Поможем написать учебную работу
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Ідейно-історичні передумови відокремлення господарського права як самостійної галузі права
На доктринальному рівні виокремлюють такі етапи становлення та розвитку господарського права: звичаєве торговельне право, купецьке (торговельне) право, промислове та господарське право.
В історії розвитку торговельного права традиційно виділяють три періоди: італійський, французький та германський.
Італійському періодові притаманне повне панування станових начал; торговельне право має звичаєву природу та різниться за місцевостями.
Протягом французького періоду (XVІІXVІІІ ст.) становий характер торговельного права хоча і зберігався, втім значна його частина була кодифікована. У таких країнах, як Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Японія та ін., було прийнято торговельні кодекси (устави, укладення, ордонанси), які стають спеціальним регулятором організаційних та оперативних форм торговельної діяльності.
Германському періодові (XІX ст.) притаманне падіння станових начал, купецьке право перетворюється на торговельне та стає приватним нарівні із цивільним, звичаєве право поступається місцем законодавчому регулюванню.
У більшості європейських країн протягом XIX ст. було проведено кодифікацію торговельного права, а окремі, прийняті на той час торговельні (комерційні) кодекси діють і донині: у Франції (1807 р.), Бельгії (1807 р.), Люксембурзі (1807 р.), Іспанії (1829 р.; перероб. 1885 р.), Португалії (1833 р.; перероб. 1888 р.), Австрії (1862 р.), Ліхтенштейні (1865 р.), Німеччині (1897 р.) тощо.
Упродовж усього XX ст. велися пошуки оптимального варіанта втручання держави в господарську діяльність. Розвиток господарського права пішов шляхом помірного або максимального його впливу на економіку. За першим напрямком розвинулося господарське законодавство в країнах з ринковою системою господарювання. За другим напрямом воно розвивалося в країнах із системою централізованого державного керівництва економікою це Вєтнам, НДР, Китай, Північна Корея, Чехословаччина, Радянський Союз.
Після здобуття Україною незалежності відповідно до Концепції Судово-правової реформи почав розроблятися Господарський (Комерційний) кодекс, перший варіант якого у Верховній Раді спіткала невдача, а другий (під дещо зміненою назвою - як Господарський кодекс) після тривалих складнощів (трьох читань, подолання президентського вето) був ухвалений 16 січня 2003 р., а набув чинності з 01.01.2004 р.
Загальна характеристика предмету регулювання господарського права.
Предметом господарсько-правового регулювання є відносини, що виникають у сфері господарювання (господарські відносини), та на які спрямовано регулювальний вплив господарського права.
Предмет регулювання господарського права визначено в ст. 1 ГК. В цій статті, в першу чергу, встановлено, що воно визначає основні засади господарювання в Україні. І далі, що предметом правового регулювання господарського права є господарські відносини, які виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
Під господарською діяльністю у Господарському кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ч. 1 ст. 3 ГК).
Дамо теоретичну характеристику господарським правовідносинам як предмету господарського права. Вона включає наступні ознаки:
1. Господарські правовідносини виникають у звязку з організацією та безпосереднім здійсненням господарської діяльності.
2. У господарських правовідносинах реалізуються як приватні, так і публічні інтереси.
3. За своєю природою господарські правовідносини є відносними (в них завжди чітко визначені учасники, що наділені один щодо одного правами та обовязками).
4. Відповідно до ст. 2 ГК України учасниками відносин у сфері господарювання є субєкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками субєктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
Господарське право це галузь права, яка є системою господарсько-правових норм, що регулюють відносини у сфері організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності або керівництва нею (такою діяльністю) із застосуванням різних методів правового регулювання з метою задоволення суспільних потреб і одержання прибутку.
Підприємництво як предмет регулювання господарського права, його ознаки, принципи та види обмежень.
Конституційні засади підприємницької діяльності передбачені ст. 42 Конституцією України. Так, згідно з цією статтею кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.
Підприємництво це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Характеристика підприємницької діяльності (підприємництва)
1. Підприємництво є самостійною діяльністю. 2. Підприємництво є добровільною діяльністю. 3. Підприємництво є систематичною діяльністю. 4. Підприємництво є діяльністю на власний ризик. 5.Підприємництво є господарською діяльністю. 6. Підприємницька діяльність здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями). 7. Внаслідок підприємницької діяльності досягаються економічні й соціальні результати. 8. Метою підприємницької діяльності є отримання прибутку.
Підприємництво здійснюється на основі таких принципів:
1. вільного вибору підприємцем виду підприємницької діяльності. 2. самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, 3. вільного найму підприємцем працівників. 4. комерційного розрахунку та власного комерційного ризику. 5. вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом. 6. самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на спій розсуд.
Існують обмеження щодо здійснення господарської діяльності. Їх можна поділити на наступні види:
1. обмеження, пов'язані з організаційно-правовою формою підприємців (наприклад, проведення ломбардних операцій може здійснюватися повними товариствами);
2. обмеження, пов'язані з формою власності суб'єкта підприємництва (наприклад, діяльність, пов'язана і виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями);
3. обмеження, пов'язані з необхідністю придбання ліцензії. Перелік видів діяльності, що підлягають ліцензуванню, міститься у ст. 9 Закону «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»;
4. обмеження діяльності, пов'язані із необхідністю придбання патенту (види діяльності, що підлягає патентуванню, а також порядок патентування Податковим кодексом України).
Метод правового регулювання господарської діяльності.
Методи правового регулювання господарської діяльності - це застосовувані законодавцем способи правового оформлення господарських відносин відповідно до їхніх властивостей і цілей правового регулювання.
Розрізняють чотири основні методи. До них належать:
Метод владних приписів передбачає насамперед урахування публічних інтересів (якщо застосовується державою чи територіальною громадою в особі уповноважених органів). Разом з тим він використовується будь-яким власником майна щодо створеного ним підприємства (у формі статуту, що визначає межі використання підприємством майна власника та обов'язки щодо власника) і, відповідно, віддзеркалює інтереси власника;
метод автономних рішень дозволяє суб'єктам господарювання приймати самостійно (але в межах своєї компетенції) юридично значущі рішення й передбачає обов'язок усіх інших суб'єктів не перешкоджати прийняттю та виконанню цих рішень
метод координації забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, кожна з яких не вправі нав'язувати свої умови іншій стороні; рішення приймається шляхом компромісу (укладення господарського договору);
метод рекомендацій передбачає видання компетентними органами пропозицій (рекомендацій), адресованих суб'єктам господарювання щодо певної (бажаної для суспільства, ефективної) поведінки (порядку дій) у сфері господарювання. Це примірні господарські договори, примірні установчі та внутрішні правові документи господарських організацій, у тому числі відкритих акціонерних товариств.
Джерела господарського права: поняття, види та система.
Джерела господарського права - це сукупність нормативно-правових актів і правових норм, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та управління (в тому числі організації) такою діяльністю.
За формальною ознакою до нормативних актів, які входять до галузі господарського законодавства, належать: Конституція України, Господарський кодекс України, закони України, постанови Верховної Ради України, декрети, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, укази та розпорядження Президента України, нормативні акти міністерств, державних комітетів, комісій та інших центральних органів виконавчої влади (правила, накази, інструкції тощо), акти територіальної (локальної) дії місцевих рад та держадміністрацій із господарських питань.
Систематизацію господарського законодавства можна здійснювати за різними критеріями: а) за юридичною силою актів, у яких фіксуються господарсько-правові норми (вертикальна систематизація); б) за предметом правового регулювання (горизонтальна систематизація): за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами народного господарства (економіки).
Критерій юридичної сили застосував законодавець у ст. 7 ГК - «Нормативно-правове регулювання господарської діяльності». За юридичною силою нормативних актів система господарсько-правових актів складається з:
положень Конституції України
законів України, що регулюють господарські відносини, провідне місце серед яких посідають кодифіковані акти
постанов Верховної Ради України
указів Президента України: від 12.03.1996 р. «Про Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади»;
актів Уряду України, що поділяються на такі види:
постанови Кабінету Міністрів України
відомчих нормативних актів,
регіональних нормативних актів,
локальних нормативних актів,
Джерелом господарського права можуть бути і міжнародні договори України (універсальні, міжнародних організацій, двосторонні), ратифіковані Верховною Радою України або укладені за її згодою.
Господарсько-правові норми: структура, види.
Господарсько-правові норми - це встановлені компетентними органами в офіційному порядку і зафіксовані в спеціальних правових документах індивідуально не персоніфіковані правила у сфері господарювання.
До загальних ознак належать:
встановлення господарсько-правових норм компетентними органами
офіційний, тобто встановлений законом порядок прийняття таких норм
фіксація таких норм у спеціальних правових документах
адресування таких норм заздалегідь невизначеному колу осіб
Крім того, господарсько-правові норми характеризуються такою специфічною ознакою, що виокремлює їх від норм інших галузей права, як зміст: вони містять правила у сфері господарювання (щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або організації, управління такою діяльністю).
Різноманітність господарсько-правових норм зумовлює доцільність їх класифікації, зокрема, за критерієм структури норми на: (1) норми з традиційною структурою (гіпотеза, диспозиція і санкція) і (2) норми з неповною структурою. Останні (серед господарсько-правових норм вони становлять більшість) своєю чергою поділяються на:
• норми-заборони
норми-принципи (загальні принципи господарювання);
норми-визначення
компетенційні норми
техніко-економічні норми
норми-рекомендації
Історія та тенденції розвитку науки господарського права. Спори навколо кодифікації господарського законодавства.
В 30-і роки Л.Я. Гінзбург та Є.Б. Пашуканіс - засновники наукової школи єдиного господарського права - обґрунтовували необхідність спеціального (у формі Торгового/Господарського кодексу) регулювання відносин у сфері соціалістичної економіки, включаючи до кола її суб'єктів і громадян, які вступають у майнові відносини. На жаль, політизація наукової сфери в 30-і роки і наявність серед опонентів ідеї єдиного господарського права головного тодішнього теоретика в правознавстві А.Я. Вишинського, впливового та послідовного сталініста, призвели до трагічних наслідків для засновників цієї школи.
Отже, у зазначену добу на сторінках юридичної літератури широкого поширення набула господарсько-правова концепція. Її прихильники стверджували, що внаслідок втручання держави у приватно-майнові відносини стираються межі між приватним і публічним правом та відбувається процес утворення нового права, яке отримало назву господарське. Проте, вже у 1938 р. під впливом політичної ідеології було відкинуто концепцію господарського права, що змусило правову науку тимчасово відмовитися від теоретичних досліджень у цій сфері. Тільки наприкінці 40-х років XX ст. починає відбуватися «реанімація» господарсько-правової концепції. Безумовно, науковці радянської доби зробили значний внесок у розвиток теорії господарського права. Утім, під впливом змін соціально-економічних умов та орієнтирів економічного розвитку відбулося оновлення (модернізація) цієї теорії.
Сьогодні думки вчених стосовно питання про те, що становить собою господарське право, не є однозначними. Одні науковці не визнають господарське право як самостійну галузь права, та вважають його інтегрованим законодавством, що перебуває на межі багатьох юридичних та економічних галузей. Другі вважають, що значний масив норм, які регулюють господарські відносини, є частиною цивільного права. Треті переконані, що господарське право є самостійною галуззю права, існування та специфіка якої визначається передусім предметом її регулювального впливу та метою, задля якої він здійснюється.
Методи та форми державного регулювання господарських відносин.
Процес правового регулювання господарської діяльності складається кількох стадій:
Правова регламентація підприємницької діяльності. На цій стадії передбачається розробка правових норм як загальнообов'язкових правил поведінки при здійсненні підприємницької діяльності.
Виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків перехід від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки конкретних господарюючих суб'єктів.
Реалізація (фактичне застосування) суб'єктивних справ і юридичних обов'язків.
Існують дві групи методів державного регулювання: прямі (адміністративні) і непрямі (економічні).
Адміністративні методи значно обмежують свободу економічного вибору, а часом її виключають, у той час як економічні методи залишають повну свободу вибору для суб'єктів господарювання, не обмежуючи її. У цьому перевага непрямих методів над адміністративними методами.
Управління будь-якою господарською системою здійснюється в різних формах. До них належать: нормативне регулювання (тобто встановлення правил здійснення господарської діяльності конкретної системи); планування (визначення з фіксацією у відповідному правовому документі основних напрямів і конкретних результатів діяльності господарської системи певного рівня); управління поточними справами (вирішення конкретних організаційних питань); контроль (встановлення ступеня відповідності фактичних напрямів і результатів діяльності учасників господарської системи певного рівня встановленим правилам, виявлення порушень, вжиття заходів щодо їх усунення).
Положення Конституція та інших нормативно-правових актів України, що передбачають державний вплив на економіку.
Нормативне регулювання господарських відносин ґрунтується на встановлених Конституцією України основних засадах правопорядку в сфері господарювання, про що згадується в Преамбулі Господарського кодексу України, а в ст. 5 ГК цьому питанню приділяється спеціальна увага.
Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, який ґрунтується на згаданих положеннях Конституції України, визначається Господарським кодексом України та іншими актами господарського законодавства.
Так у цій сфері в останні роки створений цілий блок господарського законодавства України, що включає Господарський кодекс, Цивільний кодекс, закони України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р., «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.2001 р., «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.1996 р., «Про цінні папери і фондову біржу» від 18.06.1991р., «Про рекламу» від 03.07.1996 р. тощо.
В основному, правові обмеження в державному регулюванні підприємницької діяльності виражаються у встановленні різних правових обтяжень суб'єктів підприємництва. Це, зокрема, необхідність легітимації суб'єктів підприємницької діяльності (обов'язок суб'єктів підприємництва здійснити державну реєстрацію відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців» від 15.05.2003 р.), ліцензування (обов'язок одержати ліцензію на здійснення видів діяльності, зазначених у Законі України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р.), дотримання правил про забезпечення безпеки і якості товарів, робіт і послуг (обов'язок одержати відповідний сертифікат відповідно до Закону України «Про підтвердження відповідності» від 11.07.2001 р.) тощо.
Поняття та форми участі держави у господарських відносинах.
Взаємовідносини між державою і підприємництвом є комплексними і динамічними, змінюються в часі. Через динамічність суспільства взаємовідносини між підприємництвом і державою постійно знаходяться у стані зміни, унаслідок чого іноді важко провести межу між публічним (суспільним) і приватним секторами. Сфери підприємництва і держави є різними, але вони перетинаються, що зокрема, виявляється в їхніх цілях. Підприємництво переслідує основну мету одержання прибутку, у той час як держава захищає суспільні інтереси в цілому. Складні взаємовідносини між підприємництвом і державою мають значний вплив на розвиток економіки і громадського життя.
Державні органи на різних рівнях впливають на підприємницьку діяльність, тому результати її здійснення залежать від держави. Держава встановлює «правила гри» на ринку, у межах якої суб'єкти підприємництва мають певну свободу. Ці правила закріплені в ряді законів України: «Про захист економічної конкуренції», «Про цінні папери та фондовий ринок», «Про державне регулювання ринку цінних паперів», «Про фінансові послуги і державне регулювання ринку фінансових послуг», «Про рекламу» тощо.
Відповідно до ст. 12 ГК основними формами участі держави у діяльності суб'єктів господарювання і підприємницької діяльності є: державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.
Державна регуляторна політика: поняття, значення та процедури.
Здійснення державного регулювання господарської діяльності у тому числі підприємництва, встановлені Законом України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» від 01.09.2003 р. (далі Закон).
