Теорія держави та права як суспільна наука та учбова дисципліна

Работа добавлена на сайт samzan.net:

1.Теорія держави та права як суспільна наука та учбова дисципліна.

У системі юридичних наук особливе місце належить теорії держави і права. Об'єкт пізнання теорії держави і права збігається з об'єктом юридичної науки в цілому, але від інших юридичних наук теорія держави і права відрізняється своїм предметом, тобто сферою, в межах якої ця наука вивчає всю державно-правову надбудову суспільства.

Держава і право вивчаються також такими гуманітарними науками, як філософія, політологія, соціологія, соціальна психологія тощо. Але тільки теорія держави і права вивчає ці явища як окремий, самостійний предмет, відокремлює державу і право від інших соціальних явищ та досліджує їх внутрішні закономірності, вплив державно-правових явищ на всі сфери суспільного буття і як відбувається зворотний вплив. Але водночас держава і право не можуть не розглядатися в тісному зв'язку з економікою, політикою, мораллю, культурою тощо.

Теорія держави і права — це система узагальнених знань про основні, загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування держави і права, їх сутність та соціальне призначення.

Метою теорії держави і права як науки є одержання, оновлення та поглиблення узагальнених, достовірних знань про державу і право, а також виявлення глибинних зв'язків між державно-правовими та іншими суспільними явищами. Отже, предметом теорії держави і права є складна і багато аспектна державно-правова дійсність, загальні та специфічні об'єктивні закономірності її розвитку.

Теорія держави і права виступає провідною правознавчою наукою, що визначає теоретичні основи інших юридичних наук. Щодо них теорія держави і права виступає як узагальнююча, синтезуюча наука, що має основоположне значення.

В юридичних вузах навчальний курс теорії держави і права є першим кроком у вивченні всіх юридичних дисциплін. Саме теорія держави і права забезпечує загальнотеоретичну підготовку студентів, без якої неможливе опанування спеціальними і галузевими юридичними дисциплінами. Вона насичена узагальненнями, абстрактними науковими положеннями, поняттями і категоріями.

Вивчення цього курсу покликане всебічно сприяти формуванню у студентів професійної правосвідомості, правової культури і правової активності, усвідомленої політичної і громадянської позиції, оволодінню базовими теоретичними знаннями та навичками практичної поведінки у правовому середовищі, розвитку творчого теоретичного правового мислення, опануванню актів чинного законодавства, що необхідно при вирішенні практичних завдань у юридичній сфері.

В умовах формування соціально-правової держави і розвитку громадянського суспільства слід широко використовувати надбання сучасної теорії держави і права, серед яких важливе місце посідає теорія прав людини. Це має на меті впровадження пріоритетності загальнолюдських цінностей, розуміння ролі людського фактора, цінності кожної особистості.

Пропонований курс з теорії держави і права умовно поділяється на дві частини — теорію держави і теорію права. До першої входять поняття і сутність держави, її ознаки, функції, зв'язок з правом, форми держави, державний механізм. До другої— поняття і сутність права, його соціальне значення, правове регулювання, форми і джерела права, норми права, правова свідомість, поведінка особи у правовій сфері, права людини тощо.

2.Предмет теорії держави та права: поняття і загальна характеристика.

Предмет теорії держави і права — об’єктивні властивості держави і права, основні та загальні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державних і правових явищ.

Таким чином, теорія держави і права є:

—  суспільною наукою, тому що вивчає такі суспільні явища, як держава і право;

—  юридичною наукою, тому що вивчає лише державну і правову сторони громадського життя;

— загальнотеоретичною наукою, оскільки виявляє і пояснює загальні та основні закономірності розвитку держави і права.

Предмет науки теорії держави і права є історичним. Він змінюється в міру залучення до сфери пізнання нових властивостей і явищ правової і державної дійсності, а також вилучення всього того, що виявляється ілюзією, помилкою, оманою.

3. Методологія теорії держави та права.Характеристика методів вивчення.

Методологія теорії держави і права — це система принципів, підходів і методів наукового дослідження свого предмета, теоретичні засади їх використання при вивченні державноправових явищ.

Методи дослідження, які застосовуються теорією держави і права, є досить різноманітними і залежать від позицій, з яких ведеться дослідження, та від міркувань про найдоцільніші засоби досягнення його цілей.

Залежно від сфери поширення і охоплення досліджуваних явищ, їх характеру і специфіки всі методи, що застосовуються в науці теорії держави і права, поділяються на три групи, а саме:

1) філософський метод;

2) загальнонаукові методи;

3) спеціальнонаукові методи.

До загальнонаукових методів належать:

формальнологічний — досліджує і вивчає державу і право за допомогою основних законів формальної логіки. Прийомами зазначеного методу є аналіз і синтез, індукція і дедукція, а також узагальнення, порівняння, аналогія, моделювання.

Аналіз — розкладання цілого на частини (наприклад, форму держави можна розподілити на форму державного правління, форму державного устрою та форму політичного режиму).

Синтез — складання частин у ціле (наприклад, із форми державного правління, державного устрою та політичного режиму можна визначити форму держави).

Дедукція — дає можливість на підставі знання про загальне зробити висновок про окреме (наприклад, досліджуючи певну галузь права можна з'ясувати особливості її окремих норм).

Індукція — дає можливість на підставі знання про окреме зробити висновок про загальне (наприклад, досліджуючи правові норми, що закріплюють форму державного правління, можна визначити, якою вона є — монархічною чи республіканською).

конкретноісторичний — досліджує і вивчає специфіку державноправового явища конкретного історичного періоду, допомагає прослідкувати динаміку його розвитку;

системноструктурний — дозволяє з'ясувати структуру досліджуваних явищ і взаємозв'язок її елементів, а також прослідкувати зв'язки між причиною і наслідком у державноправових явищах;

соціологічний — спрямований на дослідження та вивчення причин і обставин впливу держави і права на соціальні явища. Цей метод завжди пов'язаний з дослідженням державноправової практики. Прийомами зазначеного методу є аналіз статистичних даних і різних документів, анкетування, опитування окремих груп населення, проведення соціальноправових експериментів, математична чи комп'ютерна обробка;

статистичний — застосовується при дослідженні та вивченні кількісних і якісних змін у державноправовому житті та для опрацювання відповідних результатів у наукових і практичних цілях (наприклад, при вивченні стану законності і правопорядку, динаміки правопорушень тощо). Спеціальнонаукові методи використовуються для вирішення конкретних завдань у межах юриспруденції. До них належать:

порівняльноправовий, який використовується для виявлення схожості та відмінностей між джерелами права в межах однієї або декількох правових систем, шляхом їх порівняння чи розрізнення за будьякою ознакою або властивістю;

формально догматичний (технікоюридичний), який припускає вивчення теорії держави і права як абстрактних категорій у так званому чистому вигляді, без їх взаємодії з іншими суспільними явищами: економікою, політикою, ідеологією. За допомогою зазначеного методу здійснюється аналіз суті та змісту чинного законодавства і практики його застосування;

тлумачення (інтерпретації) правових норм, який використовується під час з'ясування і роз'яснення точного змісту і конкретного розуміння вимог правових приписів.

4.Функції науки теорії держави і права її місце і роль в системі юридичних наук

Функції теорії держави і права — основні напрямки її теоретичного і практичного призначення, виконувані в суспільстві з метою його прогресивного перетворення.

1.  Онтологічна (онтологія — поняття існуючого) — виражається в пізнанні та поясненні явиш і процесів державного і правового життя суспільства. Теорія держави і права не лише вивчає в узагальненій формі державно-правову систему, а й пояснює об'єктивні процеси її розвитку, з'ясовує, які саме закономірності лежать в підґрунті цих процесів, визначає їх зміст і сутність.

2. Евристична (евристика — мистецтво знаходження істини) виражається як у глибинному пізнанні основних закономірностей державно-правового життя, так і в з'ясовуванні їх тенденцій, відкритті нових закономірностей, збагаченні новими знаннями про розвиток держави і права («нарощення» знань).

3. Прогностична — виражається в передбаченні («погляд у майбутнє») подальшого розвитку держави і права на основі адекватного відображення його об'єктивних закономірностей. Наприклад, визначення шляхів подальшого вдосконалення законодавства і практики його застосування. Істинність гіпотез, висунутих теорією держави і права, перевіряється практикою.

4.  Методологічна — виражається у формуванні поняттєвого апарату системи юридичних наук, створенні універсальної юридичної мови, що забезпечує однаковість у класифікації та оцінці явищ фахівцями різних галузей права.

5.  Ідеологічна — полягає у розробці фундаментальних ідей про шляхи прогресивного розвитку держави і права, що впливають на правову свідомість громадян і суспільства (наприклад, ідея про демократичну, соціальну правову державу).

6.  Політична — виражається у впливі на формування політичного курсу держави, політичної системи суспільства та у забезпеченні їх науковості.

7.  Науково-прикладна — полягає у розробці рекомендацій для практичного вирішення завдань державно-правового будівництва — підготування законопроектів і проектів інших нормативно-правових актів, рішень, що виносяться правозастосовними органами.

5.Причини та закономірності виникнення держави.

Існує безліч теорій походження держави і права, вонинерозривно пов'язані з історичними особливостями розвитку суспільства,своєрідністю тих чи інших регіонів світу та іншими причинами. Короткозупиняючись на кожній теорії можна помітити безліч подібностей і стількиж відмінностей, але виділимо основне.

1. Теологічна теорія походження держави.

2. Патріархальна теорія походження держави.

3. Патрімоніальная теорія походження держави.

4. Органічна теорія походження держави.

5. Психологічна теорія походження держави.

6. Теорія суспільного договору.

7. Демографічна теорія.

8. Теорія насильства. 19 століття.

На основі викладених вище теорій можна визначити основні причини виникнення держави:

. Божественна сила (Теологічна теорія).

. Сила розуму, свідомості (Договірна теорія).

. Фактори психіки (Психологічна теорія)

. Біологічні фактори (Органічна теорія).

. Соціально-економічні фактори (Марксистська теорія)

. Військово-політичні фактори (Теорія насильства).

Дані теорії послужили фундаментом для становлення сучасноїтеорії держави і права, заснованої на об'єктивних законах розвиткусуспільства, на основних закономірності виникнення, розвитку, видозміни івдосконалення держави і права.

Теорія держави і права, використовуючи знання попередніх теорій,стала фундаментальною юридичною наукою, що включає в себе:

. Державно-правові форми життя суспільства.

Спільні знання про державу і право.

. Початкові знання в правознавстві.

. Базові дані для інших юридичних дисциплін, а також використання даних інших наук для свого розвитку і вдосконалення.

6.Основні теорії походження держави.

1.Теологічна(форма Аквінська) – ідея божественного походження держави.

2.Патріархальна(Аристотель) – держава походить із патріархальної сім’ї.

3.Догівірна(Т. Гобс,Жан Жак Руссо, Кант) – об’єднання людей в єдиний державний устрій.

4.Органічна(Г. Спенсер, К. Ворме) – соціальних організм, який складається з окремих людей.

5.Теорія насильства(Дрінс) – примусове підкорення одних людей іншими,супроводжують створення держави.

6.Економічна(Маркс,Енгільс) – результати внутрішнього розвитку суспільства.

7.Психологічна(Цицирон) – виникла завдяки особливим властивостями психіки людини.

8.Гідравлічна – винекла з необхідністі організувати великі маси людей для будівництва іригаційних споруд.

9.Теорія інтересу(К. Лев’є-Строс) – вважає заборону інтересу вихідними соціальним фактором у вихідні людини зі світу природи.

7.Поняття та ознаки держави.

Держава – організація політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси в своєму частину населення :

(Державно владдя) Держава є організацією суспільства.

Ознаки:

1. Наявність політичної та публічної влади
2. Наявність території
3. Суверенітет
4. Національний суверенітет
5. Державний суверенітет
6. Народний  суверенітет
7. Незалежність
8. Неподільність

8.Сутність та соціальне призначення держави.

Сутність держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність загально соціальних і вузько класових (групових) інтересів громадян. Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й загально соціальні завдання («спільні справи»), без яких не може функціонувати жодне суспільство. Це — засоби транспорту і зв'язку, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Соцiальна держава дуже тicно пов'язана з концепцiєю держави «загального благоденства», або «добробуту». Соцiальна держава визнає людину як найвищу соцiальну цiннiсть, нaдaє соцiальну допомогу iндивiдам, якi потребують її вiдповiдно до принципу соцiальної справедливості, i своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру i злагоди в суспiльствi. Основними ознаками або принципами соціальної держави є:

1) принцип людської гiдностi;

2) принцип соцiальної справедливості;

3) принцип автономії суспільних відносин i процесів;

4) принцип субсидiальностi;

5) принцип соціального партнерства або солiдарностi;

6) трудові i соцiальнi суди, які розглядають конфлікти у вiдповiдних сферах;

7) добре розвинене соціальне законодавство i право. Bci ці принципи - взаємопов'язанi i взаємообумовленi.

9.Поняття історичного типу держави.Наслідки зміни історичного типу держави.

Типи держави – системи його найважливіших сторін і властивостей що породжуються відповідного  історичною епохою:

Їх делять на 5:

1)Первісно община

2)Рабовласницька

3)Феодальна

4)Буржуазна

5)Комуністична

Типи держав:
Рабовласницька держава. Держава - монархія, республіка (аристократична, демократична)
Феодальне - монархії, міські республіки
Буржуазного типу - демократичні республіки, конституційні монархії.

10.Характеристика історичних типів держави з точки зору формаційного підходу

З погляду формаційного підходу головною ознакою, що визначає історичний тип держави, є тип соціально–економічних відносин, які склалися у суспільстві. Засіб виробництва (соціально–економічні відносини) є ба-зисом, а держава, право, релігія, мораль, мистецтво – похідні від базису явища. Наприклад, якщо в суспільстві панують рабо-власницькі соціально–економічні відносини, то й держава є рабовласницькою й захищає, передусім, інтереси рабовласників.

