Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Сутність і види виборчих систем. Виборча система в Україні.
Виборча система — це порядок формування виборних органів держави та органів місцевого управління (самоврядування) на основі конституції та законів. Розрізняють такі виборчі системи: мажоритарна, пропорційна, змішана.
Мажоритарна система. В основі мажоритарної системи лежить принцип більшості (обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників.). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат.
Пропорційна система передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена система (країни Латинської Америки, Бельгія, Швеція тощо). Зміст цієї системи полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. У цій системі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій. Тому може статися , що жодна партія не матиме у парламенті абсолютної більшості або не зможе її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах вводять "виборчий поріг" (бар´єр) –в різних країнах це 2-5%.
Змішана система — система визначення результатів виборів, яка передбачає поєднання у собі елементів мажоритарної та пропорційної систем. Використовується у понад 20 країнах світу.Одним із найпоширеніших варіантів змішаної системи є рівне комбінування, що передбачає обрання половини депутатів мажоритарним шляхом, а іншої — пропорційним.
В Україні застосовуються різні виборчі системи: на виборах Президента України та місцевих виборах – мажоритарна, на виборах народних депутатів України – змішана. При цьому змішана система виборів народних депутатів України характеризується такими рисами: по-перше, і за мажоритарною (відносної більшості), і за пропорційною системами обирається однакова кількість народних депутатів України – 225;по-друге, багатомандатний округ визначено як загальнодержавний.
14. Політична модернізація, її типи і характерні риси.
Політична модернізація – цекомплекс науково-методологічних засобів, спрямованих на пояснення джерел, характеру і напряму політичних змін, що передбачають раціоналізацію влади.
Типологія: спонтанна модернізація – еволюційний шлях політичного розвитку); вторинна (неорганічна) модернізація – переймається досвід розвиненої країни.
Характерною особливістю політичної модернізації є диференціація політичної структури (інституціоналізація), яка передбачає формування розгалуженої мережі соціально-економічних, політичних та інших інститутів суспільства, спрямованих на забезпечення стабільності й соціального порядку. Розвивається вона через удосконалення (осучаснення) традиційних інститутів, які в процесі модернізації суттєво змінюють свої функції та характер діяльності, а також через формування нових.Інші характерні риси:раціоналізація та забезпечення ефективності влади як вирішальних чинників довіри до неї й підтримки її громадянами, оскільки з цими поняттями пов’язані її результативність, ступінь реалізації нею тих функцій і сподівань, що їх покладає на владу більшість населення. До того ж будь-яка влада поступово втрачає силу, якщо вона не раціоналізується й не стає ефективною в повсякденному функціонуванні.
Політична модернізація не обмежується політичною сферою, а охоплює економічну, соціальну, правову, культурну та інші сфери суспільного життя.
27. Сутність і риси політичного режиму сучасної України.
Українська політична система як система перехідного типу має політичний режим змішаного типу, тобто має ознаки різних політичних режимів:
40. Політична еліта, її якісна характеристика та типологія.
Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними й політичними якостями, - еліта (від франц. elite - краще, добірне, вибране).
Політична еліта – вища, відносно привілейована група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере участь у державній владі або впливає на неї.
Еліта внутрішньо диференційована і має складну структуру, яку складають різні типи й види еліт, що дає право говорити про неї у множині. Виокремлення елементів структури політичної еліти, її поділ на типи й види можуть здійснюватись за різними ознаками.
Типологія політичних еліт:
54. Український соціалізм (М. Грушевський, В. Винниченко)
Вчення К.Маркса (1818—1883) і Ф.Енгельса (1820—1895) виникло наприкінці 40-х років XIX ст. в Європі. Це був період революцій, національних війн, бурхливого промислового розвитку та загострення класової боротьби.
Основна ідея соціально-політичних поглядів Маркса та Енгельса полягала в тому, що в результаті внутрішнього розвитку капіталізму будуть зруйновані вузькі рамки класових і національних відносин, створені умови для розкріпачення людини.