У ньому державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності визначена як напрям державної політики, спрямований на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання
Метою правового забезпечення державної регуляторної політики є створення правопорядку у сфері господарювання.
Забезпечення здійснення державної регуляторної політики включає: встановлення єдиного підходу до підготовки аналізу регуляторного впливу та до здійснення відстежень результативності регуляторних актів; підготовку аналізу регуляторного впливу; планування діяльності з підготовки проектів регуляторних актів; оприлюднення проектів регуляторних актів з метою одержання зауважень і пропозицій від фізичних та юридичних осіб, їх обєднань, а також відкриті обговорення за участю представників громадськості питань, повязаних з регуляторною діяльністю; відстеження результативності регуляторних актів; перегляд регуляторних актів; систематизацію регуляторних актів; недопущення прийняття регуляторних актів, які є непослідовними або не узгоджуються чи дублюють діючі регуляторні акти; викладення положень регуляторного акта у спосіб, який є доступним та однозначним для розуміння особами, які повинні впроваджувати або виконувати вимоги цього регуляторного акта; оприлюднення інформації про здійснення регуляторної діяльності.
Сутність та складові поняття легалізації (легітимації) господарської діяльності.
Легітимація суб'єктів господарської діяльності це підтвердження державою законності входження суб'єктів підприємництва у відносини у сфері підприємництва.
Легітимація суб'єктів підприємницької діяльності в Україні може включати: один елемент державну реєстрацію (для заняття видами діяльності, що не потребують ліцензування або патентування); два елементи державну реєстрацію і ліцензування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування); три елементи державну реєстрацію, ліцензування і патентування (для заняття видами діяльності, що потребують ліцензування і патентування).
Для заняття легітимною підприємницькою діяльністю суб'єкт підприємництва має пройти державну реєстрацію, а для здійснення деяких, зазначених у законодавстві, видів діяльності також ліцензування і патентування.
Згідно зі ст.14 Господарського кодексу України ліцензування, патентування певних видів господарської діяльності є засобами державного регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів.
Порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання.
Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб підприємців засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Порядок державної реєстрації суб'єктів господарювання закріплюється в Законі України від 15.03.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».
Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб підприємців включає, зокрема: перевірку комплектності документів, які подаються державному реєстратору, та повноти відомостей, що вказані в реєстраційній картці; перевірку документів, які подаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації; внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу підприємця до Єдиного державного реєстру; оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.
Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи; примірник оригіналу або нотаріально засвідчену копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом; два примірники установчих документів; документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи; інформацію з документами, що підтверджують структуру власності засновників юридичних осіб, яка дає змогу встановити фізичних осіб власників істотної участі цих юридичних осіб.
За відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор повинен внести до реєстраційної картки на проведення державної реєстрації юридичної особи ідентифікаційний код відповідно до вимог Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України та внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації юридичної особи на підставі відомостей цієї реєстраційної картки.
Порядок державної реєстрації змін в установчі документи та зміни відомостей про суб'єктів господарювання.
Порядок внесення змін в установчі документи здійснюється згідно ст. 29 Закону України від 15.03.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».
Для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридична особа повинна подати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи; примірник оригіналу або нотаріально засвідчену копію рішення про внесення змін до установчих документів.
У разі внесення змін до статуту, які повязані із зменшенням статутного капіталу додатково подається документ, що підтверджує внесення плати за публікацію у спеціалізованому друкованому засобі масової інформації відповідного повідомлення.
У разі внесення змін до установчих документів, які повязані із зміною складу засновників (учасників) юридичної особи додатково подається або копія рішення про вихід юридичної особи із складу засновників (учасників.
У разі внесення змін до установчих документів, які повязані із зміною складу засновників (учасників) юридичної особи на підставі факту смерті фізичної особи додатково подається нотаріально засвідчена копія свідоцтва про смерть фізичної особи або відповідна довідка органу реєстрації актів громадянського стану чи судове рішення про оголошення громадянина померлим.
У разі внесення змін до установчих документів, які повязані із зміною найменування юридичної особи додатково подається свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи.
У разі внесення змін до установчих документів, які повязані із зміною мети установи додатково подається копія відповідного судового рішення.
Порядок державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання
Порядок державної реєстрації припинення суб'єктів господарювання здійснюється згідно з Розділом VI ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».
Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи підприємця проводиться у разі: прийняття фізичною особою підприємцем рішення про припинення підприємницької діяльності; смерті фізичної особи підприємця; постановлення судового рішення про оголошення фізичної особи померлою або визнання безвісно відсутньою; постановлення судового рішення про визнання фізичної особи, яка є підприємцем, недієздатною або про обмеження її цивільної дієздатності; постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи підприємця.
Підставами для постановлення судового рішення про припинення підприємницької діяльності фізичної особи підприємця є: визнання фізичної особи підприємця банкрутом; провадження нею підприємницької діяльності, що заборонена законом; неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності відповідно до закону; наявність в Єдиному державному реєстрі запису про відсутність фізичної особи підприємця за зазначеним місцем проживання.
Для внесення до Єдиного державного реєстру запису про рішення фізичної особи підприємця щодо припинення нею підприємницької діяльності фізична особа підприємець або уповноважена нею особа повинні подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи: заяву про припинення підприємницької діяльності фізичною особою підприємцем; документ, що підтверджує внесення плати за публікацію повідомлення про прийняття фізичною особою підприємцем рішення щодо припинення підприємницької діяльності.
Строк державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою підприємцем не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичною особою підприємцем.
Порядок ліцензування та патентування господарської діяльності.
Ліцензування видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.
Перелік близько 60 видів діяльності, що не можуть здійснюватися без ліцензії, визначений у Законі «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01.06.2000 р. (далі Закон), що є основним нормативно-правовим актом, що регулює ліцензування.
Перший етап процедури ліцензування звернення суб'єкта господарювання до органу ліцензування із заявою про видачу ліцензії.
Другий етап процедури ліцензування розгляд заяви та прийняття органом ліцензування рішення про видачу ліцензії або про відмову в її видачі.
Згідно з ч.8 ст. 10 Закону заява про видачу ліцензії залишається без розгляду, якщо: заява подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень; документи оформлені з порушенням вимог цієї статті.
Третій етап видача ліцензії. З одержанням ліцензії суб'єкт господарювання, що є здобувачем ліцензії, здобуває статус ліцензіата.
Видачу ліцензії регламентує ст.14 Закону, згідно з якою орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що підтверджує внесення плати за видачу ліцензії. Орган ліцензування робить відмітку про дату прийняття документів, що підтверджують внесення заявником плати за видачу ліцензії, на копії опису, яку було видано заявнику при прийомі заяви про видачу ліцензії. Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки.
Патентування умова здійснення деяких видів підприємницької діяльності, зазначених у Законі «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», що означає необхідність одержання торгового патенту у встановленому законодавством порядку. На сьогоднішній день умови отримання торгового патенту встановлюються Податковим кодексом України.
Поняття та види суб'єктів господарського права.
Суб'єкти господарського права (господарських правовідносин) - це учасники господарських відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володіють господарською правосуб'єктністю.
Суб'єктам господарського права притаманні наступні ознаки:
безпосереднє здійснення господарської діяльності
створення (набуття статусу суб'єкта господарських відносин) у встановленому законом порядку
наявність майна, необхідного для здійснення обраної суб'єктом або покладеної на нього господарської діяльності
наявність господарської правосуб'єктності, тобто визнаної державою за певним суб'єктом господарських відносин можливості бути суб'єктом прав
За критерієм характеру здійснюваної діяльності розрізняють:
• суб'єкти господарювання, тобто суб'єкти господарського права, які безпосередньо здійснюють господарську діяльність (до них належать індивідуальні підприємці, підприємства, виробничі кооперативи, більшість господарських товариств, комерційні банки та ін.); • суб'єкти організаційно-господарських повноважень, які здійснюють управління господарською діяльністю, в т. ч. організацію такої діяльності (до них належать господарські й функціональні міністерства та відомства, органи місцевого самоврядування та їх виконкоми)
Поняття та види підприємств, теорія "персоніфікації підприємств" ("господарчого органу").
Згідно з ч. 1 ст. 62 ГК підприємство це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади, або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.
Отже, по-перше, підприємство є самостійним суб'єктом. По-друге, закон визначає, що підприємство це суб'єкт господарювання.
Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності.
Підприємства можуть бути різних видів та організаційно-правових форм. Відповідно до ст. 63 ГК України, підприємства класифікуються за різними ознаками:
1. Залежно від форм власності в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності); комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади; державне підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).
2. За критерієм наявності в статутному фонді підприємства іноземної інвестиції та розміру останньої ч. 2 ст. 63 ГК розрізняє: підприємства з іноземними інвестиціями (в статутному фонді такого підприємства іноземна інвестиція має становити не менше ніж 10%); іноземні підприємства (в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить 100%).
3. Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу:
• малими (незалежно від форми власності) (менше 50 осіб і 500 тис євро)
• великими підприємствами (більше 1000 осіб і 5 млн євро)
• усі інші підприємства вважаються середніми
Залежно від способу утворення (заснування), формування статутного фонду та порядку управління підприємством розрізняють унітарні підприємства та корпоративні підприємства (частини 3-5 ст. 63 ГК України):
• унітарне підприємство створюється одним засновником, • корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором).
Творці і прихильники теорії "персоніфікації підприємства" бачать у власникові підприємства лише "першого слугу підприємства". Практична мета цієї теорії обмежити відповідальність власника підприємства за борги останнього розмірами майна самого підприємства.
Установчі документи суб'єктів господарювання.
Установчі документи - це своєрідний Закон для конкретної юридичної особи.
В залежності від організаційно-правової форми юридичної особи, необхідними для нього установчими документами є:
статут (акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, кооперативи, державні комерційні підприємства, казенні підприємства, комунальні унітарні підприємства, приватні підприємства статутні об'єднання підприємств);
засновницький договір (повні товариства, командитні товариства, договірні об'єднання підприємств);
індивідуальний або спільний установчий акт (установа за ЦК).
Законодавчі акти України встановлюють деякі спеціальні вимоги щодо форми та змісту рішення про створення юридичної особи. Так, ст. 142 ЦК встановлює вимоги щодо договору про заснування товариства з обмеженою відповідальністю, який не є установчим документам.
Це договір, за яким сторони (засновники) зобов'язуються створити юридичну особу, визначають порядок сумісної діяльності по створенню юридичної особи, умови передачі їй свого майна та участі в її діяльності. В договорі визначаються також умови та порядок розподілу між засновниками прибутку та збитків, управління діяльністю юридичної особи, виходу засновників з його складу.
Можна виділити декілька ознак статуту як локального акту: визначає правовий статус конкретної юридичної особи має індивідуальний характер; за колом осіб поширює свою дію на засновників (учасників), працівників юридичної особи; затверджується, змінюється самою юридичною особою; не повинен суперечити закону, але може містити також норми, які не суперечать закону; набирає законної сили з моменту державної реєстрації.
Статут акціонерного товариства повинен містити також відомості про види акцій, що випускаються, їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, строк та порядок та виплати дивіденства наслідки невиконання зобов'язань по викупу акцій.
Статут товариства з обмеженою відповідальністю, крім відомостей, зазначених у частині другій цієї статті, повинен містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів.
Правовий статус державних, в тому числі казенних підприємств.
Підприємства державної форми власності можуть бути як унітарного, так і корпоративного типу. До перших (унітарного типу) належать державне комерційне підприємство і казенне підприємство, до других (корпоративного типу) - державне (національне) акціонерне товариство (корпоратизоване підприємство).
Державне унітарне підприємство - це таке підприємство унітарного типу, яке діє на базі відокремленої частини державної власності без поділу її на частки, створюється в розпорядчому порядку компетентним органом держави і входить до сфери управління зазначеного органу.
Ознаки:
господарська організація унітарного типу;
функціонування на базі державного майна, яке закріплюється за державним унітарним підприємством на праві господарського відання чи оперативного управління;
функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо державного унітарного підприємства виконує галузеве міністерство (відомство), до сфери діяльності якого входить підприємство, або державне господарське об'єднання, до складу якого включено підприємство;
управління державним унітарним підприємством здійснюється одноособовим керівником, який призначається на посаду шляхом укладення з ним контракту органом, уповноваженим управляти державним майном;
Казенне підприємство - це державне некомерційне унітарне підприємство, яке діє на базі відокремленої частини державної власності, що не підлягає приватизації, створюється за рішенням Кабінету Міністрів України і входить до сфери управління органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном.
Основними рисами казенного підприємства є такі:
господарська організація унітарного типу;
здійснення некомерційної господарської діяльності (як основної в поєднання з комерційною чи без такого поєднання);
функції власника майна (органу, уповноваженого управляти державним майном) щодо казенного підприємства виконує галузеве міністерство (відомство);
• діє на підставі статуту, що розробляється відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України Типового статуту казенного підприємства, і має включати, крім загальних положень, положення про обов'язкову звітність казенного підприємства за встановленою Кабінетом Міністрів формою та відповідальність керівника підприємства за результати його господарської діяльності;
• належить до підприємств-невласників; функціонує на базі державного майна, що закріплюється за казенним підприємством на праві оперативного управління.
Господарські товариства - це господарські організації, які створюються фізичними та/або юридичними особами на договірних засадах шляхом об'єднання майна та підприємницької діяльності з метою отримання прибутку (як загальне правило).
Правове становище господарських товариств регулюється Господарським кодексом України (статті 79-92), Цивільним кодексом України (статті 113-162), Законом України від 19.09.1991 р. «Про господарські товариства».
Залежно від особливостей створення, правового статусу засновників та учасників, порядку управління, організаційної структури та інших ознак господарські товариства можуть мати такі форми (хоча законодавець їх визначає як види): повне товариство (ПТ), командитне товариство (КТ), акціонерне товариство (АТ), товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ), товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ).
Акціонерне товариство (АТ) - це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на визначену кількість часток рівної номінальної вартості, виражених в акціях, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім власним майном; акціонери несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості належних їм акцій.
Порядок створення АТ визначається ст. 9 ЗУ «Про акціонерні товариства».
Створення акціонерного товариства здійснюється за такими етапами:
1) прийняття зборами засновників рішення про створення акціонерного товариства та про закрите (приватне) розміщення акцій;
2) подання заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію випуску акцій до Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку;
3) реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку випуску акцій та видача тимчасового свідоцтва про реєстрацію випуску акцій;
4) присвоєння акціям міжнародного ідентифікаційного номера цінних паперів;
5) укладення з депозитарієм цінних паперів договору про обслуговування емісії акцій або з реєстратором іменних цінних паперів договору про ведення реєстру власників іменних цінних паперів;
6) закрите (приватне) розміщення акцій серед засновників товариства;
7) оплата засновниками повної номінальної вартості акцій;
8) затвердження установчими зборами товариства результатів закритого (приватного) розміщення акцій серед засновників товариства, затвердження статуту товариства, а також прийняття інших рішень, передбачених законом;
9) реєстрація товариства та його статуту в органах державної реєстрації;
10) подання Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій;
11) реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення акцій;
12) отримання свідоцтва про державну реєстрацію випуску акцій;
13) видача засновникам товариства документів, що підтверджують право власності на акції.
До акціонерних товариств належать:
відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах;
закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.