11.Цивілізаційний підхід: поняття,загальна характеристика

Цивілізаційний підхід — покладає в основу класифікації держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен, Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками суспільного розвитку.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеологія національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:

1.  первинні;
2.  вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави:

1.  давньосхідна(Єгипет,Персія,Шумери,Вавилон,Бірма та ін.;)
2.  еллінська(Спарта,Афіни)
3.  римська
4.  середньовічна;

До вторинних держави:

1.  Західної Європи
2.  Північної Америки
3.  Східної Європи
4.  Латинської Америки та ін.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися послідовно розвинути духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і всепроникаючою силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість європейських держав.

Сучасна типологія згідно з цивілізаційним підходом також виділяє:

1.  аграрні, промислові та науково-технічні держави;
2.  доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні держави;
3.  локальні, особливі та сучасні держави.

12.Основні сучасні концепції держави: види та їх загальна характеристика.

Сучасні концепції держави дуже різноманітні, що зумовлюється:

• складністю соціальної структури сучасного суспільства;

• історичними особливостями розвитку тих чи інших країн;

• різноманітністю методологічних підходів до певної проблеми;

• існуванням країн різного ступеня розвитку та ін.

Здебільшого в державі вбачають механізм забезпечення цілісності суспільства, вирішення загальних справ, соціального компромісу та загальної злагоди.

1. Представники теорії держави загального благоденства (перша половина XX ст. — Дж. Кейнс) вважають, що суспільство й держава вже позбулися або інтенсивно позбуваються класового характеру, а держава стає органом, що функціонує на благо всіх членів суспільства. Характерною рисою такої держави є звуження репресивно-каральних функцій і суттєве обмеження державного примусу. Основними функціями держави стають: культурно-освітня діяльність, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, захист працівників від надмірної експлуатації з боку роботодавців.

2. Теорія еліт (20—30-ті роки XX ст. — Г. Моска.В. Парето) ґрунтується на ідеї нездатності широких мас населення до управління державою. Тому політика — сфера боротьби двох протилежних груп: панівної меншості (еліти), що оволоділа державою, та підпорядкованої їй більшості (усе інше населення країни). Ця еліта утворюється шляхом висування індивідів, які досягли у своїй справі найбільших успіхів.

3. Фашистські ідеї державності — це суміш різних положень, метою яких є виправдання, заохочення найнижчих людських інстинктів. Однією з головних складових фашистської теорії є расизм, що поділяє людей за біологічними та соціальними ознаками на декілька груп (рас), одна з яких проголошується істинним представником людського роду. Тому завдання держави забезпечення процвітання панівної раси шляхом завоювання інших держав для розширення "життєвого простору", поширення "культурної раси". При цьому державні органи повинні керуватися партійними ідеологічними настановами, діями вождя, що є істиною в останній інстанції. У сфері міжнародних відносин фашизм виходить з культу грубої сили. Насилля проголошується найважливішим чинником розвитку, а гуманізм — проявом неповноцінності раси, спробою виправдання її слабовілля і боягузтва.

4. Концепція національної держави — головним у цій концепції є обґрунтування того, що основне призначення держави полягає в забезпеченні створення найсприятливіших умов для існування та розвитку певної нації. Нині ця теорія набула поширення у країнах колишнього СРСР, Східної та Південно-Східної Європи. В умовах формування національного ринку за часів феодалізму або в умовах боротьби за визволення від колоніальної залежності ідея створення національної держави мала позитивне значення" сприяючи історичному прогресу. Сьогодні, особливо в умовах багатонаціональних країн, вона може мати місце лише за певних умов, і насамперед, коли враховується реальний стан міжнаціональних стосунків та інтереси національних меншин.

5. Етатична концепція держави. Сутність етатизму полягає в обґрунтуванні необхідності максимального втручання держави в життя суспільства і кожної конкретної особи. Життя сучасного суспільства постійно ускладнюється, виникають і розвиваються нові взаємозв'язки як між його складовими, так і між окремими громадянами. Це зумовлює необхідність існування своєрідного "соціального диригента", який би впорядковував, тобто регламентував і контролював суспільні відносини. Таку роль і має взяти на себе держава з огляду на лише їй одній притаманні властивості (наявність спеціального апарату управління і примусу, здатність надавати своїм велінням загальнообов'язковий характер тощо). При цьому утверджується потреба практично необмеженого втручання держави майже в усі сфери суспільного життя.

6. Анархістська концепція держави. Основна ідея анархізму полягає в необхідності створення суспільства, в якому, з одного боку, максимально обмежуються можливості втручання держави в повсякденне життя суспільства та особи, а з іншого — максимально підвищується роль населення в управлінні суспільними справами.

Згідно з анархістськими поглядами, у зовнішніх відносинах на державу має покладатися лише забезпечення оборони країни та підтримання необхідних, насамперед економічних, зв'язків з іншими державами. Усередині країни функції держави повинні зводитися лише до прийняття невеликої кількості найважливіших законів, положення яких мають виняткове значення для існування і розвитку всієї країни, а також до забезпечення їх неухильної реалізації. Усі інші внутрішні питання мають вирішуватися населенням усієї країни або окремих частин її території безпосередньо (шляхом референдумів, зборів) чи органами місцевого самоврядування, що обираються населенням відповідних територій. Положення цієї концепції сприяють широкому розвитку місцевого самоврядування.

13.Теорія правової держави:

Правова держава – тип держави, основною ознакою якої є верховенство закону, подія влади, правовий захист особи, юридична рівність громодяна і держави.

Характеристика:

1. Верховенство закону і його планування в суспільстві.
2. Вищий представницький орган влади.
3. Поділ влади на: законодавчу і судову
4. Гарантія прав і свобод особи
5. Високий рівень грамодянських структур
6. Контроль державної влади збоку суспільства.

14.Поняття та ознаки політичної влади.

Політична влада – це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб’єктами політичної системи.

Ознаки:

1)Винекнення влади ґрунтується на насильстві.

2)Влада за допомогою армії,поліції та ідеологій забезпечую планування класів над експлуатованими.

3)В сучасних капіталістичних держав: влада здебільш забезпечує панування богатих за дпомогою «репресивного апарату»а з допомогою «ідеологічної апарату».

4)Влада сучасних капіталістичних держав використовує не візичні, а символічне насильство.

15.Поняття та структура політичної системи суспільства.

Політична система суспільства – інтегрована сукупність відносин влади, суб’єктів політики.

Структура:

1)Політичні відносини

2)Політична організація суспільства

3)Засоби масової інформації

4)Політичні принципи та норми

5)Політина свідомість і культура.

16.Місце і роль держави в політичній системі суспільства.

Держава - це публічна влада, яка поширює свою дію на суспільство. Вона володіє монополією на примус щодо населення у межах певної території, має право на проведення від імені суспільства внутрішньої та зовнішньої політики, виняткове право видавати закони та правила, які є обов'язковими для всіх громадян, право на збирання податків, мита тощо.

Положення держави як центра, ядра політичної системи суспільства зумовлюється тим, що тільки вона:

виступає офіційним представником усього населення держави;

є уособленням суверенітету народу (нації), реалізує його права на самовизначення;

зобов'язана забезпечити і захистити основні права людини, всіх і кожного, хто знаходиться на її території;

бере на себе обов'язок задовольнити загально соціальні потреби;

встановлює формально обов'язкові для всіх загальні правила поведінки - юридичні норми;

володіє суверенною владою, тобто владою верховною і самостійною, формально незалежною від будь-якої організації або особи.

17.Принципи функціонування та розвитку політичної системи суспільства.

Принципи функціонування і розвитку політичної системи у суспільстві соціально-демркратичної орієнтації:

—  забезпечення і захист основних прав людини, зокрема політичних;

—  забезпечення і захист прав кожної нації (народу), зокрема права на політичне самовизначення;

— забезпечення і захист прав усіх легальних громадських об'єднань, у тому числі політичних партій;

—  забезпечення панування засад соціальної демократії та „самоврядування народу.

18.Механізм держави: поняття та ознаки.

Механізм держави – цілісне ієрарчна система державних органів, що здійснють державну владу, а також установ,підприємств, за допомогою яких виконується завдання і функції держави.

Ознаки:

1. Ієрарчна система
2. Цілісна система
3. Має чітку структуру з певними зв’язками між її елементами
4. Єдина бюджетна система,грошова,банківська система

19.Поняття і структура державного апарату.

Апарат держави – юридично оформлена система всіх державних органів,що здійснюють безпосередню практичну роботу з управління суспільством.

Функції:

1. Організаційно-регламентуюча(розробка наукових рекомендацій,підготовка просктів документів,організація виборів)
2. Організаційно-господарські
3. Організаційно-ідеологічна

20.Класифікація органів державної влади.

21.Осноанв принципи організації та даяльності державного апарату.

Загальні принципи, в свою чергу, прийнято розділяти на дві групи. До першої з них відносяться принципи, виражені в Конституції РФ, до другої - принципи, сформульовані в Законі РФ "Про основи державної служби Російської Федерації" та інших федеральних законах ("Про Конституційний Суд Російської Федерації", "Про прокуратуру Російської Федерації" та ін .).

Перша група охоплює такі конституційно закріплені принципи організації і діяльності механізму Російської держави, як народовладдя, гуманізм, федералізм, поділ влади, законність.

Принцип народовладдя виявляється в демократичній організації держави, республіканської форми правління, при яких носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Російській Федерації є його багатонаціональний народ. Народ здійснює свою владу по різних каналах, у тому числі безпосередньо (наприклад, вибори президента і представницьких; органів державної влади) або через органи місцевого самоврядування. Проте особливе місце в переліку засобів здійснення влади народу Російської Федерації займає механізм держави в особі входять до нього органів.

Принцип гуманізму у формуванні та діяльності механізму Російської держави грунтується на тому, що воно - соціальна держава, політика якої спрямована на задоволення духовних і матеріальних потреб особистості, забезпечення добробуту людини і суспільства.

Принцип поділу влади, згідно з яким державна влада здійснюється на основі поділу на законодавчу, виконавчу і судову, причому органи кожної з цих гілок влади є самостійними, являє собою, як зазначалося, системоутворюючий чинник механізму сучасного Російської держави.

22.Концепції поділу влади.

Основні теоретичні засади вивчення проблеми поділу влади були закладені Аристотелем1 та Платоном, Локком2 і Монтеск'є3, Кантом4 та Гегелем . Так, були сформовані дві альтернативні по відношенню одна до одної доктрини поділу влади: доктрина потрійного поділу влади, згідно з якою законодавча, виконавча і судова влади повинні взаємно доповнювати, стримувати й контролювати одна одну, та доктрина єдиної влади, за якої мандат на здійснення тих чи інших функцій дає представницька влада, тобто виконавча й судова влади діють лише від імені влади, не будучи її суб'єктами.

В державах з парламентарною формою правління, як ми мали змогу переконатися, принцип поділу влад часто зазнає суттєвих коректив, або ж взагалі нехтується. Це явище проявляється в частковій збіжності, або частковому розподілі функцій органів законодавчої та виконавчої влади, що призводить до так званого "змішування влад" . Концепція дифузії влади, що широко застосовується в державах з парламентарною формою правління, зводиться до повного заперечення жорсткого поділу влади, і пояснюється це частою нездатністю чітко розмежувати органи влади за інституціональним чи то функціональними принципами, що призводить до встановлення певної ієрархії між ними.

В державах зі змішаною формою правління конституційний принцип поділу влади базується на тому ж таки жорсткому поділі, який рідко пристосовується до існуючих державно-правових реалій і реалізується лише в інституціональному відношенні.

В процесі аналізування, як бачимо, третій елемент концепції набув "периферичного" значення. Пояснюється це тим, що в більшості демократичних держав, незалежно від форми правління, прокламується і в тій, чи іншій мірі забезпечується незалежність суду. Демократичні суди здійснюють служіння інтересам і правам людини, діють гласно, відкрито, здебільшого на основі змагальної процедури та підкоряються лише конституції та закону. Вагоме місце в системі судочинства займає конституційне, що здійснює непрямий нагляд за діяльністю органів державної влади. Певна залежність судів від інших гілок влади проявляється в призначенні, що практикується в більшості сучасних країн, але на цьому етапі безпосередній зв'язок, навіть певна залежність закінчується.

Таким чином, принцип поділу влади існує і частково чи повністю втілюється в життя в країнах з най різноманітнішими формами правління.

23. Форма держави: поняття та класифікація.

В цілому форма держави — це її устрій, який проявляється в характері політичних відносин громадян між собою, громадян і держа-ви в процесі здійснення нею управління суспільними справами; сукупність способів організації, устрою і здійснення державної влади, що виражають її сутність.

Форма держави як цілісна категорія може бути розглянута через її окремі елементи або частини, що її складають. Такими елементами форми держави є:

а) форма правління;
б) форма державного устрою;
в) політичний режим.

Форма правління відображає способи утворення та організації державної влади.

Форма державного устрою — це зовнішнє оформлення держави в просторових межах, способи організації державної влади на певній території, взаємозв’язок органів держави та її окремих частин між собою.

Політичний режим — це сукупність прийомів і методів реалізації державної влади, яка характеризується якісною і кількісною мірою участі народу, націй, верств, соціальних груп й окремих громадян в її здійсненні.

24.Форма державного правління.

Форма державного правління – це форма правління, за якою державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особі – монарха,передається у спадок по кровній лінії.

Монарх – одноособовий голова держави, що з’єднує владу за власним правом, а не у порядку делеговано від народу.

25.Форма державного устрою

Унітарна держава – єдина держава,адміністративно-теріторіальна одиниця якої не мають ознаки суверенітету.

