецькому житті українського народу.Думи це дорогоцінна спадщина українського народу. Створені в них художні привабливі образи захисників вітчизни мають велике виховне значення.Читаючи народні думи та історичні пісні, ми захоплюємося подвигами народних героїв. Саме тому ці твори живуть віками. Дума вид українського народного героїчного епосу: ліричний, оповідний твір про історичні або соціально-побутові події, який має своєрідну будову й виконується речитативом (читання співучим голосом під музичний супровід кобзи чи бандури). Поява дум припадає на XVXVI століття.
Особливості народних дум (історичних):
• зображення важливих суспільних подій, видатних історичних осіб;
• певне дотримання правдивості життєвих фактів;
• докладність поетичної розповіді;
• висока поетичність мови;
• невелика кількість основних дійових осіб (дві-три);
• своєрідність побудови (зачин, основна частина, повтори, кінцівка);
• віршована форма (нерівноскладовість рядків, довільна специфіка римування, монорими);
• виконання речитативом під акомпанемент кобзи, бандури, ліри;
• усне поширення і зберігання;
• варіантність тексту;
• великий обсяг (як для фольклорних творів).
Тематика українських народних дум
Тематика дум пов'язана з подіями, що стосуються всього народу, його ідеалів і прагнень. Отже, українські народні думи відтворювали:
• страждання невільників у турецькій неволі («Невільницький плач», «Маруся Богуславка», «Про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі»);
• оспівування боротьби українського народу за визволення з-під гніту експлуататорів у XVII ст. («Іван Богун»...);
• відображення класових суперечностей між козацькою старшиною та простим рядовим козацтвом, виступи проти «своїх» панів («Дума про козака Ганжу Андибера»);
• розповідь про діяльність історичних героїв, що стали на чолі визвольної боротьби Богдана Хмельницького і його сподвижників Максима Кривоноса, Івана Богуна, Нечая Морозенка;
• показ проблем моралі, людських взаємин («Бідна вдова і три сини», «Сестра і брат»...).
Народна дума та історична пісняЦі два жанри усної народної творчості дуже близькі. У них подібна тематика, зв'язана з героїчною боротьбою народу проти гнобителів, але якщо пісня співається, то дума виконується речитативом, тобто повільним проказуванням, наближеним до співу. Дума на відміну від пісні має нерівноскладові рядки, переважно дієслівне римування.Виконують думу у супроводі народного інструмента, який називають кобзою, бандурою або лірою. Тому виконавців дум називають кобзарями, бандуристами, лірниками.
Україна прославилася на весь світ своїми кобзарями (учитель демонструє їх портрети), серед яких можна назвати відомі імена Остапа Вересая, Михайла Кравченка, Івана Крюковського, Андрія Шута, Івана Стрічки та ін. Серед інших кобзарів найвідомішими є Федір Куш-нерик, Єгор Мовчан, Павло Носач, Василь Литвин та ін. Сучасними виконавцями українських народних дум вважаються В. та М. Литвини, В. Нечема, Національна капела бандуристів України.
Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер. Коли поширилася цехова організація, братства запозичили дещо з цехового устрою. У цей період особливо важливими стають економічні завдання братств. В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні й шпиталі, засновували бібліотеки, поширювали церковну літературу. Спочатку до братств входили міщани, пізніше шляхта і духовенство.Історія створення братств сягає давніх часів. Ще в Іпатіївському літописі за 1134-1159 рр. є згадка про "братчини", але до XV ст. вони не набули великого поширення. Діяльність братств активізувалась у XV ст. Це зумовлювалося пожвавленням релігійного життя, реформаторськими рухами в Європі, особливо гуситськими, економічним збагаченням мешканців міст, яким Магдебурзьке право дало можливість створювати цехові організації. Останні спочатку були суто світськими, а невдовзі набули яскраво вираженого релігійного забарвлення, їх головна мета полягала в обороні своєї батьківської віри. Найстарші з братств - Львівсько-Успенське (1439 р.) та Віленсько-Кушнірське (1458 р.).Стан православної церкви на той час був не найкращим. Духовенство, особливо нижчих ланок, було малоосвіченим, а його вплив на прихожан мізерним. Вища церковна влада більше дбала про свої статки. Приблизно таку ж картину можна було спостерігати і в католицькій церкві, але завдяки реформаційним рухам, що з 1568 р. істотно впливають на католицтво в Польщі, вона швидко впорядковувалася; почали відкривати школи, до яких охоче йшла вчитися і православна молодь.Братства по-діловому перейняли досвід єзуїтів, активізували свою діяльність, почали надавати допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й організації урочистих богослужінь. На них старцям роздавали щедру милостиню та пригощали всіх братчиків медом і обідом. Уже з перших своїх кроків у братствах зрозуміли, що освіта найкраща зброя для захисту своєї віри, подальшої діяльності та утвердження в суспільстві. Під тиском прогресивних сил України польський король Стефан Баторій дозволив Віденському братству відкривати школи, а з 1585 р. це право поширюється на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини. Того ж року було зроблено перший набір до Львівської братської школи, а невдовзі такі заклади почали працювати у Рогатині, Городку, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Кременці, Києві та інших містах, усього близько 30. У братських школах навчалися діти всіх станів, а також сироти. Їх утримували коштами братства за рахунок внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливість. "Навчати й любити всіх дітей однаково" ось заповідь педагогів братських шкіл. Головна увага приділялася слов'янській та руській (українській) мовам, вивчалися також як обов'язкові грецька та латина, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки і культури. Учні слов'яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою "семи вільних наук", яка поділялася на тривіум (граматика, діалектика (логіка), риторика) і квадривіум (музика, арифметика, геометрія, астрономія). Пізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, як, наприклад, Киево-Могилянська Академія. Викладачами у братських школах працювали здебільшого українці: К. Ставровецький, майбутній митрополит Іов Борецький, Ю. Рогатинець, Стефан і Лаврентій Зизаній та ін. Братства заохочували самоосвіту серед своїх членів, всіляко допомагаючи в цьому. Вони були всестановими, приймаючи до братств усіх, хто бажав і міг щось зробити для розбудови української держави, її освіти та культури. Поширення шкіл пробуджувало національну свідомість, відроджувало українські традиції, сотні вихованців шкіл ставали вчителями, поширювали знання, формували у своїх учнів почуття власної гідності та непримиренності до покатоличення і спольщення свого народу.
При братствах працювали друкарні, зокрема Львівська, Віденська, Київська, Могилівська та ін. Вони залишили помітний слід у культурі свого народу: випускали різноманітну літературу, а що найголовніше підручники. Братства існували в містах Києві, Львові, Луцьку, Острозі, Рогатині, Дубно та ін. Це були релігійно-національні об'єднання, які очолили боротьбу проти політики національного і релігійного тиску, що здійснювала Польща в Україні. Мета братства: "... православні християни, що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків, хочуть від них відлучитись і не мати нічого спільного з ними, а самі собою любов'ю єднаються, імена свої разом вписують і браттями називаються...".
Острозька школа-академія є однією з перших шкіл вищого ступеня в Україні і найвизначнішою серед православних навчальних закладів XVI-XVII ст., що їх відкривали українські магнати. Школа-академія в Острозі була організована князем К.