Товариство з обмеженою відповідальністю - це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім своїм майном; учасники, які повністю сплатили свої внески, несуть ризик збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, у межах вартості своїх внесків.
Товариство з додатковою відповідальністю (ТДВ) - це таке господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів, і яке несе відповідальність за своїми зобов'язаннями усім власним майном, а у разі його недостатності - також майном учасників у визначеному статутом товариства кратному розмірі до вкладу кожного з них.
Командитне товариство - це таке господарське товариство, в якому один або більше учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть по його боргах додаткову відповідальність усім своїм майном, на яке за законом може бути звернене стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми внесками (вкладники).
Основні риси:
різновид господарського товариства, що належить до персональних товариств;
спеціальне регулювання: ГК України (частини 7 і 8 ст. 80), ЦК України (статті 133-139), Закон «Про господарські товариства» (статті 75-83);
наявність двох категорій учасників як мінімум по одному учаснику кожної категорії: а) повних учасників і б) вкладників;
установчим документом є засновницький договір, а у разі наявності в товаристві лише одного повного учасника - установчим документом, відповідно до ЦК (ч. 3 ст. 134), є підписаний такою особою меморандум;
відсутність законодавчих вимог до розміру майна і порядку його формування повними учасниками (ці питання регулюються засновницьким договором /меморандумом);
обмеження сукупної частки вкладників 50% майна товариства;
відсутність органів товариства, оскільки управління справами здійснюється повними учасниками;
порядок управління справами товариства (зокрема, у тих випадках, коли в товаристві двоє і більше повних учасників) визначається засновницьким договором;
правове становище повних учасників аналогічне правовому становищу учасників повного товариства, включаючи й вимогу ч. 8 ст. 80 ГК України щодо наявності статусу зареєстрованого суб'єкта господарювання;
• можливість реорганізації у повне товариство, якщо вибувають усі вкладники.
Наявність у командитному товаристві двох категорій учасників (повні учасники та вкладники) зумовлює необхідність визначення відмінностей в їх правовому становищі.
Повне товариство - це таке господарське товариство, всі учасники якого від імені товариства спільно здійснюють підприємницьку діяльність і несуть додаткову відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном.
Основні риси:
різновид господарського товариства;
спеціальне регулювання: ГК України (частини б і 8 ст. 80), ЦК України (статті 119-132), Закон «Про господарські товариства» (статті 66-74);
установчий документ - засновницький договір;
відсутність законодавчих вимог про розмір і порядок формування майна, що регулюється засновницьким договором;
відсутність органів товариства, оскільки управління справами товариства здійснюється самими учасниками в порядку, визначеному засновницьким договором товариства;
Господарське об'єднання (ГО) - це організаційно оформлена група підприємств, інших господарських організацій низової ланки економіки різних форм власності, яка створюється з метою координації діяльності своїх учасників, об'єднання їхніх зусиль для вирішення соціальних та економічних завдань.
Правове становище ГО визначається ГК України (статті 118-127), законами: «Про промислово-фінансові групи в Україні», «Про банки та банківську діяльність» (статті 9-13), «Про кооперацію» (статті 30-33), «Про сільськогосподарську кооперацію» (ст. 26) та ін.
Промислово-фінансова група (ПФГ) - це таке господарське об'єднання, яке створюється Урядом України на визначений строк з метою реалізації державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки для забезпечення виробництва кінцевої продукції.
Правове становище ПФГ визначається ГК України (ст. 125); Законом України від 21.11.1995 р. «Про промислово-фінансові групи в Україні» (далі - Закон). З 09.09.2010 цей Закон та ст.125 ГК втратили чинність відповідно до ЗУ «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про промислово-фінансові групи в Україні" та внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 09.09.2010 № 2522-VI. А отже з цієї дати в України більше нема ПФГ.
Відповідно до ст. 1 Закону «Про холдингові компанії в Україні» холдингова компанія акціонерне товариство, яке володіє, користується та розпоряджається холдинговими корпоративними пакетами акцій (часток, паїв) двох або більше корпоративних підприємств.
Особливості правового статусу ХК:
Закон передбачає спеціальний порядок реєстрації холдингових компаній, що має встановлюватися Кабінетом Міністрів України відповідно до Закону «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців». Спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації (Держкомпідприємництва) забезпечує ведення Державного реєстру холдингових компаній України як складової Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців.
Рішення про утворення ХК (відповідно до ст. 4 Закону) приймається власниками холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв) та оформляється відповідним договором.
Статутний фонд ХК формується за рахунок вкладів засновників у формі холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв), а також додаткових вкладів у формі майна, коштів і нематеріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності ХК; при цьому частка у формі майна, коштів і нематеріальних активів, необхідних для забезпечення діяльності ХК, не повинна перевищувати 20% статутного фонду ХК.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про кооперацію» (далі Закон) кооператив це юридична особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно об'єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. Кооператив є юридичною особою.
Основні види кооперативів також встановлюються Законом України «Про кооперацію», згідно зі ст. 6 якого відповідно до завдань та характеру діяльності кооперативи поділяються на: виробничі, обслуговуючі та споживчі.
Виробничий кооператив кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних осіб для спільної виробничої або іншої господарської діяльності на засадах їх обов'язкової трудової участі з метою одержання прибутку. Виробничі кооперативи можуть здійснювати виробничу, переробну, заготівельно - збутову, постачальницьку, сервісну і будь-яку іншу підприємницьку діяльність, не заборонену законом.
Сільськогосподарський кооператив, відповідно до Закону України від 10.07.1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію» (далі Закон) визначається як добровільне об'єднання фізичних і юридичних осіб (членів) в іншу юридичну особу на засадах членства, об'єднання пайових внесків, участі у спільній сільськогосподарській виробничій діяльності та обслуговуванні переважно членів кооперативу. Відповідно, він є виробничим або обслуговуючим. Сільськогосподарський виробничий кооператив (СВК) розглядається як підприємство, створене для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства, з обов'язковою трудовою участю його діяльності.
Споживчий кооператив (споживче товариство) - кооператив, який утворюється шляхом об'єднання фізичних та/або юридичних осіб для організації торговельного обслуговування, заготівель сільськогосподарської продукції, сировини, виробництва продукції та надання інших послуг з метою задоволення споживчих потреб його членів.
Також за напрямами діяльності кооперативи можуть бути: житлово-будівельними, садово-городніми, гаражними, торговельно-закупівельними, транспортними, освітніми, туристичними, медичними тощо.
Універсальне поняття біржі в господарському законодавстві України відсутнє, оскільки правове становище двох основних видів бірж - фондової і товарної - регулюється різними нормативно-правовими актами - Законом України від 10.12.1991 р. «Про товарну біржу» та Законом України від 23.02.2006 р. «Про цінні папери та фондовий ринок».
Можна виділити такі спільні кваліфікуючі ознаки біржі будь-якого виду:
зазвичай корпоративні засади створення та діяльності (організація корпоративного типу), що передбачає створення кількома (для фондової біржі, що створюється у формі акціонерного товариства чи товариства з обмеженою відповідальністю, - щонайменше 20) особами, які після державної реєстрації біржі набувають статусу учасника біржі; управління біржею за допомогою системи органів, вищим з яких є загальні збори членів біржі;
спеціальний предмет діяльності, некомерційної за своїм характером, - організація торгів на біржі, зосередження попиту та пропозиції на певне майно (продукцію, товари чи цінні папери), сприяння формуванню їх біржового курсу (шляхом біржового котирування цін на підставі реєстрації цін, що виникають стихійно на окремій біржі з урахуванням укладених біржових угод); збирання й обробка інформації товарів (цінних паперів), що допускаються до торгів на біржі, регулювання біржових операцій (порядку укладення біржових угод);
заборона здійснювати комерційне посередництво;
можливість отримання плати за послуги, що надаються біржею за встановленими нею цінами (відповідно до встановленого нею розміру плати) з метою забезпечення основної діяльності й покриття пов'язаних з нею витрат;
наявність власного майна, що формується за рахунок внесків учасників та інших джерел, передбачених на підставі закону статутом біржі;
обов'язковість двох локальних документів, на підставі яких функціонує біржа, - статуту біржі та правил біржової торгівлі (правил фондової біржі щодо порядку організації та проведення біржових торгів);
особливий порядок укладення угод на біржі, що визначаються правилами торгівлі на біржі, а також розгляду спорів, пов'язаних із біржовими угодами.
Узагальнення зазначених ознак дозволяє дати визначення біржі -- як некомерційної господарської організації корпоративного типу, що забезпечує організацію та проведення торгів на біржі й укладення за результатами торгів біржових угод, а також може надавати за плату пов'язані з основною діяльністю послуги (крім комерційного посередництва).
Відокремлений підрозділ (філія, представництво, структурна одиниця) господарської організації (ВП) - це суб'єкт внутрішньогосподарських відносин без прав юридичної особи, що створюється за рішенням організації, до структури якої входить, і діє в межах повноважень, закріплених у положенні, затвердженому організацією-засновником.
Характерними рисами цих категорій суб'єктів внутрішньогосподарських відносин є:
• спеціальне регулювання: ст. 64 ГК України; ст. 95 ЦК України; закони: «Про господарські товариства» (ст. 9), «Про банки і банківську діяльність» (статті 23-25) та ін.;
• наявність у ВП статусу суб'єкта внутрішньогосподарських відносин і, відповідно, відсутність прав юридичної особи;
• наявність статусу юридичної особи у господарської організації (ГО), що створила ВП;
• належність ВП до організаційної структури ГО, що його створила;
• визначення повноважень ВП в установчому та внутрішніх документах ГО, до організаційної структури якої належить ВП;
• обсяг повноважень ВП визначається в положенні про нього, що затверджується ГО, яка його створила;
• керівництво ВП здійснюється одноособовим керівником, який у зовнішніх відносинах може діяти від імені ГО, до організаційної структури якого він належить, у межах і на підставі довіреності, підписаної керівником цієї ГО;
• майнова основа діяльності ВП - майно, закріплене за ним ГО, що відображається в актах бухгалтерського обліку та інвентаризації;
• залежність ВП у майновому та організаційному відношенні від ГО, до структури якої він входить і за рішенням якої створюється;
• територіальна відокремленість ВП від ГО, до структури якої він входить;
• діє на підставі положення, що затверджується організацією, складовою якої є і за рішенням якої створюється ВП;
• здійснення господарської діяльності ВП від імені ГО, до структури якої він входить;
• відповідальність за зобов'язаннями ВП несе зазвичай ГО, до структури якої входить ВП;
• ліквідація ВП здійснюється за рішенням ГО, до структури якої він входить.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 Господарського кодексу України, майном у сфері господарювання визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються та використовуються у діяльності суб'єктів господарських відносин і відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів.
Основним правовим режимом майна господарських організацій є право власності.
Відносини власності - це суспільні відносини, що виникають у зв'язку і з приводу привласнення матеріальних благ. Сутність відносин власності у сфері економіки полягає в належності наявних засобів виробництва і продуктів праці, що отримуються від їх експлуатації, певним суб'єктам.
Право власності передбачає можливість вільного, але в межах закону, використання власником свого майна у власних інтересах.
Похідними правами від права власності у господарському праві є:
а) право довірчої власності; б) право господарського відання; в) право оперативного управління; г) право користування (в тому числі оренди). Всі вони є похідними від права власності й залежними від власника (первісного власника). В межах закону, що вимагає зміст кожного з цих інститутів, власник, залежно від мети передачі майна, тією чи іншою мірою «підрегульовує» свої відносини з відповідним суб'єктом.
Право господарського відання передбачає, що державне комерційне підприємство володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним уповноваженим органом з обмеженням правомочності щодо розпорядження майном, зокрема: заборонено передавати на безоплатній основі майно будь-якій особі; відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах; відчужувати нерухоме майно, повітряні та морські судна - ще й за погодження з Фондом державного майна України; здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць і підрозділів - лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах; одержані від продажу зазначених об'єктів кошти використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану підприємства;
Право оперативного управління передбачає: а) необхідність цільового (насамперед для виконання державного замовлення) використання майна зі значним обмеженням повноважень щодо розпорядження майном (аналогічними до тих обмежень, що встановлені для державних комерційних підприємств); б) специфіку відповідальності (згідно з ч. 7 ст. 77 Господарського кодексу України, казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що є в його розпорядженні), а субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства несе держава (ця обставина виключає можливість визнання казенного підприємства банкрутом).
У сфері господарювання широко застосовуються об'єкти права промислової власності або так звані «промислові права». Право промислової власності - це суб'єктивні права на різноманітні результати інтелектуальної творчості (технічні та нетехнічні), яким надається спеціальна правова охорона з огляду на їх важливе значення для господарської діяльності (виробничої та торговельної). До об'єктів права промислової власності належать: винаходи та корисні моделі; промислові зразки; сорти рослин та породи тварин; торговельні марки (знаки для товарів і послуг); комерційне (фірмове) найменування; географічне зазначення; комерційна таємниця; комп'ютерні програми; компіляція даних (бази даних); виконання; наукові відкриття; компонування (топографії) інтегральних мікросхем; фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення; інші об'єкти, передбачені законом.
Іноземними інвестиціями визнаються цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку.
Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді: іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України; валюти України: а) при реінвестиціях в об'єкт первинного інвестування чи в будь-які інші об'єкти інвестування відповідно до законодавства України за умови сплати податку на прибуток (доходи); б) при первинному інвестуванні, якщо валюту України придбано за іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України; в) при вкладенні коштів в об'єкти приватизації за умови подання державним органам приватизації відомостей про джерела надходження таких коштів; будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав; цінних паперів, ціна яких виражена у конвертованій валюті; корпоративних прав щодо юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн, виражених у конвертованій валюті; цінних паперів та їх похідних; грошових вимог і права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями; будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо; прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями; інших цінностей, інвестування в які не заборонено законодавством України.
Для державної реєстрації іноземних інвестицій іноземний інвестор або уповноважена ним в установленому порядку особа (далі - заявник) подає органу державної реєстрації документи.
Державна реєстрація іноземної інвестиції здійснюється шляхом присвоєння інформаційному повідомленню про внесення іноземної інвестиції реєстраційного номера, який на усіх трьох примірниках засвідчується підписом посадової особи та скріплюється печаткою органу державної реєстрації.
Відповідно до ч. 1 ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) повинен вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо) або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Основними видами господарських зобов'язань, згідно з ч. 2 ст. 173, є майново-господарські зобов'язання та організаційно-господарські зобов'язання.
Майново-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 175) визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Організаційно-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 176 ГК України) визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Як окремі види господарських зобов'язань ГК України визначає соціально-комунальні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 177, ч. 4 ст. 175) та публічні зобов'язання суб'єктів господарювання (ст. 178).
Господарський договір - це зафіксовані в спеціальному правовому документі на підставі угоди зобов'язання учасників господарських відносин (сторін), спрямовані на обслуговування (забезпечення) їх господарської діяльності (господарських потреб), що ґрунтуються на оптимальному врахуванні інтересів сторін і загальногосподарського інтересу.
Господарський договір виконує низку важливих функцій. Одні з них (функцій) притаманні будь-яким договорам (регулятивна, координаційна, контрольно-інформаційна, охорона), інші - переважно господарським договорам (планування, опосередкування відносин між суб'єктами господарювання, узгодження економічних інтересів сторін договірного зв'язку з урахуванням загальногосподарського інтересу).