Важливі риси:

1. цілісність та недоторканість території у межах державного кордону
2. єдина конституція
3. єдина система державного управління
4. єдина система права і законодавства
5. єдина громадянство та державна символіка

Залежно від характеру державного утворення унітарні держави подуляють на:

1)централізовані

2)децентралізовані

Федеративна держава — це складна союзна держава, що містить державні утворення (республіки,штати, землі, кантони тощо), які мають деякі риси державного суверенітету, певну юридично визначену політичну самостійність.

Ознаками федеративної держави є такі.

1) Територія федерації складається із територій її суб’єктів, які

можуть встановлювати власний адміністративно-територіальний по- діл.

2) Існують два рівня органів державної влади і управління — федерації та її суб’єктів (наприклад, у Російській Федерації — президент РФ, Федеральні збори РФ, уряд РФ, Верховний Суд РФ та ін., а також президенти, законодавчі збори, уряди, верховні суди республік, що входять до складу РФ).

3) Для федерації характерним є двопалатний парламент, в якому одна з палат представляє інтереси суб’єктів федерації.

4) Законодавство складається із законодавства федерації і законодавства суб’єктів федерації, яке не може суперечити законодавству федерації.

5) Суб’єкти федерації не є суб’єктами міжнародного права, але у міжнародних договірних відносинах у разі надання відповідних повноважень від федерації суб’єктам федерації останні можуть брати участь у міжнародних договірних відносинах самостійно. Федеральна влада при цьому має виключне право контролювати впровадження зовнішньої політики.

6) Можливість дворівневої системи судових та правоохоронних органів.

7) Наявність зовнішніх атрибутів (столиця, прапор, герб, гімн) федерації і суб’єктів федерації.

Конфедерація — тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях"повної самостійності.

Основні ознаки конфедерації:

1) відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і державного кордону;

2) відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;

3) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

4) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;

5) наявність загального конфедеративного органу, що складається з делегатів суверенних держав;

6) рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов'язковим і не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);

7) наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або еволюціонують у федерацію.

26.Державний режим:поняття та види.

Державний режим – система заснована на нормах права методів, способів та прийомів здійснення державної влади.

Державний режим є найбільш не стійким елементом форми держави, обумовлюється формою державного устрою, державним правлінням.

27.Функції держави: поняття та ознаки.

Функції держави - головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність і соціальне призначення у суспільстві.

Серед загальних рис і особливостей функцій держави як явищ, що виділяють їх серед інших державних і недержавних явищ, необхідно вказати насамперед на наступні.

         1. Функції держави мають комплексний характер. Як основні напрями діяльності держави вони ніколи не прирівнюються до самої діяльності або окремим аспектам діяльності держави. Зміст кожної функції складається з безлічі однорідних аспектів діяльності держави. Передбачається усвідомлена, цілеспрямована діяльність різних державних органів, усього державного апарату.

        2. За своїм характером, змістом і призначенням функції держави ніколи не бувають соціально нейтральними. Вони завжди висловлюють і відображають соціально-класову сутність і зміст конкретної держави. У них незмінно виявляється та реальна, соціально зумовлена ​​роль, яку виконує держава в процесі вирішення завдань розвитку економіки, суспільства і самої держави.

     3. Характер функцій визначається не тільки типом держави, її соціально-класової природою, сутністю і призначенням, а й особливостями стоять перед ним на тому чи іншому етапі розвитку цілей і завдань. Пріоритетність і масштаб реалізації перших значною мірою обумовлюється важливістю і масштабністю останніх. Функції як засобу досягнення цілей і вирішення основних державних завдань багато в чому залежать і визначаються характером цих цілей і завдань. Так, в умовах війни чи насувається військової кризи, коли перед державою і суспільством стоять завдання захисту країни від нападу ззовні, на перший план виступає функція оборони.

     4. Функції держави не слід ототожнювати з функціями її окремих органів або ж державних організацій. Функції останніх володіють у порівнянні з функціями всієї держави більш вузьким характером. Якщо функції держави охоплюють собою всю його діяльність в цілому, активність всього державного апарату або механізму, то функції окремих органів поширюються лише на його частину або на окремі його частини.

28.Класифікація функцій держави.

Конкретні функції держави, а їх досить багато, доцільно розглядати через їх класифікацію на види. Класифікувати функції сучасної держави можна за різними критеріями: суб'єктами, об'єктами, способами, засобами, часом дії, принципом поділу влади, ступенем значущості, походженням, сферою політичної спрямованості, та іншими елементами державної діяльності.
1. Залежно від того, в чиїх соціальних інтересах вони здійснюються, функції держави можна поділити на:

1.  Загальносоціальні функції - це такі напрямки діяльності держави, які є довготривалими, спрямованими на задоволення інтересів цілого суспільства, тобто всіх його верств. Загальносоціальні функції характеризують діяльність сучасної держави в галузі захисту прав і свобод людини в економічній, політичних сферах та в інших сучасних глобальних державних сферах.
2.  Функції захисту групових інтересів - це такі напрямки діяльності держави, що найповнішим чином спрямовані на вираження й задоволення інтересів — правлячих угруповань, за якими стоїть соціальна база здійснення державної влади. В таких випадках державні функції спрямовуються на утримання населення в тих політичних і правових рамках, які вигідні правлячій еліті.

2. За соціальним значенням державної діяльності функції держави поділяються на:

1.  Основні, що характеризують призначення держави, найбільш загальні, найважливіші напрямки її діяльності на певному етапі розвитку. Основні функції мають комплексний характер, їхнім об'єктом є широке коло споріднених суспільних відносин, на які і впливає певна система напрямків державної діяльності. До основних функцій держави належать, наприклад, функція оборони країни, захисту правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян та ін.
2.  Додаткові (Похідні), що є складовими елементами основних функцій, але самі по собі не розкривають сутності держави, мають супроводжувальний або обслуговуючий характер. Так, у складі такої основної функції держави, як оборона країни, можна виділити ряд допоміжних: забезпечення збереження державної та військової таємниці, зміцнення збройних сил, організація та підтримка військового обладнання та ін.

3. За часом здійснення, або за тривалістю у часі їхнього здійснення державні функції у правовій науці поділяють на:

1.  Постійні функції – напрямки діяльності держави, що здійснюються на всіх етапах її розвитку. Більшість здійснюваних державою функцій є постійними. До цього виду належать, наприклад, охорона країни, охорона правопорядку,соціальна,політична.
2.  Тимчасові функції - що здійснюються протягом певного періоду існування держави чи пов'язані з певним фактом та обумовлені конкретним етапом історичного розвитку суспільства. Прикладом може бути розробка конституційного законодавства, функції стабілізації економіки у перехідний період, ліквідація наслідків стихійного лиха чи соціального конфлікту.

4. За сферами політичної спрямованості (внутрішня і зовнішня політика) функції держави поділяють на:

1.  Внутрішні функції- здійснюються в межах даної держави і в яких виявляється її внутрішня політика стосовно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя суспільства. Внутрішні функції дають уявлення про напрями діяльності держави всередині країни.
2.  Зовнішні функції - основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими громадськими організаціями і світовим співтовариством у цілому. Зовнішні функції дають уявлення про діяльність держави поза її межами, характеризують її напрями діяльності на міжнародній арені.

29.Основні внутрішні функції держави

Внутрішні функції- здійснюються в межах даної держави і в яких виявляється її внутрішня політика стосовно економічних, ідеологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя суспільства. Внутрішні функції дають уявлення про напрями діяльності держави всередині країни.

1) політична — ця діяльність держави по здійсненню політичних функцій є вельми складною, багатогранною, по суті, створює умови для ефективного виконання інших функції. Вона забезпечує реалізацію волевиявлення народу, реалізацію прав громадян на участь у формуванні державної влади. Вона спрямована на створення умов для самоорганізації і самоврядування народу, його залучення до вирішення державних справ, формування демократичного громадянського суспільства.
2) економічна — спрямована на забезпечення нормального формування, функціонування та розвитку економіки країни, на захист існуючих форм власності та створення умов для їх розвитку, організацію виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності.
3) оподаткування і фінансового контролю — спрямована на формування та поповнення казни, передусім державного бюджету, місцевих бюджетів за рахунок всіх видів податків, на здійснення контролю за утворенням, розподілом і використанням всіх ресурсів фінансової системи країни. Податки, як відомо,призначені для покриття витрат на утримання державного апарату, а фінансовий контроль потрібен для перевірки додержання правил фінансових операцій.
4) соціальна — спрямована на створення умов, які забезпечують нормальні умови життя людини, її вільний розвиток, створення рівних можливостей для усіх громадян у досягненні суспільного добробуту, соціальної захищеності особистості. Належне виконання державою соціальної функції багато в чому залежить від матеріальних можливостей суспільства, від наявності певної матеріальної бази. Це такі напрямки діяльності як забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень та ін.
5) екологічна — спрямована на забезпечення екологічного благополуччя громадян і екологічної безпеки країни. Вона виникла у зв'язку з розвитком науково-технічної революції, яка, створюючи великі блага для людей, разом з тим неминуче втягувала і втягує довкілля у суспільне виробництво. Це спричинило різні негативні явища в екологічних системах, за цих умов проблема екології стала основною не тільки в межах окремої країни, але і в глобальному міжнародному масштабі.
6) культурна (духовна) — покликана підняти культурний і освітній рівень громадян, необхідний для цивілізованого суспільства, створити умови для їх участі в культурному житті суспільства, охороняти культурну спадщину. Держава і суспільство в цілому зацікавлені в тому, щоб кожен громадянин мав освіту, яка відповідає прийнятим нормам.
7) інформаційна — організація і забезпечення системи одержання, використання, поширення і збереження інформації.
8) охоронна — це діяльність держави по охороні і захисті конституційного ладу, прав і свобод громадян, законності та правопорядку, забезпечення громадського миру, прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, встановлених і регульованих правом усіх суспільних відносин.

30.Основні зовнішні функції держави.
Основні зовнішні функції української держави
1. Економічного співробітництва - держава, з огляду на світовий поділ праці, економічну взаємозалежність країн, сприяє інтегруванню національної економіки у світову на основі висновку відповідних взаємовигідних міждержавних договорів, міжурядових угод
2. Співробітництва по забезпеченню світового порядку -держава бере участь у діяльності, спрямованої на збереження миру, роззброювання, ліквідацію ядерної зброї, бере участь у боротьбі з контрабандою, наркобізнесом, тероризмом, будучи членом Інтерполу.
3. Співробітництва в рішенні глобальних проблем сучасності - тільки спільні зусилля держав можуть привести до рухів у рішенні проблем, що коштують перед світовим співтовариством: екологічної, сировинний, енергетичної, демографічної й ін.
4. Оборони - випливає із призначення Збройних Сил України винятково для захисту незалежності, територіальної цілісності держави й виконання міжнародних зобов'язань
Роль органів внутрішніх справ (ОВД) у здійсненні функцій держави випливає з місця ОВД у його механізмі, що визначено Законом України "Про міліцію".
Відповідно до цього Закону міліція є державним збройним органом виконавчої влади який призначений для захисту життя, здоров'я, прав і воль громадян, власності, навколишнього середовища, інтересів суспільства й держави від протиправних зазіхань.
Із цього треба, що ОВД беруть участь у здійсненні внутрішніх і зовнішніх функцій держави, зокрема:
економічної (наприклад, діяльність по захисту економіки від злочинних зазіхань);
екологічної (наприклад, діяльність екологічної міліції);
охорони правопорядку (наприклад, діяльність ДАІ, патрульно-постової служби й т.д.);

співробітництва по забезпеченню світового порядку (у Києві перебуває національне бюро Інтерполу, проводяться спільні акції).

31.Форми і методи реалізації іункцій держави.

Під формами слід розуміти деякі «види діяльності» держави (відзначаються високим рівнем «узагальнення»), які є основними під час реалізації покладених на неї завдань:

1) законодавча: нормотворча діяльність найвищого рівня, спрямована на забезпечення прав та свобод людини і громадянина;

2) виконавча: передбачає створення умов для виконання положень нормативних актів, а також упровадження державної політики щодо різних сфер життєдіяльності суспільства на найвищому рівні;

3) судова: створення на державному рівні умов, а також їх повноцінне функціонування щодо забезпечення та захисту прав і свобод людини і громадянина у вигляді спорів, а також додаткового механізму задля здійснення контролю самих нормативно-правових актів.

Виникає питання з приводу методів реалізації функції держави щодо забезпечення, захисту прав та свобод людини і громадянина. Зважаючи на викладене вище, слід відзначити, що методи реалізації вказаної функції можуть бути різними залежно від форми. Такі відмінності потребують детальнішого розгляду в подальших наукових дослідженнях. На цей момент доречно лише підкреслити потребу встановлення деяких специфічних рис, притаманних тій чи іншій формі та які зумовлюють відмінності щодо методів реалізації.

Такі групи методів:

1) правові (норми права, за допомогою яких реалізуються ті чи інші види діяльності держави);

2) організаційні (практична діяльність щодо забезпечення умов для реалізації різних видів діяльності держави);

3) організаційно-правові (об'єктивуються в юридично регламентованій діяльності практичного характеру з подальшою реалізацією).

Отже, можна дійти висновку щодо таких проблем у контексті реалізації функції держави із забезпечення й захисту прав та свобод людини і громадянина:

1) теоретично висвітлено наявність відмінностей між функціями держави та її органів, на підставі чого обґрунтовано  потребу чіткого розмежування форм та методів реалізації функції держави щодо забезпечення та захисту прав та свобод людини і громадянина та діяльності окремих органів держави у відповідному напрямі;

2) викладено авторську позицію щодо специфіки розмежування форм та методів реалізації функції держави у забезпеченні, захисті прав та свобод людини і громадянина й подано їхні загальні характеристики;

3) чітке окреслення згаданих вище положень повинне ґрунтуватися на належному теоретичному базисі, що вимагає подальших досліджень.