Острозьким на його кошти 1576 року. Від самого початку заснування їй призначалась відповідальна політична роль протистояти полонізаторському впливові на українську та білоруську молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів. Тому в навчальному процесі багато уваги приділялося вихованню в учнів почуття патріотизму, любові до культури, мови, традицій свого народу. Вибір Острога як культурно-освітнього, видавничого і пропагандистського центру виявився не випадковим. По-перше, з чисто престижних міркувань князеві було вигідно розмістити школу в "домоначальному граді", тобто місті, яке дало назву аристократичному родові Острозьких. По-друге, Острог мав відповідну матеріально-технічну базу. По-третє, він був традиційно культурним центром в Україні. У кінці XV- поч. XVI ст. тут звелися найбільш монументальні православні храми. Саме тут виник в останній чверті XVI ст. відомий в Україні і в Білорусі острозький церковний напів, чому, без сумніву, мало передувати довготривале плекання традицій вітчизняного хорового мистецтва. Підтвердженням зростаючої ролі Острога у XVI ст. є й те, що, починаючи з цього часу, дане місто значиться на більшості карт Східної Європи.На сер. XVI ст. Острог був значним центром науки. У цьому місті знаходили притулок багато вільнолюбних і сміливих мислителів, які зазнали переслідувань у себе на батьківщині. Острозька школа стала організаційним центром діяльності наукового гуртка, який обєднував талановитих вчених латинської, грецької, словянської мов, видатних математиків, астрономів, філософів. Тут діяли літературно-науковий гурток, а також друкарня І.Федорова (з 1577 р.). В Острозі Федоров надрукував понад 20 книг. Першим відомим на сьогодні друком, повязаним з Острогом, є друга його "Азбука" (1578 р.). Тут вийшла і знаменита перша "Біблія", написана церковнословянською мовою (1581 р.). Редактором "Біблії" став Герасим Смотрицький перший ректор Острозької школи-академії.Острозьку школу називали "тримовним ліцеєм" або "словяно-греко-латинською академією". Іншими словами, її заснування було початком компромісу між представниками східнословянської просвітньої традиції та "латинської науки". К.Острозький першим практично реалізував ідею поєднання цих течій: в його школі вивчали не тільки словянську, а й грецьку, латинську, польську мови. У програму навчання Острозької школи також входили граматики цих мов та інші предмети "семи вільних мистецтв", головним чином риторика, діалектика, астрономія. Школа брала під увагу також вивчення вищих студій, виходячи за рамки "семи вільних мистецтв", філософію і особливо богословя. Тут, очевидно, як і згодом у Києво-Могилянській академії, існувало 7 класів, хоч окремого класу богословя не було. Вчителями були як православні греки, так і протестанти.
У школі був високий рівень викладання. Її називали академією навіть прихильники і провідники католицизму. За кордоном її також знали як академію. Щоб досягти цього, К.Острозький запросив до неї найвизначніших українських і закордонних вчених. Тут працювали першодрукар Іван Федоров, відомий український письменник Герасим Смотрицький, польський математик і філософ Ян Лятос, доктори латинських і еллінських наук Кирило і Никифор Лукаріс, Данило Наливайко (брат керівника селянсько-козацького повстання Северина Наливайка) і ін. Очевидно, що обєднання такого широкого кола вчених, полемістів-літераторів було одним із приводів називати школу "академією". Цю назву вживав на сторінках своїх книг Г.Смотрицький.Вчилися тут як діти шляхти, так і діти селян. Вихованцями цієї школи були Мелетій Смотрицький син Г. Смотрицького, талановитий педагог і просвітитель, письменник-полеміст, автор славнозвісної "Граматики словянської"; Петро Конашевич-Сагайдачний відомий гетьман реєстрового козацтва; Іван Борецький видатний представник української педагогічної думки і громадський діяч, перший ректор Київської братської школи та багато інших видатних людей того часу.
Києво-Могилянська академіяКиєво-Могилянська академія виникла 1632 року в результаті злиття Київської братської та Лаврської шкіл. Братська школа виникла 1615 року на Подолі. В основу роботи закладу було покладено Статут Львівської братської школи. За дуже короткий час школа досягла рівня освіти, що не поступався західноєвропейським університетам. Керівництво закладу не раз виступало за перетворення його на вищий навчальний заклад, але польський уряд не давав на це дозволу. Лаврська школа виникла 1631 року, її засновником став архімандрит Києво-Печерської Лаври Петро Могила. Ця школа створювалась за зразком польських латинських шкіл вищого типу колегій. Рівень навчання у ній був високим, оскільки вона укомплектувалась добре підготовленими з різних країн викладачами. Братство звернуло увагу Петру Могилі на недоцільність існування в одному місті двох вищих шкіл при обмежених навчальних засобах і недостачі високоосвічених викладачів. Розпочались переговори з П.Могилою, який дав згоду на воззєднання шкіл. Обєднаний навчальний заклад почав свою роботу 1632 року на території братської школи під назвою Києво-братська колегія. П.Могила став її опікуном. На його честь заклад згодом став називатися Києво-Могилянською колегією. Колегія розвивалась як вищий навчальний заклад і невдовзі стала відомим у всій Європі центром освіти, науки і культури. Вона зберегла традиції кращих братських шкіл, але структурою, обсягом і рівнем знань відповідала вимогам, що ставились перед європейською вищою школою. Колегія мала свої особливості, вона не присвоювала своїм випускникам вчених звань, не ділилась на факультети, як це було в західних університетах. У різні часи її існування курс навчання не був однаковим. В колегії існував поділ на класи. Всього нараховувалось 8 класів:
підготовчий (фара або аналогія),
три молодші (інфіма, граматика, синтаксис),
два середніх (поетика і риторика),
два старших (філософія і богословя).