Поділ господарських договорів на певні види можна здійснити за різними критеріями:
За ознакою підстав виникнення договірних зобов'язань розрізняють:
Плановані договори укладаються на підставі прийнятого державного замовлення у випадках, коли таке прийняття є обов'язковим для певних суб'єктів: державних підприємств, підприємств-монополістів, підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності чи контролюються державою;
Регульовані договори укладаються вільно, на розсуд учасників господарських відносин.
За ознакою взаємного становища сторін у договірних відносинах господарські договори поділяють на:
вертикальні - укладаються між нерівноправними суб'єктами - органом господарського керівництва та підпорядкованим йому підприємством (наприклад, державний контракт); певні умови договору є обов'язковим для підпорядкованої сторони і не можуть корегуватися навіть із застосуванням судової процедури (судового порядку розгляду переддоговірного спору);
горизонтальні - укладаються між рівноправними суб'єктами; при цьому всі умови договору сторони погоджують між собою, а у разі виникнення спору можуть звернутися до суду.
Організаційно-господарськими (згідно з ч. 1 ст. 176 ГК України) визнаються господарські зобов'язання, що виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов'язана сторона повинна здійснити на користь другої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Відтак, розрізняють окремі підвиди організаційно-господарських зобов'язань залежно від: а) підстав виникнення (закон, договір, акт управління); б) від складу суб'єктів, у тому числі такі, що виникають:
• між суб'єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб'єкта;
• між суб'єктом господарювання та органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього
суб'єкта;
• між господарським об'єднанням та його засновниками (учасниками);
• між холдинговою компанією та її корпоративними підприємствами;
• між материнським та її дочірнім підприємством;
• між суб'єктами господарювання, у разі якщо один з них є щодо іншого залежним підприємством;
• між двома і більше суб'єктами господарювання відповідно до укладеного між ними договору про спільну діяльність, за яким керівництво спільною діяльністю доручається одному з учасників з покладанням на нього обов'язку ведення спільних справ (такий учасник здійснює організаційно-управлінські повноваження на підставі доручення, підписаного іншими учасниками);
• в інших випадках, передбачених ГК, іншими законодавчими актами або установчими документами суб'єкта господарювання.
Традиційно в юридичній літературі і відповідно ст. 526 ЦК розглядаються принципи належного і реального виконання зобовязань, відповідно до умов договору.
Принципи належного виконання полягає у виконанні зобовязання належним чином відповідно до вимог закону, інших нормативно правових актів, договору, а за відсутності в цих правових документах конкретних вимог щодо їх виконання згідно з вимогами, що у певних умовах звичайно ставляться (іншими словами, - відповідно до звичаїв господарсько-ділового обігу). Це стосується і місця, і часу виконання зобов'язання, і можливості (неможливості) розстрочення виконання.
Відповідно до ст. 197 ГК господарське зобов'язання підлягає виконанню за: місцем, визначеним законом, господарським договором, або місцем, яке визначено змістом зобов'язання.
Договором поставки є такий договір, за яким постачальник, що є суб'єктом господарювання, зобов'язується передати в обумовлені строки (або строк), що не збігаються з моментом укладання договору, товари у власність (господарське відання, оперативне управління) покупця для використання у господарській діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товари і сплатити за них певну грошову суму.
Підстави укладення договору поставки: державне замовлення або на розсуд (за вільним волевиявленням) сторін (ч. 2 ст. 265 ГК України). Відтак договори поставки можуть бути планованими або регульованими.
Ро́здрібна торгі́вля (від англ. retail, рите́йл; англ. retailer, ритейлер - роздрібний торговець) тип торгівлі товарами, а також виконання певних послуг, направлених на покупця, яким є кінцевий споживач, фізична чи юридична особа.
Метою придбання товару у роздріб є задоволення особистих потреб покупця, членів його родини (якщо це фізична особа), або ж працівників фірми (якщо це юридична особа) за рахунок споживання купленого товару.
Роздрібна торгівля це діяльність щодо продажу товарів безпосередньо громадянам та іншим кінцевим споживачам для їх особистого некомерційного використання незалежно від форми розрахунків, у тому числі в ресторанах, кафе, барах, інших суб'єктах господарської діяльності.[1]
Існують такі формати ретейлової торговлі:дискаунтер все для дому супермаркет гіпермаркет cash&carry універсам універмаг
Функції::
До планованих договорів поставки слід віднести насамперед державні контракти на поставку продукції для пріоритетних державних потреб, що укладаються на підставі державних замовлень. Порядок укладання та особливості змісту державних контрактів визначаються Законом «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб». Державними замовниками виступають Верховна Рада України, органи державної виконавчої влади, а також державні організації та установи, уповноважені Кабінетом Міністрів України укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення. Виконавцями державного замовлення є суб'єкти господарської діяльності України всіх форм власності, які виготовляють і постачають продукцію для державних потреб відповідно до умов укладеного державного контракту.
Проте засади виконання державного замовлення можуть бути різними - обовязковими та добровільними. Відповідно до пункту 8 статті 2 цього Закону для виконавців державного замовлення, заснованих повністю або переважно на державній власності (державні комерційні та казенні підприємства, державні акціонерні товариства, акціонерні товариства, контрольний пакет акцій яких належить державі, орендні підприємства, що функціонують на орендованому цілісному майновому комплексу державного підприємства чи його структурного підрозділу), а також для суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності - монополістів на відповідному ринку продукції державні замовлення на поставку продукції є обов'язковими, якщо виконання державного замовлення не спричиняє збитків зазначеним виконавцям державного замовлення. У разі необґрунтованої відмови виконавця державного замовлення від укладення державного контракту на поставку продукції для державних потреб у випадках, коли обов'язковість його укладення встановлена Законом «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» виконавець може бути примушений до укладення державного контракту за рішенням суду.
Інші суб'єкти господарювання (тобто такі, що не підпадають під названі категорії виконавців державного замовлення, для яких останнє є обов'язковим) можуть добровільно, у визначеному законом порядку (зазвичай на конкурентних засадах) виконувати державне замовлення на підставі державних контрактів.
Особливості укладання господарських договорів за державним замовленням (ст. 183 ГК) полягає в тому, що:
договір, що укладається на підставі державного замовлення, іменується державним контрактом;
укладення договорів на підставі державного замовлення для певних суб'єктів господарювання (державних підприємств, підприємств-монополістів та підприємств, які функціонують переважно на базі державної власності) є обов'язковим, а для решти - добровільним;
договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб'єктами господарювання - виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти);
укладення державного контракту за державним замовленням з підприємствами, для яких він є обов'язковим, здійснюється в загальному порядку, передбаченому статтею 181 ГК з урахуванням особливостей, передбачених законодавством; у решті випадків - як правило, із застосуванням конкурентних способів визначення виконавців, передбачених Законом «Про закупівлю товарів, робіт і послуг для державних потреб»;
зміст державного контракту становлять господарські зобов'язання сторін щодо виконання державного замовлення;
форма державного контракту - повна письмова (єдиний правовий документ, що підписується обома сторонами);
держава в особі Кабінету Міністрів України виступає гарантом за зобов'язаннями державних замовників;
ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою негативні наслідки (в тому числі заходи відповідальності) для виконавця, який без належних підстав ухиляється від укладення договору; переддоговірні спори, пов'язані з укладенням договору за державним замовленням, вирішуються господарським судом;
• виконавець державного замовлення звільняється від обов'язку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.
Порядок приймання поставленої продукції детально врегульовано Інструкціями про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення та товарів народного споживання за кількістю № П-6 та Інструкцією про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання за якістю № П-7.
Покупець (одержувач) продукції зобов'язаний здійснювати належним чином приймання продукції від органу транспорту, перевіряти збереження вантажу при перевезенні, зокрема: наявність на транспортному засобі пломб (вагоні, цистерні, автофургоні, трюмі судна), їх неушкодженість, відбитки на пломбах, стан вагону або контейнеру, наявність захисного маркування вантажу, цілісність тари; перевірити відповідність найменування вантажу та маркування на ньому тим відомостям, що були зазначені в транспортному документі.
Завжди, коли при прийманні вантажу встановлюється факт пошкодження або псування продукції, невідповідність найменування та ваги вантажу або кількості місць тим даним, що зазначені в транспортному документі, а також у всіх випадках, коли це передбачено правилами, що діють на транспорті, має складатися комерційний акт.
Приймання продукції здійснюється особами, які на це уповноважені керівником або заступником керівника підприємства-одержувача. Ці особи несуть відповідальність за дотримання правил приймання продукції.
Приймання продукції за кількістю здійснюється за транспортними та супроводжувальними документами (рахунку-фактурі, специфікації, опису, пакувальним ярликам тощо) постачальником. Якщо при прийманні виявляється недостача, одержувач повинен призупинити приймання, вжити заходів щодо зберігання продукції та скласти акт, який підписується особами, що здійснювали приймання. Після цього викликати представника постачальника для спільного продовження приймання та складання двостороннього акта. Складений двосторонній акт затверджується керівником підприємства-одержувача. Претензія у зв'язку з недостачею продукції повинна бути направлена постачальнику не пізніше 10 днів після складення акта;
Відповідно до ч. 1 ст. 307 та ч. 1 ст. 909 ЦК України договором перевезення вантажу є договір, за яким одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачеві), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Цей вид договорів укладається, як і інші господарські договори, в письмовій формі, до якої ставляться спеціальні вимоги. Так, згідно з ч. 2 ст. 307 ГК та ч. 3 ст. 909 ЦК України, укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами). Перевізник зобов'язаний забезпечувати вантажовідправників бланками перевізних документів згідно з правилами здійснення відповідних перевезень.
Сторони договору: перевізник і відправник, проте участь у виконанні договірних зобов'язань (однією із зобов'язаних сторін) є отримувач вантажу - особа визначена відправником, яка може і не брати участі в укладенні договору перевезення вантажу, проте повинна мати договірні відносини з відправником (скажімо, бути покупцем за договором поставки, укладеним з відправником).
Договір про перевезення вантажу є реальним (він вважається укладеним у момент здачі вантажу транспортній організації для перевезення), оплатним і двостороннім.
Відповідно до п. 2 Порядку державного фінансування капітального будівництва, який затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2001 p. N 1764 , капітальне будівництво це процес створення нових, а також розширення, реконструкція, технічне переоснащення діючих підприємств, об'єктів виробничого і невиробничого призначення, пускових комплексів (з урахуванням проектних робіт, проведення торгів (тендерів) у будівництві, консервації, розконсервації об'єктів, утримання дирекцій підприємств, що будуються, а також придбання технологічного обладнання, що не входить до кошторису обєктів).
. Проектування та будівництво обєктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом обєктів; 6) реєстрація права власності на обєкт містобудування.
За договором підряду на будівництво (капітальне будівництво) підрядник зобов'язується за завданням замовника на свій ризик виконати відповідно до затвердженої проектної документації (інвестиційного проекту будівництва) та здати йому в установлений договором підряду строк закінчені роботи (об'єкт будівництва), а замовник зобов'язується надати підряднику будівельний майданчик (фронт робіт), передати дозвільну документацію, а також затверджену в установленому порядку проектну документацію (у разі якщо цей обов'язок повністю або частково не покладено на підрядника), забезпечити своєчасність фінансування будівництва, прийняти від підрядника закінчені роботи (об'єкт будівництва) та оплатити їх.
За своїм предметом договір підряду на капітальне будівництво є універсальним договором. Він укладається на нове будівництво, на усі види реновації (реконструкцію, розширення, технічне переозброєння, капітальний ремонт), на консервацію об'єктів, на виконання передбачених проектно-кошторисною документацією комплексів робіт, пов'язаних із місцем знаходження об'єкта (сантех-монтаж, оздоблювальні, опоряджувальні, земляні роботи тощо).
Сторонами традиційного двостороннього договору є замовник і підрядник, а в багатосторонньому договорі можуть брати участь гаранти або поручителі (з боку замовника та/або з боку підрядника), проектні організації, постачальники устаткування, кредитні установи, інжинірингові, страхові та інші організації.
Змістом договору підряду на капітальне будівництво є права та обов'язки його сторін, а також інші умови, що регулюють пов'язані з виконанням договірних зобов'язань питання.
Форма договору: повна письмова (як правило); можливість застосування Примірного договору підряду, затвердженого Міністерством регіонального розвитку та будівництва (Мінрегіонбудом) України.
Під поняттям «біржова угода» у вузькому розумінні, підпадають винятково угоди, що укладаються на біржі, між членами біржі або брокерами, що діють із дорученням членів біржі, із приводу переходу прав і обовязків, щодо біржового товару. Біржова угода це договір, укладений між учасниками біржової торгівлі про взаємну передачу прав і обовязків відносно біржових цінностей, допущених до обігу на біржі, вчинений учасниками біржової торгівлі в процесі проведення біржових торгів, і зареєстрований біржею відповідно законодавства й Правилами біржової торгівлі.
Необхідно відзначити, що до біржових договорів застосовуються норми Цивільного Кодексу України у частині, яка визначає поняття договору, вимоги до договору (глава 16 Цивільного кодексу України) та положення книги п'ятої «Зобов'язальне право», як у частині загальних положень про зобов'язання так і щодо договору купівлі-продажу (глава 54 Цивільного кодексу України).
Біржові угоди, що укладаються на товарній біржі, класифікуються за певними видами ознак. Однією з основних ознак, що характеризує біржову угоду, є об'єкт торгу. Це може бути як реальний товар, так і контракт, що дає право на володіння цим товаром або право на його укладення. Відповідно до цієї ознаки біржові угоди поділяють на дві групи: угоди з реальним товаром; угоди без реального товару.
Іншим різновидом угод з реальним товаром є форвардні, або строкові, контракти, тобто взаємна передача прав і обов'язків щодо реального товару з відстроченим терміном постачання. Такі угоди оформляються договором постачання.
Форвардний контракт - це стандартний документ, який засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) товари (цінні папери або кошти) у визначений час і на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення такого форвардного контракту.
Відповідно до ст. 1130 Цивільного кодексу України, за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
Договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі. Умови цього договору (у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови) визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
Основними ознаками цього договору є:
1. об'єднання учасниками своїх вкладів для формування спільного майна, на базі якого здійснюється спільна діяльність
2. ведення спільних справ учасників:
3. наявність у кожного учасника простого товариства права на інформацію
4. спільні витрати та збитки учасників:
5. відповідальність учасників за спільними зобов'язаннями, пов'язаними із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності
6. розподіл прибутку
За договором складського зберігання товарний склад (зберігач) зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності.
Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Вважається, що письмова форма договору додержана, якщо його укладення та прийняття товару на склад посвідчені складськими документами. Договір складського зберігання, укладений складом загального користування, визнається публічним.
Товарний склад на підтвердження прийняття товарів видає один із таких документів: 1) складську квитанцію; 2) просте складське свідоцтво; 3) подвійне складське свідоцтво.
Подвійне складське свідоцтво складається із двох частин: складського свідоцтва та заставного свідоцтва (варанта), які можуть бути відокремлені один від одного.
Договір контрактації сільськогосподарської продукції (ст. 272-274 ГК України, ст. 713 ЦК України) належить до різновиду договорів на реалізацію майна, але поєднує в собі деякі елементи організаційного договору (щодо надання контрактантом сприяння іншій стороні договору, яка виробляє та реалізує сільськогосподарську продукцію, порядку координації дій сторін щодо виконання ними договірним зобов'язань).
За договором контрактації виробник сільськогосподарської продукції (виробник) зобов'язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов'язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти й оплатити її.