32.Співвідношення держави та особистості.
Сучасні автори, що розглядають проблему співвідношення держави і особи виділяють головними такі принципи їх взаємодії: 
а) взаємну відповідальність держави і особи; 
б) гармонічне поєднання інтересів держави і особи; 
в) єдність взаємних прав і обов'язків держави і громадян; 
г) рівність основних прав і обов'язків громадян; 
д) поширення прав і свобод громадян, підвищення їх соціальної активності, відповідальності і самодисципліни при виконанні обов'язків; 
ж) законність цих стосунків і т. д. 
При цьому використовуються такі поняття, як "людина", "особистість", "громадянин", що тісно пов'язані між собою, але мають і деякі відокремлюючи ознаки. Так, коли ми говоримо "людина", то розуміємо природно-суспільну, біосоціальну істоту, тобто розглядаємо її соціальні ознаки у тісному зв'язку з біологічними, фізичними, психофізіологічними характеристи-ками. Коли використовуємо термін "особистість", то розуміємо людину у її соціальному середовищі, в суспільстві, соціальній групі, тобто розуміємо людину у її відношенні до суспільства, держави, права. Особистість - це перед усім соціальний тип людини, але у той же час - це і конкретна людина, із своєю індивідуальністю і неповторністю. Таким чином, особистість - це єдність загальних і особливих типових і своєрідних якостей людини. 
Проте, з цього зовсім не можна зробити висновок, що у поняття "особистість" не включається природне, біологічне, а поняття "людина" соціальне. Це неправильно, тому, що конкретний індивід завжди виступає, як єдність соціального і біологічного, як цілісна, єдина система. 
Поняття "громадянин", відпрацьоване головним чином юридичною наукою, передбачає вивчення особистості у її відношенні до держави і права. Воно висвітлює здебільшого юридичні або політико-юридичні характеристики особистості. 
Держава, орієнтуючись перед усім на соціально-типові характеристики особистості, створює систему взаємних прав і обов'язків, при цьому для особистості вони виступають у формі прав, свобод і обов'язків, тобто її правового статусу.

33.Становлення та розвиток громадянського суспільства.
Рух до громадянського суспільства і правової держави є одним із основних напрямів розвитку світового співтовариства, оскільки громадянське суспільство виступає своєрідним фундатором правової демократичної держави.

Становлення та розвиток громадянського суспільства нерозривно пов’язані з новими політичними та економічними умовами життя країни. Це залишається одним із актуальних питань упродовж усього пострадянського періоду історії України. Воно є не стільки метою реформ, що проводяться в нашій державі, скільки неодмінною умовою їх успішної реалізації.

Досвід найрозвиненіших держав свідчить про те, що конституційно-правова регламентація та регулювання у країнах з демократичним державним (політичним) устроєм спрямовані на підтримку громадянського суспільства, а також про те, що становлення і розвиток громадянського суспільства у позадержавній сфері суспільних відносин не означають його ізольованості від державно-правових інститутів, а допускають або передбачають сталий та інтенсивний взаємозв’язок громадянського суспільства і держави.
До речі, чинна Конституція України 1996 року не оперує поняттям «громадянське суспільство», хоча свого часу, а саме – в проекті Конституції України в редакції від 1 липня 1992 року третій розділ мав назву: «Громадянське суспільство і держава». Натомість Україна проголосила мету побудови правової демократичної держави, де громадянське суспільство виступає в якості обов’язкового елементу.
Особливо важливою проблемою в розбудові громадянського суспільства в Україні, яка потребує негайного вирішення та постійної уваги, є концептуальне обґрунтування та практична нормативна регламентація взаємодії громадянського суспільства з державою. Розмежування їх повноважень, яке має місце в будь-якому суспільстві, не означає їх протистояння, протиборства чи антагонізму, хоча таке часто трапляється навіть у демократичних державах. Взаємодія зазначених суб’єктів окреслює різні способи організації людського співіснування, заснованого на зіткненні, узгодженні та гармонізації інтересів індивідів.
Громадянське суспільство як суспільство громадян, що є рівними в своїх правах, суспільство, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага, є базисом держави, де держава, в свою чергу, захищає демократичні принципи самоврядування всіх недержавних організацій, які безпосередньо формують громадянське суспільство. Для цивілізованого розвитку обох феноменів необхідно створити надійний, ефективний та гармонійний механізм їх взаємодії та взаємозбагачення.
При розгляді питання становлення в Україні громадянського суспільства і правової держави в аспекті забезпечення конституційних прав людини і громадянина, головним завданням держави є насамперед реалізація прав і свобод особи. Але, аналізуючи цей аспект конституційного права в сучасній Україні, є всі підстави стверджувати, що права і свободи особи, незважаючи на ґрунтовне їх закріплення та детальну регламентацію в Конституції України, поки що не стали дійсно вищою соціальною цінністю для держави (стаття 3 Конституції України), що, по-перше, зумовлено колишньою історією нашої держави, яка упродовж тривалого часу була тоталітарною, а, по-друге, нинішніми складними політичними та соціальними проблемами.

34.Поняття і ознаки соціальної правової держави.
Соціальна правова держава — це політична організація суспільства, у якому право пов'язує і підкоряє собі державну владу, а основні права особи та її соціальна безпека складають зміст свободи, заснованої на законах, які приймаються і піддаються зміні законним шляхом.
Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, соціальна правова держава, як вища форма політичного буття, яку виробило людство, має низку специфічних ознак (рис).
1. Пов'язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права».
2. Відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію.
3. Пов'язаність законом рівною мірою як громадян та їх об'єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об'єднань діє загальнодозвільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».
Стосовно владних державних органів і посадових осіб діє спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Ще давньогрецький мислитель Платон зазначав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під чієюсь владою. А там, де закон — владика над правителями, а вони його раби, я вбачаю порятунок держави...»
4. Законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини — наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту).
5. Побудова відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності, як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов'язків.
6. Поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами: їх незалежність і єдність; недопустимість підміни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань і противаг».
7. Законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін — шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку.
8. Наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів — налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів.
9. Можливість особи домагатися конкретного мінімуму соціальних благ завдяки гарантуванню державою її соціальної безпеки — мінімальний (достатній) рівень життя кожному громадянину та його підвищення.
10. Можливість громадян домагатися забезпечення державою їх соціального захисту, підняття рівня соціально-економічних прав громадян до рівня основних прав — формування соціального середовища, яке створює умови для сприятливого індивідуального розвитку особи, рівності стартових можливостей (а не матеріальної рівності) за допомогою державної системи просвітництва та освіти, податкової політики, регулювання ринку праці та контролю за умовами праці та ін.
11. Здійснення державою соціальної допомоги громадянам, не спроможним (не зі своєї вини) відповідати за свій добробут — йдеться про забезпечення гарантованого життєвого рівня соціальне ранимих верств населення — старих, непрацездатних (хворих), безробітних з не залежних від них причин. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням.
12. Забезпечення державою соціальної функції власності — власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству: завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства.

35.Перспективи створення в Україні правової держави.
Україну можна віднести до змішаного типу держав, які поєднують неокапіталістичні елементи із модернізованими казармено-соціалістичного типу розвитку, так звані держави, які переходять від одного типу розвитку до іншого також сюди можна віднести і майже всі колишні соціалістичні держави - соціалістичного табору. 
На сучасному етапі розвитку нашого суспільства часто вживають термін «правова держава». При цьому одні автори виходять з бажання підкреслити, що, проголосивши себе суверенною і незалежною, Україна стала і правовою державою, а інші — з прагнення довести, що побудова такої держави є справою більш віддаленої перспективи.[4-90] Згідно зі ст. 1 Конституції нашої держави Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. [1-4] Проте це лише загальні конституційні засади. Таку державу необхідно ще побудувати. Правовою є така суверенна держава, яка функціонує в громадянському суспільстві і в якій юридичними засобами реально забезпечено захист основних прав і свобод людини та громадянина. Вона ґрунтується на певних принципах, найважливішими з яких є верховенство права, поділ влади, реальність прав і свобод людини та громадянина, законність, наявність у громадян високої правової культури.
Принцип верховенства права визначає умови життєдіяльності усього соціального організму, тобто створення і функціонування державних органів та громадських організацій, ставлення до них, а також стосунки між окремими громадянами.
У нашій державі наукове осмислення і аналіз цього принципу розпочалися лише після його закріплення у ст. 8 Конституції України. З урахуванням цього Верховна Рада України повинна приймати закони, що мають відповідати принципам справедливості, гуманізму; забезпечувати права, свободи і законні інтереси громадян; відображати суспільні відносини, які склалися у нашій країні. Досвід засвідчив, що взаємозв'язок держави і права може діставати вияв або у верховенстві держави над правом (у такому разі держава стає тоталітарною), або у пріоритетності права щодо держави (відображенням цього є демократична держава). Нині більшість вчених-правознавців вважають, що формування правової держави у нашій країні буде складним і тривалим процесом, який зумовлює необхідність кардинального реформування економічної, політичної, правової та інших систем суспільства. Доводиться констатувати, що поки що у нашій державі не досягнуто панування принципу верховенства права. Зокрема, приймаються нестабільні та недосконалі закони, видаються підзаконні нормативно-правові акти, які суперечать вимогам законів. Принцип реальності прав і свобод людини та громадянина передбачає, що вони мають бути не тільки продекларовані у законодавчих актах, а й забезпечені та гарантовані усіма соціальними суб'єктами, насамперед державою. Цей принцип закріплено у ст. З Конституції України, яка встановлює, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються у нашій державі найвищою соціальною цінністю. [1-4]
Однак нині в Україні через об'єктивні і суб'єктивні причини існує проблема реальності прав і свобод людини та громадянина, яка має не тільки правовий аспект, а й тісно пов'язана з політичним і економічним станом суспільства, рівнем його духовності та консолідованості.
Однією зі складових принципу реальності прав і свобод людини та громадянина є гласність, для забезпечення якої необхідне вирішення проблеми відкритості органів державної влади і місцевого самоврядування. Уявляється, що доцільно прийняти закон про відкритість органів державної влади, в якому закріпити певну періодичність їх звітів, розмір штатів, суму коштів, використовуваних на їх утримання. Платники податків повинні знати, на що йдуть їх кошти.
Важливим принципом правової держави є принцип законності, який означає, що державою керує закон, усе здійснюється згідно з законом, ніхто не підноситься над ним. Закон сам панує, виражаючи загальну волю. Наслідком реалізації цього принципу стає правопорядок, тобто система прав.

35.Перспективи створення в Україні правової держави.

Перед кожним суспільством і державою завжди стоять певні завдання, що їх вони змушені вирішувати залежно від потреб, інтересів, цілей, бажань, мотивів і можливостей всього суспільства, пануючого класу або всієї нації. На сьогоднішній день ми маємо універсальну концепцію побудови такого устрою держави, який задовольняв би інтереси суспільства – правова держава. Розроблена видатними вченими, філософами, юристами теорія втілює у собі віковічне прагнення суспільства до кращого життя, в якому панують принципи верховенства права, рівності суб’єктів суспільних відносин, ефективного керування держави народом та інше. Ідея правової держави фактично передбачає не стільки підпорядкування державної влади певним над конституційним нормам, скільки обмеження її всемогутності в інтересах гарантування прав окремого індивіда перед державою, а тому її завданням є положення, згідно з яким «свобода кожного індивіда узгоджується зі свободою всіх на підставі загального закону».

Шлях розбудови правової держави надзвичайно складний і вже сьогодні ми констатуємо серйозні випробування, що належать подолати українському суспільству. Окрім практичних труднощів, перед нами постають складні науково-теоретичні проблеми, пов’язані з розробкою такої моделі правової держави, яка б дала можливість синтезувати в одній площині державотворчих процесів як національні інтереси і традиції України, так і загальнолюдські цінності, на яких ґрунтується сучасна політико-правова теорія.

Зазначення питання розбудови правової держави та перспектив її становлення в Україні врешті-решт зумовлюється не тим, наскільки несуперечливу концепцію ми розробимо, а тим, наскільки ми спроможні втілити цю концепцію в життя.

36.Поняття та ознаки права.  

Право - система норм (правил поведінки) і принципів, встановлених або визнаних державою як регулятори суспільних відносин, які формально закріплюють міру свободи, рівності та справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечуються всіма заходами легального державного впливу аж до примусу.

Ознаки:

1.  Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою втілює основні права та свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та рівності людей, установленою державою таким чином, щоб свобода одного не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не можна, проте можна бути вільним у тій мірі, у якій вільні інші.
2.  Нормативність виявляє сенс і призначення права. Нормативністю права до суспільного життя вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості - право виступає як загальний масштаб, міра (регулятор) поведінки людей. За допомогою норм право регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в життя політики держави, засобом організації її різнобічної управлінської та іншої діяльності.
3.  Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо.
4.  Системність права полягає в тому, що право - це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним.
5.  Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя.
6.  Загальнообов'язковість права виражається в тому, що встановлені правила поведінки є загальними та обов'язковими для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що в ньому виражаються узгоджені інтереси учасників регульованих відносин, що воно має нормативний характер.

37. Сучасні концепції праворозуміння.  

Розпочинаючи до визначення поняття права, ми повинні знати, що йтиметься не про безпосередньо-соціальне, а про юридичне право, не про природне, а про позитивне право, тобто про право, виражене в законах, інших джерелах, які є результатом цілеспрямованої вольової діяльності законодавців, суддів, самих суб'єктів права. Відокремлюючи позитивне право від природного, слід зважувати й на те, що юридичні норми можуть бути одночасно втіленням природного права, носієм природно-правових цінностей. Коротше це можна сказати так: "позазако-нодавче" (природне) право може стати і стає "законодавчим".