Повний термін навчання становив 12 років, у всіх класах навчалися один рік, у класі філософії два роки, богословя чотири роки. Навчальний план передбачав вивчення "семи вільних мистецтв", словянської, грецької, латинської і польської мов. З кінця XVIII ст. вивчали німецьку, французьку і староєврейську мови. Викладання велося спочатку лише словянською мовою, а дещо пізніше філософію вивчали латинню. Керівництво колегії складали ректор, префект перший помічний ректора з навчальної роботи, суперінтендант наглядав за умовами проживання учнів. Навчальний рік у колегії розпочинався з 1 вересня і тривав до початку липня. Він поділявся на триместри, між якими були невеликі канікули рекреації. Триместри завершувалися екзаменами. Зарахування новоприбулих проводилося протягом всього року на основі співбесіди з префектом. Префект визначав рівень знань учня і в який клас його зарахувати. Учні молодших класів (спудеї) заучували тексти напамять, виконували усні і письмові вправи. Філософи і богослови (студенти) домашніх вправ не виконували і екзаменів не складали. У кінці кожного триместру вони писали великі письмові твори дисертації і захищали їх у присутності всіх студентів. Складовою частиною навчального процесу були диспути, коли один студент обґрунтовував думку, а інші її заперечували. Активізації навчальної діяльності учнів сприяли також своєрідні змагання у написанні кращих творів, віршів, промов і їх виголошенні. Оцінка знань у колегії була гнучкою і полягала у загальному висновку вчителя щодо успіхів учня. Невстигаючих з колегії не відраховували. Учень за власним бажанням міг залишатися в класі стільки, скільки сам хотів. Іноді студенти, щоб підтвердити знання з якогось предмету, переходили у молодші класи. Завершити навчання у колегії кожний студент міг за своїм бажанням у будь-який час. Дуже часто студенти не завершували повного курсу. Після закінчення повного курсу навчання або будь-якого старшого класу студенти отримували відповідний атестат.
Студенти проживали на квартирах і в гуртожитках бурсах. За бурсами і квартирами здійснював нагляд суперінтендант. Студентам жилося скрутно, особливо в бурсах. Щоб прожити, вони наймалися прислужниками, брали участь у хорах, просили милостиню, вчителювали.Києво-Могилянська колегія була загальноосвітнім всестановим закладом, в якому вчилися діти місцевої знаті, козаків, духівництва, міщан і селян. Тут вчилися український філософ, поет і педагог Григорій Сковорода, російський вчений Михайло Ломоносов, радник Петра I з питань освіти Феофан Прокопович і ін. видатні діячі. Колегія готувала не лише національні наукові кадри, але й стала кузнею діячів науки для всієї Росії і інших словянських країн. Українські визначні діячі, вихованці і професори Києво-Могилянської академії сприяли розвитку освіти в Росії. За період з 1701 по 1762 рр. в Московську Академію з Києво-Могилянської були запрошені і виїхали 95 чоловік. Найбільш відомими українськими діячами, які зробили великий внесок у справу розвитку освіти Російської держави, є Ф.Прокопович, С.Яворський, В.Татіщев і ін.У колегії працювали найкращі українські й іноземні викладачі. Серед них Є.Славинецький, С.Полоцький, М.Смотрицький ін. У вирішенні національних питань цей заклад був пасивним. 1701 року Петро I своїм указом надав колегії офіційний статус академії. Це робить її першим офіційно визнаним вищим навчальним закладом в Україні. Але ще й до надання їй цього статусу Києво-Могилянська колегія нічим не поступалася перед західноєвропейськими університетами. З 1753 р. навчання в академії проводилося лише російською мовою. Із заснуванням Московського університету 1755 року Київська академія втрачає роль провідного навчального центру, що дає філологічну і філософську освіту. Після відкриття 1805 року Харківського університету академія все більше втрачає своє значення. 1819 року вона була перетворена у духовну академію.