Договір контрактації сільськогосподарської продукції укладається зазвичай на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції (ч. 1 ст. 272 ГК України).
Користування електричною і тепловою енергією допускається на умовах договору. Він є обовязковими як для споживачів (замовників), так і для підприємств та організацій незалежно від форм власності, які здійснюють виробництво, передачу та постачання електричної або теплової енергії.
Предметом цього договору може бути лише електрична енергія у вигляді електричного струму і теплова енергія у вигляді пари або гарячої води, які є товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу.
За договором постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу одна сторона (постачальник) зобов'язується надавати другій стороні (споживачеві, абонентові) енергетичні та інші ресурси, передбачені договором, або споживач (абонент) зобов'язується оплачувати вартість прийнятих ресурсів та дотримуватись передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного та іншого обладнання (ч. 1 ст. 714 ЦК, ч. 1 ст. 275 ГК).
Правове регулювання договірних відносин фінансового лізингу здійснюється за допомогою спеціального закону «Про фінансовий лізинг», ст. 1 якого містить визначення договору фінансового лізингу: «За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі)».
Суб'єкти фінансового лізингу: лізингодавець - юридична особа, яка передає право володіння та користування предметом лізингу лізингоодержувачу; лізингоодержувач - фізична або юридична особа, яка отримує право володіння та користування предметом лізингу від лізингодавця; продавець (постачальник) - фізична або юридична особа, в якої лізингодавець набуває річ, що в наступному буде передана як предмет лізингу лізингоодержувачу; інші юридичні або фізичні особи, які є сторонами багатостороннього договору лізингу.
За договором господарської оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності (ч. 1 ст. 283 ГК). У користування за договором оренди відповідно до ч. 2 ст. 283 ГК України може передаватися індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості.
В свою чергу за договором загальноцивільного найму наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (ст.759 ЦК України). Правове регулювання договору найму (оренди) здійснюється Главою 58 ЦК України. Метою договору є забезпечення передання майна у тимчасове користування. Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний або реальний, відплатний. Сторонами договору є наймодавець (орендодавець) та наймач (орендар). Наймодавцем може бути власник речі або особа, якій належать майнові права, а також особа, уповноважена на укладення договору найму. Щодо особи наймача, то законодавець не передбачає будь-яких обмежень.
Таким чином, договір господарської оренди та договір загальноцивільного найму є по суті єдиним договором про передання майна у тимчасове користування, але відрізняються метою, формою, істотними умовами, засадами правового регулювання, тощо.
Державно-приватне партнерство співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому Законами та іншими законодавчими актами.
Правове регулювання договірних форм державно-приватного партнерства здійснюється згідно ГК та Закону України «Про державно-приватне партнерство» від 01.07.2010 р.
Згідно ст. 5 Закону у рамках здійснення державно-приватного партнерства відповідно до цього Закону та інших законодавчих актів України можуть укладатися договори про: концесію; спільну діяльність; розподіл продукції; інші договори.
Концесія - це діяльність вітчизняного або іноземного суб'єкта господарювання (концесіонера), спрямована на створення (будівництво) та/або управління (експлуатацію) об'єктом концесії відповідно до вимог закону та умов концесійного договору, укладеного на тривалий строк уповноваженим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування з метою задоволення суспільних потреб.
Комерційна концесія - це підприємницька діяльність, що здійснюється на підставі договору комерційної концесії і полягає у наданні однією стороною концесійних відносин (правоволодільцем) другій стороні (користувачеві) на строк або без визначення строку права використання на платній основі комплексу належних правоволодільцеві виключних прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг.
Відповідно до Господарського та Цивільного кодексів України, договір комерційної концесії має такі характерні ознаки: предмет договору - право на використання об'єктів права інтелектуальної та промислової власності: комерційного досвіду, ділової репутації, торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо; при цьому передбачається використання користувачем комплексу виключних прав у певному обсязі із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери підприємницької діяльності; різновид договору про трансфер технологій;
сторони договору: правоволоділець і користувач - суб'єкти підприємницької діяльності;
форма договору - повна письмова (у вигляді єдиного документа, підписаного обома сторонами);
недодержання цієї вимоги тягне за собою недійсність договору; обов'язковість державної реєстрації договору органом, який здійснив реєстрацію суб'єкта господарювання, що виступає за договором як правоволоділець; у разі якщо правоволоділець зареєстрований як суб'єкт господарювання не в Україні, реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який зареєстрував суб'єкта господарювання, що є користувачем; у відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право посилатися на договір лише з дня його державної реєстрації; відсутність реєстрації договору позбавляє сторони права в разі спору посилатися на цей договір; обов'язки сторін за договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 295 Господарського кодексу України, комерційним посередництвом (агентською діяльністю) є підприємницька діяльність, що полягає в наданні комерційним агентом послуг суб'єктам господарювання при здійсненні ними господарської діяльності шляхом посередництва від імені, в інтересах, під контролем і за рахунок суб'єкта, якого він представляє.
Система нормативно-правових актів, що регулюють комерційне посередництво (агентську діяльність у сфері господарювання), включає:
Господарський кодекс України, в якому глава 31 присвячена комерційному посередництву; Цивільний кодекс України: положення щодо договору доручення (глава 68), які застосовуються на субсидіарних засадах;
спеціальні нормативно-правові акти, що визначають особливість комерційного посередництва в окремих галузях господарювання:
у сфері страхування: Закон України від 16.03.1996 р. «Про страхування»;
у сфері транспорту: Повітряний кодекс України від 04.05.1993 р.; Кодекс торговельного мореплавства України від 23.05.1995 р. (ст. 42, пункти 17,19); у сфері приватизації: Закон України від 04.03.1992 р. «Про приватизацію державного майна» визначає серед учасників приватизації таких осіб, як посередники (статті 6, 9); у сфері спільного інвестування:Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди); у сфері туризму: спільний наказ Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва, та Міністерства культури і туризму України від 11.09.2007 р. № 111/55 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження туроператорської та турагентської діяльності».
Система правового регулювання цих відносин містить міжнародні універсальні конвенції, акти ЄС та Міжнародної торговельної палати (МТП), зокрема такі, як: Женевська конвенція про представництво в міжнародній купівлі-продажу товарів, підписана 17 лютого 1983 p. у Женеві як додаток до Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів:
В окремому розділі (розділ VIII ГК України) до особливих режимів господарювання віднесені: спеціальні (вільні) економічні зони (глава 39, статті 401-405); концесії (глава 40, статті 406-410); виключна (морська) економічна зона України (ст. 411); прикордонна територія (господарська діяльність на державному кордоні України - ст. 412); санітарно-захисні та інші охоронні зони (території та об'єкти) - ст. 413; спеціальні режими господарювання в окремих галузях народного господарства (ст. 414); території пріоритетного розвитку (ст. 415); режими господарювання в умовах надзвичайного (ст. 416) та воєнного стану (ст. 417).
Нормативно-правове регулювання господарської діяльності у спеціальних (вільних) економічних зонах становлять: Конституція України від 28 червня 1996р., зокрема положення щодо встановлення виключно законами України порядку створення та функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний та міграційний режим, відмінний від загального (ст. 92); Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р., який містить окрему главу -гл. 39 «Спеціальні (вільні) економічні зони»; постанови Кабінету Міністрів України: від 05.07.1999 р. № 1199 «Про затвердження Типового договору (контракту) на реалізацію інвестиційного проекту на території пріоритетного розвитку, в спеціальній (вільній) економічній зоні»; Закони України: від 24 грудня 1998 р. «Про спеціальні економічні зони та спеціальні режими інвестиційної діяльності в Донецькій області»; від 15 січня 1999 р. «Про спеціальну економічну зону «Яворів»;
Правове регулювання концесійної діяльності здійснюється: Господарським кодексом України (глава 40); законами України: від 16.07.1999 р. «Про концесії» постановами Кабінету Міністрів України: від 18.01.2000 р. № 72 «Про реєстр концесійних договорів»; від 12.04.2000 р. № 639 «Про затвердження Методики розрахунків концесійних платежів»;
Правовий режим господарювання в виключній (морській) економічній зоні України визначається: Господарським кодексом України (ст. 411,418); Законом України від 16 травня 1995 р. «Про виключну (морську) економічну зону України» (далі - Закон «Про МЕЗ»);
Правовий режим господарської діяльності на прикордонній території (на державному кордоні України) визначається: ГК України (ст. 412); законами України від 4 листопада 1991 р. «Про Державний кордон України» та від 03.04.2003 р. «Про Державну прикордонну службу»; міжнародними угодами України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України;
Система нормативно-правових актів про спеціальний режим господарювання в охоронних зонах: Господарський кодекс України (статті 413,418); закони України: від 25.06.1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища»; від 16.06.1992 р. «Про природно-заповідний фонд України»; від 15.02.1995 р.
Система нормативно-правових актів про галузеві режими господарювання: Господарський кодекс України (статті 414, 418); закони (зокрема, Закон України від 21.09.1999 р. «Про господарську діяльність у Збройних силах України»).
Система актів законодавства про воєнний стан: Конституція України (ст. 92); Господарський кодекс України (статті 417,418); Закон України від 06.04.2000 р. «Про правовий режим воєнного стану».
Відповідно до ст. 328 ГК держава регулює інноваційну діяльність шляхом: визначення інноваційної діяльності як необхідної складової інвестиційної та структурно-галузевої політики; формування і забезпечення реалізації інноваційних програм та цільових проектів; створення економічних, правових та організаційних умов для забезпечення державного регулювання інноваційної діяльності; створення та сприяння розвиткові інфраструктури інноваційної діяльності.
Нормативно-правові акти вищої юридичної сили:
кодекси: Господарський кодекс України, в главі 34 дається визначення інноваційної діяльності (ст. 325), визначаються її види (ст. 327), форми інвестування в інновації (ст. 326); Цивільний кодекс України - глава 62 «Виконання науково-дослідних або дослідно-конструкторських та технологічних робіт» (регулює договірні відносини, що складаються в процесі виконання таких робіт, в тому числі розробки інноваційних проектів);
закони України: від 18.09.1991 р. «Про інвестиційну діяльність», в ст. 3 якого закріплено поняття інноваційної діяльності як однієї з форм інвестиційної діяльності; від 13.12.1991 р. «Про наукову і науково-технічну діяльність», згідно з яким інноваційна діяльність належить до науково-технічної (ст. 1); від 02.10.1995 р. «Про наукову і науково-технічну експертизу», «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні»,
Підзаконні нормативно-правові акти з питань інноваційної діяльності регулюють, як правило, процедурні та/або організаційні аспекти питання інноваційних відносин, серед них:
акти Президента: в тому числі Про Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України, затв. Указом Президента України від 12.05.2011 року № 583/2011;
постанови Уряду України: від 28 грудня 2001 р. № 1801 «Про затвердження Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки»,
Міжнародно-правові акти: Угода про науково-технічне співробітництво в межах СНД (13.03.1992 р.); Угода від 24 вересня 1993 р. про підтримку і розвиток малого підприємництва в державах - учасницях СНД (Угоду ратифіковано із застереженнями Законом № 582-XIV від 08.04.99); Угода від 24 грудня 1993 р. про міждержавну експертизу проектів будівництва, які становлять взаємний інтерес для держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав;
Страхування - це професійна діяльність спеціалізованих організацій (страхових компаній або страховиків) щодо надання учасникам відносин у сфері господарювання (страхувальникам) страхових послуг, спрямованих на захист їх майнових інтересів у разі настання визначених законом чи договором страхування страхових випадків за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів.
Страхування у сфері господарювання регулюється низкою нормативно-правових актів, серед яких: Господарський кодекс від 16.01.2003 р.: містить положення щодо страхування як різновиду фінансової діяльності (ст. 252), суб'єктів такої діяльності (ст. 353), законодавство про страхування у сфері господарювання (ст. 355); Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р.: глава 67 (статті 979-999) регулює договірні відносини щодо страхування; Закон України від 07.03.1996р. «Про страхування» (в ред. Закону від 04.10.2001 р.): встановлює вимоги щодо страховиків, їх майнових активів, здійснюваних ними операцій, державного регулювання сфери страхування та ін.;
Страховим компаніям (страховикам) притаманні такі характерні риси: наявність щонайменше трьох засновників/учасників (хоча для державних страхових компаній це правило не діє); якщо єдиним засновником та учасником страхової компанії є держава, то така компанія отримує статус державної (національної); в решті випадків використання слів «державна», «національна» або похідних від них у назві страховика забороняється; спеціальний і виключний предмет діяльності - лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням;
За договором страхування страховик зобов'язується у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальникові або іншій особі, визначеній страхувальником у договорі страхування, а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Характерні риси цього договору: сторони договору: страховик (суб'єкт страхової діяльності) та страхувальник (особа, якій надаються страхові послуги); форма договору - письмова, модифікацією якої у сфері страхування може бути страхове свідоцтво (поліс, сертифікат); порядок укладання договору: страхувальник подає страховикові письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявляє про свій намір укласти договір страхування. При укладанні договору страхування страховик має право запросити у страхувальника баланс або довідку про фінансовий стан, підтверджені аудитором (аудиторською фірмою), та інші документи, необхідні для оцінки страховиком страхового ризику; договір страхування набирає чинності з моменту внесення першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування; предмет договору - майнові інтереси, які не суперечать закону і пов'язані з: володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності); зміст договору:
Істотні умови договору (предмет договору; страховий випадок; розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку (страхова сума); розмір страхового платежу і строки його сплати; строк договору та інші умови, визначені актами законодавства, - ст. 16 Закону «Про страхування»).
Виконання господарських зобов'язань забезпечується: заходами захисту прав (що передбачені законом або такі, що йому не суперечать); заходами відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами.
Оскільки, відповідно до абзацу 2 ч. 2 ст. 199 ГК до відносин щодо забезпечення виконання зобовязань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК, розглянемо їх за цивільним законодавством.
Види забезпечення зобов'язань в даному випадку умовно можна поділити на: зобов'язально-правові та речово-правові. До першого виду відноситься: неустойка, порука, гарантія та завдаток. До другого - застава і притримання. Для речово-правових видів (способів) характерне те, що інтереси кредитора можуть бути забезпечені за рахунок майна, яке перебуває у володінні кредитора.
Зобов'язально-правові способи змушують боржника виконати належно зобов'язання під страхом настання негативних наслідків, які пов'язані із зобов'язальними вимогами.
До відносин щодо забезпечення виконання зобовязань, відповідно до ч. 1 ст. 199 ГК, застосовуються і передбаченими статтями ЦК такі способи.
Неустойка (штраф, пеня) грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (ст.549 552 ЦК).
Різновидами неустойки є штраф і пеня.
Штраф - вид неустойки, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Порука - це односторонній, консенсуальний договір, за яким третя особа бере на себе повну або часткову відповідальність за невиконання чи неналежне виконання боржником його зобов'язання перед кредитором (ст. 553 559 ЦК).
На відміну від застави, яка надає кредиторові переважне право перед іншими кредиторами боржника задовольнити свої вимоги із вартості заставленого майна, за договором поруки кредитор поруч із боржником набуває в особі поручителя додаткового боржника.
Гарантія - це односторонній договір, за яким одна організація (гарант) зобов'язується нести майнову відповідальність перед кредитором за неналежне виконання зобов'язань боржником.