Отже, ми розглядатимемо, головним чином, "законодавче" право, юридичне право, позитивне право, котре є волевиявленням держави, полягає у регулюванні суспільних відносин за допомогою норм і забезпечується її примусовою силою.

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. Є кілька оригінальних концепцій походження, сутності та призначення права, створених за тисячоліття.

Сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до трьох підходів:

1.  Ідеологічний (аксіологічний), або природно-правовий: вихідна форма буття права - громадська свідомість; право - не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов'язкові норми, права, обов'язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.
2.  Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття-права - норма права, право - норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.
3.  Соціологічний: вихідна форма буття права - правовідносини; право - порядок суспільних відносин, який проявляється у діях і поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його "дія" у житті - у сформованих і таких, що формуються, суспільних відносинах, а не його створення правотворчими органами у формі закону та інших нормативно-правових актів. При усій цінності врахування "життя" права в суспільному середовищі, прихильники цього підходу плутали самостійні процеси правотворчості та застосування права, тоді як умовою дотримання і забезпечення режиму законності може бути діяльність правозастосувальника в межах, встановлених законом.

Віддати перевагу слід інтегративному підходу, який враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння.

38.Принципи права.

Принципи права - це вихідні положення (початку) права, що є основою його втримування.

Види принципів права:

Загальправові (загальні) виражають загальне в утримуванні всіх галузей права, являють собою вихідні початки усередині галузевої правотворчої і правозастосовної діяльності держави.

До числа ці принципів, зокрема, відносяться наступні:

1.  верховенства права;
2.  законності;
3.  рівності всіх перед законом (рівноправності);.
4.  взаємної відповідальності особи й держави;
5.  відповідальності при наявності вини.

Міжгалузеві виражають загальне в утримуванні декількох суміжних (родинних) галузей права (наприклад, загальними для таких галузей права, як карно-процесуальне й цивільно-процесуальне право, є принцип гласності судочинства й принцип змагальності при відправленні правосуддя).

Галузеві лежать в основі втримування тої або іншої галузі права й виражають особливості тої або іншої конкретної галузі права. Наприклад, принципом цивільного права є принцип повного відшкодування збитків.

Роль, значення принципів права в правовій системі визначається їхньою природою. Принципи права в концентрованому виді виражають утримування права, у чинність чого вони мають значення керівних початків при здійсненні державою (його органами, посадовими особами) правотворческой, правозастосовної діяльності. Норми права створюються на основі принципів права. Останні є "несучими конструкціями" всієї системи права, усього масиву норм права. Принципи права можуть застосовуватися при рішенні конкретних юридичних справ, наприклад, при необхідності застосовувати аналогію права як кошти подолання пробілу в праві.

39.Функції права: поняття, система.  

Функції права — це основні напрями впливу права на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин з метою розв'язання конкретних завдань. Основна функція права полягає в тому, що воно є нормативним і загальнообов'язковим засобом врегулювання суспільних відносин, а значить функція є нормативно-регулюючою. Функції права можна класифікувати за різними підставами

За сферою правового впливу розрізняють такі функції:

1.  економічна — регулювання економічних відносин;
2.  політична — регулювання політичних відносин;
3.  ідеологічна — формування суспільної свідомості шляхом правового визнання або заборони певних ідеологій;
4.  екологічна — регулювання відносин природокористування;
5.  культурна-виховна — регулювання відносин у сфері науки, освіти і культури.

За характером впливу на свідомість і поведінку суб'єктів суспільних відносин:

нормативно-регулююча — регламентування поведінки суб'єктів суспільних відносин;

1.  інформаційна — доведення до відома змісту державної волі;
2.  комунікативна — сприяння організації правовідносин між їх учасниками;
3.  орієнтаційна — визначення ціннісних критеріїв поведінки;
4.  виховна — вплив на формування світогляду та правосвідомості;
5.  захисна — охорона соціальних цінностей від посягань на них.

За характером впливу:

1.  статична — закріплення і стабілізація існуючих суспільних відносин;
2.  динамічна — сприяння виникненню і розвитку нових суспільних відносин;
3.  установча — первинне заснування певних соціальних інститутів;
4.  інтегративна — системоутворюючий вплив на суспільні відносини;
5.  охоронна — охорона суспільних відносин від небажаних на них впливів;
6.  запобіжна — запобігання виникненню небажаних суспільних відносин.

За сферою на яку поширюються функції права:

1.  загальноправова;
2.  міжгалузева;
3.  галузева;
4.  правовий інститут;
5.  норма права.

40.Форми реалізації функцій права

Інформаційна форма реалізації функцій права полягає в тому, щоб повідомити адресатам вимоги держави, що відносяться до поведінки людей, інакше кажучи, довести до їхнього відома можливості, які схвалюються або допускаються державою, об'єкти, засоби і методи досягнення суспільно корисних цілей, і, навпаки, які суперечать інтересам суспільства, держави і громадян.

Правова інформованість має величезне значення, проте на сьогоднішній день її рівень значно відстає від потреб суспільного розвитку і потребує істотного підвищення. Особливе значення ця обставина має в періоди інтенсивного оновлення законодавства. Тому громадяни об'єктивно потребують отримання правової інформації про чинне законодавство, про зміни, доповнення, виключення, що вносяться в нього, про нові закони і т.д.

Річ у тому, що важливі не тільки знання норм права, але і вироблення в громадян позитивних правових установок, які утворюють правову орієнтацію, що є наслідком орієнтаційної правової дії.

Сутність правової установки в правовій сфері можна визначити як схильність особи до сприйняття норм права, його оцінки, готовністю до здійснення дії, що мають юридичне значення, або ж як вірогідність того або іншого варіанту поведінки (діяльності) у сфері правового регулювання.

Орієнтаційна правова дія складається з сукупності правових установок і представляє собою двоєдиний процес: формування установок - з одного боку, і їхній вплив на правову поведінку громадян - з іншого.

Центральне місце в системі правової дії займає правове регулювання. Воно здійснюється за допомогою особливої системи правових засобів, які утворюють в сукупності механізм правового регулювання.

Ефективність реалізації функцій права в рамках цієї форми залежить від з'ясування наступних принципових положень:

1.  умов ефективності регулювання(поділяються на об'єктивні і суб'єктивні. Об'єктивними умовами є: соціально-економічний стан, система господарства, форми власності і т. п. До суб'єктивних - відносяться: наукова обгрунтованість необхідності регулювання, вибір оптимального варіанту регулювання? вдосконалення чинного законодавства, забезпечення стабільності правового регулювання, ясність);
2.  процесу правового регулювання(складається з трьох взаємозв'язаних стадій.
3.  Перша стадія - це регламентація суспільних відносин (їхнє врегулювання), тобто розробка і прийняття юридичних норм.

Друга стадія - виникнення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків (виникнення правовідносин).

Третій - завершальною стадією процесу правового регулювання є реалізація норм права (юридичний результат регулювання). Вона полягає у фактичному використанні особами своїх суб'єктивних прав, виконанні обов'язків, дотриманні заборон);

1.  соціальних результатів регулювання(головним чином, ефект в економічній, політичній і духовній сферах. Він може виражатися в закріпленні певних відносин, їхньому розвитку, викорінюванні небажаних явищ).

41.Поняття, ознаки і види соціальних норм.

Соціальні норми — правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

Сутністю соціальних норм є не просто правила, тому що правила існують і в несоціальних утвореннях, таких, скажімо, як математика, граматика, техніка та ін. (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального характеру.

Ознаки соціальних норм:

1. Правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки регулятивного характеру - соціально-вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано встановлені. Вони спрямовують поведінку людей відповідно до закладеної в нормі ідеальної моделі суспільних відносин, вносять однаковість у регулювання суспільних відносин і формують безупинно діючий механізм типових масштабів поведінки;

2. Правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата. Вони розраховані на те, щоб спря -мовувати поведінку людей у рамках відносин даного виду; вступають у дію щораз, коли виникають відповідні суспільні відносини;

3. Правила поведінки наказового характеру — загальнообов'язкові. Вони встановлюють заборони, дають еталони поведінки;

4. Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей (звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом).

Слід зазначити, що соціальні норми виникають у процесі історичного розвитку і, концентруючи досягнення людства в організації суспільного життя, передаються з покоління в покоління, тобто є спадкоємними.

Класифікувати соціальні норми можна за різними критеріями.

Види соціальних норм за сферами дії:

— економічні: регулюють суспільні відносини в сфері економіки, тобто пов'язані з взаємодією форм власності, з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ;

- політичні: регулюють відносини між класами, націями, народностями; пов'язані з їх участю в боротьбі за державну вла-

ду та у її здійсненні, із взаємовідносинами держави з іншими елементами політичної системи;

• релігійні: регулюють відносини в сфері релігії та між різними релігіями, специфічні культові дії, засновані на вірі в існування Бога;

• екологічні: регулюють відносини в сфері охорони навколишнього середовища та ін.

Види соціальних норм за регулятивними особливостями:

• норми моралі;

• норми-звичаї;

• норми права;

• корпоративні норми (корпорація — лат. corporatio — співтовариство, об'єднання), тобто правила поведінки, які регулюють відносини усередині різних недержавних організацій (громадських — некомерційних і комерційних) між їх членами.

Соціальні норми утворюють єдину систему. Норми права співвідносяться із соціальними як частина з цілим, оскільки вони — важлива, але не одна лише форма регулювання суспільних відносин.

Норми моралі, норми-звичаї, корпоративні й інші норми взаємодіють із принципами і нормами права, знаходять у них одну з необхідних форм свого існування (наприклад, релігійні норми святкування Різдва, Великодня стали правовими).

42.Поняття норми права, її ознаки.

Норма права (правова норма) —це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок, масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних, групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу.

Загальні ознаки норм права

1.  Правило поведінки регулятивного характеру — норма права вводить нове правило, фіксує найтиповіші соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.
2.  Загальнообов'язкове правило поведінки — норма права виходить від держави, повинна сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.
3.  Правило поведінки загального характеру — норма права має загальний (без зазначення конкретного адресата — неперсоні-фікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).
4.  Формально-визначене правило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру - норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним, норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на навчання, обов'язок інших — забезпечити це право). Формальну визначеність норма права отримує після викладення її в законах, інших писаних джерелах права.
5.  Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку — норма права видається уповноваженими на те суб'єктами в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття, набуття чинності, зміна або скасування чинності.
6.  Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу — держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки, сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.

43. Класифікація правових норм.

Розмаїття суспільних відносин обумовлює той факт, що правові норми досить різноманітні. Щоб визначити загальні й відмінні риси цих норм, їхнє місце і функціональну роль, необхідно їх вірно класифікувати. Науково обґрунтована класифікація правових норм дозволяє: по-перше, чітко визначити місце кожного виду норм у системі діючого в державі права; по-друге, краще усвідомити функції правових норм і їхню роль у механізмі правового регулювання; по-третє, визначити шляхи підвищення ефективності правових норм; по-четверте, удосконалити правотворчу і правозастосовчу діяльність державних органів.
Наукова і практична цінність класифікації правових норм залежить від обґрунтованого вибору її критеріїв. Підстави класифікації можуть бути різними.
1. За суб’єктами правотворчості розрізняють норми, що виходять від держави і безпосередньо від громадянського суспільства. У першому випадку це норми органів державної влади, у другому — норми приймаються безпосередньо населенням на референдумі.
Норми державної влади розрізняють за юридичною силою.
2. За функціональною роллю в механізмі правового регулювання норми права можна поділити на установчі, регулятивні, охоронні, забезпечувальні, декларативні, дефінітивні, колізійні, оперативні.
3. За предметом правового регулювання розрізняються норми конституційної, цивільної, кримінальної, адміністративної, трудової та інших галузей права. Галузеві норми можуть поділятися на матеріальні і процесуальні. Перші є правилами поведінки суб’єктів, другі містять розпорядження, що встановлюють процедуру реалізації або охорони цих правил.
4. За методом правового регулювання виділяються імперативні, диспозитивні, рекомендаційні та заохочувальні норми. Імперативні норми мають суворий, владно-категоричний характер, що не допускає відхилення в регульованій поведінці. Це, як правило, норми адміністративного, кримінального, конституційного права. Диспозитивним нормам притаманний автономний характер, що дозволяє сторонам самим домовитися з питань реалізації суб’єктивних прав і обов’язків. Вони регулюють переважно цивільно-правові або шлюбно-сімейні відносини. Рекомендаційні норми звичайно адресуються недержавним підприємствам, установлюють варіант бажаного для держави поводження. Заохочувальні норми стимулюють суспільно корисну поведінку.
5. За сферою дії виділяються норми загальної дії, норми обмеженої дії і локальні норми. Норми загальної дії поширюються на всіх громадян і функціонують на всій території держави. Норми обмеженої дії — це загальні розпорядження, реалізації яких пов’язуються з певними просторовими, суб’єктними, часовими і ситуаційними факторами. Локальні норми діють у межах окремої державної, громадської організації або їх структурних підрозділах.
6. Норми права класифікуються також за часом дії, по колу осіб.

44. СТРУКТУРА НОРМИ ПРАВА

- це внутрішня будова правових норм, поділ на складові частини і зв'язок цих частин між собою.

 Норми, що регулюють варіанти поведінки суб'єктів права, складаються з трьох елементів: гіпотези, диспозиції і санкції (за формулою: якщо-то-інакше).

В той же час в правовій системі є й інші норми, які здійснюють особливі функції в правовому регулюванні. До них відносяться, зокрема, нормативні положення, які формулюють загальні принципи, відправні початки правового регулювання. Такі принципи служать упорядкуванню суспільних відносин, забезпечують загальну

 спрямованість, єдність юридичної системи, єдині засади регулювання. Такий же характер носять і так звані "дефінітивні норми", що визначають юридичні поняття (наприклад, поняття "злочин", "товарний знак", "валютні цінності" і т.п.); норми. визначають правовий статус органу. організації, установи, що встановлюють правовий режим тих чи інших матеріальних і духовних цінностей і благ, систему органів держави, національно-державний устрій, адміністративно-територіальний поділ (конструктивні норми), а також допоміжні норми про юридичну русі нормативних актів, тобто про їх прийняття або зміни, додаток, скасування, поширення дії. Такого роду норми не мають традиційної структури, і їх будова підпорядковується логічним правилам поділу суджень на складові елементи.