Найвідомішими представниками соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. були М. Грушевський і В. Винниченко. За своїми політичними поглядами вони тяжіли до соціал-демократизму.
За своєю ідейно-політичною орієнтацією М. Грушевський був соціалістом, але марксистські погляди поділяв далеко не в усьому. Зокрема, у питанні про сутність держави, причини та шляхи її виникнення він істотно уточнював марксистську тезу про те, що держава виникла внаслідок класового розшарування первісного суспільства.
Важливе місце в українському соціалістичному русі посідає видатний письменник і політичний діяч Володимир Винниченко. Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався соціалістом, однак різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько-більшовицькому варіанті. Він вважав, що є два шляхи здійснення соціалізму, з приводу яких розходяться соціалісти і комуністи.В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його полягає в поєднанні еволюційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засоби виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм — це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або, краще сказати, колектократизація — організація промислових, сільськогосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів — приведе до соціалізму.
67. Н. Макіавеллі – засновник світської політичної науки.
Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі. Він залишив цілий ряд творів, які дуже високо піднесли його в історії політичної думки. Серед цих творів найбільш значні «Монарх», «Роздуми на першу декаду Тіта Лівія», «Історія Флоренції» тощо. Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н.Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать не лише від релігії, а й від моралі. На його думку політика має: 1.пояснити минуле; 2.керувати сучасним; 3.прогнозувати майбутнє
Він також вважав, що історія залежить від двох факторів: 1.фортуна (доля); 2.фірті (енергія).
Макіавеллі відстоював людину борця, людину, яка творить себе, навколишнє середовище. Політика у своїй діяльності має опиратися на знання людської природи, а людська природа не завжди позитивна їй притаманні і негативні риси. Головним критерієм політичної діяльності, метою якої е зміцнення держави, виступає користь і успішність у досягненні поставлених завдань. Тому добре все те, що сприяє зміцненню держави, політичного результату можна досягати будь-якими засобами, в тому числі обманом і відкритим насиллям. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму.
Найкращою формою правління вважав республіку, коли на чолі стоїть особа обрана на невизначений строк. Диктатура допускається лише при надзвичайному стані. Найгіршою формою правління вважав тиранію. Багато уваги Макіавеллі приділяв релігії, яка, на його думку, має грати певну роль в політиці. Надавав перевагу язичництву над християнством.
80. Консерватизм Г. Гегеля, Ф. Ніцше.
Виникнення консерватизму як ідейно-політичної течії пов'язане з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст., які ознаменували початок епохи краху феодалізму й настання капіталізму. Консерватизм став своєрідною реакцією феодально-аристократичних кіл на загрозу засадам феодалізму, традиційним цінностям, звичному способові життя й мислення, яка йшла від революції.Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берк.
Г. Гегель також виступав з консервативних позицій. У цілісному й систематизованому вигляді його політико-правове вчення викладено у праці «Філософія права». Г. Гегельрозглядав громадянське суспільство і державуяк окремі соціальні інститути. Він вважав, що громадянське суспільство разом з родиною становить базис і спосіб існування держави, залежить від держави й певною мірою поглинається останньою. На його думку, у державі втілено загальну волю громадян, а в громадянському суспільстві — специфічні, приватні інтереси окремих індивідів. До державної сфери Г. Гегель зарахував урядову владу, адміністрацію, а до сфери громадянського суспільства — поліцейську й судову гілки влади.Крім того, громадянське суспільство він розглядав як опосередковану через працю систему потреб, що базується на пануванні приватної власності та загальній формальній (тобто законодавчо оформленій) рівності громадян.
Фрідріх Ніцше вважав, що від народної демократії можуть врятувати “люди нової віри”, себто аристократія. Погляди Ф. Ніцше — це бунт проти приходу мас у політику, панування посередностей, “зрівнялівки”, духовного зубожіння.
Отже, на думку консерваторів, на суспільство слід дивитись як на органічну й цілісну систему, що не повинна змінюватися революційним шляхом.