Завдаток це грошова сума, що видається однією зі сторін у рахунок належних з неї за договором платежів іншій стороні як доказ укладення договору і забезпечення його виконання. Завдаток необхідно відрізняти від авансу.
В силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом.
Залежно від виду майна, яке може бути предметом застави розрізняють наступні види застави: іпотека, заклад, застава товарів в обороті або переробці, застава цінних паперів та застава майнових прав.
Господарський договір укладається, як правило, в письмовій формі (ч. 1 ст. 181 ГК України, ст. 208 ЦК України).
Усна форма застосовується як виключення щодо договорів (двосторонніх і багатосторонніх правочинів), що повністю виконуються під час їх укладання (ч. 1 ст. 206 ЦК України).
Розрізняють кілька модифікацій письмової форми, що застосовуються при укладанні господарських договорів:
повна письмова форма господарського договору - єдиний документ, підписаний сторонами (ч. 1 ст. 181 ГК, ч. 2 ст. 207 ЦК), до якого додаються супроводжуючі процес його укладання документи: підписаний сторонами текст договору з усіма додатками, протокол розбіжностей (якщо він мав місце), протокол узгодження розбіжностей (якщо розбіжності узгоджувалися і між сторонами було досягнуто компромісу щодо спірних умов договору), судове рішення (якщо спір передавався на розгляд суду);
скорочена письмова форма у вигляді комплекту листів, телеграм, факсограм та інших документів, якими сторони обмінювалися в процесі встановлення договірного зв'язку (ч. 1 ст. 181 ГК, ч. 1 ст. 207 ЦК), якщо зміст цих документів свідчить про наміри сторін встановити договірний зв'язок та істотні умови договору; застосування такої форми забороняється при укладенні організаційно господарських договорів (ст. 186 ГК);
типова форма - сторони договору не можуть відступати від типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України чи іншим уповноваженим органом держави, але мають право конкретизувати його умови (абз. 4 ч. 4 ст. 179 ГК України, ст. 630 ЦК України);
стандартний договір, що являє собою бланк, зміст і порядок заповнення якого визначені правилами, встановленими актами законодавства;
нотаріальна форма застосовується у передбачених законом випадках (наприклад, у разі продажу в процесі приватизації цілісних майнових комплексів підприємств або їх структурних підрозділів (ч. 4 ст. 27 Закону «Про приватизацію державного майна») або за домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК України).
Використання сучасних технологій (мереж електрозв'язку, в тому числі Інтернету) при встановленні договірних відносин зумовило появу господарських договорів у формі електронного документа, особливості використання яких регулюються двома законами, прийнятими 22.05.2003 р.: «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронний цифровий підпис»
Господарське зобов'язання на вимогу однієї зі сторін або відповідного органу державної влади може бути визнано судом недійсним повністю або якщо воно, відповідно до ч. 1 ст. 207 ГК : не відповідає вимогам закону; або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності).
Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, які: виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків; допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов; вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.
Визнання господарського зобов'язання недійсним тягне наслідки, передбачені законом (ч. 3 ст. 207, ст. 208 ГК), а саме:
Розрізняють конкурентні та неконкурентні способи укладення господарських договорів.
Конкурентними способами укладення господарських договорів є:
торги; конкурси; двоступеневі торги (конкурентні переговори).
За критерієм кола осіб розрізняють торги і конкурси таких видів: відкриті (до участі в торгах чи конкурсі запрошуються всі виконавці, що відповідають встановленим вимогам), закриті або з обмеженою участю (лише спеціально запрошені претенденти можуть брати участь у торгах чи конкурсі), з попередньою атестацією виконавців (подавати тендерні чи конкурсні пропозиції для визначення переможця можуть лише претенденти, що пройшли попередню кваліфікацію).
Серед неконкурентних способів укладення господарських договорів розрізняють два основні види:
1. загальний порядок укладання господарських договорів: процедура укладення господарського договору цим способом (передбачена ст. 181 ГК України) складається з кількох стадій (при цьому кожна наступна настає лише в тому випадку, якщо на попередній стадії договір не було укладено): 1 стадія - розробка проекту договору та його надсилання потенційному контрагенту; 2 - стадія розгляду одержаного проекту договору та його підписання, 3 - стадія розгляду й узгодження розбіжностей, 4 - стадія судового рішення, якщо розбіжності не були врегульовані й одна зі сторін передала спір на розгляд господарського суду).
2. шляхом проведення прямих переговорів повноважними представниками сторін, що може завершитися: а) підписанням попереднього договору б) підписанням основного договору
Зміна та розірвання договору здійснюється зазвичай за згодою сторін (якщо інше не передбачено законом та договором), а у разі відсутності згоди - в судовому порядку за позовом заінтересованої сторони за умови дотримання порядку, передбаченого ст. 188 ГК України (включає: надсилання ініціатором зміни чи розірвання договору відповідної пропозиції іншій стороні; розгляд такої пропозиції адресатом і відповідь на неї протягом 20-денного строку з моменту отримання; передання спору на розгляд суду протягом 20-денного строку з моменту отримання відмови прийняти пропозиції щодо зміни чи розірвання договору або завершення терміну отримання відповіді (у разі залишення пропозиції без відповіді).
Господарська відповідальність це зафіксована в нормативних актах або передбачена договором міра примусу, і негативні (обтяжливі наслідки), які застосовуються до учасника господарських правовідносин, який вчинив правопорушення чи не виконав умов господарського договору.
Характерними (видовими) ознаками господарсько-правової відповідальності є: сфера застосування - господарські правовідносини (господарсько-майнові та/або господарсько-організаційні); юридична підстава - акти господарського законодавства та господарські договори; фактичні підстави - господарське правопорушення, склад якого залежить від виду (форми) господарсько-правової відповідальності; презумпція вини порушника та особливість визначення вини (про що йтиметься далі); суб'єктами господарсько-правової відповідальності є учасники господарських правовідносин.
Значення господарсько-правової відповідальності полягає у наступному. Правопорушення має зазвичай деструктивний вплив і на економіку в цілому, і на майновий стан учасників господарського життя. Одним з найбільш ефективних засобів дотримання господарського правопорядку є відповідальність за господарські правопорушення.
Функції господарсько-правової відповідальності - це напрями її дії, той господарський результат, що настає в результаті застосування господарсько-правової відповідальності.
Попереджувально-стимулююча функція Штрафна функція
Компенсаційно-відновлювальна функція як провідна (на наш погляд) в системі функцій полягає у відновленні порушеного правопорядку й усуненні наслідків неправомірної поведінки суб'єкта (учасника) господарських відносин.
Сигналізаційна функція - проявляється в тому, що застосування до суб'єкта господарювання господарсько-правової відповідальності є сигналом для нього про необхідність поліпшення своєї роботи
Роль інформаційної функції полягає в інформуванні учасників господарського життя про негаразди в діяльності їх партнерів
В класичному складі правопорушення (об'єкт, суб'єкт, об'єктивна сторона, суб'єктивна сторона) третій елемент (об'єктивна сторона правопорушення) складається з протиправної поведінки, негативних її наслідків та причинного зв'язку між ними, а четвертий елемент (суб'єктивна сторона правопорушення) - ставлення порушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків (вина, мотиви, цілі).
Проте в господарському праві згадані складові об'єктивної та суб'єктивної сторін правопорушення мають бути присутні при застосуванні, як правило, такої форми відповідальності, як відшкодування збитків. В інших випадках досить наявності лише протиправної поведінки, а у разі застосування штрафних санкцій - ще й вини. Проте відповідно до Господарського кодексу України (ч. 2 ст. 218) закріплюється принцип презумпції вини: учасник господарських відносин повинен нести відповідальність за порушення встановлених законом або договором зобов'язань, якщо не доведе, що (1) ним вжито всіх необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення або (2) належне виконання договірних зобов'язань виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили (незвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності).
Сама протиправна поведінка як основний елемент складу господарського правопорушення може виражатися у конкретному факті (недостача поставленої продукції) або в такому, що визнається законом негативним, загальному результаті господарської діяльності - порушення ліцензійних умов, перевищення лімітів природокористування, наприклад.
При відшкодуванні збитків необхідна наявність вини порушника та всіх елементів об'єктивної сторони правопорушення, яка включає: протиправну поведінку - тобто таку поведінку господарюючого суб'єкта, що суперечить вимогам закону або договору; наявність збитків - втрати або пошкодження майна, зайвих (додаткових) витрат суб'єкта господарювання і неотриманого прибутку
Оперативно-господарські санкції - це передбачені законодавством заходи економічного впливу кредитора на господарюючого суб'єкта-боржника (правопорушника), спрямовані на попередження або зменшення втрат кредитора від порушень боржника чи зменшення його шкідливих наслідків.
Характерні риси цих санкцій: застосовуються лише в господарсько-договірних відносинах; застосовуються на розсуд кредитора в односторонньому порядку; передбачаються законом або договором; мета застосування - захист інтересів кредитора; виражаються переважно у заходах організаційного характеру; юридичні підстави застосування - договір;
Перелік оперативно господарських санкцій, що їх сторони можуть передбачити в договорах, передбачений ч. 1 ст. 236 ГК, а саме: одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною; відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони; відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо; відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобовязання.
Цей перелік, згідно ч. 2 цієї статті, не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно господарські санкції.
Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною.
Штрафні санкції встановлені, як правило, нормативними актами, що регулюють окремі види господарських відносин (положення про поставки продукції і товарів, транспортні кодекси і статути та ін.).
Штрафними, визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобовязання. штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі.
Як ми вже зазначали, розрізняють три види штрафних економічних санкцій: штраф у власному розумінні, пеню, неустойку. Розмір штрафу як економічної санкції регулюється законодавством трьома способами: штраф у твердій сумі. Неустойка застосовується, як правило, як штрафна санкція в разі прострочення виконання майнових зобов'язань (поставка, купівля-продаж, міна тощо). Розмір неустойки за прострочення виконання зобов'язань загалом не залежить від терміну прострочення виконання. Наприклад, за прострочення або недопоставку продукції постачальник сплачує покупцеві неустойку в розмірі 8 відсотків вартості непоставленої у строк продукції за кожною окремою позицією номенклатури.
Пеня як штрафна економічна санкція застосовується в основному в разі прострочення виконання грошових зобов'язань суб'єктами господарської діяльності. Особливістю пені є те, що вона встановлюється у процентному відношенні до простроченої суми, причому за кожний день прострочення, доки зобов'язання не буде виконане Тобто це санкція, розмір якої збільшується залежно від продовження правопорушення. Залежністю суми пені від кількості днів (терміну) прострочення виконання вона відрізняється від неустойки як санкції за господарське правопорушення.
Склад збитків визначається статтями 224-225 Господарського кодексу України. Це: 1) вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; 2) додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; 3) неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; 4) матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
При визначенні розміру збитків застосовуються такі правила визначення їх розміру: а) у разі задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, зазвичай (якщо інше не передбачено законом або договором) враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов'язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку - на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків; б) у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, враховуються ціни, що існували на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків.
Проте суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, виходячи з конкретних обставин, беручи до уваги ціни на день винесення рішення суду.
Сторони господарського зобов'язання мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов'язання чи строків порушення зобов'язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов'язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов'язань визначений законом.
Адміністративно-господарські санкції - це заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків, що застосовуються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування у передбачених законом випадках.
Господарсько-організаційні санкції - це передбачені законом заходи організаційного впливу (обмеження) на суб'єкта господарювання, що застосовуються компетентними державними органами або за їх ініціативою судом у передбачених законом випадках.
До них відносяться: обмеження або призупинення діяльності господарюючого суб'єкта до усунення виявлених в його діяльності недоліків (у разі недотримання вимог екологічного законодавства, санітарно-епідеміологічних правил, у передбачених ст. 246 ГК випадках тощо); призупинення дії ліцензії (патенту); скасування ліцензій (ст. 21 Закону від 01.06.2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»); скасування державної реєстрації (ст. 248 ГК); примусова реорганізація (в зв'язку з допущенням суб'єктом підприємницької діяльності - монополістом на ринку певного товару монополістичного правопорушенням); застосування антидемпінгових заходів (ст. 244 ГК); припинення експортно-імпортних операцій (ст. 245 ГК); зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання (ст. 243 ГК); застосування індивідуального режиму ліцензування; примусова ліквідація (у разі скасування державної реєстрації; скасування ліцензій, якщо вся діяльність господарської організації ліцензується; визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом, якщо після погашення його боргів у нього не залишилося майна, необхідного для продовження своєї попередньої діяльності).
Адміністративно-майновими санкціями є передбачені законом заходи майнового впливу на порушника, що застосовуються компетентними державними органами (щодо конфіскації - судом) у передбачених законом випадках. До таких санкцій належать: господарсько-адміністративний штраф; господарська конфіскація; безоплатне вилучення майна з метою його знищення; стягнення зборів (обов'язкових платежів) та ін.
Господарсько-адміністративний штраф - це грошова сума, що сплачується до державного бюджету суб'єктом господарювання - правопорушником у передбачених законом випадках.
Форми господарсько-адміністративного штрафу: в процентному або кратному відношенні до суми порушення; в певній кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Застосовується: а) лише у вертикальних відносинах; б) за постановою компетентних органів (антимонопольних - за порушення антимонопольного та конкурентного законодавства, санітарно-епідеміологічної служби - за порушення санітарно-епідеміологічних вимог, державних органів контролю за цінами - за порушення державної дисципліни цін тощо); в) без дотримання претензійного порядку; г) за наявності лише протиправної поведінки (фактична підстава); д) юридична підстава - закон.
Комерційний розрахунок - економічний механізм реалізації суспільної власності та метод планового господарювання, як складову частину системи управління.
Як метод господарювання комерційний розрахунок є елементом економічного управління і полягає в: координації громадських інтересів з інтересами підприємств; порівняння витрат і результатів господарської діяльності; забезпечення безпосередній прямого зв'язку між ефективністю і доходами членів колективу; державному впливі на підприємства за допомогою економічних інструментів - податки, кредит, державні замовлення і контракти.
Основними принципами комерційного розрахунку є: економічна самостійність; самоокупність і самофінансування; матеріальна зацікавленість у підвищенні ефективності господарської діяльності; повна економічна відповідальність за результати роботи; контроль за діяльністю підприємств з боку держави і кредитно-фінансової системи.
Отже, комерційний розрахунок - це метод господарювання, реалізує на рівні підприємства - товаровиробника товарно-грошові відносини.
Господарський розрахунок в умовах ринкових відносин є модифікацією комерційного розрахунку, що реалізується на рівні структурних підрозділів підприємства. Виходячи з цього розуміння, терміни господарський розрахунок, внутрішньогосподарський розрахунок, внутрішньовиробничий госпрозрахунок - синоніми одного поняття.
Згідно з ч. 2 ст. 209 ГК банкрутством вважається нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури.
З економічної точки зору банкрутство це неспроможність продовження субєктом господарської діяльності внаслідок її економічної нерентабельності, безприбутковості.
Ознаки банкрутства:
Провадження у справі про банкрутство порушується за наявності матеріально-правових і процесуально-правових умов.
Матеріально-правовими умовами порушення провадження у справі про банкрутство є: стійка (понад три місяці) і значна (на суму не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати) неплатоспроможність.
Процесуально-правовими умовами порушення провадження у справі про банкрутство є: подання боржником або кредитором (кредиторами) до господарського суду (за місцезнаходженням боржника) заяви про порушення справи про банкрутство з комплектом передбачених законом документів.
Приватизація розглядається в економічному і юридичних значеннях. В економічному значенні приватизація це трансформація державної власності у приватну або колективну, державних засобів виробництва, переважно основних фондів у державній і на цій основі створення умов ринкової системи господарювання. У кінцевому рахунку це зменшення ролі держави у прямому безпосередньому управлінні виробництвом.
Приватизація в юридичному розумінні це відчуження майна, що перебуває у державній або комунальній власності на користь фізичних та юридичних осіб. Які можуть бути його покупцями.
Соціально економічна роль приватизації відображена у таких принципах її проведення: законності (дотримання законів України «Про приватизацію державного майна», «Про господарські товариства», «Про перелік обєктів права державної власності, що не підлягають приватизації» і т. д.); державного регулювання та контролю за проведенням приватизації і післяприватизаційною діяльністю; платності відчуження державного майна; створення сприятливих умов для залучення інвестицій; додержання антимонопольного конкурентного законодавства (демонополізація підприємств); відкритості та прозорості, повного, своєчасного і достовірного інформування потенційних інвесторів про порядок та обєкти приватизації.
Закон України від 04.031992 p. «Про приватизацію майна державних підприємств», (далі Закон про приватизацію), встановив правові, економічні та організаційні основи приватизації підприємств загальнодержавної, республіканської (Республіка Крим) та комунальної власності з метою створення багатоукладної соціальне орієнтованої ринкової економіки України.
Правовий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невеликих державних підприємств шляхом їх відчуження на користь одного покупця одним актом купівлі-продажу, а також Закон України від 03.1992 р. «Про приватизаційні папери», який визначав поняття і види приватизаційних паперів, умови та порядок їх випуску, розміщення серед громадян України, обліку, використання та погашення. Було прийнято ряд законів про особливості приватизації в окремих галузях виробництва (агропромисловому комплексі, оборони) підгалузях (незавершеного виробництва) і обєктів (підприємств акціонерної компанії «Укррудпрому», підприємств нафтопереробної промисловості тощо).
Відповідно до ст. 15 Закону про приватизацію приватизація майна державних підприємств може здійснюватися такими способами: продажу об'єктів приватизації на: аукціоні, за конкурсом, у тому числі лише із застосуванням приватизаційних паперів; продажу акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах та іншими способами, що передбачають загальнодоступність та конкуренцію покупців; продажу на конкурсній основі цілісного майнового комплексу державного підприємства, що приватизується, або контрольного пакета акцій відкритого акціонерного товариства при поданні покупцем документів, передбачених ч. 1 ст. 12 Закону України «Про приватизацію державного майна»; викупу майна державного підприємства згідно з альтернативним планом приватизації.
Обєкти приватизаційних відносин (приватизації) з точки зору права власності це майно підприємств як цілісних майнових комплексів державної, республіканської (Автономної Республіки Крим) і комунальної власності, які підлягають приватизації.
До обєктів державної власності, що підлягають приватизації, відповідно до ч. 1 ст. 5 Закону про приватизацію належать: майно підприємств, цехів, виробництв, дільниць, інших підрозділів, які є єдиними (цілісними) майновими комплексами, якщо в разі їх виділення у самостійні підприємства не порушується технологічна єдність виробництва з основної спеціалізації підприємства, з структури якого вони виділяються; об'єкти незавершеного будівництва та законсервовані об'єкти; акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об'єднань; земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти, які підлягають приватизації.
Вказані обєкти відповідно до Державної програми приватизації класифікуються таким чином:
Група А цілісні майнові комплекси державних орендних підприємств та структурні підрозділи підприємств, виділені у самостійні підприємства
Група В цілісні майнові комплекси підприємств з середньообліковою чисельністю працюючих понад 100 осіб Група Г цілісні майнові комплекси підприємств або пакети акцій ВАТ, що на момент прийняття рішення про приватизацію займають монопольне становище на загальнодержавному ринку відповідних товарів і послуг або мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави.Група Д обєкти незавершеного будівництва, законсервовані обєкти.Група Е акції (частки, паї), що належать державі у статутних фондах господарських товариств (утому числі підприємств з іноземними інвестиціями), розташованих на території України або за кордоном .Група Ж незалежно від вартості обєкти охорони здоровя, освіти, культури, мистецтва та проси, фізичної культури і спорту.
Приватизації не підлягають об'єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства.
Субєктами приватизації, відповідно до ст. 6 Закону про приватизацію є: державні органи приватизації; покупці (їх представники); посередники.
Продаж майна, що є у комунальній власності, здійснюють органи, створювані відповідними місцевими радами. Зазначені органи діють у межах повноважень, визначених відповідними місцевими радами, та є їм підпорядкованими, підзвітними і підконтрольними.
Покупцями об'єктів приватизації можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства; юридичні особи, зареєстровані на території України; юридичні особи інших держав.
У разі якщо предметом договору оренди є державне або комунальне майно, то такий договір має певні особливості, а саме:
Спеціальне правове регулювання відносин, які складаються в процесі укладення та виконання договору оренди державного та комунального майна: ГК України (статті 287-289), Закон від 10.04.1992 р. (в ред. від 14.03.1995 р.) «Про оренду державного та комунального майна»,.
Орендодавцями щодо державного та комунального майна є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю, а також іншого майна у випадках, передбачених законом.
Обмеження щодо об'єкта оренди на підставі закону (такі обмеження встановлені Декретом Кабінету Міністрів України від 31.12.1992 р. «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається»).
Спеціальний порядок укладення договору оренди, що передбачає кілька етапів: а) подання претендентами на укладення договору орендодавцеві заяви, проекту договору оренди та комплекту необхідних документів, згідно з Переліку документів, які подаються орендодавцеві для укладення договору оренди майна, що належить до державної власності, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 14.11.2005 р. № 2975; б) у разі надходження однієї заяви - прийняття орендодавцем за погодженням (у передбачених законом випадках) із заінтересованими органами рішення про укладення договору оренди або про відмову за наявності передбачених законом підстав (прийняття рішення компетентним органом про приватизацію відповідного об'єкта; включення об'єкта до переліку підприємств, що потребують залучення іноземних інвестицій, згідно з рішенням Кабінету Міністрів України чи місцевих органів влади; відсутність згоди органу Антимонопольного комітету України на оренду; відсутність згоди органу, уповноваженого управляти відповідним майном, на виділення структурного підрозділу; інші передбачені закон підстави; в) організації та проведення орендодавцем в установленому порядку конкурсу на визначення орендаря - у разі надходження заяв від двох і більше претендентів і за умови відсутності поданої в установлений термін заяви господарського товариства, створеного членами трудового колективу підприємства/його структурного підрозділу, якому надається пріоритетне право на укладення договору оренди).
Істотними умовами договору оренди відповідно до ст. 10 Закону «Про оренду державного та комунального майна» є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації). Його оцінка.
Відновлення орендованого майна та умови його повернення: у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його продовження або банкрутства орендаря останній зобов'язаний повернути орендодавцеві об'єкт оренди на умовах, зазначених у договорі оренди; якщо орендар допустив погіршення стану орендованого майна або його загибель, він повинен відшкодувати орендодавцеві збитки, якщо не доведе, що погіршення або загибель майна сталися не з його вини; орендар має право залишити за собою проведені ним поліпшення орендованого майна, здійснені за рахунок власних коштів, якщо вони можуть бути відокремлені від майна без заподіяння йому шкоди; якщо орендар за рахунок власних коштів здійснив за згодою орендодавця поліпшення орендованого майна, які неможливо відокремити від майна без заподіяння йому шкоди, орендодавець зобов'язаний компенсувати йому зазначені кошти, якщо інше не визначено договором оренди; вартість поліпшень орендованого майна, зроблених орендарем без згоди орендодавця, які не можна відокремити без шкоди для майна, компенсації не підлягає.
Законодавство, що регулює відносини, які виникають у зв'язку з недобросовісною конкуренцією, обмеженням та попередженням монополізму у господарській діяльності, складається з цього Кодексу, закону про Антимонопольний комітет України, інших законодавчих актів. 2. Положення цієї глави Кодексу не поширюються на відносини, у яких беруть участь суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин, якщо результат їх діяльності проявляється лише за межами України, якщо інше не передбачено чинним міжнародним договором, згоду на обов'язковість якого надано Верховною Радою України.
Структуру антимонопольно-конкурентного законодавства України складають нормативно-правові акти різної юридичної чинності: закони України, укази Президента України, постанови Верховної Ради України; декрети і постанови Кабінету Міністрів України, нормативні документи, що затверджуються Антимонопольним комітетом України як самостійно, так і разом з іншими міністерствами й відомствами.
Антиконкурентні чи монополістичні зловживання - це поведінка (зазвичай дії) учасників економічної конкуренції, спрямована на недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції, що в кінцевому підсумку призводить (може призвести) до монополізації товарних ринків.
Проявами антиконкурентних узгоджених дій може бути: встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів; обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними; розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками; спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів; усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб'єктів господарювання, покупців, продавців; застосовування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб'єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції; укладення угод за умови прийняття іншими суб'єктами господарювання додаткових зобов'язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесним звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод; суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.
У відповідності до ст. 1 Закону України від 11.01.2001 р. «Про захист економічної конкуренції» (надалі Закон), монопольне становище це домінуюче становище суб'єкта господарювання, яке дає йому можливість самостійно або разом з іншими суб'єктами господарювання обмежувати конкуренцію на ринку певного товару.
Субєкт господарювання відповідно до ст. 12 Закону, займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо: на цьому ринку у нього немає жодного конкурента; не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступ інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.
Монопольним (домінуючим) вважається становище суб'єкта господарювання, частка кого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції. Також монопольним (домінуючим) може бути визнане становище суб'єкта господарюванням якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема, внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам (тягар доведення цього факту покладено на АМК та його територіальні відділення).
Економічну концентрацію можна визначити як поглинання, злиття, приєднання та всі інші засоби встановлення одним суб'єктом господарювання контролю над усією або частиною господарської діяльності іншого суб'єкта.
Учасниками концентрації, згідно зі ст. 23 Закону, визнаються: суб'єкти господарювання, стосовно яких здійснюється або має здійснитися злиття, приєднання; суб'єкти господарювання, що набувають або мають намір набути контроль над суб'єктом господарювання, чи суб'єкти господарювання, стосовно яких набувається або повинен бути контроль; суб'єкти господарювання, активи (майно), частки (акції, паї) яких набуваються у власність, одержуються в управління (користування), оренду, лізинг, концесію або мають набутися, та їх покупці (одержувачі), набувачі; суб'єкти господарювання, що є або мають намір стати засновниками (учасниками) новостворюваного суб'єкта господарювання.
Недобросовісною конкуренцією є будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності, які здійснюються в рамках господарської діяльності та виконуються з наміром вплинути конкурентну ситуацію. Торговими та іншими чесними звичаями, відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу України прийнятого 16.01.2003 р. (надалі ЦК) вважаються правила поведінки, які не встановлені актами цивільного законодавства, але є усталеними у певній сфері цивільних відносин. Звичай може бути зафіксований у відповідному документі або має характер правових аксіом.
Виділяють наступні ознаки недобросовісної конкуренції: недобросовісна конкуренція, на відміну від монополістичної діяльності, може здійснюватися лише активними діями; такі дії будуть розглядатися як правопорушення, якщо вони суперечать не тільки положенням чинного законодавства, але і звичаям ділового обороту, вимогам добропорядності, розумності, справедливості; суб'єктами недобросовісної конкуренції можуть бути лише суб'єкти господарювання; метою активних дій є набуття переваг у підприємницькій діяльності; у результаті дії конкурентам можуть бути заподіяні збитки або нанесена шкода їх діловій репутації.
Ціна це грошовий вираз і запропонована до оплати вартість продукції (товару) визначений показниками затрат виробництва, обумовлений проведенням державної політики ціноутворення на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання та її державного регулювання.
Згідно зі ст. 632 ЦК, статтями 189-191 ГК за способом встановлення, а також залежно від руху товару виробник-споживач, встановлюються види цін і тарифів:
Державне регулювання цін це політика держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових заходів впливати на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економічної ситуації в країні.
З метою забезпечення цінового регулювання держава створює спеціальну систему органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні, регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Кабінет Міністрів України, Мінекономіки, а до другої управління з питань цінової політики Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Фінансова діяльність у сфері господарювання - це діяльність, пов'язана з обігом коштів (фінансів). Вона може здійснюватися суб'єктами господарювання на професійних засадах з метою задоволення відповідних потреб інших осіб (професійна фінансова діяльність). Різновидами такої діяльності є грошове та інше фінансове посередництво, страхування, а також допоміжна діяльність у сфері фінансів і страхування, а суб'єктами такої діяльності є фінансові установи.
Одним з видів фінансової діяльності є банківська діяльність, яка здійснюється організаціями зі спеціальним правовим статусом - банками. Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність.
Відповідно до ч. 2 ст. 334 ГК банки це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб. Виконання банками цих функцій (здійснення відповідних банківських операцій) в сукупності є банківською діяльністю.
Дещо ширше визначення поняття «банк» містить ст. 1 Закону України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність», згідно з якою банк банк юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Від банків слід відрізняти фінансові установи юридичні особи, які проводять одну або кілька операцій, що можуть виконуватися банками, за винятком залучення вкладів.
Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до закону.
Банки є юридичними особами. Банки можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані ощадні, інвестиційні, іпотечні, розрахункові (клірингові).
Банки у своїй діяльності керуються ГК, законом про банки і банківську діяльність, іншими законодавчими актами. Субєкт господарювання не має права у своїй назві використовувати слово “банк” без реєстрації цього субєкта як банку в Національному банку України, крім випадків, передбачених законом.
Банки створюються у формі публічного акціонерного товариства або кооперативного банку.
Договір банківського рахунку це банківський договір, за яким одна сторона (банк або інша фінансова установа) зобовязується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком (ст.1066 ЦК України).
Договір відноситься до договорів про надання фінансових послуг і складає і зобовязання щодо касового обслуговування, ведення розрахунків, а також зберігання й облік грошових коштів у безготівковій формі. Договір банківського рахунка слід розглядати як самостійний вид цивільно-правового договору, оскільки він має свою предметну визначеність (безготівкові кошти), субєктний склад (обовязкова участь банку у якості послугонадавача), зумовлене цими факторами спеціальне коло обовязків банку (приймати і зараховувати на рахунок кошти, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум та проведення інших операцій по рахунка).
Юридичні ознаки договору: взаємний, консенсуальний, відплатний
Сторонами договору виступає банк та клієнт.
Форма договору: проста письмова.
Предметом договору банківського рахунка виступає надання послуг з приводу розрахунково-касового обслуговування, під яким розуміються послуги, що надаються банком клієнту на підставі відповідного договору, укладеного між ними, які повязані із переказом грошей з рахунка (на рахунок) цього клієнта, видачею йому грошей у готівковій формі, а також здійсненням інших операцій, передбачених договорами (ст.1 ЗУ “Про платіжні системи та переказ грошей в Україні”).
Зміст договору (тобто коло операцій, які можуть вчинятися за рахунком) зумовлюється режимом відповідного рахунка.
Готівкова форма розрахунків застосовується для обслуговування населення (наприклад - виплата заробітної плати, премій, грошової допомоги, дивідендів, пенсій). Отримуючи грошові доходи, населення витрачає їх на купівлю товарів, продуктів харчування, оплачує послуги і здійснює інші платежі. Між готівковими і безготівковими розрахунками існує тісний зв 'язок.
Усі розрахунки готівкою між підприємствами можуть здійснюватися як за рахунок коштів, отриманих у касі банку, так і за рахунок виторгу від реалізації й інших касових надходжень.
Готівкову форму розрахунків застосовують:
- для розрахунків із працівниками (виплата заробітної платні, грошових компенсацій, премій, дивідендів, пенсій тощо);
- забезпечення нагальних господарських потреб (на придбання канцелярських товарів, оплату витрат на відрядження тощо);
- розрахунків із бюджетом і державними цільовими фондами;
- розрахунків між підприємствами - діловими партнерами (за матеріали, паливо тощо, але не більше, ніж 10000 грн. на день), за умови відсутності у них податкової заборгованості.
У безготівкових розрахунках відсутній елемент фізичної наявності грошей, а предметом передачі є право вимоги. Відкриваючи банківський рахунок (укладаючи договір банківського рахунка), його володілець передає належні йому грошові кошти, а також грошові кошти, які будуть поступати на його рахунок, у повне розпорядження банку. По суті, грошові кошти клієнтів стають складовою майна банку. Взамін володілець рахунка отримує право вимоги до банку відносно вчинення банком в інтересах клієнта і за його дорученням різноманітних банківських операцій, у тому числі щодо перерахування грошових коштів.
Види безготівкових розрахунків: 1) платіжними дорученнями; 2) акредитивами; 3) розрахунковими чеками (чеками); 4) розрахунками за інкасо; 5) іншими розрахунками, передбаченими законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.
ЦК України встановлює правила тільки щодо деяких видів безготівкових розрахунків, а саме: платіжне доручення, акредитив, розрахунки за інкасо, розрахунковий чек. Інші види визначені рядом законів та інших актів, зокрема міжнародно-правовими.
Акредитив це доручення клієнта (платника) заявника акредитива, за яким банк відповідно до поданого доручення або від свого імені зобовязується провести платіж на умовах, визначених акредитивом, або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на користь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи бенефіціара.
Вексель це нічим не обумовлене письмове зобовязання, яке оформлене у суворій відповідності до встановлених вимог, сплатити певну грошову суму держателю векселя або тому, кому він накаже. В залежності від того, хто визначений у векселі платником останні поділяються на прості і переказні.
В загальному правовому розумінні кредит це фінансова послуга, яка полягає в передачі коштів, банківських металів на засадах повернення такої ж їх кількості, наданні відстрочки або розстрочки платежу.
Отже, згідно ст. 1054 ЦК України кредитний договір - єдина угода, з якої одночасно виникає як обов'язок банку видати кредит, так і обов'язок позичальника його повернути. Тобто, кредитний договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних його умов (ч. 1 ст. 638 ЦК). Сторонами кредитного договору є: кредитор (банк або кредитна спілка) та позичальник (фізична або юридична особа).
Кредитний договір на відміну від договору позики є консенсуальним.
На відміну від договору позики кредитний договір має укладатися у письмовій формі, незалежно від суми кредиту.
Від договору позички договір кредиту відрізняється тим, що у користування передаються гроші, що визначені родовими ознаками, а не індиівідуально-визначена річ.
Відносно договору лізингу, то за цим договором одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). Отже, договір лізингу передбачає відноситься до договорів з передачі майна у користування, предмет договору лізингу має індивідуально-визначені ознаки.
Зовнішньоекономічна діяльність (далі - ЗЕД), згідно зі ст. 1 Закону від 16.04.1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», визначається як діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.
У Господарському кодексі України, прийнятому 16 січня 2003 р., міститься дещо відмінне визначення цього поняття. Так, згідно з ч. 1 ст. 377 ГК, зовнішньоекономічною діяльністю суб'єктів господарювання є господарська діяльність, яка в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону України майном, зазначеним у ч. 1 ст. 139 цього Кодексу, та/або робочою силою.
До видів зовнішньоекономічної діяльності належать: експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили; надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України тощо…
Господарський кодекс (ст. 378) закріпив вужче коло суб'єктів ЗЕД, передбачивши, що ними є (можуть бути) суб'єкти господарювання, зазначені в пунктах 1, 2 ч. 2 ст. 55 ГК (тобто господарські організації зі статусом юридичної особи, створені відповідно до законодавства України (Цивільного кодексу, Господарського кодексу, спеціальних законів) та громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Регулювання зовнішньої торгівлі здійснюється, серед іншого, за допомогою економічних та технічних заходів оперативного регулювання, які можна умовно поділити на такі:
тарифні ґрунтуються на використанні Митного тарифу України, затвердженого Законом України «Про Митний тариф України», а також особливих видів мита, передбачених Законами України «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту», «Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту» та «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну»;
нетарифні автоматичне або неавтоматичне ліцензування, тарифні квоти, субсидування, повне або часткове ембарго, національні і міждержавні технічні регламенти, стандарти або процедури підтвердження відповідності, режим попередніх імпортних депозитів, обмеження строків розрахунків за зовнішньоекономічними операціями в іноземній валюті тощо.
Тарифні методи по-суті є економічними і діють через ринковий механізм. Вони спрямовані на підтримку вітчизняного виробника товарів шляхом запровадження механізмів здешевлення експорту, подорожчання імпорту і впливають на фінансові результати діяльності субєктів зовнішньоекономічної діяльності України та іноземних субєктів господарської діяльності.
Нетарифне регулювання це комплекс заходів заборонно-обмежувального характеру, що прямо або опосередковано обмежують імпорт іноземних товарів (послуг) на внутрішній ринок країни чи взагалі його забороняють.
Серед основ тарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності можна виділити, зокрема такі:
принцип юридичної рівності і недискримінації
принцип верховенства закону
принцип обовязковості, ;
принцип стабільності
принцип економічної обґрунтованості щодо встановлення податків і зборів
принципи компетенції та єдиного підходу, що реалізуються шляхом встановлення і скасування податків і зборів (обовязкових платежів)
До нетарифних заходів регулювання відносяться:
1. Заборони експорту та імпорту
2. Кількісні обмеження експорту та імпорту.
3. "Добровільні" обмеження експорту.
4. Антидемпінгові заходи
5.Технічні бар'єри.
6. Заходи, пов'язані з виконанням митних формальностей.
7. Імпортний депозит
При укладенні зовнішньоекономічних договорів (контрактів) обовязковими є знання і використання міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів . (Правила ІНКОТЕРМС).
Правила ІНКОТЕРМС розроблені з метою встановлення зводу Міжнародних правил щодо тлумачення найуживаніших торгових термінів що визначають умови торгових операцій та застосовуються у сфері зовнішньої торгівлі. За рахунок цього можна уникнути розбіжностей у тлумаченні таких термінів у різних країнах або ж, принаймні, у значній мірі зменшити їх. Оскільки ці правила являють собою сукупність основних обовязків сторін з представлення, транспортування і страхування товарів на шляху від експерта до імпортера, що суттєво випливає на ціну контракту, вони називаються базисними умовами зовнішньоекономічного договору (контракту).
Згідно нової редакції ІНКОТЕРМС всі базисні умови розділяються на 4 групи. В основу їх класифікації покладено розбіжності в обсягах обов'язків контрагентів и доставці товару.
Перша група - «Е» (EXW) має одну умову «франко-завод», яка містить мінімум обов'язків для продавця і полягає лиш в наданні товару для покупця в місці з визначення продавцем. У другу групу «F» включені умови, які вимагають від продавця обов'язки передати товар перевізнику, що вказаний покупцем. У третій групі «С» об'єднані умови, згідно яких продавець повинен забезпечити перевезення продукції, але не зобов'язаний приймати на себе ризик випадкової загибелі чи пошкодження товару, чи нести які-небудь додаткові витрати, які би могли виникнути після відвантаження товару. Четверта група «D» включає умови поставки, що передбачають обов'язок продавця нести всі витрати і ризики, які можуть виникнути при доставці товару в країну призначення покупця.
Механізм державного примусу для повернення в Україну валютної виручки від реалізації зовнішньоекономічних контрактів здійснюється відповідно до Закону України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» від 23.09.94 p.
Згідно Закону виручка резидентів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеного строку потребує висновку центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики.
Імпортні операції резидентів, які здійснюються на умовах відстрочення поставки, в разі, коли таке відстрочення перевищує 180 календарних днів з моменту здійснення авансового платежу або виставлення векселя на користь постачальника продукції (робіт, послуг), що імпортується, потребують висновку центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики.
Порушення резидентами строків, передбачених статтями 1 і 2 Закону, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості. Загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару).
Державні податкові інспекції вправі за наслідками документальних перевірок безпосередньо стягувати з резидентів пеню.
У разі порушення резидентами строків, установлених Національним банком України відповідно до статті 3 Закону, придбана валюта продається уповноваженими банками протягом 5 робочих днів на міжбанківському валютному ринку України. При цьому позитивна курсова різниця, що може виникнути за такою операцією, щоквартально направляється до Державного бюджету України, а негативна курсова різниця відноситься на результати господарської діяльності резидента.
Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності несуть відповідальність у видах і формах, передбачених ст.ст. 33 і 37 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність”, іншими законами України та/або зовнішньоекономічними договорами (контрактами).
Відповідно до ст. 33 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність” у сфері зовнішньоекономічної діяльності, що визначається цим та іншими законами України, можуть застосовуватися такі види відповідальності:
- майнова відповідальність. Вона застосовується у формі матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, а також майнових санкцій. Якщо порушення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності або іноземними суб'єктами господарської діяльності Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність” або пов'язаних з ним законів України призвели до виникнення збитків, втрати вигоди та/або моральної шкоди у інших таких суб'єктів або держави, що порушили закон, суб'єкти несуть матеріальну відповідальність у повному обсязі;
- кримінальна відповідальність вона застосовується лише у випадках, передбачених кримінальним законодавством України.
Згідно зі ст. 37 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність” за порушення цього або пов'язаних з ним законів України до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності або іноземних суб'єктів господарської діяльності можуть бути застосовані такі спеціальні санкції:
- накладення штрафів у випадках несвоєчасного виконання або невиконання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності своїх обов'язків згідно з цим або пов'язаних з ним законів України. Розмір таких штрафів визначається відповідними положеннями законів України та/або рішеннями судових органів України;
- застосування антидемпінгових процедур у випадках здійснення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності демпінгу;
- застосування до конкретних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності індивідуального режиму ліцензування у випадках порушення такими суб'єктами положень цього Закону стосовно зазначених в ньому положень, що встановлюють певні заборони, обмеження або режими здійснення зовнішньоекономічних операцій з дозволу держави;
- тимчасове зупинення зовнішньоекономічної діяльності у випадках порушення цього Закону або пов'язаних з ним законів України, здійснення дій, які можуть зашкодити інтересам національної економічної безпеки.
Правова робота в у господарському комплексі - система заходів для забезпечення прав і інтересів суб'єктів підприємницької діяльності.
Основні задачі правової роботи в сфері підприємництва:
1) забезпечення дотримання законності в діяльності господарюючого суб'єкта при реалізації його цілей;
2) захист його прав і законних інтересів при взаємодії з органами державної влади і керування, муніципальними утвореннями, контрагентами за договорами, із власником майна, працівниками й іншими суб'єктами, що вступають у взаємодію з цим суб'єктом підприємницької діяльності. Найбільш розповсюдженою формою правового забезпечення підприємницької діяльності є наявність в організаційно-управлінській структурі господарюючого суб'єкта юридичної служби.
У великих суб'єктах юридичні служби мають організаційно відособлені сектори: 1) договірно-правовий; 2) претензіонно-позовний; 3) корпоративний; 4) внутрішньої нормотворчості; 5) правового забезпечення трудових відносин.
Штат юридичних служб складають в основному юрисконсульти з вищою або середньою професійною освітою, а також економісти, бухгалтери, діловоди, що відповідають за конкретні складові правовий роботи.
Функції юридичних служб групують за наступними напрямками: 1) внутрішня нормотворчість і забезпечення законності організаційно-розпорядницької документації; 2) договірно-правова робота; 3) претензійно-позовна робота, 4) умовно-корпоративна робота; 5) забезпечення правовими засобами якості продукції, що випускається; 6) забезпечення соціального партнерства в організації, контроль за дотриманням трудового законодавства, участь у взаємодії з представницькими органами працівників; 7) формування правової культури організації.
Юридична служба - самостійна функціональна служба підприємства, що виконує контрольні функції за дотриманням чинного законодавства на даному підприємстві і надає правову допомогу керівникам, адміністрації та підрозділи підприємства у вирішенні питань, пов'язаних із застосуванням законодавства.
Основними завданнями, які покладаються на юридичну службу:
а) зміцнення законності та попередження правопорушень у діяльності підприємства;
б) активну участь у вирішенні питань правового забезпечення заходів щодо прискорення соціально - економічного розвитку;
в) забезпечення правовими засобами збереження майна підприємства, зміцнення трудової дисципліни, підвищення якості продукції, суворого дотримання договірної дисципліни;
г) захист прав і законних інтересів підприємства, трудящих;
д) правове виховання трудящих.
У великих суб'єктах юридичні служби мають організаційно відособлені сектори: 1) договірно-правовий; 2) претензіонно-позовний; 3) корпоративний; 4) внутрішньої нормотворчості; 5) правового забезпечення трудових відносин.
Штат юридичних служб складають в основному юрисконсульти з вищою або середньою професійною освітою, а також економісти, бухгалтери, діловоди, що відповідають за конкретні складові правовий роботи.
Функції юридичних служб групують за наступними напрямками: 1) внутрішня нормотворчість і забезпечення законності організаційно-розпорядницької документації; 2) договірно-правова робота; 3) претензійно-позовна робота, 4) умовно-корпоративна робота; 5) забезпечення правовими засобами якості продукції, що випускається; 6) забезпечення соціального партнерства в організації, контроль за дотриманням трудового законодавства, участь у взаємодії з представницькими органами працівників; 7) формування правової культури організації.
«Рейдер» (raider) в перекладі з англійської означає компанію, що поглинає інші компанії, скуповуючи акції компаніїжертви з метою отримання її контрольного пакету.
Проаналізувавши чинне законодавство України, можна дійти висновку, що до сьогодні юридичного визначення термінів “рейдер” і “рейдерство” в Україні немає, воно не врегульоване жодними законодавчими нормами. Закріплення юридичного визначення терміна “рейдерство” як суспільно небезпечного діяння, його ознак та сутності дасть можливість відмежувати його від правових методів встановлення контролю над субєктами підприємництва.
Рейдерське захоплення підприємств спрямоване на неправомірне заволодіння власністю (майновими правами на власність підприємства: коштами; технікою; продукцією підприємства; зайнятими підприємством територіями; будинками й спорудами; засобами виробництва, бізнесом у цілому тощо. Рейдерство у економічному розумінні можна визначити як форму нелегального поглинання компаній, захоплення певних активів за ціною, що є набагато нижчою від їх ринкової вартості. Основною причиною рейдерства є небажання інвестора сплачувати справедливу ринкову вартість за придбання контролю за юридичною особою.
Антирейдерські заходи з боку юридичної служби підприємства можуть бути наступні:
1. Завчасна підготовка у період нормальної роботи товариства.
2. Робота у період загрози недружнього поглинання
3. Робота у період відкритого корпоративного конфлікту.
PAGE \* MERGEFORMAT 48