45. місце права в системі соціальних норм

Соціальні норми - це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що зумовлені об'єктивними закономірностями, є наслідком свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечується різноманітними засобами соціального впливу.Залежно від способу їх утворення й забезпечення соціальні норми класифікують як: юридичні; моральні; корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян); звичаї чи традиції. Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх поділяють на: економічні; політичні; сімейні; релігійні; етики та естетики; організаційні; соціально-технічні. Юридичні (правові) норми - загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, що встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах. Моральні норми - правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються насамперед внутрішньою переконаністю та силою громадської думки. Корпоративні норми - правила поведінки, що установлюються й забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей. Звичаї чи традиції - правила поведінки, що історично склались і увійшли (перетворились) у звичку людей. Аби показати, що право є особливим видом соціальних норм, слід порівняти ознаки правових та інших соціальних норм.

Такі правові норми, що у своїй сукупності утворюють право:

- виникають разом із виникненням держави;

- встановлюються чи санкціонуються державою;

 -виражають волю керівної частини суспільства;

- утворюють внутрішньо узгоджену цілісність, єдність (систему права);

- існують у суспільстві як одна система норм;

- формулюють правила поведінки у вигляді прав та обов'язків;

- правила поведінки формально визначені за змістом;

- мають певні форми зовнішнього виразу;

- мають точно визначені межі дії;

- забезпечуються державним примусом та іншими засобами.

Інші соціальні норми, що утворюють систему соціального регулювання:

- не завжди мають точно визначені межі дії;

- забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням, моральним, громадським впливом та іншими позадержавними засобами. Отож, право, як особливий вид соціальних норм, відрізняється від інших соціальних норм взаємозв'язком із державою, напрямками впливу на суспільні відносини.

46. Способи викладення норм права в актах держави

За повнотою викладу норм права в державних актах розрізняють форми (способи):

— повну (пряму),

— відсильну,

— бланкетну.

Повна

У статті містяться всі необхідні елементи норми права без посилань до інших статей.

Відсильна

У статті містяться не всі елементи норми права, але є посилання до інших статей цього акта, якщо є недостатні відомості..

Бланкетна

У статті міститься посилання не на якесь конкретне нормативне розпорядження даного закону, а на інший нормативний акт. Такого роду стаття є "бланком", що заповнюється іншим законом, джерелом права.

Виходячи з форм викладу правових норм у статтях нормативно-правових актів їх класифікують як повні, відсильні, бланкетні.

Форми (способи) викладу норм права в статтях нормативно-правових актів за рівнем узагальнення:

- казуїстична - зміст норми розкривається індивідуалізованими поняттями, через певні факти, випадки, ознаки та ін.;

- абстрактна - зміст норми розкривається через загальні, абстрактні, не індивідуалізовані поняття.

47. поняття ознаки та види правотворчості

Правотворчість розуміється у двох значеннях:

1) у вузькому, коли правотворчість є безпосереднім процесом створення правових норм уповноваженими відповідними органами;

2) в широкому, коли в процес правотворчості включається все від правотворчого задуму до практичної реалізації юридичної норми - підготовка, прийняття, опублікування і т. д.

Структура правотворчого процесу складається з двох частин.

1.. Об'єднує організаційні аспекти, не пов'язані з юридично значущими діями (підготовка проекту нормативного акта, його обговорення у відповідній державній або громадській організації, трудовому колективі і т. д.).

2. Грунтується на правових засадах, відправною точкою яких є рішення про підготовку проекту нормативного акта.

В процесі правотворчості є дві основні стадії:

1) пов'язана з попередніми формуванням державної волі при складанні проекту нормативного акта, носить підготовчий характер і не породжує правових наслідків;

2) припускає офіційне затвердження державної волі в нормах права за рахунок перетворення проекту нормативного акта в правовий акт, який має загальнообов'язковий характер.

Усередині названих стадій здійснюються різні процедурні операції різними уповноваженими державними органами, які у своїй сукупності утворюють суб'єктний склад правотворчого механізму конкретної держави.

В основі правотворчого процесу лежить ряд принципів:

1) демократизм і гласність правотворчості пов'язані з процедурою розробки і прийняття нормативного акта правотворчим органом за рахунок залучення громадян, трудових колективів до правотворчої діяльності, всенародного обговорення законопроектів за допомогою засобів масової інформації, референдуму як вищої форми прояву демократизму правотворчості;

2) професіоналізм пов'язаний з якістю правотворчості, ефективністю механізму прийняття державних рішень, опосередкований залученням компетентних фахівців, які володіють професійними знаннями та досвідом у моделюванні законопроектів;

3) законність виражається у вимозі, що вся правотворча робота з підготовки, прийняттю і опублікуванню нормативно-правових актів повинна реалізовуватися в рамках закону, і передусім Конституції РФ, в контексті правил юридичної техніки, юридичній ієрархії правових актів, почав демократизму і гуманізму;

4) науковий характер виражається в об'єктивній обумовленості правового акта соціально-економічними, політичними, соціальними умовами конкретної держави, в доцільності регламентування даної групи суспільних відносин подібним чином і т. п., це дає можливість досягти ефективності та обгрунтованості правових розпоряджень;

5) зв'язок з правозастосовчої практикою дозволяє законодавцю судити про ефективність прийнятих правових рішень, коректувати свою роботу з урахуванням виявлених практикою правотворчих помилок.

48. види та стадії правотворчості

існує чотири основні форми правотворчості:

прийняття нормативних актів повноважними органами держави;

прийняття нормативних актів органами місцевого самоврядування;

прийняття нормативних актів невимушено народом шляхом референдуму;

висновок різного роду угод, що містять норми права (між державою і суб'єктами, що входять до її складу, між державними органами та громадськими об'єднаннями, між роботодавцями та працівниками підприємств, установ, об'єднань і т.д.).

Процес створення нормативного акта складається з окремих стадій його підготовки, розгляду, затвердження та оприлюднення (оголошення). Характерними рисами такого процесу  є подальше зміцнення демократичних засад створення правових норм, гласності та професіоналізму, врахування громадської думки, підвищення уваги до якості та теоретичної обгрунтованості прийнятих законодавчих рішень, широке залучення наукової громадськості до їх виробленні та обговоренню.

     Попереднє формування державноі волі (підготовка проекту) - перший етап правотворчого процесу. Він починається з прийняття рішення про підготовку проекту.

Воно, перш за все, знаходить втілення в затверджених планах правопідготовільних робіт, прийняття яких здійснюється в правотворчої практиці Української держави і ряду інших держав.

Крім того, щодо законопроектів таке рішення може виходити від вищого законодавчого органу країни у формі доручення своїм постійним комітетам, Уряду або якому-небудь іншому органу або їх сукупності розробити проект конкретного акта.

Законопроект може бути підготовлений і за ініціативою Президента, Уряду, постійних комітетів Державної думи, інших органів і організацій, що володіють правом законодавчої ініціативи.

49. Юридична техніка: поняття та загальна характеристика

Юриди́чна те́хніка — це система засобів, правил і прийомів підготовки компетентними органами юридичних актів.

Розрізняють юридичну техніку у правотворчості і правозастосуванні.

Юридична техніка визначаеться як сукупність вироблених в юриспруденції засобів і правил зовнішнього виразу в текстах різних правових актів (нормоустановчого, нормозастосовчого або інтерпретаційного характеру, актів систематизації законодавства) певного правового змісту. Юридична техніка - це сукупність правил, прийомів, способів створення й систематизації юридичних документів.

Види юридичної техніки:

-законодавча техніка;

-техніка систематизації законодавства;

-техніка правозастосовчих актів.

Законодавча (правотворча, нормотворча) техніка - це сукупність правил, прийомів, способів створення (підготовки, складання, оформлення) нормативних актів.

Правила законодавчої техніки:

стосовні до форми (зовнішньому оформленню) нормативних актів (наявність обов'язкових офіційних реквізитів: назва, дата, орган прийняття, підпис відповідної посадової особи й т.д.);

стосовні до "втримування" нормативного акту (регулювання однорідних суспільних відносин, відсутність пробілів, мінімізація виключень і відсилань і т.д.);

стосовні до структури нормативного акту (загальні норми містяться на початку нормативного акту, однорідні норми викладаються компактно, наприклад у главах, розділах нормативного акту, нумерація статей є суцільний, стабільної й т.д.);

стосовні до викладу норм права (ясність, точність, стислість мови нормативних актів, стандартність формулювань і т.д.).

50. Джерело права: види

Джерело права — це спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм, який засвідчує їх загальнообов'язковість.

В більш загальному (але не менш достовірному) вигляді, джерело права — це сила, що створює право.

Джерелами (або формами) права в різних правових системах визнаються:

Нормативно-правовий акт;

Правовий прецедент;

Правовий (санкціонований звичай);

Договір (у тому числі Нормативний договір, Міжнародний договір);

Релігійні тексти (Коран, Сунна).

Цей перелік не є вичерпним, особливо з історичної точки зору.

В різні історичні періоди джерелами права визнавали міфи[2], правосвідомість, правову ідеологію, діяльність юристів (юридичну доктрину).

Український проф. Ю.М. Оборотов пропонує вважати додатковим джерелом права науково-практичні коментарі кодексів.
51. Нормативно-правові акти: поняття, загальна характеристика, класифікація.

Нормативно-правовий акт - офіційний акт-волевиявлення (рішення) уповноважених суб'єктів права, що встановлює (змінює, скасовує) правові норми з метою регулювання суспільних відносин.

Класифікація:

Нормативно-правові акти поділяють на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

Закони — це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами (у нашій державі — Верховною Радою України), мають вищу юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини.

Закони зазвичай поділяються на конституційні та звичайні.

Підзаконні нормативно-правові акти — результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб) та уповноважених на те державою громадських об'єднань. Такі акти зазвичай розвивають чи деталізують окремі положення законів.

Підзаконні нормативно-правові акти розрізняються залежно від суб'єктів що їх видали.

52. Дія нормативно-правових актів в часі, просторі та по колу осіб.

Закон, як і будь-який нормативно-правовий акт, має межі своєї дії в трьох напрямах:

1.  у часі, тобто обмежений періодом дії, коли закон має юридичну чинність;
2.  у просторі, на який поширюється дія закону;
3.  за колом осіб, які підпадають під вплив закону: на основі закону у них виникають юридичні права і обов'язки.

Дія нормативно-правового акту у часі залежить від:

1)  моменту набуття актом чинності, тобто початку його дії;

2)  напряму темпоральної дії нормативного акта;

3)  моменту зупинення дії нормативного акта;

4)  моменту припинення (скасування) дії нормативного акта.

Отже, чинність закону (нормативного акта) у часі починається з моменту набрання законом чинності. Набрання законом чинності означає, що з цього моменту всі організації, посадові особи і громадяни повинні керуватися ним, виконувати і дотримуватись його.

Дія нормативно-правового акта у просторі може бути територіальною і екстериторіальною.

Територіальна дія нормативно-правового акта окреслена територією держави (Україна) або окремого регіону (Крим) і визначається державним суверенітетом.

Екстериторіальна дія нормативно-правового акта регулюється міжнародними договорами і передбачає поширення законодавства даної держави за межами її території.

Види законів у дії за колом осіб:

Загальні - розраховані на все населення. Низка законів, насамперед кримінальних, поширюються на громадян держави незалежно від місця їх перебування (за кордоном);

Спеціальні - розраховані на певне коло осіб. Одні закони поширюються на всіх індивідуальних і колективних суб'єктів, інші - лише на конкретну категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів тощо). Їх дія в просторі та за колом осіб не збігається.

Виняткові - роблять винятки з загальних і спеціальних. Глави держав і урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв, деякі інші іноземні громадяни, що знаходяться на території невласної держави, наділені імунітетом - дипломатичним, консульським та ін.

53. Систематизація нормативно-правових актів.

Систематизація нормативних актів — це діяльність з їх впорядкування та вдосконалення, приведення до певної внутрішньої узгодженості через створення нових документів чи збірників. Розрізняють кодифікацію та інкорпорацію як основні види систематизації актів.

Інкорпорація — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зібранні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту.

Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо.

Можна також назвати кілька видів інкорпорації: за юридичним значенням вона буває офіційна чи неофіційна; за обсягом — загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна; за критерієм об'єднання — предметна, хронологічна, суб'єктивна.

Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає у їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

54. Система права: поняття, загальна характеристика.

 Система права - є сукупністю впорядкованих і взаємоузгоджених між собою норм права, які характеризують його внутрішню будову, складовим елементом правової системи.

Структура системи права — це об'єктивно існуюча внутрішня будова права даної держави.

Основні структурні елементи системи права:

1.  норма права.
2.  інститут права.
3.  підгалузь права.
4.  галузь права.

Норма права — «цеглинка» системи права, первинний компонент, який визнає і охороняє держава, і з якого складаються інститути і галузі права. Не може існувати норма права, яка не входила б до певного інституту і галузі права.

Інститут права — це відокремлена група правових норм, які регулюють однорідні суспільні відносини конкретного виду. Інститут права є першим рівнем поєднання правових норм.

Підгалузь права — система однорідних предметно пов'язаних інститутів певної галузі права. Підгалузі є у багатьох галузей права.

Галузь права — це система юридичних норм, які регулюють певну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання.

НИЖЕ  МОЖНО НЕ ПИСАТЬ!!!!!!!!!!!!!

Серед ознак, що характеризують систему права необхідно виділити наступні:

— це обумовлена об'єктивним розвитком суспільних відносин внутрішня структура права;

— дієвий нормативний регулятор, здатний здійснювати багатосторонній вплив на суспільні відносини;

— зміст характеризується цілісністю й структурованістю взаємопов'язаних між собою норм права, поділених за інститутами, підгалузями та галузями права;

— норми права взаємоузгоджені між собою, знаходяться у відносинах внутрішнього підпорядкування та взаємовпливу.

55. Предмет і метод правового регулювання як підстави поділу права на галузі і інститути.

 Поділ системи права на галузі і інститути базується на певних критеріях. Такими критеріями є предмет (матеріальний критерій) і метод (юридичний критерій) правового регулювання.

Предмет правового регулювання — сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами.

Предмет правового регулювання зазвичай розглядають як визначальний критерій системи права. Предмет правового регулювання вважається об'єктивним критерієм побудови системи права. Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права.

Метод правового регулювання — сукупність прийомів і засобів правового впливу на суспільні відносини. Він показує, як регулюються суспільні відносини, якими прийомами та у які способи, і є юридичним критерієм побудови системи права.

56. Співвідношення системи права із системою законодавства.

 Система права і система законодавства виступають одними з найважливіших системних категорій в юриспруденції. Вони співвідносяться як зміст і форма. Система права і система законодавства — це тісно взаємопов'язані категорії, що відображають суть права.

Між системою права і системою законодавства є відмінності.

1.  Первинний структурний елемент системи права — норма права, системи законодавства — нормативно-правовий припис, тобто юридично обов'язкова, граматично й логічно завершена частина структурного підрозділу нормативно-правового акту (статті, частини статті, абзацу, параграфа, пункту);
2.  Система права є абстрактним поняттям (невидимим), оскільки відбиває внутрішню будову права, а система законодавства є наочно вираженою (видимою), зовнішньою формою системи права.
3.  Система права є сукупністю правових норм, а система законодавства — сукупністю нормативно-правових актів.
4.  Система права ширше системи законодавства, оскільки законодавство охоплює не всі норми права, тобто є формою (джерелом) не всіх норм права, є й інші джерела.
5.  Система права виникає як результат об'єктивно існуючих суспільних відносин, система законодавства, можна сказати,- результат діяльності законодавця.

57. Правові відносини: поняття, ознаки, класифікація.

Правові відносини — врегульовані нормами права суспільні відносини, учасники яких мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки. Правові відносини виникають тоді і тільки тоді, коли відношення регулюється нормами права. Правові відносини на відміну від інших суспільних відносин охороняються державною владою від порушень.

Основні ознаки правовідносин: а) вони виникають на основі норм права; б) характеризуються наявністю сторін, які мають суб'єктивні права та юридичні обов'язки; в) є видом суспільних відносин фізичних чи юридичних осіб, організацій і спільностей; г) здійснення суб'єктивних прав чи додержання юридичних обов'язків у правовідносинах контролюється і забезпечується державою.

Групувати правовідносини можна за такими підставами: залежно від кількості суб'єктів (прості та складні); за предметом правового регулювання (адміністративні, цивільні, земельні, кримінальні, фінансові, трудові та ін.); за дією в часі (довго- й короткотривалі); за методом правового регулювання (договірні та керівні); за змістом поведінки зобов'язаної сторони (пасивні та активні); залежно від функціонального призначення (регулятивні та охоронні).

58. Склад (елементи) правових відносин та їх зміст.

Під елементами правових відносин розуміють сукупність складаючих його елементів і способів їх взаємодії. До елементів правових відносин відносять:

1. суб’єктів правових відносин;

2. об’єктів правових відносин;

Суб'єкт правовідносин — це суб'єкт права, який виступає учасником правових відносин і наділений відповідними суб'єктивними правами та юридичними обов‘язками.

Об'єкт правовідносин — це матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких суб'єкти правовідносин вступають між собою у певні правові відносини. Тобто, об'єкт правовідносин — це те, з приводу чого виникають правовідносини.

Зміст

Суб’єктивне право — це міра можливої поведінки особи, гарантована законом.

Складовою юридичного змісту правовідносин є також юридичний обов’язок, тобто встановлена законом міра необхідної поведінки однієї особи, яка відповідає суб’єктивному праву іншої особи. Як і суб’єктивне право, він встановлюється загальною нормою права, має персональний характер і забезпечується заходами державного примусу. Але, на відміну від суб’єктивного права, юридичний обов’язок полягає не в можливості, а в необхідності для певної особи поводитись чітко визначеним чином.

59. Юридичні факти: поняття, загальна характеристика, класифікація.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з якими норми права пов'язують виникнення, припинення або зміну правових відносин.

Юридичні факти є необхідними умовами для виникнення правовідносин і характеризуються такими ознаками:

1.  Знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях матеріального світу і пов'язані з їх наявністю або відсутністю;
2.  Прямо або опосередковано передбачені нормами права;
3.  Викликають передбачені законом юридичні наслідки.

Юридичні факти чисельні і багатогранні, тому і класифікуються за різними ознаками: за вольовою, юридичними-наслідками, складом.

За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на: юридичні дії та юридичні події.

Юридичні дії — це факти , які породжують, змінюють або припиняють правовідносини на основі волевиявлення людей.

Юридичні події — це такі обставини, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини незалежно від волі людей.

За юридичним наслідками юридичні факти бувають:

1.  Правоутворюючі;
2.  Правозмінюючі;
3.  Правоприпиняючі

За складом юридичні факти бувають:

Прості юридичні факти - складаються з однієї життєвої події або дії суб'єктів права.

Складні - представляють собою сукупність кількох простих юридичних фактів .

60. Правосвідомість: поняття, структура та види.

Правосвідомість — форма суспільної свідомості, що містить в собі сукупність поглядів, почуттів, емоцій, ідей, теорій та концепцій, а також уявлень і настанов, які характеризують відношення особи, суспільної групи і суспільства в цілому до чинного чи бажаного права, а також до всього, що охоплюється правовим регулюванням.

Структура

Правова психологія — це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до права, правових явищ.

Правова ідеологія — це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що відображають теоретичне (наукове) осмислення правової дійсності, усвідомлене проникнення в сутність правових явищ.

Правова поведінка — вольовий бік правосвідомості, який являє собою процес переведення правових норм у реальну правову поведінку. Вона складається із елементів, що визначають її напрямок (характер), — мотивів правової поведінки, правових настанов.

Види правової свідомості

За глибиною відображення правової дійсності:

Буденна — це сукупність знань, ідей, теорій, концепцій, почуттів і емоцій та інших ідеологічних і психологічних якостей основної маси громадянського суспільства відносно діючого і бажаного права та правової системи.

Професійна — сукупність юридичних професійних правових знань, почуттів, емоцій, оцінок, настанов, мотивів, які характерні для представників відповідної групи та формуються в результаті професійної діяльності і навчання.

Наукова — сукупність наукових знань, теорій, доктрин, оцінок, емоцій і почуттів юристів-науковців відносно існуючої і бажаної правової системи громадянського суспільства.

За ступенем узагальнення

Індивідуальна — сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань конкретного індивіда.

Групова — це правова психологія і правова ідеологія , що характеризує ставлення до права, правових явищ, їх оцінку з боку соціальних груп, формальних і неформальних колективів, відображає їх загальні інтереси і потреби, їх співвідношення з інтересами всього суспільства.

Суспільна — це правосвідомість, що характеризує ставлення до права всього суспільства, відображає його інтереси.

61. Правова культура: поняття, особливості.

Правова культура — це система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу й відображають у правовій формі стан свободи особи, інші соціальні цінності.

Складовими правової культури є рівень засвоєння членами суспільства правових цінностей (правових норм і принципів, навичок правомірної поведінки, поваги до права і т. ін.), ступінь оволодіння ними і практичного їх запровадження у життя.

Загальними рисами правової культури є властивості, притаманні всім видам культури як умови, способу й результату діяльності особи та суспільства, в процесі якої відбувається розвиток людських сил і відносин, самої особи в усій різноманітності її виявлень. Особливі риси правової культури пов'язані з правом, правовою системою та іншими правовими явищами. Правова культура є ознакою активної участі членів суспільства в правовому житті, здійснення правової діяльності, відображує стан законності та правопорядку, рівень правосвідомості. Правова культура є показником активності суб'єкта права у правовій сфері, добровільності виконання вимог правових норм, реальності прав і свобод громадян. Рівень досягнутої в суспільстві правової культури значною мірою впливає на ефективність правового регулювання, характер законодавства, форми й засоби забезпечення прав громадян, ступінь визнання загальнолюдських цінностей, норм міжнародного права.

62. Співвідношення законності та правопорядку.

Порушення вимог законності веде до деформації суспільних зв'язків, недотримання і підриву правопорядку. Зміцнення законності має своїм наслідком більш високий рівень правопорядку, який є важливою умовою реалізації інститутів демократії.

Правопорядок — це стан (режим) упорядкованості (урегульованості та узгодженості) системи суспільних відносин, який складається в умовах реалізації законності.

Співвідношення правопорядку і законності полягає в тому, що законність — це принцип діяльності, режим дій, відносин, а правопорядок — це результат реалізації цього принципу, режиму, дотримання законності.

НИЖЕ МОЖНО НЕ ПИСАТЬ !!!!!!!!!!!!!!!

Водночас правопорядок є важливим структурним елементом суспільного порядку, під яким розуміється правильно налагоджений стан усієї сукупності суспільних відносин, урегульованих не лише правовими, а й усіма іншими соціальними нормами.

Якщо зміцнення і підтримання правопорядку пов'язані з реалізацією норм права, то в підтримці суспільного порядку важлива роль належить й іншим соціальним нормам — моралі, корпоративним нормам, традиціям та звичаям.

Отже, поняття суспільного порядку за своїм обсягом ширше, ніж поняття правопорядку. Проте рівень правопорядку значно впливає на стан налагодженості всієї сукупності суспільних відносин.

64.  Правомі́рна поведі́нка — це вольова поведінка суб'єкта права (дія чи бездіяльність), яка відповідає приписам правових норм, не суперечить основним принципам права і гарантується державою.

Правомірна поведінка характеризується наступними ознаками:

1.  є суспільне корисною (необхідною і бажаною) соціальною поведінкою — забезпечує організованість і гармонійність громадського життя, стійкий правопорядок; служить найважливішим чинником вирішення завдань і функцій держави і суспільства; задоволення інтересів суб'єктів права. Необхідність правомірної поведінки міститься у зобов'язуючих та забороняючих нормах права, а бажаність для суспільства даної поведінки, залежить від волі уповноваженої особи, є її правом, а не обов'язком та знаходить своє закріплення у диспозитивних нормах;
2.  не суперечить нормам і принципам права, будь яка суспільне корисна поведінка є правомірною, тобто не лише відповідає нормативним приписам законів, але і не суперечить загальнолюдським цінностям, оскільки право присутнє в нормативних договорах, правових звичаях, судових прецедентах, нарешті, у природних правах людини, правосвідомості, правовідносинах. Тому правильно говорити про правомірну поведінку як про таку, котра не суперечить нормам і принципам права, не порушує заборон, встановлених у суспільстві;
3.  має свідомо вольовий характер, виражається в усвідомленій мотивації правомірних вчинків для досягнення поставлених цілей;
4.  зовні виражається у вигляді дії чи бездіяльності, здійснюється у формах реалізації права — дотриманні, виконанні, використанні (громадянами), правозастосуванні (посадовими особами);
5.  спричиняє юридичні наслідки, оскільки виявляється в юридичних фактах (правовстановлюючих, правозмінюючих, правоприпиняючих), що є передумовою правовідносин. Слід врахувати, що правова поведінка не завжди викликає правовідносини;
6.  охороняється державою за допомогою дозвільних, зобов'язуючих і охоронних норм, стимулюється за допомогою рекомендаційних і заохочувальних норм.

65.  Правопору́шення — суспільно шкідливе неправомірне (протиправне) винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, що спричиняє юридичну відповідальність.

До основних ознак правопорушення слід віднести такі:

1.  суспільне шкідлива (напр., прогул) або суспільно небезпечна (зазіхання на життя людини) поведінка. Суспільна шкідливість (вина) і суспільна небезпека (злочин) — об'єктивна основна ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний аспект шкідливості виражається в порушенні суб'єктивних прав і юридичних обов'язків або в протидії їх виконанню. Матеріальний аспект шкідливості полягає в заподіянні учаснику правовідносин матеріального або морального збитку;
2.  протиправна, неправомірна поведінка — суперечить нормам права, здійснюється всупереч праву, є свавіллям суб'єкта; являє собою порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання обов'язків, що виходять із нормативно-правового акта, акта застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;
3.  свідомо вольова поведінка — визначається психікою людини, яка в момент вчинення правопорушення перебуває під контролем волі і свідомості, здійснюється усвідомлено і добровільно. Відсутність вільного волевиявлення з юридичною умовою, за якою діяння не визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки. Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи (малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);
4.  дія (крадіжка, розбій, наклеп, образа) або бездіяльність (недбалість, прогул, залишення особи в безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, що зовні не виявилися, не визнаються чинним законодавством об'єктом переслідування доти, поки вони не переросли у протиправні вчинки. Практика переслідування за інакомислення (опозиції) є виявом репресивної суті тоталітарного режиму в державі;
5.  винне діяння — дія, що виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів людей, наносить своєю дією (або бездіяльністю) збитки суспільству і державі, містить доведену вину.

Види правопорушень:

Злочинами визначаються правопорушення, з якими пов'язана найбільша небезпека для суспільства і особи, вони посягають на суспільний лад, власність, економічні, політичні, культурні і особисті права людини. 

Проступки — менш небезпечні для суспільства діяння. Вони посягають на цінності, що охороняються всіма іншими (крім кримінально-правових) нормами права — цивільного, адміністративного, трудового, екологічного, фінансового тощо. Тому серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні, цивільно-правові, конституційні, матеріальні та ін.

Проступки-делікти (лат. delictum — проступок) — правопорушення, які завдають шкоду особі, суспільству, державі, і являються основою для притягнення правопорушника до передбаченої законом відповідальності.

Адміністративними правопорушеннями (проступками) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на державний або громадський порядок, соціалістичну власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Процесуальне правопорушення зв'язані з порушенням громадянами чи державними органами інтересів правосуддя чи процесуальних прав сторони, з якою правопорушник перебуває в правовідносинах. Не являються процесуальними правопорушеннями незначні витрати процедурного характеру, які допускаються громадянами.

.  66Юридичний склад правопорушення — це сукупність ознак правопорушення в єдності його об’єктивних характеристик, які є необхідними для визначення даного діяння правопорушенням.
   Категорія складу правопорушення докладніше розроблена в науці кримінального права щодо складу злочину. Однак вона має і загальноправове, загальнотеоретичне значення, використовується в різних галузях права.
   Об’єктом правопорушення є суспільні відносини, охоронювані правом. Наскільки різноманітні відносини в суспільстві, настільки різноманітні об’єкти правопорушення. Ними можуть бути майнові, трудові, політичні й інші права й інтереси суб’єктів права, державний і суспільний лад, стан навколишнього середовища, життя, честь, гідність, здоров’я людини.
   Об’єктивна сторона правопорушення вказує на його зовнішнє вираження. Зміст об’єктивної сторони складають: протиправне діяння, його суспільно шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням і наслідками, що настали.
   Суб’єктом правопорушення визнається деліктоздатна осудна особа, що досягла визначеного законом віку.
   Суб’єктивна сторона правопорушення характеризується наявністю вини, тобто психічним ставленням особи до свого вчинку та його наслідків.
   Розрізняють дві основні форми вини: навмисність (умисел) і необережність. Навмисність буває прямою і непрямою. Прямий умисел виявляється в усвідомленні правопорушником суспільно небезпечного характеру свого діяння, у передбаченні суспільно небезпечних наслідків і бажанні їхнього настання. Непрямий умисел полягає в усвідомленні правопорушником суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності, у передбаченні суспільно небезпечних наслідків і свідомому допущенні їх.
   Необережність теж буває двох видів: самовпевненість і недбалість. Самовпевненість виявляється в передбаченні правопорушником можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння і легковажним розрахунком їх запобігання. Недбалість виявляється в непередбаченні правопорушником можливості настання суспільно небезпечних наслідків правопорушення, хоча він міг і повинен був їх передбачати.

67. Принципи юридичної відповідальності — це незаперечні вихідні вимоги, що ставляться до правопорушників і дозволяють забезпечувати правопорядок у суспільстві. Вони є різновидом міжгалузевих принципів права, відображають його глибинні усталені закономірні зв'язки.

У демократичній, соціальній, правовій державі юридична відповідальність передбачається лише за діяння, що є протиправними:

1)  за фізичні діяння (а не за думки, світогляд, особистісні властивості);

2) за суспільне шкідливі і, як правило, винні діяння, вчинені деліктоздатною особою.

Щодо винності діяння є окремі винятки в цивільному праві, так звана «відповідальність без вини» — обов'язок організацій і громадян, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення (власники автомобілів, будівництва то що), відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (якщо шкода не виникла внаслідок нездоланної сили або наміру потерпілого). Ці правила визначають цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну як неправомірними, так і правомірними діями. Вони встановлені з метою захисту прав і інтересів особи, яка постраждала від транспортної та іншої діяльності, небезпечної для оточення;

3) за юридичне заборонені діяння, тобто діяння, що суперечать природі права і літері закону;

4)  за власні діяння правопорушника.

Юридична відповідальність грунтується на принципах:

1)  законності -

полягає у тому, що юридична відповідальність:

•     настає за діяння, передбачені законом; застосовується в суворій відповідності з визначеним законом порядком;

•     припускає наявність складу правопорушення (тобто наявність протиправного, винного діяння);

•     настає лише перед передбаченими законом компетентними органами;

•     припускає конституційність закону, що встановлює міру відповідальності.

Незнання законів не звільняє від відповідальності (ст. 68 Конституції України);

2)  обґрунтованості -виражається в:

•     установленні самого факту вчиненого правопорушником протиправного діяння як об'єктивної істини;

•     встановленні інших юридичне значущих фактів, пов'язаних з висновками про факт і суб'єкта правопорушення;

3)  доцільності -

полягає у відповідності обраного заходу впливу на правопорушника цілям юридичної відповідальності (захистити правопорядок, виховати поважне ставлення до права).

Цей принцип вимагає:

•     індивідуалізації державно-примусових заходів залежно від тяжкості правопорушення і властивостей правопорушника як особи відповідальності (ст. 61 Конституції України: «Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер»);

•     пом'якшення і навіть відмова від застосування заходів відповідальності за наявності можливості досягти її мети іншим шляхом;

4)  невідворотності -полягає в:

•     неминучості настання відповідальності правопорушника;

•     оперативності застосування заходів відповідальності за вчинені правопорушення;

•     професіоналізмі і добросовісності діяльності правоохоронних органів;

•     ефективності заходів, застосовуваних до правопорушників;

5)  своєчасності — означає

•     можливість притягнення правопорушника до відповідальності протягом строку давності, тобто проміжку часу, не занадто віддаленого від факту правопорушення.

Для адміністративних і дисциплінарних проступків установлений строк давності в кілька місяців, для кримінальних злочинів — від одного року до 10—15 років (залежно від тяжкості злочину і обставин справи). Виконання вироку, що вступив у законну силу, або постанови про накладення адміністративного стягнення також обмежено строком давності. Майнова відповідальність здійснюється в межах строку задавнення позову;

6)  справедливості — виявляється в такому:

•     кримінальне покарання не встановлюється за проступки;

•     при встановленні заходів покарання і стягнення не повинно принижуватися людська гідність;

•     зворотної дії в часі не має закон, що встановлює відповідальність або посилює (але не пом'якшує) її;

•     за одне правопорушення встановлюється тільки одне покарання.

68. Види юридичної відповідальності можна розрізняти по суб'єктах її покладання, по характері застосовуваних санкцій (штрафні, правовідновлювальні), по галузевій приналежності:

карна (сама стругаючи, є слідством тільки злочину, її вид і міру визначає тільки суд, кримінально-правові санкції визначаються тільки карним законом);

адміністративна (являє собою покладання й реалізацію адміністративного стягнення, є слідством адміністративної провини, передбаченого законодавством про адміністративні правопорушення);

дисциплінарна (виникає як слідство дисциплінарної провини, є правовою формою впливу на порушників трудової, службової, військової, навчальної дисципліни);

матеріальна (являє собою відшкодування працівниками або службовцями збитку, заподіяного ними підприємству, установі, організації при виконанні своїх трудових обов'язків, припускає відшкодування прямого дійсного збитку («упущена вигода» не відшкодовується), підрозділяється на обмежену, повну, підвищену);

цивільно-правова (наступає за здійснення цивільного правопорушення, тягне наслідки майнового й компенсаційного характеру, заснована на принципі повного відшкодування шкоди, припускає відшкодування збитків у вигляді позитивного збитку ( наприклад, втрата, ушкодження майна) і упущеної вигоди (неодержаних доходів),підрозділяється на договірну й позадоговірну).

69. Реалізація норм права - це втілення встановлених правових норм у діяльність суб'єктів права через виконання юридичних обов'язків, використання суб'єктивних прав, дотримання заборон.
Використання - форма реалізації повноважних правових норм, яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодавства про право на вищу освіту).
Виконання - форма реалізації зобов'язальних юридичних норм, яка полягає в активній поведінці суб'єктів, що здійснюється ними незалежно від їхнього власного бажання (приміром, реалізація законодавства про державні податки).
Дотримання - форма реалізації заборонних юридичних норм, яка полягає у пасивній поведінці суб'єктів, утриманні від заборонених діянь (скажімо, непорушення водіями транспортних засобів обмежень щодо швидкості руху на автомагістралях).
Суб'єкти використання, виконання і дотримання - державні та громадські об'єднання, їхні органи, посадові особи та громадяни (також іноземні громадяни, особи без громадянства, особи з подвійним громадянством). Ці форми ще називають формами безпосередньої реалізації, тому що суб'єкти права реалізують приписи правових норм безпосередньо самостійно в процесі своєї діяльності з метою досягнення тих чи тих матеріальних або ідеологічних результатів.
Застосування норм права є особливою формою його реалізації. Це - державно-владна, організаційна діяльність компетентних органів держави й посадових осіб із реалізації правових норм стосовно до конкретних життєвих випадків через винесення індивідуально-конкретних правових наказів (приписів).
Для цієї форми реалізації характерними є специфічні ознаки, а саме:
- цей вид діяльності здійснюється компетентними органами, що наділені державно-владними повноваженнями;
- застосування права здійснюється в чітко визначених законом процесуальних формах;
- вона має державно-владний характер: рішення ухвалюється на підставі однобічного волевиявлення компетентного органу; правові приписи обов'язкові до виконання та в необхідних випадках забезпечуються примусовою силою держави;
- це організуюча діяльність, оскільки створює відповідні умови для більш повної реалізації правових норм;
- вона відображає елементи творчості, що означає неформальність рішення у кожному конкретному випадку;
- зміст діяльності полягає у винесенні індивідуально-конкретних, зазвичай обов'язкових до виконання, рішень, які по суті відрізняються від правових приписів загального характеру (тобто нормативно-правових актів);
- у цій діяльності органи правозастосування виступають суб'єктами управління; особи, відносно яких застосовується право, - об'єктами управління; прийняті рішення (правозастосовні акти) - засобами управління.
Випадки реалізації права у формі застосування:
- коли правовідносини не можуть виникнути у суб'єктів права без державно-владної діяльності компетентних органів держави або їхніх посадових осіб (призов на дійсну військову службу, зарахування до навчального закладу, зайняття нової посади);
- у випадку, коли є спір або які-небудь перепони на шляху до здійснення суб'єктивного права (розділ майна подружжя в судовому порядку, спір із приводу права на спадщину);
- коли особа притягається до юридичної відповідальності за скоєне правопорушення. До правозастосовної діяльності пред'являються такі вимоги:
- законність (здійснення в суворо встановленому законодавством порядку);
- обґрунтованість (винесення рішення лише на підставі повного та всебічного вивчення обставин справи);
- доцільність (урахування особливостей конкретної ситуації, в умовах якої відбувається правозастосування, а також особливостей особи, відносно якої виноситься рішення);

70. Прогалини у праві — це повна чи часткова відсутність у чинному законодавстві необхідних юридичних норм.

У процесі аналізу наявності прогалин у праві повинні бути враховані два основних фактори:

1) фактичні обставини повинні знаходитись у сфері правового регулювання;

2) відсутність у законодавстві норми права, яка б регулювала дані фактичні обставини.

У юридичній літературі виділяють об'єктивні та суб'єктивні причини існування прогалин у праві:

— неврегульованість тих суспільних відносин, які потребують правового регулювання;

— поява нових суспільних відносин;

— технічні прорахунки законодавця у процесі підготовки нормативно-правових актів.

До аналогії закону звертаються тоді, коли немає норми, яка відображає і регулює конкретну ситуацію, але є норми які регулюють подібні ситуації або відносини.

Суть аналогії закону полягає в тому, що суб'єкт застосування правових норм виходить від подібності правовідносин (фактична основа) і переходить до подібності в юридичній основі. Тут розповсюджується дія норми на відносини, подібні предмету правового регулювання. Використання аналогії закону передбачає застосування окремої, конкретної норми нормативно-правового акта. В даному випадку не можна ототожнювати аналогію закону і застосування нормативного акта, так як нормативний акт має багато норм права. Ці норми можуть мати різний зміст, регулювати різні правовідносини і виключають аналогію. З таких же причин неможливе застосування по аналогії закону цілого комплексу норм, які входять в правовий інститут.

В науковій літературі розрізняють внутрігалузеву і міжгалузеву аналогію закону. Наприклад, іноді для вирішення спорів в колгоспах про порядок оплати праці за період вимушеного прогулу застосовувались норми трудового законодавства.

Аналогія права — застосування до неврегульованих конкретною нормою відносин за відсутності норми, що регулює схожі відносини, загальних засад і принципів права (справедливість, добросовісність та розумність тощо). Наприклад, ч. 2 ст. 8 Цивільного кодексу передбачає: "У разі неможливості використати аналогію закону для регулювання цивільних відносин вони регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства (аналогія права)."

1. Эволюция финансового менеджмента
2. контракт 1637 Ермилов Роман Юрьевич Преподавательконсультант
3. Использование Prolog совместно с другими ЯП
4. тема ~ от греч составленное из частей соединенное ~ совокупность элементов находящихся в отношениях и свя
5. Политология
6. Пластмассы, сталь, сплавы.html
7. промышленного потенциала до 2005 года разработанной на основе Концепции оборон
8. Вокальный букварь
9. Введение.4
10. Не многочисленные войны и набеги того времени не естественная грубость тогдашних народов а только отрицат
11. Тактика предявлення для впізнання живих осіб
12. Одним из таких программных обеспечений является nsys
13. Сопротивление материалов
14. Лидерство и руководство, их взаимоотношения в организации
15. .1 ББК 369 Укладачі Осипенкова І
16. лет Звучит любая песня про осень
17.  Саати. Область применения этого метода на сегодняшний день очень широка ~ от бизнеса промышленности раз
18. Grammar of the Text- its Basic Units and Main Features (based on the novel by David Nicholls One Day)
19. Ценные бумаги Ценные бумаги представляют собой документы удостоверяющие права собственности или отношен.
20. Поведение дельфинов.html

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе